1 СЕМІНАР порівняльне адміністративне право

Тема 1 поняття та загальна характеристика ПАП

1. Предмет та система адміністративного права в Україні та заруб. країнах.

адміністративне право – це самостійна галузь права яка регулює однорідні суспільні

відносини, здебільшого у сфері державного управління

Державне управління - це організуюча діяльність органів виконавчої влади, яка полягає в

забезпеченні виконання законів та інших нормативно-правових актів усіма суб’єктами
держави

до предмета адміністративного права належать суспільні відносини, які виникають у

сфері публічної діяльності держави, зокрема, у сфері державного управління

Ці відносини, що формуються:
- у процесі державного управління економічною, соціально-культурною та адміністративно-
політичною сферами, а також реалізації повноважень виконавчої влади, делегованих державою
органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та деяким іншим недержавним
інституціям;
- у процесі діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових
осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян,
надання їм, а також юридичним особам різноманітних адміністративних (управлінських) послуг;
- у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій
державних підприємств, установ та організацій, а також у зв’язку з проходженням державної
служби або в органах місцевого самоврядування;
- у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав
громадян та інших суб’єктів адміністративного права;
- під час застосування заходів адміністративного примусу, включаючи адміністративну
відповідальності, щодо фізичних і юридичних осіб.

метод правового регулювання – це сукупність способів, засобів, прийомів, що

використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права

Сутність методів адміністративного права полягає у:

- встановленні певного порядку дій – приписи до дій за відповідних умов і належним чином,
передбачених відповідною адміністративно-правовою нормою;
- заборона певних дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу (заборона
направлення скарг громадян на розгляд тим посадовим особам, чиїх дії є предметом скарги, за
порушення даної заборони винні посадові особи несуть дисциплінарну відповідність);
- надання можливостей вибору одного із передбачених адміністративно-правовою нормою
варіантів належної поведінки (наприклад, надання посадовим особам можливості прояву
самостійності при вирішенні питання про застосування до особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, того чи іншого адміністративного стягнення або звільнення його від
відповідальності);
- надання можливості чинити або не чинити дії, передбачені адміністративно-правовою
нормою у визначених нею умовах (громадянин сам вирішує питання, чи варто оскаржувати дії
посадових осіб, які він оцінює як протиправні).

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Система адміністративного права - це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне

розміщення елементів - інститутів і норм, що утворюють її єдність і структурний взаємозв´язок.
( сукупність підгалузей, інститутів і норм адміністративного права)
Більшість науковців вважає, що ця система складається з двох частин: загальної й особливої, що
зумовлюється сутністю і специфікою державного управління, його багатогалузевим характером і
необхідністю постійного вдосконалення. У деяких наукових працях мова йде і про спеціальну
частину

Загальна частина адміністративного права об´єднує норми, що закріплюють принципи

державного управління; правове становище суб´єктів адміністративного права (органів виконавчої
влади, державних службовців, громадян та ін.): форми і методи виконавчої та розпорядчої
діяльності: адміністративний процес; засоби забезпечення законності і дисципліни в державному
управлінні [18, с.52].

Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють управління

промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою та
ін.), адміністративно-політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління
юстицією), а також міжгалузеве державне управління у сферах статистики, стандартизації,
ціноутворення і т. ін.

Спеціальна частина об´єднує норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб´єктів

управління конкретними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх
справ.
2. Адміністративно-правові норми. Поняття та структура.

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило

поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів
(посадових осіб) і призначене для організації та регулювання суспільних відносини у сфері
державного та громадського управління, а також відносин управлінського характеру, що
виникають у інших сферах державної діяльності і реалізація якого забезпечується
державним примусом.

Ознаки ап норм

загальнообов'язковість, формальна визначеність, забезпечення її виконання державними

примусом та ін.);
2) вони спрямовані на реалізацію не приватного, а публічного інтересу;
3) за їх допомогою забезпечується функціонування публічної адміністрації;
4) предмет їх регулювання становить широке коло суспільних відносин, що складаються в
процесі публічного управління, надання адміністративних послуг, застосування заходів
адміністративного примусу до фізичних та юридичних осіб, оскарження дій та рішень
суб'єктів владних повноважень;
5) вони забезпечують реалізацію регулятивної та охоронної функцій адміністративного та
інших галузей права в багатьох сферах суспільного життя (економіка, освіта, будівництво,
охорона здоров'я, внутрішні справи та ін.);
6) вони є головним інструментом реалізації методу адміністративного права, тобто в них
закріплюються приписи, заборони та дозволи, що використовуються публічною
адміністрацією для регулювання суспільних відносин;
7) вони не систематизовані, а містяться в різних за юридичною силою нормативно-правових
актах: законах, підзаконних нормативно-правових актах публічної адміністрації, в тому
числі органів місцевого самоврядування;
8) серед джерел адміністративно-правових норм домінують акти одностороннього
волевиявлення (укази, розпорядження, накази).

Адмін правові норми регулюють:

- суспільні відносини у сфері державного управління
-відносини, що виникають у зв’язку з вирішенням органами державної влади, суду і
прокуратури питань державної служби, а також внутрішньо організаційних питань
управлінського характеру.
-відносини, що виникають з приводу здійснення громадськими організаціями
управлінських функцій, делегованих їм компетентними державними органами

Особливість адмін. правових норм

вони забезпечують належну поведінку суб’єктів у сфері державного управління, в
основному, приписами імперативного (наказового характеру). Відповідно, порушення цих
вимог тягне за собою відповідальність винної сторони безпосередньо перед державою.

Адміністративно-правова норма, так само як і норми інших галузей права, має свою
структуру,
 Структура ап норм - внутрішня побудова, норм певний порядок взаємозв’язку,
взаємообумовленості її складових частин, елементів норми, внутрішньоструктурну
організацію нормативного матеріалу.

Гіпотеза – визначає умови, за наявності яких суб’єкти права повинні здійснювати свої
права і виконувати обов’язки, визначені в диспозиції даної норми.

гіпотеза передбачає певні конкретні юридичні факти, тобто обставини, за яких виникають,
змінюються або припиняються адміністративно-правові відносини (наприклад, досягнення
особою певного віку, вчинення нею адміністративного правопорушення і т. д

ВИДИ ГІПОТЕЗ
абсолютно визначена гіпотеза- містить конкретні фактичні умови, за яких реалізується
норма права (наприклад, особа не може бути притягнута до адміністративної
відповідальності, якщо минуло більше двох місяців з моменту вчинення нею
правопорушення)

відносно визначена- міститься лише загальна характеристика умов, за наявності яких

може бути реалізована правова норма. (наприклад, військовозобов’язаний, який без
поважних причин не з’явився за викликом військкомату, може бути притягнутий до
адміністративної відповідальності). Переважна більшість адміністративно-правових норм
містять саме відносно визначену гіпотезу

Диспозиція –визначає права і обов’язки учасників правовідносин, що виникають за

обставин, передбачених гіпотезою норми. Можна сказати, що диспозиція – це конкретне
правило поведінки, передбачене нормою.

Санкція – на випадок невиконання норми визначає заходи державного впливу щодо

порушника, головним чином у формі примусу Найчастіше санкція розглядається як захід
дисциплінарного або адміністративного впливу на порушника

Види адмін-правових норм:

За юр змістом:
а) зобов’язуючі, -містять юридичні владні приписи до вчинення певних дій за конкретних
обставин, передбачених нормою, (наприклад, особи які досягли 16річного віку повинні мати
паспорт громадянина і т. д.);
б) забороняючі-мітять юридичні владні приписи, що забороняють вчинення певних дій.
Наприклад, заборонені дії, що підпадають під ознаки адміністративних правопорушень і т. д.)
в) уповноважуючі- передбачають можливість діяти в межах вимог даної норми на свій розсуд.
Наприклад, можливість вибору відповідним органом одного з видів стягнень, передбачених
нормою;
г) стимулюючі, містять заходи матеріального і морального стимулювання за належну поведінку;
д) рекомендаційні, містять поради з приводу найдоцільнішого, раціонального вчинення тих чи
інших дій. Ці норми є різновидом норм уповноважуючого характеру.
За предметом регулювання
а) матеріальні- визначають зміст обов’язків і прав конкретних учасників регульованих
управлінських відносин, їх адміністративно-правовий статус. Наприклад, норми які встановлюють
право органів виконавчої влади видавати нормативноправові акти тощо;
б) процесуальні, встановлюють порядок реалізації обов’язків і прав, передбачених для учасників
управлінських суспільних відносин матеріальними адміністративно-правовими нормами.
Наприклад, норми які визначають порядок оскарження дій органів виконавчої влади та їх
посадових осіб тощо.
За обсягом регулювання управлінських суспільних відносин, адміністративноправові норми
поділяють на:
а) загальні, що регулюють відносини, типові для всієї системи державного управління (наприклад,
організація державної служби і т. д.);
б) галузеві, що регулюють відносини, які складаються в окремих галузевих системах державного
управління (наприклад, в галузі внутрішніх справ);
в) міжгалузеві, що регулюють відносини в декількох сферах управління (наприклад, в сферах
планування, стандартизації, ціноутворення, енергозбереження)
3. Джерела адміністративного права.
Джерела адміністративного права — це зовнішні форми вираження адміністративно-
правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах,
рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів
Адміністративне право належить до найменш систематизованих галузей системи права
України. З одного боку, такий стан речей пояснюється багатоманітністю предмета регулювання
суспільних відносин адміністративного права, а з іншого — відсутністю належного
впорядкування наявних адміністративно-правових норм.

До джерел адміністративного права належать:

1. Конституція України. Вона є провідною у системі джерел адміністративного права.
Закріплені в Конституції норми визначають основи формування та діяльності органів
виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами
влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління,
участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.
2. Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України
(наприклад, Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення
подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків,
підписана 8 лютого 1995 р. і ратифікована Законом України від 6 жовтня 1995 p.)
3. закони України (наприклад, Закон «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.);
4. кодекси, а також інші кодифіковані акти (наприклад, Кодекс України про адміністративні
правопорушення);
5. Декрети Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі Закону «Про тимчасове
делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері
законодавчого регулювання» від 18 листопада 1992 р. (наприклад, Декрет Кабінету
Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993
р.).
6. Постанови Верховної Ради України (наприклад, Постанова Верховної Ради «Про
затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтво про народження»
від 26 червня 1992 р.).
7. Укази та розпорядження Президента України (наприклад, Указ Президента «Про
оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 6 квітня 2011 р.).
8. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова
Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку організації та проведення гастрольних
заходів» від 15 січня 2004 р.).
9. Нормативні накази керівників центральних органів виконавчої влади.
10. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій.
11. Рішення органів місцевого самоврядування, що містять адміністративно-правові норми
(наприклад, такі, що прийнято на підставі ч. 1 ст. 5 Кодексу України про адміністративні
правопорушення)
До джерел адміністративного права можуть бути віднесені рішення Конституційного Суду
України, оскільки в результаті діяльності цього органу можуть тлумачитися або визнаватися
такими, що не відповідають Конституції України (фактично скасовуватися), окремі
адміністративно-правові норми .
 1. Принципи адміністративного права.
Принципи адміністративного права – (основні) ідеї, положення, , що характеризують зміст
адміністративного права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями і
механізми адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
Принципи адміністративного права вказують на основні риси, сутнісні характеристики, зміст і
призначення всієї галузі адміністративного права
Серед принципів сучасного адміністративного права можна виділити загальні і спеціальні. 
Загальні принципи українського адміністративного права закріплені в Конституції України,
конкретизуються і розвиваються в законодавчих та інших нормативно-правових актах.
До цих принципів належать :
- принцип законності- означає, що всі органи виконавчої влади, як й інші державні органи,
утворюються відповідно до закону, який також наділяє їх відповідними повноваженнями. Не може
бути повноважень поза законом. Окрім цього, надалі повноваження повинні здійснюватися у
межах і в спосіб, визначені законом.
- принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина- випливає з положень ст. З
Конституції України: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність є найвищою соціальною
цінністю. Відповідно до цього принципу держава повинна спрямовувати свою діяльність на
втілення в життя конституційних прав і свобод громадян та створювати такі умови, за яких кожна
особа могла б самостверджуватись як гідний член суспільства
- принцип рівності громадян перед законом- означає що всі громадяни мають рівні незалежні
від раси, політичних, релігійних переконань, соціального походження права й обов'язки у сфері
адміністративно-правових відносин: право на державну службу, на освіту, обов'язок відповідати за
адміністративні правопорушення.
- принцип демократизму нормотворчості й реалізації права- виявляється в можливості
громадян як безпосередньо, так і через своїх представників, різні організації брати участь у
формуванні правової політики, в управлінні справами держави.
- принцип взаємної відповідальності держави і людини- означає, що держава і особа пов'язані
взаємно кореспондуючими правами і обов'язками. Порушення однією із сторін своїх
адміністративно-правових обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність. Зокрема, держава
зобов'язана відшкодувати людині завдану їй матеріальну і моральну шкоду (ст. 56 Конституції
України).
- принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною-він
виявляється передусім у вимозі шанобливого ставлення представників держави до людської
гідності.

Спеціальні галузеві принципи

До них належать:
1) служіння публічної адміністрації суспільству й людині;
2) обмеженість втручання публічної адміністрації в громадянське й особисте життя людини;
3) повноту прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері;
4) зв’язаність публічної адміністрації законом і підконтрольність їх суду;
5) оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої
влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування;
6) принципи гласності, відповідальності, самостійності діяльності публічної адміністрації.

Служіння публічної адміністрації людині й суспільству.

Усі норми адміністративного права мають виходити з того, що суспільні інтереси реалізуються
через права й законні потреби окремих фізичних і юридичних осіб та соціальних груп. Служити
людині – означає служити суспільству. Якщо законні інтереси окремих осіб не повною мірою
співпадають із цілями розвитку держави, то адміністративне право України при забезпеченні
публічних інтересів не може ігнорувати особисті потреби окремо взятої людини, а має
максимально враховувати і задовольняти їх без порушення чинних законів. Справедливе,
соціально спрямоване адміністративне право не сумісне з будь-яким відхиленням від закону,
принципів гуманізму й демократії з боку публічної адміністрації.

Повнота прав і свобод громадян у адміністративно-правовій сфері. Цей принцип означає

надання громадянам максимально широкого кола відповідних прав і свобод. У сучасних умовах
повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері має викликати до життя справді
новий рівень і захищеність їх інтересів. Законотворчій адміністративно-правовій практиці
належить йти шляхом подальшої деталізації конституційних прав і свобод громадян, створення
спеціальних законів, що регулюють відносини громадян і відповідних державних органів,
механізм забезпечення наданих прав і свобод. Інший аспект реалізації цього принципу полягає в
тому, що громадянин на свій розсуд вправі звертатися до будь-якого органу виконавчої влади, а
останній зобов’язаний дати вичерпну відповідь. Отже, норми адміністративного права України
мають закріплювати відповідні обов’язки публічної адміністрації.

Принцип зв’язаності публічної адміністрації законом і підконтрольності її суду

означає, що:
1) при забезпеченні прав, свобод та законних публічних інтересів фізичних і юридичних осіб
посадові особи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть діяти виключно
відповідно до ст. 6 Конституції України, здійснюючи свої повноваження у встановлених
Конституцією межах відповідно до законів України, та ст. 19, в якій зазначається, що органи
державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність
суб’єктів владних повноважень. Сутність принципу обмеженості втручання публічної
адміністрації в громадянське й особисте життя людини полягає в закономірному встановленні тієї
межі, до якої втручання публічної адміністрації у відповідну діяльність продиктовано в чинних
історичних умовах інтересами народу України, після чого це втручання не є необхідним, оскільки
воно сковує дію механізмів соціальної регуляції, порушує нормальні процеси, що відбуваються в
громадському суспільстві, і знижує ефективність виконавчої влади.
Оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів
виконавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування- полягає в наданні
органам місцевого самоврядування максимально можливої свободи, в закріпленні за ними,
наприклад, права оспорювати рішення, ухвалені органами державної виконавчої влади, зокрема в
суді, брати безпосередню участь у здійсненні державної політики (ініціатива в правотворчості,
пропозиції, подання тощо).
Принцип гласності означає, що публічна адміністрація при здійсненні своїх повноважень має
діяти якомога більш відкрито. Дотримання цього принципу є актуальним, бо він, з одного боку,
забезпечує можливість широкої участі громадськості в адміністративно-правовому регулюванні, з
іншого – є бар’єром проти корупційних діянь.
Принцип відповідальності полягає в тому, що суб’єкти публічної адміністрації, по-перше,
зобов’язані забезпечити фізичним і юридичним особам непорушність їх публічних прав і свобод;
по-друге, не дозволяти при цьому, щоб ті самі порушували права і свободи третіх осіб; по-третє,
забезпечити притягнення винних у скоєнні правопорушень до адміністративної відповідальності, а
коли потрібно – і до іншого виду юридичної відповідальності; по-четверте, створити умови для
відновлення порушеного права.
Принцип самостійності означає, що суб’єкти публічної адміністрації при забезпеченні прав,
свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб мають формально визначені межі
самостійних повноважень.
Втручання в діяльність суб’єкта публічної адміністрації, який діє у встановлених законом межах,
вищестоящого відомчого органу чи посадової особи має бути мінімальним, а інших суб’єктів, як
правило, – тільки через суд.

2. Адміністративні правовідносини. (АПВ)

Адміністративно-правові відносини – це врегульовані нормами адміністративного права

суспільні відносини, які складаються в сфері державного управління.
ОсобливостІ АПВ:
а) умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них обов’язкової сторони,
наділеної юридично-владними повноваженнями (обов’язкового суб’єкта). У цих правовідносинах
виражаються і реалізуються інтереси держави;
б) адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін (органу
виконавчої влади, громадянина і т. д.). Ці відносини можуть виникати всупереч волі або бажанню
іншої сторони
в) можливі спори між сторонами адміністративно-правових відносин вирішуються, як правило, в
адміністративному порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного розпорядження
уповноваженого органу виконавчої влади або посадової особи.
Елементи адміністративно-правових відносин:
 суб’єкти, (ними можуть бути як фізичні так і юридичні особи, державні органи та їх
посадові особи.)
 В кожному конкретному адміністративно-правовому відношенні його сторони (учасники)
реалізують надані їм права і покладені на них обов’язки, які пов’язані з певним об’єктом
правовідношення. Таким чином
 об’єкти– це те, з приводу чого виникає правовідношення (дії або утр. від дій
Загальним об’єктом регулювання адміністративно-правових норм є суспільні відносини, а
безпосереднім об’єктом – конкретна поведінка суб’єктів
 юридичні факти
до юр фактів належать
дії- є результатом активного волевиявлення людей
види дій
правомірні - відповідають вимогам адміністративно-правових норм. До них належать
юридичні акти
неправомірні-не відповідають вимогам адміністративно-правових норм правопорушення і
зумовлюють виникнення юридичної відповідальності

події -це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, смерть,
стихійне лихо, досягнення передбаченого законом віку та ін.)

Класифікація АПВ
1) за цільовим призначенням:
а) пов’язані з реалізацією задач державного управління (наприклад, по керівництву
підпорядкованими підприємствами);
б) юрисдикційні, тобто пов’язані з вчиненням деліктів (правопорушень) у сфері державного
управління і вирішенням адміністративно-правових спорів.
2) за способом захисту:
а) такі, що захищаються в судовому порядку;
б) такі, що захищаються в адміністративному порядку.
3) за змістом, адміністративно-правові відносини поділяються на:
а) матеріальні- виникають у сфері державного управління і регулюються матеріальними
нормами адміністративного права (найчастіше виникають у зв’язку з конкретизацією
повноважень при наявності суперечностей юридичного характеру
б) процесуальні- складаються у сфері державного управління у зв’язку з вирішенням
індивідуально конкретних справ і які регулюються адміністративно-процесуальним нормами.

за характером юридичних зв’язків між їх сторонами

а) вертикальні- складаються, коли у однієї із сторін є (встановлені ап нормою) повноваження
одностороннього юридично-владного характеру щодо іншої сторони.

Суть їх полягає в односторонньому прийнятті управлінського рішення (волевиявлення), що має

обов’язкову силу для другої сторони даного суспільного відношення. Такого роду відносини
найбільш типові для сфери дії норм адміністративного права.

ВИДИ ВЕРТИКАЛЬНИХ АДМІН-ПР ВІДНОСИН

а) відносини, в яких одна сторона організаційно підпорядкована іншій. Це – відносини
субординаційного характеру (наприклад, відносини між міністерством і підприємством, МВС
України і УМВСУ області та ін.);

б) відносини між організаційно-непідпорядкованими ланками апарату виконавчої влади

держави, коли одна з цих ланок наділяється певними односторонніми юр-владними
повноваженнями обов’язковими для другої сторони (наприклад місцеві органи виконавчої
влади можуть видавати нормативні акти, які є обов’язковими для підприємств, організацій,
установ центрального підпорядкування).
До цієї ж групи належать відносини між контрольно-наглядовими органами і
підконтрольними об’єктами (підприємства, установи та ін.).

в) відносини між органами управління (посадовими особами) і громадянами, в рамках яких

органи адресують останнім свої юридично-владні приписи, обов’язкові до виконання, а також
відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням громадянами адміністративних
правопорушень

б) горизонтальні- виникають коли сторони фактично і юридично рівні

проявляються у формі взаємодії, міжсуб’єктної кооперації, узгодження спільних зусиль органів

держави однакового рівня.
виникають, переважно, у зв’язку з виробленням спільних юридично-владних рішень.