1.

Правотворча діяльність та систематизація законодавства

Правотворчість – це діяльність компетентних державних органів, або, у
передбачених законом випадках, уповноважених державою громадських об'єднань,
трудових колективів чи всього народу щодо встановлення, зміни або скасування
юридичних норм.
Формування права - це складний, багатоаспектний соціальний процес,
обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і
забезпечують утворення, зміну чи скасування нових норм права.
Етапи
1. Формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в
результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто
відбувається їх самоврегулювання.
Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є
першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів
панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює
в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають
потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.
2. Узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли
еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального
характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових
документах (правозакріплення);
Процес правотворчості закінчується розробкою і прийняттям нормативно-
правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення
визнаних державою правил поведінки.
Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиблення змісту права. З
метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається
деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення конкретніших за змістом
правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в
багатьох випадках безпосередньо формулюються законодавцем. Таким чином,
поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують
деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.
3. Втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але
вже упорядкованіші, стабільніші, захищеніші (правотворчість).
Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму
діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного
розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв
у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).
Ознаки
Для правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних
органів, уповноважених громадських організацій або всього народу по встановленню,
зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та розвитку системи права,
характерні певні ознаки.
Правотворчість:
а) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган санкціонує або
видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;
б) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її
основну функцію, оскільки зміна, скасування норм права і кодифікація правового
матеріалу є лише її допоміжними функціями;
в) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено
принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим
органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям,
суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.
Розвиток правозакріплення і правотворчості є важливою запорукою підвищення
ролі законодавства, зміцнення режиму законності. Правозакріплення і правотворчість
здійснюється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її
завдань та функцій.
Функції
Функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли
певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності і яка
здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок
чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин
Функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування
тих нормативно-правових актів, що застаріли і не відповідають потребам суспільного
розвитку та сучасному стану законодавства
Функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення
пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом формулювання тих
правил поведінки, яких бракує
Функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у
впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного,
зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного
кодифікованого акта.
Принципи
Серед принципів правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що
становлять основу правового регулювання (принципи гуманізму, демократизму,
законності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи
науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму й стабільності
тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як
особливих форм діяльності компетентних правотворчих органів та держави.
Загальнолюдськими принципи правотворчості:
1. принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах
загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій захисту прав і свобод людини,
максимального задоволення їх матеріальних і духовних потреб. Людина та
її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на
законодавчому рівні
2. принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на
сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в управлінні
державними і громадськими справами. У правотворчості це особливо яскраво
реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі. Незважаючи
на окремі організаційні недоліки, що властиві інститутам безпосередньої демократії,
референдум дозволяє максимально врахувати й виразити в законі побажання різних
верств населення
3. принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне обговорення
проектів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу. Залучення широких
мас населення і громадських організацій до обговорення законопроектів, сприяє
найбільшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок,
спрощує процедуру реалізації закону
4. принцип законності. Він відіграє велику роль як у додержанні процедури
прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація
нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти,
повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній
відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен
відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним
стандартам захисту прав людини.
Спеціальні принципи правотворчості:
принцип науковості та професіоналізму. Він передбачає залучення фахівців
високої кваліфікації до правотворчої діяльності, використання наукових досягнень,
врахування альтернативних проектів нормативних актів, які виражають інтереси
різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно
впливає на якість змісту нормативно-правового акта й ефективність його реалізації
після прийняття
принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити випадкові,
непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути дублювання та колізії
в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, ліквідувати
поспіх, встановити послідовність прийняття окремих актів, створити необхідні умови
для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні
консультації з провідними науковими та навчальними установами
принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного оновлення правового
матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в суспільстві, на появу нових
суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Принцип
оперативності в правотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування
нормативно-правових актів, що застаріли, суперечать чинному законодавству,
створюють юридичні колізії
 принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає дотримання
необхідного балансу між прийняттям нових нормативно-правових актів і внесенням
змін і доповнень у чинні акти. Основною метою правотворчої діяльності повинно бути
досягнення стабільності законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості
дії законів і підзаконних актів у державі. Прийняття нових нормативних актів, зміна
або скасування чинних, повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно
виваженими і конструктивними.
Види
Правотворчість, як багатофункціональний процес створення і
розвитку нормативно правових актів, може бути розділена на певну низку видів.
Правотворчість здійснюється за допомогою таких соціальних інститутів:
 державою в особі державних органів та вповноважених суб'єктів;
 громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.[9]
За суб'єктами правотворчість диференціюється на:
 правотворчість державних органів;
 правотворчість народу (дорослого населення всієї країни) або ж його
територіальної спільності – референдум;
 правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на
встановлення юридичних норм);
 правотворчість трудових колективів.
Складність категорії правотворчості зумовлює різноманіття критеріїв її
класифікації.
За способами правотворчості розрізняють:
1. зaтвeрджeння нoрмaтивних aктiв тa угoд шляхoм рeфeрeндуму.
Нaприклaд, зa дoпoмoгoю рeфeрeндуму булo прийнятo ряд тaких кoнституцiй,
як кoнституцiї Фрaнцiї, Чилi, Рoсiї. Мaaстрихтськa угoдa, якa булa пiдписaнa у
Нiдeрлaндaх, тaкoж приймaлaся зa дoпoмoгoю рeфeрeндуму. Тaким спoсoбoм,
дoвoлi чaстo зaпрoвaджуються прaвки дo кoнституцiї, зoкрeмa щoдo рeфoрми
дeржaвнoгo устрoю. Нaприклaд, у кiнцi двaдцятoгo стoлiття у Грeцiї був
прoвeдeний рeфeрeндум, який стaв привoдoм зa пoвaлeння мoнaрхiї;
2. прийняття нoрмaтивних aктiв упoвнoвaжeними дeржaвними
oргaнaми. У нинiшнiх крaїнaх дaний вид прaвoтвoрчoстi є бaзисним. Дo тoгo ж
дeржaвнi oргaни мaють цiлкoвитe прaвo пeрeдaти свoю кoмпeтeнцiю
нeдeржaвним суб'єктaм. Нaприклaд, у 30-тi рoки минулoгo стoлiття, зa
прoпoзицiєю Кoнгрeсу Спoлучeних Штaтiв, пiдприємцi рoзрoбили i прийняли
Кoдeкси чeснoї кoнкурeнцiї, зa для швидкoгo вивeдeння дeржaви з eкoнoмiчнoї
кризи;
3. утвoрeння прeцeдeнтiв судaми тa дeржaвними упрaвлiнськими
oргaнaми. Дaний вид прaвoтвoрчoстi є прoвiдним у дeржaвaх aнглo-
aмeрикaнськoї прaвoвoї систeми;
 4. уклaдaння нoрмaтивнo-прaвoвих дoгoвoрiв упoвнoвaжeними
oргaнaми дeржaви (aбo зa дoзвoлoм дeржaви — iншими суб'єктaми, пeрeвaжнo
трудoвими кoлeктивaми). Цeй, вид прaвoтвoрчoстi бiльшoю мiрoю прoявляється
в мiжнaрoдних вiднoсинaх, a oстaннiми рoкaми aктивнo рoзвивaється i у
внутрiшньoдeржaвнiй сфeрi;
5. визнaння звичaю нa дeржaвнoму рiвнi «звичaєвa нoрмoтвoрчiсть».
Нaприклaд, ст. 7 Цивiльнoгo кoдeксу Укрaїни вкaзує прo мoжливiсть
зaстoсувaння звичaїв дiлoвoгo oбoрoту, якщo вoни нe супeрeчaть зaкoну aбo
дoгoвoру.[10]
Залежно від форм створюваного права:
1. зaкoнoдaвчa прaвoтвoрчiсть. Цe рoбoтa дeржaвних oргaнiв, якa
пoєднує пiдгoтoвку i прийняття зaкoнoдaвчo-прaвoвих aктiв. У
прaвoтвoрчoстi Укрaїни зaкoнoдaвчa дiяльнiсть нaлeжить
пaрлaмeнту — Вeрхoвнiй Рaдi. Цeй oргaн мaє виключнe зaкoнoтвoрчe
пoвнoвaжeння, мaється нa увaзi прeрoгaтивнe прaвo нa прийняття нoрмaтивнo-
прaвoвих aктiв тa oкрeмий спeктр пoвнoвaжeнь щoдo їх прийняття, якi
пeрeдбaчeнi Кoнституцiєю Укрaїни тa iншими зaкoнaми. Прaвoтвoрчiсть
укрaїнськoгo зaкoнoдaвчoгo oргaну (Вeрхoвнoї Рaди) — зaймaє знaчну чaстину
прaвoтвoрчoстi в Укрaїнi, вoнa тaкoж є гoлoвнoю кoнституцiйнoю фoрмoю для
ухвaлeння нoрмaтивнo-прaвoвих aктiв дeржaвoю.
2. пiдзaкoннa прaвoтвoрчiсть дeржaви — цe дiяльнiсть упoвнoвaжeних
oргaнiв дeржaви, якi здiйснюють пiдгoтoвку i прийняття пiдзaкoнних прaвoвих
aктiв. Цeй вид прaвoтвoрчoстi здiйснюють прaктичнo всi oргaни дeржaвнoї
влaди i дiють вoни згiднo чинних зaкoнiв, прийнятих пaрлaмeнтoм. Тaким
чинoм, юридичнa знaчущiсть ухвaлeних упoвнoвaжeними дeржaвними oргaнaми
зaкoнiв, зaлeжить вiд oбсягу їх кoмпeтeнцiй, якi визнaчaються мiсцeм, якe
пoсiдaє в дeржaвнoму aпaрaтi (Прeзидeнт, Кaбiнeт
Мiнiстрiв, мiнiстeрствa, вiдoмствa, тa iн.);
3. прeцeдeнтнa прaвoтвoрчiсть. Хaрaктeрнa для крaїн зaгaльнoгo
прaвa i трaдицiйнo нe хaрaктeрнa для крaїн рoмaнo-гeрмaнськoї прaвoвoї сiм'ї,
aлe вoнa всe бiльшe i пoступoвo зaпрoвaджується в oстaннiх. Тaк, прaвoтвoрчi
пoвнoвaжeння Фeдeрaльнoгo кoнституцiйнoгo суду Фeдeрaтивнoї Рeспублiки
Нiмeччини, пeрeдбaчeнi чинним нiмeцьким зaкoнoдaвствoм. В Укрaїнi
прeцeдeнтнa прaвoтвoрчiсть oфiцiйнo нe визнaнa нa дeржaвнoму рiвнi, aлe iснує
дoстaтньo знaчний бaзис для її визнaння;
4. дoгoвiрнoю прaвoтвoрчiстю є дiяльнiсть oргaнiв дeржaвнoї влaди пo
вiднoшeнню уклaдaння нoрмaтивнo-прaвoвих дoгoвoрiв. Тaкими угoдaми є
кoнституцiйнi, упрaвлiнськi, функцioнaльнi угoди. Вoни уклaдaються мiж
рiзними дeржaвними oргaнaми у дoбрoвiльнoму пoрядку. Пiсля тoгo як були
прoвeдeннi пeрeгoвoри i дoсягнeнi дoмoвлeнoстi, нaслiдкoм стaє уклaдeння
дoгoвoрiв. Нoрми якi увiйшли дo їх склaду, слугують фундaмeнтoм для
ухвaлeння iнших нoрмaтивнo-прaвoвих aктiв тa здiйснeння нeoбхiдних
юридичних дiй. «Кoнституцiйний дoгoвiр мiж Вeрхoвнoю Рaдoю Укрaїни тa
Прeзидeнтoм Укрaїни прo oснoвнi зaсaди oргaнiзaцiї тa функцioнувaння
дeржaвнoї влaди i мiсцeвoгo сaмoврядувaння в Укрaїнi нa пeрioд дo прийняття
нoвoї Кoнституцiї Укрaїни» цe нoрмaтивнo-прaвoвa угoдa, якa булa уклaдeнa
мiж Вeрхoвнoю Рaдoю Укрaїни тa Прeзидeнтoм Укрaїни, 8 чeрвня 1995 рoку.
Кoнституцiйний дoгoвiр стaв нeдiйсним пiсля прийняття Кoнституцiї Укрaїни
28 чeрвня 1996 рoку.[11]
Зaлeжнo вiд суб'єктa прaвoтвoрчoстi:
1. бeзпoсeрeдня прaвoтвoрчiсть (нaрoду). Дaний вид прaвoтвoрчoстi
рeaлiзується зa дoпoмoгoю рeфeрeндуму aбo плeбiсциту — всeдeржaвнoгo
oпитувaння з нaйбiльш вaжливих тa знaчних питaнь життя грoмaдян i крaїни;
2. прaвoтвoрчiсть вищoгo прeдстaвницькoгo oргaну – цe дiяльнiсть
пaрлaмeнту дeржaви aбo oкрeмoгo суб'єктa фeдeрaцiї. У бaгaтьoх дeржaв,
пaрлaмeнт мaє oднooсiбнe прaвo нa здiйснeння зaкoнoтвoрчoї дiяльнoстi;
3. прaвoтвoрчiсть суб'єктiв викoнaвчoї влaди (уряду, мiнiстeрств i
вiдoмств, мiсцeвoї aдмiнiстрaцiї). Прeдстaвлeнi oргaни дeржaви рeaлiзoвують
пiдзaкoнну зaкoнoтвoрчiсть, дo тoгo ж oднiм iз видiв учaстi в прaвoтвoрчiй
дiяльнoстi є прaвo зaкoнoдaвчoї iнiцiaтиви, щo мaє уряд з iншими суб'єктaми;
4. прaвoтвoрчiсть глaви дeржaви. Тут фoрмa дeржaвнoгo прaвлiння тa
oбсяг кoмпeтeнцiй, щo мaє глaвa дeржaви, грaють вaжливу рoль у сутнoстi
прaвoтвoрчoї дiяльнoстi. Тaким чинoм, aбсoлютний мoнaрх визнaчaється
єдиним твoрцeм прaвa; в iншoму випaдку, прeзидeнт у пaрлaмeнтськo-
прeзидeнтськiй дeржaвi мoжe приймaти лишe пiдзaкoннi нoрмaтивнo-прaвoвi
aкти. Згiднo з урядoм, глaвa дeржaви тaкoж мaє прaвo зaкoнoдaвчoї iнiцiaтиви;
5. судoвa прaвoтвoрчiсть. У дeржaвaх aнглo-aмeрикaнськoї прaвoвoї
сiм'ї суддi пoсiдaють oснoвoпoлoжну рoль у зaкoнoтвoрчoстi, a в крaїнaх
рoмaнo-гeрмaнськoї прaвoвoї сiм'ї, суд вoлoдiє фaкультaтивним прaвoм у
прaвoтвoрчoстi. Вiн лишe грaє рoль тлумaчa ужe iснуючих прaвoвих нoрм.
Спeцифiчнa рoль прaвoтвoрчoстi судiв у крaїнaх рoмaнo-гeрмaнськoї прaвoвoї
сiм'ї – визнaння нoрмaтивнoгo aкту нeвiдпoвiдним дo кoнституцiї. Приклaдoм
мoжe бути рiшeння Кoнституцiйнoгo Суду Укрaїни прo визнaння нe чинним в
цiлoму aбo чaсткoвo пeвнoгo нoрмaтивнoгo aкту, щo фaктичнo припиняє йoгo
дiю, тaким чинoм рiшeння Кoнституцiйнoгo Суду Укрaїни мaє пeвний
прaвoтвoрчий хaрaктeр;
6. прaвoтвoрчiсть oргaнiв мiсцeвoгo сaмoврядувaння. Oднa з вiдмiнних
рис дaнoгo виду прaвoтвoрчoстi — цe лoкaльний хaрaктeр. Нoрмaтивнi aкти, якi
прийнятi oргaнaми мiсцeвoгo сaмoврядувaння, дiють лишe в мeжaх пeвнoї
тeритoрiї.[12]
Зa фoрмoю учaстi дeржaви у прaвoтвoрчoстi:
 1. бeзпoсeрeдня прaвoтвoрчiсть — дiяльнiсть, якa хaрaктeризується
ствoрeнням i зaтвeрджeнням нoвих нoрмaтивнo прaвoвих aктiв. Всi oстaннi
вирaжeння бeзпoсeрeдньoї зaкoнoтвoрчiсть крaїни (змiнa aбo дoпoвнeння,
скaсувaння, систeмaтизaцiя) вoлoдiють фaкультaтивною вaжливiстью для
рoзвитку систeми прaвa;
2. сaнкцioнoвaнa прaвoтвoрчiсть — цe рoбoтa з зaтвeрджeння
нoрмaтивних aктiв, прийнятими грoмaдськими oргaнiзaцiями — нeдeржaвними
oб'єднaннями: суспiльними oб'єднaннями нaприклaд — прoфспiлки i
кoмeрцiйними oб'єднaннями нaприклaд — aкцioнeрнi тoвaриствa, aбo в
пoпeрeдньoму дoзвoлi щoдo їх видaння;
3. спiльнa прaвoтвoрчiсть — цe aкти, якi зaтвeрджуються нa
гaлузeвoму, прoфeсiйнoму, мiсцeвoму тa тeритoрiaльнoму рiвнях. Нaприклaд,
сумiснi aкти oргaнiв дeржaвнoї влaди i нeдeржaвних oб'єднaнь; нoрмaтивнi
дoгoвoри мiж рiзними суб'єктaми прaвa: прoфспiлкaми, упoвнoвaжeними
прaцiвникaми, прeдстaвницькими oргaнaми, oргaнaми викoнaвчoї влaди тa iн.
Нoрмaтивнi дoгoвoри всe бiльшe зaстoсoвуються у прaвoтвopчiй прaктицi
Укpaїни;
4. дeлeгoвaнa прaвoтвoрчiсть — ухвaлeння нoрмaтивнoгo aктa зa
приписoм, який зaкрiплeний у зaкoнi, aбo зa бeзпoсeрeднiм дoручeнням oднoгo
(вищoгo) oргaну дeржaвнoї влaди, iншoму (нижчoму), крiм цьoгo збeрiгaється
пeвнa систeмa кoнтрoлю вищими oргaнaми зa рeaлiзaцiєю дoручeних
пoвнoвaжeнь.
Oзнaки дeлeгoвaнoї прaвoтвoрчoстi:
 Дeлeгoвaнa прaвoтвoрчiсть дoзвoляє oргaну дeржaвнoї влaди нaдaвaти
пeвну кoмпeтeнцiєю iншoму oргaну (aбo нeдeржaвнoму суб'єкту). Приймaти
нoрмaтивнo-прaвoвi aкти з рeгулювaння пeвних вiднoсин, щo вхoдять дo прeдмeтa
вiдaння пeршoгo (вищoгo) дeржaвнoгo oргaну;
 Дeлeгуються тiльки дeякi пoвнoвaжeння, тaким чинoм тимчaсoвo
рoзширюються пoвнoвaжeння oргaну, якoму вoни дeлeгуються;
 Дeлeговaне пoвнoвaжeння мoжe бути нaдaне, як нa пeвний чaс тaк i нa
нeвизнaчeний стрoк. Дeлeгувaння пoвнoвaжeнь нa пeвний стрoк нe вимaгaє
видaння прaвoвoгo aктa, вoни припиняються aвтoмaтичнo. Дeлeговaннi
повноваження бeз зaзнaчeння стрoкiв мoжуть бути вiдмiнeнi в будь-який чaс з
iніцiaтиви oргaну, який дeлeгує.
 Дeлeгувaти пoвнoвaжeння мoжe тiльки вищий oргaн нижчoму;
 Дeлeгoвaнi пoвнoвaжeння мoжe нaдaти дeржaвний oргaн лишe у мeжaх
свoєї кoмпeтeнцiї;
 Дeлeгувaннi пoвнoвaжeння мaють письмoву фoрму;
 Oргaн, який дeлeгує пoвнoвaжeння, oбoв'язкoвo здiйснює кoнтрoль зa
iншим oргaнoм. Нaприклaд, пaрлaмeнт мaє прaвo у мeжaх свoєї кoмпeтeнцiї i згiднo
з кoнституцiєю дeлeгувaти пoвнoвaжeння уряду i йoгo структурним пiдрoздiлaм.
 Систематизація законодавства
Систематизація законодавства — це діяльність компетентних державних органів
та уповноважених організацій з упорядкування і вдосконалення чинних нормативно-
правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.
Систематизація законодавства — це постійна форма розвитку і упорядкування
діючої правової системи, вона здійснюється з метою встановлення і усунення
прогалин, протиріч у чинному законодавстві, внесення до нього корективів;
підвищення ефективності законодавства; забезпечення можливості оперативно
знаходити і вірно тлумачити усі потрібні правові норми; сприяння вивченню
законодавства, а також його дослідженню.
Основними видами систематизації нормативно-правових актів є:
1) інкорпорація;
2) кодифікація;
3) консолідація.
Інкорпорація — це вид систематизації законодавства, який передбачає
об'єднання нормативно-правових актів без зміни їх змісту в збірники у
хронологічному, алфавітному, предметному чи іншому порядку.
Метою інкорпорації є підтримка законодавства у діючому стані, який міг би
забезпечити його доступність, надавати усім суб'єктам права достовірну інформацію
про нормативно-правові акти у їх чинній редакції.
Результатом інкорпорації є зовнішнє упорядкування чинного законодавства. Під
час такого упорядкування до тексту актів, вміщених у збірник вносяться всі наступні
офіційні зміни і доповнення з фіксуванням реквізитів тих актів, якими внесені
відповідні корективи, а також вилучаються глави, статті, окремі пункти, абзаци й інші
частини, які визнані такими, що втратили силу.
Із тексту нормативно-правових актів виключаються також різного роду
оперативні доручення, ненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких
закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний акт.
Отже, особливістю інкорпорації є те, що при упорядкуванні законодавства зміст
нормативно-правових актів по суті залишається незмінним. І цією властивістю
інкорпорація відрізняється від кодифікації і консолідації.
Залежно від юридичної сили збірників, що видаються, інкорпорація поділяється
на офіційну і неофіційну.
Офіційна інкорпорація здійснюється від імені компетентних правотворчих
державних органів, які затверджують або у інший спосіб офіційно схвалюють
підготовлені збірники чинних нормативно-правових актів. Такі збірники є офіційною
формою оприлюднення діючих актів або тих, що набувають чинності і виступають
офіційним джерелом права. І тому на його матеріали можна посилатися у процесі
правотворчої або правозастосовчої діяльності, при вирішенні будьякої юридичної
справи.
 Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, державними чи приватними
видавництвами, науковими установами, навчальними закладами, окремими
спеціалістами за власною ініціативою. Неофіційні збірники законодавства не є
джерелами права, на них не можна посилатися у процесі правотворчості й
застосування права, вони мають суто довідковоінформаційний характер.
Більшість виданих на сьогодні в Україні збірників законодавства — це є
неофіційна інкорпорація.
Залежно від способу розміщення матеріалу інкорпорація поділяється на види:
1) хронологічна, тобто у збірнику законодавства нормативно-правові акти
розташовуються за датами їх опублікування і набрання законної сили. У
хронологічній інкорпорації кожний нормативноправовий акт має порядковий номер,
назву, рік, місяць і день видання, а також номер статті;
2) систематична (предметна, тематична), тобто у збірнику законодавства
нормативно-правові акти розташовуються за тематичними розділами або за
предметною ознакою (галузями права, їх інститутами), сферами державної діяльності.
У систематичних збірниках на початку кожного розділу та кожного підрозділу ро-
зміщуються акти більшої юридичної сили, що містять основні принципові норми з
відповідного питання, а потім акти, що розвивають, конкретизують і деталізують
основні норми;
3) суб'єктна, тобто упорядкування нормативно-правових актів здійсняються за
суб'єктом їх прийняття.
Окремі інкорпоративні збірники можуть будуватися не за одним, а за кількома
критеріями (наприклад, хронологічним та за критерієм суб'єкта нормотворчості. Так,
наприклад, подається матеріал у "Відомостях Верховної Ради України").
Кодифікація — це вид систематизації законодавства, який передбачає змістовну
переробку (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм)
нормативно-правових актів, що мають спільний предмет і метод правового
регулювання та створення нового систематизованого нормативноправового акту.
Кодифікація є, по суті, вищою правотворчою формою систематизації
нормативного матеріалу. Вона узагальнює, доповнює та впорядковує лише чинне
законодавство, об'єднуючи його у певній галузі права. Результатом кодифікації є
прийняття нового зведеного нормативноправового акту стабільного змісту, який
регулює значну частину суспільних відносин у сфері дії певної галузі права. Акт
кодифікації завжди значний за обсягом та має складну структуру.
Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними органами згідно з їх
компетенцією і має офіційний характер.
Кодифікаційні акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах, а саме:
1) основи законодавства — це сукупність нормативно-правових актів, які
містять поняття, цілі, завдання і принципи правового регулювання, які визначають
основні напрямки регулювання певної сфери суспільних відносин;
 2) кодекси — це нормативноправовий акт, в якому об'єднано і систематизовано
правові норми, що регулюють певну сферу суспільних відносин.
Кодекс є найбільш уживаним видом кодифікованого акту. Він має структурний
розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою відображають зміст
тієї чи іншої галузі законодавства.
Кодекс, або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний
кодекс), або містить основну за обсягом найбільш важливу частину таких норм
(Цивільний кодекс);
3) статути — це нормативно-правові акти, які регулюють правове становище
певних підприємств, органів, установ (Статут підприємства) або ту чи іншу сферу
державної діяльності (Статут залізничних доріг).
Тобто статут визначає статус юридичної особи, її завдання, структуру, функції,
порядок діяльності тощо;
4) положення — це нормативно-правові акти спеціальної дії, які регламентують
правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи, організації чи групи
однорідних органів, установ, організацій (Положення про проходження служби
рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України);
5) правила — це нормативно-правові акти, які містять процедурні норми, що
визначають порядок організації якогонебудь роду діяльності та мають
загальнодержавне значення (Правила дорожнього руху).
В юридичній літературі за обсягом розрізняють наступні види кодифікації:
1) загальна — це створення зведених кодифікаційних актів з основних галузей
законодавства (Конституція);
2) галузева — це систематизація нормативно-правових актів у межах певної
галузі законодавства (Цивільний, Сімейний, Кримінальний кодекси тощо);
3) спеціальна — це систематизація нормативно-правових актів у межах одного
чи декількох інститутів (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).
Таким чином, кодифікаційний акт є впорядкованою системою пов'язаних між
собою нормативних приписів, що регулюють на основі єдиних принципів права певну
сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин.
Кодифікаційні акти сприяють стабільності законодавства, є основою
законодавчої діяльності.
Консолідація — це вид систематизації законодавства, який передбачає
створення, на основі кількох нормативно-правових актів з одного і того ж питання,
нового об'єднаного акта, в якому нормативні приписи розміщуються в логічному
порядку після редакційної обробки, але без зміни змісту.
При консолідації новий акт затверджується компетентним правотворчим
органом, а старі численні розрізнені акти визнаються такими, що втратили чинність.
У процесі підготовки консолідованого акта здійснюється повне редагування,
усуваються протиріччя, повторення тощо, але новий, укладений акт не змінює змісту
правового регулювання, не вносить зміни в чинне законодавство.
 Консолідація використовується там, де відсутня можливість кодифікації. Вона
досить широко використовується в правотворчій діяльності з метою впорядкування
нормативних актів з питань оподаткування, адміністративної відповідальності тощо.
2. Система права і система законодавства
Система права — це внутрішня система права, яка включає в себе норми права,
інститути права, галузі права та забезпечує їх повну взаємодію. За допомогою цих
правових засобів держава здійснює регулювання суспільних відносин.
Система законодавства — це упорядкований і погоджений комплекс нормативно-
правових приписів, які містяться в законах і розподілені залежно від предмета і методу
правового регулювання по інститутах та галузях законодавства.
Ці дві окремі категорії є проявом права, його внутрішнього та зовнішнього
існування, саме тому з'ясування їх співвідношення має важливе теоретичне та
практичне значення. Звичайно, варто зазначити, що система законодавства та система
права є різними за своєю природою категоріями. Право - це інформаційно-керівна
система, а законодавство - система, призначенням якої є збереження правової
інформації та оптимізація її використання.
Відмінність системи права та системи законодавства полягає в наступному:
Система права Система законодавства
Відображає внутрішню
Відображає зовнішню побудову права
побудову права
Нормативно-правові акти об'єднані по
Сукупність норм права галузях законодавства, які безпосередньо
поділяються на інститути законодавства
Динамічна система Статична система
Виникає в результаті цілеспрямованої
Формується відповідно до
діяльності уповноважених суб'єктів
існуючих суспільних відносин
(Парламент, народ тощо)
Має виключно горизонтальну Має горизонтальну та вертикальну
(галузеву) побудову побудову
Первинним елементом є норма Первинним елементом є стаття
права, що завжди має чітку структуру нормативно-правового акта, котра не має
(диспозиція, гіпотеза, санкція) чіткої структури
Структурні елементи (норми Структурні елементи (нормативно-
права) не мають назв статей, глав, правові акти) завжди мають назви
розділів тощо. розділів,глав, статей тощо.
Складається з галузей законодавства,
Складається з галузей права, що
відсутній метод правового регулювання, а
мають свій предмет і метод правового
предмет правового регулювання не завжди
регулювання
чіткий
 Включає в себе не тільки закони, Включає норми права, виражені в
але й правові звичаї, юридичні нормативних приписах законодавчих актів,
прецеденти, нормативні договори що укладені в статті нормативного акта
Слід зазначити, що формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані
міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти):
президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій,
установ. Звичайно є ще й інші форми вираження права, а саме правовий (судовий і
адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза
законодавчим правом). Поза формами права знаходяться такі категорії як природні
права людини, правовідносини, правосвідомість, що не може залишитись без уваги.
Система права є більш широкою та гнучкою до суспільних обставин ніж система
законодавства. Система права дозволяє використання декількох методів правового
регулювання одночасно, якщо того потребує суспільство. Система законодавства
відображає властивість специфіки форми права, на відміну від системи права, що
характеризує зміст права.
Отже, система права має більш широку форму вираження, що дозволяє швидко
реагувати на проблеми соціуму.

3. Правові системи сучасності

Поняття "правова система" вживається в двох значеннях. По-перше, для
характеристики історико-правових і етнокультурних особливостей національного
права різних держав і народів, а по-друге, для характеристики сукупності
національних правових систем, об'єднаних спільними рисами і ознаками. В даний час
в юридичній науці в більшості випадків найбільш вірним визнається другий підхід і
під правовою системою розуміють сукупність національних правових систем, які
базуються на загальних для них принципах розуміння права, правотворчості і
правозастосування.
Правова система - сукупна зв'язок права (або системи права), правосвідомості
(або правової культури як більш загального) і правореалізації (правовідносин).
Правову систему не слід ототожнювати з поняттям системи права, яка є лише
частиною правової системи.
У сучасному світі кожна держава має свою правову систему, можливі навіть
випадки, коли в одному і тому ж державі діє кілька конкуруючих правових систем.
Своє право мають і недержавні спільності: канонічне право, мусульманське право,
індуське право, іудейське право. Існує також міжнародне право, покликане
регулювати у всесвітньому чи регіональному масштабі міждержавні відносини.
Кожна національна правова система унікальна, проте, порівняльне
правознавство дозволяє, з'ясувавши їх подібності та відмінності, зробити типологію
правових систем. Таким чином, формуються типи правових систем, звані правовими
сім'ями або правовими колами.
 Найбільш відомою є класифікація правових систем французького вченого Р.
Давида, відповідно до якої виділяються:
- Романо-германська правова сім'я;
- Англо-саксонська правова сім'я;
- Релігійна (східна) правова сім'я;
- Слов'янська (соціалістична) правова сім'я;
- Інші правові сім'ї.
Романо-германська правова сім'я об'єднує правові системи більшості країн
континентальної Європи. Ця правова сім'я виникла на основі рецепції римського
права. Основним джерелом права в національних правових системах, що входять в цю
сім'ю, є нормативний акт.
В результаті колонізації романо-германська система поширилася на великі
території. Разом з тим відбувалася і її добровільна рецепція, в результаті якої дана
правова система набула поширення в ряді країн, які не перебували під пануванням
європейців, але куди проникали європейські ідеї і були сильні прозахідні тенденції.
Поза Європи пов'язані з романо-германської сім'ї правові системи знайшли деякі її
специфічні риси, які вимагають їх віднесення до різних підгрупах. Але у всіх цих
країнах існувала ще до рецепції власна цивілізація, що мала свої правила оцінки
поведінки і свої інститути. Рецепція тому в багатьох випадках була лише частковою:
певна частина правовідносин (і особливо правовий статус особистості)
регламентувалася традиційними нормами.
Джерелами права романо-германської правової системи виступають закони, за
якими визнається домінуюча роль в регулюванні суспільних відносин, а також звичаї,
загальні принципи права, судова практика і правова доктрина, які відіграють незначну
роль і в основному впливають на формулювання норм права, які згодом
закріплюються в нормативних правових актах.
До англо-саксонської правової сім'ї відносяться серед інших правові системи
Великобританії (крім Шотландії), Канади, США, Ямайки, Австралії та Нової Зеландії.
Прародителькою цієї правової сім'ї є Англія, яка, будучи колоніальною державою,
значно впливала на формування правових систем залежних держав.
В основі регулювання суспільних відносин в цій правовій сім'ї лежить
принцип stare decisis (лат. - Стояти на вирішену), що означає, що при виробленні
рішення судом панівна сила належить прецеденту. Таким чином, основним джерелом
права в цій правовій сім'ї є загальне право ( Common Law), яке в різні історичні етапи
розвитку Англії доповнювалося правом справедливості ( Equity Law), яке
сформувалося в зв'язку з розвитком товарного виробництва і також є прецедентним, і
статутне право ( Statue Law), яке має парламентське походження.
У США судові прецеденти також є досить значущим джерелом права і дуже
впливають на формування законодавства. Однак, в США, по-перше, право відображає
його федеративний устрій, де діє федеральний право і право штатів, а, по-друге,
встановлено вільна дія прецедентів, тобто суди не пов'язані ні своїми рішеннями, ні
рішеннями вищестоящих судів. Крім того, в США законодавство і нормативні правові
акти органів виконавчої влади також відіграють важливу роль у регулюванні
суспільних відносин.
Релігійна правова сім'я - це правова система, де основним джерелом права
виступає священний пам'ятник. В основі релігійної правової системи лежить яка-
небудь система віровчення.
Так, джерелами мусульманського права є Коран, сунна і Іджма. Коран -
священна книга ісламу і всіх мусульман, що складається з висловлювань пророка
Магомета, вимовлених ним в Мецці і Медині. Поряд із загальними духовними
положеннями, проповідями, обрядами, вона містить і встановлення нормативно-
юридичного характеру. Сунна - мусульманське священний переказ, що розповідає про
життя пророка і представляє собою збірник норм-традицій, пов'язаних з поведінкою і
висловлюваннями пророка, які повинні служити зразками для мусульман. Иджма -
третє джерело мусульманського права - коментарі ісламу, складені його тлумачами -
докторами мусульманської релігії. Ці коментарі заповнюють прогалини в релігійних
нормах. Остаточне тлумачення ісламу дається в иджме, тому Коран і сунна
безпосереднього юридичного значення не мають. Практики посилаються на збірники
норм, відповідні иджме.
Мусульманське право сформувалося в глибокій Середньовіччя і з тих пір
пройшло істотну еволюцію з точки зору розвитку своїх джерел. Характерні риси цього
права - архаїчність, казуистичность, відсутність писаних систематизованих норм
багато в чому згладжені прийняттям у новітній час законів, кодексів - продуктів
діяльності держави.
Інший широко поширеною системою релігійного права є індуське право. Воно
поширюється практично на всіх вихідців з Індії і так само, як мусульманське право,
тісно пов'язане з релігією - індуїзмом. У зміст цієї системи входять обряди, вірування,
ідеологічні цінності: мораль, філософія, які нормативно закріплюють певний спосіб
життя і суспільний устрій. Індуїзм сформувався в давнину - майже дві тисячі років
тому, проте зберіг своє регулююче значення до теперішнього часу. На цій посаді
індуїзм виступає елементом державно-правових відносин сучасного, зокрема,
індійського суспільства. Особливу роль індуське право грає в сферах, де вплив релігії
до цих нір найбільш відчутно - сімейних, спадкових відносинах, кастовий статус
людини і т.д.
Виділення слов'янської правової сім'ї в якості самостійної правової системи має
певну новизну і тому потребує додаткового обгрунтування.
Особливістю наведеного варіанта сукупності правових систем, що включають
самостійну родину слов'янського права, є прагнення відобразити підхід вже відомих
типологій, що виділяють в окрему - слов'янську правову сім'ю, пов'язану зі змінами на
карті сучасної Європи. З представленої класифікації не випадає (на відміну від деяких
сучасних трактувань) правова спільність, утворена країнами в основному
слов'янського етнічного походження, що відносяться свого часу до соціалістичної
правової сім'ї. Звичайно, тут йдеться про держави колишньої соціалістичної
співдружності - СРСР, НДР, СФРЮ, Польщі, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини,
Румунії, які складали, зокрема, на думку французького компаративіста Р. Давида,
особливу сім'ю соціалістичного права.
Підставою для виділення цієї правової спільності як окремої, специфічної
правової сім'ї були, свого часу, соціально-економічні та ідеологічні критерії, які
знаходили концентроване вираження в поняттях "суспільно-економічна формація",
"соціальний лад суспільства", які за допомогою права прагнула затвердити і розвивати
державна (політична) влада названих країн. У традиційній для нашої науки
класифікації правових сімей на сім'ї загального, романо-германського
(континентального), традиційно-звичайного, релігійного і соціалістичного права
використовувалося відразу декілька, досить різнохарактерних критеріїв - від техніко-
юридичних до соціально-економічних та ідеологічних. Така класифікація відповідала
усталеним науковим підходам і головне - державно-правовим реаліям світу. Тому вона
була загальновизнаною в радянській юридичній літературі.
На даний період дана типологія потребує певних уточнень, що випливають з
нової політичної, соціально-економічної та духовної ситуації, що склалася в
правовому світі в зв'язку з розпадом СРСР, європейської соціалістичної системи,
еволюцією суспільно-політичного ладу країн, що входили в зону соціалістичного
права.
Фундаментальні зміни, що відбулися в кінці 1980-х - початку 1990-х рр. в
східноєвропейських країнах, поява на політичній карті світу нових держав -
незалежної Росії, об'єднаної Німеччини, самостійних Чехії, Словаччини, Хорватії,
Македонії, України, Білорусії та інших - свідчить про необхідність теоретичного
аналізу становища, що склалося в правовому просторі колись єдиного соціалістичного
співтовариства Східної Європи .
Головне питання: яка природа національних правових систем країн колишнього
соціалістичного табору? Якими критеріями необхідно користуватися, щоб з
достатньою точністю виразити їх правову природу і співвіднести її зі специфікою вже
наявних правових спільностей?
По суті справи, мова йде про нову політичну, соціально-економічної і,
відповідно - законодавчо юридичної орієнтації держав, що увійшли в смугу свого
соціального оновлення. Ця орієнтація має стратегічно важливе значення для
національних державно-правових систем Росії, України, Білорусії, Молдавії, Грузії,
Казахстану, інших нині незалежних і самостійних держав, їх правових культур.
Тому дане питання вже зараз є великою не тільки теоретичну, а й геополітичну,
ідеологічну, міжнародно-практичну складність. Правовий аспект цієї проблеми в
сучасній юридичній літературі тільки-но починає усвідомлювати і обговорюватися.
Існує точка зору, згідно з якою правові системи країн, що входили в
соціалістичну співдружність, раніше належали до романо-германської правової сім'ї і
тому зараз мова йде лише про їх "повернення" в це співтовариство. Треба сказати, що
на цій позиції заснована зараз офіційна юридична політика переважної більшості
нових держав, включаючи Росію, їх зовнішньополітичні орієнтації, концепції
реформування соціально-економічного укладу.
Однак прийняття даної позиції означатиме, що колишні соціалістичні країни і
перш за все республіки СРСР - нині самостійні держави, повинні поступово (або
якомога швидше) інтегруватися в західний світ: його політику, ідеологію, економіку,
систему духовно-моральних цінностей без урахування особливостей свого
історичного розвитку, що представляється невірним і не очевидним.