3.

Механізм міжнародно-правового регулювання валютних обмежень

(Міжнародний валютний фонд та валютні обмеження). Валютні обмеження та
інші міжнародні валютно-фінансові організації.

На рівні держави валютне регулювання постає як комплекс заходів (законодавчих, адміністративних,

економічних та організаційних), як частина валютної політики країни, спрямованої на встановлення
порядку проведення операцій із валютними цінностями та включення країни у світовий валютний
ринок.
Основними економічними елементами національного валютного регулювання є:
– дозвільний порядок для здійснення операцій із валютними цінностями;
– запровадження інституту уповноважених банків;
– заборона застосування іноземної валюти у розрахунках між резидентами на території країни;
– встановлення дозвільного порядку для залишення валюти на рахунках у іноземних банках;
– запровадження обов'язкового продажу частини валютної виручки.

Валютне регулювання будь-якої держави реалізується через механізм валютних обмежень та

валютного контролю. Здійснюючи валютне регулювання, держава регламентує систему міжнародних
розрахунків, що виконуються учасниками зовнішньоекономічної діяльності, та встановлює:
– сферу та порядок проведення валютних операцій;
– порядок формування та використання валютного резерву країни;
– порядок формування та використання валютних фондів суб'єктів господарювання;
– сферу та порядок здійснення валютного контролю.

Валютні обмеження як система державних заходів (адміністративних, законодавчих, економічних та

організаційних) щодо встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями зазвичай
передбачають регулювання міжнародних платежів та переказів капіталів, репатріації експортної
виручки, прибутків, грошових знаків та цінних паперів, заборона вільної купівлі-продажу іноземної
валюти. Валютні обмеження можуть виражатися, наприклад, у спеціальному регулюванні не всіх, а
лише деяких ринкових операцій; певні категорії продавців та покупців можуть зобов'язуватися
здійснювати валютні операції виключно через центральний банк і лише за офіційним курсом.
Держава може змусити експортерів певних видів товарів здавати іноземну виручку в центральний
або уповноважені на ведення валютних операцій банки або всіх експортерів зобов'язати продавати її
за офіційною ціною. І, держава може взагалі заборонити будь-яку вільну купівлю та продаж валюти,
запровадивши валютну монополію.

Світовий досвід свідчить, що практично всі держави вдавалися до використання валютних обмежень
щодо міжнародного руху платежів та капіталів. Вперше систему валютних обмежень, спрямованих
на стабілізацію національних валют, було запроваджено під час Першої світової війни у Німеччині,
Австро-Угорщині та деяких інших країнах. Своєю чергою, глобальна економічна криза 1929-1933
років змусила США, а потім і країни Європи переглянути ступінь втручання держави в управління
економікою.

Вплив валютних обмежень на економіку відрізняється за ступенем і спрямованістю залежно від

форм обмежень та валютно-економічного становища окремих країн та світової економіки.

Одним із завдань МВФ, зафіксованим у його Статуті, є сприяння "створенню багатосторонньої

системи розрахунків за поточними операціями та усунення обмежень валютного обміну". Стаття 8
Статуту забороняє країнам-членам МВФ "будь-яке обмеження платежів і трансфертів", що
здійснюються їх резидентами "під час поточних операцій", і будь-яку "обмежувальну
дискримінаційну практику", зобов'язує їх підтримувати вільну конвертованість іноземних валют у
їхню валюту. Слід зазначити, що кількість країн, що приєдналися до ст. 8 Статуту МВФ поступово
розширюється: 1965 р. – 27, 1978 р. – 46 (1/3 країн – членів МВФ), 1985 р. – 60 (40%), 1994 р. – 88
(49%) ), у 2004 р. – 158 (85% держав-членів МВФ)

Одночасно ст. 14 Статуту МВФ передбачає тимчасовий режим, що дозволяє кожній країні, до того,
як умови стануть сприятливішими, підтримувати обмежувальні заходи, на які її змусили війна або
рівень розвитку. Крім того, Статут МВФ передбачає можливість і в ряді випадків обов'язок країн
запроваджувати валютні обмеження щодо руху капіталів в умовах нестабільності економіки. Більше
того, можливість отримання кредиту в МВФ залежить від ефективності використання валютних
обмежень для вирівнювання платіжного балансу країни. В даний час щорічні звіти МВФ "Про
конвертованість та валютні обмеження", що виходять з 1950 р., свідчать, що валютні обмеження тією
чи іншою мірою зберігаються в більшості країн - членів МВФ.

Серед основних цілей застосування валютних обмежень є вирівнювання платіжного балансу,

насамперед за рахунок зменшення відтоку капіталу, підтримання валютного курсу, концентрація
валютних цінностей у руках держави для вирішення поточних та стратегічних завдань. У
міждержавних відносинах валютні обмеження можуть використовуватися для встановлення
валютної блокади – економічної санкції у формі односторонніх валютних обмежень однієї країни або
групи країн щодо іншої держави, що перешкоджають використанню її валютних цінностей з метою
примусити її до виконання певних вимог та спрямованих на підрив її валютно-економічного
становища.

Застосування валютних обмежень пов'язано принаймні з низкою причин:

- по-перше, обмеження застосовуються з метою посилення регулюючого впливу на стан платіжних
балансів;
- по-друге, для вирішення проблем повернення боргів із іноземних кредитів;
- по-третє, багато держав прагнуть сконцентрувати іноземну валюту у своїх руках, щоб ефективніше
витрачати її на цілі економічного розвитку;
- по-четверте, з метою збільшення своїх валютних резервів вони запроваджують такі офіційні курси,
підтримка яких ринковими заходами при обмежених резервах неможлива, бо ці курси істотно
відрізняються від потенційно можливих ринкових;
- по-п'яте, у відносно небагатих країнах уряди просто не можуть дозволити вільну купівлю-продаж (а
значить, ввезення та вивезення) національної валюти, адже остання є борговим зобов'язанням країни,
володіння яким дозволяє в будь-який момент пред'явити його до оплати.

Додатково

При активному платіжному балансі з метою стримування як припливу капіталів у країну, так і
підвищення курсу національної валюти застосовуються такі форми валютних та кредитних обмежень
за міжнародними фінансовими операціями:
• – депонування на безвідсотковому рахунку в центральному банку нових міжнародних зобов'язань
банків (у Німеччині в 1978 р. мінімальні резерви кредитних установ, які вони зобов'язані зберігати в
центральному банку, були підвищені до 100% приросту іноземних зобов'язань банків; у Японії ця
норма була підвищена в березні 1978 р. з 50 до 100%, щоб призупинити приплив доларів у країну, у
грудні 1978 р. знижено до 50% після оголошення програми США з підтримки долара, з лютого 1979
р. становить 0,25%);
• – заборона на інвестиції нерезидентів та продажу національних цінних паперів іноземцям (у
Швейцарії у 1972–1974 рр. частково, а з лютого 1978 р. до кінця 1979 р. майже повністю було
заборонено продаж короткострокових швейцарських цінних паперів нерезидентам; у Німеччині у
січні 88) р. було заборонено продаж іноземцям національних цінних паперів строком від двох до
чотирьох років (в Японії заборона на купівлю нерезидентами короткострокових облігацій в ієнах
була тимчасово введена в березні 1978 р.);
• – обов'язковий обмін валюти позик на національну валюту у Національному центральному банку;
• – заборона на виплату відсотків за строковими вкладами іноземців у національній валюті (подібна
заборона діяла у Швейцарії з листопада 1974 р. до лютого 1980 р. з метою перерозподілу капіталів з
країни на ринок євро-швейцарських франків та зниження курсу національної валюти);
• – запровадження негативної процентної ставки за вкладами нерезидентів у національній валюті
(від 12 до 40% річних). При цьому відсотки платить або вкладник банку, або сам банк, зацікавлений
у залученні вкладів в іноземній валюті, відповідній державній установі (такий захід застосовували у
різний час Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Швейцарія (1972–1979 рр.) з метою стримування
припливу капіталів так, у Швейцарії в 1978 р. ставка "негативних" відсотків становила 10% на
квартал за вкладами нерезидентів у швейцарських франках на суму понад 5 млн франків);
• – обмеження ввезення валюти в країну (ця міра була введена у Швейцарії у 1976–1977 рр.; потім
банківський Закон 1979 р. заборонив банкам зберігати банкноти у швейцарських франках у сейфах,
що орендуються іноземцями, тримати чеки на великі суми, виписані на них за наказом іноземних
клієнтів);
• – обмеження на форвардні продажі національної валюти іноземцям (у Швейцарії ці обмеження
практикувалися з листопада 1974 р. до березня 1980 р., потім вони були пом'якшені: з продажу
франків на строк до десяти днів ліміт був збільшений з 20 до 40% від суми угоди станом на 31
жовтня 1974 р., за операціями більш тривалий термін – з 50 до 80%);
• – схема примусових депозитів (ця міра застосовувалася в Німеччині з березня 1972 р. до вересня
1974 р.; фірми, які активно вдавалися до єврокредитів, за якими ставки були нижчими, ніж у країні,
мали поміщати частину залучених капіталів на безвідсотковий рахунок у Німецькому).
федеральному банку).