КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Лекція 1

Тема 1. Політика держави у сфері виконання кримінальних

покарань

1. Політика у сфері виконання кримінальних покарань: поняття та

місце у політиці держави.

2. Фактори, суб’єкти формування та форми реалізації політики у

сфері виконання кримінальних покарань.

1. Політика держави у сфері виконання кримінальних покарань.

Конституція України проголошує людину, її життя, здоров’я, право і
свободи найвищою цінністю в державі. Значну шкоду цьому заподіюють
кримінальні правопорушення. Подолання цього негативного явища в
суспільстві є однією із пріоритетних завдань держави.
Загалом політику визначають як мистецтво керування державою. Серед
інших визначень політики є і таке, що визначає спосіб дій, спрямованих на
досягнення будь-чого, тобто для визначення звичайної методики прийняття
рішення. В цьому контексті політику держави у сфері виконання
кримінальних покарань можна розглядати як комплекс державних заходів,
спрямований на мінімізацію кримінальних правопорушень, що вчиняються в
державі за певний час. Ці заходи розробляються державними органами на
короткострокову та довгострокову перспективу і пов’язані із багатьма
чинниками. Стратегія політики в сфері виконання покарання хоча і досить
стабільна, та все ж таки може змінюватись у зв’язку зі змінами в економіці,
політиці, ідеології (моральних цінностей та правових уявлень), стані та
динаміці злочинності в державі, вимог міжнародних актів про права людини і
поводження із засудженими, рівнем правосвідомості і правової культури
громадян, розвитку правової науки.
Політика у сфері боротьби зі злочинністю спрямовує діяльність держави, її
відповідних органів на профілактику злочинів, їх своєчасне припинення,
реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочин, виконання покарань
щодо засуджених. Політика держави в цій сфері багатопланова. Її можна
умовно розділити на політику в сфері профілактики злочинності,
кримінальну політику (встановлення кола діянь які визнаються злочинами) і
політику у сфері виконання кримінальних покарання.
Як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю, політика в
сфері виконання кримінальних покарань визначає цілі, принципи, стратегію,
основні напрями, форми і методи держави із забезпечення виконання
покарань, виправлення засуджених, попередження вчинення нових злочинів
як засудженими (спеціальна превенція), так і іншими особами (загальна
превенція). Цілі та принципи політики в цій галузі найбільш стабільні,
оскільки базуються на, вироблених міжнародним співтовариством,
положеннях про поводження із засудженими та відповідних міжнародних
актах.
Згідно статті 50 Кримінального кодекса України покарання за вчинене
кримінальне правопорушення має на меті не тільки кару, а й виправлення
засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних
правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Це так би мовити
завдання, що стоять перед державою при застосуванні заходів примусу від
імені держави за вироком суду до особи визнаної винною у вчинені
кримінального правопорушення.
На досягнення цих цілей і завдань і повинна бути направлена політика у
сфері виконання кримінальних покарань. Основними напрямками діяльності
держави є швидке розкриття кримінальних правопорушень, призначення
винним особам законного і справедливого покарання і виконання цього
покарання. Ці напрямки об’єднують три складові: кримінально-правову,
кримінально-процесуальну і кримінально-виконавчу. До кримінально-
правової політики держави відноситься встановлення кримінально-правових
норм, що визначають караність діяння (які діяння є кримінальним
правопорушенням). До кримінально-процесуальної політики – встановлення
форм реалізації кримінального закону (правові норми, що регламентують
процес розслідування кримінального правопорушення і прийняття судового
рішення). До кримінально-виконавчої політики – діяльність державних
органів ( в тому числі їх структура і правовий статус) по виконання правових
норм, що встановлюють порядок виконання конкретного покарання
встановленого рішенням суду відносно винної у вчинені кримінального
правопорушення особи.
Таким чином, політика держави у сфері виконання кримінальних покарань
полягає в наступному:
- уточнення кола суспільних відносин, які підлягають правовому
регулюванню у процесі виконання та відбування покараннь;
- визначення субєктів цих правовідносин, форм і методів їх діяльності;
- удосконалення діяльності кримінально-викоанвчої системи;
- удосконалення змісту і форм і методів карально-виправного впливу на
засуджених і звільнених від відбування покарання;
- визначення напряґмів і форм міжнародного співробітництва із системами
інших країн;
- поліпшення взаємодії кримінально-виконавчої системи з інгими органами
та установами, що беруть участь у боротьбі із злочинністю, у тому числі й з
інститутами громадянського суспільства.
Політика у сфері виконання кримінальних покарань – це ті принципи і цілі,
які держава запроваджує в життя при створенні і застосуванні норм
кримінально-виконавчого права, визначенні цілей, принципів, стратегії,
напрямів діяльності органів та установ виконання покарань, їх основних
форм і методів.
 2. Фактори, суб’єкти формування та форми реалізації політики у сфері
виконання кримінальних покарань.
Стратегію, основні завдання та напрями політики у сфері виконання
кримінальних покарань, форми і методи її реалізації визначає комплекс
факторів. Основними з них є: соціально-політичний, економічний та
моральний стан суспільства, стан і динаміка злочинності, вимоги
міжнародно-правових актів про права людини та поводження із
засудженими, рівень правосвідомості і правової культури громадян.
В літературі з кримінально-виконавчого права часто одним із
найважливіших факторів, що визначають формування та зміну кримінальної
політики у сфері виконання кримінальних покарань України, називають
криміногенну ситуацію, яка склалась у країні.[1 с.19] Високий рівень
злочинності, що став наслідком виникнення кризових ситуацій у всіх сферах
суспільства, вимагає від держави не тільки правових, а і політичних рішень.
До таких можна віднести створення ряду правоохоронних структур: НАБУ,
САП, ДБР та деякі інші. Проте, як показує статистика суттєвого позитивного
впливу на рівень злочинності (особливо корупційних кримінальних
правопорушень) не відбувається.
Філософи минулого не одноразово вказували на те, що одними каральними
заходами подолати злочинність і навіть суттєво зменшити її неможливо. Для
цього необхідні істотні перетворення в економічній, ідеологічній, культурній,
правовій сферах життя суспільства.
«Водночас переповненість установ виконання покарань та низька
ефективність покарання у вигляді позбавлення волі потребує пошуку нових
способів впливу на злочинців, більш широкого застосування альтернативних
позбавленню волі покарань, удосконаленню форм і методів виховної роботи
із засудженими». Міністерство юстиції у підпорядкуванні якого органи і
установи виконання покарань нещодавно об’явило про продаж деяких
установ виконання покарань, які тривалий час не використовуються взагалі.
Економічна ситуація в країні дійсно напряму впливає на стан справ у
сфері виконання покарань. Недостатнє фінансування органів і установ
виконання покарань стримує реформування кримінально-виконавчої системи
України, яка в 1995 році вступила до Ради Європи і взяла на себе певні
зобов’язання перед міжнародною спільнотою в тому числі вивести
кримінально-виконавчу систему з підпорядкування МВС України, привести
кримінально-виконавче законодавство до вимог міжнародних стандартів у
цій сфері.
1998 р. Указам Президента України утворений Державний департамент
України з питань виконання покарань. У 1999 р. цей департамент був
виведений з підпорядкування МВС.
У 2001р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що
зумовило прийняття і нового Кримінально-виконавчого кодексу 11 липня
2003 р. (набрав чинності 1 січня 2004 р.)
У 2005 р. прийнятий Закон «Про державну кримінально-виконавчу
службу України, який на законодавчому рівні закріпив завдання, основні
принципи та правову основу діяльності, структуру, а також низку інших
положень,що регламентують функціонування Державної кримінально-
виконавчої служби України.
Отже, політика у сфері боротьби зі злочинністю (кримінальна політика) та
політика у сфері виконання кримінальних покарань обумовлюються і
залежать від тих процесів і явищ (у більшості суперечливих) , які відбувались
і відбуваються у національній економіці, державі та суспільстві.
Суб’єктами формування та розвитку політики держати у сфері виконання
кримінальних покарань є Президент України, Верховна Рада України,
Кабінет Міністрів України, Державний департамент з питань виконання
покарань, громадські організації.
Департамент приймає відомчі нормативні акти, які деталізують,
конкретизують та визначають порядок реалізації норм, закріплених в КВК
України, інших законах, актах Президента, Кабінету Міністрів тощо.
Крім нормотворчості та правозастосування до основних завдань суб’єктів
політики у сфері виконання кримінальних покарань слід віднести й розвиток
правосвідомості громадян у галузі кримінально-виконавчого права
Об’єктом кримінально-виконавчої політики, з одного боку є органи і
установи виконання покарань, а з іншого – засуджені. Кримінально-
виконавча політика визначає загальні засади функціонування суб’єктів
кримінально-виконавчої діяльності. Вона впливає на свідомість працівників
органів і установ виконання покарань, обумовлює їх ставлення до
засуджених. У своїй діяльності персонал реалізує принципи кримінально-
виконавчого права, що формується безпосередньо під впливом політики у
сфері виконання покарань.
Засуджені є об’єктом кримінально-виконавчої політики, бо саме вона
визначає статус цих осіб. Зміни в політиці у сфері виконання кримінальних
покарань у першу чергу відбиваються на правовому становищі засуджених.
Основними формами політики у сфері виконання кримінальних покарань є:
1)кримінально-виконавче право та законодавство;
2)діяльність спеціальних державних органів і установ виконання покарань;
3)кримінально-виконавчі правовідносини, що виникають у процесі
виконання та відбування покарань.
Практична реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних
покарань покладається на відповідні уповноважені органи держави. Так
завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання
кримінальних покарань покладається на Державну кримінально-виконавчу
службу (далі – ДКВС). До складу ДКВС України входить і центральний
орган виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним
статусом – Державний департамент з питань виконання покарань, який
безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання
кримінальних покарань. Виконання окремих кримінальних покарань
віднесені законом до їх компетенції, діяльність з реалізації кримінально-
виконавчої політики певною мірою здійснюють також Державна виконавча
служба та Міністерство оборони України.
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте визначення поняття кримінально-виконавчої політики.
2. Які завдання кримінально-виконавчої політики?
3. Які фактори впливають на стан кримінально-виконавчої політики?
4. Назвіть суб’єктів формування та розвитку кримінально-виконавчої
політики.
5. Назвіть об’єкт кримінально-виконавчої політики.
6. Які основні форми реалізації кримінально-виконавчої політики?
7. Назвіть державні органи, які реалізують кримінально-виконавчу політику.
Законодавство та література

1. Конституція України - Просвіта, 1996.

2. Кримінально-виконавчий Кодекс України від 11 липня 2003року:
Офіційний текст. – К.: Юрінком. 2003. – 96 с.
3. Указ Президента України « Про виведення Державного департаменту з
питань виконання покарань з підпорядкуванням МВС України.» №
248/99 від 12.03.1999р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. -
№8.
4. Указ Президента України «Про утворення Державного департаменту з
питань виконання покарань» №344/98 від 22.04.1998р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1998. - №12.
5. Указ Президента України «Положення про Державний департамент
України з питань виконання покарань» № 827/98 від 31.07.1998р. //
Відомості Верховної Ради України. - №28.
6. Закон України «Про Державну виконавчу службу» від 24.03.1998р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1998р. - №14.
7. Кримінальний кодекс України.// Відомості Верховної Ради України. –
2001. - №25-26.
8. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу
України» від 23.06.2005р. // Юридичний вісник України. – 2005р. - №30.
9. Закон України «Про прокуратуру» // Відомості Верховної Ради України.
– 1991. - №42.
10.Закон України «Про виконавче провадження» № 606 – ХІV від 21 квітня
1999р. //Відомості Верховної Ради України. – 1999р. - № 24.
11.Джужа О. Курс кримінально-виконавчого права. Підручник для
студентів юридичних вузів. –К., 2000.
12.Кримінально-виконавче право України. Навчальний посібник. За ред.
А.Х.Степанюка. – Київ Юрінком Інтер. - 2008
13.Осауленко О. Бриль К. Особливості окремих право застосовних актів,
які приймаються на підставі норм Кримінально-виконавчого кодексу. //
Право України. – 2006. - №6. – с.84.
14.Галай А. Реформування сучасної кримінально-виконавчої системи
держави.// Економіка, фінанси, право. – 2001. - №5. – С.34
15.Мойсик В. Кримінально-виконавча система України – реформувати чи
підпорядкувати? // Голос України. – № 46 (3546) від 15 березня 2005
16.Джужа О. Концептуальні засади і загальна характеристика
Кримінально-виконавчого кодексу України. - // Право України. – 2004. -
№ 2. – С.12
17.Аналіз відповідності КВК України європейським стандартам та
рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та
жорстокому поводженню. // Дотримання прав ув’язнених в Україні. –
Доповідь правозахисних організацій: „Донецький Меморіал” 10.07.2007
18.Богатирьов І. Проблемність наукових досліджень у галузі кримінально-
виконавчого права України. // Право України. – 2008. - № 1. – С.106