МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА

Кафедра кримінально-правових дисциплін

конспект лекцій
з навчальної дисципліни
«Кримінальний процес»

Дніпро – 2022
 Лекція 1. Поняття та система кримінального процесу. Кримінальні
процесуальні форма, функції та гарантії
(2 год.)
Мета:
- освітня: ознайомлення з курсом кримінального процесу, конкретизація місця
кримінальної процесуальної діяльності в структурі правоохоронної;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами;
- виховна: прищеплення інтересу курсантів, студентів та слухачів до дисципліни
«Кримінальний процес».

Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні

презентації.

Основні поняття: завдання кримінального судочинства, кримінальний

процес, кримінальне процесуальне право, предмет кримінального
процесуального права, кримінальна процесуальна форма, кримінальне
провадження, система кримінальних процесуальних гарантій, кримінальні
процесуальні правовідносини.

План:
1. Поняття та сутність кримінального процесу, його завдання і роль у
державному механізмі запобігання кримінально протиправній діяльності та
охороні прав особи.
2. Кримінальне процесуальне право та його джерела.
3. Кримінальне процесуальне законодавство та сфера його дії.

1. Поняття та сутність кримінального процесу, його завдання і

роль у державному механізмі запобігання кримінально протиправній
діяльності та охороні прав особи.
Поняття «кримінальний процес» використовується в кількох
значеннях:
1) як особливий вид державної діяльності держави, який містить у собі
взаємопов’язані та послідовно здійснювані одна за одною її форми –
досудове провадження, правосуддя, реалізація (виконання) підсумкових
судових рішень у кримінальних справах (вироків і ухвал). У зазначеному
термінологічному значенні замість поняття «кримінальний процес» досить
часто використовують, як синоніми, поняття «кримінальне судочинство» або
«кримінальне провадження». Таким чином, у законодавстві і юридичній
літературі терміни «кримінальний процес» і «кримінальне судочинство»
вживаються як взаємозамінювані. Однак ототожнення цих двох понять є
досить умовним, що може бути виправдано тільки особливою роллю суду в
кримінальному процесі, тому що судочинство (провадження в суді) здійснює
тільки суд;
2) як окрема галузь права, тобто сукупність правових норм, які
регулюють кримінальну процесуальну діяльність. У такому значенні
найчастіше вживають термін «кримінальне процесуальне право», яким
позначається галузь права, що нормативно регулює порядок кримінального
провадження і правовідносини між слідчим, прокурором, судом, слідчим
суддею та іншими фізичними та юридичними особами під час досудового
розслідування, судового провадження та виконання судових рішень;
3) як галузь юридичної науки, яка становить систему понять, уявлень,
поглядів та ідей, що розкривають сутність кримінального процесу,
закономірності його виникнення та розвитку;
4) як навчальна дисципліна. «Кримінальний процес» – саме таку назву
має навчальна дисципліна, яку вивчають курсанти, студенти та слухачі у
вищих навчальних закладах юридичного профілю. Основним завданням
опанування цієї дисципліни є набуття особами, що навчаються, необхідних
знань та навичок для правильного застосування норм кримінального
процесуального права в подальшій юридичній діяльності.
Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінального
процесуального законодавства діяльність сторін, суду та інших учасників
кримінального провадження, спрямована на вирішення його завдань.
Кримінальний процес є видом державної діяльності. Саме держава
через спеціально створені нею органи здійснює протидію злочинності,
охороняє від злочинних посягань конституційний лад, соціально-економічні,
політичні й особисті права та свободи людини, права та законні інтереси
юридичних осіб.
Кримінальну процесуальну діяльність можуть здійснювати лише ті
державні органи та їх посадові особи, які на це уповноважені законом: суд,
суддя, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування,
слідчий, оперативні підрозділи.
Завдання кримінального судочинства сформульовано у ст. 2 КПК
України:
1) захист особи, суспільства та держави від кримінальних
правопорушень;
2) охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального
провадження;
3) забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і
судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне
правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини,
жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не
була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного
учасника кримінального провадження була застосована належна правова
процедура.
Загальносоціальні завдання логічно випливають з положень ст. 2 КПК:
захист особистості – її прав і свобод; суспільства – його матеріальних і
духовних цінностей; держави – її конституційного ладу, суверенітету і
територіальної цілісності.
Кримінальний процес – це урегульована законом система дій і
правовідносин слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а також інших
учасників (підозрюваного, захисників, потерпілих та ін.), яка пов'язана з
досудовим розслідуванням і судовим провадженням кримінальних
правопорушень, що має своїм загальним об’єктом фактичні обставини,
встановлення яких дозволяє відповісти на запитання про винуватість
(невинуватість) особи і вирішити інші завдання, що поставлені перед
кримінальним судочинством (ст. 2 КПК України).
Кримінальні процесуальні функції – це виражені в законі основні
напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації
завдань кримінального провадження суб’єктами, уповноваженими на ведення
процесу або наділеними правами для активної участі в кримінальному
провадженні для захисту своїх прав та законних інтересів.
Варто зазначити, що слово «функція» в нині діючій редакції КПК
України зустрічається сім разів. Тобто законодавець, використовуючи термін
«функція», не здійснює чітке розмежування між напрямами діяльності
суб’єктів кримінального провадження, які виражають направленість
кримінального процесу, та звичайними функціональними повноваженнями і
обов’язками учасників кримінального процесу та інших фізичних та
юридичних осіб.
До основних кримінальних процесуальних функцій відносять:
обвинувачення, захист і правосуддя.
До кола кримінальних процесуальних функцій, окрім основних,
відносять і функцію досудового розслідування, судового контролю, нагляд у
формі процесуального керівництва за додержанням законів органами, які
здійснюють досудове розслідування, а також підтримання цивільного позову,
заперечення проти цивільного позову.
Функція обвинувачення – це діяльність учасників кримінального
провадження, спрямована на викриття особи у вчиненні кримінального
правопорушення, встановлення його винуватості, а також обставин, що
обтяжують його відповідальність.
Ця функція у кримінальному провадженні реалізується відповідно до
ч. 5 ст. 22 КПК прокурором у таких діях:
– повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального
правопорушення;
– звернення з обвинувальним актом до суду;
– підтримання державного обвинувачення у суді.
У випадках, передбачених КПК України, повідомлення особі про
підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися
слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може
підтримуватися потерпілим, його представником у провадженнях приватного
обвинувачення. У разі відмови прокурора від підтримання обвинувачення у
суді, ця функція може бути реалізована потерпілим.
Функцію обвинувачення здійснюють: слідчий, керівник органу
досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник
та законний представник у випадках, установлених КПК (при відмові
прокурора від підтримання державного обвинувачення та зміні
обвинувачення в суді (ч. 3 ст. 338, частини 2–4 ст. 340 КПК). Прокурор
здійснює функцію обвинувачення шляхом реалізації під час досудового
розслідування нагляду за додержанням законів у формі процесуального
керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК), а в суді –
підтримання публічного обвинувачення (ст. 1311 Конституції України).
Функція захисту – це діяльність суб’єктів кримінального процесу,
спрямована на спростування підозри, обвинувачення, встановлення
невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності.
Функція захисту здійснюється підозрюваним, обвинуваченим,
виправданим, засудженим через реалізацію права на захист, яке полягає у
наданні ними можливості:
– надати усні або письмові пояснення з приводу підозри або
обвинувачення;
– право збирати і подавати докази;
– брати особисту участь у кримінальному провадженні;
– користуватися правовою допомогою захисника;
– реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК.
І з метою забезпечення реалізації функції захисту, слідчий, прокурор,
слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому
його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку
обраного ним або призначеного захисника. У випадках, передбачених
кримінальним процесуальним законодавством, підозрюваному,
обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.
Функція судового розгляду (правосуддя) – це діяльність суду щодо
дослідження всіх зібраних сторонами кримінального провадження доказів і
ухвалення рішення про винуватість або невинуватість конкретної особи, а
також про її покарання. Ця функція за своєю суттю є судовою, вона належить
суду, який розглядає і вирішує справу.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування
функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами або
посадовими особами не допускаються (ст. 124 Конституції України).
Згідно з ч. 1 ст. 21 КПК кожному гарантується право на справедливий
розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим
судом, створеним на підставі закону.
Судочинство у кримінальному провадженні здійснюється судами
загальної юрисдикції, а також у випадках, передбачених законом, народ
безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.
Крім функції правосуддя, у кримінальному провадженні суд також
виконує значну за своїм обсягом і напрямами функцію судового контролю,
під якою слід розуміти засновану на законі кримінальну процесуальну
діяльність спеціально уповноваженого суб’єкта – слідчого судді,
здійснювану шляхом розгляду і вирішення клопотань і скарг сторін
кримінального провадження, потерпілого з метою охорони прав і свобод
особи, яка має як превентивний, так і правовідновлювальний характер.
 Порядок кримінального провадження практично за всіма категоріями
правопорушень є єдиним, що відіграє роль гарантії дотримання прав
суб'єктів процесу. Однак у практиці кримінального судочинства досить часто
виникають умови, реальні обставини, об’єктивні причини, що викликають
необхідність появи й існування різноманітних кримінальних процесуальних
форм для різних категорій кримінальних правопорушень. Тому, у деяких
випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження, тобто
відбувається диференціація (від латинського «differentia» – поділ,
розчленовування, розшарування чого-небудь на окремі різнорідні основи)
процесуальної форми залежно від суб’єкта правопорушення або
характеристик самого злочину чи проступку.
Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено
для: 1) кримінальних проваджень щодо кримінальних проступків (глава 25
КПК України); 2) кримінальних проваджень на підставі угод (глава 35 КПК
України); 3) кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення
(глава 36 КПК України); 4) кримінальних проваджень щодо окремої категорії
осіб (глава 37 КПК України): народного депутата України; судді
Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного і
народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; кандидата у
Президенти України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника,
головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої
ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника;
5) кримінальних проваджень щодо неповнолітніх (глава 38 КПК України);
6) кримінальних проваджень щодо застосування примусових заходів
медичного характеру (глава 39 КПК України); 7) кримінальних проваджень,
які містять відомості, що становлять державну таємницю (глава 40 КПК
України); 8) кримінальних проваджень на території дипломатичних
представництв, консульських установ України, на повітряному, морському
чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з
розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,
розташованого в Україні (глава 41КПК України).
Особливу увагу слід приділити такій формі провадження, як дізнання.
Ця форма провадження деякий час була відсутньою в кримінальному
провадженні й не була визначена в КПК. Але зі змінами, які внесені до КК та
КПК України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій
кримінальних правопорушень», який починає діяти з 01.01.2020 року ця
форма провадження буде займати вагоме місце в загальній системі
досудового розслідування. Особливість цієї форми полягає в тому, що
провадження за нею буде здійснюватися тільки щодо проступків.
З процесуальною формою тісно пов’язане поняття процесуальних
гарантій.
Кримінальні процесуальні гарантії – це система способів і засобів, які
забезпечують усім учасникам кримінального провадження рівні правові
можливості для надбання, реального здійснення своїх прав і виконання
завдань кримінального провадження.
Систему кримінальних процесуальних гарантій становлять:
1) кримінальна процесуальна форма;
2) засади кримінального провадження;
3) процесуальний статус учасників кримінального провадження;
4) можливість застосування заходів забезпечення кримінального
провадження;
5) прокурорський нагляд;
6) судовий контроль;
7) відомчий контроль;
8) інститут оскарження дій, рішень і бездіяльності органів і посадових
осіб, що здійснюють кримінальне провадження;
9) юридична відповідальність учасників кримінального процесу та ін.
Процесуальні гарантії можна умовно поділити на дві групи: «гарантії
захисту прав та свобод людини», «гарантії ефективності здійснення
кримінального провадження». Якщо перші переважно покликані забезпечити
охорону прав та свобод учасників процесу, які були залучені до нього, то
інші – направлені на швидке та повне розкриття кримінального
правопорушення, безперешкодне виконання державними органами та
службовими особами своїх обов’язків з досудового розслідування та
судового розгляду кримінальних справ.
Система стадій кримінального процесу
Кримінальний процес, які і будь-який інший юридичний процес, є
впорядкованою правовою діяльністю, що складається з певних дій правового
характеру, які у своїй сукупності утворюють певні процедури, що
характеризується провадженнями та стадіями.
Стадія кримінального провадження – це відносно відокремлена його
частина або певний етап руху кримінального провадження. Критеріями
віднесення певного етапу руху кримінального провадження до самостійної
стадії кримінального процесу є наступні:
- своєрідні завдання кожної стадії;
- визначене коло її учасників;
- специфічний процесуальний порядок діяльності суб’єктів та
правовідносин, які між ними виникають (або, інакше кажучи, її зміст);
- встановлені в законі строки даного етапу процесуальної діяльності;
- своєрідне коло процесуальних рішень, які приймаються на кожній
стадії.
Кожна стадія завершується прийняттям підсумкового процесуального
рішення.
Горизонтальна структура системи кримінального процесу (за
критерієм спрямованості) включає:
1) основні провадження (їх предметом виступають кримінально-
правові відносини). До таких слід віднести: провадження у зв’язку з
досудовим розслідуванням, судовим розглядом кримінального
правопорушення та виконанням рішення суду; провадження з перегляду
судових рішень, яке включає: провадження в суді апеляційної інстанції;
провадження в суді касаційної інстанції; провадження за нововиявленими або
виключними обставинами. Перше з вищевказаних процесуальних
проваджень включає такі стадії: досудове розслідування, підготовче
провадження, судовий розгляд і виконання судових рішень. Усі вказані стадії
цього полістадійного провадження знаходяться між собою в логічному та
функціонально-часовому зв’язку й спрямовані на вирішення завдань
кримінального провадження, які закріплено в ст. 2 КПК. Кожна з його стадій
структурно включає певні етапи, які пов’язані між собою і в сукупності
складають її зміст (наприклад, стадія судового розгляду включає п’ять таких
етапів: відкриття судового засідання; з’ясування обставин та перевірка їх
доказами; судові дебати; останнє слово обвинуваченого та ухвалення
судового рішення);
2) забезпечувальні провадження (направлені на створення умов для
вирішення завдань кримінального провадження), у яких виокремлюють дві
підгрупи:
1) додаткові (мають допоміжний до основного провадження характер):
а) провадження з відновлення втрачених матеріалів кримінального
провадження; б) провадження, у межах якого здійснюється міжнародне
співробітництво;
2) особливі (виникають і розвиваються у зв’язку із здійсненням
судового контролю під час досудового розслідування): а) провадження з
інших процесуальних питань, що виникають під час досудового
розслідування і віднесені до відання слідчого судді (продовження строку
досудового розслідування, прийняття рішення про здійснення спеціального
досудового розслідування, залучення експерта тощо), б) провадження по
наданню слідчим суддею згоди на проведення слідчих (розшукових) дій,
в) провадження з розгляду слідчим суддею клопотання про застосування
заходів забезпечення кримінального провадження, г) провадження з
вирішення слідчим суддею відводів, д) провадження з розгляду слідчим
суддею скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора.
У межах кожного із проваджень існують різні порядки здійснення
кримінальної процесуальної діяльності, що в сукупності дозволяють
вирішити завдання конкретного різновиду процесуального провадження і
всього кримінального провадження в оптимальний спосіб (спеціальне
досудове розслідування, спрощене провадження щодо кримінальних
проступків, кримінальне провадження на підставі угод тощо).
Вертикальна система кримінального процесу як діяльність суду,
сторін та інших учасників кримінального провадження є багаторівневою і
складається з таких елементів:
– процесуальних проваджень, що відрізняються одне від одного
завданнями, процесуальною формою, правовим статусом їх учасників, і є
структурними елементами кримінального процесу, що відображають його
характеристику у статиці;
 – стадій процесуальних проваджень, що характеризують останні в
динаміці, тобто в їх поступовому розвитку;
– етапів окремих стадій (зокрема, стадія досудового розслідування
поділяється на етапи від її початку до повідомлення особі про підозру,
подальшого проведення слідчих (розшукових) дій та інших
КПК України передбачає сім стадій кримінального провадження:
1) досудове розслідування;
2) підготовче провадження;
3) судовий розгляд;
4) провадження в суді апеляційної інстанції (апеляційне
провадження);
5) провадження в суді касаційної інстанції (касаційне провадження);
6) виконання судових рішень;
7) провадження за нововиявленими або виключними обставинами.
Досудове розслідування – стадія кримінального провадження, яка
полягає в тому, що суд у встановленому законом процесуальному порядку,
не вирішуючи наперед питання про винуватість (крім передбачених КПК
випадків при здійсненні кримінального провадження на підставі угод,
звільнення особи від кримінальної відповідальності), розв’язує питання про
достатність підстав для призначення судового розгляду і підготовку судового
засідання. На цій стадії з’ясовується наявність процесуальних та
організаційних підстав для розгляду кримінального провадження в судовому
засіданні.
Основний зміст дій державних органів та посадових осіб на цій стадії:
– провадять процесуальну діяльність з прийняття та реєстрації заяв та
повідомлень про кримінальні правопорушення та приймають рішення про
початок досудового розслідування;
– проводять досудове розслідування злочинів у формі до-судового
слідства та кримінальних проступків у формі дізнання.
Згідно статті 214 Кримінального процесуального кодексу України
початком досудового розслідування є прийняття рішення слідчим,
прокурором невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви,
повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після
самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть
свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести
відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та
розпочати розслідування. Слідчий, який здійснюватиме досудове
розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування.
Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення
відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Положення про
Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення
затверджуються Генеральною прокуратурою України за погодженням з
Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України,
органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до
реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою
відповідальність, встановлену законом. Огляд місця події у невідкладних
випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру
досудових розслідувань, що здійснюється негайно після завершення огляду.
У разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському
чи річковому судні, що перебуває за межами України, досудове
розслідування розпочинається негайно; відомості про нього вносяться до
Єдиного реєстру досудових розслідувань при першій можливості.
Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття
та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення,
зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у
прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне
правопорушення не допускається.
Досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового
розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення
кримінального правопорушення.
Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо
про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення,
розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить
розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
Якщо місце вчинення кримінального правопорушення невідоме або
його вчинено за межами України, місце проведення досудового
розслідування визначає відповідний прокурор з урахуванням місця
виявлення ознак кримінального правопорушення, місця перебування
підозрюваного чи більшості свідків, місця закінчення кримінального
правопорушення або настання його наслідків тощо.
На початку розслідування слідчий перевіряє наявність вже розпочатих
досудових розслідувань щодо того ж кримінального правопорушення.
У разі якщо буде встановлено, що іншим слідчим органу досудового
розслідування або слідчим іншого органу досудового розслідування
розпочато кримінальне провадження щодо того ж кримінального
правопорушення, слідчий передає слідчому, який здійснює досудове
розслідування, наявні у нього матеріали та відомості, повідомляє про це
прокурора, потерпілого або заявника та вносить відповідні відомості до
Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Слідчий, прокурор має право провадити слідчі (розшукові) дії та
негласні слідчі (розшукові) дії на території, яка знаходиться під юрисдикцією
іншого органу досудового розслідування, або своєю постановою доручити їх
проведення такому органу досудового розслідування, який зобов’язаний її
виконати.
Досудове розслідування повинно бути закінчено у строки:
1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у
вчиненні кримінального проступку;
2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у
вчиненні злочину.
 Для того щоб ознайомитись з матеріалами досудового розслідування до
його завершення необхідно подати клопотання стороною захисту,
потерпілого і його представника чи законного представника про виконання
будь-яких процесуальних дій після чого слідчий, прокурор зобов’язані
розглянути дане клопотання в строк не більше трьох днів з моменту подання
і задовольнити їх за наявності відповідних підстав.
Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила
клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання
виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила
клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин -
надсилається їй.
Також слідчий, прокурор зобов’язаний за клопотанням сторони
захисту, потерпілого надати їм матеріали досудового розслідування для
ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки
щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих
матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження
може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для
ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в
матеріалах досудового розслідування, не допускається.
Під час ознайомлення з матеріалами досудового розслідування особа,
що його здійснює, має право робити необхідні виписки та копії.
У підготовчому провадженні суд за участю прокурора та інших
учасників кримінального процесу з’ясовує питання про можливість
призначення судового розгляду на підставі обвинувального акта чи
відповідного клопотання, якими завершено досудове розслідування. Якщо
така можливість установлена, суд вирішує низку організаційних питань,
пов’язаних з підготовкою до судового розгляду (ст. 315 КПК України).
Розгляд і вирішення матеріалів кримінального провадження по суті в цій
стадії процесу не провадиться.
Підготовче провадження виокремлено в часі, оскільки воно займає
проміжне становище між досудовим слідством та судовим розглядом, з
якими логічно пов’язане, але існує відособлено та виділено чітко
визначеними законом часовими межами. Так, відповідно до ч. 1 ст. 314 КПК
після отримання обвинувального акта клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про
звільнення від кримінальної відповідальності суд не пізніше 5-ти днів із дня
його надходження призначає підготовче судове засідання (ч. 1 ст. 314 КПК).
Визначення судді (колегії суддів) відповідно до ст. 35 КПК здійснюється
автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації
відповідних матеріалів кримінального провадження.
Підготовче провадження вирішує власні, притаманні саме йому
завдання, невиконання яких перешкоджає подальшому просуванню
кримінального провадження. Такими завданнями є:
1) встановлення підстав для призначення судового розгляду та
здійснення організаційно-підготовчих дій для призначення судового
розгляду;
2) встановлення підстав для звільнення особи від кримінальної
відповідальності;
3) встановлення наявності підстав та відсутності перешкод для
затвердження угоди та ухвалення вироку.
Підготовче провадження завершується прийняттям відповідного
процесуального акта, яким кримінальне провадження або завершується, або
вирішується його подальший рух. Так, у підготовчому провадженні можуть
бути прийняті рішення про:
1) затвердження угоди і ухвалення вироку на її підставі, або відмову в
затвердженні угоди та поверненні кримінального провадження прокурору
для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому
статтями 468-475 цього Кодексу (п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України);
2) закриття провадження у випадку встановлення підстав,
передбачених пунктами 4−8 частини першої або частиною другою статті 284
цього Кодексу (п. 2, ч. 3 ст. 314 КПК України), якщо: а) набрав законної сили
закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене
особою п. 4 ст. 284 КПК; б) помер обвинувачений, крім випадків, якщо
провадження є необхідним для реабілітації померлого; в) існує вирок по тому
самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала
суду про закриття кримінального провадження по тому самому
обвинуваченню; г) потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом,
його представник, відмовився від обвинувачення у кримінальному
провадженні у формі приватного обвинувачення; д) прокурор відмовився від
підтримання державного обвинувачення; е) у зв’язку зі звільненням особи від
кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 284 КПК);
3) повернення обвинувального акта, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо
вони не відповідають вимогам цього Кодексу (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України);
4) направлення обвинувального акта, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного
суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності
кримінального провадження (п. 4 ч. 3 ст. 314 КПК України);
5) призначення судового розгляду на підставі обвинувального акта,
клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру (п. 5 ч. 3 ст. 314);
6) зупинення кримінального провадження.
Судовий розгляд – це стадія процесу, в якій суд першої інстанції під час
судового слідства безпосередньо досліджує докази: допитує обвинувачених,
потерпілих, свідків, експертів, оглядає речові докази, проводить інші слідчі
дії, передбачені законом, оголошує документи.
Вирішуючи питання по суті, суддя, суд здійснює правосуддя. За
результатами судового розгляду в суді першої інстанції може бути ухвалено
одне з таких рішень:
– вирок (обвинувальний або виправдувальний);
 – про закриття кримінального провадження;
– про застосування або незастосування примусових заходів медичного
характеру;
– про застосування або незастосування примусових заходів виховного
характеру.
Провадження в апеляційній інстанції – діяльність апеляційного суду,
що відбувається у разі подання апеляції прокурором, підозрюваним,
обвинуваченим, захисником або іншим визначеним КПК учасником
кримінального провадження на вирок і ухвали суду першої інстанції.
За результатами такого перегляду суд апеляційної інстанції ухвалює
одне з таких рішень:
– залишає вирок або ухвалу без змін;
– змінює вирок або ухвалу;
– скасовує вирок повністю або частково й ухвалює новий вирок;
– скасовує ухвалу повністю або частково та ухвалює нову ухвалу;
– скасовує вирок або ухвалу і закриває кримінальне провадження;
– скасовує вирок або ухвалу і призначає новий розгляд у суді першої
інстанції (ч. 1 ст. 407 КПК).
Особливості підсумкових рішень має ця стадія за наслідками
апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди та за
скаргою на ухвали слідчого судді (ст. 407 КПК).
Стадія виконання судового рішення має завдання звернення до
виконання вироку та ухвали суду з моменту набрання ними законної сили. На
цій стадії вирішуються питання, які виникли під час звернення їх до
виконання, а також які виникли в процесі виконання (дострокове звільнення,
зміна режиму відбуття покарання, дострокове зняття судимості тощо).
Вирок, на який не подано апеляції у встановлений законом строк,
набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив.
Провадження в касаційній інстанції – це діяльність суду касаційної
інстанції, що відбувається у разі подання касаційної скарги засудженим,
виправданим, захисником, потерпілим, прокурором або іншим визначеним
КПК учасником кримінального провадження на вирок і ухвали суду першої
та апеляційної інстанцій.
Судом касаційної інстанції є Верховний суд (п. 21 ст. 3 КПК).
Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має
право:
– залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу – без
задоволення;
– скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої
або апеляційної інстанції;
– скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження;
– змінити судове рішення (ст. 436 КПК).
Провадження за нововиявленими або виключними обставинами – це
стадія кримінального провадження, в якій судове рішення, що набрало
законної сили, переглядається у зв’язку з нововиявленими або виключними
обставинами, тобто такими обставинами, які не були відомі суду на час
судового розгляду під час винесення судового рішення і які самі собою або
разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність виро-ку
або ухвали, що належить переглянути.
Нововиявленими обставинами визнаються:
– штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу
висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка,
потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок;
– скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення
вироку чи постановлення ухвали, що належить переглянути;
– інші обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при
ухваленні судового рішення і які самі собою або разом із раніше виявленими
обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить
переглянути.
Виключними обставинами визнаються:
– встановлена Конституційним Судом України неконституційність,
конституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення,
застосованого судом при вирішенні справи;
– встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої
визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при
вирішенні цієї справи судом;
– встановлення вини судді у вчиненні злочину або зловживання
слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального
провадження, внаслідок якого було ухвалено судове рішення.
Кримінальне провадження в своєму русі не обов’язково проходить
через усі вісім стадій. Перегляд судових рішень у судах апеляційної та
касаційної інстанцій, наприклад, слід розглядати як факультативні стадії
кримінального процесу, оскільки їх існування повністю залежить від
волевиявлення сторін. Крім того, у переважній більшості стадій
кримінального процесу може бути прийнято рішення про закриття
провадження, що є обставиною, яка перешкоджає його подальшому руху.

2. Кримінальне процесуальне право та його джерела.

Поняття кримінального процесуального права як галузі законодавства.
Поняття кримінального процесуального права як науки.
Поняття кримінального процесуального права як навчальної
дисципліни.
Кримінальне процесуальне право та інші галузі права.
Джерела кримінального процесуального права. Множинність джерел.
Значення Конституції України для формування кримінального
процесуального законодавства і регулювання кримінального провадження.
Кримінальний процесуальний кодекс України, його структура та зміст. Інші
закони, які містять норми кримінального процесуального права. Міжнародні
договори України та їх співвідношення з кримінальним процесуальним
законодавством України.
 Рішення Європейського суду з прав людини як джерело кримінального
процесуального права України.
Значення для кримінального процесу рішень Конституційного Суду
України, Верховного Суду, наказів та інструкцій Генерального прокурора
України, керівництва МВС, Національної поліції та Служби безпеки України.
Норми кримінального процесуального права. Тлумачення норм
кримінального процесуального права.
Способи тлумачення-з’ясування.
Види тлумачення за обсягом.
Подолання неврегульованості кримінальних процесуальних відносин
шляхом застосування аналогії.
Усунення колізій.

3. Кримінальне процесуальне законодавство та сфера його дії.

Поняття та система кримінального процесуального законодавства.
Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України, систему
кримінального процесуального законодавства складають:
1) відповідні положення Конституції України;
2) відповідні положення міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
3) Кримінальний процесуальний кодекс України;
4) інші закони України.
Під «відповідними положеннями Конституції України» варто розуміти
норми Основного закону держави, які встановлюють основоположні та
пріоритетні напрями правової політики держави в сфері регулювання
суспільних відносин щодо виконання завдань кримінального судочинства.
Вони бланкетного характеру, адже, встановлюючи нормативні засади
формування та функціонування практично всіх сфер діяльності, в межах
держави, потребують деталізації у конституційних та інших законах. До
«відповідних положень Конституції України» варто віднести норми,
передбачені ст.ст. 3, 6, 8, 9, 10, 19, 21-34, 41, 55 -59, 61-64, 68, 85, 92, 116,
121-131, 150 Конституції України.
«Відповідні положення міжнародних договорів, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України» необхідно розуміти шляхом
використання запропонованого Узуновою О.В. підходу: «для визнання
міжнародного договору джерелом кримінально-процесуального права, норми
якого підлягають прямому застосуванню, необхідне дотримання наступних
умов: по-перше, Україна повинна бути учасником цього договору; по-друге,
положення договору, згідно Закону України «Про міжнародні договори
України», повинно бути роз'яснено й зрозуміло для правозастосувачів
міжнародних норм – правоохоронних органів й інших учасників
кримінального судочинства, зміст договору спроможний безпосередньо
регулювати відносини за участю суб'єктів кримінально-процесуального
права, породжувати їхні права й обов'язки; по-третє, міжнародний договір
України повинен бути опублікований у встановленому порядку».
 Таким чином, в Україні можуть застосовуватися і застосовуються як
міжнародні норми загальновизнаних актів (звичайні норми), інкорпоровані в
кримінально-процесуальне законодавство України, так і норми права
міжнародних договорів України, укладених з іншими державами,
ратифіковані органами законодавчої влади України. У кримінально-
процесуальне законодавство України повинні включатися й
конкретизуватися ті міжнародно-правові положення, зміст і значення яких
оптимізує всі стадії кримінального судочинства, реально забезпечує інтереси
особи, українського суспільства та держави в цілому.
Кримінальний процесуальний кодекс України як кримінальне
процесуальне законодавство – систематизоване зведення кримінальних
процесуальних норм, які регулюють порядок досудового розслідування та
судового провадження. У випадках, коли положення КПК не регулюють або
неоднозначно регулюють питання кримінального провадження,
застосовуються загальні засади такого провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК
(ч. 6 ст. 9 КПК).
Поняття «інші закони України» необхідно тлумачити з позиції, яка
була викладена в окремій думці, суддею Конституційного суду України
Савенком М.Д у справі за конституційним зверненням Київської міської ради
професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21
Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна
«законодавство»). Тобто, якщо виходити з лексичного значення терміна
«закон», то можна зробити висновок, що це лише закони (сукупність
законів), які прийняв відповідний уповноважений орган - Верховна Рада
України. Отже, під терміном «інші закони України» необхідно розуміти лише
сукупність законів, прийнятих Верховною Радою України.
Вимоги щодо будь-якого кримінального процесуального закону не
повинні суперечити вимогам, які ставляться до Кримінального
процесуального кодексу України як нормативно-правового акту. Це, зокрема,
вимоги передбачені ст.ст. 4-6, 9 КПК України.
Окрім перерахованої системи нормативно-правових актів, вплив на
порядок кримінального провадження, також мають:
1) Конституційний Суд України, який своїми рішеннями може визнати
неконституційними окремі закони, інші нормативно-правові акти або їх
окремі норми (положення);
2) рішення і викладені в них правові позиції Європейського суду з прав
людини, в яких дається тлумачення Конвенції (Євроконвенції) про захист
прав людини і основоположних свобод;
3) постанови Пленуму Верховного Суду України, прийняті ним до
вступу в силу Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня
2010 p., а зі вступом у силу останнього й постанови Пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;
4) судові рішення Верховного Суду України, ухвалені ним після
перегляду рішень судів у кримінальних справах, що набрали законної сили,
але в яких міжнародна судова установа (Європейський суд з прав людини)
встановила порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні
справи (п. 2 ст. 445 КПК);
5) нормативні акти Кабінету Міністрів України, Генеральної
прокуратури України, СБУ, МВС, Державної прикордонної служби України.
1. Дія в просторі. Кримінальне провадження на території України
здійснюється незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.
Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується
також при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень,
вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської
установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому
судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним
знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в
Україні.
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, передбачено поширення юрисдикції України на
особовий склад Збройних Сил України, який перебуває на території іншої
держави, то провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на
території іншої держави стосовно особи з такого особового складу,
здійснюється в порядку, передбаченому КПК України.
При виконанні на території України окремих процесуальних дій за
запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках
міжнародного співробітництва застосовуються положення глави 43 КПК
України. На прохання компетентного органу іноземної держави під час
виконання на території України таких процесуальних дій може
застосовуватися процесуальне законодавство іноземної держави, якщо це
передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, а за відсутності такого міжнародного договору
України - за умови, що дане прохання не суперечить законодавству України.
Територіальний, естратериторіальний та екстериторіальний принципи
дії кримінального процесуального закону.
Територія України.
2. Дія кримінального процесуального закону в часі. Процесуальна дія
проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями
кримінального процесуального закону, чинними на момент початку
виконання такої дії або прийняття такого рішення.
Допустимість доказів визначається положеннями кримінального
процесуального закону, які були чинними на момент їх отримання.
Основні показники дії кримінального процесуального закону в часі.
Напрям темпоральної дії кримінального процесуального закону. Підстави
припинення дії кримінального процесуального закону.
3. Дія кримінального процесуального закону за колом осіб. Кримінальне
провадження здійснюється щодо будь-якої особи, крім випадків,
передбачених главою 37 КПК України.
Кримінальне провадження щодо особи, яка користується
дипломатичним імунітетом, може здійснюватися лише за згодою такої особи
або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку
представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України
та міжнародними договорами України.

Контрольні питання:
1. Вкажіть, у яких значеннях вживається термін «кримінальний
процес»?
2. Визначте елементи поняття кримінального процесу.
3. Назвіть завдання кримінального провадження.
4. Що є предметом і методом науки кримінального процесу?
5. Класифікуйте типи кримінального процесу. Якими ознаками
характеризується кожний із них?
 Лекція 2. Засади кримінального провадження
(2 год.)

Мета:
- освітня: систематизація знань щодо засад кримінального провадження та
ознайомлення з характеристикою кожної;
- розвивальна: формування розуміння курсантів, студентів та слухачів щодо
практичної реалізації засад кримінального провадження;
- виховна: формування переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання засад кримінального судочинства.

Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні

презентації.

Основні поняття: засади кримінального процесу; система принципів

кримінального процесу; класифікація принципів кримінального процесу.

План:

1. Поняття, сутність та значення засад (принципів) кримінального

провадження.
2. Загально-юридичні засади кримінального провадження, їх
нормативний зміст.
3. Загально-процесуальні (міжгалузеві) засади кримінального
провадження, їх нормативний зміст.
4. Кримінальні процесуальні (або галузеві) засади кримінального
провадження, їх нормативний зміст.

1. Поняття та значення засад кримінального провадження

Засади (принципи) кримінального провадження – це закріплені в
нормах кримінального процесуального права фундаментальні, найзагальніші
положення, що містять сутнісні ознаки кримінального провадження,
визначають рівень захищеності прав та свобод людини, побудову його
системи (стадій та окремих проваджень) та є орієнтиром у діяльності
учасників кримінального провадження.
Незважаючи на те, що основні засади кримінального провадження
тісно повязані між собою та обумовлюють одна одну, утворюючи певну
систему (ст. 7 КПК), їх, як правило, класифікують залежно від
поширюваності стосовно галузей права на:
1) загальноправові, закріплені як у Конституції України, так і
відображені в галузевому законодавстві, їх дія поширюється на всі галузі
права. До них належать: верховенство права; законність; рівність перед
законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу
та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння
особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя;
недоторканність права власності; доступ до правосуддя та обов’язковість
судових рішень;
2) загальнопроцесуальні (або міжгалузеві) – засади, які діють у
декількох галузях процесуального права та закріплюють фундаментальні
положення становища особи, забезпечують законність і ефективність
процесуальних процедур. До них можна віднести: рівність перед законом і
судом; змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення права на оскарження
процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; диспозитивність; гласність і
відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними
засобами; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне
провадження;
3) кримінальні процесуальні (або галузеві) – діють лише в межах
кримінального провадження: презумпція невинуватості та забезпечення
доведеності вини; свобода від самовикриття та право не свідчити проти
близьких родичів та членів сім’ї; заборона двічі притягувати до кримінальної
відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на
захист; публічність.
2. Характеристика загальноправових засад
2.1. Верховенство права.
Принцип верховенства права – це вимога нормативного характеру,
відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими
цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Правовий зміст вказаного принципу закріплено у ст.ст. 3, 8 Конституції
України, ст. 8 КПК України.
Виділяють такі складові верховенства права:
1) доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими,
ясними та передбачуваними);
2) вирішення питань про юридичні права повинно, як правило,
здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом;
3) рівність перед законом;
4) влада повинна реалізовуватися відповідно до закону справедливо та
розумно;
5) права людини повинні бути захищені;
6) повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без
невиправданих витрат та відстрочок;
7) наявність справедливого суду;
8) держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як
міжнародного, так і національного права.
У ч. 2 ст. 8 КПК України також вказано: «Принцип верховенства права
у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики
Європейського суду з прав людини». Це означає, що вітчизняні суди повинні
застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського
суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України від 23.02.2006
року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з
прав людини»).
Обов’язковими елементами верховенства права є: 1) законність, у тому
числі прозорий, підзвітний і демократичний процес прийняття законодавства;
2) правова визначеність; 3) заборона на свавілля; 4) доступ до правосуддя,
забезпечений незалежними та неупередженими судами; 5) дотримання прав
людини; 6) недискримінація та рівність перед законом.
Гарантією реалізації принципу верховенства права є закріплення в
нормативних актах чітких правил і процедур здійснення кримінального
провадження. Недодержання процесуальної форми діяльності в
кримінальному судочинстві тягне за собою негативні наслідки для посадових
осіб – представників держави – і зумовлює застосування санкцій
відновлювального характеру.
2.2. Принцип законності.
Принцип законності у кримінальному процесі – це вимога
нормативного характеру, що зобов’язує суд, слідчого суддю, прокурора,
керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб
органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції
України, КПК України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Вказаний принцип закріплений у п. 1 ч.3 ст. 129 Конституції України,
ст.9 КПК України.
2.3. Рівність перед законом і судом.
Згідно ст. 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Це
правило продубльовано в ч. 1 ст. 10 КПК України.
2.4. Принцип поваги до людської гідності.
Принцип поваги до людської гідності – це вимога нормативного
характеру, відповідно до якої забороняється під час кримінального
провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до
погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих
умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.
Крім статті 11 КПК України, ця засада кримінального провадження
виражена й у ст. 3 Конституції України, яка говорить: «Людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю». Ст. 28 Основного закону також вказує на
те, що «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському
або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Цей
принцип випливає й з положень ст. 3 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, згідно з якою «жодна людина не може зазнавати
катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи
покарання».
2.5. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.
Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту
недоторканність означає, що під час кримінального провадження ніхто не
може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні
права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення
у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в
порядку, передбачених кримінальним процесуальним законодавством.
Вказаний принцип закріплений у ст. 29 Конституції, ст. 5 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод, ст. 9 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, у ст. 12 КПК України.
2.6. Недоторканність житла чи іншого володіння особи.
Наведений принцип полягає в конституційно-правовому положенні,
згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим
судовим рішенням, крім випадків, передбачених КПК.
Під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, що знаходиться в
постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його
призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або
тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини
такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для
утримання осіб, права яких обмежені за законом (ч. 2 ст. 233 КПК).
Відповідно до практики ЄСПЛ поняття «житло» у п. 1 ст. 8 КЗПЛ охоплює
не лише житло фізичних осіб, а й офісні приміщення, які належать фізичним
особам, а також офіси юридичних осіб, їх філії та інші приміщення.
Під іншим володінням особи розуміється транспортний засіб, земельна
ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового,
господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у
володінні особи (ч. 2 ст. 233 КПК).
Вказана засада кримінального провадження закріплена у ст. 30
Конституції України та ст. 13 КПК України.
2.7. Принцип таємниці спілкування.
Вказаний принцип закріплений у ст. 31 Конституції України, ст. 17
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. ст. 14, 258 КПК
України. Зміст цього принципу полягає в наступному:
- під час кримінального провадження кожному гарантується
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, інших форм спілкування;
- втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі
судового рішення у випадках, передбачених кримінальним процесуальним
законодавством, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо
тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин,
якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети;
- інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може
бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального
провадження.
2.8. Принцип невтручання у приватне життя.
Під час кримінального провадження кожному гарантується
невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя. Ця засада кримінального
провадження закріплена в 32 Конституції України, ст. 8 Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод; ст. 17 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, ст. 15 КПК України.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначав, що
поняття «приватного життя» охоплює: фізичну та психічну цілісність
людини; деякі аспекти її фізичного та соціально-го «я», зокрема гендерну
ідентифікацію, імʼя та сексуальну орієнтацію, статеве життя; право на
особистий розвиток і право людини налагоджувати й розвивати стосунки з
іншими людьми та зовнішнім світом; право людини будувати своє життя в
обра-ний нею спосіб; право на доступ до персональної інформації, що має
визначальний характер для особи, та визначення правового статусу особи,
право на приватний простір та ін. Тобто приватне життя охоплює різні сфери
буття людини, зокрема фізичну, просторову, комунікативну та інформаційну,
які у літературі також розглядаються як основні складової права на повагу до
приватного життя.
Субʼєктами права на невтручання у приватне життя в кримінальному
провадженні переважно є особи, які мають та обстоюють власні інтереси –
підозрюваний, обвинувачений (ст. 42 КПК), потерпілий (ст. 55 КПК). Тому
на вказаних осіб повністю розповсюджуються гарантії, передбачені
Конституцією та КПК, що не допускають розголошення дефектів фізичного
або психічного розвитку, виявлених під час експертизи та освідування;
розголошення змісту особистих паперів, щоденників, листування; вторгнення
в житло без законних підстав; розголошення таємниць, довірених адвокатові,
нотаріусу, медичному працівнику, священнослужителю, журналісту – з
приводу того, що їм довірено або стало відомо під час виконання професійної
діяльності.
Під час проведення обшуку слідчий не повинен розголошувати
особисті сторони життя обшукуваного та інших осіб, які стали відомі йому
під час проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії.
Проте охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється
на ті його вияви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і
суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний з позиції
суспільства зміст особистого життя, його невідповідність громадським і
держав-ним інтересам, його антисуспільний характер. Суд може втручатися у
сферу особистого і сімейного життя у разі виникнення потреби захищати
права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Як зазначалося, Конституція, закони, підзаконні нормативні акти
України, міжнародні акти мають на меті перешкодити розповсюдженню
інформації про приватне життя особи, окрім випадків, передбачених законом.
Відповідно до кримінального процесуального законодавства України
отримання відомостей про приватне життя особи допускається в
кримінальному провадженні. В разі цього в цій сфері можливі такі
правообмеження:
– аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК);
– зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263
КПК);
– зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264
КПК);
– обстеження публічно недоступних місць, житла або іншого володіння
особи;
– спостереження за особою (ст. 269 КПК);
– аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК).
Відповідно до Рекомендації № R (87) 15, схваленої Комітетом
Міністрів для держав-членів Ради Європи 17 вересня 1987 р. «Щодо
співробітництва поліції і захисту персональних даних у секторі поліції», збір
персональних даних у цілях поліції повинен обмежуватися тією мірою, якою
необхідно для відвернення реальної небезпеки або припинення
кримінального право-порушення особливого характеру.
Кримінальний процесуальний закон також містить і низку положень,
які гарантують дотримання цієї засади у специфіці кримінального
судочинства. Такими гарантіями невтручання у приватне життя, визначаючи,
зокрема, правила, згідно з якими:
– допускається закритий судовий розгляд з метою запобігання
розголошенню відомостей про особисте або сімейне життя осіб, які беруть
участь у провадженні (ст. 27 КПК);
– у разі, якщо прокурор має намір використати під час судового
розгляду як доказ інформацію, отриману внаслідок втручання у приватне
спілкування, або певний її фрагмент, він зобов’язаний забезпечити
збереження всієї інформації або доручити слідчому забезпечити збереження
(ст. 259 КПК);
– кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення може
бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого
(Гл. 36 КПК);
– з матеріалами кримінального провадження закон дозволяє
ознайомлюватися лише учасникам судового провадження (ст. 317 КПК).
До заходів, які слідчий, прокурор має право застосувати з метою
збереження таємниці приватного життя, належать, насамперед,
попередження осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у
зв’язку з участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості
без його дозволу (ст. 222 КПК). А у разі порушення припису законодавця
винні несуть відповідальність за ст. 387 КК України.
2.9. Недоторканність права власності.
Указаний принцип закріплений в ст. 41 Конституції України, ст. 16
КПК України. Він розкривається в наступних положеннях:
- кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
 - ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;
- позбавлення або обмеження права власності під час кримінального
провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового
рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.
3. Характеристика міжгалузевих засад
3.1. Доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень.
Вищенаведений принцип міститься в ч. 5 ст. 124 Конституції України,
ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ч. 1 ст. 6
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 21 КПК
України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Доступ до правосуддя в контексті кримінального провадження означає
надання учасникові провадження можливості (права) звертатися до суду за
захистом свого права або охоронюваного законом інтересу, заявляти різні
клопотання, оскаржувати до слідчого судді, суду або суду вищої інстанції
рішення учасників провадження, які наділені владними повноваженнями і
учиняють такі дії або ухвалюють рішення.
У практиці ЄСПЛ щодо питання права на суд і на доступ до нього чітко
простежується підхід, згідно з яким особі має забезпечуватися можливість
звернутися до суду для вирішення певного питання, а держава не повинна
запроваджувати правові або чинити нелегітимні перешкоди для здійснення
цього права.
Аналізуючи норми КПК, зокрема ті, що стосуються відмови у розгляді
відповідних звернень слідчим суддею, судом різ-них інстанцій (ст.ст. 304,
309, 399 КПК), можемо зробити висновок про дії в нормах КПК механізму
реалізації засади доступу до правосуддя. Тобто ситуації, коли закріплюється
не гарантоване право звернення до суду, а взаємообумовлений механізм
звернення з урахування прав і свобод усіх учасників кримінальної
процесуальної діяльності.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово
наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції,
не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням,
оскільки потребує за своєю природою державного регулювання. Суд повинен
переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується такою
мірою, що, власне, суть права буде зведена нанівець. Чинний КПК
встановлює обмеження для обвинуваченого або інших учасників
провадження на оскарження вироку, який був ухвалений за результатами
спрощеного провадження щодо кримінальних проступків (ч. 1 ст. 394 КПК).
Також певні обмеження права на оскарження в апеляційному порядку
встановлені для вироку суду, який був ухвалений на підставі угод (ст. 473
КПК). Наявні обмеження не обмежують загального права на доступ до
правосуддя.
Ч. 2 ст. 21 КПК визначає, що вирок та ухвала суду, що набрали
законної сили у порядку, визначеному КПК, є обов’язковими і підлягають
безумовному виконанню на всій території України. Ця засада пов’язана із
засадою обов’язковості судових рішень, яка закріплена на конституційному
рівні (ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України).
Відповідно до ст. 369 КПК судове рішення, в якому суд вирішує
обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, в
якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. Судові
рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх
об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахування
(преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається
процесуальним законом. Невиконання судових рішень тягне
відповідальність, установлену законом. Досягнення завдань кримінального
судочинства можливе лише у тому разі, коли учасники провадження, інші
особи будуть упевнені у тому, що судове рішення буде виконане у
встановлений строк, у повному обсязі і без необґрунтованих зволікань.
Умисне невиконання вироку або ухвали суду або перешкоджання їх
виконанню є кримінальним правопорушенням, відповідальність за учинення
якого передбачена ст. 382 Кримінального кодексу України.
Зміст цієї засади охоплює положення:
– кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції
справи, що стосується його прав та обов’язків у порядку, передбаченому
КПК.
– якщо інше не передбачене КПК, здійснення кримінального
провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів
правового захисту у випадку, якщо під час кримінального провадження
порушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними
договорами України.
Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються
судами іменем України і є обов’язковими на всій території України.
Рішення – найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов’язковість
рішень суду наголошує на авторитеті судової влади і сприяє утворенню
режиму законності та зміцненню правопорядку в державі. Судові рішення
інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов,
визначених законом України, відповідно до міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 13 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів»).
3.2. Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і
у доведенні перед судом їх переконливості.
Змагальність передбачає таку побудову кримінального процесу, у якій
функції кримінального переслідування (обвинувачення), захисту і
правосуддя відокремлені одна від одної та виконуються різними учасниками
судочинства. При цьому учасникам, які виконують функції обвинувачення та
захисту, надані рівні права у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх
переконливості перед неупередженим судом.
Принцип змагальності встановлений у п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції
України, ст. 22 КПК.
 3.3. Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи
бездіяльності.
Зміст даної засади закріплений у ст. 55 та п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції
України, ч. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
ст. 24 КПК України. Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і
свободи громадянина України захищаються судом. Суть такого захисту
полягає у тому, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій або бездіяльності органів державної влади.
Положення ст.ст. 21 і 22 Конституції України гарантують, що держава
зобов’язана забезпечити кожному можливість відстоювати власний погляд,
права у суперечці з будь-якими органами і службовими особами, заразом, які
здійснюють досудове розслідування. Процесуальний порядок такого
оскарження дає змогу громадянам реалізовувати власні права в межах
кримінального судочинства.
У кримінальному процесуальному законодавстві зміст цієї засади
закріплений у ст. 24 КПК:
– кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень,
дій або бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку,
передбаченому КПК.
– гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується
прав, свобод або інтересів особи, судом вищого рівня у порядку,
передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у
судовому розгляді.
Процесуальна регламентація суб’єктності, права та процедури
оскарження під час досудового розслідування передбачена у ст.ст. 303–309
КПК.
Так, відповідно до Глави 26 КПК «Оскарження рішень, дій або
бездіяльності під час досудового розслідування», у ст. 303 КПК зазначено,
що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії
або бездіяльність слідчого або прокурора:
– бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні
відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових
розслідувань після отримання заяви або повідомлення про кримінальне
правопорушення, не поверненні тим-часово вилученого майна згідно з
вимогами ст. 169 КПК, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які
він зобов’язаний учинити у визначений КПК строк – заявником, потерпілим,
підозрюваним, володільцем тимчасово вилученого майна;
– рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового
розслідування – потерпілим, підозрюваним;
– рішення слідчого про закриття кримінального провадження –
заявником, потерпілим;
– рішення прокурора про закриття кримінального провадження –
заявником, потерпілим, підозрюваним;
– рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим –
особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою;
 – рішення, дії або бездіяльність слідчого або прокурора при
застосуванні заходів безпеки – особами, до яких можуть бути застосовані
заходи безпеки, передбачені законом;
– рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання
про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) –
особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання;
– рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового
розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими
Главою 39 КПК – підозрюваним.
Інші скарги на рішення, дії або бездіяльність слідчого або прокурора не
розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом
розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами ст. 314–
316 КПК.
Під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені
рішення, дії або бездіяльність, передбачені пп. 5, 6 ч. 1 ст. 303 КПК.
Відповідно до ст. 309 КПК під час досудового розслідування можуть
бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про:
– відмову в наданні дозволу на затримання;
– застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою або
відмову в його застосуванні;
– продовження строку тримання під вартою або відмову в його
продовженні;
– застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або
відмову в його застосуванні;
– продовження строку домашнього арешту або відмову в його
продовженні;
– поміщення особи в приймальник-розподільник для дітей або відмову
в такому поміщенні;
– продовження строку тримання особи в приймальнику-розподільнику
для дітей або відмову в його продовженні;
– направлення особи до медичного закладу для проведення
психіатричної експертизи або відмову у такому направленні;
– арешт майна або відмову в ньому;
– тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволе-но вилучення
речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення
підприємницької діяльності, або інших, за відсутності яких фізична особа-
підприємець або юридична особа позбавляються можливостей здійснювати
свою діяльність;
– відсторонення від посади або відмову у ньому.
Під час досудового розслідування також можуть бути оскаржені в
апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову у задоволенні
скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення
скарги на рішення, дії або бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у
відкритті провадження по ній.
Скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не під-лягають і
заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого
провадження в суді. Оскарження ухвал слідчого судді відбувається в
апеляційному порядку.

3.4. Принцип диспозитивності – це конституційно-правове положення,

згідно з яким суб’єктам кримінального процесу надано та забезпечено
можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту
своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і
результати кримінальної процесуальної діяльності (п. 4 ч. 3 ст. 129; ч. 1 ст. 63
Конституції України, ст. 26 КПК).
Ця засада кримінального провадження закріплена в ст. 26 КПК України
та проявляється в наступних положеннях:
- сторони кримінального провадження є вільними у використанні
своїх прав у межах та у спосіб, передбачених кримінальним процесуальним
законодавством;
- відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення
тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків,
передбачених КПК України;
- слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише
ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх
повноважень;
- кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення
розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у
випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення
є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі
приватного обвинувачення.
Свобода вибору поведінки сторін кримінального провадження дає
змогу повною мірою реалізувати свої процесуальні функції та використати
передбачені законом способи процесуальної самореалізації. Так, компетенція
органів досудового розслідування, прокурора на стадії досудового
розслідування та судового розгляду прокурором виявляється у вільному
виборі представлення доказів винуватості, послідовності їх представлення, а
також виборі процесуального інструментарію для досягнення завдань
кримінального провадження. А щодо сторони захисту, то ця засада дозволяє і
пасивний захист – обов’язок доказування покладається на сторону
обвинувачення, і активний – використання наданих законом прав на
виявлення та представлення доказів невинуватості підозрюваного,
обвинуваченого в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні.
3.5. Гласність і відкритість судового провадження та його повне
фіксування технічними засобами.
Гласність судового провадження полягає в тому, що розгляд
кримінальних справ у всіх судах відбувається у відкритому судовому
засіданні, крім випадків, передбачених законом.
Вказаний принцип закріплений у п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України
та ст. 27 КПК України, ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів».
4. Характеристика галузевих засад кримінального провадження
4.1. Принцип презумпції невинуватості та забезпечення доведеності
вини.
Презумпція – це припущення, яке визнається істинним до того часу,
поки не буде спростовано.
Принцип презумпції невинуватості – це правове положення, згідно з
яким особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального
правопорушення доти, доки її вину не буде доведено у передбаченому
законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав
законної сили.
Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК.
Презумпція невинуватості, як основна засада кримінального судочинства,
визначена і в багатьох міжнародно-правових актах. Наприклад, у ч. 2 ст. 14
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначено: «Кожен
обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним,
доки винність його не буде доведена згідно з законом». Подібне правило
міститься й у ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод.
4.2. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких
родичів та членів сім’ї.
Ця засада закріплена у ст. 18 КПК, відповідає конституційному
припису, що міститься в ч. 1 ст. 63 Конституції України, та знаходить своє
відображення у підп. «д» п. 3 ст. 14 МПГПП, а також випливає зі статей 3 та
6 КЗПЛ прецедентної практики ЄСПЛ.
Сутність цієї засади полягає в такому: 1) жодна особа не може бути
примушена визнати свою невинуватість у вчиненні кримінального
правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть
стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального
правопорушення; 2) кожна особа має право не говорити нічого з приводу
підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися
відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права;
3) жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які
можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими
родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.
Закон не пов’язує можливість відмовитися від дачі показань чи
пояснень тільки з процесуальними фігурами підозрюваного чи
обвинуваченого. Якщо пояснення чи показання можуть стати підставою для
підозри, обвинувачення особи у вчиненні нею кримінального
правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у
кримінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або
пояснень, а слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права
примушувати цю особу визнавати свою вину або давати показання чи
пояснення.
Право особи не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення
проти неї повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз’яснено
уповноваженими особами на будь-якій зі стадій кримінального провадження.
Таке роз’яснення повинен надати:
1) слідчий, прокурор перед проведенням слідчої дії (ч. 3 ст. 223 КПК);
2) слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний,
обвинувачений для участі в розгляді клопотання про застосування
запобіжного заходу (п. 4 ч. 3 ст. 193 КПК);
3) уповноважена службова особа при затриманні особи (ч. 4 ст. 208
КПК);
4) судовий розпорядник повинен роздати особам, які беруть участь у
судовому розгляді, пам’ятку про їх права та обов’язки, передбачені КПК;
після ознайомлення обвинуваченого та інших осіб із пам’яткою головуючий
з’ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов’язки і в разі необхідності повинен
роз’яснити їх (ст. 345 КПК).
4.3. Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за
одне і те саме правопорушення (non bis in idem).
В ст. 61 Конституції України зазначено, що ніхто не може бути двічі
притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме
правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний
характер. Трансформуючи цей конституційний принцип крізь призму
кримінального судочинства, стаття 19 КПК України вказує:
- ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за
кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений
на підставі вироку суду, що набрав законної сили;
- кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане
відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав
законної сили.
Гарантією дотримання цього припису закону є передбачена ст. 284
КПК процедура закриття кримінального провадження на стадії досудового
розслідування та в судовому провадженні в разі, якщо існує вирок по тому
самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала
суду про закриття кримінального провадження по тому самому
обвинуваченню.
Разом з цим, гарантуючи захист прав виправданих, засуджених та
звільнених від кримінальної відповідальності, ця засада не є абсолютною
перепоною для повторного розгляду питання про кримінальну
відповідальність особи за одне й теж саме кримінальне правопорушення. Такі
випадки передбачені ч. 2 ст. 4 Протоколу №7 до КЗПЛ, згідно з якою право
не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі «не
перешкоджає перегляду судового рішення згідно з законом і кримінальним
процесуальним правом відповідної держави за новими або нововиявленими
обставинами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому
розгляді, які могли вплинути на результати процесу». Вони передбачені й
КПК, зокрема:
1) коли виявилися підстави для перегляду судових рішень (вироків,
ухвал), що набрали законної сили, за нововиявленими або виключними
обставинами (ст. 459 КПК);
2) коли скасований вирок суду, ухвалений на підставі угоди про
примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; між
прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості
(ст. 468 КПК), яка не виконується засудженим.
Заборона двічі (повторно) притягати особу за одне й те ж саме
кримінальне правопорушення до кримінальної відповідальності за вчинене
кримінальне правопорушення та його наслідки, зокрема від цивільної
відповідальності за завдану ним шкоду (майнову і моральну). Така шкода, як
правило, відшкодовується в кримінальному провадженні за допомогою
цивільного позову (ст. 127 КПК).
4.4. Забезпечення права на захист як засада кримінального
провадження закріплена в ст. 20 КПК, згідно з положеннями якої
підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на
захист, яке полягає в наданні йому можливості надати усні або письмові
пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати
докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися
правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні
права, передбачені КПК.
Основні положення цієї засади кримінального провадження
відображені у ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч.3 ст. 129 Конституції України; ч. 3 ст. 6,
ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ч. 3 ст. 14
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ст. 20 КПК України.
Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити
підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на
кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного
захисника.
У випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання
безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова
допомога надається безоплатно за рахунок держави.
З урахуванням матеріального становища чи інших обставин
підозрюваний, обвинувачений має право на отримання правової допомоги
захисника за рахунок держави (п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК, ст. 25 ЗУ «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність»). Право на безоплатну вторинну
правову допомогу згідно зі ст. 14 ЗУ «Про безоплатну правову допомогу»
мають, зокрема, такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою у
вчиненні злочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під
вартою; 3) особи, стосовно яких у кримінальних провадженнях відповідно до
положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею
чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої
процесуальної дії.
4.5. Безпосередність дослідження показань, речей і документів.
Безпосередність дослідження показань, речей і документів є засадою
кримінального провадження (ст. 23 КПК України), яка полягає в наступному:
суд досліджує докази безпосередньо; показання учасників кримінального
провадження суд отримує усно; не можуть бути визнані доказами відомості,
що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом
безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених
кримінальним процесуальним законодавством; суд може прийняти як доказ
показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у
випадках, передбачених КПК України; сторона обвинувачення зобов’язана
забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з
метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та
неупередженим судом; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення
показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Неприбуття сторони, що була належно повідомлена про місце та час
проведення судового засідання, для участі в допиті особи за клопотанням
протилежної сторони не перешкоджає проведенню такого допиту в судовому
засіданні.
Допит особи згідно з положеннями ст. 225 КПК може бути також
проведений за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення
жодній особі не повідомлено про підозру в цьому кримінальному
провадженні. Для допиту тяжко хворого свідка, потерпілого під час
досудового розслідування може бути проведене виїзне судове засідання. Під
час ухвалення судового рішення за результатами судового розгляду
кримінального провадження суд може не врахувати докази, отримані у
порядку, передбаченому ст. 225 КПК, лише навівши мотиви такого рішення.
Суд під час судового розгляду має право допитати свідка, потерпілого, який
допитувався відповідно до правил ст. 225 КПК, зокрема у випадках, якщо
такий допит проведений за від-сутності сторони захисту або якщо є
необхідність уточнення показань або отримання показань щодо обставин, які
не були з’ясовані в результаті допиту під час досудового розслідування. З
метою перевірки правдивості показань свідка, потерпілого та зʼясування
розбіжностей з показаннями, наданими у порядку, передбаченому ст. 225
КПК, вони можуть бути оголошені під час його допиту на судовому розгляді.
Суд та інші учасники судового розгляду дотримуються усної форми
спілкування під час усього судового засідання. В усній формі вони
сприймають усі докази, які досліджуються в суді. Обвинувачений, свідки,
потерпілі, експерти дають показання усно.
Дотриманню засади безпосередності сприяє й проведення допиту за
запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відео-
або телефонної конференції у ході надання міжнародної правової допомоги.
Так, ч. 2 ст. 567 КПК закріплює, що допит шляхом відео- або телефонної
конференції виконується у порядку, передбаченому процесуальним законом
запитуючої сторони тією мірою, в якій такий порядок не суперечить засадам
кримінального процесуального законодавства України та загальновизнаним
стандартам забезпечення прав людини і основоположних засад.
Безпосередність дослідження доказів, як і будь-яке правило, має
винятки. Суд має право, якщо проти цього не запере- чують учасники
судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих
обставин, які ніким не оспорюються (ч. 3 ст. 349 КПК). Якщо виникає
необхідність у встановленні обставин або в перевірці тих із них, що мають
істотне значення для кримінального провадження, суд має право доручити
органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії (чч.
3–5 ст. 333 КПК). Суд має право розглянути обвинувальний акт щодо
учинення кримінального проступку без про-ведення судового розгляду в
судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження (ст. 381
КПК). Свої висновки суд може обґрунтувати показаннями свідка,
потерпілого, отриманими слідчим суддею у порядку, передбаченому ст. 225
КПК. Показання свідка, потерпілого, отримані на допиті під час досудового
розслідування в судовому засіданні, можуть бути оголошені під час судового
розгляду з метою перевірки їх правдивості і з’ясування розбіжностей (ч. 5 ст.
225 КПК). Вирок може бути постановлений без безпосереднього дослідження
в судовому засіданні доказів, якщо у кримінальному провадженні були
досягнуті угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним або
обвинуваченим або між прокурором та підозрюваним або обвинуваченим про
визнання винуватості, а суд визнав за можливе затвердження угод.
4.6. Принцип публічності.
Принцип публічності – це вимога нормативного характеру, яка полягає
у обов’язку прокурора, слідчого в межах своєї компетенції розпочати
досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак
кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне
провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в
разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального
правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для
встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його
вчинила. Цей принцип закріплений у ст. 26 КПК України.
4.7. Розумність строків (ст. 28 КПК України).
Засада розумних строків полягає у тому, що під час кримінального
провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні
бути виконані або прийняті у розумні строки. Розумними вважаються строки,
що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття
процесуальних рішень.
Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК строки
виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих
процесуальних рішень (ч. 1 ст. 28 КПК).
Зазначена засада передбачена також у низці міжнародних актів,
ратифікованих Україною, серед яких Європейська конвенція про захист прав
людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права, Висновок № 6 від 2004 р. Консультативної ради
європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо
справедливого суду в розумний строк тощо. Відповідно до п. 1 ст. 6
Європейської Конвенції з прав людини в разі визначення її громадянських
прав та обовʼязків або під час висунення до неї будь-якого кримінального
обвинувачення особа має право на відкритий і справедливий розгляд
упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним
відповідно до закону. Окрім того, кожна людина, обвинувачена у вчиненні
кримінального злочину, має право мати «достатньо часу і можливостей для
підготовки свого захисту».
Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує
прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до
його компетенції), а судового провадження – суд.
Критеріями для визначення розумності строків кримінального
провадження є:
– складність кримінального провадження, яка визначається з
урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачених та кримінальних
правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки
процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування
тощо;
– поведінка учасників кримінального провадження.
Відповідно до міжнародних стандартів, поведінка заявників становить
об’єктивну обставину, що не ставиться у провину державі-відповідачу і
враховується, щоб визначити, або є перевищення розумного строку п. 1 ст. 6;
– спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом власних повноважень.
ЄСПЛ неодноразово нагадує, що ст. 6 п. 1 Конвенції зобов’язує Договірні
Держави організувати свої правові системи так, щоб суди могли виконувати
кожну з вимог, включаючи обов’язок вирішити справу в розумний строк.
Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою,
неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді
першочергово.
Також у КПК зазначений механізм оскарження недотримання розумних
строків, яким передбачена можливість підозрюваного, обвинуваченого,
потерпілого оскаржити до прокурора вищого рівня недотримання розумних
строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування.
Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в най-коротший
строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне
кримінальне провадження щодо нього було закрите.
Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звернення
до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються
обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального
провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті,
що передбачені КПК.
Аналізуючи норми щодо розумності строків, можна зробити висновок,
що закон розраховує на високу моральність і порядність суб’єктів
кримінального провадження. Це стосується і органів, що здійснюють
провадження, і осіб, які беруть у ньому участь. В Україні немає ефективних
засобів захисту під час порушення строків розслідування та розгляду
кримінального провадження.
Тому «процесуальний строк» формально встановлений законом, але
ніколи не буде «розумним». Він набуває цієї якості лише за умови
забезпечення балансу законних публічних і особистих інтересів в умовах
конкретного кримінального процесуального провадження в демократичній і
правовій державі.
4.8. Мова, якою здійснюється кримінальне провадження.
Засада мови, якою здійснюється провадження, є виявом високої поваги
до людини, її прав і свобод із урахуванням ідей національної самобутності,
самореалізації меншості в разі панівної більшості в правовій державі.
Закріплена у ст. 29 КПК засада відповідає Конституції України (ст. 10),
міжнародним документам, до яких у встановленому порядку приєдналася
Україна, зокрема Міжнародному пак-ту про громадянські та політичні права
1966 р. (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950
р. (ст. 6), Декларації прав національностей України – 1991 р., Європейській
хартії регіональних мов або мов меншин – 1992 р. а також Закону України
«Про засади державної мовної політик» від 03 липня 2012 р.
Засада мови, якою здійснюється кримінальне провадження,
ґрунтується на таких положеннях:
– судочинство в Україні у кримінальних справах здійснюється
державною мовою (ст. 14 Закону України Про засади державної мовної
політики). У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що
відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, за згодою сторін суди можуть
здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). Для такої
ситуації необхідною є добровільна згода обох сторін: сторони обвинувачення
в особі прокурора, потерпілого або його законного представника, та сторони
захисту – захисника, обвинуваченого, його законного представника.
Доцільно зауважити, що йдеться про судові стадії кримінального
провадження (розгляд справи по суті), а не про стадію досудового
розслідування, тому така вимога в разі її провадження не поширюється;
– сторони, які беруть участь у провадженні, подають до суду письмові
процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах
території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам
ч. 3 ст. 8 Закону, до-пускається подача до суду письмових процесуальних
документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з
перекладом, за необхідності, на державну мову без додаткових витрат для
сторін процесу;
– особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується
право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і
пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною
мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами
перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У
межах тери-торії, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає
умовам ч. 3 ст. 8 Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови
меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб
витрат;
– слідчі та судові документи складаються державною мовою;
 – слідчі і судові документи відповідно до встановленого
процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть
участь у кримінальному провадженні (обвинуваченому), державною мовою,
або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють;
– слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам
кримінального провадження, які не володіють або недостатньо володіють
державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і подавати
скарги, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють,
користуючись у разі цього за необхідності послугами перекладача у порядку,
передбаченому КПК;
– судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті,
надаються сторонам кримінального провадження або особі, стосовно якої
вирішено питання про застосування примусових заходів виховного або
медичного характеру, у перекладі на їх рідну або іншу мову, якою вони
володіють. Переклад інших процесуальних документів кримінального
провадження, надання копій яких передбачено КПК, здійснюється лише за
клопотанням зазначених осіб. Переклад судових рішень та інших
процесуальних документів кримінального провадження засвідчується
підписом перекладача;
– мовою роботи та актів з питань досудового розслідування,
прокурорського нагляду в Україні є державна мова. Поряд із державною
мовою під час проведення досудового розслідування, прокурорського
нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин
України, інші мови. Кожна особа має право бути невідкладно повідомлена
мовою, яку вона розуміє, про мотиви арешту або затримання і про суть та
причини звинувачення проти неї і захищати себе, користуючись цією мовою,
за необхідності, з безкоштовною допомогою перекладача (ст. 15 Закону).
Особа підпадає під визначення такої, що не володіє мовою, якою
провадиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і
вільно спілкуватися нею, а також сприймати текст, наведений у
процесуальних документах, мовою оригіналу. Також особа має право
користуватися регіональною мовою під час провадження судочинства зі
залученням перекладача.
Службові особи державних органів і установ, зокрема суду,
прокуратури, правоохоронних органів, повинні володіти українською мовою
в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Інакше вони не
мають права виконувати власні службові обов’язки, у нашому випадку –
здійснювати правосуддя. До таких осіб треба віднести суддю, слідчого
суддю, секретаря судового засідання, прокурора і слідчого. Посадові та
службові особи зобов’язані володіти державною мовою, спілкуватися нею із
відвідувачами, а в межах території, на якій поширена регіональна мова
(мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, з відвідувачами, що вживають
регіональну мову (мови), – цією регіональною мовою (мовами). Особам, що
вживають регіональну мову (мови), забезпечується право подавати усні або
письмові заяви та отримувати відповіді на них цією регіональною мовою
(мовами) ст. 11 Закону. Професійний суддя повинен володіти державною
мовою. У межах території, на якій відповідно до умов ч. 3 ст. 8 Закону
поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати
судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність
забезпечення такої гарантії має враховуватися під час добору суддівських
кадрів (ч. 2 ст. 14 Закону).
Відповідно до ст. 14 Закону судочинство в Україні у цивільних,
господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється
державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова
(мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, за згодою сторін суди можуть
здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).
У разі необхідності в кримінальному провадженні перекладу пояснень,
показань або документів сторони кримінального провадження або суд
залучають відповідного перекладача (сурдоперекладача) (ст. 68 КПК).
Юридична допомога громадянам і організаціям у зв’язку із
судочинством надається українською мовою або мовою, прийнятною для
сторін, але знову ж за попередньою добровільною їх згодою.

Контрольні питання:
1. Що таке засади кримінального провадження?
2. Чому йдеться про систему засад, а не про їх сукупність?
3. Які засади кримінального провадження проголошені у міжнародно-
правових документах і як вони реалізуються в Україні?
4. Які засади кримінального провадження визнаються
конституційними?
5. Які засади кримінального провадження є спеціальними?
 Лекція 3. Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження
(4 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): поглиблення знань щодо суб’єктів кримінального
провадження, визначення їх процесуального статусу;
- розвивальна: формування у курсантів, студентів, слухачів навичок аналізу
кримінального процесуального законодавства з метою визначення правового становища
учасників кримінального провадження;
- виховна: виховання відповідальності за вчинені процесуальні дії у практичній
діяльності, прищеплення інтересу до вивчення дисципліни «Кримінальний процес».

Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні

презентації.

Основні поняття: кримінально процесуальні функції; система

функцій; учасник кримінальної процесуальної діяльності; класифікація
учасників кримінального провадження; забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному провадженні.

План:

1. Поняття і класифікація суб’єктів кримінального провадження.

2. Суб’єкти, що здійснюють кримінальне провадження.
3. Суб’єкти, що мають власний законний інтерес.
4. Суб’єкти, що представляють інтереси інших осіб.
5. Інші суб’єкти кримінального провадження.
6. Застосування заходів безпеки до суб’єктів кримінального
провадження.
7. Відводи в кримінальному провадженні.

1. Поняття і класифікація суб’єктів кримінального провадження.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК сторонами кримінального провадження є:
з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування,
прокурор, а також потерпілий, його представник, законний представник у
випадках, встановлених КПК; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений
(підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається
застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або
вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні
представники.
Відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК учасниками кримінального
провадження є сторони кримінального провадження, потерпілий, його
представник та законний представник, цивільний позивач, його представник
та законний представник, цивільний відповідач та його представник,
представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третя
особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, інша особа, права чи
законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, особа,
стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу
(екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець,
перекладач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації,
секретар судового засідання, судовий розпорядник.
Учасники кримінального процесу – один з важливих елементів
правовідносин, що виникають у кримінальній процесуальній діяльності. Під
ними розуміються державні органи, посадові особи, які здійснюють
кримінальне процесуальне провадження, а також всі інші фізичні та
юридичні особи, які залучаються до кримінального судочинства, вступають
між собою у процесуальні правовідносини, набуваючи встановлених у законі
процесуальних прав виконуючі процесуальні обов’язки .
Відповідно до функціонального критерію всіх учасників кримінального
процесу можна розділити на такі групи: 1) учасники, які здійснюють
функцію обвинувачення у кримінальному провадженні; 2) учасники, які
здійснюють функцію захисту; 3) учасники, які власне здійснюють функцію
кримінального судочинства; 4) інші учасники, які сприяють виконанню
завдань кримінального судочинства.
Основою іншої класифікації суб’єктів кримінального провадження є
розрізнення процесуального становища суб’єктів та їх роль у процесі, а саме:
1) органи та посадові особи, які безпосередньо здійснюють кримінальне
провадження: орган досудового розслідування (керівник органу досудового
розслідування, слідчий), прокуратура (прокурор), суд (суддя). Спільним для
них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на
досягнення завдань кримінального судочинства, вони наділені владно-
розпорядчими повноваженнями і не повинні бути зацікавленими у
результатах провадження; 2) особи, які обстоюють власні інтереси:
підозрюваний, обвинувачений (підсудний), потерпілий, цивільний позивач,
цивільний відповідач; 3) особи, які захищають та представляють інтереси
інших осіб: захисник, законний представник.
Отже, суб’єктами кримінального провадження є особи, які відповідно
до свої владно-розпорядчих повноважень або закон-них інтересів беруть
участь в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів для встановлення тих
обставин, що мають значення для вирішення завдань кримінального
судочинства. Щодо класифікації суб’єктів, то визначальним критерієм є
характер їх прав та обов’язків та інтерес у кримінальному провадженні, і, на
нашу думку, доцільно їх класифікувати на дві групи. До першої групи
віднести державні органи та службових осіб, для яких процес доказування є
обов’язком, і які його здійснюють в інтересах правосуддя, тоді як другу
групу становитимуть суб’єкти, участь яких у процесі доказування
визначається їх правом чи правом тих осіб, інтереси яких вони
представляють.

2. Суб’єкти, що здійснюють кримінальне провадження

Суд як суб’єкт кримінального процесуального провадження
розглядається у трьох значеннях:
1) єдиний державний орган, який відповідно до частини першої статті
124 Конституції України здійснює правосуддя в Україні. Відповідно до ч. 1
ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді й, у
визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні. Відмова у
здійсненні правосуддя не допускається;
2) колегіальний склад суду у кількості трьох професійних суддів
(частини 2, 3, пункт 1 частини 9 статті 31 КПК), двох професійних суддів і
трьох присяжних (частина 3, пункт 1 частини 9 статті 31 КПК) у суді першої
інстанції; не менше трьох професійних суддів у апеляційному і касаційному
провадженні (частини 4, 5 статті 31 КПК), у складі п’яти професійних суддів
в апеляційному порядку (пункт 2 частини 9 статті 31 КПК), у складі семи
професійних суддів у касаційному порядку (пункт 3 частини 9 статті 31
КПК);
3) суддя, одноособово уповноважений здійснювати кримінальне
провадження (частина 1 статті 31 КПК). Суддя, який розглядає справу
одноособово, діє як суд (частина 2 статті 15 Закону України «Про судоустрій
і статус суддів»).
У кримінальному судочинстві суд – це активний його суб’єкт. Тому не
можна вважати суд виключно арбітром у кримінальному процесі. Коли суд
здійснює правосуддя, він реалізує суддівську дискрецію, або суддівський
розсуд. Суддівський розсуд – це передбачена юридичними нормами
правозастосовна діяльність суду, яка здійснюється у процесуальній формі та
встановлених кримінально-процесуальним законодавством межах, повинна
бути мотивованою та полягає у виборі варіантів вирішення у кримінальному
судочинстві правових питань, що виникають.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється
професійним суддею одноособово, крім випадків, перед-бачених чч. 2, 3 та
12 ст. 31 КПК.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за
вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк
більше десяти років, здійснюється колегіально у складі трьох професійних
суддів.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за
вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється
колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням
обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та
трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох
обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх
обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд.
Кримінальне провадження в апеляційному порядку здійснюється
колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів, крім
випадків, передбачених ч. 12 ст. 31 КПК, водночас кількість суддів має бути
непарною.
Кримінальне провадження в касаційному порядку здійснюється
колегією суддів Кримінального касаційного суду Верховного Суду у складі
трьох або більшої непарної кількості суддів.
Кримінальне провадження стосовно Президента України,
повноваження якого припинено, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету
Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, членів
Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення,
Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків
фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового
ринку, Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету
телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна
України, його першого заступника та заступників, членів Центральної
виборчої комісії, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини, Директора Національного антикорупційного
бюро України, членів Національного агентства з питань запобігання корупції,
Генерального прокурора, його першого заступника чи заступника, Голови
Конституційного Суду України, його заступника чи судді Конституційного
Суду України, Голови Верховного Суду, його першого заступника,
заступника чи судді Верховного Суду, голів вищих спеціалізованих судів, їх
заступників чи суддів вищих спеціалізованих судів, Голови Національного
банку України, його першого заступника чи заступника, осіб, посади яких
нале-жать до посад державної служби категорії «А», а також щодо
обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, віднесених до
підслідності Національного антикорупційного бюро України, здійснюється:
– в суді першої інстанції – колегіально судом у складі трьох суддів, які
мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, а у разі здійснення
кримінального провадження що-до злочинів, за вчинення яких передбачено
довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого – судом
присяжних у скла-ді двох суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не
менше п’яти років, та трьох присяжних;
– в апеляційному порядку – колегіально судом у складі п’яти суддів;
– в касаційному порядку – колегією суддів у складі семи суддів.
Кримінальне провадження щодо цієї категорії осіб під час досудового
розслідування здійснюється слідчим суддею одноособово, а в разі
оскарження його ухвал в апеляційному порядку – колегіально судом у складі
не менше трьох суддів. З метою виконання завдань, які стоять перед судами
щодо реалізації третьої – судової влади у державі, їх наділено широкими
повноваженнями. Під час судового розгляду кримінальної справи по суті,
діють всі принципи кримінального процесу. Отже, суди мають, на підставі
закону, всі необхідні й достатні процесуальні та матеріально-правові засоби
для правильного та неупередженого розгляду і вирішення кримінальної
справи. Ніякі інші органи й посадові особи не наділено такими
можливостями, як суд та суддя.
Суддя – це голова, заступник голови, суддя Верховного Суду України,
Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів
областей, міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах, міських
та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на
професійній основі уповноважені здійснювати правосуддя, а також
присяжний.
Слідчий суддя – суддя суду першої інстанції, до повноважень якого
належить здійснення у порядку, передбаченому КПК, судового контролю за
дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та
у випадку розгляду клопотань щодо негласних слідчих (розшукових) дій –
голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної
Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.
Функції слідчого судді такі:
– розгляд питань, які стосуються застосування, зміни чи скасування
заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжних
заходів;
– нагляд за дотриманням законності в питаннях затримання особи та
утримування її під вартою;
– надання дозволів на вчинення окремих слідчих (розшукових) дій в
ході досудового розслідування;
– розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчих або прокурорів
під час досудового розслідування:
– вирішення питань щодо поміщення неповнолітнього у приймальник-
розподільник та щодо направлення особи до медичного закладу для
проведення психіатричної експертизи;
функції слідчого судді в межах міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження.
Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках,
передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення
правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню
участь народу у здійсненні правосуддя (ст. 63 Закону України «Про
судоустрій і статус суддів»).
Суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої
інстанції.
Присяжний має право:
– брати участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому
засіданні;
– робити нотатки під час судового засідання;
– з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому,
потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються;
– просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають
застосуванню під час вирішення питань, юридичні терміни і поняття, зміст
оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні
якого обвинувачується особа.
Присяжний зобов’язаний:
– правдиво відповісти на запитання головуючого і учасників судового
провадження щодо можливих перешкод, передбачених законом, для його
участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які беруть участь у
кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та поінформованості про
його обставини, а також на вимогу головуючого подати необхідну
інформацію про себе;
– додержуватись порядку в cудовому засіданні та виконувати
розпорядження головуючого;
– не відлучатись із залу судового засідання під час судового розгляду;
– не спілкуватися без дозволу головуючого з особами, що не входять до
складу суду, стосовно суті кримінального провадження та процесуальних дій,
що здійснюються (здійснювалися) під час нього;
– не збирати відомості, що стосуються кримінального провадження,
поза судовим засіданням;
– не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті
кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються
(здійснювалися) під час нього, і стали відомі присяжному у зв’язку з
виконанням його обов’язків.
Прокурор – це суб’єкт кримінального процесу, що бере участь у всіх
його стадіях, водночас здійснюючи нагляд за дотриманням законів і
підтримуючи державне обвинувачення у суді.
У досудовому розслідуванні прокурор поєднує нагляд за додержанням
законності органами досудового розслідування з безпосередньою участю в
самому розслідуванні шляхом особистого проведення окремих слідчих
(розшукових) дій або участі в слідчих (розшукових) діях, які проводяться
слідчим (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК). Прокурор виступає посадовою особою органів
прокуратури, представляє її у кримінальних процесуальних право-відносинах
та зобов’язаний при застосуванні закону керуватися нормами КУ, КПК,
іншими нормативними та правовими актами.
Універсальним повноваженням прокурора є його право давати
письмові вказівки з метою виявлення порушень законів, реагування на ці
порушення та запобігання їм. Здійснення своїх повноважень прокурор
повинен узгоджувати з процесуальною самостійністю слідчого, уникаючи
дріб’язкової опіки над ним з метою забезпечення швидкого, повного та
неупередженого розслідування та охорони законних інтересів та прав
учасників кримінального провадження.
Цікава форма діяльності прокурора – нагляд у формі процесуального
керівництва, що означає одноособове панування прокурора в процесі,
водночас він самостійно не складає жодного процесуального документа, а
тільки керує. На етапі досудового розслідування прокурор став головною
дієвою особою, а слідчий – виконавцем його волі. По суті, сьогодні слідчий
абсолютно втратив будь-яку процесуальну самостійність. Прокуратура
стояла на смерть на етапі підготовки КПК за право будь-коли забирати
справу і передавати її у провадження іншому слідчому, чого успішно було
досягнуто.
Прокурор – особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 17 Закону
України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень.
 Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час
проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва
досудовим розслідуванням, уповноважений:
– починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених
КПК;
– мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей,
що стосуються досудового розслідування;
– доручати органу досудового розслідування проведення досудового
розслідування;
– доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у
встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих
(розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх
проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках – особисто
проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії;
– доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих
(розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;
– скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих;
– ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання
про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та
призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених КПК, для його
відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування;
– приймати процесуальні рішення під час кримінального провадження,
зокрема й щодо закриття кримінального провадження та продовження
строків досудового розслідування;
– погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до
слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих
(розшукових) дій, інших процесуальних дій чи самостійно подавати слідчому
судді такі клопотання;
– повідомляти особі про підозру;
– пред’являти цивільний позов в інтересах держави та громадян, які
через фізичний стан чи матеріальне становище, недосягнення повноліття,
похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні
самостійно захистити свої права, у порядку, передбаченому КПК;
– затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта,
клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акта чи
зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені
клопотання;
– звертатись до суду з обвинувальним актом, клопотанням про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи
клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності;
– підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від
підтримання державного обвинувачення, змінювати його або висувати
додаткове обвинувачення;
– погоджувати запит органу досудового розслідування про міжнародну
правову допомогу, передання кримінального провадження або самостійно
звертатися з таким клопотанням;
– доручати органу досудового розслідування виконання запиту
(доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову
допомогу або перейняття кримінального провадження, перевіряти повноту і
законність проведення процесуальних дій, а також повноту, всебічність та
об’єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні;
– перевіряти перед направленням прокуророві вищого рівня документи
органу досудового розслідування про видачу особи (екстрадицію), повертати
їх відповідному органу з письмовими вказівками, якщо такі документи
необґрунтовані або не відповідають вимогам міжнародних договорів, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чи законам
України;
– доручати органам досудового розслідування проведення розшуку і
затримання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення за межами
України, виконання окремих процесуальних дій з метою видачі особи
(екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави;
– оскаржувати судові рішення;
– здійснювати інші повноваження, передбачені КПК.
Керівник органу досудового розслідування – це уповноважена державою
посадова особа, що очолює орган досудового розслідування. Він організовує
досудове розслідування.
Повноваження керівника органу досудового розслідування:
– визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове
розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою
групою – визначати старшого слідчої групи, який керує діями інших слідчих;
– відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування
мотивованою постановою за ініціативою прокурора або з власної ініціативи з
наступним повідомленням прокурора та призначати іншого слідчого у
зв’язку із його відводом або у разі неефективного досудового розслідування;
– ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування, давати
слідчому письмові вказівки, які не можуть суперечити рішенням та вказівкам
прокурора;
– вживати заходів до усунення порушень вимог законодавства, у разі їх
допущення слідчим;
– погоджувати проведення слідчих (розшукових) дій та продовжувати
строк їх проведення;
– здійснювати досудове розслідування, водночас користуючись
повноваженнями слідчого;
– здійснювати інші повноваження, передбачені КПК.
Керівник органу досудового розслідування зобов’язаний виконувати
доручення та вказівки прокурора, які даються у письмовій формі.
Невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок
та доручень прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Слідчий – посадова особа, уповноважена в межах компетенції,
передбаченої кримінально-процесуальним законодавством, здійснювати
досудове розслідування у кримінальному провадженні. Слідчий несе
відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій.
Відповідно до чинного законодавства органами досудового розслідування
(органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є:
1) слідчі підрозділи:
– органів Національної поліції;
– органів безпеки;
– органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового
законодавства;
– органів Державного бюро розслідувань;
2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю
Національного антикорупційного бюро України.
Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового
розслідування одноособово або слідчою групою.
Відповідно до ч. 2 ст. 40 КПК «Слідчий органу досудового розслідування»
слідчий уповноважений:
1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених
цим Кодексом;
2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у
випадках, встановлених цим Кодексом;
3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих
(розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;
5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з
клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального
провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих
(розшукових) дій;
6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;
7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт,
клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру та подавати їх прокурору на затвердження;
8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим
Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за
наявності підстав, передбачених статтею 284 КПК цього Кодексу;
9) здійснювати інші повноваження, передбачені України.
Обсяг, спрямованість і характер діяльності слідчого, зміст його функцій
як суб’єкта кримінального провадження визначаються процесуальним
інтересом, який випливає із завдань кримінального судочинства.
Усі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих
(розшукових) дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли
законом передбачено одержання згоди від суду (слідчого судді) або прокурора.
У ч. 4 ст. 40 КПК передбачено, що слідчий зобов’язаний виконувати доручення
та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі. Невиконання слідчим
законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому
КПК, тягне за собою передбачену законом відповідальність.
 Ст. 311 КПК закріплює право слідчого оскаржувати прокурору вищого
рівня будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті у
відповідному досудовому провадженні, крім випадків, передбачених КПК.
Рішення прокурора про об’єднання чи виділення матеріалів досудового
розслідування не може бути оскаржене (ч. 6 ст. 217 КПК). Постанова
прокурора підлягає безумовному виконанню особою, в провадженні якої
перебувають матеріали досудового розслідування або якій такі матеріали
спрямовані для проведення досудового розслідування.
Процесуальний статус слідчого визначений нормами кримінального
процесуального права та змістовно містить сукупність таких елементів: функції
(основні напрями кримінальної процесуальної діяльності); завдання;
повноваження (права та обов’язки); процесуальна самостійність; гарантії
законності та обґрунтованості діяльності; процесуально-правова
відповідальність.
Відносно видів правового статусу слідчого, варто виділити його наступні
види: організаційно-правовий, процесуально-правовий (процесуальний) статус
слідчого і гарантійно-правовий статус, які є складовими правового статусу
слідчого.
Організаційно-правовий статус – регламентує порядок зайняття
посади слідчого; вимоги, які ставляться до слідчого, як до державного
службовця і як до працівника правоохоронного органу; обмеження які
висуваються, особам під час заняття посади слідчого. Так відповідно до п. 17
ч. 1 ст. 3 КПК України слідчий – службова особа органу Національної
поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням
податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу
Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів,
підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро
України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим КПК
України, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.
У свою чергу Закон України «Про державну службу» у ст. 49 регламентує
вимоги до кандидатів на службу у поліції, а саме: на службу в поліції можуть
бути прийняті громадяни України віком від 18 років, які мають повну
загальну середню освіту, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання, які володіють українською мовою.
Вимоги щодо рівня фізичної підготовки для поліцейських та кандидатів, які
вступають на службу в поліцію, затверджує Міністерство внутрішніх справ
України. Для посади слідчого, окрім зазначених вимог є додаткові, пов’язані
наявністю фахової освіти, військової підготовки, та інші, передбачені ЗУ
«Про запобігання корупції», наприклад обмеження щодо сумісництва та
суміщення з іншими видами діяльності.
Процесуально-правовий (процесуальний) статус слідчого регламентується
кримінально-процесуальним правом і визначає становище слідчого
безпосередньо у кримінальному провадженні у його зв’язку з іншими
суб’єктами кримінального провадження. Він містить наступні елементи:
завдання, функції, права та обов’язки, які в загальному забезпечують виконання
завдання кримінального провадження у рамках наділеної законодавцем
компетенції.
Відповідно до п. 3 розділу 6 «Положення про організацію діяльності
органів досудового розслідування Національної поліції України»,
затвердженого наказом МВС України № 570 від 06.07.2017 року, при виконанні
своїх службових обов’язків слідчий зобов’язаний: 1) під час досудового
розслідування дотримуватися вимог Конституції України, КПК України та
законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України; 2) забезпечувати повне, усебічне та неупереджене
розслідування кримінальних правопорушень у межах установлених КПК
України строків; 3) виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються
в письмовій формі; 4) забезпечувати реалізацію в повному обсязі прав і
законних інтересів усіх учасників кримінального провадження; 5) не
розголошувати відомості, що становлять державну чи іншу таємницю, що
охороняється законом, інформацію про приватне (особисте і сімейне) життя
особи та інші відомості, здобуті при розслідуванні кримінальних
правопорушень; 6) не вчиняти будь-яких дій, що ганьблять звання слідчого і
можуть викликати сумнів у його об’єктивності та неупередженості; 7) у разі
наявності підстав, передбачених статтею 77 КПК України, заявляти самовідвід
від участі у кримінальному провадженні в порядку, визначеному статтею 80
КПК України.
Також у зазначеному вище положенні, службові особи органів та
підрозділів поліції, крім безпосередніх керівників органів досудового
розслідування, вищих керівників органів досудового розслідування, які діють у
межах повноважень, визначених КПК України, не можуть мати доступу до
матеріалів кримінальних проваджень, витребувати їх у слідчого для перевірки
стану розслідування кримінального правопорушення, вивчення і надання
вказівок, визначення кваліфікації кримінального правопорушення чи будь-яким
іншим способом утручатися у процесуальну діяльність слідчого.
Гарантійно-правовий статус слідчого передбачає закріплені
законодавством і гарантії соціально-матеріального забезпечення, які
практично реалізуються, механізми оперативного реагування на незаконні
впливи як на кримінальне провадження, так і на роботу слідчого, з метою
невиконання покладених на нього завдань та мінімізації таких впливів.
Регулюється кримінально-процесуальним законодавством, і профільними
нормативно-правовими актами. Гарантійно-правовий статус містить наступні
елементи: соціально-матеріальне забезпечення (яке має з однієї сторони
компенсувати зазвичай ненормований час роботи слідчих і складнощі їхньої
роботи, а з іншої бути достатнім для задоволення ними потреб слідчого);
процесуально-правову відповідальність (має бути достатньою для
неухильного додержання слідчим закону, і гарантувати законність);
можливість оскарження рішень керівництва, або прокурора, який здійснює
процесуальне керівництво (для гарантування об’єктивності) і процесуальну
самостійність і незалежність слідчого.
 Оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки,
Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро
розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового
і митного законодавства, органів Державної кримінально-виконавчої служби,
органів Державної прикордонної служби України здійснюють слідчі
(розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні
за письмовим дорученням слідчого, прокурора, а підрозділ детективів,
оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю
Національного антикорупційного бюро України – за письмовим дорученням
детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник
оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого.
Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів,
підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро
України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному
провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотанням до
слідчого судді чи прокурора.
Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових)
дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання
оперативним підрозділом.

3. Суб’єкти, що мають власний законний інтерес.

Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому ст.ст. 276–279

КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у
вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено
повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок не
встановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у
спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень.
Необхідність встановлення процесуального статусу є важливим для
самої особи. Адже з цього моменту вона може повною мірою реалізувати
право на захист від обвинувачення і право не свідчити проти самої себе.
Зміну статусу підозрюваного на обвинуваченого перенесено на пізнішу
стадію провадження, зокрема обвинуваченим (підсудним) є особа,
обвинувальний акт щодо якої переданий до суду у порядку, передбаченому
ст. 291 КПК. Тобто на етапі досудового розслідування особа, яка вчинила
кримінальне правопорушення, перебуватиме лише в статусі підозрюваного.
Прогресивними вважається положення ч. 5 ст. 42 КПК, якими закріплюється,
що, крім повноважень підозрюваного, обвинуваченого, передбачених чч. 3, 4
цієї статті, вони можуть мати й інші процесуальні права, що розширює наявні
межі процесуальної активності.
Підозрюваний, обвинувачений має право:
– знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його
підозрюють, обвинувачують;
– бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені
КПК, а також отримати їх роз’яснення;
– на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого
допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування,
а також після першого допиту – мати такі побачення без обмеження їх
кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших
процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент
кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за
рахунок держави у випадках, передбачених КПК, та/або законом, що регулює
надання безоплатної правової допомоги, зокрема у зв’язку з відсутністю
коштів на її оплату;
– не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або
у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання;
– давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в
будь-який момент відмовитися їх давати;
– вимагати перевірки обґрунтованості затримання;
– у разі затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді
тримання під вартою – на негайне повідомлення членів сім’ї, близьких
родичів чи інших осіб про затримання і місце свого перебування згідно з
положеннями ст. 213 КПК;
– збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази;
– брати участь у проведенні процесуальних дій;
– під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати
свої зауваження та заперечення щодо порядку про-ведення дій, які заносяться
до протоколу;
– застосовувати з додержанням вимог КПК технічні засоби при
проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь. Слід-чий, прокурор,
слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів
при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального
провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що
охороняється законом, чи стосуються інтимного життя особи, про що
виноситься (постановляється) вмотивована постанова (ухвала);
– заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про
забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна,
житла тощо;
– заявляти відводи;
– ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку,
передбаченому ст. 221 КПК, та вимагати відкриття матеріалів згідно зі ст.
290 КПК;
– одержувати копії процесуальних документів та письмові
повідомлення;
– оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора,
слідчого судді в порядку, передбаченому КПК;
– вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову
діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку,
визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра,
обвинувачення не підтвердилися;
– користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних
документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності
користуватися послугами перекладача за рахунок держави.
Обвинувачений також має право:
– брати участь під час судового розгляду у допиті свідків
обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і
допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
– збирати і подавати суду докази;
– висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань
інших учасників судового провадження;
– виступати в судових дебатах;
– ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним
записом судового процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені
працівники суду, і подавати щодо них свої зауваження;
– оскаржувати в установленому КПК порядку судові рішення та
ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні
скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення;
– отримувати роз’яснення щодо порядку підготовки та використання
досудової доповіді, відмовлятися від участі у підготовці досудової доповіді;
– брати участь у підготовці досудової доповіді, надавати представнику
персоналу органу пробації інформацію, необхідну для підготовки такої
доповіді, ознайомлюватися з текстом досудової доповіді, подавати свої
зауваження та уточнення.
Підозрюваний, обвинувачений мають також інші процесуальні права,
передбачені КПК.
Підозрюваний, обвинувачений, який є іноземцем і три- мається під
вартою, має право на зустріч з представником дипломатичної чи
консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити
адміністрація місця ув’язнення.
Підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в
разі неможливості прибути за викликом у призначений строк – заздалегідь
повідомити про це зазначених осіб;
– виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування
заходів забезпечення кримінального провадження;
– підкорятися законним вимогам та розпорядженням слід-чого,
прокурора, слідчого судді, суду;
– надавати достовірну інформацію представнику персоналу органу
пробації, необхідну для підготовки досудової доповіді.
Підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його
процесуальні права та обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка
здійснює таке повідомлення.
Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений,
виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.
Засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений,
обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.
Виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені
ст. 42 КПК, в обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії
судового провадження.
Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа,
визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено
дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з ним залучається його
законний представник.
Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі),
а в разі їх відсутності – опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні
близькі родичі чи члени сім’ї, а також представники органів опіки і
піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває
неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний.
Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить
постанову, а слідчий суддя, суд постановляє ухвалу, копія якої вручається
законному представнику.
У разі, якщо дії чи інтереси законного представника суперечать
інтересам особи, яку він представляє, за рішенням слідчого, прокурора,
слідчого судді, суду такий законний представник замінюється іншим з осіб,
зазначених у частині другій цієї статті.
Законний представник має процесуальні права особи, інтереси якої він
представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється
безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена
представнику.
Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа,
якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або
майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним
правопорушенням завдано майнової шкоди.
Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання
заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про
залучення її до провадження як потерпілого.
Потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки
особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.
Увага до потерпілого і його прав є цілком виправданою. Права
потерпілого у кримінальному провадженні мають бути належно взяті до
уваги, щоб особа не постраждала двічі – вперше від кримінального
правопорушення і вдруге – від несправедливого рішення у кримінальному
провадженні.
Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним
правопорушенням завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку
кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як
потерпілого.
Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як
представнику юридичної особи чи певної частини суспільства.
Протягом кримінального провадження потерпілий має право:
– бути повідомленим про свої права та обов’язки, перед-бачені КПК;
– знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про
обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів
забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового
розслідування;
– подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді,
– заявляти відводи та клопотання;
– за наявності відповідних підстав – на забезпечення без-пеки щодо
себе, близьких родичів чи членів своєї сім’ї, майна та житла;
– давати пояснення, показання або відмовитися їх давати;
– оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора,
слідчого судді, суду в порядку, передбаченому КПК;
– мати представника та в будь-який момент кримінального
провадження відмовитися від його послуг;
– давати пояснення, показання рідною або іншою мовою, якою він
вільно володіє, безоплатно за рахунок держави користуватися послугами
перекладача в разі, якщо він не володіє державною мовою чи мовою, якою
ведеться кримінальне провадження;
– на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в
порядку, передбаченому законом;
– знайомитися з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого
щодо нього кримінального правопорушення, в по-рядку, передбаченому
КПК, зокрема й після відкриття матеріалів згідно зі ст. 290 КПК, а також
знайомитися з матеріалами кримінального провадження, які безпосередньо
стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, у
випадку закриття цього провадження;
– застосовувати з додержанням вимог КПК технічні засоби при
проведенні процесуальних дій, у яких він бере участь. Слід-чий, прокурор,
слідчий суддя, суд вправі заборонити потерпіло-му застосовувати технічні
засоби при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії
кримінального провадження з метою нерозголошення даних, які містять
таємницю, що охороняється законом чи стосується інтимних сторін життя
людини, про що виноситься (постановляється) вмотивована постанова
(ухвала);
– одержувати копії процесуальних документів та письмові
повідомлення у випадках, передбачених КПК;
– користуватися іншими правами, передбаченими КПК.
Під час досудового розслідування потерпілий має право:
– на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне
правопорушення, визнання його потерпілим;
– отримувати від уповноваженого органу, до якого він по-дав заяву,
документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію;
– подавати докази на підтвердження своєї заяви;
 – брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях,
під час проведення яких ставити запитання, вису-вати свої зауваження та
заперечення щодо порядку проведення дії, що заносяться до протоколу, а
також знайомитися з протоко-лами слідчих (розшукових) та інших
процесуальних дій, виконаних за його участі;
– отримувати копії матеріалів, які безпосередньо стосуються вчиненого
щодо нього кримінального правопорушення, після закінчення досудового
розслідування.
Під час судового провадження в будь-якій інстанції потерпілий має
право:
– бути завчасно поінформованим про час і місце судового розгляду;
– брати участь в судовому провадженні;
– брати участь у безпосередній перевірці доказів;
– підтримувати обвинувачення в суді у разі відмови прокурора від
підтримання державного обвинувачення;
– висловлювати свою думку під час вирішення питання про
призначення покарання обвинуваченому, а також висловлю-вати власну
позицію під час вирішення питання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру;
– знайомитися з судовими рішеннями, журналом судового засідання і
технічним записом кримінального провадження в суді;
– оскаржувати судові рішення в порядку, передбаченому КПК.
На всіх стадіях кримінального провадження потерпілий має право
примиритися з підозрюваним, обвинуваченим і укласти угоду про
примирення. У передбачених законом України про кримінальну
відповідальність та КПК випадках примирення є підставою для закриття
кримінального провадження.
Обов’язки потерпілого:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в
разі неможливості своєчасного прибуття – завчасно повідомити про це, а
також про причини неможливості прибуття;
– не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального
правопорушення;
– не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості,
які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні та які
становлять охоронювану законом таємницю.
Потерпілого у кримінальному провадженні може представляти
представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути
захисником.
Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її
керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами,
працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути
захисником у кримінальному провадженні.
Повноваження представника потерпілого на участь у кримінальному
провадженні підтверджуються:
 – документами, передбаченими ст. 50 КПК, – якщо представником
потерпілого є особа, яка має право бути захисником у кримінальному
провадженні;
– копією установчих документів юридичної особи – якщо
представником потерпілого є керівник юридичної особи чи інша
уповноважена законом або установчими документами особа;
– довіреністю – якщо представником потерпілого є працівник
юридичної особи, яка є потерпілою.
Представник користується процесуальними правами потерпілого,
інтереси якого він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких
здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена
представнику.
Якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в
установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до
участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник.

4. Суб’єкти, що представляють інтереси інших осіб.

Захисником є адвокат, який здійснює захист підозрювано-го,

обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої
передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного
характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи,
стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі
(екстрадицію).
Захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до
Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі
адвокатів України є відомості про зупинення або припинення права на
заняття адвокатською діяльністю.
Запровадження Єдиного реєстру адвокатів України сприяє залученню
до кримінального провадження лише професійних адвокатів. Це позитив для
сторони захисту й обвинувачення, адже складання кваліфікаційного іспиту
якраз і передбачає оволодіння адвокатом відповідними навичками та
знаннями, що є гарантією професійності адвокатів на внесення до реєстру.
Відтак слідчий, прокурор зможе розраховувати на фаховий «процесуальний
діалог», а підозрюваний, обвинувачений – на професійний захист його прав
та ефективне використання наданих законом повноважень.
Захисник не має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй
правову допомогу, якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або
раніше надавав правову допомогу.
Неприбуття захисника для участі у проведенні певної процесуальної
дії, якщо захисник був завчасно попереджений про її проведення, і за умови,
що підозрюваний, обвинувачений не заперечує проти проведення
процесуальної дії за відсутності захисника, не може бути підставою для
визнання цієї процесуальної дії незаконною, крім випадків, коли участь
захисника є обов’язковою.
 Якщо підозрюваний, обвинувачений заперечує проти про-ведення
процесуальної дії за відсутності захисника, проведення процесуальної дії
відкладається або для її проведення залучається захисник у порядку,
передбаченому ст. 53 КПК.
Одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше пʼяти
захисників одного обвинуваченого.
Захисник користується процесуальними правами підозрюваного,
обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав,
реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і
не може бути доручена захиснику, з моменту надання документів,
передбачених ст. 50 КПК, слід-чому, прокурору, слідчому судді, суду.
Захисник має право брати участь у проведенні допиту та інших
процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного,
обвинуваченого, до першого допиту підозрюваного мати з ним
конфіденційне побачення без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після
першого допиту – такі ж побачення без обмеження кількості та тривалості.
Такі зустрічі можуть відбуватись під візуальним контролем уповноваженої
службової особи, але в умовах, що виключають можливість прослуховування
чи підслуховування.
Захисник зобов’язаний прибувати для участі у виконанні
процесуальних дій за участю підозрюваного, обвинуваченого. У разі
неможливості прибути в призначений строк захисник зобов’язаний завчасно
повідомити про таку неможливість та її причини слідчого, прокурора,
слідчого суддю, суд, а у випадках, коли він призначений органом
(установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової
допомоги, – також і цей орган (установу).
Захисник без згоди підозрюваного, обвинуваченого не має права
розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю в
кримінальному провадженні та становлять адвокатську або іншу,
охоронювану законом таємницю.
Захисник після його залучення має право відмовитися від виконання
своїх обов’язків лише у випадках:
– коли є обставини, які згідно з КПК виключають його участь у
кримінальному провадженні;
– незгоди з підозрюваним, обвинуваченим щодо вибраного ним
способу захисту, за винятком випадків обов’язкової участі захисника;
– умисного невиконання підозрюваним, обвинуваченим умов
укладеного з захисником договору, яке проявляється, зокрема, у
систематичному недодержанні законних порад захисника, порушенні вимог
КПК тощо;
– коли він свою відмову мотивує відсутністю належної кваліфікації для
надання правової допомоги у конкретному провадженні, що є особливо
складним.
Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити
участь захисника у кримінальному провадженні у випадках:
 – коли відповідно до вимог ст. 52 КПК участь захисника є
обов’язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника;
– коли підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення
захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може
його залучити самостійно;
– коли слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд вирішить, що
обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, а
підозрюваний, обвинувачений не залучив його.
Захисник може бути залучений слідчим, прокурором, слідчим суддею
чи судом в інших випадках, передбачених законом, що регулює надання
безоплатної правової допомоги.
У випадках, передбачених ч. 1 ст. 52 КПК, слідчий, прокурор виносить
постанову, а слідчий суддя та суд постановляє ухвалу, якою доручає
відповідному органу (установі), уповноваженому законом на надання
безоплатної правової допомоги, призначити адвоката для здійснення захисту
за призначенням та забезпечити його прибуття у зазначені у постанові
(ухвалі) час і місце для участі у кримінальному провадженні.
Постанова (ухвала) про доручення призначити адвоката негайно
направляється відповідному органу (установі), уповноваженому законом на
надання безоплатної правової допомоги, і є обов’язковою для негайного
виконання. Невиконання, неналежне або несвоєчасне виконання постанови
(ухвали) про доручення призначити адвоката тягнуть відповідальність,
встановлену законом.
Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні
підтверджуються:
– свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;
– ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи),
уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред’явлення
захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для
підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в
кримінальному провадженні не допускається.
Договір із захисником має право укласти особа, передбачена в частині
першій ст. 45 КПК, а також інші особи, які діють в її інтересах, за її
клопотанням або за її подальшою згодою.
Участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо
особливо тяжких злочинів. У цьому разі участь захисника забезпечується з
моменту набуття особою статусу підозрюваного.
В інших випадках обов’язкова участь захисника забезпечується у
кримінальному провадженні:
– щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні
кримінального правопорушення у віці до 18 років, – з моменту встановлення
факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є
повнолітньою;
– щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових
заходів виховного характеру, – з моменту встановлення факту неповноліття
або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;
– щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі
тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, – з моменту
встановлення цих вад;
– щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне
провадження, – з моменту встановлення цього факту;
– щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових
заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, –
з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання
або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності;
– щодо реабілітації померлої особи – з моменту виникнення права на
реабілітацію померлої особи;
– щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове
розслідування або спеціальне судове провадження, – з моменту прийняття
відповідного процесуального рішення;
– у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи
обвинуваченим про визнання винуватості – з моменту ініціювання укладення
такої угоди.
Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд залучають захисника для
проведення окремої процесуальної дії в порядку, передбаченому ст. 49 КПК,
виключно у невідкладних випадках, коли є потреба у проведенні
невідкладної процесуальної дії за участю захисника, а завчасно повідомлений
захисник не може прибути для участі у проведенні процесуальної дії чи
забезпечити участь іншого захисника або якщо підозрюваний,
обвинувачений виявив бажання, але ще не встиг залучити захисника або
прибуття обраного захисника неможливе.
Підозрюваний, обвинувачений має право відмовитися від захисника
або замінити його.
Відмова від захисника або його заміна повинна відбувати-ся виключно
в присутності захисника після надання можливості для конфіденційного
спілкування. Така відмова або заміна фіксується у протоколі процесуальної
дії.
Відмова від захисника не приймається у разі, коли його участь є
обов’язковою. Відтак якщо підозрюваний, обвинувачений відмовляється від
захисника і не залучає іншого захисника, захисник повинен бути залучений у
порядку, передбаченому ст. 49 КПК, для здійснення захисту за
призначенням.

5. Інші суб’єкти кримінального провадження.

Заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або

повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади,
уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим.
Заявник має право:
 – отримати від органу, до якого він подав заяву, документ, що
підтверджує її прийняття і реєстрацію;
– отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань;
– подавати на підтвердження своєї заяви речі та документи;
– отримати інформацію про закінчення досудового розслідування.
Цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фі-зична особа,
якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним
діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа,
якій кримінальним право-порушенням або іншим суспільно небезпечним
діянням завдано майнової шкоди, та яка в порядку, встановленому КПК,
пред’явила цивільний позов.
Права та обов’язки цивільного позивача виникають з моменту подання
позовної заяви органу досудового розслідування або суду.
Цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для
потерпілого, в частині, що стосуються цивільного позову, а також має право
підтримувати цивільний позов або відмовитись від нього до видалення суду в
нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення. Цивільний позивач
повідомляється про прийняті процесуальні рішення в кримінальному
провадженні, що стосуються цивільного позову, та отримує їх копії у
випадках та в порядку, встановлених КПК для інформування та надіслання
копій процесуальних рішень потерпілому.
Цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути
фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну
відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю)
підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно
небезпечне діяння, та до якої пред’явлено цивільний позов у порядку,
встановленому КПК.
Права та обов’язки цивільного відповідача виникають з моменту
подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду.
Цивільний відповідач має права та обов’язки, передбачені КПК для
підозрюваного, обвинуваченого, в частині, що стосуються цивільного позову,
а також має право визнавати позов повністю чи частково або заперечувати
проти нього. Цивільний відповідач повідомляється про прийняті
процесуальні рішення в кримінальному провадженні, що стосуються
цивільного позову, та отримує їх копії у випадках та в порядку, встановлених
КПК для інформування та надіслання копій процесуальних рішень
підозрюваному, обвинуваченому.
Представником цивільного позивача, цивільного відповідача у
кримінальному провадженні може бути:
– особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником;
– керівник чи інша особа, уповноважена законом або установчими
документами, працівник юридичної особи за довіреністю – у випадку, якщо
цивільним позивачем, цивільним відповідачем є юридична особа.
Повноваження представника цивільного позивача, цивільного
відповідача на участь у кримінальному провадженні підтверджуються:
 – документами, передбаченими ст. 50 КПК, якщо представником
цивільного позивача, цивільного відповідача є особа, яка має право бути
захисником у кримінальному провадженні;
– копією установчих документів юридичної особи – якщо
представником цивільного позивача, цивільного відповідача є керівник
юридичної особи чи інша уповноважена законом або установчими
документами особа;
– довіреністю – якщо представником цивільного позивача, цивільного
відповідача є працівник юридичної особи, яка є цивільним позивачем,
цивільним відповідачем.
Представник має процесуальні права цивільного позивача, цивільного
відповідача, інтереси якого він представляє.
Якщо цивільним позивачем є неповнолітня особа або осо-ба, визнана в
установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, її
процесуальними правами користується законний представник.
Представником юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, може бути особа, яка у кримінальному провадженні має право
бути захисником; керівник чи інша особа, уповноважена законом або
установчими документами; працівник юридичної особи.
Повноваження представника юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, на участь у провадженні підтверджується:
– документами, передбаченими ст. 50 КПК, якщо представником є
особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні;
– копією установчих документів юридичної особи, якщо
представником є керівник юридичної особи чи інша уповноважена законом
або установчими документами особа;
– довіреністю, якщо представником є працівник юридичної особи.
Протягом кримінального провадження представник юридичної особи
має право:
– знати, у зв’язку із вчиненням якого кримінального правопорушення
здійснюється провадження щодо юридичної особи, та давати пояснення з
цього приводу;
– користуватися правовою допомогою;
– збирати, і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді, суду докази;
– брати участь у проведенні процесуальних дій;
– під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати
свої зауваження та заперечення щодо порядку про-ведення дій, що
заносяться до протоколу, а також знайомитися з протоколами слідчих
(розшукових) та інших процесуальних дій, виконаних за його участі;
– застосовувати з додержанням вимог КПК технічні засоби під час
проведення процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор,
слідчий суддя, суд мають право заборонити застосування технічних засобів
під час проведення окремої процесуальної дії чи на певній стадії
провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що
охороняється законом, чи стосується інтимного життя особи, про що вино-
ситься (постановляється) вмотивована постанова (ухвала);
– заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про
забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна,
житла тощо;
– заявляти відводи;
– одержувати копії процесуальних документів та письмові
повідомлення;
– оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора,
слідчого судді в порядку, передбаченому КПК;
– користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних
документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності
користуватися послугами перекладача.
Під час досудового розслідування представник юридичної особи має
право:
– брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях,
під час проведення яких ставити запитання, подавати свої зауваження та
заперечення щодо порядку проведення дії, що заносяться до протоколу, а
також знайомитися з протоко-лами слідчих (розшукових) та інших
процесуальних дій, виконаних за його участі;
– ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку,
передбаченому ст. 221 КПК, та вимагати відкриття матеріалів згідно із ст.
290 КПК.
Під час судового провадження представник юридичної особи має
право:
– бути завчасно поінформованим про час і місце судового розгляду;
– брати участь у судовому провадженні;
– виступати в судових дебатах;
– ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним
записом судового процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені
працівники суду, і подавати щодо них свої зауваження;
– оскаржувати в установленому КПК порядку судові рішення та
ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні
скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення.
Представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
має також інші процесуальні права, передбачені КПК.
Представник юридичної особи зобов’язаний:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в
разі неможливості своєчасного прибуття – завчасно повідомити про це, а
також про причини неможливості прибуття;
– не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального
правопорушення;
– не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості,
які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні та які
становлять охоронювану законом таємницю.
Третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт,
може бути будь-яка фізична або юридична особи.
Третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт,
виникають з моменту звернення прокурора до суду із клопотанням про арешт
майна.
Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має
права та обов’язки, передбачені КПК для підозрюваного, обвинуваченого в
частині, що стосуються арешту майна. Третя особа, щодо майна якої
вирішується питання про арешт, повідомляється про прийняті процесуальні
рішення в кримінальному провадженні, що стосуються арешту майна, та
отримує їх копії у випадках та в порядку, встановленому КПК.
Представником третьої особи, щодо майна якої вирішується питання
про арешт, може бути: особа, яка у кримінальному провадженні має право
бути захисником; керівник чи інша особа, уповноважена законом або
установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю – у
випадку, якщо власником майна, щодо якого здійснюється арешт, є
юридична особа. Повноваження представника третьої особи, щодо майна
якої вирішується питання про арешт, на участь у кримінальному провадженні
підтверджуються:
– документами, передбаченими ст. 50 КПК, – якщо представником
третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є особа, яка
має право бути захисником у кримінальному провадженні;
– копією установчих документів юридичної особи – якщо
представником третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про
арешт, є керівник юридичної особи чи інша уповноважена законом або
установчими документами особа;
– довіреністю – якщо представником третьої особи, щодо майна якої
вирішується питання про арешт, є працівник юридичної особи, яка є
власником майна, щодо якого здійснюється процедура спеціальної
конфіскації.
Представник третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про
арешт, користується процесуальними правами третьої особи, щодо майна
якої вирішується питання про арешт, інтереси якої він представляє.
Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, та його
представник зобов’язані:
– прибувати за викликом до прокурора, суду, а в разі неможливості
своєчасного прибуття – завчасно повідомити про це, а також про причини
неможливості прибуття;
– не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального
правопорушення;
– не розголошувати без дозволу прокурора, суду відомості, які стали їм
відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні та які становлять
охоронювану законом таємницю.
Свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі
обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження,
і яка викликана для давання показань.
 Не можуть бути допитані як свідки:
– захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача, юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному
провадженні – про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням
функцій представника чи захисника;
– адвокати – про відомості, які становлять адвокатську таємницю;
– нотаріуси – про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;
– медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням
професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи –
про відомості, які становлять лікарську таємницю;
– священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді
віруючих;
– журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію
професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або
джерела інформації;
– професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини
обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення
судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо
прийняття суддею (суддями) за-відомо неправосудного вироку, ухвали;
– особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про
примирення в кримінальному провадженні, – про обставини, які стали їм
відомі у зв’язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;
– особи, до яких застосовані заходи безпеки, – щодо дійсних даних про
їх особи;
– особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких
застосовані заходи безпеки, – щодо цих даних.
Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право
дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних
представництв – без згоди представника дипломатичної установи.
Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд перед допитом осіб, зазначених
у абзаці першому цієї частини, зобов’язані роз’яснити їм право відмовитись
давати показання.
Права свідка:
– знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він
допитується;
– користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших
процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого
підтверджуються згідно з положеннями ст. 50 КПК;
– відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів
своєї сім’ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у
вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім’ї кримінального
правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з
положеннями ст. 65 КПК не підлягають розголошенню;
 – давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і
користуватися допомогою перекладача;
– користуватися нотатками і документами при даванні по-казань у тих
випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших
відомостей, які йому складно пам’ятати;
– на відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання
показань;
– ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про
внесення до нього змін, доповнень і зауважень, а також власноручно робити
такі доповнення і зауваження;
– заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках,
передбачених законом;
– заявляти відвід перекладачу.
Свідок зобов’язаний:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду;
– давати правдиві показання під час досудового розслідування та
судового розгляду;
– не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості,
які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та
процесуальних дій, що здійснюються (здійсню-валися) під час нього, і які
стали відомі свідку у зв’язку з виконанням його обов’язків.
Особа, яку залучають до проведення процесуальних дій під час
досудового розслідування як понятого або яка стала очевидцем таких дій,
зобов’язана на вимогу слідчого, прокурора не розголошувати відомості щодо
проведеної процесуальної дії.
За завідомо неправдиві показання слідчому, прокурору, слідчому судді
чи суду або за відмову від давання показань слід-чому, прокурору, слідчому
судді чи суду, крім випадків, перед-бачених КПК, свідок несе кримінальну
відповідальність.
За злісне ухилення від явки до слідчого, прокурора, слід-чого судді чи
суду свідок несе відповідальність, установлену законом.
Експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє
науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право
відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення
експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів,
що містять відомості про обставини вчинення кримінального
правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час
кримінального провадження і стосуються сфери її знань.
Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або
іншій залежності від сторін кримінального провадження, потерпілого або які
раніше були ревізорами в цьому ж кримінальному провадженні.
Експерт має право:
– знайомитися з матеріалами кримінального провадження, що
стосуються предмета дослідження;
– заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та
вчинення інших дій, пов’язаних з проведенням експертизи;
– бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються
предметів та об’єктів дослідження;
– викладати у висновку експертизи виявлені в ході її про-ведення
відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу
яких йому не були поставлені питання;
– ставити питання, що стосуються предмета та об’єктів дослідження,
особам, які беруть участь у кримінальному провадженні;
– одержати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат,
пов’язаних із проведенням експертизи і викликом для давання пояснень чи
показань, у разі, якщо проведення експертизи не є службовим обов’язком
особи, яка залучена як експерт;
– заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках,
передбачених законом;
– користуватися іншими правами, передбаченими Законом України
«Про судову експертизу».
Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для
проведення експертизи. Експерт може відмовитися від давання висновку,
якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на
нього обов’язків. Заява про відмову має бути вмотивованою.
Експерт зобов’язаний:
– особисто провести повне дослідження і дати обґрунтований та
об’єктивний письмовий висновок на поставлені йому запитання, а за
необхідності – роз’яснити його;
– прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на питання під
час допиту;
– забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження
пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною
його властивостей, експерт повинен одержати на це дозвіл від особи, яка
залучила експерта;
– не розголошувати без дозволу сторони кримінального провадження,
яка його залучила, чи суду відомості, що стали йому відомі у зв’язку з
виконанням обов’язків, або не повідомляти будь-кому, крім особи, яка його
залучила, чи суду про перебіг проведення експертизи та її результати;
– заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК.
Експерт невідкладно повинен повідомити особу, яка його залучила, чи
суд, що доручив проведення експертизи, про неможливість проведення
експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення
інших експертів.
У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт
невідкладно заявляє клопотання особі, яка призначила експертизу, чи суду,
що доручив її проведення, щодо його уточнення або повідомляє про
неможливість проведення експертизи за поставленим запитанням або без
залучення інших осіб.
За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від
виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків
експерт несе відповідальність, передбачену законом.
У КПК змін також зазнали й підходи до використання спеціальних
знань обізнаних осіб як джерела доказу, що надає сторонам кримінального
провадження значно ширших можливостей застосування у доказуванні
інституту судової експертизи.
На реалізацію одного із загальних принципів нового кримінального
процесу – змагальності сторін, що гарантує рівні права сторонам
кримінального провадження у наданні такого доказу як висновок експерта.
Згідно із КПК експерта може залу-чати і сторона обвинувачення, і сторона
захисту.
Так, ст. 242 КПК експертиза проводиться за зверненням сторони
кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду, якщо
для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального
провадження, необхідні спеціальні знання.
Водночас експерт може бути залучений слідчим суддею за
клопотанням сторони захисту у випадках та в порядку, передбачених ст. 244
КПК.
Отож під час судового розгляду як доказ може бути надано одночасно
два висновки, які виконані різними експертами з одних і тих питань, як за
дорученням сторони обвинувачення, так і сторони захисту. Заразом у разі
залучення експерта стороною захисту самостійно або за її клопотанням
слідчим суддею потрібно пам’ятати, що на вирішення експерту можуть бути
висунені й інші питання, які мають значення для кримінального провадження
та судового розгляду і стосуються об’єкта дослідження та не вирішувались
під час проведення експертизи, при-значеної стороною обвинувачення. Така
можливість забезпечує повноту дослідження усіх матеріальних об’єктів,
явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи.
КПК суттєво змінено визначення поняття висновку експерта та його
змісту. Зокрема ст. 101 встановлено, що висновок експерта – це детальний
опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами
висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка
залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення
експертизи.
Ст. 102 КПК містить перелік основних складових змісту висновку
експерта, серед яких пунктом 6 зазначено, що у висновку повинно бути
зазначено докладний опис проведених досліджень, зокрема й методи,
застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка.
Зазначимо, що під час оцінки судом двох висновків з аналогічних
питань, складених різними експертами, які можуть бути подані і стороною
обвинувачення, і стороною захисту, та у разі їх розходження, питання
застосованих експертом методів матиме вирішальне значення для врахування
та покладення результатів експертизи в основу рішення.
КПК також встановлено норму, згідно з якою до процесуальних джерел
доказів із висновком експерта віднесено й його показання, надані в усній чи
письмовій формі під час допиту (ст.ст. 84, 95, 356 КПК), що також
забезпечить повноту дослідження доказів та удосконалить процедуру оцінки
висновку експерта у суді.
Також позитивним моментом КПК є конкретизація обсягу прав та
обов’язків експерта, визначення кола осіб, які можуть бути залучені як
експерти, та вимог до них. Так, у ст. 69 містить-ся посилання на Закон
України «Про судову експертизу». Слід зазначити, що вказаним Законом
встановлено чіткі критерії (вимоги) щодо осіб, які мають право здійснювати
судово-експертну діяльність. Зокрема обов’язкова наявність відповідної
вищої освіти, проходження спеціальної підготовки та атестації з метою
отримання кваліфікації судового експерта. Також встановлено коло осіб, які
не можуть виконувати функції експерта, а саме: не може залучатися до
виконання обов’язків судового експерта особа, визнана в установленому
законом порядку недієздатною, а також та, яка має не зняту або не погашену
судимість або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне
стягнення за вчинення корупційного правопорушення або дисциплінарне
стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судово-го експерта (ст. 11
Закону).
У КПК немає визначень понять первинної, додаткової, повторної,
комісійної та комплексної експертиз.
Так, частиною другою ст. 332 КПК суд має право своєю ухвалою
доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або
експертам незалежно від наявності клопотання сторін кримінального
провадження або потерпілого, якщо суду надані кілька висновків експертів,
які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені
суперечності. Тобто за своїм змістом ця норма надає можливість суду
призначити повторну експертизу, проте статус такої експертизи не ви-
значено. Ця обставина є значною прогалиною, оскільки не зрозуміло, які
саме питання повинні бути вирішені експертом та які об’єкти підлягають
дослідженню, адже від зміни експертного завдання та вихідних даних
залежать результати, які будуть отримані експертом. Водночас ст. 4 Закону
України «Про судову експертизу» встановлено, що правильність висновку
судового експерта забезпечується можливістю призначення повторної
експертизи, яка доручається іншому експерту, експертам.
Заразом визначення понять первинної, додаткової та повторної
експертизи мають значення для реалізації принципів судово-експертної
діяльності, а саме: законності, незалежності, об’єктивності та повноти
дослідження.
Спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє
спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших
засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування та
судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і
навичок.
Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної
допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків
для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під
час досудового роз- слідування і судом під час судового розгляду.
Сторони кримінального провадження мають право під час судового
розгляду заявляти клопотання про залучення спеціаліста або використання
його пояснень і допомоги.
Спеціаліст має право:
– ставити запитання учасникам процесуальної дії з дозволу сторони
кримінального провадження, яка його залучила, чи суду;
– користуватися технічними засобами, приладами та спеціальним
обладнанням;
– звертати увагу сторони кримінального провадження, яка його
залучила, або суду на характерні обставини чи особливості речей і
документів;
– знайомитися з протоколами процесуальних дій, у яких він брав
участь, і подавати до них зауваження;
– одержувати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат,
пов’язаних із його залученням до кримінального провадження;
– заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках,
передбачених законом.
Спеціаліст зобов’язаний:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, суду і мати з собою
необхідні технічне обладнання, пристрої та прилади;
– виконувати вказівки сторони кримінального провадження, яка його
залучила, чи суду та давати пояснення з поставлених питань;
– не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті
кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються
(здійснювалися) під час нього, і які стали відомі спеціалісту у зв’язку з
виконанням його обов’язків;
– заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК.
За неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про
причини неприбуття на спеціаліста судом покладаються всі витрати,
пов’язані з оголошенням перерви в судовому засіданні.
У разі необхідності у кримінальному провадженні перекладу пояснень,
показань або документів сторони кримінального провадження або слідчий
суддя чи суд залучають відповідного перекладача (сурдоперекладача).
Перекладач має право:
– ставити запитання з метою уточнень для правильного перекладу;
– знайомитися з протоколами процесуальних дій, у яких він брав
участь, і подавати до них зауваження;
– одержати винагороду за виконаний переклад та відшкодування
витрат, пов’язаних із його залученням до кримінального провадження;
– заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках,
передбачених законом.
Перекладач зобов’язаний:
– прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду;
 – заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК;
– здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати
правильність перекладу своїм підписом;
– не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості,
які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та
процесуальних дій, що здійснюються (здійсню-валися) під час нього, і які
стали відомі перекладачу у зв’язку з виконанням його обов’язків.
Перед початком процесуальної дії сторона кримінального
провадження, яка залучила перекладача, слідчий суддя чи суд
пересвідчуються в особі і компетентності перекладача, з’ясовують його
стосунки з підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим, свідком і
роз’яснюють його права і обов’язки.
За завідомо неправильний переклад або за відмову без по-важних
причин від виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе
відповідальність, передбачену законом.
Секретар судового засідання:
– здійснює судові виклики і повідомлення;
– перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було
викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
– забезпечує контроль за повним фіксуванням судового за-сідання
технічними засобами;
– веде журнал судового засідання;
– оформляє матеріали кримінального провадження в суді;
– виконує інші доручення головуючого в судовому засіданні.
До участі в кримінальному провадженні головуючим у судовому
засіданні може залучатися судовий розпорядник.
Судовий розпорядник:
– забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до неї
учасників кримінального провадження;
– оголошує про вхід суду до зали судового засідання і ви-хід суду із
неї;
– стежить за дотриманням порядку особами, присутніми у залі
судового засідання;
– приймає від учасників кримінального провадження та передає
документи і матеріали суду під час судового засідання;
– виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги
свідка, експерта;
– виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із забезпеченням
умов, необхідних для здійснення судового провадження.
Вимоги судового розпорядника, пов’язані із виконанням обов’язків,
передбачених цією статтею, є обов’язковими для всіх осіб, присутніх у залі
судового засідання.
У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його функції
виконує секретар судового засідання.
Поняті. Слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох
незаінтересованих осіб (понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для
впізнання, огляду трупа, зокрема й пов’язаного з ексгумацією, слідчого
експерименту, освідування особи.
Винятками є випадки застосування безперервного відеозапису ходу
проведення відповідної слідчої (розшукової) дії. Поняті можуть бути
запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор
вважатимуть це за доцільне.
Обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи
здійснюються з обов’язковою участю не менше двох понятих незалежно від
застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової)
дії.
Понятими повинні бути повнолітні особи, здатні правильно сприймати
хід і результати слідчих (розшукових) дій. Перед початком проведення
слідчих (розшукових) дій необхідно максимально сконцентрувати увагу
понятих на поставленому завданні, визначити їх розташування, забезпечити
належне спостереження понятими слідчих (розшукових) дій з самого
початку.
Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного,
обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також
особи, зацікавлені в результатах кримінального провадження.
Зазначені особи можуть бути допитані під час судового розгляду як
свідки проведення відповідної слідчої (розшукової) дії.

6. Застосування заходів безпеки до суб’єктів кримінального

провадження

Відповідно до положень Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які

беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. держава
бере на себе обов’язок убезпечити свідка від небезпеки з метою створення
умов для належного відправлення правосуддя, що полягає у здійсненні
правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших за-
ходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров’я та майна цих осіб від
протиправних посягань (ст. 1, 2 Закону).
До таких заходів безпосередньо належать:
– особиста охорона, охорона житла і майна;
– видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про
небезпеку;
– використання технічних засобів контролю і прослуховування
телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;
– заміна документів та зміна зовнішності;
– зміна місця роботи або навчання;
– переселення в інше місце проживання;
– поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів
соціального захисту населення;
– забезпечення конфіденційності відомостей про особу;
 – закритий судовий розгляд (ст. 7 Закону).
Особи, які мають право на забезпечення безпеки:
– особа, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне
правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню,
попередженню, припиненню або розкриттю кримінального правопорушення;
– потерпілий та його представник у кримінальному провадженні;
– підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;
– цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі
про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;
– представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження;
– свідок;
– експерт, спеціаліст, перекладач, понятий;
– члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах «а-е», якщо
шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби
вплинути на хід кримінального судочинства.
Рішення про застосування заходів безпеки приймається слідчим,
прокурором, судом, у провадженні яких знаходяться кримінальні
провадження щодо кримінальних правопорушень, у розслідуванні чи
судовому розгляді яких брали або беруть участь такі свідки, а також органом
(підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, щодо осіб, які
брали участь або сприяли виявленню, попередженню, припиненню злочинів.
Органи, які забезпечують безпеку, зобов’язані негайно реагувати на
кожний випадок протиправних дій, що став їм відомим стосовно осіб, до
яких застосовані заходи безпеки, забезпечувати захист життя, здоров’я,
житла і майна відповідно до характеру загрози, своєчасно повідомляти осіб,
взятих під захист про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки.

7. Відводи в кримінальному провадженні

Однією з гарантій здійснення об’єктивного, незалежного і

неупередженого правосуддя є інститут відводу під час кримінального
провадження. Сутність відводу у кримінальному судочинстві полягає в
усуненні (самоусуненні) окремих учасників від участі у кримінальному
проваджені за наявності обґрунтованих сумнівів в їх неупередженості
виключно на підставі постановленої слідчим суддею, суддею (судом)
вмотивованої ухвали.
За наявності підстав, передбачених ст.ст. 75–79 КПК, слідчий суддя,
суддя, присяжний, прокурор, слідчий, захисник, представник, експерт,
спеціаліст, перекладач, секретар судового засідання зобов’язані заявити
самовідвід. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які
беруть участь у кримінальному провадженні. Заяви про відвід можуть бути
заявлені і під час досудового розслідування, і під час судового провадження.
Заяви про відвід під час досудового розслідування по-даються одразу після
встановлення підстав для такого відводу. Заяви про відвід під час судового
провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про
відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо
підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду. Відвід
повинен бути вмотивованим.
У разі заявлення відводу слідчому судді або судді, який здійснює
судове провадження одноособово, його розглядає інший суддя цього ж суду,
визначений у порядку, встановленому ч. 3 ст. 35 КПК. У разі заявлення
відводу одному, кільком або всім суддям, які здійснюють судове
провадження колегіально, його розглядає цей же склад суду. Усі інші відводи
під час досудового розслідування розглядає слідчий суддя, а під час судового
провадження – суд, який його здійснює. Під час розгляду відводу має бути
вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а
також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Питання
про відвід вирішується в нарадчій кімнаті вмотивованою ухвалою слідчого
судді, судді (суду). Заява про відвід, що розглядається судом колегіально,
вирішується простою більшістю голосів.
Якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на
відвід з метою затягування кримінального провадження, суд, який здійснює
провадження, має право залишити таку заяву без розгляду.

Контрольні питання:
1. Сформулюйте поняття суб’єктів кримінального провадження.
2. Здійсніть класифікацію суб’єктів кримінального провадження.
3. Який правовий статус суду як органу правосуддя?
4. Розкрийте процесуальне положення слідчого судді.
5.Дайте визначення присяжного та вкажіть його компетенцію.
 Лекція 4. Сутність, предмет і межі доказування у кримінальному
провадженні. (2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): одержати знання й сформувати уявлення щодо основних
положень інституту доказування у кримінальному процесі;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо процесу доказування;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу.

План:
1. Загальні положення доказової діяльності в кримінальному
провадженні.
2. Суб’єкти доказової діяльності. Обов’язок та тягар доказування.
3. Предмет та межі доказування.
4. Стандарти доказування
5. Складові процесу доказування: збирання, оцінка, перевірка та
використання доказів.

Основні поняття: кримінальне процесуальне доказування; мета

кримінального процесуального доказування; доказове право; предмет
кримінального процесуального доказування; межі кримінального
процесуального доказування; докази у кримінальному процесі; класифікація
доказів; джерела доказів, показання, речові докази, документи, висновок
експерта.

1. Загальні положення доказової діяльності в кримінальному

провадженні
Чинний КПК України серед завдань кримінального провадження
називає повне розслідування та судовий розгляд. Таке положення
розвивається нормою ст. 94 КПК України, відповідно до якої слідчий,
прокурор, слідчий суддя, суд, оцінюють докази за своїм внутрішнім
переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому
дослідженні всіх обставин кримінального провадження.
Реалізація визначених ст. 2 КПК України завдань кримінального
провадження не можлива без точного з’ясування слідчим, прокурором та
суддею обставин події, якій надається кримінально-правова оцінка. Тому
діяльність названих суб’єктів прямо пов’язана із отриманням знань про
обставини кримінального правопорушення, про особу яка його вчинила, та з
отриманням інших відомостей, які потрібні для прийняття рішень в ході
розслідування та судового розгляду. Таким чином, кримінальна-
процесуальна діяльність має пізнавальний характер.
Гносеологія (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука»).
Теорія пізнання - галузь філософського знання, одна з центральних
філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби
виробництва об’єктивно істинного знання про реаль­ний світ.
Воно має низку специфічних ознак, які відрізняють його від інших
видів пізнання (наукового, буденного тощо). До них, зокрема, можна
віднести:
1) специфічність об’єкта пізнання у кримінальному процесуальному
доказуванні, яким є не загальні закономірності природи й суспільства, а
конкретні факти минулого чи теперішнього (а інколи й можливого
майбутнього – йдеться, зокрема, про можливі факти вчинення в майбутньому
кримінального чи процесуального правопорушення як складника підстави
для обрання запобіжних заходів), що стосуються вчиненого кримінального
правопорушеня;
2) необхідність фіксації й документування кримінального провадження
і прийняття відповідних процесуальних рішень;
3) обмеженість кримінального процесуального доказування строками;
4) регламентованість доказування законом (визначеність засобів і
порядку такого пізнання, кола суб’єктів доказування);
5) для пізнання обставин злочину характерними є їх повторюваність,
циклічність сприйняття, що гарантує досягнення правильного результату
(цьому сприяє стадійність кримінального провадження);
6) кримінальне процесуальне пізнання (доказування) досить часто
відбувається в умовах фактичної протидії заінтересованих осіб;
7) специфічність мети кримінального процесуального доказування.
Доказова діяльність – це складний та непереривний процес, який
охоплює всі стадії кримінального провадження, здійснюється у визначеній
законом процесуальній формі й займає одне з ключових місць у
кримінальному судочинстві. Слід зазначити, що на законодавчому рівні не
відокремлюється окрема галузь доказового права, хоча, як свідчить теорія та
практика, така галузь права, як і окремий інститут права в загальній системі
кримінального судочинства існує й розвивається.
Доказове право – це окремий інститут права, який складається з
сукупності кримінально-процесуальних норм, що регламентують питання
про кримінально-процесуальне доказування, його предмет та межі, докази, їх
властивості та джерела, процес доказування і його суб’єктів.
Кримінально-процесуальний закон визначає, що доказування полягає в
збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, які
мають значення для кримінального провадження (ч.2ст.91 КПК).
На думку С. А. Шейфера, доказування – це специфічний юридичний,
процесуальний термін, що позначає пізнавальну діяльність уповноваженого
органу держави у сфері юрисдикції, що здійснюється за процесуальними
правилами. При цьому, автор переконаний, що відсутні будь-які підстави для
перегляду концепції, яка сформувалася в процесуальній теорії, згідно з якою
доказування в кримінальному судочинстві не існує поряд з пізнанням: воно і
є пізнанням обставин справи, яке здійснюється в особливій процесуальній
формі.
 Оцінюючи викладену концепцію, слід погодитися з думкою В. Т. Нора,
який вважає, що доказування є одним із основних і вирішальних видів
пізнавальної діяльності людей. Проте, будучи основним (але не єдиним)
видом пізнання у кримінальному судочинстві, доказування не вичерпує усіх
можливих шляхів пізнання події злочину. Доказування обмежене встанов-
леними законом часовими рамками, колом суб’єктів, предметом і способами
дослідження. На відміну від цього, процес пізнання нормативно не урегу-
льований, а тому й не має таких обмежень.
До основних ознак кримінального процесуального доказування, які
повинні бути покладені в основу його визначення, належать такі:
1) доказування органічно поєднує в собі практичну і розумову діяль-
ність. Як практична діяльність кримінально-процесуальне доказування
проявляється тоді, коли з метою виявлення, вилучення і фіксації доказової
інформації, її подальшої перевірки слідчий, прокурор проводять слідчі
(розшукові) чи інші процесуальні дії. Як розумова діяльність доказування
полягає у певних мисленних процесах, що мають місце, наприклад, при
аналізі наявних доказів, їх співставленні, оцінці на предмет належності,
допустимості, достовірності, достатності та взаємозв’язку, обґрунтуванні
певних висновків тощо;
2) доказування – це діяльність, яка регламентована кримінальним
процесуальним законом і здійснюється у відповідній процесуальній формі.
Іншими словами, як вірно підкреслює В. Т. Нор, докази в справі можуть бути
одержані, закріплені і перевірені лише тими способами, які передбачені
кримінально-процесуальним законом і гарантують одержання достовірної
інформації.1 У протилежному випадку відомості, отримані з порушенням
встановленого законом порядку, будуть недопустимими доказами;
3) доказування – це діяльність, що здійснюється спеціальними
суб’єктами. До суб’єктів доказування слід віднести державні органи і
службові особи, які здійснюють правосуддя і судовий контроль (суд, слідчий
суддя), державні органи і службові особи, на яких законом покладено
обов’язок здійснення доказової діяльності (слідчий, прокурор), а також
учасників кримінального провадження, яким надається право брати участь у
доказуванні (підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник,
потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники);
4) доказування за своїм змістом є складною системою процесуальних
дій і відносин, які виникають між суб’єктами кримінального процесу. Зміст
доказування як дослідження розкривається у його елементах, якими є зби-
рання, перевірка і оцінка доказів та їх процесуальних джерел. Саме така
структура дозволяє досить повно охопити зміст усього процесу доказування і
не призводить до того, що ознаки одного елемента доказування дублюють
ознаки іншого;
5) доказування має спеціальну мету. Стосовно мети доказування єдиної
точки зору в науці кримінального процесу немає. Так, у наукових працях
вказувалося, що доказування здійснюється для встановлення
Процес доказування – це регламентована законом процесуальна
діяльність уповноважених законом суб’єктів доказування, яка складається з
визначених в законі елементів – збирання, перевірки та оцінки доказів, і яка
направлена на встановлення обставин, що мають значення для кримінального
провадження.
Головною кінцевою метою процесу доказування у кримінальному
провадженні є отримання знань, максимально наближених до
об’єктивної реальності, досягнення чого стає можливим, лише коли повно
та достовірно будуть установлені всі обставини, що мають значення для
розкриття вчиненого кримінального правопорушення, особа, яка його
вчинила, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення
кримінального провадження.
Однією із складових доказової діяльності в кримінальному
провадженні є не тільки діяльність у вигляді слідчих та процесуальних дій, а
і розумова діяльність суб’єкта доказування у вигляді пізнання обставин
злочину. Пізнання в кримінальному провадженні підкорюється основним
правилам пізнавальної діяльності, але відрізняється тим, що будь-які
фактичні дані встановлені під час провадження повинні бути перевірені та
закріплені у встановленому законом порядку. Пізнавальна діяльність в
кримінальному провадженні підкорюючись основним правилам гносеології
(пізнання) має особливості, які обумовлені процесуальною регламентацією
провадження: 1) процесуальне пізнання може здійснюватися тільки
способами визначеними в законі – доказами, і тільки за допомогою засобів,
передбачених процесуальною формою; 2) пізнавальна діяльність направлена
на встановлення, визначених в законі обставин (предмета доказування), що
мають значення для вирішення справи; 3) пізнання здійснюється тільки
визначеними в законі суб’єктами.
Доказування в кримінальному провадженні має дві складові:
безпосередньо процесуальна діяльність (практична діяльність) суб’єктів
доказування та пізнавальна діяльність, які тісно пов’язані між собою.

2. Суб’єкти доказової діяльності. Обов’язок та тягар доказування.

Суб’єктами доказування прийнято вважати: суд, слідчого суддю,
сторони кримінального провадження (п. 19 ст. 3 КПК), потерпілого,
цивільного позивача (їх представників, законних представників), цивільного
відповідача (його представника), представника юридичної особи, щодо якої
здійснюється кримінальне провадження.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 92 КПК, обов’язок доказування
обставин, передбачених статтею 91 Кодексу, за винятком випадків,
передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого,
прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого (зокрема у
випадках, коли прокурор відмовився від підтримання державного
обвинувачення в суді).
Тягар доказування у кримінальному процесі – це правове явище,
сутність якого полягає в обумовленій інтересом процесуальній необхідності
певного суб’єкта доказування відстояти свою правову позицію. Наприклад:
 - тягар доказування клопотання про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження (з огляду на презумпцію необґрунтованості
підозри у вчиненні кримінального правопорушення певного ступеня
тяжкості, а також можливості досягнення мети – дієвості кримінального
провадження – без застосування цих заходів), покладається на сторону, яка
його внесла (частини 3 і 4 ст. 132 КПК);
- тягар доказування належності та допустимості доказів (з урахуванням
з презумпції їх недопустимості), даних щодо розміру процесуальних витрат
(виходячи з презумпції їх мінімальності або відсутності), покладається на
сторону, що їх подає (ч. 2 ст. 92 КПК);
- тягар доказування обставин, які виключають участь у кримінальному
провадженні судді (з огляду на презумпцію відсутності підстав для цього, а
також добропорядності та неупередженості судді) покладається на суб’єктів,
які заявили відвід (ч. 5 ст. 80 КПК), та ін.

3. Предмет та межі доказування.

Предмет доказування – це коло визначених кримінальним
процесуальним законом та розсудом суб’єкта доказування обставин, які
потрібно встановити в кожному кримінальному провадженні і які мають
правове значення для правильного вирішення провадження по суті.
Загальний, модельний предмет доказування наведено у кримінальному
процесуальному законі. Відповідно до ч. 1 ст. 91 КПК України, у
кримінальному провадженні підлягають доказуванню:
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші
обставини вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального
правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального
правопорушення;
3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а
також розмір процесуальних витрат;
4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого
кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого,
обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну
відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної
відповідальності або покарання;
6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які
підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення
кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або
призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення
кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального
забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його
вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі
пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані
або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального
правопорушення;
7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб
заходів кримінально-правового характеру.
Обставини, що входять до предмету доказування й перелічені у ч.1
ст. 91 КПК, обов’язково повинні бути встановлені у кожному кримінальному
провадженні. Невстановлення хоча б одного з елементів може тягнути за
собою відсутність складу злочину і в подальшому закриття справи (під час
досудового розслідування), або виправдовувальний вирок (у судовому
засіданні).
Втім, наведений у ч.1 ст. 91 КПК перелік обставин не є вичерпним та
має конкретизуватися у кожному конкретному кримінальному провадженні в
залежності від особливостей кримінального правопорушення. Таким чином,
безпосередній (індивідуальний) предмет доказування - це сукупність
обставин, які належить встановити у кримінальному провадженні щодо
конкретного кримінального правопорушення.
Відповідно до вимог закону безпосередні предмети доказування мають
місце і при прийнятті (проміжних) процесуальних рішень у кримінальному
провадженні на всіх його стадіях (зокрема, щодо: початку досудового
розслідування, повідомлення про підозру, застосування заходів забезпечення,
зупинення кримінального провадження, вирішення відводів тощо). Такі
предмети доказування не вимагають установлення всіх указаних у ст. 91 КПК
обставин, але потребують установлення в певному обсязі інших, які, як
правило, є підставами чи умовами для прийняття певних рішень. В
юридичній літературі такий безпосередній предмет доказування
пропонується йменувати «локальний предмет доказування».
Крім того, КПК передбачає і спеціальний предмет доказування – коло
обставин, пов’язаних із вчиненням кримінальних правопорушень, характер
яких залежить від певного провадження. Мова йде про специфічний предмет
доказування під час здійснення особливих порядків кримінального
провадження. Так, для проваджень щодо неповнолітніх та щодо застосування
примусових заходів виховного характеру статтями 485 та 505 КПК
відповідно встановлено специфічні переліки обставин, що підлягають
доказуванню.
Поняття предмету доказування тісно пов’язано з поняттям меж
доказування. Якщо предмет доказування – це сукупність тих обставин, які
дають можливість правильно розглянути й вирішити справу, прийняти
обґрунтоване рішення, то межі доказування – це той круг, об’єм доказів, який
може забезпечити достовірне й законне встановлення обставин визначених в
законі, як предмет доказування і які мають значення для кримінального
провадження.
Межі доказування – це межі доказової діяльності, що забезпечують
певний обсяг знань суб’єкта доказування про обставини кримінального
правопорушення, який є достатнім для закінчення кримінального
процесуального для прийняття певного процесуального рішення.
Критерії меж доказування
 - певну сукупність доказів, достатню для висновку про дослідження
всіх обставин предмета доказування. Зрозуміло, що цей показник не має й не
може мати якогось цифрового значення; він визначається через термін
«сукупність доказів». А це означає, що жоден окремий доказ (приміром,
показання про визнання особою своєї винуватості) не є достатнім для
висновку про доказаність тієї чи іншої обставини, бо достатньою може бути
лише їх сукупність;
- дослідження всіх можливих версій; проведення необхідних слідчих
(розшукових) і судових дій - тут акцент робиться не на отриманих
результатах (доказах), а на шляхах, які до них ведуть;
- ступінь точності знань про обставини, що підлягають доказуванню, їх
достовірність або ймовірність - такі знання не повинні суперечити між
собою, мають знаходитися у взаємозв’язку й давати можливість для
формулювання однозначних висновків. Поки є суперечливі знання про ті чи
інші обставини, висновок про їх доказаність є сумнівним, що означає
недосягнення необхідних меж доказування й необхідність продовження його
здійснення.
Межі доказування – це категорія оціночна і в кожному конкретному
випадку суб’єкт доказування визначає їх за своїм внутрішнім переконанням і
в залежності від сукупності зібраних під час провадження доказів.
Обставини, визначені у ч.1 ст.91 КПК мають загальний характер і є
обов’язковими для всіх видів кримінального провадження. Але предмет
доказування щодо окремих правопорушень, теорія пов’язує з урахуванням
диспозиції конкретної статті кримінального Закону, за якою кваліфікується
правопорушення.

4. Стандарти доказування.
Стандарти доказування - це певні умовні взірці, орієнтири, оптимальні
рівні вимог, що свідчать про достатність знань (як в об’єктивному (певна
сукупність доказової інформації), так і в суб’єктивному (певний рівень
переконаності) аспекті) для прийняття відповідного процесуального рішення.
У вітчизняному доказовому праві прийнято виділяти наступні
стандарти доказування:
- «на перший погляд» («за зовнішніми ознаками явищ» або «ймовірне
припущення»). Сутність цього стандарту полягає у встановленні наявності
ознак певних фактів для виникнення переконання в їх існуванні. Так,
відповідно до ст. 214 КПК для початку досудового розслідування необхідним
є наявність приводу (визначеного законом джерела інформації про вчинення
кримінального правопорушення) і підстави (достатніх даних про наявність
ознак складу правопорушення - об’єкта й об’єктивної сторони). Ще одним
прикладом застосування цього стандарту доказування може бути прийняття
рішення про допит свідка. Якщо слідчий вважатиме (припускатиме
ймовірність), що особі відомо (чи може бути відомо) про обставини, що
підлягають доказуванню під час кримінального провадження, він цілком
правомірно може викликати особу для давання показань;
 - «вагоме переконання» або «обґрунтоване припущення». Відповідно
саме до нього закон передбачає можливість застосування ЗЗКП, в тому числі
й обрання запобіжних заходів (ч. 3 ст. 132, ч. 2 ст. 177 КПК); повідомлення
про підозру (ч. 1 ст. 276 КПК). Сутність цього стандарту доказування полягає
в тому, що для прийняття певного рішення у суб’єкта доказування повинна
бути достатня доказова база, яка підтверджує його правомірність;
- «поза розумним сумнівом». Так, відповідно ч. 2 ст. 17 КПК, якщо
сторона обвинувачення не доведе винуватість особи «поза розумним
сумнівом», суду належить ухвалити виправдувальний вирок. Доказування за
даним стандартом означає перевірку та відкидання всіх адекватних версій
події кримінального правопорушення крім тієї єдиної, що максимально точно
пояснює подію, що відбулася та підтверджується сукупністю зібраних у
кримінальному провадженні доказів.

5. Складові процесу доказування: збирання, оцінка, перевірка та

використання доказів.

Процес доказування полягає у сукупності регламентованих

кримінальним процесуальним законодавством операцій, які уповноважені
суб’єкти здійснюють по відношенню до доказів та їх процесуальних джерел.
До таких операцій можна віднести збирання, перевірку та оцінку а
також використання доказів.
Збирання доказів – складна комплексна діяльність суб'єктів
доказування по виявленню, витребуванню, отриманню, закріпленню,
збереженню у встановленому порядку доказів [c. 223].
Відповідно до ч. 1 ст. 93 КПК, збирання доказів здійснюється
сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку,
передбаченому цим Кодексом.
Ч. 2 ст. 22 КПК України визначає, що сторони кримінального
провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей,
документів, інших доказів, проте із аналізу положень ч. 2 та 3 ст. 93 КПК
можна зробити висновок, що на практиці такі можливості не є рівними.
Так, сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом
проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій,
витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних
осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та
актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим
Кодексом.
Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо
якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом
витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних
осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків
ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій,
негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також
шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних
і допустимих доказів.
КПК також передбачає можливість ініціювання стороною захисту,
потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом
подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в
порядку, передбаченому статтею 220 КПК. Постанова слідчого, прокурора
про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових)
дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому
судді.
Крім того, докази можуть бути одержані на території іноземної
держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження, порядок якого визначено розділом ІХ КПК та
чинними міжнародними договорами України у цій сфері.
Перевірка доказів передує їх оцінці. Вона полягає у вивченні змісту
доказів, порівнянні з іншими доказами, а в кінцевому результаті – у
встановленні достовірності зібраних доказів.
Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні процесуальні джерела;
як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку
доказів здійснюють слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, від яких залежить
прийняття процесуальних рішень. Інші учасники кримінального
провадження лише беруть участь у перевірці доказів.
Перевірка доказів здійснюється: 1) за допомогою логічно-розумової
діяльності; 2) шляхом проведення нових чи додаткових слідчих (розшукових)
та негласних слідчих (розшукових) дій.
Оцінка доказів – мисленневий, логічний процес встановлення
уповноваженими суб’єктами за внутрішнім переконанням допустимості й
належності окремих доказів, достатності їх сукупності для прийняття
відповідного процесуального рішення у кримінальному провадженні.
Відповідно до положень ст. 94 КПК, дізнавач, слідчий, прокурор,
слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на
всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин
кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з
точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних
доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття
відповідного процесуального рішення.
Докази оцінюються за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора,
слідчого судді, суду. Ним є їх тверда впевненість у правильності своїх знань
та висновків, оскільки вони ґрунтуються на фактичних даних.
Оцінка доказів спрямована на з’ясування таких обставин:
- чи стосуються зібрані фактичні дані предмету доказування;
- зі зібрані докази відповідно до вимог кримінального процесуального
закону;
 - чи достатньо зібраних доказів для достовірного висновку про
обставини, які становлять предмет доказування; чи зібрані докази становлять
собою достовірну і повну інформацію про вчинене кримінальне
правопорушення.
Оцінка доказів як елемент процесу доказування проявляється тоді,
коли слідчому, прокурору, слідчому судді, суду необхідно прийняти
процесуальне рішення - проміжне (наприклад, про застосування до
підозрюваного запобіжного заходу, повідомлення про підозру) або
підсумкове для відповідної стадії та всього кримінального процесу
(наприклад, про закриття кримінального провадження, засудження або
виправдання обвинуваченого). Таким чином, оцінка доказів є обов'язковою
передумовою прийняття та обґрунтування процесуальних рішень.
Оцінка доказів здійснюється також і учасниками кримінального
провадження (підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником, потерпілим,
цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками), однак
така оцінка для слідчого, прокурора, слідчого судді, суду носить
рекомендаційний характер.
Жоден доказ не має наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 94 КПК). Це
правило є основним для системи вільної оцінки доказів. Вільна оцінка
доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих саме доказів,
здійснюваної різними державними органами, які ведуть кримінальне
провадження. Саме тому законодавець передбачає право суду апеляційної та
касаційної інстанції, які в результаті оцінки доказів дійшли інших висновків,
ніж суд першої інстанції, скасувати вирок і призначити новий розгляд у
цьому суді.
Процес оцінки доказів включає визначення їх:
1) належності;
2) допустимості;
3) достовірності;
4) достатності.
Використання доказів є заключним етапом роботи з доказами: після їх
збирання, дослідження й оцінки суб’єкт доказування оперує ними, вирішує за
їх допомогою ті або інші завдання доказування. Використання доказів – це і є
оперування ними. Іноді в процесі доказування використання як самостійний
елемент не згадується, оскільки оперування доказами і виступає самим
доказуванням, тому що самі по собі докази, не використані для
підтвердження або спростування того чи іншого твердження, залишаються за
межами цього процесу і можуть взагалі в подальшому у справі не фігурувати.
Використання доказів – є наступним після їх збирання, перевірки та
оцінювання етапом доказування, зміст якого становить розумове (логічне) та
праксеологічне (діяльнісне) оперування встановленою доказовою або
орієнтуючою інформацією з метою вирішення кримінально-правових,
процесуальних, криміналістичних і кримінологічних завдань.
Використання наявних доказів може бути передумовою збирання,
дослідження, оцінювання та перевірки нових доказів.
 До загальних цілей використання доказів під час розслідування
злочинів можна віднести:
1) перевірку: версій, інших доказів, орієнтуючої та розшукової
інформації з метою їх оцінювання;
2) обґрунтування прийнятих процесуальних рішень;
3) моделювання: слідчої ситуації, механізму злочину, психологічного
портрету та зовнішності злочинця;
4) отримання нових доказів, нової оперативної та розшукової
інформації, формування комплексів доказів;
5) демонстрація доказів учасникам процесу на предмет: усунення
наявних суперечностей між доказами, викриття в наданні неправдивих
свідчень та отримання нових доказів, переконання у безглуздості протидії
розслідуванню, подолання кругової поруки співучасників.

Контрольні питання:
1. Розкрийте гносеологічну (пізнавальну) сутність кримінального
процесуального доказування. Дайте визначення поняття кримінального
процесуального доказування.
2. Охарактеризуйте елементи процесу кримінального процесуального
доказування.
3. Визначте коло суб’єктів доказування. У чому полягає відмінність
обов’язку доказування від тягаря доказування?
4. Розкрийте поняття предмета і меж доказування.
5. Визначте роль внутрішнього переконання в процесі оцінки доказів.
 Лекція 5. Докази як засіб доказування: поняття, властивості та
класифікація (2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): одержати знання й сформувати уявлення щодо основних
положень інституту доказування у кримінальному процесі;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами розуміння
сутності та властивостей доказів у кримінальному провадженні;
- виховна: формування поваги до процесуальних вимог до доказування у
кримінальному провадженні.

План:
1. Поняття та класифікація доказів у кримінальному процесі.
2. Властивості доказів у кримінальному процесі.
3. Інші засоби доказування.

Основні поняття: засоби доказування, докази, класифікація доказів,

властивості доказів, належність, допустимість, достовірність, достатність,
сукупність доказів, преюдиція, презумпція, загальновідомі факти, безспірні
факти.

1. Поняття та класифікація доказів у кримінальному процесі.

Основним інструментом встановлення обставин, які мають значення
для кримінального провадження є докази. На сучасному етапі розвитку
наукової думки про інститут доказів у кримінальному провадженні, найбільш
популярною є думка, що по суті докази являють собою єдність фактичних
даних (тобто інформації про факти та події) і їх процесуальних джерел
(тобто передбачених процесуальним законом джерел такої інформації).
Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у
передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий
суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що
мають значення для кримінального провадження й підлягають доказуванню
(ч. 1 ст. 84 КПК).
У наукові літературі прийнято аналізувати інформаційну, процесуальну,
логічну та матеріальну складові доказів. Під фактичними даними треба
розуміти не самі факти, а відомості про них (інформаційна сторона); у фразі
«отримані у передбаченому цим Кодексом порядку» йдеться про
процесуальну сторону доказування; словосполучення «встановлюють
наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для
кримінального провадження» свідчить про логічну сторону сутності поняття
доказів; перелік же можливих процесуальних джерел доказів (ч. 2 ст. 84
КПК) підкреслює його матеріальну сторону.
Докази можуть бути класифіковані за різними критеріями:
- за джерелом походження (або механізмом формування): такі, що
походять від осіб, та від матеріальних об’єктів. Відповідно, перші з них
називаються особистісними, другі – речовими (предметними).
Перспективною категорією є електронні (цифрові) докази;
- за характером відображення події кримінального
правопорушення, можна виділити первинні та похідні докази. Первинні –
такі, що виникли безпосередньо в результаті досліджуваної події (зброя, що
використовувалася злочинцем). Похідні – сформовані за первинними
відображеннями в процесі розслідування (висновок експерта щодо зброї);
- залежно від відношення до предмету доказування, прямі та
непрямі (побічні). Прямі безпосередньо вказують на наявність або
відсутність обставин, передбачених ст. 91 КПК України, непрямі –
безпосередньо не вказують на такі обставини, але на основі логічного аналізу
їх сукупності можна робити висновки про обставини, що мають значення для
кримінального провадження;
- залежно від стосунку до обвинувачення, виділяють докази
обвинувальні та виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на
винуватість особи або на наявність обставин, що обтяжують покарання.
Виправдувальні докази вказують на невинність особи або на наявність
обставин, що пом’якшують покарання;
- залежно від процесуального джерела закріплення фактичних
даних: показання, речові докази, документи, висновки експертів.

2. Властивості доказів у кримінальному процесі.

До доказів, як до інструменту встановлення істини у кримінальному
провадженні, процесуальним законом визначено спеціальні вимоги.
Відповідно до ст. 94 КПК України кожен доказ у кримінальному
провадженні має оцінюватися з точки зору належності, допустимості,
достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та
взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Зазначені
характеристики у доктрині кримінального процесу отримали назву
«властивості доказів», і саме вони повинні враховуватися слідчим,
прокурором, слідчим суддею, судом під час оцінки кожного доказу.
Відсутність хоча б однієї з них указує на те, що фактичні дані, що
містяться у певному джерелі, не можуть вважатися доказом. У випадку
відсутності достатності, як властивості сукупності доказів, йдеться про
неможливість прийняття обґрунтованого процесуального рішення.
Належність доказів – це їх здатність прямо чи непрямо встановлювати
наявність чи відсутність обставин, які є предметом доказування в
кримінальному провадженні та мають значення для правильного його
вирішення а також достовірність чи недостовірність, можливість чи
неможливість використання інших доказів. Тобто це їх змістовна
характеристика. Належність як ознаку доказів закріплено в ст. 85 КПК
України. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт,
що має значення для кримінального провадження.
Значення такого факту для кримінально провадження можна
встановити за його відношенням до загального (ст. 91 КПК), родового
(визначений КК склад правопорушення) та безпосереднього предмета
доказування.
Таким чином, докази будуть відповідати вимогам належності, якщо їх
зміст буде вказувати: 1) на обставини, які підлягають доказуванню у
кримінальному провадженні (ст. 91 КПК); 2) на інші факти і обставини, що
мають значення проміжних та побічних фактів, що використовуються як
аргументи, логічні посилання для обґрунтування фактів та обставин, що
підлягають доказуванню .
Допустимість доказів полягає у відповідності порядку їх отримання
вимогам процесуального закону (законність). (ч. 1 ст. 86 КПК України).
Існує декілька критеріїв допустимості доказів: Доказ повинен бути
отриманий:
1) із законного джерела, перелік яких визначений ч. 2. ст. 84 КПК
України;
2) законним способом (ст. 93 КПК України).
3) належним уповноваженим суб’єктом (ч. 1 ст. 84 КПК, ч. 2, 3 ст. 93
КПК);
4) належним чином процесуально оформлений.
Недопустимий доказ не може бути використаний для прийняття
процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд під час ухвалення
судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).
Законом також встановлено додаткові умови, за існування яких доказ
не може бути визнаним допустимим.
Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК України, Недопустимими є докази,
отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини,
гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій
внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. (доктрина плоду
отруйного дерева).
Дане положення розкривається в ч. 2 та 3 ст. 87 КПК України:
Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і
основоположних свобод, зокрема, такі діяння:
1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу
суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського
або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози
застосування такого поводження;
3) порушення права особи на захист;
4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена
про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на
запитання, або їх отримання з порушенням цього права;
5) порушення права на перехресний допит;
3. Недопустимими є також докази, що були отримані:
1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи
обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;
2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації
органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не
передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування
кримінальних правопорушень;
3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого
володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої
(розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний
довести в суді під час судового провадження;
4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого
володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення
повної технічної фіксації засідання.
Відповідно до ст. 88 КПК України, докази, які стосуються судимостей
підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що
не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо
характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є
недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;
2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний,
обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість,
підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного
кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за
яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;
3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;
4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для
дискредитації свідка.
За загальним порядком, передбаченим КПК, питання про визнання
доказів недопустимими вирішується судом під час їх оцінки в нарадчій
кімнаті при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК).
Достовірність доказів – це їх здатність правильно (адекватно)
відображати обставини об’єктивної реальності, які мають значення для
кримінального провадження. Достовірність доказу встановлюється шляхом
його оцінки на підставі перевірки не всіх існуючих у провадженні доказів, а
тільки тих, що стосуються одного й того ж доказового факту.
Достовірність доказів встановлюється шляхом оцінки:
1) доброякісності джерела отримання доказів, де враховуються вікові
та інші психофізичні особливості потерпілого і свідка; можлива
зацікавленість джерела доказової інформації; ймовірність спотворення
сприйняття і передачі інформації, помилки і т.п .;
2) внутрішньої узгодженості відомостей, що містяться в доказі і їх
узгодженості з іншими доказами.
Достатність доказів – це здатність сукупності доказів установлювати
всі передбачені законом обставини кримінального правопорушення на
такому рівні знання про них, який є необхідним для ухвалення єдиного
правильного рішення в кримінальному провадженні.

3. Інші засоби доказування.

Дієвими засобами в збиранні доказів виступають такі поняття, як
преюдиції та презумпції, а також загальновідомі факти.
У відповідності до ст. 90 КПК обставини, встановлені рішенням
національного суду або міжнародної судової і установи, яке набрало законної
сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод,
гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана ВР України, має преюдиціальне значення для
суда, який вирішує питання про допустимість доказів.
Хоча законодавець тільки деякі питання визнав, як преюдиційні, але в
практичній діяльності вони зустрічаються значно частіше.
Преюдиция (від лат. - "Вирішеним") в традиційному розумінні означає
юридичну правило, згідно з яким вступив в законну силу вирок (а за змістом
сучасній редакції ст. 90 КПК, і інше судове рішення (ухвала, постанова суду -
ч. 1 ст. 392 КПК) обов'язковий для всіх, в тому числі і для іншого суду, і
встановлює заборону на повторне провадження щодо однієї і тієї ж особи.
Вироком чи іншим набрав законної сили рішенням суду, прийнятим в
рамках цивільного, арбітражного, адміністративного судочинства,
визнаються судом, прокурором, слідчим без додаткової перевірки. При цьому
такі вироки або рішення не можуть вирішувати наперед винуватість особи,
які брали участі раніше в розглянутому кримінальній справі.
Презумпції це – закріплені в нормах права припущення про наявність
чи відсутність певних фактів, які мають юридичне значення, тобто
презумпції – це узагальнення не достовірні, факти умовні, але можливі.
У правовій реальності презумпції є феноменом, який, не будучи
юридичним фактом, може породжувати правовідносини, виступати способом
установлення юридичних фактів, за якого юридичний факт передбачається
існуючим на підставі повторюваного, типового явища об'єктивної реальності.
Презумпції – важливий і досить гнучкий інструмент регулювання
правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні певного
юридичного факту, оскільки в них: 1) відображаються вихідні, принципові
засади права; 2) закладений механізм реалізації цих засад.
Види правових презумпцій: неспростовні - припущення (закріплені в
законі) про наявність або відсутність певних фактів, що не піддягають
сумніву і доказуванню. Ці положення є незаперечними принципами
(презумпція виникнення правоздатності людини в момент її народження;
презумпція недієздатності неповнолітньої особи); спростовні - припущення
(закріплені в законі) про наявність або відсутність певних фактів, що не
підлягають сумніву, поки щодо них не буде доведено інше. Ці положення
можна заперечувати (презумпція невинуватості особи).
Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні і їх
відмітні ознаки:
 - матеріально-правові – містять правоположення про наявність
(відсутність) певного юридичного факту при існуванні інших фактів, що
можуть стосуватися іншого суб’єкта певних правовідносин або неозначеного
кола осіб. Ознаки: 1) служать передумовою для процесуальної презумпції;
2) вступають у дію лише за доведеності умов їх застосування; 3) завжди
можуть бути спростовані шляхом доказів про відсутність фактів, за наявності
яких вони застосовуються;
- процесуально-правові – виключають необхідність доказів для
ухвалення рішення або вказують на суб’єкта, на якого покладається тягар
доказування під час розгляду юридичної справи, чим установлюється
порядок застосування норм процесуального права. Ознаки: 1) мають
передумовою матеріально-правову презумпцію; 2) завжди виходять із
правової норми і розподіляють тягар доказування суворо визначено, а не
приблизно; 3) не можуть бути спростовані, якщо матеріально-правова
презумпція є незаперечною.
У більшості правових норм матеріальні і процесуальні види презумпцій
тісно переплітаються. Вони допомагають вирішити справу, скорочують і
спрощують процес доказування, розподіляють тягар доказування. До таких
презумпцій належать: презумпція батьківства дитини, яка народилась у
зареєстрованому шлюбі; презумпція рівності частини кожного з подружжя
при поділі майна, спільно нажитого в шлюбі; презумпція смерті особи, що
безвісно була відсутня понад три роки; презумпція відмовлення позивачу від
позовних вимог, якщо він двічі не з’являвся без поважних причин на судове
засідання, та ін.
Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Наприклад, у
Цивільному кодексі України закріплені презумпція розумності і сумлінності
учасників цивільних правовідносин, презумпція вини та ін. Вина визнається
обов'язковою умовою для застосування заходів цивільно-правової
відповідальності за порушення договірних зобов’язань або у разі заподіяння
шкоди. Щоправда, із презумпції вини є винятки. І все-таки загальним
правилом у країнах континентальної Європи є таке: неодмінною
передумовою договірної відповідальності є вина боржника.
Щоб не виникло потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій -
ні судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в нормах
права і чітко формулюватися.

Контрольні питання:
1. Розкрийте зміст доказу.
2. Що означає поняття «фактичні дані» в визначенні доказу?
3. Що таке властивості доказів?
4. Як співвідносяться поняття належність та допустимість доказів?
5. Як пов’язана така властивість доказу, як достовірність з іншими
властивостями?
6. Чи повинні всі властивості бути у наявності для визнання доказу?
7. Назвіть класифікаційні критерії доказів?
 Лекція 6. Процесуальні джерела доказів (2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): одержати знання й сформувати уявлення щодо щодо
процесуальної регламентації та практичної реалізації питань інституту доказування та
доказів;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо інституту доказів та доказування;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу.

План:
1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.
2. Показання.
3. Речові докази та документи.
4. Висновок експерта.

Основні поняття: докази, доказування, процесуальні джерела доказів,

показання, свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, речові докази,
документ, офіційний документ, електронний документ, експерт, спеціальні
знання, висновок експерта, судова експертиза.

1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.

Джерело доказів – це передбачене КПК України джерело інформації,

яке має доказове значення та використовується слідчим, прокурором і судом
у процесі доказування. Процесуальними джерелами доказів є показання,
речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК України).
Під час збирання та перевірки доказів та їх джерел здійснюється їх
закріплення у встановленій законом процесуальній формі. Без такого
закріплення у передбаченій законом процесуальній формі, докази не будуть
мати ознаки допустимості. Таким чином, джерела доказів це інформація, яка
закріплена в належній процесуальній формі, звідки суб’єкти доказування
отримується відомості про факти та залучають їх до кримінального
провадження в якості доказів.
На законодавчому рівні поняття доказів та їх джерела чітко
розмежовуються. Більш того ч.2ст.84 КПК дає перелік видів джерел доказів,
а не перелік самих джерел, як було раніше. До окремих видів джерел доказів
законодавець відносить – показання, речові докази, документи, висновки
експерта.

2. Показання.

Показання – відомості які надаються в усній або письмовій формі під

час допиту підозрюваним, обвинувачуваним, свідком, потерпілим, експертом
щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення
для цього кримінального провадження. (ст. 95 КПК У).
Характеризуючи показання окремих суб’єктів, як джерела доказів,
закон наділяє їх певними правами й обов’язками, визначає за яких умов їх
показання можуть бути використані у кримінальному провадженні.
Давати показання під час кримінального провадження це право
підозрюваного, обвинувачуваного та потерпілого. А для свідка та експерта
давати показання є не правом, а обов’язком.
Умови, за яких показання осіб можуть бути використані у
кримінальному провадженні такі:
- особа дає показання тільки щодо фактів, які вона сприймала особисто,
за винятком випадків визначених ст. 97 КПК;
- висновки або думки особи, що дає показання можуть визнаватися
судом доказом, якщо такі висновки, або думки корисні для ясного розуміння
показань і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК. У
випадку, якщо суд не визнає такі думки і висновки доказом, інша сторона має
право допитати таку особу згідно з правилами допиту експерта (ч.2 ст. 89
КПК);
- суд може використати для обґрунтування своїх рішень тільки
показання, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні, тобто такі,
які дослідженні під час судового провадження, або отримані в судовому
засіданні під час досудового провадження (ст.225 КПК).
На законодавчому рівні визначено тільки з’ясування такої властивості
показань свідка, як їх достовірність – відповідність фактичних даних,
результатам перевірки доказів та їх джерел під час кримінального
провадження (ст. 96 КПК).
Така перевірка здійснюється процесуальними засобами, на основі
принципу змагальності. Сторони мають право ставити перед свідком
питання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а
також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки
достовірності показань свідка. При цьому свідок зобов’язаний відповідати на
запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань та
попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями.
Сторони мають право доводити недостовірність показань свідка
представляючи про нього заперечливу інформацію, формуючи негативну
репутацію, як то: про засудження, давання раніше завідомо неправдивих
показань, обман або шахрайство або інші дії, які свідчать про нечесність його
показань( ч.2 ст.96 КПК).
Визнаючи дію принципу безпосередності дослідження доказів,
законодавець допускає можливість використання показань з чужих слів,
тобто таких, які свідчать про певний факт і ґрунтуються на поясненнях іншої
особи (ст.97 КПК), без безпосереднього допиту цієї особи.
Але для визнання таких доказів допустимими, суд при прийнятті такого
рішення повинен врахувати певні обставини:
- можливість допиту особи, що надала такі пояснення, або
причини з яких такий допит не можливий;
- переконливість і достовірність відомостей щодо факту надання
первинних пояснень;
- значення пояснень і показань, у випадку їх достовірності, для
з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших
відомостей;
- співвідношення показань з чужих слів з іншими доказами та
інтересами особи, яка надала ці показання;
- враховується також складність спростування пояснень, показань
з чужих слів для сторони проти якої вони спрямовані (ч.2 ст.97 КПК).
При цьому слід мати на увазі, що суд має право, а не зобов’язаний
приймати рішення про допустимість доказом показань з чужих слів. Іншими
словами, навіть при виконанні вказаних в законі умов прийняття таких
показань за доказ це не обов’язок суду, а тільки його право.
Аналогічно, як і питання щодо визнання неможливості допиту особи,
хоча законодавець чітко визначає такі випадки у ч.3ст.97 КПК. Такими
випадками закон визнає:
1) відсутність особи під час судового провадження в наслідок
смерті, або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;
2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не
підкоряючись суду вимозі давати показання;
3) не прибуває на виклик суду , а місцезнаходження особи не було
встановлено шляхом проведення необхідних розшукових заходів;
4) особа перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.
Суд може визнати показання з чужих слів допустимим доказом у
випадках, якщо сторони погоджуються визнати їх доказом, або якщо
підозрюваний, обвинувачуваний створив, або сприяв створенню
обставин, за яких особа не може бути допитана. В останньому випадку
факт створення обставин, за яких особа не може бути допитана повинен бути
доведений протилежною стороною.

2. Речові докази та документи.

КПК визначає речові докази (98 КПК), як матеріальні об’єкти, які були
знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його
сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту
чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому
числі й предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші,
цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, розкриває
перелік ознак, за якими виділяються окремі види речових доказів.
Законодавець дає саме перелік окремих видів речових доказів, тому що
визначити й дати перелік усіх речових доказів взагалі не можливо.
Як види речових доказів визначаються:
а) знаряддя вчинення кримінального правопорушення;
б) предмети, які зберегли на собі сліди правопорушення та можуть бути
використані як доказ будь-якого факту чи обставин, які входять до предмету
доказування;
в) об’єкти кримінально протиправних дій предмети, гроші, цінності;
г) речі набуті кримінально протиправним шляхом;
д) документи, якщо вони були знаряддям кримінального
правопорушення, якщо вони зберегли на собі його сліди та можуть бути
використані як доказ будь-якого факту чи обставин, які входять до предмету
доказування, чи об’єктом вчинення кримінального правопорушення, або
були отримані кримінально протиправним шляхом.
Для визнання об’єктів матеріального світу речовими доказами і
використання їх у доказуванні в кримінальному провадженні вони мають
відповідати вищенаведеним ознакам та процесуальним вимогам, до яких
належать:
1) належне процесуальне оформлення факту отримання стороною
кримінального провадження матеріального об’єкта;
2) речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором,
оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду (ч.
2 ст. 100 КПК);
3) оглянуті слідчим, прокурором предмети, які мають ознаки речових
доказів, залучаються до провадження відповідною постановою (закон не
передбачає складання окремої постанови про залучення до кримінального
провадження предметів як речових доказів. Утім складання слідчим,
прокурором такої постанови забезпечує визначеність у цьому питанні, а тому
й з урахуванням ч. 2 ст. 100 КПК вбачається доцільним);
4) речовий доказ, який був наданий стороні кримінального
провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий
володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 КПК (ч.
1 ст. 100 КПК);
5) речовий доказ, наданий добровільно або на підставі судового
рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він
наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ,
зобов’язана зберігати його у стані, придатному для використання у
кримінальному провадженні (ч. 2 ст. 100 КПК).
Законом чітко визначається поняття документу (ч.1 ст. 97 КПК), як
спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт,
який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення
тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що
встановлюються під час кримінального провадження.
Крім самого поняття на законодавчому рівні визначено й перелік
документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною
першою цієї статті. До них відносяться:
1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії
інформації (у тому числі електронні);
2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального
провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами,
згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;
3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних
дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою
технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;
4) висновки ревізій та акти перевірок.
Крім того в якості доказів у кримінальному провадженні можуть бути
використані й матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні
діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з
дотриманням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»,
за умови відповідності їх вимогам цієї статті. В останньому випадку потрібно
особливо звертати увагу на фразу «фактичні дані», тобто на те, що ці
фактичні дані ще повинні набути певних ознак – належності та допустимості.
Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов’язані надати
суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а
оригіналом електронного документа – його відображення, якому надається
таке ж значення, як документу(ч.3 ст. 99 КПК).
Але і дублікат документу (документ, виготовлений таким же способом,
як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа.
Для підтвердження змісту документа можуть встановлюватися й бути
визнані допустимими й інші відомості, якщо:
1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо
він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;
2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою
доступних правових процедур;
3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін
кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.
Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати
витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю
досліджувати в суді, а на вимогу суду – зобов’язані надати документи у
повному обсязі.
Сторона зобов’язана надати іншій стороні можливість оглянути або
скопіювати оригінали документів, зміст яких доводився у передбаченому
цією статтею порядку (ст. 99 КПК).
Законодавець досить багато уваги приділив питанню щодо зберігання
речових доказів і документів та вирішення питання про них (ст.100 КПК).

4. Висновок експерта.
Ще одне джерело доказу висновок експерта (101), визначене законом,
як докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх
результатами висновки, обґрунтовані відповіді, поставлені особою, яка
залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення
експертизи.
Підставою для проведення експертизи експертом може стати, як
звернення сторони кримінального провадження, так і доручення слідчого
судді чи суду. Але в будь-якому випадку для її проведення необхідні ще й
такі підстави, як необхідність спеціальних знань для з’ясування обставин, що
мають значення для кримінального провадження .
Таким чином, реалізуючи принцип змагальності, законодавець
започатковує право для кожної із сторін кримінального провадження
надати суду висновок експерта, який ґрунтується на спеціальних знаннях –
наукових, технічних, або будь-яких інших, за виключенням правових.
Висновок експерта надається в письмовій формі й від свого імені та
ґрунтується на фактичних даних, які безпосередньо ним сприймались, або
стали відомі під час дослідження; доказах які судом не визнані
недопустимими. При необхідності сторона має право звернутися з
клопотанням до суду про виклик експерта для допиту під час судового
розгляду для з’ясування чи доповнення його висновку.
Висновок експерт передає стороні, за клопотанням якої здійснювалась
експертиза. Висновок експерта не є обов’язковим для стороні чи особи, що
здійснює провадження, але така незгода з висновком експерта повинна
бути вмотивовано викладена у процесуальному рішенні – постанові
(слідчого чи прокурора), ухвалі (слідчого судді чи суду), вироку (суду).
Надаючи сторонам досить широкі повноваження, щодо вирішення
питання про проведення експертизи, законодавець зобов’язує слідчого та
прокурора в окремих випадках обов’язково звернутися до експерта для
проведення експертизи. Іншими словами визначаються випадки
обов’язкового її проведення. До них відносяться наступні питання:
1) встановлення причин смерті;
2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;
3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності
відомостей, які викликають сумнів, щодо його осудності, обмеженої
осудності;
4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення
питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а
іншим способом не можливо отримати ці відомості;
5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальному
провадженні щодо злочинів.
Висновок експерта в кримінальному провадженні отримується як
результат проведення окремої слідчої дії, в передбаченому законом
процесуальному порядку.

Контрольні питання:
1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.
2. Співвідношення кримінальної процесуальної форми та джерел
доказів у кримінальному процесі України.
3. Показання: їх поняття та характеристика. З’ясування достовірності
показань. Показання з чужих слів.
4. Речові докази і документи: їх поняття та характеристика. Зберігання
речових доказів та документів та вирішення питання про них.
5. Пояснення осіб і їх значення для кримінального провадження.
 Лекція 7. Фіксування кримінального провадження. Повідомлення
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): набуття курсантами та студентами знань щодо порядку
фіксування кримінального провадження;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо фіксування кримінального провадження;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу.

Основні поняття: протокол, носій інформації, на якому за допомогою

технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, журнал судового засідання,
письмові пояснення спеціалістів, які брали участь у проведенні відповідної
процесуальної дії, спеціально виготовлені копії, зразки об’єктів, речей і
документів, стенограма, аудіо-в, відеозапис процесуальної дії, фото таблиці,
схеми, зліпки, носії комп’ютерної інформації, кримінальні процесуальні
рішення, постанова слідчого, прокурора, обвинувальний акт, вирок, ухвала,
постанова суду, повідомлення.

ПЛАН:
1. Сутність та форми фіксування кримінального провадження.
2. Протоколювання та інші форми фіксації процесуальних дій.
3. Фіксування судового засідання.
4. Повідомлення у кримінальному провадженні.

1. Сутність та форми фіксування кримінального провадження.

Відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства, усі

проведених у кримінальному провадженні процесуальні дії та прийняті
рішення, підлягають документальному оформленню та фіксації у тому числі
за допомогою технічних засобів.
Фіксування кримінального провадження - це діяльність
уповноважених законом суб’єктів, спрямована на закріплення встановленої
під час досудового розслідування та судового провадження інформації на
матеріальних носіях, у формах і засобах, передбачених законом.
Об’єктом фіксування є інформація, що має значення для
кримінального провадження, встановлена під час проведення процесуальних
дій, їх зміст і результати. Для суб’єктів, які проводять процесуальну дію,
фіксування її ходу та результатів у передбачених КПК випадках є їх
процесуальним обов'язком, недотримання якого тягне за собою правові
наслідки.
 Стаття 103 КПК містить вичерпний перелік форм фіксування
процесуальних дій під час кримінального провадження, а саме: протокол,
носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані
процесуальні дії, журнал судового засідання. Фіксування в будь-якій іншій
формі не допускається, а результати не передбаченого законом фіксування не
можуть мати ніякого юридичного значення.
Під час досудового розслідування хід і результати слідчих
(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій фіксуються в
протоколах, а також додатково в разі необхідності за допомогою технічних
засобів, що передбачено відповідними статтями КПК.
Фіксування судового провадження в сенсі п. 23 ч. 1 ст. З КПК
здійснюється в журналі судового засідання та одночасно і без виключень
згідно з п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України та ч. 5 ст. 27 КПК у повному
обсязі технічними засобами, якими може бути техніка звукозапису та іноді –
відеозапису й фотографії, причому офіційним записом судового засідання є
лише технічний запис, здійснений судом у передбаченому КПК порядку.
Необхідність паралельного фіксування судового провадження технічними
засобами на всіх його стадіях передбачена в імперативних нормах КПК

2. Протоколювання та інші форми фіксації процесуальних дій.

Хід і результати процесуальних дій, які проводяться під час досудового

розслідування, обов’язково фіксуються в протоколах, які виступають
засобами збирання й перевірки доказів та їх джерел. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 99
КПК до числа документів як джерела доказів належать складені в порядку,
передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них. Отже,
протоколи процесуальних дій мають правовий статус джерел доказів, і
інформація про факти, яка міститься в них, може повною мірою
використовуватись в юридичному доказуванні, звичайно, в сукупності з
іншими доказами.
Протоколи складаються на стадії досудового розслідування злочинів та
кримінальних проступків, головним чином під час проведення слідчих
(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, а саме: у разі
невиконання ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і
документів при реалізації нової ухвали про дозвіл на проведення обшуку з
метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів (ст. 166
КПК), при тимчасовому вилученні майна під час затримання особи або
обшуку (ст. 168 КПК), при затриманні особи, підозрюваної у вчиненні
злочину (ст. 208 КПК), при допиті свідка, потерпілого чи підозрюваного (ст.
224 КПК), при допиті свідка, потерпілого під час досудового розслідування в
судовому засіданні (ст. 225 КПК). при допиті малолітньої або неповнолітньої
особи (ст. 226 КПК), при проведенні допиту в режимі відеоконференції під
час досудового розслідування (ст. 232 КПК), при пред'явленні особи для
впізнання (ст.ст. 228, 231 КПК), при пред'явленні речей для впізнання (ст.ст.
229, 231 КПК), при впізнанні трупа (ст. ст. 230, 231 КПК), при проведенні
впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування (ст.
232 КПК), при проведенні обшуку (ст. 236 КПК), при огляді місця події,
речових доказів і трупа (ст.ст. 100, 237, 238 КПК), при огляді трупа,
пов'язаного з ексгумацією (ст. 239 КПК), при проведенні слідчого
експерименту (ст. 240 КПК), при проведенні слідчим або прокурором
освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого (ст. 241 КПК), при
отриманні зразків для експертизи (ст. 245 КПК), при проведенні кожної з
передбачених КПК негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 252 КПК), при
проведенні кожної з передбачених КПК слідчих (розшукових) дій у ході
досудового розслідування кримінальних проступків (ст. 300 КПК), а також у
процесі судового розгляд) при проведенні судом за необхідності огляду
певного місця (ст. 361 КПК) або при огляді судом речових доказів за місцем
їх знаходження, якщо їх не можна доставити в судове засідання (ст. 357
КПК).
Необхідно звернути увагу на те, що в статтях КПК, присвячених різним
видам допиту, немає прямої вказівки на фіксацію ходу й результатів цієї
процесуальної дії в протоколі. Можна вважати, що законодавець не побачив
необхідності записувати в нормах закону повністю очевидні речі, адже
цілком зрозуміло, що показання, заради одержання яких проводиться допит,
неодмінно мають бути зафіксовані в протоколі допиту та ситуативно в
технічних додатках до нього - інакше просто не може бути. Водночас у
законі існує ціла низка непрямих вказівок, які свідчать про обов'язковість
складення протоколу допиту, зокрема, в абз. 2 ч. 2 ст. 104 КПК зазначається,
що текст показань за згоди учасників може не заноситись до протоколу, якщо
допит фіксувався за допомогою технічних засобів, про що робиться запис у
протоколі, а в ч. 5 ст. 224 КПК дозволяється під час допиту застосовувати
фотозйомку, аудіо- чи (та) відеозапис, у результаті чого ми отримуємо
матеріали, які мають процесуальний статус не обов’язкових додатків до
протоколу (ч. 2 ст. 105 КПК). Наведена ремарка є абсолютно необхідною,
оскільки в ч. 1 ст. 104 КПК зазначається, що «у випадках, передбачених КПК,
хід і результати проведення процесуальної дії фіксуються у протоколі».
Протокол може мати лише письмову форму і повинен писатися від
руки перовою чи кульковою ручкою або друкується комп’ютерним
принтером. Він може також друкуватися на друкарській машинці, що в
сучасних умовах вбачається малоймовірним. В умовах провадження
досудового розслідування друкування протоколів повинно здійснюватись у
визначених службових приміщеннях з обмеженим доступом до друкувальної
техніки. Протокол під час досудового розслідування складається слідчим або
прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію, під час її
проведення або безпосередньо після її закінчення.
Протокол складається з:
1) вступної частини, яка повинна містити відомості про:
місце, час проведення та назву процесуальної дії;
особу, яка проводить процесуальну дію (прізвище, ім’я, по батькові,
посада);
 всіх осіб, які присутні під час проведення процесуальної дії (прізвища,
імена, по батькові, дати народження, місця проживання);
інформацію про те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії,
заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації,
характеристики технічних засобів фіксації та носіїв інформації, які
застосовуються при проведенні процесуальної дії, умови та порядок їх
використання;
2) описової частини, яка повинна містити відомості про:
послідовність дій;
отримані в результаті процесуальної дії відомості, важливі для цього
кримінального провадження, в тому числі виявлені та/або надані речі і
документи;
3) заключної частини, яка повинна містити відомості про:
вилучені речі і документи та спосіб їх ідентифікації;
спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу;
зауваження і доповнення до письмового протоколу з боку учасників
процесуальної дії.
Перед підписанням протоколу учасникам процесуальної дії надається
можливість ознайомитися із текстом протоколу, зробити зауваження.
Зауваження і доповнення зазначаються у протоколі перед підписами.
Протокол підписують усі учасники, які брали участь у проведенні
процесуальної дії. Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не
може особисто підписати протокол, то ознайомлення такої особи з
протоколом здійснюється у присутності її захисника (законного
представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт
неможливості його підписання особою. Якщо особа, яка брала участь у
проведенні процесуальної дії, відмовилася підписати протокол, про це
зазначається в протоколі. Такій особі надається право дати письмові
пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу.
Факт відмови особи від підписання протоколу, а також факт надання
письмових пояснень особи щодо причин такої відмови засвідчується
підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності –
понятих.
Про факт фіксування ходу й результатів процесуальної дії під час
досудового розслідування за допомогою технічних засобів обов’язково
зазначається у вступній частині протоколу відповідної дії. Рішення про
фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час
досудового розслідування приймає особа, яка проводить відповідну
процесуальну дію. За клопотанням учасників процесуальної дії застосування
технічних засобів фіксування є обов’язковим. Виконання ухвали слідчого
судді, суду про проведення обшуку в обов’язковому порядку фіксується за
допомогою звуко- та відеозаписувальних технічних засобів.
Слід мати на увазі, що речові докази, вилучені слідчим, прокурором,
обов'язково фотографуються (ч. 2 ст. 100 КПК), а речові докази, які в силу
різних об'єктивних причин повертаються законному власнику або
передаються йому на відповідальне зберігання, передаються для реалізації,
знищуються чи передаються для технологічної переробки, обов’язково
фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису (ч. 6 ст. 100
КПК). У всіх інших випадках фіксування процесуальних дій за допомогою
технічних засобів, якщо на обов'язковому фіксуванні не наполягають
учасники процесуальної дії (див. коментар до ст. 107 КПК), є
факультативним і залежить від конкретних обставин, а саме: при допиті (ч. 5
ст. 224 КПК), при пред’явленні для впізнання особи, речей, трупа (ч. 8 ст.
228, ст.ст. 229, 230, ч. 3 ст. 231 КПК), при обшуку (ч. 7 ст. 236 КПК), при
проведенні огляду (ч. 7 ст. 237 КПК), при проведенні огляду трупа,
пов'язаного з ексгумацією (ч. 6 ст. 239 КПК), при проведенні слідчого
експерименту (ч. 2 ст. 240 КПК), при проведенні освідування особи (ч. 4 ст.
241 КПК), при відбиранні біологічних зразків для експертизи (ч. З ст. 245
КПК), при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій на тих самих
підстав, що і при проведенні слідчих (розшукових) дій під час досудового
розслідування (ч. 2 ст. 252, ч. 1 ст. 256 КПК), але з урахуванням вимог до
забезпечення захисту інформації, отриманої в результаті проведення
негласних дій (ст. 254 КПК), при проведенні слідчих (розшукових) дій під
час досудового розслідування кримінальних проступків без яких-небудь
обмежень (ст. 300 КПК). Що ж стосується стадії судового розгляду, то тут,
крім її обов'язкового повного фіксування технічними засобами, передбачено
обов'язкове фіксування за допомогою технічних засобів відеозапису ходу й
результатів процесуальних дій, проведених у режимі відеоконференції (ч. 7
ст. 336 КПК), та можливе фіксування технічними засобами проведення судом
огляду на місці та його результатів (ч. 5 ст. 361 КПК). Є всі підстави вважати,
що огляд судом на місці речових доказів, які не можна доставити в судове
засідання, також може фіксуватись за допомогою технічних засобів (ч. 2 ст.
357 КПК).
Важливою в царині доказового права і практики судочинства є
процесуальна новела про можливість повного фіксування допиту за
допомогою технічних засобів без внесення тексту показань до відповідного
протоколу. Ініціатором такого способу фіксування допиту виступає особа,
яка цей допит проводить і яка повинна одержати згоду кожного з учасників
цієї процесуальної дії на такий варіант фіксування. Слід мати на увазі, що
слідчий або прокурор можуть провадити одночасний допит двох чи більше
вже допитаних осіб для з'ясування причин розбіжності в їхніх показаннях (ч.
9 ст. 224 КПК), а допит малолітньої або неповнолітньої особи має
проводитись у присутності законного представника і педагога або психолога
(ч. 1 ст. 226 КПК). Кожна з цих осіб повинна дати згоду на описаний спосіб
фіксування допиту, про що робиться відповідний запис у протоколі допиту з
підписами зазначених осіб. Про факт застосування названого способу
фіксування зазначається в протоколі допиту, а технічні носії інформації в
опечатаному вигляді додаються до протоколу і зберігаються в сейфі.

3. Фіксування судового засідання.

 Під час судового засідання секретарем судового засідання ведеться
журнал судового засідання, в якому зазначаються такі відомості:
1) найменування та склад суду (слідчий суддя);
2) реквізити кримінального провадження та відомості щодо його
учасників;
3) дата і час початку та закінчення судового засідання;
4) час, номер та найменування процесуальної дії, що проводиться під
час судового засідання, а також передані суду під час процесуальної дії речі,
документи, протоколи слідчих (розшукових) дій і додатки до них;
5) ухвали, постановлені судом (слідчим суддею) без виходу до нарадчої
кімнати;
6) інші відомості у випадках, передбачених цим Кодексом.
Крім того, відповідно до положень ст. 247 КПК, Суд під час судового
розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за
допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу в порядку,
передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-
телекомунікаційну систему.
За наявності заперечень з боку будь-кого з учасників судового процесу
проти здійснення повного фіксування судового засідання за допомогою
відеозаписувального технічного засобу - таке фіксування здійснюється лише
за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар
судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи
в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи
здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового
процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не
здійснюється.
Технічний запис судового засідання є додатком до протоколу судового
засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів
справи, а будь-який учасник справи має право отримати копію технічного
запису судового засідання.

4. Повідомлення у кримінальному провадженні.

Повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за

допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного
учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення
відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи
здійснену процесуальну дію.
Повідомлення учасників кримінального провадження з приводу
вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь цих осіб у
таких діях не є обов’язковою. У зворотному випадку особа викликається для
участі у відповідній процесуальній дії.
У повідомленні повинно бути зазначено:
 1) прізвище та посада слідчого, прокурора, слідчого судді,
найменування суду, який здійснює повідомлення;
2) адреса установи, яка здійснює повідомлення, номер телефону чи
інших засобів зв’язку;
3) ім’я (найменування) особи, яка повідомляється, та її адреса;
4) найменування (номер) кримінального провадження, в рамках якого
здійснюється повідомлення;
5) процесуальний статус, в якому перебуває особа, що повідомляється;
6) дата, час та місце проведення процесуальної дії, про яку
повідомляється особа;
7) інформація про процесуальну дію (дії), яка буде проведена, або про
здійснену процесуальну дію чи прийняте процесуальне рішення, про які
повідомляється особа;
8) вказівка щодо необов’язковості участі в процесуальній дії та її
проведення без участі особи, яка повідомляється, в разі її неприбуття;
9) підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив
виклик.

Контрольні питання:
1. Охарактеризуйте сутність, форми та значення фіксування
кримінального провадження. Назвіть об’єкт фіксування у кримінальному
провадженні та суб’єктів його здійснення.
2. Охарактеризуйте поняття протоколу процесуальної дії як форми її
фіксування, види, загальну структуру та вимоги до нього, додатки до
протоколу процесуальної дії, їх види та вимоги до них.
3. Який процесуальний порядок застосування технічних засобів
фіксування кримінального провадження передбачено КПК? Назвіть випадки
обовязкового застосування технічних засобів фіксування кримінального
провадження та правові наслідки порушення вимог закону щодо
застосування технічних засобів.
 Лекція 8. Процесуальні строки і процесуальні витрати
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): одержання знань й формування уявлення щодо вимог до
процесуальних документів та систематизація знань відносно процесуальних витрат, що
мають місце у кримінальному провадженні;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними документами та аналіз процесуальних витрат у
кримінальному провадженні;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу, переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Поняття, значення і види процесуальних документів, вимоги, що
ставляться до їх форми та змісту.
2. Процесуальні витрати: поняття та види, порядок відшкодування.

Основні поняття: процесуальні документи; види процесуальних

документів; процесуальні рішення; підстави прийняття процесуальних
рішень; механізм прийняття процесуальних рішень; процесуальні терміни;
види процесуальних термінів; процесуальні; види судових витрат.

1. Поняття, значення і види процесуальних документів, вимоги, що

ставляться до їх форми та змісту
Кримінальні процесуальні документи – це письмові акти, що складаються
уповноваженими суб’єктами в межах кримінального провадження та фіксують
зміст і результати проведених слідчих (розшукових), негласних слідчих
(розшукових) і судових дій або закріплюють владне рішення щодо правових
питань, які виникають в процесі кримінального провадження. До документів
можуть належати: матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші
носії інформації (у тому числі електронні); матеріали, отримані внаслідок
здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених
чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою України; складені в порядку, передбаченому КПК
України, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії
інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано
процесуальні дії; висновки ревізій та акти перевірок (ч. 2 ст. 99 КПК
України).
Процесуальні документи мають відповідати вимогам законності (за
формою та змістом), мотивованості, об’єктивності, логічності, ясності,
грамотності та культури оформлення.
За ступенем імперативності прийняття процесуальні документи
поділяють на обов’язкові та факультативні.
За юридичною силою процесуальні документи поділяють на ті, що
набрали законної сили та ті, що не набрали чинності.
За структурно-змістовним критерієм кримінально-процесуальні
документи поділяють на:
1) протоколи – процесуальні документи, що фіксують хід і результати
слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) і судових дій.
КПК України передбачає складання декілька десятків різних
протоколів (протокол огляду місця події, протокол допиту свідка, протокол
затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, протокол слідчого
експерименту тощо);
2) рішення - процесуальні документи, що закріплюють владне
волевиявлення компетентної посадової особи держави щодо правових
питань, які виникають в процесі кримінального провадження. У ч. 1 ст. 110
КПК України визначено, що процесуальними рішеннями є всі рішення
органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду;
3) інші документи – повістки, запити, підписки тощо.
У переліку інших документів окрему групу становлять повідомлення
(ст.ст. 111, 112, 276-279 та інші КПК України), серед яких в контексті
оновленої ідеології КПК України від 13.04.2012 р. особливо значущим є
повідомлення про підозру (гл. 22 КПК України).

2. Процесуальні витрати: поняття та види, порядок відшкодування

Кримінальні процесуальні витрати – це передбачені кримінальним
процесуальним законом витрати, повʼязані зі здійсненням кримінального
провадження, які відшкодовуються державою певним субʼєктам
кримінального процесу і підлягають стягненню з осіб, визнаних винними у
вчиненні злочину чи, в окремих випадках, зараховуються на рахунок
держави.
До процесуальних витрат не належить заробітна плата слідчого (судді)
чи кошти, що виділяються на канцелярські прилади, при цьому перелік
(склад) процесуальних витрат визначений ст. 118 КПК України, зокрема, це:
1. Витрати на правову допомогу.
Правова допомога – це на-дання правових послуг, спрямованих на
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих
прав і свобод, їх відновлення у разі порушення (п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України
від 2 червня 2011 р. «Про безоплатну правову допомогу»).
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову
допомогу» безоплатна вторинна допомога включає такі види правових
послуг:
– захист від обвинувачення;
– здійснення представництва осіб, які мають право на без-оплатну
вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах
місцевого самоврядування, перед іншими особами;
– складання документів процесуального характеру.
За загальним правилом витрати, пов’язані з оплатою допомоги
захисника, несе підозрюваний, обвинувачений. Допомога захисника,
залученого для здійснення захисту за призначенням у випадках,
передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової
допомоги, надається за рахунок коштів Державного бюджету України і є
безоплатною для підозрюваного, обвинуваченого. Граничний розмір
компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законодавством.
Витрати, пов’язані з оплатою допомоги представника потерпілого,
цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої
здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе
відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична
особа, щодо якої здійснюється провадження.
Потерпілі, цивільні позивачі та цивільні відповідачі мають право на
різновиди безоплатної вторинної правової допомоги, передбачені пунктами 2
і 3 ч. 2 ст. 13 Закону України від 2 червня 2011 р. «Про безоплатну правову
допомогу». В разі цього треба враховувати, що вони повинні належати до
однієї із категорій суб’єктів надання такої правової допомоги, визначених
ст. 14 Закону.
2. Витрати, пов’язані із прибуттям до місця досудового розслідування
або судового провадження. До цих видатків належать витрати
обвинуваченого, підозрюваного, до якого не застосовано запобіжний захід у
вигляді тримання під вартою, його захисника, представника потерпілого,
пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту, найманням житла,
виплатою добових (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також
втрачений заробіток чи витрати у зв’язку із відривом від звичайних занять.
Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від
розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних
занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.
Витрати, пов’язані із прибуттям до місця досудового розслідування або
судового провадження підозрюваного, обвинуваченого, він несе самостійно.
Витрати, пов’язані із прибуттям до місця досудового розслідування або
судового провадження захисника, несе підозрюваний, обвинувачений. У разі
закриття кримінального провадження за реабілітуючими особу обставинами
або виправданню підсудного процесуальні витрати приймаються на рахунок
держави.
Витрати, пов’язані із прибуттям до місця досудового розслідування або
судового провадження представника, несе особа, яку він представляє.
Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат, пов’язаних
із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження,
встановлюється Кабінетом Міністрів України.
3. Витрати, пов’язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів,
перекладачів та експертів. За загальним правилом, витрати, пов’язані із
залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів, несе сторона
кримінального провадження, яка заявила клопотання про виклик свідків,
залучила спеціаліста, перекладача чи експерта, крім випадків, встановлених
КПК України.
Витрати, пов’язані з участю потерпілих у кримінальному провадженні,
залученням та участю перекладачів для перекладу показань підозрюваного,
обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача,
представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України у порядку,
передбаченому Кабінетом Міністрів України. Залучення стороною
обвинувачення експертів спеціалізованих державних установ, а також
проведення експертизи за дорученням слідчого судді або суду здійснюється
за рахунок коштів, які за цільовим призначенням виділяються цим установам
із Державного бюджету України.
Потерпілим, цивільним позивачам, свідкам оплачуються проїзд,
наймання житла та добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а
також компенсація за втрачений заробіток або відрив від звичайних занять.
Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від
розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних
занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.
Експертам, спеціалістам, перекладачам оплачуються проїзд, а також
добові в разі переїзду до іншого населеного пункту. Експертам, спеціалістам
і перекладачам повинна бути сплачена винагорода за виконану роботу, якщо
це не є їх службовим обов’язком.
Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням
потерпілих, свідків, спеціалістів та експертів, встановлюється Кабінетом
Міністрів України.
Розмір процесуальних витрат, необхідних для екстрадиції, у певних
випадках може бути підставою для відмови від екстрадиції. Наприклад, якщо
видача особи іншій державі буде явно невиправданою, з огляду на
співвідношення тяжкості вчиненого особою кримінального правопорушення
та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції, уповноважений
(центральний) орган України має право відмовити компетентному органу
України у зверненні до іноземної держави (ч. 4 ст. 573 КПК).
4. Витрати, пов’язані із зберіганням і пересиланням речей і
документів. Дані витрати здійснюються за рахунок Державного бюджету
України, граничний розмір яких встановлюється Кабінетом Міністрів
України. Так, на утримання до тваринної ферми може бути передано велику
рогату худобу, що була об’єктом злочинного посягання. Вибухонебезпечні
речовини і отрути направляються до складів боєприпасів Міністерства
оборони (інших спеціалізованих підприємств) та складів суб’єктів
господарювання, які мають дозвіл на це, відповідно (де наявні умови для їх
зберігання ) тощо.
Розмір процесуальних витрат належить до обставин, які підлягають
доказуванню у кримінальному провадженні (п.3 ч.1 ст. 91 КПК України), при
цьому обов’язок доказування цих даних покладається на сторону, що їх подає
(ч.2 ст. 92 КПК України).
Згідно зі ст. 125 КПК суд за клопотанням осіб має право визначити
грошовий розмір процесуальних витрат, які повинні бути їм компенсовані.
Суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у виро-ку суду або
ухвалою. Виносячи вирок або ухвалу, суд повинен вирішити на кого мають
бути покладені процесуальні витрати і в якому обсязі (п. 13 ч. 1 ст. 368 КПК).
Рішення щодо процесуальних витрат викладається у резолютивній частині
вироку суду першої інстанції (п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК). Рішення про розподіл
процесуальних витрат викладається в ухвалі суду апеляційної інстанції (п. 3
ч. 1 ст. 419 КПК) і в ухвалі суду касаційної інстанції (п. 3 ч. 1 ст. 442 КПК).
Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціалісти,
перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуальних
витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.
У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого
на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені
процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для
відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за
рахунок Державного бюджету України у випадках та у порядку,
передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним право-
порушенням.
У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого
на користь держави документально підтверджені витрати на залучення
експерта.
Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, Верховний Суд
України, не ухвалюючи рішення про новий судовий розгляд, змінить судове
рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл процесуальних
витрат.
Суд, враховуючи майновий стан особи (обвинуваченого, потерпілого),
за власною ініціативою або за її клопотанням має право своєю ухвалою
зменшити розмір належних до оплати процесуальних витрат або звільнити
від їх оплати повністю або частково, або відстрочити або розстрочити сплату
процесуальних витрат на визначений строк.
Якщо оплату процесуальних витрат відстрочено або розстрочено до
ухвалення судового рішення, витрати розподіляють-ся відповідно до
судового рішення.
У разі зменшення розміру належних до оплати процесуальних витрат
або звільнення від їх оплати повністю або частково відповідні витрати
компенсуються за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

Контрольні питання:
1. Розкрийте поняття процесуальних строків. Укажіть їх роль у
виконанні завдань кримінального провадження.
2. Класифікуйте процесуальні строки за юридичною природою,
залежно від їх часового прояву та функціонального призначення.
3. Назвіть правила обчислення процесуальних строків.
Охарактеризуйте порядок продовження та поновлення процесуальних
строків.
 Лекція 9. Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному
провадженні, цивільний позов
(2 год.)

Мета:

- освітня (навчальна): набуття курсантами, студентами та слухачами знань щодо

процесуального порядку відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному
провадженні, цивільному позові;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо процесуального порядку відшкодування (компенсації) шкоди у
кримінальному провадженні, цивільному позові;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу.

Основні поняття: добровільне відшкодування (компенсація) шкоди у

кримінальному провадженні, суб’єкти відшкодування (компенсації) завданої
внаслідок вчинення кримінального правопорушення шкоди, способи
відшкодування (компенсації) завданої шкоди, примусове відшкодування
(компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов,
звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень,
компенсація завданої потерпілому шкоди за рахунок Державного бюджету
України, кримінально-правова реституція.

ПЛАН:

1. Відшкодування (компенсація) шкоди потерпілому.

2. Цивільний позов у кримінальному провадженні.

1. Відшкодування (компенсація) шкоди потерпілому.

Підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша

фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального
провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній
громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Закон для цього
випадку не регулює також ні розміру добровільного відшкодування
(компенсації,) шкоди (частково, в повному чи більшому обсязі від фактично
завданої), ні способу (в грошовому, натуральному вигляді, шляхом
компенсації витрат, наприклад, на лікування тощо). Вони залежать від
характеру спричиненої шкоди (моральна, фізична чи майнова) та, крім того,
можуть узгоджуватися з потерпілим. Однак в усіх випадках факт
добровільного відшкодування (компенсації) шкоди, її розмір, спосіб та інші
необхідні обставини, оскільки, крім цивільного правового значення, вони
мають одночасно й кримінально-правове як такі, що впливають на
пом'якшення покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66, ст.ст. 69, 69-1 КК), можуть бути
підставами звільнення від кримінальної відповідальності (ст.ст. 45, 46 КК)
тощо, в їх юридично значимих ознаках мають бути документально
відображені в матеріалах кримінального провадження.
Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно
небезпечним діянням, також може бути стягнута судовим рішенням за
результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. І
потерпілий - фізична особа, і потерпілий - юридична особа вправі
скористатися цим шляхом в усіх випадках завдання їм шкоди, тобто як
кримінальним правопорушенням (злочином чи кримінальним проступком),
так і іншим суспільно небезпечним діянням (діянням, вчиненим особою, яка
не досягла віку кримінальної відповідальності, неосудною чи обмежено
осудною особою). Для цього вони мають пред'явити цивільний позов з
конкретних підстав, на умовах і в порядку, передбаченому ст. 128 КПК.
Ч. 3 ст. 127 КПК встановлює, що у визначених Законом випадках та
порядку, шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального
правопорушення може компенсуватися за рахунок Державного бюджету
України. Аналогічні положення містить і ст. 1177 Цивільного кодексу. Така
компенсація може застосовуватися якщо не встановлено особу, яка вчинила
злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Втім на сьогодні не існує
закону, який регулював би дані відносини, а отже згадані норми КПК та ЦП
на практиці не застосовуються.
У випадках, коли шкода у кримінальному провадженні завдана
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює
оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або
суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у
випадках та в порядку, передбачених законом.
Держава, відшкодувавши шкоду, завдану слідчим, прокурором,
застосовує право зворотної вимоги до цих осіб у разі встановлення в їхніх
діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду,
який набрав законної сили, або дисциплінарного проступку незалежно від
спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення.

2. Цивільний позов у кримінальному провадженні.

Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно

небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право
під час кримінального провадження до початку судового розгляду
пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до
фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність
за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної
особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. На захист інтересів
неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому законом порядку
недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільний позов може бути
пред’явлений їхніми законними представниками.
В інтересах держави цивільний позов пред’являється прокурором.
Цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених
законом, також в інтересах громадян, які через недосягнення повноліття,
недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити
свої права. В такому випадку прокурор має обґрунтувати наявність підстав
для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді.
Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен
надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття,
недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також
письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано
право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення
ним представництва.
До форми, змісту заяви про цивільний позов у кримінальному
провадженні застосовуються вимоги, встановленим до позовів, які
пред’являються у порядку цивільного судочинства. Сам позов розглядається
судом за правилами, встановленими КПК. Якщо процесуальні відносини, що
виникли у зв’язку з цивільним позовом, не врегульовані КПК, до них
застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за
умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд
залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний
позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
У разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення
суд відмовляє в позові. У разі виправдання обвинуваченого за відсутності в
його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до
вчинення кримінального правопорушення, а також у випадках, передбачених
частиною першою статті 326 КПК України, суд залишає позов без розгляду.

Контрольні питання:
1. Форми відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному
провадженні.
2. Цивільний позов як форма реалізації права на відшкодування шкоди,
заподіяної кримінальним правопорушенням.
3. Інші форми забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної
кримінальним правопорушенням.
 Лекція 10. Заходи забезпечення кримінального провадження: поняття,
класифікація, підстави і порядок застосування
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): формування уявлення щодо основних положень інституту
забезпечення кримінального провадження;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами, що регламентують
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу під час застосування заходів забезпечення
кримінального провадження, переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Поняття, значення та цілі застосування заходів забезпечення
кримінального провадження.
2. Види заходів забезпечення кримінального провадження.
3. Поняття, види та класифікація запобіжних заходів.

Основні поняття: заходи забезпечення кримінального провадження;

мета заходів забезпечення кримінального провадження; підстави
застосування заходів забезпечення кримінального провадження; запобіжні
заходи; види запобіжні заходів; підстави застосування запобіжних заходів.

1. Поняття, значення та цілі застосування заходів забезпечення

кримінального провадження
Заходи забезпечення кримінального провадження – це передбачені
кримінальним процесуальним законодавством способи впливу на учасників
кримінального провадження з метою забезпечення їхньої належної поведінки
й ефективності розслідування та судового розгляду кримінальних справ для
досягнення завдань кримінального судочинства.
Підстави застосування заходів забезпечення кримінального
провадження:
фактична підстава – наявність обґрунтованої підозри щодо вчинення
кримінального правопорушення належного ступеня тяжкості;
юридична підстава – ухвала слідчого судді або суду, за винятком
випадків, передбачений КПК. Клопотання про застосування заходів
забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді
подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого
знаходиться орган досудового розслідування.
Загальними правилами застосування заходів забезпечення
кримінального провадження є:
1. Слідчий, прокурор мають довести, що:
 1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального
правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь
втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого,
прокурора. Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя або
суд зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу
забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які
можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення
обставин у кримінальному провадженні;
3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий,
прокурор звертається із клопотанням.
2. Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні
подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.
3. До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або
скасування заходу забезпечення кримінального провадження додається витяг
з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального
провадження, в рамках якого подається клопотання.

2. Види заходів забезпечення кримінального провадження

Кримінальне процесуальне законодавство України передбачає наступні
види заходів забезпечення кримінального провадження:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (глава 11
КПК);
2) накладення грошового стягнення (глава 12 КПК);
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (глава 13
КПК);
4) відсторонення від посади (глава 14 КПК);
5) тимчасовий доступ до речей і документів (глава 15 КПК);
6) тимчасове вилучення майна (глава 16 КПК);
7) арешт майна (глава 17 КПК);
8) затримання особи (глава 18 КПК);
9) запобіжні заходи (глава 18 КПК).
Даний перелік заходів забезпечення кримінального провадження є
вичерпним. Щодо затримання особи, то законодавець, відповідно до частини
2 статті 131 КПК, відносить цей процесуальний примус виключно до видів
заходів забезпечення кримінального провадження, а в частині 2 статті 176
КПК – називає тимчасовим запобіжним заходом, тобто затримання особи
відносить до видів запобіжних заходів.
3. Поняття, види та класифікація запобіжних заходів
Запобіжні заходи – це вид заходів забезпечення кримінального
провадження, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого,
засудженого з метою забезпечення виконання покладених на них
процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам цих осіб
переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду,
перешкоджати кримінальному провадженню, продовжити чи вчинити інше
кримінальне правопорушення.
Виходячи з цього визначення, метою застосування запобіжних заходів
є:
1) забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим,
засудженим покладених на них процесуальних обов’язків;
2) запобігти спробам підозрюваного, обвинуваченого, засудженого:
- переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
- знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів,
які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального
правопорушення;
- незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного,
обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному
провадженні;
- перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
- вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити
кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Запобіжні заходи не є покаранням за вчинене кримінальне
правопорушення та не можуть використовуватися з метою впливу на
підозрюваного чи обвинуваченого для отримання показань, у яких він визнає
свою вину у вчиненому. Заперечення винуватості у злочині, або відмова від
давання показань є видом захисту підозрюваного чи обвинуваченого, який
дозволений законом, а тому не може бути самостійною підставою до обрання
чи зміни запобіжного заходу на більш суворий.
Види, підстави та порядок застосування запобіжних заходів
закріплений у главі 18 КПК.
До запобіжних заходів відносяться (ст. 176 КПК):
1) особисте зобов’язання;
2) особиста порука;
3) застава;
4) домашній арешт;
5) тримання під вартою;
6) затримання (тимчасовий запобіжний захід).

Заходи кримінально-процесуального примусу – це передбачені

кримінально-процесуальним законом заходи примусового характеру, які
застосовуються тільки уповноваженими на те посадовими особами та
державними органами до підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого,
свідка, а також до інших осіб, які беруть участь у процесі, з метою
недопущення дійсних і можливих перешкод, які виникають і не дають змоги
реалізувати завдання кримінального судочинства. Примус у сфері
кримінального судочинства є необхідною складовою державного примусу.
Зауважимо, що примус у кримінально-процесуальному праві, на
відміну від інших галузей права, має дещо інший характер, а саме –
пов’язаний із серйозним обмеженням законних прав і свобод громадян. У
загальному примус як владно-правове явище застосовується державою через
державні органи та посадових осіб з метою забезпечення належної поведінки
громадян, а якщо говорити про сферу правового регулювання кримінально-
процесуальних відносин, то суб’єктів кримінального процесу. Оскільки
кримінально-процесуальний примус є правовим явищем, то для глибшого
розуміння його сутності необхідно визначити його ознаки: – по-перше, він
застосовується на підставі визначених норм права, тобто є нормативно
врегульованим; – по-друге, застосовується щодо визначеного кола суб’єктів
кримінального процесу (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
потерпілого, свідка, експерта); – по-третє, застосовується компетентними
державними органами та посадовими особами від імені держави; – по-
четверте, кримінально-процесуальний примус застосовується щодо суб’єктів
кримінального судочинства незалежно від їхньої волі; – по-п’яте, він
спрямований на виконання завдань кримінального судочинства.
Обов’язковими умовами застосування кримінально-процесуального примусу
є їх законність та обґрунтованість. Ці умови виражаються у:
1) нормативному визначенні заходів примусу;
2) визначенні суб’єктів, спеціально уповноважених і наділених правом
застосування процесуального примусу;
3) визначенні кола осіб, щодо яких можна застосовувати визначені
види примусу;
4) закріпленні процедури застосування процесуального примусу
Для того, щоб визначити систему заходів кримінально-процесуального
примусу, необхідно дослідити їх правову природу. Правова природа заходів
кримінально-процесуального примусу визначається підставами їх
застосування. Як відомо, кожний із заходів кримінально-процесуального
примусу має мету, але спільним для них є забезпечення виконання завдань
кримінального судочинства. Відповідно ці завдання, як правило, можуть бути
виконані за умов належної поведінки суб’єктів кримінального судочинства.
Отже, спільною підставою для застосування більшості заходів
кримінально-процесуального примусу буде невиконання або неналежне
виконання обов’язків деякими суб’єктами кримінального процесу, тобто
вчинення ними кримінально-процесуального правопорушення.
Проте не завжди обов’язкова наявність невиконання або неналежного
виконання обов’язків для застосування заходів кримінально-процесуального
примусу. Конкретні фактичні дані, які виступають підставами застосування
цих заходів, можуть вказувати не лише на можливість правопорушення, але і
на необхідність його запобігання для забезпечення нормального розвитку
процесу. Заходи процесуального примусу застосовуються, зазвичай, за
наявності підстав, які визначені законом, коли кримінально-процесуального
порушення, як правило, ще немає. Застосування такого заходу
процесуального примусу, як поміщення в медичний заклад, не пов’язано з
учиненням кримінально-процесуального правопорушення. Його
застосування відбувається за умови виникнення під час кримінального
судочинства встановлених законом фактичних даних, незалежно від
поведінки особи, права й інтереси якої ним обмежуються. Будь-який із
заходів процесуального примусу є примусовим за правовою природою,
оскільки вони формулюються у владному розпорядженні компетентних
органів держави і об’єктивно обмежують права конкретних осіб, незалежно
від того, чи бажають останні настання цих обмежень, чи вимушені з ними
змиритись або намагаються їх уникнути. Заходи забезпечення кримінального
провадження є одним із видів примусу, який застосовується компетентними
державними органами та посадовими особами у кримінальному процесі.
Оскільки в КПК відсутнє нормативне визначення поняття заходів
забезпечення кримінального провадження, та, на наш погляд, під ними слід
розуміти передбачені кримінальним процесуальним законом засоби
державноправового примусу, що застосовуються уповноваженими
державними органами та посадовими особами у встановленому законом
порядку до підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка та інших
осіб, котрі залучаються до сфери кримінальної процесуальної діяльності, з
метою запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення
виявлення та закріплення доказів і досягнення дієвості кримінального
провадження.
Заходи забезпечення кримінального провадження можна класифікувати
за різними критеріями, зокрема:
• за цілями застосування: – заходи, що забезпечують участь
підозрюваного, обвинуваченого у кримінальному провадженні, та виконання
ними процесуальних обов’язків (запобіжні заходи). Ці заходи пов’язані із
суттєвим обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, мають
специфічну мету та особливий порядок застосування. Тому види запобіжних
заходів, мету, підстави та порядок їх застосування розглянемо окремо в
інших питаннях цієї теми; – заходи, що забезпечують отримання засобів
доказування (виклик слідчим, прокурором, судовий виклик, тимчасовий
доступ до речей і документів тощо). На відміну від запобіжних, завдання цих
заходів полягає у забезпеченні слідчому та суду можливості виявити,
вилучити та дослідити докази; – заходи, що спрямовані на забезпечення
законного порядку під час провадження в справі (привід, накладення
грошового стягнення, відсторонення від посади); – заходи із забезпечення
цивільного позову та можливої конфіскації майна (тимчасове вилучення
майна, арешт майна тощо); • за часом дії: – заходи, що тривають упродовж
певного часу (запобіжні заходи, відсторонення від посади, арешт майна
тощо); – заходи, які є короткочасними (тимчасовий доступ до речей і
документів; привід тощо);
• за підставами застосування: – заходи, що застосовуються у зв’язку з
невиконанням процесуальних обов’язків (привід, запобіжні заходи тощо); –
заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення
(тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна);
• за режимом обмеження прав і свобод людини: – заходи, пов’язані з
ізоляцією особи (тримання під вартою, домашній арешт, затримання особи);
– заходи, не пов’язані з ізоляцією особи (накладення грошового стягнення,
тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, особиста порука,
застава тощо).

Контрольні питання:
1. Які заходи забезпечення кримінального провадження передбачені
КПК?
2. З якою метою застосовується кожний із заходів забезпечення
кримінального провадження?
3. Назвіть загальні правила застосування заходів забезпечення
кримінального провадження.
4. Назвіть підстави і порядок застосування виклику слідчим,
прокурором, судового виклику та приводу.
5. Розкрийте процесуальний порядок застосування грошового
стягнення як заходу забезпечення кримінального провадження.
 Лекція 11. Запобіжні заходи

(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): формування уявлення щодо основних положень інституту
запобіжних заходів;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами, що регламентують
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу під час застосування заходів забезпечення
кримінального провадження, переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Поняття, значення запобіжних заходів в кримінальному провадженні.
2. Основні положення щодо застосування запобіжних заходів.
3. Характеристика окремих видів (особисте зобов’язання, тримання під
вартою, залог, домашній арешт).

Основні поняття: запобіжні заходи, особисте зобов’язання тримання

під вартою, залог, домашній арешт; види запобіжні заходів; підстави
застосування запобіжних заходів.

1. Поняття, значення запобіжних заходів в кримінальному

провадженні.
Запобіжні заходи – це вид заходів забезпечення кримінального
провадження, застосування яких полягає в обмеженні підозрюваного
обвинуваченого в його правах на свободу та особисту недоторканність;
недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємницю спілкування;
невтручання у приватне життя. Також у навчально-методичних працях
надаються інші визначення поняттю цих заходів забезпечення кримінального
провадження. Запобіжні заходи – це сукупність превентивних заходів
забезпечення кримінального провадження, які спрямовані на забезпечення
належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, засудженого через певні
обмеження їх особистих прав.
Запобіжні заходи – це превентивні заходи процесуального примусу
попереджувального характеру, пов’язані з позбавленням волі або
обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, які за наявності
підстав та в порядку, встановленому законом, застосовуються під час
кримінального провадження слідчим, суддею, судом з метою забезпечення їх
належної процесуальної поведінки.
Запобіжні заходи, як і інші заходи забезпечення кримінального
провадження, застосовуються з метою досягнення дієвості кримінального
провадження, тобто виконання його (провадження) завдань: захисту особи,
суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав,
свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також
забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового
розгляду, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був
притягнутий до відповідальності своєї вини, жоден невинуватий не був
обвинувачений або засуджений, щодо жодної особи не був застосований
необґрунтований процесуальний примус і щоб до кожного учасника
кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
2. Застосування запобіжних заходів має дві мети: 1. Забезпечувальну
– створення умов та вжиття заходів для виконання підозрюваним,
обвинуваченим покладених на нього (них) процесуальних обов’язків: 1)
прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі
неможливості прибути за викликом у призначений строк – заздалегідь
повідомити про це зазначених осіб; 2) виконувати обов’язки, покладені на
нього рішенням про застосування запобіжних заходів. 3) підкорятися
законним вимогам і розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді,
суду.
2. Превентивну – запобігання спробам: 1) переховуватися від органів
досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити
будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для
встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно
впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого,
експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4)
перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше
кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення,
у якому підозрюється, обвинувачується.
2. Підставами застосування запобіжного заходу є: – наявність
обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення,
що у більшості випадків тлумачиться як вказівка на факт притягнення особи
до кримінальної відповідальності, тобто виконання процесуальної дії
повідомлення особі про підозру у порядку, визначеному гл. 22 КПК України.
Водночас, висловлено позицію про те, що наявність обґрунтованої підозри у
вчиненні особою кримінального правопорушення як загальної складової
підстави застосування запобіжного заходу слід розуміти як наявність
«розумної підозри», тобто добросовісного, заснованого на сукупності
наявних на цей момент доказів припущення про вчинення цією особою
кримінального правопорушення. Ступінь доведеності підозри,
обвинувачення на цьому етапі провадження не є обставиною, що впливає на
обрання запобіжного заходу, оскільки встановлення того, вчинила чи не
вчинила особа кримінальне правопорушення, є завданням подальшого
провадження, сприяти якому й покликаний запобіжний захід, що обирається;
– наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду
вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може не виконати
покладені на нього обов’язки чи вчинити дії, які розглядаються як ризики
через призму превентивної мети застосування запобіжних заходів, тобто
наявність фактичних даних, що вказують на вчинення чи спроби вчинення
дій, які перешкоджатимуть кримінальному провадженню. Закон забороняє
слідчому, прокуророві ініціювати застосування запобіжного заходу без
наявності для цього вказаних підстав: обґрунтованої підозри та хоча б одного
з ризиків, визначених ст. 177 КПК України. У такому разі вказане
ініціювання вважається необґрунтованим, відтак клопотання не підлягає
задоволенню. Система запобіжних заходів визначена в ст. 176 КПК
України, у якій вони розташовані в порядку їх суворості, а саме: 1) особисте
зобов’язання (ст. 179 КПК); 2) особиста порука (ст. 180 КПК); 3) застава
(ст. 182 КПК); 4) домашній арешт (ст. 181 КПК); 5) затримання – тимчасовий
запобіжний захід (ст.ст. 188–192, 207–213 КПК); 6) тримання під вартою
(ст. 183 КПК).
До умов застосування запобіжних заходів слід віднести такі: – вони
можуть застосовуватись лише в межах кримінального провадження, за
винятком тимчасового запобіжного заходу – затримання, яке фактично може
бути застосовано одночасно з початком кримінального провадження або ж як
привід до його початку; – запобіжні заходи застосовуються до належних
суб’єктів: підозрюваного, обвинуваченого, засудженого; щодо неповнолітніх,
окрім визначених ст. 176 КПК України, може бути застосований запобіжний
захід передання неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого під нагляд;
до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів
медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть
бути застосовані судом такі запобіжні заходи: 1) передання на піклування
опікунам, близьким родичам чи членам сім’ї з обов’язковим лікарським
наглядом; 2) поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають
її небезпечну поведінку; – запобіжні заходи за ступенем обмеження прав і
законних інтересів мають бути в кореляційному зв’язку з тяжкістю
вчиненого злочину: домашній арешт і взяття під варту застосовуються лише
у разі вчинення особою злочину, за який передбачено призначення покарання
позбавлення волі; – щодо особи може бути застосовано лише один із
передбачених запобіжних заходів. Перелік обов’язків, виконання яких
покладається на особу у разі його застосування, законом не обмежується і
визначається в кожному конкретному випадку.
Законом, а саме ст. 178 КПК України, визначено обставини, що
враховуються під час обрання запобіжного заходу судом. Ці обставини
виявляються у конкретному кримінальному провадженні, подаються
стороною обвинувачення та (або) захисту та оцінюються слідчим суддею
(судом) щодо кожного підозрюваного (обвинуваченого), до якого
застосовується запобіжний захід. Самі собою ці обставини, за відсутності
положень щодо ризиків, які визначені ст. 177 КПК України, не дають
слідчому судді, суду права на застосування запобіжного заходу. До таких
обставин належать: 1) вагомість наявних доказів про вчинення
підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення: тобто
наявність фактичних да- 46 них щодо вчинення діяння, яке містить ознаки
злочину, та даних про вчинення цього діяння підозрюваним (обвинуваченим)
за неоднозначності позицій двох сторін: сторонами обвинувачення та захисту
досліджується сукупність даних щодо вчинення злочину та винуватості у
його вчиненні підозрюваним (обвинуваченим). Застосовується положення
про те, що жоден доказ для слідчого судді (суду) не має наперед установленої
сили; 2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання
підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному
правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується:
аналізується санкція норми кримінального закону, яка передбачає
кримінальну відповідальність за вчинення злочину, щодо якого підозрюється
чи обвинувачується особа; ця вимога кореспондує з положенням про
зарахування часу утримання під вартою, на домашньому арешті в строк
позбавлення волі; 3) вік і стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого: у
цьому випадку враховується вік (чи є підозрювані, обвинувачені
неповнолітніми особами чи особами похилого віку); стан здоров’я (наявність
хронічних захворювань, перебування на стаціонарному (амбулаторному)
лікуванні); 4) міцність соціальних зв’язків підозрюваного, обвинуваченого в
місці його постійного проживання, зокрема наявність у нього родини й
утриманців: досліджуються дані, які характеризують особу за місцем
проживання, шлюбні відносини, наявність дітей чи інших недієздатних чи
обмежено дієздатних осіб; 5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого
постійного місця роботи або навчання: необхідно з’ясовувати наявність не
лише роботи, а й інших засобів для існування, зокрема заняття
підприємницькою діяльністю, творчою, науковою, тобто такою, що
приносить дохід, а також навчання, його форма тощо; 6) репутацію
підозрюваного, обвинуваченого: суспільно корисна чи суспільно шкідлива
діяльність, факти притягнення до адміністративної, дисциплінарної, а також
матеріальної відповідальності, дані про факти уникнення від
відповідальності; 7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого:
наявність нерухомого майна, рахунків у фінансових установах частки
власності на корпоративні права тощо; 8) наявність судимостей у
підозрюваного, обвинуваченого: враховуються незнята та непогашена
судимість, а також обов’язково факт неповного відбування призначеного
покарання чи невідбування призначеного покарання в разі звільнення від
його відбування чи відстрочки від виконання; 9) дотримання підозрюваним,
обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони
застосовувалися до нього раніше: вказана обставина враховується під час
зміни чи продовження застосовування запобіжного заходу; 10) наявність
повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального
правопорушення: підлягає з’ясування факт повідомлення про підозру у
вчиненні іншого злочину (злочинів) у кримінальному провадженні, що не
було об’єднане з тим, у якому вирішується питання про застосування
запобіжного заходу; 11) розмір майнової шкоди, у завданні якої
підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого
внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється,
обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими
обґрунтовуються відповідні обставини: у злочинах із матеріальним складом,
відповідно тих, якими заподіюється майнова шкода, а також у тих, які
передбачають отримання доходів, установлюється факт заподіяння такої
шкоди, її розмір, або ж розмір доходу, який отримала особа від учинення
протиправних злочинних дій, та доходів, які отримала особа в разі легалізації
протиправної діяльності.
Крім того, слід зауважити, що ч. 5 ст. 194 КПК України передбачено
перелік обов’язків, виконання яких покладається на особу у разі застосування
того чи іншого запобіжного заходу, при цьому вид запобіжного заходу може
не мати значення, за винятком застосовування тримання під вартою
(відповідно затримання), логічно в окремих випадках домашнього арешту з
вимогою цілодобово не покидати місце проживання. До таких обов’язків
належать: • прибувати за кожною вимогою до суду або іншого визначеного
органу державної влади; • прибувати до визначеної службової особи із
установленою періодичністю; • не відлучатися із населеного пункту, в якому
він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора
або суду; • повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця
проживання та/або місця роботи; • утримуватися від спілкування з будь-якою
особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із
дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; • не відвідувати
місця, визначені слідчим суддею або судом; • пройти курс лікування від
наркотичної або алкогольної залежності; • докласти зусиль до пошуку роботи
або навчання; • здати на зберігання до відповідних органів державної влади
свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають
право на виїзд з України і в’їзд в Україну; • носити електронний засіб
контролю.
У юридичній літературі запропоновано декілька класифікацій
запобіжних заходів, які здійснюються за різними критеріями: 1) за режимом
обмеження прав і свобод: – ізоляційні запобіжні заходи – тримання під
вартою, затримання, домашній арешт. Ці заходи фізично обмежують
особисту свободу підозрюваного, обвинуваченого, ізолюючи його від
суспільства. Характер правообмежень обумовлює необхідність установлення
строку дії цих заходів; – неізоляційні психолого-примусові запобіжні заходи,
пов’язані із застосуванням щодо підозрюваного, обвинуваченого психічного
впливу, який поля- 48 гає у покладенні на них певних обов’язків, пов’язаних
із забезпеченням їх належної поведінки і можливості застосування більш
суворих запобіжних заходів у випадку їх невиконання. До цієї групи
належать усі інші запобіжні заходи; 2) залежно від форми досудового
розслідування: – заходи, що застосовуються під час досудового
розслідування злочинів (у формі досудового слідства), можуть
застосовуватися всі заходи забезпечення кримінального провадження; –
заходи, що застосовуються під час досудового розслідування кримінальних
проступків (у формі дізнання), не допускається застосування запобіжних
заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою (ст.
299 КПК); 3) залежно від поширеності дії на тих суб’єктів, щодо яких може
бути застосовано запобіжні заходи: – загальні – ті, що застосовуються до всіх
суб’єктів кримінального провадження (особисте зобов’язання, застава,
домашній арешт тощо); – спеціальні – ті, що застосовуються до спеціальних
суб’єктів – неповнолітніх, обмежено осудних осіб (передання їх під нагляд
батьків, опікунів чи піклувальників, адміністрації виховної дитячої установи,
поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну
поведінку обмежено осудних осіб) 18. Крім того, запобіжні заходи також
можна класифікувати: – за строком їх застосовування: а) ті, строк
застосовування яких чітко визначений законом: домашній арешт – на строк
до двох місяців; тримання під вартою – на строк до 60 днів; затримання – до
72 годин; б) ті, строк яких може визначається в ухвалі про застосування
запобіжного заходу чи не визначатись узагалі (діятиме в межах стадії
кримінального провадження): особисте зобов’язання, особиста порука,
застава; – за матеріальними та технічними засобами забезпечення виконання
покладених обов’язків: а) запобіжні заходи, які забезпечені матеріальними
зобов’язаннями підозрюваного: особисте зобов’язання – грошове стягнення
на підозрюваного, обвинуваченого в разі невиконання покладених обов’язків,
застава – стягнення внесених коштів на користь держави; б) запобіжні
заходи, які забезпечені матеріальними зобов’язаннями інших осіб: особиста
порука: грошове стягнення на поручителя, застава – стягнення внесених
коштів заставодавцем; в) запобіжні заходи, що забезпечені електронним
засобами контролю: особисте зобов’язання, особиста порука, домашній
арешт, застава.

Контрольні питання:
1. Вкажіть запобіжні заходи, передбачені КПК. З якою метою вони
застосовуються у кримінальному провадженні?
2. Охарактеризуйте загальні підстави та процесуальний порядок
застосування запобіжних заходів.
3. Які обставини зобов’язаний урахувати слідчий суддя, суд при
обранні запобіжного заходу?
4. Вкажіть вимоги щодо змісту клопотання про застосування
запобіжних заходів та правові наслідки їх недотримання.
5. Які способи забезпечення слідчим суддею, судом явки
підозрюваного, обвинуваченого для розгляду клопотання про застосування
запобіжного заходу, передбачені КПК?
 Лекція 12. Затримання особи у кримінальному провадженні
(2 год.)

Мета:
- Освітня (навчальна): формування уявлення щодо основних положень
інституту запобіжних заходів;
- Розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами, що регламентують
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
- Виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу під час застосування заходів забезпечення
кримінального провадження, переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Поняття, значення запобіжних заходів в кримінальному провадженні
2. Основні положення щодо застосування запобіжних заходів
3. Характеристика окремих видів (особисте зобов’язання, тримання під
вартою, залог, домашній арешт)

Основні поняття: запобіжні заходи, особисте зобов’язання тримання

під вартою, залог, домашній арешт; види запобіжні заходів; підстави
застосування запобіжних заходів.

ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ БЕЗ УХВАЛИ СЛІДЧОГО СУДДІ, СУДУ

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 176 КПК України, тимчасовим запобіжним
заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку,
визначених КПК України. Згідно зі ст. 29 Конституції України, ніхто не може
бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У
разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити
уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під
вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого упродовж
сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно
звільняється, якщо впродовж сімдесяти двох годин із моменту затримання їй
не вручено вмотивоване рішення суду про тримання під вартою. У цьому
випадку власне йдеться про затримання як тимчасовий запобіжний захід.
Статтею 5 «Право на свободу та особисту недоторканність» Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має
право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути
позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури,
встановленої законом, зокрема, коли законний арешт або затримання особи,
здійснено з метою допровадження її до компетентного судового органу за
наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо
обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею
правопорушення чи її втечі після його вчинення. Також це положення
викладено у ст. 29 Конституції України та засаді кримінального провадження
«Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність» з урахуванням
того, що затримувати особу можна у випадках, передбачених законом,
зокрема КПК України. Право на таке затримання має кожна особа, яка
використовує його з позиції необхідності виконання громадянського
обов’язку, захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. Кримінальним
кодексом України, зокрема ст. 38 «Затримання особи, що вчинила злочин»,
визначено, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб
безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи,
яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при
цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання
такої особи. Однак перевищенням заходів, необхідних для затримання
злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої
шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці
затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання 91
злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально
передбачених у ст.ст. 118 та 124 КК України. Уповноважена службова особа
зобов’язана вжити заходів щодо виявлення, припинення та запобігання
правопорушення та відвернення його наслідків, незалежно від часу, місця,
особи вчинення правопорушення. Щодо правопорушника, то він може бути
затриманий, якщо на це є підстави і немає заборон, визначених законом. Так,
згідно із гл. 37 КПК «Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб»
затримання судді (або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді
тримання під вартою чи домашнього арешту) до ухвалення обвинувального
вироку судом не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України.
Затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і
багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення допускаються лише
у разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до
кримінальної відповідальності. За винятком визначеної категорії осіб, кожен
має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу: 1) під
час вчинення або замаху на вчинення кримінального правопорушення. У
цьому випадку особа, що затримує правопорушника, є очевидцем цього
правопорушення (можливо, жертвою його вчинення), фактично припиняє
протиправні дії особи. Зауважимо, що замахом на злочин є вчинення особою
з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо
спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею
Особливої частини КК України, якщо злочин не було доведено до кінця з
причин, що не залежали від її волі. Підстав затримувати особу за вчинення
готування до кримінального правопорушення (злочину) у КПК України не
передбачено. Відтак особа не може бути затримана за дії, спрямовані на
підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування
співучасників або змову на вчинення злочину, усунення перешкод, а також
інше умисне створення умов для вчинення злочину, якщо ці діяння не
містять ознаки закінченого злочину чи замаху на його вчинення;
2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час
безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. У
цьому випадку законом фактично вказується, що скоєно закінчений злочин,
однак особа, що затримує правопорушника, здійснює цю дію безпосередньо
після вчинення злочину, зокрема, будучи очевидцем, не встигла, не змогла
припинити злочин на стадії замаху. Затримання здійснюється на місці
вчинення злочину чи в іншому місці, коли особа, що вчинила злочин, з місця
його вчинення втікає, а особа, що затримує правопорушника, безпосередньо
його переслідує з місця вчинення до місця затримання. Час переслідування
значення не має. При цьому особа, що затримує правопорушника, постійно
візуально його бачить, відтак ототожнює затриманого з особою, яка вчинила
злочин. 92 Кримінальним процесуальним законодавством визначено, що
кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом
надано право здійснювати затримання) і затримав відповідну особу в
порядку, передбаченому ч. 2 ст. 207 КПК України «Законне затримання»,
несе низку обов’язків, серед яких: – негайно доставити затриману особу до
уповноваженої службової особи; – якщо це фізично неможливо, негайно
повідомити уповноважену службову особу про факт затримання та місце
знаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального
правопорушення. Уповноважена службова особа теж наділена
повноваженнями затримувати особу, підозрювану у вчиненні злочину, без
ухвали слідчого судді. Умовою такого затримання є підозра у вчиненні
злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, за винятком
положень, викладених ч. 2 ст. 208 КПК України. Підстави затримання,
визначені у ч. 1 ст. 208 КПК України, є виключними: 1) якщо цю особу
застали під час учинення злочину або замаху на його вчинення (аналогічно
підставі затримання, визначеній ч. 2 ст. 207 КПК України «законне
затримання», за винятком дотримання вказаної умови – вчинення злочину, за
який у КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі). У цьому
випадку уповноважена службова особа є очевидцем вчинення злочину чи
замаху на його вчинення. В разі виявлення цього злочину уповноважена
службова особа затримує правопорушника негайно з метою припинення
злочину, вживає заходів щодо запобігання чи попередження настання
шкідливих наслідків, якщо це можливо; 2) якщо безпосередньо після
вчинення злочину очевидець, зокрема потерпілий, або сукупність очевидних
ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно
вчинила злочин. У цьому випадку уповноважена службова особа очевидцем
вчинення злочину, як правило, не виступає, адже мала б попередити
вчинення злочину чи запобігти йому. Очевидцем злочину уповноважена
службова особа виступає у тих ситуаціях, коли злочин учиняється на відстані
і раптово, що його попередити чи припинити на стадії замаху неможливо. Як
правило, ця підстава затримання застосовується, коли уповноважена
службова особа прибула на місце вчинення злочину чи на місце виклику й
інформацію про факт вчинення злочину й особу, яка його вчинила, отримує
від очевидців. Затримання у цьому випадку можливе: після законного
затримання очевидцями чи за їх інформацією уповноваженою службовою
особою, яка безпосередньо прибула на місце вчинення злочину.
Щодо сукупності очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події, які
вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин, то це можуть бути:
тілесні пошкодження, пошкодження одягу у підозрюваного, наявність на
його одязі чи тілі слідів крові, біологічних інших речовин, наявність у цієї
особи зброї чи інших предметів, пристосованих для заподіяння тілесних
ушкоджень, чи 93 предметів, що могли використовуватись (застосовуватись)
як знаряддя чи засоби вчинення злочину.
Крім того, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого
судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який
передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, винятково у двох випадках:
– якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні
запобіжного заходу; – якщо не виконав у встановленому порядку вимоги
щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.
У такому разі затримання у розумінні ст. 208 КПК України застосовується як
альтернатива затримання з метою приводу для вирішення питання про
застосування тримання під вартою чи для вирішення питання про
застосування іншого запобіжного заходу За підсумками затримання
визначена законом категорія суб’єктів: уповноважена службова особа,
слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи. Ухвалення
рішення у формі ухвали слідчого судді не потрібне. Необхідно запросити не
менше двох незаінтересованих осіб – понятих, якими не можуть бути
потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники
правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах
кримінального провадження. В перспективі зазначені особи можуть бути
допитані під час судового розгляду як свідки проведення відповідної слідчої
(розшукової) дії. Для участі в проведенні обшуку може бути запрошений
потерпілий, підозрюваний, захисник, представник та інші учасники
кримінального провадження. З метою одержання допомоги з питань, що
потребують спеціальних знань, слідчий, прокурор для участі в обшуку має
право запросити спеціалістів.
Обшук повинен здійснюватися в обсязі, необхідному для досягнення
його мети, – виявлення та фіксація відомостей про обставини вчинення
кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального
правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення.
Тому обшук особи проводиться, коли є достатні підстави вважати, що вони
переховують при собі предмети або документи, які мають значення для
кримінального провадження. Обшук особи повинен бути здійснений особами
тієї ж статі. Під час обшуку особи, що його проводять, мають право
здійснювати вимірювання, фотографування, звуко- чи відеозапис,
виготовляти графічні зображення окремих речей, виготовляти відбитки та
зліпки. Предмети, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню
незалежно від того, чи стосуються кримінального провадження, за фактом
якого затримано особу. Виявлене під час особистого обшуку майно: 1)
підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя
вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його
сліди; 2) надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального
правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення
кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення; 3) є
предметом кримінального правопорушення, пов’язаного з їх незаконним
обігом; 4) набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення,
доходи від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення,
слід вважати тимчасово вилученим, за винятком тих, що вилучені законом з
обігу. Уповноважена службова особа, що здійснила затримання, повинна
негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього рідною чи мовою,
якою особа вільно володіє, підстави затримання: зокрема ті, які передбачені
ст.ст. 207, 208 КПК України, та у вчиненні якого злочину ця особа
підозрюється, відтак визначити первинну кваліфікацію вчиненого особою
діяння. Якщо особа не розуміє мову, якою здійснюється провадження, у
такому разі необхідно залучити перекладача. З цього моменту особа
реалізовує своє право на захист, яке полягає у наданні їй можливості збирати
і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні,
користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші
процесуальні права, передбачені КПК України. У цьому випадку
уповноважена службова особа, слідчий, прокурор, зобов’язані роз’яснити: –
право мати захисника – відповідно до якого особа має право самостійно
запросити собі захисника чи скористатись правом на безоплатну правову
допомогу – що гарантується державою та повністю або частково надається за
рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших
джерел; У цьому випадку йдеться про безоплатну вторинну правову
допомогу, що є видом державної гарантії, яка полягає у створенні рівних
можливостей для доступу осіб до правосуддя та охоплює такі види правових
послуг: 1) захист від обвинувачення; 2) здійснення представництва інтересів
осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах,
інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими
особами; 3) складання документів процесуального характеру.
Отже, затриманий має право на його огляд медичним працівником для
діагностики стану здоров’я, вжиття заходів для профілактики захворювання
та лікування в обсязі, передбаченому у установах утримання затриманих.
Також затриманий має право на екстрену медичну допомогу, яка полягає у
здійсненні працівниками системи екстреної медичної допомоги відповідно до
законодавства невідкладних організаційних, діагностичних і лікувальних
заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини у
невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її
здоров’я . У разі необхідності затриманий має право на домедичну допомогу,
суть якої полягає у невідкладних діях та організаційних заходах,
спрямованих на врятування та збереження життя людини у невідкладному
стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що
здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за
своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними
навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у
невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії
та заходи. До таких осіб, зокрема, належать працівники поліції; – давати
пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього.
Давання показання чи пояснення особи розглядається законом як право, що
реалізується через призму засад забезпечення права на захист, презумпція
невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та
свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості. Отож, особа, яка дає пояснення з приводу затримання, що
фіксується у протоколі затримання чи показання, які вона дає під час допиту
як підозрюваного, незалежно від визнання чи невизнання вини у вчиненні
діяння, за яке підозрюється, має розглядатись із позиції права на захист, не
може без перевірки лягати в основу повідомлення про підозру. Особа не
може бути змушена давати пояснення чи показання. Будь-які пояснення, які
висловила затримана особа на вимогу уповноваженої законом особи, слід
розглядати як пояснення підозрюваного з приводу затримання, і ці пояснення
не можуть використовуватись у процесі доказування як визнання вини чи
підтвердження обставин, які підлягають доказування, якщо особа, яка їх
надає, не знає, чи є підстави вважати, що ці пояснення вона надає як
затримана особа. Відмова особи, що затримана за підозрою у вчиненні
злочину, не може розглядатись як намагання уникнути кримінальної
відповідальності та як обставина, що обтяжує відповідальність.
У разі затримання особи за підозрою у вчиненні злочину уповноважена
службова особа зобов’язана негайно, але не пізніш як через дві години після
затримання або арешту (взяття під варту) осіб, повідомляє про їх
місцеперебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги –
захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання. Для цього
затриманий повинен вказати, кого необхідно повідомити про його
затримання, надати контактні дані. За неможливості повідомити визначену
затриманим особу, про це затриманий інформується, йому пропонують
вказати інших осіб, яких необхідно повідомити про його затримання. Якщо
уповноважена службова особа, що здійснила затримання, має підстави для
обґрунтованої підозри, що за повідомлення про затримання ця особа може
зашкодити досудовому розслідуванню. Вона може здійснити таке
повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його
негайності. У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова
особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це її
батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та
піклування. У разі затримання співробітника кадрового складу
розвідувального органу України при виконанні ним службових обов’язків
уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана
негайно повідомити про це відповідний розвідувальний орган. Уповноважена
службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити
про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної
правової допомоги.
У разі неприбуття в установлений законодавством строк захисника,
призначеного органом (установою), уповноваженим законом на надання
безоплатної правової допомоги, уповноважена службова особа негайно
повідомляє про це відповідний орган (установу), уповноважений законом на
надання безоплатної правової допомоги; – вимагати перевірку
обґрунтованості затримання та інших процесуальних прав, передбачених
КПК України. Відповідно до закону затриманий має право звертатись до
прокурора, слідчого судді з вимогою перевірити правомірність та
обґрунтованість його затримання. Прокурор цю вимогу виконує відповідно
до функції здійснення нагляду за дотриманням прав і законних інтересів
особи та нагляду за дотриманням законності під час провадження досудового
розслідування, слідчий суддя – з позиції виконання судового контролю,
зокрема відповідно до вимог ст. 206 КПК України.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається
протокол. Протокол повинен містити такі відомості: назву документу, дату та
місце складання, особу, яка складає протокол затримання (прізвище, ім’я, по
батькові, посада); перелік осіб, які здійснили затримання, були присутні під
час затримання (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця
проживання); інформацію про те, що особи, які беруть участь у
процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних
засобів фіксації, характеристики технічних засобів фіксації та носіїв
інформації, які застосовуються при проведенні процесуальної дії, умови та
порядок їх використання; місце, дату і точний час (година і хвилини)
затримання відповідно до положень статті 209 КПК України; підстави
затримання; отримані в результаті процесуальної дії відомості, важливі для
цього кримінального провадження, зокрема виявлені та/або надані речі і
документи в результаті особистого обшуку, способи їх ідентифікації;
клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; його
пояснення з приводу затримання; повний перелік процесуальних прав та
обов’язків затриманого; спосіб ознайомлення учасників зі змістом
протоколу; зауваження і доповнення до письмового протоколу з боку
учасників процесуальної дії.
Протокол про затримання підписує особа, яка його склала, і
затриманий. Якщо затримана особа через фізичні вади або з інших причин не
може особисто підписати протокол, то ознайомлення такої особи з
протоколом здійснюється у присутності її захисника, який своїм підписом
засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою.
Якщо особа, яка брала участь у проведенні процесуальної дії, відмовилася
підписати протокол, про це зазначається в протоколі. Такій особі надається
право дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які
заносяться до протоколу. Факт відмови особи від підписання протоколу, а
також факт надання письмових пояснень особи щодо причин такої відмови
засвідчується підписом її захисника (законного представника), а у разі його
відсутності – понятих. Копія протоколу негайно під підпис вручається
затриманому, а також надсилається прокурору. Затримання співробітника
кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх
службових обов’язків і пов’язані з цим особистий обшук та огляд його речей
застосовуються тільки в присутності офіційних представників цього органу.
Зауважимо, що особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через
виконання наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою
особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Тому момент затримання, очевидно, в часі швидше, ніж складання
протоколу. Уповноважена службова особа, що здійснила затримання чи якій
затриманого доставили, відповідно до вимог ч. 2 ст. 207 КПК України,
зобов’язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу
досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час
(година і хвили- ни) доставлення затриманого та інші відомості, передбачені
законодавством: дані про затриманого, підстави затримання тощо. Про кожне
затримання уповноважена службова особа одразу повідомляє за допомогою
технічних засобів відповідальних осіб у підрозділі органу досудового
розслідування.
У підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені
одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування
затриманих. Відповідальними за перебування затриманих не можуть бути
слідчі. Службова особа, відповідальна за перебування затриманих,
зобов’язана: 1) негайно зареєструвати затриманого; 2) роз’яснити
затриманому підстави його затримання, права і обов’язки; 3) звільнити
затриманого негайно після зникнення підстави для затримання або спливу
строку для затримання, передбаченого статтею 211 КПК України;
4) забезпечити належне поводження із затриманим і дотримання його прав,
передбачених Конституцією України, КПК та іншими законами України;
5) забезпечити запис усіх дій, що проводяться із залученням затриманого,
зокрема час їх початку та закінчення, а також осіб, які проводили такі дії або
були присутні за проведення таких дій; 6) забезпечити невідкладне надання
належної медичної допомоги та фіксацію медичним працівником будь-яких
тілесних ушкоджень або погіршення стану здоров’я затриманого. До осіб, що
надають затриманому медичну допомогу, за його бажанням може бути
допущена конкретна особа, що має право на зайняття медичною діяльністю.
Окрім повноважень, визначених у КПК, ця особа повинна: – вести
обліки затриманих слідчими осіб, які підозрюються в учиненні злочину, а
також підозрюваних, яким обрано запобіжний захід у вигляді тримання під
вартою; – щоденно письмово доповідати керівнику органу досудового
розслідування про стан дотримання прав осіб, затриманих за підозрою в
учиненні злочину; – під час реєстрації затриманого перевіряти наявність
видимих тілесних ушкоджень на його тілі. За наявності підстав забезпечити
невідкладне надання належної медичної допомоги та фіксацію тілесних
ушкоджень медичним працівником; – у разі звернення до неї затриманого
про застосування насильства під час затримання зафіксувати його заяву та
прийняти її в письмовому вигляді; завчасно, але не пізніше трьох годин до
завершення 24-годинного строку з моменту затримання, інформувати
керівника органу досудового розслідування про необхідність звільнення
затриманого в разі невручення йому повідомлення про підозру; також не
пізніше трьох годин до завершення 60-годинного строку з моменту
затримання інформувати керівника органу досудового розслідування про
необхідність звільнення затриманого в разі недоставляння його до суду для
розгляду клопотання про обрання стосовно нього запобіжного заходу; – не
допускати до затриманих працівників оперативних підрозділів, інших
службових осіб органів внутрішніх справ без письмового дозволу слідчого,
який розслідує кримінальне провадження, або прокурора, який здійснює
процесуальне керівництво. На слідчого покладено обов’язок провести
перевірку для вирішення питання про відповідальність осіб у разі наявності
підстав для обґрунтованої підозри, що доставлення затриманої особи тривало
довше, ніж необхідно. Строк затримання особи без ухвали слідчого судді,
суду не може перевищувати сімдесят дві години з моменту затримання, який
визначається ст. 209 КПК України, тобто коли вона силою або через
підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою
особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше шістдесяти годин
із моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого
судді для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.
Якщо особа не буде доставлена до суду чи буде доставлена із порушенням
60-годинного строку, то вона підлягає звільненню. Рішення про звільнення
ухвалює орган досудового розслідування: прокурор, що здійснює
процесуальне керівництво, чи слідчий, що здійснює провадження досудового
розслідування. Також особа має бути звільнення, якщо упродовж 24 годин із
моменту затримання їй не вручено повідомлення про підозру в порядку,
передбаченому ст.ст. 277, 278 КПК України.

Контрольні питання:
1. Правова природа, поняття та види затримання особи у
кримінальному провадженні.
2. Процесуальний порядок затримання особи у кримінальному
провадженні.
3. Затримання особи за ухвалою слідчого судді.
4. Порядок продовження строку тримання під вартою.
5. Порядок звільнення особи з-під варти.
6. Затримання особи без ухвали слідчого судді, суду.
 Лекція 13. Загальні положення досудового розслідування
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): ознайомлення з основними положеннями стадії
досудового розслідування;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що регламентують проведення досудового провадження;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Сутність досудового розслідування.
2. Етапи і форми досудового розслідування.
3. Початок досудового розслідування.
4. Поняття і види загальних положень досудового розслідування.
5. Характеристика загальних положень досудового розслідування.
6. Організація досудового розслідування, повноваження керівника
органу прокуратури та процесуального керівника досудовим розслідуванням.

Основні поняття: досудове розслідування; завдання досудового

розслідування; органи досудового розслідування; форми досудового
розслідування; компетенція органів досудового розслідування; загальні
умови досудового розслідування; система загальних умов досудового
розслідування.

1. Сутність досудового розслідування

Поняття досудового розслідування як стадії закріплене в чинному
КПК. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК досудове розслідування є стадією
кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей
про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових
розслідувань (ч. 2 ст. 214 КПК) і закінчується закриттям кримінального
провадження або зверненням до суду з обвинувальним актом, клопотанням
про застосування ПЗМХ або ПЗВХ чи з клопотанням про звільнення особи
від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 283 КПК). Як і будь-яка інша
стадія кримінального провадження досудове розслідування визначається
такими ознаками: а) безпосередніми завданнями; б) колом суб’єктів;
в) процесуальною формою (порядком); г) часовими межами; д) підсумковими
рішеннями.
Досудове розслідування – це стадія кримінального провадження, яка
починається з моменту внесення відомостей про кримінальне
правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується
закриттям кримінального провадження або направленням до суду
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особі від
кримінальної відповідальності.
Ця стадія має свої особливості:
– самосійні завдання, які випливають із загальних завдань
кримінального провадження ( ст.2 КПК України);
– чітко окреслені межі в системі кримінального процесу – з моменту
внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру
досудових розслідувань до винесення рішення, яким завершується
провадження розслідування (в ряді випадків кримінальне провадження
отримує й своє вирішення по суті, коли провадження в ньому закривається
при наявності до того законних підстав);
– свій зміст та процесуальну форму;
– характеризується своїм колом суб’єктів, колом специфічних рішень,
які можуть бути прийняті після закінчення досудового розслідування.
Форми провадження на стадії досудового розслідування:
1. Дізнання – це форма досудового розслідування кримінальних
проступків.
2. Досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання)
здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування.

2. Характеристика загальних положень досудового розслідування

Загальні положення досудового розслідування можна поділити на такі
групи: а) загальні положення досудового розслідування, пов’язані з вибором
належного суб’єкта розслідування; б) загальні положення досудового
розслідування, пов’язані з вимогою ефективності досудового розслідування;
в) загальні положення досудового розслідування, пов’язані з забезпеченням
прав і законних інтересів його учасників.
Відповідно до глави 19 Кримінального процесуального кодексу
України до таких положень належать норми, які регулюють:
1. Початок досудового розслідування ( ст. 214 КПК України).
Досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей до
Єдиного реєстру досудових розслідувань. У Єдиному реєстрі досудових
розслідувань автоматично фіксується дата внесення інформації та
присвоюється номер кримінального провадження. Слідчий невідкладно у
письмовій формі повідомляє прокурора про початок досудового
розслідування.
2. Місце проведення досудового слідства ( ст.218 КПК України).
Відповідно до загального правила місцем проведення досудового
слідства визначається територіальною підслідністю, тобто досудове
розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування,
під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального
правопорушення.
3. Підслідність (ст.216 КПК України). Підслідність – це віднесення
законом кримінального провадження до ведення певного органу досудового
слідства.
Виділяють такі види підслідності: предметна; персональна; за зв’язком
справ; територіальна.
4. Об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування ( ст. 217
КПК України). Об’єднання та виділення справ спрямоване на забезпечення
повного та об’єктивного розслідування. Рішення про об’єднання чи
виділення матеріалів досудового розслідування приймається прокурором.
5. Строки досудового розслідування (ст.219 КПК України).
Досудове розслідування повинно бути закінчено:
1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у
вчинені кримінального проступку;
2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у
вчиненні злочину.
У цей строк включається час з моменту повідомлення про підозру
особи і закінчується закриттям кримінального провадження або
направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про
звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Не включається у строки досудового розслідування, строк із дня
винесення постанови про зупинення кримінального провадження до її
скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення
кримінального провадження (ч.3 ст.219КПК України).
Вказані строки не є кінцевим, їх можливо продовжити (ст. 294 КПК
України).
6. Розгляд клопотань під час досудового розслідування (ст. 220 КПК
України). Клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи
законного представника про виконання будь яких процесуальних дій слідчий,
прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту
подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав.
Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила
клопотання. Якщо слідчий, не знайшов підстав задовольнити вимоги, він
виносить вмотивовану постанову про повну або часткову відмову в
задоволенні клопотання, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання,
а у разі неможливості вручення, надсилається їй.
7. Недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування
(ст.222 КПК України). Заборона розголошення даних досудового слідства
зумовлена необхідністю встановлення об’єктивної істини по справі, щоб
особи, які скоїли злочин, або інші заінтересовані особи не змогли знищити
докази. Також не виконання вимог нерозголошення відомостей може
спричинити шкоду інтересам учасників розслідування.
У необхідних випадках, слідчий прокурор попереджає осіб , яким стали
відомі відомості досудового розслідування, у зв’язку з участю в ньому, про їх
обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне
розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою
кримінальну відповідальність відповідно до ст. 387 КК України.
 Контрольні питання:
1. Охарактеризуйте досудове розслідування як стадію кримінального
провадження.
2. Які етапи досудового розслідування можна виділити за чинним
КПК?
3. Які форми досудового розслідування регламентовані чинним КПК?
4. Що є підставою і які приводи до початку досудового
розслідування?
5. Який процесуальний порядок початку досудового розслідування?
6. У чому полягає сутність загальних положень досудового
розслідування?
 Лекція 14. Слідчі (розшукові) дії
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): систематизація знань щодо інституту слідчих
(розшукових) дій;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами;
- виховна: виховання відповідальності при провадженні слідчих (розшукових)
дій, формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу.

План:
1. Поняття та види слідчих (розшукових) дій.
2. Класифікація слідчих (розшукових) дій.

Основні поняття: досудове розслідування; слідчі (розшукові) дії;

негласні слідчі (розшукові) дії; підстави провадження слідчих (розшукових)
дій.

1. Поняття та види слідчих (розшукових) дій.

Досудове розслідування – це сукупність різноманітних кримінальних
процесуальних дій які здійснюються уповноваженими посадовими особами,
у ході розслідування кримінальних проваджень та чітко регламентовані
кримінальним процесуальним законом.
У такій сукупності кримінальних процесуальних дій особливе місце
займають ті дії, за допомогою яких збираються і досліджуються докази. Такі
дії кримінальний процесуальний закон іменує слідчими (розшуковими)
діями.
Слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання)
доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному
провадженні (ч. 1 ст. 223 КПК України).
Види слідчих (розшукових) дій главою 20 кримінального
процесуального закону:
• допит (ст. ст. 224, 225, 226);
• пред’явлення для впізнання (ст.ст. 228, 229, 230);
• обшук (ст. ст. 233, 234, 235, 236);
• огляд (ст.ст. 237, 238, 239);
• ексгумація трупа (ст. 239);
• слідчий експеримент (ст. 240);
• освідування особи (ст. 241);
• проведення експертизи (ст. 242, 243).
Кримінальний процесуальний закон до слідчих (розшукових) дій
відносить ще й такі, як негласні слідчі (розшукові) дії.
Негласні слідчі (розшукові) дії, є різновидом слідчих (розшукових) дій,
проте відомості про факт та методи їх проведення не підлягають
розголошенню.
Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості
про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб
(ч.ч. 1, 2 ст. 246 КПК України ). У зв’язку з цим вони відокремлені від
слідчих (розшукових) дій і мають особливий процесуальний порядок їх
провадження, який чітко регламентований главою 21 КПК України.
Види негласних слідчих (розшукових) дій передбачених кримінальним
процесуальним законом:
• аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260);
• накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261),
• огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262),
• зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст.
263),
• зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264),
• обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого
володіння особи (ст. 267),
• спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269),
• аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270),
• контроль за вчиненням злочину (ст. 271),
• виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації (ст. 272),
• негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного
дослідження (ст. 274).
Усі слідчі (розшукові) дії проводяться за наявності підстав:
Правова підстава – це сукупність передбачених кримінально-
процесуальним законом умов, що дають право слідчому, прокурору, суду
проводити ту або іншу слідчу дію.
Фактична підстава – це наявність достатніх відомостей, що диктують
слідчому, прокурору, суду необхідність виконання конкретних дій в
інтересах встановлення істини у справі.
Мета проведення тієї чи іншої слідчої дії прямо передбачена в нормах
КПК (наприклад: мета огляду – виявлення слідів злочину, з’ясування
обстановки події). Сутність слідчих (розшукових) дій обумовлена їх
пізнавальною і нормативною стороною.
Пізнавальна сторона слідчих (розшукових) дій представлена, зокрема,
такими прийомами пізнання, що використовуються слідчим при їх
провадженні, як спостереження, допит, опис.
Нормативна сторона слідчих (розшукових) дій полягає в детальній
регламентації правил і умов їх проведення, що встановленні кримінально-
процесуальним законодавством.

2. Класифікація слідчих (розшукових) дій.

Вичерпний перелік слідчих (розшукових) дій закріплено в гл. 20 КПК,
якою визначено такі види слідчих (розшукових) дій:
1) допит, у тому числі: одночасний допит двох чи більше вже
допитаних осіб (ст. 224 КПК), допит свідка, потерпілого під час досудового
розслідування в судовому засіданні (ст. 225 КПК), допит малолітньої або
неповнолітньої особи (ст. 226 КПК), допит у режимі відеоконференції під час
досудового розслідування (ст. 232 КПК);
2) пред’явлення для впізнання: особи (ст. 228 КПК), речей (ст. 229
КПК), трупа (ст. 230 КПК), у тому числі пред’явлення для впізнання осіб чи
речей у режимі відеоконференції під час досудового розслідування (ст. 232
КПК);
3) обшук (статті 233-236 КПК);
4) огляд: місцевості, приміщення (в тому числі житла чи іншого
володіння особи), речей та документів (ст. 237 КПК), трупа (ст. 238 КПК),
огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК), місця вчинення
кримінального правопорушення (п. 2 ч. 2 ст. 520 КПК);
5) слідчий експеримент (ст. 240 КПК);
6) освідування особи (ст. 241 КПК);
7) залучення експерта для проведення експертизи (статті 242-244 КПК);
8) отримання зразків для експертизи (ст. 245 КПК).
Класифікація (від лат. classis - розряд, клас; facere - роблю) – розподіл
предметів за групами (класами), де кожен клас має своє постійне, визначене
місце. Л. П. Ковтуненко класифікацію визначає як розподіл предметів будь-
якого роду на взаємопов’язані класи згідно з найбільш істотними ознаками,
притаманними предметам даного роду, котрі відрізняють їх від предметів
інших родів, при цьому кожен клас посідає в системі, що утворена, певне
постійне місце, і у свою чергу ділиться на підкласи [36, с. 127].
Так, залежно від того, чи підлягають розголошенню відомості про
факт та методи їх проведення, вони поділяються на слідчі (розшукові) дії
(гл. 20 КПК) та негласні слідчі (розшукові) дії (гл. 21 КПК).
У свою чергу, слідчі (розшукові) дії залежно від наявності
розпочатого досудового розслідування поділяють на ті, що відповідно до
закону можуть бути проведені до внесення відомостей до Єдиного реєстру
досудових розслідувань (єдиною такою слідчою (розшуковою) дію є огляд
місця події в невідкладних випадках (ч. З ст. 214 КПК)) та слідчі (розшукові)
дії, що проводяться тільки після внесення відповідних відомостей до
Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку досудового
розслідування (всі інші слідчі (розшукові) дії).
Залежно від послідовності проведення слідчі (розшукові) дії поділяють
на первинні, подальші та повторні. Первинними визнають ті дії, з яких
зазвичай починається кримінальне провадження і які проводяться до
внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань або відразу
після внесення таких відомостей, до вручення особі повідомлення про
підозру. Всі інші слідчі (розшукові) дії належать до подальших. Повторні
слідчі (розшукові) дії проводяться знову в повному обсязі в разі, якщо є
обґрунтовані сумніви у правильності проведення первинних слідчих
(розшукових) дій, якщо результати останніх суперечать іншим матеріалам
кримінального провадження, а також за наявності істотного порушення норм
матеріального чи процесуального права: прав та свобод людини,
гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
процесуальних норм, якими встановлено порядок проведення первинних
слідчих (розшукових) дій.
Залежно від можливості повторного проведення слідчі (розшукові) дії
розподіляють на ті, що можуть бути проведені повторно (наприклад,
допит, огляд) і ті, повторне проведення яких заборонено (наприклад,
проведення впізнання за фотознімками, матеріалами відеозапису виключає
можливість у подальшому пред’явленні особи для впізнання (ч. 6 ст. 228
КПК)).
Залежно від обсягу проведення слідчі (розшукові) дії можна
диференціювати на основні та додаткові. Основними є слідчі (розшукової)
дії, які проводяться в повному обсязі в установленому законом порядку.
Якщо ж під час проведення основної слідчої (розшукової) дії певні обставини
залишилися нез’ясованими або потребують уточнення, то може бути
проведена додаткова слідча (розшукова) дія в обсязі, необхідному для
з’ясування чи уточнення цих обставин.
Залежно від обов’язковості проведення слідчих (розшукових) дій вони
поділяються на обов’язкові та необов’язкові. Обов’язковість слідчої
(розшукової) дії може визначатися:
а) прямою вказівкою в законі на обов’язковість її проведення
(наприклад, обов’язкове залучення експерта для проведення експертизи
щодо: 1) встановлення причин смерті; 2) встановлення тяжкості та характеру
тілесних ушкоджень; 3) визначення психічного стану підозрюваного за
наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності,
обмеженої осудності; 4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для
вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної
відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості; 5)
встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних
провадженнях щодо злочинів, передбачених ст. 155 КК; 6) визначення
розміру матеріальних збитків, шкоди немайнового характеру, шкоди
довкіллю, заподіяної кримінальним правопорушенням (ч. 2 ст. 242 КПК));
б) дорученням прокурора, який здійснює нагляд за додержанням
законів під час проведення досудового розслідування у формі
процесуального керівництва досудовим розслідуванням (п. 4 ч. 2 ст. 36, ч. 4
ст. 40 КПК);
в) дорученням суду в разі, якщо під час судового розгляду виникне
потреба у встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне
значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені
або перевірені іншим шляхом (ч. З ст. 333 КПК).
Необов’язковими є слідчі (розшукові) дії, необхідність проведення яких
визначається слідчим самостійно залежно від обставин конкретного
кримінального провадження на підставі внутрішнього переконання і
криміналістичного мислення слідчого, його особистого бачення
процесуальної перспективи.
Залежно від обмеження конституційних прав осіб слідчі (розшукові)
дії поділяють на такі, що: а) пов’язані; б) не пов’язані; в) можуть бути
пов’язані з тимчасовим обмеженням окремих конституційних прав і свобод
людини і громадянина.
За процесуальною підставою здійснення слідчі (розшукові) дії можуть
бути диференційовані на ті, що проводяться:
1) за постановою слідчого або прокурора (допит, упізнання в режимі
відеоконференції (ч. 2 ст. 232 КПК); обшук особи, яка перебуває в житлі чи
іншому володінні під час проведення там обшуку, коли є достатні підстави
вважати, що вона переховує при собі предмети або документи, які мають
значення для кримінального провадження (ч. 5 ст. 236 КПК), а також ті слідчі
(розшукові) дії, проведення яких не потребує винесення слідчим або
прокурором відповідної постанови (допит (ст. 224 КПК), огляд та слідчий
експеримент, за винятком проведення цих слідчих (розшукових) дій у житлі
чи іншому володінні особи (ч. 1 ст. 237, ч. 5 ст. 240 КПК), пред’явлення для
впізнання (статті 228-230 КПК);
2) за постановою прокурора: ексгумація трупа в разі потреби
проведення його огляду (ч. 1 ст. 239 КПК); освідування особи (ч. 2 ст. 241
КПК);
3) за згодою прокурора, яка є обов’язковою для проведення слідчих
(розшукових) дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді: допит
свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні (ч.
1 ст. 225 КПК); обшук (ч. З ст. 234 КПК); огляд житла чи іншого володіння
особи (ч. 2 ст. 237 КПК); слідчий експеримент, що проводиться у житлі чи
іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК);
4) за ухвалою слідчого судді: допит свідка, потерпілого під час
досудового розслідування в судовому засіданні (ч. 1 ст. 225 КПК); обшук (ч.
2 ст. 234 КПК), огляд житла чи іншого володіння особи (ч. 2 ст. 237 КПК);
слідчий експеримент, що проводиться у житлі чи іншому володінні особи (ч.
5 ст. 240 КПК); залучення експерта (ч. 1 ст. 243 КПК).
Залежно від участі понятих слідчі (розшукові) дії поділяються на ті,
що проводяться за участю понятих (обшук або огляд житла чи іншого
володіння особи, обшук особи, пред’явлення особи, трупа чи речей для
впізнання, огляд трупа, в тому числі й пов’язаний із ексгумацією, слідчий
експеримент, освідування особи (ч. 7 ст. 223 КПК), а також ті, що
проводяться без участі понятих (допит, огляд місцевості, речей та
документів, залучення експерта для проведення експертизи).
За можливістю заміни участі понятих на застосування безперервного
відеозапису ходу проведення слідчих (розшукових) дій останні поділяються на:
слідчі (розшукові) дії, законність проведення яких потребує обоє ’язкової
участі не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів
фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії (обшук або огляд житла чи
іншого володіння особи, обшук особи), і дії, участь понятих у яких може
бути замінена застосуванням безперервного відеозапису ходу їх проведення
(пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляд трупа, в тому числі
пов’язаний з ексгумацією, слідчий експеримент, освідування особи).
Залежно від прийомів отримання інформації слідчі (розшукові) дії
поділяють на вербальні, невербальні та змішані. Вербальними є
слідчі (розшукові) дії, у результаті проведення яких одержується
словесна інформація (всі види допитів). Невербальными називають такі слідчі
(розшукові) дії, у результаті проведення яких слідчий одержує інформацію,
що міститься в об’єктах матеріального світу і виражається в предметно-
просторових характеристиках, таких як форма, колір, розмір, кількість, обсяг
тощо (огляд, освідування, обшук). Слідчі (розшукові) дії, у процесі
провадження яких одержують як вербальну, так і невербальну інформацію,
називають змішаними (пред’явлення для впізнання, слідчий експеримент).
Залежно від наявності в окремих учасників слідчої (розшукової) дії
можливості візуального чи аудіоспостереження за іншими її учасниками
(учасником), можна виокремити ті слідчі (розшукові) дії, що проводяться із
забезпеченням такої можливості, і ті, які виключають таку можливість
(наприклад, із метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання
може проводитися в умовах, коли особа, яку пред’являють для впізнання, не
бачить і не чує особи, яка впізнає, тобто поза її візуальним та
аудіоспостереженням (ч. 4 ст. 228 КПК). Крім того, особа, якій
забезпечується захист, може бути допитана в режимі відеоконференції з
такими змінами зовнішності й голосу, за яких її неможливо було б упізнати
(ч. 10 ст. 232 КПК).
За можливістю проведення слідчої (розшукової) дії в режимі
відеоконференції слідчі (розшукові) дії розподіляються на ті, проведення
яких дозволено здійснювати в режимі відеоконференції (у цьому режимі при
трансляції з іншого приміщення чинним кримінальним процесуальним
законом дозволено проведення тільки допиту осіб і впізнання осіб чи речей
під час досудового розслідування (ст. 232 КПК), а також ті слідчі (розшукові)
дії, проведення яких у режимі відеоконференції чинним законодавством не
передбачено.
Вичерпний перелік негласних слідчих (розшукових) дій закріплено в
гл. 21 КПК, якою визначено такі види негласних слідчих (розшукових) дій:
1) аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК);
2) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК);
3) огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК);
4) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263
КПК): 1) контроль за телефонними розмовами; 2) зняття інформації з каналів
зв’язку;
5) зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома їх
власника, володільця або утримувача: 1) зняття інформації з електронних
інформаційних систем або її частини, доступ до яких обмежується її
власником, володільцем або утримувачем чи пов’язаний із подоланням
системи логічного захисту (ч. 1 ст. 264 КПК); 2) зняття інформації з
електронних інформаційних систем або її частини, доступ до яких не
обмежується її власником, володільцем або утримувачем чи не пов’язаний із
подоланням системи логічного захисту (ч. 2 ст. 264 КПК).
6) обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння
особи (ст. 267 КПК);
7) установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268
КПК);
8) спостереження в публічно доступних місцях: 1) за особою; 2) річчю
або місцем (ст. 269 КПК);
9) моніторинг банківських рахунків (ст. 269і КПК);
10) аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК);
11) контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК): 1) контрольована
поставка; 2) контрольована закупка; 3) оперативна закупка; 4) спеціальний
слідчий експеримент; 5) імітування обстановки злочину;
12) виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК);
13) негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного
дослідження (ст. 274 КПК).
У свою чергу, аудіо-, відеоконтроль особи полягає в негласній (без
відома особи) фіксації та обробці з використанням технічних засобів розмови
цієї особи або інших звуків, рухів, дій, пов’язаних з її діяльністю або місцем
перебування тощо.
Накладення арешту на кореспонденцію полягає в забороні установам
зв’язку та фінансовим установам вручення кореспонденції адресату без
відповідної вказівки слідчого, прокурора.
Огляд і виїмка кореспонденції полягає в негласному відкритті й огляді
затриманої кореспонденції, на яку накладено арешт, її виїмці або знятті копії
чи отриманні зразків, нанесенні на виявлені речі й документи спеціальних
позначок, обладнанні їх технічними засобами контролю, заміні речей і
речовин, що становлять загрозу для оточуючих чи заборонені у вільному
обігу, на їх безпечні аналоги.
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж полягає в
негласному проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів
спостереження, відбору та фіксації змісту інформації, яка передається
особою, а також одержанні, перетворенні й фіксації різних видів сигналів, що
передаються каналами зв’язку (знаки, сигнали, письмовий текст, зображення,
звуки, повідомлення будь-якого виду).
Ця негласна слідча (розшукова) дія поділяється на:
- контроль за телефонними розмовами, що полягає в негласному
проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів, у тому числі
встановлених на транспортних телекомунікаційних мережах, спостереження,
відбору та фіксації змісту телефонних розмов, іншої інформації та сигналів
(SMS, MMS, факсимільний зв’язок, модем- ний зв’язок тощо), які
передаються телефонним каналом зв’язку, що контролюється;
 - зняття інформації з каналів зв’язку, що полягає в негласному
одержанні, перетворенні й фіксації із застосуванням технічних засобів, у
тому числі встановлених на транспортних телекомунікаційних мережах, у
відповідній формі різних видів сигналів, які передаються каналами зв’язку
мережі Інтернет, інших мереж передачі даних, що контролюються.
Зняття інформації з електронних інформаційних систем полягає у
здійсненні пошуку, виявлення та фіксації відомостей, що містяться в
електронній інформаційній системі або її частині, доступу до електронної
інформаційної системи або її частини, а також отримання таких відомостей
без відома її власника, володільця або утримувача, в тому числі із
застосуванням технічного обладнання, якщо є відомості про наявність
інформації в електронній інформаційній системі або її частині, що має
значення для певного досудового розслідування.
Ця негласна слідча (розшукова) дія розподіляється на: 1) зняття
інформації з електронних інформаційних систем або її частини, доступ до
яких обмежується її власником, володільцем або утримувачем чи пов’язаний
із подоланням системи логічного захисту; 2) зняття інформації з електронних
інформаційних систем або її частини, доступ до яких не обмежується її
власником, володільцем або утримувачем чи не пов’язаний із подоланням
системи логічного захисту.
Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння
особи полягає в таємному проникненні слідчого чи уповноваженої особи без
відома власника чи володільця, приховано, під псевдонімом або із
застосуванням технічних засобів у приміщення та інше володіння для
встановлення технічних засобів аудіо-, відео- контролю особи або
безпосередньо з метою виявлення і фіксації слідів злочину, проведення
огляду, виявлення документів, речей, що мають значення для досудового
розслідування, виготовлення копій чи їх зразків, виявлення осіб, які
розшукуються, або з іншою метою для досягнення цілей кримінального
провадження.
Установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу полягає в
застосуванні технічного обладнання для локалізації місцезнаходження
радіоелектронного засобу, у тому числі мобільного терміналу, систем зв’язку
та інших радіовипромінювальних пристроїв, активованих у мережах
операторів рухомого (мобільного) зв’язку, без розкриття змісту повідомлень,
що передаються, якщо в результаті його проведення можна встановити
обставини, які мають значення для кримінального провадження.
Спостереження за особою в публічно доступних місцях полягає у
візуальному спостереженні за особою слідчим чи уповноваженою особою
для фіксації її пересування, контактів, поведінки, перебування в певному,
публічно доступному місці тощо або застосуванні з цією метою спеціальних
технічних засобів для спостереження.
Спостереження за річчю або місцем у публічно доступних місцях
полягає у візуальному спостереженні за певною річчю або певним місцем
слідчим чи уповноваженою особою для фіксації її переміщення, контактів із
нею певних осіб, подій у певному місці для перевірки відомостей під час
досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину або
застосуванні з цією метою спеціальних технічних засобів для спостереження.
Моніторинг банківських рахунків полягає в наданні банком
Національному антикорупційному бюро України в поточному режимі
інформації про операції, що здійснюються на одному або декількох
банківських рахунках (до виконання відповідних операцій, а в разі
неможливості — негайно після їх виконання) з метою викриття і фіксації
фактів здійснення особою злочинних дій із використанням банківського
рахунку, або з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає
конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях.
Аудіо-, відеоконтроль місця полягає в застосуванні технічного
обладнання в публічно доступному місці з метою фіксації відомостей
(розмов, поведінки осіб, інших подій), які мають значення для кримінального
провадження, без відома присутніх у ньому осіб.
Контроль за вчиненням злочину диференціюється на: 1) контрольовану
поставку; 2) контрольовану закупку; 3) оперативну закупку; 4) спеціальний
слідчий експеримент; 5) імітування обстановки злочину.
Контрольована поставка полягає в організації та здійсненні слідчим і
оперативним підрозділом контролю за переміщенням (перевезенням,
пересиланням, передачею, ввезенням, вивезенням з України чи транзитним
переміщенням її територією) товарів, предметів і речовин, у тому числі
заборонених до обігу, з метою виявлення ознак злочину та фіксації
фактичних даних про протиправні діяння осіб, відповідальність за які
передбачена в КК.
Контрольована закупка полягає в імітації придбання або отримання, у
тому числі безоплатного, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм
власності товару, який перебуває у вільному обігу, з метою викриття і
документування факту вчинення злочину та особи, яка його вчинила.
Оперативна закупка полягає в імітації придбання або отримання, у
тому числі безоплатного, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм
власності товару, обіг якого обмежений чи заборонений чинним
законодавством, з метою викриття і документування факту вчинення злочину
та особи, яка його вчинила.
Спеціальний слідчий експеримент полягає у створенні слідчим та
оперативним підрозділом відповідних умов в обстановці, максимально
наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у
діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину,
спостереження за її поведінкою та прийняттям нею рішень щодо вчинення
злочину.
Імітування обстановки злочину полягає в діях слідчого, уповноваженої
особи, з використанням імітаційних засобів, які створять у оточуючих
уявлення про вчинення реального злочину, з метою його запобігання та
викриття відомої чи невідомої особи (осіб), яка планувала чи замовляла його
вчинення.
 Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації полягає в організації слідчим і
оперативним підрозділом введення уповноваженої ними особи, яка
відповідно до закону виконує спеціальне завдання, в організовану групу чи
злочинну організацію під легендою прикриття для отримання речей і
документів, відомостей про її структуру, способи і методи злочинної
діяльності, які мають значення для розслідування злочину або злочинів, які
вчиняються цими групами.
Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного
дослідження, полягає в діях слідчого чи уповноваженої особи, які
дозволяють без відома власника чи володільця отримати зразки матеріалів,
сировини, виробів тощо, у тому числі в публічно недоступних місцях.
Усі негласні слідчі (розшукові) дії можуть бути докладно
класифіковані за різними критеріями.
За характером і ступенем обмеження права особи на приватність, на
ті негласні слідчі (розшукові) дії, що: 1) пов’язані з втручанням у приватне
спілкування; 2) не пов’язані з втручанням у приватне спілкування.
Втручанням у приватне спілкування (процес передання інформації в
будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою
засобів зв’язку будь-якого типу) є доступ до змісту спілкування за умов,
якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що
спілкування є приватним, тобто таким, коли інформація передається та
зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники
спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших
осіб (частини 3-4 ст. 258 КПК).
За тяжкістю злочину (за матеріально-правовою підставою), на ті
негласні слідчі (розшукові) дії, що: 1) проводяться винятково у
кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів; 2)
проводяться незалежно від тяжкості злочину.
Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у
виді штрафу в розмірі понад десять тисяч та не більше двадцяти п’яти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на
строк понад п’ять та не більше десяти років. Особливо тяжким злочином є
злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі
понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення
волі. При цьому ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене
водночас основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається
виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за
відповідний злочин (частини 4-6 ст. 12 КК).
За процесуальною підставою здійснення, на ті негласні слідчі
(розшукові) дії, що проводяться на підставі: 1) постанови слідчого або
прокурора; 2) постанови слідчого за погодженням із керівником органу
досудового розслідування або постанови прокурора; 3) рішення слідчого,
узгодженого з прокурором, або рішення прокурора до постанови ухвали
слідчого судді1; 4) винятково постанови прокурора; 5) ухвали слідчого судді.
1 У виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням
життя людей та запобіганням учиненню тяжкого або особливо тяжкого
злочину, передбаченого розділами І «Злочини проти основ національної
безпеки України», II «Злочини проти життя і здоров’я особи», VI «Злочини
проти власності», VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (статті 201
«Контрабанда» та 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних
злочинним шляхом»), IX «Злочини проти громадської безпеки», XIII
«Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення», XIV
«Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних
кордонів, забезпечення призову та мобілізації», XV «Злочини проти
авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
об’єднань громадян», XVII «Злочини у сфері службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» Особливої
частини КК (ч. 1 ст. 250 КПК).
За можливістю їх самостійного проведення слідчим, на ті, які:
1) слідчий може провести самостійно в повному обсязі; 2) слідчий може
провести самостійно в певній частині; 3) слідчий взагалі не може провести
самостійно через відсутність спеціальних знань і/або технічних засобів,
значну тривалість їх проведення та з інших причин.
Класифікація негласних слідчих (розшукових) дій за переліченими
вище критеріями має вагоме прикладне значення.

Контрольні питання:
1. Поняття, види та система слідчих (розшукових) дій.
2. Вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій.
3. Процесуальний порядок допиту. Особливості допиту малолітньої
або неповнолітньої особи.
4. Пред’явлення для впізнання: поняття, види, процесуальний порядок
проведення.
5. Поняття та мета обшуку, види обшуку, процесуальний порядок
проведення.
 Лекція 15. Негласні слідчі (розшукові) дії

Мета:
- освітня (навчальна): систематизація знань щодо інституту негласних слідчих
(розшукових) дій;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами;
- виховна: виховання відповідальності при провадженні слідчих (розшукових)
дій, формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу.

План:
1. Історія виникнення.
2. Загальні положення НСРД.
3. Додержання державної таємниці під час проведення негласних
слідчих (розшукових) дій.

Основні поняття: досудове розслідування; слідчі (розшукові) дії;

негласні слідчі (розшукові) дії; підстави провадження НСРД

Питання 1.
Проведення негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальному
провадженні регулюється такими нормативними актами.
По-перше, таким нормативним актом є безумовно Кримінальний
процесуальний кодекс України. В зв’язку із специфікою таких слідчих дій, в
Кримінальному процесуальному кодексі України їм присвячена окрема глава
під номером 21. Разом із тим, порядок проведення негласних слідчих
(розшукових) дій регламентований не лише главою 21.
Згідно ч.1 ст. 252 КПК України, фіксація ходу і результатів негласних
слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації
кримінального провадження, передбаченого цим Кодексом. Таким чином, на
негласні слідчі (розшукові) дії поширюється також і положення глави 5
Кримінального процесуального кодексу України – Фіксування кримінального
провадження. Процесуальні рішення. Про даний факт співробітники
правоохоронних органів досить часто забувають і порушують закон в цій
частині. Крім того, на негласні слідчі (розшукові) дії поширюються
положення глави 40 Кримінального процесуального кодексу України –
Кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну
таємницю. В своїй більшості співробітники правоохоронних органів України
ігнорують положення глави 40 КПК України під час проведення негласних
слідчих (розшукових) дій.
Другим нормативним актом, який регулює порядок проведення
негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальному провадженні є Закон
України «Про державну таємницю». Так, ч.8 ст. 11 вказаного Закону
встановлено, що рішення про віднесення інформації до державної таємниці,
приймається державним експертом з питань таємниць. Такі рішення
підлягають реєстрації Службою безпеки України та є підставою для
формування зводу відомостей, що становлять державну таємницю.
Відповідно до ч.1 ст. 12 Закону України «Про державну таємницю», Звід
відомостей, що становлять державну таємницю, формує Служба безпеки
України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць. Звід
відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений Наказом
голови Служби безпеки України №440 від 12.08.2005 року є невід’ємною
частиною Закону України «Про державну таємницю», оскільки саме в цьому
Законі наявне посилання на нормативний акт, в якому встановлено які саме
відомості віднесені до державної таємниці. Співробітники правоохоронних
органів України систематично порушують положення Закону України «Про
державну таємницю» під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій
в кримінальних провадженнях, про що мова піде нижче.
Третім нормативним актом, який регулює порядок проведення
негласних слідчих розшукових дій в кримінальному провадженні є Закон
України «Про оперативно-розшукову діяльність», статтею 8 якого
встановлені права оперативних підрозділів на участь в негласних слідчих
(розшукових) діях.
Також, даним законом встановлюється, які саме підрозділи
правоохоронних органів відносяться до оперативних підрозділів, які
здійснюють оперативно-розшукову діяльність (стаття 5 Закону). Окремим
документом, який регламентує порядок проведення НСРД є Інструкція про
організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання
їх результатів у кримінальному провадженні, затверджена спільним наказом
Генерального прокурора України, міністра Внутрішніх справ України,
головою Служби безпеки України, головою Адміністрації державної
прикордонної служби України, міністром Фінансів України, міністром
юстиції України 16.11.2012 року №114/1042/516/1199/936/1687/5. В цій
Інструкції керівництво низки правоохоронних органів для своїх підлеглих
розробили порядок проведення НСРД. Разом із тим, дана Інструкція,
відповідно до ч. 2 ст. 1 КПК України не є частиною Кримінального
процесуального законодавства України і відповідно не може бути
використана прокурором для доведення допустимості доказів в суді.
Разом із тим, дана інструкція може бути використана захисником в
кримінальному провадженні для доведення протиправної поведінки
співробітника правоохоронного органу під час проведення негласних слідчих
(розшукових) дій, який допускає порушення інструкцій свого керівництва.
Твердження про систематичне порушення співробітниками
правоохоронних органів положень Кримінального процесуального кодексу
України, положень Закону України «Про державну таємницю» та Закону
України «Про оперативно-розшукову діяльність ґрунтується на аналізі
наступних положень законодавства України.
 Відповідно до ч.1 ст. 1 Кримінального процесуального кодексу
України, порядок кримінального провадження на території України
визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Відповідно до ч.2 ст. 1 КПК України, кримінальне процесуальне
законодавство України складається з відповідних положень Конституції
України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Таким
чином, законодавець визначив, що кримінальне процесуальне законодавство
України складається не лише з Кримінального процесуального кодексу
України, але й з інших законів України та міжнародних договорів. Разом із
тим, до кримінального процесуального законодавства, законодавець не
відносить відомчі накази, інструкції, листи та інше.
Відповідно до ч.1 ст. 9 КПК України, під час кримінального
провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового
розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади
зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього
Кодексу, міжнародних договорів, вимог інших актів законодавства.
Отже, суворе додержання положень КПК України під час здійснення
процесуальних дій в кримінальному провадженні є прямим обов’язком
керівника органу досудового розслідування, слідчого, прокурора,
оперативного співробітника під час вчинення процесуальних дій в
кримінальному провадженні. Законом не допускається не додержання, чи
додержання не в повному обсязі положень кримінального процесуального
законодавства України співробітником правоохоронного органу. Дана
обставина є надзвичайно важливою для подальшого вирішення судом
питання щодо допустимості отриманих в кримінальному провадженні
доказів. Твердження про те, що докази, отримані внаслідок порушень
положень КПК України під час проведення негласних слідчих (розшукових)
дій, не можуть використовуватися при прийнятті процесуальних рішень
судом, ґрунтуються на аналізі наступних положень КПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному
провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом
порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд
встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають
значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Тобто,
відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК України, фактичні дані, які отримані не в
порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України,
доказами в кримінальному провадженні в принципі бути не можуть.
Відповідно до ч.1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо
він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Таким чином, положеннями ч.1 ст. 84 та ч.1 ст. 86 КПК України
встановлено, що доказ є доказом і може бути визнаний допустимим, лише в
тому випадку, коли він отриманий виключно в порядку, передбаченому
положеннями Кримінального процесуального кодексу України. В інших
випадках, доказ не може бути визнаний доказом та не може бути визнаний
допустимим. Відповідно ж до ч.2 ст. 86 КПК України, недопустимий доказ не
може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не
може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Таким чином, судам
необхідно звертати особливу увагу на порядок отримання доказів слідчим та
прокурором під час досудового розслідування та ретельно з’ясовувати, чи в
порядку, передбаченому положеннями КПК України, отриманий той чи
інший доказ в кримінальному провадженні. Це ж правило безумовно повинно
застосовуватися і до доказів, які отримані під час проведення негласних
слідчих (розшукових) дій.
КПК України в главі 21 містить вичерпний перелік негласних слідчих
(розшукових) дій:
1) втручання в приватне спілкування, формами якого є аудіо-,
відеоконтроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка
кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних
мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 258, 260-
264 КПК України);
2) обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння
особи (ст. 267 КПК України);
3) встановлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268
КПК України);
4) спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України);
5) аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України);
6) контроль за вчиненням злочину, формами якого є контрольована
поставка, контрольована та оперативна закупка, спеціальний слідчий
експеримент, імітування обстановки злочину (ст. 271 КПК України);
7) виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК України);
8) негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного
дослідження (ст. 274 КПК України).
Інші нормативно-правові акти (постанови Кабінету Міністрів України,
відомчі накази правоохоронних органів) можуть містити тільки положення
про порядок і тактику проведення, визначених у главі 21 КПК України
негласних слідчих (розшукових) дій.
Питання 2. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260,
261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого
судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 КПК України, проводяться виключно у
кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає
на підставах та в порядку, передбачених главою 21 КПК України:
- слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням
слідчого, погодженого з прокурором, про дозвіл на проведення втручання в
приватне спілкування (ст. 260-264 КПК України), обстеження публічно
недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України),
установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК
України), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України),
аудіо-, відеоконтролю місця (ст. 270 КПК України), контролю за вчиненням
злочину (у випадках, передбачених ч. 8 ст. 271 КПК України), негласного
отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК
України);
- прокурор щодо контролю за вчиненням злочину (ст. 271 КПК
України);
- прокурор або слідчий у виняткових невідкладних випадках,
пов’язаних із врятуванням життя людей та запобіганням вчиненню тяжкого
або особливо тяжкого злочину, передбаченого розділами І, ІІ, VI, VII (статті
201 та 209), IX, XIII, XIV, XV, XVII Особливої частини КК України (ч. 1 ст.
250 КПК України), щодо проведення установлення місцезнаходження
радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК України), спостереження за особою,
річчю або місцем (ст. 269 КПК України), виконання спеціального завдання з
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
(ст. 272 КПК України). Щодо проведення останньої негласної слідчої
(розшукової) дії слідчий своє рішення узгоджує з керівником органу
досудового розслідування. При прийнятті рішення про проведення негласної
слідчої (розшукової) дії у перелічених у ч. 1 ст. 250 КПК України випадках
прокурор зобов’язаний невідкладно після початку такої негласної слідчої
(розшукової) дії звернутися з клопотанням до слідчого судді про надання
дозволу на її проведення. Якщо слідчий приймає рішення про проведення
конкретної негласної слідчої (розшукової) дії він зобов’язаний повідомити
прокурора про прийняття такого рішення та про отримані результати.
Прокурор має право заборонити проведення, припинити подальше
проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, що
здійснює досудове розслідування злочину, чи за його письмовим
дорученням, в порядку ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України, уповноважені
законодавством оперативні підрозділи правоохоронних органів,
співробітники яких при проведенні цих слідчих (розшукових) дій
користуються повноваженнями слідчого (ч. 2 ст. 41 КПК України). За
рішенням слідчого або прокурора до проведення негласних (слідчих)
розшукових дій можуть залучатися також інші особи (співробітники
оперативних підрозділів, фахівці, перекладачі, особи, що конфіденційно
співробітничають з оперативним підрозділом, поняті тощо).
Ухвалення процесуальних рішень про проведення негласних слідчих
(розшукових) дій є результатом оцінки слідчої ситуації, що склалася на
певний момент розслідування. Такі слідчі ситуації характеризуються
наявністю відомостей про злочин і особу, що його вчинила, які вимагають
перевірки, для їх підтвердження або спростування, за умови, якщо іншим
способом, ніж шляхом проведення конкретної негласної слідчої
(розшукового) дії, це зробити неможливо.
Рішення про порядок, прийоми, засоби, місце, учасників негласних
(слідчих) розшукових дій в ході їх проведення приймає слідчий або
співробітник оперативного підрозділу, якому доручено її проведення.
 При ухваленні таких рішень обов'язково повинен враховуватися ризик
можливості:
1) здійснення посягання на життя або заподіяння особі (особам), що
проводить негласну слідчу (розшукову) дію, бере в ній участь або іншим
особам, тілесних ушкоджень;
2) поширення речовин небезпечних для життя багатьох людей;
3) втечі осіб, що скоїли тяжкі або особливо тяжкі злочини;
4) настання екологічної або техногенної катастрофи;
5) спричинення значної матеріальної шкоди.
За наявності можливості настання таких наслідків у разі проведення
негласної слідчої (розшукового) дії слідчий, прокурор або уповноважений
співробітник оперативного підрозділу, якому доручено проведення негласної
слідчої (розшукового) дії, повинні обрати інший порядок, прийоми, засоби,
місце, учасників її проведення або відмовитися від її проведення та обрати
такі гласні або негласні слідчі (розшукові) дії, які повністю виключать
настання таких наслідків. Ця рекомендація виходить з аналізу нормативних
вимог до проведення окремих негласних слідчих (розшукових) дій, що
містяться в главі 21 КПК України та положень ст. 43 і відповідних статей
розділів XVII, XVIII Кримінального кодексу України.
У процесуальному рішенні про проведення негласної слідчої
(розшукового) дії має бути точно вказаний строк її проведення на це вказує
ч. 5 ст. 246, п. 6 ч. 2, п. 5 ч. 4 ст. 248, п. 4 ст. 251 КПК України. Виняток
становлять негласні слідчі (розшукові) дії, які проводяться з метою
встановлення місцезнаходження особи, що переховується від органів
досудового розслідування, слідчого судді або суду, і оголошеної в розшук.
Для таких негласних слідчих (розшукових) дій в ухвалі слідчого судді
(постанові слідчого, прокурора) вказується конкретна дата початку їх
проведення, а строк завершення - до встановлення місцезнаходження особи,
що переховується від органів досудового розслідування, слідчого судді або
суду, і оголошеної в розшук. Встановлення і обчислення строків проведення
негласних слідчих (розшукових) дій, а також їх продовження, здійснюється
відповідно до положень глави 7 КПК України, ч. 5 ст. 246 і ст. 249 КПК
України.
Закон не визначає, за який час до завершення строку дії ухвали
слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії,
прокурор, або слідчий, за погодженням з прокурором, повинен звернутися до
слідчого судді з клопотанням про подовження дозволу на проведення цієї
слідчої дії. Однак, виходячи з того, що, по-перше, у разі відмови прокурора у
погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про подовження дозволу
на проведення негласної слідчої (розшукової) дії слідчий має право
звернутися до керівника органу досудового розслідування, який після
вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у
ньому, перед прокурором вищого рівня, який протягом трьох днів погоджує
відповідне клопотання або відмовляє у його погодженні (ч. 3 ст. 40 КПК
України), а по-друге, апеляційні суди України працюють за п’ятиденним
робочим тижнем, тому слідчий повинен подати на узгодження відповідному
прокурору клопотання про подовження слідчим суддею дозволу на
проведення негласної слідчої (розшукової) дії не пізніше ніж за п’ять
робочих днів до завершення строку дії попередньої ухвали слідчого судді. У
такому клопотанні, крім відомостей, зазначених у ст. 248 КПК України,
слідчий, прокурор повинен, поряд із викладенням результатів проведення
негласної слідчої (розшукової) дії, навести відомості, які дають достатні
підстави вважати, що продовження проведення негласної слідчої
(розшукової) дії дозволить додатково зібрати інформацію, яка має значення
для кримінального провадження.
У кожному конкретному випадку при визначенні строку проведення
негласної слідчої (розшукового) дії або його продовження слід керуватися
положеннями ч. 1 та 4 ст. 249 про те, що:
1) строк дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласної
слідчої (розшукової) дії не може перевищувати двох місяців;
2) такий строк не повинен перевищувати фактичний максимальний
строк досудового розслідування, який залишився на момент ухвалення
відповідного процесуального рішення;
3) загальний строк, протягом якого в одному кримінальному
провадженні може тривати проведення негласної слідчої (розшукової) дії,
дозвіл на який надає слідчий суддя, не може перевищувати максимальні
строки досудового розслідування, передбачені ст. 219 КПК України.
Строк проведення негласної слідчої (розшукової) дії може бути
продовжений (ч. 5 ст. 246 КПК України):
- прокурором, якщо негласна слідча (розшукова) дія проводиться за
його рішенням, - до вісімнадцяти місяців;
- керівником органу досудового розслідування, якщо негласна слідча
(розшукова) дія проводиться за його або слідчого рішенням, - до шести
місяців;
- начальником головного, самостійного управління Міністерства
внутрішніх справ України, Центрального управління Служби безпеки
України, головного управління, управління Міністерства внутрішніх справ
України, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового
законодавства, органу державного бюро розслідувань в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, регіонального
органу Служби безпеки України в межах компетенції, якщо негласна слідча
(розшукова) дія проводиться за рішенням слідчого, - до дванадцяти місяців;
- Міністром внутрішніх справ України, Головою Служби безпеки
України, головою органу, що здійснює контроль за додержанням
податкового законодавства, головою державного бюро розслідувань, якщо
негласна слідча (розшукова) дія проводиться за рішенням слідчого, - до
вісімнадцяти місяців;
- слідчим суддею, якщо негласна слідча (розшукова) дія проводиться за
його рішенням у порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
 Необхідно також звернути увагу на те, що відповідно до ст. 247 КПК
України під слідчим суддею в главі 21 КПК розуміється голова або
визначений ним інший суддя Апеляційного суду АРК, областей, міста Києва
і Севастополя, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган
досудового розслідування. Слідчі судді місцевих судів не правомочні давати
дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукового) дії.
Порядок розгляду слідчим суддею клопотань про дозвіл на проведення
негласної слідчої (розшукового) дії визначений ст. 248 КПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 248 КПК України у клопотанні зазначаються:
1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний
номер;
2) короткий виклад обставин злочину, у зв’язку з розслідуванням якого
подається клопотання;
3) правова кваліфікація злочину із зазначенням статті (частини статті)
Кримінального кодексу України;
4) відомості про особу (осіб), місце або річ, щодо яких необхідно
провести негласну слідчу (розшукову) дію;
5) обставини, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину;
6) вид негласної слідчої (розшукової) дії та обґрунтування строку її
проведення;
7) обґрунтування неможливості отримання відомостей про злочин та
особу, яка його вчинила, в іншій спосіб;
8) відомості залежно від виду негласної слідчої дії про ідентифікаційні
ознаки, які дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження,
телекомунікаційну мережу, кінцеве обладнання тощо;
9) обґрунтування можливості отримання під час проведення негласної
слідчої (розшукової) дії доказів, які самостійно або в сукупності з іншими
доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину або
встановлення осіб, які його вчинили.
До клопотання слідчого, прокурора додається витяг з Єдиного реєстру
досудових розслідувань щодо кримінального провадження, у рамках якого
подається клопотання.
У випадках, коли прокурор відмовляє у погодженні клопотання
слідчого до слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої
(розшукової) дії, слідчий відповідно до ч. 3 ст. 40 КПК України має право
звернутися до керівника органу досудового слідства, який після вивчення
клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому,
перед прокурором вищого рівня, звертаючись до нього про погодження
клопотання до слідчого судді про проведення негласної слідчої (розшукової)
дії, який протягом трьох днів погоджує відповідне клопотання або відмовляє
у його погодженні.
Слідчий суддя протягом шести годин з моменту отримання клопотання
про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії зобов’язаний
розглянути це клопотання за участю особи, яка подала це клопотання (ч. 1
ст. 248 КПК України). За необхідності слідчий суддя вивчає матеріали
кримінального провадження та вислуховує суб’єкта внесення клопотання.
Обсяги надання матеріалів кримінального провадження визначаються
слідчим суддею. Невиконання законних вимог слідчого судді про надання
йому матеріалів кримінального провадження, що обґрунтовують клопотання
про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії, може бути
підставою для відмови в задоволенні такого клопотання.
Слідчий суддя під час розгляду клопотання про дозвіл на проведення
негласної слідчої (розшукової) дії може постановити відповідну ухвалу, якщо
ним будуть встановлені достатні підстави вважати, що вчинений злочин є
відповідної тяжкості та під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії
можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими
доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину або
встановлення осіб, які вчинили злочин.
Ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої
(розшукової) дії повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень,
передбачених КПК України, а також містити відомості про:
1) прокурора, слідчого, який звернувся з клопотанням;
2) злочин, у зв’язку із досудовим розслідуванням якого
постановляється ухвала;
3) особу (осіб), місце або річ, щодо яких необхідно провести негласну
слідчу (розшукову) дію;
4) вид негласної слідчої (розшукової) дії та відомості залежно від виду
негласної слідчої дії про ідентифікаційні ознаки, які дозволять унікально
ідентифікувати абонента спостереження, телекомунікаційну мережу, кінцеве
обладнання тощо;
5) строк дії ухвали.
За результатами розгляду такого клопотання слідчий суддя може
постановити ухвалу як про надання дозволу на проведення негласної
(слідчого) розшукової дії, так і про відмову в такому дозволі. Останнє,
відповідно до ч. 5 ст. 248 КПК України, не є перешкодою для звернення до
нього з новим клопотанням, але в новому клопотанні мають бути враховані
підстави, по яких слідчий суддя раніше відмовив в наданні дозволу на
проведення негласної слідчої (розшукового) дії.
Постанова слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії може бути винесена у випадках, передбачених ч. 1 ст. 250
КПК України. Слідчий є самостійним у обранні негласної слідчої
(розшукової) дії, яку він вважає за необхідне провести за наявності достатніх
підстав для її проведення, що наведені у відповідних статтях глави 21 КПК
України. Таке рішення у вигляді постанови слідчого, згідно із ч. 1 ст. 250
КПК України, повинно бути письмово узгоджене ним з прокурором, який
здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням.
Прокурор може, за наявності передбачених главою 21 КПК України
підстав, самостійно винести постанову про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії, виконання якої доручити слідчому, органу досудового
розслідування, оперативному підрозділу, виходячи із положень п. 4, 5 ст. 36,
ст. 41 КПК України та особливостей порядку та тактики проведення певної
негласної слідчої (розшукової) дії.
Слідчий, прокурор, які прийняли рішення про проведення негласної
слідчої (розшукової) дії, несуть повну відповідальність за їх законне та
своєчасне проведення. Уповноважені посадові особи оперативних підрозділів
органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль
за додержанням податкового законодавства, органів Державної
пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби
України, органів Державної митної служби України, які за дорученням
слідчого або прокурора проводять негласну слідчу (розшукову) дію, також
несуть відповідальність за законність та своєчасність її проведення.
Кожна постанова слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії в кримінальному провадженні, відповідно до положень ч. 6
ст. 110 КПК України, виготовляється на офіційному бланку та засвідчується
підписом особи, яка прийняла відповідне процесуальне рішення, та, згідно із
ст. 251 КПК України, повинна містити:
1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний
номер;
2) правову кваліфікацію злочину із зазначенням статті (частини статті)
Кримінального кодексу України;
3) відомості про особу (осіб), місце або річ, щодо яких
проводитиметься негласна слідча (розшукова) дія;
4) початок, тривалість і мету негласної слідчої (розшукової) дії;
5) відомості про особу (осіб), яка буде проводити негласну слідчу
(розшукову) дію;
6) обґрунтування прийнятої постанови, у тому числі обґрунтування
неможливості отримання відомостей про злочин та особу, яка його вчинила,
в інший спосіб;
7) вказівку на вид негласної слідчої (розшукової) дії, що проводиться.
У випадках, передбачених ч. 1 ст. 250 КПК України, слідчий, за
узгодженням з прокурором, або прокурор у своїй постанові, поряд із
відомостями, що наведені у ст. 251 КПК України, повинен розкрити зміст
ситуації, що склалася, яка вимагає невідкладного проведення негласної
слідчої (розшукової) дії з метою врятування життя людей та запобігання
вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, передбаченого розділами
І, ІІ, VI, VII (статті 201 та 209), IX, XIII, XIV, XV, XVII Особливої частини
КК України. Кожна постанова слідчого, прокурора про проведення негласної
слідчої (розшукової) дії має бути мотивованою, тобто із наведенням доводів,
що обґрунтовують ухвалення цього рішення, містити точні відомості про
особу (осіб), місце або річ, щодо яких проводитиметься негласна слідча
(розшукова) дія, та про особу (осіб), яка буде проводити негласну слідчу
(розшукову) дію.
Фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій
повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального
провадження, встановленим ст. 103-107, 252, 273 КПК України, а в ході
проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж і
зняття інформації з електронних інформаційних систем ще і положенням ст.
265 КПК України.
Протоколювання є основною формою фіксації ходу та результатів
проведення негласної слідчої (розшукової) дії.
Загальні вимоги до структури та змісту протоколу негласної слідчої
(розшукової) дії містяться у ч. 3 ст. 104 КПК України, відповідно до яких він
повинен складатися з:
1) вступної частини, яка повинна містити відомості про:
- місце, час проведення та назву процесуальної дії;
- особу, яка проводить процесуальну дію (прізвище, ім’я, по батькові,
посада);
- всіх осіб, які присутні під час проведення процесуальної дії
(прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання);
- інформацію про те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії,
заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації,
характеристики технічних засобів фіксації та носіїв інформації, які
застосовуються при проведенні процесуальної дії, умови та порядок їх
використання;
2) описової частини, яка повинна містити відомості про:
- послідовність дій;
- отримані в результаті процесуальної дії відомості, важливі для цього
кримінального провадження, в тому числі виявлені та/або надані речі і
документи;
3) заключної частини, яка повинна містити відомості про:
- вилучені речі і документи та спосіб їх ідентифікації;
- спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу;
- зауваження і доповнення до письмового протоколу з боку учасників
процесуальної дії.
У вступній частині протоколу негласної слідчої (розшукової) дії
додатково повинно бути зазначене відповідне рішення про проведення цієї
негласної слідчої (розшукової) дії.
Особливості умов та порядку проведення окремих негласних слідчих
(розшукових) дій можуть вимагати забезпечення конфіденційності даних про
осіб, які проводили негласну слідчу (розшукову) дію або були залучені до її
проведення. Порядок застосування таких заходів забезпечення
конфіденційності, щодо названих осіб, визначається відповідними
нормативно-правовими актами України.
Додатками до протоколу можуть бути:
1) спеціально виготовлені копії, зразки об’єктів, речей і документів;
2) письмові пояснення спеціалістів, які брали участь у проведенні
відповідної процесуальної дії;
3) стенограма, аудіо-, відеозапис процесуальної дії;
 4) фототаблиці, схеми, зліпки, носії комп’ютерної інформації та інші
матеріали, які пояснюють зміст протоколу.
Додатки до протоколу негласної слідчої (розшукової) дії повинні бути
належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а
також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які
брали участь у виготовленні та/або вилученні таких додатків.
Відповідно до ч. 3 ст. 252 КПК України протоколи негласних слідчих
(розшукових) дій з додатками до них не пізніше чим через 24 години після їх
припинення мають бути передані прокуророві, що здійснює нагляд за
дотриманням законів в ході проведення досудового розслідування у формі
процесуального керівництва досудовим розслідуванням, у рамках якого були
проведені ці негласні слідчі (розшукові) дії.
Протоколи негласних слідчих (розшукових) дій і додатки до них
відповідно до ст. 256 КПК України можуть бути використані в доказуванні
на тих же самих підставах, що і результати проведення інших слідчих
(розшукових) дій в ході досудового слідства.
Виходячи з положень ст. 256 а також ст. 84-89, 91, 94 і 252 КПК
України ключовою умовою використання в доказуванні результатів
конкретних негласних слідчих (розшукових) дій є визнання в результаті їх
перевірки і оцінки слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом
процесуальними джерелами доказів.
Така перевірка і оцінка полягає:
1) в перевірці і оцінці протоколу кожної негласної слідчої
(розшукового) дії, що включають вивчення відомостей, що містяться в
протоколі, цілісності упаковки додатків до нього, перевірку самого носія
інформації на предмет наявності в протоколі підчисток, вставок, поправок,
чи обумовлені такі вставки і поправки в протоколі, чи підписаний протокол
усіма особами, що брали участь в цій негласній слідчій (розшуковій) дії, в
порівнянні відомостей, що містяться в протоколі негласної слідчої
(розшукової) дії та в додатках до нього з іншими доказами, зібраними в ході
кримінального провадження;
2) в перевірці результатів негласної слідчої (розшукового) дії шляхом
проведення інших гласних і негласних (слідчих) розшукових дій і
співставленні їх результатів. У зв'язку з цим ч. 2 і 3 ст. 256 КПК України
містить найважливіші положення, що надають можливість у разі потреби
допитати в якості свідків осіб, що проводили або приймали участь у
проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, зі збереженням в таємниці
відомостей про цих осіб і застосуванням до них заходів забезпечення їх
безпеки, а також допитати осіб, з приводу дій і контактів яких проводилися
такі дії.
Рішення про використання в кримінальному провадженні як доказів
обвинувачення відомостей про факти, що містяться в протоколах негласних
слідчих (розшукових) дій і в додатках до них, вилучені в ході їх проведення
речі, документи приймає прокурор. Зберігання таких предметів
забезпечується прокурором з дотриманням вимог ст. 100 КПК України або
ним складається письмове доручення слідчому по забезпеченню їх
збереження в порядку, передбаченому ст. 100 КПК України і Кабінетом
Міністрів України.
Відомості про факти, що містяться в протоколах відповідних негласних
слідчих (розшукових) дій і додатках до них можуть покладатися в основу
ухвалення різних процесуальних рішень і після завершення кримінального
провадження протоколи негласних слідчих (розшукових) дій і додатки до
них, які прокурор планує використати в кримінальному провадженні, мають
бути внесені в реєстр матеріалів досудового розслідування.
Кримінальним процесуальним законом в ст. 257 передбачена
можливість використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій не
лише в доказуванні по кримінальному провадженню, у рамках якого вони
були отримані, але і в інших кримінальних провадженнях. Основою для
цього є наявність в протоколі негласної слідчої (розшукової) дії і додатках до
нього інформації про ознаки кримінального правопорушення, яке не
розслідується в даному кримінальному провадженні.
Така інформація може бути використана в іншому кримінальному
провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка виноситься за
відповідним клопотанням прокурора в порядку ст. 248 КПК України.
Перед направленням такого клопотання прокурор повинен з'ясувати чи
зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань або ні досудове
розслідування кримінального правопорушення, відомості про яке виявлені в
ході проведення негласної слідчої (розшукової) дії. Відомості про наявність
або відсутність зареєстрованого досудового розслідування відображаються в
клопотанні до слідчого судді.
Прокурор, отримавши ухвалу слідчого судді про дозвіл використати
інформацію, отриману при проведенні негласної слідчої (розшукової) дії в
іншому кримінальному провадженні, у разі, коли таке провадження не
розпочато, вносить відповідні відомості в Єдиний реєстр досудових
розслідувань, доручає органу досудового розслідування проведення
досудового розслідування і направляє йому ухвалу слідчого судді і відповідні
матеріали проведення негласної слідчої (розшукової) дії.
Якщо таке досудове розслідування вже проводиться і процесуальний
контроль його здійснює інший прокурор, то прокурор, що отримав ухвалу
слідчого судді про дозвіл на використання інформації, отриманої при
проведенні негласної слідчої (розшукової) дії в іншому кримінальному
провадженні, передає його разом з матеріалами негласної слідчої
(розшукової) дії цьому прокуророві.
В результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть
бути отримані відомості, речі і документи, які при подальшій їх оцінці
прокурором можуть бути визначені ним так ті, що не можуть бути
використані як докази в кримінальному провадженні. В цьому випадку
відповідно до ст. 255 КПК України прокурор зобов'язаний забезпечити
знищення цих матеріалів, про що складає відповідну постанову з
визначенням осіб, яким доручається його виконання.
 Така постанова підлягає негайному виконанню під контролем
прокурора. За результатами знищення речей, документів складається
протокол з дотриманням вимог ст. 104, 106 КПК України. Законом
забороняється знищення речей, документів, отриманих в результаті
проведення негласних слідчих (розшукових) дій, якщо їх власник може бути
зацікавлений в їх поверненні.
Про наявність таких речей або документів прокурор зобов'язаний
письмово повідомити їх власника з метою з'ясування його бажання отримати
ці речі або документи. Про повернення документів і речей їх власникові
складається розписка. Допустимість таких дій і час їх здійснення
визначаються прокурором з урахуванням необхідності забезпечення прав і
законних інтересів осіб, а також попередження спричинення збитку для
кримінального провадження.
КПК України в ст. 253, 254, 290 містить нормативно-правову
регламентацію порядку відкриття факту проведення негласних слідчих
(розшукових) дій і ознайомлення з його результатами в процесі
ознайомлення підозрюваного, його захисника, потерпілого з матеріалами
кримінального провадження, а також осіб, чиї конституційні права були
тимчасово обмежені в ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Особливість ознайомлення осіб з протоколами негласних слідчих
(розшукових) дій і додатками до них полягає в тому, що ці особи
попереджаються про кримінальну відповідальність по ч. 1 ст. 387 КК
України за розголошення відомостей про факт, методи проведення негласних
слідчих (розшукових) дій, осіб, що їх проводили, інформацію, отриману в
результаті їх проведення. Також не допускається виготовлення копій
протоколів про проведення негласних (слідчих) розшукових дій і додатків до
них.

3. Додержання державної таємниці під час проведення негласних

слідчих (розшукових) дій

Відповідно до ч. 1 ст. 517 КПК України, досудове розслідування та

судове провадження у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що
становлять державну таємницю, проводиться з дотриманням вимог режиму
секретності. Відповідно до ч. 3 ст. 517 КПК України, до участі в
кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну
таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємниці
відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації
(категорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв. Таким чином, до
кримінального провадження, яке містить державну таємницю, в принципі не
можуть бути допущені особи, які не мають допуску до державної таємниці
відповідної форми. Мова йде насамперед про осіб, які залучаються слідчим
та оперативним працівником під час проведення негласних слідчих
(розшукових) дій.
Абсолютно всі негласні слідчі (розшукові) дії становлять державну
таємницю, що прямо передбачено законодавством України.
Частиною 8 статті 1 Закону України «Про державну таємницю»
визначено, що Звід відомостей, що становлять державну таємницю – це акт в
якому зведено перелік відомостей, що згідно з рішеннями державних
експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених
цим Законом сферах.
Відповідно до п. 4.12.4 Зводу відомостей, що становлять державну
таємницю, затвердженого Наказом Голови служби безпеки України №440 від
12.08.2005 року, відомості про факт або методи проведення негласної
слідчої (розшукової) дії становлять державну таємницю. Отже, один
факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії, сам по собі вже
становить державну таємницю, яка не підлягає розголошенню особі, яка
не має відповідного допуску до державної таємниці. Методи проведення
негласної слідчої (розшукової) дії також становлять державну таємницю
і не підлягають розголошенню особам, які не мають допуску до
державної таємниці.
Загальна ж практика правоохоронних органів на сьогоднішній день
така, що під час розслідування кримінальних проваджень, в яких проводяться
негласні слідчі (розшукові) дії, слідчі та оперативні співробітники залучають
до участі в цих негласних слідчих діях осіб, які не мають допуску до
державної таємниці. Таких осіб залучають до участі в кримінальному
провадженні як на конфіденційній основі так і гласно. На конфіденційній
основі залучають до участі громадян, які в подальшому виступають:
закупниками в кримінальних провадженнях, де розслідуються
правопорушення пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів та
психотропних речовин; особами, що передають неправомірну вигоду в
провадженнях, щодо отримання посадовими особами неправомірної вигоди;
особами, яким пропонують отримати неправомірну вигоду, і дані особи
звернулися із заявою до правоохоронних органів.
Навіть поняті, які присутні під час проведення негласної слідчої
(розшукової) дії, згідно змісту положень статті 517 КПК України повинні
мати допуск до державної таємниці, бо їм також відкривається слідчим чи
оперативним працівником державна таємниця про сам факт проведення
негласної слідчої (розшукової) дії та методи її проведення. Таким чином,
будь-яка особа, яку слідчий чи оперативний працівник залучають до участі в
негласних слідчих (розшукових) діях повинні спочатку отримати допуск і
доступ до державної таємниці. Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону України «Про
державну таємницю», допуск до державної таємниці, це оформлення права
громадянина на доступ до секретної інформації. Відповідно до ч. 6 ст. 1
Закону України «Про державну таємницю», доступ до державної таємниці –
це надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на
ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження
діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення з
конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної
з державною таємницею;
 Відповідно до ч. 4 ст. 27 Закону України «Про державну таємницю»,
порядок надання доступу до державної таємниці особам, залученим до
конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами
правоохоронних та інших спеціально уповноважених органів, які
проводять оперативно-розшукову, розвідувальну або контррозвідувальну
діяльність, визначається керівниками зазначених органів за погодженням із
Службою безпеки України. У Службі безпеки України такий порядок
надання доступу до державної таємниці визначається Головою Служби
безпеки України.
Відповідно до ч. 7 ст. 22 Закону України «Про державну таємницю»,
надання допуску до державної таємниці передбачає:
– визначення необхідності роботи громадянина із секретною
інформацією;
– перевірку громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці;
– взяття громадянином на себе письмового зобов’язання щодо
збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;
– одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені
законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної таємниці;
– ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення
законодавства про державну таємницю.
Відповідно до ч.1 ст. 24 Закону України «Про державну таємницю»,
перевірка громадян у зв’язку з їх допуском до державної таємниці
здійснюється органами Служби безпеки України у строк до одного місяця у
порядку, встановленому цим Законом і Законом України “Про оперативно-
розшукову діяльність”. Таким чином особа, яка залучається до
конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами
правоохоронних органів повинна була завчасно пройти відповідну перевірку,
взяти на себе передбачені Законом обов’язки зберігати державну таємницю і
лише після цього отримати доступ до державної таємниці. Не проходження
відповідної перевірки; відмова взяти на себе зобов’язання щодо збереження
таємниці; відмова від обмеження прав в зв’язку із допуском до державної
таємниці, є підставою для відмови в наданні громадянину доступу до
державної таємниці.
Відповідно до ч.3 ст. 517 КПК України, така особа не може бути
допущена до участі в кримінальному провадженні, яке містить відомості, що
становлять державну таємницю. Отже, Кримінальним процесуальним
кодексом України та Законом України «Про державну таємницю» чітко
передбачений порядок допуску особи до кримінального провадження, яке
містить відомості, що становлять державну таємницю.
Не виконання слідчим, оперативним працівником положень ч.3 ст. 517
КПК України та положень Закону України «Про державну таємницю», тягне
за собою недопустимість отриманих під час негласної слідчої (розшукової)
дії доказів, бо особа яка приймала участь в їх збиранні в принципі не могла
бути залучена до участі в кримінальному провадженні, яке містить державну
таємницю у вигляді негласних слідчих (розшукових) дій і відповідно не
могла приймати участь в кримінальному провадженні під час проведення
негласних слідчих (розшукових) дій.
Відповідно ж до ч. 1 ст. 84 КПК України, фактичні дані, які
отримані не в порядку передбаченому Кримінальним процесуальним
кодексом України, доказами в кримінальному провадженні бути не можуть.
Нагадую, що відповідно до ч.1 ст. 86 КПК України, доказ визнається
допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Таким чином, якщо доказ отриманий за участі особи, яка відповідно до ч.3
ст. 517 КПК України не могла бути допущена до участі в
кримінальному провадженні, яке містить державну таємницю, оскільки
дана особа не отримала допуску до державної таємниці в порядку,
передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України та Законом
України «Про державну таємницю», то такий доказ не може бути визнаний
допустимим. Отриманий таким чином доказ не може бути використаний при
прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при
ухваленні судового рішення. Більш того, допуск слідчим, прокурором,
оперативним співробітником до участі в негласних слідчих (розшукових)
діях в кримінальному провадженні осіб, які не мають допуску до
державної таємниці, становить склад злочину, передбачений статтею 328
КК України – Розголошення державної таємниці.
Відповідно до ч.1 ст. 258 КПК України, ніхто не може зазнавати
втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді.
Відповідно до ч.4 ст. 258 КПК України, різновидами втручання у
приватне спілкування є:
1) аудіо- відео контроль особи;
2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції;
3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж;
4) зняття інформації з електронних інформаційних систем.
Найбільше помилок слідчий та оперативний працівник допускають під
час проведення таких негласних слідчих (розшукових) дій, як здійснення
аудіо- відео контролю особи та зняття інформації з електронних
інформаційних систем.
Відповідно до ст. 260 КПК України, аудіо-, відео контроль особи є
різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без її відома
на підставі ухвали слідчого судді, якщо є достатні підстави вважати, що
розмови цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю або
місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають значення для
досудового розслідування. Дана негласна слідча (розшукова) дія повинна
проводитися слідчим, оперативним працівником в пасивному режимі. Тобто,
дана процесуальна дія повинна проводитися слідчим без активних дій,
спрямованих на створення в обстановці умов для вчинення особою злочину.
Таким чином, за особою просто спостерігають зі сторони та проводять аудіо-
відеозйомку її дій, фіксуючи розмови даної особи з іншими людьми, дії та
рухи, які свідчать про вчинення злочину, жодним чином не провокуючи її на
вчинення злочину та не створюючи умов для вчинення злочину. Під час
проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії не можуть
використовуватися особи, які залучені слідчим чи оперативним
співробітником до конфіденційного співробітництва, які своїми розмовами
чи діями, створюють умови для вчинення злочину особою, відносно якої
проводиться негласна слідча (розшукова) дія.
Залучення особи до конфіденційного співробітництва та використання
її для створення слідчим відповідних умов в обстановці, максимально
наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у
діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину,
спостереження за її поведінкою та прийняття нею рішень щодо вчинення
злочину, це є окрема негласна слідча (розшукова) дія – контроль за
вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту (п.2 ч.1 ст.
271 КПК України). Таким чином, в разі якщо під час проведення негласної
слідчої (розшукової) дії – аудіо-, відеоконтроль особи, слідчим
використовується інша особа, яка своїми діями чи розмовами з особою,
відносно якої проводиться НСРД, створює відповідні умови для вчинення
цією особою злочину (пропонує отримати неправомірну вигоду; обговорює
умови передачі неправомірної вигоди; питає, які дії вчинить ця особа за
отриману винагороду; пропонує продати наркотичні засоби чи психотропні
речовини та інш.), даний доказ не може бути допустимим.
Слідчий може використовувати особу для створення умов для
вчинення злочину лише після прийняття рішення прокурором про
проведення НСРД – контроль за вчиненням злочину. Тільки після прийняття
прокурором рішення у вигляді постанов про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії – контроль за вчиненням злочину у вигляді спеціального
слідчого експерименту, слідчий має право встановлювати на особу, залучену
до конфіденційного співробітництва технічні засоби та направляти її до
особи, відносно якої проводиться НСРД з метою створення умов для
вчинення злочину (обговорення конкретних умов передачі неправомірної
вигоди; самої передачі неправомірної вигоди; купівлі наркотичних засобів та
інше) Дана негласна слідча (розшукова) дія оформлюється протоколом про
хід та результати проведення негласної слідчої (розшукової) дії – контроль за
вчиненням злочину у вигляді спеціального слідчого експерименту, а не
протоколом про хід та результати аудіо- відеоконтролю особи. Якщо ж до
винесення прокурором постанови про контроль за вчиненням злочину у
вигляді спеціального слідчого експерименту, на заявника про вчинення
кримінального правопорушення встановлюють аудіо- відео записуючі
технічні засоби і направляють до особи відносно якої проводиться НСРД з
метою запису їх розмов про вчинення злочину, то такі дії є виключно
провокацією злочину і підпадають під ознаки кримінального
правопорушення, передбаченого 370 КК України – Провокація підкупу.
Також слід зазначити, що відповідно до ч. 4 ст. 246 КПК України,
виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої
негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину.
Прийняття такого рішення іншою особою, тягне за собою недопустимість
доказів, отриманих внаслідок проведення такої негласної слідчої
(розшукової) дії.

Втручання у приватне спілкування полягає в отриманні доступу до

інформації, що передається та зберігається під час приватного спілкування
між особами, без їх відома, шляхом аудіо-, відео контролю особи (ст. 260
КПК України), арешту (ст. 261 КПК України), огляду і виїмки
кореспонденції (ст. 262 КПК України), зняття інформації з транспортних
телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України) та зняття інформації з
електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК України).
Спілкування є приватним, якщо під час нього інформація передається
та зберігається за таких фізичних та юридичних умов, при яких учасники
спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших
осіб. Фізичними умовами, що можуть забезпечувати захист від втручання в
спілкування є обрані особами місце та час його здійснення, форма
спілкування (вербальна, конклюдентна, письмова, графічна), форма обміну
інформацією (безпосередня або опосередкована (листами, бандеролями,
посилками, поштовими контейнерами, переказами, телеграмами, іншими
матеріальними носіями передання інформації між особами)), технічні засоби
проводового та бездротового зв’язку та засоби писемності, створення
графічних зображень, кодування інформації та її збереження тощо.
Юридичними умовами, що забезпечують приватність спілкування, є
гарантоване приписами Конституції України та інших нормативно-правових
актів право будь якої особи на таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у її особисте та сімейне
життя, та можливість обмеження цих прав лише за рішенням суду (зокрема,
ст. 31, 32 Конституції України, п. 7 ч.1 ст. 7, ст. 14, 15, ч. 1, 5 ст. 258, 260,
261, 263, 264 КПК України, ст. 9 Закону України «Про телекомунікації», ст. 6
Закону України «Про поштовий зв’язок»), та укладення угоди між особою та
юридичною особою, що надає послуги телекомунікаційного, поштового
зв’язку на території України для забезпечення її приватного спілкування.
Підставами, достатніми для втручання у приватне спілкування, є:
- фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, що
розмови особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю або місцем
перебування, поштово-телеграфна кореспонденція певної особи іншим
особам або інших осіб їй, певна електронна інформаційна система можуть
містити відомості про обставини, які мають значення для досудового
розслідування, або речі і документи, що мають істотне значення для
досудового розслідування;
- можливість отримання відомостей про зміст приватного спілкування
тільки шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, що включають
втручання у приватне спілкування.
Ч. 2 ст. 258 КПК України зобов’язує прокурора, слідчого за
погодженням з прокурором, при встановленні ними наявності цих підстав,
звернутися до слідчого судді із клопотанням про дозвіл на втручання у
приватне спілкування в порядку, передбаченому ст. 246, 248, 249 КПК
України.
Тільки ухвала слідчого судді про дозвіл на втручання у приватне
спілкування виступає в якості юридичної підстави його проведення слідчим
або за його дорученням оперативним підрозділом.
Ч. 5 ст. 258 КПК України заборонений будь-який різновид втручання у
приватне спілкування, що вказаний у ч. 4 цієї статті, якщо у ньому, з одного
боку, приймають участь захисник або священнослужитель, а з іншого –
підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий.
Протягом часу проведення втручання в приватне спілкування за
допомогою технічних засобів фіксується значний об’єм інформації, який
потребує свого опрацювання та визначення які саме відомості мають
доказове значення, а які ні. Таке опрацювання та визначення здійснюється
слідчим в ході дослідження інформації, отриманої при застосуванні
технічних засобів, в порядку, передбаченому ст. 266 КПК України, про що
складається протокол. На виконання вимог ч. 3 ст. 252 КПК України слідчий
протягом двадцяти чотирьох годин передає його прокурору для прийняття
ним рішення про використання як доказ інформації, отриманої в наслідок
втручання в приватне спілкування, в цілому або певного її фрагменту.
Для забезпечення безпосереднього дослідження судом отриманої під
час втручання в приватне спілкування інформації, оцінки її доказового
значення ст. 259 КПК України передбачає обов’язок прокурора зберегти всю
інформацію, незалежно від того чи вся зафіксована на технічному носії
інформація визначена прокурором для використання як доказ, чи тільки її
певний фрагмент. Збереження інформації, отриманої в наслідок втручання у
приватне спілкування, забезпечується прокурором з дотриманням вимог ст.
100 КПК України або ним складається доручення слідчому щодо
забезпечення збереження цієї інформації в порядку, визначеному ст. 100 КПК
України та Кабінетом Міністрів України.
Аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України), як різновид
втручання у приватне спілкування, полягає у отриманні без відома
конкретної особи аудіо- або аудіо- та відеозапису її розмов або інших звуків,
рухів, дій, пов’язаних з її діяльністю або місцем перебування тощо, що
можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування.
Відмінність аудіо-, відеоконтролю особи від спостереження за особою,
річчю або місцем (ст. 269 КПК України) та аудіо-, відеоконтролю місця (ст.
270 КПК України) полягає у використанні аудіо-, відеозаписуючих пристроїв
встановлених в середині публічно недоступних місць для фіксації поведінки
особи.
Проведенню аудіо-, відеоконтролю особи в середині публічно
недоступних місць, житла чи іншого володіння особи завжди передує
обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, в
результаті таємного проникнення до яких встановлюються технічні засоби
аудіо-, відеоконтролю особи (п. 5 ч.1 ст. 267 КПК України). Тому в разі
отримання слідчим (прокурором) фактичних даних, що розмови конкретної
особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю та перебуванням в
середині публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи,
можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування,
та за неможливості отримати ці відомості іншим шляхом окрім як
проведенням цієї негласної слідчої (розшукової) дії, слідчий (прокурор)
складає окремі клопотання, узгоджені з прокурором, до слідчого судді про
дозвіл на проведення обстеження публічно недоступних місць, житла чи
іншого володіння особи для встановлення технічних засобів аудіо-,
відеоконтролю особи та про дозвіл на проведення аудіо-, відеоконтролю
особи в середині цих місць.
Порядок та тактика проведення аудіо-, відеоконтролю особи, що
визначені законодавством України, зумовлюють доцільність, після
отримання ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення цієї негласної
слідчої (розшукової) дії, її письмового доручення слідчим в порядку п. 2 ч. 2
ст. 40, ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України оперативному підрозділу
уповноваженому на проведення оперативно-технічних заходів.
Посадова особа уповноваженого оперативного підрозділу
правоохоронного органу, якій було доручено аудіо-, відеоконтроль особи,
негайно після завершення даної негласної слідчої (розшукової) дії
повідомляє про це слідчого та надає йому для дослідження інформацію,
отриману при застосуванні технічних засобів. Слідчий, а у разі необхідності
за участю спеціаліста, відповідно до вимог ст. 266 КПК України вивчає зміст
отриманої інформації, про що складає протокол. В цьому протоколі він,
зокрема, описує технічні носії інформації, технічні засоби за допомогою яких
була відтворена наявна на них інформація, результати дослідження наданої
інформації, у разі виявлення інформації, що має значення для досудового
розслідування, відтворює її в повному обсязі із зазначенням змісту розмови
осіб або інших звуків, рухів, дій, пов’язаних з її діяльністю. Протокол про
проведення дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних
засобів не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення
аудіо-, відеоконтролю особи передається прокурору (ч. 3 ст. 252 КПК
України).
Накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК України)
полягає у затриманні установою зв’язку відправлення кореспонденції особи
(листів усіх видів, бандеролей, посилок, поштових контейнерів, переказів,
телеграм, інших матеріальних носіїв передання інформації між особами) без
її відома на підставі ухвали слідчого судді.
Фактичними підставами для порушення слідчим клопотання про
надання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію є отримані під час
кримінального провадження відомості, що поштово-телеграфна
кореспонденція певної особи іншим особам або інших осіб їй може містити
відомості про обставини, які мають значення для досудового розслідування,
або речі і документи, що є джерелами відомостей, які мають істотне значення
для розслідування.
 У клопотанні узгодженому з прокурором до слідчого судді про дозвіл
на накладення арешту на кореспонденцію поряд із зазначенням відомостей,
що перелічені у ч. 2 ст. 248 КПК України, слідчий повинен звернутися до
слідчого судді не тільки щодо надання дозволу на накладення арешту на
кореспонденцію конкретної особи у певній установі зв’язку протягом
необхідного для успішного проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії
строку, але й щодо зобов’язання керівника цієї установи здійснювати
контроль і затримувати кореспонденцію особи і протягом доби повідомляти
про це слідчого та надання слідчим суддею дозволу слідчому в разі
затримання кореспонденції, що містить відомості, які мають значення для
досудового розслідування, провести її огляд та виїмку, а за необхідності
зняти з неї копії та отримати зразки з відповідних відправлень.
Надання слідчим суддею дозволу на накладення арешту на
кореспонденцію дає слідчому право провести інші негласні слідчі
(розшукові) дії – огляд і виїмку цієї кореспонденції (ст. 262 КПК України).
Факт накладення арешту на конкретне поштово-телеграфне
відправлення отримує свою фіксацію у протоколі затримання
кореспонденції, який складається слідчим в установі зв’язку за участю
представника цієї установи, відповідно до вимог ст. 104-107, 252, ч. 1 та 4 ст.
262 КПК України, з обов’язковим описанням всієї затриманої кореспонденції
та способу забезпечення її збереження.
При закінченні строку, визначеного в ухвалі слідчого судді, накладений
на кореспонденцію арешт вважається скасованим і затримана в установі
зв’язку кореспонденція, яка не була вилучена слідчим, підлягає негайному
відправленню адресату.
Огляд кореспонденції (ст. 262 КПК України) проводиться слідчим на
підставі ухвали слідчого судді про накладення арешту, огляд та виїмку
кореспонденції конкретної особи та отриманих від керівника установи
зв’язку відомостей про її надходження та затримання. Слідчий, прибувши до
установи зв’язку, ознайомлюється із затриманою поштово-телеграфною
кореспонденцією та складає протокол затримання кореспонденції для
проведення її огляду та вирішення питання про необхідність її виїмки.
Рішення про проведення огляду конкретної затриманої кореспонденції
приймається слідчим та не потребує винесення ним відповідної постанови.
Обов’язковим учасником такого огляду є представник установи зв’язку, у
необхідних випадках – спеціаліст (наприклад, для забезпечення безпеки
учасників огляду при розкритті і безпосередньому огляді конвертів,
бандеролей, посилок, що можуть містити сильнодіючі отруйні, вибухові
речовини, пристрої тощо, з’ясуванню змісту тексту листа, надісланого із-за
кордону, надання допомоги слідчому у знятті копій чи отримання зразків
об’єктів, що пересилаються, нанесенні на виявлені речі і документи
спеціальних позначок, обладнання їх технічними засобами контролю тощо).
Огляду в присутності зазначених осіб підлягає вся затримана в установі
зв’язку кореспонденція особи. Під час такого огляду слідчий може прийняти
рішення про:
 - відкриття цієї кореспонденції, зняття з неї копій чи отримання зразків
з відповідних відправлень без вилучення їх вмісту, з метою збереження
конфіденційності накладення арешту та кореспонденцію та її огляду;
- нанесення на виявлені речі і документи спеціальних позначок,
обладнання їх технічними засобами контролю, для забезпечення проведення
інших негласних слідчих (розшукових) дій;
- заміну речей і речовин, що становлять загрозу для оточуючих чи
заборонені у вільному обігу, на їх безпечні аналоги тощо.
Факт проведення перелічених дій обов’язково описується у протоколі
огляду затриманої кореспонденції.
Огляд затриманої кореспонденції проводиться в установі зв’язку за
загальними правилами проведення огляду. У разі не виявлення за
результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії речей чи
документів, які мають значення для досудового розслідування, слідчий
повинен забезпечити їх таке упакування, що не викликає в особи підозр щодо
проведення негласних слідчих (розшукових) дій з її кореспонденцією, щоб не
завдати шкоди досудовому розслідуванню. Тому, якщо слідчий приймає
рішення про відкриття затриманої кореспонденції, ця дія повинна завжди
проводитися із застосуванням способів та засобів, що забезпечують
упакування кореспонденції та розташування її вмісту у відповідності до
оригінального. Якщо забезпечити первинне упакування оглянутої
кореспонденції є неможливим, а її відправлення адресату завдасть шкоду
кримінальному провадженню, вона може бути вилученою та збереженою до
прийняття рішення прокурором про її повернення адресату в порядку та на
підставах передбачених ст. 255 КПК України.
Підставами для проведення виїмки, затриманої в установі зв’язку
кореспонденції, є:
- наявність в ухвалі слідчого судді про накладення арешту на
кореспонденцію дозволу на проведення її виїмки при встановленні в ній
відомостей про обставини, які мають значення для досудового розслідування,
або речей і документів, що мають істотне значення для досудового
розслідування;
- фактичне встановлення слідчим за результатами проведення огляду
затриманої кореспонденції, що конкретне поштово-телеграфне відправлення
містить відомості про обставини, які мають значення для досудового
розслідування, або речі і документи, що мають істотне значення для
досудового розслідування, і що зняття з них копій або їх фотографування,
проведення відеозапису вмісту чи отримання зразків з цих відправлень не
може забезпечити встановлення відомостей, які мають значення для
досудового розслідування.
У разі встановлення за результатами огляду затриманої кореспонденції
відсутності у ній речей чи документів, які мають значення для досудового
розслідування, слідчий дає вказівку представнику установи зв’язку, який
брав участь у проведенні огляду, про вручення цієї кореспонденції адресату,
про що відмічається у протоколі огляду затриманої кореспонденції.
 Виїмка кореспонденції проводиться слідчим за участю представника
установи зв’язку, в якій біла затримана ця кореспонденція, про що
складається протокол.
Протоколи затримання кореспонденції, її огляду та виїмки складаються
слідчим за результатами проведення кожної із цих дій згідно з вимогами ст.
104-107, 252, ч. 1 та 4 ст. 262 КПК України. У протоколах обов’язково
зазначається, які саме відправлення були затримані, оглянуті, їх зовнішній
вигляд, внутрішній вміст, що з них вилучено і що має бути доставлено
адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень знято копії чи
отримано зразки, а також про проведення інших дій, передбачених ч. 2 ст.
262 КПК України.
Протоколи затримання кореспонденції, її огляду та виїмки не пізніше
ніж через двадцять чотири години з моменту припинення цих негласних
слідчих (розшукових) дій передаються прокурору (ч. 3 ст. 252 КПК України)
для його ознайомлення з результатами їх проведення, вжиття ним заходів
щодо збереження вилученої кореспонденції, які він планує використовувати
у кримінальному провадженні (ч. 4 ст. 252 КПК України).
Ч. 5 ст. 262 КПК України встановлює обов’язок керівників та
працівників установ зв’язку, які приймають участь у проведенні конкретних
негласних слідчих (розшукових) дій, сприяти їх проведенню та не
розголошувати факт їх проведення чи отриману інформацію, про що їх
попереджає слідчий на початку проведення передбачених ст. 261, 262 КПК
України негласних слідчих (розшукових) дій.
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст.
263 КПК України) є різновидом втручання у приватне спілкування під час
якого за допомогою спеціальних технічних засобів уповноваженими
оперативно-технічними підрозділами органів внутрішніх справ та органів
безпеки на підставі ухвали слідчого судді та за дорученням слідчого
проводиться спостереження, відбір, фіксація змісту інформації, яка
передається особою, а також одержання, перетворення і фіксація різних видів
сигналів, що передаються каналами зв’язку, без відома осіб, що
використовують засоби телекомунікації, для встановлення обставин, які
мають значення для кримінального провадження.
Важливе значення для розкриття особливостей втручання у приватне
спілкування під час проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії має
розуміння ключових понять зі сфери телекомунікацій, з якими пов’язане її
проведення. У статті 1 Закону України «Про телекомунікації» визначено:
- транспортна телекомунікаційна мережа – це мережа, що забезпечує
передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або
повідомлень будь-якого роду між підключеними до неї телекомунікаційними
мережами доступу;
- телекомунікаційною мережею доступу – є частина телекомунікаційної
мережі між пунктом закінчення телекомунікаційної мережі та найближчим
вузлом (центром) комутації виключно;
 - пунктом закінчення телекомунікаційної мережі – є місце стику
(з’єднання) мережі телекомунікацій та кінцевого обладнання;
- кінцеве обладнання – це обладнання, призначене для з’єднання з
пунктом закінчення телекомунікаційної мережі з метою забезпечення
доступу до телекомунікаційних послуг (телефон, мобільний телефон, модем
тощо).
Транспортна телекомунікаційна мережа – це основна частина
інфраструктури любого оператора телекомунікації, будь то оператор
традиційної телефонії, сотовий оператор, провайдер бездротового або
проводового доступу до Інтернету.
Для проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних
мереж слідчий під час досудового розслідування має встановити
ідентифікаційні ознаки, які дозволяють унікально ідентифікувати:
- абонента спостереження (споживача телекомунікаційних послуг),
тобто його абонентський номер (сукупність цифрових знаків для позначення
(ідентифікації) кінцевого обладнання абонента в телекомунікаційній мережі);
- транспортну телекомунікаційну мережу, тобто який оператор
телекомунікацій має право на технічне обслуговування та експлуатацію
телекомунікаційної мережі, якій належить номер абонента спостереження;
- кінцеве обладнання – його ідентифікатор для розпізнання в
телекомунікаційній мережі, який надав цьому кінцевому обладнанню
виробник (наприклад, код IMEI мобільного телефону, USB-модему) або
адресу точки підключення кінцевого обладнання для публічних фіксованих
проводових мереж телекомунікацій.
Підставами для проведення зняття інформації з транспортних
телекомунікаційних мереж є відомості, що особа користуючись засобами
телекомунікації передає та отримує інформацію, яка має значення для
досудового розслідування.
У клопотанні слідчого, узгодженому з прокурором, про дозвіл на
зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж поряд із
зазначенням відомостей, що перелічені у ч. 2 ст. 248 КПК України, додатково
повинні бути вказані ідентифікаційні ознаки, які дозволять унікально
ідентифікувати абонента спостереження, транспортну телекомунікаційну
мережу, кінцеве обладнання, на якому може здійснюватися втручання у
приватне спілкування.
Отримавши ухвалу слідчого судді про дозвіл на зняття інформації з
транспортних телекомунікаційних мереж, слідчий письмово, в порядку п. 2 ч.
2 ст. 40, ст. 41, ч. 6 ст. 246, ч. 4 ст. 263 КПК України, доручає оперативному
підрозділу уповноваженому на проведення оперативно-технічних заходів
проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 39 Закону України «Про
телекомунікації» та ч. 4 ст. 263 КПК України керівники та працівники
операторів телекомунікаційного зв’язку зобов’язані сприяти виконанню дій
із зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, вживати
необхідних заходів щодо нерозголошення факту проведення таких дій,
організаційних і тактичних прийомів їх проведення та отриманої інформації,
зберігати її в незмінному вигляді. Оператори телекомунікацій також
зобов’язані забезпечувати захист технічних засобів проведення зняття
інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від несанкціонованого
доступу.
За результатами проведення зняття інформації з транспортних
телекомунікаційних мереж посадова особа оперативного підрозділу, яка
здійснювала дану негласну слідчу (розшукову) дію, складає протокол, з
дотриманням вимог ст. 104-107, 252 та 265 КПК України та протягом
двадцяти чотирьох годин з моменту припинення негласної слідчої
(розшукової) дії направляє його прокурору.
Зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264
КПК України) полягає у здійсненні на підставі ухвали слідчого судді пошуку,
виявлення і фіксації відомостей, що містяться в електронній інформаційній
системі або її частинах, доступ до яких обмежений власником, володільцем
або утримувачем системи розміщенням її у публічно недоступному місці,
житлі чи іншому володінні особи або логічним захистом доступу, а також
отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або
утримувача.
Під електронною інформаційною системою у цій статті розуміється
сукупність електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
периферійного обладнання та програмного забезпечення, призначених для
автоматизації прийому, зберігання, обробки, пошуку і видачі інформації
споживачам.
За своєю архітектурою електронні інформаційні системи можуть бути
як локальними, в яких всі їх компоненти (база даних, система управління
базою даних, клієнтське програмне забезпечення) знаходяться на одному
комп’ютері, так і розподіленими, в яких компоненти розподілені по
декількох комп’ютерах. Розподілені електронні інформаційні системи, у
свою чергу, розділяють на файл-серверні інформаційні системи (в них база
даних знаходиться на файловому сервері, а система управління базою даних
та клієнтське програмне забезпечення знаходяться на робочих станціях) та
клієнт-серверні інформаційні системи (в них база даних та система
управління базою даних знаходяться на сервері, а на робочих станціях
знаходиться клієнтське програмне забезпечення).
Як локальні так і розподілені електронні інформаційні системи можуть
бути відкритими для громадян так і закритими, тобто доступ до яких
обмежений їх власником, володільцем або утримувачем шляхом розміщення
файлових серверів та робочих станцій інформаційної системі у публічно
недоступних місцях, житлі чи іншому володінні особи та встановленням
систем логічного захисту доступу до електронної інформаційної системи з
робочих станцій локальної мережі підприємства, установи, організації тощо,
або з робочих станцій зв’язаних з файловим сервером через мережу Інтернет.
Зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин
можливе без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх
власником, володільцем або утримувачем або не пов’язаний з подоланням
системи логічного захисту. Слід зауважити, що у випадках, коли під час
досудового розслідування встановлюється, що файловий сервер електронної
інформаційної системи встановлений у публічно недоступному місці, житлі
або іншому володінні особи, але доступ до баз даних, розміщених на ньому
не захищений системами логічного захисту доступу і можливий з робочих
станцій, розташованих поза межами місць розміщення файлових серверів
електронної інформаційної системи, зняття інформації з електронних
інформаційних систем або її частин також можливе без дозволу слідчого
судді. У цій ситуації складається тільки протокол зняття інформації з
електронних інформаційних систем з відповідними додатками до нього з
дотриманням вимог ст. 104-107, 252 та 265 КПК України.
Підставами для проведення зняття інформації з електронних
інформаційних систем є відомості, що в електронній інформаційній системі
або її частині наявна інформація, що має значення для досудового
розслідування.
У клопотанні слідчого, узгодженому з прокурором, про дозвіл на
зняття інформації з електронних інформаційних систем поряд із зазначенням
відомостей, що перелічені у ч. 2 ст. 248 КПК України, додатково повинні
бути вказані ідентифікаційні ознаки електронної інформаційної системи
(найменування електронної інформаційної системи, фізичну адресу
розташування її файлових серверів та робочих станцій або електронну адресу
в мережі Інтернет, її власник, володілець або утримувач) та спосіб, яким
обмежений доступ до неї.
Отримавши ухвалу слідчого судді про дозвіл на зняття інформації з
електронної інформаційної системи, слідчий письмово, в порядку п. 2 ч. 2 ст.
40, ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України доручає оперативному підрозділу,
уповноваженому на проведення оперативно-технічних заходів, проведення
цієї негласної слідчої (розшукової) дії.
За результатами проведення зняття інформації електронної
інформаційної системи посадова особа оперативного підрозділу, яка
здійснювала дану негласну слідчу (розшукову) дію, складає протокол, з
дотриманням вимог ст. 104-107, 252 та 265 КПК України, та протягом
двадцяти чотирьох годин з моменту припинення негласної слідчої
(розшукової) дії направляє його прокурору.
Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого
володіння особи ( ст. 267 КПК України) закон визначає як негласну слідчу
(розшукову) дію, яка полягає у таємному проникненні, в тому числі з
використанням технічних засобів, до публічно недоступних місць, житла чи
іншого володіння особи з метою:
- виявлення і фіксації слідів вчинення тяжкого або особливо тяжкого
злочину, речей і документів, що мають значення для їх досудового
розслідування;
- виготовлення копій чи зразків зазначених речей і документів;
 - виявлення та вилучення зразків для дослідження під час досудового
розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину;
- виявлення осіб, які розшукуються;
- встановлення технічних засобів аудіо-, відеоконтролю особи.
Як видно із визначення цієї негласної слідчої (розшукової) дії вона
включає дії, які або дозволяють зібрати відомості, речі і документи, які
мають значення для досудового розслідування, або дії, без проведення яких є
неможливим проведення аудіо-, відеоконтролю особи (ст. 260 КПК України)
всередині публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.
Місцями проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії є:
- публічно недоступне місце - це місце до якого неможливо увійти або
в якому неможливо перебувати на правових підставах без отримання на це
згоди власника, користувача або уповноважених ними осіб (наприклад,
приміщення або ділянка місцевості підприємств, установ, організації тощо)
(ч. 2 ст. 267 КПК України);
- житло особи, під яким, відповідно до ч. 2 ст. 233 КПК України,
розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи
тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового
статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в
ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Тобто
до житла відносяться: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які
призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті
приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового
проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове
приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового
фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання
(будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в
квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать
до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача,
садовий будинок тощо);
- інше володіння особи - транспортний засіб, земельна ділянка, гараж,
інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського,
виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи
(ч. 2 ст. 233 КПК України).
Виходячи з того, що приміщення, які спеціально призначені для
утримання осіб, права яких обмежені відповідно до закону (приміщення з
примусового утримання осіб у зв’язку відбуттям покарання, затримання,
взяттям під варту тощо), мають статус публічно доступних (ч. 3 ст. 267 КПК
України), вони не є місцями проведення даної негласної слідчої (розшукової)
дії.
Підставами для проведення обстеження публічно недоступних місць,
житла чи іншого володіння особи є відомості, що в конкретному публічно
недоступному місці, житлі чи іншому володінні особи, можуть знаходитися
сліди вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, речі і документи або
можуть бути виготовлені з них копії, чи отримані зразки, особи, що
розшукуються, за вчинення цих злочинів, або особа, аудіо- та відеоконтроль
розмов, звуків, рухів якої, дій, пов’язаних з її діяльністю, у цих місцях, може
містити відомості, які мають значення для досудового розслідування тяжких
чи особливо тяжких злочинів.
За наявності хоча б однієї з перелічених підстав у випадках, коли
іншим шляхом отримати ці відомості є неможливим, або іншим чином не
можна здійснити дії по виготовленню копій чи зразків речей, документів або
інших матеріальних об’єктів, виявити осіб, які розшукуються, або встановити
технічні засоби аудіо-, відеоконтролю особи в публічно недоступному місці,
житлі чи іншому володінні особи, прокурор або слідчий вносить клопотання,
узгоджене з прокурором, до слідчого судді про дозвіл на проведення
обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.
Це клопотання повинно бути укладеним відповідно до вимог ч. 2 ст. 248 КПК
України.
Ухвала про обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого
володіння особи повинна бути постановлена слідчим суддею в порядку,
передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК України.
Специфіка методів та засобів обстеження публічно недоступних місць,
житла чи іншого володіння особи зумовлює необхідність, після отримання
прокурором або слідчим ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення цієї
негласної слідчої (розшукової) дії, її письмового доручення на підставі ст. 41,
ч. 6 ст. 246 КПК України уповноваженому оперативному підрозділу.
Посадова особа уповноваженого оперативного підрозділу, якій було
доручено обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого
володіння особи, складає протокол з описанням всіх виконаних дій та їх
результатів, який протягом двадцяти чотирьох годин з моменту припинення
цієї негласної слідчої (розшукової) дії передається прокурору (ч. 3 ст. 252
КПК України).
Відомості про осіб, які проводили цю негласну слідчу (розшукову) дію
або були залучені до її проведення, у разі здійснення щодо них заходів
безпеки, можуть зазначатися із забезпеченням конфіденційності даних про
таких осіб у порядку, визначеному законодавством.
Ч. 1 ст. 268 КПК України надає можливість проведення негласної
слідчої (розшукової) дії, спрямованої на установлення місцезнаходження
радіоелектронного засобу (мобільного терміналу систем зв’язку та інших
радіовипромінювальних пристроїв, активованих у мережах операторів
рухомого (мобільного) зв’язку, тобто мобільного телефону, GSM, UMTS,
HSDPA, WiMAX, LTE модемів, що забезпечують бездротовий доступ до
мережі Інтернет, та інших радіовипромінювальних пристроїв, активованих у
мережах операторів рухомого (мобільного) зв’язку, тощо), без розкриття
змісту повідомлень, що передаються, якщо в результаті його проведення
можна встановити обставини, що мають значення для кримінального
провадження, а саме:
1) місцезнаходження у певний час або проміжок часу до, підчас або
після вчинення злочину у конкретному місці радіоелектронних засобів та
інших радіовипромінювальних пристроїв, активованих у мережах операторів
рухомого (мобільного) зв’язку, що належать та (або) були у користуванні у
цей час у осіб, що можуть бути причетними до вчинення злочину, свідків,
потерпілого;
2) теперішнє місцезнаходження радіоелектронних засобів та інших
радіовипромінювальних пристроїв, активованих у мережах операторів
рухомого (мобільного) зв’язку, що належать та (або) знаходяться у
користуванні у осіб, що можуть бути причетними до вчинення злочину.
Тобто проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії дозволяє
вирішити розшукове завдання по встановленню факту знаходження у
певному місці та часі конкретної особи, якій належить та (або) знаходиться у
користуванні радіоелектронний засіб та інший радіовипромінювальний
пристрій, активований у мережі оператору рухомого (мобільного) зв’язку.
Встановлення цього факту забезпечують положення ч. 3 ст. 34, п. 7 ч.1, ч.2 та
ч. 4 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації», згідно з якими оператори
телекомунікацій зобов’язані зберігати записи про надані телекомунікаційні
послуги протягом строку позовної давності, визначеного законом, та
надавати інформацію про надані телекомунікаційні послуги в порядку,
встановленому законом, а також за власні кошти встановлювати на своїх
телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення
уповноваженим органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати
функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень
сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та недопущенню
розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення.
Умовно можна виділити два порядки прийняття рішення про
проведення установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу:
1) відповідно до вимог ст. 250, 251, ч. 1, 4 ст. 268 КПК України, тобто у
виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей
та запобіганням вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину,
передбаченого розділами І, ІІ, VI, VII (статті 201 та 209), IX, XIII, XIV, XV,
XVII Особливої частини Кримінального кодексу України, установлення
місцезнаходження радіоелектронного засобу може бути розпочато до
постановлення ухвали слідчого судді за рішенням слідчого, узгодженого з
прокурором, або прокурора. У такому випадку прокурор зобов’язаний
невідкладно після початку такої негласної слідчої (розшукової) дії
звернутися з відповідним клопотанням до слідчого судді. Слідчий суддя
розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 248 КПК України. Якщо
слідчий суддя постановить ухвалу про відмову в наданні дозволу на
проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії, то її проведення повинно
бути негайно припинено. Отримана внаслідок такої негласної слідчої
(розшукової) дії інформація повинна бути знищена в порядку, передбаченому
статтею 255 цього Кодексу. У випадках коли слідчий самостійно приймає
рішення про проведення установлення місцезнаходження радіоелектронного
засобу він, відповідно до вимог ст. 110 та 251 КПК України виносить
відповідну постанову, та узгоджує її з прокурором;
 2) відповідно до вимог ст. 246, 248-250, ч. 1-3 ст. 268 КПК України
слідчий у випадках, коли для встановлення обставин, що мають значення для
кримінального провадження, необхідні відомості про місцезнаходження
конкретного радіоелектронного засобу у певному місці та у певний час,
складає клопотання про дозвіл на проведення установлення
місцезнаходження радіоелектронного засобу до апеляційного суду, у межах
територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового слідства
(ст. 247 КПК України), узгоджує його з прокурором, або прокурор сам
складає таке клопотання, отримує ухвалу слідчого судді про проведення
установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу або про відмову в
наданні дозволу на його проведення.
В ухвалі слідчого судді про дозвіл на встановлення місцезнаходження
радіоелектронного засобу повинні бути зазначені ідентифікаційні ознаки, які
дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження (його
абонентський номер (сукупність цифрових знаків для позначення
(ідентифікації) кінцевого обладнання абонента в телекомунікаційній мережі),
транспортну телекомунікаційну мережу (назву оператора телекомунікацій,
який має право на технічне обслуговування та експлуатацію
телекомунікаційної мережі, якій належить номер абонента спостереження),
кінцеве обладнання (його ідентифікатор для розпізнання в
телекомунікаційній мережі, який надав цьому кінцевому обладнанню
виробник (наприклад, код IMEI мобільного телефону, USB-модему тощо)).
За результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії
слідчий, або особа уповноваженого оперативного підрозділу органів
внутрішніх справ, якій було доручено проведення установлення
місцезнаходження радіоелектронного засобу на підставі ст. 41, ч. 6 ст. 246
КПК України, складає протокол відповідно до вимог ст. 104, 106, 252 КПК
України, в якому описуються результати проведення даної слідчої дії, а у
необхідних випадках до нього долучаються додатки. Протокол про
проведення негласної слідчої (розшукової) дії з додатками не пізніше ніж
через двадцять чотири години з моменту припинення цієї дії передається
прокурору. Прокурор вживає заходів щодо збереження отриманих під час
проведення негласних слідчих (розшукових) дій речей і документів, які
планує використовувати у кримінальному провадженні (ст. 252 КПК
України).
Спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України)
передбачає проведення негласного безпосереднього або опосередкованого, за
допомогою технічних засобів відеозапису, фотографування, спеціальних
технічних засобів, візуального спостереження за особою, річчю або місцем
для пошуку, фіксації і перевірки під час досудового розслідування тяжкого
або особливо тяжкого злочину відомостей про особу та її поведінку або тих, з
ким ця особа контактує, або за певною річчю чи місцем у публічно
доступних місцях.
З урахуванням положень ч. 2 та 3 ст. 267 КК України публічно
доступне місце можна визначити як місце, до якого можна увійти або в якому
можна перебувати на законних підставах без отримання на це згоди
власника, користувача, або уповноважених ними осіб. Приміщення, які
спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені відповідно
до закону (приміщення з примусового утримання осіб у зв’язку відбуттям
покарання, затримання, взяттям під варту тощо), мають статус публічно
доступних при проведенні в них негласних слідчих (розшукових) дій.
Умовно можна виділити два порядки прийняття рішення про
проведення установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу:
1) відповідно до вимог ст. 250, 251, ч. 1, 3 ст. 269 КПК України, тобто у
виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей
та запобіганням вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину,
передбаченого розділами І, ІІ, VI, VII (статті 201 та 209), IX, XIII, XIV, XV,
XVII Особливої частини Кримінального кодексу України, спостереження за
особою, річчю або місцем може бути розпочато до постановлення ухвали
слідчого судді за рішенням слідчого, узгодженого з прокурором, або
прокурора. У такому випадку прокурор зобов’язаний невідкладно після
початку такої негласної слідчої (розшукової) дії звернутися з відповідним
клопотанням до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання
згідно з вимогами статті 248 КПК України. Якщо слідчий суддя постановить
ухвалу про відмову в наданні дозволу на проведення цієї негласної слідчої
(розшукової) дії, то її проведення повинно бути негайно припинено.
Отримана внаслідок такої негласної слідчої (розшукової) дії інформація
повинна бути знищена в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу.
У випадках коли слідчий самостійно приймає рішення про проведення
спостереження за особою, річчю або місцем він, відповідно до вимог ст. 110
та 251 КПК України виносить відповідну постанову, та узгоджує її з
прокурором;
2) відповідно до вимог ст. 246, 248-250, ч. 1-2 ст. 269 КПК України
слідчий у випадках, коли для встановлення обставин, що мають значення для
кримінального провадження, необхідні відомості про особу та її поведінку
або тих, з ким ця особа контактує, або певної речі чи місця у публічно
доступних місцях, складає клопотання про дозвіл на проведення
спостереження за особою, річчю або місцем до апеляційного суду, у межах
територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового слідства
(ст. 247 КПК України), узгоджує його з прокурором, або прокурор сам
складає таке клопотання, отримує ухвалу слідчого судді про спостереження
за особою, річчю або місцем або про відмову в наданні дозволу на його
проведення. Таке клопотання повинно бути укладеним відповідно до вимог
ч. 2 ст. 248 КПК України, також до клопотання додається витяг з Єдиного
реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, у рамках
якого подається клопотання. Для кожного об’єкта спостереження (конкретної
особи, речі або місця) складається окреме клопотання.
За результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії
слідчий, або особа уповноваженого оперативного підрозділу органів
внутрішніх справ, якій було доручено спостереження за особою, річчю або
місцем на підставі ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України, складає протокол
відповідно до вимог ст. 104, 106, 252 КПК України, в якому описується
встановлені в результаті спостереження обставини. В разі необхідності до
протоколу долучаються додатки (фотографії та (або) відеозапис). Протокол
про проведення негласної слідчої (розшукової) дії з відповідними додатками
не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення цієї дії
передається прокурору. Прокурор вживає заходів щодо збереження
отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій речей і
документів, які планує використовувати у кримінальному провадженні (ст.
252 КПК України).
Аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України) передбачає
отримання аудіо або відеозапису подій всередині публічно доступних місць,
без відома їх власника, володільця або присутніх у цьому місці осіб, шляхом
прихованої фіксації відомостей за допомогою аудіо- та відеозаписуючих
технічних засобів, за наявності відомостей про те, що розмови і поведінка
осіб у цьому місці, а також інші події, що там відбуваються, можуть містити
інформацію, яка має значення для кримінального провадження.
З урахуванням положень ч. 2 та 3 ст. 267 КК України публічно
доступне місце можна визначити як місце, до якого можна увійти або в якому
можна перебувати на правових підставах без отримання на це згоди
власника, користувача, або уповноважених ними осіб. Приміщення, які
спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені відповідно
до закону (приміщення з примусового утримання осіб у зв’язку відбуттям
покарання, затримання, взяттям під варту тощо), мають статус публічно
доступних для проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії.
Виходячи зі змісту ст. 270 КПК України аудіо-, відеоконтроль місця
проводься тільки за рішенням слідчого судді.
Відповідно до вимог ст. 246, 248-250, 270 КПК України слідчий за
наявності відомостей про те, що розмови і поведінка осіб у конкретному
місці, а також інші події, що там відбуваються, можуть містити інформацію,
яка має значення для кримінального провадження, складає клопотання про
дозвіл на проведення аудіо-, відеоконтролю місця до суду, узгоджує його з
прокурором та отримує ухвалу слідчого судді про аудіо-, відеоконтроль
місця або про відмову в наданні дозволу на його проведення.
За результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії
слідчий, або особа уповноваженого оперативного підрозділу органів
внутрішніх справ, якій було доручено аудіо-, відеоконтроль місця на підставі
ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України, складає протокол відповідно до вимог ст.
104, 106, 252 КПК України. Протокол про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з
моменту припинення цієї дії передається прокурору. Прокурор вживає
заходів щодо збереження отриманих під час проведення негласних слідчих
(розшукових) дій речей і документів, які планує використовувати у
кримінальному провадженні (ст. 252 КПК України).
 Контроль за вчиненням злочинів (ст. 271 КПК України) є однією з
найбільш складних за своєю підготовкою та здійсненням, різнопланової за
формами свого проведення негласної слідчої (розшукової) дії.
Контроль за вчиненням злочину полягає у перевірці за рішенням
прокурора відомостей про готування вчинення або про вчинення тяжкого або
особливо тяжкого злочину в формі контрольованої поставки, контрольованої
або оперативної закупки, спеціального слідчого експерименту, імітування
обстановки злочину, порядок та тактика проведення яких визначається
законодавством та міжнародними договорами України.
Контроль за вчиненням злочину може бути як внутрішнім (проводиться
на території України), так і транзитним (проводиться на території України та
інших держав, за домовленістю між правоохоронними органами, на підставі
чинних міжнародних договорів України).
У випадках, коли за результатами оцінки відомостей про підготовку
вчинення або вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину прокурор
встановлює, що неможливо повністю запобігти посяганню на життя або
заподіянню особі (особам) тяжких тілесних ушкоджень, поширенню речовин,
небезпечних для життя багатьох людей, втечі осіб, які вчинили тяжкі чи
особливо тяжкі злочини, екологічній або техногенній катастрофі, він повинен
відмовитися від проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії, та
організувати і провести заходи, спрямовані на недопущення настання
суспільно небезпечних наслідків дій злочинців.
Забороняється під час контролю за вчиненням злочину провокувати
(підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого
викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, як би
слідчий, посадова особа оперативного підрозділу або особа, яка приймає
участь у даній негласній слідчій (розшуковій) дії, цьому не сприяла, або з
цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами,
шантажем. Посадові особи правоохоронних органів та інші особи, які
вчинили такі дії, в залежності фактичного змісту цих дій та їх наслідків,
підлягають притягненню до відповідальності за чинним законодавством
України. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані
у кримінальному провадженні.
Рішення прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину
оформлюється постановою, в якій крім відомостей, передбачених ст. 251
КПК України та доручення його проведення слідчому та уповноваженому
оперативному підрозділу, зобов’язаний: 1) викласти обставини, які свідчать
про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування
особи на вчинення злочину; 2) зазначити про застосування спеціальних
імітаційних засобів.
У випадках, коли при проведенні контролю за вчиненням злочину
виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи
(наприклад, права на недоторканість житла, особисте і сімейне життя), він
має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на
підставі рішення слідчого судді за поданням прокурора згідно з вимогами
ст. 246-249 КПК України. В ухвалі слідчого судді також повинно бути
доручення проведення контролю за вчиненням злочину слідчому та
уповноваженому оперативному підрозділу та викладені обставини, які
свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії
провокування особи на вчинення злочину, та зазначено про застосування
спеціальних імітаційних засобів.
Про результати контролю за вчиненням злочину складається протокол
відповідно до вимог ст. 104, 106, 252 КПК України, до якого додаються речі і
документи, отримані під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової)
дії. Якщо контроль за вчиненням злочину закінчується відкритим
фіксуванням, про це складається протокол у присутності такої особи.
Протокол про проведення негласної слідчої (розшукової) дії з додатками не
пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення цієї дії
передається прокурору. Прокурор вживає заходів щодо збереження
отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій речей і
документів, які планує використовувати у кримінальному провадженні (ст.
252 КПК України).
Положення ст. 272 КПК України містять нормативно-правову
регламентацію порядку прийняття рішення про проведення негласної слідчої
(розшукової) дії - виконання спеціального завдання з розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Ст. 13-14 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби
з організованою злочинністю» та п. 8, 13 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про
оперативно-розшукову діяльність» визначають, що при здійсненні боротьби з
організованою злочинністю спеціальні підрозділи по боротьбі з
організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки
України мають право, якщо інших заходів для розкриття організованої
злочинності та притягнення винних до кримінальної відповідальності
недостатньо, використовувати штатних і нештатних негласних
співробітників, які вводяться під легендою прикриття в організовані злочинні
угруповання, або учасника організованого злочинного угруповання, які на
конфіденційній основі співпрацює з вповноваженими на боротьбу з
організованою злочинністю органами, із збереженням в таємниці достовірних
даних щодо їх особистості.
Чинне законодавство забороняє залучати до виконання розшукових
(негласних) слідчих дій медичних працівників, священнослужителів,
адвокатів, якщо особа, стосовно якої вони повинні здійснювати зазначені дії,
є їх пацієнтом чи клієнтом.
Порядок і тактика проведення виконання спеціального завдання з
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
визначається чинними Законами України та відомчими нормативно-
правовими актами правоохоронних органів України.
Питання щодо кримінальної відповідальності за протиправні дії осіб,
які виконують спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації, вирішується відповідно до
положень ст. 43 КК України та відповідних норм Особливої частини КК
України.
Слідчий, що розслідує тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або
прокурор, отримавши фактичні дані, що він вчинений членами
організованого злочинного угруповання, або достатні дані вважати, що має
місце підготовка вчинення нового злочину членами організованого
злочинного угруповання, щодо діяльності якого вже проводиться
розслідування, визначає, з урахуванням наявного часу, можливостей
введення під легендою прикриття в конкретну організовану групу чи
злочинну організацію штатного або нештатного негласного співробітника,
або наявності члена організованого злочинного утворення, який на
конфіденційних засадах співробітничає з вповноваженими оперативними
підрозділами, визначає можливість доручення конкретній особі виконати
спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи
злочинної організації.
Виконання такого спеціального завдання, як негласна слідча
(розшукова) дія, здійснюється на підставі постанови слідчого, погодженої з
керівником органу досудового розслідування, або постанови прокурора із
збереженням у таємниці достовірних відомостей про особу. У такій
постанові, крім відомостей, передбачених ст. 251 КПК України, зазначається
обґрунтування меж спеціального завдання та які спеціальні несправжні
(імітаційних) засоби будуть використовуватися.
Винесенню постанови про виконання спеціального завдання особами,
які не є працівниками правоохоронного органу, має передувати укладення
угоди про конфіденційне співробітництво між такою особою і
правоохоронним органом і відповідне нерозголошення даних. У цій угоді
мають бути перелічені права й обов’язки цієї особи і, зокрема, роз’яснення
того, у якому випадку і за вчинення яких діянь ця особа підлягає
кримінальній відповідальності.
Виконання спеціального завдання не може перевищувати шість
місяців, а в разі необхідності строк його виконання продовжується слідчим за
погодженням з керівником органу досудового розслідування або прокурором
на строк, який не перевищує строку досудового розслідування.
Ч. 1 ст. 274 КПК України передбачає підставою проведення негласного
отримання зразків для порівняльного дослідження, якщо неможливим буде
здійснення отримання зразків для експертизи в порядку ст. 245 КПК України
через загрозу завдання значної шкоди для кримінального провадження.
Тобто коли отримання зразків для експертизи в порядку ст. 245 КПК України
спричинить розкриття тих що проводяться, або будуть проводитися
негласних слідчих (розшукових) дій та поставить під загрозу життя, здоров’я
учасників кримінального провадження тощо.
Виходячи зі змісту ст. 274 КПК України негласне отримання зразків,
необхідних для порівняльного дослідження, можливо проводити тільки за
рішенням слідчого судді. Відповідно до вимог ст. 246, 248, 248, 274 КПК
України слідчий в разі виникнення необхідності для з’ясування обставин, що
мають значення для кримінального провадження, шляхом проведення
порівняльного дослідження складає клопотання про дозвіл на проведення
негласного отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження до
апеляційного суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться
орган досудового слідства (ст. 247 КПК України), узгоджує його з
прокурором та отримує ухвалу слідчого судді про негласне отримання
зразків, необхідних для порівняльного дослідження, або про відмову в
наданні дозволу на його проведення. Таке клопотання повинно бути
укладеним відповідно до вимог ч. 2 ст. 248 КПК України. У клопотанні
слідчого, прокурора про надання дозволу на негласне отримання зразків,
необхідних для порівняльного дослідження, та в ухвалі слідчого судді
додатково зазначаються відомості про конкретні зразки, які планується
отримати.
За результатами проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії
слідчий, або особа уповноваженого оперативного підрозділу органів
внутрішніх справ, якій було доручено негласне отримання зразків,
необхідних для порівняльного дослідження на підставі ст. 41, ч. 6 ст. 246
КПК України, складає протокол відповідно до вимог ст. 104, 106, 252 КПК
України. Протокол про проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії з
додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту
припинення цієї дії передається прокурору. Прокурор вживає заходів щодо
збереження отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових)
дій речей і документів, які планує використовувати у кримінальному
провадженні (ст. 252 КПК України).
Негласне отримання зразків для порівняльного дослідження може
здійснюватися в рамках проведення обстеження публічно недоступних місць,
житла чи іншого володіння особо (див. коментар до ст. 267 КПК України). В
цьому випадку відомості про конкретні зразки для порівняльного
дослідження та способи й засоби їх отримання вказуються у протоколі
обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.

Контрольні питання:
1. Що слід розуміти під поняттям НС(Р)Д?
2. Визначте характерні риси НС(Р)Д.
3. Надайте класифікацію НС(Р)Д.
4. Які негласні слідчі (розшукові дії) проводяться незалежно від
тяжкості злочину?
5. Назвіть НС(Р)Д, які проводяться на підставі ухвали слідчого судді і
визначте порядок отримання дозволу слідчого судді на проведення НС(Р)Д.
6. Строк проведення негласної слідчої (розшукової) дії може бути
продовжений Головою Національної поліції, якщо негласна слідча
(розшукова) дія проводиться за рішенням слідчого, до:
 Лекція 16. Повідомлення особі підозру

Мета:
- освітня (навчальна): систематизація знань щодо інституту повідомлення про
підозру;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами;
- виховна: виховання відповідальності при провадженні слідчих (розшукових)
дій, формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу.

План:

1. Поняття та підстави повідомлення про підозру.

2. Процесуальне оформлення повідомлення про підозру.
3. Вручення письмового повідомлення про підозру.
4. Повідомлення про підозру окремої категорії осіб.
5. Зміна повідомлення про підозру.

Основні поняття: повідомлення, підозра, підозрюваний, вручення

повідомлення.

1. Поняття та підстави повідомлення про підозру.

Повідомлення особі про підозру – це інститут кримінального
процесуального права, який полягає у вчиненні процесуальних дій
компетентним державним органом чи посадовою особою (прокурором або за
погодженням з прокурором слідчим), що реалізуються у відповідному
правозастосовному акті, що спричиняє притягнення особи до кримінальної
відповідальності та набуття цією особою відповідного процесуального
статусу (підозрюваного), а також створює передумови для подальшого руху
кримінального провадження та виконання завдань кримінального
судочинства.
Ознаки підозри у кримінальному провадженні.
1. Зумовленість інституту підозри змістом та задачами кримінальної
процесуальної діяльності. Ця ознака випливає із закріплених в ст. 2 КПК
України завдань кримінального провадження, що полягають у забезпеченні
швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з
тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий
до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був
обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана
необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника
кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
2. Підозра зумовлює виникнення особливих правовідносин між
стороною обвинувачення (слідчий, керівник органу досудового
розслідування, прокурор) та стороною захисту (підозрюваний) в ході
досудового розслідування у зв’язку з причетністю даної особи до вчинення
правопорушення.
3. Твердження органів досудового розслідування (слідчого, прокурора),
їхній висновок про можливу причетність конкретної особи до вчинення
правопорушення засновані на неповному знанні про розслідуваний злочин та
особу, яка його вчинила. Під причетністю особи до вчинення
правопорушення слід розуміти її дії, які є предметом дослідження в межах
кримінального провадження.
4. Підозра має бути формально виражена у процесуальному документі
– повідомленні про підозру, який складається прокурором або слідчим за
погодженням з прокурором та відповідає законодавчим вимогам до його
змісту.
5. Підозра, як обґрунтоване припущення про вчинення особою
кримінального правопорушення, має бути перевірена у процесі досудового
розслідування та підтверджена доказами, що дозволить у перспективі її або
спростувати, або трансформувати в обвинувальне твердження.
Для притягнення особи до кримінальної відповідальності прокурор,
слідчий повинен встановити факт вчинення кримінального правопорушення і
мати підстави для висновку про його вчинення саме цією особою.
Притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності, як зазначає
ряд науковців, встановлює кримінально-процесуальні відносини між
державою і особою, яка вчинила кримінальне правопорушення, що й
знаходить реальне відображення у кримінально-правовій кваліфікації дій
такої особи та письмовому повідомленні про підозру.
Акт повідомлення особи про підозру має важливе юридичне значення:
1. Він служить одним із засобів забезпечення невідворотності
відповідальності осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.
2. Обґрунтована підозра дозволяє призначити таким особам
справедливе покарання відповідно до характеру і тяжкості вчиненого
кримінального правопорушення.
3. Акт повідомлення особи про підозру є початковим моментом
реалізації функції обвинувачення.
4. Акт повідомлення особи про підозру є початковим моментом
забезпечення кримінальної відповідальності особи, винуватої у вчиненніі
кримінального правопорушення.
5. Після повідомлення особи про підозру процесуальне становище
даної особи погіршується (її можна оголосити в розшук, відсторонити від
займаної посади тощо).
Підозра може виражатися як у прямій, так і в непрямій формі. У
першому випадку (пряме вираження підозри) йдеться про діяльність органів
правопорядку, що спрямована безпосередньо проти потенційно підозрюваної
особи з метою збирання необхідних даних, достатніх для повідомлення їй
про підозру. У випадку непрямої підозри, потенційно підозрюваній особі до
останнього моменту невідомо про активну діяльність органів правопорядку з
накопичення доказів та інформації, достатніх для повідомлення їй про
підозру. Прикладом може слугувати проведення негласних слідчих
(розшукових) дій у випадках, коли відомості про злочин та особу, яка його
вчинила, неможливо отримати в інший спосіб (ч. 2 ст. 246 КПК України).
Повідомлення про підозру здійснюється у наступних випадках:
1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення
чи безпосередньо після його вчинення;
2) обрання до особи одного з передбачених кримінальним
процесуальним законом запобіжних заходів;
3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні
кримінального правопорушення.
Затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи
безпосередньо після його вчинення. Кримінальним процесуальним кодексом
передбачено кілька видів затримання особи на місці вчинення кримінального
правопорушення чи безпосередньо після його вчинення. Так, згідно до ч. 2
ст. 207 КПК України кожен має право затримати навіть без ухвали слідчого
судді, суду будь-яку особу: а) при вчиненні або замаху на вчинення
кримінального правопорушення; б) безпосередньо після вчинення
кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування
особи, яка підозрюється у його вчиненні. Частиною 1 ст. 208 КПК України
врегульовані підстави затримання уповноваженою на те особою, зокрема,
уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду
затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене
покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу
застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо
безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий,
або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те,
що саме ця особа щойно вчинила злочин.
Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються також
главою 37 КПК України.
Обрання до особи одного з передбачених кримінальним процесуальним
законом запобіжних заходів. Підставою застосування одного з передбачених
законом запобіжних заходів є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні
особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають
достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний,
обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною
першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати
застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав.
Наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні
кримінального правопорушення. Доказами в кримінальному провадженні є
фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких
слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи
відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального
провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 КПК).
Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім
переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому
дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом,
оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості,
достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та
взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден
доказ для них не має наперед встановленої сили.
Кримінальний процесуальний кодекс чітко регламентує такі
обов’язкові вимоги до доказів у кримінальній справі, як їх належність та
допустимість (ст.ст. 85, 86 КПК). Проте достатність доказів – така вимога,
яку неможливо сформулювати однозначно, вона не є типовою, не може біти
універсальною для кримінальних проваджень навіть за схожими складами
злочину. Питання про достатність доказів для притягнення особи до
кримінальної відповідальності повинно вирішуватися прокурором, слідчим у
кожному конкретному випадку, і повідомлення про підозру можливе тільки
тоді, коли прокурор, слідчий матиме внутрішнє переконання в винуватості
особи, яке відповідає дійсному положенню речей, і базується на зібраних
доказах.
Слід, на наш погляд, при цьому враховувати і такий аспект, як
зв’язаність наявних доказів з певним моментом розслідування, тобто: на
даний момент розслідування доказів може бути достатньо для повідомлення
про підозру, а в ході подальшого розслідування ситуація може змінитися.
Але, зважаючи на те, що повідомлення про підозру можливе лише за умови
вчинення кримінального правопорушення та упевненості прокурора,
слідчого у винуватості особи у його вчиненні, є підстави вважати, що саме ці
обставини повинні бути доведені у першу чергу, на час прийняття рішення
про повідомлення особі про підозру. Решта ж обставин, які підлягають
доказуванню у кримінальному провадженні згідно до ст. 91 КПК України,
проте виходять за рамки складу кримінального правопорушення (вид і розмір
шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір
процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості
вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу
обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають
кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального
провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної
відповідальності або покарання) можуть бути з’ясовані (уточнені) після
повідомлення про підозру. Не встановивши подію кримінального
правопорушення і винуватість особи, прокурор, слідчий не може повідомити
їй про підозру, оскільки буде відсутня підстава притягнення до кримінальної
відповідальності.
Підозра не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним
шляхом (ч. 3 ст. 17 КПК України).
На момент складення повідомлення про підозру повинна мати місце
наступна ситуація:
- у кримінальному провадженні висунуті всі можливі (у тому числі
взаємовиключаючі) версії;
 - всі версії повно, всебічно, детально перевірені, в результаті чого усі
версії окрім однієї – про винність особи у вчиненні кримінального
правопорушення, спростовані зібраними під час досудового розслідування
доказами;
- прокурором (слідчим) зібрано таку сукупність допустимих та
достовірних доказів, яка дозволяє зробити однозначний висновок на даний
момент розслідування про вчинення кримінального правопорушення саме
тією особою, якій повідомляється про підозру, та відсутні будь-які сумніви
щодо її винуватості;
- відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність
особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
Слід також пам’ятати, що прокурор, слідчий, складаючи повідомлення
особи про підозру, викладає в ній свою власну думку про винуватість особи,
яка склалася у нього на підставі оцінки тих доказів, що є в справі на момент
прийняття такого рішення. І наявність цього акту ще не означає офіційного
визнання особи винуватою від імені держави. Висновок про винуватість хоч і
є офіційним але все ж таки це особиста (суб’єктивна) думка прокурора,
слідчого про наявність підстав покладення на певну особу кримінальної
відповідальності згідно конкретної кримінально-правової норми.
Підозрюваний, відповідно до принципу презумпції невинуватості,
вважається невинуватим до того часу, доки його винуватість не доведена у
встановленому законом порядку.
Повідомлення про підозру:
– є проміжним результатом вирішення кримінального провадження,
тобто його подальшого руху, і підсумком процесу вирішення питання про
початок процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності;
– є актом застосування норм кримінального процесуального права;
– приймається на підставі кримінального процесуального закону і
спирається на конкретну норму, тобто є законним й обґрунтованим;
– виходить від компетентних органів держави, їх посадових осіб
(прокурора, слідчого) і є категоричним, офіційно владним, обов’язковим для
виконання;
– адресується чітко визначеному суб’єкту (особі, яка вчинила
кримінальне правопорушення і у зв’язку із чим вона затримана або її
причетність встановлена доказами у кримінальному провадженні), тобто є
засобами індивідуальної правової регламентації кримінальних
процесуальних відносин;
– має певну встановлену кримінальним процесуальним законом форму
документа (крім назви за формою, містить інші чітко позначені реквізити:
дату та місце складання; назву органів або посадових осіб, котрі їх видали;
підписи, дати; мають сувору структуру тощо).
Повідомлення особі про підозру має важливе юридичне значення,
оскільки після його складення настають відповідні правові наслідки. Згідно з
п. 14 ч. 2 ст. 3 КПК України, момент повідомлення особі про підозру у
вчиненні кримінального правопорушення означає притягнення цієї особи до
кримінальної відповідальності. Аналізуючи норму матеріального права, а
саме ч. 2 ст. 49 КК України, про те, що перебіг давності зупиняється, якщо
особа, котра вчинила злочин, ухилилася від досудового слідства або суду,
дозволимо собі логічно припустити, що з моменту повідомлення особі про
підозру офіційно розпочинають обчислюватись строки давності
притягнення особи до кримінальної відповідальності. Крім цього, відповідно
до змісту ч. 1 ст. 42 КПК України, можемо також ствердно сказати, що після
повідомлення особі про підозру особа, яка залучається до сфери
кримінального судочинства, набуває відповідного процесуального статусу, а
саме підозрюваного. Складення такого кримінального процесуального акта
сприяє виконанню таких завдань кримінального провадження, як захист
особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона
прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження,
забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового
розгляду, а також до кожного учасника кримінального провадження
застосовується належна правова процедура. Додамо, що після повідомлення
про підозру кримінальний процесуальний закон надає право компетентним
державним органам та посадовим особам за відповідних підстав
застосовувати до підозрюваного запобіжні заходи.
Є певні особливості повідомлення про підозру особі, яка вчинила
проступок. Письмове повідомлення про підозру у вчиненні кримінального
проступку складається дізнавачем за погодженням із прокурором у випадках
та порядку, передбачених цим Кодексом.
Одночасно із врученням повідомлення про підозру особа інформується
про результати медичного освідування та висновку спеціаліста за їх
наявності. У разі незгоди з результатами медичного освідування або
висновком спеціаліста особа протягом сорока восьми годин має право
звернутися до дізнавача або прокурора з клопотанням про проведення
експертизи. У такому разі дізнавач або прокурор має право звернутися до
експерта для проведення експертизи із дотриманням правил, передбачених
цим Кодексом.
У разі якщо протягом встановленого строку особа не звернеться з
клопотанням про проведення експертизи, відповідне клопотання може бути
заявлено лише під час судового розгляду.
Процесуальне оформлення повідомлення про підозру. Письмове
повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за
погодженням з прокурором і має містити такі відомості:
1) прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює
повідомлення;
2) анкетні відомості особи (прізвище, ім’я, по батькові, дату та місце
народження, місце проживання, громадянство), яка повідомляється про
підозру;
3) найменування (номер) кримінального провадження, у межах якого
здійснюється повідомлення;
4) зміст підозри;
 5) правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні
якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону
України про кримінальну відповідальність;
6) стислий виклад фактичних обставин кримінального
правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі
зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин,
відомих на момент повідомлення про підозру;
7) права підозрюваного;
8) підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.
Повідомлення про підозру повинно за своїм змістом та оформленням
відповідати ряду вимог. Щодо оформлення даного документу, то окрім
обов’язкових реквізитів та відомостей, які повинен містити, він має
характеризуватися: об’єктивністю викладення даних, логічністю,
обґрунтованістю, вмотивованістю, юридичною грамотністю та чіткістю.
Саме такі вимоги і диктує розроблена законодавцем структура повідомлення.
Текст повідомлення повинен бути грамотним, вживатися мають точні,
однозначні поняття, такі формулювання, які виключають двозначність
трактування, викладене повинно точно відповідати фактичним обставинам
події, послідовно подаватися, всі факти бути пов’язані один з одним,
висновки мають базуватися на достовірно встановлених даних, логічно
випливати з них.
Дискусійним в теорії кримінального процесу завжди було питання про
доцільність викладення в даному документі доказів, на підставі яких
прокурор, слідчий прийняв рішення про притягнення особи до кримінальної
відповідальності. Одні вчені вважають, що вимога вмотивованості даного
рішення означає необхідність обов’язкового наведення в тексті документу
доказів, що підтверджують висновки про наявність кримінального
правопорушення і винуватості конкретної особи в його вчиненні.
В КПК України немає прямої вказівки на необхідність відображення в
повідомленні про підозру підстав для прийняття даного рішення. Інші вчені
конкретизують, вважаючи, що необхідно тексті документу вказувати ті
докази, які покладені в основу підозри. Окремі науковці пропонують
наводити основні докази винуватості особи лише в окремих випадках, під
якими слід розуміти ситуації, коли слідчий твердо впевнений в винуватості
особи і коли, на його думку, приведення цих доказів не може завдати шкоди
успіху досудового розслідування.
Вважаємо, вимога вмотивованості повідомлення про підозру зовсім не
означає необхідності наведення у ній доказів, бо можлива ситуація, що на
момент повідомлення особі про підозру докази її винуватості і окремих
обставин справи мають значною мірою гіпотетичний характер, вони будуть
ще перевірятися, особливо з урахуванням пояснень підозрюваного. Частина з
них відпаде, з’являться нові, що може призвести до необхідності зміни
повідомлення про підозру. Мало того, що посилання на докази без їх аналізу
нічого не дає для підтвердження вмотивованості підозри, воно неодмінно
ускладнило б проведення слідства, затягло б його в часі та справило б
негативний вплив на дотримання таємниці слідства, тому, на нашу думку,
питання про зазначення доказів у повідомленні про підозру може вирішувати
сам слідчий, прокурор в залежності від тактики розслідування. При цьому в
жодному разі право підозрюваного не порушується. Він з тексту
повідомлення буде знати, що саме ставиться їй у вину, і буде мати
можливість захищатися від підозри шляхом дачі показань або надання
доказів, або іншим законним засобом. Зі всіма доказами, які були зібрані в
ході слідства, підозрюваний (обвинувачений) та його захисник буде мати
змогу ознайомитися на їх вимогу разом з матеріалами кримінального
провадження.
Наведемо ще декілька доводів в підтримку точки зору про те, що немає
необхідності вказувати докази винуватості особи в повідомленні про підозру.
Вже в процесі розслідування, на початкових його етапах, особа, яка
притягується до кримінальної відповідальності, знайомиться з деякими
доказами. Так, наприклад, вона підписує протоколи слідчих дій, знайомиться
з їх змістом, знає, які предмети вилучені слідчим тощо. В ході проведення
очних ставок підозрюваний має можливість чути, які показання проти нього
дають інші учасники кримінального процесу – потерпілі, свідки. І зовсім не
потребує детального пояснення питання про можливість вивчення всіх
доказів під час ознайомлення особи з матеріалами кримінального
провадження. Тому, ще раз підкреслимо, немає необхідності вводити у
повідомлення про підозру посилання на конкретні докази в якості вимоги до
його змісту.
Також слід зазначити, що при складанні повідомлення про підозру
прокурор, слідчий повинні дотримуватися вимоги про індивідуалізацію
відповідальності. Тобто, якщо у провадженні притягуються до кримінальної
відповідальності декілька осіб, повідомлення складається відносно кожної з
них. В тексті повідомлення при цьому детально викладаються обставини
вчиненого з зазначенням ролі і дій кожної з осіб, які притягуються. В свою
чергу, якщо особа притягується до відповідальності за вчинення кількох
кримінальних правопорушень, в текст повідомлення про підозру повинні
бути належним чином викладені обставини кожного з них, та кожному з
кримінальних правопорушень надана відповідна кримінально-правова
кваліфікація.
Вручення письмового повідомлення про підозру. Письмове
повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або
прокурором.
Особа викликається до слідчого, прокурора, шляхом вручення повістки
про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним
зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. Особа, що
перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця ув’язнення.
Встановлений законодавцем такий доволі обмежений термін вручення
письмово повідомлення про підозру виправданий метою підвищення якості
досудового розслідування, його своєчасного та ефективного проведення
слідчим, а також забезпечення належного керівництва досудовим
розслідуванням прокурором.
Контроль прокурора за кожним повідомленням особи про підозру є
запорукою дотримання прав суб’єктів відносно яких здійснюється
кримінальне переслідування. Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням
законів під час проведення досудового розслідування у формі
процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений сам
повідомляти особі про підозру, скасовувати незаконні та необґрунтовані
постанови слідчих, ініціювати перед керівником органу досудового
розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення
досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності
підстав, передбачених законом, для його відводу, або у випадку
неефективного досудового розслідування та ін. (ст. 36 КПК України).
Інший строк для вручення повідомлення про підозру встановлений для
випадків, коли особу затримано за підозрою у вчиненні кримінального
правопорушення. Так, у разі затримання особи таке повідомлення вручається
не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. Якщо особі з
різних причин не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох
годин з моменту затримання, така особа негайно звільняється. Така вимога
закону зумовлена політикою гуманізації кримінального процесуального
законодавства України, намаганням зменшити випадки затримання осіб, що
підозрюються у вчинення кримінальних правопорушень до винесення вироку
судом.
Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація
кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із
зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну
відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до Єдиного
реєстру досудових розслідувань. Таким чином, в реєстрі буде міститись
інформація про всіх підозрюваних, що вчинили кримінальні правопорушення
на території України з зазначенням їх анкетних даних.
До Єдиного реєстру матимуть доступ працівники слідчих підрозділів,
які і будуть вносити відповідні відомості про підозрюваного, а також
прокуратури всіх рівнів з правом такого ж внесення та контролю за
належним внесенням інформації з метою недопущення будь-яких порушень
слідчими.
Якщо особа, якій повідомляється про підозру, не володіє мовою, на
якій ведеться судочинство, повідомлення про підозру повинно бути письмово
перекладено на його рідну мову, або мову, якою він вільно володіє. Для
цього у кримінальне провадженні залучається перекладач, який окрім
перекладу роз’яснює підозрюваному зміст повідомлення та його
процесуальні права. Якщо підозрюваний глухий або німий, то при
повідомленні про підозру залучається відповідний перекладач або особа, яка
розуміє їх знаки, і роз’яснює підозрюваному сутність повідомлення.
 Після ознайомлення особи з повідомленням про підозру, у разі
необхідності прокурор, слідчий повинен роз’яснити їй сутність, зміст
підозри, відповісти на уточнюючі запитання, якщо такі з’являться.
Слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій
законом надано право здійснювати затримання) зобов’язані невідкладно
повідомити підозрюваному про його права, передбачені законом, а саме:
- знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його
підозрюють, обвинувачують;
- бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені
законом, а також отримати їх роз’яснення;
- на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого
допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування,
а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх
кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших
процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент
кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за
рахунок держави у випадках, передбачених КПК України та/або законом, що
регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв’язку з
відсутністю коштів на її оплату;
- не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або
у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання;
- давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в
будь-який момент відмовитися їх давати;
- вимагати перевірки обґрунтованості затримання;
- у разі затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді
тримання під вартою - на негайне повідомлення членів сім’ї, близьких
родичів чи інших осіб про затримання і місце свого перебування згідно з
положеннями статті 213 КПК України;
- збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази;
- брати участь у проведенні процесуальних дій;
- під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати
свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться
до протоколу;
- застосовувати з додержанням вимог КПК України технічні засоби при
проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор,
слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів
при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального
провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що
охороняється законом, чи стосуються інтимного життя особи, про що
виноситься (постановляється) вмотивована постанова (ухвала);
- заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про
забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна,
житла тощо;
- заявляти відводи;
 - ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку,
передбаченому статтею 221 КПК України, та вимагати відкриття матеріалів
згідно зі статтею 290 КПК України;
- одержувати копії процесуальних документів та письмові
повідомлення;
- оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора,
слідчого судді в порядку, передбаченому цим Кодексом;
- вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову
діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку,
визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра,
обвинувачення не підтвердилися;
- користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних
документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності
користуватися послугами перекладача за рахунок держави (ч. 3 ст. 42 КПК
України).
Крім законних прав підозрюваний має низку обов’язків. Так, згідно з ч.
7 ст. 42 КПК України підозрюваний (обвинувачений) зобов’язаний:
1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а
в разі неможливості прибути за викликом у призначений строк - заздалегідь
повідомити про це зазначених осіб;
2) виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
3) підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого,
прокурора, слідчого судді, суду.
Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша
уповноважена службова особа на прохання підозрюваного зобов’язані
детально роз’яснити кожне із зазначених прав.
Підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його
процесуальні права та обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка
здійснює таке повідомлення. Пам’ятка передбачає собою узагальнення
витягів з нормативно-правових актів, що закріплюють права та обов’язки
підозрюваного. Зокрема, пам’ятка включає в себе деякі положення
Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України,
Закону України «Про попереднє ув’язнення» тощо. В пам’ятці має місце
вказівка про те, що на всіх стадіях кримінального провадження підозрюваний
має право примиритися з потерпілим і укласти відповідну угоду, а також за
відсутності потерпілого угоду про визнання винуватості з прокурором. Слід
відмітити, що запровадження такої пам’ятки про права та обов’язки
підозрюваного має багато плюсів. Уповноваженій службовій особі більше не
потрібно роз’яснювати права та складати про це відповідний протокол, а
підозрюваний, у свою чергу, має можливість у будь-який час ознайомитися з
нею та дізнатись (згадати) про свої права й обов’язки на зазначеній стадії. Це
безперечно сприяє побудові більш досконалої, економної моделі
кримінального судочинства, за рахунок процесуальній економії, зменшенню
документообігу в даному випадку, та підвищенню рівня обізнаності
підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень.
Роз’яснити права підозрюваному може також його захисник, питання
про залучення якого також вирішується в процесі пред’явлення повідомлення
про підозру.
Згідно з ч. 1 ст. 45 КПК України захисником є адвокат, який здійснює
захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи,
стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи
виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також
особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній
державі (екстрадицію). Відомості про особу, яка займається адвокатською
діяльністю повинні бути занесені до Єдиного реєстру адвокатів України. Бо в
іншому випадку адвокат не зможе бути захисником у кримінальному
провадженні. Захисником не може бути також адвокат, стосовно якого у
Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або
припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.
Існують й інші вимогу закону до участі адвокатів в кримінальному
провадженні в якості захисників. Так, захисник повинен підтвердити свої
повноваження на участь у кримінальному провадженні:
1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;
2) ордером, договором із захисником або дорученням органу
(установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової
допомоги (ст. 50 КПК України).
Закон регламентує кілька способів залучення захисника до участі у
кримінальному провадженні. Захисник може у будь-який момент бути
залученим підозрюваним, обвинуваченим, їх законними представниками, а
також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного,
обвинуваченого до участі у кримінальному провадженні. А прокурор,
слідчий з свого боку повинен забезпечити зв’язок с захисником та залучення
саме того захисника, якого виявив бажання залучити підозрюваний. При
цьому слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані утримуватися від
надання рекомендацій щодо залучення конкретного захисника.
Захисник також може бути залучений слідчим, прокурором, слідчим
суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням у випадках та в
порядку, визначених статтями 49, 52 та 53 КПК України.
Участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо
особливо тяжких злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується
з моменту набуття особою статусу підозрюваного.
Повідомлення про підозру доцільно завершити допитом
підозрюваного, надавши йому можливість висловити своє відношення до
висунутої проти нього підозри та дати показання з приводу обставин,
викладених у повідомленні про підозру.
До першого допиту підозрюваний має право на конфіденційне
побачення із своїм захисником без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після
першого допиту - такі ж побачення без обмеження кількості та тривалості.
Такі зустрічі можуть відбуватися під візуальним контролем уповноваженої
службової особи, але в умовах, що виключають можливість прослуховування
чи підслуховування.
За загальним правилом допит підозрюваного не може продовжуватися
без перерви понад дві години, а в цілому - понад вісім годин на день. Перед
початком допиту встановлюється особа допитуваного, роз’яснюються її
права, а також порядок проведення допиту.
Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на
захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові
пояснення з приводу підозри чи обвинувачення (ст. 20 КПК України).
Проте жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість
у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати
пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри,
обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.
Підозрюваному перед початком допиту роз’яснюється його права
відмовитися відповідати на запитання та давати показання. У разі відмови
підозрюваного відповідати на запитання, давати показання особа, яка
проводить допит, зобов’язана його зупинити одразу після отримання такої
заяви.
Під час допиту може застосовуватися фотозйомка, аудіо- та/або
відеозапис. Крім того, підозрюваному надано право використовувати під час
допиту власні документи і нотатки, якщо її показання пов’язані з будь-якими
обчисленнями та іншими відомостями, які важко зберегти в пам’яті.
За бажанням допитуваної особи вона має право викласти свої
показання власноручно. За письмовими показаннями особи їй можуть бути
поставлені додаткові запитання.
Особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин,
щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська
таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо)
або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею,
близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення, а
також щодо службових осіб, які виконують негласні слідчі (розшукові) дії, та
осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами досудового розслідування.
У кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи
та статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із
застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний
допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин
розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю
малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з
підозрюваним (ч. 9 ст. 224 КПК України).
Законодавець також передбачив можливість проведення допиту у
режимі відео конференції під час досудового розслідування (ст. 232 КПК
України).
За результатами допиту складається протокол в передбаченій законом
процесуальній формі. Перед підписанням протоколу підозрюваному та
іншим учасникам допиту надається можливість ознайомитися із текстом
протоколу. На прохання підозрюваного він може бути прочитаний йому
слідчим, про що зазначається в протоколі. Всі доповнення і поправки до
протоколу, запропоновані підозрюваним, підлягають обов'язковому
занесенню до цього документа.
Якщо у учасників допиту виникають зауваження і доповнення, вони
також зазначаються у протоколі перед підписами.
Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не може особисто
підписати протокол, то ознайомлення такої особи з протоколом здійснюється
у присутності її захисника (законного представника), який своїм підписом
засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою.
Якщо підозрюваний, або інша особа, яка брала участь у проведенні
допиту, відмовилася підписати протокол, про це зазначається в протоколі.
Такій особі надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови
від підписання, які заносяться до протоколу. Факт відмови особи від
підписання протоколу, а також факт надання письмових пояснень особи
щодо причин такої відмови засвідчується підписом її захисника (законного
представника), а у разі його відсутності - понятих.
До протоколу допиту підозрюваного можуть додаватися різні схеми,
замальовки та пояснення до них, виконані підозрюваним у ході допиту і
підписані підозрюваним і слідчим.
Повідомлення про підозру окремої категорії осіб. Законодавець
передбачив особливий порядок притягнення до кримінальної
відповідальності окремих категорій громадян з метою створення додаткових
гарантій їхньої недоторканості, забезпечення можливості виконання ними
свої обов’язків у зв’язку з важливим становищем яке вони займають в
суспільстві, а також недопущення безпідставного їх переслідування.
Так, законом врегульований особливий порядок кримінального
провадження застосовується стосовно: народного депутата України; судді
Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного і
народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; кандидата у
Президенти України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника,
головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої
ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника.
Кримінальне провадження відносно зазначених осіб здійснюється за
загальними правилами, проте існують суттєві особливості порядку
притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і обрання
запобіжного заходу.
Згідно з ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру
здійснюється:
1) адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, сільському, селищному, міському голові -
Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором
Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах
його повноважень;
2) народному депутату України, кандидату у Президенти України,
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові Рахункової
палати, його першому заступнику, заступнику, головному контролеру,
секретарю Рахункової палати, заступникам Генерального прокурора України
- Генеральним прокурором України;
3) судді Конституційного Суду України, професійному судді,
присяжному та народному засідателю на час здійснення ними правосуддя -
Генеральним прокурором України або його заступником;
4) Генеральному прокурору України - заступником Генерального
прокурора України.
Конституція України наділяє Президента України правом
недоторканності на час виконання повноважень (ст. 105). У разі вчинення
Президентом України ним державної зради або іншого злочину він може
бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної
Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює
спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються
спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової
слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За
наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її
конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента
України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома
четвертими від її конституційного складу після перевірки справи
Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що
діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної
зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції).
Особливості порядку притягнення народного депутата України до
відповідальності визначаються Конституцією України, Законом України
«Про статус народного депутата України», Регламентом Верховної Ради
України та Кримінальним процесуальним кодексом України.
Народним депутатам України гарантується депутатська
недоторканність. Депутатська недоторканність є елементом статусу
народного депутата України і конституційною гарантією, яка спрямована на
створення належних умов для безперешкодного та ефективного здійснення
ним депутатської діяльності (депутатських повноважень). Вона не є
особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер. Її мета - не тільки
убезпечити народного депутата України від незаконного втручання в його
депутатську діяльність, а й сприяти належному функціонуванню парламенту.
Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної
відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, затримання чи
арешт судді Конституційного Суду України, судді суду загальної юрисдикції
ініціюється відповідно органами досудового слідства і судовими органами.
Подання щодо народного депутата повинно бути підтримано і внесено до
Верховної Ради Генеральним прокурором України.
Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної
відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, затримання чи
арешт судді судів загальної юрисдикції, судді Конституційного Суду України
повинно бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази,
що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно
небезпечного діяння, визначеного Кримінальним кодексом України. У
поданні про затримання чи арешт повинно бути чітке обґрунтування
необхідності затримання чи арешту.
Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена
кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно
звільнений після з’ясування його особи. Суддя не може бути підданий
приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи установи, крім
суду.
Кримінальне провадження щодо судді може бути порушене лише
Генеральним прокурором України або його заступником.
Підозра вручається судді теж тільки Генеральним прокурором або його
заступником.
Відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до
кримінальної відповідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною
комісією суддів України на підставі вмотивованої постанови Генерального
прокурора України.
Зміна повідомлення про підозру. Повідомлення особі про підозру не
ставить крапку в проведення досудового розслідування. Воно продовжується,
и може виникнути ситуація, коли змінюється зміст підозри або правова
кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється
особа, і виникає необхідність для повідомлення про нову підозру або зміну
раніше повідомленої підозри.
Повідомлення про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри
здійснюється у такому ж самому порядку. У разі повідомлення про підозру
прокурором, повідомлення про нову підозру або зміна раніше повідомленої
підозри здійснюється виключно прокурором. Тобто, слідчий виявивши нові
обставини в матеріалах кримінального провадження, які будуть впливати,
наприклад на зміну кваліфікації діяння повинен перед прокурором клопотати
про необхідність зміні підозри. Це свідчить про унеможливлення слідчим
самостійно змінити кваліфікацію, що виключить маніпулювання, пов’язані зі
зміною кваліфікації з тяжкого злочину на менш тяжкий і навпаки.
 Необхідність зміни підозри виникає у тих випадках, коли виявлені нові
факти, епізоди кримінального правопорушення; коли певні епізоди
спростували ся зібраними доказами; коли виявлені такі обставини, які
істотно відрізняються від тих, що містилися у раніше повідомленій підозрі;
коли кваліфікація кримінального правопорушення здійснена неправильно.
Залежно від цього підстави зміни повідомлення про підозру можна
поділити на дві групи:
1) такі, що тягнуть зміну лише змісту підозри;
2) такі, що тягнуть зміну кваліфікації кримінального правопорушення.
Законодавець розрізняє випадки повідомлення про нову підозру та
зміни раніше повідомленої підозри.
Зміна підозри має місце:
а) після повідомлення про підозру з’ясувалося, що ця особа вчинила ще
й інше кримінальне правопорушення, яке слід кваліфікувати за іншою
статтею кримінального закону;
б) з’ясувалося, що підозрюваний крім кримінального правопорушення,
за яке він вже притягнутий до кримінальної відповідальності, вчинив ще одне
або ще низку кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за тією
самою статтею кримінального закону;
в) після повідомлення про підозру з’ясувалося, що ця особа вчинила
кримінальне правопорушення у співучасті з іншою особою (особами), які до
кримінальної відповідальності ще не притягувалися;
г) в діях особи, якій повідомлено про підозру, виявлений самостійний
склад кримінального правопорушення;
д) коли частина підозри не знайшла підтвердження, чи спростувалася в
ході подальшого розслідування зібраними доказами.
При доповненні раніше повідомленої підозри про кримінальне
правопорушення новими фактами, епізодами нове повідомлення виноситься
не в доповнення раніше складеному, а замість нього, являється
узагальнюючим, містить відомості про всі вчинені підозрюваним
кримінальні правопорушення, про які у прокурора, слідчого є відомості у
кримінальному провадженні.
Коли частина підозри не знайшла підтвердження чи спростувалася,
прокурор, слідчий зобов’язаний діяти у порядку, передбаченому ст. 284 КПК
України.
Третій від зміни повідомлення про підозру законодавець називає
повідомлення про нову підозру. В даному випадку, вважається, не просто
доповнюється чи спростовується іі частина, а має місце заміна раніше
виявлених фактів іншими.
Виникнення нової підозри обумовлюється виявленням обставин, що
змінюють характер даних, викладених в попередньому повідомленні про
підозру, зокрема:
- можуть бути уточнені фактичні обставини, те, що трапилося (місце,
час, засіб злочину, характер і розмір шкоди тощо);
 - виправлена раніше допущена помилка або неточність формулювання
повідомленої підозри, яка в результаті іншої оцінки доказів викликає
необхідність в зміні кваліфікації кримінального правопорушення.
У всіх вищезазначених випадках прокурор, слідчий зобов’язаний
скласти нове повідомлення про підозру, навіть незважаючи на те, що
частково підозра збереглася у первинному вигляді. На цьому прямо
наголошує законодавець, зобов’язавши прокурора, слідчого виконати всі дії,
передбачені ст. 278 КПК України, тобто скласти письмове повідомлення про
підозру. При цьому у справі зберігається і раніше складене повідомлення про
підозру, проте воно втрачає свою юридичну силу.

Контрольні питання:
1. Випадки обов’язкового письмового повідомлення особи про
підозру. Його процесуальне значення.
2. Форма та зміст письмового повідомлення про підозру.
3. Строк і порядок вручення особі письмового повідомлення про
підозру та пам’ятки про процесуальні права і обов’язки.
4. Підстави та процесуальний порядок зміни письмового
повідомлення про підозру.
5. Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб.
Особливості з цього питання, які існують у кримінальному провадженні
стосовно юридичних осіб, до яких застосовуються заходи кримінально-
правового характеру.
 Лекція 17. Зупинення досудового розслідування.
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): набуття знань щодо процесуальної регламентації та
практичної реалізації питань щодо зупинення та відновлення досудового розслідування;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо процедури зупинення досудового розслідування;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу.

Основні поняття: зупинення досудового розслідування, тяжка хвороба

підозрюваного, яка перешкоджає його участі у кримінальному провадженні;
відмова слідчого судді у задоволенні клопотання про здійснення
спеціального досудового розслідування; підстави та процесуальний порядок
оголошення розшуку підозрюваного, відновлення досудового розслідування.

ПЛАН:

1. Поняття, підстави та умови зупинення досудового розслідування.

2. Процесуальний порядок зупинення досудового розслідування.
3. Підстави та процесуальний порядок відновлення зупиненого
досудового розслідування.

1. Поняття, підстави та умови зупинення досудового розслідування.

Зупинення досудового розслідування – це оформлена умотивованою

постановою прокурора, чи слідчого за погодженням із прокурором тимчасова
вимушена перерва у провадженні досудового розслідування, зумовлена
обставинами, що унеможливлюють його подальше провадження.
Значення зупинення досудового розслідування полягає у такому:
1) строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального
провадження до винесення постанови про відновлення кримінального
провадження не включається у строки досудового розслідування. У випадках
скасування слідчим суддею постанови про зупинення досудового
розслідування строк із дня винесення останньої до дня її скасування
включається у строки досудового розслідування (ч. 3 ст. 219 КПК);
2) після зупинення досудового розслідування не допускається
проведення слідчих (розшукових) дій, окрім тих, які спрямовані на
встановлення місцезнаходження підозрюваного (ч. 5 ст. 280 КПК).
Досудове розслідування може бути зупинене тільки після повідомлення
особі про підозру. Перелік підстав зупинення досудового розслідування
визначений ч. 1 ст. 180 КПК:
1) підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його
участі у кримінальному провадженні, за умови підтвердження цього
відповідним медичним висновком;
2) оголошено в розшук підозрюваного;
2-1) слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про здійснення
спеціального досудового розслідування;
3) наявна необхідність виконання процесуальних дій у межах
міжнародного співробітництва.
Перелік підстав зупинення розслідування є вичерпним і не підлягає
поширювальному тлумаченню, попри те, що під час проведення
розслідування можуть виникати серйозні перешкоди, наприклад, тимчасова
відсутність свідків, хвороба потерпілого, відчутна затримка в одержанні
висновків експертизи тощо. У таких випадках розслідування не зупиняється,
а у разі необхідності його строк може бути продовжений на підставі ст.ст.
294-296 КПК.
Умовою зупинення досудового розслідування є виконання всіх слідчих
(розшукових) та інших процесуальних дій, проведення яких необхідне та
можливе, а також всіх дій для здійснення розшуку підозрюваного, якщо
зупинити досудове розслідування необхідно у зв’язку з його оголошенням у
розшук.
Якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а
підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити
досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних в
порядку статті 217 КПК.

2. Процесуальний порядок зупинення досудового розслідування.

Досудове розслідування зупиняється вмотивованою постановою

прокурора або слідчого за погодженням з прокурором, відомості про що
вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Копія постанови
надсилається стороні захисту, потерпілому, представнику юридичної особи,
щодо якої здійснюється провадження, які мають право її оскаржити слідчому
судді.
Законом передбачена можливість оскарження слідчому судді
постанови слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування -
потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним,
його захисником чи законним представником, представником юридичної
особи, щодо якої здійснюється провадження (п. 2 ч. 1 ст. 303 КПК).
Якщо під час досудового розслідування місцезнаходження
підозрюваного невідоме або особа перебуває за межами України та не
з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови
його належного повідомлення про такий виклик, то слідчий, прокурор
оголошує його розшук. Про оголошення розшуку виноситься окрема
постанова, якщо досудове розслідування не зупиняється, або вказується в
постанові про зупинення досудового розслідування, якщо таке рішення
приймається, відомості про що вносяться до Єдиного реєстру досудових
розслідувань. Здійснення розшуку підозрюваного може бути доручено
оперативним підрозділам.

3. Підстави та процесуальний порядок відновлення зупиненого

досудового розслідування.

Зупинене досудове розслідування відновлюється постановою слідчого,

прокурора, якщо підстави для його зупинення перестали існувати
(підозрюваний видужав, його місцезнаходження встановлено, завершено
проведення процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва), а
також у разі потреби проведення слідчих (розшукових) чи інших
процесуальних дій. Копія постанови про відновлення досудового
розслідування надсилається стороні захисту, потерпілому, представнику
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
Зупинене досудове розслідування може бути відновлено і тоді, коли ці
підстави продовжують існувати, але виникає нагальна необхідність у
невідкладному проведенні окремих слідчих дій, які потрібні для збирання та
перевірки доказів у справі, а зволікання з їх проведенням може призвести до
втрати цінної доказової інформації. Особливого значення набувають слідчі
дії, спрямовані на встановлення місця перебування підозрюваного. Якщо в
результаті проведення цих дій підстави для зупинення досудового
розслідування не усунуті, воно знову зупиняється постановою прокурора або
слідчого за узгодженням з прокурором. Така ситуація може виникати
неодноразово, і кожного разу має ретельно виконуватись процедура
зупинення і відновлення досудового розслідування. Копія постанови про
відновлення досудового розслідування (а також копії постанов про нове
зупинення та відновлення) надсилається підозрюваному (якщо він не у
розшуку), адвокату-захиснику та потерпілому.
Зупинене досудове розслідування також відновлюється у разі
скасування слідчим суддею постанови про зупинення досудового
розслідування. Відомості про відновлення досудового розслідування
вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Контрольні питання:
1. Дайте визначення поняття «зупинення досудового розслідування».
2. Охарактеризуйте мету, підстави та процесуальні наслідки зупинення
досудового розслідування.
3. Укажіть значення інституту зупинення досудового розслідування.
4. Назвіть обставини, що є підставами для зупинення досудового
розслідування, та розкрийте їх нормативний зміст.
5. Укажіть процесуальні умови зупинення досудового розслідування.
 Лекція 18. Закінчення досудового розслідування. Продовження строку
досудового розслідування
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): отримання знань щодо інституту закінчення досудового
розслідування та ознайомлення з його формами;
- розвивальна: формування розуміння курсантів, студентів та слухачів сутності
та значення інституту закінчення досудового розслідування;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу, переконаності у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Поняття та форми закінчення досудового розслідування.
2. Підстави закінчення досудового розслідування.
3. Звернення до суду з обвинувальним актом.

Основні поняття: закінчення досудового розслідування; форми

закінчення досудового розслідування; підстави закінчення досудового
розслідування; умови закінчення досудового розслідування; процесуальний
порядок закінчення досудового розслідування.

1. Поняття та форми закінчення досудового розслідування

Закінчення досудового розслідування можна розглядати як складову
частину (етап) єдиного цілого – досудового розслідування, яке в юридичній
літературі традиційно включається в зміст його завершального етапу.
У процесуальному аспекті поняття закінчення досудового
розслідування пов'язується зі специфічністю процесуальних рішень, що
приймаються, і особливостями їх виконання на цьому етапі розслідування.
До змісту заключного етапу досудового розслідування, що є системою
взаємопов’язаних дій та рішень, об’єднаних спільністю завдань, правових
умов і юридичних прийомів, включають: 1) аналіз і оцінку зібраних у
кримінальному провадженні доказів з позиції їх достатності для достовірного
висновку про форму закінчення розслідування; 2) систематизацію та належне
оформлення матеріалів кримінального провадження; 3) прийняття рішення
про форму закінчення провадження в кримінальному провадженні;
4) повідомлення учасників процесу про прийняття рішення ( про форму
закінчення провадження) та пред’явлення ім (сторонами) кримінального
провадження матеріалів закінченого провадження; 5) вирішення клопотань,
що надійшли від учасників процесу, які ознайомилися з матеріалами
кримінального провадження; 6) пред’явлення учасникам процесу додаткових
матеріалів кримінального провадження, що з’явилися в результаті
задоволення заявлених клопотань; 7) складання підсумкового
процесуального документа досудового розслідування; 8) направлення
(надання) учасникам процесу копії підсумкового процесуального документа
досудового розслідування, реєстру та інших матеріалів досудового
розслідування; 9) прийняття рішення про направлення (про рух) матеріалів
досудового розслідування та реалізація всіх процесуальних рішень,
зумовлених формою закінчення розслідування.
Таким чином, закінчення досудового розслідування – заключний етап
розслідування, у ході якого прокурор та слідчий на підставі зібраних доказів,
приймають процесуальні рішення, пов’язані з підбиттям підсумків, а також
із подальшим рухом кримінального провадження, спрямованим на остаточну
реалізацію функції кримінального переслідування.
Форма закінчення досудового розслідування залежить від виду
процесуальних рішень, з прийняттям яких може бути остаточно реалізовано
функцію кримінального переслідування при провадженні розслідування.
Саме вона, будучи основною функцією прокурора та слідчого, опосередковує
прийняття рішення про закінчення розслідування і тим самим формує
пов’язане з обвинуваченням багатостадійне (центральне) кримінально-
процесуальне відношення, що спрямоване на встановлення законних підстав
для притягнення особи до кримінальної відповідальності та її засудження .
Такий висновок заснований на відповідних положеннях закону.
Так, згідно зі п.2 ст. 283 КПК України «Загальні положення закінчення
досудового розслідування» розслідування може бути закінчено у формі:
1) закриття кримінального провадження;
2) звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від
кримінальної відповідальності;
3) звернення до суду з обвинувальним актом;
4) звернення до суду з клопотанням про застосування примусових
заходів виховного характеру;
5) звернення до суду з клопотанням про застосування примусових
заходів медичного характеру.

2. Підстави закінчення досудового розслідування

Закриття кримінального провадження як форма закінчення
досудового розслідування являє собою заключний етап розслідування, на
якому прокурор та слідчий підбивають підсумок провадженню, аналізують й
оцінюють сукупність зібраних доказів і на їх основі формулюють у постанові
висновок про неможливість подальшого провадження через наявність
передбачених законом обставин, та вирішують питання, зумовлені рішенням
про закриття провадження.
Прийняти рішення про закриття кримінального провадження прокурор
та слідчий мають право тільки за наявності передбачених законом підстав
(ч.1 ст. 284 КПК України).
Звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної
відповідальності – інша форма закінчення досудового розслідування, що
характеризується процедурами, відмінними від закриття кримінального
провадження прокурором та слідчим.
Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що звільнення від
кримінальної відповідальності – це відмова держави від застосування до
особи, котра вчинила злочин, встановлених законом обмежень певних прав і
свобод шляхом закриття кримінального провадження, яке здійснює суд у
випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, у порядку,
встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ч.1
ст. 285 КПК України і в порядку ст.286 КПК України.
Конституційні принципи презумпції невинуватості (ст. 62) і
підтримання державного обвинувачення в суді (п. 5 ст. 129), по суті, прямо
визначають звернення до суду з підсумковим обвинувальним документом
прокурора як форму закінчення досудового розслідування, у результаті якого
підозрюваний (ч.2 ст.42 КПК України) був би поставлений у становище
обвинуваченого (підсудного) зі всіма правовими наслідками, що випливають
із цього.
Така позиція законодавця, що закріплена в ст.ст. 283 і ч.2 291 КПК
України, орієнтує прокурора та слідчого на встановлення й викриття особи,
яка вчинила кримінальне правопорушення, тобто на здійснення функції
обвинувачення шляхом звернення до суду з обвинувальним актом для
вирішення питання про винуватість особи у скоєнні інкримінованого їй
суспільно небезпечні діяння та призначення справедливого покарання.
Досудове розслідування може бути закінчено складанням
обвинувального акту тільки за наявності внутрішнього переконання
прокурора та слідчого про винуватість особи й необхідність звернення до
суду для вирішення питання щодо притягання її до кримінальної
відповідальності та засудження. При цьому факти, покладені в основу
рішення, що приймається, повинні бути встановлені всебічно, повно й
об'єктивно, а саме рішення – відповідати змісту правових положень, бути
законним, обґрунтованим і справедливим.
Кримінальний кодекс України передбачає застосування судом
примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, котрі вчинили
злочини у віці до 18 років або суспільно небезпечні діяння до досягнення
віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Закон визначає, що за відсутності підстав для закриття кримінального
провадження прокурор затверджує складене слідчим або самостійно складає
клопотання про застосування до неповнолітнього примусових заходів
виховного характеру і надсилає його до суду в порядку, передбаченому КПК
України (ч.5 ст.499 КПК України).
Таким чином, звернення до суду з клопотанням про застосування
примусових заходів виховного характеру також самостійна форма
закінчення досудового розслідування. Підстави і порядок її застосування
регламентовано ст.ст.292,498 і 499 КПК України.
Кримінальне законодавство України допускає застосування судом
примусових заходів медичного характеру до осіб, що вчинили суспільно
небезпечні діяння в стані неосудності, обмеженої осудності або в стані
осудності, але захворіли до моменту проголошення вироку на душевну
хворобу, яка позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або управляти
ними (ст.ст. 19, 20 і 93 КК України, глава 39 КПК України). Ці заходи
виконують захисно-реабілітаційну функцію. Маючи єдину соціальну суть,
вони активно застосовуються судами для лікування та соціальної реадаптації
психічно хворих, запобігання вчиненню нових суспільно небезпечних діянь,
а також для охорони їх самих. Примусові заходи медичного характеру
застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.

3. Звернення до суду з обвинувальним актом

До суду прокурор звертається з обвинувальним актом по завершенні
кримінального провадження й досудового розслідування. По закінченні
досудового розслідування слідчий повинен провести ряд обов’язкових
процесуальних дій, до яких відносяться:
- повідомляє сторони про закінчення досудового розслідування;
- відкриття матеріалів іншій стороні, надати доступ до матеріалів
досудового розслідування, які будуть використані в суді;
- прокурор або слідчий складають обвинувальний акт і реєстр
матеріалів досудового розслідування;
- прокурор направляє обвинувальний акт та реєстр матеріалів
досудового розслідування до суду.

Контрольні питання:
1. Назвіть форми закінчення досудового розслідування.
2. Дайте перелік підсумкових документів, які можуть бути направлені
до суду у зв’язку із закінченням досудового розслідування.
3. Аргументуйте відмінність закриття кримінального провадження від
інших форм закінчення досудового розслідування.
4. Укажіть підстави до закриття кримінального провадження, надайте
їх класифікацію.
5. Охарактеризуйте процесуальний порядок закриття кримінального
провадження.
 Лекція 19 Особливості досудового розслідування кримінальних
проступків.
(2 год.)

МЕТА
- освітня (навчальна): поглиблення знань, засвоєних під час лекційних занять та
у процесі самостійної роботи та підготовки до практичного заняття щодо процесуальної
регламентації та практичної реалізації питань щодо затримання особи;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо процедури затримання особи;
- виховна: формування поваги до прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу.

Основні поняття: беззаперечне визнання підозрюваним своєї

винуватості, дізнання, дізнавач, кримінальний проступок, особисте
зобов’язання, особиста порука, особливості закінчення дізнання, спрощене
провадження.

ПЛАН:

1. Початок досудового розслідування у формі дізнання.

2. Особливості доказування під час досудового розслідування у формі
дізнання.

1. Початок досудового розслідування у формі дізнання.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України, дізнавач, прокурор
невідкладно, але не пізніше ніж за 24 год після подання заяви, повідомлення
про вчинений кримінальний проступок або після самостійного виявлення
ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення
кримінального проступку, зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР
, розпочати розслідування та через 24 год з моменту внесення таких
відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР. (Реєстр – створена за допомогою
автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої
здійснюються збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення
даних, які використовуються для формування звітності, а також надання
інформації про відомості, внесені до Реєстру, з дотриманням вимог
кримінального процесуального законодавства та законодавства, яким
врегульовано питання захисту персональних даних та доступу до інформації
з обмеженим доступом (Положення про порядок ведення Єдиного реєстру
досудових розслідувань : наказ Генеральної прокуратури України від 6 квіт.
2016 р. № 139. URL: http://zakon2.rada.gov.ua)
Дізнавача, який здійснюватиме досудове розслідування у формі
дізнання, визначає керівник органу дізнання, а в разі відсутності підрозділу
дізнання – керівник органу досудового розслідування. Для цього готують
відповідне доручення.
Досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання)
здійснюють згідно із загальними правилами досудового розслідування,
передбаченими КПК України, на підставі положень глави 25 КПК України.
Досудове розслідування у формі дізнання може бути здійснено як до
внесення відомостей до ЄРДР, так і після.
Проте до внесення відомостей про кримінальний проступок до ЄРДР
допускають проведення окремих дій, передбачених ч. 3 ст. 214 КПК України,
зокрема:
– огляд місця події (відомості вносять невідкладно після завершення
огляду);
– пояснення;
– медичне освідування;
– отримання висновку спеціаліста і зняття показань технічних
приладів, технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки,
відеозапису, чи засобів фотоі кінозйомки, відеозапису в провадженнях щодо
вчинення кримінальних проступків проти безпеки руху та експлуатації
транспорту;
– вилучення знарядь та засобів вчинення кримінального проступку,
речей і документів, що є безпосереднім предметом кримінального проступку,
або які виявлені під час затримання особи, особистого огляду або огляду
речей.
Необхідність здійснення досудового розслідування у формі дізнання до
внесення відповідних відомостей до ЄРДР може бути зумовлена й тим, що
час, місце, обставини вчинення, виявлення кримінального проступку не
дають змоги дізнавачу одразу внести відомості до ЄРДР з технічних причин
або через відсутність фізичної можливості. Зволікання з проведенням
окремих дій, визначених ч. 3 ст. 214 КПК України, може призвести до втрати
доказів у кримінальному провадженні. За наявності достатніх підстав
вважати, що особа вчинила кримінальний проступок, передбачений ст. 2861
(Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту
особами, які керують транспортними засобами у стані алкогольного
сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших
одурманюючих засобів) КК України, виявлення водія в стані алкогольного,
наркотичного сп’яніння, потребує, крім фіксації технічними приладами,
медичного освідування. У разі виявлення такого факту не завжди наявна
технічна можливість з’єднатися з мережею Інтернет для внесення відомостей
про кримінальний проступок до ЄРДР.
Слідчий, дізнавач невідкладно в письмовій формі повідомляє керівника
органу прокуратури про початок досудового розслідування, підставу початку
досудового розслідування та інші відомості, передбачені ч. 5 ст. 214 КПК
України.
Приводами до початку кримінального провадження у формі дізнання є:
1) заяви про вчинений кримінальний проступок, які можуть бути
усними або письмовими (заяви можуть надійти від фізичних чи юридичних
осіб);
2) повідомлення про вчинений кримінальний проступок, якими можуть
бути:
а) повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб;
б) повідомлення представників влади, громадськості або окремих
громадян, які затримали підозрювану особу, відповідно до ч. 2 ст. 207 КПК
України;
в) повідомлення в засобах масової інформації;
3) самостійне виявлення слідчим, дізнавачем із будь-якого джерела
обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального проступку,
зокрема під час досудового розслідування;
4) самостійне виявлення прокурором із будь-якого джерела обставин,
що можуть свідчити про вчинення кримінального проступку, а саме за
результатами перевірки в порядку нагляду, зокрема під час здійснення
нагляду за додержанням і застосуванням законів;
5) самостійно виявлені посадовою особою правоохоронних і
контролюючих державних органів факти вчинення чи підготовки до
вчинення кримінальних проступків.
Особу, яка заявляє або повідомляє про кримінальний проступок,
уповноважена службова особа органу (підрозділу) поліції або інший
поліцейський попереджає про кримінальну відповідальність за завідомо
неправдиве повідомлення про вчинення злочину, передбачену ст. 383 КК
України. Уповноважена службова особа на лицьовому боці письмових заяв
(повідомлень), протоколів прийняття заяв про кримінальне правопорушення
та іншу подію, рапортів поліцейських має проставити штамп реєстрації заяв і
повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події.

2. Особливості доказування під час досудового розслідування у

формі дізнання.

Слід також акцентувати на важливості врахування дізнавачем

положень щодо процесуальних джерел доказів (Доказами в кримінальному
провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК України
порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд
встановлюють наявність чи відсутність фактів й обставин, що мають
значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню (ч. 1 ст.
84 КПК України). , до яких чинний КПК України відносить показання, речові
докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК України). Водночас
спеціальна норма – ст. 298-1 КПК України – визначає, що процесуальними
джерелами доказів у кримінальному провадженні про кримінальні проступки
також є:
– пояснення осіб;
– результати медичного освідування;
– висновок спеціаліста;
– показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функцію
фото- та кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису.
Отже, дізнавач, який має справу із цими носіями фактичних даних, має
усвідомлювати важливість отримання їх у визначеній законом формі, адже
надалі їх використовуватимуть як джерела доказів у конкретному
кримінальному провадженні.
Пояснення осіб ‒ це відомості, які надають різні особи в усній або
письмовій формі про відомі їм обставини, що мають значення для
встановлення обставин кримінального проступку. Структура пояснення така
ж сама як і структура протоколу.
Результати медичного освідування. Відповідно до ст. 2982 КПК
України, затримання особи, яка вчинила кримінальний проступок,
здійснюють не більше як на три години з моменту фактичного затримання.
Затримання особи, яка вчинила кримінальний проступок, передбачений ст.
2861 КК України, з ознаками перебування в стані алкогольного чи
наркотичного сп’яніння або перебування під впливом лікарських засобів, що
знижують її увагу та швидкість реакції, здійснюють не більше як на три
години з обов’язковим доставлянням такої особи до медичного закладу для
забезпечення проходження відповідного медичного освідування.
Показання технічних приладів і технічних засобів, що мають
функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки,
відеозапису. Такі прилади та засоби можуть використовувати особи (зокрема
правопорушником) з різною метою, працювати в автоматичному режимі
(наприклад, для нагляду за виконанням правил, норм і стандартів, що
стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, відеоспостереження в
громадських місцях тощо).
У ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено
застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото-
і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису.
Поліція для забезпечення публічної безпеки й порядку може
закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах,
монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель
автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію,
отриману з автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому
володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування
правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення
безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання Правил дорожнього руху.
Контрольні питання:
1. Назвіть строки досудового розслідування кримінальних проступків.
2. Які запобіжні заходи заборонено застосовувати під час досудового
розслідування кримінальних проступків?
3. Чи вправі слідчий самостійно прийняти рішення про закриття
кримінального провадження щодо кримінального проступку?
4. Назвіть проекти процесуальних рішень, які може подати на
затвердження прокурору слідчий за результатами досудового розслідування
кримінальних проступків.
 Тема 20: Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час
досудового розслідування
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): формування уявлень щодо сутності та ролі
прокурорського нагляду за діяльністю органів досудового розслідування;
- розвивальна: удосконалення здатності курсантів, студентів та
слухачів до аналізу й тлумачення положень науки й законодавства;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і
законних інтересів учасників кримінального процесу, переконаності у
необхідності суворого й неухильного виконання Конституції України,
законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового
розслідування чи прокурора під час досудового розслідування (статті 303–
308 КПК).
2. Оскарження недотримання розумних строків (ст. 308 КПК).
3. Оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування
(статті 309, 310 КПК).
4. Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора (статті
311–313 КПК).

1. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового

розслідування чи прокурора під час досудового розслідування (статті
303–308 КПК).

Статтею 303 КПК визначено які саме рішення, дії чи бездіяльність

слідчого, прокурора підлягають оскарженню під час досудового
розслідування. Таким чином, законодавцем встановлено виключний перелік
рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскарженні на досудовій стадії
кримінального процесу.
Оскарження – це заснована на кримінальному процесуальному законі
діяльність з подання (направлення), прийому, реєстрації, розгляду та
вирішення скарги про порушення (або можливе порушення) прав, свобод та
законних інтересів осіб кримінально-процесуальною дією, рішенням або
бездіяльністю службових осіб, що ведуть процес.
Обов’язковим елементом інституту оскарження є скарга, яка водночас
є самостійним засобом правового захисту прав і законних інтересів учасників
кримінальних процесуальних відносин. Цей процесуальний документ –
суттєве джерело інформації про недоліки у роботі органу досудового
розслідування, який сприяє виявленню порушень закону, які допущені під
час кримінального провадження, який виступає важливим засобом
відновлення порушених прав, зводить нанівець тяганину в діяльності.
 Скарга на дії (бездіяльність) і рішення органів досудового
розслідування, прокурора, слідчого судді – як усне або письмове звернення
особи до компетентного органу (прокурора, суду), з приводу прав, свобод і
законних інтересів осіб, які є порушеними або можуть бути порушені,
прийнятим уповноваженою особою, що веде процес рішенням, дією,
бездіяльністю, з вимогою відновити порушені права, усунути або попередити
порушення.
Оскарження виступає у двоєдиному виді. У вузькому розумінні слова –
подача скарги на процесуальні рішення та дії слідчого, прокурора або
слідчого судді. У широкому – діяльність судді з прийняття, розгляду та
вирішення скарг заінтересованих осіб.
Предметом оскарження дій та рішень органів досудового
розслідування, прокурора, слідчого судді є: процесуальні рішення;
процесуальні дії; їх не процесуальні дії; їх процесуальна бездіяльність.
До основних рис оскарження дій (бездіяльності) та рішень органів
досудового розслідування, прокурора або слідчого судді відносяться:
− свобода оскарження, яка обумовлена правом усіх громадян
направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто
звертатися до органів державної влади, посадових і службових осіб
цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану
відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України). Будь-
яке процесуальне рішення, дії або бездіяльність, якщо вони порушують
конституційні права за законні інтереси підлягають оскарженню. Відсутність
окремо встановленої законом форми подання скарги та можливість
звернення особи зі скаргою рідною мовою або іншою мовою, якою вона
володіє, і недопустимість переслідування за подання скарги – все це
належить до свободи оскарження;
− гарантованість оскарження забезпечує кожній особі, яка бере участь
у кримінальних процесуальних відносинах і звертається зі скаргою, що її
скарга надійде, буде прийнята і розглянута, за нею буде проведено необхідну
перевірку і, залежно від результатів перевірки, прийнято відповідне рішення і
вжито заходів із відновлення порушених справ;
− демократизм оскарження під час досудового розслідування полягає
у відсутності обмежень і привілеїв, наявності рівноправ’я в поданні скарги та
у забезпеченні рівноправ’я встановленими обов’язками прийняти,
розглянути, розрішити скаргу;
− відсутність обов’язкової форми скарги втілюється у тому, що
суб’єкт (заразом і слідчий), який направляє скаргу посадовій особі, має право
викласти її у вільній письмовій або усній формах, недотримуючись
конкретної послідовності, а використовуючи бажаний йому зміст;
− обов’язковість прийняття і розгляду скарги передбачено
кримінальним процесуальним законодавством. Скарги приймаються,
оформлюються, розглядаються й вирішуються у процесуальному режимі
відповідно до КПК;
− ревізійний порядок розгляду скарги полягає у тому, що
уповноважений орган, який розглядає скаргу (прокурор, суд) не зв’язаний
доводами, які містяться в скарзі, і зобов’язаний всебічно, ретельно, у
повному обсязі перевірити законність і обґрунтованість усіх процесуальних
дій і рішень органу дізнання;
− оптимальний режим перевірки скарги і прийняття за нею рішення,
охоплює: інстанційність, реальний строк розгляду скарги та ознайомлення з
провадженням за скаргою зацікавлених осіб.
Право на оскарження виникає із забезпечення особі права на за-хист.
Забезпечення такого права – найважливіша гарантія захисту прав і свобод
людини і громадянина, що закріплена в ст. 59 Конституції України: «Кожен
має право на правову допомогу …».
Це право гарантується також засобами судового захисту, включаючи
право звернення відповідно до міжнародних договорів України в
міждержавні органи правосуддя щодо захисту прав і свобод людини.
Положення ст. 59 Конституції України також гарантують право на
одержання кваліфікованої юридичної допомоги, а у випадках, передбачених
законом, безкоштовної.
Згідно ч. 3 ст. 110 КПК України рішення слідчого, прокурора
приймаються ними у формі постанови, а згідно ч. 4 ст. 110 КПК ще одним
видом процесуальних рішень прокурора є обвинувальний акт. І хоча
обвинувальний акт може складатися і слідчим, проте підлягає обов’язковому
затвердженню прокурором та його рішенням при висуненні обвинувачення у
вчиненні кримінального правопорушення, а тому його доцільно віднести до
процесуальних рішень саме прокурора.
Стосовно рішень слідчого, прокурора процесуальний закон передбачає
низку вимог. Наприклад, згідно ч. 5 ст. 110 КПК постанова слідчого,
прокурора складається з:
1) вступної частини, яка повинна містити відомості про:
місце і час прийняття постанови;
прізвище, ім’я, по батькові, посаду особи, яка прийняла постанову;
2) мотивувальної частини, яка повинна містити відомості про:
зміст обставин, які є підставами для прийняття постанови;
мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування та посилання на
положення цього Кодексу;
3) резолютивної частини, яка повинна містити відомості про:
зміст прийнятого процесуального рішення;
місце та час (строки) його виконання;
особу, якій належить виконати постанову;
можливість та порядок оскарження постанови.
Постанова слідчого, прокурора виготовляється на офіційному бланку
та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне
рішення.
Заслуговує особливої уваги вимога мотивованості та обґрунтованості
постанов слідчого, прокурора, що випливає з ч. 5 ст. 110 КПК.
Рішення слідчого, прокурора – це правові документи слідчого,
прокурора, прийняті (здійснені, та складені) ними у встановленій законом
процесуальній формі з дотриманням необхідних реквізитів в межах їхньої
компетенції з метою розв’язання процесуальних питань, є мотивованими,
обґрунтованими.
Відповідно до ст. 303 КПК оскарженню підлягають рішення слідчого
або прокурора:
1) про зупинення досудового розслідування;
Розглядаючи скаргу на рішення цього виду, слідчий суддя повинен
перевірити:
- чи фігурує у матеріалах кримінального провадження особа із
процесуальних статусом підозрюваного (у випадку зупинення досудового
розслідування за п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 280 КПК);
- наявність у матеріалах кримінального провадження медичного
висновку або висновку експерта про захворювання підозрюваного на тяжку
хворобу, яка перешкоджає його участі у кримінальному провадженні (п. 1
ч. 1 ст. 280 КПК);
- чи виконані усі необхідні слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії,
проведення яких необхідне та можливе, які дали змогу встановити обставини
справи, чи виконано вказівки прокурора, якщо він їх надавав слідчому, чи
належно слідчим розглянуті клопотання сторін провадження про проведення
слідчих дій або долучення речей, документів до матеріалів кримінального
провадження, якщо вони їх заявляли, чи усунуто можливі суперечності між
показаннями вже допитаних осіб та іншими матеріалами провадження (якщо
проведення вказаних процесуальних та слідчих дій не потребує участі
підозрюваного) (ч. 2 ст. 280 КПК);
- чи виконані усі дії для встановлення місцезнаходження особи, якщо
досудове розслідування зупинене у зв’язку з переховуванням підозрюваного
від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної
відповідальності і його місцезнаходження невідоме (ч. 2 ст. 280 КПК);
- чи погоджена постанова про зупинення досудового розслідування з
прокурором, якщо вона винесена слідчим (ч. 4 ст. 280 КПК);
- чи внесені відомості про зупинення досудового розслідування у
Єдиний реєстр досудових розслідувань (ч. 4 ст. 280 КПК);
- чи скеровано копію постанови про зупинення досудового
розслідування стороні захисту, потерпілому, представнику юридичної особи,
щодо якої здійснюється провадження (ч. 4 ст. 280 КПК);
- чи постанова, винесена прокурором, слідчим за погодженням з
прокурором, про оголошення розшуку підозрюваного є мотивованою (ч. 4
ст. 280 КПК), а також – обґрунтованою фактичними обставинами
кримінального провадження;
- наявне у матеріалах провадження підтвердження надання слідчим
письмових доручень щодо розшуку підозрюваного та матеріали про
результати розшуку підозрюваного;
- чи складено слідчим, прокурором клопотання (запит) про міжнародну
правову допомогу;
 - дотримання форми клопотання (запиту), а саме: чи погоджено його
прокурором, якщо воно складене слідчим; чи прокурором не повернуто його
слідчому з письмовими вказівками (п. 16, п. 18 ч. 2 ст. 36 КПК);
- матеріали провадження, що свідчать про необхідність та є підставою
для надіслання клопотання (запиту);
- чи вчинено центральним органом України щодо міжнародної правової
допомоги дії, спрямовані на скерування клопотання (запиту) компетентному
органу іноземної держави, чи не повернено його слідчому, прокурору;
- чи наявна у матеріалах кримінального провадження ухвала слідчого
судді про відмову у задоволенні клопотання прокурора або слідчого за
погодженням з прокурором про здійснення спеціального досудового
розслідування;
- чи за наявності ухвали слідчого судді про відмову у задоволенні
клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування досудове
розслідування не зупинено також стосовно тих підозрюваних, щодо яких
відсутні підстави здійснення спеціального досудового розслідування,
передбачені ч. 2 ст. 2971 КПК, або стосовно яких таке рішення слідчим
суддею не приймалося.
Підставами задоволення скарг у судовій практиці є:
2) про закриття кримінального провадження;
3) про відмову у визнанні потерпілим;
4) про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих
(розшукових) дій, та негласних слідчих (розшукових) дій;
5) про зміну порядку досудового розслідування, а також рішення, дії
та бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки.
Окрім того новелою кримінального процесуального законодавства є
можливість оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає в:
невнесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань
після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.
Так, ОСОБА_1 звернувся до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність прокурора
Запорізької області Шацького О.Л. та слідчого слідчого відділу прокуратури
Запорізької області Олійника О.С. щодо невнесення відомостей до Єдиного
реєстру досудових розслідувань, після отримання заяви в порядку ст. 214 КПК
України;
неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169
КПК України.
А також нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний
вчинити у визначений законом строк. До бездіяльності слідчого, прокурора,
яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний
вчинити у визначений КПК строк, можна віднести:
неповернення тимчасово вилучених документів (ч. 1 ст. 150 КПК);
нескасування прокурором арешту майна одночасно з винесенням
постанови про закриття кримінального провадження. 23 травня 2013 року в м.
Києві, слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва Пилаєва М.К.,
розглянувши матеріали скарги представника Товариства з обмеженою
відповідальністю «ЕМЗА» ОСОБА_1 на бездіяльність та постанову слідчого ГСУ
МВС України Лєдовського Ю.М. від 17.10.2012 у кримінальній справі №60-3674 про
заборону відчуження майна;
неприйняття у триденний строк рішення за заявленим клопотанням
(ч. 1 ст. 220 КПК), у тому числі й щодо клопотання про ознайомлення з
матеріалами досудового розслідування до його завершення ( ст. 221 КПК).
ОСОБА_1 звернулась до слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду
Тернопільської області із скаргою на бездіяльність прокурора яка полягає у не
здійсненні процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК
України строк на стадії досудового розслідування, у формі не вчинення розгляду
клопотання про здійснення кримінального провадження у більш стислі строки,
ніж передбачено КПК України, у кримінальному провадженні
№12013210010000488 від 07.02.2013 року, внесеного до Єдиного реєстру досудових
розслідувань.
Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не
розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом
розгляду під час підготовчого провадження у суді. Окрім того, під час
підготовчого провадження у суді можуть бути оскаржені рішення, дії чи
бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки –
особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені
законом та рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим –
особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою.
Аналіз частин 2,3 ст. 303 КПК України дозволяє дійти висновку, що
рішення, дії чи бездіяльність, окрім рішень, дій чи бездіяльності слідчого або
прокурора при застосуванні заходів безпеки – особами, до яких можуть бути
застосовані заходи безпеки, передбачені законом та рішення прокурора,
слідчого про відмову у визнанні потерпілим – особою, якій відмовлено у
визнанні потерпілою, визначені ч. 1 ст. 303 КПК України не підлягають
оскарженню під час підготовчого провадження.
Враховуючи норму ст. 55 Конституції України, яка передбачає, що
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб, та тлумачення цієї норми, викладене у Рішеннях
КСУ, слід визнати, що неможливо виокремити якісь критерії, які дозволяли б
розмежувати ті рішення, які можуть бути оскарженні у досудовому
провадженні, і ті, які оскаржені бути не можуть. Конституція України,
сформулювавши норму ст. 55 як загально дозвільну, по суті, закріпила
принцип вільного та широкого оскарження, який, враховуючи норму ст. 8
Конституції, є нормою прямої дії. Саме тому в досудовому провадженні до
суду можуть бути оскаржені будь-які дії, бездіяльність, рішення владних
суб’єктів кримінального процесу.
КСУ у рішенні від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001 зазначив, що право на
судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини
і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України
не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану
(абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість
інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути
перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів
державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної
частини).
Частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так,
що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має
гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення,
дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України,
іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи
бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина
України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню,
а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають
безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше
законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до
органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і
посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили
бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не
перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Тож позиція КСУ свідчить про недоцільність закріплення вичерпного
переліку рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування.
Хоча ч. 2 ст. 303 КПК України передбачає можливість оскарження
інших рішень, дій чи бездіяльності під час підготовчого провадження в суді,
але ефективність захисту прав і свобод особи залежить від швидкості
реагування на порушення.
Так, наприклад, якщо в житлі чи іншому володінні особи було
проведено обшук з порушенням норм чинного законодавства, особа не має
можливість захистити свої порушені права чи законні інтереси, адже КПК не
передбачає можливості оскарження такої дії під час досудового
розслідування.
Окрім того, публічно-правовий характер кримінального судочинства
викликає необхідність вторгнення держави до сфери приватного життя
людини з метою захисту прав та законних інтересів інших осіб, інтересів
держави та суспільства. Більш того, у ряді випадків дії та рішення органів
досудового розслідування не тільки зачіпають інтереси осіб, які стають
учасниками кримінальних процесуальних відносин, а й породжують
наслідки, які виходять за межі кримінального провадження, суттєво
обмежуючи при цьому права та інтереси тих осіб, які не мають
безпосереднього стосунку до вчиненого злочину. Тому перевірка законності
та обґрунтованості такого обмеження в майбутніх судових стадіях процесу
може не бути ефективним засобом відновлення порушених прав, у зв’язку
із чим об’єктивно необхідним є оперативний механізм здійснення такої
перевірки.
Тож, особа фактично позбавляється права на оскарження під час
досудового розслідування таких рішень, дій або бездіяльності, які не
передбачені ст. 303 КПК, але які можуть суттєво обмежувати її права. Так,
наприклад, стаття 303 КПК України не передбачає можливості оскарження
затримання, проведення обшуку чи огляду в житлі чи іншому володінні
особи. Також вважає необхідним звернути увагу на те, що строки досудового
розслідування обчислюються лише з моменту повідомлення особі про
підозру, та відповідно до ст. 219 КПК становлять один місяць з дня
повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку, та два
місяці з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Таким
чином, провадження в якому жодній особі не повідомлено про підозру
може тривати невизначений строк, та як наслідок, особа, яка зацікавлена
в оскарженні рішень, дій чи бездіяльності, які не закріплені в ч. 1 ст. 303
КПК не має можливості скористатися ефективним засобом захисту свого
порушеного права.

2. Оскарження недотримання розумних строків (ст. 308 КПК).

Ще однією складовою частиною інституту оскарження рішень, дій чи
бездіяльності під час досудового розслідування є оскарження недотримання
розумних строків. Статтею 308 КПК України передбачено, що підозрюваний,
обвинувачений, потерпілий мають право оскаржити прокурору вищого рівня
недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового
розслідування. Прокурор вищого рівня зобов’язаний розглянути скаргу
протягом трьох днів після її подання і в разі наявності підстав для її
задоволення надати відповідному прокурору обов’язкові для виконання
вказівки щодо строків вчинення певних процесуальних дій або прийняття
процесуальних рішень. Особа, яка подала скаргу, невідкладно письмово
повідомляється про результати її розгляду. Службові особи, винні в
недотриманні розумних строків, можуть бути притягнуті до відповідальності,
встановленої законом. Виокремлення такого субінституту обумовлено
специфічним предметом оскарження.
Дотримання розумних строків кримінального провадження є
основоположним завданням оперативного розслідування будь-якого злочину,
закріпленим у ст. 2 КПК, що відображає вимоги ст. 6 Конвенції щодо права
кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж
розумного строку незалежним і безстороннім судом. Предметом оскарження
є недотримання розумних строків. Розумними вважаються строки, що є
об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття
процесуальних рішень. Такі строки не повинні перевищувати передбачені
КПК строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих
процесуальних рішень (ст. 28 КПК).
Критерії для визначення розумності строків кримінального
провадження, закріплені у ч. 3 ст. 28 КПК, повністю відповідають практиці
ЄСПЛ. До них, зокрема, належать:
1) складність кримінального провадження. Вона може бути зумовлена
як фактичними обставинами справи, так і різними правовими аспектами,
пов’язаними зі справою опосередковано;
2) поведінка учасників кримінального провадження. Урахування
поведінки учасників кримінального провадження є важливим фактором,
оскільки відповідальність за порушення формалізованих строків унаслідок
поведінки підозрюваного, обвинуваченого, захисника, спрямованої,
наприклад, на затягування процесу, несе переважно слідчий. Негативна
поведінка учасників кримінального провадження є об’єктивною обставиною,
що не може ставитися у провину стороні обвинувачення або суду і
враховується при визначенні факту перевищення розумного строку
кримінального провадження. Разом із тим ЄСПЛ керується тим, що на
підозрюваного чи обвинуваченого не можна покладати відповідальність за
затягування строків слідства чи судового розгляду, наслідком чого стало
недотримання розумних строків кримінального провадження, якщо ці особи
використовували всі форми оскарження, які передбачені законодавством;
3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.
ЄСПЛ зазначив, що відкладення розгляду справи, призначення і проведення
експертизи, участь судді в розгляді інших справ самі по собі не суперечать
законодавству. Проте, якщо ці дії призводять до порушення права особи на
судочинство в розумний строк, заява про присудження компенсації підлягає
задоволенню (справи «Екле проти ФРН» від 15 липня 1982 р., «Цимерман і
Штайген проти Швейцарії» від 13 липня 1983 р.).

3. Оскарження ухвал слідчого судді під час досудового

розслідування (статті 309, 310 КПК).
Ухвали слідчого судді, які підлягають оскарженню під час досудового
розслідування (ст. 309 КПК).
Новелою КПК є чітке визначення вичерпного переліку рішень слідчого
судді, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під
час досудового розслідування:
− про відмову в наданні дозволу на затримання;
− про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою
або відмову в його застосуванні;
− про продовження строку тримання під вартою або відмову в його
продовженні;
− про застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту
або відмову в його застосуванні;
− про продовження строку домашнього арешту або відмову в його
продовженні;
− про поміщення особи в приймальник-розподільник для дітей або
відмову в такому поміщенні;
− про продовження строку тримання особи в приймальнику-
розподільнику для дітей або відмову в його продовженні;
− про направлення особи до медичного закладу для проведення
психіатричної експертизи або відмову в такому направленні;
 − про арешт майна або відмову в ньому;
− про тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволено
вилучення речей і документів, які посвідчують користування правом на
здійснення підприємницької діяльності, або інших, за відсутності яких
фізична особа – підприємець або юридична особа позбавляються можливості
здійснювати власну діяльність;
− про відсторонення від посади або відмову в ньому.
Під час досудового розслідування також можуть бути оскаржені в
апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в задоволенні
скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення
скарги на рішення, дії або бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у
відкритті провадження по ній.
Порядок оскарження ухвал слідчого судді (ст. 310 КПК). Оскарження
ухвал слідчого судді проводиться в апеляційному порядку, де перевіряються
законність, обґрунтованість і вмотивованість ухвал слідчого судді.
Апеляція – це скарга учасника кримінального провадження на винесене
судове рішення з проханням про його скасування або зміну в апеляційному
порядку. Апеляційна скарга подається лише в письмовій формі.
Коло осіб, що можуть подати апеляцію на ухвали слідчого судді:
− обвинувачений, стосовно якого ухвалено обвинувальний вирок,
його законний представник або захисник (в частині, що стосується інтересів
обвинуваченого);
− обвинувачений, стосовно якого ухвалено виправдувальний вирок,
його законний представник або захисник (в частині мотивів і підстав
виправдання);
− підозрюваний, обвинувачений, його законний представник або
захисник;
− законний представник, захисник неповнолітнього або сам
неповнолітній, щодо якого вирішувалося питання про застосування
примусового заходу виховного характеру (в частині, що стосується інтересів
неповнолітнього);
− законний представник та захисник особи щодо якої вирішувалося
питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
прокурор;
− потерпілий або його законний представник або представник
(у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог,
заявлених ними в суді першої інстанції);
− цивільний позивач, його представник або законний представник (у
частині, що стосується вирішення цивільного позову);
− цивільний відповідач або його представник (у частині, що
стосується вирішення цивільного позову);
− інші особи у випадках, передбачених КПК.
Подання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду зупиняє
набрання ними законної сили та їх виконання, окрім випадків,
установлених КПК . Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді
зупиняє Національного антикорупційного бюро рання нею законної сили, але
не зупиняє її виконання, окрім випадків, встановлених КПК.
Протягом строку апеляційного оскарження матеріали кримінального
провадження ніким не можуть бути витребувані з суду. У цей строк суд
зобов’язаний надати учасникам судового провадження за їх клопотанням
можливість ознайомитися з матеріалами кримінального провадження.
Після закінчення апеляційного провадження матеріали кримінального
провадження не пізніше як у семиденний строк, а в провадженні за
апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді – не пізніше як у триденний
строк, направляються до суду першої інстанції.

4. Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора

(статті 311–313 КПК).
Рішення, дії або бездіяльність прокурора, які можуть оскаржуватися
слідчим (ст. 311 КПК). Під час досудового розслідування слідчий, який
здійснює розслідування певного кримінального правопорушення, має право
оскаржувати будь-які рішення, дії або бездіяльність прокурора, прийняті або
вчинені у відповідному досудовому провадженні, окрім випадків,
передбачених КПК.
Слідчий має право під час досудового розслідування оскаржувати будь-
які рішення, дії або бездіяльність прокурора, прийняті (вчинені)
у відповідному досудовому провадженні за винятком випадків,
передбачених КПК. Наприклад, рішення прокурора про об’єднання або
виділення досудового розслідування не може бути оскаржене, адже згідно з
ч. 6 ст. 317 КПК, рішення про об’єднання або виділення матеріалів
досудового розслідування не може бути оскарженим.
У цій статті передбачено п. 2, що не можуть бути об’єднані в одне
провадження матеріали досудових розслідувань щодо кримінального
проступку та щодо злочину. Але в даній статті нічого не вказано про те, якщо
прокурор у разі об’єднання або виділення матеріалів досудового
розслідування порушить п. 2, хоча цю дію слідчий мав би мати право
оскаржити. Оскільки дії прокурора були незаконними.
Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності прокурора (ст. 312
КПК). Скарги слідчого на рішення, дії або бездіяльність прокурора, можуть
бути подані не пізніше трьох днів із моменту прийняття (учинення)
оскаржуваних рішень, дії або бездіяльності.
У цьому разі необхідно враховувати, що:
− якщо рішення прокурора оформлюється постановою або письмовою
вказівкою, строк подання скарги починається із вхідної дати отримання
кореспонденції слідчим;
− якщо оскаржуються дії прокурора, строк подання скарги
починається з дня здійснення оскаржуваних дій (проведення процесуальних,
слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій);
− якщо оскаржуються дії прокурора, про які скаржникові не було
відомо, строк подання скарги починається з дня отримання слідчим
протоколів проведення оскаржуваних дій;
− якщо оскаржується бездіяльність прокурора, строк подання скарги
починається з дня, наступного після останнього дня терміну виконання дій,
які прокурор зобов’язаний учинити у визначений КПК строк.
Скарга слідчого на рішення, дію або бездіяльність прокурора повинна
подаватися в письмовій формі. Будь-яких спеціальних вимог до її форми та
змісту немає. Однак, як мінімум, скарга повинна містити назву органу
прокуратури та посаду прокурора, до якого вона адресована, на рішення, дії
або бездіяльність якого подається скарга, та має бути підписана скаржником.
Законодавець, установлюючи лише письмову форму оскарження
рішень, дій або бездіяльності прокурора до прокурора вищого рівня, так
наголошує на необхідності надання цьому прокуророві матеріалів
досудового провадження та письмових заперечень щодо оскаржуваних
рішень, дій або бездіяльності прокурора, що здійснює нагляд за дотриманням
законності під час дізнання та досудового слідства. Надання слідчому права
подання скарги на рішення, дії або бездіяльність прокурора є суттєвою
гарантією незалежності слідчого під час провадження досудового
розслідування.
Скарга слідчого подається до прокуратури вищого рівня стосовно
прокуратури, в якій обіймає посаду прокурор, рішення, дія або бездіяльність
якого оскаржується.
Оскарження слідчим рішень, дій або бездіяльності прокурора
не зупиняє їх виконання. Винятків із цього загального положення закон не
встановлює. Водночас закон не забороняє слідчому у своїй скарзі викласти
прохання про зупинення виконання оскаржуваних рішень або дій прокурора
до моменту розгляду скарги прокурором вищого рівня по суті та прийняття
відповідного рішення, передбаченого ч. 2 ст. 313 КПК. У разі цього прокурор
вищого рівня за ініціативою слідчого, що подав скаргу, або за власною
ініціативою, керуючись ст. 36 КПК і ст. 6 Закону України «Про
прокуратуру», має право надати слідчому або прокурору нижчого рівня
вказівку про зупинення виконання оскаржуваного рішення або дії.
Порядок вирішення скарги на рішення, дії або бездіяльність
прокурора(ст. 313 КПК). Службова особа органу прокуратури вищого рівня,
до якої надійшла скарга на рішення, дію або бездіяльність прокурора,
зобов’язана розглянути цю скаргу протягом трьох днів із моменту її
надходження. Цим строком має охоплюватися весь час на вивчення змісту
скарги та документів, що до неї долучаються, матеріалів кримінального
провадження, що мають відношення до оскаржуваних рішень, дій або
бездіяльності прокурора, отримання та аналізу пояснень слідчого та
прокурора, проведення інших перевірочних дій та безпосередній розгляд
поданої скарги.
Із метою належної перевірки законності й обґрунтованості
оскаржуваних дій або бездіяльності і рішень прокурора прокурор вищого
рівня має право витребувати матеріали, якими обґрунтовуються оскаржувані
рішення або дії, та на підставі яких була припущена оскаржувана
бездіяльність прокурора. Ними можуть бути: протоколи процесуальних,
слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, пояснення
громадян і посадових осіб, матеріали ревізії, документи, матеріали
оперативно-розшукової діяльності, інші процесуальні документи, раніше
винесені прокурором, слідчим, суддею рішення (вироки, постанови, ухвали
тощо).
Відповідно до ч. 3 ст. 110 КПК рішення прокурора приймається
у формі постанови. Зміст постанови за результатами розгляду скарги
слідчого на рішення, дії або бездіяльність прокурора має відповідати
чинному КПК.
Постанова прокурора вищого рівня за результатами розгляду скарги
слідчого на рішення, дії або бездіяльність прокурора під час досудового
розслідування може бути про:
− скасування рішення і прийняття нового, визнання незаконними
учинення дії або бездіяльності і зобов’язання учинити нову дію. Визнання
прокурором вищого рівня рішення, дії або бездіяльності прокурора
незаконним тягне втрату таким рішенням юридичної сили та виникнення
обов’язку підпорядкованого прокурора усунути допущене порушення.
Одночасно з визнанням рішення, дії або бездіяльності прокурора незаконним
або необґрунтованим у постанові прокурор вищого рівня може зазначити про
те, що він зобов’язує посадову особу усунути допущене порушення,
визначивши, яку саме дію необхідно припинити або учинити. Треба
враховувати, що прокурор вищого рівня може самостійно прийняти те
рішення, яке має бути прийняте підпорядкованим прокурором на виконання
постанови, прийнятої за результатами розгляду скарги слідчого на його
рішення, дії або бездіяльність. Відповідно до ч. 3 цієї статті в разі скасування
рішення, визнанні незаконними учинених дії або бездіяльності службова
особа органу прокуратури вищого рівня має право здійснити заміну одного
прокурора на іншого зі службових осіб органів прокуратури того ж рівня в
досудовому провадженні, де було прийняте або вчинене незаконне рішення,
дія або бездіяльність;
− зміну рішення в частині. У випадку часткового визнання
оскаржуваного слідчим рішення прокурора незаконним або
необґрунтованим, прокурор вищого рівня може самостійно змінити
оскаржуване рішення. Положення ч. 3 можуть бути застосовані і в цьому
випадку;
− залишення рішення чинним, визнання законними учинених дії або
бездіяльності. Постанова про залишення рішення прокурора чинним,
визнання законними учинених дії або бездіяльності та про одночасну відмову
в задоволенні скарги слідчого на рішення, дії або бездіяльності прокурора
виноситься у разі встановлення законності прийняття оскаржуваних рішень
або здійснення оскаржуваних дій (бездіяльності) прокурором. У такому
випадку прокурор вищого рівня не вправі наполягати на тому, щоб слідчий
виконав вказівки, які суперечать його внутрішньому переконанню. У цьому
разі цей прокурор доручає провадження слідства в цій справі іншому
слідчому.
Службова особа органу прокуратури вищого рівня, яка розглядала
скаргу слідчого на рішення, дію або бездіяльність прокурора, зобов’язана
надіслати своє рішення слідчому та прокурору, рішення, дія або
бездіяльність якого оскаржувалися. Повідомлення інших учасників
кримінального провадження про подання скарги слідчим на рішення, дії або
бездіяльність прокурора та про рішення, прийнятті прокурором вищого рівня
за наслідками розгляду поданої скарги, законом не передбачено.
Рішення службової особи органу прокуратури вищого рівня є
остаточним і не підлягає оскарженню до суду, інших органів державної
влади, їх посадових або службових осіб.

Контрольні питання:

1. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового

розслідування чи прокурора під час досудового розслідування (статті 303 –
308 КПК).
2. Оскарження недотримання процесуальних строків (ст. 308 КПК).
3. Оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування
(статті 309, 310 КПК).
4. Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора (статті
311 – 313 КПК).
 Лекція 21. Підготовче провадження
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): визначення сутності і значення стадії судового розгляду
та ознайомлення із загальними положеннями даного етапу кримінального провадження;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що регламентують проведення судового розгляду;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План.

1. Підготовче провадження в суді першої інстанції.

2. Рішення суду в підготовчому судовому засіданні.
3. Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду.
4. Підготовче судове провадження при особливих порядках
провадження в суді першої інстанції.
5. Порядок та особливості оскарження судових рішень, прийнятих у
підготовчому судовому провадженні.
6. Підсудність.

1. Підготовче провадження в суді першої інстанції.

Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України кримінальне провадження в
суді першої інстанції включає підготовче судове провадження, судовий
розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення.
Підготовче провадження:
а) здійснюється у визначені законом процесуальні строки;
б) характеризується власними процесуальними завданнями, які
зумовлені тим, що у цьому провадженні вирішуються два важливі блоки
питань: щодо перевірки процесуальних підстав для призначення судового
розгляду, а також щодо підготовки до розгляду матеріалів кримінального
провадження в судовому засіданні;
в) має певне коло учасників (прокурор, обвинувачений, захисник,
потерпілий, його представник та законний представник, цивільний
відповідач, його представник, представник юридичної особи, щодо якої
здійснюється провадження);
г) відповідний процесуальний порядок здійснення цього провадження
передбачений главою 27 КПК України;
д) завершується прийняттям певного підсумкового процесуального
рішення.
За загальним правилом, після закінчення досудового розслідування
слідчий складає обвинувальний акт, який затверджується прокурором. Якщо
прокурор не погодиться з обвинувальним актом, який був складений слідчим,
він складає та підписує обвинувальний акт самостійно (ч. ч. 1, 3 ст. 291 КПК
України). Обвинувальний акт разом з додатками, зазначеними в абзаці
першому ч. 4 цієї статті, надсилається до суду.
До обвинувального акта має бути додано: 1) реєстр матеріалів
досудового розслідування; 2) цивільний позов, якщо він був пред’явлений
під час досудового розслідування; 3) розписка підозрюваного про отримання
копії обвинувального акта, копії цивільного позову, якщо він був
пред’явлений під час досудового розслідування, і реєстру матеріалів
досудового розслідування; 4) розписка або інший документ, що підтверджує
отримання цивільним відповідачем копії цивільного позову, якщо він був
пред’явлений під час досудового розслідування не до підозрюваного.
В аналогічному порядку з дотриманням вимог ст. 291 КПК України
надсилаються до суду клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру (ст. 292, ч. 1 ст. 497, ч. 5 ст. 499, ч. ч. 1, 3
ст. 511 КПК України).
За приписами ч. 4 ст. 291 КПК України, надання до суду інших
документів до початку судового розгляду забороняється. Однак
кримінальний процесуальний закон передбачає можливість направлення до
суду до підготовчого судового засідання окремих документів, які є
необхідними для розгляду на цій стадії судового провадження.
Так, у кримінальних провадженнях щодо злочинів, за вчинення яких
передбачено довічне позбавлення волі, до обвинувального акта і реєстру
матеріалів досудового розслідування, які передаються до суду, додається
письмове роз’яснення прокурора обвинуваченому про можливість,
особливості і правові наслідки розгляду кримінального провадження
судом присяжних (ч. 1 ст. 384 КПК України).
У кримінальних провадженнях, що здійснюються на підставі угод,
досягнутих під час досудового розслідування, до обвинувального акта, який
передається до суду, додається сама угода, підписана обома її сторонами
(ч. 1 ст. 474 КПК України).
Установивши на стадії досудового розслідування підстави для
звільнення від кримінальної відповідальності та отримавши згоду
підозрюваного на таке звільнення, прокурор з дотриманням вимог ст. 287
КПК України складає клопотання про звільнення від кримінальної
відповідальності і без проведення досудового розслідування в повному
обсязі надсилає його до суду (ч. 2 ст. 286 КПК України). До клопотання
прокурора повинна бути додана письмова згода особи на звільнення від
кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 287 КПК України).
Так само, якщо під час досудового розслідування у кримінальному
провадженні стосовно неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні
вперше кримінального проступку, злочину невеликої тяжкості або
необережного злочину середньої тяжкості, прокурор дійде висновку про
можливість виправлення без застосування кримінального покарання, він
складає клопотання про застосування до неповнолітнього обвинуваченого
примусових заходів виховного характеру та надсилає його до суду.
 Зазначене клопотання може бути складене та надіслане до суду лише за
умови, що сам неповнолітній та його законний представник проти цього не
заперечують (ч. ч. 1, 2 ст. 497 КПК України). Будь-яких вимог щодо форми
їхньої згоди кримінальний процесуальний закон не містить, однак, виходячи
зі змісту загальних підстав звільнення особи від кримінальної
відповідальності, така згода повинна бути викладена в письмовій формі та
долучена до клопотання прокурора про застосування примусових заходів
виховного характеру.
У провадженнях стосовно неповнолітніх, які не досягли віку
кримінальної відповідальності (за відсутності підстав для закриття цього
провадження), прокурор затверджує складене слідчим або самостійно
складає клопотання про застосування до неповнолітнього примусових
заходів виховного характеру, яке надсилає до суду в порядку, передбаченому
цим Кодексом (ч. 5 ст. 499 КПК України). У цих провадженнях згода
неповнолітнього та його законного представника не потрібна.
На стадії підготовки до судового розгляду вирішуються дві важливі
групи питань: перша група пов’язана з перевіркою процесуальних підстав для
призначення судового розгляду, друга група стосується підготовки до
розгляду матеріалів кримінального провадження в судовому засіданні.
Регламентоване главою 27 КПК України підготовче провадження в
суді першої інстанції є першим етапом судового провадження, у ході якого
суд зобов'язаний у розумні строки (ст. 28 КПК України) прийняти відповідне
рішення щодо подальшого спрямування кримінального провадження:
1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути
кримінальне провадження прокурору для продовження досудового
розслідування в порядку, передбаченому ст. ст. 468-475 КПК України;
2) закрити провадження у випадку встановлення підстав,
передбачених пунктами 4-8, 10 частини першої або частиною другою статті
284 КПК України;
3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо
вони не відповідають вимогам КПК України;
4) направити обвинувальний акт, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного
суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності
кримінального провадження;
5) призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта,
клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру;
6) доручити представнику персоналу органу пробації скласти досудову
доповідь.
Строки призначення та проведення підготовчого судового засідання
повинні визначатися з урахуванням приписів ч. 5 ст. 28 КПК України, згідно
з якою кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший
строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне
кримінальне провадження щодо нього було закрите.
З метою зведення до мінімуму негативного впливу на особу до
визнання винуватості кримінальні провадження щодо осіб, які тримаються
під вартою, а також неповнолітніх розглядаються в суді першочергово (ч. 4
ст. 28 КПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 314 КПК України після отримання
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від
кримінальної відповідальності суд не пізніше п’яти днів з дня його
надходження призначає підготовче судове засідання, у яке викликає
учасників судового провадження.
Особа викликається до суду шляхом вручення повістки про виклик,
надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком,
здійснення виклику по телефону або телеграмою у спосіб, визначений ч. 1
ст. 135 КПК України.
Однак у будь-якому разі отримати повістку про виклик або бути
повідомленим про нього іншим шляхом кожен має право не пізніше ніж за
три дні до дня, коли його зобов’язано прибути за викликом. У випадках,
встановлених КПК України, виклик може бути здійснено в більш короткі
строки, але в будь-якому разі особі надається час, необхідний для підготовки
та прибуття за цим викликом (ч. 8 ст. 135 КПК України).
Судовий виклик є не лише повідомленням учасника кримінального
провадження з приводу вчинення процесуальних дій, а зобов'язанням щодо
забезпечення його явки. Повідомлення учасників кримінального провадження
з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь
цих осіб у таких діях не є обов'язковою (ч. 2 ст. 111 КПК України).
Слід мати на увазі, що за приписами ч. 3 ст. 36 КПК України участь
прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Отже, прокурор, здійснюючи свої повноваження в конкретному
кримінальному провадженні, повинен бути готовим до якнайшвидшого
виклику до суду та своєчасно прибути в підготовче судове засідання для
здійснення своїх процесуальних функцій.
Відповідно до ч. 2 ст. 314 КПК України підготовче судове засідання
відбувається згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для судового
розгляду. За загальним правилом судовий розгляд здійснюється в судовому
засіданні з обов'язковою участю сторін кримінального провадження, крім
випадків, передбачених кримінальним процесуальним законом. У судове
засідання викликаються потерпілий та інші учасники кримінального
провадження (ч. 2 ст. 318 КПК України).
Сторонами кримінального провадження є: з боку обвинувачення –
прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у
випадках, встановлених КПК України (у провадженнях, що здійснюються у
формі приватного обвинувачення, а також у випадку відмови прокурора від
обвинувачення), з боку захисту – підозрюваний, обвинувачений (підсудний),
особа стосовно якої передбачається застосування примусових заходів
медичного чи виховного характеру, їхні захисники та законні представники
(п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України).
Отже, у підготовчій стадії судового провадження, крім прокурора,
виклику до суду підлягають також інші учасники судового провадження -
підозрюваний, обвинувачений, особа, стосовно якої передбачається
застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їхні
захисники та законні представники, а також потерпілий, цивільний позивач,
їхні представники та законні представники, цивільний відповідач та його
представник (п. п. 19, 26 ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 314 КПК України).
Особливістю розгляду щодо угоди в підготовчому судовому засіданні є
те, що таке провадження проводиться за обов'язкової участі сторін угоди з
повідомленням інших учасників судового провадження, відсутність яких не є
перешкодою для розгляду (ч. 2 ст. 474 КПК України). Отже, розгляд судом
угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим
може відбутися без участі прокурора, який не є стороною такої угоди.
Однак, за змістом ч. 2 ст. 474 КПК України, прокурор не позбавлений
можливості бути присутнім при розгляді судом угоди про примирення. Він
на власний розсуд вирішує питання щодо своєї явки в підготовче судове
засідання для висловлення позиції з приводу законності укладеної угоди та
можливості ухвалення за нею вироку.
Прокурор повинен запропонувати суду прийняти рішення про
здійснення судового провадження щодо застосування примусових заходів
медичного характеру без участі особи, стосовно якої передбачається
застосування таких заходів, якщо характер розладу її психічної діяльності чи
психічного захворювання перешкоджає участі в судовому засіданні.
Зазначена особа користується правами підозрюваного та обвинуваченого в
обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи
психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної
експертизи. Реалізація таких повноважень у судовому засіданні може
здійснюватися через законного представника та захисника (ст. 506 КПК
України). Участь прокурора та захисника в цих кримінальних провадженнях
є обов’язковою (ч. 3 ст. 36, п. 5 ч. 2 ст. 52, ч. 1 ст. 507 КПК України).
У кримінальних провадженнях, у яких підозрюваним чи
обвинуваченим є неповнолітній, а також у провадженнях щодо застосування
примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які не досягли
віку кримінальної відповідальності, судове провадження має здійснюватися
за участю їх законних представників. Неприбуття законних представників
на виклик суду не зупиняє судового провадження, крім випадків, коли суд
визнає необхідною їх участь (ч. 2 ст. 488, ч. 1 ст. 500 КПК України). Однак
участь прокурора та захисника в усіх кримінальних провадженнях стосовно
неповнолітніх є обов’язковою (ч. 3 ст. 36, п. п. 1, 2 ч. 2 ст. 52, ч. 1 ст. 500
КПК України).
Зважаючи на те, що в підготовчому судовому засіданні рішення по суті
клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру не
приймається (згідно із ч. 3 ст. 497 КПК України відповідні ухвали можуть
бути постановлені лише за результатами судового розгляду), представники
служби у справах дітей та кримінальної міліції у справах дітей на підготовчій
стадії судового провадження до суду не викликаються. Рішення про їх явку
відповідно до ч. 1 ст. 496, ч. 1 ст. 500 КПК України суд має прийняти у
процесі підготовки до судового розгляду.
Прокурору треба мати на увазі, що під час кримінального провадження
щодо неповнолітнього, у тому числі під час провадження щодо застосування
примусових заходів виховного характеру, усі процесуальні дії повинні
здійснюватися в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя
неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям.
При прийнятті процесуальних рішень необхідно вислуховувати аргументи
неповнолітнього та вживати всіх інших заходів, спрямованих на уникнення
негативного впливу на його життя (ч. 2 ст. 484 КПК України).
Розгляд клопотання прокурора про звільнення від кримінальної
відповідальності здійснюється у присутності сторін кримінального
провадження, з обов'язковою участю потерпілого, оскільки суд повинен
з'ясувати думку останнього щодо можливості звільнення підозрюваного,
обвинуваченого від кримінальної відповідальності (ч. ч. 1, 2 ст. 288 КПК
України).
Необхідно також враховувати, що згідно зі ст. 52 КПК України участь
захисника в підготовчому судовому засіданні є обов’язковою у
провадженнях щодо: 1) особливо тяжких злочинів; 2) неповнолітніх (у т. ч.
про застосування примусових заходів виховного характеру); 3) осіб, які
внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні
повною мірою реалізувати свої права; 4) осіб, які не володіють мовою, якою
ведеться кримінальне провадження; 5) осіб, стосовно яких передбачається
застосування примусових заходів медичного характеру; 6) реабілітації
померлої особи.
На відміну від положень КПК України 1960 року, де неявка інших
учасників процесу (крім прокурора) не перешкоджала проведенню
попереднього судового розгляду, новий кримінальний процесуальний закон
вимагає дотримання під час підготовчого судового засідання засад
змагальності та диспозитивності, з тим, щоб сторони кримінального
провадження, які користуються рівними процесуальними правами, могли
максимально чітко і точно донести до суду свою позицію, сприяючи
постановленню без зайвих зволікань законних та обґрунтованих судових
рішень.
Цим забезпечується дотримання основних засад судочинства,
визначених статтею 129 Конституції України, щодо рівності всіх учасників
процесу, їх змагальності в наданні ними суду своїх доказів, що відповідає
також вимогам п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 року (ратифікована Україною 17.07.1997) щодо
права кожного на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж
розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Де Хаес і
Гійселс проти Бельгії від 24.02.1997, зокрема, зазначено, що «принцип
рівності сторін – складова частина більш об'ємного поняття справедливого
судового розгляду - вимагає, щоб кожній із сторін була надана розумна
можливість представляти свою справу в таких умовах, які не ставлять її в
суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом».
Отже, у судовому провадженні, де бере участь прокурор, присутність
підозрюваного, обвинуваченого, а також їх захисників є обов'язковою.
Прокурор, у свою чергу, бере участь в усіх судових провадженнях, за
виключенням випадків, коли: 1) судове провадження здійснюється за
процедурою спрощеного провадження щодо кримінальних проступків (ч. 1
ст. 381 КПК України); 2) прийнято рішення про відмову від підтримання
державного обвинувачення в суді (п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України).
Таким чином, прокурор зобов’язаний брати участь у кожному
підготовчому судовому засіданні, за виключенням випадків, коли
розглядається угода між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим про
примирення, де питання щодо участі вирішується прокурором на власний
розсуд (коли він не заперечує проти її затвердження).
Відповідно до ч. 1 ст. 317 КПК України документи, інші матеріали,
надані суду під час судового провадження його учасниками, судові рішення
та інші документи і матеріали, що мають значення для цього кримінального
провадження, долучаються до обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,
клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і є матеріалами
кримінального провадження (кримінальною справою).
Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 291 КПК України, матеріали досудового
розслідування до початку підготовчого судового провадження до суду не
надаються. Отже, прокурор повинен під час підготовчого судового засідання
заявити клопотання про долучення до обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,
клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності
документів, інших матеріалів (у тому числі матеріалів досудового
розслідування), що мають значення для цього провадження.
Згідно з ч. 2 ст. 317 КПК України після призначення справи до судового
розгляду (п. 5 ч. 3 ст. 314 КПК України) головуючий повинен забезпечити
учасникам судового провадження можливість ознайомитися з матеріалами
кримінального провадження, якщо вони про це заявлять клопотання.
Слід мати на увазі, що подальший самостійний збір доказів сторонами
кримінального провадження для представлення їх суду під час судового
розгляду кримінальним процесуальним законом не передбачено. На цій стадії
судового провадження збирання додаткових доказів (про витребування
певних речей чи документів, про тимчасовий доступ до речей і документів,
про проведення слідчих (розшукових) дій, про призначення експертизи)
можливе лише шляхом заявлення суду відповідних клопотань, які
вирішуються в порядку та на умовах, визначених ст. ст. 332, 333 КПК
України.
 Частиною другою статті 129 Конституції України передбачено, що
судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом
присяжних.
Новий кримінальний процесуальний закон визначає, що перевірка
наявності підстав для призначення у кримінальному провадженні судового
розгляду, а також прийняття інших рішень, передбачених ч. 3 ст. 314 КПК
України, у підготовчому судовому засіданні здійснюється судом.
Згідно із ч. 1 ст. 31 КПК України всі питання, пов’язані з підготовчим
судовим провадженням, залежно від особливостей порядку судового
провадження, вирішуються згідно з ч. 1 ст. 31 КПК України суддею
одноособово, або відповідно до ч. ч. 2, 3, 9 цієї ж статті колегіально у складі
трьох професійних суддів (за винятком кримінального провадження щодо
застосування примусових заходів медичного характеру, де судовий розгляд
згідно з ч. 1 ст. 512 КПК України здійснюється суддею тільки одноособово,
незалежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення або
суспільно небезпечного діяння та особливостей суб’єкта їх вчинення).
У судових провадженнях щодо злочинів, за вчинення яких передбачено
довічне позбавлення волі, підготовче судове провадження здійснюється
колегіально судом у складі трьох професійних суддів (ч. 3 ст. 31, ч. 2 ст. 384
КПК України), оскільки клопотання обвинуваченого (одного із
обвинувачених) про розгляд кримінального провадження судом присяжних
розглядається лише під час підготовчого судового засідання (детальніше в
підрозділі 4.2.).
Особливістю судових проваджень стосовно неповнолітніх є те, що
вони можуть здійснюватися лише суддею, уповноваженим згідно із Законом
України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення такого
провадження. У разі якщо провадження стосовно неповнолітнього має
здійснюватися судом колегіально, головуючим під час судового розгляду
може бути лише суддя, наділений відповідними повноваженнями (ч. 10 ст. 31
КПК України). Цілком очевидно, що участь у таких кримінальних
провадженнях повинні здійснювати прокурори, відповідно до визначеної
керівником органу прокуратури спеціалізації.
У кримінальному провадженні, для проведення якого потрібен значний
час, призначається запасний суддя, який перебуває в залі судового засідання
протягом усього судового розгляду. Рішення про необхідність призначення
запасного судді приймає суд, що здійснюватиме судове провадження,
одночасно з призначенням підготовчого судового засідання (ч. 1 ст. 320 КПК
України).
Визначення судді (колегії суддів) відповідно до ст. 35 КПК України
здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час
реєстрації відповідних матеріалів кримінального провадження з
додержанням принципів черговості та однакової кількості проваджень для
кожного судді.
Відповідно до ч. 2 ст. 314 КПК України підготовче судове засідання
відбувається згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для судового
розгляду. Отже, процедура судового розгляду, визначена в параграфі 3 глави
28 КПК України, використовується також у підготовчому судовому
провадженні.
Так, згідно з правилами ст. 342 КПК України, у призначений для
підготовчого судового засідання час головуючий відкриває судове засідання і
оголошує, у якому кримінальному провадженні воно відбувається. Секретар
судового засідання доповідає суду, хто з учасників судового провадження
прибув у підготовче судове засідання, встановлює їх особи, перевіряє
повноваження захисників і представників, з’ясовує, чи вручено судові
виклики тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони
відомі.
У зв’язку з неявкою в підготовче судове засідання учасників судового
провадження, участь яких є обов'язковою, воно має відкладатись. Відповідні
рішення з цього приводу приймає суд, який визначає дату, час та місце
нового підготовчого судового засідання і вживає заходів до прибуття їх до
суду (ст. ст. 323-326 КПК України). У випадку неявки до суду потерпілого,
цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників прокурор
повинен висловити суду свою думку щодо можливості проведення
підготовчого судового засідання за їх відсутності.
Якщо обвинувачений, який тримається під вартою, заявив клопотання
про його участь у підготовчому судовому засіданні дистанційно, суд може
прийняти рішення про задоволення цього клопотання і направити копію
ухвали в установу попереднього ув’язнення для належної підготовки
проведення дистанційного судового провадження. Такі ж клопотання можуть
надійти і від інших учасників судового провадження, які вирішуються судом
відповідно до положень ст. 336 КПК України.
Секретар судового засідання повідомляє про повну фіксацію судового
провадження під час підготовчого судового засідання та умови
здійснюваної фіксації (ст. 343 КПК України). Отже, у кримінальному
процесуальному законі вже на стадії підготовчого судового провадження
реалізовано одну із основних засад судочинства, передбачену пунктом 7
частини третьої статті 129 Основного Закону, тоді як за нормами КПК
України 1960 року фіксування процесу за допомогою звукозаписувального
технічного засобу під час попереднього судового розгляду не передбачалось
(така фіксація відбувалася на вимогу хоча б одного учасника судового
розгляду або на розсуд суду лише у справах, призначених до судового
розгляду).
У подальшому головуючий оголошує склад суду, прізвища прокурора,
потерпілого, цивільного позивача, обвинуваченого, захисника, цивільного
відповідача, представників та законних представників, секретаря судового
засідання, роз’яснює учасникам судового провадження право відводу і
з’ясовує, чи заявляють вони кому-небудь відвід (ст. 344 КПК України).
Питання про відвід вирішується судом згідно зі ст. ст. 75-81 КПК України.
Підстави для відводу прокурора визначено ст. 77 КПК України. Згідно
з приписами ч. 1 ст. 80 КПК України прокурор, якому стало відомо про
обставини, які виключають можливість його подальшої участі у
кримінальному провадженні, зобов'язаний заявити самовідвід. Питання про
відвід прокурора та інших учасників судового провадження в підготовчому
судовому засіданні вирішує суд, який його проводить (ч. 2 ст. 81 КПК
України). У разі задоволення відводу прокурора у кримінальному
провадженні керівником органу прокуратури невідкладно призначається
інший прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора в цьому
кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 83 КПК України).
Відповідно до ст. 345 КПК України учасники судового провадження
повідомляються про їхні права та обов’язки, передбачені КПК України, із
врученням відповідної пам’ятки. За необхідності головуючий роз’яснює
права та обов’язки тому із учасників судового провадження, кому вони
незрозумілі.
Після виконання вимог, передбачених ст. ст. 342-345 КПК України,
головуючий з’ясовує в учасників судового провадження їхню думку щодо
можливості призначення судового розгляду. За загальним правилом судового
провадження (ч. 2 ст. 347, абзац 2 ч. 1 ст. 349, ч. 6 ст. 352, ч. 1 ст. 364 КПК
України та ін.) першим виступає прокурор, який повинен обґрунтувати свою
позицію відсутністю процесуальних перешкод, передбачених п. п. 1-4 ч. 3
ст. 314 КПК України, для призначення судового розгляду на підставі
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру.
Якщо всі учасники підготовчого судового провадження погоджуються
з прокурором, суд переходить до вирішення питань, пов’язаних з
підготовкою до судового розгляду.
Увесь хід підготовчого судового провадження фіксується в журналі
судового засідання відповідно до вимог ст. 108 КПК України.
2. Рішення суду в підготовчому судовому засіданні.
2.1. Про затвердження угоди, про відмову в затвердженні угоди та
повернення кримінального провадження прокурору для продовження
досудового розслідування
Угода у кримінальному провадженні має на меті спростити процедуру
притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила
кримінальне правопорушення, та сприяти оперативності правосуддя.
Згідно зі ст. 468 КПК України у кримінальному провадженні можуть
бути укладені такі види угод: 1) угода про примирення між потерпілим та
підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угода між прокурором та підозрюваним
чи обвинуваченим про визнання винуватості. Порядок ініціювання та
укладення цих угод, а також вимоги щодо їх змісту регламентовано ст. ст.
469-472 КПК України.
Укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може
ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до
виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку (ч. 5 ст. 469 КПК
України). В обов’язковому порядку угода у кримінальному провадженні
підлягає затвердженню судом.
 Якщо угоди досягнуто під час судового провадження (у тому числі під
час підготовчого судового розгляду), суд невідкладно зупиняє проведення
процесуальних дій і переходить до розгляду угоди. При відмові в
затвердженні угоди судове провадження в підготовчому судовому засіданні
продовжується в загальному порядку (ч. ч. 3, 7 ст. 474 КПК України).
У підготовчому судовому засіданні при розгляді питання щодо угоди
суд може прийняти такі рішення: 1) затвердити угоду; 2) відмовити в
затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для
продовження досудового розслідування (п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України).
Завдання прокурора на цій стадії кримінального провадження – надати
належну правову оцінку укладеної сторонами угоди відповідно до вимог
глави 35 КПК України, сприяючи суду у прийнятті законного та
обґрунтованого рішення.
Так, згідно з ч. 3 ст. 469 КПК України угода про примирення між
потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у
провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої
тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного
обвинувачення.
Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи
обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних
проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів,
унаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам.
Слід мати на увазі, що укладення угоди про визнання винуватості у
кримінальному провадженні, у якому бере участь потерпілий, не
допускається (ч. 4 ст. 469 КПК України).
При цьому треба враховувати, що укладення угоди про примирення є
реалізацією диспозитивного права потерпілого розпорядитися своїми
матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд (ч. 4 ст. 56
КПК України). Згідно з законом слідчий та прокурор не можуть бути
ініціаторами укладення угоди про примирення. Вони зобов’язані лише
повідомити підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення,
роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні угоди
про примирення (ч. ч. 1, 7 ст. 469 КПК України).
За змістом ч. 7 ст. 469, ч. 1 ст. 474 КПК України досягнення
домовленості щодо угоди між підозрюваним та потерпілим на стадії
досудового розслідування не ставиться в залежність від позиції слідчого та
прокурора щодо можливості її затвердження. У такому випадку
обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно
надсилається на розгляд суду. Крім цього, угода про примирення між
обвинуваченим та потерпілим може бути укладена також і після направлення
обвинувального акта до суду.
З огляду на наведене прокурор вправі надати суду свою оцінку щодо
можливості укладення угоди в цьому провадженні. Слід мати на увазі, що в
провадженні, у якому беруть участь кілька потерпілих від одного
кримінального правопорушення, угода про примирення може бути укладена
лише з усіма потерпілими. Якщо хоча б один із них висловив незгоду на
примирення, угода затвердженню не підлягає і досудове розслідування
повинно продовжуватися у загальному порядку (абзац другий ч. 8 ст. 469
КПК України).
Однак, якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох
підозрюваних (обвинувачених) або в ньому беруть участь кілька потерпілих
від різних кримінальних правопорушень і згода щодо укладення угоди
досягнута не з усіма підозрюваними (обвинуваченими) чи потерпілими,
угода може укладатися з одним (кількома) із них. Кримінальне провадження
щодо осіб, які досягли згоди, підлягає виділенню в окреме провадження (ч. 8
ст. 469 КПК України).
Разом з цим прокурор зобов’язаний обґрунтовувати перед судом
необхідність затвердження угоди про визнання винуватості, посилаючись на
обставини, визначені ст. 470 КПК України, які враховувались при укладенні
цієї угоди, визначальними серед яких є ступінь та характер сприяння
підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження
щодо нього або інших осіб, а також характер і тяжкість висунутого щодо
нього обвинувачення (підозри).
Зважаючи на те, що угода про визнання винуватості може бути
укладена навіть у провадженні щодо тяжких злочинів, обґрунтування
забезпечення паритету суспільного інтересу та приватного інтересу
підозрюваного (обвинуваченого) має неабияке значення. У такому випадку
інтерес держави щодо якнайсуворішого покарання винного може
підпорядковуватися зацікавленості в підвищенні ефективності досудового
розслідування (взамін на узгоджену міру покарання підозрюваний сприяв
викриттю співучасників чи організаторів злочину, розкрив схеми злочинної
діяльності тощо).
Ініціатива укладення угоди про визнання винуватості може також
підпорядковуватися суспільному інтересу щодо запобігання, виявлення чи
припинення більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш
тяжких кримінальних правопорушень, що визначається обставинами
конкретного кримінального провадження (п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 370 КПК України).
За змістом ч. ч. 6, 7 ст. 474 КПК України суд повинен відмовити в
затвердженні угоди якщо:
1) умови угоди суперечать вимогам закону (у тому числі допущена
неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є
більш тяжким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди);
2) умови угоди не відповідають інтересам суспільства чи порушують
права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;
3) існують вагомі підстави вважати, що укладення угоди не було
добровільним або сторони не примирилися;
4) очевидна неможливість виконання обвинуваченим узятих на себе за
договором зобов’язань;
5) відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
Слід ураховувати, що для з’ясування добровільності укладення угоди
суд має право витребувати документи, зокрема скарги підозрюваного
(обвинуваченого), подані ним у ході кримінального провадження, рішення за
наслідками їх розгляду, а також викликати в судове засідання та опитати
осіб, які можуть дати відповідні пояснення (ч. 6 ст. 474 КПК України).
Категоричною є умова, що угода між прокурором та підозрюваним чи
обвинуваченим про визнання винуватості в жодному разі не повинна бути
наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок
чи будь-яких інших обставин, окрім тих, які передбачені в угоді.
Наявність під час досудового розслідування скарг підозрюваного сама
по собі не може означати, що угоду укладено під примусом чи внаслідок
обману. З огляду на це прокурор повинен висловити суду свою позицію щодо
відповідності укладеної угоди вимогам закону, переконавши суд у тому, що
вона не лише не порушує права підозрюваного, а й забезпечує дотримання
інтересу держави (п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК України).
Прокурорам треба мати на увазі, що кожне судове рішення про відмову
в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної з порушенням
вимог закону, що стало підставою для повернення кримінального
провадження прокурору для продовження досудового розслідування, має
оцінюватися керівником органу прокуратури (прокурором вищого рівня) з
позиції неефективного здійснення нагляду за дотриманням законів під час
проведення досудового розслідування (ч. 3 ст. 37, п. 9 ч. 1 ст. 3 КПК
України), що тягне за собою заміну прокурора у кримінальному провадженні.
2.2. Про закриття кримінального провадження
Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України суд у підготовчому судовому
засіданні має право закрити провадження у випадку встановлення підстав,
передбачених п. п. 4-8 ч. 1 або ч. 2 ст. 284 КПК України. Висловлюючи свою
позицію з цього приводу, прокурор повинен враховувати наступне.
Кримінальне провадження закривається, якщо: 1) набрав чинності
закон, який скасовує кримінальну відповідальність (п. 4 ч. 1); 2) помер
підозрюваний (обвинувачений), крім випадків, якщо провадження є
необхідним для реабілітації померлого (п. 5 ч. 1); 3) існує вирок по тому
самому обвинуваченню, що набрав законної сили або постановлена ухвала
суду про закриття кримінального провадження по тому самому
обвинуваченню (п. 6 ч. 1); 4) потерпілий, а у випадках, передбачених
Кодексом, його представник, відмовляються від обвинувачення у
кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1);
5) стосовно кримінальних правопорушень, щодо яких не отримано згоди
держави, яка видала особу (п. 8 ч. 1); 6) закриття провадження у зв’язку зі
звільненням особи від кримінальної відповідальності та у зв’язку з відмовою
прокурора від підтримання державного обвинувачення (за винятком
випадків, коли потерпілий підтримує обвинувачення особисто (п.п. 1, 2 ч. 2)).
Загальним правилом при декриміналізації діяння є закриття
кримінального провадження про кримінальне правопорушення, на яке
розповсюджується прийнятий закон, тією інстанцією, на вирішенні якої
знаходяться матеріали на момент набрання чинності цим законом, яким
скасована кримінальна відповідальність.
У підготовчому судовому засіданні за цією підставою ухвалою суду
закриваються лише провадження, які надійшли до суду до набрання чинності
закону, яким скасована кримінальна відповідальність, з обвинувальним
актом, клопотаннями про застосування примусових заходів виховного й
медичного характеру або про звільнення особи від кримінальної
відповідальності і до призначення судового розгляду по суті.
Якщо закон про декриміналізацію діяння набрав чинності після
призначення в підготовчому судовому засіданні дати судового розгляду,
провадження закривається ухвалою суду під час судового розгляду (без
подальшого дослідження доказів по суті обвинувачення).
Як і в попередньому випадку кримінальне провадження щодо
померлого закривається тією інстанцією, яка здійснює його на момент смерті
особи. Однак, якщо причиною закриття провадження у зв’язку із
декриміналізацією діяння є відсутність факту кримінального
правопорушення на підставі п. 3 ст. 5 КК України (відсутність події), то
смерть підозрюваного (обвинуваченого) свідчить про відсутність суб’єкта і,
відповідно, складу кримінального правопорушення.
З цієї підстави кримінальне провадження (якщо немає необхідності в
реабілітації особи) закривається судом у підготовчому судовому засіданні,
якщо особа померла після направлення до суду щодо неї обвинувального
акта, клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності або про
застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру і до
призначення справи до судового розгляду.
Відповідно до ст. 533 КПК України вирок або ухвала суду, які набрали
законної сили, обов’язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному
провадженні, а також для всіх фізичних та юридичних осіб, органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб і
підлягають виконанню на всій території України. У зв’язку з цим, якщо під
час підготовчого судового засідання буде встановлено, що по тому ж
самому обвинуваченню існує вирок або постанова суду про закриття
кримінального провадження, які вступили в законну силу, провадження по
обвинувальному акту, за клопотанням про звільнення від кримінальної
відповідальності або застосування примусових заходів медичного чи
виховного характеру, підлягає закриттю за цією підставою.
Слід звернути увагу на те, що при цьому беруться до уваги лише
процесуальні рішення суду. За нормами КПК України 1960 року, крім цього,
враховувались також нескасовані постанови прокурорів, слідчих і органів
дізнання про закриття справи за тим же обвинуваченням або про відмову в
порушенні кримінальної справи за тим же фактом, що виключало можливість
порушення кримінальної справи чи її розслідування.
Згідно з п. 1 ст. 55 КПК України потерпілим у кримінальному
провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним провадженням
завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридичні особи,
яким у кримінальному провадженні завдано майнової шкоди. Згідно з ч. 4
ст. 56 КПК України на всіх стадіях кримінального провадження потерпілий
має право примиритися з підозрюваним чи обвинуваченим і укласти угоду
про примирення. А в передбачених Законом України про кримінальну
відповідальність випадках таке примирення є підставою для закриття
кримінального провадження.
Кримінальні провадження в разі примирення потерпілого з
підозрюваним (обвинуваченим) за нормами КПК України закриваються:
1) виключно судом у зв’язку зі звільненням від кримінальної
відповідальності за примиренням потерпілого з підозрюваним чи
обвинуваченим при наявності підстав, передбачених ст. 46 КК України;
2) у кримінальних провадженнях приватного обвинувачення щодо
кримінальних правопорушень, визначених ч. 1 ст. 477 КПК України, які
можуть бути розпочаті лише на підставі заяви потерпілого. У таких випадках
потерпілі мають право відмовитися від обвинувачення на будь-якій стадії
досудового розслідування і судового розгляду, що стає безумовною
підставою для закриття кримінального провадження, у тому числі і на стадії
підготовчого судового провадження (ч. 4 ст. 26 КПК України).
Слід зазначити, що відповідно до закону у кримінальних провадженнях
у формі приватного обвинувачення передбачена відмова від обвинувачення
не тільки потерпілого, а і його представника «у випадках, передбачених цим
Кодексом». За ч. 4 ст. 58 КПК України представник потерпілого користується
процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він представляє, крім
процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо
потерпілим і не може бути доручена представнику.
Отже, представник потерпілого має однакові зі своїм поручителем
права у судовому засіданні щодо відводів, заявлення клопотань, допиту
свідків. Однак лише потерпілий має право, наприклад, укласти угоду про
примирення з підозрюваним чи обвинуваченим (ч. 3 ст. 469 КПК України),
дати письмову згоду із встановленими досудовим розслідуванням
обставинами кримінального проступку та на судовий розгляд у спрощеному
порядку (п. 2 ч. 3 ст. 302 КПК України); висловити думку про можливість
звільнення від кримінальної відповідальності підозрюваного чи
обвинуваченого (ст. 286 КПК України); вирішувати питання щодо реалізації
права на підтримання обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі, яке
змінив або від якого відмовився прокурор у суді (ч. 3 ст. 338 та ч. 4 ст. 340
КПК України).
Якщо реалізувавши своє право підтримувати обвинувачення в раніше
пред’явленому обсязі потерпілий все ж відмовиться від обвинувачення під
час продовження судового розгляду, провадження закривається ухвалою
суду на підставі п. 7 ч. 1, ч. 6 ст. 284 КПК України, як таке, що відповідно до
ч. 5 ст. 340 КПК України набуло статусу приватного обвинувачення.
Якщо представником потерпілої юридичної особи є керівник, інша
уповноважена особа, або пересічний працівник юридичної особи,
установчими документами чи довіреністю, які представляються в суді,
визначаються межі користування представником процесуальними правами
потерпілої юридичної особи.
Закриття кримінальних проваджень у зв’язку з відсутністю згоди
держави, яка видала особу, витікає з порядку видачі (екстрадиції) в Україну
осіб, що вчинили кримінальні правопорушення (глава 44 КПК України).
Видача в Україну особи може бути здійснена для: 1) притягнення особи
до кримінальної відповідальності; 2) виконання вироку суду (ст. 576 КПК
України). Слід мати на увазі, що і притягнення до кримінальної
відповідальності, і виконання вироку суду можливе лише за кримінальне
правопорушення, за яке здійснена видача (екстрадиція). Це обмеження,
висловлене Україні компетентними органами іноземної держави, є
обов’язковим при прийнятті відповідного рішення.
Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо
обмежень у видачі особи стосується виконання вироку, суд, який ухвалив
вирок, вирішує питання про приведення його у виконання лише за ті діяння,
за які відбулася видача.
У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, за
який стосовно цієї особи ухвалений обвинувальний вирок, про що не
зазначалося в запиті, то виконати останній вирок можна буде лише після
отримання згоди компетентних органів іноземної держави, що видала особу.
При неотриманні такої згоди неузгоджений вирок або його частина
скасовується у відповідному судовому провадженні, яке закривається на
підставі абзацу 2 ч. 6 ст. 284 КПК України.
Отже, якщо до суду надійшов обвинувальний акт щодо виданої Україні
іноземної державою особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, за який
видача (екстрадиція) не здійснювалася, суд у підготовчому судовому
засіданні закриває це провадження на підставі п. 2 ч. 3 ст. 314 цього Кодексу.
Так само вирішується питання, якщо не отримана додаткова згода на
притягнення до кримінальної відповідальності особи за інший злочин,
вчинений цією ж особою до процедури екстрадиції. У разі притягнення особи
до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений нею після видачі,
отримання такої згоди не вимагається.
Закриття кримінального провадження за ч. 2 ст. 284 КПК України
здійснюється виключно судом у випадках: 1) звільнення особи від
кримінальної відповідальності; 2) відмови прокурора від підтримання
державного обвинувачення.
Порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності
визначений параграфом 2 глави 24 КПК України.
У підготовчому судовому засіданні підлягає розгляду клопотання
прокурора про звільнення підозрюваного (обвинувачення особі не
висувається) від кримінальної відповідальності на підставі закону України
про кримінальну відповідальність. У такому випадку досудове розслідування
у повному обсязі не проводиться (ч. 2 ст. 286 КПК України), однак,
клопотання прокурора повинно містити посилання на докази, які
підтверджують факт вчинення особою кримінального правопорушення (п. 6
ч. ст. 287 КПК України).
 Якщо під час здійснення судового провадження на підставі
обвинувального акта сторона кримінального провадження звернеться до суду
з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності
обвинуваченого (у тому числі у підготовчому судовому засіданні), суд має
невідкладно розглянути таке клопотання (ч. 4 ст. 286 КПК України) з
дотриманням вимог ст. ст. 285-288 КПК України.
Закон акцентує увагу на необхідності вислухати думку потерпілого
щодо можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності, у
зв’язку з цим його участь (потерпілого) у підготовчому судовому засіданні є
обов’язковою (ч. ч. 1, 2 ст. 288 КПК України).
Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України в підготовчому судовому
засіданні суд може прийняти рішення про закриття провадження у випадку
встановлення підстав, передбачених ч. 2 ст. 284 КПК України (у тому числі
про звільнення від кримінальної відповідальності). Разом з цим зазначена
норма не містить вказівку, яке рішення повинен прийняти суд при відмові в
задоволенні клопотання прокурора про звільнення особи від кримінальної
відповідальності (як, наприклад, при відмові в затвердженні угоди згідно з п.
1 ч. 3 ст. 314 КПК України).
Слід врахувати, що відповідно до ч. 4 ст. 288 КПК України в разі
встановлення судом необґрунтованості клопотання про звільнення особи від
кримінальної відповідальності суд своєю ухвалою відмовляє у його
задоволенні та повертає клопотання прокурору для здійснення кримінального
провадження в загальному порядку або продовжує судове провадження в
загальному порядку, якщо таке клопотання надійшло після направлення
обвинувального акта до суду.
Особливу увагу слід звернути на те, що за змістом п. 2 ч. 3 ст. 314, п. 2
ч. 2 ст. 284 КПК України в підготовчому судовому засіданні допускається
закриття провадження у зв’язку з відмовою прокурора від підтримання
державного обвинувачення (якщо потерпілий не висловив згоду
підтримувати обвинувачення в суді особисто).
Аналіз положень ч. 6 ст. 284 КПК України показує, що суд постановляє
ухвалу про закриття кримінального провадження «у випадку», передбаченому
п. 2 ч. 2 цієї статті, тоді як закриття провадження з підстав, передбачених п.
п. 5, 6, 7, 8 ч. 1, можливе, якщо ці обставини будуть з’ясовані «під час
судового провадження» (у тому числі в підготовчому судовому засіданні).
Треба врахувати, що за приписами ст. ст. 340, 341 КПК України
відмова прокурора від обвинувачення допускається лише тоді, коли прокурор
у результаті судового розгляду дійде переконання, що пред’явлене особі
обвинувачення не підтверджується, виклавши мотиви відмови в постанові,
яка підлягає обов’язковому погодженню з керівником органу прокуратури, у
якому він працює.
За загальним правилом прокурор відмовляється від підтримання
державного обвинувачення, якщо: 1) не підтверджено події кримінального
правопорушення; 2) не підтверджено наявності в діянні обвинуваченого
складу кримінального правопорушення; 3) не доведено участі
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Слід звернути увагу, що за змістом ч. 1 ст. 340 КПК України
переконання прокурора про невинуватість особи може прийти лише в
результаті судового розгляду, а не під час судового розгляду, коли йдеться,
наприклад, про можливість зміни обвинувачення в суді (ч. 1 ст. 338 КПК
України).
Аналіз положень ст. 284 КПК України у взаємозв’язку зі ст. 373 цього
Кодексу свідчить про те, що відмова прокурора від обвинувачення (п. 2 ч. 2
ст. 284 КПК України) допускається лише за наявності підстав для закриття
кримінального провадження, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 цієї статті, зокрема,
коли не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і
вичерпані всі можливості їх отримати.
Відмовившись від підтримання державного обвинувачення, прокурор
фактично визнає, що у кримінальному провадженні відсутні дані для
ухвалення судом обвинувального вироку, що за інших умов стало б
підставою для виправдання особи згідно з ч. 1 ст. 373 КПК України.
При цьому всі сумніви прокурора у винуватості особи, які можуть
виникнути навіть у підготовчому судовому провадженні, підлягають
перевірці доказами, що можливе лише після призначення провадження до
судового розгляду.
Один лише сумнів не може бути підставою для відмови прокурора від
обвинувачення. Для цього мають бути досліджені не лише наявні у
кримінальному провадженні докази, а й використані всі передбачені законом
засоби та надані прокурору процесуальні можливості для доведення
винуватості особи у скоєнні кримінального правопорушення шляхом повного
та глибокого дослідження всіх обставин кримінального правопорушення.
У зв’язку з наведеним можна зробити висновок, що практична
ситуація, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення в
підготовчому судовому провадженні, неможлива, оскільки на цій стадії
судового провадження дослідження доказів по суті не здійснюється.

2.3. Про повернення обвинувального акта, клопотання про

застосування примусових заходів медичного та виховного характеру
прокурору
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України в підготовчому судовому
засіданні суд може прийняти рішення про повернення обвинувального акта,
клопотання про застосування примусових заходів медичного та виховного
характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього Кодексу.
Вимоги щодо цих документів викладені у ст. ст. 291, 292 КПК України,
де вказані відомості, які повинні в них міститися. Виходячи з цих вимог,
можна зробити висновок, що суд може повернути обвинувальний акт або
клопотання прокурору у випадках:
1) відсутності даних про реєстрацію заяви чи повідомлення про
вчинення кримінального правопорушення в Єдиному реєстрі досудових
розслідувань;
 2) відсутності анкетних даних щодо кожного обвинуваченого,
потерпілого та відомостей щодо осіб, які здійснювали досудове
розслідування;
3) допущення суттєвих недоліків у викладенні фактичних обставин
правопорушення (відсутності даних щодо часу, місця та інших обставин
вчинення кримінального правопорушення), невідповідності фактичних
обставин правовій кваліфікації діяння; незазначення розміру шкоди, завданої
кримінальним правопорушенням, та процесуальних витрат;
4) відсутності правової кваліфікації діяння; незазначення обставин, які
обтяжують чи пом’якшують покарання;
5) порушення вимог ч.ч. 2, 3 ст. 302 КПК України щодо порядку
направлення обвинувального акта стосовно кримінального проступку з
клопотанням про його розгляд у спрощеному порядку;
6) непідписання сторонами приєднаних до обвинувального акта угод
про примирення чи визнання винуватості, порушення формального порядку
їх складання, передбаченого ст. ст. 471, 472 КПК України;
7) якщо обвинувальний акт, складений слідчим, не затверджений
прокурором;
8) коли до обвинувального акта не додані: реєстр матеріалів досудового
розслідування, цивільний позов, якщо він був пред'явлений під час
досудового розслідування, розписка підозрюваного про отримання копії
обвинувального акта, копії цивільного позову і реєстру; розписка або інший
документ, що підтверджує отримання цивільним відповідачем копії
цивільного позову;
9) до обвинувального акта приєднані матеріали досудового
розслідування (за винятком випадку, коли обвинувальний акт про вчинення
правопорушення надійшов з клопотанням прокурора про його розгляд у
спрощеному порядку на підставі ст. 302 КПК України);
10) інших технічних помилок, які унеможливлюють його розгляд у
судовому провадженні.
Клопотання про застосування примусових заходів виховного або
медичного характеру також повинні містити інформацію про захід виховного
(медичного) характеру, який пропонується застосувати, а в останньому -
позицію прокурора щодо можливості забезпечення участі особи під час
судового провадження за станом здоров'я .
Крім цього, підставами для повернення цих клопотань є: 1) відсутність
згоди неповнолітнього обвинуваченого, його законного представника на
застосування примусових заходів виховного характеру; 2) проведення
досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо
неповнолітнього слідчим, не уповноваженим керівником органу досудового
розслідування на здійснення досудового розслідування щодо неповнолітніх;
3) відсутність у клопотанні про застосування заходів медичного характеру
даних про встановлення досудовим розслідуванням обставин, передбачених
ст. 505 КПК України.
Кримінальний процесуальний закон передбачає також вимоги стосовно
клопотання прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності
(ст. 287 КПК України). Однак невідповідність цього клопотання зазначеним
вимогам не є підставою для повернення цього клопотання прокурору (п. 3
ч. 3 ст. 314 КПК України). У разі встановлення необґрунтованості
клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд своєю
ухвалою відмовляє у його задоволенні та повертає прокурору для здійснення
кримінального провадження в загальному порядку (ч. 4 ст. 288 КПК
України).
2.4. Про направлення обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного та виховного характеру за
підсудністю
У науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють
сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінального провадження, на
основі яких кримінальний процесуальний закон визначає суд, що має право і
зобов'язаний розглянути та вирішити по суті пред'явлене обвинувачення.
Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом
повинен здійснювати підготовче судове провадження та судовий розгляд у
суді першої інстанції, якщо виникає така необхідність.
За загальним правилом кримінальне провадження передається на
розгляд іншого суду, якщо до початку судового розгляду (у підготовчому
судовому засіданні) виявиться, що кримінальне провадження надійшло до
суду з порушенням правил територіальної підсудності (п. 1 ч. 1 ст. 34, п. 4
ч. 3 ст. 314 КПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 32 КПК України кримінальне провадження
здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого (компетенції щодо
розгляду) вчинено кримінальне правопорушення.
Основною ознакою, яка визначає територіальну підсудність
кримінального провадження, є місце вчинення кримінального
правопорушення (місце виконання обвинуваченим останніх дій, що
утворюють об’єктивну сторону складу кримінального правопорушення,
незалежно від місця настання суспільно небезпечних наслідків).
У разі якщо вчинено декілька кримінальних правопорушень,
кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції
якого вчинено більш тяжке кримінальне правопорушення, а якщо вони були
однаковими за тяжкістю, - суд, у межах територіальної юрисдикції якого
вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення. Якщо місце
вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо,
кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної
юрисдикції якого закінчено досудове розслідування.
Крім цього, за визначеною у ч. 2 ст. 32 КПК України персональною
підсудністю кримінальне провадження щодо судді не може здійснюватися
тим територіальним судом, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав
посаду судді. У такому випадку провадження здійснює найбільш
територіально наближений суд іншої адміністративно-територіальної
одиниці (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя).
 Якщо в суді, який згідно з правилами підсудності має здійснювати
кримінальне провадження, після задоволення відводів (самовідводів)
неможливо утворити склад суду, кримінальне провадження здійснює
найбільш територіально наближений суд, у якому можливо утворити такий
склад суду (абзац 2 ч. 9 ст. 31 КПК України).
У виняткових випадках з метою забезпечення оперативності та
ефективності кримінального провадження до початку судового розгляду
(зокрема, у підготовчому судовому засіданні) за клопотанням сторін або
потерпілого може бути прийнято рішення про передачу цього провадження
на розгляд іншого суду за місцем проживання обвинуваченого, більшості
потерпілих або свідків (ч. 1 ст. 34 КПК України).
Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 34 КПК України питання про направлення
кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції
одного суду апеляційної інстанції вирішується колегією суддів відповідного
суду апеляційної інстанції. Питання про направлення кримінального
провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних
апеляційних судів вирішується колегією суддів Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Отже, прокурор направляє обвинувальний акт, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру,
клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності до суду першої
інстанції (ч. 1 ст. 33 КПК України), дотримуючись правил територіальної
підсудності. За необхідності він може звернутися з клопотанням до суду
апеляційної інстанції для вирішення питання про зміну підсудності.
Суд, якому направлено кримінальне провадження з іншого суду,
розпочинає судове провадження зі стадії підготовчого судового засідання
незалежно від стадії, на якій в іншому суді виникли підстави для зміни
підсудності (ч. 6 ст. 34 КПК України).

2.5. Про призначення судового розгляду

Рішення про призначення судового розгляду суд приймає у тому
випадку, якщо під час підготовчого судового засідання буде встановлено, що:
1) кримінальне провадження підсудне саме цьому суду; 2) немає підстав для
повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових
заходів медичного або виховного характеру прокурору через невідповідність
вимогам КПК України; 3) відсутні дані для закриття кримінального
провадження з підстав, передбачених п.п. 4-8 ч. 1 ст. 284 КПК України;
4) немає підстав для затвердження угоди про примирення між підозрюваним
чи обвинуваченим та потерпілим або угоди про визнання винуватості між
підозрюваним чи обвинуваченим і прокурором, якщо такої угоди було
досягнуто під час підготовчого судового засідання.
Одночасно не можна забувати, що рішення про призначення судового
розгляду за результатами підготовчого судового засідання може бути
прийнято також у випадку, якщо відсутні дані для зупинення кримінального
провадження з підстав, передбачених ст. 335 КПК України.
 Згідно з цією нормою, у разі якщо обвинувачений ухилився від суду
або захворів на психічну чи іншу тяжку хворобу, яка виключає його участь у
судовому провадженні, суд не зупиняє судове провадження стосовно інших
обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб. Розшук
обвинуваченого, який ухилився від суду, оголошується ухвалою суду,
організація виконання якої доручається слідчому та/або прокурору.
Ухвала суду про зупинення кримінального провадження повинна
містити посилання на факти, які підтверджують висновки про те, що об-
винувачений дійсно зник і місцеперебування його невідоме або він захворів
на тяжку хворобу, що виключає можливість його участі в судовому розгляді.
Отже, рішення про призначення судового розгляду може бути
прийнято судом лише за наявності достатніх даних для розгляду
кримінального провадження в судовому засіданні.
Обґрунтовуючи свою позицію щодо подальшого руху кримінального
провадження, прокурор повинен висловити думку з усіх питань,
передбачених п. п. 1-4 ч. 3 ст. 314 КПК України, та за відсутності підстав для
зупинення кримінального провадження пропонувати суду призначити
судовий розгляд.
За змістом ч. 1 ст. 316 КПК України суд, прийшовши до переконання
про відсутність перешкод для призначення судового розгляду, продовжує
підготовче судове засідання та вирішує питання, визначені ст. 315 КПК
України, пов'язані з підготовкою до цього розгляду (детально в розділі 3
методичних рекомендацій).
Після завершення підготовки до судового розгляду суд постановляє
ухвалу про призначення судового розгляду.

3. Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового

розгляду
Відповідно до ст. 315 КПК України, якщо під час підготовчого
судового засідання не будуть встановлені підстави для прийняття рішень,
передбачених п. п. 1-4 ч. 3 ст. 314 Кодексу, суд проводить підготовку до
судового розгляду: 1) визначає дату та місце проведення судового розгляду;
2) з’ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно
здійснювати судовий розгляд; 3) з’ясовує питання про склад осіб, які
братимуть участь у судовому розгляді; 4) розглядає клопотання учасників
судового провадження про здійснення судового виклику певних осіб до суду
для допиту та витребування певних речей чи документів; 5) вчиняє інші дії,
необхідні для підготовки до судового розгляду.
Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників
судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи
забезпечення кримінального провадження, зокрема запобіжний захід,
обраний щодо обвинуваченого.
Отже, метою вирішення судом переліченої групи питань є забезпечення
належного, своєчасного та повного проведення судового розгляду шляхом
попереднього з’ясування та розв’язання процедурних моментів, які
впливають на можливість призначення та подальшого проведення судового
розгляду кримінального провадження.
Слід мати на увазі, що ухвали суду, постановлені під час судового
провадження (зокрема, у підготовчому судовому засіданні), до ухвалення
судових рішень, передбачених ч. 1 ст. 392 КПК України, окремому
оскарженню не підлягають (ч. 2 ст. 392 КПК України). Заперечення проти
таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення судів
першої інстанції за результатами судового розгляду.
3.1. Визначення дати та місця проведення судового розгляду
При визначенні дати судового розгляду суд має враховувати положення
ч. 2 ст. 316 КПК України, згідно з якою граничний строк призначення
судового розгляду не повинен перевищувати десяти днів після
постановлення ухвали про його призначення. За правилами обчислення
процесуальних строків, при їх обчисленні днями не береться до уваги той
день, від якого починається строк. Таким чином, 10-денний термін починає
спливати з дня, наступного після постановлення ухвали (дня підготовчого
провадження). При обчисленні процесуального строку в нього включаються
вихідні і святкові дні. Якщо закінчення строку, який обчислюється днями,
припадає на неробочий день, останнім днем цього строку вважається
наступний за ним робочий день (ч. 7 ст. 115 КПК України).
Водночас слід мати на увазі, що в окремих випадках закон містить і
мінімальну межу такого призначення. Так, якщо в судове засідання
здійснюватиметься судовий виклик певних осіб для допиту в суді, потрібно
враховувати, що такі особи мають право отримати повістку про виклик або
бути повідомленими про нього іншим шляхом не пізніше ніж за три дні до
дня, коли їх зобов’язано прибути за викликом (ч. 8 ст. 135 КПК України),
тобто дня призначеного судового розгляду.
Важливе значення для забезпечення належного судового розгляду має
визначення часу його проведення. Судове засідання має призначатися в межах
офіційного робочого часу відповідного суду з урахуванням прогнозованої
тривалості судового розгляду.
Отже, суд при призначенні судового розгляду повинен враховувати:
1) вказані вище мінімальний та максимальний часові параметри щодо
призначення судового розгляду; 2) думку учасників, висловлену в
підготовчому судовому провадженні, про дату та час розгляду з тим, щоб
забезпечити можливість їх явки.
Оскільки прокурор здійснює повноваження прокурора в конкретному
кримінальному провадженні з його початку до завершення, він має
заздалегідь визначити можливі дні та час, коли зможе забезпечити участь у
судовому розгляді, і вже під час підготовчого судового провадження
запропонувати відповідну дату чи узгодити її з судом.
Належні умови для проведення судового розгляду забезпечуються
також шляхом визначення місця судового розгляду. Відповідно до ч. 3 ст. 318
КПК України, судове засідання за загальним правилом має відбуватися у
спеціально обладнаному приміщенні – залі судових засідань. Зала судових
засідань в обов’язковому порядку повинна бути обладнана технічними
засобами фіксації судового розгляду, а також забезпечувати належне
розміщення суддів, які здійснюватимуть судовий розгляд, усіх учасників
судового провадження та зацікавлених осіб. Вона повинна мати окремий вхід
для складу суду, а також вихід до нарадчої кімнати.
Розгляд кримінальних проваджень, у яких обвинувачені знаходяться
під вартою, має здійснюватися у залі судових засідань, обладнаних
загородженнями зі скла (органічного скла), які відокремлюють підсудних від
складу суду та присутніх громадян (абзац п’ятий підпункту 2 пункту 21
розділу ХІ Перехідних положень КПК України).
У разі необхідності окремі процесуальні дії (дослідження речових
доказів, огляд на місці, відтворення звукозапису чи демонстрація
відеозапису) можуть вчинятися поза межами приміщення суду (ч. 3 ст. 318, ч.
2 ст. 257, ч. 1 ст. 359, ст. 361 КПК України).
Водночас необхідно враховувати, що під час судового провадження
обов’язковим є фіксування кримінального провадження за допомогою
технічних засобів (ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 107 КПК України). Отже, висловлюючи
думку стосовно можливості проведення під час судового розгляду окремих
процесуальних дій поза межами приміщення суду, прокурор повинен
орієнтувати суд на необхідність забезпечення відповідного фіксування
технічними засобами проведеної дії (ч. ч. 2, 5 ст. 361, ч. ч. 1, 7 ст. 237 КПК
України).
Слід мати на увазі, що згідно з ч. 6 ст. 107 КПК України
незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у
випадках, якщо воно є обов’язковим, тягне за собою недійсність відповідної
процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів (за
винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та
результатів її здійснення чинними). Визнання отриманого доказу
недопустимим, у свою чергу, може впливати на законність ухваленого судом
рішення.
Відповідно до ст. 336 КПК України судове провадження може
здійснюватися в режимі відеоконференції під час трансляції з іншого
приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду
(дистанційне судове провадження). Таке приміщення повинно бути
обладнане спеціальними технічними засобами, які забезпечують учасникам
судового провадження можливість чути та бачити хід судового провадження,
ставити запитання і отримувати відповіді, реалізовувати інші процесуальні
права та обов’язки, передбачені Кодексом (ч. 3 ст. 336 КПК України).
Таке клопотання у підготовчому судовому засіданні може бути
заявлено прокурором у разі: 1) неможливості безпосередньої присутності
учасника кримінального провадження в судовому засіданні за станом
здоров’я або з інших поважних причин; 2) необхідності забезпечення безпеки
осіб; 3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка,
потерпілого; 4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення
оперативності судового провадження; 5) наявності інших підстав, що можуть
бути визнані судом достатніми (ч. 1 ст. 336 КПК України).
Однак треба мати на увазі, що суд не має права прийняти рішення про
здійснення дистанційного судового провадження, у якому поза межами
приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує
(ч. 2 ст. 336 КПК України).

3.2. Вирішення питань про відкритість чи закритість судового

розгляду
Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України,
гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами
належить до основних засад судочинства. Гласність судового процесу
пов’язана з принципами незалежності суду, рівності сторін і забезпечує
суворе дотримання належної судової процедури, сприяє зростанню рівня
довіри до судової влади, підвищенню її авторитету. Саме з гласністю процесу
пов’язується відкрите проведення судового розгляду. Водночас за певних
обставин відповідно до вимог закону цю засаду може бути обмежено.
Так, згідно з ч. 2 ст. 27 КПК України, кримінальне провадження в судах
усіх інстанцій здійснюється відкрито. Суд може прийняти рішення про
здійснення кримінального провадження в закритому судовому засіданні
впродовж усього судового провадження або його окремої частини лише у
випадках: 1) якщо обвинуваченим є неповнолітній; 2) розгляду справи про
злочин проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; 3)
необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне
життя чи обставин, які принижують гідність особи; 4) якщо здійснення
провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до
розголошення таємниці, що охороняється законом; 5) необхідності
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.
Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд
здійснює з додержанням загальних правил судочинства, за участю лише
сторін та інших учасників кримінального провадження (ч. 4 ст. 27, п. 25 ч. 1
ст. 3 КПК України).
Позиція прокурора про відкритість чи закритість судового розгляду
повинна формуватись відповідно до вимог чинного законодавства, обставин
конкретного кримінального провадження, ставлення самої особи до
можливості відкриття інформації. При цьому слід виходити з того, що вся
процедура судового розгляду у кримінальному провадженні повинна
підпорядковуватись необхідності мінімізації ризиків необґрунтованого
порушення конституційних прав учасників цього провадження.
Заборона неправомірного втручання в особисте та сімейне життя
особи, забезпечення поваги до людської гідності, прав і свобод кожної
людини гарантовані Конституцією України (частина перша статті 3, частина
перша статті 32) та належать до загальних засад кримінального
провадження (п. п. 4, 8 ч. 1 ст. 7, ст. ст. 11, 15 КПК України).
Так, згідно зі статтею 3 Конституції України гідність людини
визнається однією з найвищих соціальних цінностей в Україні і є
недоторканною. Разом з цим чинне законодавство окремого визначення
цього поняття не містить. Гідність особи за своїм змістом перш за все є
нормою моралі, яка виражає уявлення про цінність людини як моральної
особистості. Крім цього, це етична категорія, яка визначає особливе моральне
ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, що
визнає цінність особистості.
Відповідні роз’яснення з цього приводу містяться в постанові Пленуму
Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах
про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації
фізичної та юридичної особи».
У свою чергу в п. 3.1. мотивувальної частини рішення Конституційного
Суду України №12-рп/2012 від 20.01.2012 (у справі за конституційним
поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного
тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої
статті 34 Конституції України) надано роз’яснення, що слід розуміти під
особистим та сімейним життям фізичної особи.
Як особисте життя фізичної особи визначено її поведінку у сфері
особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних,
ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності. Сімейне
життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям,
іншими членами сім'ї, що здійснюються на засадах, визначених у Сімейному
кодексі України: кожна особа має повагу до свого сімейного життя; ніхто не
може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених
Конституцією України; регулювання сімейних відносин здійснюється з
урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього
права на особисту свободу, недопустимості свавільного втручання в сімейне
життя та ін.
Отже, за наявності підстав вважати, що дослідження обставин
кримінального правопорушення певним чином може принижувати гідність
особи або може розцінюватись як втручання в її особисте чи сімейне життя,
прокурор повинен ставити питання про обмеження відкритого судового
розгляду в тій частині судового провадження, яка стосується дослідження
цих обставин.
Закритий судовий розгляд з метою нерозголошення охоронюваної
законом таємниці стосується насамперед збереження державної таємниці.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» таємна
інформація охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки,
зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, визнані у
встановленому законом порядку державною таємницею, розголошення якої
може завдати шкоди національній безпеці України. Особливості судового
розгляду у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять
державну таємницю, регламентовано главою 40 КПК України (провадження
повинно відбуватися з дотриманням вимог секретності).
Питання щодо закритості судового розгляду повинно вирішуватись з
урахуванням положень ст. 162 КПК України, яка визначає перелік
відомостей та інформації, віднесених до охоронюваної законом таємниці, що
міститься в речах і документах та не підлягає відкритому розголошенню.
До охоронюваної законом таємниці Кодексом, зокрема, віднесено:
1) державну таємницю; 2) персональні дані про особу; 3) інформацію що
знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм
за умови нерозголошення авторства або джерела її отримання; 4) відомості,
які можуть становити лікарську, банківську таємницю або таємницю
вчинення нотаріальних дій; 5) конфіденційну інформацію, у тому числі таку,
що містить комерційну таємницю; 6) особисте листування особи та інші
записи особистого характеру; 7) інформацію операторів та провайдерів
телекомунікацій про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг,
їх тривалості, змісту тощо.
Окремо слід звернути увагу, що особисті записи, листи, зміст
особистих телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть
бути оголошені у відкритому судовому засіданні, якщо суд не прийме
рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні з метою
недопущення розголошення відомостей про особисте та сімейне життя чи
обставин, які принижують гідність особи (п. 3 ч. 2, ч. 3 ст. 27 КПК України).
Якщо є підстави вважати, що поширення інформації з обмеженим
доступом (ч. 1 ст. 11, ч. ч. 1-3 ст. 21 Закону України «Про
інформацію», ст. ст. 6-10 Закону України «Про доступ до публічної
інформації», п. 1 рішення Конституційного Суду України №5-зп від
30.10.1997) може завдати шкоди законним правам та інтересам фізичної,
юридичної особи або інтересам держави, прокурор повинен заявити
клопотання про закритий розгляд тієї частини судового провадження, яка
містить цю інформацію.
Обмеження гласності судового розгляду може здійснюватися і на
підставі Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві», згідно з яким закритий судовий розгляд є
одним із способів забезпечення безпеки учасників кримінального
провадження (п. «з» ч. 1 ст. 7 Закону).
У підсумку слід зазначити, що перелік випадків, передбачених ч. 2 ст.
27 КПК України, які можуть стати підставою для проведення закритого
судового розгляду, розширеному тлумаченню не підлягає. Якщо прокурор
висловлює думку щодо необхідності проведення закритого судового
розгляду, він повинен послатися при цьому на відповідну правову підставу,
навівши належне обґрунтування своєї позиції.
Також треба мати на увазі, що при відкритому судовому розгляді в залі
судового засідання може здійснюватися фотозйомка, відеозапис,
транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також звукозапис
із застосуванням стаціонарної апаратури. Відповідні клопотання з цього
приводу, як правило, повинні заявлятися під час підготовчого судового
засідання у процесі підготовки до судового розгляду. Отже, прокурор
повинен бути готовим висловити свою думку щодо можливості здійснення
таких дій без шкоди для судового розгляду (ч. 6 ст. 27 КПК України).

3.3. Визначення складу осіб, які братимуть участь у судовому

розгляді
Судове провадження відбувається на принципах змагальності,
офіційності та диспозитивності (ст. ст. 22, 25, 26 КПК України).
Отже, до кола осіб, які власне беруть участь у судовому розгляді,
насамперед слід віднести учасників судового провадження (п. п. 19, 26 ч. 1 ст.
3 КПК України). До них належать: 1) сторони кримінального провадження (з
боку обвинувачення – прокурор; з боку захисту – підозрюваний,
обвинувачений (підсудний), особа, стосовно якої передбачається
застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їхні
захисники та законні представники); 2) потерпілий, цивільний позивач, їх
представники та законні представники; 3) цивільний відповідач та його
представник.
За приписами ч. 2 ст. 318 КПК України судовий розгляд здійснюється в
судовому засіданні з обов'язковою участю сторін кримінального
провадження (крім випадків, передбачених Кодексом). У судове засідання
викликаються потерпілий та інші учасники кримінального провадження.
Отже, за загальним правилом без участі прокурора, обвинуваченого,
його захисника та законного представника проведення судового розгляду
неможливе в усіх випадках; без потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача, їх представників – можливе лише за умов, визначених
відповідно у ст. ст. 325, 326 КПК України.
Крім цього, для забезпечення належного проведення судового розгляду
у підготовчому судовому засіданні також повинно з'ясовуватися питання
щодо участі в судовому засіданні спеціаліста та перекладача - учасників
кримінального провадження, які безпосередньо надають спеціальну
практичну допомогу при здійсненні цього провадження (ст. ст. 68, 71 КПК
України).
Одночасно слід мати на увазі, що у кримінальних провадженнях щодо
неповнолітніх можуть брати участь педагоги, психологи або лікарі, а також
представники служби у справах дітей та кримінальної міліції у справах
дітей (ст. ст. 491, 496 КПК України). Хоча вказані особи і не належать до
учасників кримінального провадження, їх виклик у судове засідання
сприятиме більш ефективному та належному судовому розгляду в силу
здійснюваної ними професійної діяльності.
Окремо слід зазначити, що відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України
до кола учасників кримінального провадження віднесено також свідків,
понятих та заставодавців. Однак за змістом п. 4 ч. 2 ст. 315 КПК України
зазначені особи можуть бути викликані до суду лише за клопотанням
учасників судового провадження для проведення їх допиту.

3.4. Розгляд клопотань учасників судового провадження

Відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК України сторони кримінального
провадження мають рівні права на збирання та подання суду речей,
документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших
процесуальних прав, передбачених Кодексом. Такі права є складовими
змагальності сторін та свободи в поданні суду своїх доказів, доведенні перед
судом їх переконливості, що є однією із загальних засад кримінального
провадження.
У цьому контексті під клопотанням слід розуміти офіційне звернення
учасника судового провадження до суду, який здійснює розгляд, викладене в
усній чи письмовій формі, про виконання певної процесуальної дії чи
ухвалення рішення, з питань, що мають значення для подальшого здійснення
судового провадження, з метою забезпечення прав та законних інтересів
особи у кримінальному судочинстві.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 315 КПК України у підготовчому судовому
засіданні підлягають вирішенню клопотання про: 1) здійснення судового
виклику певних осіб до суду для допиту; 2) витребування певних речей чи
документів. Водночас, як вбачається з ч. 3 цієї статті, учасниками також
може бути заявлено клопотання про обрання, зміну, чи скасування заходів
забезпечення кримінального провадження, у тому числі запобіжного заходу,
обраного щодо обвинуваченого (детальніше у підрозділах 3.5, 3.6
методичних рекомендацій). Крім цього, згідно з п. 5 ч. 2 ст. 315 КПК України
суд може вчиняти інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.
Отже, цілком очевидно, що перелік клопотань, які можуть бути
розглянуті в підготовчому судовому провадженні, не є вичерпним.
Так, згідно з п. п. 5, 6 ч. 1, ч. ч. 2, 3 ст. 303 КПК України під час
підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені прийняті на
досудовому слідстві: 1) рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні
потерпілим – особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою; 2) рішення, дії
чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки –
особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені
законом; 3) інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час
досудового розслідування (крім визначених у ч. 1 цієї статті).
Прокурор повинен бути готовим до розгляду цих клопотань,
обґрунтовуючи законність прийнятих під час досудового розслідування
рішень. Якщо він не доведе безпідставність заявлених клопотань, суд може
прийняти рішення про визнання особи потерпілою або про застосування
заходів безпеки до осіб, які їх потребують.
Крім цього, на підставі ч. 1 ст. 128 КПК України цивільний позов у
кримінальному провадженні може бути пред’явлений до початку судового
розгляду. З цією метою під час підготовчого судового засідання підлягають
вирішенню питання щодо: 1) визнання цивільним позивачем особи, яка на
цій стадії провадження пред’явила вимогу про відшкодування шкоди,
заподіяної кримінальним правопорушенням, якщо цього не було зроблено на
стадії досудового розслідування; 2) залучення особи цивільним відповідачем,
представником цивільного позивача, відповідача, якщо цього не було
зроблено на більш ранніх стадіях кримінального провадження.
 Слід звернути увагу, що в підготовчому судовому засіданні суд
розглядає клопотання лише учасників судового провадження, інші учасники
кримінального провадження таким правом не користуються (п. 4 ч. 2 ст. 315,
п. п. 19, 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК України). Отже, потерпілі, цивільні позивачі,
відповідачі або їх представники, які набули відповідного статусу учасника
судового провадження у підготовчому судовому засіданні, також вправі
заявляти клопотання, що мають значення для правильного вирішення цього
провадження (п. 5 ч. 1, ч. 3 ст. 303, ч. ч. 2, 3 ст. 61, ч. ч. 2, 3 ст. 62 КПК
України).
Згідно з ч. 1 ст. 134 КПК України, суд під час судового провадження
має право за власною ініціативою або за клопотанням прокурора,
підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, потерпілого, його
представника здійснити судовий виклик певної особи, якщо встановить
наявність достатніх підстав вважати, що така особа може дати показання, які
мають значення для кримінального провадження або її участь у
процесуальній дії є обов’язковою.
Отже, заявляючи під час підготовчого судового засідання клопотання
про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту (п. 4 ч. 2 ст.
315 КПК України), прокурору слід належно обґрунтувати необхідність їх
судового допиту у взаємозв’язку з подією кримінального правопорушення
або здійснюваним кримінальним провадженням.
Кримінальний процесуальний закон не визначає форму, у якій повинно
подаватися до суду клопотання про здійснення судового виклику (у КПК
1960 року список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, був
обов'язковим додатком до обвинувального висновку із зазначенням адрес
їхнього проживання).
За змістом ст. ст. 291, 292, 109 КПК України ні сам обвинувальний акт
чи клопотання про застосування примусових заходів медичного або
виховного характеру, ні реєстр матеріалів досудового розслідування не
містять відповідного переліку, а в журналі судового засідання фіксуються
лише процесуальні дії, що здійснюються судом під час судового засідання та
окремі відомості у випадках, передбачених Кодексом (п. п. 4, 6 ч. 1 ст. 108
КПК України). Очевидно, що таке клопотання має подаватися письмово із
зазначенням точної адреси місця проживання особи (осіб), оскільки судовий
виклик суд здійснює самостійно (ч. 2 ст. 134, ч. 1 ст. 135 КПК України).
Письмове клопотання прокурора підлягає обов'язковому оголошенню в
судовому засіданні.
Клопотання про витребування певних речей чи документів (ст. ст. 98,
99 КПК України) може бути заявлено прокурором лише тоді, коли він
доведе, що під час досудового розслідування йому не були відомі обставини
кримінального провадження, які вони підтверджують.
Перш ніж заявляти відповідні клопотання в підготовчому судовому
засіданні прокурор повинен: 1) впевнитися, що показання осіб, яких він
планує викликати в судове засідання, а також речі чи документи, які планує
витребувати, відповідатимуть вимогам належності та допустимості доказів у
кримінальному провадженні (ст. ст. 85-88 КПК України); 2) спрогнозувати
ефективність доведення висунутого особі обвинувачення під час судового
розгляду.
Слід мати на увазі, що згідно з ч. 2 ст. 92 КПК України обов’язок
доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру
процесуальних витрат та обставин, які характеризують особу
обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.
За змістом ч. 2 ст. 314, ст. 350 КПК України клопотання учасників
судового провадження в підготовчому судовому засіданні розглядаються
судом після того, як буде заслухана думка щодо них інших учасників
судового провадження, про що постановляється ухвала. Відмова в
задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному заявленню з інших
підстав.
Висловлюючи свою думку щодо клопотань, заявлених іншими
учасниками судового провадження, прокурор повинен виходити лише з того,
чи можуть бути прогнозовані захистом докази використані для встановлення
обставин, що мають значення для цього кримінального провадження. За
наявності відомостей, що докази, які пропонує отримати сторона захисту, є
неналежними та недопустимими, прокурор повинен заперечувати проти
задоволення цього клопотання, відповідно обґрунтувавши свою позицію.
Слід мати на увазі, що відхилення судом клопотань учасників судового
провадження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення
інших процесуальних дій на підтвердження чи спростування обставин,
з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного,
обґрунтованого та справедливого судового рішення, у подальшому може
бути визнано неповнотою судового розгляду, яка відповідно до п. 1 ч. 1 ст.
410 КПК України є підставою для скасування або зміни судового рішення в
апеляційному порядку.
3.5. Вирішення питань щодо заходів забезпечення кримінального
провадження
Відповідно до ч. 3 ст. 315 КПК України, під час підготовчого судового
засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право
обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального
провадження, у тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого.
До заходів забезпечення кримінального провадження згідно з ч. 2 ст.
131 КПК України, клопотання щодо застосування (скасування) яких можуть
бути заявлені в підготовчому судовому провадженні, належать:
1) судовий виклик за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його
захисника, потерпілого, його представника; привід за клопотанням сторони
кримінального провадження, потерпілого (ст. ст. 134, 140 КПК України);
2) накладення грошового стягнення за клопотанням прокурора (ст. 139
КПК України). Водночас, як видається, у підготовчому судовому засіданні
цей захід може бути застосовано лише в окремих випадках, пов’язаних з
невиконанням учасником підготовчого судового провадження своїх
процесуальних обов’язків (наприклад, якщо учасник судового провадження,
участь якого є обов’язковою, не з’явився в підготовче судове провадження,
що призвело до його відкладення);
3) відсторонення від посади або продовження цього строку за
клопотанням прокурора (ч. 2 ст. 154, ст. 155, ч. 1 ст. 158 КПК України);
скасування відсторонення від посади за клопотанням прокурора,
обвинуваченого (ч. 3 ст. 158 КПК України);
4) тимчасовий доступ до речей і документів за клопотанням сторін
кримінального провадження (ст. 160 КПК України);
5) арешт майна за клопотанням прокурора, цивільного позивача з
метою забезпечення цивільного позову (ч. ч. 1, 3 ст. 171 КПК України) –
може бути предметом вирішення в підготовчому судовому засіданні як у
випадку пред’явлення позову на стадії досудового розслідування, коли
питання забезпечення цивільного позову залишилось невирішеним, так і у
випадку прийняття позову під час підготовчого судового провадження;
скасування арешту майна за клопотанням обвинуваченого, його захисника
чи законного представника, іншого власника або володільця майна (ч. 1 ст.
174 КПК України);
6) запобіжні заходи (детально у підрозділі 3.6 методичних
рекомендацій).
Слід урахувати, що в підготовчому судовому провадженні не можуть
бути заявлені клопотання про заходи, застосування яких можливе лише під
час досудового розслідування. Наприклад, тимчасове обмеження в
користуванні спеціальним правом застосовується під час досудового
розслідування як один із засобів припинення кримінального правопорушення
чи запобігання вчиненню іншого, а також як засіб припинення чи запобігання
протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному
провадженню (ст. ст. 148, 150 КПК України).
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 172, п. 2 ч. 1 ст. 169 КПК України клопотання
прокурора про арешт тимчасово вилученого майна може бути предметом
розгляду судом у судовому провадженні, однак практичне застосування
цього інституту під час підготовчого судового засідання є проблематичним.
Слід мати на увазі, що у ч. 5 ст. 171, ч. 1 ст. 172 КПК України встановлено
обмежені строки подачі такого клопотання слідчим або прокурором (не
пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має
бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено) та розгляду його
судом (не пізніше двох днів з дня його надходження до суду).
Такий порядок не відповідає приписам ч. 1 ст. 314 КПК України щодо
порядку призначення та проведення підготовчого судового засідання.
Окремий розгляд клопотання про арешт тимчасово вилученого майна після
направлення до суду обвинувального акта, клопотання про застосування
примусових заходів виховного або медичного характеру в підготовчому
судовому провадженні законом не передбачено. Отже, ці питання повинні
вирішуватися в межах досудового розслідування або безпосередньо під час
судового розгляду, якщо виникне така необхідність.
Формуючи свою позицію щодо власного звернення до суду з
відповідним клопотанням або висловлення думки щодо клопотань інших
учасників судового провадження, прокурор повинен керуватися
положеннями розділу II КПК України, з урахуванням особливостей,
передбачених ст. 333 КПК України
Так, заявляючи клопотання про надання тимчасового доступу до речей
і документів, прокурор повинен навести причини, через які доступ не був
здійснений під час досудового розслідування. Якщо зазначене клопотання суд
задовольнить, судовий розгляд має бути відкладений на строк, достатній для
виконання відповідних процесуальних дій та ознайомлення учасників
судового провадження з його результатами згідно з правилами ст. 290 КПК
України.
Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального
провадження (арешту майна, відсторонення від посади, тимчасового доступу
до речей і документів, запобіжних заходів) повинні подаватися прокурором у
письмовій формі (ч. 2 ст. 155, ч. 1 ст. 158, ст. ст. 160, 171, ч. 2 ст. 184, ч. 3 ст.
200 КПК України).
3.6. Вирішення питань щодо запобіжного заходу стосовно
обвинуваченого
Одним із заходів забезпечення кримінального провадження є запобіжні
заходи щодо особи, перелік яких визначено у ст. 176 КПК України. До них
належать: особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт
та тримання під вартою.
За змістом ч. 3 ст. 315, ч. ч. 1, 2 ст. 331 КПК України під час
підготовчого судового засідання суд за клопотанням сторони обвинувачення
або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати
запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення судом питання щодо
запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього
Кодексу.
Відповідно до ч. 4 ст. 176 КПК України під час судового провадження
запобіжні заходи застосовуються судом за клопотанням прокурора. Отже,
якщо обвинуваченому під час досудового розслідування не було обрано
жодного запобіжного заходу або було обрано, а надалі скасовано, у
підготовчому судовому провадженні ініціатором обрання запобіжного
заходу може виступити лише прокурор.
Слід пам’ятати, що за імперативними приписами ч. 2 ст. 177 КПК
України прокурору заборонено ініціювати застосування запобіжного заходу
без наявності для цього підстав. Заявляючи відповідне клопотання,
прокурор повинен довести таку необхідність та вказати мету обрання
запобіжного заходу. У клопотанні, зокрема, обов’язково повинно бути
зазначено: 1) посилання на один або кілька ризиків, зазначених у ст. 177 КПК
України; 2) виклад обставин, на підставі яких прокурор дійшов висновку про
наявність цих ризиків, з посиланням на матеріали, що підтверджують ці
обставини; 3) обґрунтування неможливості запобігання ризику (ризикам),
зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м'яких запобіжних
заходів (п. п. 4-6 ч. 1 ст. 184 КПК України). Застосування запобіжного заходу
до кожної особи потребує внесення окремого клопотання (ч. 4 ст. 184 КПК
України).
Клопотання про зміну запобіжного заходу може заявлятися не лише
прокурором, а й стороною захисту – підозрюваним, обвинуваченим, до якого
застосовано запобіжний захід, їх захисниками (ч. 1 ст. 200, ч. 1 ст. 201 КПК
України). Зміна може полягати у застосуванні як більш суворого, так і менш
суворого запобіжного заходу. Якщо клопотання про зміну запобіжного
заходу заявлено прокурором, у ньому обов'язково зазначаються обставини,
які: 1) виникли після прийняття попереднього рішення про застосування
запобіжного заходу; 2) існували під час прийняття попереднього рішення про
застосування запобіжного заходу, але про які прокурор на той час не знав і не
міг знати (ч. 2 ст. 200 КПК України).
Аналогічно клопотання про скасування запобіжного заходу може
заявлятися як прокурором, так і іншою стороною судового провадження,
якщо відпали відповідні підстави для його застосування (ч. 1 ст. 331 КПК
України).
Слід нагадати, що ухвали, постановлені під час судового провадження
в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень у порядку ч. 1 ст. 392
КПК України, оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених
Кодексом (ч. 2 ст. 392 КПК України). Таким чином, ухвала суду в
підготовчому судовому засіданні, якою, зокрема, вирішено питання щодо
заходів забезпечення кримінального провадження, у т. ч. й запобіжного
заходу щодо обвинуваченого, не може бути оскаржена в апеляційному
порядку.
За змістом ч. 3 ст. 315 КПК України за відсутності клопотань учасників
судового провадження про зміну чи скасування обраних під час досудового
розслідування заходів забезпечення кримінального провадження (у тому
числі запобіжного заходу щодо обвинуваченого) вони вважаються
продовженими.
Разом з цим слід мати на увазі, що згідно з ч. 3 ст. 331 КПК України суд
за власною ініціативою, незалежно від наявності клопотань сторін
кримінального провадження, зобов’язаний розглянути питання доцільності
продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного
строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з
дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді
тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю
вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може
перевищувати двох місяців.
Тому у випадку, коли цей строк спливає на момент підготовчого
судового провадження, прокурор повинен у підготовчому судовому засіданні
обґрунтувати свою позицію щодо необхідності продовження строку
тримання обвинуваченого під вартою, якщо не відпали підстави, визначені п.
1 ч. 3 ст. 199 КПК України, або подати суду відповідне клопотання про зміну
запобіжного заходу, обґрунтувавши належним чином свої доводи (ст. 200
КПК України).

4. Підготовче судове провадження при особливих порядках

провадження в суді першої інстанції
4.1. Особливості судового розгляду в спрощених провадженнях
щодо кримінальних проступків
Одним із способів прискорення судового розгляду кримінальних
проступків є надання учасникам судового провадження права на розгляд
відповідного кримінального провадження без їх виклику до суду.
Згідно зі ст. 381 КПК України суд за клопотанням прокурора або
слідчого, погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний
акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового
розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового
провадження якщо: 1) обвинувачений, що був представлений захисником,
беззаперечно визнав свою винуватість; 2) обвинувачений не оспорює
встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом
обвинувального акта за його відсутності; 3) потерпілий не заперечує проти
такого розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КПК України суд у п’ятиденний строк з дня
отримання обвинувального акта з клопотанням про його розгляд у
спрощеному провадженні вивчає його та додані до нього матеріали і
ухвалює вирок.
Направляючи до суду обвинувальний акт з клопотанням про розгляд
його в спрощеному провадженні, прокурор повинен знати, що суд може не
погодитися з таким процесуальним порядком прийняття рішення по суті
обвинувачення, і за наявності в нього різного роду сумнівів призначити
судовий розгляд та викликати в підготовче судове засідання учасників
кримінального провадження (ч. 3 ст. 382 КПК України).
Необхідність проведення судового розгляду такого обвинувального
акта може виникнути, якщо: а) відсутні фактичні підстави для визнання
винуватості; б) існують обґрунтовані підстави вважати, що особа
недобровільно визнала свою винуватість та з тих чи інших причин не
оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини; в) проведення
розгляду обвинувального акта у спрощеному провадженні порушує права,
свободи чи інтереси сторін або інших осіб тощо.
Особливості цього провадження більш детально висвітлено в
Методичних рекомендаціях з питань спрощених форм кримінального
провадження та участі прокурора в цих провадженнях в суді.

4.2. Підготовче засідання у кримінальних провадженнях,

здійснюваних судом присяжних
За приписами ст. 384 КПК України прокурор зобов’язаний роз’яснити
обвинуваченому у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді
довічного позбавлення волі, можливість, особливості та правові наслідки
розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних.
Відповідне роз’яснення прокурора повинно бути складене в письмовій формі
та додане до обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового
розслідування, які передаються до суду.
Отже, роз’яснення прокурора в порядку ст. 384 КПК України повинно
оголошуватися обвинуваченому під розписку вже після складання
обвинувального акта і одночасно з іншими додатками, визначеними ч. 4 ст.
291 КПК України, та самим обвинувальним актом скеровуватися до суду.
Оскільки в кримінальному провадженні щодо особливо тяжких
злочинів (у тому числі за які передбачено покарання у виді довічного
позбавлення волі) участь захисника є обов’язковою (ч. 1 ст. 52 КПК
України), відповідне роз’яснення прокурора про суд присяжних повинно
оголошуватися обвинуваченому в присутності його захисника та
стверджуватися підписом останнього.
Прокурору необхідно врахувати, що обвинувачений має право заявити
клопотання про розгляд кримінального провадження стосовно нього судом
присяжних лише під час підготовчого судового засідання (ч. 2 ст. 384 КПК
України).
Тобто залучення суду присяжних до правосуддя є виключним правом
обвинуваченого і не надається іншим суб'єктам кримінального процесу.
Формування суду присяжних відбувається вже після призначення судового
розгляду по суті висунутого обвинувачення (ст. 385 КПК України). Згідно
з ч. 3 ст. 31 КПК України кримінальне провадження стосовно кількох
обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх
обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд.
Отже, підготовче судове засідання в цих провадженнях здійснюється
колегіально судом у складі трьох професійних суддів, як це передбачено ч. 3
ст. 31 КПК України, визначених автоматизованою системою документообігу
суду відповідно до ст. 35 КПК України. Підготовче засідання відбувається в
загальному порядку відповідно до ст. ст. 314-317 КПК України за участю
прокурора, обвинуваченого, захисника, потерпілого, його представника та
законного представника, інших учасників судового провадження, визначених
п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України, з урахуванням правил судового розгляду.
При цьому слід мати на увазі, що в підготовчому судовому засіданні
щодо злочинів, за які кримінальним законом передбачається довічне
позбавлення волі, прокурору необхідно висловлювати свою позицію
виключно з питань, передбачених п. п. 2-5 ч. 3 ст. 314 КПК України, оскільки
згідно з положеннями глави 35 КПК України укладення угод у цих
кримінальних провадженнях не допускається.

5. Порядок та особливості оскарження судових рішень, прийнятих

у підготовчому судовому провадженні
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 314, ч. 1 ст. 475 КПК України у підготовчому
судовому засіданні суд може прийняти рішення про затвердження угоди про
примирення або визнання винуватості та ухвалити вирок про затвердження
цієї угоди, призначивши узгоджену сторонами міру покарання.
Оскарження вироку суду на підставі угоди має свої особливості. Слід
мати на увазі, що за приписами ч. 4 ст. 475 КПК України вирок на підставі
угоди може бути оскаржений в апеляційному порядку виключно з підстав,
передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 394 цього Кодексу.
Так вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між
потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим може бути оскаржений в
апеляційному порядку:
1) обвинуваченим, його захисником, законним представником а також
потерпілим, його представником, законним представником виключно з
підстав: а) призначення судом покарання, суворішого ніж узгоджене
сторонами угоди; б) ухвалення вироку без згоди обвинуваченого
(потерпілого) на призначення покарання; в) невиконання судом вимог,
встановлених ч. ч. 5-7 та ч. ч. 6, 7 ст. 474 КПК України, відповідно, у тому
числі нероз’яснення обвинуваченому (потерпілому) наслідків укладення
угоди;
2) прокурором виключно з підстав: а) затвердження судом угоди у
кримінальному провадженні, в якому згідно з ч. 3 ст. 469 КПК України угода
не може бути укладена.
Вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та
підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути
оскаржений:
1) обвинуваченим, його захисником, законним представником
виключно з підстав: а) призначення судом покарання, суворішого, ніж
узгоджене сторонами угоди; б) ухвалення вироку без згоди обвинуваченого
на призначення покарання; в) невиконання судом вимог, встановлених ч. ч. 4,
6, 7 ст. 474 КПК України, у тому числі нероз’яснення обвинуваченому
наслідків укладення угоди;
2) прокурором виключно з підстав: а) призначення судом покарання,
менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; б) затвердження судом
угоди у провадженні, у якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК України угода не
може бути укладена.
Прокурору необхідно врахувати, що ухвала суду про відмову у
затвердженні угоди та повернення кримінального провадження для
продовження досудового розслідування оскарженню не підлягає. У такому
випадку подальше провадження здійснюється на загальних підставах. Треба
мати на увазі, що повторне звернення з угодою до суду в одному
кримінальному провадженні кримінальним процесуальним законом не
допускається (ч. 8 ст. 474 КПК України).
Певні обмеження стосуються також можливості оскарження вироку
суду за результатами спрощеного провадження щодо кримінальних
проступків. За приписами ч. 5 ст. 382 КПК України копія вироку за
результатами розгляду обвинувального акта з клопотанням про його розгляд
у спрощеному провадженні не пізніше дня, наступного за днем ухвалення,
надсилається учасникам судового провадження, які з дня отримання мають
право на його апеляційне оскарження з урахуванням особливостей,
передбачених ч. 1 ст. 394 КПК України. Такий вирок, зокрема, не може бути
оскаржений в апеляційному порядку з підстав: 1) розгляду провадження за
відсутності його учасників; 2) не дослідження доказів у судовому засіданні;
3) з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини.
Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому судовому
засіданні суд може також прийняти рішення про закриття провадження у
випадку встановлення підстав, передбачених п. п. 4-8 ч. 1 або ч. 2 ст. 284
КПК України.
Ухвала суду про закриття кримінального провадження може бути
оскаржена в апеляційному порядку на загальних підставах, визначених
главою 31 КПК України (ч. 8 ст. 284, ч. 5 ст. 288 КПК України).
Слід звернути увагу, що в разі встановлення необґрунтованості
клопотання прокурора про звільнення особи від кримінальної
відповідальності суд своєю ухвалою відмовляє у його задоволенні та
повертає клопотання прокурору для здійснення кримінального провадження
в загальному порядку. При цьому, виходячи зі змісту ч. 4 ст. 288 КПК
України, ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання прокурора про
звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності оскарженню не
підлягає.
Відповідно до ч. 4 ст. 314 КПК України апеляційному оскарженню на
загальних підставах підлягає також ухвала про повернення обвинувального
акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або
виховного характеру. Відповідне рішення може бути прийнято судом у
підготовчому судовому засіданні на підставі п. 3 ч. 3 ст. 314 цього Кодексу у
зв’язку з невідповідністю цих документів вимогам кримінального
процесуального закону (ст. ст. 291, 292, ч. 5 ст. 499, ч. 3 ст. 511 КПК
України).
Ухвала про направлення обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до
відповідного суду для визначення підсудності, а також ухвала про призначення
судового розгляду на підставі обвинувального акта, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру (п. п.
4, 5 ч. 3 ст. 314 КПК України) оскарженню учасниками судового
провадження не підлягає.
У касаційному порядку відповідно до ч. 2 ст. 424 КПК України
можуть бути оскаржені, зокрема, ухвали суду першої інстанції після їх
перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції,
якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню.
Отже, серед ухвал, постановлених судом у підготовчому судовому
провадженні, до суду касаційної інстанції можуть бути оскарженні
виключно ухвали про закриття кримінального провадження (після їх
перегляду в апеляційному порядку) як такі, що перешкоджають подальшому
кримінальному провадженню.
Крім цього, у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки на
підставі угод з урахуванням особливостей, визначених ч. 3 ст. 424 КПК
України.
Так, вирок суду першої інстанції на підставі угоди, ухвалений під час
підготовчого судового засідання, після його перегляду в апеляційному
порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами
розгляду апеляційної скарги на такий вирок можуть бути оскаржені в
касаційному порядку:
1) засудженим, його захисником, законним представником виключно з
підстав: а) призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене
сторонами угоди; б) ухвалення вироку без згоди засудженого на
призначення покарання; в) невиконання судом вимог, встановлених ч. ч. 4-7
ст. 474 КПК України, у тому числі нероз’яснення засудженому наслідків
укладення угоди;
2) потерпілим, його представником, законним представником
виключно з підстав: а) призначення судом покарання менш суворого, ніж
узгоджене сторонами угоди; б) ухвалення вироку без згоди потерпілого на
призначення покарання; в) невиконання судом вимог, встановлених ч. ч. 6
або 7 ст. 474 КПК України; г) нероз’яснення потерпілому наслідків
укладення угоди;
3) прокурором виключно з підстав: а) призначення судом покарання
менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; б) затвердження судом
угоди у провадженні, у якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК України угода не
може бути укладена.
2. Поняття і значення
Підготовче провадження у суді першої інстанції - це стадія
кримінального процесу, в якій суд розглядає обвинувальний акт, клопотання
про застосування ПЗМХ чи ПЗВХ з метою вирішення питання про
призначення судового розгляду або клопотання про звільнення від
кримінальної відповідальності.
Процесуальне значення підготовчого провадження полягає у такому.
1. Стадія є свого роду "процесуальним фільтром" судового
провадження, не допускаючи до судового розгляду матеріали досудового
розслідування, якщо вони не відповідають закону. Ця стадія є обов'язковою у
системі кримінального провадження.
2. В ній визначаються межі майбутнього судового розгляду. Розгляд
справи по суті у суді першої інстанції може відбуватися тільки за тим
обвинуваченням, що було представлене прокурором у підготовчому
провадженні.
3. Підготовче провадження забезпечує створення всіх необхідних умов
для правильної організації і успішного проведення судового засідання.
Підготовче провадження здійснюється на підставі таких загальних
положень:
1) суду забороняється вирішувати наперед питання про винність
обвинуваченого (підсудного). Це положення слід розуміти не лише як
заборону постановлення вироку, а ще й як заборону формулювання у
рішеннях, притаманних для підготовчого судового засідання, висновків щодо
винності чи невинуватості обвинуваченого (підсудного). У судах першої
інстанції за результатами розгляду в підготовчому провадженні не може бути
викладено у формулюваннях, які порушують принцип невинуватості особи.
2) під час підготовчого провадження не можуть бути присутні особи,
які не є представниками сторін або потерпілими (свідки, експерти тощо);
3) забороняється провадження слідчих (розшукових) дій.

6. Підсудність.
Інститут підсудності має велике практичне значення. Чітке, юридично
обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а
також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення
кримінальних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової
системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій
справедливого правосуддя. Додержання правил про підсудність сприяє
швидкому, всебічному і повному розгляду кримінальної справи з
урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами
державних коштів, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед
законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує
реалізацію права обвинуваченого на компетентний суд.
Цей правовий інститут є однією з правових гарантій справедливого
правосуддя, а, отже, є також і процесуальною гарантією, тобто встановленим
процесуальним законом засобом, яким забезпечується правильне здійснення
по кожній справі завдань правосуддя.
Особливе значення вона набуває як засіб, яким охороняються та
забезпечуються права та законні інтереси осіб. Так, одним з невід’ємних прав
особи є право на розгляд її справи компетентним судом. У відповідності з
частини першої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права 1966 р. «кожен має право при розгляді будь-якого кримінального
обвинувачення, що пред’являється йому, або при визначенні його прав і
обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний
розгляд справи компетентним, незалежним та неупередженим судом, який
створено на підставі закону».
Отже, інститут підсудності має також важливе значення для чіткого
функціонування як судової системи у цілому, так і для приватних осіб, бо
кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має
право вимагати, щоб його справу розглядав суд компетентний, незалежний та
неупереджений.
Види підсудності
Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України прямо
виокремлює тільки два види підсудності: інстанційну (ст. 33 КПК) та
територіальну (ст. 32 КПК). Однак, як на наш погляд, із системного аналізу
норм КПК випливає існування й інших видів підсудності, про що йдеться
далі.
Інстанційна підсудність
 У відповідності зі статтею 33 КПК України в залежності від судової
інстанції, яка здійснює кримінальне провадження, законодавець вирізняє
таки підвиди інстанційної підсудності:
- підслідність судів першої інстанції – місцевих (районних, міських,
районних у містах, міськрайонних);
- підслідність судів апеляційній інстанції (Апеляційний суд
Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і
Севастополя);
- підслідність суду касаційної інстанції (Вищий спеціалізований суд
України з розгляду цивільних і кримінальних справ);
- підслідність Верховного Суду (діє, як суд касаційної інстанції);
- підслідність судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій – у
провадженнях за нововиявленими обставинами.
Територіальна підсудність
Територіальна підсудність – найбільш поширений різновид
підсудності, за правилами якої визначають, якому конкретно із судів
загальної юрисдикції підсудна справа. Вона (територіальна підсудність)
розмежовує компетенцію по розгляду справ між однорідними судами однієї
судової ланки та визначається місцем вчинення злочину, внаслідок чого її
іноді іменують «місцевою».
За загальним правилом, кримінальне провадження здійснює суд, у
межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне
правопорушення.
Якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити
неможливо, у дію вступає інше правило – кримінальне провадження
здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено
досудове розслідування.
У разі якщо було вчинено кілька кримінальних правопорушень,
кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції
якого вчинено більш тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими
за тяжкістю, – суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено останнє
за часом кримінальне правопорушення.
Спеціальна (суб’єктна, персональна) підсудність
Персональна (суб’єктна) підсудність визначається властивостями
(ознаками, особливостями) особистості обвинуваченого (підсудного).
Найчастіше до уваги беруться такі персональні властивості як посадове
становище або вік. З аналізу норм чинного КПК України до таких осіб,
зокрема, можна віднести:
1) осіб, зазначених у пунктах 1, 2 та 3 частини другої статті 2 Закону
України «Про державну службу» (частина дев’ята статті 31 КПК України);
2) Голову Верховної Ради України, його першого заступника чи
заступника (частина дев’ята статті 31 КПК України);
3) Прем’єр-міністра України (частина дев’ята статті 31 КПК України);
4) Генерального прокурора України, його першого заступника чи
заступника (частина дев’ята статті 31 КПК України);
 5) Голову Конституційного Суду України, його заступника чи суддю
Конституційного Суду України (частина дев’ята статті 31 КПК України);
6) Голову Верховного Суду, його першого заступника, заступника чи
суддю Верховного Суду України (частина дев’ята статті 31 КПК України);
7) голів вищих спеціалізованих судів, їх заступників чи суддів вищих
спеціалізованих судів (частина дев’ята статті 31 КПК України);
8) Голову Національного банку України, його першого заступника чи
заступника,
9) члена Ради національної безпеки і оборони України (частина дев’ята
статті 31 КПК України);
10) осіб, посади яких згідно із статтею 6 Закону України «Про
державну службу» віднесені до посад державної служби підгруп I-1, I-2, I-3
(частина дев’ята статті 31 КПК України);
11) неповнолітніх (частина десята статті 31 КПК України);
12) суддів (частина друга статті 32 КПК України).
Крім того, законодавчі правила спеціальної (суб’єктної, персональної)
підсудності стосовно неповнолітньої особи говорять про те, що кримінальне
провадження щодо розгляду стосовно неї обвинувального акта, клопотань
про звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових
заходів медичного чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи
припинення, а також кримінальне провадження в апеляційному чи
касаційному порядку щодо перегляду прийнятих із зазначених питань
судових рішень здійснюються суддею, уповноваженим згідно із Законом
України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення кримінального
провадження стосовно неповнолітніх. У разі якщо таке кримінальне
провадження має здійснюватися судом колегіально, головуючим під час
судового розгляду може бути лише суддя, уповноважений згідно із Законом
України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення кримінального
провадження стосовно неповнолітніх. (частина десята статті 31 КПК
України).
Підсудність за зв’язком проваджень
Слід зазначити, що підсудність за зв’язком справ у чинному КПК
України, чітко не виокремлено. Деякий натяк на існування цього виду
підсудності може дати комплексний аналіз статей 217 та 334 КПК України.
Так, згідно з частиною першою статті 217 КПК України у випадках
необхідності в одному провадженні можуть бути об’єднані матеріали
досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні
одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної
у вчиненні кількох кримінальних правопорушень.
Відповідно до ст.334 КПК судові провадження можуть бути об’єднані в
одне провадження або виділені в окреме провадження ухвалою суду, на
розгляді якого вони перебувають. Інший випадок – у разі, якщо на розгляд
місцевого суду надійшло кримінальне провадження щодо особи, стосовно
якої цим судом вже здійснюється судове провадження, воно передається
складу суду, що його здійснює, для вирішення питання про об’єднання
судових проваджень (частина друга статті 334 КПК України).

Контрольні питання:

1. Розкрийте сутність інституту підсудності.

2. Охарактеризуйте види підсудності.
3. Охарактеризуйте завдання підготовчого провадження та його
значення.
4. У чому полягає диференціація кримінальної процесуальної форми в
підготовчому провадженні?
5. Охарактеризуйте процесуальний порядок підготовчого провадження:
учасники судового провадження, процедура, засоби фіксації ходу судового
засідання.
 Лекція 22. Судовий розгляд. Судові рішення.
(2 год.)
Мета:
- освітня (навчальна): визначення сутності і значення стадії судового розгляду
та ознайомлення із загальними положеннями даного етапу кримінального провадження;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що регламентують проведення судового розгляду;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних інтересів
учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й неухильного
виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних актів.

План:
1. Суть і значення стадії судового розгляду.
2. Характеристика загальних положень судового розгляду.

Основні поняття: значення судового розгляду; загальні умови

(положення) судового розгляду; межі судового розгляду; види судових
рішень; процедура судового розгляду.

1. Суть і значення стадії судового розгляду

Судовий розгляд представляє собою центральну стадію кримінального
процесу, саме у цій стадії суд, вислухавши сторону обвинувачення і сторону
захисту, безпосередньо дослідивши всі докази, виносить остаточне рішення
про винуватість обвинуваченого і призначення йому покарання або
визначення обвинуваченого невинним та виправданим.
Судовий розгляд – це реалізація всіх принципів кримінального
процесу, які гарантують максимальну можливість достовірності результатів
дослідження і охорону прав громадян при вирішені кримінальної справи.
Методи дослідження в судовому розгляді інші, ніж методи розслідування. В
судовому розгляді обставини справи досліджуються і обговорюються судом
на засадах гласності, усності, безпосередності і змагальності. Суд може
дослідити ті факти і обставини, які органи розслідування визнали
неістотними, дійти висновку про їх істотність і зробити з них відповідні
висновки при вирішенні питання щодо винуватості і ступеня
відповідальності обвинуваченого. І навпаки, суд може визнати неістотними
те, що слідчий чи прокурор вважали істотними.
У судовому розгляді відбувається нове дослідження доказів, що були
зібрані під час розслідування, Проте у судовому розгляді можуть
досліджуватися і нові докази, які подано учасниками судового розгляду або
витребувано судом. Дослідження доказів у судовому засіданні відбувається
за активної участі сторін.
Судовий розгляд – це центральна стадія кримінального процесу. У цій
стадії суд, здійснюючи правосуддя, остаточно вирішує питання про
винуватість або невинуватість особи, яку звинувачували в скоєні злочину.
Суд самостійно досліджує усі докази, які було зібрано в ході досудового
слідства.
Кримінально-процесуальний закон виділяє кілька структурних
елементів (частин) судового розгляду, що об’єднують процесуальні дії з
чітко окресленим змістом, кожна з цих частин має свої конкретні завдання.:
1) підготовча частина судового розгляду;
2) судове слідство;
3) судові дебати;
4) останнє слово обвинуваченого;
5) постановлення и проголошення вироку.

2. Характеристика загальних положень судового розгляду

Загальні положення судового розгляду – це нормативні приписи, які
сприяють реалізації принципів кримінального процесу и створюють гарантію
постановлення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення
у справі. Їх не можна ототожнювати з усіма принципами кримінального
процесу, оскільки вони діють не в усіх стадіях, а в одній стадії - судовому
розгляді .
Загальні положення судового розгляду – це сукупність (система)
процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань
(принципів) кримінального судочинства: законність, рівність перед законом і
судом, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини;
змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведені
перед судом їх переконливості; гласність і відкритись судового провадження
та його повне фіксування технічними засобами; розумність строків та ін.
Строки та загальний порядок судового розгляду (ст.318 КПК України).
Судовий розгляд має бути проведений і завершений протягом
розумного строку.
Незмінність складу суду ( ст.319 УПК України).
Кожна справа повинна бути проведена в одному складі суддів.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється професійним
судом одноособово, щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання
у виді позбавлення волі на строк більше десяті років, здійснюється
колегіально судом у складі трьох професійних судів, щодо злочинів, за
вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється
колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням
обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та
трьох присяжних.
У разі, якщо суддя позбавлений можливості брати участь у судовому
засіданні, він має бути заміненим іншим суддею.
Суд і учасники судового розгляду (ст. 319-321 УПК України).
Кримінальній процесуальний кодекс визначає загальне коло учасників
судового розгляду. Вони наділені рівними процесуальними правами щодо
надання доказів, участі у дослідженні доказів, надання суду документів і
предметів, які можуть бути використані як речові докази, заявляють
клопотання про виклик свідків, призначення експертизи. Вони висловлюють
свою думку щодо клопотань інших учасників, виступають у судових дебатах.
Наслідки неприбуття учасників судового розгляду (ст.323-327 КПК
України).
Якщо обвинувачений, до якого не застосовано запобіжний захід у
вигляді тримання під вартою, не прибув за викликом у судове засідання, суд
відкладає судовий розгляд, призначає дату нового засідання і вживає заходів
до забезпечення його прибуття до суду. Суд також має право постановити
ухвалу про привід обвинуваченого, або ухвалу про накладання на нього
грошового стягнення.
Якщо в судове засідання не прибув за повідомленням прокурор або
захисник у кримінальному провадженні, де участь захисника є обов’язковою,
суд відкладає судовій розгляд, визначає дату, час та місце проведення нового
засідання і вживає заходів до прибуття їх до суду. Одночасно, якщо причина
неприбуття є неповажною, суд порушує питання про відповідальність
прокурора або адвоката, які не прибули, перед органами, що згідно із
законом уповноваженні притягати їх до дисциплінарної відповідальності.
У разі неможливості подальшої участі прокурора в судовому
провадженні він замінюється іншим.
Якщо в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, який
належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, суд,
заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи
можливо за його відсутності з’ясувати всі обставини під час судового
розгляду, вирішує питання про проведення судового розгляду без
потерпілого або про відкладення судового розгляду. Суд за власною
ініціативою чи клопотанням прокурора, має право накласти грошове
стягнення.
Якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач, його
представник чи законний представник, суд залишає цивільний позов без
розгляду. Однак цивільний позов може бути розглянутий за відсутності
цивільного позивача, його представника чи законного представника, якщо від
нього надійшло клопотання про розгляд позову за його відсутності, або якщо
обвинувачений чи цивільний відповідач повністю визнав пред’явлений
позов.
Якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач,
який не є обвинуваченим, або його представник, суд, заслухавши думку
учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за
відсутності зазначених осіб з’ясувати обставини, що стосуються цивільного
позову, вирішує питання про проведення судового розгляду без них або про
відкладення судового розгляду. Суд має право накласти грошове стягнення
на цивільного відповідача.
У випадку неприбуття в судове засідання за викликом свідка,
спеціаліста, перекладача або експерта, та заслухавши думку учасників
судового провадження, суд після допиту інших присутніх свідків призначає
нове судове засідання і вживає заходів для його прибуття. Суд також має
право постановити ухвалу про привід свідка або ухвалу про накладання на
нього грошевого стягнення.
Безпосередність, усність судового розгляду - це дослідження суддями
в судовому засіданні доказів, зібраних у справі, яке відбувається шляхом
допитів обвинуваченого, свідків, експертів, огляду речових доказів, огляду і
оголошення протоколів слідчих дій, інших доказів тощо.
Усність судового розгляду полягає в тому, що під час розгляду справи
в судовому засіданні суд і учасники судового розгляду спілкуються в усній
формі. Обвинувачений, потерпілій, свідки дають показання в усній формі.
Дотримання загального положення про безпосередність судового
розгляду сприяє й положення закону про безперервність судового розгляду .
Безперервність судового розгляду (ст. 322 УПК України).
Судовий розгляд відбувається безперервно, крім часу, призначеного
для відпочинку. Не вважаються порушенням безперервності судового
розгляду випадки відкладання судового засідання внаслідок:
1) неприбуття сторони або інших учасників кримінального
провадження;
2) складання та погодження прокурором процесуальних документів
щодо відмови від підтримання державного обвинувачення, зміни
обвинувачення, або висунення додаткового обвинувачення;
3) підготовки захисту обвинуваченого від зміненого чи додаткового
обвинувачення;
4) підготовка потерпілого для підтримання обвинувачення в суді, якщо
прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення;
5) проведення дослідження речових доказів за місцем їх знаходження,
огляду на місті;
6) проведення експертизи;
7) надання доступу до речей чи документів або доручення проведення
слідчих (розшукових) дій під час судового провадження.
Об’єднання і виділення матеріалів кримінального провадження (ст.334
КПК України).
Матеріали кримінального провадження можуть об’єднуватися в одне
провадження або виділятися в окреме провадження ухвалою суду, на
розгляді якого вони перебувають.
Матеріали кримінального провадження не можуть бути виділені в
окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту судового
розгляду.
Обрання, скасування або заміна запобіжного заходу в суді (ст.331 УПК
України).
Обрання, зміна і скасування запобіжних заходів щодо обвинуваченого
на практиці застосовується майже у кожній справі та дуже часто пов’язане з
обмеженням конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема
свободи пересування, а втручання у право на особисту свободу належить до
числа найсерйозніших обмежень основних прав. У зв’язку з цим суд повинен
особливу увагу приділяти підставам, доцільності обрання або заміни особі
запобіжного заходу, приймати рішення, всебічно розглянувши це питання.
 Застосування заходів забезпечення кримінального провадження та
проведення слідчих ( розшукових) дій під час судового провадження (ст. 333
КПК України).
Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються під
час судового провадження згідно з положеннями розділу другого КПК
України.
У разі, якщо під час судового розгляду виникне необхідність у
встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне значення
для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені або
перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони кримінального
провадження має право доручити органу досудового розслідування провести
певні слідчі(розшукові) дії. У разі прийняття такого рішення суд відкладає
судовий розгляд на строк, достатній для проведення слідчої(розшукової) дії
та ознайомлення учасників судового провадження за її результатами.
Проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції під час
судового провадження (ст.336 УПК України).
Судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції
під час трансляції з іншого приміщення, у тому числі, яке знаходиться поза
межами приміщення суду (дистанційне судове провадження), у разі:
1) неможливості безпосередньої участі учасника кримінального
провадження в судовому провадженні за станом здоров’я або інших
поважних причин;
2) необхідності забезпечення безпеки осіб;
3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка,
потерпілого;
4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності
судового провадження;
5) наявності інших підстав, визнаних судом достатніми.
Хід і результати процесуальних дій, проведених у режимі
відеоконференції , фіксуються за допомогою технічних засобів відеозапису.

Контрольні питання:
1. Які межі судового розгляду в кримінальному провадженні? Назвіть
умови та порядок зміни обвинувачення в суді.
2. Охарактеризуйте процедуру судового розгляду. З яких основних
етапів складається судовий розгляд?
3. Надайте поняття судового рішення.
4. Яким правовим вимогам має відповідати судове рішення?
Охарактеризуйте ці вимоги.
5. У чому полягає формальна та змістовна законність судового рішення?
 Лекція 23. Особливі порядки провадження в суді першої інстанції.
Спрощене провадження щодо кримінальних проступків.
(2 год.)
Мета:
- освітня (навчальна): набуття знань щодо особливих порядків провадження в
суді першої інстанції та спрощеного провадження щодо кримінальних проступків;
- розвивальна: удосконалення курсантами, студентами, слухачами здатності до
аналізу й тлумачення положень науки й законодавства, використання в правозастосовній
діяльності знань щодо особливих порядків провадження в суді першої інстанції та
спрощеного провадження щодо кримінальних проступків;
- виховна: формування поваги до прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу.

План:
1. Суть, значення та види особливих порядків провадження в суді
першої інстанції.
2. Спрощене провадження щодо кримінальних проступків.
3. Провадження в суді присяжних

Основні поняття: значення судового розгляду; загальні умови

(положення) судового розгляду; межі судового розгляду; види судових
рішень; процедура судового розгляду.

1. Суть, значення та види особливих порядків провадження в суді

першої інстанції.

Запровадження в КПК особливих порядків провадження в суді першої

інстанції обумовлено їх специфікою, що викликає необхідність диференціації
кримінальної процесуальної форми. Стосовно кримінальних проступків
спостерігається спрощення процесуальної форми у зв’язку з їх невеликою
суспільною небезпекою. Провадження ж у суді присяжних, навпаки,
характеризується ускладненням процесуальної форми, передбаченням
додаткових гарантій забезпечення прав обвинуваченого, що пов’язано із
тяжкістю вчиненого злочину, за який кримінальним законом передбачено;
покарання у виді довічного позбавлення волі.

2. Спрощене провадження щодо кримінальних проступків.

Спрощене провадження щодо кримінальних проступків здійснюється

за загальними правилами судового провадження, з урахуванням статей 381,
382 КПК. Відповідно до даних положень закону слід виділити такі умови
застосування даного порядку провадження:
1) наявність клопотання прокурора або слідчого, погодженого з
прокурором, до суду про розгляд обвинувального акта щодо вчинення
кримінального проступку без проведення судового розгляду у судовому
засіданні за відсутності учасників кримінального провадження;
2) беззаперечне визнання обвинуваченим своєї винуватості, який не
оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з
розглядом обвинувального акта без його участі;
3) відсутність заперечень потерпілого проти застосування спрощеного
порядку судового розгляду.
Вирок суду за результатами спрощеного провадження ухвалюється в
порядку, визначеному КПК України, та повинен відповідати загальним
вимогам до вироку суду. У вироку суду за результатами спрощеного
провадження замість доказів на підтвердження встановлених судом обставин
зазначаються встановлені органом досудового розслідування обставини, які
не оспорюються учасниками судового провадження. Суд має право
призначити розгляд у судовому засіданні обвинувального акта щодо
вчинення кримінального проступку та викликати для участі в ньому
учасників кримінального провадження, якщо визнає це за необхідне.
Копія вироку за результатами розгляду обвинувального акта щодо
вчинення кримінального проступку не пізніше дня, наступного за днем його
ухвалення, надсилається учасникам судового провадження. Вирок за
результатами розгляду обвинувального акта щодо вчинення кримінального
проступку може бути оскаржений в апеляційному порядку з урахуванням
особливостей, передбачених статтею 394 цього Кодексу.

3. Провадження в суді присяжних

Кримінальне провадження судом присяжних здійснюється відповідно

до загальних правил КПК з особливостями, встановленими ст. 383-391 КПК.
Суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої
інстанції. Усі питання, пов’язані з судовим розглядом, крім питання,
передбаченого частиною третьою статті 331 КПК, судді і присяжні
вирішують спільно.
Прокурор, суд зобов’язані роз’яснити обвинуваченому у вчиненні
злочину, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі,
можливість та особливості розгляду кримінального провадження стосовно
нього судом присяжних.
Письмове роз’яснення прокурора обвинуваченому про можливість,
особливості і правові наслідки розгляду кримінального провадження судом
присяжних додається до обвинувального акта і реєстру матеріалів
досудового розслідування, які передаються до суду.
Обвинувачений у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у
виді довічного позбавлення волі, під час підготовчого судового засідання має
право заявити клопотання про розгляд кримінального провадження стосовно
нього судом присяжних.
Присяжний – це особа, яка у випадках, визначених процесуальним
законом, та за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або
залучається до здійснення правосуддя.
Права та обов’язки присяжного визначені ст. 386 КПК.
Присяжний має право:
1) брати участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому
засіданні;
2) робити нотатки під час судового засідання;
3) з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому,
потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються;
4) просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають
застосуванню під час вирішення питань, юридичні терміни і поняття, зміст
оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні
якого обвинувачується особа.
Присяжний зобов’язаний:
1) правдиво відповісти на запитання головуючого і учасників судового
провадження щодо можливих перешкод, передбачених цим Кодексом або
законом, для його участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які
беруть участь у кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та
поінформованості про його обставини, а також на вимогу головуючого
подати необхідну інформацію про себе;
2) додержуватися порядку в судовому засіданні і виконувати
розпорядження головуючого;
3) не відлучатися із залу судового засідання під час судового розгляду;
4) не спілкуватися без дозволу головуючого з особами, що не входять
до складу суду, стосовно суті кримінального провадження та процесуальних
дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього;
5) не збирати відомості, що стосуються кримінального провадження,
поза судовим засіданням;
6) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті
кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються
(здійснювалися) під час нього, і стали відомі присяжному у зв’язку з
виконанням його обов’язків.
Відбір присяжних здійснюється після відкриття судового засідання.
Головуючий повідомляє присяжним, яке провадження підлягає розгляду,
роз’яснює їм права та обов’язки, а також умови їх участі в судовому розгляді.
Кожен із присяжних має право заявити про неможливість його участі в
судовому розгляді, вказавши на причину цього, та заявити собі самовідвід.
Після закінчення відбору основних і запасних присяжних вони
займають місця, відведені їм головуючим. За пропозицією головуючого
присяжні складають присягу такого змісту: "Я, (прізвище, ім’я, по батькові),
присягаю виконувати свої обов’язки чесно і неупереджено, брати до уваги
лише досліджені в суді докази, при вирішенні питань керуватися законом,
своїм внутрішнім переконанням і совістю, як личить вільному громадянину і
справедливій людині". Текст присяги зачитує кожен присяжний, після чого
підтверджує, що його права, обов’язки та компетенція йому зрозумілі.
 Нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить
на обговорення питання, передбачені статтею 368 цього Кодексу, проводить
відкрите голосування і веде підрахунок голосів.
Усі питання вирішуються простою більшістю голосів. Головуючий
голосує останнім. Ніхто зі складу суду присяжних не має права утримуватися
від голосування, крім випадку, коли вирішується питання про міру
покарання, а суддя чи присяжний голосував за виправдання обвинуваченого.
У цьому разі голос того, хто утримався, додається до голосів, поданих за
рішення, яке є найсприятливішим для обвинуваченого. При виникненні
розбіжностей про те, яке рішення для обвинуваченого є більш сприятливим,
питання вирішується шляхом голосування.
Кожен із складу суду присяжних має право викласти письмово окрему
думку, яка не оголошується в судовому засіданні, а приєднується до
матеріалів провадження і є відкритою для ознайомлення. У випадку, коли
серед більшості складу суду, яка ухвалила рішення, відсутні судді,
головуючий зобов’язаний надати допомогу присяжним у складенні судового
рішення.

Контрольні питання:
1. У чому полягає відмінність між поняттями «злочин», «кримінальне
правопорушення», «кримінальний проступок»?
2. Назвіть умови спрощеного провадження щодо кримінальних
проступків.
3. Охарактеризуйте процедуру розгляду обвинувального акта у
спрощеному провадженні щодо кримінальних проступків.
4. Проаналізуйте особливості оскарження вироку за результатами
спрощеного провадження щодо кримінальних проступків.
5. Укажіть сучасні світові моделі суду присяжних. Якими ознаками
характеризується кожна з них?
 Лекція 24. Провадження в суді апеляційної інстанції.
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): визначення сутності і значення стадії апеляційного
провадження та ознайомлення із загальними положеннями даного етапу кримінального
провадження;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати
з кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що регламентують апеляційне провадження;
- виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й
неухильного виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних
актів.

План:
1. Поняття, сутність та межі перегляду рішень в апеляційному порядку.
2. Об’єкти та суб’єкти апеляційного провадження.
3. Строки та процесуальний порядок призначення й розгляду справи в
апеляційному порядку.

Основні поняття: апеляційне провадження; підстави апеляційного

провадження; суб'єкт апеляційного провадження; об'єкт апеляції; предмет
апеляції; апеляційна скарга; форма апеляції; строки апеляційного
оскарження; види рішень апеляційного суду.

Поняття та сутність апеляційного перегляду судових рішень

Першою з перевірочних судових інстанцій у кримінальному

провадженні є апеляційна інстанція.
Саме поняття апеляція походить від латинського слова appellation
(звернення) і означає форму звернення до суду іншої інстанції, вищої,
порівняно з тією інстанцією, що постановила судове рішення, і незалежної
від неї, з метою перегляду за фактичними обставинами судового рішення, яке
ще не набуло законної сили.
Діяльність апеляційних судів, як вищої судової інстанції, в тому числі і
щодо перегляду судових рішень є здійсненням правосуддя, яка обумовлена
конкретними завданнями:
а) не допустити виконання незаконного, необґрунтованого та
несправедливого судового рішення; Адже в апеляційному провадженні
піддаються перегляду тільки рішення які ще не набули законної сили. А
подача апеляції призупиняє виконання судового рішення.
б) швидке виправлення припущенних на попередніх стадіях помилок,
порушень закону тощо; Коли мова йде про швидкість виправлення
незаконних і необґрунтованих судових рішень, то маються на увазі терміни
розгляду проваджень у цій інстанції. Вони значно менші ніж у подальших
стадіях, що переглядають судові рішення.
в) захист прав та законних інтересів учасників кримінального
провадження; За захистом своїх прав та законних інтересів в апеляційну
інстанцію має право звернутися будь-який учасник кримінального
провадження.
г) сприяння однаковому застосуванню, розумінню та тлумаченню
законів усіма судовими інстанціями. Одна й та сама ситуація може
розглядатися територіальними судами по-різному, а апеляційна інстанція під
час розгляду намагається застосовувати однакову практику до всіх рішень,
які переглядаються.
Апеляційне провадження – це стадія кримінального процесу, змістом
якої є перегляд апеляційною інстанцією рішень місцевих судів у кримінальних
провадженнях, які не набули законної сили, а також рішень судів, які
ухвалено під час досудового розслідування, з метою вирішення питання про
їх законність та обґрунтованість.
Сутність апеляційного провадження визначається тим, що суд вищої
інстанції на підставі апеляції перевіряє законність та обґрунтованість
рішення суду першої інстанції, що не набули законної сили у порядку
аналогічному провадженню у суді першої інстанції. Інакше, суд апеляційної
інстанції має право без повернення справи на новий судовий розгляд не
тільки змінити, але й скасувати рішення суду, дослідити обставини справи
по-суті, й ухвалити своє рішення.
Такий порядок провадження в апеляційній інстанції дає змогу
перевірити правильність встановлення фактичних обставин у справі,
відповідність цих обставин застосуванню кримінального та кримінального
процесуального законів.
Апеляційна інстанція наділена повноваженнями щодо перевірки всіх
обставин провадження у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції не тільки
має право, а зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час
кримінального провадження, якщо вони досліджені судом першої інстанції
не повністю або с порушеннями (ч.3 ст.404 КПК).
Так, Апеляційним судом Миколаївської області, розглянуто скаргу прокурора
на виправдувальний вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва щодо гр.К.,
який обвинувачувався за ч. 1 ст.115 КК України. Прокурор в апеляційній скарзі
просив скасувати вирок з підстав невідповідності висновків суду фактичним
обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог
кримінального процесуального закону.
Суд апеляційної інстанції визначив, що суд першої інстанції не дотримався
вимог ст. 94 КПК, щодо всебічного, повного та неупередженому дослідження всіх
обставин кримінального провадження. Суд першої інстанції дослідив обставини
кримінального провадження щодо вбивства гр-ом. К., гр-а. Ч., але не взяв до уваги
докази, які могли істотно вплинути на вирішення питання про винуватість
обвинуваченого гр.К. у вчиненні вказаного злочину.
 І тільки повторне дослідження обставин кримінального провадження,
перевірка алібі обвинуваченого, висновків експертів, показань свідків, дали змогу
апеляційній інстанції зробити обґрунтовані висновки й скасувати вирок в частині
виправдання гр. К., визнати його винним у скоєнні злочину, передбаченого ч.1
ст.115 КК й призначити покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.
Таким чином, перегляд судових рішень в апеляційній інстанції
відбувається по-суті й може стосуватися всіх обставин провадження.
Учасники апеляційного провадження
Учасники апеляційного провадження мають різні права й обов’язки,
виконують різні функцію. Класифікувати учасників апеляційного
провадження доречно відповідно від місця, яке вони займають безпосередньо
щодо перегляду: 1) учасники, які переглядають судове рішення суду першої
інстанції; 2) учасники, які мають право на апеляційне оскарження і участь в
апеляційному провадженні.
Основну роль, яка визначає сутність цього виду провадження відіграє
суд наділений повноваженнями перегляду рішень в апеляційній інстанції. До
судів, наділених повноваженнями щодо перегляду судових рішень в
апеляційному порядку відносяться суди апеляційної інстанції: Апеляційний
суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва та
Севастополя, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться суд
першої інстанції, що ухвалив оскаржуване судове рішення (п.20 ч.1 ст.3
КПК).
Суд апеляційної інстанції при перегляді судових рішень здійснює
правосуддя.
Інша група учасників апеляційного провадження, це особи, які мають
право на оскарження. КПК України в ст.393 визначає широкий перелік осіб,
які можуть звертатися до суду з апеляційною скаргою:
1) обвинувачений, стосовно якого ухвалено обвинувальний вирок, його
законний представник чи захисник - в частині, що стосується інтересів
обвинуваченого;
2) обвинувачений, стосовно якого ухвалено виправдувальний вирок,
його законний представник чи захисник - в частині мотивів і підстав
виправдання;
3) підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи
захисник;
4) законний представник, захисник неповнолітнього чи сам
неповнолітній, щодо якого вирішувалося питання про застосування
примусового
заходу виховного характеру, - в частині, що стосується інтересів
неповнолітнього;
5) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося
питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
6) прокурор;
 7) потерпілий або його законний представник чи представник -
у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених
ними в суді першої інстанції;
8) цивільний позивач, його представник або законний представник -у
частині, що стосується вирішення цивільного позову;
9) цивільний відповідач або його представник - у частині, що
стосується вирішення цивільного позову;
9-1) представник юридичної особи, щодо якої здійснюються
провадження, - у частині, що стосується юридичної особи;
9-2) фізична або юридична особа – у частині, що стосується її інтересів
під час вирішення питання про долю речових доказів, документів, які були
надані суду; третя особа – у частині, що стосується її інтересів під час
вирішення питання про спеціальну конфіскацію;
10) інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.
Кожний з перелічених учасників може стати ініціатором апеляційного
провадження. Перелік осіб, наділених правом подати апеляцію не підлягає
будь-якому розширювальному тлумаченню, хоча у п.10 ч.1 ст.393 КПК
передбачається звернення до суду з апеляцією й інших осіб, але тільки у
випадках передбачених КПК. Це гарантує реалізацію засади забезпечення
права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності,
передбаченої ч.2 ст. 24 КПК, яка гарантує кожному право на перегляд
вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи судом
вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того,
чи брала така особа участь у судовому розгляді.
Але визначаючи широкий перелік осіб, що можуть звертатися до
апеляційної інстанції, законодавець в той же час визначає й певні межі, щодо
питань які можуть ставитися в апеляції.
Надаючи досить широкий перелік ініціаторів апеляційного
провадження, законодавець обмежує їх можливості, щодо питань, які вони
можуть ставити перед вищою інстанцією. Це питання стосовно інтересів, які
вони (їх представники, або захисники) захищали в суді першої інстанції й
забороняє висувати нові вимоги, які не подавалися або не розглядалися в суді
першої інстанції. Певні обмеження існують і щодо додаткових матеріалів, які
можуть бути представлені, або на які можуть посилатися апелянти.
Законодавець обмежує можливість апеляційного оскарження особи її
власними інтересами й не передбачає можливості оскаржити рішення в
частині інтересів інших учасників провадження, за виключенням захисника
чи законного представника.
В ч.1 п.7 ст.393 КПК не визначається прокурор якого рівня має право
на оскарження судових рішень в апеляційну інстанцію. Але це визначено ч.4
ст.36 КПК, де встановлено, що право на подання апеляційної скарги, мають
також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого
рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники,
керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники.
 Законодавець наділяє правом звертатися зі скаргами й інших осіб, які
не є учасниками провадження, але інтереси яких так чи інакше зачіпалися під
час провадження. Це фізична або юридична особа, яка має право оскаржити
рішення суду першої інстанції у частині, що стосується її інтересів під час
вирішення питання про долю речових доказів, документів, які були надані
суду; третя особа - у частині, що стосується її інтересів під час вирішення
питання про спеціальну конфіскацію ( ч.1п.9-2 ст.393 КПК).
Захисник наділений правом подати апеляцію, щодо засудженого чи
виправданого, але він повинен діяти тільки в їх інтересах, а не всупереч ним.
Й свою позицію, щодо скарги, її змісту й мотивів він повинен узгодити із
своїм клієнтом.
При відмові від апеляції захисника, провадження закривається, якщо ця
відмова прийнята судом, а інші апеляції відсутні.
Особа, яка подала апеляцію, має право доповнити її, змінити або
відмовитись від апеляції, а також подати свої заперечення на апеляцію
іншого учасника судового розгляду ( ст.ст. 402, 403 КПК).
Крім апеляції законом передбачено й заперечення, щодо поданих
апеляцій. Особа, яка має право на апеляцію, має право й на заперечення,
щодо апеляцій інших учасників. Тобто, наприклад, потерпілий може не
вносити апеляцію у зв’язку з відсутністю підстав, але має право внести
заперечення на апеляцію засудженого чи його захисника або представника. В
запереченні особа не вимагаючи будь-яких змін може оспорювати,
спростовувати доводи апелянтів, спираючись на докази які було досліджено
в суді першої інстанції.
Такі обмеження, щодо питань, які можуть ставитися в апеляції в
подальшому визначають обсяг перевірки справи апеляційним судом.
Предмет та межі перегляду судових рішень в апеляційному
порядку
Судові рішення, які підлягають перегляду, у науці кримінального
процесу йменуються предметом перегляду. Таким чином, під предметом
перегляду слід розуміти саме судові рішення.
Предметом перегляду в апеляційному провадженні є судові рішення,
які були ухвалені судами першої інстанції та не набули законної сили. До
таких слід віднести:
1) вироки суду першої інстанції;
2) ухвали про застосування чи відмову в застосуванні примусових
заходів медичного або виховного характеру;
3) інші ухвали передбачені КПК;
4) ухвали слідчого судді, визначені законом (ч.1,3 ст.392 КПК).
Предмет апеляційного перегляду – це саме судове рішення. Але межі
перегляду судового рішення в апеляційній інстанції пов’язані не тільки з
самим судовим рішенням, яке переглядається, але і з скаргою на нього.
Тобто, з предметом оскарження.
Предмет апеляційного оскарження досить тісно пов’язаний з межами
перегляду. Вже сама апеляційна скарга обмежує перегляд судового рішення.
 Загальним для апеляційного перегляду є те, що апеляційний суд
перевіряє судове рішення й усю справу тільки в межах апеляції (тобто, лише
щодо тієї частини рішення суду, законність, обґрунтованість,
вмотивованість якого оспорюється в апеляційній скарзі). Перевіряється
відповідність судового рішення нормам матеріального права і
процесуального закону, фактичним обставинам, доказами, дослідженими у
судовому засіданні.
Визначений перелік судових рішень, що входять до предмету
оскарження в апеляційній інстанції має й винятки, які обмежують звернення
до апеляційної інстанції:
- ухвали постановлені під час судового провадження у суді першої
інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 ст. 392 КПК;
- вироки суду, ухвалені за результатами спрощеного провадження,
передбаченому статтями 381та 382 КПК;
- судові рішення суду першої інстанції з підстав заперечення
обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження
яких було визнано судом недоцільним.
Певні особливості апеляційного оскарження мають вироки суду першої
інстанції ухвалені на підставі угоди. Особливості полягають в тому, що
законодавець дещо обмежує можливість оскарження таких вироків,
ухвалених на підставі угод й визначає випадки за яких таке оскарження
можливе:
1) обвинуваченим, його захисником, законним представником
виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого ніж
узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення
покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами п’ятою -
сьомою статті 474 цього Кодексу, в тому числі не роз’яснення йому наслідків
укладення угоди;
2) потерпілим, його представником, законним представником,
виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж
узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення
покарання; не роз’яснення йому наслідків укладення угоди; невиконання
судом вимог, встановлених частинами шостою чи сьомою статті 474 КПК;
3) прокурором виключно з підстав затвердження судом угоди у
кримінальному провадженні, в якому згідно з частиною третьою статті 469
КПК угода не може бути укладена ( ч.3 ст.394 КПК).
Особливості оскарження вироків, ухвалених на підставі угоди між
прокурором та підозрюваним, обвинувачуваним про визнання винуватості
теж стосується обмежень оскарження. Законодавець визначає перелік
випадків, коли можливо оскаржити вирок, ухвалений на підставі угоди між
прокурором та підозрюваним чи/але обвинувачуваним. Цей перелік є
вичерпним, не підлягає розширювальному тлумаченню і є таким:
1) обвинуваченим, його захисником, законним представником у разі
призначення покарання суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди;
ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання
судом вимог, встановлених частинами четвертою, шостою, сьомою статті 474
КПК, в тому числі не роз’яснення йому наслідків укладення угоди;
2) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання,
менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у
провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 КПК угода не
може бути укладена.
Таким чином, оскаржити вирок суду, ухвалений на підставі угоди
можливо, але тільки у випадках, якщо судом не виконано умови угоди, або у
випадках затвердження угоди з підстав не визначених в законі.
Предмет перегляду (судове рішення) в апеляційній інстанції має чітко
визначені в законі межі. За загальним правилом суд апеляційної інстанції
переглядає судові рішення суду першої інстанції тільки в межах апеляційної
скарги, тобто не в цілому, а лише в тій частині, в якій судове рішення
оскаржується.
Межі перегляду судових рішень апеляційною інстанцією обумовлені
двома чинниками:
1) апеляційною скаргою;
2) повноваженнями суду апеляційної інстанції.
В той же час, законодавець дозволяє під час апеляційного перегляду
вийти за межі апеляції, але тільки за певних умов, визначених в законі (ч.2
ст.404 КПК). Це можливо:
- якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи,
щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру;
- якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття
рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли (ч.3
ст.404 КПК).
Тобто, суд апеляційної інстанції має повноваження вийти за межі
апеляції, але в досить обмежених випадках, визначених в законі.
Структура та процедура апеляційного провадження
Вже сама подача апеляції на судове рішення веде до настання певних
правових наслідків: припинення набрання рішенням законної сили та
призупинення його виконання. Навіть якщо апеляцію подано тільки на
частину вироку чи рішення, або якщо засуджено декілька осіб, а апеляцію
подав тільки один засуджений, то вирок чи рішення не набирає законної сили
в повному об’ємі і не виконується щодо усіх осіб.
Саме настання правових наслідків подачі апеляції потребує певних
процесуальних гарантій, якими виступає у даному випадку, не тільки сама
процедура провадження у апеляційній інстанції, але й порядок і форма подачі
апеляції.
Законодавець визначає і строки, і порядок подачі апеляції.
Подача апеляції – це тільки перший етап в загальній структурі
апеляційного провадження. Структурно апеляційне провадження поділяється
на етапи, які в суворому процесуальному порядку настають одне за одним:
- подача апеляції;
 - підготовчий етап (відкриття апеляційного провадження)
- підготовка до апеляційного розгляду
- безпосередньо апеляційний розгляд в судовому засіданні;
- ухвалення та проголошення рішення апеляційного суду
(повноваження апеляційної інстанції)
Подача апеляції залежить від самого рішення, яке оскаржується.
Так, на судові рішення ухвалені судом першої інстанції апеляції подаються
через суд першої інстанції.
Але якщо оскаржується ухвала слідчого судді, то апеляційна скарга
подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
В ст.395 КПК окреслюються загальні правила подачі апеляції й
визначається тридцятиденний строк подачі апеляції, якщо скарга подається
на вирок або ухвалу про застосування чи відмову в застосуванні примусових
заходів медичного чи виховного характеру. Цей термін починає
обчислюватися з моменту проголошення рішення судом першої інстанції.
Але цей термін не є загальним для всіх осіб. Для засуджених, які знаходяться
під вартою і не мають спроможності ознайомитися з вироком особисто в
суді, цей термін визначається з моменту вручення йому копії вироку.
Для інших ухвал суду першої інстанції строк подачі апеляції
визначається протягом семи днів з дня її проголошення.
Скороченим є і строк для подачі апеляційної скарги на ухвалу
слідчого судді. Цей строк складає всього п’ять днів з дня оголошення ухвали.
Такий скорочений строк подачі апеляції на рішення слідчого судді пов’язано
із специфікою і строками досудового розслідування.
Строк, визначений законом для подачі апеляції передбачає, що
протягом цього часу матеріали кримінального провадження ніким не можуть
бути витребувані із суду, а суд зобов’язаний дозволяти учасниками за їх
клопотаннями знайомитися з матеріалами кримінального провадження та
рішеннями суду першої інстанції й подавати заперечення на апеляції.
Суд першої інстанції не пізніше ніж через три дні після закінчення
строку апеляційного оскарження зобов’язаний направити отримані
апеляційні скарги разом з матеріалами кримінального провадження до суду
апеляційної інстанції.
Якщо апеляційні скарги надійдуть до суду першої інстанції після
направлення матеріалів провадження до суду апеляційної інстанції, то вони
не пізніше наступного дня після їх надходження спрямовуються до суду
апеляційної інстанції.
Апеляційні скарги, які надійшли до апеляційної інстанції, не пізніше
наступного дня передаються судді-доповідачу. Саме суддя доповідач
здійснює дії щодо перевірки відсутності перешкод для відкриття
провадження. Така перевірка здійснюється протягом трьох днів.
Обов’язковими складовими такої перевірки є з’ясування суддею-
доповідачем відповідності закону: 1) форми апеляційної скарги
вимогам(ст.396 КПК); 2) підсудності; 3) право апелянта на звернення зі
скаргою; 4) строки подачі апеляції.
 В залежності від результату такої перевірки, суддею-доповідачем
може бути прийнято наступні рішення:
Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху, у разі якщо
апеляційна скарга подана без додержання вимог, визначених в ст. 396 КПК.
Суд в своїй ухвалі зазначає порушені вимоги, щодо форми скарги і
встановлю строк достатній для їх усунення. Але цей строк не може бути
більшим, ніж п’ятнадцять днів.
Ухвала про повернення апеляційної скаргиі:
- 1) якщо особа не усунула недоліки апеляційної скарги, яку
залишили без руху, у визначений судом строк;
- 2) апеляційну скаргу подала особа, яка не має на це права;
- 3) апеляційна скарга подана після закінчення строку оскарження
(апеляційного строку) і особа, не порушувала питання про його поновлення;
- 4) суд апеляційної інстанції за заявою особи про поновлення
апеляційного строку не знайде підстав для його поновлення.
Ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження:
- 1) якщо скарга подана на судове рішення, яке не підлягає
оскарженню;
- 2) якщо судове рішення оскаржено виключно з підстав, з яких
воно не може бути оскаржено, відповідно до ст.394 КПК.
Ухвала про відкриття апеляційного провадження, якщо відсутні
перешкоди для початку провадження або вони вже були усунуті у
визначений в законі спосіб. Саме це рішення є вирішальним для просування
справи в апеляційному провадженні.

Підготовка до апеляційного розгляду. Ухвала суду про відкриття

апеляційного провадження відкриває шлях кримінальному провадженню для
подальшого просуванню в апеляційному порядку. Наступним етапом в
апеляційному провадженні є підготовка до апеляційного розгляду, яка
здійснюється суддею-доповідачем протягом десяти днів з дня відкриття
апеляційного провадження.
Слід зазначити, що в апеляційному провадженні, як і в суді першої
інстанції може бути етап підготовчого провадження. Але в апеляційному
провадженні, на відміну від суду першої інстанції він не є обов’язковим.
Під час підготовки провадження до апеляційного розгляду не
вирішуються питання по суті провадження, не досліджуються й не
оцінюються докази, не вирішується питання про доведеність вини та
винуватість обвинувачуваного, законність та обґрунтованість рішення суду
першої інстанції.
Але обов’язковими є дії, що стосуються питань захисту та реалізації
прав учасників провадження:
1) учасникам провадження надсилаються копія ухвали про
відкриття апеляційного провадження й копії апеляційних скарг, чим суд
повідомляє їх про надходження апеляцій від інших учасників;
2) одночасно вони інформуються про їхні права та обов’язки;
 3) надається можливість внесення заперечень на апеляційну скаргу
та встановлюється строк на їх подачу;
4) учасникам провадження також пропонується надати нові докази,
на які вони посилаються, або звернутися з клопотанням для їх витребування;
5) вирішуються питання, щодо клопотань про обрання, зміну або
скасування запобіжних заходів;
6) вирішуються інші питання, які виникають і є необхідними для
апеляційного розгляду провадження.
Обов’язкові питання, які слід вирішити на етапі підготовки до
апеляційного розгляду, визначені в ч.1 ст.401 КПК. Але цей перелік не є
вичерпним і судом апеляційної інстанції під час підготовки до розгляду
можуть вирішуватися й інші питання.
Всі рішення судді-доповідача, які приймаються на етапі підготовки
провадження до розгляду викладаються у формі ухвали, які надсилаються
учасникам провадження.
Після закінчення підготовки до апеляційного розгляду суддя-
доповідач постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення
апеляційного розгляду на конкретний час та день.
Процедура апеляційного розгляду.
Апеляційний розгляд здійснюється за участю всієї колегії суддів, а
не тільки судді-доповідача, як це було на підготовчому етапі. За загальним
правилом апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового
розгляду в суді першої інстанції. Але це не є повтором розгляду справи і не
суперечить змісту переглядів судових рішень у вищій судовій інстанції.
Адже перевірка судових рішень в апеляційній інстанції відбувається по-суті,
що потребує обов’язкового дослідження всіх обставин провадження
доказами, їх перевірки та оцінки безпосередньо судом.
Але процедура апеляційного провадження має й певні особливості,
які визначено законом.
Так, початок апеляційного провадження, повторює процедуру
судового розгляду в суді першої інстанції в частині відкриття судового
засідання, повідомлення про фіксування судового розгляду, оголошення
складу суду і роз’яснення права відводу та роз’яснення прав та обов’язків.
Але цілком зрозуміло, що повністю копіюватися процедура в
апеляційному провадженні неможливо. Схожими є дії, пов’язані з
підготовчими діями судового розгляду. І тому, в ч.2 ст.405 КПК, робиться
посилання на норми, що регламентують провадження в суді першої інстанції
і передбачені ст.ст.342-345 КПК.
Подальша процедура апеляційного провадження вже відрізняється
від процедури суду першої інстанції.
Це позначається тим, що в апеляційному провадженні інформує про
зміст оскарженого судового рішення та доводи учасників провадження
викладені в скаргах та запереченнях саме суддя-доповідач.
Після інформації про зміст апеляцій та заперечень з’ясовується
питання чи підтримують апелянти свої скарги, в повному обсязі чи ні.
 Сторони й інші учасники апеляційного провадження мають
можливість двічі висловити свої доводи: під час обґрунтування доводів
апеляції і під час дебатів.
Для обґрунтування доводів апеляції, першим слово надається особі,
яка подала апеляційну скаргу. У разі подання скарги обома сторонами,
першим висловлює свої доводи сторона захисту – обвинувачений чи/або його
захисник. І тільки потім слово надається іншим учасникам судового
провадження.
Повноваження надані апеляційній інстанції в частині дослідження
провадження по-суті, в повному обсязі передбачає дослідження обставин
провадження повторно. Але, слід мати на увазі, що повторно досліджувати
обставини, встановлені під час судового провадження в суді першої інстанції
не є обов’язком апеляційної інстанції. Обов’язково повторно досліджує
обставини провадження апеляційна інстанція у разі наявності з цього
приводу клопотань учасників судового провадження. Але повторне
дослідження можливе тільки за певних умов:
- якщо вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з
порушеннями;
- якщо в суді першої інстанції було заявлено про дослідження
доказів, але вони не були досліджені, наприклад, суд відмовив в їх
досліджені;
- якщо про докази стало відомо після ухвалення судового рішення,
що оскаржується(ч.3 ст.404 КПК).
Саме дослідження обставин провадження, що були встановлені в
суді першої інстанції та нових доказів відбуваються за процедурою
дослідження в суді першої інстанції. Мається на увазі процесуальний
порядок проведення таких судових дій, як допити, дослідження документів
та речових доказів, огляд на місці, дослідження звуко-і відеозаписів,
консультації та роз’яснення спеціалістів.
Так само, як і в суді першої інстанції в апеляційному провадженні
суд надає право сторонам обґрунтувати й висловити свою точку зору в
дебатах. Але відмінністю є те, що перше слово надається стороні, яка
звернулася зі скаргою, а у разі, якщо скарги подали обидві сторони, першим
висловлює доводи обвинувачуваний.
Якщо в судовому провадженні апеляційної інстанції бере участь
обвинувачуваний, то суд перед виходом до нарадчої кімнати для ухваленні
судового рішення надає йому останнє слово.
Письмове провадження. В апеляційній інстанції запроваджено інститут
спрямований на спрощення процедури розгляду справи. Він передбачає
здійснення провадження без участі його учасників.
Загальною підставою для цього є бажання самих учасників
провадження, яке повинно бути сформульовано в їх клопотаннях. При цьому
мова йде про бажання обох сторін провадження. В ч.1 ст.406 КПК йдеться
про наявність клопотань всіх учасників судового провадження.
 Однією із форм такого клопотання може бути бажання учасника
провадження розглянути справу без його участі, яке він висловлює в своїй
скарзі або запереченні.
Застосувати письмове провадження суд має право, але не зобов’язаний.
Це право, а не обов’язок суду. Таким чином, законодавець надає право
вибору судам апеляційної інстанцій щодо застосування спрощеної процедури
у вигляді письмового провадження.
І навіть за наявності підстав для письмового апеляційного
провадження, суд апеляційної інстанції вправі призначити справу до
«звичайного» розгляду, якщо під час письмового апеляційного провадження
суд дійде висновку, що необхідно провести апеляційний розгляд, то він
призначає такий розгляд і викликає учасників кримінального провадження в
судове засідання.
Повноваження суду апеляційної інстанції
Повноваження суду апеляційної інстанції, як і суду першої інстанції
визначається в рішеннях, які вони мають право ухвалити за наслідками
апеляційного розгляду (ч.1 ст.407 КПК). Тобто, саме в рішеннях суду
апеляційної інстанції реалізуються його повноваження.
На законодавчому рівні чітко визначено ті рішення, які має право
ухвалити апеляційна інстанція:
1) залишити вирок або ухвалу без змін;
2) змінити вирок або ухвалу;
3) скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;
4) скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;
5) скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;
6) скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді
першої інстанції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції має досить широкий спектр
повноважень, починаючи від зміни рішення до його скасування частково
чи/або повністю, закриття кримінального провадження. Але апеляційна
інстанція не просто скасовує судове рішення, а має повноваження замість
скасовано судового рішення, або ухвалити нове рішення, або направити
провадження в суд першої інстанції на новий судовий розгляд.
Виходити за межі цих повноважень й ухвалювати будь-яке інше
рішення, яке не входить в нормативний перелік, суд апеляційної інстанції не
має права.
Апеляційна інстанція має повноваження не тільки щодо зміни
вироку, але й щодо його скасування.
Вирок може біти скасовано і провадження закрито, вирок може бути
скасовано й провадження направлено на новий судовий розгляд або вирок
може бути скасовано й апеляційна інстанція без направлення провадження на
новий судовий розгляд, ухвалює свій вирок.
Вирок скасовується із направленням провадження на новий судовий
розгляд у разі наявності істотних порушень вимог кримінального
процесуального закону, які передбачені у пунктах 2,3,4,5,6,7 ч.2 ст.412 КПК.
 Підстави для призначення нового розгляду в суді першої інстанції не
стосується доведеності чи недоведеності обвинувачення, достовірності або
недостовірності доказів, застосування судом першої інстанції того чи іншого
Закону України про кримінальну відповідальність, але вони стосуються
питань законності здійснення правосуддя, порушення прав та законних
інтересів учасників провадження.
На законодавчому рівні не виділяються підстави, як такі, що
пов’язані із порушенням здійсненням правосуддя. Але вони пов’язані із
порушенням правил підсудності або складом суду, який ухвалює судове
рішення, що відноситься до порушення істотних вимог кримінального
процесуального закону:
- судове рішення ухвалено незаконним складом суду (п.2ч.2 ст.412
КПК);
- в ухваленні судового рішення приймав участь суддя, якому було
заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у
неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної
інстанції обґрунтованою (п.2 ч.1 ст.415 КПК);
- судове рішення ухвалено чи підписано не тим складом суду, який
здійснював судовий розгляд (п.3 ч.1 ст.415 КПК);
- порушення правил підсудності;
- у матеріалах провадження відсутній журнал судових засідань або
технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді
першої інстанції.
Підставами для призначення нового розгляду в суді першої інстанції
є й випадки здійснення судового провадження у відсутності:
- обвинувачуваного, окрім випадків передбачених ч.3 ст.323 КПК
та ст.381 КПК:
- прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов’язковою;
- захисника, коли його участь є обов’язковою;
- потерпілого, якщо його належним чином не повідомлено про
дату, час і місце проведення засідання.
Втім, межі повноважень апеляційної інстанції стосуються не тільки
ухвалення самого рішення. Однак, це не означає, що апеляційна інстанція
використовує для обґрунтування та мотивування рішення тільки ту доказову
базу, яка використовувалась судом першої інстанції. Об’єм доказів, які
можуть бути покладені в основу апеляційного рішення, може бути суттєво
збільшений у порівнянні з тим, що був використаний судом першої інстанції.
Адже суд апеляційної інстанції мотивує своє рішення й на нових доказах,
представлених сторонами, а також на наявних у матеріалах кримінального
провадження доказах, що були безпосередньо досліджені судом апеляційної
інстанції і не досліджувалися судом першої інстанції, або досліджувалися не
в повному обсязі.
Це значно розширює можливості суду для пізнання обставин
провадження та прийняти законного, обґрунтованого та вмотивоване
рішення.
 Дещо по-іншому визначаються в кримінальному процесуальному
законі повноваження апеляційної інстанції, щодо перегляду вироку суду на
підставі угоди. Суд апеляційної інстанції має право ухвалити такі рішення:
1) залишити вирок без змін;
2) змінити вирок;
3) скасувати вирок повністю чи частково;
4) скасувати вирок і закрити кримінальне провадження;
Таким чином, повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками
апеляційного перегляду вироку суду на підставі угоди, дещо відрізняється від
загальних вимог, щодо повноважень.
Так, скасовуючи вирок суду ухвалений на підставі угоди, суд не має
права ухвалити своє рішення, але має право скерувати кримінальне
провадження:
1) до суду першої інстанції для проведення судового провадження у
загальному порядку, якщо угода була укладена під час судового
провадження;
2) до органу досудового розслідування для здійснення досудового
розслідування в загальному порядку, якщо угода була укладена під час
досудового розслідування.
Особливості повноважень апеляційної інстанції на підставі угод
обумовлені саме особливостями апеляційного оскарження цих рішень, що
визначені ст. 394 КПК і, які слід обов’язково враховувати під час ухваленні
рішень.
Іншими є й повноваження апеляційної інстанції щодо перегляду
ухвал слідчого судді. Тут повноваження апеляційної інстанції обмежуються
двома рішеннями: залишити ухвалу без зміни або скасувати ухвалу і
постановити нову ухвалу.
Таким чином при розгляді скарги на рішення слідчого судді,
апеляційний суд не направляє ухвалу на новий розгляд при скасуванні, а сам
виправляє помилку суду першої інстанції.
Підстави для зміни чи скасування судового рішення в
апеляційному провадженні
Маючи досить широке коло повноважень, щодо зміни чи скасування
судових рішень судів першої інстанції апеляційний суд діє суворо до вимог
закону. Для зміни чи скасування рішення повинні бути певні підстави,
визначені в законі.
Так, вироки, що не набули законної сили, та ухвали щодо
застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру,
постановлених місцевими судами, можуть бути змінені чи скасовані в
апеляційній інстанції тільки у разі наявності підстав, визначених в законі (ст.
409 КПК):
- неповнота судового розгляду;
- невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні,
фактичним обставинам справи;
- істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
 - неправильне застосування закону України про кримінальну
відповідальність;
- невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального
правопорушення та особі обвинувачуваного.
Неповнота судового розгляду, як підстава для зміни чи скасування
судового рішення має місце тоді, коли обставини, які мають істотне значення
для ухвалення законного, обґрунтованого та вмотивовано рішення:
- не було досліджено судом першої інстанції;
- або якщо судом було відхилені клопотання учасників судового
провадження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення
інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин,
з’ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного,
обґрунтованого та вмотивованого рішення;
- якщо необхідність дослідження тієї чи іншої підстави випливає з
нових даних, встановлених при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Неповнота судового розгляду буде мати місце і в разі якщо:
1) належно не з’ясовано обставини, що характеризують об’єкт та
об’єктивну сторону злочину; 2) всебічно і повно не досліджено ознаки на
підставі яких встановлено суб’єкта суб’єктивна сторона злочину; 3)
поверхово досліджено відомості про особу обвинуваченого, обставини, що
обтяжують чи пом’якшують покарання; 4) не з’ясовано наявність чи
відсутність обставин, що виключають кримінальну відповідальність; 5)
недостатньо досліджено характер і розмір заподіяної шкоди; 6) не
встановлено роль кожного обвинувачуваного у вчиненні кожного епізоду
злочину; 7) не виявлено причини та умови, що сприяли скоєнню злочину; 8)
не вжито заходів, щодо перевірки заінтересованих учасників провадження,
що покладені в основу судового рішення; 9) не з’ясовано причини істотних
протиріч у доказах;10)висновки суду побудовано на припущеннях;11) не
проведено необхідні слідчі дії; 12) неповно досліджено версії обвинувачення
чи захисту; 13) суд необґрунтовано обмежився оголошенням показань свідків
чи потерпілого, не допитавши їх; 14) не з’ясовано обставини, що мають
значення для початку досудового розслідування, щодо осіб причетних до
злочину, встановлення яких можу вплинути на ступінь винуватості
засуджених осіб.
Слід також зауважити, що цей перелік можливої неповноти судового
розгляду є відкритим і на повноту судового розгляду може вплинути будь-
яка обставина, яка має істотне значення для провадження і яка не була
досліджена судом першої інстанції.
Істотні порушення вимог кримінального процесуального закону –це
такі порушення вимог цього Закону, які перешкодили чи могли перешкодити
ухвалити суду законне та обґрунтоване судове рішення. Такі порушення
можуть мати місце як під час судового розгляду, так і під час досудового
розслідування. На законодавчому рівні в ч.2 ст.412 КПК нормативно
визначені такі істотні порушення, при наявності яких судове рішення
обов’язково підлягає скасуванню. Але цей перелік не є вичерпним 1 інші
порушення кримінального процесуального закону можуть стати підставою
для скасування судового рішення.
Невідповідність висновків суду першої інстанції, викладених у
судовому рішенні, фактичним обставинам справи, виступає як підстава для
скасування чи зміни судового рішення тільки у разі якщо:
1) висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під
час судового розгляду;
2) суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його
висновки;
3) висновки суду, викладені у судовому рішенні містять істотні
суперечності
Закон визначає неправильне застосування Закону про кримінальну
відповідальність, коли суд в своєму рішенні:
1) не застосував закон, який підлягає застосуванню;
2) застосував закон, який не підлягає застосуванню;
3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить, його точному
змісту;
4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено
відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну
відповідальність.
Така підстава для зміни чи скасування судового рішення, найчастіше
пов’язана з вадами кваліфікації злочинних дій, неправильним тлумаченням
закону, або помилкою під час обрання покарання.
Обов’язковою умовою перегляду судового рішення в апеляційній
інстанції є недопустимість погіршення правового становища
обвинувачуваного, якщо про це не ставить питання прокурор, потерпілий чи
його представник в апеляційній скарзі. Це стосується як обвинувального так і
виправдувального вироків. Але виправдувальний вирок, ухваленим судом
першої інстанції може бути скасовано і на підставі скарги самого
обвинувачуваного або його захисника з мотивів і підстав виправдання.
Таким чином ухвала суду першої інстанції може бути скасовано з
метою погіршення становища особи, щодо якої воно постановлено лише у
разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи
його представник (ч.5 ст.421 КПК).
Апеляційна інстанція є логічним продовженням судового
кримінального провадження в якій теж здійснюється правосуддя й
вирішується справа по суті. За результатами апеляційного провадження
обов’язково ухвалюються вирішальні рішення: ухвалу або вирок.
Ухвала або вирок апеляційної інстанції є рішеннями остаточними й
вони ухвалюється, як результат апеляційного провадження після перевірки
законності та обґрунтованості судового рішення першої інстанції.
У разі скасування вироку суду першої інстанції повністю чи
частково, і, достатньо доказів для ухвалення рішення, апеляційний суд має
право постановити свій вирок, а у всіх інших випадках він виносить ухвалу.
 Будь-яке рішення апеляційної інстанції повинно відповідати
загальним вимогам, які висуваються до судових рішень в частині законності,
обґрунтованості та вмотивованості.
На законодавчому рівні нормативно визначено форма ухвали в ч.1
ст.419 КПК, яка складається із вступної, мотивувальної та резолютивної
частин.
Обов’язковими елементами для вступної частини є:
- дата та місце її постановлення;
- найменування суду апеляційної інстанції, прізвище та ініціали
суддів та секретаря судового засідання;
- закон України про кримінальну відповідальність, що передбачає
кримінальне правопорушення у вчиненні якого підозрюється,
обвинувачується особа;
- учасники провадження.
В мотивувальній частині ухвали викладається короткий зміст
апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції, узагальнені доводи
особи, яка подала апеляцію та узагальнені правові позиції інших учасників
провадження, встановлені судом першої інстанції обставини справи,
встановлені судом апеляційної інстанції обставини, з посиланням на докази,
а у разі визнання доказів недопустимими на мотиви недопустимості чи
неналежності, мотиви постановлення ухвали і норми закону, якими керувався
апеляційний суд.
В резолютивній частині апеляційний суд робить висновок, щодо суті
вимог апеляційної скарги, рішення щодо запобіжного заходу, розподілу
судових витрат, строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її
оскарження.
Судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються,
видаються та роз’яснюються або надсилаються учасникам судового провадження в
порядку, передбаченому для суду першої інстанції, який регламентовано ст.ст.368-380
КПК.

Контрольні питання:
1. Розкрийте сутність апеляційного провадження, назвіть його основні
риси та значення для кримінального судочинства.
2. Які судові рішення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку?
3. Назвіть осіб, які мають право подати апеляційну скаргу.
4. Проаналізуйте процесуальний порядок і строки апеляційного
оскарження.
5. Назвіть наслідки подання апеляційної скарги.
6. Охарактеризуйте процесуальний порядок підготовки до апеляційного
розгляду та особливості апеляційного розгляду.
 Лекція 23. Касаційне провадження
(2год)
Мета:
- Освітня (навчальна): ознайомлення з питаннями діяльності касаційної
інстанції, визначення значення та особливостей.
- Розвивальна:набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами.
- Виховна: прищеплення інтересу курсантів, студентів та слухачів до дисципліни
«Кримінальний процес».

План:
1. Поняття і завдання касаційного провадження.
2. Суд та інші учасники провадження.
3. Процедура касаційного провадження
4. Повноваження суду касаційної інстанції.

Основні поняття: касація, касаційне провадження, колегія, палата,

об’єднана палата Велика палата ВС.

Поняття, сутність та значення касаційного провадження.

Ухвалення й оголошення рішення в апеляційній інстанції завершує стадію
апеляційну й визначає можливий початок відліку касаційного строку. Тобто,
строку, який дається учасникам провадження для оскарження рішень суду
першої та апеляційної інстанцій у разі, якщо вони вважають, що їх права та
законні інтереси порушені, а рішення судів є незаконними чи
необґрунтованими.
Касаційне провадження – це наступна стадія кримінального
провадження, змістом якої є перегляд (перевірка) за касаційними скаргами
зацікавлених осіб рішень судів першої та апеляційної інстанцій та таких, що
набули законної сили.
Але ця стадія не є обов’язковою стадією кримінального процесу.
Адже після ухвалення й оголошення рішення апеляційною інстанцією воно
відразу набуває законної сили.
Касаційне провадження, як і апеляційне з'являється і існує тільки, як
результат реалізації учасниками провадження свого права на оскарження
попередніх рішень суду. В касаційній інстанції функції суду починають
реалізовуватися тільки з ініціативи сторін і у визначених межах . Без
ініціативи сторін, потерпілого, або інших учасників, вищий суд не може
втрутитися в справу, розглянуту нижчим судом – судом першої інстанції або
апеляційним судом, і усунути допущені помилки. В цьому питанні ці дві
інстанції схожі – в обох випадках для початку провадження необхідна
ініціатива учасників судового провадження у вигляді скарги.
Ознаками касаційного перегляду є:
 - переглядаються тільки рішення судів першої та апеляційної
інстанцій, які набули законної сили;
– рішення переглядається лише в обсязі, заявленому в касаційній
скарзі;
– суд касаційної інстанції розглядає не суть справи (факти), а
правильність застосування закону і форм провадження
– рішення суду касаційної інстанції визнає порушення закону,
внаслідок чого змінюється або скасовується рішення нижчестоящого суду,
або констатується відсутність порушень закону, що має наслідком
відхилення скарги;
– можливість повернення справи до нижчестоящого суду, який
розглядав справу, або до іншого суду першої інстанції.
Значення стадії касаційного провадження розкривається через
положення, які ґрунтуються на завданнях кримінального судочинства:
1) є гарантією від незаконного засудження обвинуваченого;
2) є гарантією дотримання прав та інтересів не тільки обвинуваченого,
а й потерпілого, цивільного позивача відповідача та інших учасників
кримінального процесу;
3) формує однакову судову практику застосування законів на всій
території країни;
4) сприяє тому, щоб не допускалось звернення до виконання
незаконних і необґрунтованих рішень судів;
5) забезпечує виправлення помилок, яких припустилися суди першої
та/або другої інстанцій.
Провадження у касаційній інстанції має певні характерні риси, які
притаманні тільки цій стадії та відрізняє його від провадження в апеляційній
інстанції. Такими характерними рисами є:
1) свобода касаційного оскарження судових рішень. Зміст цього
положення є аналогічним до змісту положення щодо свободи апеляційного
оскарження рішень місцевих судів;
2) перевірка законності оскаржуваного рішення. Суд касаційної
інстанції перевіряє: – правильність застосування кримінального закону та
дотримання норм кримінального процесуального закону;
3) перевірка законності судового рішення тільки в межах поданої
касації. Це загальне положення має виняток: якщо розгляд касації дає
підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких касації не
надійшли, суд касаційної інстанції зобов’язаний ухвалити таке рішення;
4) заборона провадити судове слідство. Це правило притаманне для
касаційного провадження, адже завданням його не є «перевирішення»
кримінальної справи на підставі нових фактичних обставин, які здобуваються
під час судового слідства;
5) заборона повороту на гірше. На відміну від суду апеляційної
інстанції суд касаційної інстанції позбавлений повноважень своїм рішенням
погіршувати становище засудженого навіть у тому разі, якщо питання про це
ставилося у касаціях учасників з боку сторони обвинувачення чи
потерпілого;
6) короткостроковість термінів подання касації є відносною. Терміни
подання касації порівняно з термінами подання апеляції, як правило, є
більшими. Після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції ступінь
юридичної визначеності у кримінальній справі стає більшим, а тому немає
нагальної потреби змушувати відповідних учасників поспішати з поданням
касації. На збільшення строку подання касації порівняно зі строком подання
апеляції впливає і те, що суд касаційної інстанції є більш віддаленим від
місцевого і апеляційного судів;
7) недопустимість перегляду в касаційному порядку рішень, ухвалених
судами в межах стадії досудового розслідування (про обшук, взяття під варту
тощо). Надання права на касаційне оскарження рішень досудового
розслідування могло б завдати шкоди реалізації засади розумності строків
кримінального провадження.
Отже, сутність касаційного перегляду судових рішень полягає у
наданні можливості сторонам реалізувати своє конституційне право на
оскарження судових рішень у вищій судовій інстанції, а суду, що здійснює
правосуддя, – перевірити в межах своєї компетенції законність і
обґрунтованість судового рішення, привівши його, у разі наявності підстав, у
відповідність до вимог закону й однаковості судової практики.
Таким чином, сутність переглядів судових рішень, розглядаються
виходячи як із завдань, що вирішуються при здійсненні правосуддя, так і
таких, що ставляться перед касаційною інстанцією, яка здійснює перегляд.
Вводячи до чинного законодавства двохінстанційну систему перегляду
судових рішень за ініціативою сторін, законодавець вочевидь припускає, що
касаційна інстанція буде переглядати кримінальну справу тільки за формою.
Касаційна інстанція та характерний для неї процесуальний порядок
перегляду судових рішень, що набули законної сили не наділені ознаками
винятковості, тому вона не може бути віднесена до виключної.
Касаційна інстанція, як і апеляційна, з одного боку, обмежена доводами
касаційної скарги, а з іншого – перевіряє обґрунтованість, винесеного
рішення в повному обсязі, інакше вона не зможе розв'язати питання про
законність і обґрунтованість винесеного судом рішення.
Апеляційний і касаційний перегляд судових рішень необхідно
розглядати як дві взаємодоповнюючі інстанції або взаємодоповнюючі
гарантії захисту прав і законних інтересів учасників кримінального
провадження та винесення, зрештою, правосудного рішення судом.

Суд касаційної інстанції та інші учасники судового провадження

Досить довгий час для такого виду перегляду не було спеціального
Суду й справи розглядалися судовою палатою у складі Верховного Суду
України. Реформування судової системи торкнулося й касаційній інстанції. В
законі України «Про судоустрій та статус суддів» в ч.2 ст.36 зазначається, що
Верховний суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції. А у п.21 ч.1
ст.3 КПК визначається, що суд касаційної інстанції – це Верховний Суд. Але
з цього приводу не слід розглядати Верховний Суд тільки як касаційний суд
з кримінальних справ. Адже структурно він складається з декількох
спеціалізованих судів, в тому числі до складу Верховного Суду входить і
Касаційний кримінальний суд.
За загальним правилом кримінальне провадження в касаційному
порядку здійснюється колегією суддів Кримінального касаційного суду
Верховного Суду у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч.5
ст.31 КПК).
Але це не єдина інституція Верховного суду, яка має повноваження
щодо перегляду судових рішень в касаційному порядку. Відповідно до ч.6.
цієї ж статті, у визначених КПК випадках кримінальне провадження в
касаційному порядку здійснюється судовою палатою Касаційного
кримінального суду (палатою), об’єднаною палатою Касаційного
кримінального суду (об’єднаною палатою) або Великою Палатою
Верховного Суду (Великою Палатою).
Слід звернути увагу на те, що чинне законодавство, йдучи шляхом
розширення та захисту прав громадян, надало можливість практично всім
учасникам судового провадження безпосередньо звертатися до суду
касаційної інстанції зі скаргами та брати участь у судових засіданнях. Але в
той же час в ст.425 КПК досить чітко визначено коло осіб, які мають право
на касаційне оскарження. З цього приводу, слід мати на увазі, що
законодавець визначає не тільки рішення, що можуть бути оскаржені, але й
осіб які мають право звертатися із скаргами до касаційної інстанції. Коло
осіб, які мають право звертатися із касаційними скаргами не можна назвати
вузьким, але все ж воно є обмеженим і розширювати його не можна.
До учасників судового провадження, що мають право на касаційне
оскарження слід віднести:
- по-перше, сторону захисту: засудженого, його законного
представника чи захисника, у частині, що стосується інтересів засудженого;
виправданий, його законний представник чи захисник, але тільки у частині
мотивів і підстав виправдання; підозрюваний, обвинувачуваний, його
законний представник чи захисник: законний представник, захисник
неповнолітнього чи сам неповнолітній щодо якого вирішувалося питання про
застосування примусових заходів виховного характеру, - в частині, що
стосується інтересів неповнолітнього; законний представник чи захисник
особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових
заходів медичного характеру;
- по-друге, сторона обвинувачення в особі прокурора;
- по-трете, інші учасники провадження, інтереси яких зачіпаються
цими рішеннями, а саме: потерпілий або його законний представник чи
представник, але тільки у частині, що стосується інтересів потерпілого і в
межах, заявлених ними в суді першої інстанції; цивільний позивач, або його
законний представник та цивільний відповідач або його законний
представник, але тільки у частині, що стосується вирішення цивільного
позову; представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
що стосується інтересів цієї особи (ч.1 ст.425 КПК).
Надаючи право на звернення із касаційною скаргою до суду, надаються
й певні гарантії для реалізації такого права. Так, ч.2 ст.425 КПК визначає, що
таким особам надається можливість ознайомитися в суді з матеріалами
кримінального провадження для вирішення питання про можливість подання
касаційної скарги.
Особи, які мають право на касаційне оскарження виступають
ініціаторами для початку касаційного провадження.

Предмет та межі касаційного перегляду: Закон України «Про

судоустрій та статус суддів» в ст. 14 досить чітко визначає, що учасники
справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на
апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на
касаційне оскарження судового рішення.
Виходячи з вимог цієї норми саме справа (провадження) є предметом
судового розгляду, як в суді першої інстанції так і в апеляційній та касаційній
інстанціях.
Подальша конкретизація зазначеного положення стало законодавче
визначення предмета касаційного оскарження, тобто закріплення переліку
рішень, які підлягають касаційному оскарженню або заборон щодо
оскарження судових рішень.
Судові рішення, які підлягають оскарженню, у науці кримінального
процесу іменуються предметом оскарження.
На нормативному рівні законодавець певним чином систематизував
судові рішення, які підлягають оскарженню в касаційному порядку (ст. 424
КПК), наступним чином:
1) вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні
примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції
виключно після їх перегляду в апеляційному порядку;
2) судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо
вказаних вище вироків та ухвал;
3) ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційній
інстанції, а також ухвали суду апеляційної інстанції, якщо вони
перешкоджають подальшому кримінальному провадженні. Заперечення
проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове
рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження;
4) вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в
апеляційному порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за
результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок. Але щодо цих
рішень, законодавець висуває й додаткові умови такі як:
- засуджений, його захисник, законний представник, можуть
оскаржити таке рішення тільки з підстав: призначення судом покарання
суворішого ніж узгоджено сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди
засудженого на призначення покарання; невиконання судом вимог,
встановлених частинами шостою чи сьомою ст.474 КПК;
- потерпілий, його представник, законний представник мають право
оскаржувати такі рішення виключно у разі: призначення покарання менш
суворого, ніж узгоджено сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди
потерпілого на призначення покарання; невиконання судом вимог
встановлених частинами шостою чи сьомою ст. 474 КПК;
- прокурор має право на оскарження у разі призначення покарання
менш суворого, ніж узгоджено сторонами угоди або затвердження угоди у
провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 КПК угода не
може бути укладена.
Підсумовуючи питання щодо предмету оскарження звертає на себе
увагу два питання:
По-перше, законодавець досить чітко визначає, що всі рішення, які
оскаржуються повинні пройти стадію апеляційного розгляду, і тільки після
цього, з’являється право на оскарження в касаційній інстанції.
По-друге, існують досить конкретні заборони, щодо оскарження
окремих судових рішень. До таких рішень відносяться:
- рішення слідчого судді за результатами розгляду скарги на
рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора не може бути
оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову про
закриття кримінального провадження (ч.3 ст.307 КПК);
- ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку,
а також ухвала суду апеляційної інстанції за результатами розгляду
апеляційної скарги на таку ухвалу.
Перелік, визначений в ст.424 КПК не можна назвати повним, або
вичерпним. .
Існують і опосередковані заборони оскарження судових рішень у
касаційному порядку. До таких заборон, наприклад, можна віднести вказівки
у КПК на те, що відповідне судове рішення підлягає лише апеляційному
оскарженню.
Наприклад, ч. 5 ст. 539 КПК встановлює, що за наслідками розгляду
клопотання (подання) суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в
апеляційному порядку.
Опосередкована заборона має місце і у тому випадку, коли
законодавець встановлює умови, за наявності яких відповідне судове
рішення може бути оскаржене у касаційному порядку.
Відтак, умовою касаційного перегляду вироку суду першої інстанції
є обов’язковий перегляд вироку в апеляційному порядку.
Таким чином, законодавець фактично заборонив (але прямо про це не
вказав) переглядати у касаційному порядку рішення, які не були предметом
перегляду в апеляційній інстанції.
Предмет перегляду в касаційній інстанції, як і в апеляційній значно
ширший ніж предмет оскарження. Оскаржуються судові рішення, а
перегляду підлягають не тільки саме рішення, але й матеріали самого
провадження й законність процесуального порядку судового розгляду
попередніх інстанцій.
Визначаючи предмет оскарження й перегляду, закон визначає й межі
перегляду.
Межі перегляду в касаційній інстанції пов’язані саме з предметом
оскарження, адже суд касаційної інстанції переглядає судові рішення тільки у
межах касаційної скарги. І вийти за межі скарги суд вправі тільки у разі,
якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи,
щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів
медичного чи виховного характеру. Крім того, якщо задоволення скарги дає
підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не
надійшли скарги, касаційний суд не тільки має право, але й зобов’язаний
прийняти таке рішення. Хоча в цьому випадку він приймає рішення не
просто виходячи за межі скарги, а навіть взагалі без скарги( ч.2 ст.433 КПК).
Крім того, нормативно досить чітко визначено, що суд касаційної
інстанції перевіряє тільки правильність застосування судами першої та
апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права та
правової оцінки обставин.
При цьому в суді касаційної інстанції забороняється досліджувати
докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були
встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу (ч.1 ст.433 КПК).

Початок та строки касаційного провадження. Процедура

касаційного провадження складається з певних етапів:
- надходження касаційної скарги до касаційної інстанції;
- відкриття касаційного провадження;
- підготовка касаційного розгляду;
- касаційний розгляд;
- ухвалення рішення касаційної інстанції.
Як вже зазначалося раніше, касаційний перегляд судових рішень – це
один з видів провадження, що може відбуватися тільки при наявності
касаційної скарги. Тобто, законодавець визначає ініціаторів початку
провадження в касаційному порядку, надаючи певну значимість самій скарзі.
У зв’язку з цим приділяється значимість самій процесуальній формі
касаційної скарги, порядку і строкам її подачі. Таким чином, вже сама подача
касаційної скарги має визначену законом процедуру.
Касаційна скарга подається тільки у письмовій формі. У касаційній
скарзі обов’язково зазначаються: найменування суду касаційної інстанції;
прізвище, ім’я, по батькові, поштова адреса особи, яка подає скаргу, а також
номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; судову
рішення, що оскаржується; обґрунтування вимог особи, що подала касаційну
скаргу, до суду касаційної інстанції; перелік матеріалів, які додаються (ст.427
КПК).
Крім того, скарга повинна бути підписана особою, що її подає. Якщо
скаргу подає захисник, або представник потерпілого, то до неї належним
чином додаються документи, які підтверджують повноваження цієї особи,
відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства.
До касаційної скарги додаються копії судових рішень, які
оскаржуються та копії самої скарги з додатками в кількості необхідній для
надіслання сторонам кримінального провадження і учасникам судового
провадження. Але така вимога не стосується засудженого, який знаходиться
під вартою. У цьому випадку копії скарги з додатками для ознайомлення
виготовляє суд.
Порушення вимог закону, щодо процедури подачі скарги, строків або
форми самої скарги має певні негативні процесуальні наслідки:
- повернення касаційної скарги або відмову у відкритті
касаційного провадження;
- залишення касаційної скарги без руху.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної
інстанції, протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення
судом апеляційної інстанції, а засудженим, який тримається під вартою,- в
той самий строк з дня вручення йому копії рішення.
Отримання касаційним судом касаційної скарги не означає
безперечне відкриття касаційного провадження. Протягом п’яти днів, суд
касаційної інстанції має право прийняти наступні рішення:
- відкрити касаційне провадження;
- залишити касаційну скаргу без руху;
- відмовити у відкритті касаційного провадження;
- повернути касаційну скаргу.
Залишення скарги без руху пов’язано саме з формою касаційної
скарги, яка повинна відповідати вимогам ст.427 КПК.
Якщо скарга не відповідає вимогам ст. 427 КПК, то касаційний суд
постановляє ухвалу про залишення касаційної скарги без руху. Залишення
скарги без руху не означає відмову чи закриття провадження. Це означає, що
суд не приймає будь-яких рішень та дій щодо цієї скарги, доти, доки не
будуть усунути недоліки скарги. Про самі недоліки та строк, який
встановлюється для їх усунення касаційний суд вказує в ухвалі.
Копія ухвали про залишення скарги без руху невідкладно
направляється особі, яка подала касаційну скаргу.
Якщо недоліки скарги будуть усунуто у визначений судом строк, то
вона вважається поданою у день первинного її подання.
У разі, якщо недоліки скарги не було виправлено у встановлений
судом строк, наступають негативні правові наслідки, такі як повернення
касаційної скарги особі, яка її подала.
Такі ж наслідки – повернення касаційної скарги можуть бути і у
наступних випадках:
- якщо скаргу подала особа, яка не має права на оскарження;
- якщо скарга подана після закінчення касаційного строку і особа
не порушує питання про його поновлення;
 - якщо особа звертається до суду з проханням поновити строк
оскарження, але суд не знайшов підстав для його поновлення (ч.3 ст.429
КПК).
Таким чином, такі рішення касаційного суду, як залишення
касаційної скарги без руху або її повернення, пов’язані саме з формою
касаційної скарги. Ці рішення не позбавляють права повторного звернення до
суду касаційної інстанції, але обов’язково у порядку визначеному в законі.
Відмовити у відкритті касаційного провадження суд касаційної
інстанції має право у разі, якщо:
- касаційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає
оскарженню (наприклад, не було предметом розгляду апеляційної інстанції);
- з самої касаційної скарги та наданих до неї документів
вбачається, що підстав для задоволення скарги не існує. Але ця підстава має
й виключення, яке забороняє відмовляти у відкритті провадження у разі,
якщо апеляційною інстанцією було погіршено становище підозрюваного,
засудженого, обвинуваченого, виправданого.
Подальше просування провадження на цій стадії відбувається у разі
відкриття касаційного провадження судом касаційної інстанції, яке
відбувається без виклику сторін і у разі відсутності перешкод, які вимагають
залишення скарги без руху, або її повернення. Рішення про відкриття чи
відмову у відкритті касаційного провадження має відбутися протягом п’яти
днів з дня надходження касаційної скарги до суду.
Про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження суд
касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Процесуальний порядок касаційного провадження. Реформування

судової системи торкнулися й провадження в касаційній інстанції. Судом
касаційної інстанції визначено Верховний Суд (п.21 ч.1 ст.3 КПК). У складі
Верховного Суду з’являються нові інституції, які й здійснюють перегляд
судових рішень в касаційному порядку.
Кримінальне провадження в касаційному порядку здійснюється
колегією суддів Кримінального касаційного суду Верховного Суду у складі
трьох або більше непарної кількості суддів ( ч.5 ст. 31 КПК). Але у
визначених КПК випадках кримінальне провадження в касаційному порядку
може здійснюватися судовою палатою Касаційного кримінального суду
(палатою), або об’єднаною палато Касаційного кримінального суду, або
Великою Палатою Верховного Суду (Великою Палатою).
Але, як колегія суддів, так і палата Касаційного кримінального суду,
об’єднана палата і Велика Палата Верховного Суду здійснюють перегляд
тільки в касаційному порядку. Тобто, перегляд рішень в касаційному порядку
є єдиним для всіх суб’єктів перегляду в касаційній інстанції.
На законодавчому рівні визначено підстави для передачі кримінального
провадження на розгляд:
- палати;
- об’єднаної Палати;
 - Великої Палати Верховного Суду.
Кримінального провадження, яке розглядається в касаційному порядку
у складі колегії суддів передається на розгляд палати до якої входить колегія
яка розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку відбувається
у разі, якщо колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо
застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше
ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї палати або
у складі такої палати (ч.1 ст.434-1 КПК). Тобто до розгляду палати
скеровуються справи за двох умов:
- рішення ухвалено Верховним Судом у складі колегії з цієї ж
палати або у складі самої палати;
- колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо
застосування норм права у подібних правовідносинах.
На розгляд до об’єднаної палати передається кримінальне
провадження, що розглядається судом у складі колегії суддів або палати, у
разі, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку
щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в
раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої
палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати. Тобто, кримінальне
провадження передається до об’єднаної палати у разі необхідності
відступити від висновку щодо застосування норм права, яке вже було
висловлено ВС у подібних правовідносинах.
Але незалежно від того, де розглядається справа: в колегії, касаційній
палаті чи об’єднаній палаті, або вже в Великій палаті Верховного суду
процедура провадження у всіх випадках – єдина. Це касаційний порядок
провадження, передбачений ст.434 КПК.
Провадження в касаційній інстанції починається з подачі скарги на
судове рішення й має декілька етапів.
Після з’ясування всіх умов й постановлення ухвали про відкриття
касаційного провадження розпочинається процедура розгляду в касаційній
інстанції. Але безпосередньому розгляду в касаційній інстанції передує
обов’язкова підготовка провадження до розгляду.
Підготовка провадження до розгляду проводиться суддею-доповідачем
протягом десяти днів після відкриття касаційного провадження. Підготовка
провадження до розгляду включає досить важливі питання і відбувається без
виклику сторін. Без виконання визначених в процесуальному законі дій
подальше просування провадження практично не можливо. Й це обумовлено
не умовами або підставами, а практичною неможливістю касаційного
розгляду без, наприклад, витребування матеріалів кримінального
провадження або повідомлення учасників провадження про його відкриття.
Саме тому законодавець досить чітко визначає питання, які вирішує суддя-
доповідач під час його підготовки до слухання:
- надсилає копії ухвали про відкриття провадження учасникам
судового провадження разом з копіями скарг, інформацією про їх права та
обов’язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані
заперечення на касаційну скаргу;
- витребує матеріали кримінального провадження;
- вирішує заявлені клопотання;
- вирішує питання про зупинення виконання судових рішень, які
оскаржуються;
- вирішуються інші питання необхідні для касаційного розгляду.
Всі свої рішення суддя-доповідач викладає у формі ухвал, копії яких
обов’язково надсилаються учасникам судового провадження. Після
проведення всіх підготовчих дій суддя-доповідач постановляє ухвалу про
закінчення підготовки та призначення касаційного розгляду.
В час призначений до слухання справи починається безпосередньо
розгляд справи у касаційній інстанції. На законодавчому рівні не
визначається спеціальна процедура касаційного розгляду й визначається, що
він здійснюється згідно з правилами розгляду в суді апеляційної інстанції,
але з урахуванням особливостей, передбачених КПК.
Касаційний розгляд, за законом здійснюється згідно з правилами
розгляду в суді апеляційної інстанції з урахуванням особливостей,
передбачених для касаційного розгляду. Відсилаючи до норм апеляційного
провадження, слід визначити, що апеляційний розгляд здійснюється за
правилами розгляду в суді першої інстанції.
Таким чином, будь-яке судове провадження має загальні положення
згідно з якими здійснюються всі види проваджень.
Початок касаційного розгляду здійснюється за правилами ст.ст. 342-
345 КПК, тобто саме за процедурою визначеною для суду першої інстанції.
У призначений для судового розгляду день і час головуючий (суддя-
доповідач) відкриває судове засідання і оголошує про розгляд відповідного
кримінального провадження. Далі, перевіряється явка учасників судового
провадження, викликаних та повідомлених про судове засідання,
встановлюються їх особи та повноваження захисників та представників. В
судовому засіданні з’ясовуються питання, щодо вручення судових викликів
та повідомлень особам, які не з’явилися до суду та причин їх неприбуття.
Хоча неявка певних осіб до суду не є перешкодою до розгляду
провадження.
Закон передбачає повне фіксування судового розгляду технічними
засобами й про це й про умови фіксування повідомляється учасникам
провадження.
Після вирішення цих питань оголошується склад суду й роз’яснюються
права відводу, з’ясовуються питання про наявність відводів й готовність
учасників провадження скористатися правом відводу. Якщо будь-ким із
учасників провадження заявляються клопотання про відвід одного судді чи
всієї колегії, суд повинен відразу розглянути таке клопотання, згідно зі
статтями 75-81 КПК.
Обов’язковою судовою дією є ознайомлення учасників провадження з
їх правами. Ці дії полягають в тому, що судовий розпорядник роздає особам,
які беруть участь у провадженні пам’ятку про їхні права та обов’язки. А
головуючий після ознайомлення з пам’яткою, з’ясовує чи зрозумілі їм їх
права та обов’язки. У разі необхідності їх сутність роз’яснюється.
Саме в правах осіб, які беруть участь у провадженні визначено про
право на клопотання. І після повідомлення про права особа має можливість
звернутися з клопотаннями, які повинні бути вирішені касаційним судом.
Після проходження всіх цих дій суддя-доповідач доповідає в
необхідному обсязі зміст судових рішень, що оскаржуються, касаційної
скарги та заперечень на неї.
Подальший касаційний розгляд обумовлено межами перегляду й
особливостями касаційного розгляду.
Суд касаційної інстанції не переглядає судове рішення по суті, а тільки
перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції
норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин.
Оскільки під час касаційного перегляду суд не має права досліджувати
докази, встановлювати та визначати доведення обставин, що не були
встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, то цими обмеженнями визначається
подальшу процедуру касаційного провадження, яка складається з доводів
сторін та інших учасників провадження.
Це можуть бути, як доводи за скаргою, так і доводи щодо заперечень на
скаргу. Першими доводять свої міркування особи, які звернулися зі скаргою.
Якщо ж зі скаргою звернулися обидві сторони, то першими висловлюють
свої доводи учасники зі сторони захисту, а потім інші учасники судового
провадження. Саме таким чином реалізується принцип змагальності в
касаційному провадженні.
В касаційному провадженні відсутня така складова, як судові дебати,
однак законодавець надає можливість учасникам касаційного провадження
підготувати й проголосити судову промову, як доводи для обґрунтування
скарги чи заперечень.
Законом не обмежується час для висловлювання доводів, але суд має
право обмежити його, встановивши однаковий проміжок часу, про що
оголошується на початку судового засідання.
Після того, як всі учасники провадження, які з’явилися в судове
засідання висловили свої аргументи щодо скарг та заперечень, тобто
фактично відбулося їх обговорення відповідно до матеріалів кримінального
провадження, колегія суддів виходить до нарадчої кімнати для ухвалення
судового рішення у формі постанови.
Введення процедури письмового касаційного провадження в
кримінальний процес надає можливість економії часу. як учасників
провадження так і суду, зменшує навантаження на секретарів судового
засідання та помічників суддів., за рахунок незастосування атрибутики
звичайного судового засідання.
За своїм змістом письмове касаційне провадження – це обговорення
колегією суддів касаційного суду касаційної скарги, заперечень на касаційну
скаргу, інших документів та матеріалів за відсутності осіб, які їх подали,
без заслуховування доводів учасників провадження, без застосування
фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження.
Іншими словами, письмове касаційне провадження є спрощеним
різновидом касаційного провадження. Дійсно, алгоритм письмового
касаційного провадження дозволяє суду касаційної інстанції суттєво
економити час, який при звичайній процедурі втрачається на виклик
учасників касаційного провадження, обговорення їх доводів, використання
зали судового засідання, застосування технічної фіксації під час провадження
тощо.
Втім, це не означає, що письмове касаційне провадження відбувається
довільно, без будь-якого процесуального порядку. Так, обов’язковою умовою
застосування процедури письмового касаційного провадження є відмова всіх
учасників провадження від участі в судовому засіданні. І ця відмова повинна
бути письмовою. Учасникам кримінального провадження надається
можливість в тексті касаційної скарги або в запереченні на касаційну скаргу,
а також окремою заявою або клопотанням висловити суду касаційної
інстанції своє рішення про те, чи бажають вони брати участь в судовому
засіданні в суді касаційної інстанції.
Як і при звичайному порядку касаційного провадження здійснюється
обговорення поданих скарг та заперечень, а також інших матеріалів
провадження, але без учасників провадження, тільки колегією суддів. При
цьому, суддя-доповідач доповідає зміст касаційної скарги та заперечень,
зміст рішень, які оскаржуються.
Але навіть при наявності клопотань або заяв про розгляд справи у
відсутності учасників провадження, суд не обов’язково застосовує своє
право на письмове касаційне провадження. Касаційний суд може розглянути
провадження і за звичайною процедурою, адже відповідно до ч.1 ст.435 КПК
це його право, а не обов’язок.

Повноваження суду касаційної інстанції

Повноваження суду касаційної інстанції є результатом касаційного
розгляду й складаються з тих рішень, які суд має право ухвалити. Суд
касаційної інстанції ухвалює судові рішення у формі постанов.
Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має
право прийняти наступні рішення:
1) залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу – без
задоволення;
2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді
першої чи апеляційної інстанції;
3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження;
4) змінити судове рішення (ст.436 КПК).
Для прийняття будь-якого із визначених рішень касаційний суд
повинен мати підстави, які визначені в кримінальному процесуальному
Законі.
 Так, ухвалення постанови про залишення оскарженого рішення без
змін, а касаційної скарги без задоволення можливо, якщо доводи, викладені в
касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду і
вивчення судом матеріалів кримінального провадження не виявило інших
підстав для скасування або зміни рішення.
Для реалізації своїх повноважень щодо скасування чи зміни
оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанції ч.1ст. 438 КПК
встановлює для касаційного суду обов’язкові підстави:
- істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
- неправильне застосування закону України про кримінальну
відповідальність;
- невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального
правопорушення та особі засудженого.
Підстави визначені в ст. 438 КПК практично повторюють підстави,
визначені в ст.409 КПК, за єдиним виключенням: відсутність в касаційному
провадженні такої підстави для скасування чи зміни судового рішення, як
неповнота судового розгляду.
Ці підстави не є спеціальними підставами для зміни чи скасування
рішень попередніх судів касаційною інстанцією й законодавець
додержується необхідності застосування однакових підходів при вирішенні
питань про наявність зазначених підстав. Тому в цьому питанні визначає
необхідність керуватися ст.ст.412-414 КПК, які формулюють наявність цих
підстав в апеляційному провадженні й відповідно в касаційному.
Суд касаційної інстанції не має права при скасуванні судового
рішення, ухвалити своє, як це може бути в апеляційному провадженні.
Наслідків скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції може бути
декілька:
- направлення провадження на новий судовий розгляд в суд першої
або апеляційної інстанції;
- закриття кримінального провадження.
Після скасування вироку або ухвали апеляційного суду судом
касаційної інстанції суд першої або апеляційної інстанції здійснює судове
провадження згідно з загальними вимогами, передбаченими КПК, але в
іншому складі суду.
Скасувати рішення попередніх інстанцій та закрити кримінальне
провадження суд касаційної інстанції має право тільки за умови наявності
обставин встановлених ст. 284 КПК.
В своїх повноваженнях касаційна інстанція має обмеження які
стосуються недопустимості погіршення правового становища виправданого
та засудженого. Тобто, суд касаційної інстанції сам не має права застосувати
закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання.
В такому випадку касаційний суд має право скасувати попередні рішення,
направивши справу на новий судовий розгляд в суд першої чи апеляційної
інстанції. Але й тут повноваження касаційної інстанції не є довільними.
 І, якщо виникає необхідність застосування закону про більш тяжке
кримінальне правопорушення чи суворіше покарання або в інший спосіб
погіршити становище засудженого, то це можливо тільки у разі, якщо скаргу
подав прокурор, потерпілий чи його представник.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції щодо
виправдувальних вироків може бути скасовано, але тільки у разі, якщо скарга
подана прокурором, потерпілим чи його представником, а також у разі подачі
касаційної скарги виправданим з мотивів його виправдання.
Оскільки касаційна інстанція самостійно ніяким чином не може
погіршити становище засудженого чи виправданого, то й межі змін, які
можуть бути застосовані щодо оскаржуваних рішень теж обмежені.
Крім того, що вимоги про будь-які зміни обвинувачення обов’язково
повинні бути викладені в касаційних скаргах й вони можуть стосуватися
щодо наступного: пом'якшення розміру і виду покарання (як основного, так і
додаткового), перекваліфікації злочину, що передбачає менш тяжке
покарання, виключення частини обвинувачення.

Контрольні питання:
1. Розкрийте сутність провадження в суді касаційної інстанції, укажіть
його основні риси та значення для кримінального судочинства.
2. Назвіть судові рішення, які можуть бути перевірені в касаційному
порядку?
3. Укажіть суб’єктів права подання касаційної скарги на судові
рішення.
4. Назвіть строк, встановлений для касаційного оскарження судових
рішень.
5. Розкрийте вимоги до касаційної скарги.
 Лекція 26. Провадження за нововиявленими або виключними
обставинами
(2 год.)
Мета:
- Освітня (навчальна): ознайомлення з питаннями можливості захисту прав та
законних інтересів особи після набуття рішенням законної сили та проходження
обов’язкових інстанцій. Визначення, значення та особливості.
- Розвивальна:набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами.
- Виховна: прищеплення інтересу курсантів, студентів та слухачів до дисципліни
«Кримінальний процес».

План:
1. Поняття і завдання перегляду рішень суду за нововиявленими або
виключними обставинами.
2. Поняття нововиявлених обставин
3. Процедура провадження за нововиявленими обставинами
4. Повноваження суду при перегляді рішень за нововиявленими або
виключними обставинами.

Основні поняття: нововиявлені обставини, виключні обставини,

спеціальні суб’єкти.

Поняття та значення перегляду судових рішень за нововиявленими

або виключними обставинами
Провадження за нововиявленими або виключними обставинами
входить до загальної системи судового провадження. Але воно відрізняється
від судового провадження в суді першої інстанції чи перегляду судових
рішень в апеляційному та касаційному порядку.
Провадження за нововиявленими або виключними обставинами не
входять до інстанційних переглядів й підставою для перегляду не може бути
звичайна помилка судді або судової колегії.
Оскільки основними завданнями переглядів судових рішень, зокрема й
тих, що набули законної сили, є оцінка їх правосудності з метою ефективного
поновлення порушених прав осіб, відповідно до сучасних стандартів захисту
прав і законних інтересів осіб, в основу яких покладений принцип
верховенства права. Отже, суттєвим чинником, формування сучасної
доктрини перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами, є неадекватність судових рішень вимогам принципу
верховенства права.
По-суті, це не просто перегляд судового рішення за нововиявленими чи
виключними обставинами, а фактично відновлення провадження за заявами
учасників судового провадження з приводу незаконного чи необґрунтованого
на їх думку судового рішення, яке вже набуло законної сили, пройшло всі
інші судові інстанції й вже виконується. При цьому вони звертаються до
таких обставин, які на момент ухвалення судового рішення не були відомими
суду.
Тому такі провадження не можна вважати простим переглядом
судового рішення. Провадження фактично відновлюють з метою його
повторного розгляду в повному обсязі або, якщо цього не заперечують
учасники процесу, без дослідження даних, які ніким не оспорюються. Після
завершення провадження за нововиявленими чи виключними обставинами
суд ухвалює рішення
З’явся новий вид перегляду: за виключними обставинами, який
частково поглинув підстави для перегляду, які входили до повноважень
Верховного Суду України та перегляду за нововиявленими обставинами.
Але єдиним для цих видів переглядів полягає в тому, що вони є одним
із засобів захисту прав, свобод та законних інтересів особи в кримінальному
провадженні. Адже при появі так званих нововиявлених або виключних
обставин, звичайними засобами врахувати їх, змінити чи відмінити вже
прийняте рішення не можливо. Саме тому було запроваджено нову
процедуру перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами, яка має певні особливості.
Особливість цих видів провадження полягає по-перше, в тому, що
рішення суду вже набуло законної сили й навіть виконується; по-друге,
обставини, які є нововиявленими чи виключними, не були відомі суду на
момент ухвалення рішення.
Ще одна особливість має досить важливе значення під час
провадження й перегляду судових рішень за нововиявленими чи виключними
обставинами. Це стосується предмету перегляду. Безперечним є те, що
перегляд здійснюється відповідно до вимог заяви. Але при цьому слід мати
на увазі, що рішенням попередніх судових інстанцій встановлені обставини
провадження, і у разі, якщо вони не оспорюються, суду не обов’язково їх
знову досліджувати.
Справу може бути відновлено незалежно від того, в якій інстанції було
постановлено судове рішення. І саме в той суд, який припустився першим
помилки подається заява за нововиявленими чи виключними обставинами.
Розгляд кримінального провадження за нововиявленими чи
виключними обставинами здійснюється за правилами тієї інстанції, яка
прийняла заяву й відкрила провадження.
Сутність провадження за нововиявленими чи виключними обставинами
полягає в тому, шо на момент ухвалення судового рішення обставини, які
законом визначаються як нововиявлені, або як виключні не були відомі суду,
тому ніяк не могли вплинути на ухвалення ним рішення. Тому під час
перегляду фактично поновлюється провадження й справа переглядається з
урахуванням нововиявлених чи виключних обставин. І якщо вони дійсно самі
по собі чи в сукупності мають вплив на ухвалення рішення, то судом
скасовується чи змінюється попередні рішення й ухвалюється нове рішення.
Підстави для здійснення провадження за нововиявленими або
виключними обставинами
 Фактично ми маємо два самостійні види проваджень, хоча вони й
об’єднані в одній 14 главі КПК.
Розділяються вони за обставинами, які визнаються нововиявленими або
виключними, строками звернення про перегляд судового рішення, порядком
подачі заяви тощо.
Слід звернути увагу саме на те, що нововиявлені обставини, як підстава
для перегляду судового рішення, що набрало законної сили, характеризуються
такими ознаками: їх невідомість суду з причин, від нього незалежних; їх
суттєве значення для справи; їх наявність в об'єктивній дійсності до
ухвалення вироку; неможливість урахування під час провадження в справі та
ухвалення вироку в зв'язку з невідомістю їх суду; їх відкриття тільки після
набрання вироком суду законної сили.
Умовою, за якої зазначені обставини можуть стати підставою для
перегляду за нововиявленими обставинами є можливість кожної з них або в
сукупності між собою чи з обставинами кримінального провадження суттєво
вплинути на результати провадження. Наявність такої умови забезпечує
стабільність судового рішення, а отже, і юридичну визначеність у
вирішеному кримінальному провадженні.
Провадження за нововиявленими чи виключними обставинами
гарантує баланс інтересів особи, щодо якої здійснюється перегляд, і інтересів
у належному здійсненні правосуддя.
Адже у разі підтвердження судом наявності нововиявлених або
виключних обставин попереднє рішення у справі скасовується, а замість
нього ухвалюється інше – з урахуванням нововиявлених або виключних
обставин.
Підставами для провадження за нововиявленими обставами є наявність
нововиявлених обставин, а для провадження за виключними обставинами
наявність саме таких виключних обставин.
Нормативний перелік нововиявлених обставин визначено в ч.2 ст.459
КПК, а ч.3 ст.459 КПК визначаються виключні обставини.
1) штучне створення або підроблення доказів, неправильність
перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання
свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинувачуваного, на яких ґрунтується
вирок;
2) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення
вироку чи постановлення ухвали, що належить переглянути;
3) інші підстави, які не були відомі суду на час судового розгляду при
ухваленні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими
обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить
переглянути.
Структура провадження, яка складається із звернення до суду з
заявою про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами,
перевірки в судовому засіданні та перегляду судом рішення, передбачає
активну діяльність, яка за своїм змістом передбачає його контроль за
таким провадженням.
 В ній законодавець визначає порядок здійснення провадження за
нововиявленими обставинами, встановлюючи при цьому підстави для
здійснення такого провадження, строки звернення та вимоги до заяви про
перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними
даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було
покладено в основу судового рішення і були виявлені лише після набрання
ним законної сили. Це ті обставини, які існували на момент вступу вироку чи
ухвали в законну силу, але не були відомі суду, а також безпосередньо
пов’язані з елементами предмета доказування у справі. Нововиявлені
обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені
належними і допустимими доказами.
Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на
переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися судом у процесі розгляду
справи, а так само виявлені учасниками судового провадження нові докази.
Не повинні визнаватися нововиявленими й ті обставини, що встановлюються
на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами судового
провадження.
Факт нововиявлених обставин повинен бути підтверджено або вироком
суду, який набув законної сили, або іншим судовим рішенням, або рішенням
органів досудового розслідування. Ці процесуальні рішення свідчать про те,
що на момент ухвалення судового рішення, яке переглядається ці обставини
не були відомі суду й рішення приймалося без їх урахування.
Вирок суду, що набув законної сили, або матеріали перевірки, що
добуті в ході провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами, можуть
стати підставою для постановки питання про перегляд самого рішення суду,
підставою для поновлення провадження у справі. Але вони не можуть бути
підставою порушення провадження за нововиявленими обставинами,
оскільки можуть бути отримані тільки в результаті провадження у зв'язку з
нововиявленими обставинами.
Штучне створення або підроблення доказів може бути визнано
нововиявленою обставиною за умови, якщо ці факти підтверджено
відповідними доказами, що містяться у кримінальному провадженні за
ознаками притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності,
поєднаного зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою
фальсифікацією, що передбачено ч. 2 ст. 372 КК або завідомо неправдивого
показання зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту (ч. 2 ст.
384 КК); службового підроблення (ст. 366 КК) або підроблення документів,
печаток, штампів та бланків, збуту чи використання підроблених документів,
печаток, штампів (ст. 358 КК).
Встановлена вироком суду, що набрав законної сили, фальсифікація
певного доказу (тобто його штучне створення або підроблення) може бути
підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами
лише в тому разі, коли зазначене судове рішення ґрунтується саме на цьому
доказі.
 Виявлення учасником судового провадження неправильності перекладу
висновку і пояснень експерта має ґрунтуватись на доказах, зібраних за
результатами розслідування злочину, передбаченого ст. 384 КК. Те саме
стосується завідомо неправдивих показань свідка, потерпілого,
підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок.
Неправдивість відомостей (показань) може бути зумовлена тільки
умисним замовчуванням, перекрученням, спотворенням цих відомостей чи
повідомленням про такі обставини, які насправді не існували, оскільки у п. 1
ч. 2 ст. 459 КПК стосовно неправдивих показань застосовано слово
«завідомо». При цьому завідома неправильність перекладу може проявлятися
в умисному перекрученні змісту пояснень експерта, відповідних документів;
умисному пропущенні окремих слів та словосполучень, що спотворює
загальний зміст відомостей; умисному замовчуванні певних фрагментів при
перекладі з однієї мови на іншу з метою досягнення бажаних для
заінтересованих осіб результатів.
Обставини, які визнаються виключними
Суттєві зміни кримінального процесуального законодавства, пов’язані
із реформуванням судової системи, вплинули й на провадження за
виключними обставинами. Перш за все це стосується самого визнання
обставин виключними, частина з яких перейшла з інших порядків перегляду
– з порядку перегляду за нововиявленими обставинами та з перегляду справ
Верховним Судом України.
В ч.3 ст.459 КПК виключними обставинами визнаються:
1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність,
конституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення,
застосованого судом при вирішенні справи;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої
визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при
вирішенні даної справи судом;
3) встановлення вини судді у вчиненні злочину або зловживання
слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального
провадження, внаслідок якого було ухвалено судове рішення.
Встановлення обставин виключними не є довільним, особливо тих що
стосуються п.3 ч.3 ст.459 КПК. Й закон вимагає, щоб вина судді, слідчого чи
прокурора були встановлені вироком суду, який набрав законної сили, а у
разі неможливості ухвалення вироку можуть бути підтверджені постановою
чи ухвалою про закриття кримінального провадження, ухвалою про
застосування примусових заходів медичного характеру. В такому випадку
мається на увазі, що слідчий, прокурор, суддя чи слідчий суддя вчинили
зловживання й притягнуті до кримінальної відповідальності.
Зловживання, про які йдеться у п. 3 ч. 3 ст. 459 КПК, можуть полягати
у вчиненні, зокрема, відповідних злочинних діянь у таких формах: реалізації
наданих повноважень з порушенням встановлених законом меж; реалізації
наданих повноважень у встановлених законом межах; використанні прав та
повноважень всупереч їх призначенню. Використання прав та повноважень
всупереч призначенню кримінального процесу полягає як у недотриманні
вимог, які закріплені в загальних нормах кримінального процесуального
права, так і у порушенні процедури кримінального провадження.
Факти неправильного застосування закону, невірної оцінки доказів,
неправильного призначення покарання, якщо вони не були результатами
злочинних зловживань судді, не можуть визнаватися виключними
обставинами.
Безперечним є й те, що такі виключні обставини, як неконституційність
або конституційність закону, або іншого правового акта чи їх окремого
положення, застосованого судом при вирішенні справи та встановлення
міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних
зобов’язань при вирішенні справи судом обов’язково мають як
підтвердження певне рішення: рішення Конституційного Суду України або
рішення ЄСПЛ.
І тільки при підтвердженні наявності нововиявлених обставин чи
виключних, вони можуть стати підставами для цього виду провадження.
Підстави та початок провадження за нововиявленими або
виключними обставинами
Не дивлячись на те, що нововиявлені та виключні обставини є різними
за своєю сутністю, основні підстави для початку провадження є однаковими.
Можна виділити три таких підстави: 1) судове рішення суду, щодо
підтвердження нововиявлених чи виключних обставин, повинно набути
законної сили; 2) звернення до суду с заявою учасників судового
провадження; 3) наявність нововиявлених або виключних обставин
об’єктивно.
Загальним правилом, щодо заяви про перегляд судових рішень за
нововиявленими або виключними обставинними є його подача до суду тієї
інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування
таких обставин, крім випадку, передбаченого ч.3 ст.463 КПК. Ця норма
передбачає подачу заяви про перегляд судового рішення за виключними
обставинами у разі встановлення міжнародною судовою установою,
юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних
зобов’язань при вирішенні цієї справи судом подається до Верховного Суду
для її розгляду у складі Великої Палати.
Крім того, для перегляду судового рішення у разі вчинення суддею
злочину, внаслідок якого ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення,
подається до суду тієї інстанції суддею якої він був. Але тут слід мати на
увазі, що передбачається одна й таж інстанція, а не сам суд де працював
суддя. Тобто, якщо це був суд першої інстанції, то й перегляд здійснюється
судом першої інстанції. Якщо суддя здійснював свої повноваження в суді
апеляційної інстанції, то й перегляд повинен відбуватися в суді апеляційної
інстанції, але іншої області за територіальністю.
Іншою, важливою підставою є наявність заяви про перегляд судового
рішення за нововиявленим чи виключними обставинами. Суд за своєю
ініціативою не має права розпочати таке провадження, тому рушійною силою
стає саме заява учасників судового провадження.
Форма такої заяви не є довільною й вона повинна подаватися в
письмові формі й відповідати вимогам ст.462 КПК. В заяві повинно бути
визначено:
1) найменування суду, до якого подається заява про перегляд;
2) прізвище, ім’я по батькові, поштова адреса особи, яка подає заяву, а
також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
3) судове рішення, про перегляд якого за нововиявленими або
виключними обставинами подається заява;
4) обставини, що могли вплинути на судове рішення, але не були
відомі та не могли бути відомі суду та особі, яка звертається із заявою, під
час судового розгляду;
5) обґрунтування, з посиланням на обставини, що підтверджують
наявність нововиявлених або виключних обставин, та зміст вимог особи, яка
подає заяву до суду;
6) перелік документів та інших матеріалів, які додаються.
Слід зазначити, що з цього приводу Верховним Судом визначена
правова позиція щодо обставин, які визнаються нововиявленими та які
можуть бути підставами для перегляду судових рішень. Постановою
Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
кримінального суду від 24 квітня 2018 р. у кримінальному провадженні №5-
18/07 касаційна скарга засудженого була залишена без задоволення, а ухвала
Апеляційного суду Закарпатської області від 12.09.2017р. без зміни.
Мотивуючи відмову в перегляді судового рішення за нововиявленими
обставинами, суд вказує на те, що перегляд судових рішень за
нововиявленими обставинами в разі прийняття нових законів, інших
нормативних актів, якими скасовано закони та інші нормативні акти, що
діяли на час здійснення провадження, не допускається.
Одним із мотивів відмови в перегляді є також той факт, що засуджений
не розкрив змісту й суті обставин, які він вважає нововиявленими та які не
були відомі й не могли бути відомі йому, як особі, що звертається із такою
заявою.
Для перегляду рішень за виключними обставинами податково
передбачається наявність клопотання особи про витребування копії рішення
міжнародної судової установи, юрисдикції якої визнана Україною, в органу,
відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової
установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі
подання заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбаченої п.2 ч.3
ст.459 КПК. Адже саме рішення міжнародної установи є тією виключною
підставою, яка дає право на перегляд судового рішення.
Безперечним є те, що особа, яка звертається із заявою повинна її
підписати. Адже саме підпис визначає, що саме ця особа звертається з заявою
й має на це право. Але якщо заяву подає заявник або представник особи, то
до неї додаються документи, що підтверджують їх повноваження. До заяви
можуть додаватися додаткові документи, які мають значення для
кримінального провадження і не були відомі на час ухвалення судового
рішення.
Оскільки перегляд судових рішень за нововиявленими чи виключними
обставинами торкається й інших учасників провадження, то заявник повинен
додати до заяви таку кількість копій заяви, яка необхідна для їх надіслання
сторонам кримінального провадження та іншим учасникам. Ця вимога не
поширюються на осіб, які тримаються під вартою.
Оскільки початок провадження про перегляд за нововиявленими чи
виключними обставинами визначається подачею заяви, то особа, яка її
подала, має право і відмовитися від неї. Але особа, яка подала заяву може її
забрати до початку судового розгляду. У разі відмови від заяви кримінальне
провадження за нововиявленими обставинами закривається. Після початку
судового розгляду закриття цього провадження стає неможливим, адже суд,
за результатами розгляду заяви про перегляд за нововиявленими чи
виключними обставинами не має таких повноважень.
Крім форми звернення, обов’язковою вимогою є строк звернення з
заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними
обставинами.
Слід звернути увагу на те, що строки звернення с заявою про
перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, суттєво
відрізняються від строків звернення про перегляд судового рішення за
виключними обставинами.
За загальним правилом, строки звернення про перегляд судових
рішень за нововиявленими обставинами залежать від моменту коли особа
дізналася чи могла дізнатися про ці обставини. І цей строк триває протягом
трьох місяців.
Але є й певні особливості, щодо строків звернення з заявою про
перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Вони стосуються
проваджень про перегляд за нововиявленими обставинами виправдувальних
вироків або/чи випадків коли виявлені обставини, які підтверджують
вчинення особою більш тяжкого кримінального правопорушення, ніж те, за
яке вона засуджена. В таких випадках перегляд можливий тільки протягом
передбачених законом строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності.
Закон визначає й випадки коли перегляд судових рішень за
нововиявленими обставинами строками не обмежено. Це випадки, коли
встановлено обставини, які підтверджують невинуватість особи, або
вчинення ним менш тяжкого правопорушення.
Строки про перегляд судових рішень за виключними обставинами є
значно меншими – тридцять днів. Але вони залежать від моменту вступу
рішень, які стали підставою для перегляду судового рішення за виключними
обставинами, в законну силу. Тому в залежності від підстав перегляду за
виключними обставинами, момент початку відліку строку для подачі заяви
буде різний.
 Так, з підстави визначеної п.1 ч.3 ст.459 КПК заяву можна подати
протягом 30 днів із дня офіційного оприлюднення відповідного рішення
Конституційного Суду України про конституційність чи неконституційність
закону.
Такий же строк, 30 днів, визначено законом і щодо перегляду судових
рішень за виключними обставинами на підставі, передбаченій в п.2 ч.3 ст.459
КПК (порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної
справи). Але відлік цього строку починається з моменту коли особа дізналася
чи могла дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.
А у разі перегляду з підстави, передбаченою п.3 ч.3 ст.459 КПК відлік
тридцяти денного строку для звернення з заявою починається з моменту коли
вирок у кримінальному провадженні, щодо судді чи інше рішення набули
законної сили.
Відповідно до частин 2, 3 ст. 464 КПК суддя, не пізніше наступного
дня після надходження заяви про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами до суду, перевіряє її на відповідність вимогам
ст. 462 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття кримінального
провадження за нововиявленими обставинами. При цьому, якщо така заява
не оформлена згідно з вимогами, передбаченими ст. 462 цього Кодексу,
застосовуються правила ч. 3 ст. 429 цього Кодексу, тобто заява повертається
у передбачених у цій частині зазначеної статті випадках.
Таким чином, на етапі вирішення питання про відкриття провадження
за нововиявленими чи виключними обставинами, такою заявою
перевіряється відповідність самої заяви про перегляд судових рішень за
нововиявленими чи виключними обставинами вимогам ст. 462 КПК.
Виходячи з вимог закону передбачено можливість прийняття таких
рішень: залишити заяву без руху, вказавши на недоліки такої заяви, або
відкрити провадження за такою заявою, або повернути її у передбачених ч. 3
ст. 429 КПК випадках. На цьому етапі провадження суд не дає оцінку
обставинам, які зазначені у заяві, як нововиявлені, не вирішує питання про
задоволення заяви чи відмову в її задоволенні. Перевіряється тільки
відповідність форми заяви вимогам ст. 462 КПК.
Остаточне прийняття рішення суду з цього питання по суті:
задоволення заяви або відмови у її задоволенні, може вирішуватись судом
лише після того, як буде ухвалено рішення про відкриття провадження за
заявою та призначення його до розгляду. Таким чином, єдиним рішенням,
яке дає правову підставу для початку кримінального провадження за
нововиявленими чи виключними обставинами є ухвала (постанова)суду про
відкриття кримінального провадження про перегляд судового рішення за
нововиявленими чи виключними обставинами.

Порядок провадження за нововиявленими або виключними

обставинами
Порядок здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими чи
виключними обставинами залежить від того до якої судової інстанції особа
звертається із заявою про такий перегляд. До якої судової інстанції подано
заяву – першої, апеляційної, касаційної або до Верховного Суду для розгляду
у складі Великої Палати, то в порядку передбаченому для цієї судової
інстанції і буде здійснюватися перегляд за нововиявленими чи виключними
обставинами.
Так, нормативно передбачено, що заява про перегляд за
нововиявленими чи виключними обставинами подається до суду, який
першим допустив помилку внаслідок незнання про існування таких обставин.
Більш конкретно законодавець визначає подачу заяви про перегляд
судового рішення за виключними обставинами у разі вчинення суддею
злочину. В ч.2 ст.463 КПК визначається, що заява подається до тієї судової
інстанції суддею якої він був. Це не означає, що справа повинна
розглядатися саме в тому суді, де працював суддя, але обов’язково в тій
самій інстанції. Якщо це була перша інстанція, то в першій, якщо апеляційна,
то в апеляційній, якщо касаційна, то в касаційній.
Виключення із цього правила стосується тільки заяви про перегляд за
виключними обставинами у разі встановлення міжнародною судовою
установою порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї
справи судом. В такому випадку заява подається до Верховного Суду для
подальшого її розгляду у складі Великої Палати.
Початок перегляду судового рішення за нововиявленими чи
виключними обставинами за своєю суттю є відновленням провадження у
справі, рішення якої вже набуло законної сили. Тому цей вид провадження
має відповідати усім вимогам, передбаченим КПК для кримінального
провадження відповідної інстанції до якої надійшла заява про перегляд.
Для розгляду заяви про перегляд за нововиявленими чи виключними
обставинами надається два місяця з дня її надходження до суду.
В судовому засіданні мають право приймати участь учасники судового
провадження, які про дату, час та місце розгляду заяви повідомляються. Їм
надсилаються копії ухвали про відкриття провадження і заяви про перегляд
та повідомлення про час та місце судового засідання.
Для забезпечення прав та законних інтересів осіб, щодо яких подано
заяву про перегляд, суд своєю ухвалою має право зупинити виконання
рішення, яке переглядається за нововиявленими чи виключними
обставинами.
Якщо в заяві оспорюється тільки певні обставини, то суд має право не
досліджувати інші обставини, що встановлені в судовому рішенні, що
переглядається за нововиявленими чи виключними обставинами. Але при
цьому суд повинен враховувати зв’язок між обставинами, які оспорюються і
тими про які не йдеться в заяві. Якщо вони мають вплив на рішення суду
саме в своїй сукупності, то їх дослідження необхідне.
За наслідками кримінального провадження за нововиявленими чи
виключними обставинами суд має право: скасувати вирок чи ухвалу і
ухвалити свій вирок або залишити заяву без задоволення.
 Якщо ухвалюється нове судове рішення, то суд повинен користуватися
повноваженнями суду відповідної інстанції.
Що стосується повноважень Верховного Суду, то він має право
скасувати судове рішення повністю чи частково, але при цьому не має права
ухвалювати своє рішення. Він скеровує справу на новий судовий розгляд до
першої чи апеляційної інстанції.
З набранням законної сили новим судовим рішення, втрачають законну
силу судові рішення інших судів у цьому кримінальному провадженні.

Контрольні питання:
1. Розкрийте сутність провадження за нововиявленими або
виключними обставинами, укажіть його завдання та значення для
кримінального судочинства.
2. Назвіть суди, які здійснюють перегляд судових рішень за
нововиявленими або виключними обставинами.
3. Укажіть підстави для здійснення кримінального провадження за
нововиявленими обставинами.
4. Проаналізуйте підстави для здійснення кримінального провадження
за виключними обставинами.
5. Назвіть встановлені законом строки звернення про перегляд
судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
 Тема 27. Виконання судових рішень.
(2 год.)

Мета:
- Освітня (навчальна): формування уявлення про поняття, значення і завдання
виконання судових рішень в кримінальному провадженні.
- Розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що запроваджують інститут угоди у кримінальне судочинство.
- Виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й
неухильного виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних
актів.

План:
1. Поняття та значення виконання судових рішень в кримінальному
провадженні.
2. Звернення до виконання судових рішень в кримінальному
провадженні.

Основні поняття: звернення вироку до виконання, набрання законної

сили, відстрочка.

1. Поняття та значення виконання судових рішень в

кримінальному провадженні.
Виконання судового рішення (вироку, ухвали, постанови) – стадія
кримінального провадження, спрямована на реалізацію судового рішення,
яке набрало законної сили. Завданням цієї стадії є забезпечення швидкого та
ефективного виконання вироку, ухвали суду, ухвали слідчого судді.
За загальним правилом, вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала
слідчого судді, набирає законної сили після закінчення строку подання
апеляційної скарги, встановленого КПК України, якщо таку скаргу не було
подано (ч. 1 ст. 532 КПК).
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не
скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної
інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається,
що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили.
Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної
сили з моменту їх проголошення.
Законом також передбачено перелік ухвал слідчого судді та суду, які не
можуть бути оскаржені та які набирають законної сили з моменту їх
оголошення.
Відповідно до ст. 533 КПК, вирок або ухвала суду, які набрали законної
сили, обов’язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а
також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають
виконанню на всій території України.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ч. 3 ст. 1291
Конституції України). Процесуальні питання, пов’язані з виконанням
судових рішень у кримінальному провадженні, вирішує суддя суду першої
інстанції одноособово (навіть у випадку, коли розгляд справи в суді
здійснювався колегіально або судом присяжних), якщо інше не передбачено
КПК.

2. Порядок виконання та звернення до виконання судових рішень в

кримінальному провадженні.
Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати
негайно, підлягає безумовному виконанню. Виправдувальний вирок або
судове рішення, що звільняє обвинуваченого з-під варти, виконуються в цій
частині негайно після їх проголошення в залі судового засідання. У разі
поновлення судом апеляційної інстанції строку апеляційного оскарження
одночасно вирішується питання про зупинення виконання вироку або ухвали.
Виконання вироку або ухвали може бути зупинене також в інших випадках,
передбачених КПК України (ст. 534 КПК).
Звернення вироку до виконання – діяльність суду першої інстанції з
передачі вироку, ухвали, постанови, що набрали законної сили, органам та
установам виконання покарань для його фактичного і безпосереднього
виконання.
Судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено
цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня
набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального
провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної
інстанції. Суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового
рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які
покладено обов’язок виконати судове рішення. Підставою для виконання
суб’єктом державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців
та громадських формувань судового рішення, що набрало законної сили, є
його примірник в електронній формі, надісланий суб’єкту державної
реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань у порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним
реєстром судових рішень та Єдиним державним реєстром юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, затвердженому
Міністерством юстиції України спільно з Державною судовою
адміністрацією України.
Виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту,
обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців, позбавлення волі може бути відстрочено у разі:
1) тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню
покарання, - до його видужання;
2) вагітності засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини - на
час вагітності або до досягнення дитиною трьох років, якщо особу засуджено
за кримінальний проступок або злочин, що не є особливо тяжким;
3) якщо негайне відбування покарання може потягти за собою
винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім’ї через особливі
обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного
працездатного члена сім’ї тощо) - на строк, встановлений судом, але не
більше одного року з дня набрання вироком законної сили.
Відстрочка виконання вироку не допускається щодо осіб, засуджених
за тяжкі (крім випадків, передбачених пунктом 2 частини першої цієї статті)
та особливо тяжкі злочини незалежно від строку покарання.
Під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539
цього Кодексу, має право вирішувати такі питання:
1) про відстрочку виконання вироку;
2) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;
3) про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким;
4) про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які
мають дітей віком до трьох років;
5) про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від
відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до
трьох років;
6) про звільнення від покарання за хворобою;
7) про застосування до засуджених примусового лікування та його
припинення;
8) про направлення звільненого від покарання з випробуванням для
відбування покарання, призначеного вироком;
9) про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після
закінчення іспитового строку;
10) про заміну покарання відповідно до частини п’ятої статті 53,
частини третьої статті 57, частини першої статті 58, частини першої статті 62
Кримінального кодексу України;
11) про застосування покарання за наявності кількох вироків;
12) про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або
переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,
дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для
проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування
кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою
особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді;
13) про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,
передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України;
13-1) про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації
установи виконання покарань;
13-2) про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у
виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної
камери);
13-3) про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від
відбування покарання з випробуванням;
 14) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають
при виконанні вироку.
Питання, які виникають під час та після виконання вироку
вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого,
його захисника, законного представника, органу або установи виконання
покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених
законом. Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи
мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які
безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів.

Контрольні питання:

1. Поняття виконання судових рішень як стадії кримінального

процесу.
2. Суб’єкти виконання судових рішень у кримінальному процесі.
3. Основні етапи виконавчого провадження в кримінальному процесі.
4. Процесуальний порядок виконання судових рішень на стадії
досудового розслідування.
5. Поняття, значення та види судових рішень у кримінальному
провадженні.
 Лекція 28. Особливі порядки кримінального провадження
(4 год.)

Мета:
- Освітня (навчальна): формування уявлення про особливі порядки
кримінального провадження.
- Розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що запроваджують диференційовану процесуальну форму у кримінальне
судочинство.
- Виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й
неухильного виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних
актів.

План:
1. Диференціація кримінального судочинства
2. Поняття, види та характеристика угоди в кримінальному
провадженні. Провадження на підставі угоди.
3. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.
4. Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб.
5. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх. Застосування
примусових заходів виховного характеру.
6. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів
медичного характеру.
7. Інші особливі порядки кримінального провадження.

Основні поняття: диференціація кримінального судочинства;

кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб, кримінальне
провадження щодо неповнолітніх, процедури провадження щодо
неповнолітніх, здійснення судового провадження за участю неповнолітнього
у закритому судовому засіданні, обставини, що підлягають встановленню у
кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, застосування примусових
заходів виховного характеру щодо неповнолітніх, виконання повноважень
слідчим суддею у районі операції об’єднаних сил, судовий контроль за
дотриманням прав особи під час досудового розслідування та судове
провадження щодо неповнолітніх, судове провадження стосовно
неповнолітньої особи та щодо декількох осіб, одна з яких є неповнолітньою,
участь захисника в судовому провадженні під час розгляду кримінального
провадження, а також перегляду судових рішень за результатами судового
розгляду щодо неповнолітніх.

1. Диференціація кримінального судочинства.

Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінального
процесуального законодавства діяльність оперативних підрозділів, слідчого,
керівника органу досудового розслідування, прокурора, слідчого судді та
суду, яка ґрунтується на засадах кримінального провадження, по виявленню
ознак складу кримінального правопорушення, досудовому розслідуванню,
судовому розгляду та вирішенню кримінальних справ, спрямована на
виконання завдань кримінального провадження.
Законодавство України передбачає єдиний порядок кримінального
провадження. Це логічно витікає із принципу рівності громадян перед
законом і судом передбаченому Конституцією України. Разом з тим у зв’язку
з існуванням особливих умов, таких як наприклад готовність сторін до
компромісу, незначна суспільна небезпека злочину, особливий суб’єкт
злочину та ін. процесуальний закон допускає провадження, яке відрізняється
від звичайного. Одним із шляхів реформування КП є спрощення та
прискорення кримінального провадження, відхід кримінальної політики
держави від виключно каральної реакції на вчинене кримінальне
правопорушення, розширення диспозитивності кримінального провадження.
В такому випадку мова йде про особливі (диференційовані) порядки
провадження. Кримінальна процесуальна форма – це те, у якому порядку
провадиться кримінальне провадження, тобто основний порядок.
Диференціація кримінальної процесуальної форми – вирішення завдань
кримінального судочинства в порядку, який відрізняється від основного
(кримінальне провадження щодо неповнолітніх, протокольна форма
кримінального провадження, провадження щодо застосування примусових
заходів медичного характеру).
Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає декілька
особливих порядків провадження (Розділ VI):
- кримінальне провадження на підставі угод (Глава 35);
- кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (Глава
36);
- кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб (Глава 37);
- кримінальне провадження щодо неповнолітніх (Глава 38);
- кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів
медичного характеру (Глава39);
- кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять
державну таємницю (Глава 40);
- кримінальне провадження на території дипломатичних
представництв, консульських установ України, на повітряному, морському
чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з
розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту,
розташованого в Україні (Глава 41).

2. Поняття, види та характеристика угоди в кримінальному

провадженні. Провадження на підставі угоди.
Угода в кримінальному провадженні – це договір між підозрюваним,
обвинуваченим та потерпілим чи прокурором про примирення або визнання
винуватості.
Види угод (стаття 468 КПК):
 1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи
обвинуваченим;
2) угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи
обвинуваченим.
Угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи
обвинуваченим:
Поняття примирення у кримінальному процесі можна визначити як
юридичний стан, що виникає внаслідок вирішення кримінально-правового
конфлікту, при якому потерпілий відмовляється від вимоги про притягнення
до кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, а сама особа,
яка його вчинила, у передбачених законом випадках залагоджує спричинену
шкоду (відшкодовує збитки або усуває заподіяну шкоду).
- угода укладається щодо (ч. 3 ст. 469 КПК): кримінальних проступків,
злочинів невеликої тяжкості; злочинів середньої тяжкості; у кримінальному
провадженні у формі приватного обвинувачення;
- забезпечення реалізації права на примирення: слідчий, прокурор
зобов’язані проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на
примирення, роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в
укладенні угоди про примирення (ч. 7 ст. 469 КПК);
- суб’єкти ініціювання угоди: потерпілий, підозрюваний або
обвинувачений (ч. 1 ст. 469 КПК);
- домовленість стосовно укладення угоди проводиться: самостійно
потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником,
за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального
провадження (крім слідчого, прокурора або судді) (ч. 1 ст. 469 КПК), статус
такої особи не врегульований;
- строки ініціювання угоди: після повідомлення особі про підозру до
виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку (ч. 5 ст. 469 КПК).
Домовленість про укладення угоди може проводитися як її сторонами
самостійно, так їх захисниками, представниками або за допомогою іншої
особи (медіатора), погодженої сторонами кримінального провадження (крім
слідчого, прокурора або судді) (ч. 1 ст. 469 КПК). Процесуальний статус
такої особи на сьогодні кримінальним процесуальним законом не
врегульований, проте медіація у кримінальному процесі є дуже
перспективним трендом. Медіація у кримінальному процесі розглядається як
добровільний і конфіденційний процес, який спрямований на вирішення
кримінально-правового конфлікту між потерпілим та обвинуваченим
(підсудним) за участю нейтральної особи (медіатора).
Відповідно до положень ст. 471 КПК, в угоді про примирення
зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його
правова кваліфікація, істотні для відповідного кримінального провадження
обставини, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її
відшкодування чи перелік дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які
підозрюваний чи обвинувачений зобов’язані вчинити на користь потерпілого,
строк їх вчинення, узгоджене покарання та згода сторін на його призначення
або на призначення покарання та звільнення від його відбування з
випробуванням, наслідки укладення та затвердження угоди, наслідки
невиконання угоди.
У випадку, якщо особа вчинила одне кримінальне правопорушення, а
потерпілими у цій справі визнано декілька осіб, то укладення угоди про
примирення можливо лише з усіма потерпілими. У разі якщо особа вчинила
декілька кримінальних правопорушень, беруть участь кілька потерпілих від
цих кримінальних правопорушень, то угода може бути укладена з одним
(кількома) із потерпілих. У цьому разі провадження щодо особи (осіб), яка
досягла згоди, підлягає виділенню в окреме провадження згідно зі ст. 217
КПК.
Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним
чи обвинуваченим:
- угода укладається щодо (ч. 4 ст. 469 КПК): кримінальних проступків,
нетяжких злочинів тяжких злочинів; особливо тяжких злочинів, віднесених
до підслідності Національного антикорупційного бюро України за умови
викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину,
віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України,
якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде підтверджена
доказами; особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою
групою осіб, організованою групою чи злочинною організацією або
терористичною групою за умови викриття підозрюваним, який не є
організатором такої групи або організації, злочинних дій інших учасників
групи чи інших, вчинених групою або організацією злочинів, якщо
повідомлена інформація буде підтверджена доказами.
- угоду може бути укладено лише щодо кримінальних проступків,
злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним
інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному
провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається;
• суб’єкти ініціювання угоди: прокурор, підозрюваний або
обвинувачений (ч. 2 ст. 469 КПК);
• строки ініціювання угоди: після повідомлення особі про підозру до
виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку (ч. 5 ст. 469 КПК);
В угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони,
формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація,
істотні для відповідного кримінального провадження обставини,
беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у
вчиненні кримінального правопорушення, обов’язки підозрюваного чи
обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення,
вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), умови
часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної
відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок
вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покарання та згода
підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення
покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови
застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження
угоди, наслідки невиконання угоди.
Провадження на підставі угоди.
До моменту підписання угоди провадження здійснюється у загальному
порядку. 3 моменту повідомлення особі про підозру слідчий або прокурор
зобов'язані проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на
примирення. Також слідчий та прокурор зобов'язані роз'яснити механізм його
реалізації та не чинити перешкод в укладенні угоди про примирення. Інших
повноважень, зокрема, щодо участі у домовленостях щодо цієї угоди, для
прокурора та слідчого закон не передбачає.
У разі якщо сторони в ході кримінального провадження не дійдуть
згоди відносно умов угоди, факт її ініціювання і твердження, що були
зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від
обвинувачення або як визнання своєї винуватості.
Якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування,
обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно
надсилається до суду. Прокурор має право відкласти направлення до суду
обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку
експерта або завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для
збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або
які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у
разі відмови суду в затвердженні угоди.
Розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового
засідання за обов’язкової участі сторін угоди з повідомленням інших
учасників судового провадження. Відсутність інших учасників судового
провадження не є перешкодою для розгляду.
Відповідно до ч. 3 ст. 314 КПК, у підготовчому судовому засіданні суд
має право прийняти рішення про затвердження угоди або відмовити в
затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для
продовження досудового розслідування. Суд перевіряє угоду на
відповідність вимогам Кримінального процесуального кодексу та/або закону.
Перед затвердженням угоди суд згідно з вимогами ч.ч. 4-6 ст. 474 КПК
зобов'язаний з'ясувати, чи розуміє обвинувачений, права, надані йому
законом, наслідки укладення та затвердження угод, характер кожного
обвинувачення, вид покарання й інші заходи, які будуть застосовані до нього
у разі затвердження угоди судом, а також зобов'язаний переконатися, що
укладення угоди є добровільним; з'ясувати у потерпілого, чи цілком він
розуміє наслідки затвердження угоди, передбачені ч. 1 ст. 473 КПК.. Якщо ж
суд переконається, що угода може бути затверджена, він відповідно до ст.
475 КПК ухвалює вирок, яким затверджує угоду, і призначає узгоджену
сторонами міру покарання.
Якщо угоди досягнуто під час судового провадження, суд невідкладно
зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду угоди.
Суд зобов’язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення
угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування
насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших
обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Для з’ясування добровільності
укладення угоди у разі необхідності суд має право витребовувати документи,
у тому числі скарги підозрюваного чи обвинуваченого, подані ним під час
кримінального провадження, та рішення за наслідками їх розгляду, а також
викликати в судове засідання осіб та опитувати їх.
Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам Кримінального
процесуального кодексу та/або закону.
Наслідки укладення та затвердження угоди про примирення:
1) для підозрюваного чи обвинуваченого:
- обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей
394 (апеляційне оскарження) і 424 КПК (касаційне оскарження),
- відмова від здійснення прав, передбачених пунктом 1 частини
четвертої статті 474 КПК (право обвинуваченого на судовий розгляд, права
обвинувачення під час судового засідання);
2) для потерпілого:
- обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей
394 (апеляційне оскарження) і 424 КПК (касаційне оскарження),
- позбавлення права вимагати в подальшому притягнення особи до
кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення і
змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.
Наслідки укладення та затвердження угоди про визнання винуватості:
1) для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого – обмеження права
оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 (апеляційне
оскарження) і 424 (касаційне оскарження),
2) для підозрюваного чи обвинуваченого – відмова від здійснення прав,
передбачених абзацами першим та четвертим пункту 1 частини четвертої
статті 474 КПК (право обвинуваченого на судовий розгляд, права
обвинувачення під час судового засідання).
Наслідки невиконання угоди:
Потерпілий чи прокурор мають право звернутися до суду, який
затвердив угоду, з клопотанням про скасування вироку. Клопотання про
скасування вироку, яким затверджена угода, може бути подано протягом
встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення.
Суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена угода, якщо
особа, яка звернулася з відповідним клопотанням, доведе, що засуджений не
виконав умови угоди.
Наслідком скасування вироку є призначення судового розгляду в
загальному порядку або направлення матеріалів провадження для
завершення досудового розслідування в загальному порядку, якщо угода
була ініційована на стадії досудового розслідування. Ухвала про скасування
вироку, яким була затверджена угода, або про відмову у скасуванні вироку
може бути оскаржена в апеляційному порядку. Умисне невиконання угоди є
підставою для притягнення особи до відповідальності, встановленої законом.

3. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

Кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є
провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на
підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених
спеціальними правовими нормами КК України.
Кримінальне провадження у своїй основі є діяльністю публічною
(офіційною). Засада публічності (ст. 25 КПК) зобов'язує прокурора, слідчого
у межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному
випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення
або в разі надходження заяви про вчинення кримінального правопорушення,
а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події
кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.
Досить значним за обсягом винятком із цього загального правила, який
визначається засадою диспозитивності (ст. 26 КПК), є кримінальне
провадження у формі приватного обвинувачення, коли кримінальне
провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, проти
прав, свобод та законних інтересів якого вчинено кримінальне
правопорушення, і відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК,
його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття
кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.
Та обставина, що кримінальне провадження у формі приватного
обвинувачення здійснюється щодо значно меншого обсягу кримінальних
правопорушень, ніж у формі державного обвинувачення, не дає жодних
підстав для применшення його значення у кримінальному провадженні
загалом. По-перше, на нього, як і на кримінальне провадження у формі
державного обвинувачення, поширюються загальні завдання кримінального
провадження (ст. 2 КПК). По-друге, перелік кримінальних правопорушень,
щодо яких можливе кримінальне провадження у формі приватного
обвинувачення, передбачає понад 50 складів кримінальних правопорушень,
більшість яких належать до правопорушень середньої тяжкості, а деякі - до
тяжких, наприклад зґвалтування, передбачене ч. 2 ст. 152 КК, за яке
передбачене покарання до десяти років позбавлення волі. З дня набрання
законної сили обвинувальним вироком суду особа, визнана винною у
вчиненні кримінального правопорушення у кримінальному провадженні у
формі приватного обвинувачення, визнається такою, що мас судимість з
усіма її негативними правовими наслідками для цієї особи (ст. 88 КК), як і в
кримінальному провадженні у формі державного обвинувачення.
В інтересах можливого відновлення і збереження подружніх, сімейних
та інших близьких родинних стосунків законодавець відповідно у пп. 2 і 3
коментованої статті передбачив для потерпілого можливість вибору стосовно
подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення,
якщо воно вчинене його дружиною (чоловіком), іншим близьким родичем чи
членом сім'ї потерпілого. На розсуд потерпілого винесено і можливість
подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення,
передбаченого п. З, якщо воно вчинене особою, яка щодо потерпілого була
найманим працівником і завдала шкоду виключно власності потерпілого.
Потерпілий має право подати до слідчого, прокурора, іншої службової
особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяву
про вчинення кримінального правопорушення протягом строку давності
притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення певного
кримінального правопорушення.
Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його
представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття
кримінального провадження у формі приватного обвинувачення (ч. 4 ст. 26
КПК).
Кримінальне провадження, що набуває статусу приватного у разі
відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і
висловленням потерпілим згоди на подальше підтримання обвинувачення в
суді (частини 2-5 ст. 340 КПК).

4. Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб.

Відповідно до ст. 480 КПК особливий порядок кримінального

провадження застосовується стосовно:
Народного депутата України;
Судді, судді Конституційного Суду України, а також присяжного на
час виконання ним обов’язків у суді, Голови, заступника Голови, члена
Вищої ради правосуддя, Голови, заступника Голови, члена Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України;
Кандидата у Президенти України;
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
Голови, іншого члена Рахункової палати;
Депутата місцевої ради;
Адвоката;
Генерального прокурора, його заступника, прокурора Спеціалізованої
антикорупційної прокуратури;
Директора та працівників Національного антикорупційного бюро
України;
Члена Національного агентства з питань запобігання корупції.
Застосування особливого порядку кримінального провадження означає,
що стосовно зазначених вище осіб, кримінальне провадження загалом
здійснюється за загальними правилами, встановленими КПК, із врахуванням
низки особливостей, визначених у главі 37 КПК. Ними є:
- особливий порядок повідомлення про підозру (щодо всіх категорій
осіб перелік яких наведено у ст. 480 КПК);
- затримання, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою чи домашнього арешту (щодо судді, народного депутата України);
- обшуку, огляду особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи
службового приміщення, порушення таємниці листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, застосування інших заходів, у
тому числі негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону
обмежують права і свободи (щодо народного депутата України).
Письмове повідомлення про підозру таким особам здійснюється:
1) адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, сільському, селищному, міському голові -
Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної
прокуратури в межах його повноважень;
2) народному депутату України, кандидату у Президенти України,
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові або іншому
члену Рахункової палати, прокурору Спеціалізованої антикорупційної
прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного
антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора,
Голові Національного агентства з питань запобігання корупції, його
заступнику - Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків
Генерального прокурора) або заступником Генерального прокурора -
керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури;
3) судді, судді Конституційного Суду України, присяжному на час
виконання ним обов’язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої
ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної
комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро
України - Генеральним прокурором або його заступником;
3-1)судді Вищого антикорупційного суду - Генеральним прокурором
(виконувачем обов’язків Генерального прокурора);
4) Генеральному прокурору - заступником Генерального прокурора.
2. Особливості провадження щодо окремих категорій осіб.
Народні депутати
Відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального
правопорушення народним депутатом України, вносяться до Єдиного
реєстру досудових розслідувань Генеральним прокурором (особою, що
виконує обов’язки Генерального прокурора) у порядку, встановленому цим
Кодексом.
Клопотання про дозвіл на затримання, обрання запобіжного заходу у
вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту, обшук, порушення
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, а також про застосування інших заходів, у тому числі
негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують
права і свободи народного депутата України, розгляд яких віднесено до
повноважень слідчого судді, мають бути погоджені Генеральним прокурором
(особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора).
Розгляд таких клопотань, крім застосування негласних слідчих
(розшукових) дій, здійснюється слідчим суддею, в межах територіальної
юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а в
кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності
Вищого антикорупційного суду, - слідчим суддею Вищого антикорупційного
суду.
Такі клопотання розглядаються за обов’язкової участі народного
депутата України. Слідчий суддя зобов’язаний завчасно повідомити
народного депутата України про розгляд зазначеного клопотання, крім
клопотання про застосування негласних слідчих (розшукових) дій або
обшуку.
Якщо народний депутат України без поважної причини не прибув на
судове засідання або не повідомив про причини своєї відсутності, таке
клопотання може розглядатися без участі народного депутата України.
Без дозволу слідчого судді, винесеного на підставі клопотання,
погодженого Генеральним прокурором (особою, що виконує обов’язки
Генерального прокурора), дозволяється затримання народного депутата
України лише у разі, якщо останнього застали під час вчинення або
безпосередньо після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину,
пов’язаного із застосуванням насильства, або такого, що спричинив загибель
людини.
Орган або посадові особи, які затримали народного депутата України,
повідомили йому про підозру або застосували до нього запобіжний захід, або
здійснили інші слідчі дії (крім обшуку та негласних слідчих (розшукових)
дій), зобов’язані негайно, але не пізніше 24 години з моменту вчинення таких
дій, повідомити про це Голову Верховної Ради України.
У разі вчинення дій, зазначених в абзаці шостому цієї частини,
стосовно Голови Верховної Ради України орган або посадові особи
зобов’язані негайно, але не пізніше 24 години з моменту вчинення таких дій,
повідомити про це Першого заступника Голови Верховної Ради України.
Ухвали за результатами розгляду таких клопотань можуть бути
оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом.
Адвокати
Особливості кримінального провадження щодо адвокатів полягає в
тому, що адвокат здійснюючі свої професійні обов’язки забезпечує захист
персональних даних про фізичну особу, які утворюють адвокатську
таємницю, якими він володіє.
У зв’язку з виконанням адвокатом своїх професійних обов’язків,
законодавець передбачає гарантії його діяльності, які стосуються заборони
будь-яких втручань і перешкод в здійсненні адвокатської діяльності (ст. 23
ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
У разі проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката,
приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до
речей і документів адвоката слідчий суддя, суд у своєму рішенні в
обов’язковому порядку зазначає перелік речей, документів, що планується
відшукати, виявити чи вилучити під час проведення слідчої дії чи
застосування заходу забезпечення кримінального провадження, а також
враховує вимоги п. 2-4 ч. 1 ст. 23 Закону.
Під час проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння
адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового
доступу до речей і документів адвоката має бути присутній представник ради
адвокатів регіону. Для забезпечення його участі службова особа, яка буде
проводити відповідну слідчу дію чи застосовувати захід забезпечення
кримінального провадження, завчасно повідомляє про це раду адвокатів
регіону за місцем проведення такої процесуальної дії.
Гарантією адвокатів, як окремої категорії осіб у кримінальному
процесі, передбачено ст. 65 КПК України, в якій зазначено, що не можуть
бути допитані, як свідки адвокати про відомості, які становлять адвокатську
таємницю.
Письмове повідомлення про підозру адвокату здійснюється
Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної
прокуратури в межах його повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 481 КПК).
Судді, судді Конституційного Суду України, а також присяжного на
час виконання ним обов’язків у суді, Голови, заступника Голови, члена Вищої
ради правосуддя, Голови, заступника Голови, члена Вищої кваліфікаційної
комісії суддів України
Згідно до ст. 49 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" без згоди Вищої
ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою
чи арештом до винесення обвинувального вироку суду, за винятком
затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо
тяжкого злочину.
Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним
судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного
проступку.
Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена
кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно
звільнений після з’ясування його особи, за винятком:
якщо Вищою радою правосуддя надано згоду на затримання судді у
зв’язку з таким діянням;
затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або
особливо тяжкого злочину, якщо таке затримання є необхідним для
попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків
злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину.
Судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального
правопорушення лише Генеральним прокурором України або його
заступником.
Суддя може бути тимчасово відсторонений від здійснення правосуддя
на строк не більше двох місяців у зв’язку з притягненням до кримінальної
відповідальності на підставі вмотивованого клопотання Генерального
прокурора або його заступника в порядку, встановленому законом. Рішення
про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя ухвалюється
Вищою радою правосуддя.

5. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх. Застосування

примусових заходів виховного характеру.
Кримінальне провадження щодо неповнолітніх є однією з
диференційованих форм як досудового, так і судового кримінального
провадження, передбачених розділом VІ КПК України для «особливих»
видів проваджень.
Тут слід мати на увазі, що, наприклад, Сімейний кодекс України
визначає відразу декілька взаємопов’язаних понять: «дитина», «малолітній»,
«неповнолітній». Так, правовий статус дитини особа має до досягнення нею
повноліття. У свою чергу малолітньою вважається дитина до досягнення нею
чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від
чотирнадцяти до вісімнадцяти років (частина перша та друга статті 6).
Календарного віку особа досягає у день свого народження у 00 годин 01
хвилину поточної доби (порядок обчислення процесуальних строків у цьому
випадку не застосовується).
Дещо по іншому трактує поняття «неповнолітній» чинний КПК
України. Зокрема, пункт дванадцятий статті 3 КПК України під
неповнолітньою розуміє малолітню особу, а також дитину у віці від
чотирнадцяти до вісімнадцяти років, тобто вкладає у це поняття дещо інший
зміст. Крім того, в КПК України прямо зазначається, що положення § 1
(«Загальні правила кримінального провадження щодо неповнолітніх») глави
38 КПК України застосовуються у кримінальному провадженні щодо
кримінальних правопорушень, вчинених особами, які не досягли
вісімнадцятирічного віку.
У КК передбачені певні особливості відповідальності осіб, які не
досягай вісімнадцяти років і вчинили кримінальне правопорушення. Стаття
22 КК містить положення, відповідно до якого кримінальній відповідальності
підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Неповнолітні, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти
років, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за
вчинення злочинів, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 КК.
Відповідно до норм закону про кримінальну відповідальність КПК
містить різні процедури провадження щодо неповнолітніх залежно від їх
віку. Зокрема, якщо особа на момент вчинення суспільно небезпечного
діяння не досягла 11 років, кримінальне провадження у разі його початку
підлягає закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК. У цьому випадку
неповнолітній потрапляє на облік у ювенальну поліцію, проводять
профілактичну та виховну роботу.
У разі коли особа у віці від одинадцяти років до досягнення віку, з
якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно
небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом
про кримінальну відповідальність, то досудове розслідування та судове
провадження відбувається у відповідності з положеннями § 2 гл. 38 КПК з
урахуванням загальних правил кримінального провадження щодо
неповнолітніх, зазначених в § 1 гл. 38 КПК. До особи, яка до досягнення віку,
з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно
небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою
частиною КК, застосовуються примусові заходи виховного характеру,
передбачені ч. 2 ст. 105 КК.
Якщо неповнолітній вчинив кримінальне правопорушення, досягнувши
віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, кримінальне
провадження здійснюється за загальними правилами КПК з урахуванням
норм § 1 гл. 38 КПК.
Предмет доказування. Відповідно до ст. 485 КПК під час досудового
розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених
неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК, також
з’ясовуються:
1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік
(число, місяць, рік народження), стан здоров’я та рівень розвитку, інші
соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при
індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За
наявності даних про розумову відсталість неповно літнього, не пов’язану з
психічною хворобою, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю
усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Для
вирішення питання про наявність у дитини психічного захворювання чи
затримки психічного розвитку та її здатності повністю або частково
усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в конкретній ситуації
призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза, а для
з’ясування рівня розвитку неповнолітнього, інших соціально-психологічних
рис, які необхідно враховувати при призначенні покарання і обранні заходу
виховного характеру, може бути призначена психологічна експертиза (ст. 486
КПК);
2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння;
3) умови життя та виховання неповнолітнього, зазначені в ст. 487 КПК;
4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників
кримінального правопорушення.
Особливості досудового розслідування в кримінальному
провадженні щодо неповнолітніх.
Досудове розслідування щодо неповнолітньої особи, у тому числі якщо
кримінальне провадження здійснюється щодо декількох осіб, хоча б одна з
яких є неповнолітньою, здійснюється відповідно до правил предметної
(родової) підслідності слідчим, який спеціально уповноважений керівником
органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань
щодо неповнолітніх (ч. 2 ст. 484 КПК).
Стаття 52 КПК містить положення, відповідно до якого участь
захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо осіб, які
підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального
правопорушення у віці до 18 років. Крім того, КПК допускає можливість
«подвійного представництва» їх інтересів, тобто припускає одночасно участь
у кримінальному провадженні захисника й законного представника.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 44 КПК як законні представники. Природно, що
законний представник користується процесуальними правами особи,
інтереси якої він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких
здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути
доручена представнику. У той же час якщо дії чи інтереси законного
представника суперечать інтересам неповнолітнього, то за рішенням
слідчого, прокурора, слідчого судді такий законний представник замінюється
іншим з числа осіб, зазначених у частині другій статті 44 КПК України.
Щодо застосування запобіжних заходів, то при вирішенні цього
питання щодо неповнолітніх закон орієнтує правозастосовувача на
врахування їх вікових та психологічних особливостей, роду занять (ч. 1 ст.
492 КПК). крім запобіжних заходів, передбачених ст. 176 КПК, може
застосовуватися передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників,
а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передача їх під
нагляд адміністрації цієї установи (ст. 493 КПК).
Неповнолітній підозрюваний, обвинувачений викликається до слідчого,
прокурора, слідчого судді, суду через його батьків або інших законних
представників, яким надсилається відповідна повістка про виклик (статті 135,
489 КПК).
Допит неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого провадиться за
загальними правилами, передбаченими статтями 223, 224, 351 КПК, з
урахуванням особливостей, зазначених у статтях 226, 227, 490, 491 КПК,
зокрема, обов’язковою є присутність захисника. Якщо неповнолітній не
досяг шістнадцяти років або визнаний розумово відсталою, законного
представника, педагога чи психолога, а у разі необхідності - лікаря.
Якщо підозрюваний брав участь у вчиненні кримінального
правопорушення разом із дорослим, у кожному випадку повинна бути
з’ясована можливість виділення в окреме провадження щодо
неповнолітнього під час досудового розслідування з додержанням вимог ст.
217 КПК (ст. 494 КПК).
Особливості судового розгляду щодо неповнолітніх.
Кримінальне провадження щодо розгляду стосовно неповнолітньої
особи обвинувального акта, а також клопотання про звільнення від
кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного
чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи припинення, а також
кримінальне провадження в апеляційному чи касаційному порядку щодо
перегляду прийнятих із зазначених питань судових рішень здійснюються
суддею, уповноваженим згідно із Законом України «Про судоустрій і статус
суддів» на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх.
Враховуючи особливості психіки неповнолітнього, суд, має право
своєю ухвалою видалити обвинуваченого із залу судового засідання на час
дослідження обставин, що можуть негативно вплинути на особу, яка не
досягла вісімнадцяти років.
Матеріально-правові підстави застосування до неповнолітнього
обвинуваченого ПЗВХ зазначені у статтях 97, 105 КК. Зокрема: а)
неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або
необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від
кримінальної відповідальності із застосуванням ПЗВХ, якщо його
виправлення можливе без застосування покарання (ч. 1 ст. 97 КК); б)
неповнолітній який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може
бути звільнений судом від покарання із застосуванням ПЗВХ, якщо буде
визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки
він на момент постановления вироку не потребує застосування покарання.
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки
неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх
заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його
згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і
має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних
майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної
установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не
перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та
порядок їх залишення визначаються законом.
КПК передбачає у разі виникнення потреби в обмеженні свободи
пересування особи (якщо вона перешкоджає ходу кримінального
провадження або продовжує вчиняти протиправні дії тощо) можливість її
направлення до приймальника-розподільника для дітей на строк до 30 днів.

6. Кримінальне провадження щодо застосування примусових

заходів медичного характеру.
Примусовими заходами медичного характеру є надання
амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила
суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого
Особливою частиною Кримінального кодексу України, в спеціальний
лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання
вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом
для осіб:
- які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
- які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
- які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
У разі, якщо під час досудового розслідування будуть встановлені
підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування
примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить
постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його
згідно з правилами, передбаченими главою 39 КПК.
 Підстави для здійснення кримінального провадження щодо
застосування примусових заходів медичного характеру:
1. Особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом
України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності
2. Особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але
захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.
Обставини, за наявності яких слідчий, прокурор зобов’язані звернутися
з клопотанням до слідчого судді щодо залучення експерта (експертів) для
проведення психіатричної експертизи:
1. Наявність згідно з медичним документом у особи розладу психічної
діяльності або психічного захворювання;
2. Поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або
після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, порушення
сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті тощо).
Ухвала слідчого судді про направлення особи до медичного закладу
для проведення психіатричної експертизи або відмова у такому направленні
може бути оскаржена в апеляційному порядку у відповідності до глави 31
КПК.

7. Інші особливі порядки кримінального провадження.

Досудове розслідування та судове провадження у кримінальному
провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю,
проводяться з дотриманням вимог режиму секретності.
До участі у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що
становлять державну таємницю, допускаються особи, які мають допуск до
державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної
секретної інформації (категорії секретної інформації) та її матеріальних
носіїв. Підозрюваний чи обвинувачений бере участь у кримінальному
провадженні без оформлення допуску до державної таємниці після
роз’яснення йому вимог статті 28 Закону України "Про державну таємницю"
та попередження про кримінальну відповідальність за розголошення
відомостей, що становлять державну таємницю.
Потерпілому та його представникам, перекладачу, експерту,
спеціалісту, секретарю судового засідання, судовому розпоряднику
забороняється робити виписки та копії з матеріалів, які містять державну
таємницю. Захисникам та законним представникам підозрюваного чи
обвинуваченого забороняється робити копії з матеріалів, які містять
державну таємницю. Підозрюваний, обвинувачений, його захисник та
законний представник з метою підготовки та здійснення захисту можуть
робити виписки з матеріалів, що містять державну таємницю. Такі виписки
опечатуються особою, якою були зроблені, у вигляді, що унеможливлює
ознайомлення з їх змістом. Виписки зберігаються з дотриманням вимог
режиму секретності в органі досудового розслідування або суді та надаються
особі, яка їх склала, на її вимогу: під час досудового розслідування - у
приміщенні органу досудового розслідування, під час судового провадження
- у приміщенні суду. Ознайомлення із змістом виписок будь-кого, крім особи,
яка їх зробила, не допускається.

Контрольні питання:
1. Визначте сутність та значення кримінального провадження на
підставі угод. Назвіть умови укладення угоди про примирення та визнання
винуватості.
2. Охарактеризуйте процесуальний порядок судового розгляду
кримінального провадження на підставі угоди. Назвіть наслідки укладення та
затвердження угоди.
3. Укажіть особливості вироку на підставі угоди. Проаналізуйте
підстави та процесуальний порядок оскарження вироку на підставі угоди.
4. Розкрийте поняття кримінального провадження в формі приватного
обвинувачення.
5. Назвіть характерні процесуальні особливості провадження у формі
приватного обвинувачення.
 Лекція 28. Міжнародне співробітництво під час кримінального
провадження
(2 год.)

Мета:
- освітня (навчальна): одержання знань і формування уявлення щодо основних
положень міжнародного співробітництва під час кримінального провадження;
- розвивальна: набуття курсантами, студентами, слухачами уміння працювати з
кримінальними процесуальними нормативно-правовими актами та літературними
джерелами, що регламентують міжнародне співробітництво під час кримінального
провадження;
- Виховна: формування поваги до процесуальної форми, прав і законних
інтересів учасників кримінального процесу, переконання у необхідності суворого й
неухильного виконання Конституції України, законів і заснованих на них підзаконних
актів.

План:
1. Поняття та правова основа міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження.
2. Напрями взаємодії держав у сфері кримінального судочинства.
3. Суб’єкти та форми міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження.
4. Загальні умови міжнародного співробітництва.

Основні поняття: міжнародна злочинність; міжнародне

співробітництво; правова допомога; міжнародний договір; міжурядові угоди;
міжвідомчі договори (угоди); національне законодавство; неписані норми
(звичаї) міжнародного права; запит про міжнародне співробітництво;
екстрадиція.

1. Поняття та правова основа міжнародного співробітництва під

час кримінального провадження
Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження – це
врегульована міжнародними договорами та (або) внутрішньодержавним
кримінальним процесуальним законодавством чи заснована на принципі
взаємності різноманітна за напрямами і формами взаємодія правоохоронних і
судових органів України з відповідними компетентними органами держав
або міжнародних організацій, здійснювана на всіх стадіях кримінального
процесу, спрямована на вирішення загальних завдань кримінального
провадження, пов’язана з розслідуванням, розглядом і вирішенням
кримінальних проваджень, а також виконанням прийнятих процесуальних
рішень, захистом прав та законних інтересів осіб, що беруть участь у
кримінальному судочинстві .
Правова основа. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів
України з правоохоронними органами іноземних держав здійснюється
відповідно до вимог Розділу ІХ КПК, визначається законодавством України
та міждержавними угодами і договорами у сфері боротьби зі злочинністю,
учасником яких є Україна, а саме: Європейськими Конвенціями «Про видачу
правопорушників» 1957 року, «Про взаємну допомогу в кримінальних
справах» 1959 року, «Про передачу провадження у кримінальних справах»
1972 року та «Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993 року країн-учасниць СНД,
іншими міжнародними договорами з питань надання правової допомоги в
кримінальних справах, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.
За відсутності міжнародного договору України міжнародна правова
допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої
держави чи запитано на засадах взаємності. Згідно з цими умовами
уповноважений (центральний) орган України (це орган, уповноважений від
імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або
міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи
направити до іншої держави запит компетентного органу про надання
міжнародної правової допомоги) розглядає запит іноземної держави лише за
наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в
майбутньому запит України на засадах взаємності.
За відсутності міжнародного договору з відповідною державою
уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання
міжнародної правової допомоги до Міністерства закордонних справ України
для подальшого передання його компетентному органу запитуваної сторони
дипломатичним шляхом.

2. Напрями взаємодії держав у сфері кримінального судочинства

Взаємодія держав у сфері кримінального судочинства здійснюється за
наступними основними напрямами:
а) взаємодія з питань розробки міжнародних мінімальних стан-дартних
правил функціонування правосуддя та звернення до осіб, які приймають у ній
участь;
б) взаємодія з питань криміналізації (декриміналізації) міжнародним
товариством окремих суспільно небезпечних діянь та встановлення їх як
міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру;
в) формування та спільна участь в діяльності міжнародних
юрисдикційних органів юстиції;
г) взаємодія з питань розслідування та судового розгляду кримінальних
проваджень (надання правової допомоги в розслідуванні, судовому розгляді;
прийняття кримінального переслідування; видача можливих
правопорушників; захист прав та інтересів власних громадян в іноземній
державі);
д) взаємодія з питань виконання вироку та інших судових рі¬шень у
кримінальному провадженні (передача засуджених осіб; передача нагляду за
умовно засудженими або умовно звільненими особами);
 е) взаємодія з питань обміну інформацією та досвідом роботи
компетентних органів з попередження, припинення та розкриття злочинів,
проведення загальних методичних, навчальних, інформаційних, наукових
заходів .

3. Суб’єкти та форми міжнародного співробітництва під час

кримінального провадження
Суб’єкти міжнародного співробітництва під час кримінального
провадження: 1) запитуюча сторона – держава, компетентний орган якої
звертається із запитом, або міжнародна судова установа; 2) запитувана
сторона – держава, до компетентного органу якої направляється запит.
Відповідними компетентними органами України у сфері міжнародного
співробітництва під час кримінального провадження є Центральні органи:
1. Генеральна прокуратура України – звертається із запитами про
міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час
досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних
компетентних органів.
2. Міністерство юстиції України – звертається із запитами судів про
міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час
судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних
держав.
Законодавчо встановленими формами міжнародного співробітництва є:
1) надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення
документів, виконання окремих процесуальних дій. Міжнародна правова
допомога – це проведення компетентними органами однієї держави
процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування,
судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої
держави або міжнародною судовою установою;
2) видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)
– це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа
розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або
виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про
встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку
необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть
перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу
такої особи під юрисдикцію запитуючої держави;
3) тимчасова передача осіб – це видача на певний строк особи, яка
відбуває покарання на території однієї держави, іншій державі для
проведення процесуальних дій з її участю та притягнення до кримінальної
відповідальності з метою запобігання закінченню строків давності або втраті
доказів у кримінальній справі;
4) перейняття кримінального провадження – це здійснення
компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення
особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території
іншої держави, за її запитом;
 5) передача засуджених осіб для відбування покарання на підставі
запиту уповноваженого (центрального) органу іноземної держави, звернення
засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів
сім’ї, а також інших обставин, передбачених законом України або
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною
Радою України;
6) визнання та виконання вироків в Україні міжнародних судових
установ.
Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у
КПК, форми співробітництва під час кримінального провадження.

4. Загальні умови міжнародного співробітництва

Незалежно від форми міжнародне співробітництво здійснюється через
відповідний запит (доручення, клопотання) – це засноване на міжнародно-
правових нормах втілене у належну процесуальну форму звернення слідчого,
прокурора чи суду, який здійснює кримінальне провадження, до
компетентної установи юстиції іноземної держави або міжнародної
організації з проханням про проведення окремих процесуальних дій,
вручення документів, передачі предметів, отримання інформації чи
здійснення інших процесуальних видів взаємодії, яке виконується відповідно
до чинного кримінального процесуального законодавства обох держав.
Запит і долучені до нього документи складаються у письмовій формі,
засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного
органу. Зазначені документи супроводжуються засвідченим у встановленому
порядку перекладом мовою, визначеною відповідним міжнародним
договором України, а за відсутності такого договору – офіційною мовою
запитуваної сторони або іншою прийнятною для цієї сторони мовою.
Запит надсилається за кордон поштою, а в невідкладних випадках
електронним, факсимільним або іншим засобом зв’язку. У такому разі
оригінал запиту надсилається поштою не пізніше трьох днів з моменту його
передання електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв’язку.
Уповноважений (центральний) орган України може прийняти до
розгляду запит, який надійшов від запитуючої сторони електронним,
факсимільним або іншим засобом зв’язку. Виконання такого запиту
здійснюється виключно за умови підтвердження надіслання або передачі
його оригіналу. Направлення компетентному органу іноземної держави
матеріалів виконання запиту можливе тільки після отримання українською
стороною оригіналу запиту.
Документи, які направляються у зв’язку із запитом про міжнародне
співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною
особою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і
скріплено гербовою печаткою компетентного органу, приймаються на
території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це
передбачено міжнародним договором України.
Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті
виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво,
органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою
законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації і визнаються
судом допустимими, якщо під час їх отримання не було порушено засади
справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи.
Правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній державі
не потребує додаткового встановлення за правилами КПК України.
Речові докази і документи, передані запитуваною стороною на
виконання запиту (доручення, клопотання) компетентного органу України у
порядку міжнародного співробітництва, зберігаються в порядку,
встановленому КПК України для зберігання речових доказів та документів

Контрольні питання:
1. Розкрийте сутність та специфіку міжнародного співробітництва під
час кримінального провадження.
2. Охарактеризуйте форми міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження.
3. Укажіть нормативно-правові акти, якими регулюються питання
міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
4. Визначте, що слід розуміти під запитом про міжнародну правову
допомогу та які відомості повинні в ньому міститися.
5. Назвіть види процесуальних дій, які можуть бути проведені при
наданні міжнародної правової допомоги, та розкрийте їх нормативний зміст.