1)Поняття та ознаки форм публічного адміністрування

Публічна адміністрація передбачає не тiльки чiтку визначеність i детермінованість її

компетенції, а й наявність чіткого механiзму її реалізації у практичнiй діяльності, який
виражається в певних дiях, якi сприймаються як такi, що мiстять владнi приписи. Вони
являють собою: по-перше, чiтко вираженi в реальнiй дiйсностi вольовi положення держави;
по-друге, дiї, що йдуть вiд конкретних суб’єктiв і відображають публічні iнтереси; по-третє,
дiї, якi реально вiдчувають фізичні та юридичні особи.
Аналiз форм публічного адміністрування свідчить про те, що вони є системним утворення,
компоненти якого тiсно взаємодiють один з одним, проте не є взаємозамiнними. Вони
вiдзначаються помiтною самостiйнiстю й унiверсальнiстю щодо конкретних галузей i сфер
владного впливу. Саме тому, однi й тi самi форми успiшно застосовуються в рiзних сферах
суспільного життя (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична).
Застосування публічною адміністрацією тiєї чи iншої форми багато в чому визначається її
компетенцiєю, характеристиками об’єкта впливу, поставленою метою, прагненням отримати
той чи iнший конкретний результат. Форми публічного адміністрування, як правило,
передбаченi i до певної мiри регламентованi адмiнiстративно-правовими нормами. Вони
найчастiше мiстяться у законах та підзаконних актах, що визначають компетенцію того чи
іншого суб’єкта владних повноважень (положення про той чи iнший орган, посадові
iнструкцiї, правила тощо).
Ступiнь регламентацiї використання форм діяльності публічної адміністрації не перешкоджає
вiльному вибору тiєї з них, яка в данiй ситуацiї є доцiльною, ефективною, найбiльшою мiрою
вiдповiдає поставленим завданням i метi (наприклад, проведення інструктажів замість
видання наказів).
Незважаючи на це, форми публічного адміністрування повиннi вiдповiдати таким вимогам:
• не виходити за межi режиму законностi;
• вiдповiдати компетенцiї суб’єкта публічної адміністрації;
• вiдповiдати змісту його адміністративних зобов’єязань;
• вiдповiдати змiсту i характеру вирiшуваних питань;
• сприяти задоволенню публічного інтересу;
• враховувати особливостi конкретного об’єкта владного впливу.
Форми публічного адміністрування прямо чи опосередковано обумовлені тими юридичними
приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність публічної адміністрації. Вони
закріплюються в Конституції України (ст. ст. 85, 106 та 117), законах (наприклад, «Про
Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеве
самоврядування») та підзаконних актах (положеннях про центральні органи виконавчої влади
тощо). Суб’єкти публічної адміністрації обирають ті форми, які видаються за даних
конкретних умов найбільш виправданими та ефективними. Це означає що в процесі
публічного адміністрування відповідні органи (посадові особи) на основі чинного
законодавства самостійно встановлюють обов'язкові правила поведінки (норми права) з
питань, що віднесені до їх компетенції
Таким чином, під формою публічного адміністрування слід розуміти зовнішньо виражену
дію суб’єктів публічної адміністрації, що здійснюється в рамках їх компетенції для
виконання поставлених перед ними завдань та тягне за собою певні наслідки.
Ознаки форм публічного адміністрування:
• є способом зовнішнього вираження діяльності публічної адміністрації та її посадових осіб;
• залежать від змісту компетенції публічної адміністрації;
• обумовлені реалізацією завдань і функцій суб'єктів владних повноважень (виконання
адміністративних зобов’язань) в рамках їх компетенції;
• в більшості випадків вимагають юридичної регламентації;
• вибір форм діяльності обумовлений специфікою поставленої мети, зумовлює найбільш
ефективний варіант діяльності;
• тягнуть за собою певні наслідки.
Різноманітність форм публічного адміністрування, відмінності в їх характері, юридичній
силі, та меті застосування роблять актуальною проблему їх класифікації.
Так, форми публічного адміністрування можна класифікувати за різними підставами:
• за ступенем юридичного вираження:
а) основні (видання правових актів);
б) похідні базуються на них, тобто різні дії, що тягнуть визначені юридичні наслідки що
мають визначену юридичну спрямованість (реєстраційні, дозвільні, наглядові,
попереджувальні, забезпечувальні дії тощо);
• за досягнутими результатами:
а) позитивне регулювання (затвердження програм соціально-економічного розвитку, видання
положень про органи влади тощо);
б) реакція на негативні явища в публічному адміністрування (застосування заходів
адміністративної відповідальності);
• за спрямованістю:
а) що впливають на суспільні відносини в сфері публічного адміністрування (зовнішні);
б) що впливають на внутрішньо управлінську діяльність структурних підрозділів публічної
адміністрації (внутрішні);
• по колу осіб, на яких вони поширюються:
а) загальнообов’язкові;
б) адресовані конкретним суб’єктам;
• за характером і методам вирішення питань компетенції:
а) процедурні (наприклад, підготовка і ухвалення управлінського рішення)
б) процесуальні (наприклад, в рамках адміністративно-деліктного провадження);
• за суб’єктним складом:
а) односторонні;
б) дво- або багатосторонні (адміністративні договори);
• за суб’єктом ініціативи:
а) ті, що здійснюються публічною адміністрацією за власною ініціативою в силу вимог
закріпленої за ними компетенції;
б) ті, що застосовуються публічною адміністрацією за ініціативи інших суб’єктів (наприклад,
за зверненнями (заявами, скаргами) фізичних та юридичних осіб);
• за умовами застосування:
а) за звичайних умов громадського життя;
б) в умовах надзвичайного стану;
• за юридичним змістом:
а) зобов’язуючі;
б) забороняючи;
в) дозволяючі.
В юридичній літературі існують й інші підстави класифікації форм публічного
адміністрування, проте найбільш поширеними є дві класифікації: по-перше, за значенням
наслідків, які виникають у результаті використання тієї чи іншої форми (наявності правового
ефекту); по-друге, за ступенем правової регламентації процесу їх застосування.
За значенням наслідків, які виникають у результаті використання форм виділяють: а) правові
форми публічного адміністрування; б) неправові форми публічного адміністрування.
До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юридичних
наслідків. Зокрема, видання правових актів, застосування примусових заходів тощо. Такі
форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові
відносини. До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не
мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або
передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається правового акт), або
використовуються за ними (нарада з приводу реалізації правового акта).
За ступенем правової регламентації процесу використання виділяють такі форми публічного
управління:
1 Встановлення норм права (видання нормативних актів публічного адміністрування).
2 Застосування норм права (видання ненормативних актів публічного адміністрування, актів
застосування норм права).
3 Укладання адміністративних договорів.
4 Здійснення реєстраційних та інших юридичне значущих дій.
5 Провадження організаційних дій.
6 Виконання матеріально-технічних операцій.
Перші чотири форми є правовими, решта – неправовими. Саме такий поділ форм публічного
адміністрування найбільш повно відображає діяльність публічної адміністрації, її широту та
специфіку.
Співвідношення публічної влади, публічного адміністрування та адміністративного права
визначається роллю і функціями кожного з цих елементів в системі державного управління.
Давайте розглянемо ці поняття окремо і визначимо їх спільні зв'язки:
Публічна влада - це сукупність повноважень і прав, які належать державі і її органам для
управління суспільством і забезпечення порядку та дотримання законів.
Публічне адміністрування - це система управління державою, її органами та інститутами, яка
включає в себе процеси прийняття рішень, виконання політики, забезпечення послуг
громадянам і здійснення інших адміністративних функцій для забезпечення ефективності та
ефективності державного управління.

Адміністративне право - це галузь права, яка регулює взаємовідносини між державними

органами і громадянами або між державними органами самими серед себе в контексті
виконання адміністративних функцій, прийняття рішень, видавання рішень, а також
забезпечення прав і обов'язків адміністративних органів.
Тепер давайте розглянемо їх співвідношення:
Публічне адміністрування включає в себе діяльність державних органів і апарату держави в
процесі реалізації публічної влади. Однією з основних функцій публічного адміністрування є
забезпечення виконання законів і політики, розроблених на рівні публічної влади.
Адміністративне право регулює діяльність державних органів, які входять в систему
публічного адміністрування. Воно встановлює процедури, процеси та правила, якими мають
керуватися ці органи при виконанні своїх адміністративних функцій, а також визначає права і
обов'язки громадян у їх відносинах з державними органами.
Отже, публічна влада є основним джерелом повноважень для публічного адміністрування, і
адміністративне право визначає правила гри для державних органів, які здійснюють цю
владу. Співвідношення між ними полягає в тому, що публічне адміністрування використовує
повноваження публічної влади, дотримуючись норм і принципів адміністративного права,
щоб забезпечити виконання завдань, передбачених публічною владою, і захист прав громадян
у цьому процесі.
 2)Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, який носить
підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, органів (посадових осіб) щодо практичної
реалізації функцій і завдань держави в процесі регулювання економічної, соціально-
культурної та адміністративно-політичної сфер.
Сутність державного управління проявляється в його необхідності, суспільній обумовленості
і цільовій спрямованості.
Необхідність державного управління випливає з необхідності забезпечення реалізації
політики держави, спрямованої на ефективне використання природних, трудових,
матеріальних, інформаційних ресурсів, гарантування прав і свобод людини.
Громадська обумовленість державного управління пояснюється тим, що його цілі і зміст
залежать, з одного боку, від стану і структури керованого громадського відносини, а з іншого
– від місця і ролі держави в суспільстві, а також від взаємовідносин та характеру діяльності
окремих державних органів.
Цільова спрямованість державного управління означає необхідність досягнення
максимальних результатів при мінімальному використанні матеріальних, трудових,
фінансових та інших засобів.
Ознаки державного управління:
• проявляється за допомогою спільної діяльності людей, організовує їх для такої діяльності у
відповідні колективи та організаційно оформлює;
• ставить перед собою мету впорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення
погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності за допомогою впливу на їх
поведінку (волю);
• виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб’єктом і
об’єктом у процесі реалізації функцій соціального управління;
• є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин;
• має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.
Принципи державного управління – це основоположні ідеї, наукові положення даного
виду державної діяльності. Деякі автори відзначають, що принципи державного управління –
це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою і охарактеризовані у
відповідних поняттях.
Виділяють такі групи принципів державного управління:
а) соціально-політичні (демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави;
рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність;
гласність і врахування громадської думки; об’єктивність). Ця група принципів
характеризується тим, що вона поширюється на всі сфери управлінської діяльності, а самі
принципи закріплюються, як правило, в Конституції України та законах України;
б) організаційні принципи побудови апарату державного управління (галузевої,
функціональний, територіальний). Вони є базою для визначення й розподілу компетенції між
органами державного управління, створюючи, таким чином, єдиний механізм державного
управління, який повинен функціонувати ефективно, не допускаючи паралелізму і
дублювання;
в) організаційні засади функціонування (діяльності) апарату державного управління
(нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської роботи,
відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність). Дана група принципів
спрямована на визначення змісту діяльності конкретних органів державного управління,
забезпечення дієвості управлінських процедур, ефективність управлінських рішень.
Поряд з поділом принципів на групи найбільш часто пропонується їх класифікація на види, а
саме:
а) загальносистемні: об’єктивності державного управління; демократизму державного
управління; правової упорядкованості державного управління; законності державного
управління; поділу влади в державному управлінні; публічності державного управління;
б) структурно-цільові: узгодженості між собою цілей державного управління за основними
параметрами; взаємодоповнюваності цілей, при якій одна мета сприяє іншій;
підпорядкованості приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;
в) структурно-функціональні: диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових
норм і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;
достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого
об’єкта управління за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам
останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об’єктів
управління;
г) структурно-процесуальні: відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської
діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської
діяльності і особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної і
ефективної управлінської діяльності.
Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних
органів щодо забезпечення виконання завдань державного управління. Вони мають
конкретний зміст і здійснюються за допомогою конкретних способів і форм управління.
У юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління. Г. В.
Атаманчук класифікує функції державного управління на внутрішні (управління усередині
державної управляючої системи), зовнішні (вплив державних органів на об’єкти управління),
загальні (що відображають суттєві моменти управління: організація, планування,
регулювання, кадрове забезпечення та контроль), специфічні ( відображають особливий зміст
окремих впливів).
На думку Ю. М. Старілова, функції державного управління класифікуються на два види:
а) функції державного управління як управлінського права. До цієї групи відносяться такі
функції, як: забезпечувальна; інтеграційна; комунікативна; охоронна; організаційна;
правотворча; функція контролю;
б) функції державного управління як основні направлення діяльності органів виконавчої
власті.
Крім вище названих видів, функції державного управління можна класифікувати на наступні:
а) залежно від спрямованості й місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних
органів на об’єкти управління) і внутрішньо-організаційні (управління усередині державного
управлінського апарату);
б) за змістом, характером та обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні.
При цьому слід зазначити, що до загальних функцій відносяться:
• організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління,
регламенти, нормативи, вимоги, відповідальність та ін.);
• прогнозування і моделювання (наукове передбачення, систематичне дослідження стану,
структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів). Прогнозування грає в
державному управлінні важливу роль, оскільки без нього неможливо передбачити наслідки
прийняття того чи іншого управлінського рішення. Моделювання – це створення системи
управління, призначеної для спланованого управління, вирішення завдань і досягнення
поставлених цілей;
• планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів
поетапного контролю за діями об’єкта). Планування – це процес складання, погодження,
затвердження планів в управлінні. Воно відіграє істотну роль у досягненні поставленої мети,
оскільки від якості планування залежить очікуваний результат;
• регулювання (через нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти,
податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.);
• координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління). Координація являє
собою узгодженість діяльності різних державних органів для досягнення спільних мети і
завдань;
Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб’єкта (Президента України,
Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та ін.) Або об’єкта
управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери).
Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних і спеціальних функцій. До них
можна віднести: стратегічне і поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове
забезпечення, керівництво, діагностування та ін.
1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади — Кабінетом Міністрів України
(урядом);
2) рівень центральних органів виконавчої влади — міністерствами, державними комітетами,
центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом;
3) рівень місцевих органів виконавчої влади —
а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації;
б) місцевими органами спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі
як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і
перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям.
Між органами цих рівнів взаємозв’язки будуються на засадах субординації, яка означає
співпідпорядкованість між: органами вищого і нижчого рівнів, наприклад: Кабінет Міністрів
і міністерства або місцеві державні адміністрації; обласна і районна державні адміністрації
та. ін.
Форма державного управління – це зовнішній прояв конкретних дій, які здійснюються
органами державного управління для реалізації поставлених перед ними завдань.
Форми управління покликані забезпечувати найбільш цілеспрямоване виконання функцій
управління і досягнення цілей управління з найменшими витратами сил, коштів і часу; від
форм управління залежить успіх управлінської діяльності.
Органи державного управління та посадові особи в кожному конкретному випадку
вибирають найбільш прийнятну для них форму управлінської діяльності, виходячи з
компетенції, призначення даного органу, його функцій, особливостей конкретного об’єкта
управління і т. д.
Загальноприйнятою класифікації форм управлінської діяльності не існує.
Найчастіше характеризуються такі форми державного управління, як:
– видання нормативних актів управління. До таких актів можна віднести: Порядок ведення
особових справ службовців в органах виконавчої власті, Типовий регламент місцевої
державної адміністрації, Статут Академії правових наук України та ін .;
– видання індивідуальних актів управління. Як правило, це правові акти, які не є джерелами
адміністративного права, проте виступають юридичними фактами, з якими пов’язується
виникнення, зміна та припинення адміністративних правовідносин. Прикладом таких актів
може бути указ Президента України про призначення на посаду міністра;
– укладення адміністративних договорів;
– здійснення юридично значимих дій. Такі дії здійснюються на підставі законів або інших
підзаконних нормативних актів і спрямовані на виникнення певних юридичних наслідків. До
таких дій можна віднести: державну реєстрацію; видання офіційних документів;
ліцензування; складання адміністративного протоколу та ін.;
– проведення організаційних заходів. Організаційні заходи спрямовані на забезпечення
діяльності державного органу як суб’єкта державного управління. До таких заходів можна
віднести: проведення нарад; розробку методичних рекомендацій і вказівок; проведення прес-
конференцій та ін.;
– здійснення матеріально-технічних операцій. Нормальне функціонування державного
органу обумовлено здійсненням низки матеріально-технічних операцій, до яких можна
віднести: діловодство, реєстрацію, оформлення, розсилку документів, аналіз інформації,
підготовку аналітичних та статистичних даних і т. д.
Перші чотири форми державного управління відносяться до правових, оскільки тягнуть
певні юридичні наслідки. Два останні види відноситься до неправових форм управління,
оскільки не зумовлюють настання юридичних наслідків.
Методи державного управління– це сукупність засобів здійснення управлінських функцій
держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.
Особливості методів державно управління:
• реалізуються в процесі державного управління;
• виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є
змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт(індивідуальний чи
колективний);
• в методах державного управління завжди міститься воля держави, виражаються
повноваження владного характеру органів виконавчої влади;
• використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції; мають свою
форму і зовнішнє вираження.
Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні.
Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського
процесу.
1) Контроль і нагляд:
Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта.
Сутність контролю полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних
відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої
діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень
від прийнятих вимог тощо.
Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність
об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і
дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із
застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього
втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.
2) Метод прямого та непрямого (опосередкованого) впливу. Органи державного управління
можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.
Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає
волю відповідного суб’єкта управління.
Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив
через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.
3) Адміністративні й економічні методи:
Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав,
обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні
повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи
конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних
актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади).
Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на
суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення
грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують
досягнення високих економічних результатів.
До економічних методів державного управління відносяться: індикативне планування;
державне регулювання; грошово-кредитна та фінансова політика; конкурентна політика.
Спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на
окремих стадіях процесу управління.
3)Під поняттям «публічна адміністрація» слід розуміти систему органів державної
виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування, підприємства, установи,
організації та інші суб'єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які діють з
метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства в цілому, а також
сукупність цих адміністративно-управлінських дій та заходів, встановлених законом.

З огляду на наведене визначення публічної адміністрації, можливо виділити низку

притаманних їй ознак (властивостей):

1) це певним чином узгоджена і організована система органів;

2) суб'єктом виступає держава в особі органів державної виконавчої влади та виконавчих

органів місцевого самоврядування;

3) складовими елементами системи виступають також державні заклади, організації,

установи;

4) публічна адміністрація спирається на владні повноваження, виконує адміністративно-

управлінські функції;

5) діяльність публічної адміністрації поширюється на все суспільство;

6) метою діяльності виступає забезпечення інтересів як держави, так і суспільства в цілому, а

не окремих громадян і соціальних груп;

7) щодо методів впливу, то окрім комплексу правових, політичних, економічних методів і

засобів (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), застосовується і
примус за допомогою правоохоронних органів.

Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що публічна адміністрація - це певним чином

побудована система органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб'єкти, наділені
адміністративно-управлінськими функціями, які діють з метою забезпечення як інтересів
держави, так і інтересів суспільства в цілому. Публічній адміністрації притаманні
властивості, які відрізняють її від інших державних утворень і які можна побачити у
визначенні даного поняття. Діяльність усіх державних органів базується на певних
принципах, не є виключенням і публічна адміністрація, вона також діє у відповідності до
певних принципів: верховенство права, гуманізм, законність, демократизм, професійна
компетентність, відповідальність тощо

Органи виконавчої влади є ключовими суб'єктами адміністративного права, оскільки їм

належать провідне місце і роль у виникненні й функціонуванні суспільних відносин, що є
предметом адміністративно-правового регулювання.

Класифікація видів органів виконавчої влади можлива за різними критеріями (ознаками).

Зокрема ці органи поділяються на види залежно від:

характеру компетенції (або змісту функцій) - на органи:

- загальної,

- галузевої,
- функціональної або

- змішаної компетенції;

сфери дії - на органи управління:

- економікою,

- соціально-культурним розвитком,

- в адміністративно-політичній сфері; способів прийняття владних рішень - на органи:

- колегіальні та

- єдиноначальні (одноособові) і т. ін.

Найважливіше значення має класифікація видів органів виконавчої влади в Конституції

України.

Вона виділяє за критерієм організаційно-правового рівня наступні види:

1) вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України;

2) центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) - міністерства та інші центральні органи;

3) місцеві органи виконавчої влади - обласні (Київська і Севастопольська міські), районні

державні адміністрації.

В апараті державного управління елементом виступає кожний самостійний орган виконавчої

влади. Власне, завдяки цьому апарат визначається саме як система органів виконавчої влади.
Однак це не означає, що при системній характеристиці апарату внутрішній зміст елементів
не береться до уваги.

Кожний орган виконавчої влади сам є системою і складається з власних елементів:

структурних підрозділів; посад.

Але це - елементи двох неоднакових рівнів: з одного боку, апарату в цілому (як системи
органів), а з іншого - окремого органу (як системи підрозділів і посад).

Отже, якщо первинним елементом усієї системи органів виступає окремий орган, то для
кожного органу аналогічну роль виконує окрема посада, яку обіймає службовець даного
органу. Саме таке розуміння надалі визначатиме висвітлення адміністративно-правового
статусу службовців органів виконавчої влади.

Структура системи органів виконавчої влади будується відповідно до певних об'єктивних

закономірностей організації та функціонування складних соціальних систем, наукове
визначення яких набуває значення основних засад структурної побудови даної системи.
4)Принципи належного урядування (управління) є фундаментальними принципами, які
лежать в основі сучасної публічної адміністрації та допомагають забезпечити її ефективне
функціонування. Ці принципи визначають способи організації та ведення державних справ і
відносин між державою та громадянами. Ось деякі з основних принципів належного
урядування і їх значення для публічної адміністрації:

Правовий принцип:
Зміст: Публічна адміністрація повинна діяти в рамках закону та відповідно до
конституційних та правових норм.
Значення: Цей принцип гарантує законність та легітимність дій урядових органів і запобігає
зловживанню владою.
Прозорість та відкритість:
Зміст: Урядові дії та прийняття рішень повинні бути відкритими та доступними для громадян
і суспільності.
Значення: Цей принцип сприяє збільшенню довіри громадян до держави і дозволяє їм брати
активну участь у прийнятті рішень та контролі за урядовою діяльністю.
Ефективність та результативність:
Зміст: Публічна адміністрація повинна досягати конкретних результатів та цілей, а також
використовувати ресурси ефективно.
Значення: Цей принцип сприяє забезпеченню оптимального використання фінансових,
людських і інших ресурсів, щоб задовольнити потреби суспільства.
Справедливість і рівність:
Зміст: Публічна адміністрація повинна ставитися до всіх громадян однаково, без
дискримінації.
Значення: Цей принцип гарантує захист прав і інтересів всіх громадян і сприяє відсутності
соціальних нерівностей.
Відповідальність та обліковість:
Зміст: Урядові органи повинні бути відповідальними за свої дії перед громадянами і
парламентом.
Значення: Цей принцип забезпечує контроль над діяльністю урядових органів і змушує їх
відповідати за прийняті рішення.
Участь та консультація:
Зміст: Громадяни мають право брати участь у прийнятті рішень та висловлювати свої
погляди.
Значення: Цей принцип підсилює демократичний характер урядового процесу і дозволяє
враховувати різноманітність думок і інтересів громадян.
Ці принципи становлять основу ефективної і справедливої публічної адміністрації. Вони
допомагають забезпечити раціональне використання ресурсів, захист прав і свобод громадян,
підвищують довіру до держави і сприяють здійсненню демократичного контролю над
урядовою діяльністю.
 Завдання №1
Муніципальне управління- адміністративно-владна діяльність уповноважених органів
місцевого самоврядування, яка здійснюється в інтересах місцевого населення для
забезпечення реалізації муніципальної влади.
Адміністрування - діяльність органів управління та їх посадових осіб (від лат. administro –
управляю, завідую, служу).
Делеговані повноваження - тимчасова передача для виконання від одного суб'єкта
управління (органу чи посадової особи) іншому функцій та повноважень із збереженням у
делегуючого суб'єкта права як повернути їх до власного виконання, так і певного контролю за
реалізацією делегованих повноважень.
Управління- владний, організуючий вплив суб’єкта управління на об’єкт управління для
досягнення певної мети.
Адміністрація- апарат, органи, сукупність осіб, які здійснюють управління
(адміністрування), керують діями людей.
Державне управління- особливий та самостійний різновид діяльності держави, проведення
якої належить до повноважень окремої системи спеціальних державних органів – органів
виконавчої влади.
Виконавча влада- одна з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного
принципу поділу державної влади покликана розробляти і втілювати державну політику
щодо забезпечення виконання законів, управління сферами суспільного життя.
Публічне адміністрування- сукупність суб'єктів публічної влади, ключовими структурними
елементами якої є 16 органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, а також
інших суб'єктів, які мають повноваження забезпечувати виконання закону й виконувати інші
публічноуправлінські функції в публічних інтересах.
Публічна адміністрація- регламентована законами та іншими нормативно-правовими
актами діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямована на виконання законів та
інших нормативно-правових актів шляхом прийняття адміністративних рішень, надання
встановлених законами адміністративних послуг.
Місцеве самоврядування- гарантоване державою право й реальна здатність територіальної
громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл,
селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України.
Адміністративне право- галузь права, що з метою виконання завдань і функцій держави
регулює суспільні відносини у сфері публічного адміністрування.