ТДП, 13 семінар

1.1. Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в

законі і відображають положення права. Це незаперечні вимоги, які
ставляться до учасників суспільних відносин із метою поєднання
індивідуальних, групових і громадських інтересів.

Принципи права впливають на процес підготовки нормативно-правових

актів, їх видання. Вони є основним критерієм для правотворчої,
правозастосовної та правоохоронної діяльності державних органів.

Принципи права зумовлені економічним, соціальним, політичним ладом

суспільства, що існує в певній країні, характером пануючого політичного
режиму.

Наприклад, принципи побудови і функціонування феодального права

докорінним чином відрізняються від принципів побудови і функціонування
рабовласницького чи сучасного права.

Принципи права відображають систему цінностей суспільства і повинні мати

правову форму вираження і забезпечення. Як правило, принципи права
закріплюються в законодавчих актах (статтях, преамбулах конституцій,
законів).

Принцип загальнообов'язковості норм права для всього населення країни і

пріоритету серед інших соціальними нормами.

Принцип рівності перед законом і судом.

Принцип законності та юридичної гарантованості прав і свобод особи,

зафіксованих у законі.

Принцип справедливості - юридична відповідальність відповідає

допущеному правопорушенню.

Принцип юридичної відповідальності за протиправну поведінку і визнання

кожного невинним до тих пір, доки вина не буде встановлена судом -
принцип презумпції невинуватості.

Принцип недопущення зворотної сили законів, які встановлюють нову або

більш тяжку юридичну відповідальність.
1.2. У теорії держави і права існує багато думок щодо класифікації
принципів права. Ці кваліфікації, як правило, не суперечать, а
доповнюють одна одну. За їх допомогою з'являється можливість більш
точно й адекватно зрозуміти їх природу, місце та значення для системи
правового регулювання, створити умови для їх ефективного
використання у правотворчості та правореалізації.

Залежно від того, на яку сферу юридичних норм поширює свій вплив
принцип права, виділяють:

 загально-правові принципи права, тобто які поширюються на всі галузі

права (прикладом є принципи гуманності, законності);
 галузеві принципи, тобто дія яких поширюється на правове
регулювання у межах певної галузі права (наприклад, принцип
презумпції невинуватості для кримінального права України)
 міжгалузеві принципи, тобто які поширюються на декілька галузей
права (наприклад, принцип змагальності в Україні має закріплення у
цивільно-процесуальному та кримінально-процесуальному праві).

Залежно від нормативно-правового акту в якому закріплено принцип права,

виділяють:

 принципи права, закріплені в конституціях (наприклад, принцип

верховенства права, який затверджено у ст. 8 Конституції України);
 принципи права, закріплені в законах, у тому числі кодексах
(наприклад, принцип свободи договору, затверджений у п. З ст. З
Цивільного кодексу України);
 принципи права, закріплені в підзаконних нормативно-правових актах
(так, у постанові Національного банку України від 21.07.2009 № 415
встановлено принципи розрахунку розміру облікової ставки виходячи з
прогнозованого рівня інфляції).

2.1. Загальні принципи права. Вони діють у всіх галузях права, через що їх
називають загальними. До них належать:

1. Принцип правової визначеності - згідно з ним суб'єкти повинні мати

змогу планувати свої дії із впевненістю, що знають про їх правові
наслідки, тобто застосування актів повинно бути передбачуваним для
індивідів.
2. Принцип пропорційності, відповідно до якого правові обмеження
повинні бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими.
3. Принцип добросовісності — принцип, який передбачає необхідність
сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх
юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
 4. Принципи законності — це система  положень та ідей, ці ідеї є засобом
переконання суб'єктів з приводу необхідності дотримання законів,
вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових
актів; сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма
суб'єктами права.

2.2. Загальнолюдські принципи права визначаються досягнутим рівнем

розвитку людства.

Вони формуються в перебігу взаємодії людського суспільства. Вони

закріплені в міжнародно-правових документах і частково у внутрішньому
законодавстві деяких держав. Будучи визнаними загальнолюдськими ці
принципи стають загальнообов’язковими для всіх держав.

Принцип гуманізму – один з найважливіших принципів, який визнає цінність

людини, її гідність, право на щастя, виявлення своїх здібностей. Його
застосування є критерієм прогресивності соціальних інститутів.

Принцип справедливості – розглядається в збалансованості між

здійсненими зусиллями людей і відповідною реакцією на це суспільства,
вираженою у вигляді винагороди, заохочення чи осудження.

Принцип свободи - можливість вибору варіанту поведінки. Свобода може

бути обмежена лише за необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що
досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи.
Діяльність органів держави має бути спрямована на створення умов для
реалізації і захисту свободи людини

Принцип рівності - виражається у рівності всіх перед законом, наявності

рівних прав і обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від
національної, статевої, релігійної, належності, місця проживання, посадового
стану та інших обставин.

2.3. Поряд із загальними принципами в системі права існують міжгалузеві

та галузеві принципи, а також принципи правових інститутів. Ці
принципи досліджуються насамперед галузевими юридичними науками.

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в декількох галузях

права. До таких належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного,
господарського, кримінального). Це, зокрема, такі:

- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

- здійснення правосуддя тільки судом;

- рівність прав учасників судового розгляду перед законом і судом;

- гласність та відкритість судового розгляду;

- національна мова судочинства;

- обов' язковість судових рішень

Галузеві принципи права – це принципи, що притаманні певній галузі права,

визначають її характер та напрями подальшого розвитку.

Наприклад, цивільному праву притаманні такі принципи, як свобода

договору, свобода підприємницької діяльності, судовий захист цивільного
права та інтересу.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних

відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Так, інституту
призначення покарання у кримінальному праві співвідноситься система
принципів, які є логічним продовженням загальних засад, зокрема:

- законність покарання

- визначеність покарання у вироку суду

- гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних

страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

- індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпечності

особи злочинця та характеру злочину

3. Верховенство права — це принцип права, який означає, що жодна

людина не є вище права, що нікого не може бути покарано державою, окрім
як за порушення права, і що нікого не може бути притягнуто до
відповідальності за правопорушення інакше, ніж порядком, що його
встановлено приписами права. Верховенство права суперечить ідеї, згідно
якої правитель, законодавець може бути вище закону, що було
особливістю римського права, радянського права, нацистського права.

У доктринальному розумінні принцип верховенства права:

 є засобом унеможливлення свавільного та антидемократичного

правління
 віддзеркалює моральні основи права разом з принципами
справедливості, рівності;
 гарантує доступ до правосуддя, яке здійснюється незалежним та
неупередженим судом. Незалежність означає, що суд має бути вільним
від зовнішнього тиску і не контролюватися іншими гілками влади.
 Неупередженість суду означає його однакове ставлення до учасників
процесу. Це дозволяє забезпечити справедливе судочинство. 
 включає принцип законності, згідно з яким усі суб'єкти, в тому числі
суб'єкти публічної влади, мають додержуватися, виконувати і
правильно застосовувати закони і підзаконні нормативно-правові акти.
Зміст принципу законності відображається через конкретні
вимоги: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових
актів; обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для
всіх, на кого вони поширюються; однаковість вимог закону до всіх
суб'єктів права; невідворотність покарання за вчинення
правопорушення.

Принцип верховенства права не підміняє і не скасовує принципу законності,

а тільки поглиблює його вимоги. Отже, верховенство права – це принцип
діяльності органів державної влади, інших публічних і приватних суб'єктів
на засадах законності, правової визначеності, рівності перед законом і
недискримінації, забезпечення доступу до незалежного і неупередженого
правосуддя, додержання прав людини.

3.2.1. Формування принципу поваги прав і свобод людини пов'язано з ООН і

діяльністю цієї організації. До ухвалення Статуту ООН концепція поваги та
захисту прав людини і основних свобод мала переважно філософсько-
релігійний характер. Міжнародно-правові норми в цій сфері були
одиничними.

Ті колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні,

коли зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту
ООН народи Об'єднаних Націй висловили свою рішучість "знову затвердити
віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи".

Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також "у

заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод " (п. 3 ст. 1).

Організація Об'єднаних Націй сприяє загальній повазі і дотриманню прав

людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і
релігії".

У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних

свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Білль про права
людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р..
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та
Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р.

В сучасному світі вважається поганим тоном не виконувати норми

міжнародного права взагалі і насамперед у сфері захисту прав людини. Разом
з ООН, регіональні організації (Рада Європи, Організація американських
держав, Африканський Союз та ін.) у поточних документах закріплюють
принцип поваги прав людини і основних свобод, докладають чимало зусиль
для його ефективної реалізації.

3.2.2. Попри те, що конституція - це завжди результат компромісів між

різними політичними і соціальними силами, що дає підстави іменувати її
своєрідним суспільним договором, вона є документом передусім юридичним.
Невипадково конституцію, як правило, називають Основним Законом
держави.
Як Основний Закон конституція є ядром національної правової системи.
Однією з найважливіших властивостей конституції як Основного Закону є її
верховенство, тобто її пріоритетність в системі джерел національного права,
що забезпечується особливим порядком прийняття конституції та внесення
змін до неї.
Серед вирішальних ознак верховенства конституції - її найвища юридична
сила. Це означає, що всі нормативні акти повинні відповідати конституції, а у
разі суперечності їй мають бути визнані неконституційними, а отже,
нечинними.
Норми конституції здебільшого визнаються нормами прямої дії, що
зафіксовано, зокрема, у статті 8 Конституції України. Стосовно законодавця
пряма дія Конституції означає, що при прийнятті законів він має лише
конкретизувати конституційні положення, а також встановлювати
процесуальні форми їх реалізації. Відступати від Основного Закону він не
має права.
Верховенство права в реальному житті означає передусім реалізацію
верховенства Конституції. Розгляд верховенства права поза верховенством
Конституції - це шлях до вседозволеності і свавілля. Разом з тим
верховенство права і верховенство конституції не є абсолютно ідентичними
поняттями. Деякі складові верховенства права не завжди напряму фіксуються
у конституціях.
3.2.3. Розподіл державної влади — це правовий принцип, згідно з
якими державна влада повинна бути розподілена на три незалежні одна від
одної гілки: виконавча, судова й законодавча. Принцип поділу влади був
уперше закріплений у Конституції США 1787 p.
На території України цей принцип мав відображення в Конституції Пилипа
Орлика 1710 року.
Цінність розподілу влади полягає у тому, що він запобігає зосередженню
повноти влади в руках якої-небудь гілки влади чи державного органу.
Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного
режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують
поділ влади.
Найбільш поширеним є поділ державної влади на три гілки:
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у
парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони.
Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього
управління в державі. Носієм цієї влади є уряд, який забезпечує виконання
законів та інших актів законодавчої влади.
Судова влада — це влада, яка охороняє право, здійснює правосуддя. Судова
влада здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від
впливу інших гілок влади. Відокремленість судової гілки проявляється у
принципах незалежності судів і суддів та підпорядкування їх лише
конституції і законам.
Система «стримувань і противаг» — це сукупність законодавчо закріплених
засобів, методів, головним завданням яких є недопущення домінування
однієї гілки влади над іншою.
Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України
є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів
України, Конституційний Суд України і Верховний Суд України.
У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

 право «вето» Президента на законопроєкт, прийнятий Верховною Радою;

 імпічмент Президента з боку Верховної Ради
 прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;
 участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);
 контроль Конституційного Суду за відповідністю до Конституції - законів
та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів

3.2.4. Ще німецький філософ І. Кант у свій час говорив, що конституційність

в державі залежить від наявності і суворого дотримання писаних законів. І
хоч писаний закон не є панацеєю для верховенства права, вимога законності
розглядалася творцями концепції верховенства права як одна з головних її
складових.
Вимога законності поширюється передусім на діяльність органів публічної
влади та їх посадових осіб. З підпорядкованості закону не виключається
жоден орган державної влади, включаючи законодавця. Жоден акт
управління не може підміняти своїм регулюванням закон, а будь-яка дія або
повноваження державного органу повинні мати свою підставу саме в законі,
тобто відповідати принципу «дозволено лише те, що прямо
визначено законом».
Конституція України містить положення, які свідчать про те, що вона міцно
стоїть на позиціях провідної ролі закону в системі нормативних актів
(зрозуміло, після самої Конституції як акта найвищої юридичної сили). Це чи
найпереконливіше засвідчує стаття 92 Основного Закону, яка встановлює
перелік питань, які належать до предмета регулювання законом. Цей перелік
охоплює практично всі сфери правового регулювання.
Провідна роль закону відображає один з визначальних принципів
демократизму - належність влади народу, який здійснює її безпосередньо і
через представницькі органи влади, до яких належить парламент.

3.2.5. Дискреційні повноваження - це право голови держави, уряду, інших

посадовців в органах державної влади у разі ухвалення рішення з питання,
діяти за певних умов на власний розсуд у рамках закону. Англійський юрист
Альберт Дайсі вважав, що «…Там, де є дискреція,– є і простір для свавілля».
Сучасна теорія права стверджує, що жодна посадова особа чи орган держави
не можуть бути вищі за закон або мати занадто широкі повноваження. Для
недопущення свавілля доктрина верховенства права вимагає, щоб усі норми
права були опубліковані, стабільні та передбачувані у своєму застосуванні, а
посадові особи та органи державної влади ухвалювали рішення, спираючись
на закон, і обмежувались ним. Але не всі правовідносини можна врегулювати
законодавчо. У нормативно-правових актах важко змоделювати всі ситуації,
що можуть виникнути в реальному житті. Тому досить часто законодавець
наділяє посадових осіб або державний орган дискреційними
повноваженнями. У такому разі посадова особа або державний орган мають
можливість вибору на власний розсуд змісту рішення, яке приймається.
Вважається, що дискреційні повноваження дають змогу під час розгляду
конкретної справи враховувати її індивідуальні особливості. Тобто це право
посадової особи прийняти оптимальне рішення в конкретній ситуації
відповідно до принципів права та виходячи з життєвих обставин

3.2.6. Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед

законом означає рівність громадян перед законом. Цей принцип закріплений
у ч. 2 ст. 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань,
статі, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками. До прикладу,
під час розгляду справи щодо людини й громадянина застосовуються
однакові для всіх нормативно-правові акти. Для жодної особи не
створюються сприятливі або позитивні умови в ході розгляду справ. Тому на
людину, громадянина, посадову особу, незалежно від її службового статусу
діють норми закону незалежно від майнового стану, статі, роду, характеру
занять.
Це означає, що закон має застосовуватися однаково до всіх осіб. Ніхто не
може бути поставлений у привілейоване чи, навпаки, дискриміноване
становище. Це випливає з концепції однаковості, яка у свою чергу тісно
пов'язана з принципом демократії. Принцип рівності забороняє нерівне
ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до
нерівних ситуацій. Принцип рівності у правах та рівності перед законом
передбачає також рівний доступ до суду, рівні права в процесі здійснення
правосуддя, тобто право бути вислуханим, користуватися рівним правом на
захист.

3.2.7. Принцип юридичної визначеності означає вимогу чіткості підстав і

змісту нормативних приписів, особливо тих, що адресовані безпосередньо
громадянам. Громадяни повинні мати можливість передбачати правові
наслідки своєї поведінки. Будь-яка «норма не може вважатися «законом»,
якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю так, щоб громадянин міг
передбачати наслідки, до яких можуть призвести конкретні дії. Визначеність
досягається завдяки пронизуванню правової системи визнаними
цивілізованим світом цінностями, уособленням яких в демократичному
суспільстві є конституція. Вона виконує функцію об'єднання громадян
держави навколо цих цінностей. Саме цінності забезпечують єдність
правової системи, дозволяють «мінімізувати» суб'єктивний вплив
відповідних органів. До вимог принципу визначеності також належать:
• послідовне і неупереджене застосування закону
• остаточні судові рішення не повинні переглядатися
• обов'язковість судових рішень та їх неухильна виконуваність

3.2.8. Принцип захисту довіри передбачає забезпечення:

• впевненості громадян у тому, що їх правове становище залишатиметься
стабільним і в майбутньому не погіршуватиметься;
• стабільності законодавства та прогнозованості його розвитку;
• адекватного захисту від свавільних дискреційних рішень;
• поваги держави до так званих «легітимних очікувань», тобто до її
зобов'язань перед своїми громадянами (наприклад, у сфері кримінальної
відповідальності - повага до права засудженого на звільнення від покарання
чи дострокове звільнення від відбування покарання);
• закріплення у законі недопустимості погіршення правового становища
особи, яка оскаржує рішення про притягнення її до юридичної
відповідальності (наприклад, застосування вищою судовою інстанцією
суворішої санкції до підсудного при оскарженні ним вироку).

3.2.9. Одна з характерних особливостей сучасного приватного права

пов'язана з наявністю підвищеного інтересу суспільства і держави до
наукових досліджень, присвячених пошуку нових рішень проблем
співвідношення публічного і приватного інтересу.

З метою досягнення пропорційності в праві юридичні явища, задіяні в

правовідношенні, взаємодіють на засадах принципу пропорційності між
обмеженнями та цілями прав.

Принцип пропорційності являє собою загальний універсальний принцип

права, який вимагає співрозмірного обмеження прав та свобод людини для
досягнення публічних цілей.

В українському праві принцип співрозмірності відображено в положеннях ст.

34 (право на свободу думки і слова), ст. 35 (право на свободу світогляду і
віросповідання), ст. 39 (право збиратися мирно, проводити збори, мітинги)
Конституції України, згідно з якими права та свободи людини і громадянина
можуть бути обмежені законом тільки в тій мірі, в якій це необхідно в таких
конституційно значущих цілях.

В контексті принципу співрозмірності зазначені норми Конституції України

складаються з таких основних елементів: 1) принцип співрозмірності
регулює питання обмеження прав і свобод людини і громадянина; 2)
обмеження прав можливе лише законом; 3) обмеження прав можливе лише
при необхідності досягнення конституційно значущих цілей; 4) міра
обмеження прав як засіб досягнення мети, повинна відповідати цій меті і не
повинна бути надмірною.

Згідно з принципом пропорційності органи влади, зокрема, не можуть

покладати на громадян зобов'язання, які перевищують межі необхідності.
Відповідно, застосовувана міра повинна бути повинна відповідати цілям. Суд
ЄС зазначив, що коли встановлені зобов'язання не пропорційні цілям, то міра
повинна бути анульована.

3.2.10. Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 6 Закону "Про судоустрій і
статус суддів" при здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються
тільки закону. Сутність цього принципу полягає в тому, що суди здійснюють
правосуддя самостійно. Судді при здійсненні розгляду і вирішенні цивільних
справ незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні та
підпорядковуються лише закону.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд чи суддів, неповага до суду

чи суддів, використання чи розповсюдження інформації з метою причинити
шкоду їх авторитету заборонені і тягнуть передбачену законодавством
відповідальність.
Гарантіями незалежності суддів виступають організація судової системи і
ряд процесуальних положень, встановлених Конституцією України і Законом
"Про судоустрій і статус суддів":

 особливий порядок призначення, обрання, притягнення до

відповідальності і звільнення суддів;
 порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним
законом, таємниця постанови судового рішення;
 заборона втручання у здійснення правосуддя;
 відповідальність за неповагу до суду чи судді, яка встановлена
законом;
 належне матеріальне і соціальне забезпечення суддів;
 визначення законом засобів забезпечення особистої безпеки суддів,
їхніх родин, майна, а також інші засоби правового захисту.