Тема 3.

Концепції та принципи адміністративного права

Заняття 2
Теоретичні питання:
1. Класифікації принципів адміністративного права.
У залежності від сфери використання того чи іншого принципу:
- загально-правові — принципи, які використовуються для формування змісту всіх галузей права, мають
всезагальний характер (наприклад, принцип законності, принцип рівності громадян перед законом; принцип
демократизму, принцип гуманізму);
- галузеві; як приклад галузевих принципів саме адміністративного права може бути право приватних осіб на
захист від неправомірних дій публічної адміністрації;
- підгалузеві, інституційні — принципи окремих підгалузей чи інститутів адміністративного права (наприклад,
принцип бути вислуханим в адміністративній процедурі).

У залежності від виду адміністративно-правових норм вирізняють такі види принципів:

- організаційні — визначають засади побудови публічної адміністрації та взаємозв’язків між окремими
органами, наприклад, принцип розмежування політики та адміністрування;
- матеріальні — окреслюють взаємні права та обов’язки публічної адміністрації та приватних осіб, наприклад,
принцип відповідальності держави за шкоду, заподіяну неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів публічної влади;
- процедурні — закріплюють порядок реалізації матеріальних прав та обов’язків суб’єктами адміністративних
правовідносин, наприклад, принцип розумного строку розгляду адміністративної справи.

Принципи Європейського Адміністративного Простору поділяють на такі групи:

1) юридична визначеність (надійність та передбачуваність);
2) відкритість і прозорість;
3) відповідальність;
4) ефективність та результативність.
Уявити взаємодію цих принципів можна таким чином:
— до групи принципів «Юридична визначеність» належать: принцип правової держави; принцип
верховенства права; принцип надійності; принцип передбачуваності; принцип зв’язаності адміністрації
законом; принцип недискримінації; принцип пропорційності; принцип доцільності (обґрунтованості);
принцип процедурної справедливості; принцип своєчасності; ринцип професіоналізму тощо;
— до групи принципів «Відкритість і прозорість» слід віднести принаймні:принцип відкритості на противагу
секретності; принцип прозорості на противагу дискретності; принцип виключності конфіденційного та
секретного характеру діяльності органів публічної влади; принцип набрання чинності тільки після
офіційного опублікування; принцип підлеглості публічних адміністрацій зовнішньому контролю; принцип
обов’язкового обґрунтування та наведення підстав прийнятого рішення особі, чиї права або законні
інтереси зачіпаються у зв’язку із його прийняттям, тощо;
— до групи принципів «Відповідальність» у першу чергу належать: принцип несення відповідальності
органами публічної адміністрації; презумпція вини органу публічної адміністрації у відносинах з
громадянином; принцип відшкодування шкоди органами публічної влади, заподіяної правам і законним
інтересам громадян та ін. осіб; принцип формалізованих процедур з метою уникнення абстрактної

1
відповідальності; принцип примату інтересів людини і громадянина у відносинах з органами публічної влади
тощо;
— до групи принципів «Ефективність і результативність» належать: принцип ефективної адміністрації;
принцип ефективного та результативного виконання європейського законодавства та ін.

Варто підтримати позицію О.М. Юхимюк, що «розвиток суспільних відносин має динамічний характер,
відповідно до цього і принципи не залишаються без змін. У практичній реалізації принципи права скеровують
реалізацію права в потрібному напрямі, підпорядковують її загальновизнаним вимогам та стандартам,
допомагають повною мірою реалізувати задум законодавця, спонукають правозастосовувача діяти не лише у
точній відповідності з буквою закону, а й згідно з його духом».
2. Організаційні принципи (принципи побудови публічної адміністрації)
Принципи – це визначальні ідеї, на реалізацію яких має спрямовуватись адміністративно-правове
регулювання та правозастосування.
Види принципів адміністративного права:
У залежності від сфери використання того чи іншого принципу:
•загально-правові - принципи, які використовуються для формування змісту усіх галузей права, напр.,
принцип законності;
•галузеві або ж stricto sensu принципи адміністративного права, напр., право приватних осіб на захист від
неправомірних дій публічної адміністрації;
•підгалузеві та інституційні - принципи окремих підгалузей чи інститутів адміністративного права, напр.,
принцип бути вислуханим в адміністративній процедурі.

У залежності від виду адміністративно-правових норм:

•організаційні – визначають засади побудови публічної адміністрації та взаємозв’язків між окремими
органами, напр. принцип розмежування політики та адміністрування;
•матеріальні – окреслюють взаємні права та обов’язки публічної адміністрації та приватних осіб, напр.
принцип відповідальності держави за шкоду, заподіяну неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності
органів публічної влади;
•процедурні – закріплюють порядок реалізації матеріальних прав та обов’язків суб’єктами адміністративних
правовідносин, напр. принцип розумного строку розгляду адміністративної справи.

Організаційні принципи адміністративного права

Організаційні принципи (у літературі вживається також термін «інституційні») визначають
засади побудови публічної адміністрації та взаємозв’язків між її окремими суб’єктами.

•ієрархічності або ж субординації

•чіткого розподілу компетенції
•розмежування політики та адміністрування
•деконцентрації
•децентралізації
•субсидіарності

До організаційних належать принципи, які визначають процесуальну діяльність органів (посадових осіб),
судів, уповноважених розглядати індивідуальні адміністративні справи. Це принципи: юрисдикційної
підвідомчості адміністративних справ; рівності учасників адміністративного процесу перед законом;
провадження процесу державною мовою; публічності (офіційності); швидкості та економічності процесу та
ін.

2
Принцип юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ своє законодавче закріплення знаходить
безпосередньо у провадженнях з адміністративного судочинства та у справах про адміністративні
правопорушення. На нашу думку, це один із принципів, який відмежовує адміністративний процес від
управлінської діяльності шляхом чіткого розподілу справ за органами, уповноваженими їх розглядати,
виходячи з того, що державні органи діють в адміністративному процесі у межах закріпленої за ними
компетенції. Отож, чітка регламентація повноважень органів влади (посадових осіб), судів має бути однією із
ознак адміністративного процесу, а не віртуальною узагальненістю діяльності органів влади щодо реалізації
матеріальних норм.

Принцип розгляду адміністративних справ за підвідомчістю має велике прикладне значення. Це, по-перше,
розвантаження судових органів від невластивих для них справ шляхом їх вирішення в адміністративному
порядку, в тому числі й значної частини справ про адміністративні правопорушення; по-друге,
адміністративні справи розглядаються компетентними органами, які найбільш обізнані в тій чи іншій справі і
можуть прийняти кваліфіковане рішення; по-третє, відбувається певна спеціалізація з розгляду справ з
урахуванням рівня кваліфікації, обсягу повноважень, сфери діяльності, системи і структури побудови органів
влади тощо. У провадженнях з адміністративного судочинства розрізняють: а) предметну підсудність,
правила якої дозволяють визначити, який адміністративний суд буде розглядати справу за першою
інстанцією; б) територіальну підсудність, яка дозволяє розмежувати предметну компетенцію
адміністративних судів одного рівня залежно від місця розгляду справи; в) інстанційну підсудність, яка
дозволяє розмежувати компетенцію адміністративних судів різного рівня (статті 18 – 21 КАСУ).

3. Матеріальні принципи (принципи відносин між публічною адміністрацією та приватними особами)

Матеріальні принципи , застосовуються до органів публічної влади під час вирішення ними питань, що мають
вплив на права та інтереси людей, які проживають на певній території або працюють у сферах, що підлягають
їхньому адмініструванню або в яких органи публічної влади надають публічні послуги. Окреслені принципи
стосуються якості адміністративних рішень. Вони відображають ключові елементи верховенства права
(об’єктивність, безсторонність, законність) і соціальну потребу в повністю прозорому й заохочувальному до
участі середовищі у відносинах між суспільством та органами публічної влади.
Принцип 1 — Законність і відповідність законній меті
Органи публічної влади мають діяти відповідно до закону і в межах повноважень, визначених законом, в
іншому випадку вони ризикують ухвалити незаконні адміністративні рішення або вийти за межі своїх
повноважень. Для запобігання свавільності в діях органів публічної влади вони мають діяти об’єктивно та
безсторонньо. Ніхто не має отримувати блага від незаконної поведінки органів публічної влади.
Мотиви здійснення органами публічної влади власних повноважень мають відповідати мотивам, з якими ці
повноваження були надані законом.
Джерела права, що регулюють цей принцип, залежатимуть від правової системи кожної держави, але
здебільшого посилатимуться на конституцію держави, законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти.
Застосовними є також рішення й приписи національних судів та/або загальні принципи права. Інструкції
адміністративних органів можуть також бути джерелом права тією мірою, якою на них можуть посилатися
національні суди. Звичаєві та договірні норми міжнародного права також матимуть значення в тих
юрисдикціях, у яких вони мають силу джерела права. Європейська конвенція з прав людини є ключовим
джерелом права для держав — членів Ради Європи.

Принцип 2 — Рівність

3
Органи публічної влади не повинні прямо чи непрямо проявляти дискримінацію до осіб. Принцип рівності
вимагає однакового ставлення до осіб, які перебувають в аналогічних ситуаціях. Це означає, що будь-яке
передбачене законом право має бути доступне всім особам без дискримінації за ознаками статі, раси,
кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціаль ного походження,
належності до національної меншини, майнового стану, факту народження або за іншими ознаками, якщо
таку відмінність у ставленні неможливо об’єктивно виправдати. Аналогічно органи публічної влади не
можуть дискримінувати осіб за будь-якою з наведених ознак (стаття 1 Протоколу № 12 до Європейської
конвенції з прав людини).
Принцип 3 — Об’єктивність і безсторонність
Під час ухвалення рішення орган публічної влади має враховувати всі обставини справи, що стосуються того
чи іншого адміністративного рішення, з наданням кожній обставині відповідної оцінки.
На процес ухвалення адміністративного рішення не повинні впливати індивідуальні інтереси або упереджене
ставлення публічного службовця, який ухвалює таке рішення. Слід уникати навіть будь-яких проявів
упередженості.
Органи публічної влади зобов’язані забезпечувати безстороннє виконання своїх обов’язків посадовими
особами незалежно від їхніх особистих переконань та інтересів. Жодний публічний службовець не повинен
брати участі в ухваленні адміністративних рішень, які стосуються його або її власних фінансових чи інших
індивідуальних інтересів або інтересів його або її сім’ї, друзів чи опонентів. Він або вона не повинні бути
залучені до процесу оскарження ухваленого ним або нею адміністративного рішення. Можуть виникнути й
інші обставини, котрі здатні порушити його або її безсторонність, наприклад, у справі щодо своїх «друзів або
опонентів», до яких публічний службовець має позитивне або негативне ставлення або з якими ця посадова
особа має тісні стосунки (наприклад, колишній чоловік/колишня дружина).

Принцип 4 — Пропорційність
Заходи, вжиті органами публічної влади для виконання своїх повноважень, не повинні бути надмірними
стосовно впливу на права й інтереси осіб і мають бути необхідними та застосовуватись тою мірою, якою
вимагається для досягнення бажаної мети.
Принцип 5 — Юридична визначеність
Юридична визначеність так само вимагає, щоб закон був зрозумілим, чітким і передбачуваним для того, щоб
особи розуміли, якої поведінки очікують від них органи публічної влади і чого вони можуть очікувати від
органів публічної влади. Те, як органи публічної влади застосовують закон, є фундаментальною основою для
формування довіри суспільства. Кожен повинен мати можливість правомірно довіряти органам публічної
влади для того, щоб регулювати свою поведінку, виходячи з чіткого розуміння того, як діють органи публічної
влади. Тому органи публічної влади повинні бути послідовними в ухваленні рішень і не діяти у свавільний
спосіб.
Принцип 6 — Прозорість
Принцип прозорості зобов’язує публічну адміністрацію таким чином організувати своє функціонування, щоб
процеси та належне інформаційне забезпечення були доступними приватним особам для ознайомлення. Це
може досягатися шляхом інформування суб’єктами публічної адміністрації населення через засоби масової
інформації, офіційні веб-сайти, інформаційні стенди тощо про поточні справи, заплановані заходи та прийняті
рішення.
Прозорість діяльності суб’єктів публічної адміністрації має сприяти підвищенню її ефективності, оскільки вона
надає учасникам відповідних відносин можливість краще оцінити контекст рішень, які приймаються, що
призводить до підвищення рівня їх передбачуваності. Надаючи достатній обсяг інформації про діяльність
суб’єктів публічної адміністрації, держава створює додатковий механізм підвищення довіри до їх дій та
рішень.
4
Принцип 7 — Приватність і захист персональних даних
Органи публічної влади повинні забезпечити населенню доступ до персональних даних, щоб особи мали
можливість дізнаватися, як обробляються їхні персональні дані, про точність і достовірність таких даних, а, за
потреби, мали можливість реалізувати інші права, такі як право на виправлення або вилучення даних.
Органи публічної влади повинні вживати належних заходів безпеки для захисту персональних даних, які є в
їхньому володінні, від таких ризиків, як випадковий або несанкціонований доступ до персональних даних, а
також їхнє знищення, втрата, використання, зміна або розкриття.
4. Процедурні принципи (принципи, яких визначають порядок прийняття рішень та вчинення дій публічною
адміністрацією).
Процедурні принципи застосовуються до процесів ухвалення рішень, коли органи публічної влади вирішують
питання, котрі зачіпають права й інтереси людей, що живуть або працюють у сферах, у яких ці органи
публічної влади здійснюють адміністрування або надають публічні послуги. У більшості випадків для
прийняття рішення або надання послуги особи звертаються з письмовим запитом або із запитом через
онлайн-ресурс до органу публічної влади. Процес може бути формальним або неформальним, залежно від
послуги і предмета запиту. Опрацювання запиту залежить від його складності та важливості, зокрема від того,
чи вплине рішення, яке потрібно ухвалити, на інших представників громадськості, організації або бізнес-
структури, і якщо так, то наскільки. Ці процедурні принципи відображають ключові елементи верховенства
права, оскільки вони повинні застосовуватися в демократичному суспільстві, яке захищає права людини.
1. Доступ

Кожен має право на звернення до органів публічної влади стосовно ухвалення рішення щодо питань, які
охоплюються їхньою компетенцією, особливо якщо послуги надаються особам, що мають право на
отримання благ.
Органи публічної влади повинні забезпечувати вільний доступ до інформації щодо їхніх повноважень. Вони
також повинні надавати інформацію про те, як особи можуть подавати окремі заяви, і надавати рекомендації
про те, як заповнювати форми, а також яких процедур потрібно дотримуватися.
2. Участь

Реалізація публічного адміністрування має здійснюватися у тісній співпраці публічної адміністрації та

приватних осіб. Необхідність цього випливає щонайменше з двох статей Конституції України, в яких
зазначено, що: а) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5) та б) громадяни
мають право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38).
Участь осіб (як користувачів публічних послуг) у підготовці та реалізації адміністративних рішень є засобом
зближення громадськості з органом публічної влади. Слід заохочувати до участі громадськість там, де це
можливо, для забезпечення врахування публічних інтересів, але при цьому не створювати умов для розвитку
корпоративізму або надмірного затягування процесу ухвалення рішень. Недотримання принципу участі може
бути виправдано органом публічної влади лише необхідністю здійснення термінових дій.
Участь громадськості може здійснюватися шляхом участі її представників у діяльності спеціальних спільних
комітетів або муніципальних комітетів чи рад. Іншим способом може бути організація щорічних зустрічей за
участю представників постачальників послуг та їхніх споживачів для обговорення питань підготовки або
реалізації адміністративних рішень відповідно до погодженого порядку денного.
3. Право бути почутим

Особи, на яких впливають чи можуть впливати рішення, ухвалені органами публічної влади іншої держави
або юрисдикції (особливо це стосується органів публічної влади в транскордонних або прикордонних
районах), повинні без дискримінації мати можливість брати участь і реалізовувати своє право бути почутими
в межах відповідної адміністративної процедури, яку проводить орган публічної влади цієї держави або
юрисдикції.
5
4. Строки

Органи публічної влади повинні ухвалювати рішення у строки, установлені національним законодавством,
або в розумні строки, забезпечуючи у такий спосіб юридичну визначеність для всіх сторін. Якщо
адміністративну процедуру здійснюють поетапно, то важливо, щоб кожен етап було завершено
якнайшвидше, а остаточне рішення ухвалено упродовж розумного строку від самого початку процесу. Цей
принцип застосовують незалежно від того, чи ініціює таку адміністративну процедуру сам орган публічної
влади або конкретна особа. Розумний строк залежить від характеру ухваленого рішення та адміністративної
процедури, що застосовується. У всіх випадках установлені органами публічної влади строки повинні
відповідати принципам належного адміністрування.
Якщо встановлено конкретні строки, то вони можуть бути застосовані на кожному етапі адміністративної
процедури, наприклад, строки подання заяв, надання підтверджувальних документів або відповідей на
запити органу публічної влади чи інших осіб, яких стосується запропоноване рішення. Для того щоб заохотити
орган публічної влади оперативно реагувати на звернення осіб, у національному законодавстві необхідно
встановити строки, протягом яких необхідно ухвалити рішення, негативне чи позитивне, і передбачити
внутрішній або судовий контроль у випадках, якщо орган публічної влади не відповідає на звернення або не
ухвалює рішення.
5. Представництво та допомога

Якщо орган публічної влади має намір відхилити звернення певної особи чи допускає ймовірність його
відхилення повністю або частково, він повинен надати цій особі можливість залучити свого представника чи
іншим способом отримати допомогу у відстоюванні своєї позиції, особливо якщо адміністративне рішення
може прямо і негативно вплинути на її права чи інтереси.

6. Форма адміністративних рішень та повідомлення про них

Форма адміністративного рішення і спосіб повідомлення про нього мають особливо важливе значення в
контексті офіційних рішень, які ухвалюються органами публічної влади. У більшості правових систем
адміністративне рішення, про яке не було належним чином повідомлено, вважається чинним, але до
моменту повідомлення відповідної особи не має юридичної сили відносно цієї особи.
Адміністративне рішення повинне містити аргументи його ухвалення, оскільки вони є основою для перегляду
компетентним адміністративним органом або органом судової влади. Орган публічної влади повинен надати
свою аргументацію, продемонструвати, що він діяв у межах наданих йому юридичних повноважень, а також
довести, що рішення ухвалено обґрунтовано, а не у свавільний спосіб
7. Право на оскарження

Кожен має право вимагати судового перегляду будь-якого адміністративного рішення, що безпосередньо
впливає на його права та інтереси, як по суті, так і щодо правомірності прийняття оспорюваного рішення.

Контрольні запитання:
1. Які основні критерії застосовуються для класифікації принципів адміністратвного права?
6
При класифікації принципів використовують такі критерії:
 у залежності від сфери використання того чи іншого принципу
 у залежності від виду адміністративно-правових норм

2. Які ви можете назвати організаційні принципи адміністратвиного права?

Це принципи: юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ; рівності учасників адміністративного
процесу перед законом; провадження процесу державною мовою; публічності (офіційності); швидкості та
економічності процесу та ін.
До організаційних належать принципи, які визначають процесуальну діяльність органів (посадових осіб),
судів, уповноважених розглядати індивідуальні адміністративні справи.

3. Назвіть основні процедурні принципи, яка їх роль у здійсненні публічного адміністрування?

Процедурні принципи закріплюють порядок реалізації матеріальних прав та обов’язків суб’єктами

адміністративних правовідносин.

 доступності публічної адміністрації

 забезпечення участі приватних осіб в адміністративній процедурі
 забезпечення права приватних осіб на представництво
 виправданий (розумний) строк для прийняття адміністративного рішення
 справедливість та виправданість плати за адміністративне рішення
 простота та зрозумілість адміністративного рішення
 обґрунтованість адміністративного рішення
 обов’язок повідомлення про прийняте адміністративне рішення
 належне виконання адміністративних рішень
 обмеження зміни та скасування адміністративних рішень
 забезпечення адміністративного та судового оскарження рішень

4. Що означає принцип ефективності у діяльності публічної адміністрації?

Принцип ефективності полягає в тому, що публічне адміністрування має бути ефективним й своєчасним,
таким, що забезпечує все, що потрібне, на підставі чітких завдань, оцінки майбутнього впливу та у випадках,
де це можливо, – попереднього досвіду. Реалізація принципу ефективності також залежить від упровадження
політики ЄС на пропорційній основі та від того, чи рішення ухвалюються на найбільш доречному рівні.
5. Розкрийте зміст принципу безсторонності (неупередженості) органу публічноїадміністрації;
Судовий розгляд справи повинен здійснювати суддя, який не має особистої заінтересованості у справі і
спроможний виконати роль безстороннього арбітра, який вирішує юридичну справу незалежно,
підкоряючись лише закону. Функції суду і сторін організаційно й функціонально розмежовані. Суд не повинен
ставати на сторону учасника процесу, а має захищати закон і сприяти припиненню його порушення. Якщо
суддя якось заінтересований у предметі судового розгляду, або знаходиться у будь-яких стосунках з однією зі
сторін, або існують інші підстави поставити під сумнів об'єктивність судді при розгляді судової справи, він
особисто зобов'язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді. Право заявити відвід судді
є в кожної сторони по справі Судова справа повинна бути розглянута об'єктивно, на підставі закону, щоб
жодні уподобання чи особисті погляди судді не змогли стати на заваді винесенню
6. Які ознаки характеризують принцип недискримінації?

7
ЗУ Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні Стаття 2. Принцип недискримінації у
законодавстві України
1. Законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних
ознак:
1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;
2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;
3) повагу до гідності кожної людини;
4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

7. Як Ви вважаєте, чи можна скасувати рішення публічної адміністрації, покликаючись на порушення

принципів адміністративного права? Відповідь обгрунтуйте.
Акти, що видаються органами публічної адміністрації, повинні відповідати ряду вимог. Правовий акт
публічної адміністрації повинен прийматися у суворій відповідності до вимог законності.
Основні вимоги законності, що пред’являються до актів публічного адміністрування, полягають у наступному.
1. Правові акти публічного адміністрування мають бути юридично обґрунтовані. Тобто недостатньо одного
лише посилання на той чи інший закон, необхідно, щоб ці акти відповідали меті, яка передбачена законом
або іншим юридичним актом вищестоящого органу. Юридична обґрунтованість актів публічного
адміністрування передбачає також їх видання в межах компетенції відповідного суб’єкта публічної
адміністрації, з дотриманням обсягу повноважень і територіальних меж діяльності.
2. Правові акти публічного адміністрування мають бути економічно обґрунтовані, тобто прийматися з
урахуванням економічних наслідків прийнятих рішень, вибір на цій основі найбільш оптимального їх
варіанту, який визначається не лише державними потребами та інтересами, а й можливостями резерву
виконавців.
3. Правові акти публічного адміністрування мають видаватися в установленому порядку. Наприклад, акти
колегіальних органів мають обговорюватися на засіданнях цих органів за наявності кворуму. Без
виконання цієї вимоги акти є незаконними.
4. Правові акти публічного адміністрування мають бути видані за встановленою формою і підписані
посадовими особами. Форма акта (структура його складових частин, реквізити) активно взаємодіє зі
змістом. Так, вимога мотивувати рішення у справі змушує суб’єкта владних повноважень ґрунтовно
вивчити причини, що зумовили прийняття акта. Вимога підпису акта визначає відповідальність суб’єкта за
його зміст. Отже, питання про дотримання форми акта — це не технічне питання, а суттєвий фактор
правильного вирішення адміністративної справи.
5. До актів публічного адміністрування висуваються також вимоги організаційно-технічного характеру,
відповідно до яких акти покликані забезпечити конкретний оперативний правовий вплив. В таких актах
повинні бути чітко визначені конкретні завдання (права та обов’язки), їх реалізатори, терміни, форми і
методи вирішення завдань. Акти публічного адміністрування повинні видаватися своєчасно і з тих питань,
які саме в даний момент потребують вирішення за допомогою правових засобів; відповідно до
особливостей окремих місцевостей, галузей впливу, специфіки завдань тих чи інших органів і посадових
осіб. При цьому повинні враховуватися конкретні умови роботи виконавців, їх реальні можливості.
6. Не останнє значення для ефективності актів публічного адміністрування має стиль його викладу, чіткість і
зрозумілість мови. Текст нормативного правового акта викладається лаконічно, простою і зрозумілою
мовою, що виключає різне тлумачення норм, з дотриманням офіційно-ділового стилю літературної мови і
юридичної термінології. Ця вимога, по суті, спрямована на забезпечення правильного тлумачення і
однакове розуміння і застосування актів публічного адміністрування. Нормативні правові акти повинні
бути внутрішньо узгодженими, логічно побудованими і відповідати нормотворчої техніці.
За порушення вимог законності акти публічного адміністрування можуть бути визнані неправомірними, і,
залежно від характеру порушень, не породжувати юридичних наслідків з моменту їх прийняття; виявитися
заперечними, тобто такими дефектними актами, які обов’язкові до виконання, але можуть бути
оскаржені заінтересованими органами чи особами у судовому або адміністративному порядку.

8
8. Чи мають принципи адміністравтиного права практичне значення та застовсування? Відповідь
обгрунтуйте.
Адміністративне право виконує свою регулятивну роль, керуючись основними принципами, на базі яких
здійснюється практична реалізація виконавчої влади компетентними органами держави. При цьому
основоположне значення мають ті з них, які закріплено в Конституції України. Важливість принципів
адміністративного права полягає в тому, що вони створюють передумови для формування та розвитку
сучасної адміністративно-правової науки, ефективної нормотворчості та дієвого правозастосування. Принцип
є підґрунтям права, він виступає активним центром, спроможним виконувати провідну і керуючу роль у
формуванні та розвитку адміністративного права.
Завдання:
1. Визначте, які принципи адміністративного права порушені у наведених
• a) незаконна заборона мирного зібрання;
Принцип пріоритету прав і свобод громадян

• b) утворення органу виконавчої влади відповідно до Указу Президента України;

Законність

• c) надання незаконних пільг та переваг симпатикам провладної політичної партії;

Принцип рівності громадян перед законом

• d) пріоритет політичної доцільності над правами людини;

Принцип пріоритету прав і свобод громадян

• e) застосування методу катування в роботі правоохоронних органів;

Принцип пріоритету прав і свобод громадян

2. Визначте правову основу перелічених принципів адміністративного права:

1. пропорційності; Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина випливає з положень ст. З
Конституції України: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність є найвищою соціальною цінністю. Цей
важливий принцип зумовлює такий характер взаємовідносин людини і держави, за якого остання повинна
спрямовувати свою діяльність на втілення в життя конституційних прав і свобод громадян. Тобто принцип
пріоритету прав і свобод людини і громадянина полягає у створенні таких умов, за яких кожна особа могла б
самостверджуватись як гідний член суспільства.
2. законності; Принцип законності слід розглядати як утвердження верховенства вимог і положень
Конституції та законів України в ході адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. У
французькому адміністративному праві принцип законності в загальній формі визначається як зв'язаність
адміністрації законом. Цей принцип складається з двох елементів: обов'язку діяти відповідно до закону й
обов'язку виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону. Тобто законність полягає в сукупності
обов'язків, дозволів і заборон. Однак такий підхід до розуміння суті законності видається однобічним і
вузьким.
Принцип законності означає, що всі органи виконавчої влади, як й інші державні органи, утворюються
відповідно до закону, який також наділяє їх відповідними повноваженнями. Не може бути повноважень поза
законом. Окрім цього, надалі повноваження повинні здійснюватися у межах і в спосіб, визначені законом.
Тобто рішення і дії мають бути пройняті ідеологією панування законності при неухильному дотриманні прав і
свобод громадян, законних інтересів усіх учасників адміністративних правовідносин.
3. демократизму; Принцип демократизму нормотворчості та реалізації права виявляється в можливості
громадян як безпосередньо, так і через своїх представників, різні організації брати участь у формуванні
правової політики, в управлінні справами держави. Демократизм виявляється в розширенні повноважень
9
органів місцевого самоврядування. Його можна вважати формою забезпечення прав і свобод громадян і
одночасно методом управління й пошуку компромісу, поєднання свободи та порядку в дотриманні прав і
свобод громадян.
4. рівності громадян перед законом; Принцип рівності громадян перед законом виявляється в тому, що не
може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних переконань, соціального
походження та іншими ознаками. Всі громадяни мають рівні права й обов'язки у сфері адміністративно-
правових відносин: право на державну службу, на освіту, обов'язок відповідати за адміністративні
правопорушення. Цей принцип має забезпечувати однакові “стартові” умови кожному громадянину для
самореалізації в суспільстві.
5. взаємної відповідальності держави і людини. Принцип взаємної відповідальності держави і людини
означає, що держава і особа пов'язані взаємно кореспондуючими правами і обов'язками. Порушення однією
із сторін своїх адміністративно-правових обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність. Зокрема,
держава зобов'язана відшкодувати людині завдану їй матеріальну і моральну шкоду (ст. 56 Конституції
України).

3. З поданого переліку виберіть процедурні принципи, відповідь (вибір) обґрунтуйте:

1. рівність учасників процесу перед законом і судом;
2. обґрунтованість;
3. професіоналізм працівників адміністративного органу;
4. доброчесність;
5. пропорційність;
6. закритість процесу;
7. презумпція правомірності дій адміністративного органу;
8. своєчасність і розумний строк.

Матеріальні :
Матеріальні – окреслюють взаємні права та обов’язки публічної адміністрації та приватних осіб,
1. рівність учасників процесу перед законом і судом;
4. доброчесність;
5. пропорційність;
6. закритість процесу;

Процедурні закріплюють порядок реалізації матеріальних прав та обов’язків суб’єктів адміністративних

правовідносин :
2. обґрунтованість;
3. професіоналізм працівників адміністративного органу;
7. презумпція правомірності дій адміністративного органу;
8. своєчасність і розумний строк.

4. У постанові від 13 лютого 2019 року Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18, із
посиланням на положення ст. ст. 1, 8, 92 Конституції України, а також на ст. 9 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або
множинного тлумачення прав та обов’язків особи в національному законодавстві, наявність у національному
законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері
пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов’язані застосувати підхід, який був би найбільш
сприятливим для особи. Чи можна даний висновок відносини до матеральних принципів адмінітратвиного
права? Яких саме? Відповідь обгрунтуйте

10
 Тема 4. Джерела адміністративного права
1. Поняття джерел адміністративного права та їх класифікація.
Джерела адміністративного права – зовнішні форми встановлення і вираження адміністративно –правових
норм – акти правотворчості державних органів та організацій , прийняті в межах встановленої
законодавством компетенції , а також міжнародні угоди і мвжнародно – правові акти, ратифіковані Україної.
Ознаки джерел адміністративного права :
- Офіційність
- Загальнообов’язковість
- Нормативність
- Регулювання відносин у сфері організації та функціонування публічної адміністрації
- Формально виражені
- Багаторазовість застосування

До джерел адміністративного права відносять:

– національні джерела адміністративного права – Конституцію, інші закони України та підзаконні
нормативно-правові акти;
– міжнародні джерела адміністративного права – міжнародні договори; акти органів міжнародних
організацій;
– неформалізовані джерела адміністративного права – норми природного права – загальні принципи права;
звичаї та традиції; норми моралі;
– судові рішення (судові прецеденти) – рішення Конституційного суду України та Верховного Суду України,
Європейського Суду з прав людини, інших міжнародних судових установ

У системі джерел адміністративного права вихідну роль відіграє Конституція України, що є Основним Законом
Української держави. У ній визначаються права, свободи, які має забезпечити громадянам публічна
адміністрація, її система, найважливіші положення щодо організації її діяльності. Конституційно-правові акти
встановлюють правовий статус громадян, закріплюють їх участь у громадських об’єднаннях, в управлінні
державними та громадськими справами, обов’язки й відповідальність посадових осіб, найважливіші способи
зміцнення законності та правопорядку в публічному управлінні

2. Конституція України у системі джерел адміністративного права.

У системі джерел адміністративного права вихідну роль відіграє Конституція України, що є Основним Законом
Української держави. У ній визначаються права, свободи, які має забезпечити громадянам публічна
адміністрація, її система, найважливіші положення щодо організації її діяльності. Конституційно-правові акти
встановлюють правовий статус громадян, закріплюють їх участь у громадських об’єднаннях, в управлінні
державними та громадськими справами, обов’язки й відповідальність посадових осіб, найважливіші способи
зміцнення законності та правопорядку в публічному управлінні
Адміністративно-правові приписи, що містяться в Конституції України, можна поділити на чотири групи, що
визначають права, свободи й обов’язки фізичних та юридичних осіб приватного права у сфері публічного
адміністрування; основи організації та функціонування органів публічної адміністрації; порядок формування
та засади діяльності органів публічної адміністрації; адміністративно-територіальний устрій України

11
Конституція України буде джерелом адміністративного права у частині тих норм (частин, пунктів, підпунктів
тощо), які:
• закріплюють права приватних осіб (ст.ст. 24, 26, 32, 38, 40 тощо);
• визначають обов’язки приватних осіб у сфері публічного адміністрування (ст.ст. 66, 67, 68);
• встановлюють обов’язки суб’єктів публічної адміністрації (ч. 2 ст. 19, ч. 1 ст. 40, ч. 2 ст. 86 тощо);
• визначають організаційну побудову органів публічної влади (ст.ст. 118, 140, 141 тощо);
• закріплюють повноваження суб’єктів публічної адміністрації (ст.ст. 106, 113, 119 тощо).

Отже, Конституція України є джерелом адміністративного права, її норми мають пряму дію, одночасно є
основою побудови системи інших джерел адміністративного права щодо формування, розвитку та уточнення
спеціальних принципів, функцій, форм і методів адміністративної діяльності й адміністративних процедур
забезпечення публічних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина публічною адміністрацією,
державного й загалом публічного інтересу суспільства.

3. Міжнародні договори України, акти Ради Європи та Європейського Союзу як джерела

адміністративного права
Відповідно до ст. 3 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» такі договори
укладаються Президентом України або за його дорученням – від імені України; Кабінетом Міністрів України
або за його дорученням – від імені уряду України; міністерствами та іншими центральними органами
виконавчої влади, державними органами – від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої
влади, державних органів.
В Україні сьогодні діють чимало міжнародних договорів, норми яких мають застосовуватися під час
регулювання адміністративних правових відносин, наприклад:
– Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.;
– Європейська конвенція про видання правопорушників від 13 грудня 1957 р.;
– Рамкова конвенція Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату від 9 травня 1992 р.
Юридичні акти Європейського Союзу як джерела адміністративного права в контексті правотворчої
діяльності
Необхідність визнання юридичних актів ЄС джерелами адміністративного права України випливає з положень
Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-
членами від 14 червня 1994 р. та Закону України від 18 березня 2004 р. «Про Загальнодержавну програму
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Відповідно до названих
юридичних актів Україна взяла на себе зобов’язання привести власні закони та інші нормативні акти у
відповідність до законодавства ЄС.
Правотворча та правозастосовна діяльність, яку здійснюють у сферах, що становлять предмет правового
регулювання адміністративного права, ґрунтується на вимогах і положеннях правових актів ЄС. Право ЄС має
два рівні – первинне (ієрархічно вище) та вторинне (похідне).
До первинних джерел права ЄС належать:
установчі договори:
 Конвенція про деякі інститути, спільні для європейських співтовариств (1957);
 Акт Ради про прямі вибори до Європейського Парламенту (1976);
 Єдиний Європейський Акт (1986);
 Маастрихтська угода про Європейський Союз (1992) з його протоколами і деклараціями;
 Амстердамська угода про Європейський Союз з його протоколами і деклараціями (1997);
 Ніццька угода 2001 р.;
 угода про заснування Конституції Європи від 29 жовтня 2004 р.;
 конвенції між державами-членами.
12
До вторинних джерел права належать правові акти інституцій ЄС:
1. регламенти – нормативні правові акти загального характеру. Вони є обов’язковими у всіх своїх
елементах для всіх суб’єктів права ЄС і є актами прямої дії для країн-учасниць ЄС, тобто підлягають
застосуванню владою та судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала певна
держава за їх ухвалення. Усі регламенти підлягають обов’язковій публікації в офіційному органі ЄС – Journal
offіcіal – і набирають чинності, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після опублікування.

Наприклад: Регламент (ЄС) № 853/2004 Європейського Парламенту і Ради від 29 квітня 2004 р., що
встановлює спеціальні гігієнічні правила для харчових продуктів тваринного походження; Регламент Комісії
(Євроатом) № 944/89 від 12 квітня 1989 р., яким установлюються максимально припустимі рівні
радіоактивного зараження другорядних продуктів харчування після ядерної аварії чи будь-якого іншого
випадку радіологічного надзвичайного стану;
1. директиви, – головна відмінність яких від регламенту полягає в тому, що в директиві зазвичай
вказуються мета й результати, яких має бути досягнуто, однак національній владі надається право самій
визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута.

Наприклад:
– Директива Ради 92/50/ЄЕС від 18 червня 1992 р., що координує розміщення державних замовлень у сфері
послуг;
– Директива Ради 93/36/ЄЕС від 14 червня 1993 р. щодо процедур координування укладання державних
контрактів на постачання товарів;
– Директива Ради від 21 грудня 1989 р. про координацію законів, підзаконних актів та адміністративних
положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання
державних робіт (89/665/ЄЕС);
2. рішення Ради або ЄК (Європейської Комісії), відмітна риса яких полягає в тому, що це акти
індивідуального, а не загального характеру.

Будучи обов’язковими для своїх адресатів, вони здебільшого стосуються спеціальних, вузьких, часто
технічних питань і обов’язкові тільки для тих суб’єктів, яким вони адресовані. До того ж адресатом не
обов’язково має бути держава – це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні
особи. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб’єктам, яких вони
безпосередньо стосуються і які постають як виконавці відповідних розпоряджень.
Такими правовими актами є:
– Рішення Комісії від 22 грудня 1972 р. про вирівнювання цін для продажу вугілля на спільному ринку (ОВ L
297, 30/12/1972, С. 0045-0047);
– Рішення Комісії від 26 травня 1987 р. про заснування Дорадчого комітету з контрактів на виконання
державних робіт (71/306/ЄЕС) (ОВ L 185, 16.8.1971, С. 15).
Окрім того є багато інших документів, схвалюваних інституціями Співтовариства, – наприклад, меморандуми,
повідомлення, обговорення, програми, керівні вказівки. Ці недоговірні акти описують різноманітні заходи та
процеси, що відбуваються у Співтоваристві. Однак вони можуть мати обов’язкову юридичну силу, якщо,
незважаючи на свою назву, відповідають критеріям, передбаченим договором для обов’язкових правових
актів, а тому теж будуть визнані джерелами адміністративного права.

3. Закони України у системі джерел адміністративного права. Кодифіковані акти як регулятори

адміністративно-правових відносин.
Закони становлять основну за значущістю частину нормативно-правових актів в Україні, адже саме вони
мають регулювати найважливіші суспільні відносини.

13
Закон – це нормативно-правовий акт, що ухвалений Верховною Радою України , регулює найважливіші
суспільні відносини, виражає волю й інтереси Українського народу, має найвищу юридичну силу щодо інших
актів, є загальнообов’язковим та охороняється від порушення всіма засобами держави.
Закони мають вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, що передбачає такі положення:
 ніхто, крім Верховної Ради України, не може їх ухвалювати, змінювати чи скасовувати;
 вони регулюють найважливіші суспільні відносини, що багаторазово повторюються;
 усі інші нормативно-правові акти мають видаватися на основі законів і щодо їх виконання;
 у разі виникнення колізій між нормами Закону й підзаконного нормативно-правового акта діють
норми Закону;
 лише Верховна Рада України може підтвердити або змінити Закон у разі повернення його
Президентом України за відкладного вето.
Виходячи з ч. 2 ст. 19 Конституції України, закони України є основним видом нормативного акта, яким мають
керуватися у своїй діяльності суб’єкти публічної адміністрації.
У системі українського законодавства нараховується велика кількість законів, у тому числі кодексів, які є
джерелами адміністративного права. Принагідно відзначимо, що нині продовжують залишатися чинними ряд
декретів Кабінету Міністрів України , які за своєю юридичною силою дорівнюють законам. Прикладами
юридичних актів такого виду, що є джерелами адміністративного права, варто назвати:
• Кодекс України про адміністративні правопорушення
• Митний кодекс України
• Закон України «Про центральні органи виконавчої влади»;
• Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»;
• Закон України «Про доступ до публічної інформації»
• Закон України «Про державну службу» тощо
Закони як національні джерела адміністративного права класифікуються.
1. За ієрархічним статусом:
– Конституція України (Основний Закон) та конституційні закони, які становлять основу розвитку правової
системи;
– органічні закони, що конкретизують найважливіші положення Конституції України або випливають з її змісту
(напр., Закон України «Про Кабінет Міністрів України»);
– звичайні закони – з інших важливих питань суспільного життя (напр., Закон України від 09.04.1999 р. № 586-
ХІV «Про місцеві державні адміністрації»);
– надзвичайні закони, що ухвалюються з окремих питань, передбачених Конституцією та законами України в
надзвичайних ситуаціях.

2. За спрямованістю норм адміністративного права закони поділяються

на: матеріальні (напр., Закон України від 21.05.1997 р. № 280 «Про місцеве самоврядування в Україні») та
процесуальні (КАСУ).
При цьому особливістю нормативних правових актів у галузі адміністративного права є те, що в багатьох
законах України поєднуються як матеріальні, так і процесуальні адміністративні правові норми (найбільш
слушний приклад –Кодекс України про адміністративні правопорушення ).

5. Підзаконні нормативні акти як джерела адміністративного права.

Підзаконні нормативні правові акти видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.
У теорії адміністративного права існують два підходи до місця і ролі підзаконних нормативних правових актів
у системі адміністративного законодавства.

14
За першим підходом, учені вважають, що публічна адміністрація не має ухвалювати підзаконні нормативні
правові акти, а має зосередити свої зусилля виключно на виконавчій діяльності щодо виконання законів і
видання індивідуальних адміністративних актів персоніфікованого характеру. Незважаючи на теоретичну
правильність зазначеного, досягти такого ідеального стану речей ще не вдавалось у жодній країні світу.
Потреба забезпечення ефективного і своєчасного виконання виконавчих функцій, усунення прогалин у
законах об’єктивно спонукає публічну владу до розпорядчої діяльності.
Тим самим, відповідно до другого підходу вчені вважають, що публічна адміністрація може ухвалювати
підзаконні нормативні правові акти. Але й вони погоджуються з тим, що обсяг такого регулювання в
стабільній демократичній правовій державі має постійно зменшуватись. А поки вітчизняне суспільство не
досягло такого стану, адміністративне правове регулювання в Україні здійснюється на основі як законів, так і
численних підзаконних нормативних правових актів.
Підзаконні юридичні акти відрізняються від законів рядом особливостей. Так, очевидним є те, що масштаб дії
(предмет) підзаконних актів у будь-якому разі вужчий за масштаб дії законів. Це пов’язано з тим, що предмет
регулювання підзаконних юридичних актів обмежений функціями суб’єктів публічної адміністрації. Різниця
між законами та підзаконними нормативними актами простежується також на рівні суб’єктів їх видання.
Проте із змістовної точки зору або з позиції їх обов’язковості для суб’єктів публічної адміністрації вони мало
чим відрізняються від актів, прийнятих парламентом.
На сьогодні досить велика кількість суб’єктів публічної влади, зокрема суб’єктів публічної адміністрації, мають
право видавати підзаконні акти, які містять норми адміністративного права. Насамперед йдеться про укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази центральних органів виконавчої влади.
Підзаконні юридичні акти, що містять норми адміністративного права, можуть видаватися також місцевими
державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.
Поділ підзаконних нормативних правових актів на види здійснюється за відповідними критеріями.
За суб’єктами видання:
 постанови Кабінету Міністрів України;
 укази Президента України;
 розпорядження голів обласних, районних державних адміністрацій нормативного характеру;
 рішення, нормативні ухвали, звернення органів місцевого самоврядування;
 рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів;
 інструкції, накази (нормативні правові) керівників міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади;
 накази (нормативні правові) керівників управлінь та відділів місцевих державних адміністрацій та
виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів нормативного характеру;
 накази (нормативні правові), інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій при виконанні
ними делегованих державних виконавчих функцій.
За юридичною силою:
 загальні (напр., Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2018 р. № 151 «Про затвердження
Технічного регламенту безпечності іграшок»);
 відомчі (напр., Наказ Міністерства фінансів України від 29.09.2011 №1217 «Про затвердження Кодексу
етики працівників підрозділу внутрішнього аудиту»);
 місцеві (напр., Рішення Київської міської ради від 15 березня 2002 р. №313/1747 «Про затвердження
Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві»);
 локальні (напр., Наказ державного підприємства «Національні інформаційні системи» від 30.12.2016
р. № 543, яким затверджено Порядок особистого прийому громадян на цьому підприємстві).
Отже, підзаконні нормативні правові акти – це вторинні акти, які видаються суб’єктами публічної адміністрації
(у ході розпорядчої діяльності) на підставі закону, відповідно до закону і для його реалізації, з метою
ефективного та своєчасного забезпечення виконавчих функцій.

15
6. Судові рішення у системі джерел адміністративного права: акти Конституційного Суду, Верховного Суду,
адміністративних судів. Практика ЄСПЛ як джерело адміністративного права.
Результат діяльності Конституційного Суду України – висновки та рішення, в яких тлумачаться норми
Конституції та законів України, а також визнаються неконституційними (скасовуються) положення відповідних
юридичних актів. Рішення та висновки Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання.
Відповідно до ст. 7 Закону України від 13 липня 2017 р. «Про Конституційний Суд України»1 до повноважень

Суду належать такі:

 вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
 офіційне тлумачення Конституції України;
 надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока
п’яти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції
України чинних міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної
Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
 надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів України
висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення
на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
 надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах,
визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
 надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроєкту про внесення
змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
 надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою Автономної
Республіки Крим Конституції України або законів України;
 вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативних правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України згідно з частиною другою
статті 137Конституції України;
 вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України (їх окремих
положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому
рішенні в її справі Закон України суперечить Конституції України.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової
практики в порядку і спосіб, визначені процесуальним законом.
Верховний Суд:
 здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як
суд першої або апеляційної інстанції, у порядку, установленому процесуальним законом;
 здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
 надає висновки щодо проєктів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу
суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою;
 надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак
державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради письмове подання про
неспроможність виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров’я;
16
  звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а
також щодо офіційного тлумачення Конституції України;
 забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб,
визначені процесуальним законом;
 забезпечує апеляційні та місцеві суди методичною інформацією з питань правозастосування;
 здійснює інші повноваження, визначені законом.

Під час вибору правової норми, що має застосовуватися до спірних правовідносин, суд зобов’язаний
ураховувати висновки Верховного Суду України, викладені в рішеннях, ухвалених за результатами розгляду
заяв про перегляд судового рішення.
У положеннях ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують у розгляді справ Конвенцію та практику
Європейського Суду як джерела адміністративного права. Наведена норма законодавства є рівною мірою
обов’язковою та важливою як для суду (судді), так і для інших учасників правовідносин – громадян, суб’єктів
публічної адміністрації тощо. Тобто кожен із названих суб’єктів у разі, якщо стикається з потребою
правозастосування, має орієнтуватися у своїх рішеннях та діях на практику Європейського суду з прав
людини. Інакше кажучи, названі особи мають керуватися рішеннями
Європейського суду з прав людини нарівні з національними юридичними актами. У тому разі якщо рішенням
Європейського суду з прав людини певний нормативний акт повністю або частково визнано неправовим,
останній відповідно повністю або частково не застосовується на території України. Рішення Європейського
суду з прав людини, як і рішення Конституційного Суду України можуть змінювати норми національного
права взагалі та норми адміністративного права зокрема.

Контрольні запитання:
1. Які є підходи до визначення (розуміння) джерел адміністративного права?

Джерела адміністративного права – зовнішня форма вираження адміністративних норм прийняті

уповноваженими органами акти правотворчості, які цілком складаються з адміністративно-правових норм чи
містять хоча б одну з таких норм [23, c. 45]; акти державних і муніципальних органів, в яких містяться
адміністративно-правові норми [24, c. 120]; витоки виникнення норм адміністративного права [25, c. 75];
встановлені державою або визнані нею офіційні документальні форми виявлення і закріплення норм права,
що мають загальнообов’язкове або локальне значення [26, c. 99].
Існує ще один підхід до визначення поняття джерел адміністративного права через нормативно-правові акти.
Так, Ю. М. Старилов стверджує, що джерелами адміністративного права є зовнішні форми його вираження,
тобто нормативні акти.
Д. М. Бахрах, М. М. Конін джерелами адміністративного права називають нормативні акти, що містять в собі
адміністративно-правові норми.
Д. М. Овсянко під джерелами адміністративного права розуміє акти органів законодавчої та виконавчої
влади, що містять адміністративно-правові норми, що врегульовують суспільні відносини у сфері виконавчої
влади.
Є спроби поєднати два вищезгадані підходи в одне визначення. М. Б. Смоленський під джерелом
адміністративного права в юридичному значенні розуміє форми вираження адміністративно-правових норм,
тобто ті акти, в яких вони містяться .
Цікавим є підхід до визначення джерел адміністративного права у підручнику “Адміністративне право” С. М.
Братановського та А. А. Мамедова, де наведено одночасно два визначення окремо як джерела
адміністративного права, так і джерел адміністративного права у множині. Наведено загальновживане
визначення джерел адміністративного права – зовнішні форми вираження його правових норм. Проте поряд
із цим подано визначення джерела адміністративного права, під яким розуміють сукупність юридичних
17
засобів закріплення норм адміністративного права, що дозволяють адресатам цих норм користуватись їх
приписами, зокрема ознайомитись з їх реальним змістом.
Джерело: В. Решота
2. Чи є акти вторинного права ЄС джерелами адміністративного права України, наприклад, директиви
ЄС? Чи потребують вони додаткової імплементації у національне законодавство України?

акти вторинного права ЄС :

• директива;
• регламент;
• рішення;
• рекомендація або висновок (soft law);
• джерело права у формі міжнародної угоди;
• загальний принцип права Європейського співтовариства;
• рішення Європейського суду і т. д
Відповідно до положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і європейськими
співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. і Закону України від 18 березня 2004 р. «Про
Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»
джерелами адміністративного права України є юридичні акти Європейського Союзу. Отже, акти вторинного
права ЄС є джерелами адміністративного права України.
3. Чи є джерелом права міжурядові та міжвідомчі міжнародні договори? Чи мають вони пріоритет
застосування щодо підзаконних правових актів?

4. Назвіть форми систематизації адміністративного законодавства. Які адміністративно- правові

інститути потребують систематизації (кодифікації) в Україні.

Основними формами систематизації законодавства, в тому числі адміністративного, є інкорпорація та

кодифікація.
Інкорпорація в ряді випадків може розглядатися в якості проміжної, підготовчої стадії до кодифікації. Разом з
тим, деякі галузі законодавства вимагають тільки інкорпоративної обробки, до того ж далеко не все
законодавство може бути кодифіковане.
Інкорпора́ція (лат. incorporatio — приєднання) — вид систематизації нормативних актів, який полягає у
зведенні їх у збірники, у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або
алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.
Кодифікація — це засіб систематизації нормативних актів, здійснюється шляхом перероблення та зведення
правових норм, що містяться в різних актах, у логічно узгоджений нормативно-правовий акт, який системно і
вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на галузевому рівні.
На відміну від норм деяких галузей права об'єднати всі норми адміністративного права в одному чи навіть у
декількох комплексних (кодифікованих) актах неможливо з об'єктивних причин. Адміністративне право
регулює широке коло суспільних відносин. Його норми містяться у численних актах різної юридичної сили.
Крім того, нормотворчість в управлінській сфері характеризується високим рівнем динамічності, частим
виникненням нових норм, що ускладнює зміст і структуру правового матеріалу і обмежує можливість його
кодифікації. У зв'язку з цим упорядкування адміністративного права можуть здійснювати шляхом видання
кодифікованих актів за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання.

18
Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні планується здійснювати систематизацію
адміністративного права, насамперед, шляхом його кодифікації. Концепцією передбачено, що першим
результатом використання саме цього способу систематизації повинно стати прийняття Кодексу про
адміністративні проступки, Кодексу загальних правил поведінки державних службовців, Адміністративно-
процесуального кодексу та Адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу. Причому норми двох
останніх документів регулюватимуть відносини, пов’язані з оскарженням фізичними та юридичними особами
незаконних рішень, дій чи бездіяльності владних суб’єктів, що свідчить про становлення нового
адміністративного права, орієнтованого на забезпечення реалізації і захист прав громадян.

5. Що таке рекодифікація? Чи потребує рекодифікації адміністративне законодавство України?

Термін “рекодифікація” вживається автором у значенні системних суттєвих змістовних і структурних новацій
чинного кодексу (або групи кодексів та законів), без створення нового.
6. Чи є джерелом адміністративного права правовий звичай, правова доктрина?

Разом з джерелами адміністративного права, які мають форму документа, тобто є формалізованими, слід
виокремлювати і неформалізовані джерела, в яких також можуть міститися норми адміністративного права.
Зазначений вид джерел права взагалі та адміністративного права зокрема протягом багатьох років не
визнавався вітчизняними авторами, проте за сучасних умов розвитку правничої теорії та практики
правозастосування названі джерела права набувають принципового значення.
Одним із джерел адміністративного права є доктрина — «акт-документ, який містить концептуально
оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими з метою удосконалювання законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові» [19]. Іншими словами, доктрина являє собою
наукову працю, що одержала офіційне визнання.
Правова доктрина як джерело права взагалі та адміністративного права зокрема може застосовуватися у
випадках:
• існування прогалин у позитивному праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і
мають велике значення для процесу тлумачення права;
• розроблення проектів нормативних актів та їх прийняття (затвердження);
• прийняття рішень Конституційним Судом України;
• обґрунтування судового та/або адміністративного рішення (вживаючи формулювання «відповідно до такої,
що панує у науковій літературі, думки»)

Нині про норми моралі, традиції та звичаї як джерела права згадується переважно у галузях приватного
права. Так, наприклад, у ст. 7 Цивільного кодексу України2 встановлюється, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Під звичаєм розуміється правило поведінки, яке
не встановлене актами цивільного законодавства, проте є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
7. Що таке «soft law» і чи застосовується воно як джерело права в Україні? (Наведіть приклади у
контексті адміністративного права).

Україна, беручи активну участь у міжнародній та європейській співпраці, будучи членом Організації
Об’єднаних Націй, Ради Європи, а також з огляду на євроінтеграційні наміри має враховувати також юридичні
акти «м’якого права» – інституційні, рекомендаційні норми, що містяться у відповідних джерелах –
документах міжнародних міжурядових організацій.
Такі норми виконують важливу допоміжну роль у становленні або визначенні правничої думки, підготовці й
розробленні договірних міжнародних правових норм, а також внутрішньодержавних юридичних актів. Вони
мають відповідну юридичну силу, незважаючи на свій рекомендаційний (необов’язковий) характер/
Визначальною у формуванні норм «м’якого права» є діяльність ООН, що ухвалила чимало документів
рекомендаційного характеру. До найбільш визначальних джерел «м’якого права», створених ООН, належать:

19
 – Загальна декларація прав людини (1948 р.);
– Загальна декларація про геном людини та права людини (1997 р.);
– Декларація про клонування людини (2005 р.);
– Декларація прав корінних народів (2007 р.).
На рівні Ради Європи до актів «м’якого права» належать рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи,
що є дорадчим органом при Комітеті міністрів та відповідно до ст. 22 Статуту Ради Європи обговорює
відповідні питання в межах своєї компетенції та передає висновки Комітету міністрів у формі рекомендацій.

8. Чи є джерелами адміністративного права акти Верховного Суду?

9. Чи можуть акти правосуддя впливати на систему джерел адміністративного права
Виділено такі ознаки судових рішень як джерел адміністративного права України: мають похідний характер
від нормативно-правових актів та міжнародних договорів; заповнюють правові прогалини, усувають правові
колізії та інші дефекти правового регулювання, зокрема, через застосування аналогії права та аналогії закону;
можуть застосовуватися в інших подібних правовідносинах; конкретизують правову норму, «вди- хають у неї
життя» при застосуванні в конкретній справі; можуть впли- вати на чинність нормативно-правових актів чи їх
окремих положень; є обов’язковими в застосуванні і судами, і органами публічної адміністра- ції; доводяться
до відома громадськості шляхом їх опублікування у відпо- відних виданнях, офіційних інтернет-сторінках, у
Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Завдання:
1. Розмістіть подані нижче джерела адміністративного права у послідовності залежно від їхньої юридичної
сили: Указ Президента України, Наказ міністерства, розпорядження голови обласної державної адміністрації,
Конституція України, рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, закон України, постанова Кабінету
Міністрів України, Конституція Автономної Республіки Крим, розпорядження голови районної державної
адміністрації, постанова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, рішення міської ради, міжнародний
договір, ратифікований Верховною Радою України, рішення селищної ради, постанова Верховної Ради
України.

Розв’язок:

Конституція України, Міжнародний договір ратифікований ВРУ, Закон України, постанова ВРУ, Указ
Президента України, постанова КМУ, Наказ міністерства, Конституція АРК, рішення Верховної Ради АРК,
постанова Ради Міністрів АРК, розпорядження голови обласної державної адміністрації, розпорядження
голови районної державної адміністрації, рішення міської ради, рішення селищної ради.

2. Наведіть по два приклади наступних чинних джерел адміністративного права (випишіть їхню повну назву та
час прийняття (укладення):
 Закон:
1) «Закон України від 9.04.1999 р. № 586-ХІV «Про місцеві державні адміністрації»
2) Закон України від 21.05.1997 р. №280 «Про місцеве самоврядування в Україні»
 міжнародний договір:
1) Рамкова конвенція Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату від 9 травня 1992 р
2) Європейська конвенція про видання правопорушників від 13 грудня 1957 р.
 кодекс;
1) Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984
2) Кодекс адміністративного судочинства від 06.07.2005
 указ Президента України;
1) «Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України»
від 12 березня 1996 року

20
2) «Деякі питання організації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади» від 24 грудня
2010 року
 постанова Кабінету Міністрів України;
1) Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2018 р. № 151 «Про затвердження Технічного регламенту
безпечності іграшок»
2) Постанова Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2019 року №106 «Про затвердження Положення про
систему професійного навчання державних службовців, голів місцевих державних адміністрацій, їх перших
заступників та заступників, посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад»

 розпорядження;
1) Розпорядження Президента України від 18 листопада 2019 року «Про оголошення конкурсу на зайняття
посади заступника Керівника Державного управління справами»
2) Розпорядження Президента України від 24 вересня 2021 року «Про звільнення В.Смаглюка з посади голови
Знам'янської районної державної адміністрації Кіровоградської області»
 наказ;
1) Наказ Міністерства фінансів України від 29.09.2011 № 1217 «Про затвердження Кодексу етики працівників
підрозділу внутрішнього аудиту»
2) Наказ Національного Агенства України з питань державної служби від 11.09.2019 «Про затвердження
Порядку розроблення посадових інструкцій державних службовців категорій "Б" та "В"»
 інструкція;
1) Примірна інструкція діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затверджена Постановою Кабінету Міністрів
України від 17.10.1997 р.
2) Постанова Кабміну від 14 квітня 1997р. №348 «Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями
громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в
установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації»
 правила.
1) Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.1997 р. затверджені Правила надання послуг з
водо-, теплопостачання та водовідведення)
2) Постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 р. № 207 «Про затвердження Правил
реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного
демографічного реєстру»

3. Ознайомтеся з постановою Судді Волноваського районного суду Донецької області від 11.03.2015 р. за
посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/45296714. У цій справі суддя, розглядаючи справу,
посилається на науково-практичний коментар до КУпАП. Яке значення має науково-практичний коментар
як джерело права? Чи може він застосовуватися у судовому правозастосуванні?
Правова доктрина - систему основоположних поглядів правознавців, що визначають стратегічні
перспективи правового розвитку держави, науково обґрунтовують важливі проблеми права з метою більш
ефективного їх вирішення, безпосередньо орієнтують на практичну дію та можуть виступати як регулятор
суспільних відносин.

Визнання правової доктрини джерелом адміністративного права стало об’єктивною необхідністю,

зокрема після набуття чинності КАС

21
 України, який містив чималу кількість абсолютно нових для вітчизняних правозастосовників категорій
(адміністративний договір, суб’єкт владних повноважень, публічна служба тощо), які, однак, треба було
покладати в основу відповідних судових та/або адміністративних рішень. За відсутності законодавчого
тлумачення змісту названих понять суб’єкти правозастосування користувалися правовою доктриною.

Я вважаю, що він наразі не може застосовуватись, бо не є офіційцно закріпленим джерелом

адміністративного права. Проте в теорії можна було б, оскільки науково-практичний коментар укладають групи
досвідчених вчених. До того ж, науково-практичний коментар пояснює, як застосовувати ту чи іншу правову
норму, він не створює нових норм, тому НПК був би гарним джерелом права.

4. Проаналізуйте постанову Великої Палати від 19 вересня 2018 року у зразковій справі № 806/3265/17 за
цим посиланням. Дайте відповіді на питання:
1. Яке значення мають судові рішення Верховного Суду як джерела права?

На підставі проведеного аналізу можемо дійти висновку, що рішення Верховного Суду не є джерелом
права у класичному його розумінні. Постанови Пленуму Верховного Суду хоча формально не є обов'язковими,
проте беруться до уваги судами і часто використовуються як джерело права. При розгляді справ судами вони
повинні враховувати правові висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, а також рішення в
зразкових адміністративних справах. Правові позиції Верховного Суду є обов'язковими для всіх суб'єктів
владних повноважень, що застосовують відповідну норму. Тобто такі рішення мають похідний характер від
норми закону, проте на відміну від джерел переконливого, рекомендаційного характеру, мають враховуватись
у судовому правозастосуванні. Визнання протиправним та нечинними актів суб'єктів владних повноважень
також є похідним від цих актів, хоча й є обов'язковим для всіх осіб, у тому числі й осіб приватного права. Це
дозволяє зробити висновок, що акти Верховного Суду займають особливе місце у системі джерел
адміністративного права.

2. Що означає типова справа в адміністративному судочинстві? Чи є вона взірцем длявирішення інших

однотипних справ? Чи може виступати джерелом права?

Серед новел судової реформи, які спрямовані на єдність правозастосовної практики, на окрему увагу
заслуговує розгляд інститутів, які отримали назву «зразкова справа» та «типова справа». Щоправда, ці
інститути поширюються тільки на адміністративну юрисдикцію та покликані забезпечити ефективність,
передбачуваність та однаковість судової практики в певних відносинах.

Крім того, це має зменшити навантаження на суди, які перевантажені однотипними справами.

Так, типовими адміністративними справами є адміністративні справи, відповідачем у яких є один і той
самий суб’єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), суперечка в яких виникла з
аналогічних підстав, у відносинах, які регулюються одними нормами права і в яких позивачами заявлені
аналогічні вимоги.

При ухваленні рішення по типовій справі, яке відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за
результатами розгляду зразкової справи, суд повинен враховувати правові висновки Верховного Суду,
викладені в рішенні за результатами розгляду зразкової справи (ч. 3 ст. 291 КАС України).

22
 Також суд має право зупинити провадження у справі в разі розгляду типової справи й оприлюднення
повідомлення Верховного Суду про відкриття провадження у зразковій справі – до набуття законної сили
рішенням Верховного Суду.

Отже, відпадає необхідність в апеляційному та касаційному оскарженні рішень, які будуть ухвалені
судами першої інстанції за наслідками розгляду типових справ з урахуванням правових висновків, викладених
у рішенні Верховного Суду, прийнятому за результатами розгляду зразкової справи. Загалом розгляд великої
кількості типових справ помітно прискориться, оскільки судам, які розглядають ці справи, знадобиться менше
часу для прийняття рішень.

Якщо говорити про конкретні категорії справ, то передусім до типових справ можна буде зарахувати
справи щодо пенсійних і соціальних виплат, які мають масовий характер і стосуються однакової категорії
позивачів. Крім того, до типових можна зарахувати адміністративні справи про розмір суддівської винагороди,
які зараз дуже актуальні в суддівському середовищі.

3. Як співвідноситься юридична сила закону і постанови Верховної Ради України?

Закон ВРУ і постанова ВРУ є нормативно-правовими актами, і в ірархії по юридичній силі Закон стоїть
вище, ніж постанова ВРУ.
Прокоментуйте наступний абзац вищевказаної постанови:
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що норми Закону № 5492-VI на відміну від
норм Положення № 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки
звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді
паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який
містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на
отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний
носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України…

При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони
необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і
такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.

4. Чи можна використовувати цю постанову і висновки Великої Палати Верховного Суду у цій

зразковій справі в інших випадках звернення осіб до територіальних органів ДМС України з вимогами
видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з
ненаданням особою згоди на обробку персональних данних, відповідно до Положення про
паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26
червня 1992 року № 2503-ХІІ.

Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в
адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з
вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на
обробку персональних данних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого
Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII.
23
24