Питання з навчальної дисципліни «Конституційне право»

освітній рівень «бакалавр»

1. Поняття та сутність конституціоналізму.

В українській конституційно-правовій науці виокремлюється три основні підходи до

визначення конституціоналізму: політичний, філософський і юридичний. У політичному
аспекті конституціоналізм розкривається як особливий характер відносин між державою і
суспільством на основі угоди , як ідейно-політична доктрина і рух, скарбниця національної
ідейно-політичної думки та державноправової практики. У філософсько-історичному — як
вчення про конституції, включаючи передконституційні ідеї божественного, природного
права, договірного походження держави, вчення про демократію тощо. В юридичному аспекті
конституціоналізм розуміється у вузькому сенсі як особливий режим функціонування
державної влади на основі методів конституційного регулювання. У широкому сенсі — це
складна політико-правова система, в якій представлені конституційні норми та інститути,
але не як щось застигле, статичне, а взяті разом з їхніми доктринальними основами, системою
політико-правових цінностей, що відображають концепцію, філософію, сутність конституції і
практики її реалізації.
Конституціоналізм — це публічно-правова система конституційної організації сучасного
суспільства на основі права, демократії та утвердження конституційноправової свободи
людини, змістом якої (цієї системи) є конституція та конституційне законодавство,
конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок,
функціонування якої спрямоване на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь
громадянського суспільства, прав і свобод людини.
Принципи сучасного українського конституціоналізму — основоположні ідеї, стійкі
керівні витоки, які відображають юридико-соціальні цінності, сприйняті суспільством на
поточному етапі його розвитку, та сутність сучасного вітчизняного конституціоналізму,
слугують для створення системи конституціоналізму, а також для його практичного
функціонування з метою обмеження (самообмеження) публічної влади на користь
громадянського суспільства, прав та інтересів особи.
Система сучасного українського конституціоналізму ґрунтується на принципах:
верховенства права; верховенства конституції і (правових) законів; пріоритету прав людини
перед іншими соціальними цінностями та інтересами; конституційної законності
(конституційності); конституційного демократизму.

2. Конституційне право та його місце в структурі знань та національній правовій

системі.

Отже, під конституційним правом України слід розуміти самостійну галузь національного
права, яка являє собою систему правових норм, що регулюють основи конституційного ладу,
основи правового положення особи, територіальну організацію держави, а також організацію та
здійснення державної влади і місцевого самоврядування.
Як і будь-якій галузі національного права, конституційному праву України властиві певні
ознаки. Так, В. Ф. Мелащенко, В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко зазначали, що
конституційному праву України притаманні, як і для всієї національної системи права:
нормативність; формальна визначеність; спрямованість на досягнення певного правового
результату; можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. До того
ж, конституційне право України, як й інші галузі національного права, знаходить продовження і
логічне завершення у відповідній юридичній науці та системі навчальних дисциплін (ці ознаки
конституційного права України слід уналежнювати до загальних ознак).
Поряд із загальними ознаками конституційному праву України властиві й специфічні
ознаки, до яких належать: 1) конституційне право є галуззю публічного права; 2) предметом
правового регулювання конституційного права є найважливіші суспільні відносини у
політичній та інших сферах суспільного і державного ладу; 3) наявність як імперативного, так і
диспозитивного методів правового впливу на суспільні відносини; 4) конституційне право
України має доволі розгалужену систему; 5) наявність особливої системи галузевих джерел
права, основним з яких є Конституція України; 6) функції конституційного права України
поширюються на всі або на більшість сфер суспільного та державного життя України; 7)
широке коло суб’єктів відповідних галузевих правовідносин; 8) окрім галузевої конституційно-
правової відповідальності, порушення норм конституційного права України має своїм
наслідком настання інших видів публічно-правової відповідальності: кримінальної,
адміністративної та дисциплінарної; 9) здійснює системотворчу функцію щодо інших
публічних і приватних галузей національного права; 10) відіграє винятково важливу роль у
суспільстві та державі, оскільки постає одним із основних чинників консолідації
громадянського суспільства й розбудови демократичної, соціальної, правової держави.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення сфери регульованих

нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.
Основним предметом правового регулювання конституційного права України є
суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України.
Такі відносини регулюються правовими нормами, які становлять зміст найважливіших джерел
конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України,
Акта проголошення незалежності України, законів України та міжнародних договорів,
ратифікованих Верховною Радою України, тощо.
Предмет конституційного права охоплює чотири групи суспільних відносин, які визначають:
1) засади народовладдя, суверенітет народу; 2) устрій держави як організації влади народу та
для народу; 3) засади функціонування держави; 4) характер зв'язків між державою та
конкретною особою.
Узагальнюючи погляди вчених-конституціоналістів щодо предмета конституційного права,
можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші
найважливіші суспільні відносини в Україні, пов'язані з основами конституційного ладу
України; конституційно-правовим статусом людини і громадянина; формами
безпосередньої демократії; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої
та судової влади і Президента України, контрольно-наглядових й інших органів
державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим
самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною
України.

Для характеристики конституційного права велике значення має і метод правового

регулювання. Термін «метод конституційного права» є умовним, оскільки він: 1) опосередковує
систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами
конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів
конституційного права; 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує
абстраговано від цих відносин, тобто йдеться про метод конституційно-правового регулювання.
Отже, під методом конституційного права розуміють систему прийомів і способів, за
допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини,
упорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.
До особливостей методу правового регулювання належать такі: 1) за його допомогою
закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи й положення, які визначають
зміст і основні напрями розвитку суспільства; 2) максимально високий юридичний рівень; 3)
використання диспозитивного та імперативного методів правового регулювання, але перевага
прийомів імперативного, централізованого регулювання, коли відносини між суб'єктами права
ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому; 4)
універсальний характер.
Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що
активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод
дозволу та метод заборони.
 3. Поняття принципів конституційного права та їхня природа. Класифікація
принципів конституційного права.

Традиційно вважається, що принципи конституційного права — це фундаментальні

засади, беззаперечні вимоги, керівні ідеї, які визначають сутність, зміст і політико-правове
призначення галузі конституційного права в регулюванні суспільних відносин.
Найбільш розповсюдженим у науці є поділ принципів конституційного права на дві
основні групи: загальні і спеціальні.
Загальні принципи конституційного права являють собою найбільш узагальнені керівні
засади, ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, які прямо
закріплені в Конституції та законах України. До них належать: 1) принцип верховенства
Конституції України та конституційних законів у системі нормативно-правових актів; 2)
принцип публічності — регулює суспільні відносини у сфері організації та діяльності публічної
влади; 3) принцип універсальності — регулює всі без винятку сфери суспільних відносин:
політичні, соціально-економічні, культурні та ін.; 4) принцип системності —
конституційноправове регулювання здійснюється комплексно, цілеспрямовано, всі принципи
узгоджені між собою і не можуть суперечити один одному; 5) принцип демократизму —
визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, який здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 6) принцип
гуманізму — зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та
їхні гарантії, найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека; 7) принцип законності — органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 8) принцип
загальнообов’язковості норм конституційного права — кожен зобов’язаний неухильно
додержуватися Конституції України; 9) принцип наступності — уособлює національні правові
традиції.
Спеціальні принципи конституційного права являють собою керівні засади, ідеї, які
цілеспрямовано наповнюють концептуальним змістом конкретні інститути конституційного
права. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого
самоврядування та ін.

4. Конституційний лад України та його засади.

Категорія «конституційний лад», будучи однією з основоположних у сучасному

українському конституціоналізмі, тричі згадується у чинній Конституції України (див.: ч. 3 ст.
5; ч. 4 ст. 17; ч. 1 ст. 37).
Водночас ані Конституція України, ані інші джерела конституційно-правового регулювання
не містять легального визначення цієї категорії. Конституційний Суд України у Рішенні від
11.07.1997 № 3-зп лише зазначив, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у
розділах I, III, XIII Конституції України (абз. 1 п. 4 мотивувальної частини).
Водночас, попри усе різноманіття наявних натепер теоретичних позицій щодо змісту й
сутності категорії «конституційний лад», їхній аналіз дає підстави стверджувати про те, що:
1) досить поширеним в літературі є розуміння конституційного ладу як цілісної системи
основних політико-правових, економічних та соціальних відносин, які встановлюються й
захищаються конституцією та іншими правовими нормами. Наприклад, В. Погорілко та В.
Федоренко визначають конституційний лад України як систему суспільних відносин,
передбачених і гарантованих Конституцією та законами, прийнятими на її основі і
відповідно до неї.
У контексті такого підходу, як правило, наголошують на підпорядкуванні відповідних
відносин безумовним моральним і конституційним вимогам (О. Кушніренко); втіленні до
конституційно-правової практики низки найважливіших, загальновизнаних суспільних
цінностей (Ф. Веніславський) тощо.
 Показовою в цьому аспекті є позиція В. Кравченка, який характеризує конституційний лад як
такий стан відносин (або порядок), який дозволяє охарактеризувати державу як конституційну,
забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і
правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною,
громадянським суспільством і державою.
2) поширеним є також прагнення надати таке розуміння конституційного ладу, аби
включити до його змісту категорії «державний лад» та «суспільний лад». Зокрема, на
думку М. Орзіха, конституційний лад являє юридичну організацію державного і
суспільного ладу. Розвиваючи такий підхід, А. Крусян твердить, що конституційний лад — це
конституційно закріплена (заснована на конституційно закріплених засадах) та така, що
реально існує, система організації держави та суспільства (державного та суспільного ладу), що
визначає та забезпечує політико-правові основи формування сучасного українського
конституціоналізму.
Втім, не всі дослідники включають категорію «суспільний лад» до змісту конституційного
ладу. О. Фрицький у цьому зв’язку зазначає, що суспільний лад поглинає як державний лад, так
і право в цілому, а тому не може бути складовою категорії «конституційний лад».
Також наявний погляд, за яким для визначення системи конституційного ладу є недоцільним
штучне виокремлення державного та суспільного ладу, які, відповідно, виражають організацію
публічної влади, політичну систему й основи демократичного ладу суспільства. Так, М. Савчин
вважає більш прийнятним розглядати конституційний лад України як вираження політичної та
соціальної інтеграції демократичного суспільства та публічної влади виключно на засадах
верховенства права, солідарності (громадської злагоди) та справедливості з метою забезпечення
загального блага (балансу приватних і публічних інтересів).
Оцінюючи наведені позиції, слід вказати, що сама лише наявність акта, офіційно
визначеного як конституція держави, ще не свідчить про наявність в такій країні
конституційного ладу. Тим більше не можна зводити конституційний лад лише до організації
держави, оскільки за такого підходу поза увагою залишається сфера вільного від держави
життєвого простору людини і суспільства. Свого реального змісту конституційний лад
набуває лише за умови реального дотримання конституційних положень, що забезпечують
обмеженість держави, публічної (державної та публічно-самоврядної) влади правом.
Сутність конституційного ладу в Україні визначається змістом I, III і XIII розділів
Конституції України.
Розділ І «Загальні засади» закріплює основи конституційного ладу, містить положення
сутнісного характеру, більшість із яких виконує роль юридичного підґрунтя, нормативної
першооснови для інших конституційних положень. Цей розділ — змістовний стрижень
Основного Закону, значна частина його норм є нормами-принципами, які забезпечують
найбільш загальний рівень регулювання.
Розділ III «Вибори. Референдум», розвиваючи відповідні основи конституційного ладу,
визначає загальні умови здійснення народного волевиявлення через форми безпосередньої
демократії. Зміст розділу відображає юридичні параметри реалізації ідеї народовладдя або
народного суверенітету. Положення цього розділу Конституції є основою механізмів і
безпосередньої, і представницької демократії.
Нарешті, в розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» закріплено
фундаментальний характер Основного Закону України, його найвищу силу. Співвіднесеність
положень цього розділу з явищем конституційного ладу має свого роду інструментальне
значення: він містить положення про внесення змін до названих трьох розділів Конституції, що
конкретизують вимогу Конституції про виняткове право народу визначати й змінювати
конституційний лад в Україні.

Система засад конституційного ладу України. Засади конституційного ладу в літературі

характеризують як засадничі положення, керівні ідеї щодо організації публічної влади в країні,
взаємовідносин держави з людиною та суспільством.
МОЖНА ВИДІЛИТИ
 ГУМАНІСТИЧНІ (це система основоположних конст принципів які обумовлюють
визначальну роль людини і громадянина у державному будівництві та місцевому
самоврядуванні)
КУ Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком
держави. Розділ II ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
(Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є
невідчужуваними та непорушними. Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток
своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має
обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості
ЕКОНОМІЧНІ (це система основоположних конст принципів що становлять фундамент
суспільних відносин на яких будується економічний базис громадянського суспільства)
Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського
народуСтаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою
охороною держави. Право власності на землю гарантується. Стаття 41. Кожен має право
володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. … Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку
діяльність, яка не заборонена законом. Стаття 43.  Кожен має право на працю, що включає
можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується. Стаття 99. Грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності
грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку
України.
ПОЛІТИЧНІ (це система основоположних конст принципів що закладають основи
здійснення народом і державою цілеспрямованої діяльності щодо реалізації політичних прав і
свобод)
Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною
державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. таття
5.  Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить
виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу. Стаття 15. Суспільне життя в Україні
ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Стаття
18.  Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних
інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права. Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Стаття 36. Громадяни України мають право на
свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх
прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших
інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. …
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ (ІДЕОЛОГІЧНІ) (це система основоположних конст
принципів що закладають основи взаємовідносин між народом і державою щодо реалізації
культурної ідеологічної багатоманітності укр держави)
Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Стаття 11. Держава сприяє
консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а
також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України. Стаття 12. Україна дбає про задоволення
національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності. Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток
своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має
обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості. Стаття 34.  Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Стаття 35.  Кожен має право на свободу світогляду і
віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні
обряди, вести релігійну діяльність. Стаття 53.  Кожен має право на освіту. Стаття
54.  Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. .

5. Конституційні засади державного суверенітету України.

Державний суверенітет держави означає верховенство, самостійність, повноту і

неподільність влади держави в межах території України, а також рівноправність і незалежність
у зовнішніх зносинах. У демократичній державі первинним визнається народний суверенітет, а
державний, відповідно, має похідний характер. Проте, народний суверенітет без державного є
декларативним.
Суверенітет ґрунтується на таких принципах:
1) єдність і неподільність – суверенітет не може бути половинчастий, оскільки він є цілісним
політико–правовим інститутом;
2) постійність – його функціонування не обмежене певним часом;
3) необмеженість – суверенітет не можна тимчасово передати, делегувати та ін.;
4) надзаконність – жоден закон не може скасувати суверенітет (Шаптала Н. К., Задорожня Г.
В).
Конституція України, зважаючи на особливу важливість досліджуваної ознаки, приділяє
детальну увагу нормативному закріпленню положень про державний суверенітет. Так,
Основний Закон проголошує Україну суверенною державою; суверенітет якої поширюється на
всю її територію. Носієм суверенітету в Україні є народ. Захист суверенітету і територіальної
цілісності України визначаються як найважливіші функції держави, справа всього Українського
народу. Президент України є гарантом державного суверенітету, а народні депутати Верховної
Ради України, складаючи присягу, зобов’язуються усіма своїми діями боронити суверенітет і
незалежність України. Кабінет Міністрів України, відповідно до визначених Конституцією
України повноважень, забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України.
Акт проголошення незалежності України (24.08.1991 р.), виходячи із права на
самовизначення та здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України (16.07.1990)
проголосив незалежність Української держави та створення самостійної держави – України.
Згідно із цим документом, територія України є неподільною і недоторканною, на її території
мають чинність виключно Конституція та закони України (чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України).

6. Конституційний принцип поділу державної влади. Система стримувань і противаг.

Розпо́діл держа́вної вла́ди — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада
повинна бути розподілена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі
одна одну) гілки: виконавча, судова й законодавча.
Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову
(стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної
влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.
Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі («гілки») полягає в тому, щоб поділити і
збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними
державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади —
зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або
в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її
трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади
народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною.
Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому:
1. органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення
функцій і виконання завдань держави;
2. різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб'єктам за тих же обставин
взаємовиключні правила поведінки.
Цей принцип включає певну систему вимог:
 розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до
вимог поділу праці;
 закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх
повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;
 наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого
органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;
 наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції
органів держави неконституційним шляхом.
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна
влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного
затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих
виконавчих і судових органів), і контрольну функції.
Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі.
Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та
інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча
влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним
управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність.
Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про
право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права,
здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших
гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.
.
Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає
конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки
відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє
співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють
потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Система «стримувань і противаг» — це сукупність законодавчо закріплених повноважень,

засобів, форм, методів, процедур, головним завданням яких є забезпечення реалізації принципу
розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування однієї гілки влади над іншою і
досягнення динамічної стабільності між ними.
Реалізація системи стримувань і противаг пов'язується з необхідністю не лише запобігти
надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності
державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню
можливого протистояння всередині державного механізму.
У широкому сенсі стримування і противаги є особливими формами й методами, за
допомогою яких підтримується їхні відносна рівновага. «Стримування» і "противаги, з одного
боку, вони створюють потенціал для вирішення конфліктів шляхом переговорів, угод і
компромісів, а з іншого, заохочують органи влади до взаємного пристосування та співпраці.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада

України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд
України і Верховний Суд України
 У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:
 право «вето» Президента на законопроєкт, прийнятий Верховною Радою;
 імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;
 прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком
його відставку;
 участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини
складу);
 контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових
актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;
 дострокове припинення Президентом повноважень Верховної Ради у визначених
Конституцією випадках;
 парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

7. Принцип верховенства права в системі засад конституційного ладу України.

В Україні принцип верховенства права (правовладдя) встановлено частиною першою ст.

8  Конституції.
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові
акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України гарантується.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким

правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина,
її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також,
що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі
її органів, посадових осіб і інших організацій.

суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого,
зокрема, людина, ЇЇ права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і
спрямованість діяльності держави.

Мета верховенства права — це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого

законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого
правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під
контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми
Науковці називають принцип верховенства права мегапринципом і тому слід сказати що
Як принципом верховенства права, так і принципом правової держави охоплюється низка,
якщо й не зовсім ідентичних за формою, то дуже близьких за змістом, тісно пов’язаних між
собою складових — вимог, які надають досить повне уявлення про зміст, спрямованість та
умови забезпечення названих феноменів в сучасному суспільстві. У цьому зв’язку М. Козюбра
пропонує виокремлювати такі складові верховенства права:
повага до прав і свобод людини —. Конституція України в цьому аспекті закріплює
засадничі положення, за якими «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ч. 2 ст. 3);
верховенство конституції — одна з вирішальних складових верховенства права і правової
держави..
 Серед вирішальних ознак верховенства (пріоритетності) конституції — її найвища юридична
сила, яка означає, що всі нормативні акти повинні відповідати конституції, а у разі суперечності
їй мають бути визнані неконституційними, а отже, нечинними. Норми конституції здебільшого
визнаються нормами прямої дії, що зафіксовано, зокрема, у ст. 8 Конституції України.
принцип розподілу влади — існування порівняно самостійних і незалежних одна від одної
гілок (напрямів) влади — законодавчої, виконавчої і судової та встановлення між ними таких
взаємовідносин, які унеможливили б узурпацію всієї державної влади або більшої її частини в
руках одного органу держави (навіть якщо цей орган є колегіальним і обраний демократичним
шляхом), а тим паче в руках однієї особи.
законність — верховенство права, безумовно, передбачає наявність і суворе дотримання
писаних законів.
Конституція України містить положення, які свідчать про те, що вона міцно стоїть на
позиціях провідної ролі закону в системі нормативних актів (зрозуміло, після самої Конституції
як акта найвищої юридичної сили). Це чи найпереконливіше засвідчує ст. 92 Основного Закону
України, яка встановлює перелік питань, які належать до предмета регулювання законом;
обмеження дискреційних повноважень — діяльність як держави загалом, так і усіх її
органів, має підпорядковуватися утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини, які права і
свободи сформульовані у Конституції України у досить загальному вигляді
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов’язані
діяти, як зазначалося, лише на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України (ч. 2 ст. 19), тобто за принципом «недозволене заборонено».
принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом властивий
практично всім характеристикам верховенства права. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Основного
Закону громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед
законом.
принцип юридичної визначеності означає насамперед вимогу чіткості підстав, цілей і
змісту нормативних приписів, особливо тих із них, що адресовані безпосередньо громадянам,
які повинні мати можливість передбачати правові наслідки своєї поведінки.
принцип захисту довіри Принцип захисту довіри передбачає, зокрема, забезпечення: а)
впевненості громадян у тому, що їхнє правове становище залишатиметься стабільним і в
майбутньому не погіршуватиметься; б) публічності діяльності держави, стабільності
законодавства та прогнозованості його розвитку; в) адекватного дискреційним повноваженням
відповідних державних органів захисту від свавільних рішень; г) поваги держави до так званих
«легітимних очікувань» (legitimate expectation), тобто до її зобов’язань перед своїми
громадянами та їхніх законних очікувань (наприклад, у сфері трудових відносин — повага до
встановлених законом критеріїв оплати праці; у сфері кримінальної відповідальності — повага
до права засудженого на звільнення від покарання чи дострокове звільнення від відбування
покарання тощо); ґ) закріплення у законі недопустимості «змін до гіршого» (reformation in
pejus), тобто погіршення правового становища особи, яка оскаржує рішення про притягнення її
до юридичної відповідальності.
Одним з найважливіших складових принципу захисту довіри є також принцип незворотності
дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, закріплений ч. 1 ст. 58 Конституції
України;
принцип пропорційності — в основу цієї складової верховенства права покладена ідея,
згідно з якою загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що придушує
свободу окремої особи. Жодні спроби обмежити її дію, а тим паче, зовсім зневажати свободу
особи, посилаючись на необхідність боротьби з економічною кризою чи іншими суспільними
небезпеками в демократичній правовій державі, не можуть бути виправданими.
незалежність суду і суддів — суди під час здійснення своїх повноважень є незалежними і
будь-яке втручання є незаконнм

8. Принцип утвердження і забезпечення прав людини в системі засад конституційного

ладу України.
 Україна проголошена правовою і соціальною державою, тому людина, забезпечення її прав і
свобод є визначальним фактором проведення політики держави. Так, в ч. 2 ст. 3 закріплено
положення, згідно з яким діяльність держави направлена на утвердження і забезпечення прав і
свобод людини.
Утвердження прав і свобод людини - це їх визнання державою. Забезпечення прав і свобод
людини - це створення умов для їх здійснення. Воно включає такі три елементи (напрями)
державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу
на формування їх загально соціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття
заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень); захист прав і
свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до
юридичної відповідальності). Оскільки діяльність щодо утвердження і забезпечення прав і
свобод людини визнана обов’язком держави, то суб’єктом, який уповноважений вимагати його
виконання, є кожна фізична особа, що перебуває під юрисдикцією України, а також об’єднання
громадян, у тому числі громадські правозахисні структури, та міждержавні організації, членом
або учасником яких виступає наша країна.
Говорячи про правові гарантії реалізації Українською державою функції захисту прав і
свобод людини і громадянина необхідно згадати насамперед статтю 3 Конституції України, де
чітко встановлено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави». Тобто поряд із визнанням охорони прав людини одним з стратегічних напрямів
діяльності Української держави й однією з її ключових функцій, у згаданій статті міститься
важлива норма, яка встановлює відповідальність держави за неналежну реалізацію цієї функції.
Одним з правових механізмів забезпечення цієї відповідальності є право громадян на звернення
до суду у разі порушення їх законних прав і свобод. Водночас, досліджуючи функцію охорони
прав людини і громадянина і її правове забезпечення у сучасній Україні, не можна не звернути
увагу на такий важливий аспект даної проблематики як гарантії реалізації цієї функції. За своєю
природою зазначені гарантії тісно пов’язані з гарантіями прав людини як такими, але, все ж
таки мають і свою специфіку. Вона полягає у тому, що всі вони стосуються нормативного
регулювання організації та діяльності самої системи державної влади в цілому, органів
державної влади, їх посадових і службових осіб, всі з яких мають безпосередньо або
опосередковано реалізовувати функцію охорони та забезпечення прав і свобод людини і
громадянина.

9. Конституційний принцип багатоманітності. Засудження комуністичного та

націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні.

Конституцією України визнано, що суспільне життя в Україні засновується на засадах

політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політичною системою суспільства називають систему різноманітних інститутів, які
здійснюють владу, загальне управління суспільством, регулюють взаемовідносини між
громадянами, соціальними та етнічними групами забезпечують стабільність суспільства, а
також правопорядок у ньому.
Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації
для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної
безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Зміст економічної багатоманітності суспільства полягає
1) у визнанні державою різноманітних форм власності, таких як державна комунальна,
приватна і т.п.
2) у забезпеченні державою захисту прав і свобод об'єктів прав власності та господарювання,
а також соціальна спрямованість економіки
3) держава визнае можливість і право кожного на зайняття підприємницькою діяльністю
 4) державою забезпечено принцип «здорової конкуренції», який полягає у захисті
підприємцiв вiд впливу монопольного становища на ринку, з яким бориться держава.
Забезпечення ідеологічноï різноманітності в суспільстві здійснюється за допомогою таких
положень, які проголошенi конституцією:
1) Відсутність ідеології, яка визнавалася б державою як обов'язкова(ч.2 ст. 15 ку):
2) Заборона цензури (ч.3 ст. 15 ку);
3) право на свободу світогляду та віросповідання (ч. 1 ст.35 КУ).

+ЗУ Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського)

тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки (від09,04,2015)
Стаття 2. Засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського)
тоталітарних режимів
1. Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і
таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними
порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей,
депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного
терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних
та інших мотивів, заподіянням моральних і фізичних страждань під час застосування
психіатричних заходів у політичних цілях, порушенням свободи совісті, думки, вираження
поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим
засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.
2. Націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим визнається в Україні
злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася
численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт,
смертей, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору,
переслідувань з расових, етнічних мотивів, порушенням свободи совісті, думки, вираження
поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим, спираючись
на встановлені Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом 1945-1946 років факти,
засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.
ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ відповідно до норм даного закону
пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних
режимів та їхньої символіки
використання та пропаганда символіки комуністичного та націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів
ТАКОЖ -\- проводяться
Розслідування та оприлюднення інформації про злочини, вчинені представниками
комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів
ДО ТОГО Ж закон передбачає відповідальність за порушення законодавства про заборону
пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів
та використання їхньої символіки
Стаття 6 1. Особи, винні у порушенні вимог цього Закону, несуть відповідальність згідно із
законом.
(а саме це відповідно до ККУ Стаття 436-1. Виготовлення, поширення комуністичної,
нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів)

10. Поняття та юридичні властивості конституції.

Термін «конституція» (від латинського constitutio — встановлення, установа) в

юридичній науці в різні часи мав різне значення. Конституція являє собою складне явище
політико-правової дійсності, в межах якого можливе виокремлення його юридичної та
соціально-політичної сутності. Юридична сутність конституції проявляється в її основних
юридичних властивостях і принципах, але передусім у її місці і призначенні в правовій
системі держави, а соціально-політична сутність конституції визначається її роллю в
суспільстві і державі в цілому.
 Конституція є найважливішим правовим документом держави. Вона перебуває на чолі всієї
системи джерел права і в цій якості має в державі найвищу юридичну силу, і водночас
конституція є юридичною базою всього поточного законодавства.
Разом з тим конституція відіграє велику роль не тільки як правовий, а й політичний
документ. Вона відображає співвідношення політичних сил, що виражають інтереси різних
соціальних спільнот до моменту схвалення конституційного акта або внесення до нього змін,
певний соціальний компроміс, досягнутий на момент її ухвалення, виступає як своєрідний
суспільний договір.
Поняття «конституція» зазвичай вживається в двох значеннях — як фактична
конституція і як конституція юридична.
Юридична конституція — це визначена система правових норм, що мають вищу юридичну
силу та регулюють основи взаємовідносин між суспільством і людиною, з одного боку, і
державою — з іншого, а також основи організації та діяльності самої держави.
Фактична конституція — це такі відносини, основи того ладу, який реально існує в країні.
Як писав Ф. Лассаль, «дійсну конституцію мали всі країни в усі часи».
Фактична конституція може базуватися на юридичній конституції, тобто вони можуть
збігатися (у такому разі про юридичну конституцію говорять як про реальну конституцію), а
може і відрізнятися, іноді значно, від юридичної конституції. Таку конституцію іменують
фіктивною конституцією.

Юридичні властивості конституції — це ті характерні ознаки конституції, які

відрізняють її від інших нормативно-правових актів і встановлюють роль та місце в
ієрархії. Конституції України притаманна низка юридичних властивостей, які визначають її
місце в правовій системі та роль у суспільстві.
1. Найвища юридична сила — одна з базових її властивостей. Конституція України обіймає
найвищий щабель в ієрархічній системі правових актів. Усі інші правові акти повинні їй
відповідати.
2. Пряма дія норм Конституції означає можливість звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України.
3. Основа правової системи — Конституція є фундаментом національної правової системи,
оскільки вона містить принципові положення всіх інших галузей права.
4. Підвищена стабільність. Конституція України закріпила базові засади конституційного
ладу, форму держави, права і свободи громадян та ін. Порівняно з іншими нормативно-
правовими актами Конституція розрахована на тривалу дію, що забезпечується особливим
порядком внесення змін.
5. Особливий порядок ухвалення. Конституція України приймається з дотриманням
спеціальної процедури безпосередньо народом або спеціально уповноваженим органом
держави — Верховною Радою України.
Наведений перелік властивостей Конституції України є базовим, проте не виключним,
оскільки її юридичні властивості виокремлюються через структуру, функції, механізм реалізації
норм і способи правового захисту Основного Закону України.

11. Функції конституції. Реалізація конституції.

Функції конституції — це основні напрями впливу Конституції на суспільні відносини.

Конституція України виконує такі функції: ідеологічну, установчу, політичну, функцію
загальносоціального регулювання і забезпечення балансу соціальних інтересів, програмну,
геополітичну, організаційну, правозахисну, охоронну, обмежувальну, виховну, стабілізаційну.
Всі вони між собою тісно взаємопов'язані.

Для Конституції характерні такі функції: політична, юридична, установча, ідеологічна,

обмежувальна та зовнішньополітична.
Політична функція означає, що Конституція закріплює засади конституційного ладу,
політичного режиму, проголошує народовладдя.
 Юридична функція пов’язана з тим, що Конституція є Основним Законом держави, базою
системи національного права.
Установча функція полягає в тому, що Конституція встановлює основні політико-правові
інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему органів
державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.
Ідеологічна функція виявляє себе в тому, що Конституція закріплює основоположні цінності
(демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), орієнтує громадян і
посадових на виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей.
Обмежувальна функція полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і
визначають межі діяльності державних органів,  стримують узурпацію і монополізацію влади
певними владними структурами держаної влади.
Зовнішньополітична функція знаходить свій вияв у тому, що інші держави й народи за
змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави.

Реалізація Конституції – це втілення на практиці закладених у ній всіх демократичних

цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Реалізація консти- туційних норм – це
сукупність правових інституцій- них елементів, за допомогою яких забезпечується на практиці
втілення конституційних приписів.
Реалізація Конституції є також багатогранним явищем і за змістом та формами.
За своїм змістом реалізація чинної Конституції — це по-перше забезпечення відповідності
Конституції передбаченого нею державного і суспільного ладу, тобто непорушності
конституційного ладу; по-друге, це забезпечення всебічної і повної реалізації прав і свобод
людини і громадянина; по-третє, це забезпечення реалізації конституційних форм
безпосереднього народовладдя (виборів, референдумів тощо) відповідно до принципів,
проголошених чинною Конституцією; по-четверте, це забезпечення організації і діяльності
органів державної влади і органів місцевого самоврядування відповідно до принципів, функції і
повноважень, визначених Конституцією України; по-п'яте, це створення і забезпечення
функціонування у спосіб, передбачений Конституцією України інших основних інститутів
держави: адміністративно-територіального устрою, державних символів, державної мови,
грошової, банківської і бюджетної систем, Збройних Сил України та інших військових
формувань тощо.
За формою реалізація Конституції — це, по-перше, додержання всіх її положень, принципів
і норм всіма органами державної влади і органами місцевого самоврядування, їх посадовими
особами та громадянами, тобто повага, шана Конституції і передбачених нею державних і
громадських інститутів; по-друге, це виконання положень Конституції відповідними органами
державної влади і органами місцевого самоврядування, посадовими особами відповідно до
своєї компетенції, а громадянами відповідно до своїх обов'язків; по-третє, це належне
застосування положень Конституції при здійсненні своїх функцій і повноважень органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами шляхом
прийняття передбачених Конституцією законів України, актів Президента України, актів уряду
тощо.

12. Загальна характеристика Конституції України. Найвища юридична сила та пряма

дія норм Конституції України.

Конституція України має установчий, основоположний характер. Український народ за

допомогою Конституції визначає засади суспільного і державного устрою. Положення
Конституції є первинними щодо норм інших правових актів України. Це означає, що під час
ухвалення Конституції, а також внесення до Основного Закону змін і доповнень законодавець
не обмежений чинними законами і підзаконними актами, для затвердження таких змін усі
нормативно-правові акти повинні бути скасовані або узгоджені з конституційними
нововведеннями.
Конституція України — єдиний в правовій системі акт, який регулює суспільні відносини в
усіх сферах суспільного життя. Жоден закон, а тим більше підзаконний акт не має такого
широкого предмета правового регулювання і жоден акт не визначає в цих сферах вихідні засади
суспільного життя. Всі закони та підзаконні акти в Україні ухвалюються на основі Конституції
України. Конституційні норми і принципи виступають як своєрідний правовий фундамент
системи права. Поправки, внесені до Конституції, передбачають внесення змін до поточного
законодавства в разі його невідповідності конституційним нормам.
Конституція України є кодифікованою розгорнутою конституцією і складається з преамбули,
основної частини, прикінцевих та перехідних положень. Структурними підрозділами основної
частини Конституції виступають розділи, поділені на статті, які, у свою чергу, можуть ділитися
на частини (в тексті статті вони виокремлені абзацами), а останні — на пункти, які мають
цифрову індексацію. Прикінцеві положення складаються тільки зі статей, а перехідні
положення поділяються на частини.
У Конституції України з формального погляду преамбули немає, але міститься вступна
частина, яка охоплює 9 абзаців, в тому числі 110 слів — взаємопов’язаних положень урочисто-
декларативного характеру, реалізація яких є головним обов’язком держави. Вона виражає
сутність нового Основного Закону України, має основоположне значення для подальшого
становлення і розвитку української держави й суспільства. Преамбула нашої Конституції за
своїм стилем викладу подібна до урочистого звернення народу — засновника Основного
Закону до попередніх, нинішнього і прийдешніх поколінь. У преамбулі є низка принципових
положень, які розкривають причини і цілі ухвалення нового Основного Закону України.
Основну частину Конституції України 1996 р. утворюють групи норм Конституції, що
визначають загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов’язки людини
і громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; правовий статус найвищих
органів державної влади; систему та функції судів; особливості адміністративно-
територіального устрою України: правовий статус Автономної Республіки Крим; основи
місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

1. Найвища юридична сила — одна з базових її властивостей. Конституція України обіймає

найвищий щабель в ієрархічній системі правових актів. Усі інші правові акти повинні їй
відповідати.
2. Пряма дія норм Конституції означає можливість звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України

13. Порядок ухвалення й внесення змін до Конституції України.

На відміну від звичайних законів, які ухвалюються і змінюються в порядку здійснення

законодавчої влади, конституція ухвалюється в порядку здійснення установчої влади.
Оскільки дія конституції, як правило, не обмежується в часі, то після певного періоду може
виникнути необхідність у внесенні до неї деяких змін, доповнень, поправок.\
За способом внесення змін і доповнень конституції поділяються на наджорсткі, жорсткі,
гнучкі та змішані.
До перших належать такі конституції, порядок зміни яких передбачає або затвердження змін
на референдумі, або голосування в парламенті наступного скликання, або затвердження
поправок органами суб`єктів федерації, або застосування будь-яких інших процедур, що
ратифікують внесені зміни.
До другої групи належать конституції, порядок змін яких ускладнений порівняно з порядком
ухвалення та зміни звичайних законів. Гнучкі конституції можуть бути змінені в порядку,
передбаченому для зміни звичайного закону.
Останню групу становлять конституції, які передбачають різний порядок змін для різних
розділів.
За способом внесення змін Конституція України є комбінованою, оскільки для внесення змін
до розділів I, III та XIII передбачено, окрім ухвалення парламентом змін, їхнє затвердження на
всеукраїнському референдумі. Внесення змін до всіх інших розділів здійснюється у порядку,
який є ускладненим порівняно з порядком внесення змін до всіх законів, а саме: суб’єктами
ініціювання є лише народні депутати та Президент, а також для внесення змін необхідно дві
третини голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України
 Розділ XIII ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до
Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів
України від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I
"Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до
Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної
Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України
за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради
України.
Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III
"Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до
Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома
третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським
референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з
одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на
ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради
України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й
ті самі положення Конституції України.
Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо
відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

14. Сутність демократії. Пряма (безпосередня) та представницька демократія.

Ідея народного суверенітету (статики) та народовладдя (динаміки) є основоположними

конституційними принципами сьогодення.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною і правовою державою, а не може
бути держава такою, «якщо реально не реалізується народовладдя» (О. Тодика); «першою й
неодмінною умовою постання правової держави є визнання і гарантування народовладдя» (Р.
Гринюк). Відповідно до ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та
органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні
належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими
особами. Вказане конституційне положення є керівним стосовно народовладдя.
.
Народовладдя – принцип конституціоналізму, що позначає передбачене Конституцією та
законами право народу ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління
публічними справами.
Ст. 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як безпосередньо, так
і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Ця стаття визначає основні форми
демократії: безпосередню (пряму) та представницьку (опосередковану). Конституційно-правові
основи демократії закріплено, крім статей 1 і 5 Конституції України, також у розділі ІІІ
Конституції України (стосовно безпосередньої демократії) та подальших її розділах (щодо
представницької демократії).
 Безпосередня демократія – форма демократії, яка полягає у юридично значущому
волевиявленні народу без передання владних повноважень окремим органам або особам.
Відповідно до ст. 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через
вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, тобто Конституція України не
визначила вичерпне коло таких форм. Такими «іншими формами» безпосередньої (прямої)
демократії є:
1) мирні зібрання.
2) політичні страйки, протести, голодування, пікетування, революції, які є результатом права
народу на повстання.
3) народні та місцеві ініціативи.
5) електронні петиції, які є особливою формою колективних звернень громадян.
6) громадські слухання
7) участь у відправленні правосуддя. Ст. 124 Конституції України закріплює, що народ
безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.
тощо.
Представницькою є форма демократії, яка ґрунтується на теорії народного представництва
та полягає у делегуванні народом частини належних йому прав органам, які обираються на
регулярних вільних демократичних виборах і діють як представники інтересів Українського
народу (органи первинного представництва), а також іншим органам публічної влади (органам
вторинного представництва), які одержують повноваження від органів первинного
представництва.
Найяскравішою й історично першою формою представницького народовладдя є
парламентаризм.
До складових представницького народовладдя нечасто відносять інститут глави держави,

15. Виборче право. Пасивне і активне виборче право, виборчі цензи. Принципи
виборчого права.

Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в сучасній

державі і, як наслідок, цілком обґрунтовано претендує на самостійне призначення в публічно-
правовій системі України.
Поняття «виборче право» вживається в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях.
Об’єктивне виборче право можна визначити як підгалузь конституційного права, що являє
собою систему взаємопов’язаних норм, субінститутів й інститутів, регулює відносини, що
складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів, а
також зачіпають міжвиборчий період (виборчі правовідносини), має специфічні джерела,
методи та принципи правового регулювання.
Суб’єктивним виборчим правом є можливість і реальна здатність особи вільно обирати
(активне виборче право) і балотуватися (пасивне виборче право) до виборних органів
публічної влади.
Принципами суб’єктивного виборчого права є:
1) загальне виборче право (кожен, хто відповідає недискримінаційним цензам, має виборче
право. Недискримінаційними є цензи громадянства, віку, дієздатності, на місцевих виборах –
постійного проживання тощо);
2) рівне виборче право (формальна рівність – однакова кількість голосів на відповідних
виборах виборів; матеріальна рівність – однакова вага кожного голосу);
3) пряме виборче право (безпосередня участь у виборах шляхом голосування за відповідних
кандидатів чи виборчі списки);
4) добровільність участі у виборах (забезпечення умов для вільного формування та
виявлення волі під час виборів, неможливість примусу до участі у виборах);
5) таємне голосування (заборона контролю за волевиявленням виборців).
Не встановлені ст. 71 Конституції, однак так само можуть вважатися принципами
виборчого права в суб’єктивному розумінні принципи особистого й одноразового голосування.
 Ви́борчий ценз (лат. census від лат. censeo — роблю перепис, опис) — встановлені
в конституції або законах умови, що обмежують коло осіб, які мають право брати участь
у виборах.
Виборчі цензи бувають різноманітними й дуже рідко збігаються при реалізації виборцями
свого активного та пасивного виборчого права.
Конституція України та Закон України «Про вибори народних депутатів України» до
виборчих цензів зараховують такі:
1. Ценз громадянства, який полягає в тому, що активним і пасивним виборчим правом у
нашій країні наділені тільки громадяни України.
2. Віковий ценз, який пов’язує наявність у громадянина України виборчого права з
досягненням ним певного віку: 18 років – для реалізації активного виборчого права; 21 рік – для
реалізації пасивного виборчого права.
3. Ценз дієздатності. Він виражається в обмеженні реалізації виборчого права громадян, які
визнані судом недієздатними.
4. Ценз осілості – у національному виборчому праві виражається у вимозі до кандидата в
народні депутати проживати на території України протягом останніх п’яти років..
5. Моральний ценз, який стосується реалізації громадянами України свого пасивного
виборчого права й полягає в тому, що не може бути обраним до Верховної Ради України
громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена
і не знята в установленому законом порядку (ч. 3 ст. 76 Конституції України).

Окремо слід виокремити встановлені у ст. 21 Виборчого кодексу України засади

виборчого процесу: гарантування реалізації виборчих прав громадян; дотримання основних
принципів виборчого права; законність і заборона протиправного втручання будь-кого у
виборчий процес; політичний плюралізм і багатопартійність; публічність і відкритість, належне
інформування виборців та інших суб’єктів виборчого процесу; свобода передвиборної агітації,
рівний доступ усіх кандидатів і суб’єктів їхнього висування на відповідних виборах до засобів
масової інформації незалежно від їхньої форми власності, крім засобів масової інформації,
засновниками яких є партії (організації партій).
Виборчим процесом є здійснення виборчих процедур суб’єктами виборчого процесу.
Він включає такі етапи: утворення виборчих округів; висування та реєстрація суб’єктів
виборчого процесу; утворення та формування складу виборчих комісій; проведення
передвиборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць; складання списків виборців,
їхні перевірка та уточнення; голосування у день виборів; підрахунок голосів виборців,
встановлення підсумків голосування і результатів виборів та їхнє офіційне оголошення;
припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій. У разі потреби виборчий
процес може включати також етапи повторного голосування та встановлення підсумків
повторного голосування.

16. Поняття, конституційно-правова регламентація та види референдумів в Україні.

Референдум є формою волевиявлення публічного колективу (народу або територіальної

громади) стосовно значущих (зазвичай найсуттєвіших) для такого колективу політико-
громадських проблем шляхом таємного голосування.
конституційне регулювання референдумів в Україні зведене до приписів, якими
визначаються: суб’єкти ініціювання проведення референдуму (народна ініціатива – ч. 2 ст. 72;
Верховна Рада України – п. 2 ч. 1 ст. 85); суб'єкти, уповноважені призначати (проголошувати)
референдум (Верховна Рада України – п. 2 ч. 1 ст. 85; Президент України – п. 6 ч. 1 ст. 106);
вимога обов'язковості вирішення питання про зміну території України всеукраїнським
референдумом (ст. 73); затвердження на всеукраїнському референдумі законопроекту про
внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», ухваленого не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 156); недопустимість проведення
референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).
 Організація та порядок проведення референдумів, згідно з п. 20 ч. 1 ст. 92 Конституції
України, визначаються виключно законами України. В Україні закони про всеукраїнський і
місцеві референдуми відсутні.
Окремі норми щодо організації референдумів містяться в законах України «Про Центральну
виборчу комісію» та «Про місцеве самоврядування в Україні». Також правове забезпечення
здійснюють рішення Конституційного Суду України: № 3-рп/2000 від 27.03.2000 (справа про
всеукраїнський референдум за народною ініціативою); № 6-рп/2008 від 16.04.2008 (справа про
прийняття Конституції та законів України на референдумі); № 23-рп/2008 від 15.10.2008
(справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою) тощо.
Важливим джерелом також має бути практика Європейської Комісії за демократію через
право (Венеційської комісії) – дорадчого органу Ради Європи (наприклад, CDL-AD (2007)008 –
Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демократичних виборів
16.12.2006 та Венеційською комісією 16-17.03.2007).
Референдуми можна класифікувати за такими критеріями:
за сутністю (походженням): обов’язковий (якщо на необхідність проведення референдуму
прямо вказує законодавство); ініціативний (якщо законодавство передбачає можливість
проведення референдуму);
за предметом: конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення
до неї змін, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до
Конституції України); ратифікаційний (про зміну території держави); законодавчий (щодо
ухвалення чи скасування закону або внесення змін до чинного закону); загальний (з будь-якого
питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається);
за юридичними наслідками: імперативний (результати референдуму є
загальнообов’язковими); консультативний (результат референдуму має лише політичне
значення);
за формою публічної влади (публічним колективом): загальнодержавний (в Україні –
всеукраїнський, є формою народного волевиявлення); місцевий (є формою волевиявлення
територіальної громади). Право громадян на участь у місцевому референдумі закріплено,
насамперед, у ст. ст. 38, 69, 70, 92 та 143 Конституції України. Стаття 38 проголошує, що
громадяни мають право брати участь у місцевих референдумах. Згідно зі ст. 143, територіальні
громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого
самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів.
Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був чинним до набрання
чинності згаданим Законом України «Про всеукраїнський референдум». Таким чином, зараз
проведення місцевих референдумів в Україні є ускладненим у зв’язку з відсутністю
законодавчого регулювання.

17. Основні виборчі системи. Особливості виборів Президента України. Особливості

виборів народних депутатів України. Особливості місцевих виборів.

Іноді виокремлюють два підходи до розуміння виборчої системи:

а) у широкому значенні виборчою системою є суспільні відносини, наявні у процесі
формування органів публічної влади за результатами виборів;
б) у вузькому значенні виборча система являє спосіб розподілу мандатів згідно з підсумками
голосування.
Найпоширенішими є три види виборчих систем:
а) мажоритарна, яка полягає в тому, що обраним вважається кандидат, який набрав
найбільшу кількість голосів. Мажоритарна виборча система має такі види: відносної
більшості (обраним є кандидат, що здобув більше голосів ніж інші кандидати); абсолютної
більшості (обраним є кандидат, що здобув понад 50% відсотків голосів); кваліфікованої
більшості (обраним є кандидат, що здобув не менш ніж певна встановлена законодавством
кількість голосів, яка є більшою ніж 50 %);
б) пропорційна, яка передбачає голосування за кандидатів, включених до списків партій або
виборчих блоків і подальший розподіл представницьких мандатів пропорційно кількості
голосів. Видами пропорційної виборчої системи є: із закритими (жорсткими) списками (партія
формує список кандидатів, а виборець голосує за список загалом); з відкритими списками
(преференціями) (партія формує список, а виборець голосує як за список, так і може віддати
перевагу конкретному кандидату у списку. Мандати отримують кандидати, які здобули
найбільшу кількість голосів – преференцій); з напівжорсткими списками (у виборця є
можливість проголосувати за: а) список в цілому; б) кандидата у списку або вписати нові
прізвища);
в) змішана (частина депутатських мандатів у представницькому органі публічної влади
розподіляється за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною).
Існує неписаний закон обрання виборчої системи: що більша територія проведення виборів,
то вища ймовірність застосування системи абсолютної більшості (для індивідуальних органів
влади) або пропорційної системи (для виборів депутатів рад). І навпаки – що менша територія,
то вища ймовірність застосування мажоритарної системи відносної більшості. У наступному
питанні підтверджено застосування цього неписаного закону за чинним законодавством
України.

Основними актами, якими урегульовано правове регулювання виборів Президента в

Україні, є:
− Конституція України – закріплює основні принципи участі громадян у виборах (ст. ст. 71,
103); вимоги до кандидатів на поста Президента України, дату проведення чергових та підстави
проведення позачергових виборів Президента України (ст. 103);
− Виборчий кодекс України (зокрема, «Книга друга. Вибори Президента України»);
− Закон України «Про Центральну виборчу комісію», яким закріплено повноваження
Центральної виборчої комісії щодо організації підготовки і проведення виборів Президента
України; а також Закон України «Про державний реєстр виборців» та акти Центральної
виборчої комісії.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента
України позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю
дев’яностоденного строку з дня їх призначення Верховною Радою України.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти
років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років
та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше
ніж два строки підряд.

Так, основними актами, якими урегульовано правове регулювання виборів народних

депутатів в Україні, є:
− Конституція України – закріплює основні принципи участі громадян у виборах (ст. 71);
встановлює вимоги до кандидатів у народні депутати (ст. 76); дату проведення чергових
виборів та підстави призначення та дату проведення позачергових виборів (ст. 77);
− Виборчий кодекс України (зокрема, «Книга третя. Вибори народних депутатів України»);
− Закон України «Про Центральну виборчу комісію», яким закріплено статус Центральної
виборчої комісії, повноваження Комісії щодо організації підготовки і проведення виборів
народних депутатів України;
− Закон України «Про державний реєстр виборців», основними завданнями якого є ведення
персоніфікованого обліку виборців; складання списків виборців для проведення виборів
Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, всеукраїнських та місцевих
референдумів;
− акти Центральної виборчої комісії, наприклад, рішення щодо затвердження форми і тексту
виборчого бюлетеня; постанови щодо використання коштів Державного бюджету, виділених на
підготовку та проведення виборів та ін.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня
п’ятого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів
депутатів розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування.
 Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і
проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування рішення
про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес
позачергових виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування Указу
Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день
виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх
п’яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому
законом порядку.

Основними актами, якими урегульовано правове регулювання виборів депутатів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах,
сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів (далі - місцеві вибори) є:
− Конституція України – закріплює основні принципи участі громадян у виборах (ст. ст. 71,
103); основні засади проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим (ст. 136), сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних,
міських голів (ст. 141);
− Виборчий кодекс України (зокрема, «Книга четверта. Місцеві вибори»);
− Закон України «Про Центральну виборчу комісію», яким закріплено повноваження
Центральної виборчої комісії щодо організації підготовки і проведення місцевих виборів; а
також Закон України «Про державний реєстр виборців» та акти Центральної виборчої комісії.
Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню
неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обраної на чергових виборах.
Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню
неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, обраних на попередніх чергових
місцевих виборах.

18. Поняття та природа місцевого самоврядування. Конституційні гарантії місцевого

самоврядування в Україні.

Найбільш детальне нормативне визначення поняття «місцеве самоврядування в Україні»

містить Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»; воно ґрунтується на положеннях
Конституції 1996 р. Відповідно до норм Закону, «місцеве самоврядування в Україні - це
гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села
чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста -
самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».
Цей Закон також передбачає, що місцеве самоврядування здійснюється територіальними
громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх
виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст.
Стаття 4 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює основні принципи
місцевого самоврядування:
- народовладдя (місцеве самоврядування є одним з видів публічної влади – влади народу
України, який Конституція визнає єдиним джерелом влади у країні);
- законності (органи та посадові особи місцевого самоврядування мають діяти у межах,
передбачених Конституцією і законами);
- гласності (надає членам територіальної громади можливість контролювати діяльність та
виявляти бездіяльність органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб);
- колегіальності (найважливіші рішення з питань місцевого значення приймають не
одноособові, а колегіальні органи місцевого самоврядування – місцеві ради);
 - поєднання місцевих і державних інтересів (органи місцевого самоврядування, діючи в
інтересах членів відповідної територіальної громади, мають керуватись також і
загальнодержавними інтересами);
- виборності (члени територіальної громади, які мають активне виборче право, обирають
шляхом прямого таємного голосування ті органи місцевого самоврядування та тих посадових
осіб місцевого самоврядування, які приймають найбільш важливі рішення з питань місцевого
значення);
- правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень,
визначених цим та іншими законами (законами України встановлюється компетенція органів
місцевого самоврядування та положення щодо місцевих фінансів, необхідних для реалізації
покладених на органи місцевого самоврядування повноважень);
- підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових
осіб (органи місцевого самоврядування та їх посадові особи звітують про свою діяльність
територіальній громаді та відповідальні перед нею за результати свого функціонування);
- державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування (в Україні місцеве
самоврядування визнається та гарантується на загальнодержавному рівні, держава сприяє його
постійному розвитку);
- судового захисту прав місцевого самоврядування (у разі порушення прав місцевого
самоврядування, вони можуть бути захищені у судах загальної юрисдикції).
Слід зауважити, що перелік цих принципів не переглядався з моменту прийняття Закону у
1997 році, та на сучасному етапі його варто доповнити щонайменше принципами
децентралізації публічної влади та субсидіарності.

19. Система місцевого самоврядування в Україні. Загальна характеристика

конституційного статусу органів та посадових осіб місцевого самоврядування в Україні.

Система місцевого самоврядування закріплена у ст. 5 Закону «Про місцеве

самоврядування в Україні». Відповідно до її положень, вона включає:
- територіальну громаду;
- сільську, селищну, міську раду;
- сільського, селищного, міського голову;
- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
- старосту;
- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст;
- органи самоорганізації населення.
Також передбачено, що у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади
міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради.
Районні в містах ради формують свої виконавчі органи та обирають голову ради, який
одночасно є і головою її виконавчого комітету.
Таким чином, система місцевого самоврядування включає як органи, утворення яких є
обов’язковим (наприклад, сільські, селищні, міські ради), так і органи, утворення яких є
факультативним (наприклад, районні у містах ради, будинкові комітети, вуличні комітети
тощо).
Перше місце серед елементів системи місцевого самоврядування Закон «Про місцеве
самоврядування в Україні» відводить територіальній громаді. Відповідно до нього:
- територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села,
селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або
добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; -
територіальна громада села, селища, міста є первинним суб’єктом місцевого самоврядування,
основним носієм його функцій і повноважень;
- територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об’єднуватися в одну
сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого
самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову;
 - територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об’єдналися в одну
територіальну громаду, можуть вийти із складу об’єднаної територіальної громади в порядку,
визначеному законом (Закон України від 05.02.2015 «Про добровільне об’єднання
територіальних громад»).
.
Для того, щоб реалізовувати спільні проекти, територіальним громадам не обов’язково
об’єднуватись. Вони можуть співпрацювати на основі положень Закону України від 17.06.2014
«Про співробітництво територіальних громад», який встановлює організаційно-правові засади
співробітництва територіальних громад, принципи, форми, механізми такого співробітництва,
його стимулювання, фінансування та контролю. Відповідно до цього Закону, співробітництво
територіальних громад – це відносини між двома або більше територіальними громадами, що
здійснюються на договірних засадах у визначених цим Законом формах з метою забезпечення
соціально-економічного, культурного розвитку територій, підвищення якості надання послуг
населенню на основі спільних інтересів та цілей, ефективного виконання органами місцевого
самоврядування визначених законом повноважень.

Конституційно-правовий статус органів місцевого самоврядування включає три

елементи.
1. Мета функціонування органів місцевого самоврядування - самостійне або здійснюване
разом з іншими органами місцевого управління задоволення потреб членів територіальних
громад. Мета органів місцевого самоврядування обумовлена їхніми завданнями (вирішення
питань місцевого значення) та функціями, які найчастіше класифікують за видами діяльності на
нормотворчу, організаційну, бюджетну, матеріально-фінансову, кадрову, з реалізації та
забезпечення прав і свобод особистості, контрольну тощо.
2. Компетенція органів місцевого самоврядування – їхні владні повноваження щодо певних
предметів відання. Предмети відання органів місцевого самоврядування – це питання місцевого
значення. \Повноваження органів місцевого самоврядування за змістом та залежно від сфери
суспільного життя можна класифікувати на політичні, економічні, соціально- культурні та
екологічні. Залежно від того, на кого може бути покладено виконання тих чи інших
повноважень, вони поділяються на власні, делеговані та такі, що можна делегувати.
3. Порядок формування та діяльності органів місцевого самоврядування, їхнє місце у
системі місцевого самоврядування – іншими словами, їхні організаційна та структурна
характеристики.
посадами в органах місцевого самоврядування є:
- виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах;
- виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою;
- посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою
районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою,
передбаченою законодавством України.
Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого
самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-
розпорядчих та консультативнодорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок
місцевого бюджету.
Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність
громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на
реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих
повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Право на службу в органах місцевого
самоврядування мають громадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
терміну проживання на відповідній території.

Конституційно-правовий статус депутата місцевої ради і правові гарантії його діяльності

закріплюються положеннями, передусім, Конституції України, Законів «Про місцеве
самоврядування в Україні» та «Про статус депутатів місцевих рад».
 Законодавство України регламентує конституційно-правовий статус депутата місцевої ради
та закріплює правові гарантії його діяльності, виходячи з таких тез:
1) депутат місцевої ради – це представник інтересів територіальної громади, виборців свого
виборчого округу (депутат місцевої ради обирається на основі загального, рівного, прямого
виборчого права шляхом таємного голосування на строк, встановлений Конституцією України.
Депутат місцевої ради зобов’язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної
громади та її частини - виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах
своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого
самоврядування);
2) депутат місцевої ради - повноважний і рівноправний член відповідної ради (депутат
місцевої ради наділяється всією повнотою прав, необхідних для забезпечення його реальної
участі у діяльності ради та її органів).
Повноваження депутата місцевої ради починаються з дня відкриття першої сесії відповідної
ради з моменту офіційного оголошення підсумків виборів відповідною територіальною
виборчою комісією і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання,
крім передбачених законом випадків дострокового припинення повноважень депутата місцевої
ради або ради, до складу якої його обрано. Повноваження депутата місцевої ради, обраного
замість того депутата, який вибув, або на повторних виборах, починаються з дня
заслуховування на черговому після виборів депутата місцевої ради пленарному засіданні
відповідної місцевої ради повідомлення територіальної виборчої комісії про підсумки виборів.
На відміну від народного депутата України, депутат місцевої ради здійснює свої
повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Лише депутат місцевої
ради, обраний секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови
районної, обласної, районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі і не
може суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських
засадах (за винятком викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися
підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено
законом.
Законодавство встановлює обов’язки та права депутата місцевої ради, виходячи з дуальності
його конституційно-правового статусу. Відповідно, на нормативному рівні їх поділено на
обов’язки та права у виборчому окрузі і обов’язки та права у місцевій раді та її органах.

20. Поняття, система та принципи державно-територіального устрою України.

Державний устрій – це елемент форми держави, визначена Конституцією та законами

України інституційнотериторіальна організація держави, основними компонентами якої є:
територія, населення та територіальна організація публічної влади.
По суті категорія «державний устрій» визначає просторові межі дії державної влади,
відносини між адміністративно-територіальними одиницями, між державою та населенням, між
державними органами та органами місцевого самоврядування.
Загальними принципами державного устрою є:
- неподільність та невідчужуваність суверенітету Української держави;
- єдність, неподільність, цілісність державної території та недоторканність її кордонів;
- конституційність та законність утворення, реорганізації та ліквідації складових державного
устрою;
- єдність державної регіональної політики;
- конституційно визнана децентралізація публічної влади, зумовлена загальнонаціональними
інтересами та потребами, керованістю країною як єдиним політичним, соціально-економічним,
правовим простором;
- гарантованість всім національностям в Україні права на збереження їх традиційного
розселення, існування національно-адміністративних одиниць, належних умов для розвитку
всіх національних мов і культур.

Адміністративно-територіальний устрій – це територіальна організація держави з її

внутрішнім поділом на складові частини – адміністративнотериторіальні одиниці, які є
просторовою основою для створення і діяльності відповідних органів державної влади та
органів місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративнотериторіального устрою
України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах,
селища й села.
Адміністративно-територіальний устрій – це зумовлена соціальними, економічними,
соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними та іншими чинниками
територіальна організація держави або її окремої частини, яка має визначені законом межі, у
рамках яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування.
Адміністративно-територіальний устрій виконує різні функції, головна з яких – бути
територіальною основою організації місцевих органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, громадянських об’єднань, політичних партій і т.д. Крім того, устрій сприяє
організації самого населення у територіальних колективах, а також має важливе значення для
реалізації конституційних прав та обов’язків людини та громадянина, вибору ними місця
проживання, свободи пересування, тому має бути пристосований до потреб людини.

21. Конституційний статус Автономної Республіки Крим у складі України як унітарної

держави. Порядок ухвалення та внесення змін до Конституції Автономної Республіки
Крим.

Статус Криму визначний в розділі Х Конституції України. Згідно зі ст. 134 Основного
Закону АРК вважається невід’ємною частиною України та у рамках повноважень, визначених
Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її ведення.
Стаття 135. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим,
яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України
не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради
міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та
приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і
Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Стаття 136. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого
виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років.
Припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим має наслідком
припинення повноважень її депутатів.
Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню
неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обраної на чергових виборах.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та
постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.
Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова
Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади
Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.
Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки
Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та
законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки
Крим з питань, віднесених до її компетенції.
Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами України.
Стаття 137. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар'єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
 6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити
дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним
зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі
єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань
соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування,
охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні
правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в
Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної
ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші
повноваження.
Стаття 139. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус
якого визначається законом України.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим
на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 сухопутна територія Автономної
Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій є тимчасово
окупованою територією. На цій території встановлено особливий правовий режим діяльності
державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій,
додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів
юридичних осіб.
Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та
законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише
на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх
діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у
порядку, не передбаченому законом.
Крім того, у зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки
Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, вирішено змінити
територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної
Республіки Крим та міста Севастополя судам.

Конституція Автономної Республіки Крим — нормативно-правовий акт, який визначає

статус і повноваження Автономної Республіки Крим та діє відповідно до Конституції України.
Конституція прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21
жовтня 1998 року; дійсна від 12 січня 1999 року. Керуючись інтересами кримчан, Верховна
Рада АРК, відповідно до Конституції України, Закону України від 10 лютого 1998 року «Про
Верховну Раду Автономної Республіки Крим», прийняла дійсну Конституцію Автономної
Республіки Крим. Верховна Рада України надала чинності Конституції АРК, прийнявши Закон
України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня того ж
року, відповідно до Конституції України.
Конституція Автономної Республіки Крим належить до жорстких конституцій,
тобто до яких важко внести зміни чи доповнення. Хоча Конституція АРК може бути
змінена винятково Верховною Радою Автономної Республіки Крим  (більшістю голосів) будь-
які зміни (доповнення) повинні бути затверджені Верховною Радою України.
Питання про обмеження статусу і повноважень Автономної Республіки Крим, Верховної
Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, визначених
Конституцією України, законами України Верховна Рада Автономної Республіки Крим
приймає на підставі рішення консультативного республіканського
(місцевого) референдуму. Ухвалення рішення про проведення республіканського (місцевого)
референдуму належить до компетенції Верховної Ради АРК.
Зміни та доповнення до Конституції Автономної Республіки Крим набувають чинності від
дня їх опублікування.

22. Особливості юридичного статусу тимчасово окупованих територій України.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий

режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 сухопутна територія
Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих
територій є тимчасово окупованою територією.
На цій території встановлено особливий правовий режим діяльності державних органів,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, додержання та захисту
прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
ЗУ Стаття 1. Правовий статус тимчасово окупованої території України
1. Тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово
окупована територія) є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється
дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України..
Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною
першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для
Російської Федерації жодних територіальних прав.
За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на
тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та іншими суб’єктами публічного права зберігається право власності, інші
речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що
знаходиться на тимчасово окупованій території.
Стаття 4. Правовий режим тимчасово окупованої території
1. На тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий
правовий режим перетину адміністративної межі та лінії зіткнення між тимчасово окупованою
територією та іншою територією України, вчинення правочинів, проведення виборів та
референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.
2. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок
забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій
території.
3. Правовий режим тимчасово окупованої території може бути визначено, змінено чи
скасовано законами України.
В умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої
пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується
рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента
України.
Стаття 5. Захист прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території
 1. Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і
громадянина, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, усім громадянам
України, які проживають на тимчасово окупованій території.
3.  За фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо
переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними
особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме
майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо
таке майно набуте відповідно до законів України.
4. Україна зобов’язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні,
соціальні, інформаційні, культурні та інші зв’язки з громадянами України, які проживають на
тимчасово окупованій території.
5. Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення захисту прав
цивільного населення.
6. Примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово
окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є
підставою для втрати громадянства України.
7. Кабінет Міністрів України здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і свобод
людини і громадянина на тимчасово окупованій території, за результатами якого оприлюднює
та надає відповідну інформацію міжнародним організаціям у сфері захисту прав і свобод
людини і громадянина та вживає необхідних заходів (у тому числі через міжвідомчий
координаційний орган) для узагальнення правової позиції держави у питанні відсічі і
стримування збройної агресії Російської Федерації та підготовки і супроводження
консолідованої претензії України до Російської Федерації щодо реалізації її міжнародно-
правової відповідальності за збройну агресію проти України.
8. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський
контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина на тимчасово
окупованих територіях та, у разі необхідності, представляє Верховній Раді України спеціальну
доповідь про стан додержання прав і свобод людини і громадянина на цих територіях.
9. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової
окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України,
іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію
як на державу, що здійснює окупацію.
Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та
моральної шкоди Російською Федерацією.
10. Держава Україна не несе відповідальності за незаконні дії Російської Федерації чи її
окупаційної адміністрації на тимчасово окупованих територіях або за прийняті ними незаконні
рішення.
11. Особливості реалізації інших прав і свобод цивільного населення та вчинення правочинів
на тимчасово окупованій території визначаються цим та іншими законами України.
12. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, мають право на
безоплатну вторинну правову допомогу з питань, пов’язаних із захистом порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (у тому числі про
відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власності на нерухоме
майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації
та тимчасовою окупацією території України, в порядку, встановленому Законом України "Про
безоплатну правову допомогу".

Відповідно до норм даного закону також:

Під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України,
всеукраїнського референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій
території не організовується і не проводиться. (ст8
Громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території, створюються
умови для вільного волевиявлення під час виборів Президента України, народних депутатів
України та всеукраїнського референдуму на іншій території України. (ст8
 Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та
законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише
на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України. (ст9
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх
діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у
порядку, не передбаченому законом. (ст9
Крім того, у зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки
Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, вирішено змінити
територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної
Республіки Крим та міста Севастополя судам. (ст12

23. Поняття та основні види громадських об’єднань. Принципи створення та

діяльності громадських об’єднань в Україні.

Відповідно до Закону України «Про громадські об’єднання», громадське об’єднання — це

добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення
та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних,
культурних, екологічних та інших інтересів.
Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська
організація або громадська спілка:
- громадська організація — це громадське об’єднання, засновниками та членами
(учасниками) якого є фізичні особи;
- громадська спілка — це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи
приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та
фізичні особи.
Громадські об’єднання утворюються і діють на принципах добровільності, самоврядності,
вільного вибору території діяльності, рівності перед законом, відсутності майнового інтересу
їхніх членів (учасників), прозорості, відкритості та публічності
Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському
об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства
(участі) в ньому.
Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно
здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей),
визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних
органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в
діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.
Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно
визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.
Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та
обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або
статусу такого об'єднання.
Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання
не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його
зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу
між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будьякого окремого
члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та
відрахувань на соціальні заходи).
Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання
мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським
об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання
забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують
громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.
 Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань. 1. Утворення і
діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення
суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення
державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної
ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. 2.
Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань. 3. Інші обмеження права на
свободу об'єднання, у тому числі на утворення і діяльність громадських об'єднань, можуть бути
встановлені виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку,
охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. 4. Громадським
об'єднанням не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків, передбачених законом.

24. Конституційний статус політичних партій. Порядок створення політичних партій.

Принципи діяльності політичних партій. Заборона політичних партій в Україні.

Основи конституційно-правового статусу політичних партій закріплюються в Конституції

України 1996 р. та деталізуються у Законі України «Про політичні партії в Україні» від
05.04.2001. Відповідно до цього Закону, політична партія — це зареєстроване згідно з
законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної
програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню
політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до
Конституції має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно
лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: судді; прокурори;
поліцейські; співробітники Служби безпеки України; військовослужбовці; працівники органів
доходів і зборів; персонал Державної кримінально-виконавчої служби України; працівники
Національного антикорупційного бюро України; державні службовці у випадках, передбачених
Законом України «Про державну службу».

Політична партія створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб.
Процес утворення політичної партії починається з ухвалення відповідного рішення. Таке
рішення має бути прийнято на її установчому з’їзді (конференції, зборах).
Водночас на ньому затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її
керівні та контрольно-ревізійні органи. Для того щоб процес утворення політичної партії
продовжився далі, це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян
України, які мають право голосу на виборах. Ці підписи мають бути зібраними не менш як у 2/3
районів не менш як 2/3 областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у 2/3 районів
Автономної Республіки Крим. Водночас варто враховувати, що Рішенням Конституційного
Суду України від 12.06.2007 № 2-рп/2007 у справі № 1-2/2007 за конституційним поданням 70
народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
положень частини першої статті 10, пункту 3 частини другої, частин п'ятої, шостої статті 11,
статті 15, частини першої статті 17, статті 24, пункту 3 розділу VI «Заключні положення»
Закону України «Про політичні партії в Україні» (справа про утворення політичних партій в
Україні) було вирішено визнати такими, що не відповідають Конституції України (є
неконституційними), положення Закону України «Про політичні партії в Україні» частини
першої статті 10, а саме словосполучення «та не менш як у двох третинах районів» перед
словами «Автономної Республіки Крим».
Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції разом із заявою про створення
політичної партії подаються: документ, що підтверджує створення політичної партії —
установчий документ; відомості про керівні органи політичної партії; реєстр громадян, які
брали участь в установчому з’їзді (конференції, зборах); програма політичної партії; список
підписів громадян України за формою, встановленою Міністерством юстиції України, які
підтримали створення політичної партії; документ про сплату адміністративного збору у
розмірі 140 мінімальних заробітних плат
 Принципи діяльності політичних партій майже збігаються з принципами діяльності
громадських об’єднань. Політичні партії утворюються і діють на принципах
добровільності, самоврядності, рівності перед законом, відсутності майнового інтересу
їхніх членів, прозорості, відкритості та публічності.
Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському
об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства
(участі) в ньому.
Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно
здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей),
визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних
органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в
діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.
Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно
визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.
Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та
обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або
статусу такого об'єднання.
Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання
не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його
зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу
між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будьякого окремого
члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та
відрахувань на соціальні заходи).
Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання
мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським
об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання
забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують
громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Припинення діяльності політичної партії, залежно від суб’єкта, що виявив відповідну

ініціативу, може здійснюватися у добровільному та у примусовому порядку. У добровільному
порядку припинення діяльності політичної партії проводиться шляхом реорганізації чи
ліквідації (саморозпуску). Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом
(конференцією) політичної партії відповідно до її статуту. У примусовому порядку припинення
діяльності політичної партії відбувається в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстрації
в порядку, встановленому законами України. Анулювання реєстрації відбувається у разі
невиконання політичною партією вимоги щодо утворення у встановлений строк своїх обласних
організацій; виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних
відомостей у поданих на реєстрацію документах; невисування політичною партією своїх
кандидатів на виборах Президента України та виборах народних депутатів України. У такому
випадку протягом десяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до
суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання
реєстраційного свідоцтва не допускаються.
Заборона політичної партії відбувається у судовому порядку у випадку порушення вимог
щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та
законами України, за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що
реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян,
інших громадських формувань.
Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії
спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4)
підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни,
насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і
свободи людини; 8) посягання на здоров'я населення; 9) пропаганду комуністичного та/або
націоналсоціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки.
 25. Конституційний статус особи в Україні. Принципи конституційного статусу особи

Конституційний статус особистості - це правовий статус, який визначається нормами

конституції країни. Він однаковий для всіх, має універсальний характер і характеризується
порівняною незмінюваністю, підвищеною стабільністю..
основи інституту громадянства закріплені в першому розділі Конституції України «Загальні
положення», присвяченому основам конституційного ладу.
Основи правового положення особистості конкретизуються в соціальному, родовому і
правовому статусі тих чи інших категорій громадян, об'єднаних не тільки приналежністю до
українського громадянства, а й іншими ознаками.
Таким чином, правовий статус особистості - це узагальнене поняття, яке відображає тільки
те, що притаманне кожному члену суспільства, залишаючи за своїми рамками все приватне,
індивідуальне, що належить до конкретних осіб або груп осіб. Відповідно, в загальний
правовий статус громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права і обов'язки і не
включаються різноманітні права і обов'язки, які виникають і припиняються у суб'єктів
правовідносин в залежності від виконання ними тих чи інших професійних завдань і функцій,
суспільного становища, характеру правових зв'язків , в які вони вступають, а також інших
обставин.
Правовий статус, залишаючись незмінним і уособлюючи собою певний рівень суспільного
розвитку, може перешкоджати розвитку негативних тенденцій в соціальному становищі людей,
оскільки його складові – права, свободи і обов'язки – повинні бути забезпечені державою
незалежно від специфіки періоду. Наприклад, інфляція і загальне погіршення економічного
становища в Україні в останні роки призвели до того, що розміри виплачуваних пенсій та
допомоги непрацездатним громадянам виявилися дуже малі. У той же час ч. 3 ст. 46
Конституції України встановлює, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги повинні
забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Ця
імперативна вимога конституційної норми змушує державу періодично визначати і переглядати
зміст поняття «прожитковий мінімум», вишукувати додаткові кошти для досягнення
максимально можливої відповідності розміру пенсій, інших видів соціальних виплат
прожиткового мінімуму.
Таким чином, конституційний статус особистості - це обумовлені соціально-
економічною сутністю суспільства її права, свободи і обов'язки, закріплені нормами
Конституції України і забезпечені відповідними гарантіями.
Традиційно в структуру конституційно-правового статусу особи як інтегративного
поняття входять: а) правові норми, якими визначається статус (мова йде про норми
конституційного та поточного законодавства); б) основні права, свободи, законні інтереси та
обов'язки; в) правосуб'єктність, включаючи правоздатність і дієздатність; г) правові принципи;
д) громадянство; е) гарантії прав і свобод; ж) юридична відповідальність; з) правовідносини
загального (статусного) типу.
В буденному житті поняття «людина», «особа», «громадянин» уживаються як рівнозначні
поняття. У юридичній термінології всі ці поняття уживаються в різних значеннях.
Поняття «людина» означає, перш за все, біологічну характеристику суб'єкта. Людина - це
жива істота, що володіє даром мислення і мови, здібністю до праці. Сучасне право, як
міжнародне, так і національне право України, виходить з принципу рівноправності всіх людей,
що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу.
Поняття «особа» уживається в сенсі соціальної характеристики суб'єкта. Особа - це
індивідуальна сукупність соціально значущих властивостей людини. Людина стає особою під
впливом суспільства.
Поняття «громадянин» уживається щодо людини й означає, що вона має стійкий правовий
зв'язок з державою, який породжує їх взаємні права і обов'язки.

Принципи конституційного статусу людини і громадянина. Традиційно до принципів

конституційно-правового статусу людини і громадянина належать:
 1) закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного
права; 2) принцип невідчужуваності основних, природних прав і свобод людини; 3) принцип
рівноправ'я прав і свобод людини (рівність перед законом, рівні права, рівноправ'я чоловіка і
жінки); 4) принцип єдності прав і обов'язків; 5) принцип гарантованості прав і свобод людини і
громадянина; 6) принцип поєднання суспільних і особистих інтересів; 7) принцип гуманізму; 8)
принцип демократизму.

26. Поняття та природа конституційних прав і свобод особи. Система конституційних

прав і свобод особи в Україні.

Суб'єктивне право людини – це міра її можливої (дозволеної) поведінки. Конституційні

права, свободи і обов'язки мають такі характерні ознаки: 1) вони є основними; 2) складають
юридичну базу всієї системи прав, свобод і обов'язків; 3) володіють найвищою юридичною
силою; 4) підлягають підвищеному захисту з боку держави і суспільства.
Конституційні права і свободи людини і громадянина – це визначені Конституцією та
законами України можливості особи користуватися політичними, економічними, соціальними,
культурними та іншими благами з метою задоволення особистих або суспільних інтересів і
потреб.
Класифікація конституційних прав, свобод може здійснюватися за різними критеріями. Але
треба мати на увазі, що часто вона вельми умовна, оскільки виявляється, що одне і теж право,
одна і та ж свобода може одночасно належати до двох і більш класифікаційних груп.
Так, наприклад, залежно від суб'єкта виокремлюють права і свободи людини і права і
свободи громадянина; у залежності від виду суб'єкта - природні і похідні; за характером
утворення - основні і додаткові; за змістом - особисті, політичні, соціально-економічні,
культурні, екологічні.
Конституція України закріплює коло прав і свобод у різних соціальних сферах.
До особистих прав і свобод людини і громадянина належать такі, як: право на життя (ст.27);
право на повагу до його гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29);
право на недоторканність житла (ст.30); та ін.
Серед політичних прав і свобод людини і громадянина слід виділити наступні: право на
свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільного залишення території
України (ст.33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань (ст.34);  та ін.
До кола економічних прав і свобод належать такі, як: право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю (ст.41); право користуватися об’єктами державної та
комунальної власності (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42);
Відповідно до Конституції коло соціальних прав і свобод складають: право на участь у
професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів
(ст.36); право на працю (ст.43); право на страйк (ст.44); та ін.

+Індивідуальні права людина може реалізовувати одноособово, а колективні тільки спільно.

Між індивідуальними і колективними правами є тісний взаємозв'язок. Суб'єктами, носіями
колективних прав можуть бути нація, народ, етнічна спільність, корпорація, колектив.
Реалізація колективних прав не може і не повинна обмежувати права і свободи особи. Права
індивіда природні, вони властиві йому від народження і є однією з головних цінностей
людського буття. Вони повинні виступати як вимірювач усіх процесів, що відбуваються в
суспільстві.
У юридичних актах термін «інтерес», з огляду на його як етимологічне, так і
загальносоціологічне, психологічне значення, уживається в широкому або вузькому значеннях
як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється або блокується
нормативними засобами. Конституційний Суд України у справі про охоронюваний законом
інтерес ухвалив Рішення № 18- рп/2004 від 01.12.2004, яким надав офіційне тлумачення
поняттю «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного
процесуального кодексу України й інших законах України. У логічносмисловому зв’язку з
поняттям «права» інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним
матеріальним і/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і
прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним
об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення
індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України,
суспільним інтересам, справедливості, сумлінності, розумності та іншим загальноправовим
засадам.

27. Конституційна природа парламенту. Верховна Рада України як парламент.

Законодавча влада – це право і можливість видавати загальнообов’язкові нормативні акти

державного значення, що мають найбільш загальний характер, тобто встановлювати правила,
що визначають основи суспільно значущої поведінки і діяльності фізичних та юридичних осіб,
органів і установ держави, громадських об’єднань тощо. Законодавча влада розглядається як
вираження волі всього народу, його інтересів, народного суверенітету. Закони, які виключно
приймаються органом законодавчої влади, мають після Конституції вищу юридичну силу і
пріоритет перед іншими нормативно-правовими актами. Крім того, законодавчий орган займає
чільне місце в механізмі держави, оскільки відповідно до принципу поділу влади законодавча
влада встановлює загальнообов’язкові вимоги, які виконавча влада повинна проводити в життя
і які служать законодавчою основою для діяльності судової влади.
Сам термін «законодавча влада» (англ. legislature) інтерпретується як галузь (інститут,
гілка, сфера) державної влади, делегованої народом своїм представникам у парламенті та
наділеної виключними повноваженнями приймати закони. Сучасний парламент (англ.
parliament, франц. parlement, первісно – розмова, від франц. parler – говорити) традиційно
визначають як вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу
шляхом прийняття головним чином законів
Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні
є парламент – Верховна Рада України.
Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади,
оскільки вона має право представляти увесь Український народ – громадян України усіх
національностей.
Парламент України є провідним органом у системі органів державної влади. Він представляє
і реалізує повноваження законодавчої гілки державної влади, бере участь у формуванні органів
виконавчої і судової влади, здійснює контроль за додержанням прав і свобод громадян, є
загальним представником народу і виразником його волі, парламент України має багатогранні
відносини з іншими органами державної влади та із суб’єктами політичної системи:
політичними партіями, громадськими організаціями тощо.
Колегіальність Верховної Ради України зумовлює певний кількісний склад парламенту
України, який визначений на конституційному рівні, а саме складається з 450 народних
депутатів України. Конституційно-правова регламентація колегіальності Верховної Ради
України полягає не тільки у закріпленні кількісного складу, а й у визначенні умов, за
наявності яких вона є повноважною. Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 Конституції України
Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її
конституційного складу. Наприклад, ст. 15 Регламенту Верховної Ради України містить
положення, згідно з яким Верховна Рада України нового скликання збирається після офіційного
оголошення про її обрання не менш як двох третин народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради (тобто не менше 300 народних депутатів). Це означає,
що розпочати виконання своїх функцій Верховна Рада України має право лише у колегіальному
складі.
Крім того, Верховна Рада України є виборним органом державної влади. Відповідно до
Конституції України народні депутати обираються на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
Виборність зумовлює особливе місце Верховної Ради України як загальнонаціонального
представницького органу в системі органів державної влади.
Ознаки постійного характеру діяльності та періодичності формування парламенту України
полягають, з одного боку, в тому, що Верховна Рада України є постійно діючим органом
державної влади, з другого – відповідно до ч. 5 ст. 76 Конституції України строк повноважень
Верховної Ради України становить п’ять років, що свідчить про періодичність її формування.
Щодо легальності, то відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої,
виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією
межах і відповідно до законів України. Отже, статус Верховної Ради України визначається
розділом IV «Верховна Рада України» та іншими нормами Конституції, Законами України, а
саме: «Про регламент Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України»,
«Про комітети Верховної Ради України», «Про звернення громадян», «Про державну службу»,
«Про політичні партії в Україні», «Про джерела фінансування органів державної влади» та ін.
Крім того, Верховна Рада України функціонує в режимі законності, що означає легальний
характер усіх її процедур.
Легітимність як ознака Верховної Ради є показником рівня відповідності пріоритетів
діяльності парламенту інтересам і потребам Українського народу, який є носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Відповідно до ст. 5 Конституції України,
народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування.

Таким чином, можна сказати, що Верховна Рада України – це єдиний

загальнонаціональний, постійно діючий, однопалатний, колегіальний, виборний,
представницький орган законодавчої влади в Україні.

28. Функції та повноваження Верховної Ради України

Місце Верховної Ради в державному апараті України відображається в її функціях і

компетенції. Парламент України – орган загальної компетенції, шляхом здійснення
законодавчої діяльності він бере участь в реалізації всіх функцій Української держави,
передбачених Конституцією України.
Функції Верховної Ради України – це основні напрями і види її діяльності, що відображають
сутність, зміст та призначення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади у
державі та суспільстві, пов’язані з реалізацією компетенції, закріпленої Конституцією України
та іншими конституційно-правовими актами, відповідно до її місця та ролі в механізмі
Української держави для досягнення її завдань та мети.
Головними функціями Верховної Ради є: законодавча, представницька, установча,
контрольна, фінансова, зовнішньополітична.( , бере участь у формуванні органів виконавчої
і судової влади, здійснює контроль за додержанням прав і свобод громадян, є загальним
представником народу і виразником його волі, парламент України має багатогранні відносини з
іншими органами державної влади та із суб’єктами політичної системи: політичними партіями,
громадськими організаціями тощо)
Враховуючи особливості конституційної природи Верховної Ради України, її місце в
механізмі держави, зміст діяльності парламенту України не обмежується лише наведеними
функціями. Класифікація функцій Верховної Ради України має багатоаспектний характер. Так,
окрім зазначеної класифікації, функції Верховної Ради України можна поділяти на такі види: за
об’єктами (сферами) діяльності Верховної Ради України – внутрішні (політична, економічна,
соціальна, духовнокультурна) та зовнішні (зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, функція
національної безпеки та ін.); за суб’єктами Верховної Ради України – загальнопарламентські,
функції народних депутатів, функції комітетів, функції тимчасових спеціальних та слідчих
комісій, функції фракцій, функції коаліції депутатських фракцій (парламентської більшості),
функції опозиції; за засобами діяльності Верховної Ради України – конституційна, бюджетно-
фінансова, інформаційна, територіальна, програмна та інші функції; за терміном діяльності
Верховної Ради України – постійні та тимчасові функції; за механізмом реалізації функцій
Верховної Ради України – складні (комплексні) та прості функції

(ст 85 КУ) До повноважень та завдань ВРУ належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї
Конституції;
 2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї
Конституції;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за
виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його
виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу
держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в
Організації Північноатлантичного договору;
6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення
рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових
формувань у разі збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту),
встановленому статтею 111 цієї Конституції;
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету
Міністрів України;
12) призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-
міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного
комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови
Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про
відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;
12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови
Служби безпеки України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї
Конституції та закону;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги
іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від
іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених
Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і
свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за
поданням Президента України;
19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку
України;
20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради
України з питань телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за
поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби
безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України
військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення
підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил
інших держав на територію України;
24) встановлення державних символів України;
 25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України
Генерального прокурора; висловлення недовіри Генеральному прокуророві, що має наслідком
його відставку з посади;
26) призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим
за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції
України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради
Автономної Республіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення
населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і
районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів
про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами
надзвичайної екологічної ситуації;
32) надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та
денонсація міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та
законом;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного
депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України,
попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної
Ради України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради
України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;
36) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності;
37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.
Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до
Конституції України віднесені до її відання.

29. Конституційний склад і структура Верховної Ради України. Комітети, тимчасові

слідчі та тимчасові спеціальні комісії парламенту. Повноважність та кворум у засіданнях
Верховної Ради України.

Складовими елементами конституційно-правового статусу Верховної Ради України є її склад

і структура. Верховна Рада України як орган законодавчої влади є однопалатним
(монокамерним) парламентом, який складається з однієї палати. Так, згідно зі ст. 76
Конституції України кількісний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів
України. Конституція України визначає вимоги до народних депутатів. Зокрема, у ч. 2 ст. 76
Конституції закріплено, що народним депутатом може бути громадянин України, який на день
виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не
може бути обраним до Верховної Ради громадянин, який має судимість за вчинення умисного
злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку (ч. 3 ст.
76).
Ефективність діяльності Верховної Ради України залежить не тільки від її якісного складу, а
й від структури. Структура Верховної Ради України включає два аспекти: політичний та
організаційно-функціональний.
Політична структура характеризується наявністю політичних утворень (інституцій). До
таких належать депутатські фракції та коаліція депутатських фракцій. Право народних
депутатів об’єднуватися у фракції передбачено ст. 13 Закону України «Про статус народного
депутата України», відповідно до якої порядок утворення та особливості діяльності фракцій у
парламенті визначається Законом України «Про регламент Верховної Ради України» та іншими
законодавчими актами, що регулюють депутатську діяльність.
 Організаційно-функціональна структура має вираження у діяльності Голови Верховної Ради
України, комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій
Стаття 89. Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і
попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій
відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети
Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів
цих комітетів.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні
комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний
інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина
від конституційного складу Верховної Ради України.
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових
спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.
( Стаття 1. Статус та завдання комітетів Верховної Ради України
1. Комітет Верховної Ради України (далі - комітет) - орган Верховної Ради України, який
утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами
законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до
повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.
2. Комітет відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй.
3. Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради України згідно з Конституцією
України та в порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. )

Повноваження тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій ВРУ визначаються

КУ та ЗУ «Про тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради
України»
(Стаття 1. Статус тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій Верховної
Ради України
1. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України (далі - слідча комісія) - колегіальний
тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється з числа народних депутатів
України, завданням якого є здійснення парламентського контролю шляхом проведення
розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.
2. Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України (далі - спеціальна комісія) -
колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що створюється з числа народних
депутатів України для підготовки і попереднього розгляду питань, а також для підготовки і
доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України на правах головного
комітету, якщо предмет правового регулювання таких проектів не належить до предметів
відання комітетів, утворених Верховною Радою України, крім випадку прийняття Верховною
Радою України рішення про створення спеціальної комісії з правами головного комітету для
продовження роботи над законопроектом про внесення змін до Конституції України.
3. Організація і порядок діяльності слідчих комісій та спеціальних комісій
визначаються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим
Законом України "Про Регламент Верховної Ради України" (далі - Регламент Верховної Ради
України), цим та іншими законами України. )

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її
конституційного складу. (ст82КУ)
Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п’ятдесят народних
депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
Стаття 91. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її
конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
(регламент вру) Стаття 47. Прийняття рішень Верховної Ради
 1. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада
приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю
голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім випадків,
передбачених Конституцією України та цим Регламентом.

30. Конституційний статус народного депутата України та юридичні гарантії його

діяльності.

Правовий статус народного депутата і порядок здійснення ним своїх депутатських

повноважень визначається, насамперед, Конституцією України, Законом України «Про статус
народного депутата», Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» й іншими
нормативно-правовими актами.
Народний депутат України є повноважним представником українського народу – носія
суверенітету та єдиного джерела влади в Україні – у Верховній Раді. Народ делегує владні
повноваження своїм представникам, які покликані реалізувати народний суверенітет. Народне
представництво є однією із визначальних рис статусу народного депутата.
Відповідно до ст. 76. Конституції України, народні депутати України обираються на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком
на п’ять років.
Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на
державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або
підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до
складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті
одержання прибутку.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги
перед Верховною Радою України.
Після набуття депутатських повноважень народний депутат України отримує депутатське
посвідчення та нагрудний знак народного депутата України.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Припиняються повноваження народних депутатів України одночасно з припиненням
повноважень Верховної Ради України. Точніше, як закріплено в ч. 2 ст. 2 Закону України «Про
статус народного депутата України», повноваження народного депутата припиняються з
моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
Згідно зі ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України
припиняються достроково у разі: складення повноважень за його особистою заявою; набрання
законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання його судом недієздатним або
безвісно відсутнім; припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за
межі України; якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до
порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці
обставини ним не усунуто; невходження народного депутата України, обраного від політичної
партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної
партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу
такої фракції; його смерті.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі
дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради
України – в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
Звання народного депутата України із зазначенням порядкового номера скликання Верховної
Ради України зберігається за ним довічно, окрім дострокового припинення депутатських
повноважень у передбачених законодавством випадках, за винятком дострокового припинення
депутатських повноважень у разі смерті народного депутата.
Повноваження, які за змістом становлять визначену Конституцією та іншими законами
України сукупність прав та обов’язків народного депутата, наданих йому для здійснення
депутатських функцій, є центральним елементом конституційно-правового статусу
парламентаріїв.
 Широке коло повноважень парламентаріїв можна розділити на кілька груп: права і обов’язки
народного депутата у Верховній Раді та її органах; права народного депутата України щодо
здійснення ним депутатської діяльності за межами парламенту.
Ще одним важливим елементом конституційно-правового статусу народних депутатів
України, своєрідним механізмом його реалізації є гарантії депутатської діяльності.
Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» держава гарантує
народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських
повноважень.
За невиконання законних вимог народного депутата або створення перешкод у його роботі, а
так само у разі відмови або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також
посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і
підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депутата необхідної інформації
та документації або подання завідомо недостовірної інформації зазначені посадові особи несуть
адміністративну, кримінальну відповідальність, встановлену законом.

31. Конституційний статус Президента України.

Розділ V ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття
повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації
Північноатлантичного договору.
Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти
років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років
та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в
органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною
або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради
підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента
України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення
повноважень.
Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.
Стаття 104. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять
днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові
на урочистому засіданні Верховної Ради України.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду
України.
Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк
після офіційного оголошення результатів виборів.
Стаття 105. Президент України користується правом недоторканності на час виконання
повноважень.
За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до
відповідальності на підставі закону.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки
Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
Стаття 106. Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
 2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори
України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при
міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників
іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно
до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною
ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією
Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією
Конституцією;
9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною
Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після
одержання такої пропозиції;
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України,
Міністра закордонних справ України;
11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України
Генерального прокурора;
12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку
України;
13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з
питань телебачення і радіомовлення;
14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з
посади Голови Служби безпеки України;
15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та
звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;
здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі
збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та
інших утворених відповідно до законів України військових формувань;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та
введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу,
небезпеки державній незалежності України;
21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами
надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою
України;
22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні
звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує
ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
 28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення
своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про
внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд
Верховної Ради України;
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає
укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21
цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та
його виконання.

32. Місце виконавчої влади в механізмі державної влади. Система органів виконавчої
влади в Україні.

За теорією розподілу державної влади виконавча влада є однією із самостійних її гілок,

яка містить сукупність повноважень щодо управління державними справами
(включаючи нормотворчість, зовнішні відносини, державний контроль), а також систему
державних органів, що здійснюють ці повноваження.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України, державна влада здійснюється на засадах поділу
її на законодавчу, виконавчу і судову. Місце виконавчої влади в системі єдиної державної влади
визначається, перш за все, метою діяльності виконавчої влади — забезпечення реалізації прав і
свобод людини і громадянина. У своїй діяльності органи виконавчої влади підпорядковані
встановленому ст. 3 Конституції положенню про найвищу соціальну цінність людини, тому
права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів
виконавчої влади, які відповідають перед людиною за свою діяльність. Утвердження та
забезпечення прав і свобод людини є однією з функцій цих органів.
Роль виконавчої влади у системі публічного врядування визначається, насамперед,
компетенцією її органів та функціональними зв’язками з іншими гілками державної влади та
місцевим самоврядуванням. Взаємодія між законодавчою і виконавчою владою відбувається у
процесі реалізації двох складових — рішення і виконання: представницька влада приймає
законодавчі акти, але не розробляє механізми їх реалізації, органи виконавчої влади здійснюють
заходи щодо виконання закону та визначення механізму його реалізації.
Зміст виконавчої влади України випливає з таких її ознак: 1) ієрархічність системи
органів: Кабінет Міністрів України (вищий орган виконавчої влади); міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації (місцеві органи виконавчої
влади); 2) виконавчо-розпорядчий характер діяльності: окрім виконання (здійснення та
реалізації) законів, виконавча влада приймає підзаконні нормативні акти загальнообов’язкового
характеру, спрямовані на врегулювання суспільних відносин; 3) підзаконність
виконавчорозпорядчої діяльності: виконавча влада може діяти лише у межах, визначених
Конституцією та законодавством України; 4) підконтрольність та підзвітність представницьким
органам державної влади.
Органи виконавчої влади — самостійний вид органів державної влади, які за
конституційним принципом поділу державної влади мають своїм головним призначенням
забезпечення функціонування однієї з гілок державної влади - виконавчої.
Орган виконавчої влади — це порівняно самостійна, організаційно та структурно
відокремлена частина державного механізму, утворена відповідно до Конституції та законів
України, наділена державно-владними повноваженнями, а також правовими та матеріальними
ресурсами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Будучи невід’ємною
складовою частиною державного механізму в цілому, кожен орган виконавчої влади має лише
йому притаманне функціональне призначення, яке зумовлюється його функціями та
повноваженнями.
 Конституцією України систему органів виконавчої влади розмежовано на три
організаційно-правові ланки:
а) вищий рівень. Система органів виконавчої влади, відповідно до Конституції України,
очолюється Кабінетом Міністрів України (далі – КМУ), який є органом виконавчої влади
універсального характеру, керівний вплив якого поширюється на всю територію держави та
охоплює абсолютно всі сфери життєдіяльності держави та суспільства;
б) центральний рівень. Його становлять міністерства та інші центральні органи виконавчої
влади (далі – ЦОВВ), оскільки їхня компетенція є загальнодержавною і поширюється на всю
територію України і саме ці органи влади покликані представляти інтереси всієї держави, а не
окремих її регіонів. Водночас виникає питання щодо співвідношення ЦОВВ та КМУ,
компетенція якого є також загальнодержавною. Розмежування полягає в тому, що уряд є
органом загальної компетенції, відповідальним за реалізацію державної політики, а ЦОВВ
мають компетенцію в конкретних (спеціальних) сферах державної політики;
в) місцевий рівень. На третьому рівні системи органів виконавчої влади діють місцеві
державні адміністраціі (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські), Рада міністрів
АР Крим та місцеві органи, які перебувають у безпосередньому підпорядкуванні центральним
органам виконавчої влади.

33. Конституційні засади правосуддя. Система та приципи судоустрою України.

Судова влада — це автономна і незалежна гілка державної влади, що складається зі

створених у встановленому порядку органів, які здійснюють правосуддя на основі принципів
верховенства права і справедливості для захисту прав і законних інтересів людини і
громадянина, юридичних осіб та держави.
Конституція України містить визначальні для судової влади засади:
1) Поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі
2) Звернення до суду безпосередньо на підставі норм Конституції (пов’язано із прямою дією
норм Конституції) та здійснення правосуддя на засадах верховенства права.
3) Оскарження до суду рішень чи дій (бездіяльності) органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
4) Єдність судової влади та здійснення правосуддя виключно судами. Єдність системи
судоустрою забезпечується: єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом
суддів; обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; єдністю судової
практики; обов’язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком
організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного
бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського
самоврядування
5) Демократичними основами організації та функціонування судової влади є наявність
народних засідателів і присяжних, порядок призначення та незалежність суддів, змагальність
сторін тощо.
6) Принцип територіальності та спеціалізації судів загальної юрисдикції на розгляді
цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення. Окрім принципу територіальності та спеціалізації судів
загальної юрисдикції Закон України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає організацію
судової системи, ще й у відповідності до принципу інстанційності.
7) Обов’язковість рішень судів. Так, у ст. 124 Конституції України проголошується правило
обов’язковості судових рішень до виконання на всій території України (що забезпечується
силою примусу державної влади України) і водночас встановлюється принцип ухвалення
судових рішень судами іменем України.
8) Принцип професіоналізму, незалежності та недоторканості суддів. Право здійснювати
функції судової влади надано лише професійним суддям, які мають юридичну освіту та
практичний досвід.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до

Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної законом системи судоустрою,
необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету
або зміна адміністративнотериторіального устрою. Утворення суду може відбуватися шляхом
створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.
Згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 систему
судоустрою складають:
1) місцеві суди - окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах
у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцевий суд є судом першої
інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом;
2) апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених
процесуальним законом, — як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних,
господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
3) Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість
та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У складі
Верховного Суду діють: Велика Палата; Касаційний адміністративний суд; Касаційний
господарський суд; Касаційний кримінальний суд; Касаційний цивільний суд. У Верховному
Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституцією України та
законом.
У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгляду
окремих категорій справ. У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові
палати. Вищий спеціалізований суд: здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах,
визначених процесуальним законом; аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику, інформує про результати узагальнення судової практики Верховний Суд; здійснює
інші повноваження, визначені законом. Вищими спеціалізованими судами є Вищий суд з
питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд.

Основними засадами судочинства за ст. 129 Конституції України є:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.;
2) забезпечення доведеності вини;
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості;
4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист, а також отримання професійної правничої
допомоги. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу
допомогу.;
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Ніхто не може
бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати
розгляду його судової справи;
7) розумні строки розгляду справи судом;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках -
на касаційне оскарження судового рішення;
9) обов’язковість судового рішення. Судочинство провадиться суддею одноособово,
колегією суддів чи судом присяжних.

34. Правовий захист Конституції України.

Охорона конституції в найширшому сенсі передбачає сукупність різноманітних заходів щодо

забезпечення дії конституції. Це економічні, політичні, юридичні, освітні, виховні та інші
заходи. Охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної
організаційної роботи щодо як формування певного світогляду, загальнокультурної, політичної,
правової свідомості, так і створення реальних норм, інститутів, матеріальних ресурсів, які
забезпечують всебічну дію основного закону. У здійсненні охорони конституції беруть участь
не тільки держава, її органи та посадові особи, а й всі інші суб’єкти конституційних відносин.
Правова охорона Конституції України реалізується через організаційну діяльність таких
суб’єктів як: Український народ; Президент України; Верховна Рада України;
Конституційний Суд України. Правову охорону Конституції зазначені вище органи
здійснюють у межах наданих їм повноважень і в порядку, визначеному законодавством.
Гарантії правової охорони конституції — це інституційні та процедурні засоби та заходи, які
забезпечують правову охорону і захист інститутів і принципів, закріплених в конституції, а
також спрямовані на забезпечення стабільності останньої. Вони становлять єдиний механізм,
систему взаємообумовлених і взаємозалежних елементів. Щодо переліку цих елементів, тобто
засобів, гарантій правової охорони конституції, то в науковій юридичній літературі з цього
питання немає єдиної позиції. Загальновизнаними гарантіями правової охорони
конституції є: конституційний контроль; конституційно-правова відповідальність;
гарантії стабільності конституції (особливий порядок ухвалення конституції і внесення до
неї змін).

Головною формою правової охорони конституції виступає конституційний контроль.

Конституційний контроль передбачає можливість ухвалення органом контролю
обов’язкового постановного рішення про застосування будь-яких несприятливих
наслідків у разі виявлення порушення конституції. Конституційний контроль може
здійснюватися як главою держави, парламентом, урядом, так і судовими органами. Органом,
основною функцією якого є здійснення конституційного контролю, є Конституційний Суд
України.
Об’єктами конституційного контролю є діяльність чи акти відповідних суб’єктів (органів,
посадових осіб, об’єднань тощо). Об’єктами конституційного контролю є: акти парламенту
(закони, регламенти тощо); акти глави держави; акти органів виконавчої влади (уряду); акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим; міжнародні договори; діяльність Верховної Ради
Автономної Республіки Крим; діяльність парламенту з реалізації процедури імпічменту.

35. Функціональне призначення та повноваження Конституційного Суду України.

Конституційний суд варто ідентифікувати як юрисдикційний судовий орган, що посідає

відокремлене місце в системі органів державної влади, зумовлене його особливим
функціональним призначенням — забезпеченням верховенства Конституції України як
Основного Закону держави на всій території України
Функції і повноваження Конституційного Суду України.
Суд забезпечує верховенство Конституції України через здійснення визначених
Основним Законом України компетенційних повноважень, до яких тепер належать:
- вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів
України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
- офіційне тлумачення Конституції України;
- надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться
до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
- надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань,
які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту в межах, визначених ст. 111 і 151 Конституції України;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності
законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції
України;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою
Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
 - вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента
України згідно з ч. 2 ст. 137 Конституції України;
- вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів
України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований
в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Аналіз наведених компетенційних повноважень Суду засвідчує, що окрім, власне,
конституційного контролю, Суд також здійснює й інші функції, серед яких передусім
виокремлюють функцію офіційного тлумачення Конституції України, функцію
забезпечення принципу поділу влади (арбітражну функцію), а також функцію захисту
конституційних прав і свобод особи (правозахисну функцію) (Ж. Овсепян).
Саме з останньою функцією пов’язані чи не найбільш значущі конституційні нововведення
2016 р. в частині повноважень Суду. Йдеться про запровадження в Україні інституту
конституційної скарги, сутність якої загалом полягає у безпосередньому ініціюванні,
насамперед фізичною особою, перевірки Судом конституційності нормативного або
індивідуального акта, в тому числі акта (рішення) суду, що порушує гарантовані конституцією
держави її права та свободи (М. Гультай).
При цьому відповідно до ст. 151 Конституції України запроваджено нормативну (часткову)
конституційну скаргу, що закріплює право особи ініціювати встановлення конституційності
законів України (їх окремих положень), застосованих в остаточному судовому рішенні в її
судовій справі.
І хоча функціональний наголос на ключовому значенні конституційної скарги у захисті прав
і свобод людини під час її характеристики є традиційно визначальним, функціональне
призначення конституційної скарги трактується більш широко. За допомогою конституційної
скарги передусім захищається публічний інтерес, оскільки вона надає Суду можливість
контролю за дотриманням конституції усіма державними органами, чим сприяє легітимізації
держави (B. Banaszak). Тут доречно вказати, що «в основу права на конституційну скаргу
покладено принцип обмеження державної влади фундаментальними правами та свободами, і це
дає змогу стверджувати, що цей фундаментальний конституційний принцип має конкретне
правниче значення в країнах розвинутої демократії» (С. Шевчук)

36. Склад і порядок формування Конституційного Суду України. Структура та

організація діяльності Конституційного Суду України.

Суд складається із 18 суддів, які призначаються на дев’ять років без права бути
призначеним повторно Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів
України (по шість суддів). Суд є повноважним здійснювати конституційне провадження,
якщо у його складі є щонайменше 12 суддів, які набули повноважень у визначеному законом
порядку.
Зважаючи на особливе функціональне призначення Суду у системі органів державної влади,
до кандидатів на посади суддів встановлені особливі вимоги. Так, суддею Суду може бути
громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг сорока
років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше
п’ятнадцять років, високі моральні якості, є правником із визнаним рівнем
компетентності.
Суддя Суду має відповідати критерію політичної нейтральності і, відповідно, не може
належати до політичних партій чи професійних спілок, публічно виявляти прихильність до них,
брати участь у будь-якій політичній діяльності. Суддя Суду також не може суміщати свою
посаду з будь-якою посадою в органі державної влади або органі місцевого самоврядування,
органі професійного правничого самоврядування, зі статусом народного депутата України,
депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної у
місті, сільської, селищної ради, з іншим представницьким мандатом, з адвокатською
діяльністю, з підприємницькою діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу або отримувати іншу винагороду, за винятком
здійснення викладацької, наукової чи творчої діяльності та отримання винагороди за неї, а
також не може входити до складу керівного органу чи наглядової ради юридичної особи, що
має на меті одержання прибутку.
Слід зауважити, що відтепер відбір кандидатур на посаду судді Суду має здійснюватися
на конкурсних засадах у визначеному законом порядку. Зокрема, відбір кандидатур на
посаду судді Суду на конкурсних засадах щодо осіб, яких призначає Президент України,
здійснює конкурсна комісія, яку створює Президент України. Підготовку питання щодо
розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Суду у Верховній Раді України
здійснює комітет, до предмета відання якого належать питання правового статусу Суду, у
порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України. Підготовку питання щодо
розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Суду з’їздом суддів України
здійснює Рада суддів України.
Конкурсна комісія, відповідний комітет Верховної Ради України, Рада суддів України
приймають заяви від осіб, які виявили намір обійняти посаду судді Суду. За результатами
вивчення документів та відомостей, наданих кандидатами, та співбесіди з ними конкурсна
комісія, відповідний комітет Верховної Ради України, Рада суддів України ухвалюють
рекомендацію щодо кожного кандидата на посаду судді Суду. Загальний строк проведення
конкурсу для відбору кандидатур на посаду судді Суду становить два місяці.
Суд очолює та організовує його діяльність Голова Суду, який обирається зі складу суддів
Суду на спеціальному пленарному засіданні Суду лише на один трирічний строк таємним
голосуванням. Для обрання Голови Суду на спеціальному пленарному засіданні Суду
створюється комісія з числа суддів Суду. Головою Суду вважається обраний кандидат, за якого
проголосувала більшість суддів Суду від конституційного складу Суду.
Якщо запропоновано не більше двох кандидатів і Голову Суду не було обрано, проводяться
нові вибори. Якщо запропоновано більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано,
проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які одержали найбільшу кількість
голосів. Якщо при повторному голосуванні Голову Суду не було обрано, проводяться нові
вибори. Під час голосування Суддя може проголосувати лише за одну кандидатуру.
Голова Суду має заступника, який виконує за його дорученням окремі повноваження.
Заступника Голови Суду обирають на спеціальному пленарному засіданні Суду за пропозицією
Голови Суду лише на один трирічний строк таємним голосуванням. За відсутності Голови Суду
його обов’язки виконує заступник Голови Суду, а за відсутності обох — старший за віком
Суддя.
До організаційної структури Суду у статусі його органів також входять Велика палата,
два сенати та шість колегій. Важливо вказати, що вказані органи у межах визначених законом
повноважень щодо конституційного провадження діють як Суд.
Велика палата — орган Суду у складі всіх суддів Суду, який здійснює конституційно
визначені компетенційні повноваження Суду, в тому числі розглядає питання відповідності
Конституції України законів України (їх окремих положень) за конституційними скаргами у
разі відмови Сенату від розгляду справи на розсуд Великої палати у випадках, визначених
Законом. До повноважень Великої палати також належить вирішення процедурних питань, що
виникають під час конституційного провадження згідно із Законом.
Сенат — орган Суду, що, як правило, діє у складі дев’яти суддів Суду і розглядає питання
щодо відповідності Конституції України законів України (їх окремих положень) за
конституційними скаргами, а також інші питання, визначені законом.
Персональний склад сенатів формується на спеціальному пленарному засіданні Суду шляхом
жеребкування і затверджується постановою Суду. Стосовно Голови Суду та заступника Голови
Суду жеребкування не проводиться.
Колегія — орган Суду у складі трьох суддів Суду, до повноважень якого належить
вирішення питань щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним
поданням, конституційним зверненням, конституційною скаргою.
У складі Суду також діють постійні комісії — допоміжні органи, що створюються з числа
суддів Суду для вирішення питань організації його внутрішньої діяльності.
Організаційне, аналітичне, юридичне, інформаційне та матеріальнотехнічне забезпечення
діяльності Суду здійснює Секретаріат Суду, очолюваний керівником Секретаріату.
Останнього за поданням Голови Суду призначає на посаду та звільняє з посади Суд на своєму
засіданні.
Керівник Секретаріату має першого заступника, заступників, яких так само за поданням
Голови Суду призначає на посаду та звільняє з посади Конституційний Суд на своєму засіданні.
Кандидати на посади керівника Секретаріату, першого заступника та заступників керівника
Секретаріату мають відповідати кваліфікаційним вимогам, передбаченим Законом України
«Про державну службу» для осіб, які претендують на зайняття посади державної служби
категорії «А».
У складі Секретаріату Суду діють служба судових розпорядників та патронатна служба
судді Конституційного Суду. Положення про Секретаріат, його структуру і штатний розпис
затверджує Суд на своєму засіданні за поданням керівника Секретаріату.
При Суді функціонує Науково-консультативна рада, утворена з числа
висококваліфікованих фахівців у сфері права для підготовки наукових висновків з питань
діяльності Суду, що потребують наукового забезпечення. Суд також має свій архів, бібліотеку,
офіційне видання «Вісник Конституційного Суду України», прес-службу, приймальню
громадян тощо.

37. Суб’єкти та форми звернення до Конституційного Суду України.

Суд як юрисдикційний судовий орган здійснює компетенційні повноваження виключно за

зверненням визначених Конституцією та Законом України «Про Конституційний Суд України»
суб’єктів, які можуть класифіковані залежно від предмета і форми звернення.
Так, письмове клопотання щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним
або офіційного тлумачення Конституції України є конституційним поданням і має
відповідати вимогам, встановленим ст. 51 Закону України «Про Конституційний Суд України».
Суб’єктами права на звернення до Суду із конституційним поданням є виключно
Президент України, щонайменше сорок п’ять народних депутатів України, Верховний
Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим.
Письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України
(конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному
судовому рішенні у справі, є конституційною скаргою, що має відповідати вимогам,
встановленим ст. 55 Закону України «Про Конституційний Суд України».
Суб’єктом права на конституційну скаргу є фізична особа або юридична особа
приватного права, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її
справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України.
Письмове клопотання про надання висновку щодо інших компетенційних повноважень Суду
є конституційним зверненням і має відповідати вимогам, встановленим ст. 53 Закону України
«Про Конституційний Суд України».
Суб’єктами права на конституційне звернення є Президент України, Верховна Рада
України, Кабінет Міністрів України або щонайменше сорок п’ять народних депутатів
України.

38. Конституційна скарга: поняття, критерії прийнятності, особливості розгляду.

ЗУ ПРО КСУ
Стаття 50. Форми звернення до Суду
1. Формами звернення до Суду є конституційне подання, конституційне звернення,
конституційна скарга.
Стаття 55. Конституційна скарга
1. Конституційною скаргою є подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на
відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих
положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на
конституційну скаргу.
2. У конституційній скарзі зазначаються:
 1) прізвище, ім’я, по батькові (за наявності) громадянина України, іноземця чи особи без
громадянства, адреса зареєстрованого місця проживання особи (для іноземця чи особи без
громадянства - місця перебування) або повна назва та місцезнаходження юридичної особи, а
також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
2) відомості про уповноважену особу, що діє від імені суб’єкта права на конституційну
скаргу;
3) короткий виклад остаточного судового рішення, в якому було застосовано відповідні
положення закону України;
4) опис перебігу розгляду відповідної справи в судах;
5) конкретні положення закону України, які належить перевірити на
відповідність Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на
відповідність яким належить перевірити закон України;
6) обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих
положень) із зазначенням того, яке з гарантованих Конституцією України прав людини, на
думку суб’єкта права на конституційну скаргу, зазнало порушення внаслідок застосування
закону;
7) відомості про документи і матеріали, на які посилається суб’єкт права на конституційну
скаргу, із наданням копій цих документів і матеріалів;
8) перелік документів і матеріалів, що додаються.
Копія остаточного судового рішення у справі суб’єкта права на конституційну скаргу має
бути засвідчена в установленому порядку судом, що його ухвалив.

Глава 11. ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЩОДО ВІДПОВІДНОСТІ

КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ (КОНСТИТУЦІЙНОСТІ) ЗАКОНІВ УКРАЇНИ (ЇХ
ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ) ЗА КОНСТИТУЦІЙНОЮ СКАРГОЮ
Стаття 77. Прийнятність конституційної скарги
1. Конституційна скарга вважається прийнятною за умов її відповідності вимогам,
передбаченим статтями 55, 56 цього Закону, та якщо:
1) вичерпано всі національні засоби юридичного захисту (за наявності ухваленого в порядку
апеляційного перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої
законом можливості касаційного оскарження - судового рішення, винесеного в порядку
касаційного перегляду);
2) з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон
України (його окремі положення), сплинуло не більше трьох місяців.
2. Як виняток, конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог, установлених
пунктом 2 частини першої цієї статті, якщо Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів
суспільного інтересу.
3. Якщо суб’єкт права на конституційну скаргу пропустив строк подання конституційної
скарги у зв’язку з тим, що не мав повного тексту судового рішення, він має право висловити у
конституційній скарзі клопотання про поновлення пропущеного строку.
4. Суд відмовляє у відкритті конституційного провадження, визнавши конституційну скаргу
неприйнятною, якщо зміст і вимоги конституційної скарги є очевидно необґрунтованими або
наявне зловживання правом на подання скарги.
Стаття 78. Забезпечення конституційної скарги
1. При розгляді конституційної скарги Велика палата, у виняткових випадках, з власної
ініціативи може вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги, видавши
забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом.
2. Підставою для забезпечення конституційної скарги є необхідність запобігти незворотнім
наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення.
3. Способом забезпечення конституційної скарги є встановлення тимчасової заборони
вчиняти певну дію.
4. Забезпечувальний наказ втрачає чинність з дня ухвалення рішення або постановлення
ухвали про закриття конституційного провадження у справі.
 39. Поняття та юридична природа актів Конституційного Суду України.

У науковому та експертному середовищі тривалий час дискутується питання щодо правової

природи та юридичної сили рішень та висновків Суду. Як правило, у цьому зв’язку
стверджують, що рішення і висновки органу конституційної юрисдикції є актами
застосування конституційних норм до нормативно-правових актів (їх окремих норм) або
законопроектів, що засвідчують у такий спосіб відповідність останніх нормам Конституції
України. Обов’язковість рішень та висновків Суду, за такого підходу, має таку саму природу,
що й обов’язковість усіх інших правових актів ненормативного характеру.
З другого боку, багатьма вітчизняними науковцями за рішеннями та висновками органу
конституційної юрисдикції визнається не лише правозастосовне, але й правотворче значення,
що є однією з важливих ознак їх нормативності. Нормативність рішень та висновків Суду у
такому разі обґрунтовують також тією обставиною, що окрім, власне, визнання
неконституційними положень законів чи інших правових актів, або, наприклад, встановлення
невідповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення
змін до Основного Закону України, вони водночас визначають напрямки правової політики
держави.
Втім, незважаючи на різноманіття поглядів і дискусію, що триває з приводу нормативності
актів Суду, переважною натепер є тенденція до сприйняття рішень та висновків (важливо
зауважити, що у такому значенні, на відміну від рішень Конституційного Суду України,
розглядаються не всі висновки, а лише висновки щодо конституційності законопроектів про
внесення змін до Конституції України та висновки щодо конституційності чинних міжнародних
договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України
для надання згоди на їх обов’язковість) органу конституційної юрисдикції як допоміжних
(субсидіарних) джерел конституційного права, що відіграють важливе значення в
регулюванні публічно-правових відносин. Слід погодитися, що такі рішення і висновки
Суду не можуть бути віднесені до підзаконних актів, оскільки така постановка питання не
відповідає тим компетенційним повноваженням, якими Конституція України наділила орган
конституційної юрисдикції. Саме тому відповідно до статей 150 та 152 Конституції України, за
ними повинна визнаватися юридична сила, вища за юридичну силу законів України.

40. Види, порядок ухвалення та виконання актів Конституційного Суду України.

Здійснюючи надані компетенційні та самоорганізаційні повноваження, орган конституційної

юрисдикції приймає процесуальні та непроцесуальні акти.
До непроцесуальних актів Суду, які не пов’язані із конституційним провадженням,
належать постанови з приводу організаційних, фінансових, кадрових та інших питань
внутрішньої діяльності.
Непроцесуальні акти Суду є правовою формою здійснення ним своїх самоорганізаційних
повноважень. Процесуальні акти Суду, до яких належать рішення, висновки, ухвали та
забезпечувальні накази, являють собою акти органу конституційної юрисдикції, пов’язані
із конституційним провадженням у відповідних справах конституційної юрисдикції.
Процесуальні акти є, відповідно, правовою формою здійснення Судом своїх компетенційних
повноважень.
Так, для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закриттям
провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою розгляду
справ конституційної юрисдикції, відповідні органи Суду постановляють ухвали.
У виняткових випадках, з метою запобігання незворотним наслідкам, що можуть настати у
зв’язку з виконанням остаточного судового рішення, Велика палата може при розгляді
конституційної скарги з власної ініціативи вжити заходів щодо забезпечення конституційної
скарги, видавши забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом.
Забезпечувальний наказ втрачає чинність з дня ухвалення рішення або постановлення ухвали
про закриття конституційного провадження у справі.
Рішення Суду ухвалюються Великою палатою або Сенатом за результатами розгляду по суті
справ конституційної юрисдикції. При цьому Сенат ухвалює рішення виключно за
результатами розгляду справ за конституційними скаргами, тоді як Велика палата — за
результатами розгляду справ щодо конституційності законів України та інших правових
актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційного
тлумачення Конституції України, а також за результатами розгляду справ за
конституційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді справи за конституційною
скаргою на розсуд Великої палати.
Висновки Суду надаються виключно Великою палатою за результатами розгляду по суті всіх
інших справ конституційної юрисдикції. Суд ухвалює рішення та надає висновки на закритій
частині пленарного засідання Сенату, Великої палати поіменним голосуванням суддів Суду, які
розглядали справу. Рішення у справі за конституційною скаргою є ухваленим, якщо за це
проголосували щонайменше дві третини суддів Суду, які розглядали справу в Сенаті. Рішення є
ухваленим Великою палатою, а його висновок — наданим, якщо за це проголосували
щонайменше десять суддів Суду.
Рішення і висновки Суду підписують окремо судді Суду, які голосували на їх підтримку і які
голосували проти. При цьому судді Суду не мають права утримуватися від голосування або
підписання. Суддя Суду, який підписав рішення, висновок, ухвалу про відмову у відкритті
конституційного провадження у справі або про закриття конституційного провадження, може
викласти окрему думку в письмовій формі, що додається до відповідного акта Суду та без
зволікання оприлюднюється на офіційному веб-сайті Суду. Окрема думка може бути
висловлена суддею Суду не тільки у разі, якщо він голосував проти того чи іншого акта, а і
якщо він голосував «за», але залишився у меншості під час голосування з будь-якого іншого
питання чи мотивування прийнятої позиції.
Рішення та висновки Суду, що мають відповідати вимогам, визначеним ст. 89 та 90 Закону
України «Про Конституційний Суд України», є остаточними і не можуть бути оскаржені.
У рішенні, висновку Суд може встановити порядок і строки їх виконання, а також
зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення,
додержанням висновку. Суд також може вимагати від відповідних органів письмове
підтвердження виконання рішення, додержання висновку. За невиконання рішень та
недодержання висновків Суду настає відповідальність згідно із законом.

ЗУ Про КСУ
Стаття 83. Види актів
1. Суд ухвалює рішення, надає висновки, постановляє ухвали, видає забезпечувальні накази.
2. Акти з питань, не пов’язаних із конституційним провадженням, Суд ухвалює у формі
постанови.
Стаття 84. Рішення Суду
1. Рішення Суду ухвалює:
1) Велика палата - за результатами розгляду справ за конституційними поданнями щодо
конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за
результатами розгляду справ за конституційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді
справи за конституційною скаргою на розсуд Великої палати;
2) Сенат - за результатами розгляду справ за конституційними скаргами.
Стаття 85. Висновок Суду
1. Висновок Суду надає Велика палата у справах щодо: 1) відповідності Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться
до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 2) відповідності Конституції
України (конституційності) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський
референдум за народною ініціативою; 3) додержання конституційної процедури розслідування і
розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; 4)
відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей
157 і 158 Конституції України; 5) порушення Верховною Радою Автономної Республіки
Крим Конституції України або законів України; 6) відповідності нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України.
Стаття 86. Ухвала Суду
1. Для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закриттям
провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою розгляду
справ, Суд постановляє відповідні ухвали.
Стаття 87. Забезпечувальний наказ Суду
1. У конституційних провадженнях згідно з пунктом 9 частини першої статті 7 цього Закону
Суд може видати забезпечувальний наказ про вжиття заходів щодо забезпечення
конституційної скарги.
Стаття 88. Ухвалення рішення і надання висновку Судом
1. Суд ухвалює рішення і надає висновок іменем України.
2. Суд ухвалює рішення, надає висновок на закритій частині пленарного засідання Сенату,
Великої палати поіменним голосуванням суддів Конституційного Суду, які розглядали справу.
3. Пропозиції суддів Конституційного Суду до проекту рішення чи висновку ставляться на
голосування у порядку надходження.
4. Під час ухвалення рішення, надання висновку Суддя не має права утримуватися від
голосування.
5. Рішення і висновки Суду підписують окремо судді Конституційного Суду, які голосували
на їх підтримку, і судді Конституційного Суду, які голосували проти. Рішення чи висновок
Суду є остаточним і не може бути оскарженим.
Суддя Конституційного Суду обов’язково підписує рішення чи висновок Суду.
6. Суд надсилає рішення, висновок учаснику конституційного провадження не пізніше
наступного робочого дня після ухвалення рішення чи надання висновку.

1 пит : 1. Цивільне право як галузь права: предмет, метод та принципи.

Цивільне право як галузь права – це галузь права, що регулює приватні майнові і не

майнові відносини фізичних і юридичних осіб, які формуються за ініціативою їх учасників і
мають на меті задоволення їх власних приватних інтересів.
Цивільне право відрізняється від інших галузей права предметом і методом правового
регулювання. Предметом кожної галузі є певне коло суспільних відносин. Згідно зі ст. 1
Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільним законодавством регулюються
особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній
рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їхніх учасників.
Предметом цивільного права є:
- майнові відносини - виникають із приводу належності, використання чи переходу
рухомого та нерухомого майна й інших матеріальних благ від одного суб’єкта до іншого
(відносини власності та відносини товарообігу);
-         особисті немайнові відносини - виникають із приводу нематеріальних благ (честі,
гідності, ділової репутації);
 -         відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності (авторське право та
суміжні права, право промислової власності).
Цивільно-правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а за
допомогою певних способів і заходів, які впливають на формування поведінки суб’єктів цих
відносин. Сукупність таких способів та заходів і називають методом цивільного права.
Характерні риси цивільно-правового методу;
- юридична рівність сторін - проявляється в тому, що сторони визнаються правом як
самостійні, незалежні одна від одної особи, кожна з яких має свій комплекс прав і обов’язків та
не підпорядкована іншій;
- автономія волі сторін (означає можливість самостійно й вільно проявляти та формувати
свою волю) і диспозитивність (надає право сторонам визначати характер власних
взаємовідносин у межах, встановлених законом, у відповідних випадках формувати свої права
та обов’язки; вони мають також можливість вибору між декількома варіантами поведінки);
- особливий спосіб вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин - закон
надає можливість учасникам цивільних правовідносин вирішувати спори, що виникають між
ними, або безпосередньо учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості чи
спеціально створеним для розгляду таких спорів державшім органам або третім особам.
- наявність майнової відповідальності сторін - сторона, котра не виконала зобов’язань або
виконала його неналежним чином, несе цивільно-правову відповідальність майнового
характеру.
Під принципами цивільного права розуміють основні засади, у яких втілені їхні корінні,
найхарактерніші риси.
загальні засади цивільного законодавства:
- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини - вимога
забезпечення свободи особистості (“суверенітет особистості”), вкладаючи в це поняття
можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в системі цивільних
відносин на власний розсуд;
- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених
Конституцією України та законам, - правова охорона власності забезпечується всім власникам,
незалежно від форм і видів власності;
- свобода договору - визнання за суб’єктом цивільного права можливості укладати
договори (чи утриматися від їх укладання) та визначати їхніїг зміст на власний розсуд
відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;
- свобода підприємницької діяльності, що не заборонена законом, - закріплення в
законодавчому порядку загального правила про право здійснювати підприємницьку діяльність,
а також установлення юридичних гарантій реалізації цього права;
- судовий захист цивільного права та інтересу - правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод фізичних осіб;
- справедливість, добросовісність і розумність — норми цивільного права (законодавства)
встановлюють рівні умови для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріплюють
можливості захисту порушеного цивільного права чи інтересу; створення норм, спрямованих на
забезпечення реалізації цивільного права, поєднується з повагою до прав та інтересів інших
осіб, моралі суспільства тощо.
2. Цивільні правовідносини. Поняття цивільних правовідносин. Елементи цивільних
правовідносин. Класифікація цивільних правовідносин.

Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові й

особисті немайнові відносини, засновані на вільному волевиявленні майнововідокремлених,
юридично рівних учасників, що є носіями суб’єктивних цивільних прав і обов’язків, які
виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються
можливістю застосування засобів державного примусу.
Структура правовідношення складається з трьох необхідних елементів: суб’єктів,
об’єктів, змісту.
До суб’єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних і юридичних осіб,
державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави й інших
суб’єктів публічного права.
Фізичним і юридичним особам притаманні такі суспільно-юридичні властивості:
цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.
Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона виникає в
момент народження та притіняється в момент смерті фізичної особи.
Цивільна дієздатність - це здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно
їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та
нести відповідальність у разі їх невиконання. Набуття дієздатності залежить від віку та стану
здоров’я. Вона виникає в повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-
річного віку.
Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється
відповідно до цілей кожної юридичної особи. Дієздатність юридичних осіб виникає одночасно з
правоздатністю, а саме в момент державної реєстрації, та припиняється також одночасно - у
момент ліквідації юридичної особи і виключення її з державного реєстру.
Держава як суб’єкт цивільних правовідносин діє через органи державної влади.
Об’єкти цивільних правовідносин - це те, на що спрямовані суб’єктивне право та суб
´єктивний обов’язок із метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб. До них
належать:
  речі, зокрема, гроші та цінні папери;
  інше майно, майнові права та обов’язки;
  результати робіт, послуга;
  результати інтелеіауальної, творчої діяльності;
  інформація;
  інші матеріальні та нематеріальні блага.
Зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивні права та суб´єктивні обов’язки
його учасників.
Суб’єктивне цивільне право - це вид і міра можливої (дозволеної-) поведінки
уповноваженої особи, що забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами та
можливістю застосування до них державного примусу.
Суб’єктивний цивільний обов’язок - це міра належної поведінки суб’єкта. Суть
обов’язків полягає в тому, що суб’єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи
покладені на нього законом, або ж утримуватися від такій дій.
Види цивільних правовідносин
За підставами виникнення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні й
охоронні.
Регулятивні відносини - це правовідносини, через які здійснюється регулювання
нормальних економічних відносин (власності, товарно- грошових) і особистих немайнових.
 Тож за їхньою допомогою здійснюється правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб.
Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх правочинів.
Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень,
поновлення нормального правового й економічного чи особистого становища. Отже, воші
виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб’єктивних прав і заподіяння
шкоди потерпілим.
За характером взаємозв ´язку між управомоченою і зобов ’язаною особами
правовідносини поділяються на абсолютні та відносні.
Абсолютні правовідносини - управомоченому суб’єкту протистоїть необмежене коло
осіб, від яких уповноважена особа може вимагати виконання певних обов’язків, й утримуватися
також від порушення її прав і законних інтересів (наприклад, право власності).
Відносні правовідносини - особі, суб’єктові права протистоїть певна особа (особи),
наділена правами й обов’язками, що мають виконуватися. Зазвичай, кожна зі сторін має
комплекс прав і обов’язків. До цього виду відносяться, наприклад, зобов’язальні
правовідносини.
За характером поведінки зобов ´язаної сторони правовідносини поділяються на активні
та пасивні.
До активних правовідносин належать зобов’язальні відносини. У них боржник
зобов’язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію — передати
майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо.
У пасивних правовідносинах сутністю суб´єктивного обов’язку є пасивна поведінка:
зобов’язана сторона повинна утримуватися від порушення суб’єктивного права уповноваженої
сторони. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські та винахідницькі
відносини, особисті немайнові відносини.
За структурою змісту правовідносини можуть бути простими та складними.
Прості правовідносини містять одне право й один обов’язок або по одному праву та
одному обов’язку в кожного з його суб’єктів.
Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов’язків

3. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні

факти - це факти реальної діяльності, з яким норми цивільного права пов’язують виникнення,
зміну або припинення цивільних правовідносин. За змістом вони поділяються на події та дії.
Події - юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості осіб (стихійні лиха, смерть особи,
досягнення певного віку).
Дії - юридичні факти, що залежать від волі та свідомості людей. Дії можуть бути як
правомірними (укладення договору, знахідка скарбу, створення інтелектуальної праці), так
протиправними (завдання шкоди, укладання недійсного провочину). За легітимністю юридичні
факти - дії поділяють на правомірні та неправомірні.
Правомірні юридичні акти-дії - це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До
них зокрема належать:
© юридичні акти - правомірні діяння суб’єктів з метою виникнення, зміни та припинення
цивільних правовідносин, наприклад право чин, адміністративний акт органів державної влади,
органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх
творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності. рішення суду;
© юридичні вчинки - правомірні дії суб’єктів, з якими закон пов’язує певні юридичні
наслідки незалежно від того, чи була у суб’єктів мета досягти того чи іншого правового
результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.
 Неправомірні юридичні акти-дії - це діяння, що порушують приписи законодавства,
наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних
зобов’язань, безпідставне збагачення, зловживанням правом тощо.

4. Поняття фізичної особи. Правоздатність фізичних осіб.

Стаття 24 ЦК. Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
Стаття 25 ЦК. Цивільна правоздатність фізичної особи
1. Здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні
особи.
2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках,
встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.
3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може
пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.
4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Стаття 26 ЦК. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи
1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.
2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим
Кодексом.
3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.
4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України,
цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам
суспільства.
5. Фізична особа здатна мати обов’язки як учасник цивільних відносин.
Стаття 27 ЦК. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та
обов’язки
1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні
права та обов’язки, є нікчемним.
2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може
обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та
обов’язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Цивільною дієздатністю фізичної особи називається її здатність своїми діями набувати

для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями
створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести
відповідальність в разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я. Фізичної особи.
Виходячи з цього розрізняють декілька різновидів цивільної дієздатності:

1) часткова цивільна дієздатність (ст. 31 ЦК);

2) неповна цивільна дієздатність (ст. 32 ЦК);

3) повна цивільна дієздатність (ст. 34 ЦК);

4) обмежена цивільна дієздатність (ст. 36 ЦК);

5) недієздатність фізичної особи (ст. 39 ЦК).

Часткова дієздатність характерна для фізичної особи віком до 14 років (малолітня особа),
які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, що задовольняють їх
потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному,
духовному чи соціальному розвитку малолітнього. Малолітня особа не несе цивільно-
правової відповідальності за завдану нею шкоду. За це відповідають її батьки (усиновителі) або
опікуни.

Неповна цивільна дієздатність характеризується тим, що фізичною особою, у віці від 14 до

18 років (неповнолітня особа), визнається право вчинити не всі, а лише деякі дії
передбачені законом. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю
заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої
твори, винаходи, право вносити вклади до банківських та інших фінансових установ і
розпоряджатися ними тощо. Неповнолітня особа відповідає за заподіяну нею шкоду, якщо вона
має майно чи заробіток. Коли у неї цього немає, заподіяна нею шкода повинна бути
відшкодована її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками.

Повна цивільна дієздатність - це здатність фізичної особи своїми діями набувати і

здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати
будь-які обов’язки.

Повну цивільну дієздатність набуває фізична особа з досягненням повноліття, тобто з 18 років.
Згідно з чинним законодавством у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла
повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна
дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим
договором або бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної цивільної
дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої
особи і за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі якщо такої
згоди немає, за рішенням суду.

5. Обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб. Визнання фізичної особи недієздатною.

Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на
психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними.
2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає
спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо
і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана
утримувати, у скрутне матеріальне становище.
3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним
процесуальним кодексом України.
4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили
рішенням суду про це.
Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише
дрібні побутові правочини.
 3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі
дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою
піклувальника.
Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних
побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки
та піклування або суду.
4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої
обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може
письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно
одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за
порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею
іншій особі.
Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої
була обмежена
1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого
поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати
значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.
2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо суд поновлює її цивільну
дієздатність.
3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду
про поновлення цивільної дієздатності.
4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої
була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати
ними.
3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде
встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави,
фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від
заявника її відшкодування.
Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням
суду про це.
2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу,
договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи
та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого
вона визнається недієздатною.
Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною
1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
 4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун
(стаття 1184 цього Кодексу).
Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана
недієздатною
1. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність
фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що
внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність
усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
6 . Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Оголошеня фізичної особи померлою.

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці
її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування
особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були
одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного
року.
3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним
процесуальним кодексом України.

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також особи,
зниклої безвісти
1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім
місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном особи, зниклої
безвісти, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її
безвісно відсутньою.
3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, зниклої безвісти,
приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє
цим майном в її інтересах.
4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно
відсутньою, або особи, зниклої безвісти, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони
за законом зобов'язані утримувати.
5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи
безвісно відсутньою, а також у разі появи особи, зниклої безвісти.

Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою
1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано
відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення
про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи
скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання
немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за
обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного
нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від
певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії,
утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути
оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням
конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку,
але не раніше спливу шести місяців.
3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.
Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави
припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, збройним
конфліктом, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним
кодексом України.

7. . Поняття юридичної особи, ознаки, види та організаційні форми юридичних осіб.

Стаття 80. Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та
відповідачем у суді.

Стаття 81. Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.
2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного
права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно
до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на
підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування.
3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий
статус юридичних осіб приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права
встановлюються Конституцією України та законом.
4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках,
встановлених законом.

Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах

1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього
Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах,
встановлених законом.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі
у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено
законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть
участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети,
визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.
4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для
окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

Основними ознаками юридичної особи є:

  Участь у цивільному обороті від свого імені. Стороною договору виступає саме юридична
особа (а не її засновники), вона несе відповідальність за його виконання.
 Наявність відособленого майна. Юридична особа може мати відокремлене майно, яке
належить саме цій юридичній особі на праві власності. Юридична особа може володіти й
іншим майном, на підставі інших речових прав.
 Кожна юридична особа має своє найменування.
 Юридична особа повинна мати місцезнаходження.
 Здатність бути позивачем або відповідачем у суді.
 Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає з моменту її державної реєстрації.
Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом.
 Юридична особа набуває прав та здійснює свої обов'язки через свої органи.
 Юридична особа є суб'єктом господарювання (як і фізична особа-підприємець).
 Органи державної влади також є юридичними особами публічного права.

8. .Порядок створення юридичної особи. Установчі документи юридичної особи.

Стаття 87. Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які
викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не
встановлений інший порядок їх затвердження.
Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту,
затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим
документом.
Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у
встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити
діяльність на його підставі.
2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір
між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного
засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення
установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований
засновником (засновниками).
4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством,
їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього,
якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство,
порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників,
якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або
іншим законом.
3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі,
необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який
міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює
державну реєстрацію.

Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи

 1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної
реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
2. Підстави для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи встановлюються
законом. Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав, ніж
встановлені законом, не допускається.
3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до
суду.
4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної
особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету
установи, а також інші відомості, встановлені законом.
5. Зміни до установчих документів юридичної особи, які стосуються відомостей, включених до
єдиного державного реєстру, набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації.
Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких
змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

9. Припинення юридичної особи.

Стаття 104. Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки
переходять до правонаступників.
2. Юридична особа, яка не вправі розподіляти прибуток між учасниками, не може бути
реорганізована, якщо серед правонаступників є юридична особа, наділена таким правом. Якщо серед
правонаступників є юридична особа, яка не вправі розподіляти прибуток між учасниками, рішення про
реорганізацію товариства, наділеного таким правом, приймається одностайно загальними зборами
учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.
3. Юридична особа, яка не вправі розподіляти майно між учасниками, зокрема у разі ліквідації, не
може бути реорганізована, якщо серед правонаступників є юридична особа, наділена таким правом.
Якщо серед правонаступників є юридична особа, яка не вправі розподіляти майно між учасниками,
рішення про реорганізацію товариства, наділеного таким правом, приймається одностайно загальними
зборами учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.
4. Установа не може бути перетворена, крім випадків, передбачених законом.
5. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису
про її припинення.
6. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства
встановлюється законом.
7. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом.

Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та
обов´язків одній новій створеній в результаті таких дій юридичній особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов
´язків іншій юридичній особі.

Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках
усіх прав та обов´язків кільком юридичним особам — правонаступникам.

При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна
організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права і обов´язки
попередньої.
 Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості: по-перше,
здійснюється фактичне припинення юридичної особи; по-друге, права та обов´язки переходять до
правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним.

Стаття 105. Виконання рішення про припинення юридичної особи

1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи,
зобов'язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що
здійснює державну реєстрацію.
3. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи,
відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з
реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк
заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.
Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної
комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.
4. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або
ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної
особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми
особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
5. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може
становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо
припинення юридичної особи.
6. Кожна окрема вимога кредитора, зокрема щодо сплати податків, зборів, єдиного внеску на
загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України,
фондів соціального страхування, розглядається, після чого приймається відповідне рішення, яке
надсилається кредитору не пізніше тридцяти днів з дня отримання юридичною особою, що
припиняється, відповідної вимоги кредитора.

10. Правочини: поняття, ознаки та умови дійсності.

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого
набуваються, змінюються або припиняються права та обов'язки учасників цивільних
правовідносин (статті 11, 202 ЦК).
Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від
інших юридичних фактів.
По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він
відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим
впливом осіб.
По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового
результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання
цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину.

Умови дійсності правочину є такі:

1) суб'єктний склад. неповнолітній без згоди батьків чи

Особи, які укладають право чин, повинні
мати необхідну правоздатність і
дієздатність. Так, неповнолітня особа віком
від 14 до 18 років може укладати лише
дрібні побутові правочини. Якщо
піклувальника уклав договір піднайму
житла, то такий договір може бути визнаний
у судовому порядку недійсним.
2) зміст правочину не повинен суперечити
закону.
Зміст правочину не може суперечити ЦК
України, іншим актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам
суспільства;

3) форма правочину повинна відповідати

закону.

Правочини можуть укладатися в усній,

письмовій та нотаріальній формі, яку
визначають самі сторони. В окремих
випадках законодавець вимагає конкретної
форми правочину під страхом його
недійсності.

4) єдність волі і волевиявлення сторін.

Тобто волевиявлення учасника правочину

має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі. Якщо такої єдності немає,
може йтися про укладення правочину
внаслідок насильства, обману, помилки,
збігу тяжких обставин, тобто коли воля
сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5) здійсненність правочину.

Правочин повинен бути спрямований на

реальне настання правових наслідків, що
зумовлені ним.
 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх
малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

11. Недійсні правочини, їх юридична природа та види.

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом
дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша
заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин
може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його
недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все,
що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема
тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -
відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано
збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо
законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть
змінюватися за домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена
будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і
правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до
нього недійсної частини.

12. Поняття та види представництва.

Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на

підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє,
створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Завдяки представництву стає можливим реалізація цивільних прав недієздатними та малолітніми

особами. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок
тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати
заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити
квартиру, кваліфіковано виступити у суді, У цих випадках допомогу йому надає представник.

Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі.

Згідно із ст. 62 ЦК України повноваження представника можуть грунтуватися на довіреності,
 адміністративному акті та законі. Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих
юридичних фактів, з яких виникає представництво.Розрізняють такі види представництва:
 представництво, яке грунтується на договорі;
 представництво, яке грунтується на законі;
 представництво, яке грунтується на адміністративному акті.
Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка
визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження
представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором
звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й
за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка
постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів
у сфері підприємницької діяльності.
Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у
випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних сторін
правочину. Повноваження комерційного представника може бути підтверджене письмовою угодою
між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.
Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта є обов'язковим,
оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.
Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид
представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей
виступають батьки, усиновителі та опікуни, а за осіб які були визнані недієздатними їх родичі,
опікуни. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у
призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.
Представництво, при якому повноваження представника виникають із адміністративного
розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юридичної особи, являє собою
представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає,
наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на
посаду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод

13. Довіреність: поняття, види, форма. Припиненя представництва за довіреністю.

Стаття 244. Представництво за довіреністю
1. Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
2. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.
3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для
представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником
може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Стаття 245. Форма довіреності

1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім
випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті.
3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії
та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його
заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.
Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи,
військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також
довіреність працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена
командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути
посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.
Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена
уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на
право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження
 корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними
засобами.
Довіреність суб'єкта права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якого прийнято
рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи),
уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально
посвідчених.
4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової
кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою0
організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за
місцем його проживання.
5. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах, видана фізичною особою,
посвідчується у порядку, визначеному законодавством.

Стаття 246. Довіреність юридичної особи

1. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на
це її установчими документами.

Стаття 247. Строк довіреності

1. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона
зберігає чинність до припинення її дії.
2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної
довіреності, на підставі якої вона видана.
3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Стаття 248. Припинення представництва за довіреністю

1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або
безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю
для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення
збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або
безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
3. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути
довіреність.

14. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Стаття 269. Поняття особистого немайнового права
1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
2. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися
від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Стаття 270. Види особистих немайнових прав

1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я,
право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність,
право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право
на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на
недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право
на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права
фізичної особи.
3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, цим Кодексом та
іншим законом, не є вичерпним.

Стаття 271. Зміст особистого немайнового права

1. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний
розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Стаття 272. Здійснення особистих немайнових прав

1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх,
неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть
самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки
(усиновлювачі), опікуни, піклувальники.
2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій,
спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.

Стаття 273. Забезпечення здійснення особистих немайнових прав

1. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих
немайнових прав.
2. Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються
особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть
бути порушені.
3. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового
права
1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого
немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф
відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування
шкоди
1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової
та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню, крім випадку неумисного
повідомлення викривачем недостовірної інформації про можливі факти корупційних або пов’язаних з
корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції" в порядку,
передбаченому зазначеним Законом, яка підлягає спростуванню.

15. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Стаття 294. Право на ім'я

1. Фізична особа має право на ім'я.
2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї
національної традиції.
3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення
імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені
здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової
інформації.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє
прізвище та (або) власне ім’я, та (або) по батькові.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або)
власне ім’я, та (або) по батькові за згодою батьків.
У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування,
зміна прізвища та (або) власного імені, та (або) по батькові такої особи здійснюється за згодою
піклувальника.
3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або)
власне ім’я, та (або) по батькові за згодою одного з батьків, якщо другий з батьків помер, визнаний
безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним,
позбавлений батьківських прав стосовно цієї дитини або якщо відомості про батька (матір) дитини
виключено з актового запису про її народження, або якщо відомості про чоловіка як батька дитини
внесені до актового запису про її народження за заявою матері.
У разі заперечення одного з батьків щодо зміни по батькові дитини спір щодо такої зміни може
вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги
виконання батьками своїх обов’язків стосовно дитини та інші обставини, що засвідчують
відповідність зміни по батькові інтересам дитини.
4. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її
усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.
5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або
визнання його недійсним.
6. Підставами для відмови у зміні імені є:
здійснення стосовно заявника кримінального провадження або його перебування під
адміністративним наглядом;
наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом
порядку;
офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку
заявника;
подання заявником неправдивих відомостей про себе.
7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної
особи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.
2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів
документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її
смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.
3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності
організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти,
стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.
4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні
кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може
бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду
щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших
випадках, передбачених законом.
5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.
6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути
використане іншими особами лише за його згодою.
7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації,
літературних творах не є порушенням її права.
 Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі
1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.
2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.
3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.
2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.
3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї,
близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.
2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1. Фізична особа має право на індивідуальність.
2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної
самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо
вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1. Фізична особа має право на особисте життя.
2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших
осіб.
3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.
4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами
лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також
за її згодою.

Стаття 302. Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати
інформацію.
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи
без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної
безпеки, економічного добробуту та прав людини.
2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана
перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити
посилання на таке джерело.

Стаття 303. Право на особисті папери

1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали
тощо) фізичної особи є її власністю.
2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування,
допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.
3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх
використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.
4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті
папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей,
вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.
 Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами
1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі
розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек

або архівів
1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом
опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням
прав фізичних осіб, визначених частинами третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо
інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов,
телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
Листи, телеграми тощо є власністю адресата.
2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом
опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.
Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання,
зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.
3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання
кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб,
визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.
У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті
фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має
наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.
4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише
у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка
міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених
законом, з метою запобігання кримінальному правопорушенню чи під час кримінального
провадження, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок
1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода
особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться
відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.
2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може
вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя.
Витрати, пов'язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.
3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди
особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших

художніх творах
1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно
показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою осіб,
визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.
Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути
після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.
Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії,
іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.
2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути
публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
 Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її
смерті - її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного
показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови
відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.
3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній,
якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості

1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів)
творчості.
Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Стаття 310. Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.
2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків,
встановлених законом.

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.
2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду
чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.
3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з
безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути
встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи,
проведення в них огляду та обшуку.
4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім
випадків, встановлених законом.

Стаття 312. Право на вибір роду занять

1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у
випадках і в порядку, встановлених законом.
3. Використання примусової праці забороняється.
Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота
чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи
служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Стаття 313. Право на свободу пересування

1. Фізична особа має право на свободу пересування.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування
по території України і на вибір місця перебування.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України
лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними.
3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в
Україну.
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі
України.
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за
згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках,
встановлених законом.
 5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого
не заборонений законом.
6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього
потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

Стаття 314. Право на свободу об'єднання

1. Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські
організації.
2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації
не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

Стаття 315. Право на мирні зібрання

1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання,
фестивалі тощо.
2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до
закону.

16. Поняття та загальнахарактеристика речових прав.

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи
шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів.
Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із
важливих завдань приватного (цивільного) права, то речові права, природно, є одним з
центральних інститутів цієї галузі.
Речові права належать до числа абсолютних. Тобто, юридична належність речі певній
особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її.
Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець
речового права може отримати захист від порушень з боку "всіх і кожного".
+Особливості речово-правового захисту полягають, насамперед, у тому, що він
забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що ці позови
з'явилися ще з часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і
зобов'язальні у Римі не провадилось, там розрізняли 2 види позовів: actio in rem (позов до речі) і
actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого
права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернулися з позовом
свідчила про наявність певного права. Відповідно, можливість подання "позову до речі"
свідчила про існування речового права (права па цю річ).
Суть речового позову полягає в тому, шо необхідною умовою його подання є наявність
речі, щодо якої існує спір. Водночас, немає значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця
річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її і
віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний із річчю і набагато менше
— з особистістю порушника майнового блага.
Слід зазначити, що речово-правий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, і цим
певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст. 396 ЦК встановлює, що особа, яка має
речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника
майна. Тобто, в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових
прав, шо обтяжують його право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є
суб'єктами цих речових прав.

17. Речові права на чуже майно.

Стаття 395. Види речових прав на чуже майно
1. Речовими правами на чуже майно є:
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від
власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном
1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.
2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не
встановлено рішенням суду.

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було
передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Стаття 399. Припинення права володіння

1. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна.
2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на
нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем
1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього
право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним
володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку
заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Стаття 401. Поняття користування чужим майном
1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки,
інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб
інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій,
конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його
встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної
реєстрації прав на нерухоме майно.
3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір
вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Стаття 403. Зміст сервітуту

 1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.
2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.
3. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо
інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
4. Сервітут не підлягає відчуженню.
5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння,
користування та розпоряджання цим майном.
6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого
він встановлений.
7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна,
особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

18. Набуття та припинення права власності.

Стаття 328. Підстави набуття права власності

1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або
незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не
встановлені судом

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб’єкта впершеабо незалежно
від права попереднього власника на цю річ.

Первісними підстава (способами) набуття права власності, зокрема, є:

1) набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва;

2) набуття права власності на перероблену річ;

3) привласнення загальнодоступних дарів природи;

4) набуття права власності на безхазяйну річ;

5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

6) набуття права власності на знахідку;

7) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

8) набуття права власності на скарб;

9) набувальна давність тощо.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб’єкта
виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. Похідним чином набувається право
власності на підставі:

а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо

б) односторонніх правочинів (заповіт).

Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права

1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на
майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не
мала на це права
1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право
власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у
нього.

Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва

1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо)
виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право
власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право
власності виникає з моменту державної реєстрації.
3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання
тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо
об’єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього
відповідно до закону.

Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ

1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.
2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана
відшкодувати власникові матеріалу його вартість.
3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить,
набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або
законом.
4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право
власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа,
яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.
5. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний
відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 333. Привласнення загальнодоступних дарів природи

1. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо,
є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу
власника відповідної земельної ділянки.

Стаття 334. Момент набуття права власності за договором

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не
встановлено договором або законом.
2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо
для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого
документа на майно.
3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у
набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про
визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
4. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації
відповідно до закону.

Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на
нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про
взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової
інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу,
уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за
рішенням суду у комунальну власність.
3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків,
встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.

Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився
1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу),
набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Стаття 337. Знахідка
1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або
власника речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її
особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана
знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.
2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі,
особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку Національній поліції або органові
місцевого самоврядування.
3. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання
Національній поліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони
вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її
вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що
підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає
поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.
4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її
вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Стаття 338. Набуття права власності на знахідку

1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з
моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє
право на річ особі, яка її знайшла, Національній поліції або органові місцевого самоврядування.
2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву
про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання Національній поліції, про що робиться
оголошення в друкованих засобах масової інформації.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка
має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про
свої права на транспортний засіб, Національна поліція має право продати його, а суму виторгу внести
на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу
не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади,
на території якої було знайдено транспортний засіб.
Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат,
пов'язаних із знахідкою
1. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка
набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання,
розшук власника, продаж речі тощо).
2. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за
знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.
3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на
умовах публічної обіцянки.
4. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про
знахідку або вчинила спробу приховати її.

Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина

1. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це
власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування
невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це органові
місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у
себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити
утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її органові
місцевого самоврядування.
3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у
межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину

1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або
великої рогатої худоби і протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин не буде виявлено
їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить
до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від
набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території
якої її було виявлено.

Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата

винагороди
1. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та
особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування
витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті
339 цього Кодексу.

Стаття 343. Набуття права власності на скарб

1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі,
власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила
його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної
часткової власності на нього.
3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це
власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
4. У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на
нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до
двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила
Національній поліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному
державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця
особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від
вартості скарбу кожна.
5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що
проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти
нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право
власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною
давністю з моменту державної реєстрації.
2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час,
протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку
договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною
давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу
позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення
майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.
4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери
набувається за рішенням суду.

Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в

комунальній власності
1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та
майна, що є в комунальній власності.
У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у
процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов’язки.
2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Стаття 346. Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток культурної спадщини;
6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна,
що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника;
12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

19. Право спільної власності.

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності
 1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної
власності (спільне майно).
2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної
власності.
3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна
сумісна власність на майно.

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є
спільною частковою власністю.
2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи,
держава, територіальні громади.

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності

1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за
домовленістю співвласників або законом.
2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю
співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у
придбання (виготовлення, спорудження) майна.
3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової
власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом
за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.
4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому
законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не
порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює
розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх
зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є
їхньою спільною частковою власністю.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини
спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі
неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються
спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном
відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є
обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій

власності
1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності,
надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх
часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний
брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків,
зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за
зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
 Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової
власності
1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової
власності.

Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право
перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах,
крім випадку продажу з публічних торгів.
Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за
договором
1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту
укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього
Кодексу.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності
є спільною сумісною власністю.
2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а
також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше
не встановлено договором або законом.
4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою
спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним
спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх
співвласників, якщо інше не встановлено законом.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном
вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який
підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і
нотаріально посвідчена.
3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо
розпорядження спільним майном.
4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може
бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника,
який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній
власності, крім випадків, установлених законом.
2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки
кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку,
встановленому статтею 364 цього Кодексу.
 Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності
1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за
домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у
праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або
законом.
За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням
обставин, які мають істотне значення.
3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього
припиняється.
4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

20. захист права власності

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-
перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист
відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге - застосовуються для поновлення порушених
правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для
відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Стаття 386. Засади захисту права власності

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою
особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити
його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та
моральної шкоди.

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової
підстави заволоділа ним.
Правовий аналіз положень статті 387 цього Кодексу дає підстави для висновку, що у наведеній
нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до
невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.
Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в
цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та
розпорядження одночасно.
Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно
володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого
незаконного володіння.
В свою чергу, відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення
перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб
перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою
негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням
володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення третьою особою перешкод власнику в
реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.
Отже, предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх
осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином
користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
ВАЖЛИВО: На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність, негаторний позов може
бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру,
зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у
володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати,
про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це
майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі
іншим шляхом.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у
порядку, встановленому для виконання судових рішень.
3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник
має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів

1. Гроші, а також цінні папери на пред'явника, що існують у документарній формі, не можуть бути
витребувані від добросовісного набувача.

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння

1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє
майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала
або могла одержати за весь час володіння ним.
2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від
майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність
володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника
про витребування майна.
3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника
майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з
якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна,
якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не
можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування
здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та
розпоряджання своїм майном.

Стаття 392. Визнання права власності

 1. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право
оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує
його право власності.

Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу
місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника
майна визнається судом незаконним та скасовується.
2. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання
правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом
місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання
цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на
відшкодування майнової та моральної шкоди.

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку,

інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності
1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у
зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження
рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей
землі.

21.Зобовязання: поняття, елементи, підстави виникнення.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на

користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати
послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне
зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків
1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного
законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією
породжують цивільні права та обов'язки.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів
інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного
законодавства.
4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки
виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки
можуть виникати з рішення суду.
6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою
виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, є: суб'єкти,
об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор).

Кредитор — це особа, уповноважена вимагати від Іншої особи (боржника) виконання певної дії
(дій) або утримання від них.

Боржник — це особа, зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або
утримуватися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається
боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і кредитором у
тому, що вона має право вимагати від неї (ч.З ст.510 ЦК).

Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть бути фізичні особи, юридичні особи,
держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та
інші суб'єкти публічного права).

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Найчастіше вона виражається в діях. Це

може бути передання речі і відповідна її оплата в договорі купівлі-продажу, надання послуг за
договором підряду, повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація,
коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної
ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці.

Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт — це певна
поведінка його учасників, то предмет — ті речі або майно, нематеріальні блага, стосовно яких
існує інтерес учасників цього правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника становлять зміст
зобов'язального правовідношення.

22. Припинення зобов’язань.

Підстави припинення зобов'язання

1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених
договором або законом.
2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках,
встановлених договором або законом.
3. Особливості припинення зобов’язань за правочинами щодо фінансових інструментів,
вчиненими на організованому ринку капіталу та поза ним, встановлюються законодавством.
4. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов’язань на певних
підставах не допускається.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Стаття 600. Припинення зобов'язання переданням відступного
1. Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником
кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання
відступного встановлюються сторонами.
Стаття 601. Припинення зобов'язання зарахуванням
 1. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання
яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом
пред'явлення вимоги.
2. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Стаття 602. Недопустимість зарахування зустрічних вимог
1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:
1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю;
2) про стягнення аліментів;
3) щодо довічного утримання (догляду);
4) у разі спливу позовної давності;
4-1) за зобов’язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків,
установлених законом;
5) в інших випадках, встановлених договором або законом.
Стаття 604. Припинення зобов'язання за домовленістю сторін
1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання
новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).
У випадках, передбачених законом або договором, новація може здійснюватися щодо
декількох первісних зобов’язань.
3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках,
встановлених законом.
4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо
інше не встановлено договором, крім випадків, коли первісне зобов’язання змінене планом
санації або реструктуризації згідно з Кодексом України з процедур банкрутства і
заставодержатель проголосував проти такого плану.
Стаття 605. Припинення зобов'язання прощенням боргу
1. Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором
боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Стаття 606. Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі
1. Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Стаття 607. Припинення зобов'язання неможливістю його виконання
1. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку
жодна із сторін не відповідає.
Стаття 608. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи
1. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його
особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
2. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з
особою кредитора.
Стаття 609. Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи
 1. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім
випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання
ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за
зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я
або смертю.
23. Загальна характеристика способів забезпечення зобов’язань: поняття, ознаки,
класифікація.

Види (способи) забезпечення виконання зобов’язань - це сукупність заходів, за допомогою

яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного
виконання передбаченого договором економічного завдання під загрозою вчинення певних дій,
які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від
того чи понесе кредитор збитки фактично.

На способи забезпечення виконання зобов’язання покладаються такі завдання:

1) попередити потенційного правопорушника про негативні наслідки, які можуть настати при
невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання;
2) створити кредитору можливість для задоволення його інтересів у разі невиконання
зобов’язання;
3) усунути негативні наслідки, які можуть настати для кредитора у зв’язку з невиконанням
зобов’язання.
ЦК України передбачає такі способи (види) забезпечення виконання зобов’язань:
а) неустойка (штраф, пеня);
б) застава;
в) порука;
г) завдаток;
д) гарантія;
е) притримання.

Залежно від підстав класифікації можна вирізнити такі види способів забезпечення викона
ння зобов’язань:

1)  за числом учасників:

а) двосторонні (кредитор, боржник);
б) багатосторонні (кредитор, боржник, третя особа - гарант, поручитель);

2)  за підставами встановлення:

а) за законом, так і договором (неустойка, застава, завдаток, утримання);
б) виключно договором (порука, гарантія);

3)  за формою встановлення:

а) проста письмова (неустойка, порука, застава, гарантія);

б) нотаріальна (застава нерухомості, транспортних засобів);

4)  за процедурою задоволення інтересів кредитора:

а) стягнення проводиться з майна боржника, яке перебуває у кредитора (застава, утримання);
б) проводяться грошові стягнення (неустойка);
в) до відповідальності притягаються треті особи (поручитель, гарант).
Неустойкою визнається визначена законом або договором грошова сума або інше майно, яке
боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання свого
зобов’язання.

Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну
або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його
зобов’язання перед кредитором.

Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов’язується нести

майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов’язань боржником.

Завдаток - це грошова сума або рухоме майно, що видається однією зі сторін у рахунок
належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і в
забезпечення його виконання.

Під заставою розуміється як безпосередня передача, так і інше виділення певного свого майна
кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов’язань, гарантування можливості
задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна, переважно перед іншими
кредиторами.

Притримання: якщо у кредитора перебуває річ, яку належить передати боржникові або особі,
зазначеній боржником (наприклад, відповідно до укладеного договору схову, найму, оренди,
підряду), але боржник не виконує у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або компенсації
кредиторові пов’язаних зі зберіганням речі витрат чи інших збитків, або інших
підприємницьких зобов’язань, то кредитор має право утримувати цю річ, поки зобов’язання не
буде виконане. Це право зберігається у кредитора і в тому разі, якщо право на цю річ виникає у
третій особи.

Договір про встановлення довірчої власності - це правовідносини, відповідно до яких одна сторона
(довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві довірчої власності для
забезпечення зобов’язання боржника за кредитним договором, договором позики 

24. Поняття, зміст та види договорів в цивільному праві.

Договором є домовленістьд вох або більшесторін, спрямована на встановлення, зміну або

припинення ц ивільних прав та обов'язків.( ст. 626 ЦП)
Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою
стороною вчинитипевнідіїабоутриматисявід них, а друга сторона наділяєтьсялише правом
вимоги, без виникненнязустрічногообов'язкущодопершоїсторони.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидвісторони договору.
До договорів, щоукладаютьсябільш як двома сторонами (багатосторонні договори),
застосовуютьсязагальніположення про договір, якщоце не суперечитьбагатосторонньому
характеру цихдоговорів.
Договір є відплатним, якщоінше не встановлено договором, законом або не випливаєізсуті
договору.
Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори
консенсуальні і реальні.
Консенсуальні договори - це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди
зі всіх істотних умов у формі, необхідній за законом. До них, зокрема, належать: купівля-
продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.
Реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а
необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з
моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту
передачі їх позичальнику.

За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання

робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважне число договорів має саме такий
характер.

Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює
інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного
терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст. 635 ЦК). Іншими словами, попередній
договір є угодою про укладення договору в майбутньому.

За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори поділяють на майнові й

організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного

майнового блага. їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що
досягається виконанням зобов'язання. Специфікою організаційних договорів є те, що вони
призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або
іншої діяльності.

Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних)
інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.

До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою

встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, котрі такі
організації за характером своєї діяльності мають здійснювати щодо кожного, хто до них
звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги
зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).

3 урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників

розрізняють основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників

зобов'язання. Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією зі
сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною
не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в повному обсязі (ст. 634 ІДК).
Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договір не відбудеться".

Стаття 628. Зміст договорустановлятьумови (пункти), визначені на розсудсторін і

погоджені ними, та умови, які є обов'язковимивідповідно до актівцивільногозаконодавства.
2. Сторонимають право укластидоговір, в якомумістятьсяелементирізнихдоговорів
(змішанийдоговір). До відносинсторін у змішаномудоговорізастосовуються у
відповіднихчастинахположенняактівцивільногозаконодавства про договори,
елементиякихмістяться у змішаномудоговорі, якщоінше не встановлено договором або не
випливаєізсутізмішаного договору.
25. Цивільно-правова характеристика договору купівлі-продажу.
 За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується
передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або
зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Стаття 656. Предмет договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на
момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у
майбутньому.
2. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-
продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не
випливає із змісту або характеру цих прав.
3. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має
особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення
про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. До договору купівлі-продажу, що укладається на організованих ринках капіталу та
організованих товарних ринках, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-
продажу валютних цінностей і договорів купівлі-продажу фінансових інструментів, укладених
поза організованим ринком, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо
інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої
суті.
5. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися
законом.
Стаття 657. Форма окремих видів договорів купівлі-продажу
1. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового
будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій
заставі.
Цивільне право визначає наступні види договору купівлі продажу:
роздрібна купівляпродаж, договір поставки, договір постачання, договір міни
(бартеру), договір контрактації, договори біржової торгівлі, договір найму-продажу та інші.
26. Договір дарування.

Договір даруванняодна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в

майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку
дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Стаття 718. Предмет договору дарування
1. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі
речі.
2. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть
виникнути у нього в майбутньому.
Стаття 719. Форма договору дарування
1. Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може
бути укладений усно.
2. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню.
 3. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок
у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей
договір є нікчемним.
4. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій
формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що
обдаровуваний заволодів нею незаконно.
5. Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує
п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 720. Сторони у договорі дарування
1. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава
Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
2. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних.
3. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право
здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це
положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.
4. Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на
укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
Стаття 721. Обов'язки дарувальника
1. Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі
властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або
інших осіб, він зобов'язаний повідомити про них обдаровуваного.
2. Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі
і який не повідомив про них обдаровуваного, зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану майну,
та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю в результаті володіння
чи користування дарунком.
Стаття 722. Прийняття дарунка
1. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
2. Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв'язку або іншій
особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до
вручення речі обдаровуваному.
3. Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є
прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.
4. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших
документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі
(ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
Стаття 723. Договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому
1. Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок
обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання
відкладальної обставини.
2. У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором
дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати
від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.
 3. Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої
договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або
обдаровуваний помре, договір дарування припиняється.
Стаття 724. Одностороння відмова від договору дарування з обов'язком передати дарунок
у майбутньому
1. Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після
укладення договору його майновий стан істотно погіршився.
2. Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору
дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього.
Стаття 725. Обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи
1. Договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну
дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати
грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного
користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про
виселення тощо).
2. Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього
обов'язку на користь третьої особи.
У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи
недієздатним виконання обов'язку на користь третьої особи має право вимагати від
обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов'язок.
Стаття 726. Правові наслідки порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої
особи
1. У разі порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи дарувальник має
право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе,
- відшкодування його вартості.
Стаття 727. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника
1. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи
іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив кримінальне
правопорушення проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини
(чоловіка) або дітей.
Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника
мають право вимагати розірвання договору дарування.
2. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний
створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову
цінність.
3. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок
недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може
бути знищена або істотно пошкоджена.
4. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент
пред'явлення вимоги дарунок є збереженим.
5. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у
натурі.
Стаття 728. Позовна давність, що застосовується до вимог про розірвання договору
дарування
1. До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.
27. Цивільно-правова характеристика договору найму (оренди).
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві
майно у володіння та користування за плату на певний строк.
2. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму
(оренди).
Стаття 760. Предмет договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними
ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна
річ).
Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору
найму.
2. Предметом договору найму можуть бути майнові права.
3. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим
законом.
Стаття 761. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать
майнові права.
2. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Стаття 762. Плата за найм (оренду) майна
1. За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється
договором найму.
Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої
якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
2. Плата за найм (оренду) майна може вноситися за вибором сторін у грошовій або
натуральній формі. Форма плати за найм (оренду) майна встановлюється договором найму.
3. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну
(індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна.
4. Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не
відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.
5. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено
договором.
6. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути
використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Стаття 763. Строк договору найму
1. Договір найму укладається на строк, встановлений договором.
2. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на
невизначений строк.
Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від
договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі
найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений
інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений
строк.
3. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму
окремих видів майна.
 Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не
відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом
максимального строку договору.
Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк,
вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.
Стаття 764. Правові наслідки продовження володіння та/або користування майном після
закінчення строку договору найму
1. Якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку
договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір
вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Стаття 765. Передання майна наймачеві
1. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно негайно або у строк, встановлений
договором найму.
Стаття 766. Правові наслідки непередання майна наймачеві
1. Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право за своїм вибором:
1) вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих
затримкою;
2) відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків.
Стаття 767. Якість речі, переданої у найм
1. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві річ у комплекті і у стані, що відповідають
умовам договору найму та її призначенню.
2. Наймодавець зобов'язаний попередити наймача про особливі властивості та недоліки
речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна наймача або
інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час володіння та/або користування
нею.
3. Наймач зобов'язаний у присутності наймодавця перевірити справність речі. Якщо наймач
у момент передання речі в його володіння не переконається у її справності, річ вважається
такою, що передана йому в належному стані.
Стаття 768. Гарантія якості речі, переданої у найм
1. Наймодавець може гарантувати якість речі протягом всього строку найму.
2. Якщо у речі, яка була передана наймачеві з гарантією якості, виявляться недоліки, що
перешкоджають її використанню відповідно до договору, наймач має право за своїм вибором
вимагати:
1) заміни речі, якщо це можливо;
2) відповідного зменшення розміру плати за найм речі;
3) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх усунення;
4) розірвання договору і відшкодування збитків, які були йому завдані.
Стаття 772. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі
1. Наймач, який затримав повернення речі наймодавцеві, несе ризик її випадкового
знищення або випадкового пошкодження.
Стаття 773. Володіння та/або користування річчю, переданою у найм
 1. Наймач зобов'язаний володіти та/або користуватися річчю відповідно до її призначення
та умов договору.
2. Якщо наймач володіє та/або користується річчю, переданою йому у найм, не за її
призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати
розірвання договору та відшкодування збитків.
3. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою
наймодавця.
Стаття 774. Піднайм
1. Передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе
лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.
3. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
Стаття 777. Переважні права наймача
1. Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку
договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий
строк.
Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на
новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у
строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк.
Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі
недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на
укладення договору припиняється.
2. Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі,
переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.
Стаття 781. Припинення договору найму
1. Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не
встановлено договором або законом.
2. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або
наймодавцем.
Стаття 782. Право наймодавця відмовитися від договору найму
1. Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі,
якщо наймач не вносить плату за найм речі протягом трьох місяців підряд.
2. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту
одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Стаття 783. Розірвання договору найму на вимогу наймодавця
1. Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймач володіє та/або користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у володіння та/або користування іншій
особі;
3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок
проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
 Стаття 784. Розірвання договору найму на вимогу наймача
1. Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймодавець передав річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню
речі;
2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.
Стаття 785. Обов'язки наймача у разі припинення договору найму
1. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути
наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у
стані, який було обумовлено в договорі.
2. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право
вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час
прострочення.
Стаття 786. Позовна давність, що застосовується до вимог, які випливають із договору
найму
1. До вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана
наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується
позовна давність в один рік.
2. Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення
речі наймачем, а щодо вимог наймача - з моменту припинення договору найму.
28. Договір про надання послуг: загальні положення.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за

завданням другої сторони (замовника) надати послугу, що споживається в процесі вчинення
певної дії чи здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві
зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 901 ЦК України).
Юридична характеристика договору:
 казуальний
 двосторонній;
 консенсуальний (наприклад, договір транспортного експедирування) або реальний
(наприклад, договір перевезення вантажу, зберігання) 
 відппатний (наприклад, договори комісії, перевезення) або безвід. платний
(наприклад, зберігання речей у гардеробі організації). – в цьому випадку на замовникові лежить
обов’язок відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору
(ст. 904 ЦК України).
 строковий - строк договору встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не
встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами
Предметом договору є виконання певних дій або здійснення певної ді. яльності, які не
мають матеріального результату.
Форма договору - проста письмова.
Сторонами - виконавець і замовник( як фізичні, так і юридичні особи.)
Стаття 902. Виконання договору про надання послуг
1. Виконавець повинен надати послугу особисто.
 2. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання
договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі
перед замовником за порушення договору.
Стаття 903. Плата за договором про надання послуг
1. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити
надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
2. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини
виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість
виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в
повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 904. Відшкодування виконавцеві фактичних витрат за договором про безоплатне
надання послуг
1. За договором про безоплатне надання послуг замовник зобов'язаний відшкодувати
виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
2. Положення частини першої цієї статті застосовуються також у випадках, коли
неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла з вини замовника або
внаслідок непереборної сили.
Стаття 905. Строк договору про надання послуг
1. Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше
не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
Стаття 906. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг
1. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про
надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у
повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про
надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це
порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок
непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне
надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності
виконавця не встановлений договором.
Стаття 907. Розірвання договору про надання послуг
1. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої
відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом
або за домовленістю сторін.
Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю
сторін або законом.

29. Цивільно-правова характеристика договору позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні

(позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник
зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж
кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених
родовими ознаками.
 Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів
перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у
випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена
розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем
визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Стаття 1048. Проценти за договором позики
1. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо
інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів
встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір
визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня
повернення позики.
2. Договір позики вважається безпроцентним, якщо:
1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного
розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням
підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;
2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Стаття 1049. Обов'язок позичальника повернути позику
1. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій
сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої
самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені
договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений
моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти
днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
2. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником
достроково, якщо інше не встановлено договором.
3. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених
родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський
рахунок.
Стаття 1050. Наслідки порушення договору позичальником
1. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити
грошову суму. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками,
він зобов'язаний сплатити неустойку, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті,
до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів.
2. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з
розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право
вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
Стаття 1051. Оспорювання договору позики
1. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або
речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості,
ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може
ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не
були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж
встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був
укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника
позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Стаття 1052. Забезпечення виконання зобов'язання позичальником
1. У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо
забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання
або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності,
позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати
процентів, якщо інше не встановлено договором.
Стаття 1053. Новація боргу у позикове зобов'язання
1. За домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з
іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням.

30. Кредитний договір.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується

надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених
договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Стаття 1055. Форма кредитного договору
1. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
2. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Стаття 1056. Відмова від надання або одержання кредиту
1. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого
договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання
позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий
позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.
2. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному
обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання,
якщо інше не встановлено договором або законом.
3. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов'язку
цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого
кредитування позичальника за договором.
Стаття 1056-1. Проценти за кредитним договором
1. Процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної
ставки визначається кредитним договором.
2. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати
за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого
забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування
кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
3. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору.
Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено
кредитодавцем в односторонньому порядку. Умова договору щодо права кредитодавця
змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
4. Якщо інше не встановлено законом, у разі застосування змінюваної процентної ставки
кредитодавець самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право
збільшувати та зобов’язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку,
встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов’язаний письмово повідомити
позичальника, а в разі збільшення процентної ставки - поручителя та інших зобов’язаних за
договором осіб про зміну процентної ставки протягом 15 календарних днів, що настають за
днем, з якого застосовується нова ставка.
У разі незгоди позичальника із збільшенням процентної ставки позичальник зобов’язаний
погасити заборгованість за договором у повному обсязі протягом 30 календарних днів з дня
отримання повідомлення про збільшення процентної ставки. З дня погашення заборгованості за
кредитним договором у повному обсязі зобов’язання сторін за таким договором припиняються.
При цьому до моменту повного погашення заборгованості, але не більше 30 календарних днів з
дати отримання повідомлення про збільшення процентної ставки, застосовується попередній
розмір процентної ставки.
6. У разі застосування змінюваної процентної ставки у кредитному договорі визначається
максимальний розмір процентної ставки, що може бути застосований.
Стаття 1057-1. Правові наслідки недійсності кредитного договору
1. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому
порядку застосовує наслідки недійсності правочину, та визначає грошову суму, яка має бути
повернута кредитодавцю.
2. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника
забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця
накладає на таке майно арешт.
3. Арешт на майно підлягає зняттю, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили
рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору кошти у розмірі, визначеному
судом, будуть повернуті кредитодавцю. Якщо у зазначений строк зобов'язання повернути
кошти не виконано, кредитодавець має право звернутися до суду з позовом про звернення
стягнення на арештоване майно.
4. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю
після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом.
5. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання
позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно,
яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання
повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного
договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі,
визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті.
31. Договір підряду: поняття, ознаки, види.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати

певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та
оплатити виконану роботу.
Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на
виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник)
зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл.
Сторони договору
Підрядник - фізична або юридична особа, яка має необхідну дієздатність (наприклад,
наявність ліцензії на виконання певних робіт або отримання спеціального дозволу).
Замовник - фізична або юридична особа, яка має необхідну дієздатність.
Договір підряду вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін за всіма
істотними умовами договору (консенсуальний договір).
 Види договору підряду:
 побутовий; Стаття 865. Договір побутового підряду
1. За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність,
зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для
задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та
оплатити виконану роботу.
2. Договір побутового підряду є публічним договором.
3. До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих цим Кодексом,
застосовується законодавство про захист прав споживачів.
 будівельний; Стаття 875. Договір будівельного підряду
1. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у
встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-
кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний
майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей
обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та
оплатити їх.
2. Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального
ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових
будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно
пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта.
Стаття 887. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт
1. За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується
розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати
пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.
 таття 892. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт
1. За договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника
наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на
нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити
її.
Договір може охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та
виготовлення зразків або його окремі етапи.
32.Зобов`язання з публічної обіцянки винагороди.

Право на публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу

1. Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного
результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).
2. Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації
або іншим чином невизначеному колу осіб.
3. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та
місце його виконання, форма та розмір винагороди.
Стаття 1145. Зміст завдання
 1. У разі публічної обіцянки винагороди завдання, яке належить виконати, може
стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися
різними особами.
Стаття 1146. Строк (термін) виконання завдання
1. У разі публічної обіцянки винагороди для виконання завдання може бути встановлений
строк (термін). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається
чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.
Стаття 1147. Зміна умов публічної обіцянки винагороди
1. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання
винагороди.
2. Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування
збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання.
3. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес
для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на
відшкодування понесених нею витрат.
Стаття 1148. Правові наслідки виконання завдання
1. У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла
винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її.
2. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала
завдання першою.
Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода
розподіляється між ними порівну.
Стаття 1149. Припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди
1. Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:
1) закінчення строку для передання результату;
2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.
2. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення
завдання.
У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має
право на їх відшкодування.
§ 2. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу
Стаття 1150. Право на оголошення конкурсу
1. Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник
конкурсу).
2. Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про
конкурс може бути зроблено іншим чином.
3. Засновник конкурсу має право запросити до участі в ньому персональних учасників
(закритий конкурс).
Стаття 1151. Умови конкурсу
1. Засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс
або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому.
 2. Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення
певної дії, виконання роботи тощо.
3. За результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид
нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу.
Умовами конкурсу може бути обумовлено надання переможцеві лише морального
заохочення.
4. Умовами конкурсу має бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання
певної дії.
5. Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є істотними
умовами оголошення конкурсу.
Стаття 1152. Зміна умов конкурсу
1. Засновник конкурсу має право змінити його умови до початку конкурсу. Зміна умов
конкурсу після його початку не допускається. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в
тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс.
2. Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або
стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, які були
понесені нею для підготовки до участі в конкурсі.
Стаття 1153. Відмова від проведення конкурсу
1. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення
конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать.
У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має
право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.
Стаття 1154. Переможець конкурсу
1. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату.
2. Переможець конкурсу визначається в порядку, встановленому засновником конкурсу.
Результати конкурсу оголошуються в тому ж порядку, в якому його було оголошено.
3. Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду.
Стаття 1155. Особливості оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які
подані на конкурс
1. За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на
конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:
1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами
конкурсу;
2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород
(премій);
3) відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не
відповідає його вимогам;
4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).
Стаття 1156. Права переможця конкурсу
1. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого
зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу.
 2. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник
конкурсу має право подальшого їх використання лише за згодою переможця конкурсу.
3. Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з
переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу.
Стаття 1157. Повернення учаснику конкурсу речі, поданої на конкурс
1. Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю
річ.
Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на
конкурс, є нікчемною.
2. Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою
учасника конкурсу. Якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його
результатів не пред'явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що
засновник конкурсу має право подальшого володіння нею.
Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі,
поданої на конкурс.
33.Зобовязання, що виникають зі вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її
доручення.

Право на вчиненнядій в майновихінтересахіншої особи без їїдоручення

1. Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї
майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх
попередження, усунення або зменшення.
2. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана
при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо цід ії будуть схвалені іншою особою, надалі
до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.
3. Якщо особа, яка розпочаладії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має
можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від 00неї
заходів щодо попередження, усунення або зменшеннян евигідних майнових наслідків для іншої
особи. Особа, яка вчиняєдії в майновихінтересахіншої особи без їїдоручення, зобов'язанавзяти
на себе всіобов'язки, пов'язаніізвчиненнямцихдій, зокремаобов'язкищодовчиненихправочинів.
Стаття 1159. Наданнязвіту про вчиненнядій в майновихінтересахіншої особи без
їїдоручення
1. Особа, яка вчинила дії в інтересахіншої особи без їїдоручення,
зобов'язананегайнопіслязакінченняцихдійнадатиособі, в майновихінтересахякоїбуливчиненідії,
звіт про цідії і передатиїй усе, що при цьомубуло одержано.
Стаття 1160. Відшкодуваннявитрат, понесених особою у зв'язкуізвчиненням нею дій в
майновихінтересахіншої особи без їїдоручення
1. Особа, яка вчинила дії в майновихінтересахіншої особи без їїдоручення, має право
вимагативідцієї особи відшкодуванняфактичнозробленихвитрат, якщо вони
буливиправданіобставинами, за якихбуливчиненідії.
2. Якщо особа, яка вчинила дії в майновихінтересахіншої особи без їїдоручення, при
першійнагоді не повідомилацю особу про своїдії, вона не має права
вимагативідшкодуваннязробленихвитрат.
34.Зобовязання з відшкодування шкоди: поняття, ознаки, підстави та умови виникнення.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

 1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим
немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або
юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що
шкоди завдано не з її вини.
3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи
внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим
Кодексом та іншим законом.
Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду
1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями,
діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім
випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної
особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного
притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу,
незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді
арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Згідно зі ст. 1166 ЦК України вони виникають унаслідок неправомірного порушення особистих
немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи та спрямовані на
забезпечення найбільш повного поновлення порушених прав за рахунок заподіювана шкоди або
інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди. Виходячи з цього
визначення, можна констатувати: по-перше, шкода може завдаватися шляхом порушення як
особистих, так і майнових прав потерпілого, але незалежно від того, які права порушені,
зазначені зобов'язання мають майновий характер;

 - по-друге, ці зобов'язання виникають внаслідок порушення абсолютних прав

потерпілого, до яких належать особисті немайнові права (право на життя, здоров'я,
особисту недоторканність тощо) або майнові права (права власника, носія інших речових
прав, права законного володільця);
 - по-третє, зазначені зобов'язання є недоговірними, оскільки порушують не умови
договору, а права, передбачені законом;
 - по-четверте, метою цих зобов'язань є відшкодування шкоди в повному обсязі особою,
яка її завдала, або іншою особою, яка на підставі закону зобов'язана таку шкоду
відшкодувати;
 - по-п'яте, хоча наслідком шкоди є порушення абсолютних прав потерпілого, саме
зобов'язання з відшкодування шкоди має відносний характер, оскільки виникає між
конкретно визначеними особами - кредитором і боржником. Зобов'язання з
відшкодування шкоди, як і будь-яке відносне зобов'язання, має свою структуру. 

Елементами цього зобов'язання є:

1) сторони (кредитор і боржник);

2) зміст (права та обов'язки сторін);

3) предмет.

Сторонами зобов'язання з відшкодування шкоди можуть бути фізичні особи, юридичні особи,

держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування.
Кредитором виступає потерпілий, а боржником, за загальним правилом, є особа, яка завдала
шкоди (його ще називають деліквент). У випадках, передбачених законом, до деліктної
відповідальності можуть притягуватись й інші особи (батьки малолітнього чи неповнолітнього,
опікуни, піклувальники та ін.).
У деяких випадках, зокрема при суброгації і регресі, відбувається заміна як боржника, так і
кредитора.
Змістом зобов'язання з відшкодування шкоди є право потерпілого (кредитора) вимагати
поновлення його майнових і особистих немайнових прав, що були порушені неправомірними
діями (бездіяльністю) заподіювана шкоди до того стану, в якому вони знаходились до
правопорушення, і обов'язок заподіювана шкоди чи інших зобов'язаних осіб (боржника)
виконати такі вимоги.
Предметом зобов'язання з відшкодування шкоди є дії боржника, що забезпечують найбільш
повне поновлення майнових та особистих немайнових благ кредитора, яким завдана шкода.
35. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням
або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням
хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких
звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для
особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на
відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди
тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання
або утримання якого створює підвищену небезпеку.
3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом,
завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана
відшкодувати її на загальних підставах.
4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом,
іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо
його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка
визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за
завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або
умислу потерпілого.
Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел
підвищеної небезпеки
1. Шкода, завданавнаслідоквзаємодіїкількохджерелпідвищеноїнебезпеки, відшкодовується
на загальнихпідставах, а саме:
1) шкода, завданаоднійособі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
 2) за наявності вини лише особи, якійзавданошкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіхосіб, діяльністюякихбулозавданошкоди,
розмірвідшкодуваннявизначається у відповіднійчастцізалежновідобставин,
щомаютьістотнезначення.
2. Якщовнаслідоквзаємодіїджерелпідвищеноїнебезпекибулозавданошкодиіншим особам,
особи, якіспільнозавдалишкоди, зобов'язаніїївідшкодуватинезалежновідїхньої вини.
36. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю.

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я

1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений
ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також
відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-
курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання
шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної
заробітної плати.
3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я,
відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку
вона одержувала до цього, а також інших доходів.
4. Договором або законом може бути збільшенийобсяг і розмірвідшкодуванняшкоди,
завданоїпотерпіломукаліцтвомабоіншимушкодженнямздоров'я.
Стаття 1200. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого
1. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які
були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання,
а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Шкода відшкодовується:
1) дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення навчання,
але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);
2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку,
встановленого законом, - довічно;
3) особам з інвалідністю - на строк їх інвалідності;
4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї
незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми,
братами, сестрами, внуками померлого, - до досягнення ними чотирнадцяти років;
5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, - протягом п'яти
років після його смерті.
2. Особам, визначеним у пунктах 1-5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у
розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка
припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не
мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються
пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші
аналогічні виплати, які він одержував.
 3. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без
урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.
4. Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на
відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові,
крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті
годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють
догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого.
Розмір відшкодування може бути збільшений законом.
37. Здійснення права на спадкування. Оформлення спадкових прав.

Здійснення права на спадкуванняполягає в тому, що спадкоємець має право прийняти

спадщину або не прийняти її. Прийняття спадщини можливе у два способи:

1) шляхом мовчазного прийняття (пасивнаповедінкаспадкоємця);

2) шляхом подачі заяви про прийняття спадщини (активна поведінка).

Стаття 1268. Прийняття спадщини

1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти
її.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини,
вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею
1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої
обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами
другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття
спадщини.
Стаття 1269. Подання заяви про прийняття спадщини
1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не
проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах -
уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про
прийняття спадщини.
2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини
без згоди своїх батьків або піклувальника.
4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її
батьки (усиновлювачі), опікун.
5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку,
встановленого для прийняття спадщини.
Стаття 1270. Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу
відкриття спадщини.
 2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або
відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини
встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або
відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Стаття 1271. Прийняття заповідального відказу
1. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не
відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.
Стаття 1272. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не
подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який
пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини
нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі
відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної
причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про
прийняття спадщини.
Стаття 1273. Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини
протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття
спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це
посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття
спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від
прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та
піклування.
4. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної
малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого
для її прийняття.
Стаття 1274. Право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи
1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь
іншого спадкоємця за заповітом.
2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь
будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився
від спадщини на його користь.
4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може
відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
Стаття 1275. Правові наслідки відмови від прийняття спадщини
 1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у
спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і
розподіляється між ними порівну.
2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги,
яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до
інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття
спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого
спадкоємця.
4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було
покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших
спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.
5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на
спадкування за законом.
Стаття 1276. Перехід права на прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не
встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на
прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова
трансмісія).
Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах
протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він
подовжується до трьох місяців.
Стаття 1277. Відумерлість спадщини
1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на
спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого
самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме
майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини
відумерлою.
У разі якщо на об’єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться
рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність
територіальної громади, якій передано нерухоме майно.
38. Спадкування за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Стаття 1234. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не
допускається.
Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців
1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб,
незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також
інших учасників цивільних відносин.
2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з
числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на
спадкування.
 3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову
частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у
спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.
4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача,
позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право
на спадкування на загальних підставах.
Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за
заповітом
1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент
складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.
2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців,
яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до
одержаних ними прав.
4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
39. Спадкування за законом.
Якщо фізична особа не залишила заповіту, або заповіт виявився недійсним, або відсутні умови,
які зазначені у заповіті з умовою, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або
фізична особа розпорядилася лише частиною свого майна настає спадкування за законом.
Отже, спадкування за законом має місце тоді, коли і оскільки не існує заповіту.
Підстави спадкування за законом:

 споріднення;
 родинні відносини;
 шлюб;
 усиновлення;
 перебування на утриманні спадкодавця не менше 5 років до його смерті.
При спадкуванні за законом майно переходить до зазначених в законі спадкоємців
відповідно до встановленої черговості, тобто точно визначеного кола осіб, котрі спадкують
одночасно.
Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування в разі відсутності
спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини
або відмови від її прийняття (ст. 1258 ЦК).
40. Цивільно-правова характеристика спадкового договору.
За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати
розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на
майно відчужувача.
Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша
особа.
2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
Стаття 1304. Форма спадкового договору
 1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому
Кабінетом Міністрів України.
Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі
1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового
або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя
1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві
спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.
2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя
спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до
набувача за договором.
Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору
1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір,
накладає заборону відчуження.
2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є
нікчемним.
3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням
спадкового договору після його смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює
нотаріус за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1308. Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі
невиконання набувачем його розпоряджень.
2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості
виконання ним розпоряджень відчужувача.

Програма атестаційного екзамену для бакалаврів з кримінального процесу

1. Завдання кримінального провадження.

Стаття 2. Завдання кримінального провадження

 1. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави

від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів
учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та
неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив
кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї
вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не
була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника
кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Вимога швидкого розслідування і судового розгляду означає, що строки встановлення події
кримінального правопорушення і винних осіб повинні максимально наближатися до
моменту вчинення злочину.

Повнота розслідування і судового розгляду означає, що встановлені всі обставини, які

відповідно до ст. 91 КПК підлягають доказуванню у кримінальному провадженні: 1) подія
кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення); 2)
винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив
і мета його вчинення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а
також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості
вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого,
обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є
підставою для закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для
звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Коли встановлені перераховані
обставини, злочин визнається повністю розкритим..

Під неупередженістю досудового розслідування та судового розгляду слід розуміти

об'єктивність, безсторонність щодо дослідження всіх обставин провадження. Відповідно до
ч. 2 ст. 9 КПК прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов'язані
неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини,
що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також
обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову
оцінку та забезпечити прийняття неупереджених процесуальних рішень. Суд, зберігаючи
неупередженість, повинен створити необхідні умови для реалізації сторонами їхніх
процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК).

Завдання, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до

відповідальності в міру своєї вини, означає необхідність установити всіх осіб, які вчинили
злочин. Міра вини є її кількісною характеристикою, яка відображає тяжкість провини особи
перед особою, суспільством, державою, є сукупністю форми та змісту вини з урахуванням
усіх особливостей психічного ставлення підозрюваного, обвинуваченого до обставин
кримінального правопорушення.

Застосування належної правової процедури означає суворе додержання встановленого

кримінальним процесуальним законом порядку досудового розслідування та судового
провадження. Саме це є гарантією встановлення об'єктивної істини при здійсненні
кримінального провадження, застосування до винного справедливого покарання і
непритягнення до кримінальної відповідальності невинуватого.

2. Кримінальні процесуальні функції: поняття, види. Система кримінальних

процесуальних функцій.

Функції кримінального процесу (кримінально-процесуальні функції)  – це визначені законом

основні напрями кримінально-процесуальної діяльності.
відповідно до КПК у кримінальному процесі виділяють такі три основні функції:
1) функція обвинувачення;
2) функція захисту;
3) функція вирішення кримінального провадження по суті (правосуддя).
 Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди виявляються в центральній
стадії процесу – стадії судового розгляду і визначають змагальну побудову судового
провадження.
Серед інших функцій у юридичній літературі виділяють: 1) функцію розслідування; 2)
функцію нагляду за додержанням законності; 3) функцію кримінального переслідування; 4)
функцію судового контролю; 5) профілактичну функцію.
Функції кримінального процесу завжди виконують певні суб’єкти процесу. Так, функцію
обвинувачення, зокрема, здійснює прокурор, слідчий, потерпілий та ін. Функцію захисту –
підозрюваний, обвинувачений, захисник та ін. Виключним суб’єктом реалізації функції
правосуддя є суд (суддя).
Вказані кримінально-процесуальні функції здійснюються не ізольовано одна від одної,
вони тісно пов’язані між собою, перебувають у певному співвідношенні й у сукупності
забезпечують виконання завдань кримінального судочинства. Йдеться, отже, про систему
процесуальних функцій, яка має певні особливості. У ній є функції, що сполучаються,
розвиваються і доповнюють одна одну, і тому один суб’єкт може реалізувати декілька
процесуальних функцій; однак існують і функції несумісні, які один і той самий суб’єкт в
одному кримінальному провадженні виконати не може.
Коли ж йдеться про функції обвинувачення, захисту і правосуддя, то вони суворо
розрізняються, і тому суб’єкти, що здійснюють обвинувачення (так само як і захист), не можуть
здійснювати правосуддя; той, хто обвинувачує, не може бути суддею.
Ще одна особливість системи процесуальних функцій полягає в тому, що обвинувачення,
за загальним правилом, передує появі функцій захисту та правосуддя й обумовлює їх
виникнення. Сформульоване і пред’явлене обвинувачення викликає до життя функцію
захисту, спрямовану на його спростування, доказування невинуватості або меншої
винності обвинуваченого. Функція правосуддя здійснюється не інакше як на підставі
сформульованого обвинувачення. Здійснення її означає правильне, згідно із законом і
обставинами провадження, вирішення основ¬ного питання  про винність чи невинуватість
підсудного і про за¬стосування до винного справедливого покарання. Твердження про винність
підсудного є підсумком діяльності суду. Воно одержує свій вираз у вироку  найважливішому
акті правосуддя.
Ще однією із функцій суду, зокрема, у досудовому провадженні, є функція судового
контролю. Цю функцію відповідно до положень КПК здійснює спеціальний суб’єкт
кримінального провадження – слідчий суддя (п. 18 ст. 3 КПК). Змістом цієї функції є розгляд і
вирішення скарг на дії, рішення та бездіяльність органів досудового розслідування та
прокурора, а також дача дозволів на застосування заходів забезпечення кримінального
провадження та проведення тих процесуальних дій, якими обмежуються конституційні
права та свободи особи.
Формами реалізації процесуальних функцій є:
- прийняття рішень;
- виконання дій;
- участь у провадженні процесуальних дій.

3. Система кримінального процесу України. Поняття стадії кримінального

процесу.
Стадії кримінального провадження  - це взаємопов'язані, однак відносно самостійні етапи
кримінальної процесуальної діяльності, що характеризуються безпосередніми завданнями,
специфічним колом суб'єктів процесуальної діяльності, властивою їм кримінальною
процесуальною формою та підсумковими рішеннями.

Відповідно до чинного законодавства кримінальне провадження складається з певної кількості

стадій, сукупність яких утворює систему стадій кримінального провадження, а саме:

1. Досудове розслідування (розділ 3, гл.19-26):

а) досудове слідство;
б) дізнання.
2. Підготовче провадження (розділ 4, гл.27)
3. Судовий розгляд (розділ 4, гл.28-30)
4. Провадження в судді апеляційної інстанції (розділ 5, гл.31)
5. Виконання судових рішень (розділ 8)
6. Провадження в судді касаційної інстанції (розділ 5, гл.32)
7. Провадження за нововиявленими та виключними обставинами (розділ 5, 34)

Досудове розслідування - це початкова стадія кримінального провадження, яка починається з

моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових
розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або
виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5
ст. 3 КПК).

Підготовче провадження - це стадія кримінального провадження, в якій суд за участю

прокурора та інших учасників кримінального провадження (обвинуваченого, захисника,
потерпілого, його представника і законного представника, цивільного позивача, його
представника і законного представника, цивільного відповідача і його представника) здійснює
процесуальну діяльність, спрямовану на вирішення питання про можливість розгляду
матеріалів кримінального провадження по суті у судовому засіданні.

Змістом підготовчого провадження є перевірка наявності підстав для призначення судового

розгляду, а за наявності певних підстав - прийняття остаточного рішення (зокрема, про закриття
кримінального провадження).

Судовий розгляд  - центральна стадія кримінального провадження, в якій суд колегіально або
суддя одноособово за участю сторін з дотриманням усіх засад кримінального провадження
розглядає кримінальне провадження по суті, тобто вирішує питання про наявність чи
відсутність діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, про наявність складу
кримінального правопорушення у цьому діянні, про наявність чи відсутність вини
обвинуваченого у вчиненні цього кримінального правопорушення, про необхідність
призначення обвинуваченому покарання за вчинене ним кримінальне правопорушення та інші
питання, передбачені законом

Тільки в результаті судового розгляду обвинувачений може бути визнаний винним у вчиненні
кримінального правопорушення та підданий кримінальному покаранню або визнаний
невинуватим та виправданий.

Судовий розгляд складається з таких етапів:

 - підготовча частина (ст. 342-346 КПК);

 - власне судовий розгляд (з'ясування обставин та перевірка їх доказами) (ст. 347-363
КПК);
  - судові дебати (ст. 364 КПК);
 - останнє слово обвинуваченого (ст. 365 КПК);
 - ухвалення та проголошення судового рішення (ст. 366-380 КПК).

Апеляційне провадження - це стадія кримінального провадження, в якій суд апеляційної

інстанції переглядає судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали
законної сили у зв'язку з поданою на них апеляційною скаргою.

Виконання судових рішень - це стадія кримінального провадження, в якій суд вирішує всі
питання, що виникають у зв'язку зі зверненням судового рішення до виконання, його
фактичним виконанням, а у деяких випадках - і після його виконання..

Вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у
кримінальному провадженні, а також для всіх фізичних і юридичних осіб, органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій
території України (ст. 533 КПК).

Касаційне провадження - це стадія кримінального провадження, в якій суд касаційної

інстанції переглядає судові рішення суду першої та апеляційної інстанції у зв'язку з поданою на
них касаційною скаргою.

Кримінальне провадження за нововиявленими або виключними обставинами є формою

перегляду судових рішень, що набрали законної сили, завданнями якого є перевірка законності,
вмотивованості, обґрунтованості та справедливості судових рішень, що набрали законної сили;
виявлення та виправлення судових помилок та порушень закону; забезпечення захисту прав і
законних інтересів учасників кримінального провадження, недопущення незаконного і
необґрунтованого обвинувачення, засудження та обмеження їх прав і свобод

4. Кримінальне процесуальне право України. Предмет і метод правового

регулювання даної галузі права.

Під кримінальним процесуальним правом розуміють самостійну галузь права

України, яка регламентує кримінальну процесуальну діяльність. Кримінальне
процесуальне право унормовує цю діяльність таким чином, що створюються оптимальні
умови для досягнення завдань кримінального провадження. Кримінальне процесуальне
право складається із інститутів, які об’єднують однорідні норми, що регламентують окремі
сфери кримінального судочинства, наприклад, докази і доказування, запобіжні заходи, слідчі
(розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, судовий розгляд, провадження в суді
присяжних, провадження у Верховному Суді України і т.п.
Інститути кримінального процесуального права складаються з окремих блоків правових
норм, кожний із яких регламентує яку-небудь вузьку ділянку кримінальної процесуального
діяльності (наприклад, окрему слідчу (розшукову) дію, порядок повідомлення про підозру,
закриття кримінального провадження і т.п.).
Норми кримінального процесуального права знаходять своє вираження у статтях
кримінального процесуального законодавства, іншими словами, кримінальний процесуальний
закон є формою вираження кримінального процесуального права. Це дає можливість
стверджувати, що законодавство взаємодіє з правом за принципом єдності форми та змісту.
Законодавство є зовнішньою формою вираження права, в нашому випадку – кримінального
процесуального права. У свою чергу, право впливає на характер і зміст законодавства, зокрема,
кримінального процесуального.
 Предметом регулювання кримінально-процесуальних норм є такі суспільні відносини,
які не регулюються жодною іншою галуззю права. Це відносини, які складаються в сфері
діяльності органів досудового розслідування та прокурора в ході кримінального провадження, а
також суду (судді) по розгляду та вирішенню по суті кримінальних справ в суді першої
інстанції, їх перегляду в апеляційній та касаційній інстанціях, провадженню за нововиявленими
та виключними обставинами та виконанню судових рішень.
Іншими словами, предметом регулювання кримінально-процесуального
законодавства є ті суспільні відносини, які виникають, існують, змінюються і
закінчуються в зв’язку з досудовим розслідуванням та судочинством по конкретних
кримінальних провадженнях (кримінальних справах).
Своєрідність методу правового регулювання в цій галузі права проявляється в особливій
процедурі – кримінально-процесуальній формі, яка забезпечує режим законності в сфері
кримінального судочинства, котрий повинен створювати гарантії правильного в ефективного
застосування кримінального закону, а також виступати необхідною гарантією прав особи від
свавілля та судових помилок.

5. Поняття, види джерел кримінального процесуального права.

Джерелами кримінального процесуального права України є форми закріплення

кримінально-процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальні відносини
та встановлені органами державної влади під час реалізації ними функцій у законодавчій,
виконавчій і судовій сферах, а також містяться в чинних міжнародних договорах, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практиці Європейського суду з
прав людини.
1. Конституція України від 28.06.1996 р.
2. ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06 2016 р.
3. КПК України від 13.04.2012 набрав чинність 14.11.2012 р
4. КК України від 05.04.2001
5. ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» від 23 лютого 2006 року
6. ЗУ «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р.
7. ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р.
8. ЗУ «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р.
9. ЗУ « Про вищий антикорупційний суд» від 07.06.2018 р.
10. ЗУ « Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р.
11. Угода між Україною та Королівством Нідерландів про міжнародне правове
співробітництво щодо злочинів, пов'язаних зі збиттям літака рейсу МН17 Малайзійських
авіаліній 17 липня 2014 року від 07.07.2017
12. Наказ «Про створення міжвідомчої робочої групи у сфері протидії незаконному
гральному бізнесу, протиправній діяльності нелегальних автозаправних станцій,
незаконному використанню лісових ресурсів»
Офіс Генерального прокурора; від 06.02.2020
Згідно зі ст. 152 Конституції України до джерел кримінального процесуального права слід
віднести і рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними
повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти, на підставі яких або у
встановленому кримінально-процесуальному порядку органи досудового слідства, прокурор
або суд повинні розслідувати та вирішити дану кримінальну справу. Закони, інші правові акти
або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
ЦЕ БУЛО З ДОКУМЕНТУ ІРИ
А ЦЕ ТЕ ЩО ЗНАЙШЛА Я
В ст. 1 КПК України зазначається, що кримінальне процесуальне законодавство
України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших
законів України.
Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України
(ст. 8). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні їй відповідати.
Пряма дія норм Основного закону означає, що особа має право звернутися до суду за
захистом конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі відповідних норм
Конституції України, обґрунтовуючи ними свій захист..
До кримінального процесуального законодавства України входять міжнародні
договори. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України. Визнання цих договорів частиною національного законодавства,
зокрема, кримінального процесуального, є новою для України правовою реальністю,
свідченням того, що Україна також взяла на себе відповідальність за підтримання світового
правопорядку та утвердження верховенства права.
Визнані Україною міжнародні договори мають пріоритет над нормами національного
законодавства. У випадку виявлення між ними суперечностей застосовуються правила
міжнародного договору, а не норми кримінального процесуального законодавства України.
Залежно від характеру і рівня систематизації кримінальних процесуальних норм серед
законів, що регулюють кримінальну процесуальну діяльність, важливе місце займають
кодифікаційні акти, а саме: Кримінальний процесуальний кодекс України, інші кодекси, які
містять кримінально-процесуальні положення (наприклад, Кримінальний кодекс України,
Кримінально-виконавчий кодекс України та ін.).
Основоположним кримінальним процесуальним законом України є її Кримінальний
процесуальний кодекс, який прийнятий 13 квітня 2012 року. Порядок кримінального
провадження, який встановлений цим Кодексом є обов’язковим для всіх його учасників і
однаковим для всіх органів, які здійснюють кримінальне провадження.
Крім Кримінального процесуального кодексу України, до кримінального
процесуального законодавства відносяться також «інші закони України» (ч. 2 ст. 1 КПК). До
таких інших законів належать ті з тих, що містять норми, які стосуються порядку
кримінального провадження. На сьогодні з відповідними змінами і доповненнями діють такі
закони: «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки
України»,«Про Державну прикордонну службу України», , «Про оперативно-розшукову
діяльність», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про державну таємницю», «Про
судову експертизу». «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними
діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» тощо. Норми цих та інших
Законів України, що стосуються кримінального провадження, не повинні суперечити нормам
КПК.
Згідно зі ст. 152 Конституції України до джерел кримінального процесуального права
необхідно віднести і рішення Конституційного Суду України, якими визнаються
конституційними повністю чи в окремій частині закони, інші нормативно-правові акти або їх
окремі норми (положення). Останні в такому разі втрачають чинність з дня прийняття
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Крім того, даючи у своїх
рішеннях офіційне тлумачення Конституції та відповідність їй законів, Конституційний Суд
формулює правові позиції, які є обов’язковими для застосування під час кримінального
провадження та прийнятті органами досудового розслідування, прокурором, слідчим суддею і
судом відповідних рішень.
Певну роль для формування одноманітного порядку кримінального провадження
відіграють нормативні акти Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора України,
Служби безпеки України МВС, Державної прикордонної служби України, які містять
організаційні процесуальні норми.

6. Загальноправові засади в кримінальному процесі:

загально-правові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад, засада верховенства

права), але виявляють себе з певними особливостями в кримінальному процесуальному праві;
Принцип верховенства права. Ст 8 кпк 1. Кримінальне провадження здійснюється з
додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та
свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість
діяльності держави.
Принцип законності. Стаття 9. Законність
Законність - це правове положення, згідно з яким всі учасники кримінального провадження
повинні виконувати приписи норм кримінального процесуального та інших галузей права
1. Під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу
досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані
неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів
законодавства.
2. Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно,
повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті
обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також
обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку
та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Рівність усіх перед законом. Стаття 10. Рівність перед законом і судом
1. Не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, передбачених цим
Кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства,
освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.
Повага до людської гідності - це правове положення, згідно з яким посадові особи державних
органів, які здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані ставитися з повагою до кожної
людини, яка залучається до провадження

1. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність - це правове положення,

згідно з яким під час кримінальною провадження ніхто не може бути заарештований або
триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в
порядку, встановлених законом.

Недоторканність житла чи іншого володіння особи - це правове положення, згідно з яким не

допускається проникнення до житла чи до іншою володіння особи, проведення в них огляду чи
обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Таємниця спілкування - це правове положення, згідно з яким всім громадянам гарантується

таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції, телефонних розмов та інших форм
спілкування.
Невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя - це правове положення, згідно з яким
посадові особи державних органів, які здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані не
втручатися у приватне життя його учасників.
Недоторканність права власності - це правове положення, згідно з яким ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності, а конфіскація майна може бути застосована
виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень - це правове положення, згідно з
яким кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні
строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону, а також
виконання судових рішень.

7. Міжгалузеві засади в кримінальному процесі:

 міжгалузеві - діють у кількох процесуальних галузях права (наприклад, засада змагальності
сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості) і також особливим чином - у кримінальному процесуальному праві;
Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом
їх переконливості - це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам
(обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні
обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром - судом, який не може здійснювати
інших функцій, крім функції правосуддя.

безпосередність дослідження показань, речей і документів - це правове положення, згідно з

яким на суддів покладається обов'язок вирішувати кримінальну справу не за паперами,
наданими сторонами, а, головним чином, на підставі тою, що кожному судді самому
безпосередньо доведеться почути, побачити і з'ясувати у судовому засіданні.
 Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності - це
правове положення, згідно з яким кожному гарантується право на оскарження процесуальних
рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчою судді, прокурора, слідчою.
 Диспозитивність - це правове положення, згідно з яким учасникам кримінального
провадження надається і забезпечується можливість вільно в межах закону обирати способи
поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на
хід і результати провадження, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та
повноти захисту заінтересованими учасниками своїх прав.
Гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними
засобами - це правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у судах усіх
інстанцій є гласним та відкритим.
Засада розумності строків - це правове положення, згідно з яким під час кримінальною
провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або
прийняті у строки, що є об'єктивно необхідними для їх виконання та прийняття.
Мова, якою здійснюється кримінальне провадження - це конституційно-правове
положення, згідно з яким судочинство в Україні здійснюється державною мовою.

8 Галузеві засади в кримінальному процесі

Кримінально-процесуальні принципи є основними положеннями, які властиві переважно

лише для кримінального судочинства.
Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини - це правове положення,
згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку,
передбаченому законом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав чинності.
 Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї -
це правове положення, згідно з яким жодна особа не може бути примушена визнати свою
винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення,
показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею чи її
близькими родичами або членами її сім)' кримінального правопорушення, а також має право
не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент
відмовитися відповідати на запитання і бути негайно повідомленою про ні права.
Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме
правопорушення - це правове положення, згідно з яким ніхто не може бути двічі
обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий
або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.
з абезпечення права на захист - це правове положення, згідно з яким посадові особи, які
здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані забезпечити підозрюваному,
обвинуваченому, засудженому, виправданому (далі - обвинуваченому) сукупність
процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захитатися передбаченими
законом способами від підозри чи обвинувачення.
Публічність - це правове положення згідно з яким прокурор, слідчий зобов'язані в межах
своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосередньою
виявлення ознак кримінальною правопорушення або в разі надходження заяви (повідомлення)
про вчинення кримінальною правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом
заходів для встановлення події кримінальною правопорушення та особи, яка його вчинила.

9 Суд як орган правосуддя у кримінальному провадженні. Завдання і загальна

характеристика повноважень суду при здійсненні правосуддя.

Суд  - це єдиний державний орган, на який покладена функція правосуддя.

Стаття 30. Здійснення правосуддя судом
1. У кримінальному провадженні правосуддя здійснюється ляше судом згідно з правилами,
передбаченими цим Кодексом.
2. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається.
Функція правосуддя у кримінальному провадженні полягає у розгляді і вирішенні по суті
правових конфліктів, що виникають у суспільному житті з приводу вчинення кримінальних
правопорушень. її зміст становить розгляд у судових засіданнях кримінальних справ і
застосування встановлених законом видів покарань щодо осіб, які винні у вчиненні
кримінальних правопорушень, або у виправданні невинних. Функція правосуддя належить до
основних кримінально-процесуальних функцій і є підґрунтям такої засади кримінального
провадження, як змагальність (див. коментар до ст. 22 КПК), та низки інших засад
кримінального провадження.
Правосуддя як функція судової влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами,
утвореними згідно із законом. У кримінальному провадженні правосуддя здійснюють
професійні судді та, у визначених законом випадках, присяжні в рамках відповідних судових
процедур
Тільки суду належить право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її
кримінальному покаранню (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.
Правила здійснення правосуддя у кримінальному провадженні встановлюються КПК на основі
приписів Конституції України та з урахуванням положень ЗУ \”Про судоустрій і статус
суддів\”.
2. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається. У широкому значенні це означає, що
судова влада в особі своїх органів – судів не може ухилитися від здійснення правосуддя у
кримінальному провадженні. У вузькому значенні це означає, що суд, якому підсудне
відповідне кримінальне провадження, не вправі відмовитися від судового розгляду і ухвалення
відповідного судового рішення. Ці положення базуються на тому, що юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України)
і випливає із низки засад кримінального провадження, зокрема, законності (див. коментар до ст.
9 КПК), рівності перед законом і судом (див. коментар до ст. 10 КПК), доступу до правосуддя
та обов\’язковості судових рішень (див. коментар до ст. 21 КПК), забезпечення права на
оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (див. коментар до ст. 24 КПК).
уд (суддя) зобов'язаний:

 o з метою з'ясування обставин кримінального правопорушення дослідити усі докази,

надані сторонами, та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і
законних інтересів громадян і юридичних осіб;
 o забезпечувати доступ сторін до правосуддя;
 o створювати для сторін усі можливості для обстоювання ними своїх інтересів у
кримінальному провадженні;
 o забезпечувати об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених
законом строків;
 o не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову,
комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте
життя громадян та інші відомості, про які стало відомо під час розгляду справи в
судовому засіданні;
 o під час судового розгляду не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання
судді і можуть викликати сумнів у його неупередженості та незалежності;
 o заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою для його відводу (ст. 75
КПК).

10 Слідчий суддя як суб'єкт кримінального провадження.

з набранням чинності нового Кримінально процесуального кодексу України (далі – КПК),

ухваленого Верховною Радою України 13 квітня 2012 року у судах загальної юрисдикції
запроваджено інститут слідчого судді, як особи, яка спеціально уповноважується на
здійснення контролю за дотриманням прав і свобод сторін кримінального провадження
під час досудового розслідування.
 Слідчі судді (суддя) обираються зборами суддів зі складу суддів цього суду за пропозицією
голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не
була підтримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно
Згідно з ч. 3 ст. 35 КПК визначення слідчого судді для конкретного судового провадження
здійснюється автоматизованою системою документообігу суду.  При цьому має
забезпечуватись додержання принципів черговості та однакової кількості проваджень для
кожного судді.
•
КПК України покладає на слідчого суддю значний об’єм функцій та обов’язків, які він має
виконувати. Функції слідчого судді, які він здійснює в ході кримінального провадження, можна
умовно поділити на кілька груп:
1. Розгляд питань, які стосуються застосування, зміни чи скасування заходів забезпечення
кримінального провадження (у тому числі й запобіжних заходів);
2. Нагляд за дотриманням законності в питаннях затримання особи та утримування її під
вартою;
3. Надання дозволів на вчинення окремих слідчих дій в ході досудового розслідування;
4. Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового
розслідування;
5. Вирішення питань щодо поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник та щодо
направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи;
6. Функції слідчого судді в межах міжнародного співробітництва під час кримінального
провадження.
Основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів
осіб, які приймають участь в кримінальному процесі, та забезпечення законності провадження
по справі на досудових стадіях. Це зумовлює специфічний характер виконуваної ним
кримінально-процесуальної функції, а саме: забезпечення законності та обґрунтованості
обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній
справі.

Висновки: • слідчий суддя фактично у кримінальному провадженні виступає гарантом

дотримання і захисту прав, свобод та інтересів підозрюваних і обвинувачених осіб. • перевага
інституту слідчого судді полягає в тому, що він не належить до системи правоохоронних
органів, які безпосередньо проводять розслідування, він є об’єктивною і незалежною,
неупередженою фігурою, яка може приймати самостійні рішення.

11 Прокурор в кримінальному провадженні, його завдання і повноваження.

Стаття 36. Прокурор
1. Прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є
самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те
законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи
зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.
2. Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового
розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням,
уповноважений:
1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом;
2) мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються
досудового розслідування;
3) доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування;
4) доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений
прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших
процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в
необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку,
визначеному цим Кодексом;
5) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій
відповідним оперативним підрозділам;
{Пункт 6 частини другої статті 36 виключено на підставі Закону  № 1697-VII від
14.10.2014}
7) скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих;
8) ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання про
відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого
слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу, або у випадку
неефективного досудового розслідування;
9) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі
щодо закриття кримінального провадження та продовження строків досудового розслідування
за наявності підстав, передбачених цим Кодексом;
10) погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про
проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших
процесуальних дій у випадках, передбачених цим Кодексом, чи самостійно подавати слідчому
судді такі клопотання;
11) повідомляти особі про підозру;
12) пред’являти цивільний позов в інтересах держави та громадян, які через фізичний стан
чи матеріальне становище, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену
дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права, у порядку, передбаченому цим
Кодексом та законом;
13) затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до
складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати
обвинувальний акт чи зазначені клопотання;
14) звертатися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових
заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від
кримінальної відповідальності;
15) підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання
державного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення у порядку,
встановленому цим Кодексом;
16) погоджувати запит органу досудового розслідування про міжнародну правову
допомогу, передання кримінального провадження або самостійно звертатися з таким
клопотанням в порядку, встановленому цим Кодексом;
17) доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення)
компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття
кримінального провадження, перевіряти повноту і законність проведення процесуальних дій, а
також повноту, всебічність та об’єктивність розслідування у перейнятому кримінальному
провадженні;
18) перевіряти перед направленням прокуророві вищого рівня документи органу
досудового розслідування про видачу особи (екстрадицію), повертати їх відповідному органу з
письмовими вказівками, якщо такі документи необґрунтовані або не відповідають вимогам
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чи
законам України;
19) доручати органам досудового розслідування проведення розшуку і затримання осіб, які
вчинили кримінальне правопорушення за межами України, виконання окремих процесуальних
дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави;
20) оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом;
21) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом.
3. Участь прокурора в суді є обов’язковою, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
4. Право на подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судового
рішення за нововиявленими або виключними обставинами мають також незалежно від їх участі
в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший
заступник та заступники, керівник обласної прокуратури, його перший заступник та
заступники.
Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники
мають право доповнити, змінити або відмовитися від апеляційної чи касаційної скарги, заяви
про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, внесених
ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами
прокуратур нижчого рівня.
У судовому провадженні з перегляду судових рішень в апеляційному чи касаційному
порядку, за нововиявленими або виключними обставинами можуть брати участь прокурори
органу прокуратури вищого рівня.
5. Генеральний прокурор (особа, яка виконує його обов’язки), керівник обласної
прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право
доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення
іншому органу досудового розслідування, у тому числі слідчому підрозділу вищого рівня в
межах одного органу, у разі неефективного досудового розслідування або за наявності
об’єктивних обставин, що унеможливлюють функціонування відповідного органу досудового
розслідування чи здійсненням ним досудового розслідування в умовах воєнного стану.
Право доручати у разі неефективного досудового розслідування або за наявності
об’єктивних обставин, що унеможливлюють функціонування відповідного органу досудового
розслідування чи здійснення ним досудового розслідування в умовах воєнного стану, іншому
органу досудового розслідування здійснення досудового розслідування кримінальних 
правопорушень, віднесених до підслідності Бюро економічної безпеки України, а також
доручати Бюро економічної безпеки України розслідування кримінальних правопорушень,
віднесених до підслідності інших органів досудового розслідування, мають Генеральний
прокурор (особа, яка виконує його обов’язки), його перший заступник, заступник.
Забороняється доручати здійснення досудового розслідування кримінального
правопорушення, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України,
іншому органу досудового розслідування, крім випадків наявності об’єктивних обставин, що
унеможливлюють функціонування Національного антикорупційного бюро України чи
здійснення ним досудового розслідування в умовах воєнного стану. Право доручати здійснення
досудового розслідування іншому органу за наявності об’єктивних обставин, що
унеможливлюють функціонування Національного антикорупційного бюро України чи
здійснення ним досудового розслідування в умовах воєнного стану, має заступник
Генерального прокурора - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або
Генеральний прокурор (особа, яка виконує його обов’язки).
Забороняється доручати здійснення досудового розслідування кримінального
правопорушення, вчиненого народним депутатом України, іншим органам досудового
розслідування, крім Національного антикорупційного бюро України та центрального апарату
Державного бюро розслідувань відповідно до їх підслідності, визначеної цим Кодексом.
6. Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник окружної прокуратури,
їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час
проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані
постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування,
передбачених статтею 219 цього Кодексу. Про скасування таких постанов повідомляється
прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення відповідного
досудового розслідування. Скасування незаконних та необґрунтованих постанов детективів
Національного антикорупційного бюро України та прокурорів Спеціалізованої антикорупційної
прокуратури може бути здійснено Генеральним прокурором або особою, яка виконує його
обов’язки, чи керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
 11 Орган досудового розслідування. Слідчий органу досудового розслідування,
його завдання і повноваження.

Стаття 38. Орган досудового розслідування

1. Органами досудового розслідування є органи, що здійснюють досудове слідство і
дізнання.
2. Досудове слідство здійснюють:
1) слідчі підрозділи:
а) органів Національної поліції;
б) органів безпеки;
г) органів Державного бюро розслідувань;
2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного
антикорупційного бюро України;
3) підрозділи детективів органів Бюро економічної безпеки України.
3. Дізнання здійснюють підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів:
а) органів Національної поліції;
б) органів безпеки;
в) органів Бюро економічної безпеки України;}
г) органів Державного бюро розслідувань;
ґ) Національного антикорупційного бюро України.
4. Досудове слідство здійснюють слідчі одноособово або слідчою групою.
5. Орган досудового розслідування зобов’язаний застосовувати всі передбачені законом
заходи для забезпечення ефективності досудового розслідування..

Стаття 40. Слідчий органу досудового розслідування

1. Слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних
дій.
2. Слідчий уповноважений:
1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом;
2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках,
встановлених цим Кодексом;
3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій
відповідним оперативним підрозділам;
5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих
(розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;
6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;
7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про
застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору
на затвердження;
 8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі
щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених статтею
284 цього Кодексу;
9) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом.
3. У випадках відмови прокурора у погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих
(розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до
керівника органу досудового розслідування, який після вивчення клопотання за необхідності
ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня, який протягом
трьох днів погоджує відповідне клопотання або відмовляє у його погодженні.
4. Слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у
письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у
порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.
5. Слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є
самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те
законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи
зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.

12 Потерпілий, його права та обов'язки. Представник потерпілого. Законний

представник потерпілого.

Стаття 55. Потерпілий
1. Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним
правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, юридична особа, якій
кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском
облігацій, який відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані
товарні ринки" діє в інтересах власників облігацій, яким кримінальним правопорушенням
завдано майнової шкоди.
2. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення
щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як
потерпілого.
Потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка
прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.
3. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням
завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву
про залучення її до провадження як потерпілого.
4. Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику
юридичної особи чи певної частини суспільства.
5. За наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про
кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана
особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у частині першій цієї статті, слідчий або прокурор
виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена
слідчому судді.
6. Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа
перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин
першої - третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім’ї такої особи.
Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї, яка подала заяву
про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими
може бути визнано кілька осіб.
Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної
заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про
залучення її до провадження як потерпілого.
7. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або
заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право
визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі
необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок.
Положення цієї частини не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише
на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення).
Стаття 56. Права потерпілого
1. Протягом кримінального провадження потерпілий має право:
1) бути повідомленим про свої права та обов’язки, передбачені цим Кодексом;
2) знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про обрання, зміну чи
скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального
провадження та закінчення досудового розслідування;
3) подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду;
4) заявляти відводи та клопотання;
5) за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки щодо себе, близьких родичів
чи членів своєї сім’ї, майна та житла;
6) давати пояснення, показання або відмовитися їх давати;
7) оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в
порядку, передбаченому цим Кодексом;
8) мати представника та в будь-який момент кримінального провадження відмовитися від
його послуг;
9) давати пояснення, показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє,
безоплатно за рахунок держави користуватися послугами перекладача в разі, якщо він не
володіє державною мовою чи мовою, якою ведеться кримінальне провадження;
10) на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку,
передбаченому законом;
11) знайомитися з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього
кримінального правопорушення, в порядку, передбаченому цим Кодексом, у тому числі після
відкриття матеріалів згідно зі статтею 290 цього Кодексу, а також знайомитися з матеріалами
кримінального провадження, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього
кримінального правопорушення, у випадку закриття цього провадження;
12) застосовувати з додержанням вимог цього Кодексу технічні засоби при проведенні
процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд вправі
заборонити потерпілому застосовувати технічні засоби при проведенні окремої процесуальної
дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення даних, які містять
таємницю, що охороняється законом чи стосується інтимних сторін життя людини, про що
виноситься (постановляється) вмотивована постанова (ухвала);
13) одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення у випадках,
передбачених цим Кодексом;
 14) користуватися іншими правами, передбаченими цим Кодексом.
2. Під час досудового розслідування потерпілий має право:
1) на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання
його потерпілим;
2) отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що
підтверджує її прийняття і реєстрацію;
3) подавати докази на підтвердження своєї заяви;
4) брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, під час проведення
яких ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дії,
що заносяться до протоколу, а також знайомитися з протоколами слідчих (розшукових) та
інших процесуальних дій, виконаних за його участі;
5) отримувати копії матеріалів, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього
кримінального правопорушення, після закінчення досудового розслідування.
3. Під час судового провадження в будь-якій інстанції потерпілий має право:
1) бути завчасно поінформованим про час і місце судового розгляду;
2) брати участь у судовому провадженні;
3) брати участь у безпосередній перевірці доказів;
4) підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання
державного обвинувачення;
5) висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання
обвинуваченому, а також висловлювати свою думку при вирішенні питання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру;
6) знайомитися з судовими рішеннями, журналом судового засідання і технічним записом
кримінального провадження в суді;
7) оскаржувати судові рішення в порядку, передбаченому цим Кодексом.
4. На всіх стадіях кримінального провадження потерпілий має право примиритися з
підозрюваним, обвинуваченим і укласти угоду про примирення. У передбачених законом
України про кримінальну відповідальність та цим Кодексом випадках примирення є підставою
для закриття кримінального провадження.
5. У разі якщо потерпілим є адміністратор за випуском облігацій, здійснення ним відмови
від обвинувачення, апеляційної скарги, касаційної скарги, укладення угоди про примирення
можливі за згодою зборів власників облігацій, отриманою відповідно до положень Закону
України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки".
Стаття 57. Обов’язки потерпілого
1. Потерпілий зобов’язаний:
1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості
своєчасного прибуття - завчасно повідомити про це, а також про причини неможливості
прибуття;
2) не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального правопорушення;
3) не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості, які стали йому відомі
у зв’язку з участю у кримінальному провадженні і які становлять охоронювану законом
таємницю.
 Стаття 58. Представник потерпілого
1. Потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка
у кримінальному провадженні має право бути захисником.
2. Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа,
уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за
довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.
3. Повноваження представника потерпілого на участь у кримінальному провадженні
підтверджуються:
1) документами, передбаченими статтею 50 цього Кодексу, - якщо представником
потерпілого є особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні;
2) копією установчих документів юридичної особи - якщо представником потерпілого є
керівник юридичної особи чи інша уповноважена законом або установчими документами особа;
3) довіреністю - якщо представником потерпілого є працівник юридичної особи, яка є
потерпілою.
4. Представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він
представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим
і не може бути доручена представнику.
Стаття 59. Законний представник потерпілого
1. Якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом
порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею
залучається її законний представник.
2. Питання участі законного представника потерпілого у кримінальному провадженні
регулюється згідно з положеннями статті 44 цього Кодексу.

12 Обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного прокурора,

слідчого захисника, представника. Відводи і самовідводи, порядок їх заявлення і
вирішення.

Стаття 75. Обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в

кримінальному провадженні
1. Слідчий суддя, суддя або присяжний не може брати участь у кримінальному
провадженні:
1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем,
близьким родичем чи членом сім’ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого,
заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;
2) якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, представник
персоналу органу пробації, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник;
{Пункт 2 частини першої статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1492-VIII від
07.09.2016}
3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах
провадження;
4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості;
 5) у випадку порушення встановленого частиною третьою статті 35 цього Кодексу порядку
визначення слідчого судді, судді для розгляду справи.( Визначення судді (запасного судді,
слідчого судді), а в разі колегіального розгляду - судді-доповідача для розгляду конкретного
провадження здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під
час реєстрації відповідних матеріалів, скарги, клопотання, заяви чи іншого процесуального
документа за принципом випадковості та в хронологічному порядку з урахуванням спеціалізації
та рівномірного навантаження для кожного судді, заборони брати участь у перевірці вироків та
ухвал для судді, який брав участь в ухваленні вироку або ухвали, про перевірку яких
порушується питання (крім перегляду за нововиявленими обставинами), перебування суддів у
відпустці, відсутності у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, а також інших
передбачених законом випадків, через які суддя не може здійснювати правосуддя або брати
участь у розгляді судових справ. Після визначення судді (запасного судді, слідчого судді) або
судді-доповідача для конкретного судового провадження не допускається внесення змін до
реєстраційних даних щодо цього провадження, а також видалення цих даних з Єдиної судової
інформаційно-телекомунікаційної системи, крім випадків, установлених законом.)
2. У складі суду, що здійснює судове провадження, не можуть бути особи, які є родичами
між собою.
Стаття 77. Підстави для відводу прокурора, слідчого, дізнавача
{Назва статті 77 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2617-VIII від 22.11.2018}
1. Прокурор, слідчий, дізнавач не має права брати участь у кримінальному провадженні:
1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем,
членом сім’ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або
цивільного відповідача;
2) якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або
представник, свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач;
3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах
кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви
в його неупередженості.
2. Попередня участь прокурора у цьому ж кримінальному провадженні в суді першої,
апеляційної і касаційної інстанцій, як прокурора не є підставою для його відводу}
Стаття 78. Підстави для відводу захисника, представника
1. Захисником, представником не має права бути особа, яка брала участь у цьому ж
кримінальному провадженні як слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий,
потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, представник
персоналу органу пробації, перекладач.
2. Особа не має права брати участь у цьому ж кримінальному провадженні як захисник або
представник також у випадках:
1) якщо вона у цьому провадженні надає або раніше надавала правову допомогу особі,
інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової
допомоги;
2) зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (зупинення дії
свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або його анулювання) в порядку,
передбаченому законом;
3) якщо вона є близьким родичем або членом сім’ї слідчого, прокурора, потерпілого або
будь-кого із складу суду.
Стаття 80. Заява про відвід
 1. За наявності підстав, передбачених статтями 75-79 цього Кодексу, слідчий суддя, суддя,
присяжний, прокурор, слідчий, дізнавач, захисник, представник, експерт, представник
персоналу органу пробації, спеціаліст, перекладач, секретар судового засідання зобов’язані
заявити самовідвід.
2. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у
кримінальному провадженні.
3. Заяви про відвід можуть бути заявлені як під час досудового розслідування, так і під час
судового провадження.
4. Заяви про відвід під час досудового розслідування подаються одразу після встановлення
підстав для такого відводу. Заяви про відвід під час судового провадження подаються до
початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду
допускається лише у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового
розгляду.
5. Відвід повинен бути вмотивованим.
Стаття 81. Порядок вирішення питання про відвід
1. У разі заявлення відводу слідчому судді або судді, який здійснює судове провадження
одноособово, його розглядає інший суддя цього ж суду, визначений у порядку,
встановленому частиною третьою статті 35 цього Кодексу. У разі заявлення відводу одному,
кільком або всім суддям, які здійснюють судове провадження колегіально, його розглядає цей
же склад суду.
2. Усі інші відводи під час досудового розслідування розглядає слідчий суддя, а під час
судового провадження - суд, який його здійснює.
3. При розгляді відводу має бути вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає
дати пояснення, а також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Питання
про відвід вирішується в нарадчій кімнаті вмотивованою ухвалою слідчого судді, судді (суду).
Заява про відвід, що розглядається судом колегіально, вирішується простою більшістю голосів.
4. Якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на відвід з метою
затягування кримінального провадження, суд, який здійснює провадження, має право залишити
таку заяву без розгляду.

13 Кримінальний процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого

(підсудного), виправданого, засудженого.

таття 42. Підозрюваний, обвинувачений

1. Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу,
повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального
правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не
вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для
вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.
2. Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в
порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу.
3. Підозрюваний, обвинувачений має право:
1) знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють,
обвинувачують;
 2) бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені цим Кодексом, а також
отримати їх роз’яснення;
3) на першу вимогу мати захисника і зустріч із ним незалежно від часу в робочі, вихідні,
святкові, неробочі дні до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують
конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - зустрічі без обмеження в часі та
кількості у робочі, вихідні, святкові, неробочі дні; на участь захисника у проведенні допиту та
інших процесуальних діях; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального
провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках,
передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової
допомоги, в тому числі у зв’язку з відсутністю коштів для оплати такої допомоги;
4) не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який
момент відмовитися відповідати на запитання;
5) давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент
відмовитися їх давати;
6) вимагати перевірки обґрунтованості затримання;
7) у разі затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою -
на негайне повідомлення членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про затримання і місце
свого перебування згідно з положеннями статті 213 цього Кодексу;
8) збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази;
9) брати участь у проведенні процесуальних дій;
10) під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та
заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу;
11) застосовувати з додержанням вимог цього Кодексу технічні засоби при проведенні
процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають право
заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на
певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять
таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимного життя особи, про що виноситься
(постановляється) вмотивована постанова (ухвала);
12) заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки
щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна, житла тощо;
13) заявляти відводи;
14) ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку,
передбаченому статтею 221 цього Кодексу, та вимагати відкриття матеріалів згідно зі статтею
290 цього Кодексу;
15) одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення;
16) оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді в
порядку, передбаченому цим Кодексом;
17) вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,
прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо
підозра, обвинувачення не підтвердилися;
18) користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або
іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача за
рахунок держави.
4. Обвинувачений також має право:
 1) брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати
їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й
свідків обвинувачення;
2) збирати і подавати суду докази;
3) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників
судового провадження;
4) виступати в судових дебатах;
5) ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним записом судового
процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені працівники суду, і подавати щодо них свої
зауваження;
6) оскаржувати в установленому цим Кодексом порядку судові рішення та ініціювати їх
перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні скарги, заяви про їх перегляд,
подавати на них заперечення;
7) отримувати роз’яснення щодо порядку підготовки та використання досудової доповіді,
відмовлятися від участі у підготовці досудової доповіді;
8) брати участь у підготовці досудової доповіді, надавати представнику персоналу органу
пробації інформацію, необхідну для підготовки такої доповіді, ознайомлюватися з текстом
досудової доповіді, подавати свої зауваження та уточнення.
5. Підозрюваний, обвинувачений мають також інші процесуальні права, передбачені цим
Кодексом.
6. Підозрюваний, обвинувачений, який є іноземцем і тримається під вартою, має право на
зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому
зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення.
7. Підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний:
1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості
прибути за викликом у призначений строк - заздалегідь повідомити про це зазначених осіб;
2) виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування заходів
забезпечення кримінального провадження;
3) підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді,
суду;
4) надавати достовірну інформацію представнику персоналу органу пробації, необхідну для
підготовки досудової доповіді.
{Частину сьому статті 42 доповнено пунктом 4 згідно із Законом № 1492-VIII від 07.09.2016}
8. Підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його процесуальні права та
обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення.
Стаття 43. Виправданий, засуджений
1. Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок
суду щодо якого набрав законної сили.
2. Засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду
щодо якого набрав законної сили.
3. Виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього
Кодексу, в обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження.
 Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому
законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з
ним залучається його законний представник.
Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а в разі їх
відсутності - опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а
також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи
піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний.
Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий
суддя, суд постановляє ухвалу, копія якої вручається законному представнику.
У разі якщо дії чи інтереси законного представника суперечать інтересам особи, яку він
представляє, за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду такий законний
представник замінюється іншим з числа вищевказаних осіб. Законний представник
користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім
процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним,
обвинуваченим і не може бути доручена представнику.

14 Захисник як учасник кримінального провадження. Особи, які можуть бути

захисниками. Обов'язкова участь захисника.

Стаття 45. Захисник
1. Захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого,
засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових
заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а
також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі
(екстрадицію).
2. Захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру
адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості
про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.
КПК обмежує коло осіб, які можуть бути захисниками, адвокатами, тобто особами, які
мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і виконують функцію захисту
на професійній основі. До того ж, це має бути адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного
реєстру адвокатів України. Такий підхід відповідає положенню Конституції України про те, що
для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при
вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ч. 2 ст. 59 Конституції
України).
Адвокат іноземної держави також може здійснювати адвокатську діяльність в Україні,
зокрема, і такі її види, як захист і представництво в кримінальному провадженні, з урахуванням
особливостей, визначених Законом України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" від 5
липня 2012
Стаття 51. Договір із захисником
1. Договір із захисником має право укласти особа, передбачена в частині першій статті
45 цього Кодексу, а також інші особи, які діють в її інтересах, за її клопотанням або за її
наступною згодою.
Стаття 52. Обов’язкова участь захисника
1. Участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких
злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу
підозрюваного.
 2. В інших випадках обов’язкова участь захисника забезпечується у кримінальному
провадженні:
1) щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального
правопорушення у віці до 18 років, - з моменту встановлення факту неповноліття або
виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;
2) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного
характеру, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у
тому, що особа є повнолітньою;
3) щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні
повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення цих вад;
4) щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, - з
моменту встановлення цього факту;
5) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного
характеру або вирішується питання про їх застосування, - з моменту встановлення факту
наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо
її осудності;
6) щодо реабілітації померлої особи - з моменту виникнення права на реабілітацію
померлої особи;
8) щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування або
спеціальне судове провадження, - з моменту прийняття відповідного процесуального рішення;
9) у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про
визнання
винуватості - з моменту ініціювання укладення такої угоди.

15 Предмет доказування у кримінальному провадженні. Структура предмету

доказування.

Коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, є предметом

кримінального процесуального доказування.
Предмет доказування складають кримінально-правовий, цивільно-правовий та кримінальний
процесуальний елементи.
Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворюють обставини, встановлення
яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як кримінального
правопорушення і призначити справедливе покарання. До них належать обставини, що
становлять склад кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого та
обтяжують чи пом'якшують його відповідальність.
Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами, пов'язаними із
заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна обвинуваченого.
Кримінальний процесуальний елемент - це ті обставини, доказування яких є необхідним для
вирішення поточних питань кримінального провадження. Ними є обставини, які визначаються в
законі як підстави прийняття кримінальних процесуальних рішень як за результатами певного
обсягу діяльності у кримінальному провадженні (підстави до застосування запобіжного заходу
чи до закриття провадження), так і для провадження процесуальних дій (підстави до
провадження обшуку).
Предметом доказування можуть бути і самі докази, коли йдеться про вирішення питання щодо
їх допустимості, належності, достовірності, достатності. 
Не підлягають встановленню у кримінальному процесі загальновідомі факти та ті, що
встановлені раніше судовим рішенням, що набрало чинності (преюдиційні факти).

Предметом доказування у кримінальному провадженні є певні факти. "Підведення" цих фактів

під відповідні статті закону покладається на сторону обвинувачення. Сторона захисту також
може бути причетною до встановлення обставин предмету доказування, але предмет
доказування сторони захисту не збігається із предметом доказування сторони обвинувачення.
Захист може або сприяти встановленню предмету доказування, на осягнення якого спрямована
діяльність обвинувачення (наприклад, у разі дійового каяття обвинуваченого), або визначити
власний предмет доказування. У будь-якому разі зміст предмету доказування, який опановує
захист, обумовлюється предметом доказування сторони обвинувачення.

16 Локальний предмет доказування, його значення для прийняття проміжних

процесуальних рішень.

. Доказування у кримінальному провадженні пов’язане не лише зі збиранням, перевіркою та

оцінкою доказів для встановлення фактичних обставин кримінального провадження в аспекті
досягнення кінцевої мети доказування (встановлення обставин, перелічених у ч. 1 ст. 91 КПК
України), а й із встановленням достатності даних для прийняття проміжних
кримінальнопроцесуальних рішень, у тому числі рішень слідчого судді щодо застосування
заходів забезпечення кримінального провадження. Для визначення кола обставин, які мають
бути встановлені при застосуванні слідчим суддею заходів забезпечення кримінального
провадження, слід використовувати категорію «локальний предмет доказування» [1], який
становить сукупність обставин, які підлягають доказуванню при прийнятті окремих
процесуальних рішень на всіх стадіях кримінального судочин - ства, але не пов'язаних із
вирішенням справи по суті (зокрема, при: застосуванні запобіжних заходів; зупиненні
досудового слідства; вирішенні відводів; усуненні захисника від участі в справі; здійсненні
судом контрольних повноважень; вирішенні питань, що виникають у стадії виконання вироку,
постанови й ухвали[2, 404-405].
Для формулювання загальної моделі локального предмета доказування при застосуванні
заходів забезпечення кримінального провадження визначальними є положення ч. З ст. 132 КПК
України. Відповідно, спільним для усіх заходів забезпечення кримінального провадження є
локальний предмет доказування (який можна іменувати загальним), який включає у себе такі
обставини: обгрунтованість підозри щодо вчинення кримінального правопорушення такого
ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення
кримінального провадження; виправданість ступеня втручання у права і свободи особи
потребами досудового розслідування; можливість виконання завдання, для виконання якого
слідчий, прокурор звертається із клопотанням.
До локального предмета доказування відносяться й умови застосування заходів забезпечення
кримінального провадження. Однак локальний предмет доказування, окрім елементів, що є
спільними для застосування будь-яких заходів забезпечення кримінального провадження, має
також додаткові елементи залежно від специфіки заходу забезпечення кримінального
провадження
Крім того, до локального предмета доказування слід віднести обставини, які враховуються при
застосуванні запобіжних заходів (або мотиви їх застосування); перелік цих обставин
передбачено ст. 178 КПК України, однак він не є вичерпним.

17 Поняття доказів в кримінальному процесі.

Стаття 84. Докази
 1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим
Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють
наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального
провадження та підлягають доказуванню.
Законодавець не випадково визначає докази як фактичні дані, а не факти. Адже при
розслідування та судовому розгляді будь-якого кримінального правопорушення суб’єкти
доказування пізнають обставини, що мали місце у минулому. Тому у більшості випадків вони
стикаються не з самими фактам, аз відомостями про них, які збереглися у пам’яті людей, або
залишили сліди на предметах матеріального світу.

А тому, під «фактичними даними», про які йдеться у ч.1 ст.84 КПК, розуміється одержання
з указаних у законі джерел відомостей про факти, обставини кримінального провадження.
Факти - це події, явища дійсності.

При доказуванні слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають справу з відомостями про ці
події, явища, що зафіксовані у показаннях, документах та інших джерелах доказів.

Процесуальними джерелами доказів, відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України, є:

- показання;

- речові докази;

- документи;

- висновки експертів за допомогою яких встановлюються фактичні дані.

У цих процесуальних джерелах містяться відомості про факти, вони є їх носіями. Тільки ті
відомості, які є у зазначених джерелах, допускається використовувати в кримінальному
провадженні як докази. Окрім цього, вказаний перелік процесуальних джерел доказів є
вичерпним і поширювальному тлумаченню не підлягає.

 Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК докази повинні бути отримані у передбаченому КПК
порядку. Це означає, що доказами можуть бути лише ті фактичні дані, які отримані в результаті
проведення слідчих (розшукових), негласних (розшукових) дій, які передбачені Кодексом, і в
тому порядку, як це передбачено відповідною процесуальною дією.
Отже, під доказами в кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх
процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отримання і їх характеру
законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки
показання, речові докази, документи, висновки експертів, незалежно від того, чи вони отримані
в результаті гласних чи негласних слідчих (розшукових) дій. Не можуть розглядатися як докази
(в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі
доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного
досвіду.

20 Властивості доказів.

Юридичні властивості, якими повинні володіти фактичні дані, що містяться в певному джерелі,
щоб стати доказом:
Належність - визначає наявність зв'язку між його змістом (фактичними даними) і обставинами,
які підлягають доказуванню в справі, що розслідується чи розглядається. Критерієм належності
доказів є предмет доказування.
Допустимість - вказує на відповідність відомостей вимогам кримінального процесуального
закону: по суб'єкту отримання; по джерелу отримання; по способу отримання; по процесуальній
формі, а також на відповідність нормам істинності та моральності.
Достовірність - характеризує відповідність отриманих відомостей обставинам вчиненого
злочину та іншим обставинам, які підлягають встановленню у кримінальній справі. Тобто
означає, що докази правильно, адекватно відображають дійсність.
+Достатність - визначає необхідний і достатній обсяг відомостей для висновку про
встановлення предмета доказування. Слід врахувати, що в реальній практиці доказування
вимога достатності використовується не лише для всієї сукупності доказів, зібраних у справі,
але й до окремих груп доказів, і навіть до якого-небудь одного доказу - для оцінки наявності чи
відсутності підстав прийняття якогось процесуального рішення, проведення слідчої чи
процесуальної дії.
І далі в питання нижче розкривається сутність кожного!!!!

21 Поняття належності доказів.

Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність
обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших
обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи
недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
2. Коментована стаття закріплює одну з властивостей доказів – належність, яка означає,
що за допомогою доказів можна з’ясувати факти та обставини, котрі мають відношення
до справи, і таким чином сприяють правильному вирішенню справи, прийняттю
правильних процесуальних рішень. Вирішення питання про належність доказів
потребує з’ясування двох елементів: 1) чи має відношення факт, для встановлення якого
використовується доказ для даного кримінального провадження; 2) чи в змозі доказ
своїм змістом такі факти встановлювати
3. Належними визнаються докази незалежно від того, підтверджують вони певні
обставини, чи спростовують. Належними визнаються і докази, за допомогою яких були
перевірені версії, визнані пізніше такими, що не підтвердились
. 4. Питання про належність доказів на досудовому провадженні з’ясовують слідчий та
прокурор, які ухвалюють рішення. Вирішуючи питання про те, які саме докази необхідно
надати суду для обґрунтування обвинувального акту, а перед тим – відкрити протилежній
стороні, прокурор оцінює і належність доказів (разом з оцінкою їх допустимості та достатності,
як це передбачено ст. 94 КПК). Сторона захисту, яка, як передбачено ст. 93 КПК, має право
самостійно збирати докази 1 , теж вирішує питання про їх належність перед тим, як відкрити
матеріали стороні обвинувачення відповідно до ст. 290 КПКї
Прокурор, вирішуючи питання про належність доказів, повинен виходити з того, що
відповідно до ч. 2 ст. 9 КПК сторона обвинувачення зобов’язана дослідити обставини
кримінального провадження всебічно, повно і неупереджено, виявити як ті обставини, що
викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обставини, що пом’якшують, а також
обставини, що обтяжують його покарання. Таким чином прокурор повинен визнати належними
докази, на підставі яких можна з’ясувати всі зазначені обставини
. Сторона захисту не визначена як суб’єкт оцінки доказів у ст. 94 КПК, на неї не покладається
обов’язок оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному,
повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Сторона
захисту вирішує питання про доцільність використання тих доказів (так би мовити, про їх
належність), які свідчать на користь підозрюваного, обвинуваченого. Остаточно питання про
належність доказів, наданих сторонами, а також одержаних судом (зокрема, висновку експерту,
який був наданий на підставі ухвали суду, відповідно до ч. 2 ст. 332 КПК), наданих слідчим,
який виконав судове доручення (ч. 3 ст. 333 КПК) тощо, вирішує суд в нарадчій кімнаті, де він
оцінює докази з точки зору належності, допустимості, достовірності, а також достатності
сукупності доказів для встановлення фактичних обставин

22 Допустимість доказів, критерії допустимості.

Стаття 86. Допустимість доказів 1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у
порядку, встановленому цим Кодексом. 2. Недопустимий доказ не може бути використаний при
прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового
рішення
Допустимість – це властивість доказу, що характеризує його з погляду законності джерела
фактичних даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм закріплення
фактичних даних, що містяться в такому джерелі, у порядку, передбаченому кримінально -
процесуальним законом, тобто уповноваженими на це особою або органом у результаті
проведення ними слідчої дії при суворому дотриманні кримінально-процесуального закону, що
визначає форми даної слідчої дії.
До правил (що визначають допустимість доказів) відносяться: про належного суб'єкта – доказ
повинен бути отриманий належним суб'єктом; про належне джерело – доказ повинен бути
отриманий із належного джерела; про належну процедуру – доказ повинен бути отриманий з
додержанням належної правової процедури; доказ не повинен бути отриманий на підставі
неприпустимого доказу; доказ повинен містити дані, походження яких відомо і які можуть бути
перевірені; доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна перевищувати небезпека
несправедливого упередження.
Критеріями допустимості доказів є: належне процесуальне джерело (ч. 2 ст. 84 КПК
України містить вичерпний перелік процесуальних джерел доказів, який розширеному
тлумаченню не підлягає); належний суб`єкт збирання доказів (докази можуть бути зібрані
тільки тими суб`єктами, які згідно з нормами КПК України мають на це право); належна
процесуальна форма (встановлений КПК України порядок здійснення кримінального
провадження в цілому і проведення окремих процесуальних дій
Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та
свобод людини
1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод
людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті
завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Питання про визнання доказів недопустимими вирішується судом під час їх оцінки в
нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК України) у кожному
конкретному випадку залежно від характеру і наслідків порушень критеріїв допустимості. При
цьому оцінка доказів передбачає їх відповідний аналіз у всій сукупності та взаємозв`язку (ст. 94
КПК України).

23 Поняття процесу доказування, елементи процесу доказування.

В ч. 2 ст. 91 КПК України на законодавчому рівні визначено, що доказування у кримінальному
провадженні - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність, що полягає у
збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення
для кримінального провадження
Доказування здійснюється визначеними кримінальним процесуальним законом суб’єктами
доказування. Доказування - це така діяльність, яка відбувається лише у встановленій
кримінальним процесуальним законом формі. Тобто, докази можуть бути зібрані та перевірені
тільки тими способами, які передбачені КПК і гарантують отримання достовірної інформації.
Коли ж буде встановлено, що докази були одержані, закріплені і перевірені без додержання
форми слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, то це є підставою для визнання їх
недопустимими доказами. 
елементами процесу доказування є збирання, перевірка та оцінка доказів.
Стаття 93. Збирання доказів
1. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим,
представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку,
передбаченому цим Кодексом.
{Частина перша статті 93 із змінами, внесеними згідно із Законом № 314-VII від 23.05.2013}
2. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих
(розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів,
висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим
Кодексом.
3. Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій,
службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів,
висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних
слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій,
які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.
Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої
здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом
подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку,
передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в
задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих
(розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.
\\
4. Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення
міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
Стаття 94. Оцінка доказів
1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке
ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин
кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору
належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору
достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Наступним елементом доказування є перевірка, яка передує їх оцінці. Так, перевірка
доказів  - це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду з ретельного, всебічного й
об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання
для правильного встановлення обставин кримінального провадження.
Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні процесуальні джерела; як кожний доказ
окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють слідчий, прокурор,
слідчий суддя, суд, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники
кримінального провадження лише беруть участь у перевірці доказів.
Усі зібрані в кримінальному провадженні докази підлягають всебічній і об’єктивній
перевірці слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом.

24 Поняття джерел доказів.

Процесуальними джерелами доказів є визначені кримінальним процесуальним законодавством

носії доказової інформації, тобто фактичних даних, які дають змогу встановити наявність або
відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та
підлягають доказуванню.
У ч. 2 ст. 84 КПК чітко визначено вичерпний перелік процесуальних джерел доказів, з огляду
на який, розрізняємо їх чотири види: − показання; − речові докази; − документи; − висновки
експертів.
Стаття 95. Показання
1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту
підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у
кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Стаття 98. Речові докази
1. Речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального
правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути
використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального
провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші,
цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною
особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
{Частина перша статті 98 із змінами, внесеними згідно із Законом № 314-VII від 23.05.2013}
2. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині
першій цієї статті.
Стаття 99. Документи
1. Документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний
об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо
відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час
кримінального провадження.
Стаття 101. Висновок експерта
1. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені
за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою,
яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення
експертизи.
 25 Поняття, види заходів забезпечення кримінального провадження.

Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України визначає процесуальний порядок

обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження.
заходи забезпечення кримінального провадження (заходи кримінально-процесуального
примусу) − це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби
державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами
(посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом
порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, з метою
досягнення дієвості кримінального провадження (для запобігання та припинення
неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів тощо).
Відповідно до ч.2 ст. 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. ст. 133−143 КПК);
2) накладення грошового стягнення (ст. ст. 144−147 КПК);
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. ст. 148−153 КПК);
4) відсторонення від посади (ст. ст. 154−158 КПК);
5) тимчасовий доступ до речей і документів (ст. ст. 159−166 КПК);
6) тимчасове вилучення майна (ст. ст. 167−169 КПК);
7) арешт майна (ст. ст. 170−175 КПК);
8) затримання особи (ст. ст. 188− 192 КПК, ст. ст. 207−213);
9) запобіжні заходи (глава 17 ст.ст.176-213 КПК).

Стаття 133. Виклик слідчим, прокурором

1. Слідчий, прокурор під час досудового розслідування має право викликати
підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження у
встановлених цим Кодексом випадках для допиту чи участі в іншій процесуальній дії.
2. Слідчий, прокурор під час досудового розслідування мають право викликати особу, якщо
є достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які мають значення для
кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов'язковою.
Стаття 134. Судовий виклик
1. Слідчий суддя під час досудового розслідування чи суд під час судового провадження
має право за власною ініціативою або за клопотанням слідчого, прокурора, підозрюваного,
обвинуваченого, його захисника, потерпілого, його представника здійснити судовий виклик
певної особи, якщо слідчий суддя чи суд встановить наявність достатніх підстав вважати, що
така особа може дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або її
участь у процесуальній дії є обов'язковою.
Стаття 140. Привід
1. Привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою,
яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.
. Привід може бути застосований до підозрюваного, обвинуваченого або свідка. Привід свідка
не може бути застосований до неповнолітньої особи, вагітної жінки, осіб з інвалідністю першої
або другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей з
інвалідністю, а також осіб, які згідно із цим Кодексом не можуть бути допитані як свідки.
Привід співробітника кадрового складу розвідувального органу України під час виконання ним
своїх службових обов’язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього
органу.
Стаття 144. Загальні положення накладення грошового стягнення
1. Грошове стягнення може бути накладено на учасників кримінального провадження у
випадках та розмірах, передбачених цим Кодексом, за невиконання процесуальних
обов’язків.

Стаття 148. Загальні положення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним

правом та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним
правом
1. У разі наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального
правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання протиправній
поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню, забезпечення
відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно тимчасово
обмежити підозрюваного у користуванні спеціальним правом, слідчий, прокурор, інша
уповноважена службова особа мають право тимчасово вилучити документи, які посвідчують
користування спеціальним правом, у законно затриманої ними особи в порядку,
передбаченому статтею 208 цього Кодексу.
Стаття 154. Загальні положення відсторонення від посади
1. Відсторонення від посади може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або
обвинувачується у вчиненні злочину.
2. Відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час
досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох
місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено відповідно до вимог статті
158 цього Кодексу.
3. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України,
вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому
законодавством. Відсторонення від посади Директора Національного антикорупційного бюро
України здійснюється слідчим суддею на підставі вмотивованого клопотання Генерального
прокурора в порядку, встановленому законом.

Стаття 159. Загальні положення тимчасового доступу до речей і документів

1. Тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального
провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості
ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку).
Тимчасовий доступ до електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх
частин, мобільних терміналів систем зв’язку здійснюється шляхом зняття копії інформації, що
міститься в таких електронних інформаційних системах, комп’ютерних системах або їх
частинах, мобільних терміналах систем зв’язку, без їх вилучення.
Стаття 167. Підстави тимчасового вилучення майна
1. Тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у
володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти,
користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або
його повернення, або його спеціальну конфіскацію в порядку, встановленому законом.
Стаття 170. Накладення арешту на майно
 1. Арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку,
позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або
користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що
воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у
підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для
забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди,
можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом
порядку.
Стаття 176. Загальні положення про запобіжні заходи
1. Запобіжними заходами є:
1) особисте зобов’язання;
2) особиста порука;
3) застава;
4) домашній арешт;
5) тримання під вартою.
2. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в
порядку, визначеному цим Кодексом

27 Поняття, цілі і значення запобіжних заходів. Система та види запобіжних заходів.

истема запобіжних заходів, підстави та порядок їх застосування регулюються главою 18 розділу

II КПК.

Запобіжні заходи - це сукупність превентивних заходів забезпечення кримінального

провадження, які спрямовані на забезпечення належної поведінки підозрюваного,
обвинуваченого, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

За своєю юридичною природою запобіжні заходи застосовуються тоді, коли особа ще не

визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, тобто згідно із презумпцією
невинуватості вона є невинуватою. Тому застосування запобіжних заходів ні в якому разі не
повинно розцінюватися як покарання, а є лише певними обмеженнями особи, яка підозрюється
чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.

Система запобіжних заходів визначена в ч. 1 ст. 176 КПК, а саме:

 1) особисте зобов'язання (ст. 179 КПК);

 2) особиста порука (ст. 180 КПК);
 3) застава (ст. 182 КПК);
 4) домашній арешт (ст. 181 КПК);
 5) тримання під вартою (ст. 183 КПК).
 Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в
порядку, визначеному цим Кодексом
  Слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий,
прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування
запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких
запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти
доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м’яким
 запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під
вартою.
 4. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування - слідчим суддею
за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а
під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.

При обранні того чи іншого запобіжного заходу має враховуватися одночасно його мета (ч. 1
ст. 177 КПК), підстави (ч. 2 ст. 177 КПК) та інші визначені законом обставини (ст. 178 КПК).

Стаття 177. Мета і підстави застосування запобіжних заходів

1. Метою (ціллю) застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання
підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також
запобігання спробам:
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне
значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого,
експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне
правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
2. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у
вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні
підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може
здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права
ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим
Кодексом.

Таким чином, ціллю застосування запобіжних заходів є забезпечення належної процесуальної

поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Неприпустимо застосовувати запобіжні заходи з
будь-якою іншою метою, зокрема, для покарання особи за вчинене кримінальне
правопорушення або з метою добитися показань причетності до кримінального
правопорушення.

Стаття 179. Особисте зобов’язання

1. Особисте зобов’язання полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого
зобов’язання виконувати покладені на нього слідчим суддею, судом обов’язки,
передбачені статтею 194 цього Кодексу.
2. Підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на
нього обов’язки та роз’яснюється, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований
більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі
від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового
мінімуму для працездатних осіб.
1. Особиста порука полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими,
що заслуговують на довіру, письмового зобов’язання про те, що вони поручаються за
виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків відповідно
до статті 194 цього Кодексу і зобов’язуються за необхідності доставити його до органу
досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.
Стаття 181. Домашній арешт
1. Домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло
цілодобово або у певний період доби.
Стаття 182. Застава
1. Застава полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок,
визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення
виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, під умовою
звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов’язків. Можливість
застосування застави щодо особи, стосовно якої застосовано запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою, може бути визначена в ухвалі слідчого судді, суду у випадках,
передбачених частинами третьою або четвертою статті 183 цього Кодексу.
Стаття 183. Тримання під вартою
1. Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно
у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти
ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною
п’ятою статті 176 цього Кодексу

28 Підстави застосування запобіжних заходів і обставини, що враховуються при

обранні запобіжних заходів.

Стаття 177. Мета і підстави застосування запобіжних заходів

1. Метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним,
обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне
значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого,
експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне
правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
2. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у
вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні
підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може
здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права
ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим
Кодексом.

Стаття 178. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу

 1. При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків,
зазначених у статті 177 цього Кодексу, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами
кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у
тому числі:
1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального
правопорушення;
2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного,
обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він
підозрюється, обвинувачується;
3) вік та стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого;
4) міцність соціальних зв’язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного
проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;
5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;
6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого;
7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;
8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;
9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо
вони застосовувалися до нього раніше;
10) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального
правопорушення;
11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або
розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення
підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими
обґрунтовуються відповідні обставини;
12) ризик продовження чи повторення протиправної поведінки, зокрема ризик летальності,
що його створює підозрюваний, обвинувачений, у тому числі у зв’язку з його доступом до зброї

29 Підстави, умови та порядок провадження слідчих (розшукових) дій.

\ст 223
1. Слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або
перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
2. Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що
вказують на можливість досягнення її мети.
3. Слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час
проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені
або порушені. Перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь,
роз’яснюються їх права і обов’язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність,
встановлена законом.
4. Проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з 22 години до 6 години) не
допускається, за винятком невідкладних випадків, коли затримка в їх проведенні може
призвести до втрати слідів кримінального   правопорушення чи втечі підозрюваного, а також
крім здійснення кримінального провадження у порядку, встановленому статтею 615 цього
Кодексу.
{Частина четверта статті 223 в редакції Закону № 2201-IX від 14.04.2022}
5. У разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть
вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий,
прокурор зобов’язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити
складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у
випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів
медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної
відповідальності.
6. Слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого,
представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проводиться за участю
особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через
специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа письмово відмовилася від
участі в ній.
{Абзац перший частини шостої статті 223 із змінами, внесеними згідно із Законом № 314-VII
від 23.05.2013}
Під час проведення такої слідчої (розшукової) дії присутні особи, що її ініціювали, мають
право ставити питання, висловлювати свої пропозиції, зауваження та заперечення щодо
порядку проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, які заносяться до протоколу.
7. Слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб
(понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі
пов’язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками є випадки
застосування безперервного відеозапису ходу проведення відповідної слідчої (розшукової) дії.
Поняті можуть бути запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор
вважатиме це за доцільне.
Обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюються з
обов’язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів
фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії, крім особливостей, встановлених статтею
615 цього Кодексу.
{Абзац другий частини сьомої статті 223 в редакції Закону № 2201-IX від 14.04.2022}
Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і
потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах
кримінального провадження.
Зазначені особи можуть бути допитані під час судового розгляду як свідки проведення
відповідної слідчої (розшукової) дії.
8. Слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового
розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених частиною
третьою статті 333 цього Кодексу. Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові)
дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази -
недопустимими.

Види : допит, пред’явлення особи до впізнання, пред’явленя трупа для впізнання проникнення
до житла, обшук , огляд, огляд трупа, освідування, слідчий експеримент експертиза

30 Поняття та система негласних слідчих (розшукових) дій.

 Негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт
та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених
цим Кодексом.
2. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне
правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні
слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260,  261, 262, 263, 264 (в частині дій, що
проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1,  270, 271, 272, 274 цього
Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо
тяжких злочинів.
3. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий,
прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - слідчий суддя за клопотанням
прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором. Слідчий зобов’язаний
повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих
(розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або
припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
4. Виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої
(розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину.
6. Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове
розслідування кримінального правопорушення, або за його дорученням - уповноважені
оперативні підрозділи Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного
бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки
України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-
виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України. За рішенням
слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися
також інші особи

Систему негласних слідчих (розшукових) дій складають:

 - аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України);

 - накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК України);
 - огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК України);
 - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України);
 - зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК України);
 - обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267
КПК України);
 - установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК України);
 - спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України);
 - аудіо-, відео-контроль місця (ст. 270 КПК України);
 - контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК України);
 - виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи
чи злочинної організації (ст. 272 КПК України);
 - негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК
України).

ТУТ КОРОТКО ПРО ВСІ

Аудіо-, відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться

без її відома на підставі ухвали слідчого судді, якщо є достатні підстави вважати, що розмови
цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю або місцем перебування тощо,
можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування.
Арешт на кореспонденцію накладається, якщо під час досудового розслідування є достатні
підстави вважати, що поштово-телеграфна кореспонденція певної особи іншим особам або
інших осіб їй може містити відомості про обставини, які мають значення для досудового
розслідування, або речі і документи, що мають істотне значення для досудового розслідування.

Огляд затриманої кореспонденції проводиться в установі зв’язку, якій доручено здійснювати

контроль і затримувати цю кореспонденцію, за участю представника цієї установи, а за
необхідності - за участю спеціаліста. У присутності зазначених осіб слідчий вирішує питання
про відкриття і оглядає затриману кореспонденцію.
2. При виявленні в кореспонденції речей (у тому числі речовин), документів, що мають
значення для певного досудового розслідування, слідчий у межах, визначених ухвалою
слідчого судді, здійснює виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій чи
отриманням зразків з відповідних відправлень. Зняття копій чи отримання зразків здійснюється
з метою збереження конфіденційності накладення арешту на кореспонденцію. У разі
необхідності особою, яка проводить огляд поштово-телеграфної кореспонденції, може бути
прийняте рішення про нанесення на виявлені речі і документи спеціальних позначок,
обладнання їх технічними засобами контролю, заміну речей і речовин, що становлять загрозу
для оточуючих чи заборонені у вільному обігу, на їх безпечні аналоги.
- зняття інформації з електронних комунікаційних мереж (комплекс технічних засобів
електронних комунікацій та споруд, призначених для надання електронних комунікаційних
послуг) є різновидом втручання у приватне спілкування, що проводиться без відома осіб, які
використовують засоби електронних комунікацій (телекомунікацій) для передавання
інформації, на підставі ухвали слідчого судді, якщо під час його проведення можливо
встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження
-  Пошук, виявлення і фіксація відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі
або їх частин, доступ до електронної інформаційної системи або її частини, а також отримання
таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача може здійснюватися на
підставі ухвали слідчого судді, якщо є відомості про наявність інформації в електронній
інформаційній системі або її частині, що має значення для певного досудового розслідування.
§ 3. Інші види негласних слідчих (розшукових) дій
-  Слідчий має право обстежити публічно недоступні місця, житло чи інше володіння
особи шляхом таємного проникнення в них, у тому числі з використанням технічних
засобів, з метою:
1) виявлення і фіксації слідів вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, речей і
документів, що мають значення для їх досудового розслідування;
2) виготовлення копій чи зразків зазначених речей і документів;
3) виявлення та вилучення зразків для дослідження під час досудового розслідування тяжкого
або особливо тяжкого злочину;
4) виявлення осіб, які розшукуються;
5) встановлення технічних засобів аудіо-, відеоконтролю особи
- Установлення місцезнаходження радіообладнання (радіоелектронного засобу) є
негласною слідчою (розшуковою) дією, що полягає у застосуванні технічних засобів для
отримання від мережевої інфраструктури або мобільного кінцевого (термінального)
обладнання відомостей про місцезнаходження мобільного кінцевого (термінального)
обладнання (точки його підключення до мережі), а в мережі фіксованого зв’язку - даних
про фізичну адресу кінцевого пункту мережі, без розкриття змісту повідомлень, що
передаються, якщо в результаті проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії
можливо встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження
 - - Для пошуку, фіксації і перевірки під час досудового розслідування тяжкого або
особливо тяжкого злочину відомостей про особу та її поведінку або тих, з ким ця особа
контактує, або певної речі чи місця у публічно доступних місцях може проводитися
візуальне спостереження за зазначеними об’єктами або візуальне спостереження з
використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для
спостереження.
- Аудіо-, відеоконтроль місця може здійснюватися під час досудового розслідування
тяжкого або особливо тяжкого злочину і полягає у здійсненні прихованої фіксації
відомостей за допомогою аудіо-, відеозапису всередині публічно доступних місць, без
відома їх власника, володільця або присутніх у цьому місці осіб, за наявності відомостей
про те, що розмови і поведінка осіб у цьому місці, а також інші події, що там
відбуваються, можуть містити інформацію, яка має значення для кримінального
провадження.
- Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи
чи злочинної організації - під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких
злочинів можуть бути отримані відомості, речі і документи, які мають значення для
досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне
завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або є учасником
зазначеної групи чи організації, який на конфіденційній основі співпрацює з органами
досудового розслідування.
- Контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх
підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий
злочин, та проводиться в формах визначених кпк :

31 Підстави та порядок повідомлення про підозру. Зміст письмового повідомлен ня

про підозру.

Стаття 276. Випадки повідомлення про підозру

1. Повідомлення про підозру обов’язково здійснюється в порядку, передбаченому статтею
278 цього Кодексу, у випадках:
1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо
після його вчинення;
2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів;
3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального
правопорушення.
Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою
37 цього Кодексу.
2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий, прокурор або інша
уповноважена службова особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання)
зобов’язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, передбачені статтею
42 цього Кодексу.
3. Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа
на прохання підозрюваного зобов’язані детально роз’яснити кожне із зазначених прав.
Стаття 277. Зміст письмового повідомлення про підозру
1. Письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за
погодженням з прокурором.
Повідомлення має містити такі відомості:
 1) прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення;
2) анкетні відомості особи (прізвище, ім’я, по батькові, дату та місце народження, місце
проживання, громадянство), яка повідомляється про підозру;
3) найменування (номер) кримінального провадження, у межах якого здійснюється
повідомлення;
4) зміст підозри;
5) правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється
особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;
6) стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого
підозрюється особа, у тому числі зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих
обставин, відомих на момент повідомлення про підозру;
7) права підозрюваного;
8) підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.
Стаття 278. Вручення письмового повідомлення про підозру
1. Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або
прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом
для вручення повідомлень.
2. Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше двадцяти
чотирьох годин з моменту її затримання.
3. У разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з
моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню.
4. Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального
правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті)
закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором
до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Стаття 279. Зміна повідомлення про підозру
1. У випадку виникнення підстав для повідомлення про нову підозру або зміну раніше
повідомленої підозри слідчий, прокурор зобов’язаний виконати дії, передбачені статтею
278 цього Кодексу. Якщо повідомлення про підозру здійснив прокурор, повідомити про нову
підозру або змінити раніше повідомлену підозру має право виключно прокурор.

32 Зупинення досудового розслідування: підстави та порядок. Відновлення досудового

розслідування.
Зупинення досудового розслідування - це тимчасова вимушена перерва у провадженні
досудового розслідування, зумовлена обставинами, що унеможливлюють його подальше
провадження.
Глава 23. Зупинення досудового розслідування
Стаття 280. Підстави та порядок зупинення досудового розслідування після повідомлення
особі про підозру
1. Досудове розслідування може бути зупинене після повідомлення особі про підозру у
разі, якщо:
1) підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його участі у кримінальному
провадженні, за умови підтвердження цього відповідним медичним висновком;
 2) оголошено в розшук підозрюваного;
2-1) слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про здійснення спеціального
досудового розслідування;
3) наявна необхідність виконання процесуальних дій у межах міжнародного
співробітництва;
4) наявні об’єктивні обставини, що унеможливлюють подальше проведення досудового
розслідування в умовах воєнного стану.
2. До зупинення досудового розслідування слідчий, дізнавач зобов’язаний виконати всі слідчі
(розшукові) та інші процесуальні дії, проведення яких необхідне та можливе, а також всі дії для
здійснення розшуку підозрюваного, якщо зупинити досудове розслідування необхідно у зв’язку
з обставинами, передбаченими пунктом 2 частини першої цієї статті.
3. Якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для
зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити
його стосовно окремих підозрюваних.
4. Досудове розслідування зупиняється вмотивованою постановою прокурора або слідчого,
дізнавача за погодженням з прокурором, відомості про що вносяться до Єдиного реєстру
досудових розслідувань. Копія постанови надсилається стороні захисту, потерпілому,
представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які мають право її
оскаржити слідчому судді.
5. Після зупинення досудового розслідування проведення слідчих (розшукових) дій не
допускається, крім тих, які спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного.
Перелік названих підстав є вичерпним. Будь-які інші обставини, які також перешкоджають
продовженню досудового розслідування (наприклад, тривале проведення експертизи, від`їзд
підозрюваного у відрядження або за кордон, хвороба потерпілого, свідка) не є підставами для
зупинення досудового розслідування. У цих випадках, якщо строк досудового розслідування
закінчується, вноситься клопотання про його продовження у встановленому законом порядку.
Стаття 281. Розшук підозрюваного
1. Якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме або
він виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України чи за межами України
та не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належного
повідомлення про такий виклик, слідчий, прокурор оголошує розшук такого підозрюваного.
До оголошення підозрюваного в розшук слідчий, прокурор зобов’язаний вжити заходів
щодо встановлення його місцезнаходження.
2. Про оголошення розшуку виноситься окрема постанова, якщо досудове розслідування не
зупиняється, або вказується в постанові про зупинення досудового розслідування, якщо таке
рішення приймається, відомості про що вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
3. Здійснення розшуку підозрюваного може бути доручено оперативним підрозділам.
Стаття 282. Відновлення досудового розслідування
1. Зупинене досудове розслідування відновлюється постановою слідчого, прокурора, якщо
підстави для його зупинення перестали існувати (підозрюваний видужав, його
місцезнаходження встановлено, завершено проведення процесуальних дій у межах
міжнародного співробітництва, припинено чи скасовано воєнний стан), або наявна можливість
подальшого проведення досудового розслідування за таких умов, а також у разі потреби
проведення слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій. Копія постанови про
відновлення досудового розслідування невідкладно надається, а у випадку неможливості
надання надсилається у триденний строк стороні захисту, потерпілому, представнику
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
2. Зупинене досудове розслідування також відновлюється у разі скасування слідчим суддею
постанови про зупинення досудового розслідування.
3. Відомості про відновлення досудового розслідування вносяться слідчим, прокурором до
Єдиного реєстру досудових розслідувань.

33 Закриття кримінального провадження: підстави та порядок.

Стаття 284. Закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи

1. Кримінальне провадження закривається в разі, якщо:
1) встановлена відсутність події кримінального правопорушення;
2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення;
3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані
можливості їх отримати;
3-1) не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення
особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров’я особи або злочину, за який згідно із
законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.
Учасники кримінального провадження мають право заявляти клопотання прокурору про
закриття кримінального провадження за наявності передбачених цим пунктом підстав;
3-1) не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення
особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров’я особи або злочину, за який згідно із
законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі;
4) набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене
особою;
5) помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним
для реабілітації померлого;
6) існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена
ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню;
7) потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представник відмовився від
обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім
кримінального провадження щодо кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім
насильством;
8) стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка
видала особу;
9) стосовно податкових зобов’язань особи, яка вчинила дії, передбачені статтею
212 Кримінального кодексу України, досягнутий податковий компроміс відповідно
до підрозділу 9-2 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України;
9-1) існує нескасована постанова слідчого, дізнавача, прокурора про закриття кримінального
провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 цієї частини, у кримінальному
провадженні щодо того самого діяння, що розслідувалося з дотриманням вимог щодо
підслідності.
Учасники кримінального провадження мають право заявляти клопотання слідчому,
дізнавачу, прокурору про закриття кримінального провадження за наявності передбачених цим
пунктом підстав;
10) після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування,
визначений статтею 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у
вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров’я особи.
Слідчий, дізнавач, прокурор зобов’язані закрити кримінальне провадження також у разі,
коли строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу, закінчився та
жодній особі не було повідомлено про підозру.
2. Кримінальне провадження закривається судом:
1) у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності;
1-1) з підстави, передбаченої пунктом 3-1 частини першої цієї статті;
{Частину другу статті 284 доповнено пунктом 1-1 згідно із Законом  № 187-IX від
04.10.2019}
1-1) з підстави, передбаченої пунктом 3-1 частини першої цієї статті;
{Частину другу статті 284 доповнено пунктом 1 -1 згідно із Законом № 2617-VIII від
22.11.2018}
2) якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, за винятком
випадків, передбачених цим Кодексом;
3) досягнуто податковий компроміс у справах про кримінальні правопорушення,
передбачені статтею 212 Кримінального кодексу України, відповідно до підрозділу 9-2 розділу
XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України.
{Частину другу статті 284 доповнено пунктом 3 згідно із Законом № 63-VIII від
25.12.2014}
3. Провадження щодо юридичної особи підлягає закриттю у разі встановлення відсутності
підстав для застосування до неї заходів кримінально-правового характеру, закриття
кримінального провадження чи ухвалення виправдувального вироку щодо уповноваженої особи
юридичної особи.
Про закриття провадження щодо юридичної особи прокурор приймає постанову, а суд
зазначає про це у виправдувальному вироку або постановляє ухвалу. Рішення про закриття
провадження щодо юридичної особи може бути оскаржено в порядку, встановленому цим
Кодексом.
{Статтю 284 доповнено новою частиною згідно із Законом № 314-VII від 23.05.2013 з
урахуванням змін, внесених Законом № 1207-VII від 15.04.2014}
4. Про закриття кримінального провадження слідчий, дізнавач, прокурор приймає
постанову, яку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом.
{Абзац перший частини четвертої статті 284 із змінами, внесеними згідно із Законом №
720-IX від 17.06.2020}
Слідчий, дізнавач приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав,
передбачених пунктами 1, 2, 4, 9, 9-1 частини першої цієї статті, якщо в цьому кримінальному
провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру.
Прокурор приймає постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного з
підстав, передбачених частиною першою цієї статті, крім випадку, передбаченого абзацом
четвертим цієї частини.
Закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої пунктом 3-1 частини першої цієї
статті, здійснюється судом за клопотанням прокурора.}
5. Рішення прокурора про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного не є
перешкодою для продовження досудового розслідування щодо відповідного кримінального
правопорушення.
6. Копія постанови слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження
надсилається заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту
отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи
необґрунтованістю. Постанова слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження
також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга
подана протягом десяти днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови.
Копія постанови прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо
юридичної особи надсилається заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному,
захиснику, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
7. Якщо обставини, передбачені пунктами 1, 2 частини першої цієї статті, виявляються під
час судового розгляду, суд зобов’язаний ухвалити виправдувальний вирок.
Якщо обставини, передбачені пунктами 5, 6, 7, 8, 9, 9-1 частини першої цієї статті,
виявляються під час судового провадження, а також у випадку, передбаченому пунктами 2, 3
частини другої цієї статті, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження.
8. Закриття кримінального провадження або ухвалення вироку з підстави,
передбаченої пунктом 1 частини другої цієї статті, не допускається, якщо підозрюваний,
обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі кримінальне провадження продовжується в
загальному порядку, передбаченому цим Кодексом.
9. Якщо закінчилися строки досудового розслідування з моменту внесення відомостей про
кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення
особі про підозру, встановлені частиною першою статті 219 цього Кодексу, слідчий суддя може
винести ухвалу про закриття кримінального провадження за клопотанням іншої особи, права чи
законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, або її представника.
{Статтю 284 доповнено новою частиною згідно із Законом № 2548-VIII від 18.09.2018}
10. Ухвала суду про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в
апеляційному порядку.

35 Закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту.

Визнавши, що зібрані у справі докази дають підстави для висновків про всебічне, повне й
об'єктивне дослідження всіх обставин, які належать до предмета доказування у кримінальній
справі, а сукупність зібраних доказів неспростовно підтверджує факт вчинення підозрюваним
інкримінованого йому злочину, і пересвідчившись у відсутності підстав для закриття справи чи
направлення справи до суду для звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності,
слідчий приймає рішення про складання обвинувального акта й направлення справи до суду.
Обвинувальний акт - підсумковий процесуальний документ досудового слідства, за
допомогою якого здійснюється функція обвинувачення, в якому викладається сутність
обвинувачення та його підстави (докази); дається юридична оцінка та кваліфікація дій
підозрюваного (обвинувачуваного), визначаються межі майбутнього судового розгляду..
Обвинувальний висновок складається зі вступної, описово-мотивувальної та резолютивної
частин.
Стаття 291. Обвинувальний акт і реєстр матеріалів досудового розслідування
1. Обвинувальний акт складається слідчим, дізнавачем, після чого затверджується
прокурором. Обвинувальний акт може бути складений прокурором, зокрема якщо він не
погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим, дізнавачем.
{Частина перша статті 291 із змінами, внесеними згідно із Законом № 720-IX від
17.06.2020}
2. Обвинувальний акт має містити такі відомості:
1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер;
2) анкетні відомості кожного обвинуваченого (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце
народження, місце проживання, громадянство);
3) анкетні відомості кожного потерпілого (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце
народження, місце проживання, громадянство);
3-1) анкетні відомості викривача (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження,
місце проживання, громадянство);
{Частину другу статті 291 доповнено пунктом 3-1  згідно із Законом № 198-IX від
17.10.2019}
4) прізвище, ім’я, по батькові та займана посада слідчого, прокурора;
5) виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає
встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на
положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та
формулювання обвинувачення;
6) обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання;
7) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;
7-1) підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної
особи, які прокурор вважає встановленими;
{Частину другу статті 291 доповнено пунктом 7 -1 згідно із Законом № 314-VII від
23.05.2013}
8) розмір витрат на залучення експерта (у разі проведення експертизи під час досудового
розслідування);
8-1) розмір пропонованої винагороди викривачу;
{Частину другу статті 291 доповнено пунктом 8-1  згідно із Законом № 198-IX від
17.10.2019}
9) дату та місце його складення та затвердження.
3. Обвинувальний акт підписується слідчим, дізнавачем та прокурором, який його
затвердив, або лише прокурором, якщо він склав його самостійно.
{Частина третя статті 291 із змінами, внесеними згідно із Законом № 720-IX від
17.06.2020}
4. До обвинувального акта додається:
 1) реєстр матеріалів досудового розслідування;
2) цивільний позов, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування;
3) розписка підозрюваного про отримання копії обвинувального акта, копії цивільного
позову, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування, і реєстру матеріалів
досудового розслідування (крім випадку, передбаченого частиною другою статті 297 -1 цього
Кодексу);
{Пункт 3 частини четвертої статті 291 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 725-
VII від 16.01.2014 - втратив чинність на підставі Закону  № 732-VII від 28.01.2014; із змінами,
внесеними згідно із Законами № 767-VII від 23.02.2014, № 1689-VII від 07.10.2014}
4) розписка або інший документ, що підтверджує отримання цивільним відповідачем копії
цивільного позову, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування не до
підозрюваного;
5) довідка про юридичну особу, щодо якої здійснюється провадження, у якій зазначаються:
найменування юридичної особи, її юридична адреса, розрахунковий рахунок, ідентифікаційний
код, дата і місце державної реєстрації.
{Частину четверту статті 291 доповнено пунктом 5 згідно із Законом  № 314-VII від
23.05.2013}
Надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється.
За результатами вивчення обвинувального акту та реєстру матеріалів досудового розслідування
прокурор приймає одне з таких рішень: 1) затверджує обвинувальний акт та направляє справу
до суду, підтримуючи при цьому обвинувачення; 2) складає новий обвинувальний акт.
Надання копії обвинувального акта підозрюваному - процесуальна дія, яка надає можливість
особі, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, бути невідкладно зрозумілою мовою
повідомленою про сутність і зміст висунутого проти неї обвинувачення; один із найважливіших
процесуальних актів, спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та
забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої ведеться розслідування.
Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то зміст обвинувального
акту перекладається мовою, якою він володіє, а обвинувачуваному окрім обвинувального акта
вручається письмовий його переклад

36 Процедура проведення підготовчого судового засідання, суб'єкти, які беруть

у ньому участь.

В стадії підготовчого провадження не вирішується питання про доведеність вини

обвинуваченого, це компетенція лише суду й вирішується в наступній стадії процесу - стадії
судового розгляду. Основне призначення цієї стадії полягає в тому, щоб процесуально та
організаційно забезпечити проведення судового розгляду відповідно до положень
кримінального процесуального закону.
Стаття 314. Підготовче судове засідання
1. Після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної
відповідальності суд не пізніше п’яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове
засідання, в яке викликає учасників судового провадження.
2. Підготовче судове засідання відбувається за участю обвинуваченого (крім випадків, коли
здійснювалося спеціальне досудове розслідування), прокурора, захисника, потерпілого, його
представника та законного представника, цивільного позивача, його предста вника та
законного представника, цивільного відповідача та його представника, представника юридичної
особи, щодо якої здійснюється провадження, згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом
для судового розгляду. Після виконання вимог, передбачених статтями 342-345 цього Кодексу,
головуючий з’ясовує в учасників судового провадження їх думку щодо можливості
призначення судового розгляду.
У разі встановлення об’єктивної неможливості ознайомитися з матеріалами дізнання у
порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 301 цього Кодексу, суд за клопотанням
сторони кримінального провадження вирішує питання про відкриття сторонами кримінального
провадження матеріалів дізнання, про що постановляє відповідну ухвалу.

Стаття 315. Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду

1. Якщо під час підготовчого судового засідання не будуть встановлені підстави для
прийняття рішень, передбачених пунктами 1-4 частини третьої статті 314 цього Кодексу (У
підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення:
1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне
провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку,
передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу;
2) закрити провадження у випадку встановлення підстав, передбачених пунктами 4-8, 10
частини першої або частиною другою статті 284 цього Кодексу;
3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього
Кодексу;
4) направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку
встановлення непідсудності кримінального провадження
), суд проводить підготовку до судового розгляду.
2. З метою підготовки до судового розгляду суд:
1) визначає дату та місце проведення судового розгляду;
2) з’ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий
розгляд;
3) з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді;
4) розглядає клопотання учасників судового провадження про:
здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту;
витребування певних речей чи документів;
здійснення судового розгляду в закритому судовому засіданні.
5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.
3.  Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового
провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального
провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді
таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу. За
відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування,
вважається продовженим.
 4. Під час підготовчого судового засідання суд роз’яснює обвинуваченому у вчиненні
злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років,
право заявити клопотання про розгляд кримінального провадження стосовно нього колегіально
судом у складі трьох суддів.
Стаття 316. Закінчення підготовчого провадження і призначення судового розгляду
1. Після завершення підготовки до судового розгляду суд постановляє ухвалу про
призначення судового розгляду.
2. Судовий розгляд має бути призначений не пізніше десяти днів після постановлення
ухвали про його призначення.

36 Загальні умови судового розгляду.

Загальні положення судового розгляду - сукупність (система) процесуальних дій, що

спрямовані на виконання основних завдань кримінального судочинства.
Під час судового розгляду кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути
виконані або прийняті у розумні строки, що має забезпечити суд.
Судовий розгляд здійснюється державною мовою. Водночас, суд забезпечує учасникам
кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою,
право давати показання, заявляти клопотання і подавати скарги, виступати в суді рідною або
іншою мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому в разі необхідності послугами
перекладача.
Суд досліджує докази безпосередньо (ст. 23 КПК). Не можуть бути визнані доказами
відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом
безпосереднього дослідження суду. Водночас, відповідно ст. 351-354 КПК, у виняткових
випадках для забезпечення безпеки обвинуваченого, свідка, потерпілого, малолітнього свідка
чи потерпілого, який підлягає допиту, суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін чи
самої такої особи постановляє мотивовану ухвалу про проведення цього допиту з
використанням технічних засобів з іншого приміщення, в тому числі за межами приміщення
суду, з використанням режиму відеоконференції, або в інший спосіб, що унеможливлює його
ідентифікацію, та забезпечує сторонам можливість задавати питання та слухати відповіді на
них.
Судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції при трансляції з
іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду,
(дистанційне судове провадження) у випадках:
1) неможливості безпосередньої участі учасника кримінального провадження в судовому
провадженні за станом здоров'я або з інших поважних причин;
2) необхідності забезпечення безпеки осіб;
3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка, потерпілого;
4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності судового
провадження;
5) наявності інших підстав, визначених судом достатніми.
Хід і результати процесуальних дій, проведених у режимі відеоконференції, фіксуються за
допомогою технічних засобів відеозапису.
З принципом безпосередності нерозривно пов’язана засада усності судового розгляду, яка
полягає в тому, що всі докази, які суд має намір покласти в основу вироку повинні буті
сприйняті судом в усній формі.
 Незмінність складу суду при розгляді кримінального провадження також є однією із засад
судового провадження, яка означає, що судовий розгляд у кримінальному провадженні повинен
бути проведений в одному складі суддів. У випадку, коли суддя позбавлений можливості
продовжувати брати участь у засіданні, він повинен бути замінений іншим суддею. Після
заміни судді судовий розгляд розпочинається спочатку, крім випадку, коли в ході судового
засідання суддю замінює запасний суддя, який призначається у кримінальному провадженні,
для проведення якого потрібен значний час. Запасний суддя перебуває в залі судового засідання
протягом судового розгляду. Про це робиться відмітка у журналі судового засідання. Крім того,
суд мотивованою ухвалою може прийняти рішення про відсутність необхідності розпочинати
судовий розгляд з початку та здійснювати повторно всі або частину процесуальних дій, які вже
здійснювалися під час судового розгляду до заміни судді у випадку, якщо таке рішення не може
негативно вплинути на судовий розгляд, та за умови дотримання таких вимог:
- сторони, потерпілий не наполягають на новому проведенні процесуальних дій, які вже
були здійсненні судом до заміни судді;
- суддя, що замінив суддю, який вибув, ознайомився з ходом судового провадження та
матеріалами кримінального провадження, наявними в розпорядженні суду, згоден з
прийнятими судом процесуальними рішеннями і вважає не доцільним нове проведення
процесуальних дій, що вже були проведенні до заміни судді.
Кримінальне провадження в суді здійснюється гласно. Суд може прийняти рішення про
здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього
судового провадження або його окремої частини лише у випадках:
1) якщо обвинуваченим є неповнолітній;
2) розгляду провадження про злочин проти статевої свободи та статевої недоторканості
особи;
3) необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи
обставин, які принижують гідність особи;
4) якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до
розголошення таємниці, що охороняється законом;
5) необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.
При цьому особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, телеграфних та
інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні, якщо суд не
прийме рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні. На судовому розгляді в
закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники судового
провадження. Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судового засідання за
допомогою звукозаписувального технічного засобу. Однак, кожен, хто присутній в залі
судового засідання, може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні
аудіозаписуючі пристрої. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису,
транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із
застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з
урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового
розгляду.
Судовий розгляд відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку. Не
вважаються порушеннями безперервності судового розгляду випадки відкладення судового
засідання внаслідок:
1) неприбуття сторони або інших учасників кримінального провадження;
2) складення та погодження прокурором процесуальних документів щодо відмови від
обвинувачення, зміни обвинувачення або висунення додаткового обвинувачення;
 3) підготовки захисту обвинуваченого від зміненого чи додаткового обвинувачення;
4) підготовки потерпілого для підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор
відмовився від його підтримання;
5) проведення дослідження речових доказів за місцем їх знаходження, огляду на місці.
Сторони, учасники кримінального провадження, а також інші особи, присутні в залі
судового засідання, зобов'язані додержуватися в судовому засіданні порядку і беззаперечно
підкорятися відповідним розпорядженням головуючого у судовому засіданні. Якщо
обвинувачений порушує порядок у залі судового засідання або не підкоряється
розпорядженням головуючого у судовому засіданні, останній попереджає обвинуваченого про
те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з зали судового засідання. При
повторному порушенні обвинуваченим порядку судового засідання він може бути видалений за
ухвалою суду з зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду. Якщо такий
обвинувачений не представлений захисником, суд зобов'язаний залучити захисника для
здійснення захисту за призначенням і відкласти судовий розгляд на строк, необхідний для його
підготовки до захисту. Після повернення до зали засідання обвинуваченому надається
можливість ознайомитися з доказами, які були досліджені, а також з рішеннями, які були
ухвалені за його відсутності, та дати пояснення щодо них. У разі невиконання розпорядження
головуючого прокурором чи захисником головуючий робить їм попередження про
відповідальність за неповагу до суду. При повторному порушенні порядку у залі судового
засідання їх може бути притягнуто до відповідальності, передбаченої законом. У разі
невиконання розпорядження головуючого іншими особами, присутніми у судовому засіданні,
головуючий робить їм попередження про відповідальність за неповагу до суду. При повторному
порушенні порядку у залі судового засідання їх за ухвалою суду може бути видалено із зали
судового засідання та притягнуто до адміністративної або кримінальної відповідальності.
Віше написано плюсминус корокто , а вот что в кпк, ВИ ЦЕ МОЖЕТЕ НЕ БРАТИ ДО УВАГИ
ЯКЩО ЩО

 1. Загальні положення судового розгляду

Стаття 318. Строки і загальний порядок судового розгляду
1. Судовий розгляд має бути проведений і завершений протягом розумного строку.
2. Судовий розгляд здійснюється в судовому засіданні з обов’язковою участю сторін
кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом. У судове засідання
викликаються потерпілий та інші учасники кримінального провадження.
3. Судове засідання відбувається у спеціально обладнаному приміщенні - залі судових
засідань. У разі необхідності окремі процесуальні дії можуть вчинятися поза межами
приміщення суду.
Стаття 319. Незмінність складу суду
1. Судовий розгляд у кримінальному провадженні повинен бути проведений в одному
складі суддів. У разі якщо суддя позбавлений можливості брати участь у судовому засіданні,
він має бути замінений іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому частиною
третьою статті 35 цього Кодексу. Після заміни судді судовий розгляд розпочинається спочатку,
крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті та статтею 320 цього Кодексу.
2. Суд вмотивованою ухвалою може прийняти рішення про відсутність необхідності
розпочинати судовий розгляд з початку та здійснювати повторно всі або частину
процесуальних дій, які вже здійснювалися під час судового розгляду до заміни судді, якщо таке
рішення не може негативно вплинути на судовий розгляд та за умови дотримання таких вимог:
 1) сторони кримінального провадження, потерпілий не наполягають на новому проведенні
процесуальних дій, які вже були здійсненні судом до заміни судді;
2) суддя, що замінив суддю, який вибув, ознайомився з ходом судового провадження та
матеріалами кримінального провадження, наявними в розпорядженні суду, згоден з
прийнятими судом процесуальними рішеннями і вважає недоцільним нове проведення
процесуальних дій, що вже були проведені до заміни судді.
У випадку, передбаченому цією частиною, докази, що були дослідженні під час судового
розгляду до заміни судді, зберігають доказове значення та можуть бути використані для
обґрунтування судових рішень.
3. У разі переведення судді до суду, юрисдикція якого поширюється на територію, на яку
поширювалася юрисдикція суду, з якого суддя був переведений, такий суддя продовжує
розгляд справ, що перебували в його провадженні на момент переведення.
Передача справи з одного суду до іншого у зв’язку з ліквідацією суду не потребує заміни
присяжних, які беруть участь у розгляді цієї справи, крім випадків, коли cправа передається до
суду, юрисдикція якого не поширюється на територію, на якій постійно проживає присяжний.
{Статтю 319 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 2509-VIII від
12.07.2018}
Стаття 320. Запасний суддя
1. У кримінальному провадженні, для проведення якого потрібен значний час, повинен
бути призначений запасний суддя, який перебуває в залі судового засідання протягом судового
розгляду. Рішення про необхідність призначення запасного судді приймає суд, що
здійснюватиме судове провадження, одночасно з призначенням підготовчого судового
засідання. Про призначення запасного судді робиться відмітка в журналі судового засідання.
2. Якщо під час судового засідання суддю замінює запасний суддя, судовий розгляд
продовжується. Судовий розгляд у такому разі закінчує суд у новому складі.
Стаття 321. Головуючий у судовому засіданні
1. Головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує
додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками
кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує
судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження,
усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження.
2. Головуючий у судовому засіданні вживає необхідних заходів для забезпечення в
судовому засіданні належного порядку.
Стаття 322. Безперервність судового розгляду
1. Судовий розгляд відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку.
2. Не вважаються порушеннями безперервності судового розгляду випадки відкладення
судового засідання внаслідок:
1) неприбуття сторони або інших учасників кримінального провадження;
2) складення та погодження прокурором процесуальних документів щодо відмови від
підтримання державного обвинувачення, зміни обвинувачення або висунення додаткового
обвинувачення;
3) підготовки захисту обвинуваченого від зміненого чи додаткового обвинувачення;
4) підготовки потерпілого для підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор
відмовився від підтримання державного обвинувачення;
 5) проведення дослідження речових доказів за місцем їх знаходження, огляду на місці;
6) проведення експертизи у випадках та порядку, передбачених статтею 332 цього Кодексу;
7) надання доступу до речей чи документів або доручення проведення слідчих
(розшукових) дій у випадках та порядку, передбачених статтею 333 цього Кодексу.
Стаття 323. Наслідки неприбуття обвинуваченого
1. Якщо обвинувачений, до якого не застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під
вартою, не прибув за викликом у судове засідання, суд відкладає судовий розгляд, призначає
дату нового засідання і вживає заходів до забезпечення його прибуття до суду. Суд також має
право постановити ухвалу про привід обвинуваченого та/або ухвалу про накладення на нього
грошового стягнення в порядку, передбаченому главами 11 та 12 цього Кодексу.
{Частину другу статті 323 виключено на підставі Закону № 767-VII від 23.02.2014}
3. Судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у частині
другій статті 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in
absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово
окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України
державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове
провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
{Абзац перший частини третьої статті 323 із змінами, внесеними згідно із Законом №
119-VIII від 15.01.2015; в редакції Закону № 1422-IX від 27.04.2021}
За наявності таких обставин за клопотанням прокурора, до якого додаються матеріали про
те, що обвинувачений знав або повинен був знати про розпочате кримінальне провадження, суд
постановляє ухвалу про здійснення спеціального судового провадження стосовно такого
обвинуваченого.
Якщо у справі декілька обвинувачених, суд постановляє ухвалу лише стосовно тих
обвинувачених, щодо яких існують обставини для спеціального судового провадження.
Участь захисника у спеціальному судовому провадженні є обов’язковою.
Повістки про виклик обвинуваченого у разі здійснення спеціального судового провадження
надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, а процесуальні
документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилаються захиснику. Інформація
про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов’язково публікуються у засобах
масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 297-
5
 цього Кодексу та на офіційному веб-сайті суду. З моменту опублікування повістки про виклик
у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-
сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
{Абзац п'ятий частини третьої статті 323 із змінами, внесеними згідно із Законом №
1422-IX від 27.04.2021}
За наявності у такому провадженні інших обвинувачених за клопотанням прокурора
судовий розгляд здійснюється у судовому засіданні у одному кримінальному провадженні.
{Частину третю статті 323 доповнено абзацом шостим згідно із Законом № 1950-VIII
від 16.03.2017}
{Статтю 323 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 1689-VII від 07.10.2014}
4. Якщо після постановлення ухвали про спеціальне судове провадження обвинувачений
з’явився або був доставлений до суду, судовий розгляд продовжується з моменту
постановлення такої ухвали згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом.
 За клопотанням сторони захисту суд продовжує судовий розгляд з моменту з’явлення
обвинуваченого в судовому засіданні та повторно досліджує окремі докази, які досліджувалися
за відсутності обвинуваченого (якщо про таке дослідження доказів просить сторона захисту).
{Статтю 323 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 1689-VII від
07.10.2014; в редакції Закону № 1422-IX від 27.04.2021}
Стаття 324. Наслідки неприбуття прокурора і захисника
1. Якщо в судове засідання не прибув за повідомленням прокурор або захисник у
кримінальному провадженні, де участь захисника є обов’язковою, суд відкладає судовий
розгляд, визначає дату, час та місце проведення нового засідання і вживає заходів до прибуття
їх до суду. Одночасно, якщо причина неприбуття є неповажною, суд порушує питання про
відповідальність прокурора або адвоката, які не прибули, перед органами, що згідно із законом
уповноважені притягати їх до дисциплінарної відповідальності.
2. У разі неможливості подальшої участі прокурора в судовому провадженні він
замінюється іншим у порядку, передбаченому статтею 37 цього Кодексу.
3. Якщо подальша участь у судовому провадженні захисника неможлива, головуючий
пропонує обвинуваченому протягом трьох днів обрати собі іншого захисника. Якщо в
кримінальному провадженні, де участь захисника є обов’язковою, прибуття в судове засідання
захисника, обраного обвинуваченим, протягом трьох днів неможливе, суд відкладає судовий
розгляд на необхідний для з’явлення захисника строк або одночасно з відкладенням судового
розгляду залучає захисника для здійснення захисту за призначенням.
4. Прокурору та захисникові, які раніше не брали участі у кримінальному провадженні, суд
зобов’язаний надати час, достатній для ознайомлення з матеріалами кримінального
провадження і підготовки до участі в судовому засіданні.
Стаття 325. Наслідки неприбуття потерпілого
1. Якщо в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, який належним чином
повідомлений про дату, час і місце судового засідання, суд, заслухавши думку учасників
судового провадження, залежно від того, чи можливо за його відсутності з’ясувати всі
обставини під час судового розгляду, вирішує питання про проведення судового розгляду без
потерпілого або про відкладення судового розгляду. Суд має право накласти грошове стягнення
на потерпілого у випадках та порядку, передбачених главою 12 цього Кодексу.
Стаття 326. Наслідки неприбуття цивільного позивача, цивільного відповідача, їх
представників, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
{Назва статті 326 із змінами, внесеними згідно із Законом № 314-VII від 23.05.2013}
1. Якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач, його представник чи законний
представник, суд залишає цивільний позов без розгляду, крім випадків, встановлених цією
статтею.
Цивільний позов може бути розглянутий за відсутності цивільного позивача, його
представника чи законного представника, якщо від нього надійшло клопотання про розгляд
позову за його відсутності або якщо обвинувачений чи цивільний відповідач повністю визнав
пред’явлений позов.
2. Якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач, який не є
обвинуваченим, або його представник, суд, заслухавши думку учасників судового
провадження, залежно від того, чи можливо за відсутності зазначених осіб з’ясувати обставини,
що стосуються цивільного позову, вирішує питання про проведення судового розгляду без них
або про відкладення судового розгляду. Суд має право накласти грошове стягнення на
цивільного відповідача в порядку, передбаченому главою 12 цього Кодексу.
 3. Якщо в судове засідання не прибув за викликом представник юридичної особи, щодо
якої здійснюється провадження, суд, заслухавши думку учасників судового провадження,
залежно від того, чи можливо за його відсутності з’ясувати обставини, що стосуються
застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, вирішує питання
про проведення судового розгляду без нього або про відкладення судового розгляду. Суд має
право накласти грошове стягнення на представника юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, в порядку, передбаченому главою 12 цього Кодексу.
{Статтю 326 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 314-VII від 23.05.2013}
Стаття 327. Наслідки неприбуття свідка, спеціаліста, перекладача, представника
уповноваженого органу з питань пробації і експерта
{Назва статті 327 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1492-VIII від 07.09.2016}
1. Якщо в судове засідання не прибув за викликом свідок, спеціаліст, перекладач або
експерт, заслухавши думку учасників судового провадження, суд після допиту інших присутніх
свідків призначає нове судове засідання і вживає заходів для його прибуття. Суд також має
право постановити ухвалу про привід свідка та/або ухвалу про накладення на нього грошового
стягнення у випадках та в порядку, передбачених главами 11 та 12 цього Кодексу.
2. Прибуття в суд перекладача (за винятком залучення його судом), свідка, спеціаліста або
експерта забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про
його виклик. Суд сприяє сторонам кримінального провадження у забезпеченні явки зазначених
осіб шляхом здійснення судового виклику.
3. Неприбуття в судове засідання представника уповноваженого органу з питань пробації,
належним чином повідомленого про час і місце судового засідання, не перешкоджає судовому
розгляду.
{Статтю 327 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 1492-VIII від
07.09.2016}
Стаття 328. Право перебувати в залі судового засідання
1. Кількість присутніх у залі судового засідання може бути обмежена головуючим лише у
разі недостатності місць у залі судового засідання.
2. Близькі родичі та члени сім’ї обвинуваченого і потерпілого, а також представники
засобів масової інформації мають пріоритетне право бути присутніми під час судового
засідання.
Стаття 329. Обов’язки присутніх у залі судового засідання
1. Особи, присутні у залі судового засідання, при вході до нього суду та при виході суду
повинні встати. Сторони кримінального провадження допитують свідків та заявляють
клопотання, подають заперечення стоячи і лише після надання їм слова головуючим у судовому
засіданні. Свідки, експерти, спеціалісти дають показання, стоячи на місці, призначеному для
свідків. Особи, присутні в залі, заслуховують вирок суду стоячи. Відхилення від цих правил
допускається з дозволу головуючого в судовому засіданні.
2. Сторони та учасники кримінального провадження, а також інші особи, присутні в залі
судового засідання, зобов’язані додержуватися порядку в судовому засіданні і беззаперечно
підкорятися відповідним розпорядженням головуючого у судовому засіданні.
3. Сторони та учасники кримінального провадження звертаються до суду "Ваша честь" або
"Шановний суд".
4. Матеріали, речі і документи передаються головуючому в судовому засіданні через
судового розпорядника.
Стаття 330. Заходи до порушників порядку судового засідання
 1. Якщо обвинувачений порушує порядок у залі судового засідання або не підкоряється
розпорядженням головуючого у судовому засіданні, останній попереджає обвинуваченого про
те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з зали судового засідання. При
повторному порушенні обвинуваченим порядку судового засідання він може бути видалений за
ухвалою суду з зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду. Якщо такий
обвинувачений не представлений захисником, суд зобов’язаний залучити захисника для
здійснення захисту за призначенням і відкласти судовий розгляд на строк, необхідний для його
підготовки до захисту.
Після повернення до зали засідання обвинуваченому надається можливість ознайомитися з
доказами, які були досліджені, а також з рішеннями, які були ухвалені за його відсутності, та
дати пояснення щодо них. У разі видалення обвинуваченого на весь час судового розгляду,
судове рішення, яким закінчено провадження в суді, негайно оголошується обвинуваченому
після його ухвалення.
2. У разі невиконання розпорядження головуючого прокурором чи захисником головуючий
робить їм попередження про відповідальність за неповагу до суду. При повторному порушенні
порядку у залі судового засідання їх може бути притягнуто до відповідальності, встановленої
законом.
3. У разі невиконання розпорядження головуючого іншими особами, присутніми у
судовому засіданні, головуючий робить їм попередження про відповідальність за неповагу до
суду. При повторному порушенні порядку у залі судового засідання їх за ухвалою суду може
бути видалено із зали судового засідання та притягнуто до відповідальності, встановленої
законом.
4. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої
законом. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду
вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого в судовому засіданні
оголошується перерва.
{Частина четверта статті 330 із змінами, внесеними згідно із Законом № 721-VII від
16.01.2014  - втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 767-VII від 23.02.2014}
Стаття 331. Обрання, скасування або зміна запобіжного заходу в суді
1. Під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має
право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.
2. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку,
передбаченому главою 18 цього Кодексу.
3. Незалежно від наявності клопотань суд зобов’язаний розглянути питання доцільності
продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня
надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю
вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або
продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається
обвинуваченому, прокурору та направляється уповноваженій службовій особі місця ув’язнення.
До спливу продовженого строку суд зобов’язаний повторно розглянути питання
доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не
було завершене до його спливу.
Під час здійснення судового провадження судом присяжних питання, передбачене цією
частиною, вирішує головуючий.
 4. Ухвала суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну
іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою або про
продовження строку тримання під вартою, постановлена під час судового провадження в суді
першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, може бути оскаржена в апеляційному
порядку.
Подання апеляційної скарги на ухвалу суду про обрання запобіжного заходу у виді
тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді
тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час
судового провадження в суді першої інстанції, не зупиняє судовий розгляд у суді першої
інстанції.
{Статтю 331 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 1027-IX від
02.12.2020}
Стаття 332. Проведення експертизи за ухвалою суду
1. Під час судового розгляду суд за клопотанням сторін кримінального провадження або
потерпілого за наявності підстав, передбачених статтею 242 цього Кодексу, має право своєю
ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам.
2. Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі,
експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо:
1) суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не
дав змоги усунути виявлені суперечності;
2) під час судового розгляду виникли підстави, передбачені частиною другою статті
509 цього Кодексу;
3) існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи
таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його
правильності.
{Частину другу статті 332 доповнено пунктом 3 згідно із Законом № 2147-VIII від
03.10.2017 - зміни не мають зворотньої дії в часі та застосовуються до справ, по яким
відомості про кримінальне правопорушення, внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань
після введення в дію цих змін - див. пункт 4 § 2 розділу 4 Закону}
3. До ухвали суду про доручення проведення експертизи у випадках,
передбачених частиною першою цієї статті, включаються питання, поставлені перед експертом
учасниками судового провадження, судом. Суд має право не включати до ухвали питання,
поставлені учасниками судового провадження, якщо відповіді на них не стосуються
кримінального провадження або не мають значення для судового розгляду, обґрунтувавши таке
рішення в ухвалі.
4. Після постановлення судом ухвали про доручення проведення експертизи судовий
розгляд продовжується, крім випадків, якщо таке продовження неможливе до отримання
висновку експерта.
Стаття 333. Застосування заходів забезпечення кримінального провадження та проведення
слідчих (розшукових) дій під час судового провадження
1. Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються під час судового
провадження згідно з положеннями розділу ІІ цього Кодексу з урахуванням особливостей,
встановлених цим розділом.
2. Під час розгляду клопотання про надання тимчасового доступу до речей і документів суд
також враховує причини, через які доступ не був здійснений під час досудового розслідування.
Якщо судом під час судового провадження прийнято рішення про надання доступу до речей і
документів, суд відкладає судовий розгляд на строк, достатній для здійснення такого заходу
забезпечення кримінального провадження та ознайомлення учасників судового провадження з
його результатами. Особа, яка під час судового провадження отримала речі і документи
внаслідок здійснення тимчасового доступу до них, зобов’язана надати до них доступ у порядку,
передбаченому статтею 290 цього Кодексу.
3. У разі, якщо під час судового розгляду виникне необхідність у встановленні обставин
або перевірці обставин, які мають істотне значення для кримінального провадження, і вони не
можуть бути встановлені або перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони
кримінального провадження має право доручити органу досудового розслідування провести
певні слідчі (розшукові) дії. У разі прийняття такого рішення суд відкладає судовий розгляд на
строк, достатній для проведення слідчої (розшукової) дії та ознайомлення учасників судового
провадження з її результатами.
4. Під час розгляду клопотання суд враховує значення обставин, про встановлення або
перевірку яких просить особа, яка звернулася з ним, можливість їх встановлення або перевірки
шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та причини, з яких не були здійснені належні дії
для їх встановлення чи перевірки на стадії досудового розслідування. Суд відмовляє в
задоволенні клопотання прокурора, якщо він не доведе, що слідчі (розшукові) дії, про
проведення яких він просить, не могли бути проведені під час досудового розслідування через
те, що не були і не могли бути відомі обставини, які свідчать про необхідність їх проведення.
5. В ухвалі суду про доручення проведення слідчої (розшукової) дії зазначається, для
з’ясування або перевірки яких обставин і які саме слідчі (розшукові) дії необхідно провести, та
встановлюється строк виконання доручення. Слідчі (розшукові) дії, що проводяться на
виконання доручення суду, здійснюються в порядку, передбаченому главами 20 та 21 цього
Кодексу.
6. Прокурор зобов’язаний надати доступ до матеріалів, отриманих внаслідок проведення
слідчих (розшукових) дій за дорученням суду, учасникам судового провадження в порядку,
передбаченому статтею 290 цього Кодексу, та надати їх суду у встановлений строк.
Стаття 334. Об’єднання і виділення матеріалів кримінального провадження
1. Матеріали кримінального провадження, у тому числі матеріали щодо кримінального
проступку та щодо злочину, можуть об’єднуватися в одне провадження або виділятися в окреме
провадження ухвалою суду, на розгляді якого вони перебувають, згідно з правилами,
передбаченими статтею 217 цього Кодексу.
{Частина перша статті 334 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2617-VIII від
22.11.2018}
2. У разі якщо на розгляд суду першої інстанції надійшли матеріали кримінального
провадження щодо особи, стосовно якої цим судом вже здійснюється судове провадження, воно
передається складу суду, що його здійснює, для вирішення питання про їх об’єднання.
{Частина друга статті 334 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2447-VIII від
07.06.2018}
Стаття 335. Зупинення судового провадження
1. У разі якщо обвинувачений ухилився від явки до суду або захворів на психічну чи іншу
тяжку тривалу хворобу, яка виключає його участь у судовому провадженні, або був призваний
для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, суд
зупиняє судове провадження стосовно такого обвинуваченого до його розшуку, видужання або
звільнення з військової служби і продовжує судове провадження стосовно інших
обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб. Розшук обвинуваченого, який
ухилився від суду, оголошується ухвалою суду, організація виконання якої доручається
слідчому та/або прокурору.
 {Частина перша статті 335 із змінами, внесеними згідно із Законом № 725-VII від
16.01.2014  - втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 767-VII від 23.02.2014; в редакції Закону № 2201-IX від
14.04.2022}
Стаття 336. Проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції під час судового
провадження
1. Судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції під час трансляції з
іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду (дистанційне
судове провадження), у разі:
1) неможливості безпосередньої участі учасника кримінального провадження в судовому
провадженні за станом здоров’я або з інших поважних причин;
2) необхідності забезпечення безпеки осіб;
3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка, потерпілого;
4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності судового
провадження;
5) наявності інших підстав, визначених судом достатніми.
2. Суд ухвалює рішення про здійснення дистанційного судового провадження за власною
ініціативою або за клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. У
разі якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення
дистанційного судового провадження, суд може ухвалити рішення про його здійснення лише
вмотивованою ухвалою, обґрунтувавши в ній прийняте рішення. Суд не має права прийняти
рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами
приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує, крім випадків
здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану.
{Частина друга статті 336 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2201-IX від
14.04.2022}
3. Застосовувані в дистанційному судовому провадженні технічні засоби і технології мають
забезпечувати належну якість зображення і звуку, дотримання принципу гласності та
відкритості судового провадження, а також інформаційну безпеку. Учасникам кримінального
провадження має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового провадження,
ставити запитання і отримувати відповіді, реалізовувати інші надані їм процесуальні права та
виконувати процесуальні обов’язки, передбачені цим Кодексом.
4. Якщо особа, яка братиме участь у судовому провадженні дистанційно, знаходиться у
приміщенні, розташованому на території, яка перебуває під юрисдикцією суду, або на території
міста, в якому розташований суд, судовий розпорядник або секретар судового засідання цього
суду зобов’язаний вручити такій особі пам’ятку про її процесуальні права, перевірити її
документи, що посвідчують особу, та перебувати поряд з нею до закінчення судового засідання.
5. Якщо особа, яка братиме участь у судовому провадженні дистанційно, знаходиться у
приміщенні, розташованому поза територією юрисдикції суду та поза територією міста, в якому
розташований суд, суд своєю ухвалою може доручити суду, на території юрисдикції якого
перебуває така особа, здійснити дії, передбачені частиною четвертою цієї статті. Копія ухвали
може бути надіслана електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв’язку. Суд, що
отримав доручення, за погодженням з судом, що надав доручення, зобов’язаний у визначений в
ухвалі строк організувати виконання зазначеного доручення.
6. Якщо особа, яка братиме участь у судовому провадженні дистанційно, тримається в
установі попереднього ув’язнення або установі виконання покарань, дії, передбачені частиною
четвертою цієї статті, здійснюються службовою особою такої установи.
 7. Хід і результати процесуальних дій, проведених у режимі відеоконференції, фіксуються
за допомогою технічних засобів відеозапису.
8. Особа, якій забезпечується захист, може бути допитана в режимі відеоконференції з
такими змінами зовнішності і голосу, за яких її неможливо впізнати.
9. Дистанційне судове провадження згідно з правилами цієї статті може здійснюватися в
судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час здійснення судового провадження з
будь-яких питань, розгляд яких віднесено до компетенції суду.

37 Ухвалення та проголошення судового рішення. Таємниця наради

суддів.

Стаття 375. Ухвалення судового рішення і окрема думка судді

1. Судове рішення ухвалюється простою більшістю голосів суддів, що входять до складу
суду.
2. Якщо рішення ухвалюється в нарадчій кімнаті, відповідні питання вирішуються за
результатами наради суддів шляхом голосування, від якого не має права утримуватися ніхто з
суддів. Головуючий голосує останнім. У разі ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті
його підписують усі судді.
3. Кожен суддя з колегії суддів має право викласти письмово окрему думку, яка не
оголошується в судовому засіданні, а приєднується до матеріалів провадження і є відкритою
для ознайомлення.

Стаття 376. Проголошення судового рішення

1. Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої
кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його
оскарження.
2. Якщо складання судового рішення у формі ухвали (постанови) вимагає значного часу,
суд має право обмежитися складанням і оголошенням його резолютивної частини, яку
підписують всі судді. Повний текст ухвали (постанови) повинен бути складений не пізніше
п’яти діб з дня оголошення резолютивної частини і оголошений учасникам судового
провадження. Про час оголошення повного тексту ухвали (постанови) має бути зазначено у
раніше складеній її резолютивній частині.
3. Після проголошення вироку головуючий роз’яснює обвинуваченому, захиснику, його
законному представнику, потерпілому, його представнику, представнику юридичної особи,
щодо якої здійснюється провадження, право подати клопотання про помилування, право
ознайомитися із журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження.
Обвинуваченому, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою,
роз’яснюється право заявляти клопотання про доставку в судове засідання суду апеляційної
інстанції.
4. Якщо обвинувачений, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження, не володіють державною мовою, то після проголошення вироку перекладач
роз’яснює їм зміст резолютивної частини судового рішення. Копія вироку рідною мовою
обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє, у перекладі, що засвідчений перекладачем,
вручається обвинуваченому.
5. Ухвали (постанови), постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх
постановлення.
 6. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку чи ухвали
(постанови) суду. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому,
представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, та прокурору.
{Частина шоста статті 376 із змінами, внесеними згідно із Законами № 314-VII від
23.05.2013,  № 2509-VIII від 12.07.2018}
7. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається
учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
8. Про ухвалення вироку щодо особи, яка є державним виконавцем, не пізніше наступного
дня після ухвалення повідомляється Міністерству юстиції України, а щодо особи, яка є
приватним виконавцем, - Міністерству юстиції України та Раді приватних виконавців України.
Стаття 367. Таємниця наради суддів
1. Під час ухвалення вироку ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу
суду, який здійснює судовий розгляд.
2. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням нічного часу. Під час
перерви судді не можуть спілкуватися з особами, які брали участь у кримінальному
провадженні.
3. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій
кімнаті.
4. Постановлення ухвали суду в нарадчій кімнаті здійснюється відповідно до правил,
передбачених цією статтею.

Таємниця наради суддів є одним із найважливіших принципів правосуддя, що служить

гарантією об’єктивності, незалежності, безсторонності, неупередженості та справедливості
суду. Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний не
розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі
таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання.
Отже, таємниця нарадчої кімнати є охоронюваною законом, і наведене положення стосується
не лише дотримання таємниці наради суддів у кримінальному провадженні. Важливість
дотримання такої таємниці не підлягає оспорюванню, а в разі її порушення нівелюється сам
процес ухвалення законного судового рішення незалежним судом.

38 Порядок апеляційного розгляду. Відмова від апеляційної скарги, зміна і

доповнення апеляційної скарги під час апеляційного провадження.

Стаття 403. Відмова від апеляційної скарги, зміна і доповнення апеляційної скарги під час
апеляційного провадження
1. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення
апеляційного розгляду. Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потерпілого
можуть відмовитися від апеляційної скарги тільки за згодою відповідно підозрюваного,
обвинуваченого чи потерпілого.
2. Якщо вирок або ухвала суду першої інстанції не були оскаржені іншими особами або
якщо немає заперечень інших осіб, які подали апеляційну скаргу, проти закриття провадження
у зв’язку з відмовою від апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції своєю ухвалою закриває
апеляційне провадження.
 3. До початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право
змінити та/або доповнити її. У такому разі суд апеляційної інстанції за клопотанням осіб, які
беруть участь в апеляційному розгляді, надає їм час, необхідний для вивчення зміненої
апеляційної скарги і подання заперечень на неї.
4. Внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища
обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається.
Стаття 405. Апеляційний розгляд
1. Апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої
інстанції з урахуванням особливостей, передбачених цією главою.
2. Після виконання дій, передбачених статтями 342-345 цього Кодексу (Стаття
342. Відкриття судового засідання
1. У призначений для судового розгляду час головуючий відкриває судове засідання і
оголошує про розгляд відповідного кримінального провадження.
2. Секретар судового засідання доповідає суду, хто з учасників судового провадження,
викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засідання, встановлює їх особи, перевіряє
повноваження захисників і представників, з’ясовує, чи вручено судові виклики та повідомлення
тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі.
Стаття 343. Повідомлення про повне фіксування судового розгляду технічними засобами
1. Секретар судового засідання повідомляє про здійснення повного фіксування судового
розгляду, а також про умови фіксування судового засідання.
Стаття 344. Оголошення складу суду і роз’яснення права відводу
1. Після виконання зазначених у статтях 342 та 343 цього Кодексу дій головуючий
оголошує склад суду, прізвище запасного судді, якщо він призначений, прізвища прокурора,
потерпілого, цивільного позивача, обвинуваченого, захисника, цивільного відповідача,
представників та законних представників, перекладача, експерта, спеціаліста, секретаря
судового засідання, роз’яснює учасникам судового провадження право відводу і з’ясовує, чи
заявляють вони кому-небудь відвід.
2. Питання про відвід вирішується судом згідно зі статтями 75-81 цього Кодексу.
Стаття 345. Повідомлення про права і обов’язки
1. Судовий розпорядник роздає особам, які беруть участь у судовому розгляді, пам’ятку
про їхні права та обов’язки, передбачені цим Кодексом.
2. Після ознайомлення обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у судовому
розгляді, з пам’яткою головуючий з’ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов’язки і у разі
необхідності роз’яснює їх.
), і вирішення клопотань суддя-доповідач у необхідному обсязі доповідає зміст
оскарженого судового рішення, доводи учасників судового провадження, викладені в
апеляційних скаргах та запереченнях, і з’ясовує, чи підтримують свої апеляційні скарги особи,
які їх подали.
3. Для висловлення доводів, а також у судових дебатах першій надається слово особі, яка
подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони кримінального
провадження, першим висловлює доводи обвинувачений. Після цього слово надається іншим
учасникам судового провадження.
4. Неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає
проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце
апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття. Якщо для
участі в розгляді в судове засідання не прибули учасники кримінального провадження, участь
яких згідно з вимогами цього Кодексу або рішенням суду апеляційної інстанції є обов’язковою,
апеляційний розгляд відкладається.
5. Перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення щодо
законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції обвинуваченому, який брав участь
в апеляційному розгляді, надається останнє слово.

Стаття 407. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної

скарги
1. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої
інстанції суд апеляційної інстанції має право:
1) залишити вирок або ухвалу без змін;
2) змінити вирок або ухвалу;
3) скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;
4) скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;
5) скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;
6) скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
2. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди суд
апеляційної інстанції, крім рішень, передбачених пунктами 1-5 частини першої цієї статті, має
право скасувати вирок і направити кримінальне провадження:
1) до суду першої інстанції для проведення судового провадження у загальному порядку,
якщо угода була укладена під час судового провадження;
2) до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в
загальному порядку, якщо угода була укладена під час досудового розслідування.
3. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді чи ухвали суду
про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного
заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою, а також про продовження строку
тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до
ухвалення судового рішення по суті, суд апеляційної інстанції має право:
1) залишити ухвалу без змін;
2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.
Постановляючи ухвалу за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвалу суду про
обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу
на запобіжний захід у виді тримання під вартою, а також про продовження строку тримання під
вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення
судового рішення по суті, апеляційний суд вирішує питання щодо запобіжного заходу в
порядку, передбаченому главою 18 розділу II цього Кодексу.

39 Поняття та значення касаційного провадження. Судові рішення, які можуть

бути оскаржені в касаційному порядку.
Касаційне провадження - це стадія кримінального процесу, в якій суд вищого рівня перевіряє за
касаційними скаргами судові рішення апеляційних судів і ухвали апеляційних судів,
постановлені щодо цих вироків, які набрали законної сили.

Касаційний суд не вправі посилити покарання, або застосувати закон про більш тяжкий злочин.
Тут діє принцип reformation in pejus (недопустимість повороту до гіршого). Попереднє судове
рішення може бути скасоване у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий
злочин, або більш тяжке покарання лише у разі коли з цих підстав вніс подання прокурор,
подав скаргу потерпілий чи його представник

Значення цієї стадії в тому, що вона є гарантією забезпечення законності і охорони прав особи;
виправлення судових помилок; забезпечення однакового і правильного застосування законів;
сприяння досягненню мети правосуддя.

Значення стадії касаційного провадження розкривається через такі положення:

 1) касаційне провадження є гарантією від незаконного засудження обвинуваченого;

 2) ця стадія є гарантією прав і законних інтересів не тільки обвинуваченого, а й
потерпілого, цивільного позивача та інших учасників кримінального процесу;
 3) касаційне провадження формує однакову практику застосування судами законів на
всій території країни;
 4) сприяє тому, щоб не допускалось звернення до виконання незаконних і
необгрунтованих рішень судів;
 5) забезпечує виправлення помилок, яких припустилися суди першої та (або) другої
інстанцій.

Стаття 424. Судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку

 1. У касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або
відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду
першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення
суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої
інстанції.
 2. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також
ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо
вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків,
передбачених цим Кодексом. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до
касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження.
 3. Вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в апеляційному
порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду
апеляційної скарги на такий вирок можуть бути оскаржені в касаційному порядку:
 1) засудженим, його захисником, законним представником виключно з підстав:
призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення
вироку без згоди засудженого на призначення покарання; невиконання судом вимог,
встановлених частинами четвертою - сьомою статті 474 цього Кодексу, у тому числі
нероз’яснення засудженому наслідків укладення угоди;
 2) потерпілим, його представником, законним представником виключно з підстав:
призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди;
ухвалення вироку без згоди потерпілого на призначення покарання; невиконання судом
вимог, встановлених частинами шостою чи сьомою статті 474 цього Кодексу;
нероз’яснення потерпілому наслідків укладення угоди;
 3) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання менш суворого, ніж
узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно
з частиною четвертою статті 469 цього Кодексу угода не може бути укладена.
  4. Ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку, а також ухвала суду
апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу
оскарженню в касаційному порядку не підлягають..
Стаття 426. Порядок і строки касаційного оскарження
 1. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.
 2. Касаційна скарга на судові рішення може бути подана протягом трьох місяців з дня
проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції, а засудженим, який
тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
 3. Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, матеріали кримінального
провадження ніким не можуть бути витребувані з суду, який виконує судове рішення,
окрім суду касаційної інстанції.

40 Поняття, значення, підсумкові рішення стадії перегляду судових рішень за

нововиявленими та виключними обставинами. Поняття та види нововиявлених та
виключних обставин. ,

1 . Кримінальне провадження за нововиявленими або виключними обставинами є формою

перегляду судових рішень, що набрали законної сили, завданнями якого є перевірка законності,
вмотивованості, обґрунтованості та справедливості судових рішень, що набрали законної сили;
виявлення та виправлення судових помилок та порушень закону; забезпечення захисту прав і
законних інтересів учасників кримінального провадження, недопущення незаконного і
необґрунтованого обвинувачення, засудження та обмеження їх прав і свобод.
кримінальне провадження за нововиявленими обставинами являє собою форму перегляду
рішень судів, які набрали законної сили. За своїм змістом ця стадія кримінального процесу
виступає як механізм, що доповнює звичайні заходи забезпечення правосудності судових
рішень у кримінальних провадженнях. Цей вид провадження має резервне значення та
використовується лише у випадках, коли вичерпані всі інші допустимі засоби процесуально-
правового захисту.
. 2. За нововиявленими або виключними обставинами можуть бути переглянуті судові рішення
(вироки, постанови, ухвали) судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, лише ті, що
набрали законної сили та за наявності відповідних обставин, визначених законом.
2. Нововиявленими обставинами визнаються:
1) штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і
пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного,
обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок;
3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи
постановлення ухвали, що належить переглянути;
4) інші обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового
рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять
неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути.

Обов’язковою умовою розгляду справи за нововиявленими обставинами є те, що обставини, які

наводяться, мають бути абсолютно новими, могли вплинути на судове рішення, але не були
відомі та не могли бути відомі суду, під час судового розгляду, вказівка на які в матеріалах
справи відсутня, крім того відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 462 КПК вони мають бути невідомими й
особі, яка звертається із заявою
Крім нововиявлених обставин закон визначає, що існують виключні обставини, за якими
можуть бути переглянуті судові рішення, що набрали законної сили.
Так, виключними обставинами визнаються: Виключними обставинами визнаються:
1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність, конституційність
закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні
справи;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною,
порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;
3) встановлення вини судді у вчиненні кримінального правопорушення або зловживання
слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження, внаслідок
якого було ухвалено судове рішення.
4. Обставини, передбачені пунктом 3 частини третьої цієї статті, повинні бути встановлені
вироком суду, що набрав законної сили. Обставини, що стосуються зловживання слідчого,
прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження, у разі неможливості
ухвалення вироку можуть бути підтверджені постановою або ухвалою про закриття
кримінального провадження, ухвалою про застосування примусових заходів медичного
характеру.
5. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами у разі прийняття нових
законів, інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові
акти, що діяли на час здійснення провадження, не допускається.

1.Поняття та основні засади міжнародно-правового співробітництва України з суб’єктами

міжнародного права.

Міжнародно-правове співробітництво – це один із видів спільної діяльності держав в особі

уповноважених на те органів, яка виникає на основі формування й цілеспрямованого
проведення ними зовнішньої політики, що ґрунтується на спільності або збігові державних
інтересів.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне
закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

 • Статуті ООН 1945 року;

 • Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і
співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970
р.;
 • Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.
Міжнародне співробітництво полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання
міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих
процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі
осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання
вироків.
Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у Кримінальному
процесуальному кодексі, форми співробітництва під час кримінального провадження.

2. Поняття, види та форми правонаступництва в міжнародному праві.

Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків від
одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування
першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у
випадку припинення держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних
організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй.

Як зазначено вище, правонаступництво найчастіше виникає у випадках припинення існування

держави, її поділу, виділення з неї іншої держави, передачі частини території іншій державі,
об'єднання держав. Деякі вчені сюди також відносять і випадок, коли в державі відбувається
соціальна революція, а також у разі капітуляції останньої.

У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти: державу-

попередницю (унаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й обов'язки
переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває вищеназвані права й
обов'язки).

Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо

міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; Правонаступництво
щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших.

Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили декілька концепцій
правонаступництва, зокрема:

 1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу ототожнюють з

юридичною особою, яка складається з єдності трьох елементів: території, населення і
публічної влади. Відповідно, у випадку правонаступництва до нової держави переходять
усі права та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.
 2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця зберігає всі права
й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над певною територією, усі решта
зобов'язання переходять до держави-правонаступниці.
 3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою новоутворена
держава не відповідає за зобов'язання держави-попередниці, оскільки перехід прав і
обов'язків не відбувався.

3. Поняття, види та форми визнання в міжнародному праві.

Міжнародно-правове визнання — односторонній акт держави, яким юридично визнається

виникнення нового суб'єкта міжнародного права з метою встановлення з ним
дипломатичних або інших відносин. Визнання нових держав або урядів є виключною
прерогативою інших суверенних держав.

Основні види міжнародно-правового визнання наступні.

-Визнання держави (державоподібного суб'єкта міжнародного права). Визнання держави, що
було здійснене іншою державою, свідчить про те, що нова держава визнається незалежною і
суверенною державою, повноправним учасником міжнародних відносин.

-Визнання уряду (у тому числі й уряду у вигнанні або такого, що ще не володіє реальною
державною владою, але має намір володіти нею у майбутньому). Таке визнання свідчить про те,
що новий уряд тепер розглядається як законний уряд даної держави, що представляє його на
міжнародній арені. Питання про таке визнання може виникати при революціях або переворотах,
але практично ніколи не виникає при звичайній зміні влади в тій чи іншій країні, наприклад в
результаті демократичних виборів.

-Визнання повсталої (воюючою) сторони.

-Визнання націй чи національно-визвольних рухів, які борються за незалежність.

изнання організацій опору.

Існують наступні форми міжнародного визнання:

 Визнання де-юре — повне офіційне визнання держав (державоподібних суб'єктів

міжнародного права) або їх урядів. Встановлення чи підтримка дипломатичних
відносин завжди свідчить про таке визнання, хоча не є обов'язковим для нього.
 Визнання де-факто — неповне і неостаточне визнання. При такому визнання дипломатичні
відносини не можуть бути встановлені, проте укладаються двосторонні торговельні,
фінансові, освітні, екологічні та інші угоди. Застосовується, коли у держави, що здійснює
визнання, немає впевненості в міцності нового суб'єкта міжнародного права, або коли сам
суб'єкт себе вважає тимчасовим утворенням. При цьому слід зазначити, що на відміну від
двосторонніх угод, сам факт участі двох держав в одному багатосторонньому
міжнародному договорі або міжнародній організації не може свідчити про їх взаємне
визнання в будь-якій формі.
 Визнання ad hoc — разове тимчасове визнання, коли такий акт має вимушений характер для
того, щоб вирішити конкретні питання між державами, які офіційно не бажають визнавати
одна одну.

4. Поняття та основні характеристики міжнародно-правових стандартів щодо правового статусу

індивіду.

міжнародні стандарти прав людини — це закріплені у міжнародних актах і документах,

текстуально уніфіковані й функціонально універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав)
принципи та норми, які за посередництвом вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-
понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг прав людини, зумовлювані
досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють позитивні
обов’язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення
санкції політико-юридичного чи політичного характеру.

Для розуміння природи й особливостей міжнародних стандартів прав людини неабияке

методологічне значення має прийнята 4 грудня 1966 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН
№ 41/120 "Встановлення міжнародних стандартів у сфері прав людини". У цьому акті було
викладено ті керівні принципи, які мали би враховуватись при розробці міжнародних
документів у означеній сфері. Зокрема такі документи повинні: "а) узгоджуватись із існуючим
зводом міжнародно-правових норм у сфері прав людини; b) мати фундаментальний характер і
грунтуватись на притаманних людській особистості гідності та цінності; с) бути достатньо
чіткими, або слугувати джерелом прав і обов’язків, які піддаються визначенню й здійсненню; d)
передбачати, де це доречно, реалістичний та ефективний механізм здійснення, включаючи
системи подання доповідей; е) користуватися широкою міжнародною підтримкою".

Першою ознакою міжнародних стандартів зазвичай називають фіксацію а) певного змісту

чи  б) певного обсягу, чи  в) водночас і змісту, й обсягу прав людини. Ці стандарти становлять
закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах ті праволюдинні показники,
до досягнення яких зобов’язуються або заохочуються держави. (Втім, вказана ознака властива й
національним стандартам прав людини).
Деякі науковці небезпідставно звертають увагу на те, що міжнародні стандарти прав людини
встановлюють власне "мінімальний стандарт", є "мінімально допустимим консенсусом"; вони
не лише закріплюють перелік загальновизнаних прав, але й фіксують їх певний необхідний
обсяг, мінімальний рівень, на якому останні мають реалізовуватись.
Окрім цього, стандартизуватись також можуть певні вимоги до засобів гарантування прав
людини (зокрема, позитивні обов’язки держави із забезпечення, охорони і захисту таких прав).
Обов’язковість (або принаймні бажаність) дотримання державами міжнародних
праволюдинних стандартів також є однією з їхніх важливих ознак. Отож вони, з огляду на їх
деонтичний статус, можуть бути настановами або формально-обов’язковими, або ж
рекомендаційними, які мають братись до уваги при конструюванні, моделюванні усіх інших
юридичних норм стосовно прав людини. Тому таку властивість цих стандартів деякі автори
називають модельністю.
Необхідно відзначити й специфіку санкцій за порушення означених стандартів. Такі санкції
здебільшого мають або політико-юридичний (стосовно обов’язкових приписів), або ж суто
політичний (стосовно приписів рекомендаційних) характер. Так чи інакше, обов’язок чи
рекомендація щодо їх дотримання і певна відповідальність за ухилення від цього покладаються
саме на держави.
Окремі дослідники відзначають, що (окрім власне юридичних норм) до розглядуваних
стандартів належать також і принципи. Останні пропонується навіть визнавати самостійним
джерелом права у сфері прав людини.

5. Інтеграція міжнародно-правових стандартів щодо правового статусу індивіда

в ,законодавство України.

Отже, після ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод разом з Протоколами 1, 2, 4, 7 та 11 вона офіційно стала частиною національного
законодавства, відповідно до ст. 9 Конституції України щодо чинних міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [1]. Провівши детальний аналіз
норм Конституції, ми можемо стверджувати, що наведені положення в ній дуже змістовно
розкривають головне завдання правової держави – всебічно забезпечувати захист та вільні
умови розвитку прав і свобод людини і громадянина, створювати гарантії їх реалізації для
можливості втілення закріплених положень у повсякденне життя особи. Наявність II Розділу
«Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» в Конституції України слугує доказом
гуманізації як суспільно-політичного життя стосовно своїх громадян, так і щодо всіх сфер
суспільного життя людини загалом [1]. Таким чином, головні норми, які прописані в Конвенції
про захист прав людини, змогли втілитися в Основному Законі нашої країни. Слід зауважити,
що Конституція України містить змістовно наповненні норми та широкий перелік прав і свобод
людини та громадянина – це свідчить про людиноцентристську позицію нашої держави,
відповідно до якої постать людини займає найважливіше місце, її життя, здоров’я, честь,
гідність і умови існування є головною цінністю у процесі провадження будь-яких реформ. З
метою наближення до загальноприйнятих міжнародних стандартів з прав людини європейські
принципи були прямо перенесені у головний закон країни: ст. 2 Конвенції закріплює право на
життя, тоді як ст. 27 Конституції України регламентує той самий принцип; ст. 5 Конвенції
гарантує право на свободу і особисту недоторканність, так само як і ст. 29 Конституції України;
ч. 2 ст. 6 Конвенції і ст. 62 Конституції України містять презумпцію невинуватості .

Отже, як висновок, наша національна правова система припускає можливість дії ратифікованих
міжнародних актів поряд із національним законодавством, але пріоритет у розумінні
ефективності надається саме останньому, оскільки воно забезпечує засоби реалізації, охорони
та захисту прав людини

6. Значення практики Європейського суду з прав людини.

В аспекті національного цивільного законодавства сформовано висновок, що практика

Європейського суду з прав людини, як і Конвенція про захист прав людини та основоположних
свобод, є частиною національного цивільного законодавства.

Європейський Суд з прав людини за своєю суттю є юрисдикційним органом у сфері захисту
прав людини (ст. 32 ЄКПЛ). Це означає, що цей суд розглядає всі питання щодо трактування і
застосування Конвенції і протоколів до неї, а також розглядає індивідуальні спори, які
стосуються порушення прав людини. Для подачі індивідуальної скарги про порушення прав і
свобод людини не потрібно погодження держави, а сам ЄСПЛ не зв’язаний рішеннями
національних судів. ЄСПЛ констатує чи було порушено право особи з погляду вищих
стандартів, ніж національні. Водночас, рішення ЄСПЛ щодо індивідуальних спорів є
обов’язковими до виконання для держави-учасниці ЄКПЛ і у разі їх невиконання можуть
застосовуватись певні санкції з боку Комітету Міністрів Ради Європи. 
Поряд з вирішенням по суті індивідуального спору, ЄСПЛ у своєму рішенні розвиває також і
самі положення Конвенції, які повинні тлумачитись однаково усіма державами-учасницями
ЄКПЛ. Саме ця особливість «обов’язку однакового тлумачення» дозволяє національним
судам посилатись на рішення ЄСПЛ у індивідуальних спорах, що були постановлені стосовно
інших держав.  
Рішення ЄСПЛ можна охарактеризувати як прецеденти. І хоча в Україні судові прецеденти не є
джерелом права, де-факто ситуація зовсім інша.  

. Взагалі, якщо визначати судовий прецедент на рівні теорії права, то його можливо
охарактеризувати як рішення, прийняте вищим судовим органом з конкретної справи, яке є
обов’язковим для інших судів у разі розгляду аналогічної категорії справ.

Тут потрібно також звернути увагу на роль рішень ЄСПЛ у судовій практиці. Стаття 90 КПК
України встановлює пріоритет судових рішень, якими констатовано порушення прав людини,
для вирішення питання допустимості доказів. Так, встановлено, що рішення національного суду
або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і яким встановлено порушення
прав людини, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, має
преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.
Що ж до рішень ЄСПЛ загалом, то як вже було зазначено вище, самі по собі рішення не є
джерелами права, однак у поєднанні з відповідними нормами Конвенції, національні суди
можуть їх застосовувати саме як джерело права. Відповідна норма закріплена і в Законі України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (стаття
17).
7. Імплементація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. в
національний правопорядок України.

Імплементація міжнародно-правових норм в національне законодавство є досить складною

процедурою, в широкому сенсі це - здійснення міжнародно-правових і
внутрішньодержавних норм задля виконання міжнародно-правових зобов’язань, а також
створення на міжнародному і внутрішньодержавному рівнях умов для такого здійснення.

У більш конкретному розумінні імплементація норм міжнародного права - це цілеспрямована

організаційно-правова діяльність держави, яка здійснюється індивідуально, колективно або в
межах міжнародної організації з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації зобов’язань,
взятих ними у відповідності з міжнародним правом.

Практика міжнародних судових органів захисту прав людини доводить, що ці органи

прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними
судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема, Європейський суд
неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою
основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або
навіть сам національний суд повинен звернутися до відповідної норми Конвенції. Особливе
значення у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у
відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

З метою дотримання Україною зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, та задля

ефективного виконання статті 46 Конвенції, згідно якої, держави-учасники зобов’язуються
виконувати остаточне рішення Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами,
23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні
систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду
та запобігання новим порушенням Конвенції.

Зазначений Закон увібрав у себе всі сучасні напрацювання Ради Європи, спрямовані на всебічне
вирішення питань виконання державами-членами рішень Європейського суду, включаючи
вимоги рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи державам-членам: Rec(2004)4,
Rec(2004)5, Rec(2004)6, Rec(2002)13), законодавчо закріпивши забезпечення виконання
рішення Європейського суду шляхом вжиття заходів індивідуального та загального характеру.

Таким чином, під виконанням рішення Європейського суду слід розуміти вжиття
державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення,
визначеного в рішенні Європейського суду, та заходів загального характеру, спрямованих
на усунення підстави для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти
України у майбутньому.

Заходи індивідуального характеру полягають у виплаті заявнику справедливої

сатисфакції, присудженої Європейським судом, та відновлення, наскільки це можливо,
попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in
integrum)1. Зазначене можливе, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом,
включаючи відновлення провадження у справі, повторного розгляду справи адміністративним
органом тощо.
Заходи загального характеру полягають у вчиненні дій, спрямованих на усунення
причини, що стала підставою звернення до Європейського суду, з метою забезпечення
додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням,
забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого
Європейським судом порушення. Такими заходами у більшості випадків є внесення змін до
чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної
практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів та інші заходи, які
унеможливлюють подальші порушення Конвенції та забезпечують максимальне відшкодування
наслідків порушень, які вже мали місце.

Таким чином, виконання рішення Європейського суду в частині вжиття заходів загального
характеру є імплементаційним заходом, оскільки потребує вчинення цілого ряду дій щодо
приведення чинного законодавства у відповідність із положеннями Конвенції та практикою
Європейського суду з метою уникнення аналогічних порушень Конвенції в подальшому.

Також відповідно до зазначеного Закону національні суди повинні застосовувати при розгляді
справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Це положення формально
легітимізувало для українських суддів можливість прямо посилатися у судовому рішенні на
практику Європейського суду.

Зазначене вище свідчить про те, що в Україні з прийняттям Закону «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував
на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання
рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції, створено базис
для ефективного дотримання міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав
людини.

8. Особливості виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –
ЄКПЛ) держави-відповідачі зобов’язуються виконувати остаточні рішення Європейського суду
з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) в будь-яких справах, в яких вони є сторонами. Остаточне
рішення Суду передається Комітету міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його
виконанням, головним чином шляхом розгляду стану виконання відповідних рішень Суду, які
стоять на його порядку денному, на чотирьох регулярних засіданнях на рік. Комітет міністрів
закриває розгляд справи шляхом остаточної резолюції, якщо він переконається, що
рішення Суду було виконане державою-відповідачем. У деяких справах можуть також
виноситися тимчасові резолюції.

Якщо Комітет міністрів вважає, що нагляд за виконанням остаточного рішення ускладнений

проблемою тлумачення рішення, він може звернутися до Суду з метою надання відповідного
роз’яснення. Рішення про звернення ухвалюється більшістю в дві третини голосів
представників, які мають право засідати в Комітеті.

Якщо Комітет вважає, що держава-відповідач відмовляється виконувати остаточне рішення у

справі, в якій вона є стороною, він може, після формального повідомлення цієї держави і
шляхом ухвалення рішення більшістю у дві третини голосів представників, які мають право
засідати в Комітеті, звернутися до Суду з питанням про додержання цією державою свого
зобов’язання згідно зі статтею 46 ЄКПЛ.

Якщо Суд встановлює порушення статті 46 ЄКПЛ, він передає справу Комітету міністрів з
метою визначення заходів, яких необхідно вжити. Якщо Суд не встановлює порушення статті
46 ЄКПЛ, він передає справу Комітету міністрів, який приймає рішення про закриття розгляду
справи.

В Україні процедура виконання рішень Європейського суду з прав людини на національному

рівні регулюється Законом України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року та іншими нормативно-правовими
актами з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

У випадку, якщо заявник вважає, що винесене на його користь рішення ЄСПЛ не

виконується чи не виконується належним чином (в повному обсязі), йому слід звертатися
з відповідною скаргою на це не до ЄСПЛ, а саме до Комітету міністрів Ради Європи,
повноваженням якого є здійснення контролю за виконанням рішень ЄСПЛ.

9. Застосування судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та
практики Європейського суду з прав людини як джерела права.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) є міжнародним судовим органом, юрисдикція
якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист
прав людини і основоположних свобод, яка була підписана в 1950 р. і набула чинності в 1953 р.
Щодо національного законодавства, першочергово слід зазначити Конституцію
України статтею 9 якої визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. 
Європейська Конвенція з прав людини була ратифікована Україною 17.07.1997 року (N 475/97-
ВР) та набула чинності для України 11.09.1997 року. Таким чином, Конвенція стала частиною
національного законодавства і підлягає застосуванню. 
Зазначене кореспондує і з процесуальними кодексами, які дублюють вищезазначену норму
Конституції. Для прикладу, ч.2 ст.1 КПК України зазначає, що кримінальне процесуальне
законодавство, окрім положень Конституції, Кримінального процесуального кодексу та інших
законів включає в себе і міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, тобто і Європейську Конвенцію з прав людини.

23 лютого 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини».

Що ж до рішень ЄСПЛ загалом, то як вже було зазначено вище, самі по собі рішення не є
джерелами права, однак у поєднанні з відповідними нормами Конвенції, національні суди
можуть їх застосовувати саме як джерело права. Відповідна норма закріплена і в Законі України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (стаття
17).
Зазначений Закон є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком
держави виконувати рішення ЄСПЛ та необхідністю впроваджувати в українське судочинство
практику європейських стандартів з прав людини. Водночас, чітких рекомендацій щодо правил
застосування рішень ЄСПЛ Закон не містить.
бов’язковість застосування рішень Європейського суду для судів України випливає з
міжнародних зобов’язань України, які вона взяла на себе, ратифікувавши Конвенцію та
Протоколи до неї, адже у частині першій Закону України «Про ратифікацію Конвенції про
захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4,
7 та 11 до Конвенції» прямо зазначається, що Україна повністю визнає «дію на своїй
території статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди
юрисдикції Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування
Конвенції».
По-друге, існує обов’язковість не тільки виконання рішень Європейського суду, постановлених
проти країни, а й застосовування Конвенції та практики Європейського суду як джерела права.
Зокрема, відповідно до статті 2 Закону про виконання, рішення Європейського суду є
обов’язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. При цьому стаття 17
зазначеного Закону прямо визначає, що національні суди застосовують при розгляді справ
Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Варто наголосити, що фактично
це означає, що практика Європейського суду стосовно інших країн є обов’язковою для
застосування суддями національних судів при вирішенні спорів.

10. Договірна правосуб’єктність міжнародних організацій.

Міжнародні організації як похідні або вторинні суб'єкти міжнародного права відрізняються від
держав (первинних суб'єктів) перш за все тим, що у міжнародних організацій відсутня суверенітет.
Звідси випливає зробити висновок: основою міжнародної правосуб'єктності держав є їх
суверенітет , а міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій носить договірно-
правової характер.

Залежно від завдань, що стоять перед міжнародною організацією, держави-члени визначають коло
питань, за якими вона може діяти самостійно. Іншими словами, це і є рамки правосуб'єктності
міжнародної організації, і тому її правосуб'єктність є похідною.

основні елементи міжнародної правосуб’єктності:

1) правоздатність, тобто здатність мати права та обов’язки;
2) дієздатність, тобто здатність здійснювати свої права та обов’язки;
3) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії

договірна правоздатність є важливою складовою міжнародної правосуб'єктності міжнародної

організації, яка вступає в договірні взаємини як з державами, так і з іншими організаціями. Дані
взаємовідносини регулюються Віденською конвенцією про право договорів між державами і
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р У преамбулі
даної Конвенції передбачено, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати
міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій, її цілей і завдань. Згідно ст. 6 цієї
Конвенції договірна правоздатність міжнародної організації регулюється правилами цієї
організації.

За своєю правовою природою і юридичною силою договори міжнародних організацій не

відрізняються від договорів, що укладаються державами, про що прямо говориться в ст.
6 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р Дана обставина в доктрині
міжнародного права пояснюється наступними факторами: сторонами таких договорів є суб'єкти
міжнародного права; предмет їх регулювання входить в сферу міжнародних відносин; такі
договори встановлюють норми міжнародного права; вони укладаються відповідно до
процедури, встановленої міжнародним правом для міжнародних угод; питання, пов'язані з
реалізацією норм такого договору, не підпадають під дію національного права, якщо договором
не передбачено інше [1] (докладніше про договірну правоздатності ММПО см. параграф 2.3);

11. Стадії укладання міжнародних договорів України.

Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного

договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом
договору в силу.

Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:

складання і ухвалення тексту договору;

встановлення аутентичності текстів договорів;

вираження згоди на обов'язковість договору.

Також виокремлюють більш детально усі етапи укладення міжнародного договору:

призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка — узгодження

тексту договору — обговорення та ухвалення проекту договору - аутентифікація, парафування
Тексту договору - підписання договору — заява застережень - ратифікація договору - обмін
ратифікаційними грамотами та їх депонування - опублікування договору - реєстрація договору.

Договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами.

Вони повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує про право вести
переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати
договори без спеціальних повноважень (ех-оfісіо) можуть глава держави, глава уряду, глава
відомства закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при
міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень,
проте вони можуть здійснювати дії лише з метою прийняття тексту договору.

Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або
групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту
договору.

Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на спеціально скликаних

міжнародних конференціях, у рамках міжнародних організацій.

Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних держав.

Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність.

Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.

Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення

під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання
договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення
тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення
договору.
Парафування міжнародного договору — попереднє підписання міжнародного договору
ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування
всього тексту договору і певних його статей.

Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного

договору, що означає згоду на обов'язковість для неї договору, який набуває юридичної сили
лише після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом.

Застереження та правки до міжнародних договорів

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною

договору,"яка, однак, не виключає

Його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Це
суверенне право кожної держави, що можна заявити на всіх стадіях укладення договору.

12. Характеристика механізму виконання міжнародних договорів України.

Дія та дотримання міжнародного договору базуються на принципі pacta sunt servanda

(договорів потрібно дотримуватися). Це означає, що з моменту набуття чинності договір
починає породжувати міжнародно-правові норми, які є обов’язковими для сторін договору, що
висловили згоду на обов'язковість для них прав і обов’язків, котрі випливають з умов договору.
Цей принцип є загальновизнаним принципом міжнародного права. Цим принципом
обґрунтовано основні засади забезпечення дії договірних норм міжнародного права - кожен
чинний договір є обов’язковим для його учасників і має добросовісно виконуватися.

Дія договору у просторі й часі визначається умовами договору. Віденська конвенція визначає,
що територіальна сфера дії договору поширюється на всю територію його учасника, якщо
інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб (ст. 29).

У міжнародному праві існує загальне правило: договір не створює зобов'язань або прав для
третьої держави без її на те згоди (pacta tertiis пес nocent пес prosunt).

Якщо за певних обставин учасники договору мають намір зробити положення договору
обов'язковими для третьої держави, то для цього необхідна письмова згода третьої сторони.
Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору
мають намір за допомогою цього положення надати таке право третій державі і якщо третя
держава погоджується з цим. її згода припускатиметься доти, поки не матимуть доказів
протилежного, якщо договором не передбачається інше.

Кожна сторона договору мас добросовісно його дотримуватися, якщо вона висловила згоду на
таке, і не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для
невиконання договору.

Дотримання договору покладається на учасників та регулюється нормами національного права.

Заходи щодо нагляду за дотриманням міжнародних договорів поділяються на два різновиди:
організаційні та законодавчі. Законодавство України визначає, що міжнародні договори
України підлягають неухильному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.
Забезпечення виконання міжнародних договорів України покладається на Президента й уряд.
Виконання ж зобов’язань за міжнародними договорами належить до функцій міністерств та
інших центральних органів державної виконавчої влади України, до компетенції яких входять
питання, що регулюються міжнародними договорами України. Загальний нагляд за виконанням
міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.

На міжнародному рівні для забезпечення дотримання багатосторонніх міжнародних договорів

вироблено певні види міжнародних гарантій, міжнародного контролю та інші міжнародні
засоби.

13. Припинення дії міжнародних договорів України.

Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову силу для
його учасників і припинив породжувати права і обов'язки у відносинах між ними.

Із припиненням міжнародного договору він втрачає юридичну силу для всіх його учасників.
Припинення договору або вихід із нього можливі відповідно до положень договору або в будь-
який час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами.

Зазвичай учасники договору в заключних положеннях обумовлюють способи припинення

договору або умови, за яких можливе його припинення. Найчастіше в договорі визначається
строк його дії, після закінчення якого договір автоматично припиняє свою дію.

Способи припинення дії договорів можна поділити на дві великі групи: 1) не

вольові способи, при застосуванні яких припинення міжнародного договору спричинюється
настанням події або факту, без волевиявлення сторін, спрямованого на припинення договору.
До таких подій можна віднести: закінчення строку дії договору; виконання умов міжнародного
договору під які було укладено договір; виникнення нової імперативної норми (ius cogens);
війну; припинення існування суб’єкта договору; 2) вольові способи, за яких припинення дії
міжнародного договору є результатом безпосереднього волевиявлення сторін, які об’єднуються
одним поняттям - розторгнення. До таких способів можна віднести: денонсацію, відміну,
новацію та анулювання.

Найпоширенішим способом припинення договору є денонсація - одностороння відмова від

договору з попередженням, що зроблено в порядку і в строки. які передбачені в умовах
договору. Якщо в договорі передбачена можливість денонсування, то учасник повинен
виконати умови денонсування і зобов'язаний завчасно попередити інші сторони. Якщо договір
не містить положень про його денонсацію або вихід з нього, то він не підлягає денонсації і
вихід із нього не допускається, якщо тільки не встановлено, що учасники мали намір допустити
можливість денонсації або виходу, або характер договору не передбачає права денонсації або
виходу.

Учасник повинен повідомити про намір денонсувати договір не менш ніж за 12 місяців (ст. 56
Віденської конвенції). Закон України «Про міжнародні договори України» визначає, що
пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України подаються Міністерством
закордонних справ України, іншими міністерствами та відомствами Уряду України; Уряд
України вносить відповідні пропозиції Президентові України або Верховній Раді України.
Денонсація міжнародних договорів України здійснюється законом України, указом Президента
України, постановою Уряду України.
Відміна або зупинення дії договору відповідно до його положень відбувається за згодою всіх
учасників після консультації з іншими договірними державами.

Новація – це спосіб припинення дії договору, який випливає з укладання наступного договору.
Договір вважається припиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір із того
самого питання і мають на увазі припинення попереднього або якщо положення договорів є
абсолютно несумісними.

Анулювання – однобічне припинення дії міжнародного договору, яке вважається правомірним

лише на підставі норм міжнародного права, а саме у випадках, що визначені у Віденській
конвенції про право міжнародних договорів:

а) недійсні неправомірні договори;

б) договір, що укладений попередником, суперечить новому суспільному ладу держави;

в) істотне порушення договору одним з його учасників;

г) в разі неможливості здійснення договору;

д) у випадках, коли докорінним чином змінилися обставини, тобто на застереження про

незмінність обставин (clausula rebus sic standibus) можна посилатись, коли наявність таких
обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов’язковість для них договору і
наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу дії зобов’язань, які все ще підлягають
виконанню за договором. Проте неприпустимо посилатись на докорінні зміни обставин, якщо
вони сталися внаслідок свідомих дій держави, що посилається на такі зміни, і для припинення
договору, що визначає державний кордон.

Припинення міжнародного договору означає, що він припинив породження зобов’язань у

майбутньому, але не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які
виникли в результаті виконання договору, - вони зберігаються і після припинення договору.

14. Участь України в міжнародних організаціях та міжнародному нормотворчому процесі.

країна приймає активну участь у діяльності 68 міжнародних організацій. У більшості

організацій наша держава статусу повноправного члена, у деяких лише спостерігач.

Приєднання до міжнародної організації накладає на державу певні обов’язки, як політичного,

так і фінансового характеру. Будучи членом чи спостерігачем при міжнародній організації
повинна щорічно сплачувати членські внески. Найчастіше сплата фінансових зобов’язань
відбувається у такій валюті, як долар, євро, швейцарський франк, англійський фунт стерлінгів
[5]. 

Основні правові норми становлення України як суб’єкта міжнародних відносин закладені в

Декларації про державний суверенітет України, де є спеціальний десятий розділ «Міжнародні
відносини», в якому зазначено, що «вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні
зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними,
консульськими, торгівельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних
організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній,
економічній, екологічній, інформаційній, технічній та спортивній сферах. Україна виступає
рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального
миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських
структурах»[2].
Україна як учасниці тих чи іншиї організації приймає юезпосередню участь і у здійсненні
нормотворчості, але слід відзначити, що поряд з цим Посилюється і роль міжнародних
організацій у правотворчому процесі України.

Участь міжнародних організацій у правотворчому процесі в Україні може бути зумовлена різними
причинами, серед головних слід виділити такі, як: необхідність виконання Україною міжнародних
зобов’язань; прийняття фінансової допомоги від міжнародних організацій на конкретні цілі, в числі яких
провадження реформ та прийняття конкретних законів; зволікання влади з прийняттям конституційно-
правових рішень, необхідних для провадження реформаційних змін, визначених у міжнародних
договорах.

межі участі міжнародних організацій у правотворчому процесі, крім обсягів компетенції,

визначеної в установчих договорах та міжнародних угодах, залежать також від форми рішення,
на виконання якого розробляється відповідний національний акт. В останні декілька років саме
інституції та організації ЄС справляють найбільш суттєвий вплив на правотворчий процес
України, що зумовлено необхідністю виконання Угоди про асоціацію України з ЄС.
Імплементація положень цієї Угоди стала одним із головних завдань у діяльності органів
законодавчої та виконавчої влади.

15. Імплементація норм міжнародного права у внутрішнє право держави.

Вітчизняна теорія і практика передбачає різні способи імплементації міжнародно-правових

зобов’язань у національне законодавство, зокрема трансформацію, рецепцію та відсилання.

У сучасній юридичній літературі не існує одностайної думки щодо способів (форм) взаємодії
міжнародного та національного права. Одні автори схиляються до трансформації, яка
відбувається офіційно як юридично оформлена та відбувається в порядку, визначеному
державою, та неофіційно (ad hoc), тобто не оформлену юридично і визначену в порядку
домовленості державних органів.

Окремо виокремлюють автоматичну та неавтоматичну трансформацію, що вимагає

спеціального рішення. Якщо законодавство держави передбачає, що всі міжнародні договори, в
яких вона бере участь є частиною її внутрішньодержавного права, то норми будь-якого
міжнародного договору, як тільки він набуває чинності автоматично
трансформуються. Якщо ж законодавство вимагає для надання договору сили закону,
наприклад, прийняття парламентського акта, то це вже неавтоматична трансформація.

В цілому під трансформацією  розуміється сукупність форм і методів перетворень норм

міжнародного права в норми внутрішньодержавного права шляхом видання спеціального
державного нормативного акта, доопрацювання норм міжнародного права у відповідності із
загальними принципами національного права. Трансформація застосовується в тих випадках,
коли технічно неможливо або недоцільно з тих чи інших причин при формулюванні норми
національного нормативно-правового акта зберігати форму відповідної норми міжнародного
договору, а також при необхідності додаткового національного регулювання відносин з метою
виконання договору на внутрішньодержавному рівні (у випадку якщо міжнародна норма
визначає тільки загальне право виникає необхідність у його конкретизації на національному
рівні).
Щодо другої форми, а саме відсилання , то слід заначити що За своєю правовою природою
відсилання є одним з найбільш поширених видів внутрішньодержавної імплементації
норм міжнародного права, способом його внутрішньої реалізації.
Проте відсилання – це єдиний вид імплементації, за допомогою якого законодавство
санкціонує «пряме застосування норми міжнародного права у внутрішньодержавні
правовідносини».  Відсилання може бути конкретним (коли вказується конкретний
міжнародний акт) і загальним (галузевим або інститутським). Норми міжнародних
договорів України, імплементовані в національне законодавство шляхом відсилання, за
винятком тих міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада
України, мають юридичну силу того нормативного-правового акта України, який
містить таке посилання, наприклад, силу закону України, або постанови Кабінету
Міністрів України, або іншого акта. Отже, відсилання завжди свідчить про визнання
державою «галузевого примату» міжнародного права.

При рецепції законодавець приймає для себе модель поведінки та надає їй

юридичного обов’язку для суб’єктів внутрішньодержавного права. Рецепція
включає в себе дві основні риси:
 по-перше, сприйняття національним правом правил міжнародного права через
механізм ратифікації чи схвалення міжнародних договорів;
 по-друге, передачу (трансмісію) прав та обов’язків, що покладені на державу,
компетентним органам державної влади.
Особливістю інкорпорації є те, що в національні системи права включаються норми, що зовнішньо
повністю ідентичні з нормами відповідного міжнародно-правового акта. Цей спосіб застосовується в тих
випадках, коли формулювання міжнародної норми відповідає принципам національної правової системи,
є зрозумілою для суб’єкта правозастосування, або міжнародним договором прямо передбачено
створення національних правових норм, що співпадають за формою з відповідними міжнародно-
правовими нормами .

16. Правовий статус Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським
Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої
сторони.

Угода про асоціацію України з ЄС — угода між Україною та Європейським Союзом про

асоціацію, яка замінює Угоду про партнерство та співробітництво між Європейськими
співтовариствами і Україною та дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до
політичної асоціації та економічної інтеграції[2].
Політичну частину угоди було підписано 21 березня 2014 року, економічну частину — 27
червня 2014 року[3].
Верховна Рада України та Європейський парламент синхронно, в режимі телемосту,
ратифікували цю Угоду 16 вересня 2014 року; президент Порошенко одразу в Раді підписав
закон про ратифікацію[4][5].
Угода мала вступити в силу з 1 листопада 2014 року[4]. Чинна з 1 вересня 2017 року[1].
угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-
правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з
третьоюкраїною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий
формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної
інтеграції» і слугуєстратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в
Україні. Передбачена Угодою поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною
та ЄС визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково
робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на
поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС.
Важлива увага приділяється забезпеченню мобільності громадян і поглибленню візового
діалогу, зокрема шляхом запровадження безвізового режиму після виконання
відповідних критеріїв, передбачених у Плані дій щодо лібералізації ЄС візового режиму
для України.

Угода про асоціацію є головним інструментом для зближення ЄС та України: вона

сприяє розвитку глибших політичних відносин, міцніших економічних зв'язків та
повазі до спільних цінностей.

Угода про асоціацію також спонукає до реформи українського законодавства, аби

сприяти його узгодженню з законодавством Європейського Союзу (так
званим  acquis  ЄС). У довгостроковій перспективі це означатиме рівне ставлення до
товарів з України поряд із товарами ЄС на всьому внутрішньому ринку Європейського
Союзу. Поступове ухвалення Україною законодавчих актів ЄС та стандартів ЄС у
виробництві та сфері послуг, визнаних на міжнародному рівні, даватиме можливість
Україні простіше експортувати свою продукцію не тільки до ЄС, але й також до інших
країн світу – зокрема на традиційні для України ринки. Окрім цього, реформи, пов'язані
з ГВЗВТ, покращать загальний бізнесовий клімат в Україні, зокрема щодо боротьби
проти корупції, що своєю чергою збільшить довіру інвесторів.

17. Поняття та види територій в міжнародному праві.

У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються

різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і
повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в
ньому.
Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення
земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і
такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і
відповідний йому правовий режим.
Види територій:

1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах

територіальне верховенство.

2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території,

що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у
відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір над ним,
глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір
над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони

не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку
природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на
охорону природного середовища цих районів.

 Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство,
прокладання кабелю та трубопроводів і наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено в Конвенції про
континентальний шельф 1958 р. і Конвенції ООН з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава
ухвалює свої закони та правила, що регулюють такі види діяльності.

- території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у

разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення
ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні,
міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген,
Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

18. Механізм зміни державної території у міжнародному праві.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві способи

надбання чи втрати державою своєї території.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні

використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не
повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є
національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у
результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни.

Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території:
самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані
правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового

міжнародного договору. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може
мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії
презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування.
Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід
території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов’язана з безповоротною
втратою державою переданої території.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про

територіальні зміни (державної приналежності визначеній території).
Оренда території — один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному
праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного
публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча
і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на
час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його
здобуває.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить. 

Давнина володіння — це тривалий та мирний публічно-правовий контроль над територією, що

можна розцінювати як здійснення суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із
боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння,
протиправні, права на територію не виникають.

Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які
територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають
бути визнані юридично недійсними.

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. 

Військова окупація — це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території

іншої. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни
державної території.

19. Захист національних інтересів України в органах міжнародної ад’юдикації.

Ад'юдикація — у міжнародному праві суто юридична за своєю природою підстава

територіальних змін. Передбачає взаємну згоду держав — сторін спору, згідно з якою вони
звертаються до міжнародних судових чи арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для
сторін[1].
Слухання справи у міжнародному суді припускає, що держави, які сперечаються, мають
достатні правові підстави на володіння спірною територією, але долю останньої вирішує у
цьому випадку саме суд
Сучасне міжнародне право, що спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує
усяку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН,
не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при
тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком
території Кувейту), заперечує давнину набувача.

Не признаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання,

захопленая території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне
відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною.

У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати
територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати
територію одна одної в об’єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів
застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою
таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не
буде признаватися законним».

В даний час е загальновизнаним, що вищим і основним принципом правомірного розмежування

державної території е вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип
самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним
шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування
сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й
утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

Прогнозування використання засобів міжнародної ад'юдикації в якості інструментів

захистунаціональних інтересів України слід здійснювати на основі дотримання таких принципів: при-
нципу системності, принципу єдності політики і економіки, принципу адекватності
(відповідності)прогнозу об'єктивним закономірностям, принципу варіантності (варіабельності)
прогнозування,принципу цілеспрямованості, принципу науковості, принципу своєчасності.

Важливе значення має прогнозування наслідків рішень міжнародних судових інституцій

для держави, як на міжнародній арені, так і в самій державі. Крім наслідків того чи іншого рішенняорган
у міжнародного правосуддя, слід опрацьовувати реалістичність позиції держави в цьому про-цесі.

20. Система сучасного міжнародного правосуддя.

Корисним надбанням у теорії міжнародного права є визначення видів міжнародних судових установ.
Так, Г. Шинкарецька визначає такі види міжнародних судів: 1) класичні міждержавні суди загальної
компетенції та регіональні суди з прав людини; 2) суди регіональних інтеграційних об’єднань, які мають
деякі якості квазіконституційного суду; 3) міжнародні кримінальні суди [15]. В. Толстих поділяє
міжнародні суди на універсальні і регіональні; загальної і спеціальної компетенції; ті, що розглядають
спори між державами та за участю приватних осіб; постійні і тимчасові [16, с. 47]. М. Ентін зазначає, що
не існує однієї загальновизнаної класифікації, однак слід відокремлювати міжнародні судові установи
спеціальної компетенції (кримінальні суди, зокрема і трибунали, наприклад, Нюрнбергський та
Токійський трибунали, Міжнародний трибунал по колишній Югославії) та міжнародні судові установи
універсального типу, які приймають до розгляду по суті різні види спорів (наприклад, Суд ЄС) [6, с. 8].
Як убачається, така класифікація в своїй основі може мати декілька критеріїв, однак головними з них є
характер спорів, що розглядає суд, та процедура їх розгляду. Відповідно до цього, міжнародні судові
установи, що складають на сьогодні окрему систему, можуть поділятися на три великі групи:
1) міждержавні суди загальної компетенції, що розв’язують політичні суперечки між державами
(Міжнародний суд ООН, Суд ЄС та ін.); 2) міжнародні кримінальні суди, трибунали та арбітражі
(Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний кримінальний суд, Суд з примирення та
арбітражу ОБСЄ та ін.); 3) регіональні суди з прав людини та суди регіональних інтеграційних
об’єднань (ЄСПЛ, Міжамериканський суд з прав людини, Суд Євразійського економічного союзу та ін.).

21. Сучасні тенденції розвитку та нагальні проблеми системи міжнародного правосуддя.

Розглядаючи тенденції у розвитку міжнародного правосуддя, можна виділити як
позитивні, і негативні. До позитивних тенденцій відносяться: зростання кількості
судів; перехід від ad hoc судів до інституційних утворень; перехід від змішаного
характеру дій до чіткого поділу процедур та виробництв; покращення юридичної
техніки, ускладнення юридичної техніки; розвиток процесуальних форм;
спеціалізація судів; регіоналізація судів; поява "модельних" судів.
Тенденції, які можна як негативні: колізія компетенцій; вторинність або повторність
судів; поява квазіміжнародних утворень (це позасистемні освіти, часте звернення до
практики формування може зруйнувати систему); невиправданість чи "спонтанність"
появи судів, що призводить до появи бездіяльних, незатребуваних судів та процедур;
зберігаються змішані приватно - громадські суди.
У той же час, еволюція міжнародних відносин, зміни, що відбулися у світовій
геополітиці межі 90-х гг. XX ст., практично звели нанівець ефективність
формального відправлення міжнародного правосуддя як "механічної" послідовності
дій щодо виявлення та застосування міжнародно-правових норм до конкретних
обставин спору, що розглядається. При цьому сучасне міжнародне право
характеризується такими якостями, як множинність суб'єктів, які мають нормотворчі
функції, відсутність чіткої ієрархії джерел, авторитет і значимість неписаного права,
що підвищується.

22. Поняття, елементи та ознаки міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення є складним правовим явищем. З юридичної точки зору в якості

міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта
міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного
правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:

· міжнародна суспільна небезпека;

· протиправність;

· причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що

виникли;

караність.

До складу міжнародного правопорушення входять:

- об'єкт міжнародного правопорушення - це ті блага матеріального або нематеріального

характеру, на якізазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний правопорядок, система
міжнародних відносин, що склалася, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний
правопорядок, установлені міжнародними зобов'язаннями);

- об'єктивна сторона міжнародного правопорушення - вона виявляється у вигляді діяння

суб'єкта міжнародних відносин, який порушує міжнародно-правові зобов'язання, що спричиняє
міжнародно-правову відповідальність. Як і у внутрішньодержавному праві діяння міжнародно-
протиправного характеру може виражатися зовні у формі як дії (активне поведінка
правопорушника), так і у формі бездіяльності (невиконання суб'єктом обов'язку вчинити яку-
небудь дію);

- суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже відзначалося, можуть виступати тільки

держави. Деякі автори відносять до числа суб'єктів міжнародного правопорушення інших
суб'єктів міжнародного права, зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
організації і навіть окремих індивідів, що вчинили міжнародно-протиправні діяння.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може

виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як
правило, не використовує розподіл наміру на прямий і непрямий, а необережності - на злочинну
недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто
використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади
міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий
елемент складу правопорушення в них відсутня. Мова йде про так звану «відповідальність
незалежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами,
космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

23. Кодифікація норм про відповідальність у міжнародному правів.

Питання про відповідальність держав перебувало у сфері уваги КМП ООН з 1949 р.
Наслідком нелегкої тривалої роботи КМП ООН над темою відповідальності держав стало
прийняття у 2001 році Проєкту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння.
Резолюція ГА ООН № 56/689 під назвою «Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння»
від 12 грудня 2001 р. (далі «Статті про відповідальність» 2001 р.) започаткувала нову структуру
характеристики міжнародної відповідальності та кодифікувала ключові положення

Цей документ містить норми, що встановлюють стандарти поведінки держав у

результаті порушення міжнародних зобов’язань, та не стосується питань відповідальності
міжнародних організацій, відповідальності держав за поведінку організацій,
індивідуальної відповідальності за міжнародним правом, відповідальності за шкідливі
наслідки дій, не заборонених міжнародним правом. Положення статей про відповідальність
держав Конвенції з міжнародної відповідальності держав є обґрунтованими та сприятимуть
прогресивному розвитку права міжнародної відповідальності. Міжнародна судова та державна
практика підтверджують, що статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння містять низку визнаних звичаєвих норм міжнародного права. З одного боку, такі звичаєві
норми існують незалежно від їх закріплення у конвенції, з іншого ж боку, кодифікація норм в
міжнародному договорі забезпечуватиме юридичну визначеність у сфері міжнародної
відповідальності держав.

Також, слыд сказати , що Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у

різних галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві
міжнародних організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві
тощо.

+Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай,

крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються
відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування
відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН
передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як
посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує
застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного
міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за
екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну
відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну
відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та
компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів
та їх видалення 2000 р. та ін.
24. Міжнародно-правові засади універсальної та регіональної систем колективної безпеки.

У сучасному міжнародному праві розрізняють універсальну та регіональну системи колективної

безпеки. Універсальну систему колективної безпеки створено в рамках ООН, її головним
завданням є підтримання та зміцнення міжнародного миру й безпеки на основі спільних дій
держав. Відповідно до Статуту ООН, підтримання міжнародного миру та безпеки має будуватися на
основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та здійснюватися Генеральною
Асамблеєю і Радою Безпеки, компетенцію яких у цій сфері чітко розмежовано.
Під загальновизнаними принципами слід виокремити наступні: принцип незастосування сили, принцип
мирного вирішення спорів, принцип роззброєння
причому ці принципи лише тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно
Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання чи справи, що стосуються підтримання
міжнародного миру та безпеки, у тому числі розглядати загальні принципи співробітництва в цій галузі,
давати рекомендації державам і Раді Безпеки з цих питань. На Раду Безпеки покладено головну
відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту ООН). Рада Безпеки є
єдиним органом ООН, що має право починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому числі
об’єднаними збройними силами держав – членів ООН
Регіональні системи становлять частину всесвітньої системи безпеки. Головним їх завданням є
підтримання миру та безпеки у визначених регіонах. У регіональних системах безпеки можуть брати
участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не
можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб
виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних
організацій. Рада Безпеки має бути цілком інформована не тільки про розпочаті дії, а й ті, що
плануються.
Таким чином, можна стверджувати, що система колективної безпеки включає в себе такі елементи –
засоби забезпечення загальносвітового правопорядку:
 Заходи щодо заборони погрози силою чи її застосування (п.4 ст.2 Статуту ООН)
 Заходи мирного вирішення міжнародних спорів (гл.4)
 Заходи роззброєння (ст..11, 26, 47)
 Заходи щодо використання регіональних організацій безпеки (гл. 8), тимчасові заходи щодо
усунення порушень миру (ст..40)
 Примусові заходи безпеки без застосування збройних сил (ст..42) та з їх використанням (ст..42)

25. Міжнародно-правове регулювання роззброєння та скорочення озброєнь.

Зусилля ООН у галузі роззброєння і обмеження озброєнь підтримуються низкою ключових документів
ООН, зокрема: Договір про Антарктику (1959) передбачає демілітаризацію континенту і забороняє
випробування будь-якого виду зброї; Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в
космічному просторі і під водою (1963) допускає ядерні випробування лише на підземних полігонах;
Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору,
включаючи Місяць і інші небесні тіла (1967) передбачає, що космічний простір має використовуватися
лише в мирних цілях, а ядерна зброя не може бути розміщена або випробувана в космічному просторі;
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968) передбачає, що держави, які не мають ядерної
зброї, згодні ніколи не набувати ядерної зброї, а натомість їм обіцяний доступ до цивільних ядерних
технологій; держави, які володіють ядерною зброєю, беруть зобов’язання прагнути до проведення
переговорів з припинення гонки ядерних озброєнь і ядерного роззброєння; Договір про заборону
розміщення на дні і під дном морів і океанів ядерної зброї (1971) забороняє розміщення ядерної зброї та
інших видів зброї масового знищення на дні морів і океанів; Конвенція про бактеріологічну (біологічну)
зброю (1972) забороняє розробку, виробництво і накопичення біологічних і таких, що містять токсини
препаратів, а також передбачає знищення такої зброї і засобів її доставки. І тд їх багато

ООН в особі її головних органів – Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки на чолі з Генеральним
Секретарем, є координуючим центром у галузі забезпечення міжнародної безпеки під егідою якого
розроблено потужну правову основу в галузі роззброєння і обмеження озброєнь. Крім того, ООН
створила розгалужену інституційну систему у цій сфері складовою якої є постійні органи (Комітет з
питань роззброєння і міжнародної безпеки, Комісія з роззброєння, Управління з питань роззброєння),
форуми (Конференція з роззброєння), дослідницькі структури (Інститут ООН з дослідження проблем
роззброєння), які, виконуючи означені перед ними завдання, роблять внесок у зміцнення міжнародного
миру і безпеки, слугують платформою для обговорення актуальних питань і прийняття відповідних
рішень. Значну роль у досягненні прогресу в галузі роззброєння і зміцнення стабільності та безпеки її
державчленів, відіграє діяльність ООН на регіональному рівні, що має прояв в укладенні міжнародних
угод, які зачіпають інтереси певних регіонів та сприяють створенню регіональних центрів з питань миру
і роззброєння, що роблять істотний внесок у забезпечення між державами в кожному окремому регіоні
взаєморозуміння та співпраці в питаннях миру, роззброєння та розвитку.

26 Види законного застосування сили в сучасному міжнародному праві.

Статут Організації Об’єднаних Націй [1] (ст. 2) чітко забороняє держа-вам-членам застосовувати або
погрожувати застосуванням сили один протиодного, допускаючи при цьому лише два
виключення:
— дії у порядку самооборони у відповідності до ст. 51 Статуту;
— вживання заходів військового характеру, яке санкціоноване РадоюБезпеки ООН на підставі
глави VІІ Статуту (і шляхом розширення стосовнодо регіональних організацій на підставі глави
VІІІ) у порядку реагування на«будь-яку загрозу миру, будь-яке порушення миру або акт агресії».
Стаття 51 Статуту ООН [1] визначає, що «дійсний Статут ні в якій мірі не порушує невід’ємного права
на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад на члена Організації
доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме мір, необхідних для підтримки міжнародного миру й безпеки».
Однак держава, що є об’єктом загрози, відповідно до давно уже сталої норми міжнародного права, може
почати воєнні дії, якщо загроза нападу є безпосередньою і ніякі інші засоби не в змозі усунути її, а дії –
адекватні загрозі. Проблема виникає в ситуації, коли загроза не носить безпосереднього характеру, але
за ствердженням все-таки є реальною: наприклад придбання зворожим наміром потенціалу для
виробництва ядерної зброї.

якщо є вагомі аргументи на користьпревентивних воєнних дій і вагомі докази, що їх підтверджують, то

вони пови-нні бути доведені до відома Ради Безпеки ООН, яка може санкціонувати такідії, якщо порахує
це необхідним. Якщо вона не порахує це потрібним, то необ-хідно використати інші шляхи, включаючи
переконання, переговори, поперед-ження й стримування, і потім знову розглянути варіант воєнних
дій.Що стосується ситуації, коли яка-небудь держава створює загрозуіншим державам, людям, що
перебувають поза її межами, або міжнародномупорядку в більш загальному плані, то глава VІІ Статуту
дозволяє Раді БезпекиООН схвалити будь-які примусові дії, включаючи і воєнні дії, проти держави,коли
вона порахує їх «необхідними для підтримки або відновлення міжнарод-ного миру й безпеки» (ст. 42)
[1]. Мова йде про ситуації, коли загроза вжематеріалізувалася або може матеріалізуватися в
найближчому майбутньому;коли вона пов’язана з діями самої держави або діями недержавних
суб’єктів,яких вона переховує або підтримує; коли вона приймає форму дії або без-діяльності, реального
або можливого акту насильства або просто викликуавторитету Ради Безпеки

27. Міжнародно-правові зобов’язання України в сфері охорони навколишнього середовища.

У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з
вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань
екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує
міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів
незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних
програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26
листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено
перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з
програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на
листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський
(Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних
справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди
з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного
заповідника «Східні Карпати».
Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням
глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере
активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної
політики.
З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в
діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження
України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів
зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі
охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і,
зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно
чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку
стану навколишнього середовища.
Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з
іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети
від екологічного лиха.
Пріоритетними напрямками діяльності асоціації Україна – Європейський Союз (ЄС) є наступні:
 подальше вдосконалення українського законодавства, зокрема щодо оцінки впливу, стратегії, доступу
до інформації у сфері навколишнього природного середовища та участі громадськості;  розвиток
національних правових інструментів відповідно до багатосторонніх угод у сфері навколишнього
природного середовища підписаних та ратифікованих Україною та Європейським Співтовариством
(Стокгольмська Конвенція, Конвенція про захист річки Дунай, Рамкова Конвенція про зміну клімату,
Кіотський Протокол, Монреальський Протокол, Конвенція про охорону європейського природного
середовища (Рада Європи) тощо);  впровадження Кіотського протоколу через діалог в рамках спільної
робочої групи Україна – ЄС з питань зміни клімату;  забезпечення реалізації Бухарестської конвенції і
протоколів до неї та спільній роботі з Сторонами Конвенції для забезпечення приєднання Європейського
Співтовариства до Конвенції;  вивчення можливостей створення офісу РЕЦ в Україні з метою
посилення ролі громадянського суспільства з питань навколишнього природного середовища

28. Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері захисту прав людини та міжнародно-правові

механізми контролю за їх виконанням.
Законом України від від 23.12.1997 № 776/97-ВР “Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини” введено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та захист прав кожного на
території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини (далі – Уповноважений), який у своїй діяльності керується
Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами
України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначеними у
статті 2 цього Закону; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх
поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина
у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і
подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і
громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і
свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 затверджено Положення про
Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до цього
Положення Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини є посадовою
особою, на яку покладено повноваження щодо забезпечення представництва України в Європейському
суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, а також інформування Комітету міністрів Ради Європи про хід виконання
рішень Суду.
Більшість міжнародних інстанцій зосереджені на загальному нагляді за станом прав людини в
державах, які підписали міжнародні угоди, на основі яких ці організації працюють. Таке спостереження
полягає у заслуховуванні періодичних доповідей держав, перевірках на місцях.
Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій
вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і
внутрішньодержавну суспільну думку. Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких
організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів
МОП – це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини – ЕКОСОР.

29. Поняття статусу та режиму морських просторів.

Поняттям «морські простори» охоплюються поверхню морських вод, їх товща, а також морське дно з
його надрами.

Міжнародно-правовий статус морських просторів - це їх правове становище, що

характеризується насамперед підпорядкуванням суверенітету чи юрисдикції прибережної
держави.

З точки зору статусу всі морські простору можна умовно розділити на чотири основних види:

1) є невід'ємною частиною території прибережної держави і підпадають під його суверенітет

(внутрішні води, територіальне море);
2) не входять до складу території прибережної держави, але правовий режим яких регулюється
як національним законодавством, так і нормами міжнародного права (виняткова економічна
зона, прилежащая зона, континентальний шельф);

3) не підлеглі ні суверенітету, ні юрисдикції якого б то не було держави (відкрите море,

морське дно за межами національної юрисдикції);

4) морські простори з особливим правовим статусом (архіпелаж-ні води, міжнародні протоки і

канали).

Зазначена правова класифікація морських просторів, остаточно оформилася з прийняттям

Конвенції ООН з морського права 1982 р., дозволяє чітко визначити права держав по
відношенню до морських просторів, встановити їх правовий статус, виробити і закріпити
належний правопорядок.

Під міжнародно-правовим режимом морських просторів розуміється сукупність норм

міжнародного права, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами
міжнародного права з приводу того чи іншого морського простору.

Неважко бачити, що терміни «правовий режим» і «правовий статус» тісно пов'язані між собою,
але разом з тим далеко не рівнозначні. Наприклад, внутрішні води і територіальне море мають
один і той же статус, але їх правовий режим розрізняється, оскільки в територіальному морі, на
відміну від внутрішніх вод, міжнародним правом передбачено право мирного проходу.
30. Міжнародно-правові засади статусу та режиму повітряних та космічних просторів.

Повітряний простір є територією з певним юридичним статусом, за яким розрізняють два його види:
простір, що входить до складу території держави, та міжнародний повітряний простір.
Повітряний простір над сухопутною та водною територією держави перебуває під її суверенітетом.
Висотна межа державної території встановлена відповідно до звичаєвих норм міжнародного права на
висоті 100-110 км. над рівнем моря. Простір, що знаходиться вище цієї межі, відноситься до території з
міжнародним режимом.
Над територією кожної держави режим повітряного простору та міжнародних польотів регулюється її
національним законодавством та міжнародними договорами, які вона уклала з іншими державами на
двосторонній та багатосторонній основі.
Кожна держава самостійно визначає порядок допуску іноземних повітряних суден у свій повітряний
простір. Така дозвільна система є основою правового режиму повітряного простору всіх держав на
сьогодні, який є обов'язковим як для регулярних, так і нерегулярних міжнародних польотів.
У міжнародному праві відсутнє єдине визначення поняття "правовий режим повітряного простору". А
тому вказана юридична категорія складається з елементів, які розкривають її зміст. Ці складові елементи
визначають процедуру надання літальному апарату статусу повітряного судна, вирішують питання його
приналежності до певної держави. Окремі елементи правового режиму повітряного простору
закріплюють обсяг прав та обов'язків членів екіпажу повітряних суден, виокремлюють напрям
виконання міжнародних і внутрішніх польотів, встановлюють відповідальність за збереження об'єктів
перевезення та порядку відшкодування завданої шкоди.
Польоти над відкритим морем регулюються Конвенцією 1958 р. про відкрите море. В основі
міжнародно-правового режиму повітряного простору над відкритим морем закладено принцип свободи
польотів, згідно з яким повітряні судна всіх прибережних і неприбережних держав мають право вільно
літати у повітряному просторі над відкритим морем. Цей принцип був підтверджений також Конвенцією
ООН з морського права 1982 р. На відміну від польотів наддержавною територією, для здійснення
польотів над відкритим морем не потрібно одержувати на це дозвіл від кого-небудь. Однак при
здійсненні таких польотів держави повинні дотримуватись правил.
Космічний простір – це простір за межами земної атмосфери (атмосфера – газова оболонка Землі, 99
% якої сконцентровано в шарі до висоти 30-35 км від земної поверхні).
Висоти від 150 до 1000 км вважаються ближнім космосом, а понад 1000 км – далеким космосом.
Міжнародна авіаційна організація (ФАІ) реєструє політ як космічний, починаючи з висоти 100 км.
Крім Місяця, в складі Сонячної системи й найближчих планет є кілька тисяч астероїдів, комет і безліч
дрібних метеоритних тіл, іменованих небесними тілами. Слід зазначити, що жоден із прийнятих дотепер
міжнародних документів не дає визначення чи хоча б тлумачення юридичного поняття “небесне тіло”.
Міжнародно-правовий режим небесних тіл має специфіку, що пояснюється, в першу чергу,
фізичними особливостями власне космічного простору й небесних тіл, які знаходяться в ньому.
Згідно Договору про принципи діяльності держав щодо дослідження й використання космічного
простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р. космічний простір, включаючи Місяць і інші
небесні тіла, відкрито для дослідження й використання всіма державами на підставі рівності й
відповідно до міжнародного права, він вільний для наукових досліджень, він не підлягає
національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом
використання чи окупації або будь-якими іншими засобами. Місяць та інші небесні тіла
використовуються винятково з мирною метою.
Місяць та інші небесні тіла є об’єктом співробітництва всіх держав, у тому числі шляхом надання
інформації про космічну діяльність Генеральному секретарю ООН і всьому міжнародному товариству, а
також на підставі взаємності шляхом відкриття доступу до установок, обладнання й космічних кораблів.
Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. доповнила положення Договору
про принципи діяльності держав у вивченні й використанні космічного простору, включаючи Місяць та
інші небесні тіла 1967 р. і пояснила, що при згадуванні про Місяць маються на увазі також орбіти
навколо нього або інші траєкторії польоту до Місяця чи навколо нього; на Місяці забороняється загроза
силою чи будь-які інші ворожі дії, або загроза здійснення ворожих дій, у тому числі ворожих дій
стосовно Землі, Місяця, космічних кораблів, персоналу космічних кораблів чи штучних космічних
об’єктів.
+Дослідження й використання Місяця є надбанням всього людства та здійснюється на благо і в
інтересах усіх країн незалежно від ступеня їхнього економічного і наукового розвитку. На Місяці
проголошується свобода наукових досліджень. Для цього, зокрема, держави-учасниці Угоди мають
право збирати й вивозити з Місяця зразки мінеральних та інших речовин. При дослідженні й
використанні Місяця держави-учасниці мають зберігати природну рівновагу, що там склалася, й при
цьому уникати її шкідливого забруднення. Держави можуть розміщувати на Місяці свій науково-
дослідницький персонал, кораблі та станції, які можуть вільно пересуватися на поверхні й у надрах.

31. Поняття міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність – це юридичні відносини, що виникають у МП у зв’язку з

правопорушенням, вчиненим державою або іншим суб’єктом МП, або у зв’язку із шкодою, завданою
одним суб’єктом іншому в результаті правомірної діяльності
Варто виокремити ті ознаки відповідальності, які притаманні сучасній концепції МП: 1) настає за
вчинення міжнародного правопорушення або за шкідливі наслідки дій, ще не порушують норм МП; 2)
спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку; 3) пов’язана з негативними для
правопорушника наслідками; 4) реалізується в міжнародних правоохоронних відносинах, що виникають
між суб’єктомправопорушником (найчастіше державою) та міжнародним співтовариством загалом (у
разі порушення норм jus cogens та ergo omnes).
В одних випадках ці правовідносини можуть стосуватися безпосередньо тільки держави-
правопорушниці і постраждалої держави, в інших - можуть торкатись прав й інтересів усього
міжнародного співтовариства.

У науці міжнародного права міжнародно-правову відповідальність розуміють як негативні

юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним
міжнародного зобов'язання. Значення її обумовлено тим фактом, що це необхідний юридичний
засіб забезпечення дотримання норм міжнародного права, відновлення порушених
міжнародних відносин. З погляду наслідків ці правовідносини можуть виражатися у
відновленні порушеного права, відшкодуванні матеріального збитку, накладенні санкцій та
інших заходів колективного чи індивідуального характеру до держав, що порушили свій
міжнародний обов'язок, а у випадку настання шкідливих наслідків при правомірній діяльності
— в обов'язку здійснити відповідну компенсацію.

32. Кодификація норм про відповідальність у міжнародному праві.

Питання про відповідальність держав перебувало у сфері уваги КМП ООН з 1949 р.
Наслідком нелегкої тривалої роботи КМП ООН над темою відповідальності держав стало
прийняття у 2001 році Проєкту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння.
Резолюція ГА ООН № 56/689 під назвою «Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння»
від 12 грудня 2001 р. (далі «Статті про відповідальність» 2001 р.) започаткувала нову структуру
характеристики міжнародної відповідальності та кодифікувала ключові положення

Цей документ містить норми, що встановлюють стандарти поведінки держав у результаті

порушення міжнародних зобов’язань, та не стосується питань відповідальності міжнародних
організацій, відповідальності держав за поведінку організацій, індивідуальної відповідальності
за міжнародним правом, відповідальності за шкідливі наслідки дій, не заборонених
міжнародним правом. Положення статей про відповідальність держав Конвенції з міжнародної
відповідальності держав є обґрунтованими та сприятимуть прогресивному розвитку права
міжнародної відповідальності. Міжнародна судова та державна практика підтверджують, що
статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння містять низку визнаних
звичаєвих норм міжнародного права. З одного боку, такі звичаєві норми існують незалежно від
їх закріплення у конвенції, з іншого ж боку, кодифікація норм в міжнародному договорі
забезпечуватиме юридичну визначеність у сфері міжнародної відповідальності держав.

Також, слыд сказати , що Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних

галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних
організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.

+Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай,

крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються
відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування
відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН
передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як
посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує
застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного
міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за
екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну
відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну
відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та
компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів
та їх видалення 2000 р. та ін.

33. Підстави міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародно-правовими підставами відповідальності за міжнародні правопорушення – є

передбачена сукупність юридично обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на
підставі яких певний варіант поведінки суб'єкта кваліфікується як міжнародне правопорушення.
У сучасному міжнародному праві виділяють такі підстави міжнародно- правової відповідальності:
нормативні (правові), фактичні та процесуальні.
Під нормативною (правовою) підставою відповідальності розуміють договір або інше джерело права, на
підставі якого суб´єкт може бути притягнутий до відповідальності. Нормативною підставою
міжнародної відповідальності є міжнародно-правові акти, що встановлюють міжнародні зобов
´язання, порушення яких може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення. До них
належать міжнародний договір і міжнародний звичай, рішення міжнародних судів, рішення
міжнародних (міжурядових) організацій, що за статутом цих організацій обов´язкові для держав-членів,
а також односторонні міжнародно-правові акти держав. Останні встановлюють обов´язкові правила
поведінки для цієї держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб тощо.

Нормативною підставою міжнародної відповідальності можуть бути лише міжнародно-правові акти. У

статті 4 Проєкту статей про відповідальність держав передбачено: «Діяння держави може бути
кваліфіковано міжнародно-протиправним лише на підставі міжнародного права. На таку
кваліфікацію не може впливати кваліфікація цього ж діяння відповідно до внутрішньодержавного
права як правомірного».
Нормативна підстава передбачає можливість настання відповідальності, але її недостатньо для
виникнення конкретних відносин юридичної відповідальності. Для реалізації відповідальності є
необхідною наявність спеціальних фактичних обставин або так званих юридичних фактів, що
породжують правоохоронні відносини.
Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення,
тобто діяння (дія або бездіяльність) суб´єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб),
що порушують міжнародно-правові зобов´язання.

Процесуальні підстави - це наявність процедури розгляду справ про правопорушення та

притягнення до міжнародно-правової відповідальності. В одних випадках ця процедура детально
регламентується у міжнародно-правових актах, в інших - її вибір залишено на розгляд органів, які
застосовують заходи відповідальності

34. Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності.

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного публічного права. Як

правило, це держави, інші суб'єкти міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і
фізичні особи, наприклад, при здійсненні ними злочинів проти людства. Однак при цьому міжнародно-
правова відповідальність фізичних осіб є особливого роду кримінальною відповідальністю і за своєю
природою відрізняється від відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.
Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку міжнародно-правової відповідальності:
суб'єкти міжнародного правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.
До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо несуть міжнародно-правову
відповідальність. До другого відносяться потерпілі в результаті здійснення міжнародного
правопорушення, у широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного
правопорушенням збитку чи вживають заходів відносно держави-правопорушника.
Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні організації. На практиці склалися
певні норми, пов'язані з відповідальністю міжнародних організацій перед своїми посадовими особами і
службовцями. Вона також може нести відповідальність перед державами, що є чи не є її членами, за
неправомірне діяння органів цієї організації, наприклад за збиток, нанесений у результаті її військових
чи політичних дій. Відповідальність міжнародних організацій виникає з порушення ними міжнародних
зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел права.
У випадку матеріальної відповідальності міжнародних організацій треба мати на увазі, що їх засоби
складаються з внесків держав-членів, тому можливі два варіанти: 1) встановлення солідарної
відповідальності організації і держав-членів; 2) установлення відповідальності самої організації. У
першому випадку всі претензії про відповідальність пред'являються організації та державам-членам. У
другому ж претензії пред'являються організації безпосередньо, а вона вже сама вирішує питання про
розподіл тягаря відповідальності між своїми членами.
Окремі особи також можуть притягатись до міжнародно-правової відповідальності, зокрема
міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. Така відповідальність була
передбачена в Статуті Міжнародного військового трибуналу для покарання головних військових
злочинців європейських країн
Такі акти передбачають міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб у двох формах: у формі
відповідальності перед міжнародним карним судом, створюваним ad hoc, як це було на Нюрнберзькому і
Токійському процесах, і у формі відповідальності перед національним судом, що передбачено нормами
міжнародного права, як це має місце в Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за
нього і Женевській конвенції про захист жертв війни.

35. Поняття, елементи й ознаки міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення – це дія або бездіяльність суб'єкта міжнародного права, у
результаті чого порушуються норми міжнародного права і міжнародні зобов'язання цього
суб'єкта, та наносять іншому суб'єкту або групі суб'єктів міжнародного права або всьому
міжнародному співтовариству в цілому шкоду матеріального або нематеріального характеру.
Таким чином, з юридичної точки зору, міжнародне правопорушення являє собою складне
правове явище, та має наступні характерні основні ознаки:
- міжнародна суспільна небезпека;
- протиправність;
- причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що
наступили;
- карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це можливість міжнародного правопорушення заподіяти або

завдати шкоду міжнародним відносинам, що охороняються міжнародним правом.
Протиправність правопорушення обумовлена порушенням обов'язкових правил поведінки, закріплених
у міжнародно-правових актах.

До складу міжнародного правопорушення входять:

— об'єкт міжнародного правопорушення — це певні блага матеріального або
нематеріального характеру (міжнародний правопорядок, система міжнародних відносин, права і
свободи людини).
Об'єктивна сторона міжнародного правопорушення — проявляється у вигляді діяння
суб'єкта міжнародних відносин, який порушує відповідні міжнародно-правові зобов'язання.
Суб'єктами міжнародного правопорушення виступають основні суб'єкти МП.
 Суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у відношенні суб'єкта МП до
вчиненого ним діяння і його наслідків та проявляється у формі вини.

36. Види і зміст міжнародно-правової відповідальності.

Відповідальність держави – порушника міжнародного зобов'язання реалізується в конкретних видах

і формах. У міжнародному праві розрізняють два види відповідальності: нематеріальну й
матеріальну.

Зміст міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку

правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення

У рамках нематеріального виду відповідальності виокремлюють такі форми: репресалії,

реторсії, сатисфакції і санкції.
Репресалії — примусові дії держави, для яких головною метою є відновлення своїх прав,
порушених іншою державою, але заходи, які вживаються потерпілою державою (як репресалії), мають
бути пропорційні правопорушенню, що їх викликало, і припинятися з моменту відновлення.
Реторсії – це правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт із боку іншої
держави, за допомогою якого посадові, фізичні або юридичні особи першої держави були
поставлені в дискримінаційні умови. Реторсії націлені на відновлення принципу взаємності у
відносинах відповідних держав. Заходи, що були використані як реторсії, мають бути адекватні
акту, який їх спричинив, і припинятися з моменту відновлення колишнього становища. Як
реторсії не можна використовувати збройну силу.
Сатисфакція виражається в наданні державою-порушницею задоволення постраждалій
державі. Сатисфакція може здійснюватися у висловленні жалю і завіренні постраждалої
сторони в недопущенні повторення правопорушення, у публічному вибаченні, у покаранні
винних, у наданні особливих почестей постраждалій державі і т. ін. Застосування конкретної
форми сатисфакції залежить від заподіяного збитку і політичних взаємин між державами.

Суть матеріальної відповідальності полягає у повній або частковій компенсації

матеріальної шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діянням держави. Формами
відповідальності цього виду є репарації, реституції і субституції.
Репарації – це відшкодування потерпілій від агресії державі матеріальної шкоди грошима,
натурою або послугами. Уперше норми про репарації з'явилися в мирних договорах
Версальської системи після закінчення Першої світової війни

Реституція – одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає у поверненні у натурі

майна, неправомірно вилученого і вивезеного воюючою державою з території
супротивника. Наприклад, повернення автотранспорту, залізничного транспорту, річкових і
морських суден і т. д., які були неправомірно вилучені у супротивника і викрадені
воюючою державою. При цьому реституції підлягає майно, що перебуває не тільки під
контролем воюючої сторони, а й те, що опинилося під контролем будь-якої третьої
держави.

Субституція — повернення (або заміна)майна, яке було ушкодженно чи знищено, подібними та

рівноцінними речами(предметами), але у випадку, коли не можливо здійснити реституцію.
Ординарна репарація — відшкодування державою-правопорушницею матеріального збитку(виплата
грошових сум, надання послуг), що підлягає відшкодуванню потерпілим суб'єктам. Держава-
правопорушниця, яка зобов'язана виконати репарації, повинна самостійно визначити джерела для
виплати матеріальної компенсації потерпілим суб'єктам.
Надзвичайні репарації – тимчасове обмеження правомочності держав(розпоряджатися своїми
матеріальними ресурсами), що вчинили міжнародні злочини. Держава-порушниця може обмежуватися у
виборі джерел репарацій

На відміну від перелічених вище форм матеріальної відповідальності, які реалізуються на

підставі або "права переможців", або застосування колективних санкцій,
можлива компенсація - досить стара форма матеріальної міжнародної відповідальності, яка
застосовується на підставі рішення міжнародного суду.

37. Серйозні порушення зобов'язань, що випливають з імперативних норм загального

міжнародного права.

у міжнародно-правовій доктрині склалося три основні позиції щодо розуміння поняття «злочин
держави». Відповідно до першої, існування цього терміну заперечують [5, с. 198]. Як альтернативу
йому застосовують вираз «серйозні порушення зобов’язань, що випливають з імперативних норм
загального міжнародного права», зафіксований у Тексті статей про відповідальність держав за
міжнародно-протиправні діяння 2001 р.

Статті 41 та 42 Тексту статей передбачають особливі наслідки у випадку серйозних

порушень зобов’язань, які встановлюються для держав імперативними нормами загального
міжнародного права. Серед них, зокрема, можливість для потерпілої держави
притягти до відповідальності іншу державу не тільки тоді, коли порушене зобов’язання є
зобов’язанням стосовно неї самої, а й коли воно є зобов’язанням стосовно групи
держав, до яких належить остання, або міжнародної спільноти у цілому. Неодноразове
посилання у Тексті статей на зобов’язання щодо міжнародної спільноти у цілому (також ст. 33 та 48)
дозволяє численним дослідникам та авторам коментаря до Тексту
статей стверджувати, що мова в них йде саме про зобов’язання erga omnes (з лат. «щодо
всіх») [7, c. 126]. Це дає підстави дійти висновку про безпосередній зв’язок між «міжнародними
злочинами держави» та «зобов’язаннями erga omnes», адже саме серйозні порушення останніх часто
мають ознаки складу перших.

Провідну роль в ідентифікації зобов’язань erga omnes відіграє Міжнародний Суд ООН. Його рішення
та консультативні висновки дозволяють казати про те, що такий характер має заборона агресії, рабства,
расової дискримінації, геноциду, тортур та іншого нелюдяного поводження, право народів на
самовизначення, зобов’язання з міжнародного гуманітарного права

Варто зауважити, що у доктрині міжнародного права висуваються пропозиції пов’язати зобов’язання

erga omnes із категорією глобальних суспільних (публічних) благ чи глобальних спільних благ ( global
commons). Проте концепція зазначених благ сама по собі потребує конкретизації

Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції 1969 p., під імперативною нормою розуміють таку, що
приймають і визнають міжнародним співтовариством загалом як норму, відхилення від якої
недопустиме і яка може бути змінена наступною нормою загального міжнародного права такого ж
характеру. До норм Mjus cogens" відносять, наприклад, принцип незастосування сили, принцип
самовизначення народів (націй), заборону рабства, тортур, геноциду, апартеїду, основні норми
гуманітарного права. Для настання особливих наслідків у результаті таких порушень необхідним є і їх
"серйозний" характер, тобто порушення має бути супроводжене грубим чи систематичним
невиконанням зобов'язань.
Наслідки таких МПД, які встановлено на додаток до загальних, полягають у тому, що: 1) держави
повинні співпрацювати правомірними засобами з метою покласти край будь-якому серйозному
порушенню міжнародно-правових зобов'язань, що випливають з імперативних норм загального
міжнародного права; 2) жодна держава не повинна визнати правомірним положення, що склалося в
результаті таких порушень, і не надавати допомогу в збереженні такого стану.
38. Політична відповідальність та її види.
Міжнаро́дно-правова́ відповіда́льність — це визначена нормами міжнародного
права відповідальність суб'єктів цього права, що настає за вчинення міжнародно-
правового делікту. Передбачає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, яка
була заподіяна ним іншому суб'єкту міжнародного права в результаті порушення міжнародно-
правового зобов'язання, або обов'язок відшкодувати матеріальний збиток заподіяний в
результаті дій, що не порушують норм міжнародного права, якщо таке відшкодування
передбачається спеціальним міжнародним договором(абсолютна відповідальність).
До політичної відповідальності відносяться наступні види: репресалії, реторсії, сатисфакції,
санкції, декларативні рішення, обмеження суверенітету.
Ресторація — відновлення прав потерпілих суб'єктів міжнародного права (звільнення
незаконно затриманих осіб, скасування судових рішень, що заподіюють шкоду потерпілим
державам, їх юридичним і фізичним особам)[1]
Реторсія — це правомірні та примусові дії держави у відповідь на недружній акт з боку іншої
держави(посадові, фізичні чи юридичні особи першої держави були поставлені у
дискримінаційні умови). Заходи, які використовуються як реторсії, мають бути адекватні акту,
який їх спричинив, також припинятися з моменту відновлення колишнього становища.
Сатисфакція — надання державою, яка є порушницею, задоволення постраждалій державі.
Застосування певної форми сатисфакції залежить від заподіяного збитку і політичних взаємин
між державами(може виражатися у висловлюванні жалю, недопущенні повторного
правопорушення, у публічному вибаченні та ін.)
Санкції — це правомірні примусові заходи, які є індивідуальними або колективними та
вживаються проти держави-порушниці, з метою припинення її неправомірного поводження
(або покарання за таке поводження)[4][3]
39. Матеріальна відповідальність та її види.

До матеріальної відповідальності відносяться: реституції, субституції, репарації.

Реституція — повернення(державою-правопорушницею) потерпілим суб'єктам неправомірно

захопленого в них майна(історичних, художніх та інших цінностей).
Субституція — повернення (або заміна)майна, яке було ушкодженно чи знищено, подібними
та рівноцінними речами(предметами), але у випадку, коли не можливо здійснити реституцію.
Ординарна репарація — відшкодування державою-правопорушницею матеріального
збитку(виплата грошових сум, надання послуг), що підлягає відшкодуванню потерпілим
суб'єктам. Держава-правопорушниця, яка зобов'язана виконати репарації, повинна самостійно
визначити джерела для виплати матеріальної компенсації потерпілим суб'єктам.
Надзвичайні репарації  – тимчасове обмеження правомочності держав(розпоряджатися своїми
матеріальними ресурсами), що вчинили міжнародні злочини. Держава-порушниця може
обмежуватися у виборі джерел репарацій[1]
За проєктом Комісії з міжнародного права особливі правові наслідки мають наставати за тяжке
порушення зобов'язальної норми міжнародного права у розумінні ст. 40 Проєкту. 1) держави
мають взаємодіяти для того, щоб припинити порушення міжнародного права. 2) жодна держава
не може визнавати правомірність створеної унаслідок тяжкого порушення міжнародного права
ситуації або ж виступати на її підтримку.
Обов'язок невизнання лежить в основі традиції доктрини Стімсона, спрямованої проти
визнання анексії, яка відбулася за порушення міжнародного порушення права[2]
40. Реалізація міжнародно-правової відповідальності.

У випадку встановлення факту порушення своїх прав чи інтересів потерпіла сторона має
пред’явити претензію правопорушнику. Право пред’явлення претензії належить лише
потерпілій стороні і іншими (третіми) особами реалізованим бути не може. Однак у випадку
вчинення міжнародного злочину вважається, що шкода заподіюється усьому міжнародному
співтовариству, тому право пред’явлення претензії може реалізуватися будь-якою державою,
міжнародною організацією або їх групою.

Претензія може виражатися у формі усної чи письмової заяви уповноваженого органу або
посадової особи потерпілої держави, у формі дипломатичної ноти або офіційного письмового
звернення уповноважених органів потерпілого суб’єкта до міжнародних організацій
(найчастіше – до ООН та ОБСЄ) чи міжнародного співтовариства.

У міжнародному праві розроблено інститут обставин, що звільняють від відповідальності. Вони

поділяються на дві групи обставин – обставини, що виключають виникнення відповідальності,
та обставини, що виключають застосування відповідальності.

Обставини, що виключають виникнення відповідальності – це передбачені нормами

міжнародного права випадки, в яких діяння держави (міжнародної організації), хоча і має
ознаки правопорушення, але визнається правомірним і не тягне відповідальності.

У сучасному міжнародному праві до обставин, що виключають виникнення відповідальності,

відноситься:

1) згода потерпілої сторони може виключати міжнародно-правову відповідальність лише за

умови, що така згода є юридично дійсною, тобто не є результатом обману, помилки, підкупу чи
насилля. Крім того, згода потерпілої сторони не може розглядатися як обставина, що виключає
відповідальність, якщо внаслідок цього було порушено норми jus cogens;

2) контрзаходи – дії однієї держави, що вчиняються нею у відповідь на протиправне діяння

іншої держави;

3) самооборона. Критерії законності самооборони передбачені ст. 51 Статуту ООН. Зокрема,

такими критеріями є: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до
застосування заходів Радою Безпеки ООН, про застосування самооборони має бути негайно
повідомлено Раду Безпеки ООН;

4) форс-мажор та непередбачений випадок – порушення норм міжнародного права під дією

непереборної сили чи непередбаченої обставини, які не піддаються контролю з боку держави чи
міжнародної організації і зумовлюють неможливість виконання ними своїх зобов’язань;

5) крайня необхідність, тобто застосування шкоди правам та законним інтересам потерпілого

суб’єкту з метою відвернення небезпеки, що загрожує правам та законним інтересам інших
осіб, якщо ця небезпека не могла бути усунута іншим шляхом і при цьому не було допущено
перевищення меж крайньої необхідності.

Обставини, що виключають застосування міжнародної відповідальності, не усувають

протиправності вчиненого державою чи міжнародною організацією діяння, проте фактично
унеможливлюють реалізацію відповідальності. До таких обставин, зокрема, відносяться
припинення (ліквідація) потерпілого суб’єкта чи правопорушника, якщо у них немає
правонаступників, втрата чи знищення майна, що є предметом реституції, якщо зміст
відповідальності не допускає заміни цього майна подібним чи відшкодування у грошовій формі
тощо.