«Риґс проти Палмера»*

Апеляційний суд штату Нью-Йорк, 1889 р.

Права спадкоємців за заповітом — убивство заповідача
Право штату Нью-Йорк, пов’язане з перевіркою справжності заповітів і розподілом
майна, не можна тлумачити так, ніби воно забезпечує вигоду від заповіту спадко­
ємцеві, що вбив відповідача, щоб запобігти скасуванню заповіту. Судді Ґрей і Ден­
форт висловили окрем у думку.
Апеляційна скарга на постанову суду нижчої інстанції, засідання в повному
складі, третій відділ.
Леслі В. Расел, адвокат апелянтів, В. М. Гокіис, адвокат відповідачів.
Суддя Ерл. 13-го дня місяця серпня 1880 р. Френсис Б. Палмер визначив свою
останню волю й написав заповіт, згідно з яким він лишив невеличку спадщину
своїм обом донькам, місис Риґс і місис Престон, позивачкам у цій судовій справі,
а решту свого майна заповів своєму онукові, відповідачеві Ернесту Е. Палмерові,
що мав підтримувати Сьюзен Палмер, свою матір, але ця спадщина мала перейти в
дар обом донькам, які були зобов’язані підтримувати місис Палмер, у випадку,
якщо Елмер переживе його й помре неповнолітнім, неодруженим і без потомства.
Заповідач на мить написання заповіту володів фермою і значним рухомим майном.
Він був удівець, а потім, у березні 1882 р., взяв шлюб із місис Бризі, з якою до
шлюбу вступив у дошлюбний зв’язок, під час якого вони домовились, що замість
удовиної частки спадщини і всіх інших претензій на його майно у випадку, якщо
вона переживе його, вона повинна довічно мати підтримку з його ферми, і, як
наголосили, ту підтримку вона мала діставати тільки з ферми. На мить складання
заповіту і згодом, аж до смерті заповідача, Елмер жив з ним як член його родини,
і в мить його смерті йому виповнилося шістнадцять років. Він знав про пункт
заповіту на свою користь і знав, що він міг би не дати дідові скасувати той пункт,
бо дід і справді виявляв певний намір скасувати його, і негайно вступити у воло­
діння дідовим майном, і тому він зумисне вбив діда, отруївши його. Тепер він
претендує на те майно, і єдине питання, що його ми повинні вирішити, ось яке: чи
може він отримати його?
Відповідачі кажуть, що заповідач мертвий, що його заповіт складено належним
чином, справжність цього заповіту доведено, а отже, його слід виконати відповідно
до букви закону. Звісно, правда, що закони, які регулюють складання, доведення
справжності та виконання заповітів і передачу майна, якщо буквально розуміти їх
і якщо їхню чинність і наслідки ніяк і ні за яких обставин не можна обмежувати і
змінювати, віддають цю власність убивці. Мета цих законів полягала в тому, щоб

Riggs V. Palmer, 22 N. Е. 188 ( 1889).

10*
148 Частина І. ПРИРОДА ПРАВА

дати заповідач» змогу передавати в разі смерті своє майно людям, до яких вони
» я в и л и свою иатеріальну прихильність, а також виконати свої останні побажання,
»раж ені у вишаченій законом формі; цю мету слід мати на увазі, розглядаючи
заповіти й забезпечуючи їхнє виконання. Намір законодавців полягав у тому, щоб
дароотримуваш, згадані в заповіті, отримали майно, яке заповіли їм. їхній намір аж
жіяк не міг полягати в тому, щоб дароотримувач, який убив заповідача, щоб надати
чинності заповіту, мав якусь вигоду, згідно з цим заповітом. Якби такий випадок
поставав у їхній уяві і якби вони вважали за необхідне передбачити законом такий
випадок, навіть сумніватися годі, що вони передбачили б таку статтю. Звичайний
жанон тлумачевня ось який: те, що було наміром творців закону, не меншою мірою
с в самому законі, ніж у букві закону, а те, що є в букві закону, опиняється в самому
законі тільки тоді, якщо воно було наміром законодавців. Творці законів не завжди
досконало виражають свій намір, або перебільшівши його, або не спромігшись
сформулювати його як слід, отож судді з’ясовують його тільки на основі вірогідних
або розумних нрипущень, і цей процес називають «розумним тлумаченням», а Ре­
зерфорд у свойс «Інститутах» (с. 420) стверджує: Там, де ми вдаємося до розумного
тлумачення, школи ми обмежуємо значення, яке мав на увазі автор закону, щоб
узяти менше, а інколи поширюємо або посилюємо те значення, щоб узяти більше,
ніж виражають його слова». Закон слід тлумачити так, щоб тлумачення становило
найкращу відяовідь на намір’ який мали на увазі творці закону... Відомо чимало
випадків, коли вважали, що про речі, охарактеризовані загальними словами законів,
у самих заковах усе-таки не йшлося, бо намір законодавців не міг би полягати в
тому, щоб поширити закон і на них. їх треба висновувати з законів, удавшись до
справедливого тлумачення, і про це сказано в Бейкона: «Завдяки справедливому
тлумаченню інколи вважають, що випадок, не згаданий у букві закону, таки пере­
буває в межах значення цього закону, бо ж належить до того зла, від якого перед­
бачили захист. Підстава такого тлумачення полягає в тому, що законодавці не мог­
ли недвозначно охарактеризувати кожен можливий випадок. Щоб сформувати пра­
вильне судження, чи перебуває даний випадок у межах загального значення й духу
закону, було 6 добре припустити, ніби законодавець присутній перед нами, й поста­
вити йому таке запитання: «Чи мав він намір охопити й цей випадок?» Потім ви
самі повинні відповісти на нього, вважаючи, що цю відповідь дав би законодавець,
бувши справедливою та розважливою людиною. Якщо він справді мав на увазі
охопити йощ. можна впевнено сказати, що цей випадок перебуває в межах загаль­
ного значення й духу закону: адже якщо ви робите не більше, ніж зробив би він,
ви дієте не всупереч законові, а згідно з ним» (9 Вас. Abr. 248). В деяких випадках
буква законодавчого акту обмежена справедливим тлумаченням, в інших — розши­
рена; ще в інших тлумачення суперечить букві закону... Якби з законодавцями мож­
на було проконсультуватися відносно даного випадку, чи сказали б вони, що своїм
загальним формулюванням вони мали на увазі, що майно заповідача чи якогось
предка повинно перейти до того, хто навмисне позбавив його життя з метою заво­
лодіти його власністю. У першому томі В1. Comm. 91 цей учений автор, говорячи
про тлумачення законів, сказав: «Якщо з них випливають додатково якісь безглузді
наслідки, які вочевидь суперечать здоровому глуздові, ці закони в аспекті тих до­
даткових наслідків не мають юридичної чинності. Там, де якісь додаткові речі по­
стають на основі загальних слів і ці речі часом нерозважливі, судді мають спромож­
ність виснувати, що парламент не передбачав цих наслідків, а отже, їм вільно тлу­
мачити закон у межах його загального значення та духу і тільки quo ad hoc нехту­
вати його»; для ілюстрації він подає приклад, що, хоча парламентський закон надає
 I
Апеляційний суд штату Нью-Йорк. «Риґс проти Палмера*■ 149

чоловікові повноваження судити всі суперечки, що виникають у його маєтку Дейл,

коли трапиться суперечка, в якій він сам буде однією стороною, закон тлумачать
так, що він не поширюватиметься на такі суперечки, бо було б нерозумним, якби
кожен сам був суддею у своїх суперечках. У Болоньї існував закон, що кожного, хто
проллє кров на вулиці, мають суворо покарати, а проте вважали, що він не засто­
совний до випадку, коли цирульник пускає на вулиці кров. У десяти заповідях
сказано, що ніякої роботи не слід виконувати в суботу, проте, дістааши наказ дати
розумне тлумачення, засноване на намірі тієї сукупності заповідей, Непомильний
Суддя вважає, що вони не забороняють у той день працю, зумовлену необхідністю,
доброчинством і зичливістю.
Що може бути більш нерозумним, ніж припускати, ніби намір законодавця в
загальних законах, ухвалених задля впорядкованої, мирної і справедливої передачі
майна, полягав у прагненні посприяти тому, хто вбив свого предка, щоб мати змогу
якомога швидше вступити у володіння його майном? Такий намір годі уявити.
Отже, нас не повинні дуже непокоїти загальні формулювання, що містяться в зако­
нах. Крім того, дію та наслідки всіх законів, так само як і всіх договорів, слід
контролювати, спираючись на загальні, основні принципи загального права. Нікому
не можна дозволити мати вигоду від свого ошуканства, або мати вигоду від своїх
лихих дій, або спирати якісь вимоги на свою власну несправедливість, або набувати
майно завдяки своїм злочинам. Ці принципи продиктовані державною політикою,
спираються на універсальне право, яке застосовують в усіх цивілізованих країнах, і
ніде закони не взяли над ними гору. Ці принципи застосовували при вирішенні
судової справи «Страхова компанія проти Армстронга» (117 U. S. 599, 6 Sup. Ct.
Rep. 877). Згідно з постановою в цій справі, особа, що застрахувала життя іншої
особи з оплатою страхового полісу в разі її смерті, а потім убила застраховану
особу, щоб отримати страхову суму, не може отримати її. Суддя Філд, висловивши
думку суду, сказав: «Незалежно від будь-яких доказів на користь мотивів Гантера
одержати страхову суму, й навіть припустивши, що ті мотиви справедливі та слуш­
ні, він утратив усі права на одержання тієї суми, коли, щоб домогтися негайної
оплати, вбив застрахованого. Якби людина могла отримати страхову суму, яку ви­
плачують у разі смерті особи, яку вона злочинно позбавила життя, це було б доко­
ром юриспруденції країни. Так само й тоді, якби вона могла отримати суму, на яку
був застрахований будинок, навмисне підпаливши його». Ці принципи, дарма що
жоден закон не надає їм юридичної чинності та наслідків, часто контролюють юри­
дичну силу заповітів й касують їхні словесні формулювання. Заповіт, якого домо­
глися з допомогою шахрайства та обману, так само як і будь-який інший документ,
може бути позбавленим юридичної чинності й знехтуваним; так само й будь-яку
конкретну частину заповіту можна не допустити до перевірки її справжності або
вважати її за позбавлену юридичних наслідків, якщо її складено з допомогою ошу­
канства або неналежного впливу особи, на чию користь складено заповіт... Отже,
заповіт може містити пункти, які суперечать моралі, релігії або державній політиці,
й тому його вважатимуть за юридично нечинний.
У даному випадку не було впевненості, що вбивця переживе заповідача або що
заповідач не змінить свого заповіту, і не було впевненості, що він отримає своє
майно, якщо події розвиватимуться природним чином. Отже, він навмисне вбив
заповідача, щоб заволодіти майном. Який закон, людський чи божественний, дозво­
лить йому за таких обставин узяти майно й користуватися плодами свого злочину?
Заповіт набув чинності внаслідок смерті заповідача. Вбивця заподіяв ту смерть, а
отже, внаслідок цього злочину надав заповітові юридичної чинності. Чи повинен
150 Частина І. ПРИРОДА ПРАВА

цей заповіт діяти на його користь? Якби він зустрів заповідача й силою забрав його
майно, він не мав ба ша нього права. А чи повинен він набувати такого права,
вбивши заповідача? Якбш він пішов додому до заповідача й силоміць примусив його
або спонукав ошукансгшом і неналежним впливом заповісти йому своє майно, пра­
во, безперечно, не дозвоилить йому отримати те майно. Та чи може він надати юри­
дичної чинності запойтгові, вбивши заповідача, і таки набути те майно? Ствердна
відповідь на це запшангая була б, як мені здається, докором юриспруденції нашого
зшзггу і злочином сугфоггги державної політики. Згідно з цивільним правом, сформо­
ваним на основі загаїьіиих принципів природного права і справедливості багатьма
поколіннями правнилв, філософів і державних діячів, особа не може набути влас­
ності .внаслідок успадкування чи заповіту від якогось предка чи доброчинця, якого
вона вбила... Цивільийі кодекс Нижньої Канади значною мірою скопіював кодекс
Наполеона в питаннях, дов’язаних із заповітами. Але, наскільки мені відомо, в жод­
ній країні, де перевакаає загальне право, не вважали за потрібне ухвалити закон,
який передбачав би таїсий випадок. Наші ревізіоністи й законодавці були знайомі з
цивільним правом і не вважали за потрібне запровадити в наші закони статті ци­
вільного права, пов’юаеті з питаннями заповітів. Але це не casus omissus, пропуще­
ний пункт. Адже загалом безперечно вважали, що принципів загального права до­
сить для регуляції такніх випадків, тож немає потреби ухвалювати якийсь конкрет­
ний закон задля цій шети. З тих самих причин відповідач Палмер не може набути
будь-якої частини цього майна як спадкоємець. Перед самим убивством він не був
спадкоємцем і не мая шевності, що коли-небудь стане ним. Він міг би вмерти раніше
від свого діда або. ж діж міг позбавити його спадщини. Він зробив себе спадкоємцем,
скоївши вбивство, і прсагне взяти майно як результат свого злочину. Те, що раніше
сказали про нього ях жароотримувача, не менш застосовне до нього і як до спадко­
ємця. Він не може ваб^ути права на майно через злочин. Мій погляд на дану судову
справу не зумовлює джя Палмера ніякого більшого чи іншого покарання за скоєний
злочин, ніж передбиеме правом. Право не відбирає в нього ніякого майна, а просто
вважає, що він не повинен набути власність завдяки своєму злочинові, а отже,
дістати винагороду за нього.
Нашу вагу привернуто до судової справи «Овенс проти Овенса» (100 N. С. 240,
6 S. Е. Rep. 794) ж до судової справи, цілком подібної до нашої. Там дружину
звинуватили в допомозі при вбивстві свого чоловіка, а втім, однаково вважали, що
вона має право на вдшвину частку майна. Я не маю бажання згоджуватися з док­
триною, застосованою в тій судовій справі. Закони передбачають вдовину частку
майна для дружини, зяку спіткало нещастя пережити свого чоловіка, а отже, втра­
тити його підтримку й захист. Ці закони, безперечно, аж ніяк не передбачали тур­
боту про дружину, щю стала вдовою внаслідок власного злочину, а отже, навмисне,
з власної волі позбавила себе підтримки й захисту свого чоловіка. Оскільки вона
могла б померти рашіше від нього, а отже, ніколи не стати його вдовою, вона не
може внаслідок свого злочину набути права власності. В даному випадку слід за­
стосувати принциж, пцо лежить в основі максими volenti non Jit injuria, згода потер­
пілого усуває протигаравність шкоди, тож удові не слід задля набування як такого
права власності, дозволити покликатися на вдівство, яке вона сама злісно й навмис­
не спричинила.
Виявлені факти давали позивачам право на задоволення вимог, якого вони
прагнули. Помшпа рефері полягала в судовому юридичному висновку. Замість
призначати новий су?довяш розгляд, я вважаю, що належну оцінку з’ясованих фактів
слід дати тут. Ф а т и буди розглянуті двічі з тим самим результатом — спершу на
Апеляційний суд штату Нью-Йорк. <Риґс проти Палмера> 151

суді над Палмером за вбивство, а потім рефері з приводу даного позову. Отже, ми
дотримуємось думки, що цілі справедливості не вимагають нового розгляду їх. Тому
постанову судового засідання суду в повному складі й думку, викладену в доповіді
рефері, слід скасувати і присуд має бути такий: Елмерові І. Палмеру та адміністра­
торові спадщини слід заборонити використання будь-якого рухомого й нерухомого
майна, яке заповідач лишив Елмерові; відмову від майна згідно з заповітом слід
визнати за недійсну, тож Елмерові не можна передати право власності; внаслідок
злочину, який полягав у вбивстві свого діда, він позбавлений будь-якої частки влас­
ності, полишеної йому; позивачі є справжніми власниками нерухомого й рухомого
майна, яке лишив заповідач, проте підлягають обов’язкові дбати про матір Елмера
і вдову заповідача згідно з дошлюбною угодою; позивачки оплачують судові витра­
ти всіх судів проти Елмера. Всі судді дійшли однієї думки, крім судді Ґрея, що
висловив окрему думку; з нею згоден і суддя Денфорт.
Суддя Ґрей (окрема думка). Ця апеляція репрезентує надзвичайний виклад об­
ставин справи, тож з огляду на ці факти дана судова справа, на мою думку, не має
прецедентів у нашому штаті. Відповідач, хлопець шістнадцятирічного віку, знаючи
про пункти заповіту свого діда, згідно з якими він був остаточним спадкоємцем
майна (очищеного від боргів і відмов згідно з заповітом) заповідача, 1882 р. запо­
діяв йому смерть, отруївши його. За цей злочин його судили й засудили за вбивство
другого ступеня, тож коли почався розгляд даної судової справи, він відбував свій
термін у реформаторії штату. Цю судову справу почали дві доньки заповідача з
метою скасувати та анулювати ті пункти заповіту, що були на користь відповідача.
Аргумент апелянтів про скасування присуду, який відхилив їхню скаргу, полягав у
тому, що відповідач, скоївши злочин, незаконно запобіг скасуванню наявного запо­
віту або складанню нового заповіту; внаслідок цього самого злочину він не дав
змоги заповідачеві й далі користуватися своїм майном і спричинився до успадку­
вання того майна. Вони стверджують: дозволити відповідачеві взяти заповідане йо­
му майно, означало б дозволити йому мати вигоду від своїх лихих дій. Адвокат
позивачок для підтримки їхньої позиції подав докладну й обґрунтовану записку, і
якби я вважав, що постанови в даному питанні можна досягти з допомогою мірку­
вань про справедливість, я б не вагався погодитися з поглядами, що самі промов­
ляють до сумління. Але дане питання аж ніяк не належить до сфери сумління. Ми
зв’язані твердими нормами права, ухваленими законодавчим органом, тож у їхніх
межах і слід вирішувати дане питання. Питання, яке ми вирішуємо, полягає в тому,
чи можна змінювати характер заповіту або касувати заповіт після смерті заповідача
через звертання до судів, тоді як законодавчий орган своїми постановами точно
визначив, коли і як можна писати, змінювати й касувати заповіти, і начебто, як
видається мені, у випадку, коли заповіти точно відповідають ухваленим законам, не
лишив ніякого простору для здійснення судочинства на основі права справедливос­
ті в таких питаннях. Сучасна юриспруденція, з більшими або меншими обмеження­
ми визнаючи право індивіда порядкувати своїм майном після своєї смерті, підпо­
рядковує його законодавчому контролю — як щодо міри, так і характеру реалізації
цього права. Цілковита свобода заповітного порядкування своєю власністю не була
й не є універсальною нормою, про що свідчать статті Наполеонового кодексу, сис­
теми юриспруденції окремих країн, змодельовані на основі римського права, а та­
кож закони багатьох наших штатів. До визначених законом обмежень, накинутих
порядкуванню своїм майном через заповіт, додано ще й суворі та послідовні визна­
чені законом норми виконання, зміни і скасування заповітів, тож саме їх і слід,
принаймні за суттю, якщо не точно, дотримуватися, щоб забезпечити юридичну
152 Частина І. ПРИРОДА ПРАВА

чинність і виконання заповіту. Причина запровадження таких норм, як можна при­

родно припустити, полягає у прагненні створити пов’язані з тими серйозними й
важливими законами гарантії, що, як довів досвід, наймудріші й найбезпечніші.
Свободу, яку надають закони штату при порядкуванні своїм майном у заповітах,
слід реалізовувати відповідно до норм законів. Здатність і повноваження людей
порядкувати своєю власністю після смерті і спосіб, з допомогою якого можна здій­
снювати ці повноваження, — це все питання, над якими законодавчий орган має
цілковитий контроль, узявшись регулювати їх конкретно й докладно.
Аргумент позивачок не стає переконливішим унаслідок покликань на ті норми
цивільного права або на ті закони інших держав, згідно з якими спадкоємець або
дароотримувач не може отримати заповідане йому майно, якщо його звинуватили
в убивстві або спробі вбивства заповідача. За браком таких законів тут суди не
мають повноважень запроваджувати систему правосуддя з метою правового захис­
ту. Згідно з римським правом, позбавлення згаданого в заповіті спадкоємця права
на успадкування, якщо він скоїв такий злочин, вочевидь мало правити за накинуте
йому покарання. Спадщина у випадку такого злочину переходила до державної
скарбниці... Я згоден, що правові норми, які касують пункти заповіту, складені на
користь тих, хто став не гідний їх, можуть спиратися на принципи справедливості
й правосуддя на основі принципів природного права. Цілком розважливо припуска­
ти, що заповідач скасував би чи змінив би свій заповіт, якби так розсердився і
змінив свою думку, що вже не мав би бажання, щоб виконали його вже засвідчену
волю. Але ці принципи тільки припускають причини, достатні для ухвалення зако­
нів, які мають поширюватись на такі випадки.
Закони нашого штату передбачають різні способи зміни і скасування заповіту,
проте сам пункт, який визначає способи зміни і скасування, зумовлює заборону
зміни і скасування будь-яким іншим способом. Слова цієї статті закону такі: «Жо­
ден писаний заповіт, окрім згаданих нижче випадків, і так само жодну його частину
не можна скасувати чи змінити іншим способом» і т. ін. Отже, якщо факти не
відповідають жодному зі згаданих випадків, а скасування не відповідає способові,
охарактеризованому в тій статті, заповіт заповідача не підлягає змінам. На мою
думку, юридично чинний заповіт повинен завжди зберігати свою силу, якщо його
не скасують передбаченим законом способом. Сам намір скасувати заповіт не спри­
чинить скасування. Намір скасувати необхідний для здійснення реального скасу­
вання заповіту, але його треба довести однією з дій, що їх передбачає закон. Як
сказав суддя Вудворт у судовій справі «Ден проти Брауна» (4 COW 490), «скасу­
вання — це психічний акт, який треба довести якимсь зовнішнім і видимим знаком
скасування». Той самий суддя-учений сказав під час розгляду тієї справи: «Норма
тут ось така: якщо заповідач не змінює свого заповіту аж до своєї смерті, це його
заповіт; якщо він змінює його, це не його заповіт».... Хоча рефері звертає увагу на
факт, що заповідач напевне змінив би заповіт, якби знав про вбивчий намір свого
онука, це не може вплинути на питання. Можна погодитись із ним найповнішою
мірою, але однак зберігається головне заперечення: складання і скасування запові­
тів — це питання, що їх регулює тільки закон, і суд зв’язаний тим законом у визна­
ченні питань, пов’язаних із цими діями. Дві давніші судові справи — в нашому
штаті й у штаті Кентукі, — на мій погляд, набагато доречніші. Справу «Ґейнс проти
Ґейнса» (2 А. К. Marsh. 190) Кентукський апеляційний суд розглядав 1820 р. Ішло­
ся про те, що заповідач мав намір скасувати свій заповіт, а йому силою перешкодив
відповідач у справі, переданій до апеляційного суду на підставі помилки, скоєної
при розгляді справи, тобто спадкоємець за заповітом; наполягали, що заповіт, хоч
Апеляційний суд штату Нью-Йорк. іРиґс проти Палмера 153

прямо й не скасований, був таким чином скасований насправді. Суд постановив:

оскільки закон про заповіти визначав спосіб, яким можна було б скасувати заповіт,
і не була здійснена жодна з дій, які засвідчують скасування, дію не можна замінити
наміром. У тому випадку заповіт видерли з рук і силоміць утримували його. 1854 р.
суддя у справах спадщини та опіки Бредфорд, чиї думки заслуговують на найвищу
увагу, вирішував справу «Лійкрафт проти Симонса» (3 Bradf. Sur. 35). У цій справі
заповідач, 89-річний чоловік, прагнув зробити додаток до свого заповіту, щоб збіль­
шити частку майна, яка мала дістатися доньці. Його син, що зберігав той заповіт і
мав зазнати збитків у разі його зміни, відмовився принести заповнена вимогу за­
повідача, щоб той міг змінити його. Досвідчений суддя покликався на статті цивіль­
ного права, які стосуються таких та інших випадків негідної поведінки спадкоємця
чи дароотримувача, і сказав: «Наш закон визначив спосіб, яким можна скасувати
заповіти [й процитував статті закону]. Це закон, яким я керуюсь, розглядаючи пи­
тання, пов’язані зі скасуванням заповітів. Усю цю сферу нині регулює закон, і прос­
того наміру скасувати, хоч як підтвердженого або хоч як спростованого, не досить».
І він вважав, що той заповіт слід допустити до утвердження. Я можу згадати про
ще одну справу, яку розглядали суди Пенсильванії. В цьому штаті закон передбачав
спосіб зміни чи скасування заповіту, і в справі «Клінґен проти Мітчелтрі» (31 Ра.
St. 25), де заповіт був урятований від утрати юридичної чинності внаслідок шах­
райства та перекручення фактів з боку спадкоємця нерухомості, верховний суд
цього штату постановив, що оголошувати заповіт скасованим відносно сторони, яка
вдалася до ошуканства, було б розширеним тлумаченням закону. Я не можу знайти
ніякої підтримки для аргументу, мовляв, коли закони мовчать, відповідачеві, який
скоїв злочин, треба через те не дозволити успадкувати майно. Державна політика
не вимагає цього, бо вимоги державної політики задоволені належним дотриманням
законів і покаранням злочинів. Не було ніякої угоди між заповідачем і його спад­
коємцем; у тому порядкуванні майном з боку заповідача не було й ніякого договір­
ного елементу, що міг би накинути дароотримувачеві певні умови. Аргумент пози­
вачок можна, фактично, звести до наступної форми: оскільки дароотримувач винен
у злочині, скоївши який, він дістав змогу швидше скористатися заповіданим йому
майном, його слід позбавити права на власність і позбавити майна. Якщо дозволити
цьому аргументові взяти гору, тоді суд віддав би майно заповідача в руки осіб, що
їх, наскільки нам відомо, заповідач, цілком можливо, не обрав би за спадкоємців
свого майна й не бажав би бачити їх у цій ролі. Практично суд попросили скласти
інший заповіт замість заповідача. Закони не дають підстав для такого акту судової
влади, й самої презумпції не досить для його підтримки. Але тут ідеться про більше:
погодитися з поглядами позивачок означало б накласти додаткове покарання на
відповідача. Які повноваження чи виправдання мають суди, щоб збільшити пока­
рання відповідача, позбавивши його власності? Закон уже покарав його за цей зло­
чин, і ми не можемо сказати, що то недостатнє покарання. Судячи й караючи від­
повідача, право виправдовувало себе скоєним злочином, тож дальші висловлення
суду про предмет покарання чи позбавлення прав заборонені. Ми не можемо, коли
згадати присуд у справі «Штат проти Торнтона» (25 Hun. 456), «збільшувати
страждання, штрафи і втрати, передбачені законом за покарання злочину». Присуд
у даній справі слід підтримати, плюс оплата судових витрат.
Суддя Денфорт погодився з висловленою думкою.