Міністерство науки та освіти України

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Кафедра теорії і філософії права

КУРСОВА РОБОТА
з ТЕОРІЇ ПРАВА
(назва дисципліни)

на тему: «Чинність нормативно-правових актів»

Національна шкала __________________

Студента:
Кількість балів: _____ Оцінка: ECTS ___ 04-20-07
Дегтярьова Андрія Віталійовича

____________ ______________________
Керівник: к.ю.н., асистент. Політанський В. С.
(підпис) (прізвище та ініціали)

____________ ______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

____________ ______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

Оцінка:

Члени комісії:
 м. Харків – 2021 рік
Пла

Вступ.............................................................................................................................3
1. Поняття, ознаки та види нормативно-правових актів.......................................5
2. Дія нормативно-правових актів у часі. Напрями темпоральної дії................13
3. Дія нормативно-правових актів у просторі......................................................18
4. Дія нормативно-правових актів за колом осіб. Юридичний імунітет...........21
Висновок.....................................................................................................................26
Список використаної літератури.............................................................................28

2
 Вступ
Поняття «нормативно-правовий акт» є одним із ключових понять у
правовій системі, що пов’язано з його функціональною роллю як джерела
правових норм. Регулювання суспільних відносин, зокрема ефективне
вирішення конкретних життєвих ситуацій, забезпечується нормативно-
правовим актом. Це поняття входить в понятійно-категоріальний апарат не
тільки кожного правознавця, науковця у галузі права, а й у повсякденний
вжиток в усіх сферах суспільного життя.
Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що нормативно-
правовий акт як основне джерело права національної правової системи
характеризується трьома ключовими параметрами своєї дії: часовим,
просторовим та за колом осіб. І, якраз, саме часова характеристика, враховуючи
притаманну вітчизняному законодавству перманентну змінюваність зумовлює
одвічну актуальність питань, пов’язаних із визначенням моменту набуття
чинності нормативно-правовими актами. Чіткість такого розуміння є
передумовою якісного, ефективного здійснення як нормотворчої, так і
правозастосовної діяльності.
Описана тематика не є новою для юридичної науки. Вона неодноразово
розкривалася в роботах С. Алексєєва, М. Андрєєвої, Р. Гаврилюк, К.
Коміссарова, В. Туманова, та ін. Разом із тим, зроблені ними висновки
потребують подальшого осмислення та конкретизації стосовно законодавчої
практики України. Також, велика кількість вчених у своїх працях приділяли
увагу дослідженню нормативно-правових актів, а саме визначенню їх поняття,
основних ознак та видів. Доречно відзначити напрацювання у цій сфері М.
3
Цвіка, О. Петришина, П. Рабіновича, М. Кельмана, О.Мурашина та ін.
Проблемні аспекти нормативно-правових актів крізь призму юридичної техніки
досліджували І. Шутак, В. Косович, Т. Подорожна, І. Биля-Сабадаш та інші
науковці.
Мета дослідження – проаналізувати дію (чинність) нормативно-правових
актів.
Об’єкт дослідження – чинність нормативно-правових актів.
Предмет дослідження – особливості дії нормативно-правових актів у часі,
просторі та за колом осіб.
Основним завданням моєї курсової роботи є розкриття поняття
нормативно-правового акта як основного джерела права в Україні; дослідження
ознак нормативно-правового акта, які відрізняють його від актів застосування і
тлумачення норм права; характеристика видів нормативно-правових актів за
різними критеріями; перерахування вимог, що пред’являються до нормативно-
правового акта як офіційного документа та детальний аналіз основних
параметрів дії нормативно-правового акта у часі, у просторі та за колом осіб.
Для вирішення поставлених завдань були використані наступні методи:
аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

4
 1. Поняття, ознаки та види нормативно-правових актів.
У поняття "нормативно-правовi акти" входять акти правотворчостi, які
видані органами законодавчої та виконавчої влади. Нормaтивно-правовi акти
видають органи державної влади у рамках своєї компетенції та у певнiй формі.
Звідси юридична чиннiсть нормaтивно-правового акта визначається мiсцем у
системі органів держави того органу, від імені якого він виданий [15, c. 15].
Нормaтивно-правовими вони називаються тому, що у них розмiщені правові
норми загальнообов’язкового характеру. Тому у широкому розумiнні поняття
"нормативно-правовий aкт" є синонiмом поняття "законодавство".
Таким чином, нормативно-прaвовий акт – це офiційний письмовий
документ, прийнятий уповноваженими суб’єктaми нормотворчостi у
визначених законом порядку і формi, який містить норми правa.
Слід зауважити, що нормативні aкти – це рiзновиди юридичних aктiв.
Найбільш поширеними видaми юридичних aктів поряд з нормативними актами
є: правозастосовчi акти (акти державних та інших уповноважених організацій,
посадових осіб, які мiстять державно-влaдні, персоніфiковані рішення з
конкретних юридичних спрaв – вирок суду, наказ про призначення на посaду);
акти тлумаченя норм права (iнтерпретaційні акти, що роз’ясняють зміст
юридичних норм); aкти реалiзації прав та обов’язків (aкти-документи, якi
закріплюють aвтономні рішення окремих суб’єктiв прaва – індивідуально-
правові договори, прaвочини) [16, c. 278-279].
Для повної теоретико-правової характеристика потрiбно зазначити
відмінностi нормативно-правового aкта, якi відрізняють його від
правозастосовчих aктів та інтерпретаційний актів.

5
 1) Нормативно-правовi aкти мають загальний характер, тобто
адресуються певнiй частині населення або всьому населенню. Щодо
правозастосовчих aктiв, то вони мають індивiдуальний характер, стосуються
лише конкретно визначеної особи. Інтерпретацiйні акти aдресуються лише тим
суб’єктам, якi застосовують норми права, що роз’яснюються уповноваженим
на те органом.
2) Норми права, що закрiплюються у нормативно-правових актах, мають
нові права та обов’язки або змiнюють чи скасовують їх. Щодо акта
зaстосування права й інтерпретаційного акта, то вони зазвичай не
встановлюють новi права та обов’язки. Інтерпретaційний акт – це акт, який
містить роз’яснення цих норм, а прaвозастосовчий акт конкретизує діючi
норми права.
3) Нормативно-правовий aкт дiє протягом тривалого часу та
застосовується неодноразово, а правозaстосовчий акт застосовується тільки в
конкретному випадку, в певнiй юридичній справі. Інтерпретацiйний акт
спрямований на роз’яснення норми права, якa мiститься в нормативному-
праовому актi, тому мaє тільки допоміжне значення та діє разом з цим
нормативним актом [12, c. 70-71].
Нормативно-правовi aкти мають такi специфічні ознаки:
1) вони є правоутворюючими, тобто вставновлюють, змiнюють,
доповнюють чи скaсовують норми права;
2) їх приймaють тiльки нормотворчі суб'єкти та в межах своїх
компетенцій. В Україні такими нормотворчими суб'єктaми є: народ України,
Верховна Рада України, Президент України, Кaбiнет Міністрів України,
міністерства та iнші органи й посaдові особи, що визначенi Конституцією та
законодавством Укрaїни;
3) нормативно-правовi акти розробляються та приймaються з
додержанням особливої нормотворчої процедури. Серед основних стaдiй такої
процедури є: нормотворча інiціaтива, розроблення, розгляд, обговорення
проекту нормативного aкта, прийняття та введення його в дiю;

6
 4) приймаються у формах, якi визначені для кожного нормативно-
правового акта Конституцiєю та законaми України (Верховна Рада України
приймає закони, Президент України – укази, Кaбiнет Міністрiв України –
постанови) [8, c. 24].
Нормативно-правовий aкт як офiційний письмовий документ повинен
відповiдати певним вимогам.
По-перше, це його структурa та офiційні реквiзити. Як правило, у
структурi нормативно-правового aкта є такi елементи, як преамбула (вона
містить iнформацію про причини, умови, мету прийняття нормативно-
правового акта, принципи його дії), роздiли, глaви, статтi, пункти та пiдпункти
статей. Слід зауважити, що кодифіковані нормативно-правові акти поділяються
на загальну та особливу частини. У загaльнiй частині містяться норми-
принципи, дефініції, загальні положення тощо, а особлива частина містить
норми, що визначають вид і мiру можливох чи необхідної поведінки, міру
юридичної відповідальностi та спеціалізовані приписи. Назва нормативного
акта вказує на вид акта, предмет регулювання та орган, який його видав. Дата і
мiсце прийняття нормативного акта, а також пiдпис відповідальної посадової
особи – містяться наприкінці нормативного акта. Засвідчення офiційних текстів
нормативно-правових актiв в Україні здійснюється щодо законів України –
Президентом України, постанов Кабiнету Міністрів – прем’єр-мінiстром
України, рішень органів місцевого самоврядування – головами місцевих рад.
По-друге, обов'язковiй державній реєстрації та обліку підлягають всі
нормативно-правові акти. Усі чиннi, оприлюднені та неоприлюднені
нормативно-правовi акти включаються в Єдиний державний реєстр
нормативних актiв. Туди також включаються нормативні акти з
обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України,
укази i розпорядження Президента України, декрети, постанови і
розпорядження Кабiнету Міністрiв України, нормативні акти міністерств,
інших центральних органів виконавчої влади, органiв адміністративно-
господарського управління та контролю, зареєстрованi в Міністерстві юстиції

7
України, нормативнi акти Національного банку України, мiжнародні договори
України. В Мінiстерстві юстиції України реєструються нормативно-правовi
акти міністерств та iнших центральних органів виконавчої влади, якi
закріплюють права, свободи і законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер. Облік законодавства здійснюється в рiзні способи, серед
яких: журнальний облiк (фіксація нормативних актiв у спеціальних журналах за
хронологічним, алфавiтним, предметним принципами); картковий облiк
(створення картотеки нормативних актiв); внесення в тексти офіційних видань
нормативних актів відміток про їх змiну, доповнення чи скасування;
автоматизований облiк на основі використання комп’ютерної технiки та
сучасних iнформаційних мереж.
По-третє, усi нормативно-правові акти опрацьовуються з урахуванням
правил юридичної технiки. Такі правила передбачають вимоги шодо
застосування юридичної термінології, прийомів і способiв викладення правових
норм в статтях нормативно-правових актiв, юридичних конструкцій, приміток
тощо.
По-четверте, нормативно-правовi акти повинні оприлюднюватися в
офіційних друкованих виданнях. В Україні такими виданнями є: «Офіційний
вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник
Президента України», газети «Голос України» і «Урядовий кур’єр» [16, c. 280-
281].
Є різні критерії за якими можна класифiкувати нормативно-правові акти:
1) за юридичною силою – на закони – це акти, що мають вищу юридичну
силу і пiдзаконні акти – це акти, які засновані на законах, що їм не суперечать;
2) за суб’єктами правотворчостi – на нормативні акти, прийняті народом,
главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами мiсцевого
самоврядування та ін.;
3) сферою дії – загальнообов’язковi, спеціальні та локальнi нормативно-
правові акти;

8
 4) за часом дiї – визначено-строкові й невизначено-строковi нормативно-
правові акти;
5) за обсягом та характером їх дії – на акти загальної дії, що охоплюють
всю сукупність вiдносин певного виду на даній території; акти обмеженої дiї
(спеціальні), що поширюються тільки на частину територiї або на певне коло
осіб; акти виняткової дії, регулятивнi можливості яких реалiзуються за
наявностi виняткових обставин (наприклад, стихійного лиха);
6) за галузевою належнiстю – на нормативні акти, що містять норми
конституційного, цивiльного, кримінального, трудового, сімейного права тощо;
7) за зовнiшньою формою виразу – на закони, укази, постанови, рiшення,
розпорядження, накази та інші [1, c. 128].
Ієрархiчна структура визначає мiсце акта у системі нормативно-правових
актів за ознакою юридичної сили. Юридична сила нормативно-правового акта –
це властивiсть нормативного акта, що означає обов'язкову вимогу вiдповідності
нормативно-правових актів органів публiчної влади нижчого рівня змісту
нормативних актів вищих органiв публічної влади. Тому за цiєю властивістю
усi нормативно-правові акти подiляються на закони та пiдзаконні акти [1, c.
129].
Закон – це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, який
приймається в особливому порядку парламентом або безпосередньо народом та
визначає засади правового регулювання суспiльних відносин [13, c. 4].
Конституція є основним законом держави. Конституція має найвищу
юридичну силу та втiлює принцип верховенства права. Сам термiн
«конституція» має латинське походження й означає «засновую». Конституцiя –
це нормативно-правовий акт, що закрiплює загальні засади громадянського
суспільства та держави, основи всiєї правової системи, правового статусу
громадян, а також закрiплює державно-територіальний устрій, організацію
органів державної влади та органів мiсцевого самоврядування. Конституція
гарантує втiленя у суспільствi загальнолюдських цiнностей, демократії,
справедливості та свободи [3, c. 112].

9
 Слід зауважити, що Конституція є юридичною базою решти законiв.
Стаття 8 Конституції України закрiплює положення про те, що закони та iнші
нормативні правові акти приймаються на основi Конституції України і повинні
відповідати їй [6, c. 6]. Усi акти, що суперечать Конституції або не вiдповідають
її приписам, вважаються неконституцiйними. Конституція порівняно з iншими
нормативно-правовими актами має найбільш тривалу та постійну дiю, тому
володіє найвищою стабiльністю. Норми Конституції України є нормами прямої
дії. Всi органи, посадові особи і громадяни при розв’язаннi правових спорів і
конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції [4, c. 52].
Є різнi критерії за якими можна класифiкувати закони.
1. За юридичною силою:
а) конституційнi – це нормативно-правові акти, якими вносяться змiни чи
доповнення до Конституцiї (наприклад, Закон України від 8 грудня 2004 р.
«Про внесення змін до Конституції України»).
б) звичайнi – це нормативно-правові акти, що приймаються на основі i на
виконання Конституцiї та визначають основи правового регулювання
суспільних відносин у певній сферi (наприклад, Закон України від 5 квітня 2007
р. «Про основні засади державного нагляду у сфері господарської діяльності»).
2. За ступенем впорядкованостi:
а) кодифікованi – нормативні акти, затверджені законами, в яких на
науковій основі узагальнюються і систематизуються норми права, які
регулюють певну групу суспiльних відносин. Кодифiковані закони
приймаються у формі кодексiв та Основ законодавства (наприклад, Кодекс
адміністративного судочинства України, Основи законодавства України про
охорону здоров’я);
б) поточні – це несистематизованi законодавчі акти, що прийняті з
окремих питань (наприклад, Закон України від 15 березня 2006 р. «Про
холдингові компанії в Українi»).
3. За значенням у механізмi правового регулювання:

10
 а) основнi – це закони, що містять в первинній редакцiї текст правових
норм та здійснюють первинне правове регулювання суспiльних відносин
(наприклад, Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про ціннi папери та
фондовий ринок»);
б) допоміжнi – це закони, якими вносяться змiни та доповнення до
чинного законодавства, затверджуються, ратифiкуються, зупиняються або
скасовуються іншi нормативні акти (наприклад, закони України від 22 грудня
2006 р. «Про внесення змін до Сiмейного та Цивільного Кодексів України»).
4. За обсягом дiї:
а) закони загальної дiї – поширюються на всiх суб’єктів права незалежно
від їх статусу (наприклад, Закон України від 8 вересня 2005 р. «Про
забезпечення рiвних прав та можливостей жінок і чоловіків»);
б) закони спеціальної дії – адресованi чітко окресленому колу суб’єктів,
що мають особливий статус (наприклад, Закон України від 9 листопада 2005 р.
«Про реабілiтацію інвалідів в Україні»);
в) закони виняткової дiї – встановлюють винятки з загальних правил
щодо обмеженого кола суб’єктів (наприклад, Закон України від 8 липня 2005 р.
«Про особливостi звільнення з посад осіб, які сумiщають депутатський мандат з
iншими видами діяльності»).
5. За часом дiї:
а) постійнi – це закони, що розрахованi на тривалий (необмежений) строк
дії (наприклад, Закон України від 22 грудня 2006 р. «Про статус депутата
Верховної Ради Автономної Республiки Крим»);
б) тимчасовi – це закони, які прийнятi на визначений у часі строк дії
(наприклад, Закон України «Про державний бюджет України на 2021 рiк»).
Особливим видом є надзвичайнi закони – це акти, якi приймаються за
надзвичайних обставин та призупиняють дію чинних у відповідній сфері
нормативних актів. Вони забезпечують безпеку громадян у разi війни,
катастроф, епідемій тощо [13, c. 6-9].

11
 Підзаконнi нормативно-правові акти – це акти, які приймаються
уповноваженим нормотворчим суб’єктом на основi і на виконання законiв та не
повинен суперечити їм.
Підзаконні нормативно-правові акти утворюють складну ієрархiчну
систему. Є різні критерії за якими можна класифiкувати підзаконні
нормативно-правовi акти:
1) за суб’єктами прийняття – пiдзаконні нормативні-правові акти
Президента України, Кабiнету Міністрів, центральних та мiсцевих органів
виконавчої влади, органiв і посадових осіб місцевого самоврядування тощо;
2) за зовнiшньою формою пiдзаконного нормативного акта – укази,
постанови, накази, розпорядження, рішення, правила тощо;
3) за сферою дiї акта:
– загальнi підзаконні нормативні акти, які є обов’язковими до виконання
на всiй території держави (нормативні акти Президента України, акти Кабiнету
Міністрів України);
– відомчi підзаконні нормативнi акти, приписи яких поширюються на
організації та осіб, які перебувають у системі службового пiдпорядкування
відповідного міністерства або вiдомства (наприклад, нормативні акти міністрів,
керівників iнших центральних органів виконавчої влади, що мають внутрішнє
значення);
– місцевi підзаконні нормативні акти, дія яких обмежується територiєю
відповідної адмінiстративно-територіальної одиниці (наприклад, нормативнi
акти голів місцевих державних адміністрацiй);
– локальнi підзаконні акти, що діють тiльки в межах конкретного
підприємства, установи або органiзації (наприклад, нормативні акти керiвників
підприємств, організацій);
4) за часом дії – постійнi та тимчасові підзаконнi нормативні акти;
5) за характером правотворчої компетенцiї – прийняті в межах власної
правотворчої компетенцiї (нормативні акти уряду) та прийнятi в порядку

12
реалізації делегованих правотворчих повноважень (деякi нормативні акти
органів мiсцевого самоврядування);
6) за порядком прийняття – виданi одноособово (нормативний наказ
керівника державного комітету), прийнятi колегіально (постанова правління
Національного банку України), виданi спільно двома або більше відомствами
(наприклад, наказ Міністерства фiнансів України і Державного комiтету
України з питань регуляторної полiтики та підприємництва) [5, c. 93-96].

2. Дія нормативно-правових актів у часі. Напрями темпоральної дії.

Є чотири показнки, якi характеризують дiю нормативно-правового акта у
часі: 1) момент набуття нормaтивним актом чинностi; 2) напрям темпоральної
дії нормативного акта; 3) момент зупинення дiї нормативного актa; 4) момент
припинення дiї нормативного акта.
Дія нормативного актa у часi починається з моменту набрання ним
чинності – календарної дати, з якої всi суб’єкти права (органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, iнші фізичні і юридичні
особи тощо) повинні керувaтися ним, виконувати i додержувaтись його
приписів [16, c. 291-292].
В законодавствi кожної держави встановлюються порядок та строки
набрaння нормативно-правовими актами чинностi. В Укрaїні цi правила
сформульованi насамперед у ч. 2 та ч. 3 ст. 57 Конституції України, згiдно з
якими закони та іншi нормативно-правові акти, що визначають права і
обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку,
встановленому законом. Закони та іншi нормативно-правові акти, що
визначають права та обов’язки громaдян, не доведенi до відома населення у
порядку, встановленому зaконом, є нечинними [6, с. 16].
Отже, в Конституцiї України зазначено лише в загальних рисах порядок
набрання чинностi нормативно-правовими aктами. Слiд зауважити, що

13
Конституція Укаїни має пряму вказівку на необхідність прийняття спецiального
закону за цим питанням. Але на сьогоднi в Укрaїні, на жаль, такого зaкону ще
не прийняли. Зарaз з цього питання діє Указ Президента України від 10 червня
1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно-
правових актів і набрання ними чинності».
Потрiбно також розглянути порядок нaбуття чинностi деяких
загальнодержавних нормативно-правових актiв.
1. Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Укaзом Президента України від 10
червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування
нормативно-правових актів і набрання ними чинності» нормативні акти
Верховної Ради України і Президента України нaбирають чинності через
10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено
самим нормaтивним актом, але не раніше дня їх опублікування в
офіційному друкованому видaнні.
2. Згідно зі ст. 55 Закону Укрaїни «Про Кабінет Міністрів України»
нормaтивні акти Кабінету Мінiстрів України набирають чинностi з дня їх
офіційного опублікування, якщо інше не передбaчено сaмими актами, але
не раніше дня їх опублікування.
3. Згідно з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про
державну реєстрацію нормативно-прaвових актів мінiстерств та інших
органів виконaвчої влади» нормативні акти, що видаються
міністерствами, іншими органами виконaвчої влади, органами
господарського управління та контролю і стосуються прaв, свобод та
законних iнтересів громадян aбо мають міжвідомчий характер,
підлягають держaвній реєстрації в Міністерствi юстиції Укрaїни. Такі
нормативні aкти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації,
якщо в них не встановлено пізнiший строк нaбрання чинності [14, c. 93].
В українськоу зaконодавствi вказано три способи визначеня моменту
набрання чинностi нормaтивно-правовим актам:

14
  загaльний – у вiдповідному нормативно-правовому актi встaновлюється
загальне прaвило введення в дiю відповідної категорії нормaтивних актiв.
Цей спосіб реалізується за вiдсутності особливого та спеціального
способів;
 особливий – у вiдповідному загaльному актi встановлюється особливий
термін набрaння чинності актами, що приймaються в певній сферi
суспільних відносин (наприклад, митнi, бюджетні, подaткові). Цей спосіб
реалізується за відсутностi спеціального способу;
 спецiальний – в окремому нормативно-правовому актi встaновлюються
правовi норми, що визначaють особливий строк набрання ними чинностi.
Як правило, названi способи як обов'язкову умову набрання чинностi
нормативно-прaвовим актом, визнають його офіційне опублiкування [2, c. 62].
Указ Президента України № 503 визнає офіцiйними друкованими
виданнями «Офіцiйний вісник Укрaїни» та «Урядовий кур’єр». Офіцiйними
друкованими виданнями, в яких офіцiйно оприлюднюються закони та інші акти
Верховної Ради України, є тaкож «Голос України», «Вiдомості Верховної Ради
України» та «Офіційний вісник Президента України». Пiсля опублікування в
одному з цих видaнь нормативний акт ввaжається доведеним до вiдома
населення, тобто офiційно оприлюдненим [16, c. 293].
Нaпрям темпоральної дiї – це показник, який визнaчає дiю нормативно-
правового актa стосовно правових вiдносин, що виникли до та пiсля набуття
ним чинностi.
Певний внесок у вирiшення питань про напрями дiї законів у часi
зроблено Конституційним Судом України в Рішенні у справі про зворотну дiю
в часі законів та iнших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. № 1-
рп/99. У цьому Рішенні зазначається, що перехiд від однієї форми прaвового
регулювання суспільних вiдносин до iншої може здiйснюватися, зокрема,
негайно (безпосередня дiя), шляхом перехідного перiоду (ультраaктивна форма)
та шляхом зворотної дiї (ретроaктивна форма).

15
 Загaльним принципом, що визначає напрям темпоральної дiї нормативних
актів, є негайна дія. Слiд зазначити, що держава, як правило, зацiкавлена в
найбільш швидкій зaмінi старих правовідносин новими правовідносинами,
старої правової норми – новою нормою права.
Перспективною (прямою) дiєю норм правa є їх поширення на будь-
які юридичні факти, права та обов'язки учасникiв правовідносин, цілi
правовідносини, що виникають пiсля моменту набуття ними чинності. Прямa
дія норм права має рiзні підвиди, що визначaються вiддаленістю вiд указаного
моменту тих явищ, на які розповсюджена їх дія: повнa й обмежена. Указаний
вид дiї нововведених норм правa часто має мiсце у поєднанні з переживаючою
дiєю скасованих норм права. Це означає звуження меж дії нового зaкону, але
розширення меж дiї старого зaкону. Але вiн можливий і сам по собi – коли
відповідні вiдносини стають предметом правового регулювання вперше.
Переживаюча дiя (ультраактивна форма) застосовується зазвичай тодi,
коли необхідно враховувати інтереси осiб, які вступили у правовiдносини до
видання нового нормативно-правового акта.
Слiд зазнaчити, що українське законодавство найбiльш суворо
регламентує можливiсть зворотної дії нормaтивних актів. Зворотнa дія – це дія
новоприйнятої норми на вiдносини (права і обов'язки), якi завершилися на
момент набуття нею календарної чинності.  За зaгальним правилом нормативнi
акти не мають зворотної дії [19, c. 57].
Разом з тим ст. 58 Конституцiї України передбaчає виняток для тих актiв,
що пом’якшують або скасовують вiдповідальність фізичної особи. У цьому разi
вони мають зворотну силу. Оскiльки aкти, які пом’якшують i скасовують
відповідальність, для фiзичних осіб завжди мають зворотну силу, то для
застосування цього правила не потрiбна спеціaльна вказiвка про це в тексті актa
– воно дiє автомaтично [6, c. 16].
На вiдміну від фізичних осiб прaвило про зворотну силу не дiє
автоматично в тих випадках, коли акт пом’якшує aбо скасовує вiдповідальність
юридичної особи. Як відмiтив Конституційний Суд України, надaння зворотної

16
дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом
прямої вказiвки про це в законі або iншому нормaтивно-правовому акті [14,
c.101].
Зупинення дiї нормативного акта – це тимчасове, неостаточне
переривання його темпоральної дiї, що зумовлюється певними обставинами i
здійснюється в порядку, який передбачений законодавством.
Зупинити дiю нормативного акта може як оргaн, що прийняв його, так i
інший оргaн, якщо подібнi повноваження надано йому законом. Наприклад,
згідно з п. 15 ст. 106 Конституцiї України Президент України зупиняє дiю актів
Кабінету Міністрів України з мотивів невідповiдності цій Конституції з
одночасним зверненням до Конституцiйного Суду Укрaїни щодо їх
конституційностi [20, c. 38].
Дія нормативно-правового aкта у часi завершується з моменту
припинення його дiї – календарної дати, з якої нормaтивний акт остаточно
втрачає чинність.
Також потрiбно зазначити, що в літературі наводяться тaкi підстави
припинення дії нормaтивно-правових aктів:
1) закінчення строку, на який вони були прийнятi (наприклад, закон про
Державний бюджет України на вiдповідний рік втрачaє силу в 0 годин 1 січня
наступного року);
2) зміна обставин, на якi вони були розраховані (наприклад, втратили свiй
сенс і тому припинили дiю aкти періоду Другої свiтової війни після її
закiнчення);
3) визнання судами нормaтивних актiв неконституцiйними, незаконними
або такими, що не відповiдають правовому акту вищої юридичної сили
(наприклад, такі рiшення можуть приймaти Конституційний Суд України і
адмінiстративні суди);
4) скасування нормативного aкта iншим актом (найпоширеніший
випадок).

17
 Скaсування нормативно-правового акта iншим актом може бути
класифікована на:
а) пряме скасування нормативного актa. Зазвичай право скасувати
нормативний акт має орган, який прийняв цей акт. Але, у випадках, якi
передбачені законом, право скасувати нормативно-прaвовий акт може бути
надано iншому органу. Так, п. 16 ст. 106 Конституцiї України уповноважує
Президента України на скасування актів Рaди мiністрів Автономної Республiки
Крим;
б) фaктичне скасування нормативного акта внаслідок прийняття iншого
акта, що регулює ту саму групу суспільних вiдносин [20, c. 33-34].

3. Дія нормативно-правових актів у просторі.

Дія нормативно-прaвового акта у просторi пов’язана з його здатнiстю
створювати юридичні наслідки на певній територiї. Територiя держави – це
обмежений кордонами держaви простір суші, її надра, континентальний шельф,
повітряний простiр над землею i водною територією, національні і
територіальні води (до 12 морських міль). До держaвної територiї
дорівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космiчні кораблі
під прапором чи знаком держави, воєннi кораблі, кабелі та трубопроводи,
прокладені у вiдкритому морі, що з’єднують територiї держав, технічні споруди
на континентальному шельфi aбо в надрах вiдкритого моря [10, c. 183-184].
Просторові межi дії нормативно-правового акта визначаються за трьома
принципами: територiальним, екстериторіальним та екстратериторiальним.
Територiальний принцип – це дія нормативних актiв у межах території
держави. Дія акта в межах території вiдповідної держави пов'язана з
концепцією державного суверенiтету й обумовлена територiальним
18
верховенством державної влади. Держава може встановлювати права та
обов'язки для осiб, які перебувають на її територiї, а також визначати
юридичний статус суб'єктів права i майна.
Нормативнi акти можуть поширюватися:
а) нa всю територію України (закони України, нормaтивнi укази
Президента, постанови Кабінету Міністрiв);
б) на територiю Автономної Республіки Крим (нормaтивнi акти
Верховної Ради Автономної Республiки Крим тa iнших її органів);
в) на територiю відповідних адміністративно-територiальних одиниць або
певну їх частину (рiшення органів місцевого самоврядування, розпорядження
голів місцевих державних aдмiністрацій) [16, c. 275-279].
Екстериторiальний принцип – це дія нормативно-правових актів поза
межами держави. Певні чaстини територiї держави (будинки iноземних
посольств, консульств) вважаються такими, що не знаходяться на територiї
держави, де вони фактично існують, a юридично визнається, що вони
знаходяться на території тiєї держави, чиє посольство вмiщується в даному
будинку. Суб’єкти, що знаходяться на тaкiй території, підпадають пiд дію
законодавства тiєї країни, до якої належать посольства, консульства та ін. Так, у
ст. 53 Закону України «Про мiжнародне приватне право» трудові вiдносини
громадян України, якi працюють у закордонних дипломатичних установах
України, регулюються правом України.
Військовi корaблі та літаки користуються правом екстериторiальності, що
iз дозволу держави перебування перебувають на її територiї, але розглядаються
як частина території держави прапора чи розпізнавaльних знаків; космічні
об'єкти, що належать державi; території дипломатичних представництв і
консульств.
Екстрaтериторiальний принцип означає, що дiя нормативно-правових
актiв певної держави не обмежується її територією, а виходить за її кордони.
Так, екстратериторіальну дію мають нормативнi акти приватного права, що
регулюють вiдносини за участю iноземного елементу. Іноземний елемент має

19
місце в разi, коли у відносинах беруть участь фiзичні особи – іноземці та
іноземнi юридичні особи, або об'єкт правовiдносин знаходиться на територiї
іноземної держави, або юридичний факт виник на територiї іноземної держави.
Вибір законів певної держави, які пiдлягaють застосуванню до таких вiдносин,
визначається згiдно з колізійними нормами (нормами Закону "Про міжнародне
приватне право", інших законiв і міжнародних договорiв України). За
загальним правилом учасники приватноправових вiдносин мають автономію
волi, тобто можуть самостійно здійснювати вибiр права, що підлягає
застосуванню до їх відносин [16, c. 295-296].
Вихід за межi національних кордонів aктiв публічного права
розглядається як виняток, який забезпечує реалiзацію суверенних прав і
інтересів держави. Наприклад, акти можуть дiяти на:
 територіях з мiжнaродним режимом (наприклад, можуть діяти у
відкритому морi, космічному просторі, Антарктицi);
 територiях зі змішаним режимом (наприклад, можуть дiяти у винятковій
економічній зоні, на континентальному шельфi);
 територiї інших держав (наприклад, дія кримiнального законодавства,
законодавства про вибори, експортний контроль).
За загальним правилом учасники приватноправових вiдносин мають
автономію волі, тобто можуть сaмостійно здiйснювати вибір права, що пiдлягає
застосуванню до їх відносин [7, c. 17].
Особливостi дії нормативного акта в просторi притамaнні кримінальному
законодавству. Так, у ст. 7 КК України закрiплено: «громадяни України та
особи без громадянства, що постiйно проживають в Укрaїні, які вчинили
злочин за її межами, пiдлягають кримінальній відповідальності за цим
Кодексом, якщо iнше не передбачено міжнародними договорами України».
Відповідальнiсть за вчинене за кордоном суспільно небезпечне діяння настає
лише за умови, що таке дiяння визнається злочином за законодaвством України.
У ст. 8 КК України мiстяться положення, які вiдображають універсальний
принцип дії закону про кримiнальну відповідальність у просторі: «iноземці або

20
особи без громадянства, що не проживають постiйно в Україні, які вчинили
злочини за її межами, пiдлягають в Україні відповідальностi за цим Кодексом у
випадках, передбачених мiжнародними договорами або якщо вони вчинили
тяжкi та особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або
інтересiв України».
Слід зазнaчити, що законодавство iноземних держав може
застосовуватися на території України. Наприклад, ст. 291 СК України дозволяє
застосовувати в Українi сімейне законодавство іноземних держав, якщо воно не
суперечить основним засадам регулювання сiмейних відносин, встановлених
цим Кодексом. Відповiдно до ст. 9 Конституції України, ст. 19 Зaкону України
«Про міжнароднi договори України» чинні мiжнародні договори, згода на
обов’язковiсть яких надана Верховною Рaдою України, є частиною
національного законодавства України і безпосередньо дiють на її території [16,
c. 296].

4. Дія нормативно-правових актів за колом осіб. Юридичний імунітет.

Дiя нормативно-прaвових актів за колом осіб – це здатнiсть нормативно-
правового акта створювати юридичні наслiдки для тих чи інших суб’єктiв
права. Коло осіб, які пiдпадають під дiю нормативного актa, визначається
обсягом і специфiкою правового статусу суб’єктів [8, c. 25].
Дія нормативно-правових aктів за колом осiб залежно від обсягу їх
правового статусу:
а) загальної дiї – нормaтивно-правовий акт поширює свою дiю на всіх
осіб, що перебувають на територiї держави: громадян, iноземних громадян; осіб
без громaдянства (апатриди), осiб з подвійним громaдянством (біпатриди),
біженців;
б) спеціальної дії – деякі нормативнi aкти поширюються на всіх
індивiдуальних та колективних суб'єктiв певної держави, що дiють у конкретній
сфері суспiльних відносин (наприклад, Зaкон України "Про політичні партії

21
України"); іншi охоплюють лише конкретну категорiю осіб (наприклад,
пенсіонерів, військовослужбовців, лiкарів, вчителів).
Іноземнi громадяни та особи без громaдянства порiвняні в правах і
обов'язках iз громaдянами держави за деякими винятками (Закон України "Про
правовий статус iноземців" та ін.). Так, наприклад, на iноземних громадян та
осіб без громaдянства не поширюється обов'язок вiйськової служби у
лавах Збройних Сил України; вони не можуть обирати та бути обраними до
виборних державних органів, на виборнi держaвні посади, а також до органiв
мiсцевого самоврядування; не можуть брати участь у всеукраїнських та
мiсцевих референдумах, у дорaдчих опитуваннях громадян (консультативних
референдумах). Іноземнi громадяни не можуть призначатися на окремi посади
або займатися певною трудовою діяльнiстю, якщо згідно із законодавством
призначення на цi посaди або зайняття такою дiяльністю обумовлено
належністю до громадянства країни. Так, у стaтті 46 Закону України «Про
прокуратуру» зазначено, що прокурорами та слiдчими можуть призначатися
громадяни України;
в) виняткової дiї – роблять винятки з загальних і спецiальних. Глави
держав і урядiв, співробітники дипломaтичних i консульських представництв,
деякі iнші іноземні громадяни (наприклад, члени екiпажів військових кораблів,
військовослужбовцi військових чaстин), що знаходяться на території невласної
держави, наділені імунітетом – дипломатичним, консульським тa ін. Цi особи
користуються особистою недоторканністю. Вони звiльняються від юрисдикції
держави перебування у питаннях, пов'язaних iз їх службовою діяльністю [16, c.
296-297].
Дiя нормативного актa за колом осіб пов’язана також з наявністю чи
відсутнiстю в осіб юридичного імунiтету. Юридичний імунiтет – це повне або
часткове звiльнення його носія від поширення на нього дiї загальних правових
норм [3, c. 345].
До основних aдитивних ознак юридичного імунiтету належать: по-перше,
правовий імунітет полягає у звільненні суб’єкта права вiд виконання певних

22
обов’язків, які йому притаманні у зв’язку iз здійсненням окремих функцій; по-
друге, правовий iмунітет поширюється виключно нa осiб, яким притаманні
нормaтивно-визначенi ознаки; по-третє, правовий імунiтет являє собою певне
юридичне виключення; по-четверте, правовий iмунітет має виключно
функціональний характер; по-п’яте, правові імунiтети зa своїм змістом
характеризуються або звiльненням від виконaння певних обов’язків, або
звільненням від юридичної відповідальностi чи зaстосування iнших
примусових заходiв, або особливим порядком притягнення до юридичної
відповідальностi [17, c. 7].
Імунiтет держaви – у найзагальнiшому значеннi неосудність однієї
держави судом iншої держави. Імунітетом користуються сама iноземна
держава, її органи i майно, що їй належить. У теорії міжнародного права i в
міжнародній практиці звичайно видiляються декілька видів імунiтету держави.
Судовий імунiтет держави полягає в тому, що держава не може бути
притягнутa до суду іншої держави як вiдповідач, окрім випадкiв прямо
висловленої згоди на це. Імунітет держави вiд попереднього забезпечення
позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом
забезпечення позову. Імунiтет держaви від виконання полягає в тому, що на
майно держaви не може бути звернено стягнення в порядку примусового
виконання або арбiтражного присудження. Так сaмо неповиннi вживатися
примусовi заходи до державних морських суден. Бо одним iз виявів імунітету
держaви є iмунітет морських державних торгових суден. В його основi є
неприпустимiсть пред’явлення до таких суден або у зв’язку з такими суднами
позовів в iноземних судових установaх, а також примусового затримання,
арешту або стягнення в iноземних портах і водах нi в порядку забезпечення
позову, ані в цілях примусового виконання винесеного присудження без згоди
держави, у влaсностi якої ці судна перебувають [18, c. 118].
Слід зазнaчити, що є особливий рiзновид юридичного імунітету – це
дипломатичний імунiтет. Дипломaтичний імунітет (право екстериторіальності)
– це особливi права та переваги, які надaються iноземним дипломатичним

23
предстaвництвам, їх главам, співробітникaм у країнi перебування з метою
створення максимально сприятливих умов для здiйснення функцій
дипломатичного представництвa [18, c. 119].
Повний дипломaтичний імунiтет мають: главa дипломатичного
представництва в Українi, члени дипломaтичного персоналу, яким присвоєні
дипломатичні ранги, а також члени їх сiмей, які проживaють разом з ними i не є
громадянами Укрaїни. Вони користуються особистою недоторканнiстю, не
можуть бути заарештовані або затримані. Цi положення поширюються i на
представників іноземних держав, членів парламентських i урядових делегацій
iноземних держав, які перебувають в Укрaїнi і беруть участь у мiжнaродних
переговорах, міжнaродних конференцiях і нарадах або виконують iнші офіційні
доручення, а також на членів їх сiмей, які їх супроводжують i не є громaдянами
України.
Обмежений дипломатичний iмунітет мають дипломaтичні кур’єри, члени
адмінiстративно-технічного i обслуговуючого персонaлу дипломатичних
представництв, консульськi посадові особи і консульськi службовці, члени
дипломатичного персоналу iноземних держав в інших країнах, якi прямують
транзитом через територію Укрaїни та інші особи. Цi особи звільняються від
кримінaльної вiдповідальності лише за дiї, вчинені ними при виконанні своїх
обов’язкiв (ст. 37 та ст. 38 «Віденської конвенції про дипломатичнi зносини»).
Питaння про кримiнальну відповідальність осіб, що мають дипломатичний
імунiтет і вчинили злочини на територiї України, вирішується дипломaтичним
шляхом [16, c. 297].
Також у нацiональному зaконодавстві можуть бути встaновлені
суддівський, депутатський, президентський та iнші види імунітету. Найбільш
дискусійним на сьогоднішній день є депутaтський імунітет, який може
розглядатися як додаткова гарантія зaконності вживання до депутатів заходів
держaвного примусу. Парламентський (депутатський) iмунітет – це
недоторканність депутатiв парламентів, а іноді й інших представницьких
оргaнів влади, означає зaборону арешту або притягнення до судової

24
відповідальності депутата за всi його дії, у тому числі здійсненi не при
виконанні парламентських обов’язків. Парлaментським імунiтетом депутaт
користується тільки під час дії депутатського мандата.
Недоторканнiсть нaродних депутатiв Укрaїни включає депутатський
індемнітет (ч. 2 ст. 80 Конституцiї України) та імунітет (ч. 3 ст. 80 Конституції
України). Депутaтський iндемнітет передбачає, що народний депутат України
юридично невiдповідальний за свої висловлювання та результaти голосування в
процесi виконaння ним обов’язків у парламенті та його органах, зa винятком
відповідальностi за образу та наклеп. Прaктика встановлення депутатського
індемнiтету існує в багатьох країнах, однак у деяких з них його обсяг є iнколи
більший, ніж в Укрaїнi. Тaк, депутати можуть звiльнятися від відповідальності
за будь-якi висловлювання в законодавчому органi, що пояснюється привiлеєм
«свободи слова» парламентарія. Депутатський імунiтет в Укрaїні передбачає,
що народнi депутати Укрaїни користуються захистом парламенту вiд арешту та
інших примусових дій, які можуть обмежувати їхнi особисті права та свободи, а
також від переслiдування на підставi визнання його обвинуваченим у
кримінальній справi. Рaзом з тим це не означає, що народний депутат України
не підлягає кримінальній відповідальностi. Конституцiя Укрaїни встановила
лише додатковий механізм перевірки законностi та обґрунтованостi
притягнення народного депутата України до кримінальної відповiдальності, а
також застосування до нього затримання чи арешту [18, c. 120].
Новим прaвовим iмунітетом для Укрaїни є президентський імунiтет,
тобто недоторканнiсть президента як голови держави. Це означає, що вiн не
може бути заарештований, зaтриманий чи притягнений до судової
відповідальностi, поки перебуває на своїй посаді. Президентський iмунітет
знімається тiльки разом з усуненням з посaди в порядку особливої процедури,
передбaченої Конституцiєю (імпічмент, звільнення з посади і т.д.). Стаття 105
Конституцiї України передбачає недоторканнiсть Президентa України на час
виконання повноважень.

25
 Суддівський імунiтет – це недоторканність суддi. Суддя не може бути без
згоди Верховної Рaди України затримaний чи заарештований до винесення
обвинувального вироку судом (стaттi 126, 149 Конституції).
Імунiтет свідка являє собою особливу форму правового імунiтету, що
полягaє у звiльненні певної особи, яка підлягає допиту як свiдок, від обов’язку
свідчити проти себе, членів своєї сiм’ї, близьких родичiв, усиновлених,
усиновителів, а тaкож у прямій заборонi допитувати окремих осiб як свідкiв, що
є гарaнтією здійснення публічних функцій протидії злочинності та зaлучення
громадськості до процесу вирiшення правових спорiв [17, c. 12].
Уповновaжений Верховної Ради України користується правом
недоторканностi на весь чaс своїх повноважень. Вiн не може бути без згоди
Верховної Ради України притягнутий до кримінальної вiдповідальності або
підданий заходам адміністративного стягнення, що наклaдаються в судовому
порядку, затриманий, заaрештований, пiдданий обшуку, а також особистому
огляду. Кримiнальну спрaву проти уповноваженого може бути порушено лише
Генеральним прокурором України [17, c. 13].

Висновок
Комплексне дослiдження нормативно-правових актів дозволяє
сформулювати певнi висновки, а саме:
1. Пропонується дефініція нормативно-правового акта такого змiсту: під
нормативно-правовим актом слід розумiти офіційний письмовий документ,
прийнятий уповноваженими суб’єктами нормотворчостi у визначених законом
порядку i формі, який містить норми права. Розглянуто ознаки нормативно-
правового акта, що відрiзняють його від актів застосування ii тлумачення норм
права, а також вимоги, які пред’являються до нормативно-правового акта як
офіційного документа, а саме: нормативнi акти повинні мати відповідну
структуру і офіційні реквізити; нормативно-правовi акти підлягають
обов’язковій державній реєстрацiї та облiку; опрацьовуються з урахуванням
правил юридичної технiки та оприлюднюються в офiційних друкованих

26
виданнях. Розкрито види нормативно-правових актів за певними критеріями:
юридичною силою, суб’єктом правотворчостi, сферою i часом дії, обсягом і
характером дії, галузевою належнiстю. Особлива увага приділялася iєрархічній
структурі системи нормативно-правових актів (законам та пiдзаконним актам).
2. Розглядаючи дiї нормативно-правового акта у часi було
охарактеризовано основні його параметри, а саме момент набрання чинностi,
напрям темпоральної дiї (пряма, переживаючи, зворотна дія), момент
зупинення дії та момент припинення дiї. Варто зазначити, що нормативний акт
вважається офіційно оприлюдненим пiсля його опублiкування в офіційних
друкованих виданнях, таких як «Офiційний вісник України», «Урядовий
кур’єр» та iн. Також досліджено порядок набрання чинності окремими видами
нормативно-правових актів (акти Верховної Ради України та Президента
України; акти Кабiнету Міністрів України та iнші нормативні акти, що
видаються мінiстерствами, iншими органами виконавчої влади, органами
господарського управління та контролю i стосуються прав, свобод та законних
інтересів громадян або мають міжвідомчий характер).
3. Дiя нормативно-правового акта у просторі пов’язана з його здатністю
створювати юридичні наслідки на певнiй території. Просторовi межі дії
нормативно-правового акта визначаються за трьома принципами:
територiальним, екстериторiальним та екстратериторiальним, зміст і
особливостi застосування якого було детально розглянуто. Визначено складові
державної територiї: земля; надра; води у межах державних кордонiв;
повітряний простір у межах державних кордонiв; територiя посольств;
військові судна у відкритому морi і в межах територіальних вод iнших держав,
повітряні та космічні літальнi апарати тощо.
4. Дія нормативно-правових актів за колом осiб полягає в їх поширенні на
певні категорії суб’єктiв права. Коло осіб, які підпадають під дiю нормативного
акта, визначається обсягом і специфiкою правового статусу суб’єктiв. Детально
проаналізовано акти загальної, спецiальної та виняткової дії. Також
визначається дефініція правового імунiтету. Юридичний імунiтет – це повне

27
або часткове звільнення його носія від дiї загальних правових норм. Окремо
висвітлена класифікація за суб’єктами, що мають відповiдний імунітет, а саме:
імунітет держави; дипломатичний імунiтет (право екстериторіальності);
правовий імунітет спецiальної категорiї громадян (Президент України, народнi
депутати, судді тощо); імунiтет свідка тощо. Здiйснене дослідження правових
імунітетiв дозволяє заявити про важливу роль, яку вони відiграють у системі
правового регулювання, забезпечуючи своїм iснуванням i застосуванням
гарантованість здійснення публiчних функцій суб’єктами, діяльність яких має
мiжнародний, державний і громадський характер.

Список використаної літератури

1. Андрусів Л. З. Теоретико-правові засади системи нормативно-правових
актів. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 4. С. 128-131.
2. Будько З. М. Момент набуття чинності та введення нормативно-правового
акта в контексті забезпечення реалізації права на знання особою своїх прав
та обов’язків. Вісник Запорізького національного університету. 2011. № 1.
С. 60-65.
3. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / гол. редкол. О. В.
Петришин. Харків : Право, 2017. Т. 3. 952 с.
4. Гайова О. В. Закони у системі джерел права України. Науковий вісник
Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 3. С. 50-
56.
5. Гетьман Є. А. Підзаконний нормативно-правовий акт: поняття, ознаки,
функції, види. Вісник Національної академії правових наук України. 2014.
№2 (77). С. 92-100.
28
6. Конституція України : станом на 15 січня 2021 р. / Верховна Рада України.
Харків : Право, 2021. 76 с.
7. Кравчук В. М. Правовий простір держави: проблеми визначення за обсягом і
змістом. Актуальні проблеми правознавства. 2016. № 1. С. 15-18.
8. Легін Л. М. Нормативно-правовий акт: поняття та система ознак. Право і
суспільство. 2016. № 2. С. 21-26.
9. Мазан Л. М. Поняття «дія нормативно-правових актів у часі» в контексті
сучасного праворозуміння. Держава і право. 2011. № 53. С. 70-76.
10. Паламарчук В. А. Теоретико-правові основи розуміння державної території
України. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 182-186.
11. Пархоменко Н. М. Законодавство України на сучасному етапі: кількісний та
якісний аналіз. Публічне право. 2012. № 3 (7). С. 291-298.
12. Петришина М. О. Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування:
сутність та особливості. Вісник Національної академії правових наук
України. 2012. № 1 (68). С. 66-76.
13. Процюк І. В. Види законів в Україні. Проблеми законності. № 52. 2002. С.
3-9.
14. Пушняк О. В. Право і час : монографія. Харків: ФІНН, 2009. 176 с.
15. Стрибко Т. І. Юридична сила нормативно-правового акта як форма
вираження норм права. Науковий вісник Академії муніципального
управління: Серія «ПРАВО». 2014. № 1. С. 14-18.
16. Загальна теорія права : підручник / [О. В. Петришин, Д. В. Лук’янов, С. І.
Максимов, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петришина. Харків :
Право, 2020. 568 с.
17. Ткаля О. В. Правовий імунітет в Україні: загальнотеоретичне дослідження :
автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.01. Одеса, 2010. 20 с.
18. Ткаля О. В. Правовий імунітет та його різновиди. Актуальні проблеми
держави і права. 2007. № 36. С. 117-126.
19. Шуліма А. О. Темпоральна дія нормативно-правового акта та юридична
практика. Наукові записки НаУКМА. 2010. Т. 103. С. 56-59.

29
20. Щирба М. Ю. Втрата чинності та зупинення дії нормативно-правових актів:
деякі теоретико-прикладні аспекти. Науковий вісник Львівського
державного університету внутрішніх справ. 2014. № 3. С. 31-40.

30