1. Система органів публічної адміністрації в Україні.

Під поняттям «публічна адміністрація» слід розуміти систему органів державної виконавчої влади
та виконавчих органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші
суб'єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які діють з метою забезпечення як
інтересів держави, так і інтересів суспільства в цілому, а також сукупність цих адміністративно-
управлінських дій та заходів, встановлених законом.

Органи публічної влади розподіляються на органи державної влади та органи місцевого

самоврядування

Публ адміністрація це органи виконавчої влади і місцевого самоврядування

З огляду на наведене визначення публічної адміністрації, можливо виділити низку притаманних їй
ознак (властивостей):

1) це певним чином узгоджена і організована система органів;

2) суб'єктом виступає держава в особі органів державної виконавчої влади та виконавчих органів
місцевого самоврядування;

3) складовими елементами системи виступають також державні заклади, організації, установи;

4) публічна адміністрація спирається на владні повноваження, виконує адміністративно-

управлінські функції;

5) діяльність публічної адміністрації поширюється на все суспільство;

6) метою діяльності виступає забезпечення інтересів як держави, так і суспільства в цілому, а не

окремих громадян і соціальних груп;

7) щодо методів впливу, то окрім комплексу правових, політичних, економічних методів і засобів
(регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), застосовується і примус за
допомогою правоохоронних органів.

2. Структура органів публічної влади у зарубіжних країнах

Система органів публічної влади в Україні

Публічна влада може здійснюватись двома шляхами – безпосередньо населенням (народом у
цілому чи територіальними громадами) або через відповідні інституції, які називаються органами
публічної влади. В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і
органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку,
внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему.
Система органів публічної влади в Україні – це сукупність установлених Конституцією України
органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і
законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-
економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця
система поділяється на наступні ланки:
І. Система органів державної влади:
1. Глава держави – Президент України.
2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада України.
3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів України – вищий орган у
системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи
зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації –
місцеві органи державної виконавчої влади;
4. Система державних органів судової влади.
II. Система органів влади Автономної Республіки Крим:
1. Єдиний представницький орган автономії – Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
2. Система органів виконавчої влади автономії:
а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган автономії;
б) міністерства і республіканські комітети – центральні виконавчі органи автономії.
IІІ. Система органів місцевого самоврядування:
1. Представницькі органи місцевого самоврядування:
а) сільські, селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють відповідні
територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого
самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються
територіальними громадами;
б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст; очолюють їх голови цих рад, які обираються самими
радами з числа депутатів;
в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого самоврядування, які можуть
створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради.
2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління
сільських, селищних, міських, районних у містах рад та інші створювані радами виконавчі органи.
3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні ради і комітети, а також ради
мікрорайонів – можуть створюватися за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних,
міських рад.

Таким чином Конституція України чітко розмежує дві системи органів публічної влади – органи
державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного
Закону, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і
місцевого самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого
самоврядування – суть органи влади народу, але водночас – це різні форми здійснення цієї влади.

Орган державної влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні
функцій держави, діє від його імені і за дорученням, має державно-владні повноваження,
відповідну компетенцію і структуру, застосовує властиві їй організаційно-правові форми
діяльності.
Державна влада є єдиною у тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і не
існує кількох конкуруючих «державних влад». Це є однією із складових державного суверенітету.
Однак, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. По-
друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин,
диференціації та кооперації цих органів, який називається поділом влади.
Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У
межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади:
законодавча, виконавча і судова.
В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна
диференційованість державної влади. Зазвичай цю функціональну диференційованість
пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з
державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є
органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими
нормами, і органи, які вирішують спори про право.
Три основні гілки влади відображають основні правові форми впливу державного апарату на
суспільство, прерогативні функції відповідних органів спрямовані назовні державного механізму,
на цілеспрямоване впорядкування суспільних відносин. Однак з ускладненням завдань, що
постають перед суспільством і державою відбувається ускладнення державного апарату і
подальша спеціалізація державних органів, з’являються нові органи, які не входять до жодної з
основних гілок влади. До таких органів слід віднести президента у напівпрезидентській республіці,
конституційний суд, прокуратуру, рахункову палату, виборчі комісії та ін. Їх функції в першу
чергу спрямовані всередину державного механізму, мають на меті забезпечення його
оптимального функціонування в межах Конституції та законів. На сьогодні дедалі більше
вітчизняних державознавців схильні розглядати принцип поділу влади як доктринальний,
не обмежуючи систему органів державної влади трьома гілками, про які йдеться у ст.6
Конституції України.

Орган місцевого самоврядування – це орган самоврядного територіального співтовариства

(територіальної громади), яким він формується і перед яким відповідає за належне здійснення
своїх повноважень.
Система органів місцевого самоврядування, на відміну від системи державних органів, не
підпорядковується принципу поділу влад. Однак це не виключає їх функціонального і
компетенційного розмежування. Змістовна класифікація цих органів зводиться до їх поділу на
представницькі і виконавчі. Представницькі (ради) є виборними, їх основна функція полягає у
виявленні і відображенні думок, настроїв та інтересів членів територіальної громади та їх
оформленні у вигляді загальнообов’язкових рішень з питань місцевого значення.

Слід відзначити, що в організації публічної влади на місцях одночасно поєднуються два

початки: суспільний і державний. Державний початок виявляється у тому, що: а) територія
місцевого співтовариства є державною територією, а місцеві жителі є громадянами держави;
б) статус місцевого самоврядування визначається державою в Конституції й законах; в)
місцеві справи вирішуються самостійно, але в руслі єдиної державної політики; г) органи
місцевого самоврядування не мають права встановлювати свою компетенцію, оскільки це
прерогатива держави. У свою чергу, суспільний початок виявляється у наступному: а)
органи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження і органи
державної виконавчої влади не мають права втручатися в законну діяльність органів і
посадових осіб місцевого самоврядування; б) матеріально-фінансову базу їх складає
комунальна власність і місцевий бюджет; в) місцеві ради самостійно встановлюють місцеві
податки і збори; г) територіальні громади можуть мати власну символіку і статут, що
відбивають історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості відповідної
території; д) правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в
межах їхніх повноважень, обов’язкові на території місцевого самоврядування для усіх
фізичних і юридичних осіб.

Органи публічної влади можуть бути класифіковані за різними критеріями:

1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи
місцевого самоврядування;
2) за порядком формування – виборні й призначувані;
3) за порядком прийняття рішень – одноосібні та колегіальні;
4) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції;
5) за територіальною підвідомчістю – загальнодержавні й місцеві;
6) за внутрішньою структурою – централізовані й децентралізовані;
7) за часом існування – постійні та тимчасові.

Німеччина
Організацію управління недоречно розглядати в якості самоцілі ефективного управління. Цей
адміністративно-правовий інститут вирішує питання компетенції, права на контроль, видачу
розпоряджень, а також питання чиновницького права. Важливим поняттям цього інституту є будь-
яка установа, що виконує завдання публічного управління. Виступаючи у ролі державних утворень
Федерація і землі мають свої власні органи. Виконання державних задач є прерогативою земель, в
той час, коли Федерація наділена компетенцією лише в окремих організаційних питаннях.
Щодо державного управління розрізняється безпосереднє і опосередковане управління (про
безпосереднє управління йдеться тоді, коли Федерація виконує свої функції через свої власні
адміністративні органи. Ними можуть бути корпорації (палати адвокатів), відомства (публічно-
правові теле- чи радіотрансляції, Федеральне відомство з праці).
Безпосереднє федеральне управління має триступеневу ієрархічну структуру. Функціонують вищі
федеральні органи (Федеральний канцлер, федеральні міністри), федеральні органи середньої
ланки (наприклад вищі федеральні дирекції), і федеральні органи низової ланки (наприклад
прикордонні чи митні служби). Крім цього, функціонують федеральні органи, підпорядковані
вищим федеральним органам (наприклад, Федеральне відомство з охорони зовнішнього
природного середовища). Створення федеральних органів середньої та низової ланки, а також
державних суб'єктів опосередкованого управління завжди відбувається на підставі законів, у яких
описуються завдання цих органів. Більш детально пропонується зупинитися на першій ланці
зазначеної структури.

Бундестаг (Bundestag - федеральні збори, від Bund - союз, федерація і Tag, Tagung - збори,
засідання) - однопалатний орган народного представництва ФРН. Найважливіші функції
бундестагу у сфері публічного адміністрування: ухвалення відповідних законів, вибори
федерального канцлера та контроль за діяльністю уряду.
На засіданнях парламентських комітетів здійснюється основна робота з підготовки законів. Крім
того, на комітети покладена основна робота з парламентського контролю за діяльністю уряду. Це
стосується усіх комітетів, починаючи від комітету із зовнішньої політики і закінчуючи комітетом з
бюджету, який має особливе значення, оскільки втілює суверенне право парламенту
затверджувати бюджет. До Комітету з петицій Бундестагу з проханнями і скаргами безпосередньо
може звернутися будь-який громадянин, у тому числі, щодо діяльності публічної адміністрації.

Бундесрат (Bundesrat) дослівно "Федеральна рада") - державний законодавчий орган Німеччини.

Складається з членів земельних урядів, що представляють 16 земель Німеччини. Згідно з
Основним законом ФРН визначається як представництво федеральних земель або ж як
представництво регіонів на федеральному рівні. Завдяки Бундесрату землі беруть участь у
законодавчій та виконавчій діяльності на федеральному рівні. Основними напрямами роботи
Бундесрату є: аграрний сектор, внутрішні справи, євроінтеграція, житлове будівництво, охорона
здоров'я, культура, оборона, навколишнє середовище, трудова та соціальна політика, транспорт,
економіка тощо. Слід зазначити, що Бундесрат - це не друга палата німецького парламенту, як
помилково зазначається в деяких джерелах, він являє собою окремий представницький орган.

Федеральний президент Німеччини (Bundespräsident) - глава держави у ФРН. Його обирають

Федеральні збори - конституційний орган, що скликається спеціально для цієї мети. До складу
зборів входять депутати Бундестагу і таке саме число делегатів, що обираються земельними
парламентами згідно з принципами пропорційності. Федеральний президент обирається більшістю
голосів строком на п'ять років. Переобрання допускається один раз.
Федеральний президент виконує представницькі функції - він представляє ФРН на міжнародній
арені та акредитує дипломатичних представників. Крім того, він має право помилування
ув'язнених. До його офіційних функцій належать:
- підписання та оголошення федеральних законів (при цьому він має право здійснювати
конституційний нагляд за законотворчою діяльністю);
- висунення кандидатури федерального канцлера на розгляд парламенту, затвердження
федерального канцлера на посаді та його звільнення;
- затвердження на посади та звільнення з посад федеральних міністрів за поданням федерального
канцлера;
- затвердження на посади та звільнення федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і
унтер-офіцерів.

Федеральний канцлер (Bundeskanzler) - є головою Федерального уряду Німеччини. У його

компетенцію входить призначення федеральних міністрів та визначення політичного курсу уряду.
Бундесканцлер обирається Бундестагом (парламентом Німеччини) строком на 4 роки і може бути
зміщений зі свого поста до закінчення терміну повноважень тільки за допомогою механізму
конструктивного вотуму недовіри.
Федеральний канцлер головує у Федеральному уряді. Тільки він має право формувати уряд: він
відбирає міністрів і висуває обов'язкову для федерального президента пропозицію про їх
призначення або звільнення. Канцлер вирішує, скільки міністрів буде в уряді та визначає сферу їх
діяльності.
Відомство федерального канцлера Німеччини (Bundeskanzleramt) - відомство в структурі
виконавчої влади Німеччини, до завдань якого входить підтримка діяльності федерального
канцлера Німеччини. У будівлі Відомства знаходиться кабінет Федерального канцлера.
Федеральний уряд ФРН складається з Федерального канцлера та Федеральних міністрів. Він діє на
основі статей 62-69 Конституцій ФРН. Федеральний канцлер визначає основні напрями політики
уряду.
Канцлер обирається Бундестагом за пропозицією Президента. Кандидатури федеральних міністрів
пропонуються Канцлером, але призначаються Федеральним президентом. Діяльність федеральних
міністрів суворо обумовлена Конституцією, вони мають право працювати самостійно лише у
рамках своєї компетенції. Увесь склад уряду та кожен міністр окремо несуть відповідальність
перед Канцлером. Перед вступом на посаду Канцлер і міністри приносять клятву перед
парламентом.
Федеральний уряд здійснює керівництво та забезпечує координацію таких міністерств:
- Федеральне міністерство внутрішніх справ Німеччини;
- Федеральне міністерство у справах перемішених осіб, біженців і жертв війни Німеччини;
- Федеральне міністерство захисту продовольства, сільського господарства і захисту прав
споживачів Німеччини;
- Федеральне міністерство охорони здоров'я і соціального забезпечення Німеччини;
- Федеральне міністерство оборони Німеччини;
- Федеральне міністерство освіти і наукових досліджень Німеччини;
- Федеральне міністерство у справах сім'ї, літніх громадян, жінок і молоді Німеччини;
- Федеральне міністерство транспорту, будівництва і міського розвитку Німеччини;
- Федеральне міністерство екології, охорони природи і безпеки ядерних реакторів Німеччини;
- Федеральне міністерство економічного співробітництва і розвитку Німеччини;
- Федеральне міністерство юстиції Німеччини;
- Міністерство закордонних справ Німеччини;
- Федеральне управління фінансового нагляду Німеччини.

Франція
Президент і Прем'єр-міністр керують адміністративним апаратом держави. Вони видають
нормативні акти для забезпечення виконання законів і здійснення власних повноважень у сфері
правотворчості; призначають вищих посадовців держави (міністрів, суддів, префектів, послів,
директорів міністерств і державних компаній, ректорів і т. п.); координують діяльність міністерств
і відомств і у разі потреби вирішують спори між ними.
Прем'єр-міністр і міністри утворюють уряд - Раду міністрів. Конституція не розмежовує чітко
повноваження Президента і Прем'єр-міністра. Через це нерідко виникає плутанина. Кількість і
повноваження міністрів не встановлюються ні Конституцією, ні окремими законами, а
визначаються Прем'єр-міністром.
Міністри мають вищу адміністративну владу в підвідомчих їм сферах. їх рішення можуть бути
скасовані лише адміністративними судами, а не Президентом чи Прем'єр-міністром. У разі
необхідності Прем'єр-міністр може домогтися відставки міністра, діючи через Президента, а новий
міністр вже має право скасувати рішення свого попередника.
Допомогу міністрові в управлінні забезпечує його кабінет, який може включати не більше 10
чоловік. Кожен міністр сам визначає внутрішню структуру свого міністерства. Найбільші
підрозділи міністерств очолюються генеральними директорами. У підпорядкуванні генеральних
директорів знаходяться директори, їх заступники, керівники відділів, служб, начальники бюро
тощо.
Центральний апарат міністерства зазвичай не займається повсякденною оперативною діяльністю.
Цим зайняті місцеві (периферійні) служби міністерства. Головна функція центрального апарату -
надання допомоги міністрові в розробці політики міністерства та здійснення контролю за її
впровадженням.
Представниками держави в департаментах і регіонах є префекти. Вони інформують уряд про стан
справ на місцях, керують поліцією та іншими місцевими службами: з благоустрою території,
сільського господарства, санітарними і соціальними (їх чисельність складає близько 10% усього
персоналу місцевих державних служб, що підпорядковуються столичним міністерствам).
Проте багато важливих служб з різних причин непідвідомчі йому. Це стосується, зокрема,
місцевих державних служб у сфері фінансів, освіти, праці, армії, юстиції. Відповідно до
політики децентралізації компетенція префектів з керівництва місцевими службами буде
розширюватись.
Префекти мають право видавати нормативні та індивідуальні акти. Вони також контролюють
діяльність місцевих співтовариств.
Функції управління за межами столиці здійснюють також місцеві служби різних міністерств.
Зазвичай вони існують на рівні департаментів, очолюються департаментськими директорами і
називаються департаментськими службами. Ці служби підкоряються міністерствам. Зокрема
рішення керівника служби може бути скасоване міністерством; місцеві служби отримують з
центру вказівки у вигляді циркулярів; їх робота перевіряється генеральними інспекторами
міністерств.
Префекти і місцеві служби міністерств є головними засобами у реалізації політики територіальної
централізації державної влади в унітарній Франції.

Місцеві об'єднання. Місцеві об'єднання бувають двох видів: звичайні (більшість громад,
департаментів і регіонів) і особливі (регіони Іль-де-Франс і Корсіка, Париж, Марсель, Ліон,
заморські регіони і території). Відповідно до закону усе це - публічні юридичні особи, їх статус
встановлюється законами, а не адміністративними актами (закон, втім, визначає тільки основні
принципи статусу, а деталі формулює виконавча влада). Керівні органи об'єднань обираються
населенням. Фінансовий контроль здійснюється через регіональні відділення Національної
рахункової палати.
Звичайні місцеві об'єднання - громади і департаменти - передбачені ст. 72 Конституції. Така
нова їх категорія, як регіони, була створена Законом 1972 р.
Найбільш численні об'єднання - це громади. їх близько 36,7 тис, різних за чисельністю населення:
від 100 чоловік у невеликій сільській громаді до 1 млн у міській. Правове положення громад
визначається Загальним статутом, затвердженим законом у 1984 р. До компетенції громад
належать водопостачання, очисні споруди, ринки, ярмарки, бойні, муніципальні бібліотеки та
музеї, похоронні бюро і кладовища, а також частково - навчальні заклади. В окремих випадках
вони можуть втручатися в господарську та іншу діяльність приватних осіб.
Департаменти (їх 99, включаючи особливі) були створені в 1791 р. замість провінцій. Вони менш
самостійні, ніж громади, оскільки жорсткіше контролюються центральними органами влади за
допомогою префектів. У них зосереджена основна маса місцевих служб міністерств. У той самий
час реформи 1982-1983 рр. істотно зміцнили самостійність департаментів, їм відійшла частина
повноважень, які здійснювалися центральними органами влади. Виконавчим органом
департаменту є префект, який не призначається урядом, а обирається генеральною радою
департаменту та стає головою цієї ради.
Найвищим органом управління департаменту є генеральна рада, що обирається населенням на 6
років і поновлюється наполовину кожні 3 роки. Рада затверджує бюджет і договори з іншими
департаментами про створення господарських та інших об'єднань, визначає долю асигнувань, що
виділяються центром, здійснює опіку над громадами, обирає голову ради і контролює його
діяльність.
Голова генеральної ради є главою місцевої виконавчої влади. У його розпорядження передані
частково місцеві служби міністерств, оскільки департамент раніше не мав у розпорядженні
власного апарату службовців.
Деякі особливості в управлінні мають також заморські регіони і заморські території (їх 4).
Останніми роками особливі місцеві співтовариства значно зрівнялися у своєму правовому
положенні із звичайними.
Публічні установи (загальнонаціональні, регіональні, департаментські та общинні) ще численніші
й різноманітніші, ніж місцеві об'єднання. Вони мають різні назви: каси, служби, установи, бюро,
органи і т. п. До них належать:
1) промислові й транспортні підприємства ("Вугілля Франції", "Електрика Франції", Французьке
товариство залізниць, Комісаріат атомної енергії та ін.);
2) фінансові установи (Депозитна каса - найбільша державна установа та ін.);
3) об'єднання підприємців (торгові та сільськогосподарські палати, цехові гільдії ремісників);
4) органи, що здійснюють втручання в приватнопідприємницьку діяльність (Національна
міжпрофесійна служба зерна, створена для організації і впорядкування ринку зерна, Фонд
організації і регулювання сільськогосподарських ринків тощо);
5) установи в соціальній сфері (державні лікарні, великі національні каси соціального забезпечення
та ін.);
6) установи у сфері освіти, культури і науки (ліцеї, університети, великі ВНЗ, національні та
регіональні центри університетської чи шкільної діяльності, Національний центр наукових
досліджень, Французька академія тощо);
7) утворення місцевих об'єднань (синдикати громад, міждепартаментські об'єднання, міські округи
і співтовариства, установи планування і благоустрою нових міст та регіонів і т. ін.).

Щорічно з'являються нові публічні установи. Публічні установи за своєю суттю є

спеціалізованими службами. Так, наприклад, у законі 1971 р. профспілкові об'єднання
працівників лісового господарства прямо названі публічними установами. Керівні органи
публічних установ також різноманітні. Деякі установи очолюються директорами, що
призначаються вищими органами влади, інші мають адміністративні ради і голів, що
обираються самими радами. Публічні установи, тією чи іншою мірою, контролюються
державою.

США
США - федеративна президентська республіка, в якій владні повноваження розподіляються між
федеральним урядом і урядами 50 штатів. Кожен із 50 штатів має свою конституцію, систему
органів влади і управління. Виконавча, законодавча і судова влада представлені відповідно
Президентом, Конгресом і Верховним Судом.
Виконавча влада відповідає за виконання законів на всій території країни. Вона представлена в
особі Президента, Віце-президента, кабінету міністрів і незалежних агентств. Глава виконавчої
влади - Президент - зобов'язаний піклуватися "про точне виконання законів", і "захищати
конституцію". У цьому йому допомагає широка мережа федеральних департаментів і агентств -
приблизно 4 млн чоловік.
Президент - глава держави і виконавчої влади, а також верховний головнокомандуючий. В
обов'язки Президента входить укладання міжнародних угод, підписання і накладення вето на
законопроекти, призначення членів кабінету, Верховного суду, послів, а також питання
помилування. Незважаючи на всю повноту влади, діяльність Президента регулюється системою
стримувань і противаг, закріпленою в конституції. І все ж останнім часом важливість міжнародної
політики та роль, яку відіграють у ній США, істотно збільшили владу Президента. Законодавча
влада може наглядати за діяльністю Президента. Вона може відмовитися прийняти законопроект,
внесений Президентом або його радниками, має затверджувати бюджет, оголошення війни і
міжнародні угоди, може скасовувати вето Президента і зміщати його з посади за допомогою
процедури імпічменту, обирає переможця президентських або віце-президентських виборів, якщо
жоден з кандидатів не заручився підтримкою більшості членів виборчих колегій. Президент
повинен звітувати перед Конгресом про виконану роботу, виступаючи із щорічним зверненням
"Про становище країни". Судова влада також може наглядати за діяльністю Президента. Вона
може оголошувати його розпорядження неконституційними. Під час процедури імпічменту голова
Верховного суду стає президентом Сенату.
Кабінет міністрів традиційно складається з Віце-президента і глав 15 міністерств - сільського
господарства, торгівлі, оборони, освіти, енергетики, охорони здоров'я, внутрішньої безпеки,
міського розвитку, внутрішніх справ, праці, транспорту, фінансів, у справах ветеранів та юстиції, а
також державного департаменту. Глави міністерств призначаються Президентом і повинні бути
затверджені більшістю в Сенаті. До складу Кабінету за бажанням президента можуть бути внесені
й інші департаменти. Міністри повинні працювати в постійному контакті з профільними
комітетами конгресу, який контролює їх бюджет і приймає закони; вони напряму впливають на
роботу виконавчої влади.
Члени Виконавчого управління працюють безпосередньо з Президентом. Після чергових виборів
зазвичай, якщо до влади приходить інший Президент, склад управління та його структура
повністю міняються. Установи, що входять в управління, дають поради Президентові і стежать за
тим, як виконуються президентські розпорядження. Провідна роль віддається Раді національної
безпеки (NSC) і Адміністративно-бюджетного управління (ОМ В). NSC розробляє рекомендації
Президенту щодо зовнішньої і внутрішньої політики. Його головою є сам Президент. Крім нього,
до ради входять Віце-президент, радник з національної безпеки, міністри оборони та фінансів, а
також голова державного департаменту. ОМ В допомагає Президентові у розробці федерального
бюджету і планує видаткову його частину.
Віце-президент - другий після президента чиновник у структурі виконавчої влади. Він стає
головою держави, якщо Президент не може продовжувати виконувати свої повноваження. Він (чи
вона) є Президентом сенату, і у разі рівності голосів володіє вирішальним голосом. Віце-президент
також головує на спільному засіданні конгресу, коли підраховуються голоси колегії вибірників на
президентських виборах.
У системі виконавчої влади є кілька адміністративних управлінь, діяльність яких виведена з-під
формального президентського контролю. Вони є незалежними доповненнями до структури уряду і
засновуються конгресом для надання спеціальних послуг та допомоги влади. Серед них -
Центральне розвідувальне управління, поштова служба і Агентство з охорони навколишнього
середовища.
Законодавча влада визначена першою статтею конституцією США, приймає нові і змінює вже
існуючі закони. За конституцією, цим займається Конгрес - двопалатний парламент, що
складається з Сенату і Палати представників. Члени обох палат безпосередньо обираються
жителями штату, який вони представляють. У палаті представників 435 чоловік. Кількість
представників від кожного штату залежить від кількості населення. Вибори до палати проходять
раз на два роки. Сенаторів - 100: по два від кожного штату. їх обирають на шестирічний термін.
Президент Сполучених Штатів може наглядати за діяльністю законодавчої влади. Він може
накладати вето на прийнятий Конгресом законопроект, скликати спеціальні сесії і оголосити
перерву в роботі Конгресу, тимчасово призначати чиновників на найважливіші посади, коли
Конгрес знаходиться у відпустці. Конгрес не може скорочувати заробітну плату Президента, поки
він перебуває при владі.
Судова влада може наглядати за діяльністю виконавчої влади. Вона може оголошувати закон
неконституційним. Конгрес не може скорочувати зарплату судді, поки він обіймає посаду. Також
голова Верховного суду очолює слухання з імпічменту президента.
Останнім часом роботи у конгресі стає дедалі більше, і тому законодавці почали спиратися на
поради і допомогу деяких допоміжних агентств. Серед них одне з найважливіших - Бюджетне
агентство Конгресу. До його складу входить група експертів у галузі економіки та статистики, які
допомагають законодавцям, надаючи їм незалежну думку про бюджетні пропозиції Президента.
Ще одне важливе агентство - Бібліотека Конгресу, що є одночасно дослідним центром і
національною бібліотекою США. У ній, зокрема, містяться найцінніші історичні документи, в
тому числі й Декларація незалежності і Конституція.

Великобританія
Великобританія має парламентарний Уряд, основою створення та функціонування якого є так
звана вестмінстерська система, яка є досить поширеною. Тому, розглядаючи систему суб'єктів
публічної адміністрації Великобританії, в першу чергу, слід розглянути Парламент.
Парламент Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії визначається як
найвищий державний орган Великобританії, що безпосередньо обумовлено реалізацією ним двох
ключових функцій. Перша з них є найважливішою для держави і забезпечує існування суспільних
відносин у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері публічного адміністрування - це
законодавча функція. Вона реалізується в основному через постійні і тимчасові комітети
Парламенту. Правом законодавчої ініціативи користуються як члени Парламенту, так і члени
Уряду (які обов'язково мають бути депутатами однієї з палат), причому законопроекти Уряду
мають пріоритет і можуть бути внесені у будь-який час. Законопроект проходить три читання.
Схвалений Палатою громад2 у третьому читанні, він направляється до Палати лордів. Передбачені
також спеціальні законодавчі процедури: делеговане законодавство (постанови, що видаються
Урядом на підставі законів), розгляд фінансових законопроектів за так званою фінансовою
процедурою та розгляд приватних законопроектів, внесених у формі петиції. Будь-який прийнятий
документ вимагає Королівської санкції, щоб стати законом. Парламент є головним законодавчим
інститутом Великобританії, оскільки Парламент Шотландії, Асамблея Північної Ірландії та
Національна асамблея Уельсу не мають статусу суверенних органів. На відміну від України, жоден
суд Великобританії не може оголосити акт Парламенту неконституційним, тому що конституції як
єдиного документа у Великобританії немає і новий закон може змінити або скасувати будь-який
старий та стати складовою частиною британської конституції.
Інша найважливіша функція британського Парламенту - контроль над Урядом. Згідно з традицією
та конституційними угодами Уряд формується Парламентом і несе відповідальність перед ним. У
Парламенті (як правило, за ініціативою опозиції) відбувається обговорення діяльності Уряду. Для
його проведення виділяється 20 днів на сесію. Широко практикуються як письмові, так і усні
парламентські питання до Уряду, що переважно мають публічний характер ("година питань"
транслюється по телебаченню). Парламент здійснює перевірку витрат Урядом грошових коштів,
виділення яких було затверджено Парламентом. Така перевірка проводиться парламентським
Комітетом з публічної звітності, якому сприяє і надає необхідну інформацію Національне ревізійне
відомство. Доповіді Комітету щорічно обговорюються Палатою громад.

Формально виконавча влада у Великобританії належить Короні (в особі монарха), яка номінально
очолює увесь адміністративний апарат країни. Цей апарат включає центральні органи та органи
місцевого самоврядування. До центральних органів, окрім Корони, належать: Прем'єр-міністр,
Кабінет. Уряд, Таємна рада, міністерства і відомства.
Слід зауважити, що виконавча влада Великобританії базується на особливому статусі Корони, під
яким розуміється необмежена влада Суверена та його Таємної ради формувати доктрину та
практику повноважень інших органів виконавчої влади.
Теоретично повноваження монарха досить широкі, проте на практиці вони обмежені. Суверен діє в
рамках конвенцій та прецедентів, майже завжди користуючись королівськими прерогативами за
порадою Прем'єр-міністра та інших міністрів. Суверен призначає, у разі потреби, нового Прем'єр-
міністра, формальне призначення відбувається на церемонії, що має назву "поцілунок рук"
Теоретично монарх може відправити Прем'єр-міністра у відставку, але конвенції та прецедент це
забороняють. Суверен призначає та відправляє у відставку Кабінет і інші міністерства за порадою
Прем'єр-міністра.
Монарх щотижня зустрічається з Прем'єр-міністром; регулярні зустрічі проводяться також з
іншими членами Кабінету. Монарх може висловити своє бачення, хоча зрештою повинен прийняти
рішення, яке пропонують Прем'єр-міністр чи Кабінет.
Суверен призначає Першого міністра Шотландії, але за поданням Шотландського парламенту.
Перший міністр Уельсу, з іншого боку, безпосередньо обирається Національною асамблеєю для
Уельсу. У справах Шотландії Суверен діє за порадами; у справах Уельсу - за порадою Прем'єра
Великобританії та Кабінету, бо автономія Уельсу обмежена. Те саме стосується і Північної
Ірландії.
Повноваження, що належать Короні, називаються Королівські прерогативи. Вони включають
права (наприклад укладання договорів або направлення послів) та обов'язки (наприклад захищати
королівство). Конституційність британської монархії полягає в тому, що королівські прерогативи у
більшості випадків реалізуються міністрами або застосовуються за їх порадою. Згода Парламенту
на таку реалізацію не потрібна. Разом з тим, згода Корони має бути отримана будь-якою з Палат
перед обговоренням білля, що впливає на прерогативи або інтереси Корони.
Прерогативою монарха є скликання, продовження повноважень та розпуск Парламенту. Усі
парламентські акти приймаються в ім'я монарха. Перед тим, як білль стає законом, потрібна
королівська згода (Суверен може дати згоду, забрати згоду або утриматись).

Корона має прерогативу призначення міністрів, таємних радників, членів виконавчих органів і
інших посадовців. Від її імені це роблять Прем'єр-міністр та деякі інші міністерства. Монарх є
главою збройних сил (британська армія, королівський флот, королівські військово-повітряні сили).
Прерогатива Суверена - оголошувати війну, укладати мир, керувати військовими діями.
Монарх має прерогативи у сфері закордонних справ, зокрема: обговорювати умови та
ратифікувати договори, союзи, міжнародні угоди. Ці прерогативи не потребують схвалення
Парламенту. Проте договір не може вносити зміни до законодавства королівства, в цьому випадку
потрібне прийняття Парламентом відповідного акта. Суверен також акредитує британських
високих комісарів та послів, приймає іноземних дипломатів.
Також Суверен вважається джерелом справедливості та призначає суддів в усіх видах справ.
Особисто монарх не здійснює правосуддя, судові функції здійснюються в ім'я монарха.
Аналогічно, Монарх також є джерелом честі, джерелом усіх почестей та гідності. Монарх надає
статус перів, призначає кавалерів у ордени, дає звання лицарів та інші почесті (більшість за
порадою Прем'єр-міністра; особисто - ордени Підв'язки, Чортополоху, Вікторіанський та
Доброчесностей).
Крім того, Монарх - Верховний правитель англіканської церкви і може призначати єпископів та
архієпископів. Прем'єр-міністр вибирає замість Монарха зі списку, підготовленого Коронною
комісією з призначень.
Таємна рада - дорадчий орган британського Монарха, за допомогою якого Монарх здійснює свої
владні прерогативи. Повна назва: Його (її) Величності Найповажніша Таємна рада (His (Her)
Majesty's Most Honourable Privy Council).
За своєю чисельністю (близько 300 чоловік) Таємна рада є найбільшим урядовим органом, хоча
кворум для її засідань складає лише 3 радники. Монарх може особисто призначати усіх таємних
радників, але на практиці він це робить за порадою Уряду. Поточний спадкоємець Корони та
Принц-консорт незмінно входять до складу Таємної ради, так само і три найвищі духовні особи
англіканської церкви - архієпископ Кентерберійський, архієпископ Йоркський та єпископ
Лондона. Також входять до Таємної ради декілька найголовніших суддів: ординарні апеляційні
лорди, судді апеляційного суду Англії і Уельсу, Північної Ірландії та Шотландії. Разом з тим
основна частина Таємної ради - політики. Прем'єр-міністр, міністри Кабінету, деякі головні
міністри, що не входять до Кабінету, лідер опозиції та голови великих партій в Палаті громад
призначаються таємними радниками. Засідання Таємної ради зазвичай відбуваються щомісячно,
коли Суверен може бути присутнім. Якщо монарх не має змоги прийти на засідання, його місце
може бути зайняте двома або більше Державними радниками, які можуть бути обрані з числа
членів королівської родини.

Прем'єр-міністр Великобританії (Prime Minister of the United Kingdom) є головою Уряду та

Кабінету, також він виступає головним радником Корони. Офіційний статус Прем'єр-міністра на
даний час залишається неоднозначним, адже в писаному законодавстві його влада над іншими
членами Кабінету чітко не визначена, хоча повноваження останніх більш повно розкриті в актах
Парламенту.
За конституційною угодою Монарх призначає на посаду Прем'єр-міністра особу, яка зможе
отримати підтримку у Палаті громад. Як правило, це член Палати громад, що є лідером партії, яка
має більшість у Парламенті. Якщо партія більшості відсутня (що майже неможливо через
специфіку виборчої системи Великобританії), дві або більше груп у Парламенті можуть
сформувати коаліцію, а її лідер обійме посаду Прем'єр-міністра. В умовах "підвішеного
парламенту" (hung parliament), коли жодна партія або коаліція не має більшості, Суверен має
можливість вільного вибору кандидата на посаду Прем'єр-міністра, який, на думку монарха, буде
користуватися підтримкою в Парламенті. За іншою конституційною угодою Прем'єр-міністр як
член найбільшої партії у Парламенті має право вирішувати питання про розпуск Парламенту, а
Монарх повинен підтримати його прохання.
Прем'єр-міністр очолює Уряд, керує діяльністю Кабінету, міністерств і центральних відомств.
Одночасно він обіймає одну з міністерських посад - Першого лорда казначейства, крім того за
посадою він також є головою Міністерства у справах цивільної служби, що також визначає його
провідну роль у сфері виконавчої влади. Він вирішує питання про склад Кабінету та Уряду, число
міністерських постів, призначення міністрів і глав центральних відомств та інших головних
керівників міністерств і відомств, вищих суддів, вищого командного складу збройних сил та інших
посадовців. Хоча формально Прем'єр-міністр та його Кабінет призначаються Монархом для
формування Уряду. Разом із тим, Прем'єр-міністр самостійно формує склад Кабінету і, за
традицією. Монарх поважає вибір Прем'єр-міністра. Так само він визначає склад Уряду, лише за
відсутності у партії Прем'єр-міністра абсолютної більшості в Палаті громад, може бути
сформований коаліційний Уряд.

Термін повноважень Прем'єр-міністра пов'язаний з терміном повноважень Палати громад.

Максимальний термін повноважень палати - п'ять років. На практиці ж вона розпускається
Монархом раніше цього терміну за запитом Прем'єр-міністра. Зазвичай Прем'єр-міністр обирає
найбільш вигідний для його партії момент для розпуску, щоб отримати якомога більше голосів на
виборах. Якщо після виборів партія Прем'єр-міністра втрачає більшість у Палаті громад, він йде у
відставку. Лідер партії, яка перемогла, або ж лідер коаліції призначається на посаду Прем'єр-
міністра. За деяких обставин Прем'єр-міністр може бути вимушений або розпустити Палату
громад, або піти у відставку. Це відбувається у тому випадку, коли палата висловлює недовіру або
відмовляється висловити довіру. Те саме відбувається і тоді, коли Палата громад відмовляється
прийняти бюджет, або якусь іншу особливо важливу частину програми Уряду. Крім того, Прем'єр-
міністр може піти у відставку в разі втрати підтримки з боку власної партії, через негаразди зі
здоров'ям або через інші особисті причини.
При Прем'єр-міністрові існує секретаріат - особистий апарат голови Уряду, який формується ним
безпосередньо у складі: прес-секретаря, радників з питань оборони, іноземних справ, економіки
тощо. У регіональних урядах Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії, посада яка відповідає посаді
Прем'єр-міністра, називається Перший міністр.
Уряд Великобританії (Government of the United Kingdom) формується після парламентських
виборів лідером партії, що отримала парламентську більшість у Палаті громад, тобто
новопризначеним Прем'єр-міністром. Уряд - це колегіальний орган, склад якого за законом не
повинен перевищувати 95 осіб. До Уряду входять міністри, що очолюють міністерства (які досить
часто називають департаментами), їх заступники; міністри без портфеля; парламентські секретарі
міністерств; особи, що обіймають деякі традиційні посади: Лорд-канцлер, Лорд казначейства,
Лорд-голова ради, Канцлер герцогства Ланкастерського, Лорд-хранитель печатки, Головний
поштмейстер. У повному складі Уряд майже ніколи не засідає та не приймає ніяких рішень. Як
виключення Уряд збирається, наприклад, у разі його відставки. По суті, Уряд є групою осіб, що
втілює у собі принцип колективної політичної відповідальності перед Парламентом. Тому реальне
керівництво здійснює Кабінет.
Кабінет Великобританії (Cabinet of the United Kingdom) формується з членів партії, яку очолює
Прем'єр-міністр у Палаті громад, хоча закон і не забороняє призначати членів Кабінету з Палати
лордів.
Більшість членів Кабінету є міністрами Уряду (в основному головами департаментів на посаді
державного секретаря).
До складу Кабінету зазвичай входять близько 20 членів (у різні часи кількість членів коливається в
межах 20-25 осіб). Серед них: Прем'єр-міністр, Лорд-канцлер (голова Палати лордів); Канцлер
казначейства (міністр фінансів); державні секретарі (міністри): внутрішніх справ, закордонних
справ, оборони, торгівлі і промисловості, а також інші найбільш поважні посадові особи держави
за вибором Прем'єр-міністра.
Виконавча влада здійснюється Прем'єр-міністром і Кабінетом, члени якого приносять присягу
Таємній раді Великобританії. Адже технічно Кабінет є одним з комітетів Таємної ради, тому всі
його члени автоматично призначаються таємними радниками. Кабінет здійснює розробку
основних законопроектів та широко користується своїм правом законодавчої ініціативи подаючи
їх до Парламенту. Рішення Кабінету та Прем'єр-міністра приймаються від імені Суверена на
спеціальних засіданнях Таємної ради у присутності Лорда Голови та обмеженого числа радників;
ці рішення називаються "Указ в Раді" (Order in Council). Тобто Кабінет має можливість у повному
обсязі реалізовувати своє право на видання актів делегованого законодавства. Крім того, Кабінет
здійснює керівництво діяльністю державного апарату, визначає зовнішню та внутрішню політику в
межах основного політичного курсу, визначеного Парламентом.
Головними функціями Кабінету є: 1) надання для погодження Парламентом остаточного варіанту
програми політичної діяльності держави; 2) контроль за відповідністю дій органів виконавчої
влади політичному курсу, що затверджений Парламентом; 3) розмежування сфер впливу та
координація діяльності міністерств і відомств.
Міністерства у системі публічного адміністрування Великобританії виступають в якості галузевих
або функціональних органів управління. У Великобританії міністерства називають урядовими
департаментами, які поділяються на міністерські та неміністерські департаменти. Особливістю для
Великобританії є те, що законодавство визнає посаду міністра, але не самі міністерства.
Урядові департаменти очолюються міністрами та займаються питаннями, що вимагають прямого
політичного контролю. У більшості департаментів міністр називається державним секретарем і є
членом Кабінету. Керівництво департаментом здійснюється цивільним службовцем (чиновником),
що називається постійним секретарем. Урядовим департаментам підпорядковуються виконавчі
агентства. Виконавче агентство - це неурядовий державний орган, що має в розпорядженні
часткову автономію для виконання своїх функцій. Вони зазвичай звітують перед одним або
декількома урядовими департаментами, які надають фінансування та встановлюють стратегічні
цілі цього агентства.
До складу кожного урядового департаменту входить низка підрозділів, що обумовлює їх
структуру, для них характерна наявність різноманітних управлінь, відділів, секцій тощо. Урядові
департаменти Великобританії є публічними юридичними особами, тому до них можуть
пред'являтися в суді позови.
Особливістю британської публічної адміністрації є наявність територіальних (регіональних)
міністерств: у справах Шотландії, Уельсу та Ірландії, що обумовлено особливістю територіального
устрою.
Крім міністерств (урядових департаментів), у системі центральних установ виконавчої влади
Великобританії створено значну кількість відомств, метою існування яких є усунення прогалин у
системі публічного адміністрування та його оптимізація. В деяких випадках відомства настільки
відокремлені від міністерств, що їх називають автономними структурами. Масштаб їх діяльності,
персональний склад, межі самостійності, система підлеглості та форми відповідальності, як
правило, неоднакові. Відомства важко класифікувати, оскільки їх правовий статус істотно
відрізняється.
Умовно відомства можна підрозділити на декілька груп. До першої, найбільш великої, належать
публічні корпорації (public corporations), що часто розглядаються як синоніми відомств
Великобританії. Вони мають суттєву внутрішню автономію, складну структуру, різноманітний
склад та широкомасштабні функції, до них належать: Державне відомство британської
контррозвідки (служба безпеки МІ-5), Банк Англії, Британська радіомовна корпорація (BBC),
Статистична служба, Національний космічний центр, Агентство з охорони довкілля тощо. Другу
групу складають контрольно-регулюючі відомства: Житлова корпорація, Служба з питань охорони
здоров'я і безпеки тощо, до компетенції яких входить прийняття адміністративно-правових актів
нормативного характеру, спрямованих на рішення профільних управлінських проблем. До третьої
групи - відомства з надання послуг (наприклад численні управління у сфері туризму). До четвертої
категорії - відомства з урегулювання конфліктів (Комісія з расового рівноправ'я, Комісія у справах
низькооплачуваних осіб та ін.). Відомствам Великобританії характерні такі загальні риси:
- усі відомства, незважаючи на їх відмінності, є юридичними особами публічного права,
наділеними спеціальною компетенцією, значною адміністративно-правовою та фінансовою
автономією. Проте вони залишаються частиною державного апарату;
- межі їх самостійності дійсно значні. Наприклад, щодо публічних корпорацій, які є юридично
підзвітними Парламенту, кураторство здійснює Кабінет. Фактично ж вони є самостійними
організаціями, які часто визначають як функціональну децентралізовану адміністрацію;
- до складу відомств входять не лише кадрові чиновники, але й інші особи, зайняті роботою на
громадських засадах. Наприклад, у складі такого виконавчого агентства, як Головна викладацька
рада - педагоги різних рівнів освіти, а в Раді Англії у справах мистецтв - представники мистецтва;
- усі відомства, яких у сукупності у Великобританії більше тисячі, є активними працедавцями, про
що свідчить високий (до 80%) рівень зайнятості в них цивільних службовців.

Італія
В Італії немає спеціального закону про центральну адміністрацію або про організацію та діяльність
публічної адміністрації. V самому загальному вигляді принципи, що стосуються утворення
державних установ, підбору кадрів та організації їх діяльності, встановлюються в Конституції:
установи створюються на підставі приписів закону, набір персоналу, як правило, відбувається на
конкурсній основі, критерієм оцінки діяльності є високі показники у роботі, професіоналізм,
принциповість у вирішенні важливих питань тощо. В італійській доктрині до публічної
адміністрації відносять всі структури, створені переважно для здійснення хоча б одного з двох
завдань: 1) сприяння політичним інститутам в сфері управління; 2) здійснення діяльності щодо
досягнення цілей державного характеру, визначених політичними інститутами.
До основних державних посадовців в Італії відносять: Президента Італії, Прем'єр-міністра,
Міністра закордонних справ, Міністра оборони, Міністра фінансів, Міністра юстиції, Міністра
внутрішніх справ, Посла США.
До органів публічної адміністрації відносять: Бюро Ради Міністрів, міністерства і міжміністерські
комітети, національні і вищі ради, незалежні агенції та адміністрації, автономні служби.
При здійсненні своїх повноважень Голова уряду спирається на апарат Бюро Ради Міністрів.
Основною структурою є загальний секретаріат Бюро, що складається з департаментів і служб, на
чолі з генеральним секретарем, які поділяються на відділи і секції, а очолюють їх генеральні
директори. У деяких міністерствах (оборони, зовнішніх відносин, фінансів) є пост генерального
секретаря з координаційними повноваженнями. Управління персоналом здійснюється
Адміністративною радою на чолі з міністром, до складу якого входять представники профспілок та
генеральні директори. Цей орган приймає рішення про оголошення конкурсу на заміщення
вакансій і просування по службі. У кожному міністерстві є дисциплінарна комісія, яка готує
матеріали і дає юридичні консультації щодо застосування заходів дисциплінарного характеру.
В італійських міністерствах є центральна бухгалтерія, яка підпорядковується головній бухгалтерії
Міністерства казначейства, господарське управління, а також допоміжні підрозділи - архів,
бібліотека, бюро обробки електронних даних тощо.
Периферійні підрозділи створюються, як правило, на провінційному, рідше - на обласному та
комунальному рівні. Після здійснення обласної реформи частина територіальних служб була
передана на місцевий і регіональний рівень, тому більш гостро постало питання про координацію
повноважень.
Особливістю еволюції центральної адміністрації Італії є створення міжміністерських комітетів для
координації діяльності. Вперше такий орган був утворений в 1936 р. - комітет кредиту і
заощаджень на чолі з головою уряду. До його складу увійшли три міністри. В даний час число
подібних органів збільшилося: функціонують міжміністерські комітети з цінової політики,
зовнішньоекономічної політики, координації промислової політики, економічного програмування,
продовольчої і сільськогосподарської політики. Міжміністерські комітети створюються, як
правило, на базі законодавчих приписів. До їх складу можуть входити або тільки міністри, або
керівники відомств і фахівці в певній сфері. Деякі міжміністерські комітети приймають рішення
тільки одноголосно, однак найбільш поширеною є наступна практика: якщо до складу цього
органу входять лише міністри, то меншість підкоряється рішенням більшості. Міжміністерські
комітети повинні інформувати про свій порядок денний Голову Ради Міністрів, при цьому
останній може винести деякі питання на розгляд уряду.
Автономні служби поділяються на підприємства, адміністрації з обслуговування, дослідні
інститути. В Італії відсутній єдиний нормативний акт, що стосується статусу даних суб'єктів,
однак у самому загальному вигляді можна виділити такі риси. Головою автономної служби є
міністр, у безпосередньому підпорядкуванні якого перебуває генеральний директор служби. У раді
з управління служби досить широко представлені працівники міністерства. Персонал служби
належить до розряду державних службовців, а майно передається державою у тривале
користування. До числа автономних служб, зокрема, належать державні монополії, Вищий
інститут профілактики і безпеки праці, Автономна служба зі сприяння польотами на повітряному
транспорті.
Як і в більшості західних країн, в Італії разом з державними органами територіальних суб'єктів -
областей, провінцій, комун окремі функції публічної адміністрації можуть бути покладені на
інших суб'єктів публічного права, що користуються правами юридичної особи.

Польща
Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат
Сейм контролює діяльність Ради Міністрів у межах, передбачених Конституцією і законами. Він
складається з 460 депутатів. Вибори до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і
відбуваються таємним голосуванням. Сенат складається зі 100 сенаторів. Вибори до Сенату є
загальними, прямими; проводяться таємним голосуванням. Вибори до Сейму та Сенату призначає
Президент Республіки. Сейм і Сенат обираються на чотирирічний строк повноважень. Строк
повноважень цих двох державних органів розпочинається з дня першого засідання і триває до дня
першого засідання заново обраного Сейму.
Обиратися до Сейму може кожний громадянин, який має право обиратися і якому виповнився на
день виборів 21 рік; до Сенату - кожний польський громадянин, який має право обирати і якому на
день виборів виповнилося 30 років.
Кандидатів у депутати і в сенатори можуть висувати політичні партії, а також виборці.
Конституція забороняє балотуватися одночасно до Сейму та Сенату. Дійсність обрання
затверджується Верховним Судом, а виборець має право на підставі принципів, обумовлених
законом, звертатися до Верховного Суду з протестом про визнання виборів недійсними.
Сейм може бути достроково розпущений на основі власного рішення, прийнятого двома
третинами голосів конституційного числа депутатів. Згідно із п. 4 ст. 98 Конституції 1997 р.
Президенту Республіки надається право розпуску Сейму у випадках, передбачених Основним
законом (неприйняття бюджету та порушення строків його передачі для затвердження
Президентом Республіки (ст. 225); відмова Раді Міністрів у вотумі довіри (ст. 155) тощо, після
того, як буде заслухана думка Маршала Сейму та Маршала Сенату. Одночасно в день
опублікування постанови Сейму, прийнятої більшістю - не менш як двома третинами голосів
конституційної більшості депутатів або рішення Президента Республіки про розпуск Сейму,
припиняється строк повноважень Сенату, Сейм не може бути розпущений під час надзвичайного
стану, а також протягом 90 днів після його закінчення, а строк повноважень Сейму та Сенату може
бути продовжений. За цих умов не можуть проводитися вибори до Сейму та Сенату.
Особа, яка тимчасово виконує обов'язки Президента Республіки, не має права приймати рішення
про скорочення терміну повноважень Сейму. Президент Республіки, який прийняв постанову про
розпуск Сейму, одночасно приймає також постанову про призначення виборів до Сейму та Сенату.
Право саморозпуску чи розпуску - це спосіб подолання конституційної кризи в діяльності
законодавчих органів влади.
Конституція передбачає можливість функціонування Національних зборів (ст. 114). Це спільне
засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під головуванням Маршала Сейму, а за його
відсутності - Маршала Сенату. Національні збори приймають присягу Президента Республіки
перед зайняттям ним посади (ст. 130); заслуховують звернення Президента (п. 8 ст. 144);
визначають стійку нездатність Президента Республіки виконувати свої функції через стан здоров'я
(п. 4 ст. 131), а також можуть схвалити рішення про притягнення Президента до відповідальності
за порушення Конституції, закону. За ці дії Президент несе відповідальність перед Державним
трибуналом.

Національні збори прийняли нині чинну Конституцію. Компетенція Сейму закріплена, головним
чином. Конституцією 1997 р. та іншими нормативними актами, в тому числі Регламентом Сейму.
Вона є основним критерієм для визначення правового положення і ролі Сейму в державному та
політичному житті, його взаємовідносин з іншими державними органами. До компетенції Сейму
належить затвердження програми діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за
його діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного трибуналу, Найвищої Палати
контролю, обрання Уповноваженого з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних
функцій. Сейм від імені Республіки Польща приймає рішення про стан війни і укладення миру.
Сейм може приймати постанову про стан війни тільки в разі збройного нападу на територію
Республіки Польша або в разі необхідності виконання міжнародних договорів про спільну оборону
від агресії. Якщо Сейм не може зібратися на засідання, рішення про стан війни приймає Президент
Республіки. Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає Конституцію, конституційні
закони (разом із Сенатом та Президентом), постанови. Конституція широко, без будь-яких
обмежень (які є, наприклад, в конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює
повноваження Сейму в законодавчій галузі. "Сейм - говориться у ст. 120 Конституції - приймає
закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо
Конституція не передбачає іншого". Так само Сейм приймає постанови, коли закон чи постанова
Сейму не передбачає іншого.
Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону
або внесення змін до чинного закону, яку обов'язково повинен розглянути Сейм, мають, відповідно
до ст. 113 Конституції, депутати. Сенат, Президент та Рада Міністрів. Тільки Раді Міністрів
належить виняткове право вносити законопроекти, які регулюють питання бюджету (ст. 221
Конституції). Законодавча ініціатива належить також групі не менш як 100 тис. громадян, які
мають право обирати до Сейму. Регламент Сейму Республіки Польша 1992 р., зі змінами,
внесеними 1996 р., деталізує порядок внесення законопроекту об'єктами права законодавчої
ініціативи. Так, депутатський проект закону може бути внесений комісією Сейму або за підписом
не менш як 15 депутатів. Сенат, згідно з Регламентом Сенату Республіки Польща, здійснює право
законодавчої ініціативи так: під час обговорення того чи іншого питання виникає необхідність і
доцільність внесення законопроекту. Його можуть вносити комісія або не менш як десять
сенаторів. Коли Сенат ухвалив рішення про необхідність прийняття закону, він повідомляє про це
Маршала Сейму та Голову Ради Міністрів. Президія Сенату передає законопроект на розгляд
комісії з ініціативи та законодавчих завбачень, яка залучає до розгляду законопроекту інші
постійні комісії, і після обговорення комісія пропонує Сенату відповідну пропозицію. Якщо ця
ініціатива схвалюється, Маршал Сенату повідомляє про неї Сенат, Маршала Сейму та Голову Ради
Міністрів. Таким чином, законопроекти вносяться до Сейму не від сенаторів чи постійної комісії, а
від усього Сенату.
Проекти законів і постанов на адресу Маршала Сейму вносяться у письмовому вигляді й повинні
бути обґрунтовані. Необхідно розкрити мету їх прийняття, становище нормотворчого
врегулювання в цій галузі, звернути увагу на те, як було врегульовано це питання попередніми
правовими нормами і як передбачається їх врегулювати, які можуть бути суспільні економічні та
фінансові наслідки, джерела фінансування, підсумки консультацій, політичних дискусій тощо.
Якщо стосовно проектів законів і постанов виникають сумніви щодо їх відповідності чинним
нормам права, Президія Сейму може звернутися до законодавчої комісії для одержання від неї
висновку. Якщо законодавча комісія зробила позитивний висновок, Маршал Сейму віддає
розпорядження про його розмноження і передачу друкованого тексту депутатам. Одночасно
Маршал Сейму направляє проекти законів і постанов Президенту, Маршалу Сенату та Голові Ради
Міністрів. Розгляд проектів законів відбувається шляхом трьох читань, а постанов - двох. Такий
порядок розгляду дає змогу докладніше обговорити законопроект чи постанову та удосконалити
їх. Вперше законопроект заслуховується на засіданні комісії, окрім законопроектів про зміни в
Конституції, проектів конституційних законів, які регулюють основні права та свободи громадян,
виборче право з обрання Сейму та Сенату, Президента, право власності та інших важливих
законопроектів - вони розглядаються на засіданні Сейму.

Перше читання законопроекту (постанови) відбувається на сьомий день після одержання

депутатами друкованого тексту, якщо Сейм не прийме іншого рішення. Читання включає
обгрунтування проекту ініціатором внесення законопроекту, запитання депутатів і відповіді на
них, дискусій щодо загальних принципів проекту. Завершується перше читання на засіданні Сейму
передачею проекту до комісій, у тому числі й до законодавчої комісії, або тільки до останньої,
якщо Сейм не відхилив проект у цілому.
У розгляді проекту чи постанови беруть участь зацікавлені комісії та окремі депутати, які не
входять до цих комісій, але мають право дорадчого голосу. Коли проект розглядають кілька
комісій, то вони направляють до Сейму спільну постанову, в якій викладається їхня точка зору.
У ході другого читання подається до Сейму звіт комісії про проект, проводяться дискусії і
вносяться поправки й пропозиції. Відбувається воно також на сьомий день після отримання
депутатами звіту комісії. Право внесення поправок належить ініціаторові проекту, депутатам і Раді
Міністрів. Внесені поправки передаються до комісії, яка їх розглядає, подає додатковий звіт до
Сейму, який приймає або відхиляє їх.
Третє читання може відбутися негайно, якщо в другому проект не було направлено на повторний
розгляд до комісії. Під час третього читання подається додатковий звіт комісії, якщо проект не був
направлений на перерозгляд, доповідач подає поправки і доповнення, внесені під час другого
читання. Спочатку голосуються поправки до окремих статей, а потім - проект у цілому в редакції,
запропонованій комісією.
Сейм приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості
депутатів, якщо Конституція не встановлює іншого. Маршал Сейму негайно передає закон
Маршалу Сенату.
Сенат мусить протягом 30 днів прийняти без змін або внести до нього поправки, чи відхилити
його. Якщо Сенат протягом цього часу не ухвалює відповідного рішення, закон вважається
затвердженим (ст. 121 Конституції). Постанову Сенату, яка відхиляє закон або вносить поправки
до нього, Сейм може не ухвалити простою більшістю голосів у присутності не менш як половини
всіх депутатів.
Закон, прийнятий Сеймом і Сенатом, передається Президенту на підпис. Якщо Президент відхиляє
закон або вносить до нього поправки, Сейм може не погодитися з ним, приймаючи постанову 3/5
голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів (п. 5 ст. 122 Конституції).
Конституція передбачає прискорений спосіб розгляду законопроекту (ст. 123). Відповідно до цієї
статті Рада Міністрів у мотивованих випадках, які вона визначає сама, може внести законопроект
як терміновий. Тоді скорочується термін його підготовки та розгляду. Проект розглядає також
Сейм або комісія, для якої визначається менший термін розгляду, проект включається до порядку
денного засідання Сейму негайно. Розгляд термінових законів Сенатом відбувається протягом 14
днів, а строк підписання законів Президентом складає 7 днів.
3. Повноваження глав держав щодо публічної адміністрації в Україні та
зарубіжних країнах.
Глави держав – президенти і монархи – в тій чи іншій мірі впливають на організацію і
функціонування органів публічної адміністрації. Міра такого впливу, як говорилося раніше,
визначається формою державного правління, яка є в країні.
З цього загального правила виключенням на сьогодні є лише окремі парламентські монархії.
Наприклад, в Швеції король не бере участі в роботі уряду і не підписує жодної урядової постанови.
Таким чином, повноваження глав урядів відносно публічної адміністрації відрізняються: від
фактичної відсутності таких повноважень в окремих парламентських монархіях, де глава держави
– не більш ніж історичний символ, - до президентських республік, в яких вся система органів
публічної адміністрації їм підпорядкована.
Повноваження глав держав відносно публічної адміністрації можна умовно розділити на три
групи:
- кадрові;
- організаційні;
- правотворчі.
 Кадрові.
Глави держав призначають членів уряду і публічних службовців вищого рангу. Проте навіть в
президентських республіках передбачена мінімальна участь парламентів в цьому процесі. Зокрема,
відповідно до розділу 2 статті 2 Конституції США, президент має право призначити керівних осіб
Сполучених Штатів відповідно до поради і згоди Сенату (верховної палати американського
парламенту). У Франції, яку відносять до країн зі змішаною формою правління, президент
призначає прем'єр-міністра, а за поданням останнього – і інших членів уряду. Також йому
належить право припиняти їх повноваження. У парламентських республіках президент юридично
не впливає на формування уряду, але може призначати на посаді публічної служби. Зокрема,
відповідно до статті 60 Основного закону ФРН, президент призначає і звільняє федеральні
службовців, оскільки інше не передбачене законом.
Підводячи підсумок, відзначимо, що кадрові повноваження глав держав досить значні в більшості
зарубіжних держав, особливо в президентських і змішаних республіках.
 Організаційні.
Перш за все відзначимо, що за загальним правилом глава держави не має права визначати і
створювати або ліквідовувати органи публічної адміністрації. Це положення стосується навіть
президентських республік, в яких глави держав, очолюючи виконавчу владу, мають істотні важелі
впливу на всі адміністративні структури. Проте право створення або ліквідації органів публічної
адміністрації належить парламентам. У законодавстві окремих держав парламентський спосіб
формування організаційної структури органів публічної адміністрації відбивається безпосередньо
в конституціях. Наприклад, статтею 79 Конституцій Чеської Республіки встановлено, що
міністерства і інші адміністративні агентства можуть бути створені виключно законом.
З іншого боку, глави держав безпосередньо впливають на організацію діяльності публічної
адміністрації, перш за все – урядів. В першу чергу це стосується президентських республік, хоча і
в державах зі змішаною республіканською формою правління вони грають істотну роль в цьому
питанні. Наприклад, відповідно до статті 9 Конституцій Французької Республіки президент
головує в Раді Міністрів. Менш чітка норма міститься в статті 83 Конституції Російської
Федерації, яка передбачає, що президент має право голосувати на засіданнях уряду.
 Правотворчі
Глави держав мають право приймати нормативно-правові акти, у тому числі відносно організації і
функціонування органів публічної адміністрації. Проте, в країнах з парламентською і змішаною
формою державного правління такі акти мають бути контрасигновані (схвалені і підписані)
відповідним представником уряду. Наприклад, стаття 58 Основного Закону ФРН передбачає, що
для набуття чинності наказів і розпоряджень Президента Республіки необхідна їх контрасигнація
Федеральним Канцлером або відповідним федеральним міністром. Проте в багатьох країнах
частина актів глав держав не вимагає додаткового схвалення. Зокрема, в Польщі не
контрасигнуватимуть рішення президента про створення уряду і призначення його глави, про
скликання засідань уряду і прийняття його відставки.
Здається очевидним, що акти глави держави мають значно більшу вагу для органів публічної
адміністрації в президентських республіках.
Підсумовуючи, відзначимо, що вплив глави держави на органи публічної влади є дуже істотним. У
президентських республіках вони юридично, а в багатьох країнах із змішаною формою державного
правління – фактично очолюють систему цих органів.

4. УРЯД В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБ КРАЇНАХ. ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ПУБЛ

АДМІНІСТРАЦІЇ. РОЛЬ МІНІСТЕРСТВ ТА ЇХ МОДЕЛІ
Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі
здійснення керівництва державним управлінням. Найпоширеніші назви урядів — «рада (кабінет)
міністрів», «державна рада», «федеральна рада» тощо — відбивають їхній колегіальний характер.
За партійним складом розрізняють такі види урядів:
1. однопартійний уряд - в тих парламентський державах, в який яка-небудь партія має більшість
місць у парламенті, така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія,
Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також
формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії.
2. в напівпрезидентський республіках склад уряду може бути в певній мірі пов’язаний із складом
парламенту (наприклад, у Франції уряд повинен отримати вотум довіри парламенту), в деяких
постсоціалістичних державах президент хоча може і не враховувати склад парламенту, але
повинен враховувати думку парламенту щодо кандидатури прем’єр міністра. Тому в таких країнах
уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних
партій і немає ведучої партії.
3. Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то
формується багатопартійний (коаліційний) уряд, який на основі попередньої домовленості
підтримується необхідною кількістю парламентарів.
4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:
1) ті, які характерні для країн з абсолютною монархією, де взагалі відсутні політичні партії
(Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар);
2) ті, які створюються в певні кризові моменти (це службові, ділові, чиновницькі, робочі уряди)
(Португалія, Італія, Марокко).
3) При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується
військовими зі складу із складу дивізій та полків.
Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:
1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);
2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не
мають більшості у парламенті, тому створений уряд називається парламентської меншості; одна з
партій формує уряд, а декілька малочисельних партій не входять з принципових міркувань, чи не
будучи запрошеними в коаліцію, але обіцяють підтримати уряд при голосуванні при вотумі
довіри).
В кризових ситуаціях, в умовах війни чи у післявоєнний період можуть утворюватися також
особливі уряди – уряди національної єдності, які об’єднують всі політичні сили із
представництвом різних партій.
Уряд Франції – колегіальний орган, що складається з прем'єр-міністра і міністрів. Відповідно до
Конституції функціонують Рада міністрів – збори міністрів під головуванням президента
республіки – і Кабінет міністрів – збори міністрів під головуванням прем'єр-міністра. Саме Рада
міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду. Офіційні засідання уряду
Франції звичайно проходять під головуванням президента. За його дорученням на них може
головувати прем'єр-міністр. На засідання ради міністрів виносять найважливіші питання, ведеться
спеціальний протокол, а по закінченні приймається комюніке, що вважається документом як
уряду, так і президента. На Кабінет Міністрів покладено обов’язок складання порядку денного
законодавчого органу і розробки й проведення державної політики. Міністри можуть виступати з
політичними ініціативами, однак остаточні рішення приймає Президент або Прем’єр-міністр. За
час дії цієї системи повноваження міністрів звузилися настільки, що нині вони виступають радше
як адміністративний орган. Кабінет відіграє важливу роль у визначенні порядку денного палат
парламенту. Він може пропонувати законопроекти і поправки в ході парламентських сесій. Він
також має ряд процедур, у його розпорядженні засоби для прискорення парламентських
обговорень.
Уряд ФРН - Федеральний уряд складається з міністрів, які поєднують дві функції: членів кабінету
(як колегіального органу) і керівників міністерств. Нарівні з міністерствами в структуру
центральних органів виконавчої влади включені Відомство федерального канцлера (очолюється
міністром за особливими дорученнями) і Відомство у справах преси й інформації (очолюється
статссекретарем), які підпорядковані безпосередньо федеральному канцлеру. Федеральні міністри
очолюють відповідні міністерства (зараз їх у ФРН 17) і керують їх роботою разом зі своїми
заступниками – статс-секретарями (1-2 чиновники) і парламентськими статс-секретарями (1-2
депутати, які призначаються для надання допомоги міністру). Міністерства поділяються на
відділи, підвідділи і реферати. При міністерствах можуть створюватися спеціалізовані федеральні
відомства. Специфіка функціонування виконавчої влади ФРН полягає в тому, що федеральні
міністерства проводять урядову політику, як правило, не самостійно 26 на всіх рівнях
держструктури, а лише через аналогічні органи виконавчої влади земель ФРН і на місцях.
Винятком є міністерства іноземних справ, оборони, деякі підрозділи міністерств фінансів,
транспорту, внутрішніх справ тією мірою, якою конституція ФРН фіксує пряме виконання
федерацією відповідних функцій
Уряд США - Повсякденна реалізація федеральних законів належить до безпосередньої
компетенції низки міністерств, створених конгресом для ведення специфічних державних та
міжнародних справ. Кабінет складається із 14 секретарів (міністрів) та генерального прокурора, які
призначаються президентом за "порадою і згодою Сенату". На практиці це означає, що Сенат має
підтримати пропозицію президента більшістю у 2/3 голосів, затвердивши призначений
президентом уряд. У своєму статусі та діяльності члени кабінету цілком і повністю підзвітні
президенту і працюють під його керівництвом.
Наприклад, за президенства Б.Обами до складу урядового кабінету уввійшли такі секретарі:
державний секретар (міністр закордонних справ), секретар фінансів, секретар оборони,
генеральний прокурор (міністр юстиції), секретар транспорту, секретар внутрішніх справ, секретар
сільського господарства, секретар торгівлі, секретар з питань енергетики, секретар праці, секретар
охорони здоров'я та соціальних послуг, секретар освіти, секретар з питань внутрішньої безпеки,
секретар житлового і міського будівництва, секретар з питань ветеранів. Крім того, на запрошення
президента на засіданнях Кабінету присутні американський представник в ООН, директор
адміністрації з іноземних операцій, директор управління мобілізації, директор Бюро бюджету,
голова комісії громадської служби, помічник президента.
Кабінет Міністрів України – це вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади,
відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України,
що керується у своїй діяльності Конституцією, законами України і актами Президента України та
реалізує завдання, функції та повноваження, покладені на нього чинним законодавством.
Однією з головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в
тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням
їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо
ліквідації виявлених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету
Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції,
законів, указів Президента України.
Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом України і Верховною  Радою України
полягає в тому, що Прем'єр-міністр України призначається на   посаду Верховною Радою України
за поданням Президента України. Загалом слід визнати, що багато повноважень Президента
України  та Верховної Ради України безпосередньо стосуються діяльності Кабінету Міністрів та
інших органів виконавчої влади. Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів
України Верховній Раді України реалізується через затвердження Державного бюджету України та
внесення змін до нього, організацію контролю за виконанням Державного бюджету України та
прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада розглядає та приймає рішення
щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за діяльністю
Кабінету Міністрів. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як
однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути
питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові
Міністрів України більшістю конституційного складу Верховної Ради.
Ознаки Кабінету Міністрів України:
 Вищий орган державної виконавчої влади.
 Орган державної влади загальної компетенції.
 Загальнодержавний орган влади.
 Колегіальний орган державної влади.
 Орган, що здійснює виконавчою та розпорядчою діяльністю.
 Він є юридичною особою.
У Законі України «Про Кабінет Міністрів України» закріплюються принципи діяльності
Кабінету Міністрів України, які також можуть застосовуватись до інших органів виконавчої
влади: верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності,
солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
До складу Кабінету Міністрів входять:  Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр,
віце-прем’єр-міністри, міністри. Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого
Кабінету Міністрів України визначається Верховною Радою України за поданням Прем’єр-
міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України. У
разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про утворення, реорганізацію або ліквідацію
міністерства посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим з дня прийняття
такого рішення.
Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення
діяльності Кабінету Міністрів здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів, що діє на
підставі Положення про Секретаріат Кабінету Міністрів, яке затверджує Кабінет Міністрів.
Секретаріатом керує Міністр Кабінету Міністрів України. До складу Секретаріату
входять:  керівництво Секретаріату - Міністр Кабінету Міністрів України, його перший заступник і
заступники;
патронатні служби - Апарат Прем’єр-міністра України, патронатні служби Першого віце-прем’єр-
міністра України, віце-прем’єр-міністрів України, Міністра Кабінету Міністрів України та
міністра, який не очолює міністерство; структурні підрозділи - департаменти, самостійні
управління і відділи та інші підрозділи.
Основними завданнями Секретаріату є: організаційне, експертно-аналітичне, правове,
інформаційне, матеріально-технічне, забезпечення діяльності  Кабінету  Міністрів  України, 
урядових комітетів, Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-
прем’єр-міністрів України, Міністра Кабінету Міністрів України та міністра, який не очолює
міністерство.
Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання. Засідання
Кабінету Міністрів України скликаються Прем’єр-міністром України. Засідання Кабінету
Міністрів України вважається повноважним, якщо на ньому присутні більше ніж половина
посадового складу Кабінету Міністрів України. У разі якщо міністр не має змоги взяти участь у
засіданні Кабінету Міністрів України, з правом дорадчого голосу в засіданні бере участь заступник
міністра. Кабінет Міністрів України за пропозиціями членів Кабінету Міністрів України визначає
інших осіб, які мають право брати участь у його засіданнях з правом дорадчого голосу.
На засіданнях Кабінету Міністрів України головує Прем’єр-міністр України, а в разі його
відсутності, за його дорученням - Перший віце-прем’єр-міністр України або віце-прем’єр-міністр
України згідно з визначеним Кабінетом Міністрів України розподілом повноважень. Порядок
денний засідання Кабінету Міністрів України затверджує Кабінет Міністрів України за
пропозицією Прем’єр-міністра України. Засідання Кабінету Міністрів України стенографується,
його рішення оформлюється протоколом, який є офіційним документом.

Конституція України визначає більшість повноважень Кабінету Міністрів України. До його

відання належать:
1. Забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення
внутрішньої й зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів
Президента України. Щодо забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності
України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики слід зауважити, що цей напрям діяльності
Кабінету Міністрів підпорядковується Президентові, який відповідно до ст. 106 Конституції теж
має повноваження в цій сфері.
2. Вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Це завдання
покладається на всі гілки влади в Україні. Вимоги, що висуваються в цій сфері до діяльності
Кабінету Міністрів, структур, що ним очолюються, безпосередньо пов'язані сьогодні зі змінами
якості життя населення. Координуючи діяльність підвідомчих міністерств та інших органів
виконавчої влади, Кабінет Міністрів визначає ступінь їхньої відповідальності за проведення в
життя соціальної політики, необхідні для цього функції й повноваження.
3. Розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України. Забезпечення проведення фінансової, цінової,
інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки та
природокористування. В усіх перелічених сферах  Кабінет Міністрів України має розробити і
втілити в життя єдину (загальнодержавну) політику. Так, у сфері культури на нього покладаються
завдання охорони культурної спадщини народностей і націй України, розвитку загальнонародної
культури, стимулювання її багатоманітності, формування комплексної системи підтримки
культури, її творців, їхніх професійних об'єднань; у сфері освіти реалізації програми розвитку
освіти, підвищення ефективності використання її потенціалу, зміцнення її матеріальної бази та
соціального захисту тощо.
4. Забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами
державної власності відповідно до закону. Конституційне закріплення положення про необхідність
забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності пояснюється надзвичайною роллю цього
чинника в побудові ринкової економіки. Управління ж державною власністю є одним з головних
повноважень Кабінету Міністрів України. Коло об'єктів, що належать до державної власності,
визначається різними законодавчими актами, і насамперед Конституцією України. Згідно зі ст. 13
Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в
межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника
здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування.
5. Розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді
України звіту про його виконання. Це конституційне положення визначає роль Кабінету Міністрів
України в організації бюджету, тобто в регламентованій законом діяльності органів державної
влади щодо його складання, розгляду, затвердження й виконання. Кабінет Міністрів не пізніше 15
вересня кожного року подає Верховній Раді проект закону про Державний бюджет на наступний
рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету
поточного року. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою з 1 січня
по 31 грудня, а за особливих обставин, в інший період. По закінченні цього строку Кабінет
Міністрів подає до Верховної Ради звіт про виконання Державного бюджету. Поданий звіт
оприлюднюється. До найважливіших проблем у сфері державного бюджету, що вирішуються
Кабінетом Міністрів України, належать скорочення дефіциту бюджету, попередження
неконтрольованого зростання витрат бюджету, зміцнення його прибуткової частини та посилення
соціальної спрямованості витрат. Забезпечуючи розробку й прийняття бюджету, Кабінет Міністрів
України взаємодіє із Центральним банком України, спирається на Міністерство фінансів та інші
центральні й місцеві органи виконавчої влади. Контроль за використанням коштів Державного
бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
6. Здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Йдеться про систему політичних, економічних,
соціальних та правових заходів, спрямованих на попередження, припинення та ліквідацію
зовнішніх і внутрішніх загроз розвиткові суспільства й держави. Діяльність Кабінету Міністрів
України у сфері національної безпеки й оборони підпорядкована Раді національної безпеки й
оборони, яка у відповідності до ст. 107 Конституції України створена при Президентові України.
7. Організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної
справи. Нагадаємо, що зовнішньоекономічна діяльність це налагодження міжнародного
економічного співробітництва, торгівлі, кредитування і т.д., а митна справа — організація зборів,
які стягує держава за перевезення вантажів через її кордон, а також за користування для цього
шляхами, мостами, портовими спорудами тощо.
8. Спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади. Це
повноваження передбачає участь не тільки в утворенні, реорганізації та ліквідації нижчестоящих
органів виконавчої влади, а й у визначенні їхньої структури, штатів, компетенції, порядку
взаємодії, підзвітності й підконтрольності.
Перелік повноважень Кабінету Міністрів України, встановлений ст. 116 Конституції, не є
вичерпним. Законами України, актами Президента можуть передбачатися й інші повноваження та
функції Кабінету Міністрів. Не слід забувати, що Кабінет Міністрів України користується правом
законодавчої ініціативи й бере активну участь у розробці законопроектів, що створюють правову
основу для розвитку ринкових відносин, вирішення гострих економічних і соціальних проблем.
Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів
Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та
законів України, видає обов’язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Постанова – це акт Кабінету Міністрів України нормативного характеру.
Розпорядження – це акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших
поточних питань.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.
Центральні органи публічної влади
Друге після Кабінету Міністрів України місце у системі органів виконавчої влади посідають
центральні органи публічної адміністрації. Їх система передбачена Конституцією України та Закон
України «Про центральні органи виконавчої влади» вiд 17.03.2011 року. До центральних органів
виконавчої влади належать ті органи, що керують відповідними галузями або здійснюють
функціональне (міжгалузеве) управління та діяльність яких поширюється на всю територію
України. Це міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої
влади зі спеціальним статусом. Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації
державної політики як служби, агентства, інспекції. У разі якщо більшість функцій центрального
органу  виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і
юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба (Державна
фіскальна служба України, Державна регуляторна служба України та ін.). У разі  якщо більшість
функцій центрального органу виконавчої влади  складають функції з управління об'єктами
державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади
утворюється як агентство (Державне агентство резерву України, Державне агентство
автомобільних доріг та ін.).
У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-
наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган
виконавчої влади утворюється як інспекція (Державна фінансова інспекція України, Державна
інспекція навчальних закладів України та ін.).
Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом
Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством і ґрунтується на принципах
верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина,
безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості,
відповідальності. Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи
виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом.
Підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім
випадків, визначених законом
Основними   завданнями   центральних   органів  виконавчої влади є:
1) надання адміністративних послуг;
2) здійснення державного нагляду (контролю);
3) управління об'єктами державної власності;
4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики  на розгляд міністрів, 
які спрямовують та координують їх діяльність;
5) здійснення інших завдань, визначених законами України.
Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства  України та інші
центральні органи виконавчої влади. Міністерства та інші центральні  органи  виконавчої  влади
утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-
міністра України. Члени Кабінету Міністрів України можуть вносити Прем'єр-міністрові України
пропозиції щодо утворення, реорганізації або ліквідації міністерств та інших  центральних органів
виконавчої влади.

МІНІСТЕРСТВА ТА ЇХ МОДЕЛІ
Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує
державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах,
проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.
Міністерство очолює міністр України, який є членом Кабінету Міністрів України. Порядок 
призначення  на  посаду та  звільнення з посади, припинення повноважень на посаді міністра, а
також статус міністра як  члена Кабінету Міністрів України,  визначаються Конституцією України
та Законом України "Про  Кабінет  Міністрів України".
Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує
державну  політику  в  одній  чи  декількох сферах, є:
1) забезпечення нормативно-правового регулювання;
2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;
3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики;
4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його
вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів
Президента України, Кабінету Міністрів  України  на розгляд Президентові України та Кабінету
Міністрів України;
5) забезпечення здійснення соціального діалогу на  галузевому рівні;
6) здійснення інших завдань, визначених законами України.
Керівництво міністерством здійснює міністр. Він особисто відповідає за розробку і
впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної
політики у визначеній сфері державного управління. Міністр спрямовує і координує діяльність
інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.
Міністр як керівник міністерства здійснює наступні повноваження:
 очолює міністерство, здійснює керівництво його діяльністю;
 визначає пріоритети роботи міністерства та шляхи виконання покладених на нього
завдань, затверджує плани роботи міністерства, звіти про їх виконання;
 в межах компетенції організовує та контролює виконання апаратом міністерства  і 
територіальними  органами  міністерства Конституції України, законів  України,  актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України;
 забезпечує виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України;  
 вносить Прем'єр-міністрові України пропозиції щодо призначення на посади
першого заступника міністра, заступника міністра, заступника міністра - керівника апарату;
 затверджує  положення про самостійні структурні підрозділи
апарату міністерства,  призначає на посади та звільняє з посад  їх  керівників   і 
заступників  керівників,  працівників  патронатної служби міністра та ін.;
Апарат міністерства - організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що
забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство
завдань. Керівником апарату міністерства є заступник міністра - керівник апарату. Структуру
апарату міністерства затверджує міністр. Вимоги до формування структури апарату міністерства
визначаються Кабінетом Міністрів України.
Міністр має право на формування патронатної служби міністра у межах граничної чисельності
державних службовців та працівників міністерства і витрат, передбачених на утримання
міністерства. Патронатна служба міністра здійснює консультування міністра, підготовку
необхідних для виконання завдань міністерства матеріалів, забезпечує зв'язок із посадовими
особами інших органів державної влади, організацію зустрічей та зв'язків із громадськістю,
засобами масової інформації, а також виконує інші доручення міністра.
Територіальні органи міністерства утворюються як  юридичні особи публічного права в межах
граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених
на утримання міністерства, ліквідовуються,  реорганізовуються  за поданням міністра Кабінетом
Міністрів України.
Для підготовки рекомендацій щодо виконання завдань міністерства може утворюватися колегія
міністерства як консультативно-дорадчий орган. До складу колегії входять міністр (голова колегії),
перший заступник міністра, заступники міністра, заступник міністра - керівник апарату, можуть
входити керівники самостійних структурних підрозділів апарату міністерства, територіальних
органів міністерства, а також за згодою - представники інших державних органів, органів
місцевого самоврядування, наукових і навчальних  закладів, громадських об'єднань, інші особи.
Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань
діяльності у міністерстві можуть утворюватися інші постійні або тимчасові  консультативні,
дорадчі та інші допоміжні органи.

5.Системи організації публ. адміністрації в регіонах та на місцях. Органи

державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування
Система організації публічної адміністрації в регіонах і на місцях.

Регіональні і місцеві адміністративні структури можна поділити на дві групи:

- місцеві органи державної виконавчої влади (державна або урядова адміністрація);

- органи місцевого самоврядування (самоврядна адміністрація).

Місцевими органами виконавчої влади вважаються структури, які виконують завданні і функції
держави на певній території, яка в більшості, але не у всіх випадках збігається з адміністративно-
територіальним устроєм країни.

Органами місцевого самоврядування є представницькі і виконавчи органи, які забезпечують

реалізацію права територіальних общин самостійно вирішувати питання місцевого значення. До
органів публічної адміністрації відносяться лише виконавчи органи місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування є формально незалежними від державної влади, проте держава
зберігає досить сильний вплив на них, шляхом встановлення законодавчих меж їх діяльності і
контролюючи їх дії. В зв'язку з цим в зарубіжних країнах склалися наступні основні моделі
організації публічної влади на місцях:

- у країнах англо-американської правової системи на всіх рівнях територіальної організації

держави функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади
загальної компетенції не створюються; парламент може впливати на діяльність органів місцевого
самоврядування через закон, а основний контроль над ними здійснюють суди; урядовий вплив,
перш за все, виражається у фінансуванні;

- у європейських країнах континентальної правової системи працює модель, яка називається

адміністративною опікою; тут на всіх рівнях публічної адміністрації, окрім базового, паралельно
функціонують виборні представники територіальних общин і призначені представники
центральної влади; не дивлячись на те, що сфера компетенції органів місцевого самоврядування
поширюється на вирішення більшості питань місцевого значення, діяльність органів
самоврядування контролюють чиновники, які призначаються з центру і які мають право
схвалювати дії місцевого самоврядування;

- у країнах Центральної і Латинської Америки, а також Португалії існує компромісна модель

публічної адміністрації, що отримала назву іберійської моделі; представницькі органи місцевого
самоврядування (ради) і відповідні головні посадові особи місцевого самоврядування (мери,
префекти і так далі) обираються населенням і одночасно затверджуються центральними органами
державної влади як представники держави в регіонах і на місцях;

+- у КНР і КНДР зберігається, так звана, радянська модель, яка не реалізує принцип розділення
властей; обрані населенням ради і їх виконавчи комітети вважаються органами державної влади,
тобто на місцевому рівні працює єдина система органів.
Описані моделі створення системи публічної адміністрації стосуються, перш за все, органів
загальної компетенції. Тому варто пригадати, що в регіонах і на місцях у всіх країнах
функціонують органи спеціальної компетенції, які підпорядковані міністерствам і іншим
центральним адміністративним органам, а також одночасно можуть підкорятися органам загальної
компетенції місцевого рівня.

Регіональні і місцеві органи державної адміністрації.

Існування місцевих органів державної адміністрації обумовлене тим, що органи місцевого

самоврядування, не в змозі і не повинні виконувати всього об'єму робіт публічної адміністрації в
регіонах і на місцях. Тому що, основним завданням адміністрації самоврядування є задоволення
інтересів населення, що проживає на відповідній території і лише після цього, –
загальнодержавних інтересів. Тому при законодавчому розподілі повноважень між органами
державної адміністрації і органами місцевого самоврядування виділяють декілька напрямів
діяльності, які традиційно відносять до компетенції державних органів на місцях:

- справи, що виходять за сферу інтересів локальних і регіональних общин, наприклад: оборона

держави, статистика;

- справи, які не можуть забезпечуватися органами місцевого самоврядування по технічних

причинах, наприклад: енергетика, будівництво залізних і автомобільних доріг;

- інші справи, які регламентує адміністрація, але не пов'язані безпосередньо із задоволенням

інтересів місцевих і регіональних громад.

У країнах континентальної правової системи існують органи державної адміністрації загальної

компетенції, які представляють інтереси держави в конкретній адміністративно-територіальній
одиниці. Посади цих представників держави на місцях можуть мати різні назви:

- у Франції – префекти і супрефекты;

- у Данії – амтсманды (буквально – посадові особи);

- у Германії – ландрати (земельні урядники), оберкрайсдиректоры (вищі директори районів);

- у Іспанії – цивільні губернатори;

- у Люксембурзі – районні комісари;

- у Нідерландах – комісари королеви;

- у Італії – урядові комісари;

- у Польщі – воєводи.

Підпорядкування цих органів (посадових осіб) може бути двояким. В більшості випадків, вони
вважаються представниками уряду або прем'єр-міністра (Франція, Іспанія, Нідерланди, Польща).
Проте – в інших країнах вони розглядаються як представники міністра внутрішніх справ (Данія,
Люксембург, Португалія, Італія).

У Франції в системі публічної адміністрації роль представників держави на місцях є традиційно

значною і передбачає:
- префект є носієм влади держави в департаменті і в цій якості стежить за виконанням законів,
постанов і рішень уряду;

- префект є делегатом уряду, безпосереднім представником кожного міністра;

- виконуючи вказівки компетентних міністрів, префект стимулює і координує діяльність

департаментських (міністерських) служб державної адміністрації і забезпечує загальне
керівництво діяльністю чиновників цих служб.

З цього прикладу виходить, що префекти істотно впливають на територіальні органи державної

влади як загальної, так і спеціальної компетенції.

З іншого боку, представники держави в країнах континентальної правової системи мають значні
повноваження відносно органів місцевого самоврядування. Наприклад, в Польщі воєводи
забезпечують:

- контроль виконання органами місцевого самоврядування делегованих повноважень урядової

адміністрації, які виконуються згідно закону або адміністративного договору;

- досягнення цілей політики уряду з врахуванням місцевих особливостей, зокрема, відносно

реалізації регіональної політики держави на території воєводства і координації виконання в цьому
напрямі завдань;

- забезпечення взаємодії всіх організаційних структур державної адміністрації і органів

самоврядування, які функціонують на території воєводства в області запобігання загрозі життю,
здоров'ю, власності, безпеці держави, надзвичайних ситуацій, суспільної безпеки.

Окрім органів державної адміністрації загальної компетенції на місцях і регіонах існують органи
спеціальної компетенції. Вони, переважно, мають подвійне підпорядкування: «по вертикалі» -
міністерству або іншій центральній адміністративній установі та «по горизонталі» - відповідному
представникові держави на своїй території. Проте у багатьох випадках ці спеціалізовані
адміністративні структури підпорядковані лише центру. Зокрема, у Франції з підпорядкування
префекта виведені:

- територіальні служби міністерства оборони (організовані у військові округи, які по своїх

географічних розмірах перевищують територію департаменту);

- територіальні служби міністерства юстиції (виведені з підпорядкування префектів з врахуванням

необхідності дотримуватися принципу розділення властей);

- служби міністерства освіти (вони традиційно функціонують в межах так званих академій, якими
управляють спеціальні представники державної адміністрації – ректори академій);

- різні територіальні служби міністерств економіки, фінансів і промисловості – податкові служби,

генеральне казначейство, служба державного майна, регіональні митні управління (ці міністерства
мають дуже значний вплив на уряд).

Як видимий, розділ влади між місцевими органами державної влади і органами місцевого
самоврядування є досить складним. Тому необхідне встановлення чіткої законодавчої
регламентації сфер діяльності між цими гілками публічної адміністрації. Інакше збільшується
ризик виникнення суперечок відносно взаємної компетенції між адміністративними структурами, а
також погіршується рівень надання адміністративних послуг, які надаються найчастіше на
місцевому рівні.
+У країнах англо-американської правової системи побудова органів публічної адміністрації в
регіонах і на місцях з урахуванням відсутності характерних для континентальної Європи
представників держави, здається в цілому більш простим і логічним, тому що тут не виникає
можливостей для конкуренції повноважень між органами державної адміністрації і органами
місцевого самоврядування загальної компетенції. При цьому треба враховувати деякі чинники, які
зближують позиції країн континентального і загального права:

- у Великій Британії є окремі центральні адміністративні структури, компетенція яких

поширюється на певну територію – Шотландського, Уельського і Північноірландського офісів; всі
вони розташовані в адміністративних центрах своїх територій, а їх повноваження подібні з
повноваженнями представників держави в континентальній Європі;

- у всіх країнах, у тому числі і країнах англо-американської правової системи, на регіональному і

місцевому рівні функціонують органи спеціальної компетенції, підлеглі міністерствам і іншим
центральним адміністративним структурам. Проте в США, на територіальному рівні, органи
публічної адміністрації виконують рішення відповідного представницького органу: федеральні
функціонери виконують федеральні рішення, функціонери штатів – рішення штатів, місцеві
службовці – місцевих властей.

Органи місцевого самоврядування.

До органів місцевого самоврядування у вузькому розумінні навряд чи можна віднести всі органи
місцевого самоврядування. Адже представницькі органи місцевого самоврядування по суті своєї
діяльності швидше схожі на парламенти. Тому до органів місцевого самоврядування відносять:

- виборних (в більшості випадків) перших посадових осіб місцевого самоврядування (мери,

бургомістри, старости, голови і так далі);

- виконавчі органи місцевого самоврядування (правління, адміністрації і так далі).

Органи місцевого самоврядування є частиною публічної адміністрації тому, що:

- як і державні органи, вони повинні задовольняти публічні інтереси;

- у багатьох випадках вони виконують завдання і функції держави, оскільки на певних

територіальних рівнях відсутні органи державної адміністрації;

- форми і методи їх діяльності подібні до форм і методів роботи місцевих органів державної
адміністрації;

- для приватних осіб, як споживачів адміністративних послуг, не має істотного значення, куди
звертатися: до органу самоврядування або державного, - головним є рішення питання.

З іншого боку, органи місцевого самоврядування вважаються окремою підсистемою публічної

адміністрації, що обумовлене:

- відсутність їх прямої підлеглості органам державної влади, тобто формальною незалежністю;

- виборністю перших посадових осіб місцевого самоврядування, на відміну від керівників місцевих
органів державної адміністрації, що призначаються;

- спрямованість їх діяльності на задоволення перш за все локальних, а не загальнодержавних

інтересів.
Не дивлячись на це, розділення на органи місцевого самоврядування і державної адміністрації є
досить умовним, більш того, його значення часто перебільшують. Це підтверджується також
характером компетенції цих структур. Зокрема, в станах континентальної правової системи
повноваження органів місцевого самоврядування розділені на дві групи:

- власні повноваження;

- делеговані державою.

Такий поділ слідує, зокрема, із ст.4 Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р.,
ратифікованою більшістю європейських держав, положення якої відображені в нормах
національного законодавства. Наявність делегованих державних повноважень у органів місцевого
самоврядування обумовлює їх підконтрольність органам державної влади в цих питаннях. У
зв'язку з тим, що ці повноваження можуть складати значну частину компетенції органів
самоврядування, їх незалежність від держави перетворюється на фікцію.

Юридичне закріплення компетенції розрізняється в державах, що належать до різних правових

систем.

У країнах загального права закон встановлює детальний перелік конкретних повноважень

місцевого самоврядування, а також об'єкти, за які вони відповідальні. При цьому використовується
принцип позитивного регулювання: вважається, що орган місцевої самоврядності може робити
лише ті дії, які безпосередньо передбачені законом.

У країнах континентального права акти парламентів визначають, головним чином, сфери і основні
напрями діяльності органів місцевого самоврядування. При цьому, вирішальним є принцип
негативного регулювання: вони наділяються загальною компетенцією і правом здійснювати всі дії,
прямо не заборонені законом. В цьому випадку може здатися, що органи місцевої самоврядності
наближаються за своїх прав до статусу приватних осіб, які користуються загально дозвільним
принципом: «дозволено все, що не заборонене законом». Проте насправді таке регулювання
місцевого самоврядування є лише формулою, що забезпечує залишкову компетенцію органів
публічної влади на місцях.

Зазвичай до компетенції органів місцевої самоврядності відносять повноваження в сфері:

- соціального забезпечення (управління школами, бібліотеками, місцями відпочинку);

- адміністративної (охорона громадського порядку, збір податків, проведення виборів, реєстрація

актів цивільного стану);

- господарської (будівництво муніципального житла, доріг, землекористування).

+Повноваження органів місцевого самоврядування можуть встановлюватися двома способами:

законами (як у загальних актах про місцеве самоврядування, так і спеціальних галузевих) і
адміністративними договорами. У обох випадках органи державної влади, уповноважуючи органи
місцевого самоврядування на виконання делегованих повноважень, зобов'язані надати фінансові
ресурси для їх реалізації.
Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи
добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються
окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому
законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські
ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад
сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові,
вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної
компетенції, фінансів, майна.
Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам
України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Стаття 145. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Стаття 146. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та
відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

6. Контроль за діяльністю публічної адміністрації.

В адміністративному праві України контроль розглядається широкому розумінні як один із

способів забезпечення законності в державному управлінні, процес слідкування за дотриманням
нормативно-правових актів різними суб'єктами — державними органами, громадянами та
юридичними особами. У більшості ж зарубіжних країн норми адміністративного права регулюють
передусім контроль, що здійснюється над самою адміністрацією. Адже у зв'язку із величезною
кількістю владних повноважень, якими наділені органи публічної адміністрації, зростають
можливості для зловживання цими повноваженнями.
Контроль за публічною адміністрацією є специфічним видом діяльності, який здійснюють
державні органи та інші уповноважені законом суб'єкти з метою перевірки дотримання і
виконання адміністрацією поставлених завдань та правомірності прийнятих нею рішень. Контроль
у демократичному суспільстві спонукає адміністративні органи діяти виключно в межах,
встановлених юридичними нормами і сприяє відновленню справедливості у випадку вчинення
ними правопорушень, таким чином забезпечуючи ефективне функціонування публічної
адміністрації.

Існують різноманітні класифікації видів контролю за різними и критеріями, але варто

зупинитись лише на основних.
Види контролю:
- контроль парламентів та створюваних ними органів;
- контроль глав держав (у випадку президентської республіки його треба віднести до внутрішнього
адміністративного контролю);
- судовий контроль (як з боку загальних, так і адміністративних судів)
- контроль громадськості.

+ Залежно від характеру взаємозв'язків контролюючого та підконтрольного суб'єктів

контроль поділяють на:
- внутрішній;
- зовнішній.
При внутрішньому (внутрішньому адміністративному) контроль здійснюється в межах
організаційної підпорядкованості того, хто контролює, з тим, кого контролюють. Внутрішній
контроль адміністрації здійснюється спеціальними структурами або посадовими особами в межах
одного відомства або публічної адміністрації загалом.
При зовнішньому контролі адміністративний орган формально є незалежним від контролюючих
структур, які належать до інших гілок влади або взагалі недержавних інституцій.
+ Залежно від часу проведення контролю він може бути:
- попереднім;
- поточним (оперативним);
- наступним.
Попередній контроль має на меті не допустити прийняття незаконних та недоцільних рішень
органами публічної адміністрації. Наприклад, залучення усіх зацікавлених представників
громадськості до процедури прийняття нормативних актів адміністрації дозволяє запобігти
прийняттю актів, що не задовольняють публічних інтересів.
Поточний (оперативний) контроль спрямований на перевірку виконання органами публічної
адміністрації поставлених завдань і функцій. Прикладом може слугувати діяльність спеціально
уповноважених державних органів фінансового контролю з аудиту поточного використання
бюджетних коштів адміністративними органами.
Наступний контроль має ретроспективне спрямування, він стосується рішень органів публічної
адміністрації, прийнятих у минулому. У переважній більшості випадків судовий контроль
діяльності адміністративних органів має характер наступного контролю, адже суди в публічно-
правових спорах перевіряють рішення, дії чи бездіяльність цих органів, з якими не згідні приватні
особи.
В адміністративно-правовій літературі також виділяють контроль за законністю і контроль за
доцільністю адміністративних рішень та діянь.

+ За суб'єктами, що здійснюють контроль:

- парламенти;
- глави держав;
- уповноважені органи публічної адміністрації;
- квазісудові органи;
- суди різних видів.

Переважним у правозастосуванні з названих видів очевидно є, контроль за законністю, який

охоплює перевірку дотримання органами публічної адміністрації не лише вимог законів та
підзаконних правових актів, але й зобов'язань за адміністративними договорами.
Контроль за доцільністю адміністративних дій та рішень передбачає виявлення своєчасності,
способів, засобів і мотивів їх здійснення, оцінку їх ефективності та здатності максимально
відповідати публічним інтересам з мінімальною шкодою для індивідуальних прав та інтересів. Він
встановлює відповідність адміністративних дій вимогам «доброї адміністрації» і включає їх оцінку
з погляду розумності, ефективності та моральності. Інакше кажучи, предмет контролю за
доцільністю є дещо ширшим від контролю за законністю.