Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний бізнес-коледж

Циклова комісія суспільних дисциплін

РЕФЕРАТ

з ПРАВОЗНАВСТВА

на тему:

«ОСНОВНІ СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА»

Студента 2 курсу
група 2П-21
Лісуна Івана Олександровича

Викладач Назарчук Н.Я.

м. ЧЕРКАСИ
2022
 План
1. Історичні напрямки розвитку теорії праворозуміння
2. Сучасні концепції теорії права:
2.1. Біоантропологічний підхід
2.2. Етнографічний підхід
2.3. Синергетичний підхід
2.4. Ліберальна концепція
2.5. Психологічна школа права
2.6. Марксистська концепція держави і права
2.7. Концепція широкого праворозуміння
2.8. Природне право
2.9. Позитивістський (нормативний) підхід
3. Висновки
4. Список використаних джерел
 1. Історичні напрямки розвитку теорії праворозуміння.
Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька
оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права,
створених за тисячоліття.
Ці концепції права можна звести до трьох напрямків:
1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий. Ідеологічна
концепція права рієнтована на моральні цінності. Вихідна форма буття права
— це громадська свідомість. Право — це не тексти закону, а система понять
про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, порядок і форми
захисту. Природно-правовий тип праворозуміння акцентує увагу на праві як
духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи,
рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право неможливе.
При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву
як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його
форма, покликана відповідати праву як його змісту.
Перші погляди, що обгрунтовують природно-правові побудови,
зародилися в античній Греції. Саме в цей період було сформульовано
положення про справедливість як критерій оцінки закону в його
співвідношенні з правом.
2. Нормативний (позитивістський). Вихідна форма буття права —
норма права. Право — це норми, викладені в законах та інших нормативних
актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону.
Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як
формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.
Позитивістський тип праворозуміння зосереджує увагу на нормативно-
інституціональних аспектах права, без яких такі його вимоги, як
визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо –
недосяжні.
Філософсько-правові позитивістські погляди з'явилися з моменту
регулювання буття спільнот за допомогою державної влади.
3. Соціологічний. Засновником соціологічної концепції був Є.
Ерліх, який вважав, що на противагу позитивізму право корениться не
в законах, а в самому суспільстві. Вихідна форма буття права —
правовідносини. Право — це порядок суспільних відносин, який
проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається
його функціонування, реалізація, його «дія» у житті, у суспільних
відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та
інших нормативно-правових актів. Соціологічний тип праворозуміння
зміщує акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у
площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в
реальному житті, насамперед, у правовідносинах та юридичних рішеннях,
без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й
перестають бути правом.

Ідеологічна Нормативна Соціологічна

(аксіологічна), або (позитивістська) концепція
природно-правова концепція
концепція
Вихідна громадська норма права правовідносини
норма буття свідомість
права
Сутність система понять про норми, викладені порядок
права загальнообов'язкові в законах та суспільних
норми, права, інших відносин, який
 обов'язки, заборони, нормативних проявляється у
порядок і форми актах діях і поведінці
захисту людей
Співвідно- право і закон ототожнення визнається
шення права і розмежовуються, права і закону виключна роль
закону першість віддається права, а не
праву законотворчості

2. Сучасні концепції теорії права.

У 60-ті роки XX ст. відбулися правові зміни в науці, що актуалізували
антропологічний підхід до праворозуміння, у якому, у свою чергу, можна
умовно виокремити кілька аспектів – біоантропологічний (біосоціальний) і
етнографічний (етнологічний).
2.1. Біоантропологічний. Акцентує увагу на тому, що право, як і
інші соціальні інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної
(біосоціальної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму й
забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов’язків
між людьми та дотримання принципу “людина вільна в тій мірі, в якій вона
не посягає на свободу інших осіб”.
2.2. Етнографічний. Основну увагу зосереджує на соціо- (етно-)
культурній зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права.
Це, у свою чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових
систем сучасності, відмові від жорсткого “європоцентризму”, який тривалий
час домінував у теорії права.
2.3. Синергетичний. Протиставляється класичним уявленням про
однолінійність процесів розвитку матерії, відповідно до якої всі системи,
зокрема й правові, діють на основі об’єктивної необхідності науково
пізнаних законів. Синергетичний підхід керується тим, що всі природні та
суспільні системи, включаючи й правові, розвиваються нелінійно, тобто з
високою ймовірністю випадковості, тому їх неможливо інтерпретувати
винятково через таку наукову парадигму, як закономірність. Саме
випадковість є генератором нового в таких системах, вона призводить до
того, що в них панує переважно саморозвиток, самоорганізація, які, власне,
здатні забезпечити їх упорядкованість. Не можна заперечити того, що як
інтегрована доктрина синергетика не може не охоплювати питання
нормативного регулювання поведінки людей і не впливати на онтологію та
методологію юриспруденції, зокрема, на проблему праворозуміння. Цей
підхід сприяє виявленню принципово нових знань про право та появі цілком
нового образу права, чи принаймні його нових граней.
2.4. Лібертарна концепція права. У 1990-і рр. в СРСР, а потім в
Росії формувалася лібертарна концепція розуміння права. Розроблена
академіком В. С. Нерсесянц юридико-лібертарна (або лібертарна) концепція
права трактує цей феномен так: «Право - це загальна і необхідна форма
свободи людей, а свобода (її буття і реалізація) в соціальному житті можлива
і дійсна лише як право і в формі права. Право - це вираз сенсу і принципу
правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого
права, тобто це лише необхідний мінімум права, то, без чого немає і не може
бути права взагалі, в тому числі і правового закону».
На відміну від позитивістської в лібертарно-юридичної концепції
зроблено спробу розрізнити право і закон, а також виділити критерії
правового закону: "правовий закон це і є право (з усіма його об'єктивно
необхідними властивостями), що отримало офіційну форму визнання,
конкретизації і захисту, словом - законну силу".

2.5. Психологічна школа права. Засновником психологічної школи

права, вважається Л.І. Петражицький (Україна та Росія), Г. Тарт, Л.
Кнепп та ін. (Західна Європа). Дана теорія виникає в 19 ст., а своє
найбільше розповсюдження одержала на початку 20 ст. Представники
психологічної теорії первинним в праві вважають правові переживання
та правові емоції людини. Норма права представляє собою результат
такого переживання.

Л. Петражицький різко критикував те положення, при якому право

визначають залежно від факту державного втручання, від "випадкової
ознаки наявності або відсутності начальницького визнання відомих
положень"51, Критикуючи таке розуміння права він наводить три
доводи:

 • довелося б заперечувати загальнообов'язковість міжнародного

права;
 • визначення укладає в собі (defenition peridem), визначає х через
х, безвихідний логічний circulus. "Формулу: юридична норма є
норма, визнана державою, - можна перетворити у формулу:
норма права (х) є норма, визнана в запропонованої правом (х)
формі з боку встановлених правом (х) органів правового (х)
союзу - держави";
 • визнанням з боку держави користуються не лише норми права,
а й різні інші правила поведінки: релігійні, моральні. Теорія
державного визнання не містить критерію для відмінності норм
права від інших правил поведінки, визнаних органами
державної влади шляхом включення в закони.

Л. Петражицький підкреслював, що "Зв'язуючи поняття права з

державою, наука далі втрачає багатого й повчального матеріалу - тих
правових явищ, які виникали й виникають поза державою, незалежно
від нього й до появи держави, і звужує свій кут зору до вузького,
можна сказати, офіційно "канцелярського кругозору".

Не влаштовували Л. Петражицького й інші трактування права, тому

він висунув свою власну концепцію, що опиралася на такі основні
положення:

 • психіка людини - фактор, який визначає розвиток суспільства,

у тому числі його мораль, правову державу;
 • поняття і сутність права виводяться, перш за все, не через
діяльність законодавця, а через психологічні закономірності;
 • правові емоції людей носять імперативно-атрибутивний
характер, тобто представляють собою почуття правомочності
чогось (атрибутивна норма) і обов'язок зробити щось
(імперативна норма);
 • усі правові переживання поділяються на два види - емоційно-
позитивного (встановленого державою) та інтуїтивного
(особистого) права. Інтуїтивне право, на відміну від позитивного,
виступає регулятором поведінки і тому повинно розглядатися як
"дійсне право".
 2.6.Марксистська концепція держави і права.

Марксизм як самостійна доктрина склався наприкінці 40-х —

початку 50-х pp. XIX ст. Його основоположниками
виступили Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх
Енгельс (1820-1895). Вони виступили з різкою критикою
існуючих суспільних порядків, вважаючи їх нерозумними і не
відповідними часу.
В основі життя суспільства, стверджували основоположники
марксизму, лежить виробництво матеріальних благ, необхідних
для існування людей. Люди насамперед вимушені їсти, мати жи-
тло, вдягатись, тільки потім вони вже можуть займатися політи-
кою, мистецтвом, науками і т.п. Тому виробництво матеріальних
засобів до життя й економічний лад суспільства складають
основу, базис, на яких розвиваються державні, правові та інші
установи й ідеї — надбудова. Держава і право як частини
надбудови завжди виражають волю й інтереси класу, що
економічно панує при даній системі виробництва.
Походження держави, за Марксом і Енгельсом,
обумовлено утворенням антагоністичних класів. Держава,
писав Енгельс у книзі «Походження сім'ї, приватної
власності і держави» (1864 p.), виникла в результаті
появи приватної власності і зв'язаного з цим розколом
суспільства на класи з непримиренними інтересами. Вона
— сила, що стоїть над суспільством і примирює зіткнення
класових інтересів. Панівний клас складається з представ-
ників нової «аристократії багатства», відтісняючих на
задній план стару родову знать.
Сутність держави це — суспільний інститут, за
допомогою якого економічно панівний клас стає також
політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби
для реалізації своїх класово-історичних задач.
К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що капіталізм вже в
середині XIX ст. став гальмом суспільного
розвитку, громадянського суспільства. Силою, здатною
вирішити протиріччя між зростаючими продуктивними
силами і гальмуючими їх зріст капіталістичними
відносинами, вони вважали пролетаріат. Він «за
 допомогою насильницького повалення буржуазії»
здійснить всесвітню комуністичну революцію, побудує
нове, прогресивне суспільство без класів і політичної
влади .
Політична влада робітничого класу — диктатура
пролетаріату, були переконані Маркс і Енгельс, — вищий
тип демократії, яка виражає інтереси і спирається на
підтримку величезної більшості народу. Пролетарська
демократія буде відповідати історичному
періоду соціалізму — першій фазі комуністичного
суспільства.
Комунізм, назавжди покінчить з експлуатацією,
соціальним, національним і колоніальним гнітом,
кривавими війнами.
За марксистським вченням, право теж має класовий
характер. Звертаючись до буржуазії, автори «Маніфесту»
писали: «Ваше право є лише возведена в закон воля
вашого класу, воля, зміст якої визначається
матеріальними умовами життя вашого класу». Вони
стверджували: право було, є і залишиться насамперед
зброєю в руках економічно і політично пануючого
класу.
Держава і право в марксистському вченні — надбудовні
явища, дві сторони одного й того ж феномена: політичної
влади.

2.7. Концепція широкого праворозуміння

Широкий підхід до права є досить поширеним у юридичній науці.

Його характерною рисою є те, що всі теорії, концепції і т. д.,
обґрунтовуючи широке праворозуміння, прагнуть перебороти
негативні особливості вузького розуміння права. Однак домогтися
цього їм вдається по-різному: комусь у більшій, комусь у меншій мірі.
При цьому слід зазначити, що, переборюючи недоліки вузького
розуміння права школи, що базуються на широкому праворозумінні,
володіють у свою чергу досить серйозними недоліками.

Основні недоліки широкого праворозуміння пов'язані з тим, що в

межах теорій, що його формують, дуже часто нівелюють нормативну
сторону права (іноді повністю її заперечуючи), а також відсувають
державу в правових процесах на другий план (а то й на третій,
четвертий і т. д.). А ті школи широкого праворозуміння, які
намагаються зберегти такі найважливіші характеристики права, як
державно-вольовий характер і нормативність, є внутрішньо
еклектичними, суперечливими й складними для розгортання цільної
юридичної теорії.

У той же час широке праворозуміння обґрунтовує дуже важливі для

суспільства й окремої особистості положення у правовій сфері, і
насамперед:

 • право по своїй суті й змісту повинно відповідати уявленням

суспільства й окремої особистості про належне, тобто бути
справедливим;
 • право повинно не гальмувати розвиток суспільних відносин, а
сприяти їхньому розвитку;
 • держава і його окремі представники не можуть порушувати ті
норми, принципи, ідеали і т. д. у сфері правової дійсності, які
суспільство сприймає як необхідні;
 • право - це живий суспільний організм, що розвивається та
відіграє самостійну роль у системі суспільних відносин;
 • право має не тільки зовнішні механізми своєї реалізації, але
воно багато в чому реалізується за допомогою залучення в
процеси право реалізації психології відповідних соціальних
суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних);
 • право реалізується не лише у контексті функціонування
відповідного державного механізму, а й припускає втягнення в
правові процеси недержавних інститутів, таких, як: ідеологія,
мораль, культура і т. д. Особливістю сучасного етапу розвитку
вітчизняної юридичної науки є тенденція в обґрунтуванні
інтегративних або природно-правових підходів до розуміння
права. Однак при цьому, крім проблематики праворозуміння, ця
тенденція не знаходить адекватного відображення у теоретичних
побудовах (у тому числі, трактуванні джерел, форм, механізмів і
т. д. права). Вітчизняна загально-юридична теорія загалом
продовжує розвиватись у рамках вузького праворозуміння
(більш точно в даному випадку вести мову про нормативне
праворозуміння).

Представляється, що сучасна еклектичність юридичної теорії не

тільки не сприяє розвитку юридичних наук, а й є реальною
перешкодою на шляху становлення адекватної сучасним умовам
юридичної практики.

2.8 Природне пра́ во - теоретична доктрина в теорії права, за якою

головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця[1].
Також термін визначає і саме право, задане природою. Людині
природні права належать від народження, вони закладені в самій її
сутності й однакові для всіх. Природне право протилежне позитивному
праву, визначеному законодавством у рамках правової
системи конкретної держави.
Природне право — це вихідні принципи, на основі яких приймаються
чинні норми і на підставі котрих здійснюється їхнє оцінювання. Це
відбувається з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія,
вирішуючи питання про ставлення людини до оточення, в тому числі й
ціннісне. Норми природного права, маючи максимально широке,
універсальне значення, адресовані до всіх без
винятку правоздатних суб'єктів і закликають дотримуватись
закріплених у них приписів, тому що останні відповідають вимогам
вищої, абсолютної справедливості.

Поняття природного права є теоретичною доктриною, яка

використовується для критики конкретного позитивного права,
визначеного законодавцем. Відповідно до теорії соціального
натуралізму (О.М.Костенко) "природне право - це правила відносин
між людьми у суспільстві, що випливають із законів соціальної
природи".

2.9. Позитивістський (нормативний) підхід

До праворозуміння орієнтується на належність права до нормативних

систем суспільства та його залежність від держави. При цьому
виявляються ознаки, притаманні соціальним нормам взагалі (моралі,
релігії, звичаям, праву тощо) та своєрідні властивості права, що
відрізняють його від інших соціальних норм і які здебільшого
пов'язані з волею держави. У цьому випадку право переважно
розглядається як система загальнообов'язкових, формально
визначених норм, що відбивають державним чином організовану
волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають
регулятором суспільних відносин.

Формальність (позитивність) права означає сформульованість,

відображення його норм в статтях нормативних актів - письмових
юридичних документах.

Визначеність права відбиває притаманну йому властивість точного і

повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, при
наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що
повинне бути здійсненим заданих умов (диспозиція); можливих
заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права
(санкція).
Норми права - це модель юридичного зв'язку суб'єктів між собою,
особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних
суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Держава,

її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки,
санкціонують вже існуючі соціальні норми, надаючи їм всіх
властивостей норм права, гарантують використання, виконання чи
додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови,
в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів,
примусове виконання обов'язків чи покарання правопорушників.

Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від

одної, а взаємопов'язані, складають у своїй сукупності ієрархічну
побудову.

Деякі риси норм права притаманні і іншим соціальним нормам, але

тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що
є достатніми для характеристики їх своєрідності, специфіки.
Наприклад, деякі корпоративні норми відображаються в статутах
громадських організацій, норми моралі можуть відбивати як права,
так і обов'язки особи тощо.
 Висновок:
Отже, право – це інститут, що розвивається, оскільки розвивається саме
суспільство, а в наш час у суспільстві відбуваються великі зміни. Напрямок
його розвитку в недавньому минулому визначалося протиріччям між
капіталізмом і соціалізмом, і відповідно, між правом і його фактичним
запереченням.
Існують 2 основні типів розуміння права – юридичний (лат. "jus" –
право) і легістський (лат. "lex" – закон). Згідно з легістським типом, правом є
сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави.
Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне
явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об’єктивну природу
(сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої
(державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується
на розмежуванні права і закону, легістський – на ототожненні. В цьому і
полягає їх принципова відмінність.
Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права,
які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об’єднуються
у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення
права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як
природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи
права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття
"природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному
праву (встановленому державою).
Окрім теорій природної школи права, юридичний тип праворозуміння
охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл
права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне
(наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій.
Результатом об'єднання цінних досягнень наведених шкіл права стало
утворення широкого (багатоаспектного) типу праворозуміння, що є основою
інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи
права зокрема.
Розглядаючи право як багатоаспектне явище та досліджуючи його як у
позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному)
вимірах, теорія права і держави тим самим відображає найпрогресивніший
тип праворозуміння. Таке відображення має важливе значення для всього
правознавства, оскільки теорія права і держави є ідейною та методологічною
платформою всієї системи юридичних наук.
Зміст сучасних концепцій природної школи права зумовлений історією
розвитку природно-правових ідей. Формування природно-правових ідей –
логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період пов’язаний з
попереднім поділом права на природне і позитивне, тобто чітким
розмежуванням права і закону. Вчення про право як явище надпозитивне,
незалежне від держави зародилося ще в античні часи і було вихідною ланкою
філософсько-правових течій різних історичних епох.
Виразом природного права є невід'ємні, невідчужувані права людини.
На них повинні спиратися норми позитивного права, що дає змогу правам
людини визначати права влади (держави), а не навпаки. Але тільки
проголошення цих прав є недостатнім для повноцінного життя суспільства.
Невідчужувані права людини повинні дійсно реалізовуватися. Забезпечення
реалізації прав людини прихильники природно-правових поглядів покладали
і покладають на державу, доводячи, що вона є тим соціально–політичним
інститутом, який, передусім, покликаний охороняти природне право.
Неопозитивістські школи права – нормативістська і аналітична –
утворились на основі юридичного позитивізму. Останній є напрямком
юридичної науки, що об’єднує класичні позитивістські концепції права. В
ХХ ст. він став ідейним джерелом юридичного неопозитивізму, напрямку
юридичної науки, що об’єднує сучасні позитивістські концепції права, які й
утворюють неопозитивістські школи права.
Представники класичних позитивістських концепцій права (Д. Остін,
К. Бергбом, А. Еспінас, С. Пахман, Г. Шершеневич, В. Катков та ін.)
намагалися довести виключність формально-догматичного і етатичного
(державно-інструментального) методів дослідження права. Основне
твердження класичних позитивістських концепцій права – єдиним джерелом
права є державна влада – означає, що тільки держава визначає зміст норм
права та використовує їх як інструмент (передусім як примусовий засіб) для
досягнення своїх цілей і можливості свого функціонування. Тобто вивчення і
аналіз права неможливі поза категорією "держава".
Сучасні позитивістські концепції права, які утворюють
неопозитивістські школи права – нормативістську (засновник Г. Кельзен) і
аналітичну (засновник Г.Харт), у своїх концептуальних положеннях
спираються на вихідні ідеї юридичного позитивізму, а отже, вбирають у себе
всі його негативні риси. Водночас їм притаманні досягнення потрібні
сучасній юридичній науці і практиці. Представники юридичного
неопозитивізму підкреслили сильні сторони позитивістських концепцій
права, заперечувати наявність яких було б несправедливо, а ігнорувати –
нерозумно. Абсолютизація формально визначеного права небезпечна для
суспільства, але при повній відмові від нього нормальне функціонування
останнього є сумнівним. Жодна крайність не є раціональною.
 Нормативно-аналітичне, формально-логічне дослідження права дійсно
потрібне. Чіткі поняття про належну поведінку та засоби захисту її носіїв, що
втілюють норми позитивного права, є тією формальною основою, яка
допомагає людині почувати себе впевнено і безпечно. Надійність є цінністю
права, як і його справедливість.
Позитивістські і неопозитивістські концепції права потенційно містять
у собі можливість неправа, оскільки заперечують справедливість права як
його первинну цінність. Для них офіційна примусовість правових норм –
вища цінність. Така ієрархія цінностей призводить до того, що не людина
визнається первинним носієм прав, а держава "обдаровує" її природними
правами (які може і відібрати). Погодитися з цим неможливо. Призначення
держави полягає не в створенні природних прав людини (інакше б вони від
нього залежали і не були невід’ємними), а у їх констатації і захисті.
Соціологічні методи вивчення права відкривають справжні
перспективи (порівняно з формально-догматичною методологією
юридичного позитивізму) для з’ясування сутності і соціального призначення
права та ефективності його дії в суспільстві. Соціологічний підхід до
праворозуміння базується на тому, що право існує в нерозривному зв’язку з
суспільними відносинами, які і є об’єктом правового регулювання, а тому
правові норми необхідно аналізувати спільно з усіма соціальними умовами,
що склалися і в яких діє певна правова система. Такий підхід покладено в
основу соціологічної школи права, яка сформувалась у ХХ ст.
Концепції соціологічної школи права об'єднуються в напрямок
правового функціоналізму. Таке об’єднання зумовлене спільним
переконанням прихильників наведених концепцій у тому, що юридична
наука повинна перенести центр ваги своїх досліджень з юридично-
закріплених норм на соціально-правову дійсність, тобто на функціонування
права в суспільстві.
 4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та
права. Підруч. – Л.: Новий світ-2000, 2007.
2. Лившиц Р.З. Теория права. Учеб. – М., 2001.
3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підруч. – Х.: Консум, 2006.