Тема 6.

Задача №8
Описова частина. Фермер Іван Безродний, обробляючи свою земельну ділянку, виявив, що
на глибині 1 м на площі 3 га під землею знаходяться морські відкладення (ракушняк). На
цьому місці він припинив розорення земель та посів пшениці, і, знявши родючий шар
ґрунту, почав виробляти будівельні матеріали (пиляти ракушняк). Через півроку
прибуток від продажу ракушняку перевищив прибуток від введення сільського господарства.
Голова сільради звернувся до фермера з вимогою припинити видобування ракушняку,
оскільки така діяльність не підпадає під ознаки сільськогосподарської. Фермер Іван
Безродний зазначеної вимоги не виконав.
У червні виконком сільської ради прийняв рішення про накладення на фермера Івана
Безродного штрафу за зайняття несільськогосподарськими видами діяльності та про
вилучення земельної ділянки із покладами ракушняку.
Фермер оскаржив зазначене рішення до суду.
Питання: Вирішіть справу.
Мотивувальна частина. У процесі розв'язку даної задачі спочатку ми звернемося до
положень Конституції України, які мають загальнофундаментальне значення для всього
вітчизняного законодавства. Відповідно до положень статті 13 Основного Закону земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського
народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право
користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і
суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і
господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед
законом. Згідно з приписами статті 14 КУ земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно
відповідно до закону. Стаття 19 КУ передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується
на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ) земля є основним
національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності
на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди
правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і
природні якості землі. Згідно з приписами статті 2 ЗКУ земельні відносини - це суспільні
відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних
відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи
державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні
ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Відповідно до частини 1
статті 3 ЗКУ земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також
прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до частини 1
статті 4 ЗКУ земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у
галузі земельних відносин. Відповідно до пунктів В,Г да Д частини 1 статті 5 ЗКУ
земельне законодавство базується на таких принципах: в) невтручання держави в
здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав
щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених
законом;
г)забезпечення раціонального використання та охорони земель; д)пріоритету вимог
екологічної безпеки.
Згідно з пунктами Г і Ж частини 1 статті 12 ЗКУ до повноважень сільських, селищних,
міських рад у галузі земельних відносин належить: г) вилучення земельних ділянок
комунальної власності із постійного користування відповідно до цього Кодексу; ж)
обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і
юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства.
Відповідно до пунктів Б і В частини 2 вказаної вище статті ЗКУ до повноважень
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин
належить: б) здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у
межах та порядку, встановлених законом; в) здійснення інших повноважень у галузі
земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 18 ЗКУ до земель України належать усі землі в межах її
території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним
цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий
правовий режим. Відповідно до пунктів А і Ж частини 1 статті 19 ЗКУ землі України за
основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі
сільськогосподарського призначення; ж) землі промисловості та іншого призначення.
Частина 1 статті 22 ЗКУ передбачає, що землями сільськогосподарського призначення
визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення
сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної
виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків
сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Пункт А частини 2 вказаної
нами щойно статті ЗКУ містить положення про те, що до земель сільськогосподарського
призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження,
сіножаті, пасовища та перелоги). Оскільки у фабулі була вказівка про те, що фермер
припинив розорення земель та посів пшениці, то в даній задачі матиме місце саме такий
різновид сільськогосподарських угідь, як рілля. Згідно з положеннями частин 1 та 3
статті 23 ЗКУ землі, придатні для потреб сільського господарства (крім самозалісених
земель), повинні надаватися насамперед для таких цілей: 1) ведення сільського господарства;
2) ведення лісового господарства; 3) створення територій та об’єктів природно-заповідного
фонду. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального
господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та електронних
комунікаційних мереж, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не
пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно
несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Згідно з
положеннями частин 1 та 4 статті 66 ЗКУ до земель промисловості належать землі, надані
для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд
промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів,
інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд. Надання земельних
ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення
в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із
затвердженим відповідним робочим проектом землеустрою на раніше відпрацьованих
площах у встановлені строки. Земельні ділянки усіх форм власності та категорій надаються у
користування власникам спеціальних дозволів на геологічне вивчення, у тому числі дослідно-
промислову розробку, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин
(промислову розробку родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) на
видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення шляхом
встановлення земельних сервітутів згідно з межами ділянок надр та строками дії відповідних
спеціальних дозволів на користування надрами. Встановлення земельних сервітутів для
зазначених цілей здійснюється без зміни цільового призначення таких земельних ділянок,
крім земель природно-заповідного фонду, оздоровчого призначення, рекреаційного
призначення, історико-культурного призначення.
Оскільки у фабулі задачі міститься чітка вказівка на те, що фермер Іван Безродний
обробляє саме свою земельну ділянку, це наштовхує нас на ту думку, що він є саме її
власником, проте аж ніяк не користувачем (тобто орендарем), оскільки така істотна
умова як наявність у громадянина Безродного саме права користування, а не права власності
на земельну ділянку в будь-якому разі повинна була б бути прописана в умові задачі. Отже, в
подальшому, ми звернемося до тієї нормативної бази, яка стосується не права користування
земельною ділянкою, а саме права власності на землю. Згідно з частиною 1 статті 78 ЗКУ
право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними
ділянками. Відповідно до статті 79 ЗКУ земельна ділянка - це частина земної поверхні з
установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий)
шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо
інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну
ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на
висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і
споруд. Згідно з пунктом Г частини 1 статті 90 ЗКУ власники земельних ділянок мають
право: г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на
земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні
об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Згідно з пунктами А і Б частини 1 статті 91
ЗКУ власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим
призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля.
Згідно з пунктами Б, Г і Ґ статті 141 ЗКУ підставами припинення права користування
земельною ділянкою є: б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим
Кодексом; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним
вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Відповідно до
пункту А частини 1 статті 143 ЗКУ примусове припинення прав на земельну ділянку
здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим
призначенням. Відповідно до частин 1,2 та пункту Г частини 3 статті 152 ЗКУ держава
забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких
порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права
володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та
юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: г) визнання недійсними рішень
органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Вище нами була зазначена загальнотеоретична база, яка формує нормативні основи для
розв'язку даної задачі. В подальшому ми вважаємо за доцільне звернутися до положень
профільного законодавства та судової практики (за можливості).
Відповідно до статті 38 ЗУ “Про охорону НПС” використання природних ресурсів в Україні
здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів.
Законодавством України громадянам гарантується право загального використання
природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих,
рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими
особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених
законодавством України. В порядку спеціального використання природних ресурсів
громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування
або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у
встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у
випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах. Відповідно до статті
6 Кодексу України “Про надра” корисні копалини за своїм значенням поділяються на
корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Віднесення корисних
копалин до корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення здійснюється
Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що
забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного
середовища. Постанова КМУ від 12.12.1994 №827 “Про затвердження переліків
корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення” вказує, що до переліку
корисних копалин загальнодержавного значення належить такий вид сировини піщано-
гравійної, як ракуша. В той же час до переліку корисних копалин місцевого значення
належить такий різновид сировини для будівельного вапна і гіпсу як вапняк. Оскільки в
умові задачі йде мова саме про ракушняк (він же черепашник), який, як відомо з дефініції
поняття “Черепашник”, наданого Великою українською енциклопедією, фактично є тим
самим вапняком, то в такому разі йде мова про використання фермером саме корисних
копалин місцевого значення. В такому разі варто згадати про положення частини 1 статті
23 Кодексу України “Про надра”, яка чітко вказує, що землевласники і землекористувачі в
межах земельних ділянок, які перебувають у їх власності або користуванні, мають право
без спеціального дозволу та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і
побутових потреб, не пов’язаних із відчуженням видобутих корисних копалин, корисні
копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 метрів, а також
підземні води (крім мінеральних) для всіх потреб, крім виробництва фасованої питної води,
за умови що обсяг видобування підземних вод із кожного з водозаборів не перевищує 300
метрів кубічних на добу. В даній статті нашу увагу привернуло твердження про те, що
видобуток корисних копалин місцевого значення, тобто черепашнику, має здійснюватися для
своїх господарських і побутових потреб, не пов'язаних із відчуженням видобутих корисних
копалин. Проте, якщо проаналізувати фабулу, то в ній чітко вказано, що фермер Іван
Безродний продавав ракушняк, тобто здійснював його відчуження, а це в свою чергу
виходить за межі положень статті 23 КупН. Тобто зі сторони Івана Безродного має місце
порушення вимог законодавства про надра і про землю. В даному аспекті варто також
згадати і положення судової практики. Зокрема Постанова ВП ВС від 14.12.2022 у справі
№477/2330/18 стосується доволі подібної ситуації, а саме декілька фізичних осіб набули у
власність спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Проте
вони не використовували ці ділянки за цільовим призначенням, оскільки здійснювали
видобуток і подальший продаж корисних копалин, а саме піску, без оформлення відповідних
дозвільних документів. Сторона обвинувачення стверджувала, що дані земельні ділянки
використовуються не за цільовим призначенням. ВС погодився із доводами прокурора і
вказав наступне: формулювання приписів статей 140, 141 і 143 ЗК України частково
дублюються, а стаття 143 ЗК України має назву «Підстави для
примусового припинення прав на земельну ділянку», тобто поєднує підстави припинення у
судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою.
Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані забезпечувати використання
останніх за цільовим призначенням (пункт «а» частини першої статті 91, пункт «а»
частини першої статті 96 ЗК України). Аналогічний обов'язок визначений в абзаці
десятому статті 35 Закону «Про охорону земель».З огляду на це використання земельної
ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для припинення в судовому
порядку як права власності, так і права користування нею (пункт «а» частини першої
статті 143 ЗК України). Таким чином, як ми бачимо з положень актуальної судової практики,
яка є доволі подібною до фабули задачі, видобуток корисних копалин навіть місцевого
значення, якщо він пов'язаний із подальшим відчуженням даних корисних копалин, підпадає
під поняття “спеціальне природокористування”, тобто повинен здійснюватися відповідно
до отриманого спеціального дозволу. В той же час відсутність такого дозволу свідчить про
наявність порушення вимог законодавства зі сторони особи власника/користувача
земельної ділянки і одночасно видобувача і продавця корисних копалин. Тобто що
положення законодавчої теорії, що положення судової практики вказують однозначно на те,
що дії фермера Івана Безродного не відповідають вимогам чинного законодавства,
оскільки він повинен здійснювати видобуток корисних копалин місцевого значення та їх
подальший збут лише на основі отриманого дозволу на спеціальне
природокористування.
Резолютивна частина. Отже, зважаючи на все, сказане вище, можна дійти того логічного
умовиводу, що дії фермера Івана Безродного не відповідають вимогам чинного
законодавства, оскільки на своїй ділянці він здійснює аж ніяк не загальне
природокористування з метою задоволення власних потреб, він здійснює саме
спеціальне природокористування з метою подальшого відчуження видобутих корисних
копалин, а така діяльність в свою чергу вимагає наявності спеціального дозволу, якого
фермер не має. Відсутність такого дозволу в аспекті судової практики свідчить про
нецільове використання земельної ділянки і може бути підставою для припинення в
судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою.
Щодо дій сільської ради з накладення штрафу за заняття несільськогосподарськими видами
діяльності та про вилучення земельної ділянки варто сказати наступне. Відповідно до
положень частини 1 статті 144 ЗКУ у разі виявлення порушення земельного
законодавства державний інспектор з контролю за використанням та охороною земель
чи державний інспектор з охорони навколишнього природного середовища складає
протокол про адміністративне правопорушення, накладає на особу, яка допустила
правопорушення, адміністративне стягнення та видає цій особі припис про його усунення у
30-денний строк. Щодо примусового вилучення приватної земельної ділянки, то таке
вилучення (в світлі останньої актуальної практики ВП ВС) може бути здійснене виключно
на підставі рішення суду.

Задача №3
Описова частина. В одному із сіл Хмельницького району Хмельницької області неподалік
від школи розташований тваринницький комплекс фермерського господарства
„Корівка”. В процесі господарювання, яке здійснювалось з порушенням вимог
екологічного та земельного законодавства, наприкінці літа відходи тваринництва
потрапили в ґрунтові води та джерела водопостачання великої кількості жителів села,
відбулось забруднення стічними водами шкільної дослідної земельної ділянки.
Директор школи ініціював ряд звернень громадян зі скаргами до сільської Ради, районної
державної адміністрації, санітарно-епідеміологічної станції та деяких інших органів,
підготував та надіслав до місцевої районної газети „Прибузька зоря” відкритий лист до
Президента України. У зверненнях селяни вимагали виконання взятих тваринницьким
комплексом на себе зобов’язань по догляду за територією ферми, відшкодування
заподіяних школі та мешканцям села збитків, припинення господарської діяльності в
межах села фермерським господарством „Корівка”, а в листі до Президента України
директор школи вимагав посилення контролю та розробки і прийняття загальнодержавної
програми охорони земель селищ та сіл.
При проведенні перевірки дотримання вимог земельного, екологічного та санітарно-
епідеміологічного законодавства встановлено, що ферма побудована з порушенням вимог
будівельного законодавства, відсутні очисні споруди, не дотримуються вимоги щодо
охорони земель і території, де вона розміщена. Органами прокуратури проти Голови
фермерського господарства „Корівка” порушено кримінальну справу.
Питання:
1)Окреслити коло суспільних відносин, що склались.
2)Чи є правомірними вимоги селян та директора школи? Які органи контролю брали
участь у проведенні зазначеної перевірки дотримання земельного законодавства та
якими повноваженнями вони наділені? Яка юридична природа зазначеного листа, хто
уповноважений на нього реагувати і яким чином?
3)Вирішити справу.
Мотивувальна частина. У процесі розв'язку даної задачі спочатку ми звернемося до
положень Конституції України, які мають загальнофундаментальне значення для всього
вітчизняного законодавства. Відповідно до положень статті 13 Основного Закону земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського
народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право
користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і
суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і
господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед
законом. Згідно з приписами статті 14 КУ земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно
відповідно до закону. Стаття 19 КУ передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується
на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ) земля є основним
національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності
на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди
правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і
природні якості землі. Згідно з приписами статті 2 ЗКУ земельні відносини - це суспільні
відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних
відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи
державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні
ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Відповідно до частини 1
статті 3 ЗКУ земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також
прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до частини 1
статті 4 ЗКУ земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у
галузі земельних відносин. Відповідно до пунктів В,Г да Д частини 1 статті 5 ЗКУ
земельне законодавство базується на таких принципах: в) невтручання держави в
здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав
щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених
законом; г)забезпечення раціонального використання та охорони земель; д)пріоритету
вимог екологічної безпеки.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 18 ЗКУ до земель України належать усі землі в межах її
території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним
цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий
правовий режим. Згідно з пунктом А частини 1 статті 19 ЗКУ землі України за основним
цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського
призначення. Згідно з частиною 1 та пунктом Б частини 2 статті 22 ЗКУ землями
сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва
сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та
навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі
інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих
цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: б) несільськогосподарські
угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження,
крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і
дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі
під об’єктами виробництва біометану, які є складовими комплексів з виробництва, переробки
та зберігання сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Відповідно до статті 28 ЗКУ сільськогосподарським підприємствам, установам та
організаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення
можуть належати на праві власності. Право власності на землю цих підприємств може
набуватися шляхом внесення до статутного капіталу земельних ділянок їх засновників та
придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, ренти, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами. Реалізація права власності на землю зазначеними
сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до закону. Згідно з
частиною 1 статті 78 ЗКУ право власності на землю - це право володіти, користуватися і
розпоряджатися земельними ділянками. Згідно з приписами статті 79 ЗКУ земельна
ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем
розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку
поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і
багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не
порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на
простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для
зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Відповідно до пункту А
частини 1 статті 80 ЗКУ суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні
особи - на землі приватної власності. Відповідно до пунктів А та Б частини 1 статті 82
ЗКУ юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України)
можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у
разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-
правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу.
Згідно з пунктами Б та Д частини 1 статті 90 ЗКУ власники земельних ділянок мають
право: б) самостійно господарювати на землі; д) споруджувати жилі будинки, виробничі
та інші будівлі і споруди. Згідно з пунктом Б частини 1 статті 91 ЗКУ власники земельних
ділянок зобов'язані: б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля. Згідно
з положеннями частин 1 та 2 статті 111 ЗКУ обтяження прав на земельну ділянку
встановлюється законом або актом уповноваженого на це органу державної влади, посадової
особи, або договором шляхом встановлення заборони на користування та/або розпорядження,
у тому числі шляхом її відчуження. Законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-
правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені такі обмеження у
використанні земель: б) заборона на провадження окремих видів діяльності; ґ) умова
додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт. Містобудівною
документацією на місцевому рівні також встановлюються гранично допустима висотність
будинків, будівель та споруд, максимально допустима щільність населення в межах житлової
забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону), мінімально допустимі
відстані від об’єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови,
існуючих будинків та споруд, планувальні обмеження використання приаеродромних
територій, встановлені відповідно до Повітряного кодексу України (обмеження у
використанні земель у сфері забудови). Обмеження у використанні земель у сфері забудови,
що встановлюються певним видом містобудівної документації на місцевому рівні,
визначаються Порядком розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження
містобудівної документації, що затверджується Кабінетом Міністрів України, та вносяться до
Державного земельного кадастру, містобудівного кадастру. Згідно з положеннями статті 113
ЗКУ зони санітарної охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті
джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого
призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної
охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та
відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам,
об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені. Правовий режим земель зон
санітарної охорони визначається законодавством України.
Згідно з пунктом Г частини 1 статті 141 ЗКУ підставами припинення права
користування земельною ділянкою є: г) використання земельної ділянки способами,
які суперечать екологічним вимогам. Пункт Б частини 1 статті 143 ЗКУ передбачає, що
примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у
разі: б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель
радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель
бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель
забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів
інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму
використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами,
які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що
здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Згідно з частиною 1
статті 144 ЗКУ у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор з
контролю за використанням та охороною земель чи державний інспектор з охорони
навколишнього природного середовища складає протокол про адміністративне
правопорушення, накладає на особу, яка допустила правопорушення, адміністративне
стягнення та видає цій особі припис про його усунення у 30-денний строк.
Згідно з статтею 162 ЗКУ охорона земель - це система правових, організаційних,
економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання
необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського
призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення
родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення,
забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 163 ЗКУ
завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів,
екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Пункт В частини 1 статті 164
ЗКУ чітко вказує, що охорона земель включає: в) захист земель від ерозії, селів,
підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення
відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших
несприятливих природних і техногенних процесів. Відповідно до частин 1 та 2 статті 167
ЗКУ господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад
встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється.
Нормативи гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також
перелік цих речовин затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пунктів В
та Г частини 1 статті 211 ЗКУ громадяни та юридичні особи несуть цивільну,
адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі
порушення: в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення
хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення
промисловими, побутовими та іншими відходами; г) розміщення, проектування,
будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель.
Проаналізувавши фабулу задачі та положення ЗКУ в нас поступово сформувалося
переконання щодо того, що діяльність фермерського господарства “Корівка” порушує
вимоги чинного законодавства. Для того, щоб це підтвердити, ми вважаємо за доцільне
перейти від загальнонормативних до вузькоспеціалізованих положень законодавства та
актуальної судової практики.
Відповідно до пунктів А, Б та Д частини 1 статті 12 ЗУ “Про охорону НПС” громадяни
України зобов'язані: а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її
багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного
середовища; б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших
екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; д) компенсувати
шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє
природне середовище. Частини 1 та 3 статті 50 вказного вище Закону чітко вказують, що
екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому
забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки
для здоров'я людей. Діяльність фізичних та юридичних осіб, що завдає шкоди
навколишньому природному середовищу, може бути припинена за рішенням суду.
Положення статті 51 Закону передбачають наступне: при проектуванні, розміщенні,
будівництві, введенні в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших
об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та
устаткування, а також в процесі експлуатації цих об'єктів забезпечується екологічна
безпека людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання нормативів
шкідливих впливів на навколишнє природне середовище. При цьому повинні
передбачатися вловлювання, утилізація, знешкодження шкідливих речовин або повна їх
ліквідація, відновлення та видалення відходів, виконання інших вимог щодо охорони
навколишнього природного середовища і здоров'я людей. Підприємства, установи й
організації, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне
середовище, незалежно від часу введення їх у дію повинні бути обладнані спорудами,
устаткуванням і пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження,
зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і
складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів. Проекти
господарської та іншої діяльності повинні мати матеріали оцінки її впливу на навколишнє
природне середовище і здоров'я людей. Забороняється введення в дію підприємств, споруд
та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання всіх екологічних
вимог і виконання заходів, передбачених у проектах на будівництво та реконструкцію
(розширення та технічне переоснащення). Відповідно до статті 55 Закону утворювачі
відходів повинні вживати ефективних заходів для зменшення обсягів утворення відходів, а
також для оброблення відходів, утворення яких неможливо уникнути. Здійснення операцій з
оброблення відходів дозволяється лише за наявності дозволу на здійснення операцій з
оброблення відходів на визначених місцевими радами територіях з додержанням санітарних
та екологічних норм. Згідно з положеннями статті 59 Закону планіровка, розміщення,
забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з
урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів
та екологічної безпеки. При розробці генеральних планів розвитку і розміщення населених
пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних
ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки у
приміських та зелених зонах за погодженням з місцевими радами, на території яких вони
знаходяться, відповідно до законодавства України. Відповідно до положень частин 1 та 6
статті 105 Водного кодексу України підприємства, установи і організації, діяльність яких
може негативно впливати на стан підземних вод, особливо ті, які експлуатують накопичувачі
промислових, побутових і сільськогосподарських стоків чи відходів, повинні здійснювати
заходи щодо попередження забруднення підземних вод, а також обладнувати локальні
мережі спостережувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод. У разі
вичерпання запасів підземних вод, а також у разі забруднення підземних вод
встановлюються причини, з яких це сталося, і за пропозиціями центрального органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду
(контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального
використання, відтворення і охорони природних ресурсів, і центрального органу виконавчої
влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального
використання надр, за рахунок винних осіб здійснюються заходи щодо їх відтворення.
Якщо ж говорити про вимоги до розміщення сільськогосподарських підприємств, то варто
вказати наступне. Відповідно до положень Наказу МОЗ України “Про затвердження
державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів” №173 від
19.09.1996 розміри санітарно-захисних зон від сільськогосподарських підприємств до
житлової забудови та прирівняних до неї об'єктів становлять для твариннницьких
сільськогосподарських підприємств, які займаються вирощуванням великої рогатої худоби —
не менше 200 метрів. Впринципі даний наказ містить і меншу відстань, зокрема від 25 до 150
метрів — залежно від кількості голів. Проте не варто забувати, що у фабулі чітко вказано про
те, що діяльність фермерського господарства здійснювалася з порушенням вимог
екологічного та земельного законодавства, внаслідок чого відходи тваринництва потрапили
до ґрунтових вод та джерел водопостачання. Отже, ми можемо дійти того логічного
умовиводу, що має місце наявність великої кількості корів, тому вказана нами відстань
є умовною мінімальною одиницею виміру. В той же час не варто забувати, що саме
забруднення атмосферного повітря та водних ресурсів відходами тваринництва
свідчить про те, що сільськогосподарське підприємство було збудоване з порушенням
тих вимог, що передбачені у вказаному нами вище Наказі.
В аспекті всього того законодавчого масиву, який ми використали вище, ми вважаємо цілком
доцільним звернутися до положень судової практики, яка б могла підтвердити нашу точку
зору. Зокрема, Постанова Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2019 у
справі №917/1879/17 є досить подібною до умови нашої задачі. Там відповідач займався
розведенням свиней, це все супроводжувалося утворенням величезної кількості біологічних
відходів, а відсутність запроектованих очисних споруд призвела до того, що землі на
території сільської ради несанкціоновано використовувалися для складування перегною, що
стало причиною забруднення і псування земель і водних ресурсів та завдання збитків
державі. Суд залишив апеляційну скаргу відповідача без задоволення і залишив без змін
рішення суду 1 інстанції, яким було задоволено позов сільської ради проти
сільськогосподарського підприємства.
Зважаючи на всі, вказані нами вище положення законодавства та судової практики, ми
вважаємо цілком закономірними наступні висновки (резолютивна частина).
1)Суспільні відносини. 1)Земельні, що пов'язані з володінням та користуванням земельною
ділянкою; 2)Екологічні — пов'язані з дотриманням передбачених у чинному законодавстві
вимог екологічної безпеки; 3)Відносини щодо настання юридичної відповідальності у зв'язку
з порушенням вимог екологічної безпеки та будівельних норм; 4)Відносини щодо
відшкодування шкоди, завданої порушенням законодавства. 5)Можна виділити навіть
конституціійні відносини, оскільки порушується фундаментальне право на безпечне для
життя і здоров'я НПС (стаття 50 КУ).
2)Вимоги селян та директора школи є цілком правомірними, оскільки вона спрямовані
на дотримання статті 50 КУ, тобто права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє
природне середовище. Щодо органів контролю, які брали участь у проведенні зазначеної
перевірки земельного законодавства — це Державна екологічна інспекція України, яка
здійснює у межах повноважень, передбачених законом, державний нагляд (контроль) за
додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо охорони атмосферного повітря, земель,
водних ресурсів і т.д. Повноваження Державної екологічної інспекції України передбачені у
Положенні про Державну екологічну інспекцію України, затвердженому постановою
КМУ від 19.04.2017 №275.
3)Суд повинен ухвалити рішення на користь селян, оскільки у діях фермерського
господарства “Корівка” мають місце порушення екологічного, земельного та
містобудівного законодавства.

2 Справа
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того,
що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного
володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння. У свою
чергу спадкоємці також не можуть бути позбавлені права бути учасниками
правовідносин із довічного успадковуваного володіння землею, а тому таке
право є об`єктом спадкування.
При цьому суд першої інстанції посилався на правовий висновок, викладений у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року справі
№ 368/54/17 (провадження № 14-487цс19).
Відмовляючи в задовленні позовних вимог щодо витребування земельної
ділянки із чужого незаконного володіння, суд зазначив, що розпорядженням
голови Веселівської районної державної адміністрації від 25 листопада 2010
року № 271 припинено право користування земельною ділянкою, яке не
оскаржено позивачем та є чинним, а державний акт на право довічного
успадковуваного володіння землею, виданий ОСОБА_4 , вказаним
розпорядженням визнаний недійсним. На думку суду першої інстанції, спірна
земельна ділянка на момент звернення з позовом перебуває у законному
користуванні орендаря ОСОБА_2 на підставі договору оренди від 05 квітня
2011 року, а тому суд позбавлений можливості вирішити позовні вимоги про
витребування майна.

Змінюючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог

про витребування земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виснував про те,
що без притягнення до участі у справі одночасно з Веселівською селищною
радою орендаря ОСОБА_2 як співвідповідача, який у справі виступає в якості
третьої особи, позовні вимоги про витребування земельної ділянки не можуть
бути задоволені через неналежний суб`єктний склад.
Відхиляючи доводи відповідача та третьої особи щодо порушення строків
позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що отримання документа
(свідоцтва) про право на спадщину не обмежується будь-яким строком, а тому
спадкоємець може оформити своє право довічного успадковуваного володіння
землею у будь-який час без обмеження строком, зокрема, й у разі спору в
судовому порядку.
ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року передбачав існування специфічного речового
права на земельну ділянку та можливість для фізичних осіб бути суб`єктами
права довічного успадковуваного володіння землею.
З урахуванням зазначеного можна зробити висновок про те, що хоч дії
державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне
успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у
встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не
містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного
володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою

відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а тому, враховуючи, що зі
смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, спадкоємець стає
учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, від якого Велика Палата
Верховного Суду не відступила і в постанові від 23 червня 2020 року у справі №
179/1043/16-ц, та застосовано в постановах Верховного Суду від 29 січня 2020
року у справі № 663/2123/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 311/706/18.

Установивши характер спірних правовідносин, надавши належну оцінку

доказам у їх сукупності, суд першої інстанції, з висновком якого по суті спору
погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що право довічного
користування спірною земельною ділянкою, наданою спадкодавцю ОСОБА_4
для ведення селянського (фермерського) господарства, може бути визнано
таким, що успадковане позивачем. При цьому апеляційний суд виправив
помилку, допущену судом першої інстанції щодо коректного визначення права
ОСОБА_1 , а саме - права довічного успадковуваного володіння земельною
ділянкою, розміром 48,2 га, а також надав достатнє мотивування щодо
відхилення посилань відповідача та третьої особи про застосування позовної
давності до спірних правовідносин.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами
правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 квітня
2021 року у справі № 183/3878/17, з огляду на їх безпідставність, оскільки в цій
справі та справі, яка переглядається, судами встановлені різні фактичні
обставини.
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без
задоволення.
Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021
року у незміненій частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 08
лютого 2023 року залишити без змін.
Земельне право Судове рішення
У березні 2016 року перший заступник прокурора Київської області звернувся
до суду з позовом до Козинської селищної ради Обухівського району Київської
області, Дочірного підприємства «Інтер`єр» приватної компанії з обмеженою
відповідальністю «Дейнфорд Інвестментс Лімітед» про визнання недійсними
рішень, державних актів на право приватної власності на землю,
скасування рішень про державну реєстрацію права власності,
витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що під час проведення прокуратурою Київської
області перевірки виявлено порушення земельного законодавства при передачі
Козинською селищною радою Обухівського району Київської області
безоплатно у приватну власність земельних ділянок.
Відповідно до інформації, наданої Київським державним підприємством
геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем
«Київгеоінформатика» від 17 грудня 2015 року № 1-1/1072, прокуратурою
встановлено, що спірні земельні ділянки всупереч вимог статей 4, 6 Водного
кодексу України (чинного на час прийняття оскаржуваних рішень) (далі - ВК
України) передані за рахунок земель водного фонду, а саме: за рахунок 100
метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро Канівського водосховища та
водної поверхні, на підставі рішень виконавчого комітету Козинської селищної
ради Обухівського району Київської області від 28 грудня 1999 року № 2
(передано у приватну власність 30 громадянам земельні ділянки загальною
площею 4,5 га) та від 26 жовтня 2000 року № 7/1 (передано у приватну
власність 17 громадянам земельні ділянки загальною площею 2,55 га).
У подальшому земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:
03:029:0068, що розташована по АДРЕСА_1 поділено на 15 земельних ділянок
та 06 вересня 2012 року Козинською селищною радою Обухівського району
видано 15 державних актів на право власності на земельні ділянки.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04 серпня
2016 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської
області відмовлено.
Суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування позовної давності,
оскільки з огляду на статус держави та її органів, як суб`єктів владних
повноважень,положення пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного
кодексу України (далі - ЦК України) не поширюються на позови
прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права
державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу
державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК
України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті
261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в
особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла
довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30 листопада 2016 року
апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області
відхилено, рішення суду першої інстанції - залишено без змін.
Апеляційний суд погодився із судом першої інстанції, що рішення виконавчого
комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області
від 28 грудня 1999 року № 2 та від 26 жовтня 2000 року № 7/1, державні акти,
дійсність яких оспорюється, видані 06 вересня 2012 року, а позов заявлено
у березні 2016 року, тобто після спливу трирічної позовної давності,
встановленої статтею 257 ЦК України, та поза строком, визначеним Законом
України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких
законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», який
сплинув 15 січня 2015 року. Причини пропуску позовної давності позивач не
навів, оскільки вважав, що вона не пропущена.
За таких обставин колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд
першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову, оскаржуване
рішення є обґрунтованим, підстав для його скасування немає, доводи
апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної
інстанцій неправильно визначили момент, з якого почався перебіг позовної
давності. Також суди не звернули уваги на зміст статей 387, 388 ЦК України,
відповідно до яких власник майна може витребувати належне йому майно від
будь-якої особи, котра є останнім набувачем майна та котра набула майно з
незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене
попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна
недійсними.
У січні 2019 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку
надійшло клопотання від ТОВ «Золотий острів» про встановлення відсутності
ознак подібності правовідносин та незастосування у справі, що розглядається,
правових висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 357/9328/15.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного
оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи
порушення норм процесуального права.
З інформаційного листа та схеми накладення земельних ділянок на землі
водного фонду, наданих Київським державним підприємством геодезії,
картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика»
від 17 грудня 2015 року № 1-1/1072, встановлено накладення земельних ділянок
з кадастровими номерами на землі водного фонду, тобто встановлено, що
спірні земельні ділянки передані за рахунок земель водного фонду, а саме за
рахунок 100 метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро
Канівського водосховища та водної поверхні.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та
апеляційної інстанцій з огляду на таке.
Щодо правового статусу спірних земельних ділянок:
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча
й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони
сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують
певні захисні функції.
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами, зокрема
зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними
водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами;
підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та
територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також
прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та
потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли
передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду
України.
Отже, надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у
прибережній захисній смузі, суперечить нормам статей ЗК України та ВК
України, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин.
Разом з тим, суди дійшли й висновку про те, що при зверненні до суду з
позовом прокурором пропущено позовну давність, про застосування наслідків
спливу якого просили відповідачі, тому є підстави для відмови у позові.
Щодо застосування судами позовної давності
У справі, що переглядається, перший заступник прокурора Київської області
дізнався про порушення інтересів держави оскаржуваними рішеннями
виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району
Київської області лише 23 грудня 2015 року після отримання та
опрацювання інформації, наданої ДП «Київгеоінформатика», що не
спростовано учасниками справи, а позов пред`явив 21 березня 2016 року, тобто
в межах позовної давності.
Таким чином, висновок судів про пропуск заступником прокурора
Київської області позовної давності є безпідставними.
Щодо суті вимог прокурора
Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про наявність підстав
для задоволення позовних вимог про визнання недійсними рішень виконавчого
комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від
28 грудня 1999 року № 2 та від 26 жовтня 2000 року № 7/1 «Про
затвердження технічної документації по інвентаризації та передачу земельних
ділянок у приватну власність» в частині затвердження технічної документації.
З урахуванням наведеного, оскаржувані рішення судів першої та
апеляційної інстанцій у частині вирішення вимог про визнання
недійсними вказаних вище рішень виконавчого комітету Козинської
селищної ради Обухівського району Київської області підлягають
скасуванню, з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення
позову.
Щодо вимог позову про визнання недійсними державних актів на право
власності на земельні ділянки та скасування державної реєстрації.
Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи
комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну
ділянку, або реєстрація права власності.
У даному випадку відповідачі набули права власності на спірні земельні
ділянки на підставі цивільно-правових угод у осіб, право власності яких на
відчужувані земельні ділянки ніким не оспорювалось, і їх державні акти
недійсними не визнавались.
Таким чином, дані позовні вимоги першого заступника прокурора
Київської області задоволенню не підлягають.
Однак, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції,
дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування позовної
давності до вимог про визнання недійсними указаних державних актів на
земельні ділянки та скасування державної реєстрації.
Щодо вимог позивача про витребовування на користь держави земельних
ділянок
Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК
України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням
володіння порушення права власності держави чи відповідної
територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати
повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов,
який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав
законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див.
пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018
року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96
постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови
Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №
487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11
вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-
364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати
усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема,
оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи
повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови
Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №
487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).
Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на
землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки,
який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав
законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану
вимогу не поширюється позовна давність.
Проте, у цій справі, позивачем заявлено вимогу про витребовування
земельної ділянки в порядку віндикації з посиланням як на правову
підставу на такої вимоги на статтю 388 ЦК України, тому у цій справі
вимога про витребовування земельної ділянки не підлягає задоволенню.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування
судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на
порушення норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про
часткове задоволення позову.
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області
задовольнити частково.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 серпня 2016
року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 листопада 2016 року
скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах
держави до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області,
Дочірнього підприємства «Інтер`єр» приватної компанії з обмеженою
відповідальністю «Дейнфорд Інвестментс Лімітед», Товариства з обмеженою
відповідальністю «Золотий острів», ОСОБА_1 , треті особи: Публічне
акціонерне товариство «Фідобанк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,
ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ,
ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 ,
ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 ,
про визнання недійсними рішень, державних актів на право приватної власності
на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності,
витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння
задовольнити частково.
Визнати недійсними рішення виконавчого комітету Козинської селищної
ради Обухівського району Київської області від 28 грудня 1999 року № 2
«Про затвердження технічної документації по матеріалах інвентаризації і
передачу земельних ділянок у приватну власність» в частині затвердження
технічної документації: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,
ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , та від 26 жовтня 2000 року № 7/1 «Про затвердження
технічної документації по інвентаризації та передачу земельних ділянок у
приватну власність» в частині затвердження технічної
документації: ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ,
ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 ,
ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути з Козинської селищної ради Обухівського району Київської області,
Дочірнього підприємства «Інтер`єр» приватної компанії з обмеженою
відповідальністю «Дейнфорд Інвестментс Лімітед», Товариства з обмеженою
відповідальністю «Золотий острів», ОСОБА_1 на користь прокуратури
Київської області судовий збір по 2 842,13 грн з кожного
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.