Криміналогія лекція

1
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ
з навчальної дисципліни
КРИМІНОЛОГІЯ
Дніпро - 2022
2
Лекція 1.
ТЕМА 1. КРИМІНОЛОГІЯ ЯК НАУКА.
Мета:
- Загальноосвітня (навчальна): формування у осіб, які навчаються,
уявлення про кримінологію як соціально-правову науку;
- розвивальна: закріплення знань про систему кримінології; усвідомлення
особами, які навчаються місця і ролі кримінології в системі юридичних та
соціальних наук;
- виховна: стимулювання у слухачів самостійного та відповідального
вироблення навичок пізнання кримінальних явищ.
Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні

презентації.
Основні поняття:
Об'єкт кримінології, предмет кримінології, макрокримінологія,
мікрокримінологія, функції кримінології.
ПЛАН
1. Об’єкт та предмет кримінології.
2. Основні характеристики злочинності.
3. Структура кримінології
4. Мета, завдання та функції кримінології
1. Об’єкт та предмет кримінології.

Кримінологія — соціально-правова наука, яка вивчає злочинність,
особу злочинця, причини та умови злочинності, шляхи і засоби її
профілактики.
Об'єктом науки кримінології є суспільні явища, пов'язані зі
злочинністю та іншими правопорушеннями, причинами й умовами
злочинності, місцем і роллю особи злочинця в системі суспільних
відносин, а також із вирішенням завдань із запобігання і профілактики
правопорушень.
Предметом кримінології є дослідження закономірностей, законів,
принципів і властивостей розвитку суспільних відносин, що становлять
об'єкт кримінології.
Предмет кримінології складається з чотирьох основних елементів:
1) злочинність — соціальне і кримінально-правове явище в
суспільстві, що являє собою сукупність усіх злочинів, учинених у
певній державі за визначений період часу. Злочинність визначається
такими якісно-кількісними показниками (параметрами): стан, рівень,
структура, динаміка, характер, коефіцієнт злочинності;
3
2) особа злочинця — система негативних соціально значущих

властивостей, які впливають у сполученні із зовнішніми умовами та
обставинами на характер злочинної поведінки. Дані про особистісні
властивості осіб, які вчиняють злочини, містять інформацію про
причини злочинів;
3) причини та умови злочинності (криміногенні детермінанти) —
це система негативних економічних, демографічних, психологічних,
політичних, організаційно-управлінських явищ і процесів, що
породжують і зумовлюють злочинність. Причини та умови злочинності
з урахуванням їх змісту, природи та механізму дії вивчаються на різних
рівнях: причини та умови злочинності в ' цілому; окремих груп
злочинів; конкретного злочину;
4) запобігання (профілактику) злочинності розуміють як систему
державних, громадських та індивідуальних заходів, спрямованих на
усунення, нейтралізацію чи послаблення причин і умов злочинності,
утримання від учинення злочинів і корекцію поведінки правопоруш-
ників. Профілактичні заходи класифікують за спрямованістю,
механізмом дії, етапами, масштабом, змістом, суб'єктами та іншими
ознаками.
Крім цього, як елементи предмета кримінології бажано розглядати
проблеми: жертви злочинів; прогнозування і планування протидії
злочинності; кримінально-правової статистики; методики дослідження
злочинності; негативних соціальних явищ, які тісно корелюють зі
злочинністю, (фонових явищ) тощо.
2. Основні характеристики злочинності.

Злочинність як соціальне явище містить низку рис і ознак, яких немає в
окремій антисуспільній поведінці, зокрема й у злочині як індивідуальному
акті поведінки та формі прояву злочинності.
Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за
допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є:
1) рівень злочинності;
2) коефіцієнти злочинності;
3) динаміка злочинності;
4) географія злочинності;
5) структура злочинності;
6) характер злочинності;
7) "ціна" злочинності;
8) стан злочинності.
Стан злочинності - це сукупність усіх показників, які характеризують
рівень, структуру, динаміку злочинності.
Рівень злочинності - це її кількісна характеристика, що вимірюється в
абсолютних величинах сумою вчинених злочинів і осіб, які їх вчинили, за
певний проміжок часу на визначеній території.
4
Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території проживає

кількість людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з
метою їх зіставлення між собою застосовують коефіцієнти.
При цьому використовуються два види основних коефіцієнтів
злочинності. Ці коефіцієнти розраховуються не тільки на злочинність
загалом, але й на кожний окремий вид злочинності, що входить у її
структуру. Крім того, зазначені коефіцієнти можуть застосовуватися для
виявлення чи порівняння кримінальної активності різних категорій населення
(чоловіків, жінок, молоді, рецидивістів тощо).
Коефіцієнт злочинності розраховується за формулою: К =
РЗх10000:КН, де К – коефіцієнт злочинності, РЗ – рівень злочинності
(загальна кількість злочинів), КН – загальна кількість населення.
Динаміка злочинності - показник, який відображає зміну її рівня та
структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та ін.).
Статистична картина динаміки злочинності пов'язана з ефективністю
діяльності своєчасного виявлення та реєстрації вчинених злочинів, їх
розкриття та викриття винних, забезпечення невідворотності справедливого
покарання.
Структура злочинності - це внутрішня, притаманна їй ознака, що
розкриває її будову, окремі складові частини в загальній їх сукупності за
визначений відрізок часу та на визначеній території. Від того, яка структура
злочинності, залежить і "напрямок головного удару" в боротьбі з нею.
Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома
вага - це співвідношення частини злочинності до її загальної кількості:
ПВ = Зв:Ззаг х 100%, де Зв - кількість злочинів певного виду, Ззаг -
загальна кількість зареєстрованих злочинів.
Основні показники структури злочинності такі:
- співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в
Особливій частині КК;
- питома вага найпоширеніших злочинів;
- співвідношення видів злочинів за домінантною мотиваційною
спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та
необережні);
- питома вага злочинності неповнолітніх;
- питома вага групової злочинності, а всередині її - організованої;
- питома вага рецидиву;
- "географія" злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами
населених пунктів.
Характер злочинності зумовлюється кількістю найбільш небезпечних
злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб,
які їх скоїли.
Характеристика злочинності як негативного соціально-правового
явища була б неповною без розгляду її наслідків, основним критерієм яких є
"ціна" злочинності, що складається з:
5
- кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках

обов'язковим елементом їхнього складу (матеріальна, моральна, фізична
шкода конкретним громадянам);
- шкода, що заподіюється злочинами за межами їхнього складу (прямі
та непрямі наслідки);
- соціальна реакція на злочинність, боротьба з нею (витрати на
утримання правоохоронних органів, на заходи боротьби зі злочинністю
тощо).
На жаль, методика повного виміру реальної "ціни" злочинності поки
що розроблена недостатньо. Водночас, такі показники, безумовно, є конче
необхідними.
Географія злочинності - це розповсюдження її по різних регіонах
(територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.
Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в географії
злочинності - ключ до ефективних заходів щодо запобігання злочинам. При
цьому стають більш видимими й конкретні причини злочинів, умови їх
скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для
організації конкретної практичної діяльності.
Поряд з поняттям "географія злочинності" існує і "топографія
злочинності". Топографія злочинності - це безпосереднє місце вчинення
злочину (магазини, вокзали, квартири, парки тощо).
Латентна злочинність.
Кожному практичному працівникові добре відомо, що до статистичної
звітності потрапляють не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта
незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.
Латентна злочинність - це сукупність передбачених кримінальним
законом діянь, які з різних причин не були взяті до уваги органами
внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та судом.
Суспільна небезпека латентної злочинності полягає в тому, що:
- питання боротьби з латентною злочинністю не беруться до уваги і не
плануються, а тому не можуть бути ефективними;
- вона зменшує ступінь достовірності прогнозів злочинності, утруднює
визначення напрямків боротьби з нею;
- якщо при розкритих злочинах спричинення матеріальних збитків
частково відновлюється, то в разі прихованих - вони не тільки не
відновлюються, але немає навіть процесуальних шляхів для цього;
- почуття безкарності заохочує осіб, які скоїли тяжкі злочини,
продовжувати свою злочинну діяльність, тобто сприяє зростанню
злочинності, зокрема, рецидивної;
- латентна злочинність, оскільки вона все ж "помічається"
довколишніми, руйнує їхні моральні та правозаборонні бар'єри;
- під її впливом деякі члени суспільства стають на злочинний шлях;
- складає хибне враження про фактичні обсяги злочинності, її рівень,
структуру, динаміку, про величину й характер шкоди, завданої злочинністю;
6
- заважає реалізації принципу невідворотності відповідальності за

вчинені злочини;
- підриває авторитет правоохоронних органів держави;
- знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;
- сприяє зростанню соціальної напруги в суспільстві;
- сприяє процесам самодетермінації злочинності.
У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів:
природну, штучну та пограничну.
1. Природна латентність — це сукупність тих випадків, коли факт
злочину був, але він не став відомим правоохоронним органам. Наприклад,
неповідомлення потерпілих про злочин.
2. Штучна латентність - факт злочину відомий, але з різних причин
правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження
успішності боротьби зі злочинністю.
3. Погранична латентність - факт злочину стався, але потерпілий не
усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).
Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити
три рівня латентності:
1) низький - очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які
швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);
2) середній - злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при
низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за
захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого
злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість
розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);
3) високий — злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо
тільки злочинцю й потерпілому, крім того останній зацікавлений у
приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність
хвороби, корисливі мотиви, шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо).
Ця категорія злочинів через їхню неочевидність та практично "нульову"
активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу
латентність.
Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зумовлюють існування
латентної злочинності:
- до об'єктивних належать: середовище й обставини, в яких
здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звітності та
контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів, здійснених посадовими
особами; відсутність письмових і речових доказів; віддаленість від населених
пунктів або людних місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.
- до суб'єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла злочин;
бажання приховати свою злочинну діяльність; небажання потерпілого
повідомляти про злочин; недоліки в роботі право охоронних органів тощо.
7
3. Структура кримінології.
Загальна частина кримінології розглядає загальнотеоретичні
вчення про злочинність, особу злочинця, причини та умови
злочинності, протидію злочинності, а також вивчає розвиток самої
кримінології як науки. Зазначені кримінологічні явища та категорії
досліджуються узагальнено, без виокремлення специфіки окремих
видів злочинності.
В Особливій частині визначається кримінологічна характеристика
окремих видів злочинності, яку поділяють за видами злочинів, змістом
злочинних діянь, особливостями контингенту злочинців.
Останнім часом предметом вивчення кримінології стала
економіка: аналізується кримінологічна характеристика злочинів, які
вчиняються у різних сферах економіки (кредитно-банківській;
зовнішньоекономічній; паливно-енергетичній; агропромисловому
комплексі тощо).
Сім'ю з кримінологічних позицій вивчають у рамках сімейної
кримінології: досліджують специфіку злочинів, які вчиняються на
ґрунті сімейно-побутових відносин, а також об'єктивні й суб'єктивні
чинники, які сприяють різним видам злочинів (насильницьким,
корисливим; злочинів, що вчиняються жінками, неповнолітніми).
Кримінологія розробляє шляхи та методи запобігання ЗЛОЧИНІВ за
допомогою впливу на сім'ю.
Так звані «фонові» чи негативні соціальні явища (алкоголізм,
наркоманія, токсикоманія, проституція, СНІД, безпритульність і
бездоглядність тощо) кримінологія вивчає тією мірою, якою ці явища
взаємопов'язані з механізмом вчинення злочинів, оскільки чинники,
тенденції ти профілактика всіх соціальних відхилень як злочинно го, так
і незлочинного характеру мають багато спільного.
Основним завданням кримінології на сучасному етапі переходу
суспільства до утвердження демократичних цінностей є наукове
пояснення й прогноз кримінологічних явищ з метою більш ефективної
профілактики злочинності.
4. Мета, завдання та функції кримінології

Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практичних
рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності
запобігання злочинності. Практичні цілі формулюються, беручи до уваги
професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове
забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.
Мета та предмет кримінології визначають її завдання.
Основні завдання кримінології:
1) отримання достовірних даних про елементи, що є предметом
кримінології;
2) вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на рівень,
8
структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;

3) соціально-кримінологічне дослідження деяких видів злочинності для
визначення способів боротьби з ними;
4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення
конкретного злочину, класифікація видів злочинних проявів і типів особи
злочинця;
5)розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи нейтралізації явищ,
які спричиняють антисоціальну злочинну поведінку;
6)наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна
очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих
профілактичних заходів упливу на них;
7)вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та
злочинцем;
8)визначення основних напрямків і заходів протидії злочинності,
правове регулювання профілактичної діяльності.
Функції кримінології
Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, виділяють функції
кримінології:
1. Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної
дійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й ознаки, дає
їхній науковий опис.
2. Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і
теоретичних положень суть досліджуваних обєктів, кримінологія дає їм
наукове пояснення.
3. Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку кримінологічно значущих
процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.
4. Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, пояснення,
прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління
соціальними процесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тож, боротьба зі
злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які вивчаються
кримінологією. У цьому й полягає практично-перетворювальна функція
науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони
озброюють суб'єкти профілактики злочинів, слугують для них керівництвом
до дій.
Контрольні питання
1. Що є об'єктом кримінології?
2. Які основні елементи предмету кримінології?
3. У чому сутність дискусії про предмет кримінології?
4. Порівняйте предмет кримінології з предметами інших наук (соціологія,
правознавство).
5. Дайте визначення понять «соціальне» та «правове».
6. Яке місце кримінології в системі наукового знання?
7. Яка структура кримінології?
9
8. Які основні функції кримінології?

9. Які основні показники використовуються при аналізі злочинності?
10. Що таке латентна злочинність?
Рекомендована література
Базова література
1. Гилинский Я. Девиантология: социология преступности, наркотизма,
проституции, самоубийств и других «отклонений». – СПб.: Издательство
«Юридический центр Пресс», 2004.
2. Іванов Ю.Ф., Джужа О.М. Кримінологія. – Підручники онлайн.
3. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У
3 кн. – К., 2007.
4. Иншаков С.М. Зарубежная криминология. - М.. 1997.
5. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин,
В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. – 2-ге вид.
перероб. і доп. – Х.: Право, 2009.
6. Кримінологія: Підручник / За заг. ред. Л. С. Сміяна, Ю. В. Нікітіна. – К.:
Національна академія управління, 2010.
7. Литвинов О. М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну / О. М.
Литвинов, Ю. В. Орлов. – Харків : Право, 2019.
8. Поклад В. І., Звонок О. С. Соціологічні та психологічні аспекти
кримінології : монографія /за заг. ред. О. М. Литвинова. Сєвєродонецьк :
РВВ ЛДУВС імені Е. О. Дідоренка, 2020. 202 с.
Допоміжна література
1. Бесчастний В. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні //
Підприємство, господарство і право. – 2017. - № 1.
2. Георгіу, О. А. Статистичний аналіз рівня правопорушень та злочинності в
Україні [Текст] / О. А. Георгіу, Ю. О. Ольвінська // Статистика –
інструмент соціально-економічних досліджень : збірник наукових
студентських праць. Випуск 3. Частина І – Одеса, ОНЕУ. – 2017. – С. 71 –
76.
3. Жмуров Д.В., Поклад В.И. Новые термины в криминологии //
Криминологический журнал Байкальского государственного университета
экономики и права. — 2015. — Т. 9, № 3. — С. 460–465.
4. Кулик О.Г. Основні зміни у структурі злочинності в Україні на початку
ХХI століття // Вісник Кримінологічної асоціації України. – 2013. - № 4.
5. Криминология: как изучают преступность и преступников // Европейский
университет в Санкт-Петербурге.
6. Кримінологія: навч.-метод. посібник / Г. З. Яремко, Н. І. Устрицька. Львів:
Львівський державний університет внутрішніх справ, 2018.
7. Поклад В. Злочинність // Соціологічна енциклопедія / Укладач В.Г.
Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 143-144.
10
8. Показники злочинності // Вісник Асоціації кримінального права України.

– 2016. - № 2(7).
9. Поклад В. К вопросу о предметном статусе криминологии в Украине
//Актуальные проблемы криминологии и криминальной психологии. Сб.
науч. статей / Под ред. М.Ф. Орзиха, В.Н. Дремина. – Одесса, Фенікс,
2007. – С. 264-267.
10.Рущенко І., Поклад В. Наука про злочинність: українські реалії //
Український соціологічний журнал. – 2011. - № 1-2.
11.Сметаніна Н.В. Наукові підходи до теорії злочинності у сучасній
українській кримінології : монографія / Н. В. Сметаніна ; за заг. ред. В. В.
Голіни. – Харків : Право, 2016.
12.Туляков В.А. Криминология современности.
Лекція 2.
Тема 2. ОСНОВНІ КРИМІНОЛОГІЧНІ ПАРАДИГМИ
Мета:
- Загальноосвітня: засвоєння змісту основних теоретичних моделей
пояснення злочинності.
- Розвивальна: стимулювання кримінологічного мислення щодо проблем
злочинності.
- Виховна: стимулювання самостійного та відповідального вироблення
навичок пізнання кримінальних явищ.
Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.
Основні поняття: кримінологічна парадигма, класична школа

кримінального права, антропологічна парадигма, соціологічна парадигма.
ПЛАН
1. Розвиток кримінології як науки. Кримінально-правова парадигма.
2. Антропологічна парадигма в кримінології.
3. Соціологічні теорії злочинності.
1.Розвиток кримінології як науки

Порівняльна теоретична кримінологія охоплює багато різних
теорій, концепцій, підходів, напрямів і шкіл, що не тільки є різними за
змістом, а часто просто суперечать одне одному.
Їх аналіз свідчить, що багато теорій є умоглядними підходами, які
пов'язують злочинність з різними сторонами людини та суспільства.
Теорії з часом змінюються і нерідко ангажовані політичними режимами
в тій чи іншій країні. Процес народження нових і модифікації старих
теорій практично не припиняється.
11
Таке розмаїття і суперечливість кримінологічних теорій є

результатом того, що немає єдиної теоретичної та предметно-
дослідницької бази. Основу більшості теорій причин злочинності
становлять такі напрями філософії, як позитивізм, прагматизм,
емпіризм.
Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також,
необхідно засвоїти не тільки сучасне становище розвитку науки, а й
дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі ідеї,
концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми існування
злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу філософів, юристів і
представників інших галузей знань.
Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки
відокремлює три основних періоди розвитку науки:
1) класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);
2) позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);
3) сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер.
Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій
просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХVІІ-ХVIII
століть). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному,
суспільному та духовному житті, що зумовлювалися буржуазно-
демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології
слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались
у межах, так званої, класичної школи кримінального права, котру заснував Ч.
Бекаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже
згадуваній праці "Про злочини і покарання".
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася
широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про
вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних
напрямах – біологічному й соціологічному. Незважаючи на суттєву
відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з
часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося,
зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва
між добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологічних теоріях та
побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх
проявів зла та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і
практики юриспруденції.
2. Антропологічна парадигма в кримінології.

Родоначальником антропологічної кримінології був італійський
судовий психіатр Ч. Ломброзо, який у 1876 р. написав книгу «Злочинна
людина» і розробив теорію «природженого злочинця», оголосивши
злочин природним явищем. Він стверджував, що злочинцями
12
народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні та

психофізіологічні ознаки.
Попри спростування цієї теорії ще за життя Ч. Ломброзо 1 ЇЇ з
деякими змінами далі розвивали: в Італії — Р. Гарофало, Е. Феррі, Д. ді
Тулліо, у Німеччині — Е. Кречмер, В. Зауер, у США - Е. Хутон, У.
Шелдон та інші біокримінологи.
Сучасні біокримінологи обґрунтовують свої позиції, спираючись
на останні досягнення природничих наук. Спадкова теорія в сучасній
інтерпретації має кілька різновидів: сімейна схильність, близнюкова,
хромосомна, ендокринна й ін. Свої висновки представники цих теорій
пояснюють результатами вивчення окремих груп злочинців,
функціонування залоз внутрішньої секреції, порівняння поведінки
близнюків і виявлення хромосомних відхилень у злочинців і
незлочинців.
Безперечних зв'язків між злочинністю і біологією людини не
встановлено. Ні в окремих країнах, ні в світі у цілому біологічні теорії
причин злочинності не дістають серйозної підтримки.
Фрейдистські теорії набули поширення на початку XX ст. Назва
походить від їх родоначальника — австрійського лікаря-психіатра
Зігмунда Фрейда. У працях «Психопатологія повсякденного життя»,
«Основні психологічні теорії в психоаналізі» він стверджував, що
пояснення людської, у тому числі й злочинної, поведінки слід шукати в
психосексуальних конфліктах, з якими людина стикається ще у
ранньому дитинстві. Боротьбу підсвідомих статевих потягів, а також
інстинктів агресії та страху зі свідомістю людини, моральними і
правовими нормами Фрейд назвав іменами міфічних осіб. Потяги, які
вчасно не задоволено, за Фрейдом, витісняються зі свідомості людини у
сферу несвідомого і далі інтенсивно впливають на поведінку людини.
Теорію небезпечного стану розробив італійський кримінолог Р.
Гарофало у праці «Критерії небезпечного стану» (1880 р.). Небезпечний
стан слід розуміти як внутрішньо властиву людині схильність до
вчинення злочину, на підставі якої до особи варто застосовувати
превентивні заходи або покарання.
Сучасним продовженням теорії Гарофало є клінічний напрям, що
його розробили Ж. Пінатель, Д. Сабо, Дж. Канепой та ін., які 1975 р. у
Генуї відкрили Міжнародний науковий центр клінічної кримінології і
провели кілька міжнародних семінарів із порівняльної клінічної
кримінології. Представники цієї теорії розробили клінічні методи
діагностики та прогнозування небезпечного стану, на підставі яких
вони пропонують відмовитися від правових засобів, які не варто
застосовувати до злочинців.
Основні положення цього напряму зводяться до того, що вони
відкидають принципи кримінальної відповідальності та, як наслідок,
надають клініцисту вирішального значення при визначенні покарання,
13
розширяють систему альтернативних покарань, розмежовують в'язницю

і психіатричну лікарню, тобто пропонують застосовувати превентивні
заходи безпеки до осіб, які становлять потенційну небезпеку для
суспільства.
3. Соціологічні теорії злочинності.

Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати
інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він
мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти
такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики
деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки
криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом
концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової
доктрини та соціологічного бачення злочинності.
Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між
злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони
називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в
порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи
соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не
народжуються, ними стають під впливом несприятливого середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями
соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному
рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу
функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький
соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений
Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.
Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають
"соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи
мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою
схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів
окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й
безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує
конкретним людям правила поведінки.
Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий
рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в
ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі
порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо,
так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей
послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна
дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного
лексикону термін буквально перекладається як «безнормативність». Під
аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за
14
якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на

деякий час втрачає вплив на людину.
Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою «Соціальна
структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що
причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне
суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за
правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа,
яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами,
намагається їх отримати без правил.
Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві
цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість
доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства,
майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до
успіху - порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли
вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає
розчарування.
Інтеракціонистський підхід до пояснення причин злочинності
запропонували Е. Сатерленд і Ф. Таннебаум у 30-х роках XX ст.,
згодом розробляли Г. Беккер, Д. Китсус, К. Ериксон та ін.
Найбільшого поширення цей підхід набув у 70-х роках.
Його представники вважають, що причини злочинності є
наслідком самої реакції суспільства на злочинну поведінку. Якщо
людина вчинила заборонене законом діяння і її соціально визнано
злочинцем, то суспільство немов би наклеює на нього ярлик, тавро
чужого, відчуженого.
1. Охарактеризуйте основні ідеї представників класичної школи
кримінального права (Ч. Бекаріа, Д. Бентам, П. Фейєрбах).
2. Дайте визначення антропологічної парадигми у кримінології.
3. Охарактеризуйте антропологічний підхід Ч. Ломброзо.
4. Поясніть, за що критикували ідеї Ломброзо представники інших шкіл
кримінології.
5. Поясніть, які можливості для розуміння певних категорій злочинців надає
теорія психоаналізу З. Фрейда.
6. Охарактеризуйте антикриміногенні можливості клінічної кримінології.
7. Охарактеризуйте значення для становлення кримінології статистичних
досліджень А. Кетле.
8. Поясніть, як ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса вплинули на розвиток
вітчизняної кримінології. У чому був вплив марксизму на радикальну
кримінологію (США)?
9. Охарактеризуйте значення для розуміння характеру злочинності
соціологічних теорій Е. Феррі, Г. Тарда і теорії соціальної аномії Е.
Дюркгейма.
15
10.Поясніть, як характеризується злочин у теорії стигми та теорії

диференційованої асоціації.
3 кн. – К., 2007.
1. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М., 1995.
2. Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд/Пер, с фр. с сокр.;
Под ред. В. А. Базарова. — М.: Мысль, 1994.
3. Комлев Ю.Ю. От постмодернистской девиантологии к пост-
постмодернистскому синтезу криминологических знаний // Вестник
экономики, права и социологии. – 2014. - № 2.
4. Ломброзо Ч. Преступный человек (сборник).
5. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура / Роберт Мертон. —
М.: ACT: ACT МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006.
6. Поклад В. Історичні типи злочинності / В. Поклад, О. Звонок. Соціологічні
та психологічні аспекти кримінології : монографія. Сєвєродонецьк : РВВ
ЛДУВС імені Е.О. Дідоренка, 2020. С. 69-81.
7. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.
16
Лекція 3.
Тема 3. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА КРИМІНОЛОГІЧНИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ
Мета:
- Загальноосвітня: засвоєння змісту методології та методики
кримінологічних досліджень.
- Розвивальна: засвоєння навичок самостійного дослідження злочинності.
- Виховна: стимулювання самостійного та відповідального вироблення
Основні поняття: методологія, методика, програма, метод, опитування,

спостереження, документальний метод, експертна оцінка, експеримент,
статистичний метод
ПЛАН:
1. Методологія кримінологічного дослідження.
2. Методи збору і опрацювання даних.
3. Статистичні дослідження у кримінології.
1. Методологія кримінологічного дослідження

Наукове дослідження в кримінології - це процес отримання нових знань
про злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для
розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності
роботи з метою запобігання злочинним проявам.
У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних,
логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:
1) підготовчий;
2) збір первинної кримінологічної інформації;
3) упорядкування й обробка зібраної інформації;
4) аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання
висновків, розробка рекомендацій.
Підготовка кримінологічного дослідження охоплює:
- добір методології дослідження;
- обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;
- вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв'ю тощо).
Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива
роль відводиться визначенню мети та завдань дослідження.
Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Кримінологічне
дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень, структуру,
динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений відрізок часу, про
осіб, винних у вчиненні злочинів, розробити наукові рекомендації щодо
17
усунення чи нейтралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності

запобігання їй.
Завдання дослідження злочинності витікають з поставленої мети. До
них належать:
- вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень,
структура, динаміка, характер, географія);
- вивчення причин й умов злочинності;
- дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;
- дослідження системи заходів, що здійснюються правоохоронними
органами з метою встановлення ефективності їхньої діяльності.
Програма кримінологічного дослідження - це науковий документ, який
містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних
уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та
виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки й аналізу
інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти висновків
щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати
результативність дослідження.
У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається
його обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необхідно перевірити;
вказується характер і обсяг необхідної інформації до теми дослідження;
описуються методи та наукові знаряддя дослідження; визначаються форми
подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької
групи та загальні терміни проведення дослідження.
2. Методи збору і опрацювання даних.

Застосування сукупності методів зумовлює отримання достовірної
повної інформації та відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків,
підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій і пропозицій.
За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суцільним, коли
досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим,
коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.
За джерелами отримання інформації розрізняють: опитування,
спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також
психологічні й економічні методи збирання інформації.
Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний
об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування)
соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через
реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.
Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й
інтерв'ювання.
Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим
заповненням заздалегідь розроблених анкет. Анкетування має суттєву
перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином
забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне
18
опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує

залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна
роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою;
витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню
достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору
первинної інформації.
Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на
вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і
респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.
Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки.
По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у
соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час його
проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє,
інформація, що збирається за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко
й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.
Спостереження - метод збору наукової інформації, сутність якого
полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в
соціальній реальності.
Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:
- повне;
- включене;
- спостереження-участь;
- самоспостереження.
При повному спостереженні дослідник безпосередньо вивчає
кримінологічні явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати
виявлені факти. При цьому не можна допускати протиправних дій з боку
осіб, які вивчаються.
При включеному спостереженні дослідник спеціально входить до
групи, що вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях
застосовується дуже рідко.
Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи
громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре
вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби
безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних обов'язків.
При самоспостереженні особа викладає своє суб'єктивне розуміння
кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції
(приміром, автобіографія, щоденники, листи).
Метод експертних оцінок. Використання цього методу в кримінології
полягає у взятті до уваги думки фахівців, провідних у певних галузях знань
експертів з різних питань, які стосуються злочинності та заходів боротьби з
нею. Метод експертних оцінок широко використовують при прогнозуванні
злочинності й конкретних видів злочинів, для оцінювання рівня латентної
злочинності, вивчення ефективності норм кримінального права, причин змін
у динаміці злочинності та ін.
19
Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що центром

кількісної та якісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних факторів, які
впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, котра
спирається на їхній професійний науковий і практичний досвід. Основне
завдання дослідження - сформулювати запитання, правильно обрати
експертів й організувати роботу з ними. Розрізняють дві основні форми
опитування експертів: індивідуальні та групові. Опитування можуть бути
очними (безпосередніми) та заочними, письмовими й усними, складатися із
загальних і конкретних запитань. Як експерти запрошуються вчені, до кола
наукових інтересів яких належать проблеми, що стосуються предмета
експертизи, та практичні працівники, які мають значний професійний досвід
роботи в системі органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю й мають у
своєму розпорядженні емпіричний і статистичний матеріал. Кількість
експертів, які залучаються, залежить від завдань дослідження, складності
проблем, що вивчаються, терміновості проведення експертизи (буває, що
експертну групу складають близько 20-30 осіб). Опитування експертів
проводяться очно та заочно, можливі індивідуальні й групові опитування.
Практикується проведення своєрідних "круглих столів" усіх експертів. Під
час групового обговорення проблеми, що цікавить дослідника, можливо,
буде висловлено декілька думок. Усі вони узагальнюються та аналізуються
дослідником, який вдається у таких випадках до встановлення осередненої
думки, котру підтримують більшість експертів.
Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова
робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет,
створений людиною та призначений для зберігання й передавання
інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова
інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи.
Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують
інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення
архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів
кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально
розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети.
Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться
запитання, що стосуються безпосередньо злочину у другому-запитання, які
стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного
діяння, у четвертому - запитання, пов'язані з виховним впливом судочинства,
заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.
Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених,
які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші
облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та
управліннях (відділах) юстиції.
Соціальний експеримент - різновид експериментального методу,
пов'язаний зі штучною, дослідною зміною умов і форм суспільного життя, а
звідси, й з вивченням людської поведінки в умовах, які змінилися. Він дає
20
можливість виявити нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну

гіпотезу або нововведення, а також слугує джерелом одержання фактичного
матеріалу. Дуже часто кримінологічні експерименти застосовуються для
перевірки ефективності нових форм і методів у запобіжній діяльності в
окресленому регіоні на якомусь підприємстві.
Проведення експерименту в кримінології застережене двома умовами.
По-перше, він може застосовуватися тільки в позитивному напрямку. Не
можна, наприклад, штучно, дослідним шляхом створювати обставини
(причини й умови), які сприяють вчиненню злочинів, що вивчаються, або
чинити будь-які інші дії, які провокували б злочин. По-друге, проведення
кримінологічного експерименту допустиме в межах закону та моралі, що
унеможливлює порушення прав, свобод і законних інтересів громадян.
Узагальнення й аналіз кримінологічної інформації являє собою
діяльність дослідників, спрямовану на встановлення закономірностей
досліджуваних явищ на підставі емпіричного матеріалу, отриманого на
попередніх стадіях дослідження.
Фактично узагальнення й аналіз кримінологічної інформації зводиться
до упорядкування попередньо отриманих емпіричних даних. У первинному
виді отримана інформація являє собою великий масив розрізнених даних, що,
як правило, зафіксовані на окремих носіях і характеризують окремі факти, а
не досліджуване явище в цілому. У такому масиві інформації без
застосування додаткових методів кримінологічні закономірності встановити
складно. Тому в кримінології обов’язковим етапом будь-якого дослідження є
діяльність з упорядкування емпіричного матеріалу. Для цього дані з
первинних носіїв (анкет, запитальників) доцільно переносити в таблиці, у
такий спосіб групуючи однотипну інформацію.
Після такого узагальнення здійснюється аналіз отриманих даних. Його
метою є встановлення закономірностей у досліджуваному явищі.
На підставі аналізу одержують закономірності декількох видів.
1.Кількісні закономірності. До них відносять закономірності
характеристик розмірів явища (кількість злочинів - рівень злочинності),
внутрішньої структури (питомої ваги окремих видів злочинності), середнього
значення ознаки (середнього віку злочинців).
2.Якісні закономірності. До них відносять закономірності, що
характеризують сутність явищ і процесів. Наприклад, віднесення злочинця до
злісного типу в зв’язку з неодноразовим учиненням тяжких злочинів.
3.Закономірності розвитку. Наприклад, тенденції зміни показників, що
характеризують динаміку злочинів, вчинених на певній території.
4.3акономірності взаємозв’язку. Наприклад, закономірності, що
характеризують взаємозалежність чисельності співробітників
правоохоронних органів і кількості виявлених злочинів.
Вказані закономірності встановлюються за допомогою методів
математичного і логічного аналізу. Математичний аналіз полягає в
обрахуванні співвідношення, усереднення, коефіцієнтів кореляції
21
(залежності) між кількісно-якісними показниками. Логічний аналіз

здійснюється за допомогою методів логіки. Наприклад, якщо на певній
достатньо великій території зареєстровано менше тілесних ушкоджень
середньої тяжкості, ніж тяжких тілесних ушкоджень, це може свідчити про їх
значну латентизацію. Такий висновок робиться на підставі закономірності, у
відповідності до якої за інших рівних умов тяжких злочинів вчиняється
менше, ніж злочинів меншої тяжкості.
Результати аналізу, як власне результати кримінологічного
дослідження, повинні бути належно оформлені і доведені до зведення
зацікавлених користувачів. При цьому застосовують графічний, табличний і
текстовий засоби фіксації даних. Можливо їхнє комбіноване використання.
3. Статистичні дослідження у кримінології

Статистичні методи на відміну від соціологічних описують не
змістовні, а кількісні характеристики масових явищ.
Статистичними називають спеціальні методи збору й аналізу
інформації про кількісні характеристики масових соціальних явищ. В
кримінології їх використовують, зокрема, для встановлення властивостей
злочинності, визначення ефективності правоохоронної діяльності.
Дослідження із застосуванням статистичних методів здійснюється в
декілька етапів.
1.Підготовчий етап. Його метою є організація майбутнього
дослідження. На цьому етапі вирішуються два види питань: організаційні і
методичні. Організаційні питання присвячені матеріальним і економічним
аспектам роботи (фінансування заходу, його учасники і т. ін.). Методичні
питання стосуються методики дослідження. Зокрема, визначається явище –
об’єкт спостереження, одиниця досліджуваної сукупності, засоби аналізу
інформації і т.п.
2.Етап статистичного спостереження. На цьому етапі факти (одиниці
сукупності) виявляються (власне спостерігаються) та реєструються
передбаченим способом (у розроблених бланках або в електронному виді).
При цьому застосовуються методи спостереження, анкетування,
інтерв’ювання.
3.Етап зведення й групування. Після етапу статистичного
спостереження отримана інформація, як правило, розрізнена і знаходиться у
різних дослідників. Для встановлення загальних характеристик
досліджуваного явища ці відомості зводяться разом.
4.Етап узагальнення статистичних даних. У процесі арифметичного
обчислення визначають так звані узагальнюючі показники - числові дані, які
характеризують кількість, співвідношення, середнє значення властивостей
явищ. Наприклад, підраховується загальна кількість злочинів, і
встановлюється рівень злочинності в двох областях: у першій - 300 злочинів
за місяць, у другому - 200 (показник кількості). Далі при арифметичному
22
співвідношенні цих даних встановлюється, що на першій території цей

показник у 1,5 разів більше, ніж на другій (показник співвідношення).
5.Етап аналізу статистичної інформації. На цьому етапі виявляються
взаємозв’язок між різними соціальними явищами і тенденції їх розвитку.
Наприклад, встановлюється взаємозалежність між зростанням кількості
злочинів, вчинених в стані алкогольного сп’яніння, і зростанням кількості
алкоголю, реалізованого населенню.
6.Етап поширення результатів статистичного дослідження. На цьому
етапі отримані дані оформлюються у вигляді тексту, таблиць, графіків, і
поширюються серед зацікавлених користувачів.
Треба вказати, що статистичні методи широко застосовуються в
кримінології. Так, з обрахуванням показника рівня злочинності
встановлюється кількість зареєстрованих злочинів та виявлених злочинців.
Показник динаміки злочинності демонструє тенденції зміни обсягів цього
явища. Структурні характеристики описуються показниками структури
У кримінології головною перешкодою для застосування статистичних
методів є наявність латентної злочинності (прихованої від дослідження). Для
подолання вказаної проблеми отримані відомості необхідно додатково
перевіряти побічними методами.
1. Для чого потрібна програма кримінологічного дослідження?
2. Як обґрунтовується проблема дослідження?
3. Як вірно визначити об’єкт та предмет дослідження?
4. Які бувають гіпотези?
5. Від чого залежить відбір методів кримінологічного дослідження?
6. З яких етапів складаються статистичні дослідження?
3 кн. – К., 2007.
23

1. Зимбардо Ф. Стэнфордский тюремный эксперимент // Psychology
OnLine.Net.
2. Методи кримінологічних досліджень.
3. Поклад В. Криминологический эксперимент Родиона Раскольникова /
Проблемы эмпирического изучения преступности: Криминологические
исследования: Выпуск 9 / Луганский гуманитарный центр; [Гл. ред. канд.
филос. наук В.И. Поклад]. – Луганск: ЛГЦ, 2015. – С. 139-148.
4. Поклад В. Методологія та методика вивчення латентної злочинності.
Навчальний посібник / МВС України, ЛДУВС. – Луганськ: РВВ ЛДУВС,
2007.
5. Рущенко І.П. Соціологія злочинності: Монографія. – Харків: Вид-во
Націон. ун-ту внутр. справ, 2001. – 370 с.
6. Проблемы эмпирического изучения преступности. Криминологические
исследования. Выпуск 9. – Луганск, 2015.
7. Чекмарьова І.М. Специфіка методики кримінологічного дослідження
злочинності в прикордонних регіонах півдня України / І.М. Чекмарьова //
Південноукраїнський правничий часопис. - 2015. - № 4. - С. 42 - 45.
Лекція 4.
Тема 4. ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ.
Мета:
- освітня: поглиблення у слухачів знань про суб’єкта злочину;
- розвивальна: стимулювання кримінологічного мислення щодо проблем
злочинності;
- виховна: стимулювання самостійного та відповідального вироблення
Основні поняття: злочин, злочинна поведінка, особа злочинця,

криміногенна ситуація, типологія і класифікація злочинців.
24
ПЛАН
1. Злочинна поведінка.
2. Особистість як суб'єкт злочинної поведінки.
3. Класифікація злочинців.
1. Злочинна поведінка.
Поведінка завжди пов'язана з системою тих соціальних зв'язків і
відносин з іншими людьми, суспільством, державою у цілому, у яких індивід
проявляє себе як особистість. Саме тому вони є об'єктом правової і моральної
оцінки та регуляції поведінки. Поведінка — ланка, що опосередковує
взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Питання про
правові якості людини звичайно концентрується на співвіднесенні поведінки
і правової свідомості індивіда, але при цьому слід вважати, що: 1) незнання
закону не звільняє від відповідальності, а його знання часто не є перепоною
для правопорушення; 2) законослухняна поведінка забезпечується,
передусім, моральними нормами особистості та її найближчого середовища,
контроль якого особа сприймає як стримуюче начало, а норми — як свої
власні.
Елементарною ланкою поведінки є вчинок — одинична цілеспрямована
дія, взята у нерозривній єдності суб'єктивних спонукань і соціально значимих
наслідків. Злочин — вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під
контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної
відповідальності за його вчинення.
Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними
категоріями — суспільної небезпеки і протиправності. До них часто
додається винуватість і покарання. Усвідомлення суспільної небезпеки
вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю,
відрізняє злочинну поведінку від законослухняної.
У кримінології в предмет вивчення злочину включаються, поряд з
іншими аспектами, і його джерела — детермінанти, у тому числі —
психологічні. Отже, злочинна поведінка є процес, що розгортається у
просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на
особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис
протиправного вчинку. Психологічна структура злочинної поведінки має такі
ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона
характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через
підвищену суспільну небезпеку.
Виділяються три основних етапи механізму злочинної поведінки:
1) мотиваційний,
2) цілепокладаючий,
3) операціональний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у
взаємозв'язку з іншими.
На першому етапі злочину формуються його психологічні причини —
спонукальні засади (мотиви). Виникнення мотиву звичайно
25
опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення.

Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню
на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у вибраному напрямі;
інакше кажучи, мотив — це усвідомлене прагнення діяти для задоволення
потреб, інтересів та інших спонукальних стимулів. Характеризуючи мотиви
злочинів, діюче кримінальне законодавство звичайно користується
узагальненою термінологією, називаючи "низинні спонукання", "мотиви
особистої зацікавленості", "хуліганські спонукання", що завжди потребує
пояснення та уточнення. Безпосередньою причиною виникнення мотиву
звичайно виступає привід — об'єктивний чинник (випадок, обставина), що
використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка,
насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими
чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш
того — провокуватись потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш
загальним щодо приводу є поняття "стимул", тобто зовнішня необхідність,
що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла
небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює
спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію. Мотив слід
відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила
здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні
мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його
задоволення.
Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти
так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб'єкта та є похідною
від його соціальних властивостей, які складають ядро особистості, її
«керуючої» системи — особистісної спрямованості (світорозуміння,
переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок,
провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони
визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінкових проявів
соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль
належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її
компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік
свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність
за неї.
На другому етапі розвитку злочинної поведінки — цілепокладанні —
різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості
суб'єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Мета — форма
реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв'язок мотивів і
цілей дій — основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується
прийняттям рішення діяти. Прийняття рішення — психологічний процес
вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно
безпосередньо зв'язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знаходять
відображення всі об'єктивні і суб'єктивні чинники, що обумовили вчинення
злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі
26
наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його

вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що
зумовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання
кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший —
ігнорує, третій — не задумується.
Структура процесу прийняття рішення може бути представлена
наступними етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і осмислення
варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний —
вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка
рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна
спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі —
сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від
здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) —
реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.
Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим,
тривати у часі та просторі або ж бути швидкоплинним. На поведінку у
момент здійснення злочину вирішальним чином може впливати ситуація:
оцінивши її, злочинець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає
злочин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш
простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох
наслідків; більш складним — злочин, що складається із двох дій, що привели
до одного чи кількох наслідків, чи низки дій, об'єднаних єдиним умислом,
спрямованих до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (наприклад,
втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними
чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової
діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до
організованих спільностей).
2. Особистість як суб'єкт злочинної поведінки.

Без пізнання особистості злочинця, властивостей притаманних цій
особистості, неможливо ні пізнати причини і умови злочинності, ні
розробити ефективні заходи протидії злочинності. В цьому полягає
кримінологічне значення вивчення особистості злочинця.
Для того, щоб скласти поняття про особистість злочинця, треба знайти
відповідь на два питання:
1. Чим відрізняється особистість злочинця від інших людей?
2. Як формується особистість злочинця?
Злочин, як і будь-яка інша поведінка людини, – це прояв її волі і
свідомості. Отже: по-перше, особливості злочинця слід шукати саме у
властивостях, притаманних його волі і свідомості; по-друге, властивості,
притаманні волі і свідомості злочинця мають сформуватись і існувати у
нього до вчинення злочину, щоб у цьому злочині вони могли проявитись. З
цього можна поняття особистості злочинця визначити наступним чином:
27
особистість злочинця – це сукупність певних властивостей, притаманних волі

і свідомості людини, котра вчиняє злочин.
Які ж саме ці "певні властивості, притаманні волі і свідомості
злочинця"?
Ці властивості можна поділити на дві групи: 1) властивості, загальні
для усіх злочинців; 2) властивості, котрі відрізняють одних злочинців від
інших – індивідуалізуючи властивості.
Загальними властивостями, притаманними волі і свідомості усіх
злочинців, на відміну від інших людей є:
а) особливий стан волі, котрий ми називаємо станом сваволі;
б) особливий стан свідомості, котрий ми називаємо станом ілюзій.
Стан сваволі і стан ілюзій створюють ті загальні властивості волі і
свідомості злочинця, котрі можна назвати терміном "комплекс сваволі і
ілюзій". Індивідуалізуючими властивостями, за якими одні злочинці
відрізняються від інших є: природжені і набуті індивідуальні властивості,
котрі індивідуалізують кримінальний прояв комплексу сваволі і ілюзій у
кожного злочинця. До таких властивостей відносяться: стать, вік, стан
фізичного і психічного здоров'я, життєвий досвід, здібності, виховання і
безліч інших.
Відповідно до цієї концепції особистості злочинця питання "Чому
вчиняються злочини?" складається з двох питань:
1. Чому людина вчиняє будь-який злочин взагалі?
2. Чому людина вчиняє саме цей злочин, а не якийсь інший?
Відповідь на перше питання має бути така: "Те, що людина вчиняє
будь-який злочин взагалі, пояснюється наявністю у неї комплексу сваволі і
ілюзій».
Відповідь на друге питання наступна: "Те, що людина вчиняє саме цей
злочин, а не якийсь інший, пояснюється її природженою і набутою
індивідуальністю (вік, стать, фізичне і психічне здоров'я, життєвий досвід,
здібності, виховання і т п.).
Значення викладеної концепції особистості злочинця полягає у тому,
що вона допомагає: по-перше, відрізнити злочинців від інших людей за
певними властивостями волі і свідомості; по-друге, розрізняти у формуванні
злочинця: а) фактори, що формують комплекс сваволі і ілюзій, їх ми
називаємо причинами злочинності; б) фактори, котрі формують
індивідуальність прояву волі і свідомості злочинця, їх ми називаємо
умовами, що сприяють злочинності.
Крім того за індивідуалізуючими властивостями здійснюється
класифікація злочинців на певні групи.
Злочинець, як і будь-яка інша людина, є істотою, у котрій поєднуються
певним чином і біологічне, і соціальне начало. Для кримінології надзвичайно
важливою є проблема визначення ролі кожного з цих начал соціального і
біологічного начала людини у народженні злочинності. Це має значення для
розробки засобів протидії злочинності.
28
Існує три підходи до розв'язання проблеми співвідношення

соціального і біологічного у механізмі породження злочинності: 1)
соціологічний; 2) біологічний; 3) соціально-біологічний. Тому бажано якщо
слухач в своїх виступах зупиниться на цих підходах.
Соціологічний підхід полягає у наданні вирішального значення у
породженні злочинності соціальним властивостям людини. Це означає, що
злочинність породжується соціальними факторами, в середовищі яких
знаходиться людина. Отже, злочинець це витвір середовища, в якому він
живе.
Такого підходу, зокрема, довгий час притримувалась радянська
кримінологічна наука. Таким чином перебільшувалась роль соціальних
факторів і заперечувалась роль біологічних факторів у механізмі породження
Біологічний підхід полягає у наданні вирішального значення
біологічним (тобто фізіологічним і психологічним) властивостям людини.
Це означає, що злочинність породжується виключно біологічними
факторами.
Цей підхід започаткував італійський судовий психіатр і криміналіст
Чезаре Ломброзо, родоначальник антропологічного напряму у кримінології
(ломброзіанства). Він намагався обґрунтувати положення про існування
особливого типу людини, схильної до вчинення злочинів в силу
природжених біологічних властивостей.
Соціально-біологічний підхід полягає у визнанні того факту, що і
соціальні властивості і біологічні властивості відіграють певну роль у
породженні злочинності. Однак, на сьогодні прибічники цього підходу ще не
визначились яку саме криміногенну роль і в яких межах відіграють соціальні
і біологічні властивості людини.
Досвід і розвиток кримінологічної науки засвідчили, що як
соціологічний, так біологічний підходи є безперспективними. Плідним може
бути соціальне – біологічний підхід за умови пізнання ролей і меж дії
соціального і біологічного чинників в структурі людини, у тому числі і
злочинця.
Виходячи з визначення злочину як соціального явища, що полягає у
прояві за певних умов волі і свідомості людини у вигляді злочинного діяння,
співвідношення ролей соціального і біологічного у породженні злочину може
бути визначено наступним чином.
Соціальним чинником в структурі злочинця як людини є комплекс
сваволі і ілюзій, котрий виконує роль причини злочинного діяння.
Біологічним чинником в структурі злочинця як людини є фізіологічні і
психологічні властивості, котрі виконують роль умов: 1) для формування у
даної людини комплексу сваволі і ілюзій; 2) для прояву цього комплексу у
вигляді того чи іншого певного злочину. Отже, ніякі фізіологічні чи
психологічні властивості людини не можуть вважатися причинами
злочинності, але вони можуть відігравати роль лише умов.
29
3. Класифікація злочинців.
Кримінологічна класифікація злочинців необхідна для розробки
конкретних методик протидії злочинцям, пристосованих до конкретних
злочинів. Класифікація злочинців є можливою завдяки існуванню у
особистості злочинця певних індивідуалізуючих властивостей, за якими одні
злочинці відрізняються від інших. Тому особу увагу треба приділити
класифікації та типології злочинців.
Класифікація засновується на можливості виділяти типові
індивідуальні властивості, притаманні групам осіб. Тип особистості – "образ,
що містить характерні загальні риси якої-небудь групи осіб".
Типологія фіксує не будь-які риси, а лише те головне, без чого не
можна вирізнити особистість певного типу. Існують різні види класифікації
злочинців. Підстави класифікації різноманітні і залежать від поставлених
завдань. Найбільш поширеними є наступні:
1. Класифікація заснована на виключно демографічних даних: за
статтю, за віком, освітою і т.д.
2. Класифікація заснована на даних про соціальне становище і рід
занять: робітники, селяни, службовці, пенсіонери, непрацюючі і ті, що
навчаються.
3. Класифікація, що враховує місце проживання (місто, село), місцеві
жителі, приїжджі.
4. Класифікація за станом особи в момент вчинення злочину (стан
алкогольного сп'яніння, наркотичного збудження, перебування в установі, де
відбувається покарання, на робочому місці, при виконанні службових
обов'язків і т.п.).
5. Класифікація по інтенсивності злочинної діяльності (повторність,
рецидив).
6. Класифікація по характеру злочинної поведінки (насильницькі,
корисливі, посадові і т. п.).
Для виділення певних типів злочинців, їх типологізації, класифікація
будується за наступними підставами: а) за змістом кримінальної
спрямованості; б) за формою прояву цієї спрямованості.
За змістом кримінальної спрямованості злочинців поділяють на такі
типи:
1. Насильственні (агресивні) злочинці, що посягають на життя,
здоров'я, честь, гідність людини. Це вбивці, насильники, хулігани.
2. Корисливі злочинці, що вчиняють крадіжки, хабарники,
контрабандисти, фальшивомонетники і т. п.
3. Корисливо-насильственні: бандити, грабіжники, вимогателі,
корисливі вбивці.
4. Особи, які проявили при вчиненні злочинів правовий нігілізм,
громадську непокору, ігнорування своїх громадянських і службових
30
обов'язків. Злочини проти порядку управління, службові злочини

(халатність).
5. Особи, що вчинили злочини з необережності.
За формою прояву кримінальної спрямованості злочинців поділяють на
такі типи:
1. Випадкові (особи, які вперше скоїли злочини, що суперечать їх
позитивній спрямованості, і які характеризуються попередньою позитивною
поведінкою).
2. Ситуаційні (особи, які вперше скоїли тяжкі злочини під впливом
несприятливого збігу зовнішніх обставин і характеризуються позитивно у
побуті, на роботі).
3. Нестійкі (особи, які скоїли злочини вперше, але раніше допускали
правопорушення та інші аморальні проступки).
4. Злісні (особи, які неодноразово вчиняли злочини, у тому числі і
раніше судимі).
5. Особливо небезпечні (особи, які підпадають під категорію особливо
небезпечних рецидивістів).
Треба мати на увазі, що належність конкретних осіб до того чи іншого
типу не є абсолютною.
1. Що таке поведінка?
2. Яка структура поведінки?
3. Чим відрізняється структура нормальної поведінки від структури
злочинної?
4. Які характеристики відрізняють злочинців від інших людей?
5. На чому заснована класифікація злочинців.
6. Які основні класифікації злочинців використовуються у кримінології?
3 кн. – К., 2007.
31

1. Дьоменко С.В. Спірні питання визначення поняття «особистість
злочинця» // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - Вип. 45. - С.
348-352.
3. Кудрявцев В. Существуют ли прирожденные преступники. Аудиолекция.
4. Поклад В. Структура преступления как девиантного поведения //
Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти:
Матеріали круглого столу (Харків, 16 квітня 2008 р.). – Х.: Вид-во Харк.
нац. ун-ту внутр. справ, 2008. – С. 19-21.
5. Поклад В. Три измерения деликта и попытка интегрального определения
преступления // Протидія злочинності в Україні: кримінально-правові та
кримінологічні аспекти : матер. Всеукр. наук.-практ. семінару (м.
Миколаїв, 26 травн. 2016 р.) ; упоряд. д.ю.н., доц. Є.О. Письменський. –
Миколаїв : Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2016. – С.
177-182.
6. Шалгунова С.А. Особа насильницького злочинця : монограф. – 2-е вид.,
доп. і перероб. / Шалгунова Світлана Аполлінаріївна. – Дніпропетровськ :
Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2012. – 548 с.
7. Якимова С.В. Особливості кримінологічної характеристики злочинів
неповнолітніх.
Лекція 5.
Тема 5. СТАЛІ ФОРМИ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
МЕТА
- Загальноосвітня (навчальна): розкрити сутність рецидивної,
професійної та організованої злочинності.
- Розвивальна: поглиблення і систематизація знань про заходи
попередження злочинів, формування навичок використання цих знань
в правоохоронній діяльності та у повсякденному житті.
- Виховна: виховання осіб, які навчаються, у дусі поваги до законів та
активної діяльності з попередження цих проявів злочинності.

32
Основні поняття: кримінальна субкультура, кримінальні норми,

рецидивна злочинність, професійна злочинність, організована та групова
злочинність.
ПЛАН:
1. Кримінальна субкультура.
2. Рецидивна злочинність. Злочинний професіоналізм.
3. Організована злочинність.
1. Кримінальна субкультура.
З точки зору соціології загалом під поняттям «субкультура» розуміють
особливу сферу культури, цілісне суверенне утворення всередині пануючої
культури, яке відрізняється власним цілісним ладом, звичаями, нормами.
Представники або так звані носії субкультури зацікавлені в тому, щоб
зберегти власні закони, за якими вони живуть і протиставити їх на противагу
пануючій культурі, яку вони сприймають як «чужу».
Злочинний світ має свою вікову історію, свою субкультуру - мову
(«арго»), образотворче мистецтво (татуювання), закони (тюремний,
злодійський), свою ієрархію («табель про ранги»), титули («злодій в законі»,
«пахан» тощо), традиції. Саме ці складові і є основою такого виду
асоціальної субкультури як кримінальна субкультура.
Кримінальна субкультура — духовні та матеріальні цінності, які
регламентують і впорядковують спосіб життя, поведінку і злочинну
діяльність кримінальних співтовариств. Це сприяє згуртованості,
організованості, кримінальної активності, а також наступності нових
поколінь. В основі кримінальної субкультури лежать певні традиції, правила,
норми і ритуали, які суперечать законослухняному суспільству.
Кримінальна субкультура, будучи цілісною культурою злочинного
світу, із зростанням злочинності все більш розшаровується на ряд підсистем
(субкультура злодійська, тюремна; субкультура рекетирів, повій, шахраїв,
тіньовиків), які протиставляють себе офіційній культурі.
Кримінальна субкультура, як одна із субкультур агресивного
спрямування, по своїй суті, носить агресивний характер. Вона проникає в
культуру офіційну, руйнуючи її, девальвуючи її цінності і норми,
насаджуючи в ній свої правила поведінки, атрибутику тощо.
Основу кримінальної субкультури складають чужі цивільному
суспільству цінності, норми, традиції, різні ритуали злочинців, що
об'єдналися в групи. В них в спотвореному і збоченому вигляді відображені
вікові і інші соціально-групові особливості населення. Її соціальна шкода
полягає в тому, що вона потворно десоціалізує особу, стимулює
переростання вікової, економічної, національної опозиції в кримінальну, саме
тому і є щонайпотужнішим механізмом відтворювання злочинності.
Окремі складові кримінальної субкультури, такі,
як жаргон, татуювання, мова жестів, злодійський «шансон» та ін. стали
33
стрімко переплітатися з культурою, повсякденною промовою і способом

життя цілком добропорядних громадян.
Для асоціальної субкультури агресивного спрямування загалом і для
кримінальної зокрема характерні такі риси як жорстокість і обман,
безжальність і здирство, паразитизм і вандалізм. Причому часто це
маскується як справедливість, вірність товариству, обов'язок перед «своїми».
Основні функції кримінальної субкультури:
Інтегративна функція. Організація єдності у кримінальному
середовищі. Інтегративну роль виконують цінності (антицінності). Особливе
значення ритуалів, клятв, «прописок».
Регулятивна функція. Вона полягає в тому, щоб формувати взаємини і
поведінку представників кримінальних спільнот. Вона містить в собі:
регулювання соціального статусу, відносини до правових установ, до
адміністрації виправних установ і т. ін.; регулювання поведінки в місцях
позбавлення волі і в побуті; регулювання порядку вирішення
міжособистісних конфліктів всередині кримінальних спільнот; виробництво і
підтримку ритуалів прийняття нових учасників кримінальних спільнот;
застосування системи санкцій і покарань по відношенню до осіб, що
допускають порушення регламенту і правил.
Комунікативна функція. Постійне ведення антисоціального способу
життя збуджує у особистості постійну потребу в емоційному та
комунікативному зв’язку з тим оточенням, що близьке за своїми інтересами
та пріоритетами. Сюди, окрім кримінального жаргону («арго») і спеціальних
жестів, відноситься також частина кримінальних татуювань, які виступають
як своєрідний засекречений засіб передачі інформації, спілкування і взаємодії
між членами кримінального співтовариства.
Функція кримінальної соціалізації. Соціальна шкідливість впливу
кримінальної субкультури зумовлена тим, що вона кримінально спотворює
соціалізацію особистості та розпалює злочинну поведінку. Можна говорити
про три психологічні механізми відтворювання злочинності. Перший - що
персоналізується, коли злочинець рецидивіст з числа дорослих і досвідчених
бере «шефство» або «наставництво» над конкретним індивідуумом. Другий
механізм проходить через криміналізацію всього населення, залучаючи його
до кримінальної мови, привчаючи мислити кримінальними категоріями.
Третій психологічний механізм діє через кримінальну групу, яку укріплює
кримінальна субкультура своїми нормами і цінностями, цим самим, сприяє
тривалому її існуванню. Використання механізмів деперсоніфікації людини.
Всі, хто не сприймає кримінальну субкультуру, за допомогою образливих
прізвиськ деперсоніфікуються. Вони вже не люди, а об’єкти. Це полегшує
скоєння злочину.
34
2. Рецидивна злочинність. Злочинний професіоналізм.

Рецидивна злочинність, загалом, є сукупністю злочинів, учинених
рецидивістами. Термін "рецидив" розуміється в різних значеннях: як
кримінально-правовий, кримінологічний, пенітенціарний.
Кримінально-правовий рецидив охоплює випадки вчинення повторного
умисного злочину особами, що мають непогашену у встановленому законом
порядку судимість за вчинення умисного злочину.
Кримінологічний рецидив передбачає вчинення особою повторного
злочину незалежно від наявності судимості після її засудження чи іншого
впливу кримінально-правового характеру.
Пенітенціарний рецидив — учинення нового злочину особами, котрі
відбувають покарання у виді позбавлення волі, або повторне засудження
особи до покарання у виді позбавлення волі.
За кількістю раніше вчинених злочинів виділяють:
- простий (одноразовий) рецидив — учинення двох злочинів;
- складний (багаторазовий) рецидив - учинення трьох і більшої
кількості злочинів.
Співвідношення одноразового та багаторазового рецидивів
характеризується стійкою залежністю: частка вдруге засуджених у 2,5-3 рази
більша від частки засуджених утретє, частка останніх у стільки ж разів
більша, ніж засуджених у четвертий раз.
За однорідністю злочинів розрізняють загальний і спеціальний
рецидиви. Загальний рецидив - це повторне вчинення різнорідних злочинів.
Спеціальний рецидив характеризується повторним учиненням однорідних
або тотожних злочинів.
Для структури рецидиву за видом злочинів характерна перевага
корисливих і корисливо-насильницьких злочинів. Питома вага таких
злочинів - дві третини усієї рецидивної злочинності.
У злочинному світі багатьох країн здавна виявляли себе помітно особи,
які багаторазово вчиняли крадіжки, шахрайство та інші корисливі злочини,
досягаючи певної майстерності. При цьому вони проявляли впертість і
небажання відмовлятися від такої поведінки, бо вона була для них джерелом
засобів існування. Спираючись на свій багаторічний кримінальний досвід,
вони розраховували на безкарність. Таких людей почали називати стійкими,
професійними злочинцями. Звичайно, цей термін є умовним. Його
застосування можна пояснити тим, що стійка злочинна поведінка зовні схожа
на будь-яку іншу професійну діяльність.
Професійній злочинності притаманні такі ознаки.
1. Вона має постійний і стійкий характер. Професійні злочинці
упродовж тривалого часу багаторазово вчиняють злочини. Це формує в них
певну звичку, яка переростає потім у норму поведінки. Кримінальний
професіоналізм являє собою різновид свідомо продуманого і в усіх деталях
заздалегідь підготовленого соціального паразитизму.
35
2. Професійним злочинцям притаманна відповідна спеціалізація. Ця

ознака виявляється в тому, що у кожного із них є чітка настанова на певний
вид злочинних занять, на вчинення тотожних або однорідних злочинів. Цей
контингент різноманітний. Одні займаються квартирними крадіжками, другі
— викраденням автомобілів, треті — контрабандою і реалізацією наркотиків,
четверті — шахрайством і т. д.
3. Заняття професійною злочинною діяльністю передбачає наявність у
її суб’єктів відповідної кримінальної «кваліфікації», тобто необхідних знань,
навичок і умінь, що забезпечують підготовку, вчинення і приховування
злочинів. За їх допомогою забезпечується впевнене досягнення мети при
найменшому ризику бути викритим. Кримінальна кваліфікація
відпрацьовується на власному досвіді, а також у процесі постійного
спілкування з професіоналами, які мають великий злочинний стаж. Зрештою
названі навики і знання доводяться до автоматизму. Кримінальні
професіонали мають на своєму озброєнні відповідний злочинний
інструментарій: універсальний набір ключів, спеціально розроблені
відмички, сконструйовані в особливий спосіб електродрелі, краплені ігрові
карти, верстати для виготовлення різноманітних фальсифікованих
документів, бланків, печаток тощо.
4. Як свідчить практика, противоправний прибуток професійних
злочинців у наші дні є значним. Найбільш «процвітаючі» кримінальні
авторитети за рік-два одержують значні прибутки. Вони своїм злочинним
промислом не лише забезпечують своє повсякденне «привабливе» існування,
але й накопичують первісний капітал.
5. Для злочинців-професіоналів характерним є прагнення підтримувати
зв’язки з антисоціальним середовищем, близьким до їхньої орієнтації.
Найбільш тривкі контакти вони встановлюють здебільше зі злочинцями
однієї і тієї ж спеціалізації. Систематичне ведення антисоціального способу
життя викликає у них природну психологічну потребу в повсякденному
спілкуванні зі своїми кримінальними однодумцями.
6. У середовищі професіональних злочинців існує специфічна
субкультура: притаманні тільки їм традиції, звичаї, різні неформальні норми
поведінки, що не відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам.
Кримінальна субкультура відіграє суттєву роль у встановленні і підтриманні
професійності. Серед них поширений свій жаргон. Вони мають прізвиська,
що призначені для приховування імен і прізвищ з метою забезпечення
конспірації. Вони залишаються за злочинцями навіть і тоді, коли особи
змінили своє прізвище і перейшли на нелегальне становище.
Професійна злочинність — це не тільки злочинна поведінка, вона
являє собою злочинну діяльність. Враховуючи наведені ознаки професійної
злочинності, її поняття можна сформулювати так: професійна злочинність —
це відносно самостійний вид стійкої систематичної злочинної діяльності,
суб’єкти якої, володіючи відповідними спеціальними навичками, знаннями і
вміннями, займаються кримінальним промислом по здобуванню основного
36
або додаткового доходу, підтримуючи при цьому зв’язок з антисоціальним

середовищем, близьким до їх власної орієнтації, установок і субкультури.
Офіційна кримінально-правова статистика, на превеликий жаль, не
містить повних, безпосередніх відомостей про злочини кримінальних
професіоналів та їх особистість. Тому оцінки кількісно-якісних показників
професійної злочинності значною мірою мають відносний характер. Їх
кримінологічний опис стає можливим завдяки інтерпретації статистичних
даних про корисливі і корисливо-насильницькі злочини в цілому і особливо
тих, що, як правило, вчиняють професійні злочинці (перелік їх було наведено
вище). Наприклад, у спеціально відібраній групі злочинців було встановлено,
що понад 60 % з них не були засуджені, хоча систематично вчиняли злочини
протягом двох і більше років. Серед шахраїв виявилося таких десь майже
половина, серед кишенькових злодіїв — 15 %. Непрямо про рівень
професійної злочинності можна судити шляхом детального аналізу
опублікованих систематичних даних про загальний і особливо спеціальний
рецидив, який є очевидною ознакою кримінального професіоналізму.
Загальний рецидив корисливих злочинів, слід зазначити, останніми роками є
досить високим і коливається у межах від 15 до 20 %. За даними вибіркових
досліджень, більшість сучасних професійних злочинців — це люди молодого
і середнього віку. Найбільшу частку серед них складають особи віком 19 —
35 років (77 %). У складі професійних угруповань переважають чоловіки.
Жінки виявляють себе в основному в таких формах кримінального
професіонального професіоналізму, як шахрайство, наркобізнес, надання
кримінальних послуг (придбання і збут викраденого, надання необхідної
інформації для виконавців злочинних посягань тощо). Значну кількість серед
кримінальних професіоналів становлять ті, хто не працювали і не навчались.
3. Організована злочинність.
Організована злочинність - це системно пов'язана сукупність злочинів,
учинених учасниками стійких, ієрархізованих, тих, що діють планомірно,
злочинних структур (груп, співтовариств, асоціацій), діяльність яких прямо
чи опосередковано взаємно підтримується та узгоджується, будучи
спрямованою на отримання максимального прибутку зі злочинного бізнесу
на визначеній території або у визначеній сфері, що взята під її контроль.
Відповідно до Закону України "Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 р., під
організованою злочинністю слід розуміти сукупність злочинів, які
вчиняються у зв'язку зі створенням і діяльністю організованих злочинних
угруповань.
Кримінальний кодекс України розрізняє чотири види злочинних груп:
групи без попередньої змови; групи з попередньою змовою; організовані
групи; злочинне співтовариство (злочинна організація).
За масштабом діяльності організовані злочинні структури поділяються
на:
37
- регіональні;
- міжрегіональні;
- національні (в межах країни);
- транснаціональні (міжнародні).
За напрямками діяльності організовані злочинні структури можна
поділити на ті, що функціонують у сфері:
- кримінального бізнесу - незаконний обіг наркотичних засобів і
психотропних речовин, зброї, предметів історії та мистецтва; контрабанда
стратегічних матеріалів і шкідливих відходів; торгівля живими (людськими)
органами та тканинами; викрадення автомобілів; організація азартних ігор,
проституції тощо;
- тіньової економіки - контроль і вилучення частини прибутку; розподіл
сфер упливу; безпосереднє створення тіньових підприємств та ін.;
- легальної економіки - відмивання коштів, отриманих злочинним
шляхом; інвестування їх у високоприбуткові підприємства тощо.
1. Що таке кримінальна субкультура?
2. Які основні норми та цінності кримінальної субкультури?
3. Що таке рецидивна злочинність?
4. Чим відрізняється загальний рецидив від спеціального?
5. Які основні ознаки професійної злочинності?
6. Чим відрізняється злочинна група від злочинної організації?
7. Які основні ознаки організованої злочинності?
8. Яка структура злочинної організації?
9. У чому специфіка організованої злочинності в Україні?
3 кн. – К., 2007.
38

1. Воробьев А. От татей к главарям: история организованной преступности в
России.
2. Запобігання та контроль організованої злочинності: Стратегія
Європейського Союзу на початок нового тисячоліття (2000/C 124/01)
3. Джужа О.М. Досвід зарубіжних країн у наступальній стратегії боротьби з
організованою злочинністю // Юридичний часопис Національної академії
внутрішніх справ. – 2018. - № 2 (16).
4. Калганова О.А. Професійна злочинність у II половині ХХ століття //
Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2014. – Випуск
1. Том 3.
5. Кримінальна субкультура як фактор злочинності: Кримінологічні
дослідження: Вип.. 2 / Луган. гуманіт. центр; Луган. держ. ун-т внутр.
справ ім.. Е.О. Дідоренка; [Гол. ред. канд.. філос. наук В.І. Поклад]. –
Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2008.
7. Мельник П.О. Поняття «організована злочинність» у історико-правовому
вимірі // «Молодий вчений». - № 4 (56). – Квітень 2018 р.
8. Міняйло Н.Є. Межі застосування поняття «організована злочинність» в
Україні // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету.
Сер.: Юриспруденція. – 2015. - № 14. – Том 2.
9. Поклад В., Звонок О. Кримінальна субкультура як фактор злочинності / В.
Поклад, О. Звонок. Соціологічні та психологічні аспекти кримінології :
монографія. Сєвєродонецьк : РВВ ЛДУВС імені Е.О. Дідоренка, 2020. С.
92-103.
10.Прутяний С.О. Професійна злочинність в Україні: історичний аспект //
Юридичний вісник Причорномор’я.
11.Чернишов Г.М. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності в
Україні: аналіз сучасного стану //Актуальні проблеми вітчизняної
юриспруденції. – 2017. - № 6. Том 1.
39
Лекція 6:
Тема 6. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСОБИ
МЕТА:
- Загальноосвітня (навчальна): поглиблення у осіб, які навчаються, знань
про кримінологічну характеристику насильницької злочинності;
- розвивальна: стимулювання кримінологічного мислення щодо проблеми
кримінального насильства;
- виховна: виховання непримиренного ставлення до насильства.
Основні поняття: особисті права і свободи, насильство, убивство.
ПЛАН
1. Поняття кримінального насильства.
2. Особа насильницького злочинця.
3. Попередження злочинів проти особи.
1. Поняття кримінального насильства.

Насильницькі злочини – це злочини, спрямовані на заподіяння шкоди
певній особі чи суспільству шляхом застосування фізичного чи психічного
насильства щодо неї безпосередньо чи щодо інших осіб або речей, які мають
для неї значення.
Насильницькі злочини можна поділити на наступні групи:
1. Злочини проти життя, здоров'я, статевої свободи, честі, гідності, волі,
що вчиняються шляхом фізичного чи психічного насильства: вбивства,
доведення до самовбивства, тілесні ушкодження, побої і мордування, погроза
вбивством, зґвалтування, мужолозтво, незаконне позбавлення свободи,
захват заложників, наклеп, образа та інші злочини.
2. Корисливі насильницькі злочини: бандитизм, розбій, грабіж,
вимагання.
3. Насильницькі посягання на державу, громадську безпеку,
громадський порядок і порядок управління: терористичні акти і диверсії,
пов'язані з загибеллю людей чи спричиненням шкоди здоров'ю, хуліганство,
посягання на життя посадових осіб, опір представникам влади, а також інші
насильницькі дії і погрози щодо посадових осіб.
Характеристика тяжких злочинів проти життя і здоров'я в Україні.
В сучасних умовах насильницька злочинність, як і інші види злочинності,
зростає, хоч темпи зростання в різні роки є різними. Щорічний приріст
навмисних вбивств за останнє десятиліття – біля 5%.
В 70-80 роки в кримінологічній характеристиці насильницьких
злочинів підкреслювався їх побутовий характер. У 90-і р.р., в роки розпаду
тоталітарної системи і соціальної кризи суттєво змінилась мотивація
40
кримінального насильства. Збільшилась доля насильницьких злочинів з

корисливою мотивацією, поширення набувають вбивства "на замовлення".
Кожне третє вбивство вчиняється з корисливих спонукань, "побутові"
вбивства складають біля 35%, з помсти – 12%, з ревності – 8%, з
хуліганських мотивів – 2%, на сексуальному ґрунті – 1-2%. Застосування
вогнепальної зброї для вбивства частішає з кожним роком і становить
сьогодні біля 20%. Біля 60% вбивств вчиняється в стані сп'яніння. Майже 5%
вбивць – неповнолітні.
Характеристика зґвалтувань та інших статевих злочинів.
За статистичними даними питома вага зареєстрованих зґвалтувань
останнім часом різко зменшилась. Це може бути пояснено: по-перше, різким
підвищенням числа інших злочинів; по-друге – підвищенням латентності
зґвалтувань. Біля третини складають групові зґвалтування. Майже 25%
зґвалтувань вчинено неповнолітніми. У більш, ніж половини випадків
зґвалтувань має місце сприятлива віктимна поведінка потерпілих.
Інші статеві злочини в кримінальній статистиці займають досить незначну
долю.
Характеристика хуліганства, поєднаного з насильством.
Останнім часом доля хуліганства серед насильницьких злочинів, згідно
із статистикою, скорочується. Процент п'яних серед хуліганів найбільш
високий – більше 90 %.
Причиною насильницької злочинності, – згідно з культуроцентричною
концепцією злочинності, – є відсутність у особи належного рівня культури
відносин з іншими людьми, що проявляється у вигляді неповаги до фізичної і
психічної недоторканості людини.
Умовами, що сприяють насильницькій злочинності є: недостатня
ефективність правоохоронної діяльності держави, а також урбанізація,
недоліки сімейного виховання, аномалії психіки, алкоголізація, пропаганда
культу насильства у засобах масової інформації та інші фактори.
Породжуваний розвитком цивілізації процес підвищення чутливості
людей до насильства поки що поширюється більшою частиною на вищі і
середні шари суспільства. Нижчі шари не встигають засвоїти ціннісні
орієнтації, що стримують насилля. Особливості, властиві особам молодого
віку, теж не є сприятливими для формування ненасильницьких форм
поведінки, тому більшість злочинців і жертв злочинів ненасильницького
характеру – особи молодого віку.
2. Особа насильницького злочинця.

У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування
за такими критеріями:
1) за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки,
жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49
і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;
41
2) за ознаками соціального становища й роду занять: робітники,

службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці,
приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;
3) за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець
міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;
4) за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: повторність,
рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого
злочинного угруповання;
5) за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані
алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час відбування покарання у
виправно-трудовій установі;
6) за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники,
хулігани, хабарники тощо.
Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які
досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку,
використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три
ознаки. Так, у регіонах з'ясовується, якого саме віку та роду занять злочинці
вчинили певні злочини. При багатомірній класифікації можуть
застосовуватися математичні методи, що дають можливість певним чином
систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення,
зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, які потребують
першочергової профілактичної уваги, тощо. Та з'ясування тільки
статистичних показників ще не відповідає на запитання про характер зв'язків
між різними ознаками цієї сукупності. Типологія є глибшим розподілом
злочинців на категорії за ознаками, що причиново пов'язані зі злочинною
поведінкою.
До основних криміногенних детермінант необхідно віднести:
- утрату особистої перспективи, несприятливі матеріальні та житлові
умови, що провокують на агресивні дії;
- підвищену поширеність серед певних груп населення уявлення про
припустимість насильницьких дій, стереотипів агресивно-насильницької
поведінки в конфліктних ситуаціях;
- вплив злочинного середовища;
- віктимну (легковажну, аморальну, протиправну) поведінку
потерпілих, яка стала приводом злочину;
- провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
- несвоєчасне виявлення правоохоронними органами криміногенних
сімейно-побутових ситуацій, незадовільне реагування на такі конфлікти;
- нереагування на погрози розправою щодо потерпілого й інших осіб,
побої, нанесення тілесних ушкоджень, катувань, хуліганських вчинків;
- недоліки в діяльності правоохоронних органів у боротьбі з рецидивом
злочинів;
42
- недоліки в охороні громадського порядку та безпеки громадян, в

організації патрульно-постової служби міліції, профілактичної діяльності
органів внутрішніх справ;
- латентність і безкарність значної частини злочинів проти особи;
- неповноту виявлення осіб, які страждають на психічні захворювання
чи аномалії психіки;
- обставини, що сприяли формуванню" антигромадських угруповань
молоді;
- недбале зберігання зброї;
- неприйняття заходів щодо припинення незаконного обігу зброї,
боєприпасів, вибухових або хімічних речовин;
- нереагування довколишніх на факти застосування насилля,
хуліганства, іншої аморальної чи протиправної поведінки;
- недоліки у виховній роботі за місцем проживання та роботи, в
організації дозвілля, культурного обслуговування населення та ін.
3. Попередження злочинів проти особи.

Запобігання насильницьким злочинам залежить від тих перетворень
соціально-економічного й політичного характеру, що відбуваються в країні,
пов'язаних зі становленням загальнолюдських цінностей, гуманізацією
морального клімату, реалізацією принципів соціальної справедливості.
Вирішення таких загальносоціальних завдань створює передумови для
успішної боротьби з насильницькими злочинами та хуліганством.
Основні напрямки профілактики у сфері насильницьких злочинів:
- корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ,
приведення їх у відповідність до національних інтересів;
- ефективна боротьба з пияцтвом і наркоманією;
- своєчасність реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті
побутових конфліктів, здатних перерости в злочини;
- забезпечення ефективної охорони правопорядку в громадських
місцях;
- посилення боротьби з розпаленням міжнаціональної ворожнечі;
- обмеження криміногенних впливів рецидивістів і професійних
злочинців на неповнолітніх та молодь;
- активізація діяльності щодо виявлення й нейтралізації
антигромадських молодіжних угруповань;
- своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвищеним ступенем
віктимності;
- активізація боротьби з фактами незаконного виготовлення, збуту,
збереження чи носіння холодної та вогнепальної зброї;
- забезпечення справедливої відповідальності за насильницькі злочини
й хуліганство на основі її диференціації та індивідуалізації;
- протидія пропаганді жорстокості й насилля в засобах масової
інформації;
43
- розвиток системи профілактики психопатології, що продукує насилля.

Основним засобом протидії насильницькій злочинності є сприяння
формуванню у особи такої культури взаємовідносин між людьми, котра
проявлялась би у повазі до фізичної і психічної недоторканості людини,
визнанні її найвищою цінністю у суспільстві.
Для усунення умов, що сприяють насильницькій злочинності необхідно
вдосконалювати правоохоронну діяльність держави, зменшувати негативні
наслідки урбанізації, вдосконалювати сімейне виховання, забезпечувати
психічне здоров'я населення, протистояти алкоголізації, пропаганді
жорстокості у засобах масової інформації і таке інше.
1. Що таке насильство?
2. Які бувають насильницькі злочини?
3. Який стан насильницької злочинності в Україні?
4. Які характеристики суб’єктів насильницьких злочинів?
5. У чому причини насильницьких злочинів?
3 кн. – К., 2007.
1. Антонян Ю.М. Психология убийства. - М.: Юристъ, 1997. 304с.
2. Гилинский Я.И. Социальное насилие: Монография / Я.И. Гилинский. –
ООО Издательский Дом «Алеф-Пресс», 2013. СПб.
44
3. Гумін О., Якимова С. Зміст поняття насильницької злочинності //

Підприємництво, господарство і право. – 2018. - № 9.
4. Дудоров О.О. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості
особи (основні положення кримінально-правової характеристики) : практ.
порадник / О.О. Дудоров; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ
ім. Е.О. Дідоренка. – Сєвєродонецьк : РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка,
2018. – 92 с.
5. Игнатов А.Н. Общая характеристика состояния убийств в Украине.
7. Кудрявцев В. Что учит нас насилию. Аудиолекция.
Лекція 7.
Тема 7. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ.
МЕТА:
- Загальноосвітня (навчальна): поглиблення у осіб, які навчаються,
знань про злочини проти власності;
- розвивальна: стимулювання кримінологічного мислення щодо
проблеми корисливої злочинності;
- виховна: виховання непримиренного ставлення до корисливої
Основні поняття: корислива мотивація, крадіжка, економічна

злочинність, тіньова економіка, корупція.
ПЛАН
1. Загальнокримінальна корислива злочинність.
2. Економічна злочинність та корупція.
3. Попередження злочинів проти власності.
1. Загальнокримінальна корислива злочинність.

Істотні ознаки загальнокримінальних корисливих злочинів такі:
- корисливі злочини - це завжди посягання на чуже майно.
Загальнокримінальні корисливі злочини включають посягання, переважно, на
чуже майно, у тому числі й гроші, цінні папери й інші предмети власності.
Посягання може бути пов'язане з вимогою передачі права на майно;
- корислива мета - протиправне безоплатне вилучення чи повернення
чужого майна на користь винного;
45
- корисливе посягання вчиняється поза господарською діяльністю або

без використання винним свого становища у сфері виробництва, розподілу й
обігу матеріальних цінностей.
При проведенні кримінологічних досліджень виділяється масив
загальнокримінальних корисливих злочинів, до якого належать крадіжки,
грабежі, розбої, шахрайства, вимагання та вбивства з корисливих мотивів. Ці
злочини становлять близько 90 % від усієї загальнокримінальної корисливої
Найпоширенішим злочином у загальнокримінальній корисливій
злочинності є крадіжка. У структурі цього виду злочинів переважають,
звичайно, крадіжки приватного майна.
Грабежі та розбої - це відкриті насильницькі форми заволодіння чужим
майном. У колишньому СРСР із 1956 р. та до 1991 р. кількість грабежів
збільшилася в 14 разів, а в Україні тільки за 1991-1993 рр. - у 2,2 рази. У
наступні роки їхній рівень продовжує зменшуватися з незначними
коливаннями.
Шахрайство та присвоєння довіреного майна кримінологічно близькі.
Шахрайство вирізняє стрімка тенденція росту. В колишньому СРСР
шахрайство було не досить поширеним явищем. Із переходом до ринкової
економіки, розкрадання майна шляхом обману в Україні інтенсивно
почастішало. Тільки за 1991-1999 рр. кількість шахрайств збільшилася
приблизно в три рази.
Вимагання має кілька різновидів. Із початком ринкових реформ ці
злочинні прояви трансформувалися та стали проявлятися майже у
відкритому одержанні від власника наявної грошової данини під погрозою
фізичної розправи, псування чи знищення майна.
До основних причин корисливої злочинності належать:
- криміногенна роль соціального та матеріального розшарування
суспільства;
- матеріальні нестатки;
- ослаблення державного й соціально-правового контролю за
економічною діяльністю;
- віктимна (легковажна, аморальна, протиправна) поведінка потерпілих,
яка стала приводом злочину;
- провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
- недоліки в охороні майна, в організації патрульно-постової служби
міліції, профілактичної діяльності органів внутрішніх справ;
- латентність і безкарність значної частини злочинів проти власності;
- відставання законодавчого забезпечення боротьби з корисливими
злочинами;
- недоліки в діяльності правоохоронних органів.
2. Економічна злочинність та корупція.

46
Економічна злочинність погіршує життя суспільства загалом, а тому

боротьба з нею є одним із пріоритетних завдань не тільки правоохоронних
органів, а й усіх структур держави. Питання економічної злочинності
піднімалися на конгресах ООН із запобігання злочинності та поводження з
правопорушниками. В одній із резолюцій Сьомий конгрес ООН визначив
економічні злочини як особливо небезпечні та вказав на посилення боротьби
з ними.
Економічна злочинність - це явище, яке:
- властиве будь-якій державі та виникає в результаті
високоінтелектуальної злочинної діяльності осіб з метою незаконного
спрямування частини економічних ресурсів на свою користь. У країнах з
низьким рівнем ринкових відносин їй додатково сприяє невідповідність
законодавчої бази економічним реаліям;
- виникає у сфері управління державним або приватним майном і
пов'язана з використанням службового становища з корисливими намірами;
- стримує розвиток ринкових відносин, вільної конкуренції, а в
кінцевому підсумку - підриває основи економічної безпеки держави;
- стимулює "тіньовий" капітал, корупцію та організовану злочинність;
- викликає соціальну нестабільність, зневіру законослухняних громадян
у спроможність держави захистити їхні інтереси.
За кримінально-правовою класифікацією економічна злочинність
поділяється на такі групи:
1) злочини у сфері відносин власності, пов'язані зі службовою
діяльністю: розкрадання державного чи колективного майна шляхом
шахрайства, присвоєння, розтрати або зловживання посадовим становищем;
2) злочини у сфері використання бюджету: порушення
законодавства про бюджетну систему України; видання нормативних актів,
які змінюють доходи та витрати бюджету всупереч визначеному законом
порядку;
3) злочини у сфері фінансових відносин: виготовлення чи збут
підроблених грошей або цінних паперів; незаконні операції з валютними
цінностями; приховування валютної виручки; ухилення від сплати податків;
порушення порядку випуску (емісії) й обігу цінних паперів; підробка знаків
поштової оплати та проїзних квитків; незаконне виготовлення, підробка,
використання чи збут незаконно виготовлених й одержаних або підроблених
марок акцизного збору;
4) злочини у сфері підприємництва: заняття забороненими видами
підприємницької діяльності; порушення порядку заняття нею; фіктивне
підприємництво; шахрайство з фінансовими ресурсами; виготовлення
спиртних напоїв і торгівля ними; незаконна торговельна діяльність; протидія
законній підприємницькій діяльності; приховування банкрутства; фіктивне
банкрутство;
5) злочини у сфері захисту від монополізму та несумлінної
конкуренції: незаконне збирання з метою використання чи використання
47
відомостей, що становлять комерційну таємницю; розголошення комерційної

таємниці; штучне підвищення та підтримання високих цін на товари
народного споживання й послуги населенню; змова про фіксування цін;
примушування до виконання або невиконання цивільно-правових
зобов'язань;
6) злочини у сфері обслуговування населення: випуск чи реалізація
недоброякісної продукції; обман покупців; обман замовників; одержання
незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов'язаних з
обслуговуванням населення; порушення правил торгівлі;
7) злочини у сфері митного регулювання - контрабанда.
Соціально-економічні обставини:
- перехід на рейки ринкової економіки відбувався в умовах розвалу
колись єдиної країни;
- розірвання виробничих і торговельних зв'язків багатьох економічних
партнерів колишніх союзних республік;
- недосконалість господарського механізму щодо використання різних
форм власності;
- низька правова культура, що призводить до невиконання своїх
обов'язків перед державою, зокрема, щодо повноти сплати податків;
- суперечності між командно-адміністративною системою
господарювання, від якої Україна відійшла, та ринковою економікою, до якої
вона ще не дійшла;
- надмірна монополізація економіки (навіть порівняно з іншими
республіками колишнього СРСР);
- наявність могутнього, але антиринкового військово-промислового
комплексу;
- надмірне адміністративне втручання в економіку, великі витрати на
утримання управлінського апарату;
- високий рівень корупції в системі органів державної влади й
управління та тінізації економіки;
- надання численних пільг деяким юридичним і фізичним особам;
- надлишковий податковий тиск на суб'єктів господарювання, що
заганяє їх у тінь;
- відставання правового забезпечення протидії економічній злочинності
від швидкості її зростання та необхідності посилення боротьби з нею;
- низька платоспроможність більшості громадян;
- правова незахищеність суб'єктів господарювання від зловживань,
утисків і вимагань з боку чиновників державного апарату на всіх його рівнях.
Корупція – це складне і вкрай негативне соціально-правове явище, що
являє собою підвищену суспільну небезпеку для всіх верств суспільства.
Під корупцією (від лат. corruptio – псувати, пошкоджувати) звичайно
розуміють підкупність і продажність державних та інших службовців і на цій
основі корисливе використання ними в особистих або групових,
48
корпоративних інтересах офіційних повноважень, авторитету та

можливостей, які надає певна посада.
Досить лаконічне визначення використовується в довідковому
документі ООН про боротьбу з корупцією: «Корупція – це зловживання
державною владою для отримання вигоди у власних цілях». Суть її як
антисоціального явища полягає в тому, що окремі недобросовісні службові
(посадові) особи, які наділені державою чи громадськими організаціями
певним обсягом владних повноважень для виконання покладених них
обов'язків, перетворюють свою посаду на джерело високого прибутку.
Корупція характеризується низкою притаманних їй ознак:
1) корупція має суспільний характер та спосіб прояву, і обумовлюється
станом суспільства на кожному конкретному етапі його розвитку;
2) її суб'єктами можуть бути тільки особи, наділені владою чи
посадовими повноваженнями;
3) вона проявляється у вигляді реалізації такої влади чи повноважень у
неправомірних, здебільшого приватно-корисливих інтересах;
4) корупція тісно пов'язана з організованою злочинністю і, як вважають
багато вчених, є її невід'ємною частиною;
5) структурно вона складається з кримінальних злочинів,
адміністративних правопорушень і цивільно-правових деліктів;
6) суспільна небезпека корупції полягає, перш за все, у негативному
впливі на державу. Вона шкодить економіці, підриває всі види урядових
рішень і програм, знижує довіру громадян до уряду, знищує авторитет влади,
підриває демократичні підвалини, принципи справедливості, правосуддя та
правопорядку, наносить шкоду стану суспільної моралі.
3. Попередження злочинів проти власності.

До загальносоціальних заходів запобігання корисливим злочинам
належать:
- правова пропаганда діяльності правоохоронних органів, засобів і
способів самозахисту населення;
- розробка заходів для підвищення рівня матеріальної бази сирітських і
соціально-реабілітаційних установ;
- забезпечення житлових і побутових умов багатодітних та
малозабезпечених родин;
- створення спеціальних служб для дітей, що залишилися без засобів
існування;
- розробка й реалізація заходів для забезпечення соціальної зайнятості
підлітків і молоді, безробітних та безпритульних, біженців і переселенців,
раніше засуджених та інших осіб, позбавлених постійних доходів і джерел до
існування;
- створення центрів реабілітації осіб, які займаються бродяжництвом та
жебракують;
49
- здійснення заходів щодо розвитку мережі установ соціальної

допомоги особам, які опинилися без певного місця проживання та занять
тощо.
Заходи спеціальної спрямованості:
- створення економічних і правових умов, які виключають
криміналізацію суспільства й усіх сфер господарської та фінансової
діяльності, можливості проникнення кримінальних структур до виробничих і
фінансових установ, різних інститутів влади;
- експертиза прийнятих рішень з фінансових і господарських питань із
позицій економічної безпеки;
- проведення комплексних оперативно-розшукових заходів щодо
запобігання всім видам розкрадань художніх, історичних та інших
культурних цінностей і перевірка дотримання правил обліку, збереження,
використання, вивозу за кордон та повернення культурних цінностей;
- протидія організованій злочинності через проведення операцій з
виявлення та припинення злодійських сходок, діяльності злодіїв у законі,
лідерів й активних учасників злочинних формувань;
- створення інформаційного банку даних фізичних і юридичних осіб,
які проходять за оперативними матеріалами та кримінальними справами про
факти розкрадання коштів з використанням підроблених платіжних
документів;
- розробка заходів, які перешкоджають кримінальній діяльності
організованих злочинних груп і корумпованих посадових осіб на
підприємствах з видобутку й переробки нафти, газу, кольорових та
рідкоземельних металів;
- розробка системи заходів щодо організації боротьби з незаконним
використанням об'єктів інтелектуальної власності;
- розробка заходів виявлення фальшивих грошей, фінансових
документів і цінних паперів, недопущення їх виготовлення й обігу;
- створення організаційної системи із захисту банків та інших
фінансових і кредитних установ від проникнення злочинних капіталів або
іншого впливу організованої злочинності;
- зменшення кримінального професійного середовища (вдосконалення
правової бази боротьби з професійною злочинністю, забезпечення
невідворотності покарання, запобігання поширенню кримінальної ідеології
та культури).
До основних форм запобігання злочинам у сфері економіки належать:
- своєчасне запобігання, розкриття та розслідування злочинів у сфері
економіки на підприємствах, в організаціях, комерційних структурах,
фінансово-кредитній та банківській системах;
- відшкодування нанесених збитків;
- захист громадян від злочинних посягань;
- висвітлення в засобах масової інформації стану економічної
злочинності в країні та регіонах і напрямів боротьби з нею;
50
- удосконалення діяльності органів контролю, наділених правами

органів дізнання;
- створення нового механізму валютно-митного контролю, який би був
заснований на організаційній взаємодії фінансових, банківських та митних
органів;
- проведення із залученням практичних працівників відповідних
міністерств і відомств комплексних перевірок законності здійснення товарно-
грошових операцій суб'єктами підприємницької діяльності, що створені при
державних підприємствах;
- виявлення фактів одержання прихованих доходів шляхом вилучення з
обігу різниці між собівартістю та роздрібними цінами на товари й послуги;
- погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чого
запроваджується механізм матеріальної відповідальності підприємств-
боржників перед своїми працівниками;
- забезпечення суворого контролю за проходженням бюджетних коштів
аж до безпосереднього їх одержувача, спрямованих на адресну державну
підтримку;
- погашення заборгованості із заробітної плати.
1. Що таке вулична корислива злочинність?
2. Який стан корисливої злочинності в Україні?
3. У чому специфіка «білокомірцевої злочинності»?
4. Що таке тіньова економіка?
5. Які основні сфери економічної злочинності в Україні?
6. Які основні фактори корупції в Україні?
7. Які головні шляхи подолання економічної злочинності?
10.Іванов Ю.Ф., Джужа О.М. Кримінологія. – Підручники онлайн.
11.Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У
3 кн. – К., 2007.
12.Иншаков С.М. Зарубежная криминология. - М.. 1997.
13.Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин,
14.Кримінологія: Підручник / За заг. ред. Л. С. Сміяна, Ю. В. Нікітіна. – К.:
15.Литвинов О. М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну / О. М.
51
16.Поклад В. І., Звонок О. С. Соціологічні та психологічні аспекти

1. Жерж Н.А., Саква А.М. Проблеми визначення поняття «економічні
злочини» та «злочини у сфері економіки» // Науковий вісник
Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. – 2017. –
Випуск 5. Том 2.
2. Запобігання корупції: методичні рекомендації для місцевих активістів. –
Київ, 2017.
4. Мельничук Т.В. Кількісно-якісний аналіз економічної злочинності в
Україні // Вісник Південного регіонального центру Національної академії
правових наук України. Кримінальне право та кримінологія. – 2016. - № 9.
5. Надвірнянська Н.М. Заходи протидії корисливій злочинності в контексті
сучасної кримінологічної політики України // Юридичний науковий
електронний журнал. – 2018. - № 1.
6. Поклад В. Социальный контроль и экономическая преступность //
Актуальные проблемы экономики и права. – 2013. – № 4 (28). – С. 252–
258.
7. Тіньова економіка в Україні. Результати дослідження 2019 року //
Київський міжнародний інститут соціології.
8. Філей Ю.В. Причини, умови та запобігання загальнокримінальній
корисливій злочинності // Кримінально-виконавча система: Вчора.
Сьогодні. Завтра. – 2017. - № 2.
Лекція 8.
Тема 8. ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННОСТІ.
МЕТА:
- загальноосвітня (навчальна): поглиблення у осіб, які навчаються, знань
про попередження злочинності;
- розвивальна: стимулювання кримінологічного мислення щодо проблеми
профілактики злочинів;
- виховна: формування поваги до заходів профілактичного впливу.
Основні поняття: прогнозування, програма, план, профілактика,

попередження, превенція, ресоціалізація, реформування, соціальний
контроль, кримінально-правовий контроль.
52
ПЛАН
1. Кримінологічне прогнозування та планування.
2. Поняття профілактики злочинності.
3. Проблема ефективності правоохоронної діяльності..
4. Глобальні тенденції реформування поліції.
1. Кримінологічне прогнозування та планування.

Кримінологічне прогнозування - це передбачення майбутнього стану
злочинності та пов'язаних з нею явищ і факторів (кримінологічної
обстановки), а також виявлення основних тенденцій їх розвитку.
Кримінологічне прогнозування здійснюється на основі наявних в
кримінології наукових уявлень про злочинність, з використанням
статистичних, експериментальних методів, математичного моделювання. Для
того, щоб результат прогнозу можна було використовувати в практичній
діяльності, він повинен мати науковий характер, мати властивість
можливості перевірки.
Об'єкти кримінологічного прогнозування:
- Стан і показники злочинності в певний історичний період, її окремих
різновидів (наприклад, організованої злочинності).
- Тенденції, найбільш ймовірні шляхи розвитку злочинності і пов'язаних з
нею явищ.
- Тенденції особистості злочинця, її соціально-демографічних, соціально-
рольових і кримінально-правових характеристик.
- Виктимологічні тенденції: поява і зникнення нових категорій осіб, що
володіють підвищеною віктимністю, соціальна характеристика жертв
злочину.
- Тенденції розвитку кримінологічної науки, виявлення найбільш
перспективних напрямків дослідження.
- Злочинна поведінка окремої особистості (індивідуальне кримінологічне
прогнозування).
За метою прогнозування виділяються:
Пошукове прогнозування, що ґрунтується на поточних тенденціях
злочинності і має на меті встановлення її майбутнього стану при збереженні
цих тенденцій.
Нормативне прогнозування, спрямоване на встановлення можливості
привести злочинність в певний стан в якийсь майбутній момент і вироблення
необхідних для цього заходів боротьби з нею.
За завданням прогнозів виділяються оперативне (спрямоване на
вирішення поточних завдань), тактичне і стратегічне прогнозування.
За термінами виділяються короткострокове (до 1 року),
середньострокове (1-5 років), довгострокове (5-10 років) і далекострокове
прогнозування (10-15 років).
За масштабністю виділяються локальне (на рівні обмеженої території
або окремого відомства), регіональне і глобальне прогнозування.
53
За призначенням виділяються загальне (що стосується всіх видів

злочинності та суб'єктів боротьби з нею), спеціальне (що відноситься до
окремого різновиду злочинності або окремого органу) і індивідуальне
(спрямоване на конкретний об'єкт) прогнозування.
За суб'єктом виділяються офіційне (яке виконується суб'єктами, на які
покладено відповідний службовий обов'язок) і неофіційне прогнозування.
При прогнозуванні застосовуються три основні методи: екстраполяція,
експертна оцінка, моделювання.
Екстраполяція здійснюється шляхом проекції на майбутнє змін рівня і
структури злочинності в минулому і сьогоденні. Для цього формуються
статистичні ряди за ряд років, що виражають спрямованість, характер і темп
цих змін. Ці ряди формуються на основі абсолютних даних і коефіцієнтів.
Точність таких прогнозів тим вище, чим менше час упередження. Значима
також ступінь стабільності параметрів певного виду злочинів. Наприклад,
екстраполяційний прогноз на 3-6 років за тяжкими злочинами проти життя і
здоров'я зазвичай більш точний, ніж по крадіжках.
Експертна оцінка здійснюється шляхом з'ясування думки наукових і
практичних працівників, спеціально відібраних за ознаками стажу,
кваліфікації, кола інтересів, знань і т. ін. про майбутні рівні і структуру
злочинності (або деяких її видів), а також про процеси та явища, що
інтенсивно впливають на її тенденції. При цьому процес експертної оцінки
може бути формалізований шляхом передачі експертам матриць, які
потребують кількісної оцінки можливих змін і рангу ("ваги") заздалегідь
визначеного кола факторів, що впливають за наявною шкалою.
Моделювання здійснюється шляхом розробки за допомогою
програмістів системи математичних формул, що описують з якомога
повнішою інформативністю динаміку злочинності в часі, виходячи з
взаємодії комплексу чинників, що впливає на неї. Моделювання як метод
прогнозування злочинності включає так званий модельно-кібернетичний
експеримент, що складається в знаходженні закономірностей
функціонування об'єкта, що простежуються в часі. Зараз здійснюється
теоретична і експериментальна розробка цього методу.
Прогнозування є необхідною підготовчою стадією планування
боротьби зі злочинністю та дозволяє знайти в його ході оптимальні рішення.
Кримінологічне планування являє собою розробку цілей і завдань в
сфері боротьби зі злочинністю, напрямків, шляхів і засобів вирішення цих
завдань, їх нормативного, інформаційного, організаційного, методичного,
ресурсного забезпечення на певний період.
Кримінологічне планування в цілому повинно розглядатися як
складова частина єдиної системи державного планування економічного і
соціального розвитку. Разом з тим воно має різну ступінь інтенсивності
зв'язків з плануванням на загальносоціальному рівні.
По-перше, при розробці загальних розділів планів економічного і
соціального розвитку вносяться пропозиції щодо використання планованих
54
заходів (наприклад, по управлінню міграцією, розвитку культурного дозвілля

і т. ін.) Для одночасного усунення, ослаблення, обмеження криміногенних
процесів та явищ (наприклад, дається прогноз впливу запланованих заходів з
нового будівництва на обстановку і умови боротьби зі злочинністю в
новобудовах).
Як спеціальний розділ плану економічного і соціального розвитку
включається розділ про профілактику правопорушень і злочинів.
По-друге, розробляються в країні, області, місті, районі деталізовані
комплексні міжвідомчі плани протидії злочинності та цільові програми за
окремими напрямами цієї протидії (наприклад, з протидії злочинності
неповнолітніх, рецидивної злочинності).
По-третє, кримінологічне планування реалізується і в розробці
відомчих планів правоохоронних органів стосовно їх завдань і компетенції.
У кримінологічної плануванні необхідно використовувати програмно-
цільовий підхід. Він включає деталізацію завдань за напрямками боротьби зі
злочинністю та визначення очікуваних результатів за кожним напрямом (
"значне зниження", "деяке зниження", "стабілізація", "обмеження зростання"
і т. ін.); ресурсний розрахунок. При недотриманні цих вимог планові
документи перетворюються в переліки заходів, результативність яких
оцінити важко.
Для кримінологічного планування необхідно мати точну інформацію
щодо злочинності і процесів і явищ, які впливають на неї, в динаміці (в
ретроспективі та прогнозі) і результативності заходів, здійснених в
попередніх планах.
За термінами різняться короткострокове, середньострокове,
довгострокове кримінологічне планування. Перший вид розрахований
зазвичай на квартал, півріччя, рік і орієнтований на вирішення поточних
завдань, що випливають з існуючої і прогнозованої на найближчий період
обстановки. Другий і третій види, що розраховуються відповідно на 3-5 і на
10-20 років і які виходять із прогнозів на ці ж періоди, орієнтовані на
визначення перспективи боротьби зі злочинністю, постановку тривалих
завдань і визначення шляхів і засобів їх вирішення.
За змістом, масштабами і цілями різняться комплексно-територіальне,
комплексно-галузеве, функціонально-відомче кримінологічне планування.
Перші два види охоплюють відповідно розробку комплексів завдань і засобів
протидії злочинності на певній території, в певній сфері соціального життя,
галузі економіки. Третій вид включає розробку завдань і засобів участі в цій
боротьбі належного відомства, органу відповідно до його функціональної
характеристики. Основними суб'єктами комплексного кримінологічного
планування є органи виконавчої влади та правоохоронні органи.
Функціонально-відомче кримінологічне планування здійснюють в межах
своїх завдань і компетенції органи внутрішніх справ, прокуратури, суду,
служб у справах дітей, інших органів, які мають спеціалізовані функції у
протидії злочинності.
55
Всі види планових документів повинна пронизувати ідея координації зусиль

у протидії злочинності, узгодження і взаємного підкріплення планованих
заходів, попередження їх дублювання, паралелізму, розпорошеності.
2. Поняття профілактика злочинності.

Із розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони
правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри
кримінального покарання почали співвідноситися із заходами запобігання
злочинам, до того ж у багатьох країнах світу, зокрема й в Україні, цим
заходам надають пріоритетне значення. Уперше проблему запобігання
злочинам підняв один із засновників кримінології - італієць Ч. Бекаріа у своїй
книзі "Про злочини і покарання", що вийшла у світ 1764 р.
Основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його
історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути профілактика
злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як урядів держав,
так і громадськість. Високий рівень злочинності робить проблему
профілактики злободенною та актуальною в усьому суспільстві (в широких
колах учених-правознавців, філософів, кримінологів і практичних
працівників правоохоронних органів та, насамперед, працівників органів
внутрішніх справ).
Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на
особу злочинця, то запобіжні заходи спрямовані на усунення чи
нейтралізацію причин і умов злочинності. Тож запобіжна діяльність за
змістом, масштабами заходів і кількістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є
ширшою та багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.
Профілактика злочинів є довгостроковою орієнтацією держави у сфері
боротьби зі злочинністю. Досягнення цієї мети забезпечується правовими
засобами, передовсім, тими, яким притаманні принципи гуманізму, що
перебувають у розпорядженні державних органів, зокрема, правоохоронних,
до системи котрих належать і органи внутрішніх справ.
Отже, профілактика злочинності - це багаторівнева система державних
та громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення,
нейтралізації причин та умов злочинності.
Здійснення політики у сфері запобігання злочинності повинне
ґрунтуватися на певних принципах. До основних принципів запобігання
злочинності належать:
- гуманізм;
- наукова обґрунтованість;
- законність;
- економічна доцільність;
- диференційованість;
- своєчасність;
- плановість;
- комплексність.
56
Два основних напрямки впливу на злочинність:

- кримінально-правове (репресивне) - спеціалізовані органи, для яких
попередження вторинне;
- соціально-профілактичне - все суспільство.
Адекватне реагування на злочинність - контроль над злочинністю.
Коли цього немає, то говорять про втрату контролю над злочинністю.
Попередження злочинів - діяльність щодо недопущення злочинних
діянь, виявлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню і вжиття заходів
до їх усунення.
Об'єктами попереджувальної діяльності є криміногенні чинники -
комплекс причин і умов, спільна дія яких викликає злочинність.
Фактори злочинності:
- індивідуальні (самосвідомість, соціальна роль, визначення ситуації,
емоційна і особиста захищеність);
- соціальні: інституційні (сім'я, школа, робота); структурні (економічний і
політичний розподіл ресурсів);
- правові (якість правової системи).
Ресоціалізація - повторна соціалізація:
- включення злочинця в соціальне життя.
- робота з маргінальними групами
Протидія злочинності не може полягати в прагненні повністю усунути
криміногенні чинники і злочинність, яку вони породжують.
Нормальною є протидія, яка складається в прагненні встановити
контроль над злочинністю шляхом створення найкращих умов для
формування і прояву нормальної, доброчесної форми свободи і найгірших
умов для формування і прояву ненормальної, злочинної форми свободи.
Міжрегіональний інститут ООН з дослідження злочинності і юстиції
(UNICRI) в Римі на основі аналізу різних програм визначив 7 елементів
стратегії профілактики злочинів (1997):
1. Сприяння активній політиці попередження злочинності за участю
правоохоронних органів та кримінальної юстиції, що ґрунтується на
міжнародному досвіді, що отримується через ефективні проекти, що
розвиваються Організацією Об'єднаних націй та іншими відповідними
міжнародними організаціями.
2. Розвиток довгострокових планів, так само як і швидке реагування на
злочинність відповідно до запитів громадської думки.
3. Поліпшення координації профілактичної діяльності на
національному, регіональному та місцевому рівнях.
4. Підтримка залучення населення до профілактики, посилення довіри
до поліції з боку суспільства.
5. Сприяння за допомогою правоохоронних органів і кримінальної
юстиції охороні і безпеці осіб і власності.
6. Обходження з жертвами (злочинів) з повагою і розумінням їх потреб,
і забезпечення швидкої допомоги та інформування про їхні права.
57
7. Регулярний моніторинг превентивних програм, заснований на

надійної інформації, аналізі та публічних дискусіях з усіма партіями.
Основні стратегічні напрямки щодо профілактики злочинності:
- загальносоціальні заходи по скороченню соціально-економічної
диференціації, безробіття, поліпшення міської екології і т. ін.;
- програми підтримки сім'ї та дітей;
- програми підтримки і допомоги тим, хто зловживає алкоголем і
наркотиками, звільнився з місць позбавлення волі, а також жертвам злочинів;
- сусідська взаємодопомога ( «сусідський контроль»);
- максимальне скорочення тюремного «населення»;
- поліпшення «техніки безпеки» (освітлення вулиць, дворів, скверів, сходів,
охоронна сигналізація, патрулі місцевої поліції, електронні засоби безпеки і
т. П.).
Залежно від стадії ґенези особи злочинця індивідуальна профілактика
злочинності поділяється на чотири види.
Перший вид стосується об'єктів, які перебувають на початковому етапі
криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення
незлочинного характеру, що утворюють певний вид антигромадської
діяльності. Умовно цей вид індивідуальної профілактики злочинності
називають ранньою індивідуальною профілактикою злочинів.
Другий вид індивідуальної профілактики злочинності стосується осіб,
які вчинили чи вчиняють злочини. Суб'єктами цього виду профілактики
можуть бути слідчі, оперативні й інші працівники органів внутрішніх справ,
судді. Профілактична робота полягає в тому, щоби схилити особу до відмови
від вчинення злочину, припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення
злочину - сприяти формуванню в особи почуття каяття, бажання сприяти
розкриттю злочину. Умовно цей вид профілактики називають судово-
слідчим.
Третій вид індивідуальної профілактики злочинів охоплює осіб, які
вчинили злочини та стосовно яких суд прийняв рішення про застосування
різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики, по-
перше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, завдання яких
полягає у виправленні та ресоціалізації засудженого; по-друге, здійснюється
відповідними державними та громадськими організаціями при звільненні
особи від реального виконання кримінального покарання (умовне
засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного
характеру). Цей вид профілактики умовно називають пенітенціарним.
Четвертий вид індивідуальної профілактики злочинів стосується осіб,
які відбули кримінальне покарання, але підлягають наглядові з метою
запобігання рецидиву. Умовно цей вид профілактики називають
постпенітенціарним.
Підхід до запобігання злочинності, зважаючи на рівні профілактики,
відбивається в побудові структури органів та організацій, що здійснюють цю
58
діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її

ефективність.
Залежно від масштабів виділяють:
- заходи загальної профілактики, що здійснюються стосовно до всього
населення держави;
- заходи спеціальної профілактики, що здійснюються в межах
відомства чи великих соціальних груп (приміром, мігрантів, неповнолітніх);
- заходи профілактики в мікрогрупах (у сім'ї);
- заходи індивідуальної профілактики (до певної особи).
За ознакою правового регулювання заходи профілактики поділяються
на:
- правові (регулюються нормами адміністративного, кримінального,
кримінально-процесуального й інших галузей права);
- неправові (регулюються мораллю, традиціями, технічними нормами).
За змістом (спрямованістю та видом їхньої дії) є можливість поділити
заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та обсягів на:
1) соціально-економічні;
2) організаційно-управлінські;
3) ідеологічні;
4) соціально-психологічні;
5) медичні та психолого-педагогічні;
6) технічні;
7) правові.
Заходи соціально-економічного характеру впливають на усунення,
послаблення та нейтралізацію криміногенних факторів, пов'язаних із
падінням життєвого рівня населення, кризовими явищами у виробництві й
соціальній сфері. До них належать:
- заходи соціального захисту незахищених верств населення;
- заходи оздоровлення економіки та стабілізації ситуації загалом;
- заходи боротьби з безвідповідальністю та безгосподарністю,
безробіттям, поліпшення обліку, збереження, зменшення непродуктивних
втрат і своєчасне їх виявлення, заходи контролю за збереженням майна,
стягненням збитків з винних;
- забезпечення сплати податків, зборів та інших платежів;
- підбір кадрів тощо.
До організаційно-управлінських заходів належать:
удосконалення державного й громадського соціального контролю за
роботою апаратів управління для того, щоб обмежити масштаби недоліків і
порушень, які сприяють існуванню та розвиткові корисної, економічної,
посадової (службової) та іншої злочинності.
Під організаційно-управлінською діяльністю слід розуміти
організаційний процес (динаміку) профілактики злочинності, що передбачає:
а) інформаційне забезпечення;
б) виявлення й аналіз проблем;
59
в) формування мети та постановку завдань;

г) безпосереднє організаційне забезпечення конкретних завдань і
реалізацію запланованих заходів;
ґ) взаємодію та координацію суб'єктів профілактики;
д) внесення коректив і змін на основі оцінки ефективності результатів
та нових потреб практики;
е) правове забезпечення;
є) ресурсне забезпечення (вирішення кадрових, фінансово-
економічних, матеріально-технічних та інших питань зі створення умов для
нормальної діяльності системи профілактики злочинності).
Під ідеологічними заходами розуміють заходи, що усувають чи
обмежують криміногенні фактори через формування у членів суспільства
моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності; заходи,
що формують у громадській думці нетерпимість до злочинів та інших
правопорушень; заходи підвищення загальної культури людей.
Соціально-психологічні заходи спрямовані на формування в країні,
певних регіонах та місцевостях, у середовищі конкретних категорій і груп
населення громадського спокою, впевненості у власній безпеці, готовності до
взаємодопомоги, взаємопідтримки у складних життєвих ситуаціях, довіри до
правоохоронних органів, готовності допомагати їм. Значна частина таких
заходів здійснюється через інститути соціального виховання, зокрема, освітні
установи, засоби масової інформації тощо.
Медичні та психолого-педагогічні заходи профілактики передбачають:
- запобігання поширенню хвороб, які становлять небезпеку для
довколишніх;
- лікування та ресоціалізація осіб, які страждають на такі хвороби;
- протидія поширенню форм поведінки, пов'язаної із соціальною
дезадаптованістю та відтворенням злочинності, - бродяжництвом,
проституцією, пияцтвом, серйозними побутовими конфліктами тощо;
- соціальна, психолого-педагогічна, медична допомога носіям вказаних
форм поведінки.
До технічних заходів належать різні засоби та пристрої, що:
- утруднюють підроблення кількісних або якісних показників при
виробництві, реалізації, збереженні, транспортуванні матеріальних
цінностей; фальсифікацію банківських операцій;
- перешкоджають проникненню до сховищ, житлових або службових
приміщень із метою вчинення крадіжок;
- протидіють виникненню аварійних ситуацій на виробництві та
транспорті, викраденню, виникненню пожеж тощо.
До них також належать: різні вимірювальні прилади, автомати для
фіксування виробничих процесів, визначення якості й кількості випущених і
реалізованих товарів, зупинки механізмів при виникненні аварійних
ситуацій; засоби охоронної сигналізації, запірні пристрої; освітлювальні
60
прилади в громадських місцях; пристрої швидкого виклику працівників

міліції.
Правові заходи запобігання злочинності створюють правову базу для
розробки та застосування всіх зазначених вище видів заходів профілактики.
Правові заходи профілактики передбачають:
- удосконалення кримінальної, адміністративної, трудової, цивільної,
сімейної та інших галузей законодавства для забезпечення оптимальних умов
для виявлення, усунення, ослаблення, нейтралізації причин і умов злочинів,
загальної та індивідуальний превенції, ресоціалізації осіб, схильних до
вчинення злочинів;
- встановлення й удосконалення правових заборон і обмежень, які
сприяють запобіганню та припиненню виникнення умов для злочинів;
- встановлення й удосконалення адміністративно-правових норм,
спрямованих на припинення процесу формування звичок і стереотипів
поведінки, що за певних обставин або ситуацій можуть призвести до
вчинення злочину;
- запровадження й удосконалення кримінально-правових норм
подвійної превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких і особливо
тяжких злочинів через притягнення до відповідальності осіб, які створили
ситуацію для реалізації злочинного наміру;
- запровадження й удосконалення норм, що заохочують припинення дій
злочинців і самозахист від них;
- заохочення добровільної відмови від доведення злочину до кінця;
- заохочення повного виявлення та розкриття злочинів;
- правову регламентацію діяльності суб'єктів профілактики;
- виховання правосвідомості для того, щоб досягти рівня дотримання
правових норм особистих переконань;
- виховання профілактичної активності громадян, їхньої готовності
допомагати в боротьбі зі злочинністю;
- нормативне закріплення стандартів безпеки від злочинів.
3. Проблема ефективності правоохоронної діяльності.

Правоохоронна діяльність – це задача забезпечення безпеки громадян у
повсякденному житті, згідно з національним законодавством, переважно
шляхом стримування й попередження, але також і необхідного втручання,
щоб зупинити порушення закону. Правоохоронну діяльність здійснює
головним чином поліція, яку визначають як цивільні сили, відповідальні за
попередження та виявлення злочинів і підтримання громадського порядку.
Таким чином, термін “поліція” включає всі правоохоронні органи:
національні, місцеві та спеціальні служби, які здійснюють поліцейські
функції, наприклад, муніципальна поліція, слідчі підрозділи поліції. Поліція
є елементом системи кримінальної юстиції, що поєднує безпеку держави та
здійснення правосуддя.
61
В контексті доброго керівництва сектором безпеки ефективна

правоохоронна діяльність означає, що органи та персонал поліції здатні
гарантувати безпеку держави й людини в рамках демократичного цивільного
контролю, поваги до верховенства права та прав людини.
У структурі правоохоронних органів організаційно-управлінська
функція має відомчий характер, її адресовано кожному правоохоронному
органові залежно від його відомчої належності. Але, незважаючи на це,
ефективність діяльності органів досудового розслідування, які зосереджено в
міліції, податковій міліції, службі безпеки, органах прокуратури, залежить
від того, наскільки держава або названі відомства забезпечують умови для їх
процесуальної незалежності, надають слідчо-криміналістичну техніку,
оргтехніку, засоби зв'язку, в тому числі міжнародного, тощо.
Отже, складниками ефективності судової та правоохоронної діяльності є
досконала організаційно-управлінська функція, рівень компетентності та
професіоналізм персоналу вповноважених органів.
Загальновизнано, що громадськість має контролювати уряд і державні
служби, в т. ч. поліцію. Це потрібно для того, щоб державні послуги
відповідали потребам суспільства, і поліція не займалась діяльністю, що
шкодить інтересам суспільства (наприклад, корупцією). У демократичних
країнах суспільство контролює поліцію (та інші урядові відомства)
насамперед непрямо, через своїх виборних представників. Однак суспільство
може мати й прямі контакти з поліцією в різних форматах, наприклад, радах
при муніципальних поліцейських органах. Іншим важливим елементом
демократичного керівництва є нагляд і моніторинг. Створюючи,
призначаючи та розглядаючи роботу органів нагляду за поліцією, парламенти
будують зв’язок між суспільством і поліцією. Зовнішній моніторинг і нагляд
важливі для забезпечення прозорості й підзвітності, що збільшує довіру
суспільства до правоохоронних органів і держави в цілому.
Інша важлива задача – забезпечити доброчесність працівників
правоохоронного сектору. Поширена корупція в поліції та інших
правоохоронних органах властива багатьом поліцейським системам: оскільки
поліція відіграє важливу роль у громадській безпеці і часто контактує з
громадянами, “прокляття корупції” може стати рисою повсякденного життя.
Люди вважають, що якщо не можна довіряти поліції, то іншого органу, якому
громадськість може довірити підтримання правопорядку, немає. Крім того,
корупція в поліції дає поганий приклад суспільству. Щоб заохочувати
дотримання, держава повинна забезпечити позитивний імідж тих, хто
відповідає за виконання законів.
Крім того, значна частина діяльності поліції відбувається поза
людським оком і тому менш прозора. Ще більш небезпечним це стає через
часті контакти з кримінальним світом, зокрема, наркоділерами та торговцями
людьми. Через усі ці особливості правоохоронний сектор має високий ризик
корупції. Тому особливу увагу слід приділяти заходам розбудови
доброчесності в силах поліції.
62
Органи зовнішнього нагляду та контролю функціонують паралельно з

системами внутрішнього контролю. Підтримання стандартів професіоналізму
й прозорості зовнішніми механізмами залежать від ефективних механізмів
внутрішнього контролю. Внутрішній контроль включає перевірку під час
найму, нагляд з боку керівників, розслідування повідомлень про випадки
корупції внутрішніми антикорупційними органами, дисциплінарні заходи
стосовно корумпованих поліцейських, відстеження ризиків корупції та
формування нетолерантної до корупції поліцейської культури. Головні
завдання нагляду та зовнішнього контролю – забезпечити наявність
внутрішнього контролю, стежити за цим внутрішнім контролем, забезпечити
механізм скарг на корупцію в поліції, розглядати скарги, які не були або не
могли бути розглянуті самими поліцейськими службами.
Покарання за корупційні та неетичні дії мають сприйматись серйозно і
бути відомими принаймні в самому органі поліції. Поіменна згадка і
присоромлення також корисні для формування спільного розуміння, що
корумпована поведінка неприйнятна і буде переслідуватись. Щоб
гарантувати ефективне покарання порушників, необхідна надійна система
моніторингу та виконання і повноцінна правова база. Законодавство має
детально визначити, які дії вважаються корумпованими, неетичними та
неприпустимими.
Адміністративні заходи з розбудови доброчесності в силах поліції
можуть відбуватись на етапі найму, а також при ротації персоналу.
Правоохоронців слід підбирати та підвищувати після конкурентних іспитів, а
призначення робити, виходячи з кваліфікації та відповідності посаді. Слід
наперед чітко визначити критерії призначення поліцейських, наприклад,
мінімальні вимоги до освіти. Тести на придатність допоможуть оцінити
фізичній стан і психологічні навички, особливо коли йдеться про оцінку
ставлення кандидатів до насилля, неналежної поведінки і здатності прийняти
рішення про правильні дії у кризовій ситуації.
Ротація поліцейських з одного відділу в інший, щоб обмежити
можливості для виникнення надто теплих стосунків з колегами – ще один
спосіб знизити ризик корупції. Але ротація може зашкодити ефективності
поліції, обмежуючи спадкоємність і переваги досвіду. Тому потрібен
обережний і практичний підхід. Особливу увагу слід звертати на відділи, які
займаються високоприбутковою і тривалою злочинною діяльністю. Такі
відділи більш схильні до неетичних дій через тривалу наявність корупційних
можливостей і шанси легкого, швидкого й великого заробітку.
Державна підтримка поліції теж впливає на рівень лояльності та етичну
поведінку. Державна підтримка може передбачати як позитивні (визнання та
відзначення), так і негативні (справедливе та дієве покарання) механізми
впровадження.
Вдосконалення статевого балансу в поліції теж може сприяти боротьбі
з корупцією, оскільки є свідчення того, що підрозділи, укомплектовані
службовцями однієї статі, більш схильні до створення неформальних
63
корупційних мереж. Отже, корупційні мережі стає важче створювати та

поширювати.
Кодекси поведінки є дуже важливим інструментом приборкання
корупції та розбудови доброчесності у правоохоронній діяльності. Вони
мають бути зрозумілими й доступними і користуватися підтримкою
керівництва.
4. Глобальні тенденції реформування поліції.

В умовах глобалізації інститут правоохоронних органів має велике
значення і повинен відповідати світовому рівню. На цьому етапі
глобалізаційного розвитку працівники правоохоронних органів мають добре
володіти кваліфікаційними навиками і вміннями, щоб конкурувати на
світовому ринку праці. Для виконання завдань щодо модернізації
правоохоронних органів корисно звернутися до зарубіжного досвіду,
насамперед високорозвинених країн, які традиційно втілюють принципи
правової держави, мають розвинені структури громадянського суспільства,
сформовані правові системи та налагоджені механізми реалізації правових
приписів. У багатьох країнах світу розроблені спеціальні програми з метою
вдосконалення управління працівниками правоохоронних органів та
покращення кадрової політики у цій галузі. Особливу увагу приділяють
зменшенню розриву в оплаті праці між державним і приватним
(громадським) секторами та оптимізації структури поліції, розробці
показників виконання обов’язків посадовими особами, формуванню нової
етики працівників правоохоронних органів.
У багатьох розвинених країн правоохоронні органи останнім часом
зазнають якісних змін, що стосуються змісту й орієнтирів роботи.
Реформування поліції спрямоване на зміну пріоритетів її діяльності – з
державно-орієнтованих на суспільно-орієнтовані. Актуальність реформ
зумовлена тим, що традиційні стратегії поліцейської діяльності вже не
задовольняють суспільство, яке розвивається в демократичному напрямі.
Основна позиція діяльності працівників ОВС в умовах глобалізації має
належати встановленню та укріпленню міжнародної співпраці, базованої на
обміні досвідом між управлінськими інституціями в межах єдиного
глобального простору. Це свідчить про необхідність оновлення освітніх
технологій відповідно до сучасних світових стандартів, що змусить
підвищити якість освітніх послуг, а відповідно, і рівень професійної та
освітньої кваліфікації працівника ОВС.
Здебільшого стратегія державно-управлінської діяльності сьогодні має
будуватись таким чином, аби навчити працівників ОВС ефективно
виконувати свої професійні функції в умовах глобальних змін. Задля
реалізації цієї мети мають бути вироблені нові критерії організації діяльності
працівників ОВС, до яких зараховуємо відповідність глобалізаційним
критеріям суспільного розвитку та виключну спрямованість і ефективність
організації системи управління. Відповідно до цього мають змінитись і
64
критерії добору працівників правоохоронних відомств: насамперед,

працівники таких органів мають бути універсальними і готовими діяти у
будь-яких умовах, повинні мати комплексну сучасну підготовку, володіти
інноваційними підходами та інструментами прийняття ефективних,
справедливих і гуманних рішень, які відповідають умовам глобалізаційного
розвитку.
Правоохоронні органи країн Європи мають спільні риси своєї
структурної побудови, це:
– розгалуженість і різноманітність поліцейських систем, наявність
поліцейських органів у різних міністерствах і відомствах, незалежність їх
одна від одної. Звідси випливає відповідна побудова системи підготовки
фахівців, орієнтованість її не лише на загальні завдання правоохоронної
діяльності, а, передусім, на специфіку конкретної роботи в конкретній
поліцейській службі. У результаті максимально скорочується період
адаптації до професійної діяльності, набуття необхідної ефективності;
– поділ поліцейських структур за джерелами фінансування на державні,
муніципальні (місцевого самоврядування), приватні (фірм, концернів,
синдикатів тощо) за умов тісної співпраці між ними;
– соціальна спрямованість роботи поліції, яка орієнтована, насамперед,
на захист прав і свобод громадянина; – високий професіоналізм поліції, який
досягається не лише завдяки глибокій професійній підготовці у фахових
поліцейських закладах освіти. Поліцейські у США, Великій Британії, Франції
та інших країнах змушені навчатись протягом всієї служби, оскільки від
цього залежать кар’єра, присвоєння офіційного чину, рівень оплати праці,
пільги тощо;
– позапартійність у роботі поліції, що накладає певні обмеження на
прояви політичних, партійних переконань, забезпечує неупередженість у
службовій діяльності поліцейських, усвідомлення і переконання того, що
поліція служить народові, державі, а не окремим партіям, кланам, групам;
– активна діяльність громадських добровільних об’єднань, спрямована
на підтримку і допомогу поліції; – відкритість, гласність, постійна апеляція
до громадської думки при розв’язанні складних ситуацій, що виникають у
правоохоронній практиці, забезпечують поліції довіру і підтримку населення.
1. Як вірно визначити об’єкт, предмет і мету прогнозу?
2. Чим відрізняється пошуковий прогноз від нормативного прогнозу?
3. Чим відрізняється програма від плану?
4. Що таке попередження злочинів?
5. Що є об’єктом попереджувальної діяльності?
6. Які існують рівні та етапи попередження злочинності?
7. Які існують погляди на проблему ефективності покарань?
8. Що означає ефективна правоохоронна діяльність?
65
9. Які основні проблеми у правоохоронній діяльності?

10.Які напрямки модернізації правоохоронних органів?
3 кн. – К., 2007.
1. Бугера О. Сучасні кримінологічні стратегії запобігання злочинності з
використанням мережі Інтернет: зарубіжний досвід // Підприємництво,
господарство і право. – 2019. - № 1.
2. Вплив покарань на злочинність: Кримінологічні дослідження: Вип. 3 /
Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка; [Гол. ред. канд. філос.
наук В.І. Поклад]. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2009.
3. Гладкова Є.О. Функціональний зміст прогнозування у сфері протидії
злочинності // Вісник Кримінологічної асоціації України. – 2015. – № 2
(10).
4. Голіна В. В. Державне програмування і регіональне планування заходів
запобігання злочинності в Україні / В. В. Голіна, С. Ю. Лукашевич, М. Г.
Колодяжний ; за заг. ред. В. В. Голіни. - Х. : Право, 2012.
5. Денисова Т.А. Покарання в системі протидії злочинності // Вісник
Асоціації кримінального права України. – 2013. - № 1 (1).
6. Корягіна А. Запобігання злочинності як різновид соціально-
профілактичної діяльності // Підприємництво, господарство і право. –
2016. - № 11.
7. Колодяжний М. Архітектурна профілактика злочинності // Вісник ЛДУВС
ім. Е.О. Дідоренка. – 2020. - Вип. 1 (98).
66
8. Нікітін Ю. В. Протидія злочинності в системі забезпечення внутрішньої

безпеки українського суспільства: Монографія. – К.: ВНЗ «Національна
академія управління», 2009. – 373 c.
9. Поклад В. Полицейская деятельность в общинах и коммунальное
предупреждение преступности // Девіантна поведінка: соціологічний,
психологічний та юридичний аспекти: матеріали наук.-практ. конф.
(Харків, 6 квіт. 2013 р.) / МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ,
Навч.-наук. ін-т права та масових комунікацій; Соціологічна асоціація
України. – Х. : ХНУВС, 2013. – С. 149-154. – С. 311-314.
10.Поклад В. Про громадську думку та професійну етику працівників поліції
// Актуальні питання кримінального права, процесу і криміналістики,
удосконалення судової і правоохоронної систем : матер. Всеукр. наук.-
практ. конф. (м. Сєвєродонецьк, 19 травн. 2017 р.). – Сєвєродонецьк :
Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2017.
11.Почепцов Г. Новые аналитические подходы в работе полиции. Опыт США
и Великобритании // The Independent View – независимый взгляд на
Украину и мир. Украинское сетевое издание. Мнения, аналитика,
репортажи.
12.Шай Р. Перспективи модернізації правоохоронних органів в умовах
глобалізації.

Криміналогія лекція

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Криміналогія лекція

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні

1. Об’єкт та предмет кримінології.

2) особа злочинця — система негативних соціально значущих

2. Основні характеристики злочинності.

Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території проживає

- кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках

- заважає реалізації принципу невідворотності відповідальності за

4. Мета, завдання та функції кримінології

структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;

8. Які основні функції кримінології?

8. Показники злочинності // Вісник Асоціації кримінального права України.

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: кримінологічна парадигма, класична школа

1.Розвиток кримінології як науки

Таке розмаїття і суперечливість кримінологічних теорій є

2. Антропологічна парадигма в кримінології.

народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні та

розширяють систему альтернативних покарань, розмежовують в'язницю

3. Соціологічні теорії злочинності.

якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на

10.Поясніть, як характеризується злочин у теорії стигми та теорії

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: методологія, методика, програма, метод, опитування,

1. Методологія кримінологічного дослідження

усунення чи нейтралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності

2. Методи збору і опрацювання даних.

опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує

Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що центром

можливість виявити нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну

(залежності) між кількісно-якісними показниками. Логічний аналіз

3. Статистичні дослідження у кримінології

співвідношенні цих даних встановлюється, що на першій території цей

7. Литвинов О. М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну / О. М.

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: злочин, злочинна поведінка, особа злочинця,

опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення.

наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його

2. Особистість як суб'єкт злочинної поведінки.

особистість злочинця – це сукупність певних властивостей, притаманних волі

Існує три підходи до розв'язання проблеми співвідношення

обов'язків. Злочини проти порядку управління, службові злочини

7. Литвинов О. М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну / О. М.

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: кримінальна субкультура, кримінальні норми,

стрімко переплітатися з культурою, повсякденною промовою і способом

2. Рецидивна злочинність. Злочинний професіоналізм.

2. Професійним злочинцям притаманна відповідна спеціалізація. Ця

або додаткового доходу, підтримуючи при цьому зв’язок з антисоціальним

8. Поклад В. І., Звонок О. С. Соціологічні та психологічні аспекти

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: особисті права і свободи, насильство, убивство.

1. Поняття кримінального насильства.

кримінального насильства. Збільшилась доля насильницьких злочинів з

2. Особа насильницького злочинця.

2) за ознаками соціального становища й роду занять: робітники,

- недоліки в охороні громадського порядку та безпеки громадян, в

3. Попередження злочинів проти особи.

- розвиток системи профілактики психопатології, що продукує насилля.

3. Гумін О., Якимова С. Зміст поняття насильницької злочинності //

Технічні засоби навчання: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

Основні поняття: корислива мотивація, крадіжка, економічна