Семінар : Адміністративне право

1. Поняття, предмет, метод, система і джерела адміністративного права.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють

суспільні відносини, що виникають у сфері державно-управлінської діяльності
органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого
самоврядування.

Його предметом виступають суспільні відносини, що виникають,

змінюються і припиняються у сфері державного управління.

Метод адміністративного права складається з трьох елементів:  приписів

– покладання прямого юридичного обов’язку чинити певні дії за передбачених
правовою нормою умов; заборон – покладання прямого юридичного обов’язку
не чинити певних дій за передбачених правовою нормою умов та дозволів
чинити певні дії або утриматися від їх вчинення за власним бажанням.

Адміністративне право має власну систему, яка характеризує внутрішню

будову цієї галузі. За загальноприйнятою в теорії права тенденцією,
адміністративне право складається з двох частин: Загальної та Особливої.
Кожна з них включає певні адміністративно-правові інститути.

Джерелами адміністративного права є правові форми виразу

адміністративно-правових норм.

В системі джерел адміністративного можна виділити наступні:

- Конституція України. Для адміністративного права вона має
установчий характер, оскільки містить приписи, вихідні для даної галузі;
- Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984
року;
- Кодекс адміністративного судочинства України;
- інші кодекси України (наприклад, Митний);
- закони України – (Закон України «Про державну службу», Закон
України «Про звернення громадян» тощо);
 - постанови Верховної Ради України;
- укази та розпорядження Президента України; 
- постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим;
- міжнародні договори і міжурядові угоди (ратифіковані Верховною
Радою України) та виконавчі приписи до них;
- акти центральних органів виконавчої влади України та Автономної
Республіки Крим: міністерств, державних комітетів, Головних управлінь;
- акти місцевих державних адміністрацій;
- рішення і розпорядження рад та виконавчих органів місцевого
самоврядування.

2. Суб’єкти адміністративного права.

Під суб’єктами адміністративного права слід розуміти тих учасників

адміністративно-правових відносин (юридичних чи фізичних осіб), які
наділяються певним обсягом повноважень у сфері державного управління, та
здатні реалізовувати надані їм права і виконувати покладені на них обов’язки.
До ознак суб’єктів адміністративного права належать їх:  зовнішня
відокремленість; персоніфікація у суспільних відносинах управлінського типу;
здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з
державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового
регулювання суспільних відносин.

3. Державне управління: поняття, риси, суб’єкти, форми і методи.

Державне управління – це заснована на законі організуюча, юридично-

владна діяльність органів виконавчої влади, яка виявляється у безпосередньому
керівництві соціально-політичним, соціально-культурним та господарським
будівництвом.
 Специфічними рисами державного управління є його загальнодержавний
характер, підзаконний характер, юридично-владний, розпорядчий характер,
організаційний зміст, цілеспрямованість та постійна основа і безперервність.
Державне управління здійснюється спеціально уповноваженими на це
виконавчо-розпорядчими органами держави (суб’єктами управління), до яких
належать: Кабінет Міністрів України; міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади і місцеві державні організації.
Державне управління знаходить свій прояв у наступних формах:
- правових. Це: видання нормативних актів управління (ними
встановлюються загальні правила поведінки, які регламентують однотипні
суспільні відносини у певних галузях і призначені для довгострокового та
багаторазового застосування); видання індивідуальних актів управління, що
вирішують конкретні питання і спрямовані на одноразове застосування щодо
конкретних випадків і ситуацій); укладання адміністративних договорів –
визначених актами адміністративного права угод сторін, одна з яких є носієм
державно-владних повноважень щодо інших; здійснення юридично значущих
дій (державної реєстрації, видання офіційних документів, ліцензування,
складання адміністративного протоколу тощо) та
- неправових. До них належать: проведення організаційних заходів (нарад,
прес-конференцій тощо); здійснення матеріально-технічних операцій
(діловодство, аналіз інформації, оформлення тощо).

Загальні методи – це: контроль (активне втручання суб’єкта управління у

діяльність підконтрольного об’єкта) і нагляд (пасивний метод управління, що
полягає у збиранні потрібних відомостей про діяльність об’єкта управління та її
оцінювання);  прямий вплив (безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт
через наказ) та непрямий (опосередкований) вплив (створення зацікавленості у
об’єктів управління через стимулювання та надання можливості вибору
варіанта поведінки); адміністративні (вплив на об’єкти шляхом
встановлювання їх прав, обов’язків через систему наказів, що спираються на
систему підпорядкування та владні повноваження. При цьому застосовуються
регламентаційні, розпорядчі та нормативні методи) і економічні (система
прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом
запровадження фінансово-економічних законів, встановлення грошово-
кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують
досягнення високих економічних результатів) методи;  регулювання
(визначення загальної політики і принципів її реалізації через різні напрямки
державного фінансування, пільги тощо), керівництво (практичне втілення в
життя загальної політики і принципів у відповідній галузі управління, контроль
та розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів) та управління
(прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного
оперативного характеру);  переконання (метод правового і не правового
характеру, який здійснюється державними і недержавними органами та полягає
у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою
формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів
нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у
державному управлінні є інструктаж, заохочення, критика роботи і поведінки
окремих осіб тощо) та примус (психологічний або фізичний вплив державних
органів на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм).

Адміністративний примус.

Адміністративний примус – визначені нормами адміністративного

права способи фізичного або психологічного впливу уповноважених державних
органів, а у деяких випадках і громадських організацій на фізичних та
юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їхніх
прав, свобод і інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь
у сфері відносин публічного характеру.

4. Державна служба і служба в органах місцевого самоврядування в

Україні.

Державне управління в сучасних умовах не може здійснюватись без

інститутів, які безпосередньо забезпечують виконання його завдань і
створюють умови для реалізації всіма членами суспільства гарантованих їм
прав.
Саме таким інститутом державного управління виступає державна
служба, якою, згідно законодавства, визнається професійна діяльність осіб, що
займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного
виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок
державних коштів. Виходячи з наведеного визначення, можна виділити
наступні ознаки державної служби: вона є різновидом діяльності державної,
яка здійснюється на професійній основі особами, що займають посади в
державних органах та їх апараті; вона спрямована на практичне виконання
завдань і функцій держави; за виконану роботу особи одержують заробітну
платню за рахунок державних коштів.

5. Адміністративне правопорушення (проступок). Адміністративна

відповідальність. Адміністративні стягнення.