Тема: Основні принципи конституційного права України.

План

1. Поняття, предмет та джерела конституційного права.

2. Загальна характеристика Конституції України.

3. Загальні засади конституційного ладу України.

1. Поняття, предмет і система конституційного права України.

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола
врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.
Предмет конституційного права охоплює декілька видів суспільних відносин,
зокрема:
- відносини політичного характеру, які становлять основоположні засади
народовладдя, суверенітету народу;
- відносини, які опосередковують розбудову держави як організації влади народу і
для народу:
- відносини, пов'язані з організацією і функціонуванням органів державної влади
та місцевого самоврядування;
- найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства
(основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);
- відносини, які визначають характер взаємозв'язків між людиною, громадянином
і державою та відображаються в основах правового статусу цих суб'єктів;
- відносини, які визначають державно-територіальну організаціюкраїни [85, с.57].
Для характеристики конституційного права як галузі важливе значення має метод
правового регулювання. Під методами конституційно-правового регулювання
розуміють сукупність прийомів, способів і засобів, за допомогою яких
упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права.
До його особливостей слід віднести: загальність, максимально високий юридичний
рівень, імперативність, універсальність, доцільність, поєднання безпосереднього,
прямого регулювання з опосередкованим. До таких методів належать метод владного
впливу, метод конституційного регулювання та встановлення, яке полягає у визначенні
у відповідних нормах повноважень відповідних суб'єктів, а також методи зобов'язання.
дозволу та заборони.

Система конституційного права - це внутрішня форма цієї галузі, система

взаємопов'язаних між собою принципів, інститутів і норм конституційного права.
Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється
сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції
України. До них належать: принцип державного суверенітету, розподілу влади, не-
порушність прав та свобод людини і громадянина тощо.
Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою
правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. За
юридичною силою серед конституційно-правових норм можна виділити: норми
Конституції України, норми актів Конституційного Суду України, норми
конституційних законів, деякі інші конституційно-правові норми. За призначенням у
механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяють на
матеріальні і процесуальні.
Матеріальні норми безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад,
визначають правовий статус державних органів. Процесуальні норми, своєю чергою,
визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок,
способи діяльності державних органів. Процесуальні норми насамперед регулюють
законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення (наприклад,
порядок проведення процедури імпічменту Президента). Особливе значення вони
набувають у діяльності Конституційного Суду України.
Одним із найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційно-
правових відносин. Конституційно-правові відносини - це політико-правові суспільні
відносини, врегульовані нормами конституційного права, суб'єкти яких під час
взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм
взаємними правами та обов'язками.
Суб'єктами конституційно-правових відносин є:
- народ України; громадяни України, іноземці та особи без громадянства;
- Українська держава;
- органи державної влади України;
- народні депутати, посадові і службові особи;
- політичні партії і громадські організації;
- територіальні громади, органи місцевого самоврядування; адміністративно-
територіальні одиниці;
- державні та інші підприємства, установи, організації, навчальні заклади тощо.

Об'єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага

(наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов'язаних суб'єктів (наприклад,
парламент. Кабінет Міністрів України та ін.), речі та інші майнові блага (власність,
гроші, податки тощо), природні об'єкти (наприклад, земля), поведінка та результати
такої поведінки суб'єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя,
честь, гідність і т. ін.), духовні цінності [85, с.60].
Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах або
джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі, розуміють чинні
нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи.
Систему джерел конституційного права України становлять:
- Конституція України; закони України;
- Декларація про державний суверенітет України від 16.07.90;
, - Акт проголошення незалежності України від 24.08.91;
- підзаконні акти;
- рішення Конституційного Суду України;
- міжнародні акти про права людини, ратифіковані Верховною Радою України тощо.
Отже, конституційне право України - це сукупність конституційних норм, які
регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами
особи і держави, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням
державної влади та місцевого самоврядування, іншими питаннями державного та
суспільно-політичного життя.
 2. Загальна характеристика Конституції України.

Конституція — це Основний Закон держави, який приймається вищим

представницьким органом держави або самим народом, визначає суспільний та
державний устрій, порядок формування та діяльності органів державної влади й
управління, адміністративно-територіальний устрій, основні права та обов'язки
громадян, має найвищу юридичну силу, особливу структуру та особливу процедуру
прийняття.
Конституцію від інших джерел права відрізняють такі юридичні властивості:
- нормативність;
- установчий характер;
- програмний характер;
- найвища юридична сила;
- особлива юридична природа;

- особливий предмет правового регулювання;

- підвищена стабільність;
- підвищена охорона з боку держави; здатність стимулювати суспільні відносини;
- здатність здійснювати ідеологічний і світоглядний вплив [55, с.62].
Сутність Конституції виявляється в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю
щодо регулювання суспільних відносин, задоволенням соціальних потреб. У найбільш
загальному вигляді функції Конституції можна визначити так:

Установча, правотворча, політична, економічна, стабілізуюча, охоронна,

зовнішньополітична, ідеологічна.

При цьому треба пам'ятати, що головне призначення Конституції полягає в

закріпленні й гарантуванні фундаментальних прав людини і громадянина,
впорядкуванні й організації державної влади, утвердження загальнолюдських
цінностей, на яких ґрунтується кожне суспільство.
Орієнтуватись у багатоманітності конституцій, виявляти їхні характерні риси
допомагає класифікація конституцій. За юридичними ознаками конституції
класифікують так (див. рис. 3.2).
 Під писаними конституціями розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку,
чітко структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до
цього типу. Своєю чергою, неписана конституція становить собою велику кількість
законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв.
Октройовані, або даровані народові, конституції підготовлені і введені в дію
одноособово главою держави (монархом, диктатором чи президентом) або
метрополією для своєї колонії. Народні конституції прийняті представницьким
органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, чи
парламентом) або затверджені безпосередньо народом шляхом референдуму.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції іу. поділяють

на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що
передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість
сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш
ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституція
України (далі - Конституція) належить до жорстких конституцій. її розділ XIII
встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до Основного Закону.
Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо внесення змін. Так,
Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження
прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж-
ності чи порушення територіальної цілісності України. Вона також не може бути
змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Вносити зміни до Конституції має
право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції,
який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш
як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної
Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії
Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від
конституційного складу Верховної Ради України.
Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи Конституції,
які визначають загальні засади конституційного ладу, порядок проведення виборів,
референдуму, а також внесення змін до Основного Закону держави (ст. 156). Такий
законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш
як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і. за умови
його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної
Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначає
Президент України.
За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які приймаються
зазвичай шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою
конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924 р.
Згідно з теорією конституціоналізму, конституції також поділяють на фактичні та
юридичні. Фактична конституція - це реально існуючий суспільний І державний
лад, основами якого є політика, економіка І духовне життя людини та її організацій.
Юридична конституція -- це нормативно-правовий акт, Основний Закон держави, що
є вершиною національного законодавства, в якому закріплено основи суспільного і
державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму,
економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина,
порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого
самоврядування. Саме в останньому розумінні ми і розглядатимемо термін
"конституція" далі.
Конституція України - надзвичайно важливий політико-правовий документ
довгострокової дії, яким збагатилася наша правова система. Вона с фундаментом
демократичних перетворень у суспільстві, основою Його консолідації. Конституція
закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на
забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні
підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної правової держави, в
якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані
найвищою соціальною цінністю. У Конституції містяться моральні орієнтири
соціальної справедливості, ідея, згідно з якою держава функціонує для людини,
відповідає перед нею за свою діяльність. Саме це є головним обов'язком держави.
На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в
Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Причому органи цих гілок влади незалежні один від одного, здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституція України є основою правової системи держави, оскільки:
- норми Конституції мають основоположний характер для всіх суб'єктів
державно-правових відносин;
- конституційні норми - юридична база не тільки для норм конституційного права,
але й для інших галузей права України;
- жоден нормативний акт у державі не має суперечити нормам Конституції;
- Конституція може бути змінена тільки конституційним шляхом;
- жоден інший нормативний акт у державі не може мати назву "конституція";
- для ефективної реалізації Конституції створено особливий орган
- Конституційний Суд України.
Отже, Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий
акт і є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий період.
Водночас зазначимо, що в Основному Законі України наголошено на тому, що
норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантоване безпосередньо на
підставі Конституції.

Конституційного основою зовнішньої політики України є забезпечення її

національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного
співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними
принципами і нормами міжнародного права, основним джерелом яких є міжнародні
договори, згода на обов'язковість котрих надана Верховною Радою України.
Конституція України складається з преамбули і 14 розділів, які налічують 161
статтю, а також розділу XV "Перехідні положення". Розділ І названо "Загальні засади",
II - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", ПІ -"Вибори. Референдум",
IV-"Верховна Рада України", V - "Президент України", VI - "Кабінет Міністрів
України. Інші органи виконавчої влади", VII - "Прокуратура", VIII - "Правосуддя", IX
- "Територіальний устрій України", X - "Автономна Республіка Крим", ХI - "Місцеве
самоврядування", XII - "Конституційний Суд України", XIII - "Внесення змін до
Конституції України", XIV -"Прикінцеві положення" і XV — "Перехідні положення".
Отже, за структурою і змістом Конституція України близька до конституцій
багатьох демократичних країн.

Основні етапи становлення Конституції України

Формування галузі конституційного права та її основного джерела - Конституції

України - сягає глибини віків.
У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави
організація державної влади в Україні ґрунтувалася на засадах звичаєвого права. У
цьому сенсі передусім згадаємо давньоруську пам'ятку права - "Руську правду",
Литовські статути тощо (див. Розділ II)
Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси
конституції. До них можна зарахувати договори Богдана Хмельницького та Івана
Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною і Москвою.
5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та
вольностей Війська Запорозького. У літературі цей акт отримав назву "Конституція
Пилипа Орлика". Документ було написано під впливом передових на той час
західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо). Він
передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б грунтувалася на
засадах принципу поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є
полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від усіх полків" та
"посли від Низового Війська Запорозького"; виконавча - Гетьманові, а судова -
Генеральному Суду). На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча
формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.
Згадаймо також "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького та "Прозкть
основаній устава українського общества "Вольний союзь" - "Вільна спілка",
розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.
Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.)
позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали
певні варіанти організації державної влади в Україні. До них належать Третій
Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р.. Четвертий
Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституція Укра-
їнської Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від
29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918
р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській
Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про дер-
жавну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії,
ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р., та ін.
Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка
юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той
час документ, принципові положення якого зводилися до такого:
1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою;
2. Вся влада в УНР належить народові України;
3. За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом
влади якої є Всенародні Збори;
4. За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим
самоврядуванням, територіальна організація влади в якій грунтується на дотриманні
принципу децентралізації;
5. Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до
принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини;
6. Організація державної влади грунтується на засадах принципу розподілу влад;
7. Органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують
інші гілки влади;

8. Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

9. Вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
Проте у зв'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення
Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові
конституційні закони: "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918
р. та "Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і
перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України" від
1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при
збереженні ЇЇ унітарного державного устрою. Главою Української держави
проголошувався Гетьман України, виключно якому належала "влада управління".
Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради
Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду,
був Верховним воєводою Української Армії і Флоту тощо.
Незважаючи нате, що "гетьманська конституція" фактично закріплювала режим
особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які,
наприклад, передбачали недоторканність особи, житла, власності, право на вільне
обрання місця проживання, певні політичні свободи.
Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого
Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України.
Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація
Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україну знову було
проголошено республікою, скасовано всі закони та постанови гетьманського уряду,
спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлено дію демократичних
принципів, проголошених Центральною Радою в ЇЇ Універсалах.
Верховна влада в державі, згідно з Декларацією, мала належати Директорії. Ії
повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний
передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про
владу), що відігравав роль "малої конституції" соборної УНР. Універсал з погляду
утвердження демократичних конституційних засад Української держави був істотним
кроком уперед порівняно з "гетьманською конституцією", хоча він і не відтворював
повністю принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918р. Зокрема, не до кінця було
проведено в життя принцип поділу влад (законодавча і виконавча влада фактично
належала Директорії), місцеве самоврядування підміняли контролем "Трудових
Рад", принцип народного суверенітету підміняли декларуванням належності влади
"трудовому народові України" тощо [53, с.79].
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два
конституційні акти: Закон "Про тимчасове верховне управління і порядок
законодавства в Українській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну
Раду Української Народної Республіки". У них було проголошено верховенство влади
народу, яку тимчасово здійснювали Директорія, Державна Народна Рада і Рада
Народних Міністрів на засадах поділу влад.
Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені
Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом,
перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий -
федеративний.
За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції
(1919, 1929, 1937 і 1978 рр.)- Але ці документи щодо вимог теорії конституціоналізму
можна вважати "квазіконституціями". Така оцінка конституцій "радянського типу"
пов'язана з тим, що вони:
- по-перше, встановлювали неналежно організовану (радянську) модель влади, яка
заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної основи всієї
державної влади, які діють за принципом "працюючої корпорації", забезпечуючи
поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підміні
представницьких органів (які через специфічні організаційні форми збиралися два
рази на рік і працювали по 2-3 дні як вузько корпоративні президіальні або
виконавчі органи). Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання як
своєрідного лаштунку для маскування партійної диктатури. Про це свого часу говорив
і Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в
механізмі держави, відводячи при цьому радам роль приводів та важелів, які мають
забезпечувати єднання трудящих з партією;
- по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати
структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали
ідеологічні настанови щодо держави;
- по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави без
належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного
гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язують із прийняттям
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка визначила
державний, національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією
право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої держави, серед
яких - принципи народовладдя, територіального верховенства України на всій своїй
території, економічної самостійності, культурного розвитку тощо. Там само було
закріплено виключне право народу України на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України, визначено об'єкти права власності
народу матеріальну основу суверенітету. За нашою державою визнавалось право на
частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і
золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової,
митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження
власної грошової одиниці.
Декларація була покладена в основу нової Конституції, низки прийнятих законів
України.
У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. було також прийнято Закон
України "Про економічну самостійність України", який закріпив право нашої
держави самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в
інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями
господарської діяльності, форми і методи господарювання. Як логічне продовження
Декларації про державний суверенітет України, а потім і Акта проголошення
незалежності України 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію
прав національностей України, згідно з якою Україна гарантує всім народам,
національним групам, громадянам, які проживають на її території: рівні політичні,
економічні, соціальні та культурні права; рівне виборче право; заборону
дискримінації за національною ознакою; право усіх національностей на збереження їх
традиційного розселення та існування національно-адміністративних одиниць,
належні умови для розвитку національних мов і культур; право вільного
користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя; право сповідувати
свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої
національні свята; охорону пам'яток історії та культури народів та національних
груп; право створювати свої культурні центри, товариства, об'єднання; право
представників національних меншин на вільні контакти зі своєю історичною
батьківщиною.
Отже, перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період
від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з
підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно її здійснювали так.
24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію
(Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під
головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука.
Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано
загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Концепцію
ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.
На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній
варіант якого датовано 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р.
вносили зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта
проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. У зв'язку із загостренням
політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26
жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.
Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і
президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 р. до 8 червня
1995р.
Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада
1994 р. Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії,
співголовами якої стали Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради
України О.О. Мороз.
Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі потрібно
було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України)
тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції
Української РСР 1978 р. у різний час вносили багато неузгоджених між собою змін та
доповнень. унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий до-
кумент. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті
Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації
влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а
ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влад).
Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору
між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної
влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції
України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення
конституційного пронесу в Україні.
Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного
Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні
засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в
Україні на період до прийняття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р.
(прийняття Конституції України Верховною Радою України). В юридичній літературі
звертається увага на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні
характеризується суттєвими особливостями, які рідко трапляються в конституційній
практиці. Це, зокрема:
а)створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні
1995 р. із фахівців у галузі конституційного права;
б)створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада
1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з членів
Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою
Робочою групою);
в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який подала
ця Робоча група, і передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів
Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;
г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної
комісії для доопрацювання проекту Конституції України;
 д)колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке
проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової
Конституції України кваліфікованою більшістю голосів [53, с.92].
28 червня 1996 р. нова Конституція України голосами 315 народних депутатів
України була прийнята. Прийняття Основного Закону нашої держави - визначна подія
в історії України, житті її народу. Завершився тривалий і надзвичайно складний
конституційний процес, а у розвитку суспільства і держави розпочався якісно новий
етап.

3.Загальні засади конституційного ладу України.

Конституційний лад України - це система суспільних відносин, передбачених і

гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими на її основі І
відповідно до неї. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип
конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави
і права. За своїм змістом конституційний лад постає як системне політико-правове
явище, складовими якого є державний і суспільний лад, конституційний статус
людини і громадянина, система безпосереднього народовладдя, система державної
влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної
безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в
Україні.
Конституційний лад України характеризується такими принципами:
- людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. І ст. З Конституції);
- народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом, державної влади (ст. 5
Конституції);
- Українська держава є унітарною, суверенною і незалежною, демократичною,
соціальною, правовою державою з республіканською формою правління (статті 1, 2
та 5 Конституції);
- організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);
- визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);
- принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна
підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції
(статті 8 і 19 Конституції);
- визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку,
свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);
- суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не
забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);
- визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);
- визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів
права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13
Конституції);
- норми міжнародного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

- визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної

цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки,
забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності України,
оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18
Конституції);
- правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не
може бути примушений робити те, що не передбачено законом [53, с. 102].
Своєю чергою, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні
посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб,
що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);
- закріплення як державних символів України Державного Прапора України,
Державного Герба України і Державного Гімну України(ст. 20 Конституції).
Проте насамперед конституційний лад опосередковує державний і суспільний лад.
До основ державного ладу юридична наука відносить вихідні принципи організації
і діяльності держави та її інститутів. Йдеться передусім про юридичний статус і
повноваження глави держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влад,
правоохоронних та Інших передбачених основним законом органів, які реалізують
основні функції держави.
Основи суспільного ладу розглядаються як система гарантованих і забезпечених
Конституцією і законами можливостей функціонування інститутів громадянського
суспільства, врегульованих правом суспільних відносин у політичній, економічній та
соціальній сферах суспільного життя. Це - конституційно встановлені принципи та
засади демократичного устрою суспільства; політичний, економічний та ідеологічний
плюралізм; забезпечене правовими законами право громадян на об'єднання в
політичні партії, громадські організації, асоціації для захисту своїх прав.
Суспільне життя в Україні, відповідно до ст. 15 Конституції, грунтується на засадах
політичної, економічної та Ідеологічної багатоманітності.
 Статті 13, 14, 16 Конституції визначають основні засади економічних відносин і
гарантують рівноправність і захист усіх форм власності.
Статті 8, 9,19 Конституції України закріплюють такі основні принципи побудови і
функціонування національної правової системи, як:
- верховенство права;

- найвища юридична сила Конституції;

- положення Конституції є нормами прямої дії.
Державними символами України, згідно зі ст. 20 Конституції, є:
- Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг
синього і жовтого кольорів;
- Великий Державний Герб України - встановлюється з урахуванням малого
Державного Герба та герба війська Запорізького;
- Державний Гімн України — мелодія національного гімну на музику М.
Вербицького із текстом, затвердженим законом.
Столицею України є місто Київ.
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного співробітництва з
членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права.
Закономірно, що Конституція України передбачила і закріпила відносно цілісну
систему гарантій конституційного ладу.
Основними з них є: народ України; Конституція і закони; Українська держава
загалом і в особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб); Верховна Рада
України; Президент України; Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади;
Конституційний Суд України; суди загальної юрисдикції і прокуратура; політичні
партії і громадські організації; засоби масової інформації; територіальні громади та
органи місцевого самоврядування; міжнародні організації.
Тобто гарантами конституційного ладу є практично всі основні суб'єкти
конституційно-правових відносин та інші елементи цих відносин.
Названі гаранти переважно є загальними для всього конституційного ладу. Поряд з
ними Конституцією передбачено гарантії для окремих інститутів конституційного
ладу, насамперед державного і суспільного ладу, прав і свобод людини і громадянина
тощо.
Пріоритетне місце в гарантуванні конституційного ладу відведено народу України.
За Конституцією народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має
виключне право визначати й змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5). Звичайно,
визначення і зміна конституційного ладу здійснюється не довільно, а у визначених
Конституцією і законами формах, зокрема, шляхом виборів, референдумів тощо.
Виключно всеукраїнським референдумом, наприклад, вирішується питання про
зміну території України (ст. 73).

Право народу визначати і змінювати конституційний лад не може бути узурповане

державою, тобто самостійно привласнене нею, її органами або посадовими особами
(ст. 5).
Відповідно до Конституції, справою всього українського народу є захист
суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної й інформаційної
безпеки (ст. 17).
Чільне місце серед гарантій конституційного ладу посідають нормативно-правові
гарантії і насамперед норми самої Конституції.
Гарантування конституційного ладу безпосередньо Конституцією полягає у
встановленні нею свого власного статусу - статусу Конституції і відповідних
статусів тих інститутів, які вона закріплює; у забезпеченні нею власної стабільності
- обмеженні можливостей внесення до неї змін і доповнень, а також у регулюванні
нею порядку визначення, функціонування, охорони й зміни конституційного ладу.
Разом з тим Конституція чітко визначає межі конституційного ладу, співвідношення
правових та інших суспільних відносин. Зокрема, в Конституції зазначено, що
правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може
бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19).
Одночасно в Конституції зазначено, що органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України.
 Конституцією передбачено порівняно жорсткі умови щодо внесення до неї змін.
Так, законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до Верховної
Ради лише Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради.
Особливо жорсткі умови порядку внесення змін до тих частин і положень
Конституції, які стосуються основ конституційного ладу.