Реферативна робота з філософії права

на тему: «Правова онтологія. Предметні форми існування права та його

гуманістична природа»
студентки ПБ21-1 Пономар Лади
Правова онтологія- філософське вчення про суще, про буття в реальності в
світовому і соціальному середовищі. Головними поняттями онтології є буття
і небуття, які охоплюють космос, природу. Світ є цілісною системою, яка
розвивається. Людина виступає мікрокосмосом, а Всесвіт макрокосмосом.
Термін «онтологія» запровадив у 17ст. німецький філософ Р.Гоклініус.
Питання про природу права може бути трансформоване в питання «що
означає право загалом?». А питання онтології повинно гласити: «Яким
способом право причетне до буття?». Правова реальність – це сукупність
правових феноменів, базові правові реалії. Основною проблемою,
пов`язаною з правовою реальністю є проблема :що таке право і чим воно є.
Правова реальність існує в трьох трактатах:
 Ідеальне право- ідеальна модель права;
 Природне право-дійсне, живе право;
 Позитивне право- реальні потреби конкретних інституцій.
Картина світу складається з: теорій різного рівня, нормативних документів,
повсякденного досвіду. Право існує як інституалізоване явище. Інститут:
1)будь-яка історично усталена форма організації та врегулювання
суспільного життя; 2)установа, яка має свій предмет та створена для
поєднання індивідів.
Право як інститут характеризується такими поняттями, як історичність і
контроль. Право відзначається високим ступенем належного. Основними
рисами правових норм можна вважати:
a. Суспільний характер
b. Формалізм – правова норма встановлює конкретні права
c. Загальність – правова норма опосередковує типові суспільні відносини.
Нормативність права є найголовнішою його ознакою. Норма права – це
соціокультурний феномен, різновид соціальних норм, головним
призначенням яких є регуляція поведінки людей. Правові норми
формуються задовго до їх законодавчого закріплення, в результаті діяльності
держави стають юридичними нормами.
Закон- це ідеальна діяльнісна причина, яка породжує правову реальність в її
практичному вигляді. Правовий закон це і є право, яке одержало офіційну
форму визнання конкретизації і захисту, тобто має законну силу.
Онтологічний вимір права. Право як особлива реальність.
 Людині постійно доводилось і доводиться спостерігати різноманітні факти
виникнення і загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ
з небуття або їх відхід у небуття. Ці факти хвилювали людей завжди і
породили питання: що означає бути або не бути; що є буття або небуття; в
чому полягає сутність буття взагалі та буття конкретних речей? У пошуках
відповіді на ці та інші питання склався особливий напрямок філософських
роздумів про буття в цілому – онтологія . Бути (або перебувати в бутті)
означає для речі, організму, суб’єкта, будь-якої реалії:
1. по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого,
2. по-друге, існувати поряд з усіма іншими;
3. по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями;
4. по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим.
Отже, під буттям в широкому значенні цього слова розуміють гранично
загальне поняття про існування, про суще взагалі. Буття і реальність як
всеохоплюючі поняття – це синоніми. Питання про специфіку правової
реальності і онтологічної структури права є основним питанням правової
онтології, оскільки є модифікацією основного питання філософії. Що таке
правова реальність? Щодо правової реальності науковці розрізняють
«широкий» і «вузький» смисли цього поняття. У першому випадку під
правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів:
правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій,
явищ правового менталітету і т. п. У другому випадку (тобто у вузькому
сенсі) маються на увазі тільки базові правові реалії, по відношенню до яких
всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою
реальністю в різних напрямках і наукових школах прийнято розуміти або
правові норми (норматівізм), або правовідносини (соціологічний напрямок),
або правові «емоції» (психологічний напрямок).
Людська взаємодія як основа права .
Отже, передумовою не тільки буття, але й простого існування права є
існування світу соціального – існування суспільства як складної специфічної
системи, яка перебуває в постійному процесі саморозвитку в результаті
взаємодії окремих її елементів (соціальних суб’єктів та соціальних
інститутів). Результатом цього саморозвитку є людська історія, або власне
людське буття в його соціальному аспекті. Буття соціального реалізується як
сфера взаємодії індивідів та соціальних груп різного рівня в межах усталених
соціальних відносин, у тому числі і правових. Таким чином, правове буття є
однією з форм соціального буття, що реалізується внаслідок взаємодії
соціальних суб’єктів. Форми і способи людської взаємодії можуть
охоплюватись нормами позитивного права (закону), або регулюватись
іншими правовими чи позаправовими методами (нормами-звичаями,
релігійними чи моральними настановами тощо). У будь-якому випадку
існування соціуму як особливої реальності, що виходить за межі природного
буття, вимагає свідомих цілеспрямованих зусиль щодо внутрішньої
саморегуляції. На перших етапах розвитку людського суспільства такі
зусилля мали на меті забезпечення безпосереднього існування людської
спільноти в цілому, і цій меті були підкорені усі форми людської діяльності.
Висновки.
На сьогодення розрізняють принаймні три концепції правової реальності,
кожна з яких має право на існування та застосування у належному контексті.
«Широке» тлумачення відносить до правової реальності усі правові
феномени, а також більшість похідних від них. «Вузьке» тлумачення
корелює із позитивістською традицією і базується на розумінні буття права
через закон. Інтегративна концепція поєднує два підходи, формуючи
багаторівневу систему правового буття.