Professional Documents
Culture Documents
Teorya Prava Derzhavi Pdruchnik
Teorya Prava Derzhavi Pdruchnik
Аннотация
Підручник підготовлено відповідно до навчальної програми із загальної теорії держави і
права для юридичних вищих навчальних закладів України. Навчальний матеріал становлять
основні поняття, категорії і проблеми сучасної теорії права і держави. Усі питання курсу
викладено з урахуванням новітніх теоретико- методологічних досягнень світової і вітчизняної
юриспруденції, оновленого національного законодавства, узагальнень юридичної практики.
Для студентів, курсантів, магістрантів, аспірантів, ад’юнктів, викладачів навчальних
закладів юридичного профілю, а також тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про
право і державу.
Методологія теорії права і держави (від грец. “methodos” - метод + logos - вчення) -
система загальних підходів, принципів, методів, способів і засобів пізнання права і держави,
реалізованих на основі знань про закономірності їхнього застосування за допомогою сукупності
юридичних понять і категорій, а також вчення про теоретичні основи їхнього пізнавального
використання.
Структура методології теорії права і держави
СтруктурніХарактеристикиелементиметодологіїЗагальнийЗагальний підхід ще називають
філософським, оскільки він переважає. Однак крім загальних засобів філософського і
напівнаукового плану в теорію права і держави залучаються загальні засоби інших наук
(політології, соціології, кібернетики, інформатики й ін.), що позначають принципову загальну
орієнтацію наукового пізнання, його ракурс, аспект. Підхід не нормує саме пізнання, як це
робить метод, проте задає відповідну програму його методологічного забезпечення
(антропологічний, аксіологічний, матеріальний, системний, соціокультурний, синергетичний,
функціонально-інструментальний, інформаційний, комунікативний, феноменологічний,
герменевтичний та ін.).підхідПринципПринцип, як і загальний підхід, є ширшим за метод,
слугує загальноприйнятою нормою-ідеєю професійного правового мислення найвищого
авторитету і виступає основною засадою здійснення пізнання саме за такими, а не за іншими
законами, тобто за законами зв'язку єдності, сполучення, системності відповідних способів
пізнання між собою (принцип єдності логічного й історичного, емпіричного і теоретичного,
конкретного й абстрактного та ін.). своєю незаперечністю принципи покликані забезпечити
концептуальність дослідження. Кожний з загальних підходів реалізується на основі своїх
принципів.МетодМетод є комплексом конкретних засобів і способів пізнання закономірностей
виникнення, системного структурування та функціонування права і держави. Тут засоби
виступають як інструмент; знаряддя дії - від системи і комбінації використовуваних засобів
(емпіричних і теоретичних), а також способів їх сполучення залежить спрямованість і рівень
пізнавальної діяльності. Способи пізнання є системою логічних прийомів, що допомагають
досягти певних результатів (дедукція, індукція, аналіз і синтез, узагальнення, сходження від
абстрактного до конкретного і навпаки тощо) та задають метод, який має відповідати об’єкту
дослідження, рівню пізнання і бути теоретично обґрунтованим.
§ 4. Загальні підходи і принципи, застосовувані в теорії права і держави
2 Див.: Бержель Жан-Луи. Общая теория права,- М.: NOTA BENE, 2000,- С. 358.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 12
сутність права, його місце в суспільстві, дію в соціальних зв’язках та ін. Такий однобічний,
далекий від методологічного й ідеологічного плюралізму метод не може бути визнаний
ефективним у цілому. Він позбавлений багатьох аспектів пізнання права і держави, що дають
філософія права, соціологія права; збіднений однобокістю інтерпретації матеріалу і, отже, не
може гарантувати свободу пошуку істини.
Розвиток філософії права (онтології, гносеології, аксіології, феноменології, антропології
права), соціології права й інших наукових дисциплін потребує прагматично-інтегрального
підходу, врахування всієї системи факторів, які визначають право і здебільшого були головними
для різних правових теорій. В центрі означеного підходу мають бути людина, її потреби,
інтереси, її основоположні права і свободи.
Співвідношення філософії і теорії права і держави. Для виконання своїх функцій теорія
права і держави використовує досягнення всіх гуманітарних знань. Філософія, предметом якої є
загальні закономірності розвитку природи, суспільства, мислення, виступає як підґрунтя теорії
права і держави, її методологічний базис. Вона виробляє загальні, філософські підходи до
наукових досліджень, що використовуються теорією права і держави. У науковому обігові теорії
права і держави перебувають філософські категорії: сутність, зміст і форма, частина і ціле,
можливість і дійсність, система і структура. Філософія дає ключ до розуміння права і держави
як соціальних явищ завдяки аналізу їх сутності, природи, призначення і місця в загальній
системі таких явищ. Теорія права і держави, що вивчає тільки державно-правові явища, озброює
філософію матеріалом, на основі якого здійснюються узагальнення і формулюються принципи
соціального прогресу.
Взаємодія філософії і теорії права і держави щонайкраще простежується через філософію
права.
Філософія права є частиною як загальної філософії, так і загальної теорії права і держави
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 14
й по-різному виявляє свою дію в межах кожної з цих наук - залежно від тих об’єктивних
закономірностей, що становлять предмет їх вивчення.
У межах філософії виявляються закономірності права, притаманні всім явищам природи і
суспільства (філософський рівень знань про право); у межах загальної теорії права
простежується специфіка вияву закономірностей права серед закономірностей явищ природи і
суспільства (загальнотеоретичний рівень знань про право).
Філософія права стала методологічною базою юриспруденції завдяки дослідженню
глобальних державно-правових категорій (насамперед категорії «право»). Проте вона не
підмінює собою теорію права і держави, покликану здійснювати аналіз емпіричного матеріалу,
визначений в історично сформованих нормах права, у переплетенні випадкового і необхідного у
правовій реальності, у порівнянні правових систем, в узагальненні досягнень конкретних
юридичних наук і формулюванні юридичних понять. При загальності об’єкту кожна з цих
дисциплін має власний предмет, до того ж філософія права є більш загальним і широким
вченням, ніж загальна теорія права, предмет якої ближчий до юридичної практики. Філософія
права вивчає фундаментальні принципи буття права, онтологічну природу права, його людську і
соціальну сутність. До її предметної сфери належать і проблеми філософсько-правового
осмислення держави: правова організація держави, правові форми здійснення функцій держави,
правова держава. Можна сказати, що філософія права - це система знань про зміст права та
обґрунтування розуміння цього змісту, місця і ролі права у сучасному світі, пізнанні правової
матерії в ціннісному аспекті і вимірі. Сферою перетинання філософії права і теорії права і
держави є дослідження наддержавної сутності права і шляхів відображення природного
(допозитивного) права у праві позитивному (державному). Обидві ці науки виходять із загальної
оцінки правової матерії, а саме з того, що право є міра свободи і рівності, вираження
справедливості.
Співвідношення економічної теорії і теорії права і держави. Ці дві науки поєднує їх
спрямованість на вивчення закономірностей: економічна теорія осягає закономірності
економічних явищ, теорія права і держави - праводержавних. Теорія права і держави
використовує положення і висновки економічної теорії, її категорії: виробничі відносини,
продуктивні сили, власність, статутний капітал та ін. У свою чергу економічні відносини
вимагають найбільш адекватних собі державно-правових інститутів (наприклад, приватна
власність на землю - інститут економічної теорії; право приватної власності на землю -
правовий інститут). Виникаючи у відповідь на економічні потреби, інститути права і держави
виступають важливим фактором формування соціально-економічних відносин.
Співвідношення соціології і теорії права і держави. Соціологія, досліджуючи суспільство в
цілому та окремі його інститути, процеси, групи, включає у свій об’єкт пізнання і
праводержавні явища. Але соціологія вивчає право і державу в генетичних зв’язках зі
структурами соціуму, в аспекті їх соціальної детермінації, змісті і функціонуванні як одного
цілісного системного утворення. Теорія права і держави також не може обійтися без вивчення
емпірії, наявного буття права, юридичної практики. Вона використовує соціологію вже тому, що
право слугує значним інструментом управління людьми різних соціальних верств, що
соціологічні експерименти важливі для підвищення соціальної ефективності норм права,
способів удосконалення державного апарату, пізнання причин і умов правопорушень, вивчення
рівнів правосвідомості, соціальної структури та ін.
На стику цих наук утворилася соціологія права як система знань про соціальні умови
існування, розвитку і дії права, зв’язок права з явищами соціального життя. Соціологія права, як
і філософія права, має «подвійну» природу: діє в межах соціології і в рамках загальної теорії
права. Проте вона ближча до практичних проблем, ніж філософія права,- досліджує, якою мірою
чинний правопорядок зумовлений станом суспільства і якою мірою право здатне впливати на
цей стан. У її полі зору перебуває зв’язок правової системи з її оточенням у вигляді інших
соціальних систем і зворотного зв’язку - наслідків дії правової норми в суспільстві. Можна
сказати, що вона вивчає дію права в реальних обставинах, які постійно змінюються.
Співвідношення політології і теорії права і держави. Політологія досліджує політику -
діяльність і відносини зі здійснення влади в суспільстві, а також закономірності функціонування
і розвитку політики і політичної влади, політичних інтересів, відносин, свідомості, діяльності.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 15
Об’єкт політології - політичне життя суспільства в різних виявах, діяльність держави й органів,
політичних партій, політичних і громадських організацій, політична поведінка людей тощо.
Питань права політологія стосується менше (тільки під час вивчення методів досягнення влади
праву надається першочергова увага), а питання держави, співвідношення громадянського
суспільства і держави, особи і держави в ній посідають чільне місце. Проте їх вивчають з
погляду політичного, а не юридичного. На відміну від політології теорія права і держави
покликана досліджувати державу як правове явище.
Політологія, як і філософія, озброює теорію права і держави матеріалом, що дає змогу
різнобічно вивчити питання місця права і держави в політичній сфері і політичних процесах,
взаємодії держави з іншими політичними інститутами. У свою чергу, політологія користується
теоретико-юридичними досягненнями у вивченні проблем держави.
Співвідношення соціальної психології і теорії права і держави. Соціальна психологія
(психологія - від грец. «psyche» - душа, «logos» - вчення) вивчає закономірності, механізми і
факти психічного життя людини, соціальної групи, суспільства. Її увага зосереджена на
закономірностях поведінки людей, зумовленої їх участю в соціальних групах. Психологічні
феномени - потреби, цінності, інтереси, воля - є необхідними елементами процесу формування
права, право- застосування і правореалізації. Досягнення соціальної психології враховуються
теорією права і держави при вивченні правосвідомості, ефективності впливу права на поведінку
людей тощо. Соціальна психологія допомагає теорії права і держави узагальнювати результати
практичної діяльності державно-правових інститутів (насамперед інститутів управління),
поведінки посадових осіб і громадян за допомогою застосування соціально-психологічних
механізмів.
На стику соціальної психології і права успішно розвивається правова психологія, що
вивчає психічні закономірності практичної юридичної діяльності. Широкого розвитку набула
антропологія права, що виникла на стику соціальної антропології і права та розглядає людину
як творця державної і правової реальності.
Отже, теорія права і держави тісно взаємодіє з філософією права, антропологією права,
соціологією права, психологією права, етнологією права, юридичною герменевтикою,
юридичною компаративістикою та іншими науками, що розширюють і збагачують її діапазон як
науки і навчальної дисципліни.
Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його ролі в
суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна
цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права
висвітлюють етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. Розглянемо основні
теорії походження права.
Теократична теорія (давньогрецькі міфи, іудаїзм, християнство, іслам) пояснює
походження права творінням Бога безпосередньо або через його посланців, пророків чи
правителів (породження права Зевсом і Фемідою - богинею правопорядку; проведення волі
Божої щодо права у проповідях Христа, Мойсея, Мухаммеда).
Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне,
надприродне походження права (воно не відрізнялося від моралі) і вбачала його підставу в
законах будови світу. Відповідно до цих законів першою стадією появи світу є утворення
вічного закону, основного. Це - божественний розум, що керує світом. Він є підставою природи і
суспільства, основою усього світового порядку. Друга стадія - оформлення природного закону,
який є відображенням вічного закону в усіх живих істотах. Природні закони - це ті ж закони
природи, що діють в галузі органічної природи (включаючи людей). Третя стадія - формування
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 16
позитивного (людського) закону на підставі природного закону як фундаменту, застосування
принципів природного права до громадського життя. Четверта стадія чинних законів -
божественний закон як одкровення, що виражене у священному писанні (Біблія) і призначене
виправляти недосконалості людського закону. Згідно з твердженням Фоми Аквінського, пороки,
котрі не заборонені людським законом (оскільки закон має забороняти тільки найважливіші
пороки), повинні заборонятися законом, який має божественне походження. Отже, у
божественних (божеських) засадах вбачалося як походження, так і основні межі існування
права.
Природно-правова теорія зародилася у сиву давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху
буржуазних революцій (XVII-XVIII ст.). Її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк,
Монтеск’є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від
теологічного, божественного, надприродного пояснення походження і сутності права. Її
вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід’ємних прав і свобод, котрими
вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастями, устремліннями. Це
є природне право. Тільки згодом, коли утворюється держава в результаті колективного договору,
виникає позитивне право, що призначене закріпити природні права людини, створити реальні
гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні
«природний стан» (природне право) - «державний (громадянський) стан» (позитивне право).
Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і ціннісному
(аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повноти розуміння його походження і
сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а
недоліком - вивчення людини і пояснення походження права здійснювалося у відриві від
суспільства.
Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIII ст.- Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта)
здобула назву за основним положенням своєї концепції, що право кожного народу є його
історичною спадщиною, тобто об’єктивним процесом історичного життя кожного народу. Вона
відкинула поділ права на природне і позитивне, притаманний природно-правовій теорії, і
заявила, що існує одне національне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом
(від звичаїв і традицій до позитивного права) - органічно, повільно й безконфліктно
розвивається разом з його мовою і звичаями. Справжнім джерелом національного права
визнавався не закон, установлений державою, а звичай, який є відтворенням «духу», свідомості
народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише
доповнюють, конкретизують позитивне право, але не створюють його. Не можна погодитися з
тезою про те, що право створюється саме собою, як правила гри (шахи, карти), розвивається
органічним шляхом, як рослина із зерна, поза законодавчою владою (саморозвиток права). Це є
перебільшенням етнокультурних чинників («духу», свідомості нації), недооцінкою
матеріальних факторів. Водночас цінними положеннями історичної школи права, які вплинули
на подальший розвиток юридичної науки, є такі: ідея закономірності розвитку права і його
правових інститутів як особливих соціальних явищ; ідея залежності права від умов розвитку
нації; вимога історичного аналізу правового матеріалу, використання історизму як методу, що
сприяв розвиткові нової науки - історії права.
Теорія юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині; Д. Остін - в Англії;
Г. Шершеневич - у Росії та ін., друга половина XIX ст.) відкинула поділ права на природне і
позитивне, визнавала і вихваляла позитивне право, а походження права вбачала в системі
юридичних норм, створених державою. Отже, право - похідне від держави, вторинне, не існує
без держави; нормативні судження законодавця не підлягають обговоренню. До негативних
ознак цієї теорії слід віднести ототожнення права і закону, виключення участі суспільства у
формуванні права, невизнання природних прав людини. Проте не можна відкидати внеску цієї
теорії у розвиток юриспруденції систематизацією правових знань, розробкою юридичних
понять і категорій завдяки використанню формально-догматичного методу. Щоправда, значення
цього методу перебільшувалося, абсолютизувалося. Не ставилося завдання виявити глибинні
зв’язки і взаємодію соціальної і правової систем, яке неможливо було здійснити за допомогою
лише формально- догматичного аналізу.
Психологічна теорія права (Леон Петражицький (1867-1931), В. Вунд, Л. Кнапп, Г. Тард та
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 17
ін.) пов’язувала походження права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні
ознаки. З одного боку, емоції імперативно накладають обов’язки («імперативність»
переживання своїх зобов’язань перед іншими), а з другого - надають іншим право вимагати їх
безумовного виконання. Такі емоції Л. Петражицький називав імперативно-атрибутивними
(обов’язково-претендуючими), на відміну від моралі, що має однобічне переживання, тобто
обмежена імперативним характером. Наявність атрибутивності (правомочний елемент), на його
думку, є сутністю права. Цінним є те, що Л. Петражицький відкрив емоційний регулятор
людської поведінки, виявив зв’язок правомочності (структурної одиниці суб’єктивного права) і
обов’язку. Він правильно помітив, що не можна видавати закони без урахування соціальної
психології і застосовувати їх, не враховуючи психологічного світу індивіда. Однак він
перебільшив роль психічного чинника (частини правосвідомості) у правовому житті, підняв
його до ступеня права, оголосив єдиною реальністю; відкидав об’єктивну реальність права,
ігнорував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутності права. Ідеї
психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні
інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в
іншій інтерпретації.
Марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, друга половина XIX ст.) оголосила
право частиною надбудови над базисом, зведеною в закон волею панівного класу, і пов’язала
походження права з класовим розшаруванням суспільства і матеріальними умовами розвитку
панівного класу. Ця теорія перебільшувала роль економічних чинників, класових інтересів у
походженні права і недооцінювала ідейних факторів, загальної волі людей.
Нормативна, або «чиста», теорія права (Ганс Кельзен, X. Л. А. Хартр - друга половина XX
ст.) близька до теорії юридичного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від
об’єктивної реальності («чиста» теорія) і мають певну ієрархію (так звана піраміда норм):
гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім - норми підзаконних
актів. В основі піраміди норм містяться індивідуальні норми, судові й адміністративні рішення,
а також конкретні угоди (договори). Ця теорія є суто емпіричною теорією закону, тобто закону,
що має обґрунтування в самому собі. Навіть процес нормотворчості (у тому числі законодавчий
процес) виключається зі сфери «чистої» науки про право. Позитивним у ній є те, що
акцентована увага на таких властивостях права, як формальна визначеність, точність,
однозначність правового регулювання, додержання принципу законності (хоча формально
зазначена піраміда норм підкоряла нижчі норми вищим). Слабка сторона вбачається в тому, що
нормативна теорія усунула можливість пошуків основи права поза самим правом, адже його
«основна норма» (грунднорма) не виходить з реального життя, сфери соціально-економічних,
політичних та інших суспільних відносин, а виводиться суто логічно, виступаючи вищим
критерієм пізнання права. Який її зміст, теорія чітко не пояснює.
Соціологічна теорія права (Р. Ієринг, Є. Ерліх, Г. Канторович, Р. Паунд та ін., кінець XIX -
друга половина XX ст.) мала девізом вивчення права в дії, у житті («функціоналізм»), виводила
право із суспільства, із фактичних суспільних відносин. Іншими словами, правовідносини
вважалися первинними, а правові норми вторинними; законодавець - не творець нової норми, а
лише фіксатор її після того, як вона склалася в суспільстві. Найбільшого поширення
соціологічна теорія права набула в СІНА (Р. Паунд). Тут витоки права вбачаються в судовій і
адміністративній практиці, що пояснюється, крім іншого, американською правовою системою,
яка від дає перевагу судовому й адміністративному прецеденту перед законом. Р. Паунд
розцінював право як «високоспеціалізовану форму соціального контролю, здійснювану на
основі владних приписів у межах судового і адміністративного процесу». Цінними елементами
соціологічної теорії є чітке розмежування права і закону; підкреслення залежності ефективності
правового регулювання від правозастосовної практики, соціальних відносин; пошук джерел
права в суспільстві. Проте соціологічна теорія права не лише переводила розуміння права зі
сфери належного у сферу сущого, а й виразно «втікала» від виявлення його природи (сутності).
Примиренська (інтегральна) теорія права (Д. Холл, Б. Аннерс, Г. Берман, В. Кравитц, У.
Проберт, А. Поляков, Ю. Хабермас) - одна з найбільш популярних правових теорій у наші дні;
заснована на положенні, що кожна з трьох класичних конкуруючих теорій - природно- правова,
юридично-позитивістська, соціологічна (до неї деякі із зазначених учених відносять також й
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 18
історичну школу права) - виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші,
тоді як усі вони мають бути примирені шляхом широкого визначення права. Термін
«інтегральна юриспруденція» уведений професором Джеро- мом Холлом. Він поєднав ідею про
моральну цінність права (теорія природного права), ідею про соціальні умови формування і
функціонування права (соціологічна теорія права), ідею про юридичні поняття і терміни
(позитивістська теорія права); визначив право як тип соціальної дії, процес, у якому норми
права, цінності і факти зростаються й актуалізуються законотворчістю. Цю теорію називають
примиренською й тому, що вона ставить на перше місце серед функцій права її соціальну
комунікативну функцію, трактує право як примирителя конфліктних ситуацій. Походження
права вбачається в договорах примирення, що укладалися ще в первісному суспільстві за
допомогою жерців, старійшин, народного віче (зборів); такими договорами долалися правила
кровної помсти («око за око, зуб за зуб»).
Після нагромадження історичного досвіду у вирішенні конфліктних різноманітних
ситуацій право одержує узагальнення у правових нормативах - спочатку усних (міфічні норми,
норми-звичаї, норми- традиції), потім письмових (закони, нормативні договори та ін.). У цієї
теорії є розмаїття варіантів щодо обґрунтування таких якостей права, як його соціальна природа,
договірний і компромісний характер; вона враховує комунікативну природу людини як суб’єкта
права. Однак її недоліком є недоврахування регулятивних причин появи права.
Сучасні держави світу мають різний вік: одні виникли в сиву давнину (і первинне
походження держави)', інші, а це дві третини нині існуючих держав світу (всього їх понад 200),-
у процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних утворень, що відбулися
переважно в минулому столітті (похідне походження держав). Протягом історії створено чимало
теорій перинного походження держави.
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, М. К. Михайловський, М. М. Покровський)
ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім’ї в результаті її розростання
та об’єднання сімей у племена, союзи племен, народності (цьому сприяло збереження переказу
про їх загальне походження). За Аристотелем, селища, що утворилися, склали державу. Держава
виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя
(монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім’ї, що має державновласницький
характер на зразок домовласницького.
У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи
(виникнення держави з появою публічної влади, роль сім’ї в становленні державності,
утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) потрібно
враховувати.
Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) базується на ідеї божественного
державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування
духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над
людьми і реалізувати волю Божу на Землі. Кожній людині пропонується упокоритися перед
волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися владі, що санкціонована церквою.
Воля володаря, що керує державою, трактується як об’єднавча засада, без якої держава
розпалася б. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності: держава
вічна, як і сам Бог. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному
вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.
У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного трактування
походження держави. Її раціональним зерном можна вважати ідею про утвердження порядку як
загального блага в державі. Щоправда, такий порядок відповідно до цієї теорії створюється за
допомогою божественної сили, що виключає активність особи.
Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж.
Руссо, Я. Козельський, М. Радищев, І. Кант) ґрунтується на ідеї походження держави в
результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей у єдиний
державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 19
справедливості, свободи і порядку.
Стверджується, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся прихильникам
цієї теорії неоднозначно. Т. Гоббс, наприклад, вважав, що в природному стані відбувається
«війна всіх проти всіх», оскільки там панував принцип «людина людині - вовк». Ж.-Ж. Руссо,
навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності, «золоте століття». Проте всі вони
розглядали державу як продукт людського розуму і діяльності, зумовленої прагненням людей до
виживання. Можна виділити два варіанти договору державотворення, запропонованих
представниками цієї теорії:
1) договір між правителем і людьми (Т. Гоббс), коли правителю передається частина
природжених прав, які він повертає громадянам зі своїх рук після державотворення і виступає їх
гарантом (суспільний договір-підпорядкування);
2) договір людей один з одним, усіх з усіма (Ж.-Ж. Руссо), що передбачає невідчуження,
збереження природних прав за індивідами при укладанні договору одного з одним про
державотворення (суспільний договір-об’єднання). У будь-якому разі передбачається
забезпечення природних прав і свобод особи в межах держави- це визначає прогресивність
варіантів цієї теорії.
Проте цією теорією перебільшуються індивідуалістичні засади на ранніх етапах життя
людства, розвиненість розуму людей періоду переходу до державності від «природного стану»,
усвідомленість їхнього підходу до необхідності вступу в договір про утворення держави.
Скоріше переважала інтуїція, ніж розум як підстава договору.
Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором.
їх значно більше. Водночас договір відіграє значну роль у створенні деяких держав, у практиці
їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, що
входять до складу держави, і визначені його цілі: утвердження правосуддя, охорона
внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.
Органічна теорія (Г. Спенсер, XIX ст.) ототожнює процеси виникнення і функціонування
держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського
організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами
природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який
складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.
Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і
спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого
становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина). У процесі
становлення держави спостерігається інтеграція (об’єднання) дрібних утворень людського
суспільства в більш великі і складні - «агрегати»: плем’я, союз племен, міста, держави, імперії.
Одночасно під впливом часу в «агрегатах» відбувається соціально-класова диференціація і
спеціалізація у вигляді поділу праці, формування системи органів держави. Кожний орган
виконує визначену лише йому властиву функцію (як у людському організмі): уряд - функцію
мозку (регулятор суспільного організму); хлібороби і ремісники - функцію органів травлення
(забезпечують життєдіяльність суспільного організму); працівники торгівлі, транспорту та
інших засобів сполучення слугують кровоносною системою; панівні класи відповідають за
оборону держави тощо. Завданням державної влади є служіння благу суспільства.
Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, однак тут є
раціональне зерно. Визнається зв’язок законів громадського життя і законів природи,
підкреслюється, що людина, перш ніж стати істотою суспільною, біологічно формується як
індивід з волею і свідомістю. Інакше кажучи, людина спочатку є витвором природи, потім -
членом суспільства, а потім - громадянином держави. Позитивним можна назвати
обґрунтування диференціації (поділ на класи), інтеграції громадського життя (об’єднання людей
у державу) у взаємозв’язку і системі, спеціалізації (поділ праці).
Теорія насильства має два варіанти: теорія зовнішнього насильства (Л. Гумплович, К.
Каутський) і теорія внутрішнього насильства (Є. Дюрінг). Теорія зовнішнього насильства
пояснює виникнення держави як результат воєн, насильницького підпорядкування одного
племені іншому. Усі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виникають з голого
насильства: державні органи і закони створюються для придушення поневолених народів.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 20
Насильство є підставою виникнення приватної власності. Панування племені згодом
перетворюється на панування класу. При цьому виявляється, що в державі зацікавлені більш
слабкі племена, ніж сильні, оскільки вона служить захистом завойованих племен від можливих
зазіхань з боку інших сильних племен. Держава зображується як захисниця інтересів усіх класів
суспільства, здатна забезпечити загальне благо як сильних, так і слабких. Вона визначає обсяг
вимог, пропонованих до завойованих племен, і дає їм можливість улаштувати життя в межах
цих вимог і збережених за ними прав. Переможцям надається можливість спокійно
користуватися вигодами свого становища. Теорія внутрішнього насильства пояснює виникнення
власності, класів і держави в результаті насильства однієї частини суспільства над іншою,
причому йдеться про насильство (панування) більшості над меншістю.
Винятково насильством неможливо пояснити походження держав. Тим більше
неправильно вважати завоювання пріоритетним фактором утворення держави. Внутрішні
соціально-економічні причини, класове розшарування суспільства спричиняють війни і
сприяють виникненню держави. Однак не можна заперечувати певної (більшої чи меншої) ролі
насильства у цьому процесі. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими
було одним із реальних факторів існування державності протягом тривалого часу (наприклад,
Золота Орда). Елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської,
давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким
Півднем - відіграло інтегруючу роль при формуванні держави в СІЛА.
Класова теорія має кілька різновидів. Одним із них є класово-матеріалістична
(марксистська) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін). Відповідно до цієї теорії (її
попередником був Л. Морган) витоки держави слід шукати у первісному суспільстві, в його
поділі на класи з протилежними інтересами, що було зумовлено економічними чинниками:
суспільний поділ праці, поява надлишкового продукту, виникнення приватної власності. Як
писав Ф. Енгельс, держава - сила, потрібна для стримування зіткнення класів із суперечливими
економічними інтересами, утримання їх у межах «порядку». Цю ж саму думку розвиває К.
Маркс: держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. І. Ленін називав
державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». Держава у трактуванні
прихильників цієї теорії забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу,
використовуючи спеціальні засоби підпорядкування і управління.
Безумовно, класово-матеріалістична теорія дає підстави для аналізу причин виникнення
держави, визначення її сутності, але вона є однобічною, оскільки пояснює походження держави
винятково економічними і класовими чинниками; недооцінює ідеологічні фактори (свідомість,
менталітет); недовраховує біологічні фактори: люди як біологічні істоти, спонукувані почуттям
самозбереження перед силами природи і зовнішньою загрозою (боротьба за джерела
харчування), відчували потребу в об’єднанні і державотворенні. Надмірний акцент на ролі
класів і класової боротьби у виникненні держави призводить прихильників цієї теорії до
виключення факту, що держава, крім функції охорони інтересів панівного класу, виконувала
(тією чи іншою мірою) ще й загальносоціальну функцію. Крім того, пов’язуючи походження
держави з виникненням класів, ця теорія передбачала неминуче зникнення держави разом з
відмиранням класів і встановленням суспільства комуністичного самоврядування.
Олігархічна теорія (від грец. oligarchia - влада обраних) (Б. Шантебу) пов’язує виникнення
держави з поділом праці і виділенням управління як специфічного виду діяльності, яким
займалася елітарна група, що виокремилася із суспільства. Розрізняють три види олігархічного
шляху виникнення держави: військовий (поява правлячої військової еліти в результаті
військових походів і захоплення здобичі - це держави франків і монголів); аристократичний
(формування управлінської еліти на основі родової аристократії - вождів племен, представників
знатних родів, що вирізнялися знаннями і військовими доблестями); плутократичний
(плутократія - влада багатих; формування управлінської еліти на підставі майнової переваги).
Підкреслення поділу праці і виокремлення особливої верстви - управлінців як умов і ознак
виникнення держави характеризує позитивні сторони теорії. Однак зазначення тільки цих
елементів не вичерпує всіх ознак процесу виникнення держави. Не враховується і той факт, що
держава, її управлінська структура формувалися не тільки для задоволення потреб правлячої
еліти, а й для вирішення загальних справ.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 21
Окрім зазначених теорій походження держави можна назвати також психологічну (Л.
Петражицький), демографічну (Т. Мальтус), географічну (Є. Хантінгтон), расову (Ж.-А. Габіно,
Ф. Ніцше) та ін.
У сиву давнину держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним
суспільством, яке пройшло в своєму розвитку три етапи:
• праобщини (первісне людське стадо - становлення первісного суспільства);
• родової общини і поступового об’єднання родових общин у племена (зріле первісне
суспільство);
• селянської общини, коли селянські общини витискають рід (первісне суспільство на
стадії розпаду, становлення державності).
Община була універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств,
через яку пройшли (чи проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився
біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження
і життєзабезпечення. Люди об’єднувалися в колективи, побудовані на кровнородинних зв’язках,
з владою ватажка. Це стало засадою соціальної організованості, що продовжувала розвиватися в
період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні.
Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці низькою, родова
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 23
община користувалася всім спільно - мала загальну власність і рівномірний поділ засобів до
життя (поділ порівну).
Залежно від засобів господарювання у розвитку первісної общини можна виділити два
основні періоди: 1) невиробничої економіки (привласнювальної, збиральної) - отримання
готових продуктів шляхом збиранням плодів, полюванням, рибальством. Тут провідну роль
відігравала жінка: збирала плоди, піклувалася про дітей і господарювала. Це етап матріархату,
2) виробничої економіки - виробництво продуктів у результаті розвитку землеробства,
тваринництва, металооброблення, залучення військовополонених як робочої сили з метою
вилучення додаткового продукту, поява товарообміну і т. ін. Це етап патріархату.
Публічна влада в первісній общині здійснювалася через самоврядування, що зазнало змін
на різних етапах його розвитку.
На першому етапі публічна влада - общинне самоврядування - період зрілого первісного
суспільства (базується на спільності інтересів, виробництва і споживання членів роду) має такі
ознаки:
1) існувала лише в межах роду, виражала його волю, визначала сферу діяльності і
ґрунтувалася на кровнородинних зв’язках;
2) суб’єкт і об’єкт управління збігалися (загальноколективний інтерес набув значення
владного інтересу, досягався спільно);
3) органами самоврядування були збори всіх членів роду (чоловіків і жінок) і старійшин,
що обиралися ними;
4) общинні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах;
общинними справами вважалися такі: вирішення спорів між членами роду; викорінення
порушень традицій, ритуалів, звичаїв; покарання злодіїв і убивць;
5) влада старійшин, що стояли на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на
період воєнних дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем’ям управляла рада
старійшин, яка обирала вождя;
6) посада старійшини не давала ніяких матеріальних привілеїв. Він працював нарівні з
усіма й одержував свою частку, як усі.
Отже, публічна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відділена від
неї. Єдність, взаємодопомога, співпраця всіх членів роду, відсутність протилежних інтересів
давали змогу родовим зборам без конфліктів вирішувати всі питання.
На другому етапі публічна влада - общинне самоврядування -на стадії розпаду первісного
суспільства (внаслідок появи надлишкового продукту, трансформації колективної власності, в
сімейну, поглиблення соціальної неоднорідності, виникнення майнової нерівності, спочатку -
міжродової, а потім внутрішньородової, класового розшарування) набула нових ознак:
1) замість зборів усіх дорослих членів роду проводяться лише збори чоловіків;
2) рада старійшин стає органом поточного управління;
3) посада старійшини і вождя одержує матеріальні привілеї;
4) відбувається поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове
керівництво), релігійну (шамани, жерці);
5) здійснюється диференціація управлінських функцій: у мирний час - загальні збори і
рада старійшин; у воєнний час - військовий вождь і рада військових вождів;
6) формується племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), котра здійснює
керівництво, суспільством уже не тільки в його загальних інтересах, але й у власних, групових,
класових;
7) утворюються групи людей, що «спеціалізуються» на виконанні загальносоціальних
справ: адміністратори (формується ієрархічна система управління зі схожістю функцій на її
різних рівнях); контролери (контроль за торгівлею, обміном, продуктами виробництва);
скарбники (хоронителі добутого під час військових походів чи виробленого продукту, що є
одиницею обміну);
8) затверджується єдиноначальність воєнного вождя («вождество» від лат. chiefdom, chief -
керівник + dom - панування, володіння), за якою група общинних поселень підкоряється
найбільшому, де мешкає вождь; в його руках зосереджуються релігійні, військові й судові
функції; його військові накази і примус використовуються як управлінські засоби, хоч органи
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 24
самоврядування ще зберігаються; общинна (і суспільна) влада поступово набуває характеру
політичної влади.
Виникає потреба в такій організації суспільства, за якої публічна влада відокремилася б
від нього, з особливими загонами людей, що займаються тільки управлінням і мають
можливість здійснювати організований примус. Такою організацією і стає держава. Отже, саме
первісне суспільство в його історичній еволюції створює модель нормативного впорядкування
соціальних зв’язків і засновує механізм публічної, надперсональної політичної властивості -
державу.
Право і держава є підсистемами системи вищого рівня - суспільства, в межах якого вони
перебувають у тісному взаємозв’язку. У науковій думці склалося два типи розуміння
співвідношення (єдності, відмінності, взаємодії) права і держави:
1) етатистський (державницький) - ставить державу вище права, розглядає право як
елемент політики держави. Таке розуміння притаманне тоталітарним державам і
позитивістському (а також його різновиду - марксистсько-ленінському) мисленню. Допускає
свавілля держави щодо людини, неповагу до її гідності, обмеження прав і свобод;
2) ліберальний (правовий) - від дає пріоритет (верховенство) праву перед державою,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 29
ґрунтується на прогресивних елементах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти
прав людини, передбачає недопущення свавілля держави, її органів і посадових осіб щодо
людини, як і свавілля людини стосовно людини.
Безумовно, ліберальний тип розуміння співвідношення права і держави ближчий до
інтересів людини і має право на утвердження в Україні. Адже в Конституції України
проголошено принцип верховенства права, закріплені основні права і свободи людини,
передбачено їх гарантії.
Право і держава кожного народу мають єдину соціально- економічну основу, у них
однаково втілюються менталітет народу, його культура, свідомість, традиції; право і держава є
взаємозалежними у своєму походженні. Право виступає засобом соціального регулювання, а
держава слугує для нього механізмом, за допомогою якого забезпечується вплив права на
суспільні відносини.
Зв’язок між правом і державою настільки складний, що їх співвідношення можна
розглядати лише під кутом зору певної взаємодії. Право і державу недоцільно протиставляти.
Хоч право виникло дещо раніше, ніж держава, проте держава стала вирішальним стимулятором
його розвитку. Тому вплив держави на право, як і вплив права на державу є взаємним.
Вплив держави на право виявляється в такому:
1. Держава в особі нормотворчих органів обробляє (деталізує) соціальні нормативи, що
сформувалися в суспільстві як правила поведінки, формулює в нормативно-правових актах,
систематизує, надає їм потрібної форми (закон, указ, постанова), визначає їх юридичну
чинність.
2. Держава не лише закріплює сформовані в суспільстві типові правила поведінки, а й
безпосередньо «творить» право, встановлює правові норми, виробляє і ухвалює
нормативно-правові акти. Її закони і підзаконні акти слугують джерелом (формою) права.
3. Держава дає попередній дозвіл на видання актів громадських організацій або утверджує
їх; може делегувати право на видання нормативних актів органам самоврядування; надає силу
іншим формам (джерелам) права - міжнародним актам, нормативним договорам шляхом їх
ратифікації, а також судовим і адміністративним прецедентам.
4. Держава запроваджує в життя норми права через правореалізаційну діяльність
державних органів (судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших):
правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами
охороняються від порушень.
5. Держава забезпечує, гарантує захист прав і свобод людини, для чого створює спеціальні
правові механізми й інституції (омбудсмен, суди тощо).
6. Лише держава може застосувати примус при відхиленні поведінки осіб (індивідуальних
чи колективних) від норм права.
Вплив права на державу виражається в тому; що у нормах права держава одержує своє
юридичне оформлення - внутрішньодержавне і міжнародне.
Внутрішньодержавне: вся побудова держави, порядок формування її органів, їх
компетенція, відносини один з одним і з органами місцевого самоврядування, діяльність щодо
вирішення державних завдань і виконання фундаментальних функцій регламентуються
правовими нормами. У цьому велику роль відіграють конституції, що закріплюють структуру
держави, систему її органів, їх завдання і функції, компетенцію, форми діяльності. Правовими
нормами встановлюються межі втручання держави в «життя» громадянського суспільства та
особи, визначається міра здійснення державної влади і управління; закріплюється правовий
статус людини і громадянина.
Міжнародне право допомагає державі в її відносинах з іншими країнами, зі світовим
співтовариством загалом. Міжнародно-правові договори, які укладають держави одна з одною,
сприяють мирному співіснуванню народів на планеті.
Тісний взаємозв'язок права і держави не виключає їх відмінностей за структурою,
способами функціонування:
1) держава слугує основою політичної системи суспільства, а право - основою правової
системи суспільства;
2) держава є політико-територіальною організацією влади, зосередженої в апараті
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 30
управління, що складається із системи державних органів, а право є системою норм, якими
упорядковується життя населення в державі;
3) держава в особі нормотворчих органів (парламенту, уряду, президента та ін.) надає
праву формальної визначеності і загальнообов’язковості, закріплює норми права у певних
формах (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент,
правовий звичай тощо), які виробляються в суспільстві як стандарти соціальної поведінки
людей. А право не лише втілюється в цих формах, а й існує поза ними, передусім у природних,
невід ’ємних і невідчужуваних правах і свободах людини, що потребують державного захисту;
4) органи держави мають можливість «творити» юридичне право за їх державною
ієрархією (одні органи видають закони, інші - підзаконні акти), а право (через систему норм,
зазначених в усіх формальних правових джерелах) впливає на державний організм у цілому,
«укладає» діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку;
5) за потреби держава охороняє право своєю примусовою силою, а за допомогою права
встановлює вид і міру примусу у випадках його порушення (держава уособлює силу, а право -
свободу, рівність і справедливість).
Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу у
праві. Тому не можна пізнати право і державу, якщо досліджувати їх ізольовано або
протиставляти одне одному. Проте ступінь присутності права в державі, як і держави в праві,
може бути різним. У тоталітарній державі, де панує сваволя держави, право зневажається, права
людини і свободи не забезпечуються. У демократичній державі, де панує право, визнаються і
гарантуються права і свободи людини, особа захищена від сваволі держави, зберігає людську
гідність.
Нагадаємо, що основним об’єктом загальнотеоретичного пізнання є право, а держава
вивчається тією мірою, якою вона пов’язана з правом.
Правовий статус людини (від лат. «status» - положення, стан) - юридично закріплене
становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб’єкт права вступає у
правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Ознаками правового статусу є такі:
1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує;
зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування
громадянського суспільства;
2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб’єкта права;
3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється
з волі законодавця, а не окремих суб’єктів права, на яких він поширюється;
4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах
нормативно-правових актів, нормативно- правових договорів та в інших джерелах (формах)
права;
5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб’єктивні права, законні інтереси,
обов’язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;
6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в
суспільстві.
Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого
лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх
природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав - головний обов’язок
держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3)
межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву (природженим правам
людини), а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4)
обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в
демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану
їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Суспільство, забезпечуючи свободу
особи, не може допускати анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших
громадян, свавілля держави. Ці ідеї є витоками і осердям принципу верховенства права.
Структури правового статусу людини і правового статусу громадянина мають певні
відмінності.
Правовий статус людиниправовий статус громадянина- ґрунтується на правовому зв’язку з
державоюправовий статус іноземного громадянина- ґрунтується на подвійному правовому
зв’язку: 1) з державою, громадянином якої він є; 2) з державою, на території якої він перебуває.
Статус іноземця обмежений порівняно зі статусом громадянина цієї держави 4правовий статус
особи без громадянства- ґрунтується на правовому зв’язку з державою, на території якої він
перебуваєСтруктура правового статусу людини охоплює суб’єктивні юридичні права та
обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового статусу
особи є її право- суб’єктність.
Структура правового статусу громадянина включає суб’єктивні права, законні інтереси,
юридичні обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового
статусу громадянина є його правосуб’єктність і громадянство.
Розмежування правового статусу людини і громадянина органічно випливає з
відмінностей громадянського суспільства і держави й дає підстави не звужувати сферу
самовизначення людини лише до взаємозв’язку з державою. Правовий статус особи без
громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії.
4 Іноземний громадянин не може обирати і бути обраним у виборні державні органи, обіймати державні посади,
брати участь у референдумах, нести службу в Збройних силах.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 33
Правовий статус конкретної фізичної особи можна розглядати як суму загального,
спеціального й індивідуального статусів, співвідношення яких варіює залежно від конкретних
ситуацій.
Види правових статусів людини:
Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави, що закріплений у
конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх
незалежно від націонаявності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується
стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед
законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних
суб’єктивних прав, покладання обов’язків і понесення відповідальності.
Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої
за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений
відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та
обов’язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної
спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та
ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або
обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від
загального статусу, що є постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий
характер.
Індивідуальний - статус конкретної людини, пов’язаний з її персональними якостями,
здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я тощо).
Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного
суб’єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як
результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто
загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість індивідуалізації - стосуються
конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і
обов’язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні
носії.
Спеціальні статуси мають більшу галузеву розмаїтість (у зв’язку з різноманіттям галузей
права), ніж загальний статус, що визначається конституцією.
Так, галузеві статуси перебувають у межах однієї галузі права (наприклад,
державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус
пенсіонера, процесуально- правові статуси експерта-криміналіста, обвинувачуваного), а
міжгалузеві (комплексні) - мають комплексний характер, виходять за межі однієї галузі права
(статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). У кожному статусі в
узагальненому вигляді конкретизуються різноманітні права й обов’язки з урахуванням галузевої
праводієздатності.
Відмежування спеціального статусу однієї людини від статусу інших людей лежить у
площині її правосуб’єктності, головним чином дієздатності, тому що правоздатність є
однаковою і рівною для усіх. Зокрема, право на заняття підприємницькою діяльністю є
елементом правоздатності кожного, проте здійснити це право може тільки фізична особа з
повного цивільною дієздатністю за умови державної реєстрації підприємницької діяльності у
порядку, встановленому законом. З цього моменту фізична особа вважається належною до
соціальної групи підприємців, набуває спеціального статусу підприємця. Виникає специфічна
дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає як особливий
вид галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Отже, дієздатність слугує визначальною
передумовою виникнення галузевого статусу, оскільки впливає на співвідношення спеціального
статусу з галуззю права.
Види правових статусів особи за субординацією галузей права у правовому регулюванні:
• матеріальний;
• процесуальний.
Види правових статусів за суб’єктами: статус громадян, іноземців, осіб без громадянства,
осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;
статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, слідчого, судді, прокурора, глави
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 34
обласної державної адміністрації та ін.); статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на
оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін. Види правових статусів особи за
реальністю: формальний (закріплений нормами права); реальний (гарантований, забезпечений).
Вступаючи у правовідносини, особа набуває конкретного статусу учасника конкретних
правовідносин.
Основоположні права і свободи людини - правові можливості (міра свободи) особи, здатні
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 36
забезпечити її розвиток у конкретно- історичних умовах, що закріплені як міжнародні
стандарти, загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані.
Ознаки основоположних прав і свобод людини:
1) є правовими можливостями - сферою автономного існування людини у взаєминах з
іншими особами, суспільством і державою, набутими на певному етапі історичного розвитку;
показником соціального і правового рівня життєдіяльності людини як члена суспільства і
суб’єкта права. Соціальний рівень життєдіяльності людини залежить від характеру і рівня
соціально- економічного розвитку суспільства, членом якого вона є, і визначається сукупністю
таких соціальних факторів: а) інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами
суспільства;
б) мораль суспільства, що переважає в певний період; в) ступінь досягнутої свободи
певного суспільства і відповідність їй засобів, використовуваних державою (реалізація,
забезпечення та обмеження) для захисту прав людини. Правовий рівень життєдіяльності
людини, а отже, її правові можливості зумовлюються тим, що будучи соціальними, вони
одночасно виступають своєрідними правовими благами, але не безмежними, а такими, які
існують як міра свободи особи; формуються у процесі розвитку людства, є здобутком
нагромадження, набуття людством правових цінностей;
2) належать їй від народження, є природними і не мають потреби в «дозволі» з боку
будь-кого, зокрема держави. Вони визнаються зумовленими біосоціальною природою людини,
пов’язуються з фактом народження та життя людини. Ст. 1 Загальної декларації прав людини
ООН 1948 р. наголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах». Права і свободи не обмежені територією держави (позатериторіальні) і національністю
людини (наднаціональні), а належать їй вже тому, що вона є людиною, й покликані формувати і
підтримувати в ній почуття власної гідності, індивідуальність;
3) є невідчужуваними: вони не можуть бути свавільно «забрані» владою держави, оскільки
не «дані» нею. Це природні невідчужувані права. їх можна лише тимчасово обмежити в
законодавчому порядку у певних конституційно передбачених випадках, як от: введення
надзвичайного і воєнного стану, загроза суспільній і державній безпеці, основам
конституційного ладу, здоров’ю населення, моральності суспільства тощо. Без прав і свобод
людина не може існувати як суб’єкт права, вступати у відносини з іншою людиною,
суспільством і державою. Якщо органи держави та місцевого самоврядування порушують права
і свободи людини, то вони повинні нести відповідальність за законами. Зокрема, кожен має
право на відшкодування коштом держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та
моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними
своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);
4) є необхідними для задоволення основних потреб, без яких людина неспроможна
нормально існувати і розвиватися. Це - життєвий достатній рівень для кожної людини і її сім’ї:
достатнє харчування, одяг і житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі
умови праці, винагорода за працю, справедлива зарплата, право на пенсію та ін. Вони закріплені
в ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, є результатом розвитку
природних прав, мають конкретно-історичний характер, зумовлюються станом розвитку
суспільства і держави;
5) є загальними і рівними для всіх людей, тобто даються в однакових «дозах» усім людям
незалежно від національності, статі, релігії, політичних переконань, службового становища та
ін. Люди рівні в гідності і правах, рівні перед законом і судом. Здійснення чимало прав і свобод
залежить від можливостей суспільства - рівня його економічного, політико-соціального,
духовно- культурного розвитку. Звичайно, рівень розвитку суспільства не залишається
незмінним, як і потреби самої людини;
6) закріплені як міжнародні стандарти, котрі повинні реально гарантуватися державою -
принципи і норми про зміст і обсяг прав людини зафіксовані в юридичних актах і документах
міжнародних організацій (або їх органів), є обов’язковими або рекомендаційними настановами
для внутрішньодержавної юридичної практики; водночас вони слугують правовою основою для
інших прав, які є не менш значущими, ніж основоположні. Основні міжнародні документи про
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 37
права людини: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні,
соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті
ООН у 1966 р., Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950
р. тощо. Визнання, додержання, охорона і захист державами основоположних прав людини,
закріплених у міжнародних актах, - показник того, що вони не тільки стали об’єктом
міжнародного регулювання, але і є міжнародними стандартами, яких повинні дотримуватися усі
країни, тобто є універсальними («вселюдськими»). Функціонують спеціальні міжнародні органи
(Комітет ООН з прав людини, Європейський суд з прав людини та ін.), що спостерігають за
додержанням і захистом прав людини.
§ 10. Міжнародні гарантії прав людини. Європейська система захисту прав людини
§ 2. Структура правосвідомості
§ 3. Функції правосвідомості
§ 4. Види правосвідомості
7 Територію держави становлять: 1) сухопутний простір - земна територія; 2) водний простір - внутрішні води
усередині державних кордонів і територіальні води в межах 12 морських миль; 3) повітряний простір над
державними кордонами - на висоті до 35 км; 4) надра; 5) військові і торговельні судна у відкритому морі; 6)
повітряні кораблі, що перебувають у польоті за межами держави; 7) космічні об’єкти під прапором і гербом
держави; 8) трубопроводи; 9) підводні кабелі і нафтові морські вишки; 10) території дипломатичних представництв
і консульств за кордоном.
8 Таке визначення громадянства міститься у Європейській конвенції про громадянство (1997 р.), яка
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 63
3) має публічну владу, публічність якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від
імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управління
- систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з
управління - та опирається на апарат примусу (в разі потреби), якими є органи і установи
примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні,
виправно-трудові та інші пенітенціарні установи);
4) має суверенітет - верховенство всередині країни, незалежність і рівноправність у
зовнішньополітичних зносинах. Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади, він
і є «право на владу»;
5) має правову основу своєї діяльності, яку становлять нормативно- правові акти,
нормативно-правові договори та інші джерела (форми) права, що є обов’язковими для
виконання; забезпечує реалізацію норм права як загальнообов’язкових правил поведінки:
охороняє і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території.
Без права, законодавства держава неспроможна ефективно управляти суспільством,
забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;
6) має фінансово-економічну основу своєї діяльності - єдину грошову систему, офіційну
систему оподатковування і фінансового контролю;
7) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн. Слід врахувати, що
держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу - світські, тобто такі, у
яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У
теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 р., сучасний
Ватикан з 11.02.1929).
§ 3. Суверенітет держави
Термін «нація» (від лат. natio - плем’я, народ) може бути вжитий у двох значеннях:
етнічному і політичному.
Нація (у політичному значенні) - громадяни держави різних національностей, що
об’єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і
соціально-культурних проблем (американська нація, французька нація і т. д.). Ця подібність
виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним,
передбачає наявність юридичного зв’язку з державою, тобто громадянства. Суб’єктом
правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття «державний
суверенітет» і «національний суверенітет (у політичному значенні)» збігаються.
Нація (в етнічному значенні) - етносоціальна спільність, у якої сформувалася
самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності
до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і
господарсько-економічна єдність.
Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію
принципу -«право нації (н а р о д у) н а самовизначення». Самовизначення - колективне право,
прерогатива якого належить народам, націям. Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип
права народу на самовизначення в договірній формі, обов’язковий для країн-учасниць договору.
Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи
міжнародного права 1970 р., Заключний пакт НБСЄ 1975 р., Декларація «Про хартію народів і
регіонів» (Брновська програма, Нюрнберг, 2003 р.) та ін. Відповідно до цього принципу всі
народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній
політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній
статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни
старої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень.
Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до
іншої держави чи об’єднання з нею.
Співвідношення суверенітету нації в етнічному розумінні і суверенітету держави. Сучасні
держави зазвичай багатонаціональні. Державний суверенітет, здійснюваний
багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що
об’єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права
нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на
політичне самовизначення об’єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У
такому разі суверенітет кожної з націй, що об’єдналися, досягається забезпеченням суверенних
прав суб’єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі
(наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової,
податкової і оборонної політики).
Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на
державотворення (державний суверенітет),- об’єктивний закономірний процес. Це підкреслено
в преамбулі Конституції України 1996 р. Однак право сецесії (вихід зі складу держави і
утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім
вираженням права на політичне самовизначення.
Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет.
Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації
унітарної держави (наділення суб’єктів федерації суверенними правами); б) створення форм
національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної
автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати
виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні
і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація
або спроби однієї нації підкорити іншу.
Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної
держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 68
світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна
держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне
порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни». Така
ж думка проведена в Декларації «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, 2003 р.):
«правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність
існуючих політико-адміністративних одиниць...».
У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за
незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних
держав; 2) наявність національновизвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають
суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно- визвольними рухами,
організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу Суверенітет нації за суттю
є формою вияву народного суверенітету.
Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що
мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі
подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загальносоціальної і
вузькокласової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та
науково-технічного прогресу.
Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін)
і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон).
Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно- економічних формацій (їх
базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави.
Формація - це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму
власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно- економічної формації до іншої
відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим
економічним ладом. За такого підходу держава набуває суто класової визначеності, виступає як
диктатура економічно панівного класу.
Виділено такі історичні типи держав: 1) експлуататорські: рабовласницька
(рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура
останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних
від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна
(капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на
знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу
робітників і буржуазії; політичне панування останньої); 2) неексплуататорські: соціалістична
держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на
робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій
історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне
самоврядування.
Переваги формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істотній ролі економічних
відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави
(інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності
історичного характеру. Вади формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічного
чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави,
поступаючись провідній ролі інших чинників; 2) залишення поза полем зору величезного шару
культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд
соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправдане
вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження
міфу про суспільство комуністичного самоврядування.
Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи
держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки
класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 69
виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний
капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може
бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст.
Цивілізаційний підхід застосовує поняття «цивілізація» (від лат. civilis) - тип культури як
основу типології держав. Під «цивілізацією» розуміють відносно замкнуте і локальне
становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних,
географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію:
єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).
Переваги цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через
людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер
суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як
найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження
і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів
держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної
орієнтації. Вади цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний чинник, відводить йому
другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства,
класових суперечностей на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент,
кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі).
Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні.
Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються
командно-адміністративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваючи в
поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і
соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій
збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах
діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).
Вторинні - держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін. - виникли
на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним
комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона
поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до
ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави
Північної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.
Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні;
східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.
З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст.,
привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які
неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації
(що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на
визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється значно
ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізнавати минуле через усі форми
діяльності людини - економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші - в
усьому розмаїтті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і
сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений
індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, а й ураховує сферу їх
взаємодії на ґрунті загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не
побудована чітка типологія держав.
§ 7. Сутність держави
§ 8. Функції держави
У сучасних державах поширені дві форми правління: монархія і республіка. Монархія (від
грец. monacrhia) - форма державного правління, за якої державна влада фактично чи номінально
зосереджена в руках однієї особи - монарха, зазвичай передається разом з титулом у спадок, не
делегується йому народом.
Абсолютна (необмежена) монархія характеризується тим, що монарх не обмежений
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 75
конституцією, здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який формує сам, контролює
правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках.
Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких та феодальних держав; нині до неї
близькі Бахрейн, Катар, Султанат Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд.
Дуалістична (подвійна) монархія визначається юридичним і фактичним розділенням влади
між урядом, що формується монархом (або призначеним ним прем’єр-міністром) і парламентом.
Монарх уже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у
своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом.
Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право абсолютного
вето стосовно законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.
Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, є
формою примирення інтересів феодалів (їх переважно виражає монарх) та інтересів буржуазії
(їх представляє парламент): кайзерівська Німеччина в 1871-1918 р. та ін. Нині її окремі риси
виявляються в таких країнах, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга.
Парламентська (обмежена) монархія виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій,
виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає
статус глави держави - винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підписує
законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується
парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем’єр-міністром) стає лідер
партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.
Парламентськими є сучасні монархії, що ґрунтуються на принципі парламентаризму:
Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція,
Японія та ін.
Існують нетипові виборні монархії (одноосібні чи колективні), де глава держави
обирається, як у республіках. Так, у Малайзії монарх є ротаційним: він обирається через кожні
п’ять років Радою правителів штатів (спадкових султанів) із власного складу по черзі. Оскільки
спадкові султани є в дев’яти з тринадцяти штатів (у чотирьох штатах правителі не є
спадковими), то лише вони беруть участь у виборах та з-поміж них обирається глава держави. В
Об’єднаних Арабських Еміратах державу очолює колективний орган - Рада семи емірів, яка раз
на п’ять років обирає голову - монарха найбільшого емірату Абу-Дабі (його інколи називають
президентом).
Республіка {лат. respublica) - форма державного правління, за якої вища державна влада
здійснюється кількома відносно відособленими галузями влади (президентом, парламентом,
урядом), кожна з яких діє від імені і за дорученням народу - співтовариства рівноправних
громадян.
Парламентська республіка визначається тим, що верховна влада належить парламенту,
який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і
підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом);
залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відображає реальну розстановку сил у
парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост
прем’єр-міністра, як правило, автоматично посідає лідер партії (партійної коаліції), яка
перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить
солідарний характер - недовіра одному членові кабінету спричиняє відставку всього уряду.
Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових
виборів. Президент - глава держави, але не глава уряду; не керманич, а символ єдності нації.
Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр-міністра, який є главою уряду. Його правовий
статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави
держави, окрім суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і
з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі12.
12 На підставі подібності парламентської монархії і парламентської республіки деякі вчені (С. К. Бостан)
пропонують називати їх парламентськими поліархіями і розрізняти за процедурою обрання чи наслідування глави
держави: парламентські поліархії з обраним главою держави (Греція, Італія, Індія, Німеччина, Пакистан, Чехія та
ін.) і парламентські поліархії зі спадковим главою держави (Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 76
Президент у парламентських республіках обирається парламентом або більш широкою
колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Ефіопія).
Парламентська республіка можлива за наявності усталеної багатопартійності і високої
політико-правової свідомості виборців.
Президентська республіка характеризується такими ознаками: президент зазвичай
обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує
повноваження глави держави і глави уряду, який формує особисто або з подальшими
схваленням верхньої палати парламенту. В руках парламенту зосереджена законодавча влада.
Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від нього (парламент не може
проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження), несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом (можливий парламентський
контроль). Посада прем’єр-міністра або відсутня, або відіграє допоміжну, координаційну, роль
(так званий «адміністративний» прем’єр - Аргентина, Бразилія). Президент уособлює всю
виконавчу владу (здійснює активну виконавчу політику, застосовує право на видання
виконавчих актів, ініціює створення законів, застосовує право вето на прийняття законів,
різноманітні засоби впливу на законодавчу владу). Повноваження президента дають йому змогу
контролювати діяльність парламенту (право його розпуску, право вето та ін.), що не виключає
можливості перемінної зміни його домінування домінуванням парламенту. Гарантією від
узурпації влади президентом слугують розвинені інститути громадянського суспільства; судова
система; стабільна партійна система. При виконанні своїх повноважень президент спирається на
власну партію та фінансово-промислові кола, що фінансово підтримали його передвиборчу
програму. Президентом у цих державах стає зазвичай лідер партії, котра перемогла на
президентських виборах, з-поміж членів якої здебільшого й формується уряд.
Президент у президентських республіках обирається позапарламентським способом -
прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) або
непрямими виборами, тобто колегією виборників, обраних виборцями (США).
Змішана форма правління має таку особливість: парламент і президент здійснюють
контроль за діяльністю уряду (подвійний контроль). У парламентсько-президентській
республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в
президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є
верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити
парламент. У президентсько-парламентських республіках свої повноваження президент
здійснює безпосередньо, призначає прем’єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів
найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою
парламенту. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження
через уряд; прем’єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за
рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента
обмежена тим, що:
1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду;
2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті,
спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед
парламентом. У змішаній формі правління немає посади віце-прем’єра (як у парламентській
республіці). Президент обирається позапарламентським способом.
Різновиди змішаної форми правління: парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія,
Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), президентсько-парламентська (Білорусь, Казахстан,
Південна Корея, Росія та ін.), напівпрезидентсько-напівпарламентська (Вірменія, Франція),
напівпарламентсько-напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія).
З трьох республіканських моделей найбільш прийнятною для України є
парламентсько-президентська, де президент як одноосібний державний орган не дублює
функції інших органів влади (уряду, парламенту), а координує, погоджує, консолідує,
врівноважує їх діяльність, спрямовує на виконання Конституції, засад внутрішньої і зовнішньої
Норвегія, Швеція, Японія та ін.). Окремо виділяється президентська поліархія (президентська республіка).
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 77
політики, визначених парламентом.
Існують нетипові республіки - з довічним президентством (Індонезія, Корейська
народно-демократична республіка, Уганда); без офіційного глави держави-президента (Китай,
Куба, колишній СРСР); з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним
(«директоріальна» республіка у Швейцарії). В РФ виникла така тенденція: президент, строк
перебування якого закінчується, вносить кандидатуру наступного президента для обрання
народом.
Типи державного правління за принципом поділу влади:
1) «м’який» (парламентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади
(зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними
наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління
відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) {британський
тип);
2) «жорсткий» {президентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади
(зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між
ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління
відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу
владу, відповідальну тільки перед ним {американський тип);
3) «змішаний» {сегментарний) - об’єднує елементи «м’якого» і «жорсткого» типів
державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту,
уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною
участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними {французький тип та ін.).
15 Шаповал В. Феномен державного органу (органу держави) або органу державної влади: теоретико-правовий
та конституційний аспекти // Право України. - 2003.- № 8. - С. 27.
16 Парламентаризм набув розвитку в Англії наприкінці XVII ст. У той час Джон Локк створив своєрідну теорію
поділу влади на три галузі: законодавчу, виконавчу, федеративну - галузь зовнішніх відносин. На відміну від більш
пізньої теорії Монтеск’є, Локк ще не виділив судову владу як самостійну і розглядав її разом з виконавчою. Проте
своєю теорією поділу влади він затвердив принцип парламентаризму, поставивши законодавчу владу (парламент)
вище за виконавчу (уряд).
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 89
вноситься Президентом України або групою депутатів парламенту (не менш як 1/3 від
конституційного складу). Резолюція недовіри ставиться на голосування через значний проміжок
часу після її внесення і приймається абсолютною більшістю парламенту. Вона мотивується,
текст скріплюється підписами.
Недовіра уряду у республіканських формах правління виникає: а) у разі розпаду коаліції
парламенту, коли зникає більшість, на яку спирається уряд; б) при постановці урядом у
парламенті питання про довіру і незнаходженні підтримки у більшості 17. Отже, існування уряду
залежить від підтримки більшості парламенту;
4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду України (призначення
третини складу - 6 суддів із 18);
5) дострокове припинення Президентом повноважень Верховної Ради (після консультацій
з Головою Верховної Ради України, його заступниками і главами депутатських фракцій
Верховної Ради України) у випадках: а) якщо протягом одного місяця не сформована коаліція
депутатських фракцій; б) протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформований
персональний склад Кабінету Міністрів України; в) протягом 30 днів однієї чергової сесії
засідання парламенту не можуть початися;
6) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших
правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;
7) контроль Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмана) за додержанням
конституційних прав і свобод людини та ін.
Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій,
від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації18.
Принцип поділу влади натри «галузі (гілки)» не абсолютний. Його не слід сприймати як
догму і не враховувати реальні зміни, що відбулися в системі державної влади після його
проголошення і конституційного закріплення. У більшості конституційних держав, у яких
принцип поділу влади покладений в основу організації державної влади, є державні органи,
котрі формально не належать до жодної із класичних галузей влади. Ці державні органи мають
особливий статус: в Україні - Президент як одноосібний державний орган;
контрольно-наглядові органи (Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини,
прокуратура); місцеві органи влади та ін. Деякі вчені називають президентську,
контрольно-наглядову та місцеву владу додатковими гілками (галузями) влади на відміну від
основних гілок (галузей) - законодавчої, виконавчої, судової.
Поділ влади слід сприймати як загальний принцип, а не як твердий регулятор у процесі
реформування державної влади України.
18 На жаль, внесення змін до Конституції України «законом 2222» від 08.12.2004 призвело до розбалансування
влади.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 90
Функції парламенту:
• представницька - реалізується через обов’язок представляти інтереси народу, його різні
шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу
мають політичний характер);
• законодавча - реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має
юридичний характер);
• фінансова - реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно
затверджувати бюджет країни);
• установча - реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а
також судових органів;
•контрольна – реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших
вищих органів і посадових осіб;
• політична - реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої
політики і через обов’язок брати участь у її здійсненні.
Виконавча влада - галузь (гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо
управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.
Носієм виконавчої влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється
конституцією і законодавством. Здебільшого уряд має офіційну назву - Рада чи Кабінет
міністрів. Наприклад, у Швейцарії - це Федеративна Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії -
Кабінет. Очолює уряд його голова. Як правило, це прем’єр- міністр (наприклад, у Франції) або
голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія). У
президентських республіках (США), де такої посади немає, головою уряду (адміністрація
президента) ,є безпосередньо президент.
В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює
прем’єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять
центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві
(обласні і районні) державні адміністрації.
Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується
на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед
законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки
«виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати
шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним
управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та
ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є
розпорядчою діяльністю уряду.
Основні функції органів виконавчої влади:
• виконавська - безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих
органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської діяльності є адміністративні,
(управлінські) послуги - публічно-правова виконавчо-зобов’язальна діяльність органів
виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спрямована на
юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є необхідними для належної
реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, котрі звертаються до них з цією
метою (реєстрація, ліцензування, сертифікація тощо);
• розпорядча - здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і
виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)
Оскільки на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій,
вона діє безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової влади),
спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють чиновники
структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів - вищого (уряду), центрального
(міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим, державними
адміністраціями областей, районів, міст Києва і Севастополя). Задля запобігання можливої
узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами важливими є дієві
механізми «стримувань і противаг» як з боку законодавчої (через розвинене законодавство і
контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 91
Судова влада - незалежна галузь (гілка) державної влади, що володіє виключним правом
здійснювати правосуддя і ухвалювати рішення у процесі судочинства.
Судочинство - це процесуальна форма здійснення правосуддя; установлений законом
порядок розгляду і вирішення справ судами; правова форма реалізації судової влади. В Україні
судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами
(господарськими, адміністративними) на основі норм процесуального права. Судочинство
Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції є роздільним. Конституційний Суд - єдиний
орган конституційної юрисдикції19 в Україні.
Юрисдикція судів в Україні поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.
Основні функції судової влади:
• охоронна (профілактична) - охорона прав і свобод людини, винесення окремих ухвал
щодо виявлення судом порушень прав громадян;
• правосуддя (захисна) - захист прав і свобод людини у разі їх порушення, відновлення
порушених прав, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;
• контрольна - стримування інших галузей влади в межах права за допомогою судового
контролю;
• конституційного нагляду - нагляд за додержанням конституційної законності, тобто за
відповідністю Конституції нормативних актів держави (Конституційний Суд).
Правосуддя (від лат. justitia) - форма захисту права судовою владою, що виражається в
розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних
спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави.
Рішення суду є актом правосуддя щодо захисту порушеного або оспорюваного права.
Основні принципи правосуддя: незалежність - будь-яке втручання в діяльність судів і
судових засідателів щодо здійснення правосуддя є неприпустимим і спричиняє передбачену
законом відповідальність; винятковість - делегування функцій суду, а також присвоєння його
функцій іншим органом або посадовою особою не допускається.
У країнах загального права (Велика Британія, США, Канада, Австралія), де офіційно
визнаний судовий прецедент як джерело права, суди мають нормотворчу функцію. В Україні
судовий прецедент не визнаний офіційно джерелом (формою) права, але фактично виявляються
нормотворчі функції суду (насамперед, Конституційного Суду).
22 Вчені України (їх більшість) виходять з того, що принцип верховенства права не можна зводити до «принципу
верховенства закону». Аргументом на користь цього справедливого судження служить розуміння права як
широкого явища, яке не міститься винятково в законах і підзаконних актах, а втілене в інших формах (джерелах)
права та закладене в невідчужуваних природних правах людини і спрямоване на захист базових цінностей, якими є
гідність людини, свобода і рівність.
23 Особливості розвитку верховенства права (ідеї, доктрини і принципи) розкрито у праці С. Головатого
«Верховенство права: Монографія: У 3-х кн.- К.: Фенікс, 2006,-LXIV:-1747 с.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 100
автономного значення. Він діє в контексті норм міжнародного права, що стосуються прав
людини. В Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 р., є безпосереднє посилання на
принцип верховенства права. Він міститься у Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄЄ,
Хартії основоположних прав ЄЄ (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського Суду з
прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні
вимоги відповідно до умов сучасності, наповнив їх новим змістом. Крім Конституції України,
принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.
Реальність прав людини, гарантування її безпеки стали вищими принципами як
європейського, так і внутрішньодержавного права. Усі країни (серед них і Україна), що
підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.),
визнали пріоритет її положень над своїми національними правовими нормами і підсудність
Європейському Суду з прав людини.
Щодо змісту верховенства права і правової держави, то сучасне їх якісне наповнення є
однаковим. Адже принцип верховенства права в країні практично не може бути реалізований
без державних органів, їх певних способів організації і діяльності, взаємодії з іншими
суб’єктами. Проте, якщо в понятті «правова держава» закладена якісна характеристика держави,
підкреслюється її обмеженість правом, правами людини тощо, то поняття «верховенство права»
виділяє першість людини, пріоритет її невідчужуваних невід’ємних природних прав (природне
право) незалежно від державних кордонів і водночас підкреслює збалансованість прав людини,
інтересів суспільства, держави, а також узгодженість відносин останньої щодо прав і свобод
людини з іншими державами й міжнародними організаціями, забезпеченість їх як державою, так
і міждержавними об’єднаннями (на європейському континенті - ЄС, РЄ тощо).
Верховенство права, по суті, означає здійснення права за межами держави, у
громадянському суспільстві, яке формується як правове суспільство та своїми інститутами
обмежує державну владу, не допускає людської сваволі.
§ 6. Соціальна держава
Термін «соціальна держава» з’явився до Другої світової війни у працях Ад. Пренса, Г. Ф.
Шершеневича. Майже одночасно з ними О. Гірке (1841-1921) ввів у науковий обіг термін
«соціальне право». Поняття «соціальна держава» сформульоване в 1929 р. німецьким
державознавцем X. Хеллером, після чого воно поширилося в Європі. У США ідея соціальної
держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського
суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму, а не на колективну свідомість.
Після Другої світової війни ідея соціальної держави набула особливого значення, де слово
«соціальна» несе велике людське навантаження. Воно підкреслює, що держава здійснює одну зі
своїх основних функцій - соціальну, тобто бере на себе турботу про матеріальний добробут
громадян, особливо тих, хто має потребу в соціальному захисті; регулює економіку з
обов’язковим урахуванням екологічних вимог; забезпечує захист економічних і соціальних прав
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 103
людини. Соціальною стали вважати державу, яка не лише розробляє програми допомоги
матеріально незабезпеченим громадянам, але і насамперед бере на себе відповідальність за
підтримку стабільного економічного становища громадян, збереження в суспільстві соціального
миру. Ідея соціальної держави закріплена в конституціях деяких країн Західної Європи
(Німеччина, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. вказує, що Іспанія - соціальна,
правова і демократична держава, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і
політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. підкреслювала те, що ФРН є
демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що
вона є демократичною і соціальною республікою. Було прийнято низку міжнародних актів,
зокрема Європейську соціальну хартію, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні
права, у яких передбачалося підвищення мінімальних соціальних стандартів.
Соціальна держава грунтується на розвиненому громадянському суспільстві і ефективній
правовій системі та здатна відповідно до принципів верховенства права і соціальної
справедливості забезпечити усім громадянам (в тому числі й соціально вразливими) гідний
рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну допомогу,
громадянський мир і злагоду в суспільстві.
Ознаки соціальної держави:
1) ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, суспільстві соціальної
демократії; на ефективній правовій системі;
2) передбачає стабільну збалансовану економічну основу - розвинене соціально
орієнтоване ринкове господарство; розумна пропорція між виробничими і невиробничими
секторами економіки;
3) має юридичну основу - цивілізоване соціальне законодавство, що відповідає принципу
соціальної справедливості та динамічно реагує на зміни соціально-економічних процесів;
4) гарантує поєднання державної турботи про соціальну захищеність основних прав
громадян відповідно до закону і соціальної активності самих громадян;
5) гарантує соціальну безпеку громадян, котрі самостійно (завдяки своїй активності)
забезпечують необхідний/достатній рівень матеріального добробуту для себе і членів своєї сім’ї,
тобто створює умови для реалізації права на працю, професійне навчання, перекваліфікацію,
рівні стартові можливості для молоді тощо;
6) надає соціальну допомогу громадянам (хоч би на рівні прожиткового мінімуму), які
неспроможні нести відповідальність за свій добробут, тобто соціально вразливими верствами
населення - старим, непрацездатним, хворим (на СНІД); безробітним з незалежних від них
причин; малолітнім дітям, котрі не мають батьків та ін. Здійснення комплексних програм
соціалізації щодо названих груп населення може перебороти їх відчуження від основної
соціально забезпеченої частини суспільства;
7) проводить соціальну політику, спрямовану на зміцнення соціальної стабільності і
злагоди в суспільстві, зведення до мінімуму надмірного майнового розшарування населення,
формування «середнього класу» (розумне оподаткування доходів). Соціальна й економічна
нерівність мають бути такими, щоб кожна людина могла розумно очікувати переваг для себе та
мати відкритий доступ до посад, можливість змінити своє соціально- економічне становище.
У світі існують класифікації соціальних держав за різними критеріями.
За обсягом змісту: 1) «соціальна держава» - це держава, що спрямовує виконання своїх
соціальних функцій на пом’якшення наслідків економічних криз, не торкаючись економічної
основи функціонування суспільства; 2) «держава добробуту» - держава, що охоплює своєю
увагою широкий спектр соціальних проблем, втручається в економіку суспільства заради
соціальної безпеки громадян.
За моделями ринкової економіки: 1) «позитивна держава» (США), у якій найменший
ступінь втручання держави в економіку і соціальне забезпечення орієнтовано на додержання
індивідуалізму і захист корпоративних інтересів (<соціальна політика держави виступає як засіб
контролю); 2) «соціальна держава» («держава соціальної безпеки» (Велика Британія), у якій
забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей
(<соціальна політика держави виступає як засіб забезпечений повної зайнятості]); 3) «держава
добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя і встановлюється
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 104
максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість
(<соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення «рівності, кооперації і
солідарності»).
Усі моделі соціальних держав об’єднує ідея про пов’язаність економічного розвитку із
соціальним вирівнюванням у тому сенсі, що економічний розвиток сприятиме соціальному
вирівнюванню, а соціальне вирівнювання позитивно впливатиме на економічний розвиток.
Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься в Конституційному договорі
між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації і
функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття
Конституції України» (08.06.1995). Тут, зокрема, підкреслюється, що договір гарантує соціальну
спрямованість ринкової економіки. Чітке положення щодо необхідності побудови , в Україні
соціальної держави міститься у ст. 1 Конституції України 1996 р. У ч. 1 ст. З Конституції
України проголошено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Формуванню соціальної держави в Україні можуть сприяти такі заходи: законодавче
установлення обсягу соціальних послуг і їх державне гарантування; формування соціального
законодавства на чолі з Соціальним кодексом; введення інституту омбудсмана (Уповноваженого
Верховної Ради з прав людини) з соціальних питань; створення в судах загальної юрисдикції
колегій із розгляду соціальних спорів та ін.
Прогнозувати успішний розвиток України можна тільки на шляхах оптимального
поєднання принципів верховенства права (правової державності), демократизму, соціальної
державності.
«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права
розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і
розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 109
Поняття «джерело права» вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному,
інституційному, формальному (юридичному)25.
Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші
умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.
Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб’єктів
нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.
Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів
(громадянського суспільства, держави) як суб’єктів формування і встановлення права.
Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб’єктів
права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких
виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення
буття об’єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою
права.
Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні
способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм
юридичного значення. При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде
саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.
Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:
• нормативно-правовий акт;
• нормативно-правовий договір (внутрішньодержавний);
• міжнародно-правовий акт (домінуючим є договір);
• правовий прецедент (судовий і адміністративний);
• правовий звичай;
• правова доктрина (доктринальний текст);
• релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма). Найпоширенішими джерелами
(формами) права є нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір (особливо його
різновид - міжнародно-правовий договір), правовий прецедент (особливо його різновид судовий
прецедент), правовий звичай. Провідним джерелом (формою) права у державах світу в XXI ст.
утвердився нормативно-правовий акт. Вій є основним джерелом (формою) права і в Україні
(див. розд. 17. Нормативно-правові акти та їх систематизація).
Щодо принципів права є науковий погляд, за яким вони не можуть становити
самобутнього джерела права через те, що за своєю природою не встановлюють право, а
описують (конкретизують) установлене право, до того ж через вже існуючі правоположення,
тобто через практику, що складається26.
§ 4. Нормативно-правовий договір
26 Див.: Скурко Е.В. Принципы права : Монография.- М.: Ось-89, 2008.- С. 29.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 110
2) має погоджувальний і добровільний характер, тобто потребує погодження сторін -
нормотворчих суб’єктів, покладання на себе сторонами нормативно виражених взаємних прав і
обов’язків, що потім ними виконуються (конвенціональні норми);
3) передбачає обов’язковість установлених договорами правових норм і принципів для
третіх осіб - слугує правовою базою для видання підзаконних (індивідуальних) актів,
здійснення інших юридично значущих дій;
4) має особливий предмет договору - питання володарювання, управління і саморегуляції;
5) має особливу, суворо формальну процедуру прийняття і спеціальний порядок розгляду
спорів, конфліктів, пов’язаних з виконанням (Конституційний Суд, спеціальні погоджувальні
процедури);
6) є письмовим актом-документом за формою зовнішнього вираження;
7) укладається в порядку, встановленому нормативними актами певної країни;
8) підлягає офіційному опублікуванню: неопубліковані нормативні договори не мають
правових наслідків;
9) забезпечується державою відповідно до закону.
Більшість із зазначених ознак характерні і для нормативно- правових актів. Але
нормативно-правові договори є не державнов- ладними настановами, а переважно суспільною
самоорганізацією, взаємним виявленням волі, зустрічним прийняттям на себе юридичних
обов’язків суб’єктів нормотворчості - учасників договору. Якщо законодавчі акти виступають
безпосередньо нормативними регуляторами суспільних відносин і договірне регулювання не
властиве їм, то правова природа нормативно-правових договорів розкривається через договірні
відносини.
Види нормативно-правових договорів за територією регульованих відносин:
1. Внутрішньодержавний - спрямований на регулювання внутрішньодержавних відносин.
Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб’єктами федерації, між
профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах:
конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом
України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними
адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами
виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного
права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються
правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і
підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди). Яскравим
прикладом у сфері трудового права є колективний договір між власником або уповноваженим
ним органом (особою), з одного боку, і одним або кількома профспілковими чи іншими
уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а за відсутності таких
органів - представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим колективом, з
другого. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях
незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають
права юридичної особи. У ньому зазначають взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання
виробничих, трудових, соціально-економічних відносин; можуть передбачатися додаткові
порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії соціально-побутові пільги27.
2. Міжнародний - спрямований на регулювання міжнародних відносин і утворення
міжнародних співтовариств. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про
Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД)
1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної
Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та
ін.) та ін.
З позицій міжнародного права будь-який договір між державами є саме
міжнародно-правовим договором, тобто актом права. За структурою міжнародно-правовий акт
складається переважно з преамбули (вступна частина), основних статей (центральна частина) і
§ 5. Правовий звичай
§ 7. Релігійно-правовий текст
Термін «право» має багато значень. Протягом сторіч у пошуках змісту права вироблялися
різні теорії, елементи яких і дотепер зберегли своє значення. Деякі з них розглядають право у
зв’язку двох його взаємозалежних частин. Наведемо парні категорії права, які виробило людство
і які є в сучасному науковому обігу:
1. Природне право і позитивне право.
Природне право - має глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив
поведінки, що корениться у самій природі людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби
й інтереси, її спосіб існування і розвитку. Водночас людина виступає їх носієм. З цього погляду,
природне право як сукупність прав і обов’язків має загальносоціальне, людське походження, а
не державне. Воно є продуктом нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме
природне право є основою невід’ємних, природних прав людини (право на життя, право на
свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того,
30 Серед інтегральних концепцій праворозуміння автор віддає перевагу комунікативній, згідно з якою право
породжується комунікативною (інтерсуб’єктивною) діяльністю людей в суспільстві.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 119
закріплені вони де-небудь чи ні.
Позитивне право виходить від держави, оформлене як юридичні норми, що містяться в
офіційних актах (законодавчих і підзаконних), виданих владними державними органами.
Позитивне і природне право розглядаються разом, як нерозривні, немислимі одне без
одного, оскільки природне право справедливе, але не реалізується саме собою (його реалізація
залежить від держави), тоді як позитивне право реалізується, але не обов’язково є справедливим
(його справедливість визначається відповідністю природному праву).
2. Загальносоціальне право і юридичне право.
Загальносоціальне право випливає безпосередньо із суспільного життя і не залежить від
держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних та інших
соціальних норм поведінки, свідомості, відносин. Наприклад, соціальною нормою (звичаєм) є
право першості в черзі; моральною нормою і, отже, соціальною є право на подяку за
безкорисливу допомогу.
Юридичне право (спеціально-соціальне) є наслідком суспільної і державної діяльності,
втіленням волевиявлення держави. На відміну від загальносоціального юридичне право є
формально визначеним і охоронюваним державою. Так, правом у юридичному значенні є право
вимагати повернення свого майна з незаконного володіння.
3. Суб’єктивне і об’єктивне юридичне право.
Коли юристи говорять про юридичне право (система формально обов’язкових правил
поведінки, санкціонованих і встановлених державою), враховують його подвійний смисл: право
у суб’єктивному значенні (суб’єктивне право) і право в об’єктивному значенні (об’єктивне
право).
Об’єктивне право (право в об’єктивному значенні) - система абстрактних правових норм,
що містяться в усіх формальних джерелах права (нормативно-правових актах,
нормативно-правових договорах, судових прецедентах, правових звичаях та ін.), стосуються
персонально не визначеного кола суб’єктів. У такому значенні ми говоримо про право України,
право Росії, право Франції тощо. Усі норми права в сукупності становлять об’єктивне право і
забезпечуються державою як регулятори суспільних відносин. Термін «об’єктивне» означає, що
норми права не залежать від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб’єкта права (окрім
«автора» цих норм). Водночас норми об’єктивного права не можуть бути здійсненими без
суб’єктивного права. Немає норми об’єктивного права без адресатів - суб’єктів, яких вона
стосується. Саме із системи норм, що закріплюють суб’єктивні права, складається об’єктивне
право.
Суб’єктивне юридичне право (право у суб’єктивному значенні) - це індивідуалізоване
право, яким визначається вид і міра можливої поведінки суб’єкта права, що забезпечується,
охороняється і захищається відповідними державними органами.
Термін «суб’єктивне» означає, що правами і свободами, закріпленими в
нормативно-правових актах, суб’єкт за своїм розсудом може скористатися (тобто перевести їх у
площину правовідносин) чи не скористатися усе залежить від його волі (інтересу) і свідомості.
Щоб здійснити свої права і свободи, суб’єкт зазвичай має бути визнаним державою юридично
правоздатним і дієздатним, тобто стати носієм суб’єктивного юридичного права. Суб’єктивне
право деталізує і конкретизує норми об’єктивного права стосовно конкретного суб’єкта, який
опинився у конкретній життєвій ситуації.
Між двома значеннями терміна «право» (об’єктивне і суб’єктивне) існує тісний
взаємозв’язок. Об’єктивне право певною мірою відображає «статику» юридичної форми, а
суб’єктивне - «динаміку», оскільки безпосередньо пов’язане з людською діяльністю. В
історичній послідовності не об’єктивне право передує суб’єктивному, а навпаки, суб’єктивне -
об’єктивному.
З одного боку, людина, вступаючи в суспільне життя, вже стикається з «готовими»
юридичними нормами, які виникли чи визнані до неї і незалежно від неї (об’єктивне право).
Але, з іншого боку, людина від народження є носієм невідчужуваних природних прав. Тому
саме її природні суб’єктивні права перебувають у підвалинах об’єктивного права. Визнання
природних прав людини і закріплення їх у приписах нормативно-правових актів як
міжнародних стандартів є тією абстрактною правовою формою, моделлю, що слугує мостом
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 120
між соціальним і правовим світом.
Якщо об’єктивне юридичне право відповідає природному праву людини, воно здатне бути
інструментом реалізації суб’єктивних юридичних прав 31. їх перехід від одного до іншого можна
зобразити так:
Природні права людини
Норми об’єктивного права
Суб’єктивні юридичні права
Природні права людини (загальносоціальне право) перетворюються на суб’єктивні
юридичні права (суб’єктивне юридичне право) після їх офіційного закріплення державою в
загальнообов’язкових нормах права (об’єктивне юридичне право).
З погляду позитивістського праворозуміння об’єктивне право і позитивне право - тотожні
поняття, оскільки і те й інше є законодавством, що діє в певній державі. Між тим, об’єктивне
право близьке, але не адекватне позитивному праву. Якщо позитивне право (продукт волі
законодавця) - це передусім система норм права, формально встановлених, закріплених і
забезпечуваних державою у приписах чинного законодавства, то об’єктивне право - система
норм права, що містяться в усіх чинних джерелах (формах) права, спрямованих на регулювання,
охорону і захист суспільних відносин та забезпечуваних державою. Об’єктивне право і
позитивне право поєднує те, що вони не залежать від конкретної особи і мають у своїй основі
одне джерело - природжені права людини. Об’єктивним є дотримання природних
невідчужуваних прав людини (безвідносно до того, чи закріплені вони в джерелах (формах)
права).
§ 4. Сутність права
§ 5. Цінність права
§ 6. Функції права
Функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи
з метою їх упорядкування, охорони і захисту.
Ознаки функцій права:
1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах
суспільного життя;
2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;
3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту
відповідно до мінливості суспільних відносин;
4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності з задумом
нормотворця (законодавця) і очікуваннями адресатів правових норм;
5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються
реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового
регулювання;
6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 125
зобов’язань, заборон, заохочень, покарань тощо). Функції права можна класифікувати так:
загальносоціальні і юридичні (спеціально-соціальні).
Загальносоціальні функції права: інформаційно-пізнавальна - інформування громадян,
тобто доведення до відома адресатів про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні
права, обов’язки та відповідальність, пізнання сутності права (правова інформація);
ціннісно-орієнтувальна - визначення критеріїв для правомірної і протиправної поведінки;
орієнтація громадян на правомірні настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти
відповідно до його норм (правомірна поведінка); ідеологічно-виховна - здійснення
загальноправового впливу на духовну сферу, виховання поваги до права, формування правового
світогляду (правове навчання); культурно-історична - відображення культурних традицій,
духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві (правова культура);
комунікативно-компромісна - встановлення зв’язків між учасниками суспільних відносин;
забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності
соціальної системи (правопорядок).
Основні юридичні функції права: регулятивна, охоронна і захисна. Регулятивна
(впорядковувальна) - функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки
людей, наділення їх певними правами та обов’язками.
Розрізняють статичну і динамічну регулятивні функції.
Регулятивна статична (закріплювальна) - упорядковує суспільні відносини фіксуванням
основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад,
норми конституційного права про право людини на відпочинок, освіту). Здійснюється за
допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.
Регулятивна динамічна (стимулююча) - забезпечує розвиток бажаних відносин, активної
поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку платити податки, відбувати
військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов’язувальних норм, які спричиняють
правовідносини активного типу.
Охоронна (попереджальна-обмежуввальна) - це функція установлення і гарантування
державою профілактичних і запобіжних заходів, порядку їх покладання і виконання, що мають
на меті усунення (витіснення) шкідливих, небажаних для суспільства відносин, їх обмеження,
та охорону позитивних. Оборонно-обмежувальний (попереджальний) вплив права здійснюється
за наявності конфліктів, спорів про право, не доведених до правопорушення, і пов’язаний з
установленням заборон, що спрямовані на охорону суб’єктивних прав та забезпечення
соціальної справедливості. Охоронна функція виражається у фізичному і психічному примусі,
іноді винятково у психічному (переконанні), нерідко потребує обвинувальної діяльності (привід,
арешт майна, затримання як підозрюваного).
Захисна (відбудовна) - це функція установлення і гарантування державою засобів
юридичного впливу, пов’язаного із спричиненням шкоди суб’єктам права, посяганням на їх
правовий стан і «захисною» реалізацією права - спрямованістю на захист суб’єктивних прав.
Захисний вплив права виявляється за наявності правопорушення, вчиненні шкоди суб’єктам
права; іноді виражається у застосуванні примусових заходів (фізичного примусу - позбавлення
волі особи, котра вчинила злочин) і, як правило, потребує оборонної діяльності, діяльності з
побудови, відновлення, порушених прав та інтересів, правового стану (поновлення на роботі чи
посаді незаконно звільненого працівника; сплата аліментів; захист особи від необґрунтованого
обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо).
На рівні суб’єктів права слід розмежовувати поняття «охорона» і «захист». Іноді один і той
самий орган наділений правом охорони і захисту. Гак, суд чи інший юрисдикційний орган, а
також його уповноважена посадова особа мають право (правомірність) не тільки захищати
суб’єктів права, але й охороняти їх за допомогою установлених законом заходів правового
впливу. Адвокати, а також фізичні, посадові і юридичні особи, котрі не наділені законом
юрисдикційними повноваженнями, не мають права займатися «охороною». Вони можуть
здійснювати тільки правовий «захист». Правоохоронні органи, їх посадові особи наділені
правами (правомірностями) охорони і захисту прав та свобод суб’єктів права. Отже, охоронна і
захисна функції права не дублюють одна одну, але вони взаємопов’язані і витікають одна з
одної, бо немає об’єктів, які б тільки охоронялися чи тільки захищалися.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 126
§ 7. Принципи права
Зміст зв’язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має
бути адекватним формулюванням права, яке об’єктивно виникає в суспільстві. Закон стає
джерелом (формою) права тільки тоді, коли відповідає праву, його сутності, тобто має соціально
виправданий характер.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 128
Співвідношення права і закону полягає в такому:
1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем
лише як форма вираження права;
2) закон зобов’язаний бути завжди правовим, щоб стати обов’язковим - «дух закону» і
«буква закону» не повинні мати розбіжностей.
Правовий закон - законодавчий акт, створений на основі принципу верховенства права і
має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і
держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного,
формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної
сили завдяки суспільному визнанню.
Загальносоціальні ознаки правового закону:
1) втілює справедливість, розуміння якої властиве певному суспільству (поняття
справедливості історичне);
2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формою
закріплення права;
3) виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;
4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;
5) відповідає нормам конституції і має в своєму складі розумне співвідношення дозволів,
обов’язків, заборон, без переваги останніх;
6) відповідає міжнародним актам про права людини, враховує також рішення
Європейського Суду з прав людини;
7) є нормативною основою законності і правопорядку в суспільстві;
8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, має високий ступінь впливу
на суспільство.
Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і
правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право, порядок і
свободу. Народ, що має низьку правову культуру, може запропонувати (підтримати) і
неправовий закон. Загальним правилом є таке: будь-який закон - правовий чи неправовий,
належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки він не скасований. Перш ніж народ
усвідомить необхідність правового закону, його виникнення може стимулювати правова
доктрина, наукова думка в нормотворчості. Тому самої лише ознаки правового закону як
вираження інтересів народу недостатньо. Принциповою ознакою закону є його відповідність
принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком
держави. Звідси неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від
народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений
нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не
відповідає принципу верховенства права.
У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів,
за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він називається конституційним контролем.
В Україні його здійснює Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції
України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному закону.
Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцінки відповідності закону
праву не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція
може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових,
що вона - основний правовий закон, тобто верховенство права у практичному сенсі означає
передусім верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне
й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її
наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути
перевірені на несуперечливість конституції, або, що те саме, на відповідність праву. Звичайно,
абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демократичних
державах XXI ст. діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається
неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються
міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського Суду з прав людини.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 129
Переконання в тому, що законодавчий акт чи його окремі приписи не відповідають праву,
може бути підставою для особи скористатися всіма законними заходами, щоб довести
необхідність його/їх скасування. Можна піддавати конституційному оцінюванню не тільки акти
поточного законодавства, але і конституційні закони (закони, що скасовують або доповнюють
конституцію), саму конституцію як установчий документ (випадки відсторонення народу, його
представників від розроблення і прийняття конституції, ігнорування справжніх інтересів
суспільства, громадянина, порушення прийняття конституції й ін.).
Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях
правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел
(форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і
правовим.
Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але вони також
відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.
Економіка впливає на право двома шляхами: 1) безпосередньо (виявляється у праві
держави розпоряджатися засобами виробництва, які перебувають у її власності); 2)
опосередковано - через державу, політику, правосвідомість та ін. (виявляється у визначенні
державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, встановленні правил
екологічної і технічної безпеки та ін.). Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на
право.
Право впливає на економіку такими основними способами:
1) право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність, зумовлену
матеріальними умовами життя, фіксує їх (наприклад, визначення учасників ринкових відносин
за допомогою реєстраційної діяльності компетентних органів держави) (право як закріплювач);
2) право стимулює виникнення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є
відповідні умови, здатне зняти перешкоди на шляху до ринку, створити додаткові економічні
стимули та ін. (наприклад, в Україні право стимулювало забезпечення економічної свободи,
розвиток права приватної власності, затвердження рівноправності форм власності, захист
бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, запобігання забрудненню довкілля та ін.)
(право як стимулятор)-,
3) право підтримує, охороняє і захищає існуючі економічні відносини, особливо такі, що
знову виникли (забороняє законом порочні методи ведення господарства та комерції; застосовує
санкції при зловживанні рекламою, товарними знаками; відновлює порушене становище;
відшкодовує шкоду; встановлює юридичну відповідальність (антимонопольне законодавство)
(право як охоронець і захисник).
Визначається право економікою, тому впливає на економіку або сприяє розвитку
економіки, прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в
тому разі, коли економічні вимоги у праві відображаються в перекрученому вигляді.
Право народжується раніше за політику - воно почало формуватися у період усвідомлення
людиною своєї автономності, самоцінності; розвинулося в умовах соціальної диференціації
суспільства на етапі розкладу первісного ладу, в результаті розвитку соціальних відносин під
впливом різних суспільних явищ, зокрема й політичних. Соціальні стосунки з приводу
задоволення потреб та інтересів людей, а не політика, спричинили виникнення права. Вплив
політичних явищ відбувся тоді, коли великі соціальні групи (класи, народності) сформували
власні особливі інтереси, які поступово набули політичної форми. Змістом цієї форми стало
улаштування політичної (державної) влади. За завоювання політичної влади або участь у ній
відбувалася запекла боротьба. Для її врегулювання та реалізації політичних завдань –
внутрішніх (відносини між класами, етносами тощо) і зовнішніх (відносини між державними
утвореннями, що складалися) - використовувалося право. Воно сприяло збереженню цілісності
суспільства в його політичній формі. Політика, що виразно заявила про себе тоді, коли
самоврядна публічна влада первісного суспільства переходила до влади вождя і його оточення
(«вождіство»), котрі володарювали на певній («власній») території, виявилася одним із чинників
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 130
подальшого формування права, а не його витком чи джерелом.
Політика зазвичай впливає на право опосередковано-через державу.
У різні періоди історії співвідношення політики (держави) і права було неоднаковим: а)
домінування політики (держави) над правом (давні східні деспотії, європейські абсолютні
монархії, азіатські і північноафриканські теократичні монархії, тоталітарні держави); б)
пріоритет права над політикою, державою (з часів перших буржуазних революцій у Європі та
Північній Америці до сучасності, XVII- XXI ст.). Цей період характеризується поступовим
оформленням і набуттям практичної реалізації принципу верховенства права - офіційного
закріплення юридичної рівності людей, формування громадянського суспільства, обмеження
свавілля політичної влади правами людини, забезпечення прав і свобод людини, створення умов
для володіння людською гідністю тощо.
Сферою сучасної політики є все, що пов’язане із завоюванням, утриманням, впливом на
державну владу, взаємодією з нею. Держава як «головний політик» та найбільш досконалий
інститут політичної організації суспільства перебуває у тісній взаємодії з правом як
нормативним регулятором суспільних відносин, щоб узгоджувати політичні волі (інтереси)
соціальних спільнот, впливати на перебіг політичних подій через нормативні акти та інші форми
(джерела) права.
Політика впливає на право у такий спосіб:
1) опосередковує через діяльність законодавчих (парламент) та інших нормотворчих
органів держави будь-які потреби й інтереси людей перед тим, як вони стануть правом;
2) реалізує міжнародну та національну політику держави прийняттям нормативних актів і
договорів, які є формами вираження права;
3) фіксується у законодавстві у вигляді формально закріплених політичних прав, свобод і
обов’язків, а також певних політичних вимог. Політичні вимоги стають правом лише тією
мірою, якою вони закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою.
Право впливає на політику такими способами:
1) є формою вираження політики (якщо політика здійснюється на основних засадах права)
- закріплює в конституціях і конституційних законах політичний лад суспільства, механізм дії
політичної системи (поділ влади; політичний плюралізм; статус партій, держави та інших
суб’єктів політики тощо), процедури оволодіння політичною владою (виборче право); політичні
права і свободи громадян {регулятор політики);
2) виступає своєрідним індикатором зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації),
держави - робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм
підтримку населення (зокрема не допускає протидії влади у разі прийняття непопулярних
рішень) {пропагандист політики);
3) установлює межі певних міждержавних політичних відносин; визначає межі та
можливості діяльності як опозиції, так і правлячих структур, перешкоджає використанню права
на користь політичної кон’юнктури {обмежувач політики);
4) слугує гарантом реалізації певної (демократичної) державної політики - проводить її у
життя, охороняє і захищає політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх
використання {гарант реалізації політики).
Як стратегія діяльності держави у сфері правового регулювання правова політика є
особливою формою вираження державної політики. Вона спрямована на забезпечення
нормального функціонування громадянського суспільства і його політичної системи, є способом
узаконення, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і
владних структур.
Отже, слід розмежовувати право і політику, не використовувати право в політичних цілях.
Верховенство права, що закріплено в Конституції України як принцип життєдіяльності
суспільства і держави, означає панування права, а не політики; вимагає проведення політичної
діяльності через реалізацію права. Право є вищим щодо політичних норм та партійних
директив, політики загалом. Актуально звучать сьогодні в Україні слова Еммануїла Канта: «Усій
політиці слід схилити коліна перед правом». У демократичній державі легітимація офіційної
політики передбачає її відповідність праву, а легалізація - закріплення у правовому законі.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 131
33 Поняття «правовий режим» застосовується не лише до галузей та інститутів права як структурних елементів
системи права, а й до таких явищ, як законність (правовий режим законності), правозастосовча діяльність
(правовий режим застосовної діяльності) та ін.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 138
§ 6. Види правового регулювання суспільних відносин
§ 1. Соціальні норми
У будь-якій державі діє величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати
(поділити) на види за певним критерієм (ознакою).
Норми права за функціями права: регулятивні, охоронні, захисні.
Регулятивні норми права - це правила поведінки, призначені для упорядкування
суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання на них обов’язків
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 148
(становлять більшість юридичних норм).
Розраховані на правомірну поведінку; передбачають добровільне виконання цих норм (є
первинними нормами).
За характером диспозицій, що містяться в них, регулятивні норми поділяються на:
Дозвільні (уповноважувальні) - вказують на можливість здійснювати певні дії; наділяють
суб'єктів певними правами (подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися
майном). Містять у своєму тексті слова: «має право», «може».
Зобов’язувальні - вказують на необхідність здійснювати певні дії; накладають на суб'єктів
певні обов’язки (подавати митниці необхідні для митного контролю документи; заповнювати і
вчасно подавати до податкової інспекцію декларацію про доходи). Містять слова:
«зобов'язаний», «повинен».
Заборонні - вказують на необхідність утримуватися від вчинення певних дій;
встановлюють заборони (не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; не
створювати організаційні структури політичних партій у військових формуваннях). Містять
слова: «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається».
Охоронні (попереджувальні) норми права - правила поведінки, що визначають умови
застосування до суб’єкта права попереджувальних заходів державного впливу в конфліктних
ситуаціях, а також характер і зміст цих заходів у випадках відсутності правопорушення - при
створенні суперечливих обставин, що загрожують реалізації регулятивних норм, при проведенні
контролю за процесом здійснення права з боку компетентних органів тощо (норма про
затримання особи як підозрюваної).
Розраховані на конфліктні ситуації, мають обвинувальний характер, передбачають або
психічний примус, або примус фізичний і психічний (є вторинними нормами стосовно
регулятивних норм).
Захисні (відбудовні) норми права - правила поведінки, що визначають державне
реагування на порушення закріплених у нормах права суспільних відносин; відновлення
правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, суспільству, правопорядку;
визначають умови застосування до суб’єкта права, що вчинив правопорушення, заходів
державно-примусового впливу, характер і зміст цих заходів (норма про відшкодування
майнового збитку; норма про відповідальність військовослужбовця за невиконання
дисциплінарного статуту).
Розраховані на неправомірну поведінку, мають оборонний характер, передбачають
фізичний примус (є вторинними нормами стосовно регулятивних і охоронних норм).
Охоронні і захисні норми права тісно пов’язані за своєю правовою природою. Захисні
норми витікають з охоронних і водночас охоронні норми є додатковими до норм загальної
захищеності усіх фізичних, посадових і юридичних осіб. І охоронні, і захисні норми
відображають правову (юридичну) діяльність, яка перебуває від початку до кінця в постійному,
динамічному розвитку у сфері права - виникає, змінюється і припиняється. Якщо юридична
діяльність, яку фіксують охоронні норми, має обвинувальний характер (спрямована на набір
фактів для покарання правопорушника), то юридична діяльність, яку відображають захисні
норми, має оборонний характер (зазвичай, спрямована на те, щоб його виправдати). Якщо
предметом охоронних норм є порушені право й обов’язок, то захисних норм - порушені або
оскаржені права суб’єкта34.
Норми права за предметом правового регулювання:
• за галузями права - норми конституційного права; норми адміністративного права; норми
кримінального права; норми цивільного права; норми трудового права; норми екологічного
Структура, або внутрішня форма, норми права - це внутрішня будова норми права, що
виражається в її поділі на складові елементи, нерозривно пов’язані між собою.
Три елементи норми права, у єдності, відображають саму природу норми:
Гіпотеза (припущення) - частина норми, що вказує, за яких умов, обставин суб’єкти права
мають здійснювати свої права та обов’язки, визначені в диспозиції цієї норми. Гіпотеза
забезпечує дію норми, надає їй руху.
Диспозиція (розпорядження) - частина норми, що визначає права та обов’язки суб’єктів
права за наявності умов, обставин, передбачених в гіпотезі, формулює саме правило поведінки -
дозволене (необхідне) або заборонене (неприпустиме). Це серцевина правової норми, що задає
модель поведінки.
Санкція (стягнення) - частина норми, що вказує на несприятливі наслідки, включаючи
заходи примусу, які можуть настати при порушенні диспозиції норми права 35. Санкція
35 Санкція може вказувати й на сприятливі наслідки у вигляді заохочення (нагородження, премія та ін.) за
виконання суспільно корисної діяльності суб’єкта права на рівні, який перевищує загальні вимоги. Така санкція
пов’язується з позитивною (проспективною) відповідальністю на відміну від негативної (ретроспективної)
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 153
забезпечує здійснення диспозиції норми права.
Елементи класичної норми права можна умовно відобразити за такою схемою: «якщо --
тоді -у протилежному разі» чи «якщо - тоді - а інакше». В елементах норми права виявляється
глибинна, онтологічна структура взаємодіянь: причина - дія - наслідок.
Від класичної (трьохелементної) норми слід відрізняти нормативно-правовий припис -
цілісне, логічно і граматично завершене судження загального характеру, що формально
закріплене в тексті нормативно-правового акту. Як первинний елемент нормативно-правового
акту, нормативно-правовий припис має зазвичай форму статті чи пункта цього акту. Його
структура є двохелементною: у зобов’язальних приписах - гіпотеза-диспозиція (якщо - то); в
заборонних приписах - диспозиція-санкція (то - а інакше).
Нормативний припис виступає техніко-юридичним способом функціонування норми
права, яку правозастосувач має встановити у повноті її елементів (у структурній єдності
гіпотези, диспозиції, санкції) шляхом логічного аналізу, інтелектуальної роботи, тлумачення.
Так, у нормативних приписах кримінального закону гіпотези є передбачуваними,
гіпотетичними, які встановлюються шляхом тлумачення.
Варто звернути увагу на особливості структури процесуальних норм. Маючи
трьохелементну структуру, процесуальні норми визначаються гіпотезою, диспозицією і
санкцією норм матеріального права і є формами їх реалізації. Гіпотеза процесуальної норми
закладена в гіпотезі і диспозиції норми матеріального права. Диспозиція норми матеріального
права розчиняється в диспозиції процесуальної норми. Відносна самостійність диспозиції
процесуальної норми допускає наявність процесуальних санкцій, похідних від санкцій
матеріальних норм. Отже, норма матеріального права є «ніби присутньою» у гіпотезі
процесуальної норми.
У міжнародних договорах відображені гіпотеза і диспозиція правових норм, а санкція має
абсолютно невизначений характер і регламентується міжнародним звичаєм (щоправда, так звані
«програмні правові норми» обов’язково містять санкції, але їх не завжди легко знайти).
Незважаючи на те, що словесне вираження міжнародної норми здебільшого розосереджене у
різних джерелах міжнародного права, вона становить єдине ціле і завжди регулює міждержавні
відносини.
Структурні елементи норми права класифікують за ступенем визначеності і за складом.
Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції\санкції) за ступенем
визначеності:
1) абсолютно визначені - вичерпно окреслені обставини, з наявністю або відсутністю яких
пов’язується чинність юридичної норми (гіпотеза); чітко визначені права й обов’язки учасників
відносин, точно названий варіант поведінки (диспозиція); точно зазначені вид і міра юридичної
відповідальності за порушення норми права (санкція);
2) відносно визначені - не містять достатньо повних даних про обставини дії норми,
обмежують умови застосування норми певним колом формальних вимог (гіпотеза); не містять
істотних ознак поведінки учасників відносин, досить повних приписів про їх права й обов’язки
(диспозиція); межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від
мінімальної до максимальної або лише до максимальної (санкція);
3) альтернативні - ставлять дію юридичної норми в залежність від одного чи кількох
фактичних обставин (умов) (гіпотеза); вказують на кілька правових наслідків, але передбачають
настання лише одного з них (диспозиція); названі чи перелічені через
з’єднально-роз’єднувальний сполучник «чи» («або») кілька видів юридичної відповідальності,
із яких правозастосувач обирає лише один - найдоцільніший для випадку, що вирішується
(санкція).
Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за складом:
• прості - ставлять дію юридичної норми у залежність від якоїсь однієї умови, однієї
фактичної обставини (гіпотеза); передбачають один конкретний правовий наслідок, який настає
за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одну міру державного
§ 3. Галузі права
Галузь права - відносно самостійна сукупність норм права, що регулює якісно однорідну
сферу (рід) суспільних відносин і володіє тільки їй властивим режимом правового регулювання
(тобто предметом, методом, метою, способами, типом правового регулювання) і є підсистемою
системи права.
Ознаки галузі права:
1) охоплює певну якісно однорідну сферу суспільних відносин;
2) має відносно самостійну сукупність юридичних норм - диспозицій (прав і обов’язків),
що визначають умови їх реалізації, та своєрідних санкцій;
3) відзначається своєрідністю обсягу, кількістю інститутів, що її складають; наявністю чи
відсутністю підгалузей права;
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 158
4) володіє лише їй властивим режимом правового регулювання, котрим забезпечується
ефективність дії як галузі в цілому, так і підгалузей та інститутів права, що утворені в її складі;
5) є стійкою і автономною у своєму функціонуванні підсистемою системи права.
За фундаментальністю норм, сконцентрованих у галузях права, їх можна поділити па:
• базові (фундаментальні) - містять вихідні норми права, які регулюють первинні суспільні
відносини, та володіють вихідними юридичними режимами правового регулювання, що мають
особливу значущість для інших галузей права і використовуються ними (конституційне -
провідне; цивільне; адміністративне; кримінальне);
• профілюючі (спеціальні, конкретизуючі) - містять норми права, які регулюють сфери
суспільних відносин, що пов’язані з первинними суспільними відносинами, і спрямовані на
конкретизацію і підсилення дії певних норм базових галузей права. Сфери і режими
регулювання профілюючих галузей права «відокремлюються» від сфер і режимів регулювання
базових галузей права, але без зв’язку з ними існувати не можуть (трудове, сімейне, земельне,
кримінально-виконавче, фінансове та ін.);
• комплексні - містять норми права, що регулюють сфери державного й господарського
життя (господарське, аграрне, екологічне, морське право й ін.), виникають на основі подальшого
розвитку комплексних інститутів права, що утворюються на стику суміжних галузей права і
користуються режимами, які належать цим галузям (господарське, аграрне, екологічне, житлове,
транспортне право). Режим комплексної галузі права може складатися: а) з режимів декількох
основних інститутів чи підгалузей права, що функціонують «на рівних» (інтегральний режим);
б) з режимів кількох інститутів, де один з них є основним {спеціальний режим).
Галузі права за субординацією в правовому регулюванні:
Галузі матеріального права - містять норми права, що прямо регулюють суспільні
відносини (конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне та ін.).
Галузі процесуального права - містять норми права, що визначають процедуру здійснення
матеріального права і похідні від нього (адміністративно-процесуальне, цивільно-процесуальне,
господарсько-процесуальне та ін.).
Галузі матеріального і процесуального права співвідносяться між собою, з одного боку, як
самостійні, з іншого - як родинні, котрі необхідно доповнюють одна одну. Матеріальне право і
процесуальне право не можуть бути формою одне одного, оскільки регулюють різні суспільні
відносини і слугують їх правовою формою. Матеріальні галузі права регулюють відносини між
суб’єктами матеріальних відносин у різних сферах громадського життя, процесуальні - між
судом і учасниками процесу. За кількістю норм матеріальні галузі права більш численні, ніж
процесуальні: матеріальні галузі містять регулятивні, охоронні, захисні, а також процедурні
норми. Норми процесуального права створюють умови для впровадження норм матеріального
права, служать певними «інструкціями» з реалізації останніх.
Поділ галузей права на матеріальні і процесуальні залежить від того, які норми права в
них переважають (матеріальні чи процесуальні).
Кожна держава має свою національну правову систему. Правова система - це складне
сумарне багатопланове поняття, через яке прямо відображається зв’язок права з усією
структурою суспільства і держави. Це стан правового життя соціуму, що складається із
взаємодії таких правових явищ і процесів, як правові норми, правові установи, їх нормотворча і
правозастосовна діяльність, правовідносини, правосвідомість, правовий менталітет, правова
культура тощо.
Правова система - це зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства
цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених правових засобів (спеціальних і загальних), які
призначені для регулювання суспільних відносин або виникають внаслідок такого регулювання,
що постійно відтворюються і використовуються людьми та їх організаціями (у тому числі
державою) як суб’єктами права для досягнення приватних і публічних цілей, забезпечення
правопорядку. Завдяки сукупності основоположних норм конституція має фундаментальне
значення для всієї правової системи.
Правову схему становлять:
Спеціальні правові засоби, які діють: на мікрорівні- це прості способи: дозволи,
зобов’язання, заборони (первинні); заохочення, рекомендації, покарання, пільги та ін.
(вторинні); на макрорівні - норми права; принципи права; суб’єктивне право; акти застосування
права; акти тлумачення права та ін.
Комплекс спеціальних правових засобів складає механізм правового регулювання, що
забезпечує результативний правовий вплив на суспільні відносини.
Загальні правові засоби - правосвідомість, правомірна поведінка, юридична практика,
правове виховання, правова культура, правова законність, правовий порядок та ін.
Загальні правові засоби - частина механізму правового впливу на суспільні відносини.
Спеціальні і загальні правові засоби в сукупності -увесь механізм правового впливу на
суспільні відносини
Ознаки правової системи:
1) є різновидом соціальної системи (поряд з політичною, економічною, релігійною тощо);
2) формується і функціонує в територіальних межах держави, тому гаку правову систему
називають національною (на відміну від міжнародних правових систем співтовариств - ЄС,
Ради Європи);
3) детермінована унікальними історичними і географічними факторами розвитку
суспільства, відображає національний менталітет, стан економічного розвитку і своєрідність
державної форми, особливо державного (політичного) режиму, ступінь спадкоємності і
запозичення у праві, що зумовило її неповторність і відносну стійкість у часі (основні ознаки
вироблялися протягом історії);
4) тісно взаємодіє з економічною, політичною, ідеологічною, моральною та іншими
соціальними підсистемами; володіє як механізмом перенесення їх вимог на мову юридичних
норм, так і зворотним механізмом - переводити нормативно-правові приписи в реальну
поведінку особи, групи, суспільства;
5) має в межах країни цілісність, єдність, суверенність, що задається безперервним
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 169
розвитком суспільства, у процесі якого воно відмежовує себе від інших суспільств шляхом
формування різних культурних норм і цінностей, в тому числі правових;
6) має власну структурну упорядкованість - є цілісною системою взаємозалежних,
погоджених і тісно взаємодіючих спеціальних та загальних правових засобів, правових явищ і
процесів;
7) є динамічною системою - її формування відбувається повсякчас, оскільки окремі
елементи або застарівають і потребують оновлення, або змінюють свій характер і внутрішні
зв’язки, тобто відбувається процес відтворення правової системи і використання її людьми і їх
організаціями (у тому числі державою) як суб’єктами права;
8) має кінцеву мету - досягнення суб’єктами права приватних і публічних цілей,
установлення злагоди і підтримання правового порядку в суспільстві.
У правовій системі відбуваються складні і різноманітні внутрішні процеси, пов’язані із
зовнішніми. Вони протікають як у системі в цілому, так і в окремих її елементах - підсистемах,
ланках, блоках (законодавство, юридичні установи і юридична практика, правовідносини,
правова культура тощо).
39 Луць Л.А. Сучасні правові системи світу : Навч. посіб.- Л., 2003.- С. 42.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 172
Об’єднання правових систем в один тип (сім’ю) можна робити на основі подібності в
таких елементах:
1) генезис і еволюція права, ступінь рецепції римського права;
2) джерела права та їх ієрархія:
• первинні (настановні) - загальні принципи права, положення конституцій і
конституційних актів;
• вторинні (ті, що конкретизують і розвивають первинні) - закон, нормативно-правовий
договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правовий текст; також методологічні
підходи до їх тлумачення;
3) структура системи права - зміст основних галузей та інститутів права як результату
базування на подібній юридичній доктрині;
4) юридична техніка - юридичні терміни, категорії, поняття, конструкції і види
систематизації нормативно-правового матеріалу - інкорпорація, кодифікація, консолідація;
5) правозастосовна діяльність, насамперед судова, включаючи принципи судочинства як
наслідок спільності ідеологій.
Наявність певних ознак, якими відрізняється одна група правових систем від іншої в
межах конкретного типу (сім’ї), дає змогу розглядати їх як відносно самостійні.
На основі подібності вказаних вище елементів правові системи держав світу можна
об’єднати у такі типи (сім’ї):
1. Романо-германський тип (сім’я) правових систем, або європейсько-континентальний;
його називають ще нормативно-актним (країни континентальної Європи - Італія, Франція,
Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.).
У межах цього типу (сім’ї) правових систем виділяють два підтипи, або дві правові групи:
• романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Італія, Португалія, Іспанія.
Провідною в цій групі є національна правова система Франції);
• германська, або центральноєвропейська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.
Провідною в цій групі є національна правова система Німеччини).
2. Англо-американський тип (сім’я) правових систем, або судово-прецедентний (Англія,
Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою - колишні колонії Британської
імперії (нині 36 країн є членами Британської Співдружності) та ін.).
Усередині англо-американського типу (сім’ї) правових систем розрізняють два підтипи,
або дві групи:
• англійське загальне право (Велика Британія); •американське право (США).
Окрім того, можливий поділ англо-американського типу (сім’ї) правових систем на дві
групи:
• європейське загальне право (Велика Британія, Ірландія);
• позаєвропейське загальне право (США, Канада та ін.).
Право кожної країни поза Європою набуло широкої автономії в межах
англо-американського типу (сім’ї) правових систем.
3. Змішаний тип (сім’я) правових систем, або конвергентний чи дуалістичний - виник на
стику двох класичних сімей правових систем: романо-германської й англо-американської і має
специфічні ознаки.
У межах цього типу (сім’ї) виокремлюються такі групи: •скандинавська, або
північноєвропейська (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);
• латиноамериканська (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).
4. Релігійний тип (сім’я) правових систем:
• мусульманське право;
• індуїстське право;
• іудейське (єврейське) право.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 173
5. Традиційний тип (сім’я) правових систем:
• далекосхідна, або традиційно-ідеологічна, група (основні підгрупи - китайська,
японська);
• африканська, або звичаєво-правова, група (країни Африки, Мадагаскар).
Соціалістичний тип (сім’я) правових систем у цілому пішов в історію (правові системи
цього типу можна вивчати в ретроспективному плані), проте і сьогодні є низка правових систем
(Куба, В’єтнам, КНДР), що зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням новацій - більших
або менших, залежно від держави. Це не означає, що з урахуванням «соціалістичного»
забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правових систем. За
справедливою думкою К. Цвайгерта і X. Кьотца, різні системи права, незважаючи на
відмінності в історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилі практики, дуже часто
вирішують ті самі проблеми, аж до окремих дрібниць, - однаково40.
Україна (як Росія і Білорусь) може бути віднесена до східноєвропейської групи
романо-германської сім’ї правових систем41.
Крім правових систем держав світу можна виділити правові системи
внутрішньодержавних утворень (Фарерські острови у складі Данії, Сардинія, Сицилія та інші
автономії Італії тощо) і правові системи залежних територій (Британські Бермудські острови та
ін.).
40 Цвайгерт К, Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. - М.: Международньїе
отношения, 2000.- Т. 1.- С. 58-59.
41 Скакун О. Ф. Правова система України на правовій карті світу.- X.: Еспада, 2004.-С. 88-94.
42 Школа юристів ХІ-ХІИ ст. виникла в Болоньї, дістала назву від приміток (глос), якими юристи постачали
тексти кодексу Юстиніана.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 174
визначило напрям змісту національного права, що формувалося. Завдяки канонічному праву
були створені нові юридичні конструкції, наприклад, інститут вини;
3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт - ця ознака дає
підставу називати сім’ю правових систем нормативно-актною. Інші джерела права (звичай,
узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону
як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем -
представницьким органом державної влади;
4) нормативно-правові акти супідрядні один одному за юридичною стою: конституційні
закони - звичайні (поточні) закони - підзаконні акти. За конституцією визнана вища юридична
сила (Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р.,
Конституція Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);
5) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає підставу називати
правові системи цієї сім ’ї кодифікованими.
Тут існують кодекси з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини
законодавства. їх особливості: 1) кодекси мають галузевий характер; 2) у них включаються як
законодавчі акти парламенту, так і акти, створені в результаті делегованого законодавства (у тих
країнах, де воно передбачено конституцією); 3) створюються кодекси і комплексно-галузевого
характеру (комплексне законодавство). У Франції з п’яти наполеонівських кодексів три -
Цивільний 1804 р., Торговельний 1807 р. і Кримінальний 1810 р.– визнаються, як і раніше
діючими, хоч і зазнали значних змін. У Німеччині продовжує діяти зі змінами і доповненнями (а
їх понад 140) Німецький кримінальний кодекс (Strafgesetzbuch, автор Адольф Леонард), що
набув чинності ще в 1871 р. і «пережив» п’ять реформ кримінального права. Інший
кодифікований акт - Німецьке цивільне укладення 1896 р. (набуло чинності 01.01.1900, тому
його називають у Німеччині «Укладення 1900 року» або «Кодекс 1900 р.) - більше як за 100
років існування піддавалося багаторазовим змінам і доповненням;
6) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі, підгалузі, норми
права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо-германської сім’ї містить майже ті самі
основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне,
кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і т. д. Подібна однаковість
спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут зобов’язального права як
найважливіша складова цивільного права;
7) існує дуалізм права - наявність цивільного і торговельного права як відносно
самостійних галузей за своєю природою, розвитком і практичною реалізацією. Вважається, що
окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні відносини
у світі динамічні, що вимагає: а) швидкого оформлення угод;
б) виконання оформлених угод; в) вирішення у спеціалізованих судах спорів, що виникли
між сторонами. У Франції торговельне право як самостійна галузь склалося історично (в XI ст.
торговці-професіонали обиралися на посаду суддів-консулів для здійснення правосуддя у сфері
торговельної та іншої комерційної діяльності), тому Торговельний кодекс Франції (1807 р.) діє і
сьогодні. Хоч Швейцарія й Італія відмовилися від існування торговельного кодексу,
інкорпорували норми, що регулюють торговельний обіг у єдиний Цивільний кодекс, проте їхні
юристи, як і раніше, визнають існування торговельного права. Те саме спостерігається в
Нідерландах, де при створенні Цивільного кодексу відбувся відхід від ідеї дуалізму в системі
приватного права;
8) матеріальне право домінує над процесуальним правом (процесуальні галузі права,
розглядаються як похідні від матеріальних, що призначені їх “обслуговувати”), на відміну від
англо-американського права, де переважає процесуальне право;
9) досконалою є юридична техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з
римського права. Юридична техніка увійшла в систему правових категорій країн
романо-германського права лише на межі ХІХ-ХХ ст. Нині серед юристів романо-германського
права поширений афоризм: «Право має техніку, і саме є технікою». Серед використовуваних
понять у французькій правовій системі (справедливість, інтерес, громадський порядок, крайня
необхідність, правила пристойності, провина, сумлінність та ін.) пріоритет віддається гнучким,
еластичним поняттям. Гнучкість досягається формулюванням дефініцій із широким значенням,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 175
коли охоплюються відразу усі випадки - відомі і невідомі і для кожного з них пропонується
трактування.
На відміну від юристів країн англо-американського права, що мислять конкретно,
«прецедентно» і створили науку загального права на основі судових рішень, юристи
романо-германського права мислять поняттями правових інститутів і галузей права. їх правова
наука - абстрактна, однією із визначальних ознак якої, є правовий формалізм. Вважається, що
романо-германське право - продукт логіки, системи і суворих теоретичних викладок.
Майже в кожній країні континентального права Європи діють суди: 1) загальної
юрисдикції (цивільні та кримінальні); 2) спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові,
податкові тощо). Так, у Франції функціонують суди у справах сільськогосподарської оренди та
найму, суди у справах соціального страхування.
За наявності загальних ознак правові системи романо-германського типу (сім’ї) правових
систем мають особливості. Нині ті з них, що становлять правову систему ЄС, перебувають під
прямим впливом нової правової галузі - європейського права.
Релігійний тип (сім’я) правових систем - сукупність національних правових систем, які
мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі релігійного
тексту як основного джерела права, котре являє собою тісне переплетення релігійних,
юридичних, моральних, міфічних приписів, визнаних державою.
Релігійний тип правових систем складається з великих груп, об’єднаних внутрішньою
подібністю (мусульманська, індуїстська, іудейська, християнська).
Основні ознаки релігійного типу (сім’ї) правових систем:
1) релігійна норма домінує в соціальному регулюванні, оскільки основним творцем усього
сущого, зокрема права, визнається Бог;
2) правова норма є частиною релігійної, становить з релігійною нормою синкретичну
єдність, не відділена від неї, а також від моральних та інших соціальних норм;
3) релігійно-правова норма міститься у священних книгах, які є основним джерелом права
(у мусульман - Коран, Сунна, іджма, кияс; в індусів - піастри (Артхашастра) та ін.; в іудеїв -
Тора (Старий Завіт), Талмуд);
4) релігійно-правова норма застосовується в громаді (мусульманській, індуїстській,
іудейській), що тривалий час зберігалася, і, як правило, не використовується за її межами;
5) чільне місце в системі джерел права посідає доктрина, що міститься у працях
(трактатах) вчених-богословів і правознавців та спрямована на конкретизацію тлумачених
релігійно-правових першоджерел - її покладено в основу конкретних рішень; у
мусульманському праві є різноманіття напрямів тлумачення, так званих «толків» - ханіфітський,
ханбалістський та ін.; в індуїстському - тлумачення релігійних текстів філософами і
правознавцями містяться в коментарях до дхармашастр, які зазвичай санкціонувалися
державою;
6) закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, але чимало
його норм зазнали впливу релігії, тобто право, яке історично освячене релігією і звичаєм,
поєднується із сучасними правовими приписами законів і підзаконних актів;
7) право структуроване своєрідно - немає поділу на приватне і публічне право, а галузевий
принцип поділу норм не є адекватним структурі романо-германського права (галузь, підгалузь,
інститут, норма). Наприклад, у мусульманському праві є такі галузі права: «право особистого
статусу» (його провідні інститути - шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення
родини, обов’язок щодо виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування,
обмеження правоздатності й ін.), деліктне право, цивільне право, яке регулює цивільно-правові
відносини, забезпечує захист п’яти основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму,
продовження роду, власності;
8) право здебільшого формувалося як система обов'язків і заборон, на відміну від
правових систем романо-германського і англо-американського типів, де переважають дозволи;
9) різний ступінь впливу права колишніх метрополій на трансформацію правових систем
країн Арабського Сходу, Індії, Ізраїлю та ін.
Правові системи релігійного типу, хоч і найменш піддаються зовнішньому впливу, проте
вони не «нерухомі», не застигли у своєму первозданному вигляді, породженому особливостями
розвитку і географічного положення. При збереженні наступності з минулою правовою
культурою вони під впливом романо-германського й англо- американського типів правових
систем внесли чимало нововведень у національне право, змінили його структуру, врегулювали
суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки
тощо.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 180
§ 10. Традиційний тип (сім’я) правових систем - далекосхідна та африканська
групи
Традиційний тип (сім’я) правових систем - сукупність національних правових систем, які
мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі традицій як
основних джерел права, котрі становлять тісне переплетення моральних, звичаєво-общинних,
міфічних, релігійних, юридичних норм, визнаних державою.
Далекосхідну групу становлять правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Бірми, Кореї,
Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Китай і Японія виділяються специфікою
морально-ідеологічного підходу до права, що вплинув на правові системи інших країн Сходу.
Африканську групу становлять правові системи країн Африки і Мадагаскару (Мальгаська
Республіка), що розвиваються. Сьогодні на Африканському континенті налічується понад 50
незалежних держав, що мають різний ступінь економічного, політичного і соціо-культурного
розвитку.
Основні загальні ознаки традиційного типу (сім'ї) правових систем:
1) домінуючими, тобто такими, що мають пріоритет перед правовими нормами, є традиції
- моральні норми (у китайському і японському праві) і норми-звичаї (в африканському праві),
тобто норми, які здебільшого мають неписаний характер;
2) правові норми невіддиференційовані від інших соціальних норм (моральних,
звичаєво-общинних, релігійних та ін.), які широко використовуються;
3) традиції і звичаї застосовуються в громаді завдяки тривалому збереженню общинного
устрою (особливо в африканському праві);
4) особа розглядається в контексті груп, до яких вона входить, а групи функціонують на
принципах ієрархічності й одноголосності - правові рішення приймаються за абсолютної або
відносної більшості;
5) право здебільшого формується як система обов’язків і заборон, на відміну від правових
систем романо-германського і англо- американського типів, де переважають дозволи;
6) традиційно право реалізується без звернення до судових органів держави у разі його
порушення, ігнорується державна допомога в конфліктних ситуаціях і застосовуються
примирливі процедури на основі традицій (за допомогою жерців, старійшин тощо), тобто
використовуються традиції позасудового вирішення спорів;
7) зберігається вплив права колишніх метрополій на розвиток правових систем (в
африканському праві): вплив романо-германського права - в Алжирі, Конго, Марокко, Сенегалі,
Тунісі та ін.; вплив англійського права - у Нігерії, Судані, Танзанії та ін.;
8) закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, а судовий
прецедент не набуває значення джерела права;
9) традиційні (моральні і звичаєві) норми протиставляються приписам законів та інших
нормативних актів держави.
Кожна з груп (далекосхідна й африканська) має свої особливості, що дає змогу об’єднати
їх у відносно самостійні групи певного типу (сім’ї) правових систем. Як і правові системи
релігійного типу, традиційний тип правових систем зазнав еволюції під впливом правових
систем романо-германського й англо-американського типів, визнав норму права як модель
поведінки, а закон - як джерело права тощо.
§ 2. Функції нормотворчості
§ 3. Принципи нормотворчості
§ 5. Нормотворчий процес
45 Так, рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України, що
потребують його підпису. Відомчий нормативно- правовий акт загального характеру (правила, порядок, регламент,
статут, положення, інструкція) підлягає утвердженню розпорядчим документом (наказом, постановою,
розпорядженням), без якого він не має юридичної сили. На відомчому акті, що поданий на розпорядче схвалення,
може бути кілька підписів, але обов’язковим є підпис керівника структурного підрозділу установи, яка підготувала
акт. На розпорядчому документі ставиться, як правило, один підпис керівника органу, котрий є відповідальним за
цей акт (якщо акт готується в міністерстві, то на ньому має бути підпис міністра чи його заступника).
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 187
офіційно встановлених друкованих виданнях: закони - «Відомості Верховної Ради України»,
«Офіційний вісник України», газета «Голос України»; постанови уряду - «Урядовий кур’єр»;
укази Президента - «Офіційний вісник Президента України»; відомчі нормативні акти - у
відповідних бюлетенях; нормативні акти органів самоврядування та державної адміністрації на
місцях - в місцевій пресі. За законодавством України, нормативно-правовий акт (закон) набуває
чинності після його опублікування (загальне правило).
Конституціями ряду країн (СІЛА, Індія, Україна та ін.) передбачена факультативна
(додаткова) стадія в законодавчому процесі - вступ у дію права «вето» президента, тобто
накладання ним заборони на прийнятий парламентом законопроект. Зокрема, в Україні
Президент може скористатися своїм правом відкладного вето і повернути закон зі своїми
зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Якщо під час повторного
розгляду закон приймається не менш як 2/3 голосів установленого Конституцією складу
Верховної Ради, Президент зобов’язаний підписати його і представити для офіційного
опублікування протягом 10 днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він
невідкладно офіційно обнародується Головою Верховної Ради України і публікується за його
підписом. Вето об’єктивно є стадією законотворчого процесу, має позапарламентський
характер, але переборюється в парламенті (законодавчому органі).
Нормативно-правові акти скасовуються через голосування щодо них в цілому, а зміни і
доповнення до них вносяться шляхом: 1) вилучення структурних частин; 2) доповнення
структурних частин; 3) прийняття поправок; 4) викладення тексту акта в новій редакції.
Для докладного ознайомлення із законодавчою процедурою в Україні слід звернутися до
Регламенту Верховної Ради України.
47 Перехідні положення - система нормативних приписів, які поєднують правила, що визначають застосування
закону в часі або стосовно закону, котрий він має замінити собою (старого закону), або ж щодо існуючої ситуації,
яка не набула подібного врегулювання. Вони мають проміжний, тимчасовий характер, тобто розраховані на певний
термін, зазвичай до прийняття нових законів.
48 Додатки до нормативно-правових актів - складові частини нормативно- правових актів, які служать
доповненнями до них (таблиці, схеми, діаграми, переліки та інші інформаційно-довідкові матеріали). Вони
готуються одночасно з відповідним проектом і являють собою, як правило, перелік елементів, включення яких до
складу самого тексту утруднило б його читання. їх юридична сила така ж, як і норм права, що містяться у правових
приписах цих актів.
49 Примітки в нормативно-правовому акті - особливий прийом юридичної техніки, який використовують при
оформленні змісту нестандартного, додаткового матеріалу, і який може містити законодавчі дефініції, схеми,
таблиці, переліки.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 189
Показниками якості нормотворчої техніки є довершеність юридичної термінології,
правових дефініцій, юридичних конструкцій.
Нормотворча термінологія - система юридичних термінів, тобто словесних визначень
понять, що використовуються при викладі змісту закону, іншого нормативного акта чи
нормативного договору. Ґрунтується на додержанні нормотворцем сукупності вимог до
використовуваних термінів: однозначність (уживання термінів у певному законі в одному й тому
самому значенні), загальновживаність (уживання термінів відомих, усталених, а не створених
законодавцем для певного закону; у разі вживання терміну вперше - обов’язкове його
пояснення), стабільність (усталеність термінів, а не зміна їх із прийняттям кожного нового
закону), доступність (простота й адекватність терміна змісту норм права), визначеність (чіткість
термінів, що виключає різне трактування думки законодавця), узгодженість (координованість
вживаних термінів).
За ступенем соціальної спрямованості розрізняють терміни:
•загальновживані - терміни в загальноприйнятому значенні (будинок, документ, будівля,
природа, довкілля, житло, земля, діти);
• спеціально-технічні - терміни, що мають значення^ галузі спеціальних знань: техніки,
медицини, економіки, соціології, біології (депозит, безробітний, страйк, маркування, габарити).
Ці терміни використовуються в нормативних актах лише в розумінні, в якому вони вживаються
у певній спеціальній сфері, однак включаються в юридичний обіг не механічно, а зазнають
адаптації до правових завдань і ситуацій;
• спеціально-юридичні - терміни, що мають особливе юридичне значення, яким
виражається своєрідність того чи іншого правового поняття (застава, володіння, переведення
боргу, колективний договір, заповіт, позов, апеляція).
Одним із головних завдань удосконалення юридичних термінів в Україні є приведення їх у
відповідність із термінами європейського і міжнародного права.
За ступенем охоплення правом регульованих суспільних відносин розрізняють терміни
загальноправові, міжгалузеві, галузеві. На відміну від міжгалузевої термінології, що
використовується в декількох галузях законодавства (наприклад, матеріальна відповідальність,
значний збиток, провина), галузева термінологія спирається на предметно-логічні зв’язки і
співвідношення понять, що відображають специфіку лише її сфери суспільних відносин і не
поширюються на інші. Поняття терміна, котре використано в одній галузі законодавства, може
бути неоднаковим за змістом із терміном, що міститься в іншій галузі. Наприклад, термін
«декларація» у конституційному законодавстві може використовуватися як документ, який
проголошує принципи і має рекомендаційний характер; у митному законодавстві - як заява, що
подається у разі провезення через кордон цінностей; у податковому законодавстві - заява особи
про доходи, отримані протягом року; у міжнародному праві - заява, якою держави
проголошують принципи своєї внутрішньої і зовнішньої політики або декларують свою
позицію з конкретних питань, та ін. Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при
позначенні в нормативному тексті певного поняття послідовно вживався той самий термін, а
при позначенні різних, незбіжних між собою понять використовувалися різні терміни. Щоб
уникнути неправильного розуміння норми права, закон має вказати, в якому значенні
вживається термін, що міститься в ньому, навести його дефініцію.
Посередником між поняттям (визначає змістову характеристику права) і терміном, що
виражає поняття (назву поняття) є дефініції (визначення поняття). Ухвалені закони мають
термінологічно стикуватися між собою і містити бездоганні дефініції, єдині, наскрізні для всієї
галузі законодавства.
Правові дефініції - це стислі логічні визначення, що містять найістотніші правові ознаки
понять, через які розкривається їх сутність. Правові дефініції є вихідним матеріалом для
створення нормативного (законодавчого та підзаконного) акта чи нормативного договору.
Підготовка проекту будь-якого нормативно-правового акта зазвичай починається з
формулювання основних дефініцій, які уточнюються, коригуються в процесі подальшої
нормотворчої роботи. Правові дефініції, що містяться в нормативно-правових актах,
нормативно-правових договорах, не завжди тотожні дефініціям науки права, тобто тим, що
розробляються і вживаються в юридичній науці, хоча нормотворча практика у формулюванні
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 190
важливих понять має спиратися на наукові досягнення.
Розміщення правових дефініцій у нормативно-правових актах має свою ієрархію, яка
відповідає ієрархії чинного законодавства: Конституція (найважливіші), закони (важливі),
підзаконні акти (конкретизуючі). Дефініції мають бути введені в їх тексти лише у разі, коли в
цьому є потреба. Відсутність необхідних дефініцій шкодить якості нормативно-правового акта.
У вітчизняній нормотворчості майже традиційним стало наведення дефініцій на початку тексту
акта або його найважливіших складових (розділів, глав).
Юридичні конструкції - передбачені законом моделі (типові схеми) стійкої побудови
нормативного матеріалу у вигляді системи взаємозалежних і внутрішньо єдиних елементів
правового характеру (правомочностей, обов’язків, відповідальності, процедур), що
забезпечують підтримку зв’язків між учасниками правовідносин. Якщо зміст поняття
виявляється через систему їх суттєвих ознак, то зміст конструкції розкривається через системні
функціональні зв’язки її складових елементів.
Особливі юридичні конструкції дають змогу вводити в дію залежно від обставин різні
правові норми, оскільки вони (юридичні конструкції) мають таку нормативність, яка охоплює
сам зміст правового регулювання. Бездоганність конструкцій - показник досконалості
нормотворчості. До таких юридичних конструкцій можна віднести загальні конструкції
правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція), змісту правовідносин; у кримінальному праві -
конструкції необхідної оборони, крайньої необхідності, складу злочину; в цивільному праві -
юридичної особи, складу угоди, колективного договору, орендних зобов’язань та ін. У розгляді
юридичних справ потрібно враховувати всі елементи юридичної конструкції, недооцінка хоча б
одного з них несприятливо позначається на їх результатах.
Правша побудови юридичних конструкцій, а) нормативна побудова (нормативні приписи
закріплюють зв’язки між правами й обов’язками, встановлюють міру відповідальності); б)
системна побудова (взаємна пов’язаність з іншими нормами права); в) галузева належність
(відповідність провідним ознакам галузі права).
Наведемо приклад юридичних конструкцій, передбачених законодавством, у такому
випадку: громадянин К., котрий перебігав вулицю, був збитий автомашиною, зазнав важкої
травми. Залежно від особливостей обставин у кожній із наведених конструкцій «працюють»
різні юридичні норми (нормативна побудова), що тісно пов’язані з іншими нормами (системна
побудова) і мають галузеву належність.
Конструкція 1. «Соціальне забезпечення». Громадянин К. одержує від органів соціального
забезпечення допомогу з тимчасової непрацездатності (за наявності умов, передбачених
законодавством про соціальне забезпечення) без власних зустрічних дій.
Конструкція 2. «Договір добровільного страхування». За наявності у громадянина К.
договору страхування Держстрах, якщо громадянин зазнав травм, виплачує йому суму
страхування. Договірна конструкція передбачає, що відповідно до умов договору громадянин
періодично робить внески до страхової установи, а у разі нещасного випадку одержує
обумовлену в договорі суму.
Конструкція 3. «Юридична відповідальність суб'єкта, котрий заподіяв шкоду». Цивільна
майнова відповідальність власника автомашини, що збив громадянина К., полягає у
відшкодуванні заподіяної шкоди. Це особлива юридична відповідальність - за шкоду, заподіяну
джерелом підвищеної небезпеки. Така шкода обов’язково відшкодовується, якщо не буде
доведено, що вона виникла внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.
У будь-яких юридичних конструкціях виражаються істотні сторони діючих у суспільстві
порядків, прийнятих цінностей тощо. Дія конструкцій у наведеному прикладі залежить від
розвиненості системи страхування, рівня розвитку цивільного законодавства і практики його
застосування.
Існує презумпція істинності юридичної норми. Презумпція, але не аксіома. Варто визнати,
що законодавець здатний помилятися.
Відступ від визначених вимог призводить до юридичних помилок у нормотворчій
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 191
діяльності (інакше - до нормотворчих помилок).
Нормотворча помилка - зумовлений неправильним і ненавмисним діянням нормотворчого
органу негативний результат, що полягає у виданні нормативно-правового акта, не здатного
досягти цілей упорядкування суспільних відносин і вимагає юридичного розгляду. Це -
прогалини в нормативному акті, суперечності (колізії) між його статтями, нечіткі
формулювання, стилістичні погрішності, неправильне вживання термінологічного апарату і
навіть вульгарність стилю, які знижують якість акта, ускладнюють його з’ясування і
роз’яснення (тлумачення), утруднюють реалізацію норм права в конкретних відносинах.
Види юридичних помилок у нормотворчій діяльності (нормотворчих помилок):
1. Власне юридичні - уживання синонімів при визначенні тих самих юридичних понять,
що змінює їх зміст, оскільки в юридичній мові практично немає абсолютних синонімів;
прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і
необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм - норм, що суперечать одна
одній; відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів або неповне закріплення життєвих
обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прогалини та ін.
2. Логічні - наявність логічних суперечностей між окремими нормативними приписами,
порушення пропорційності у визначеннях понять; тавтологія - повторення одного терміна в
іншому, наприклад, «живі тварини», «ліс як деревна рослинність»; визначення одного
невідомого терміна через інший невідомий термін, наприклад, визначення
оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення
оперативно-розшукових заходів та ін.; порушення системних зв’язків і помилкові відсилання, у
результаті чого знижується якість законів, відсутня необхідна техніко-юридична однаковість
(наприклад, у законодавчих актах України немає однаковості у вживанні прикметників:
«приватний», «особистий» та «індивідуальний»; «суспільний», «громадянський» і «публічний»
тощо).
3. Граматичні-наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що
утруднюють розуміння змісту статті нормативного акта та ін. Необхідно вчасно (на стадії
підготовки акта) виявляти та усувати помилки.
Нормотворчий (нормативно-правовий, нормативно-договірний) акт повинен мати
властивості нормативно-структурної стрункості, мовної доступності, логічної узгодженості,
технічної документальності, процедурної чіткості.
50 Акти нормативного тлумачення відносять до нормативних актів, а акти індивідуального тлумачення - до актів
правозастосування
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 193
§ 2. Юридична сила нормативно-правових актів, їх види
§ 4. Види законів
Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії в трьох «вимірах»: у часі -
обмежений періодом дії, коли він має юридичну силу; у просторі - обмежений територією, на
яку поширюється його дія; за колом осіб - обмежений колом осіб, які підпадають під його дію.
Межі дії нормативно-правового акта в часі (темпоральна дія - набрання чинності і втрата
чинності):
Набрання чинності:
1) з моменту (дати) офіційного опублікування',
2) з моменту ухвалення органом (наприклад, Конституція України набула чинності з
моменту прийняття парламентом);
3) з офіційно визначеного строку після опублікування (закони України починають діяти на
всій її території після 10 днів з дня офіційного опублікування);
4) у міру одержання адресатом - акти з обмежувальним грифом «секретно», «зовсім
секретно», «особливої важливості», «для службового користування»;
5) з дати, що позначена в самому нормативно-правовому акті.
За всіх умов закон набирає чинності не раніше дати опублікування. Якщо в законі
містяться слова «з моменту», «з дня», «після» (прийняття, опублікування, підписання), то це
означає набрання законом чинності на наступний календарний день. Якщо нормативно-правові
акти, які визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у
встановленому законом порядку, вони не є чинними.
Закон набуває чинності відповідно до трьох правил (принципів):
• пряма дія (перспективна дія) - новий акт поширюється тільки на факти чи
правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і
тривали на момент набрання актом чинності, тобто діє лише «уперед» і зворотної сили немає,
• зворотна дія (зворотна сила) (ретроактивна форма) - акт поширює свою дію на нові і
старі факти, правовідносини, що виникли до і після набрання чинності, тобто закон
поширюється на всі факти не лише «уперед», але й «назад». За Конституцією України (ст. 58),
зворотну силу мають акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність фізичних осіб;
• переживаюча дія (ультраактивна форма) - акт, що втратив юридичну чинність і за
спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі
факти з окремих питань (часткова дія). Наприклад, після розпаду СРСР Верховна Рада України
12.09.1991 ухвалила постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за
умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції і законам України.
За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряму дію.
Втрата чинності:
1) з моменту (дати) закінчення строку, на який він був прийнятий (наприклад, Закон про
державний бюджет приймається на один рік);
2) з моменту (дати) зміни обставин, на які він був розрахований (наприклад, закон про
правовий режим надзвичайної ситуації, оголошений у зв’язку зі стихійним лихом на території
держави, втрачає дію після закінчення стихійного лиха);
3) з дати скасування: а) прямого (формального) - скасовує орган, який прийняв цей акт або
інший орган, якому закон надає таке право (наприклад, за Конституцією України, Президент
України може скасовувати акти Ради міністрів АР Крим); б) фактичного - прийняття нового акта
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 199
вищої або однакової юридичної сили з того ж предмета регулювання, без формального
скасування старого акта53;
4) із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність
(невідповідність Конституції України) законів, інших правових актів або їх окремих положень;
із дня ухвалення рішення судом про визнання нечинними (такими, що суперечать закону) актів
органів виконавчої влади або актів органів місцевого самоврядування.
Момент припинення дії нормативно-правового акта є моментом втрати його юридичної
сили.
Призупинення чинності закону - тимчасове переривання його дії у часі, що залежить від
певних обставин і передбачено законом. Призупинити чинність нормативного акта в Україні
може: 1) орган, який його прийняв (дію Сімейного кодексу в Україні було призупинено
Верховною Радою до моменту набрання чинності Цивільного кодексу); 2) інший орган, якому
це право надано законом (Президент України може зупинити дію актів Кабінету Міністрів
України через невідповідність Конституції України з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України щодо перевірки його відповідності).
§ 2. Види правовідносин
§ 9. Об’єкти правовідносин
Юридичний факт - передбачена нормами права конкретна життєва обставина (подія, дія,
стан), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Здебільшого це
виникнення, зміна чи припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 213
факту правовідносини неможливі. Проте юридичні факти можуть спричиняти юридичні
наслідки, що не втілюються у правовідносинах. Тому не слід «прив’язувати» юридичні факти
лише до правовідносин.
Ознаки юридичного факту:
1) є неповторним фрагментом соціальної дійсності, з якою перебуває у постійному зв’язку;
2) характеризується конкретністю (існує в просторі і часі) та індивідуальністю (пов’язаний
з конкретними суб’єктами);
3) є життєвою обставиною (подією, дією, станом), не може об’єктивуватися в думках,
почуттях, бажаннях;
4) передбачується нормами права - точна або загальна вказівка на факт міститься в гіпотезі
норми права;
5) є підставою для настання певних юридичних наслідків - слугують умовою виникнення,
зміни чи припинення правовідносин; породжують суб’єктивні права та юридичні обов’язки
учасників правовідносин (юридична обставина).
Для настання юридичного факту важливі дві обставини: фактична і юридична. Наприклад,
для вступу особи у спадкоємні правовідносини недостатньо норми права, що регулює порядок
спадкування. Для цього необхідно мати фактичну обставину - відкриття спадщини д ля
конкретної особи (смерть чоловіка) і юридичну обставину - подання заяви цієї особи (дружини)
нотаріусу про прийняття спадщини за місцем її відкриття та ін.
Види юридичних фактів за складом: прості - обставина, що має просту будову і
виражається в простих характеристиках (наприклад, припинення повноважень судді
Конституційного Суду в зв’язку з закінченням строку призначення); складні - обставина, що має
складну будову і розмаїтість характеристик, але залишається одним фактом (наприклад,
правопорушення як факт передбачає чотири елементи: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона,
об’єктивна сторона).
Види юридичних фактів за способом вираження', документ, усна заява, жест, знак-символ.
Види юридичних фактів за правовими наслідками, правоутворюючі - юридичні факти, з
якими норми права пов’язують виникнення правовідносин (наказ ректора про зарахування
абітурієнта К. до вищого навчального закладу); правозмінюючі - юридичні факти, з якими
норми права пов’язують зміну правовідносин (наказ ректора про переведення студента К. з
денної на заочну форму навчання); правоприпиняючі - юридичні факти, з якими норми права
пов’язують припинення правовідносин (наказ ректора про видачу студенту К. диплома про
закінчення вищого закладу освіти). Крім того, один і той же юридичний факт може бути
правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпиняючим для суб’єктів, які представляють
сторони у правовідносинах.
Види юридичних фактів за вольовою ознакою:
Дія - вольова поведінка суб’єктів права, з якою пов’язані виникнення, зміна та припинення
правовідносин (угода, постанова слідчого, рішення суду).
Подія - юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей -
внаслідок нездоланної сили (повінь, землетрус, народження людини, смерть людини, закінчення
строків).
Стан - складні юридичні факти, що характеризуються тривалістю впливу на
правовідносини або входженням (разом з іншими фактами) до фактичного складу різних
правовідносин та кількаразовим настанням правових наслідків. Нерідко стан настає через
реєстрацію в державних органах (перебування на військовій службі, у шлюбі, у спорідненні, у
розшуку, на посаді, у безвісній відсутності, у недієздатності, членство в громадській організації,
стан громадянства та ін.). Використання стану об’єктивно необхідно в трудовому, сімейному,
кримінальному праві та ін.
Дії за відповідністю чи невідповідністю нормам права:
Правомірні дії - відповідають вимогам норм права (договір):
1) юридичні акти - дії, що пов’язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з
наміром (метою) досягти певного юридичного наслідку (заповіт, договір, судове рішення);
2) юридичні вчинки - дії, що не пов’язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і
незалежно від її наміру (мети) породжують юридичні наслідки (фіктивний шлюб, наукове
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 214
відкриття).
Неправомірні дії - не відповідають вимогам норм права (правопорушення):
1) проступки - суспільно шкідливі протиправні вчинки (дії чи бездіяльність), що
спричиняють за чинним законодавством усі види відповідальності, окрім кримінальної;
2) злочини - суспільно небезпечні винні діяння (дії чи бездіяльність), що спричиняють за
чинним законодавством кримінальну відповідальність; мають вищий ступінь небезпечності.
Події за ступенем невизначеності волі суб'єктів: абсолют- ні - не залежать від будь-якої
волі (землетрус, повінь, ураган, снігова лавина тощо); відносні - об’єктивно пов’язані з чиєюсь
волею, виявлення якої слугує причиною настання подій (наприклад, пожежа будинку в
результаті підпалу є подією, що не залежить від волі і дій учасників правовідносин - власника
будинку і страхової установи, проте об’єктивно пожежа настала в результаті дії -
правопорушення - і спричинила зміну правовідносин).
Події за характером їх дії у часі: одноразової дії - життєві обставини, з якими норми права
пов’язують юридичні наслідки лише в конкретному випадку (пожежа, смерть, народження);
безперервної дії (факти-стани) - життєві обставини, які існують тривалий час, постійно чи
періодично породжуючи юридичні наслідки (виробничого стажу; перебування у шлюбі).
Правові аксіоми (грец. ахібта) - закріплені в нормах права самоочевидні істини, які не
потребують доказів і слугують підставою для доказів інших правових положень (теорій).
Правові аксіоми, як і будь-які аксіоми, мають досвідне походження. Протягом століть
свідомість людини звикала до повторення тих чи інших правових положень, і вони набули
значення само очевидних істин, які приймаються без доказів, і здобувають офіційне
закріплення. Завдяки цьому правові аксіоми набувають регулятивного значення і не можуть
бути відкинутими; як правило, вони близькі принципам права, додають їм особливий зміст і
значення. Наприклад, життя і здоров’я людини - вища правова цінність; люди народжуються
вільними і рівними в правах; народ - джерело влади; закону, що установлений, повинні
дотримуватися; за те саме правопорушення не можна відповідати двічі; закон зворотної сили не
має; усякий сумнів тлумачиться на користь обвинувачуваного; відповідальність може настати
лише за вину; ніхто не може бути суддею у власній справі; ніхто не зобов’язаний свідчити проти
себе і своїх близьких.
Правові фікції {лат. fictio - вимисел, вигадка) - загальновизнані і зафіксовані в нормах
права припущення про існування певних явищ і процесів, тоді як насправді вони відсутні.
Фікції можуть міститись у гіпотезі чи диспозиції правової норми, а також набувати зовнішнього
вираження у нормі-фікцїї, інституті права. Фікції застосовуються в праві (їх широко
використовували ще давні римляни), якщо відсутні реальні підстави для: 1) доказу
правомірності якої-небудь дії або бездіяльності; 2) визнання суб’єктивного права (суб’єктивних
право- мочностей); 3) констатації юридичного факту. У таких випадках використовуються
штучні, нереальні (конвенціальні) підстави, щоб мати відносно завершену картину правової
реальності, тобто правова реальність підводиться під деяку формулу, їй не відповідну, щоб
потім з цієї формули зробити необхідні фактичні висновки.
Нерідко в нормативних актах фікції виражаються словами «якби», «якщо б»,
«припустимо».
Створення фікцій часто відбувається за допомогою прийомів тлумачення за аналогією -
відповідно до принципу справедливості. Найбільш поширеними є фікції правотворчі і
доктринальні. Приклад правотворчої фікції - положення про визнання особи безвісно
відсутньою (ст. 43 ЦК України) є фікцією, закріпленою в законодавчому акті (постулюється
неіснуюче ніби існуючим): фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо
протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її
перебування. Приклад доктринальної фікції: юридична особа. Перша спроба розкрити сутність
юридичної особи належить папі римському Інокентію IV (Рим XIII ст.). Він заявив, що
юридична особа - абстрактне правове поняття, безтілесна річ, не здатна ні до вольових, ні до
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 217
фізичних дій. І підкреслив, що лише за допомогою фікцій союз осіб штучно приймається за
одну особу, тобто юридична особа (колективна особа) не існує в реальності, а є результатом
юридичних припущень. Реальними тут є люди, різні форми організаційної поведінки.
Фікції можна поділити на конструктивні і деструктивні. До конструктивних фікцій
належать штучні реконструкції фактів, якими в кримінально-процесуальному праві є
відтворення обстановки і обставин подій. Юридичними (конструктивними) фікціями
визнаються правила (принципи) дії нової правової норми у часі: перспективна, ретроактивна,
ультраактивна дія, а також дострокове припинення дії правової норми. Неприпустимими є
деструктивні фікції: фіктивне підприємництво, фіктивний контракт. Вони є протиправним
видом зловживання суб’єктивним правом, за яке законодавство передбачає кримінальну,
адміністративну, цивільно-правову відповідальність. Чимало деконструктивних фікцій
використовується з метою задоволення незаконного інтересу в тіньовій економіці, а також
похідних від неї явищ (тіньової політики, корупції, організованої злочинності, економічної
злочинності).
На відміну від презумпцій, фікції (як умовно реальні явища) незаперечні.
Преюдиції {лат. preajudicia) - виключення заперечення юридичної вірогідності факту, що
був раз доведений судом або іншим юрисдикційним органом. Це означає, що обставини, які
закріплені в рішенні суду або іншого юрисдикційного органу, можуть бути покладені в основу
наступного рішення без їх повторного дослідження. Дія преюдиції не виявляється на стадії
розслідування або розгляду юридичної справи, коли окремі факти досліджуються вперше,
оскільки преюдиції не є способом доказування фактів. Лише тоді, коли суд або інший
юрисдикційний орган у попередній справі вже встановив факти (після перевірки й оцінки їх) і
закріпив у відповідному документі, вони вважаються преюдиціальними для наступної справи,
що розглядається, тобто встановленими, істинними, які не потребують нового доказування.
Наприклад, факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили у цивільній справі, не
доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті ж особи.
Розрізняють адміністративні, кримінально-правові і кримінально- процесуальні преюдицїї,
які застосовують залежно від їх значення для справи, що розглядається.
Правові преюдицїї, аксіоми, фікції виконують певну роль в організації, стабілізації і
повноцінному функціонуванні правової системи суспільства.
Поняття «реалізація права» охоплює кілька форм і способів впливу на поведінку суб’єктів
права.
Класифікація форм реалізації норм права за складністю і спрямованістю дій суб’єкта:
• проста, безпосередня (без участі держави) - додержання, виконання, використання;
• складна, опосередкована (за участю держави) - застосування.
Способи безпосередньої реалізації норм права:
•додержання {заборон) - стримування від дій, заборонених
юридичними нормами, суворе додержання встановлених заборон (наприклад, дотримання
швидкості руху автомобіля в місті - 60 км за годину). Передбачає пасивну поведінку суб'єкта -
незалежно від його бажання;
• виконання {обов’язків) - вчинення активних дій, що наказуються нормами права, в
інтересах правомочної сторони, виконання обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення і
подання до податкової адміністрації декларації про доходи). Передбачає активну поведінку
суб’єкта - незалежно від його бажання;
• використання {дозволів) - використання можливостей, наданих правовими нормами,
здійснення суб’єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, використання
права на вищу освіту). Передбачає як активну, так і пасивну поведінку.
Форми реалізації норм права залежно від юридичного забезпечення:
• через загальні правовідносини - реалізація норм права на загальних умовах
безпосереднього наділення певних осіб суб’єктивними юридичними правами та обов’язками як
учасників правовідносин. Тут не потрібні додаткові юридичні факти, крім наявності
суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, що виникають на підставі норми права, загальної
для всіх осіб, котрі підпадають під її дію (право громадян на судовий захист);
• через конкретні (індивідуальні) правовідносини - реалізація норм права, що потребує,
крім загальних умов наділення певних осіб суб’єктивними юридичними правами й обов’язками
як учасників правовідносин, ще й наявності конкретних юридичних фактів, котрі зазвичай
мають індивідуалізований характер (конкретні правовідносини договору постачання
передбачають, крім наявності суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, ще й додаткового
юридичного факту - акту про постачання товару однією стороною іншій на умовах договору).
Форми реалізації норм права залежно від кількості суб’єктів:
• індивідуальна - самостійне здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків без
вступу у правовідносини з іншими суб’єктами (особиста участь у виборах);
• колективна - можливість реалізувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки лише
колективним шляхом (місцевий референдум може бути проведений за вимогою не менше
половини народних депутатів від загальної кількості місцевої ради).
Форми реалізації норм права залежно від ступеня активності:
1) активна - суб’єкт права здійснює активні дії. Способами активних дій є використання
дозволів (прав) або виконання обов’язків (участь у мітингах і демонстраціях та інші
конституційні права);
2) пасивна - суб’єкт права утримується від здійснення певних дій, за які встановлюється
юридична відповідальність. Способом пасивних дій є дотримання заборон, а також
використання дозволів (прав). Пасивна форма реалізації норм права властива також для
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 219
дозвільних норм, що закріплюють фізичні й духовні права і свободи особи (право на життя,
честь, гідність, особисту недоторканність, свободу світогляду тощо).
Форми реалізації норм права залежно від порядку реалізації:
1) добровільна - суб’єкт права самостійно і добровільно реалізує норми, що надають йому
дозволи (права), покладають на нього обов’язки і заборони (тобто здійснюється трьома
способами - дотриманням заборон, виконанням обов’язків і використанням дозволів (прав);
2) примусова - суб’єкт права здійснює покладені на нього обов’язки у примусовому
порядку (тобто здійснюється одним способом - виконанням обов’язків, лише частково -
дотриманням заборон).
Форми реалізації норм права залежно від визначеності у часі:
1) негайна (взяття під варту злочинця);
2) тривала строкова (обов’язок наймача квартири вносити оплату у визначений термін);
3) тривала безстрокова (обов’язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які є
непрацездатними і потребують матеріальної допомоги).
Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого
порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті
(пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа -
складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини
Кримінального кодексу України).
Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на
зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):
1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що
підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов’язково ті й у тому обсязі,
як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що
підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення
фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна
особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 222
ін.) зобов’язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.
Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових
і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих
і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних;
таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а
також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти,
показання свідків. Джерела відомостей про факти обов’язково засвідчуються (наприклад,
протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів,
які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються
правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів,
певним чином оформлених та розміщених.
Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну
творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та
оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення
юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності,
реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У
процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповідно до законодавства
не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а
які - ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способами
(наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.
При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти такого ступеня «внутрішнього
переконання», який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.
2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних
обставин) - правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного
випадку з певними юридичними нормами. Юридична кваліфікація фактичних обставин
передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закріплена
у нормативно-правовому приписі), яка може бути застосована до цього випадку; б) перевірка
відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофіційних текстах
і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб,
тобто встановлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що
застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх
змісту у чинних актах; ґ) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.
Тлумачення (з’ясування) є неодмінним елементом правозастосовної діяльності: а)
необхідно перевірити, чи є офіційне тлумачення норми права, що зафіксована в
нормативно-правовому приписі, і за наявності - обов’язково його врахувати; б) недостатньо
перевірити, чи було офіційне тлумачення; правозастосувач повинен сам тлумачити норму права,
з’ясовувати її зміст, оцінювати відповідність фактичних обставин її змісту, бо без тлумачення її
не можна застосовувати, оскільки норма права має загальний характер і в кожному конкретному
випадку важливо встановити, чи охоплюється цей випадок її дією. До того ж, не кожна норма
права викладена в нормативно-правових приписах чітко.
Отже, застосування норм права відбувається за допомогою «кидання погляду» то на
норму, то на ситуацію; також за допомогою позачергового переходу від аргументації, яка
використовується в ситуації, до аргументації, яка стосується норми. Такий перехід завжди є
спробою інтерпретації норми, спробою скоригувати відповідно до обставин її зміст, щоб
забезпечити справедливе рішення.
3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті -
складається з таких завершальних частин нравозастосовного процесу: а) підготовка проекту
правозастосовного акта відповідно до вимог правозастосовної техніки; б) формування та
фіксація в цьому проекті державновладного індивідуального припису (рішення), що є
діяльністю, у процесі якої конкретні факти (мале посилання) підводяться під дію відповідної
норми права (велике посилання); в) перевірка відповідності підготовленого проекту чинним
джерелам права; г) прийняття та підписання правозастосовного акта; ґ) доведення змісту
прийнятого індивідуального рішення, зафіксованого в правозастосовному акті, до адресата.
Індивідуальне рішення, оформлене в правозастосовному акті, завжди відіграє роль
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 223
юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад,
одруження, розлучення подружжя, усиновлення дитини). Зазвичай рішення, що прийняте в
результаті здійснення складного процесу застосування права та породжує чи змінює конкретні
правовідносини, потребує ще однієї стадії, без якої не відбудеться соціального результату.
4. Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами - державними органами,
державними та іншими організаціями, громадянами. Це стадія фактичної діяльності, «роботи»
правовиконавчих органів (наприклад, примусове виконання судових рішень державними
виконавцями як представниками влади). На жаль, нерідко ухвалені судами чи виконавчими
органами рішення залишаються на папері, що є ущемленням прав і законних інтересів
громадян. Виконання чи невиконання правозастосовних рішень в більшості випадків залежить
від якості самого рішення, його відповідності закону і доцільності, можливості досягти реальної
мети. Правозастосувач повинен нести персональну відповідальність за використання тих
правових можливостей (засобів), які необхідні задля того, щоб правовиконавчі органи виявили
активність у їх здійсненні.
Отже, державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну
правову функцію: 1) юридичної констатації - визнання існування певних фактів, їх
правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за певною особою або
констатації у цій події факту правопорушення; 2) нового юридичного обов’язку - після
ухвалення рішення необхідна додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів щодо
виконання рішення. Колишні правовідносини припиняються або змінюються, і виникають нові.
Усі зазначені дії є головними вимогами застосування норм права і слугують одній меті -
правильній кваліфікації фактів, а значить - зміцненню законності і правопорядку.
§ 8. Правозастосовна техніка
62 Так, «динамічне» тлумачення, скажімо, Конституційного Суду України щодо відповідних положень
Конституції України за пізнавальною природою і юридичними наслідками мало чим відрізняється від нормативної
конкретизації, яку здійснюють нормотворчі органи. Це вже не така конкретизація при з’ясуванні змісту норми, яку
можна кваліфікувати лише як офіційну інтерпретацію, а інтерпретація з елементами нормотворчості, коли шляхом
з’ясування об’єктивного змісту тих чи інших положень Конституції чи законів Конституційний Суд України
добудовує право, долаючи їх невизначеність з позицій сучасності. Отже, завдяки інтерпретації «буква» права може
втрачати свою стійкість, ставати рухливою, динамічною.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 233
термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та ін.
Виділення логічного і спеціально-юридичного способів (прийомів) тлумачення не є
обов’язковим, оскільки в усіх означених способах використовуються закони логіки (формальної
і діалектичної), а тлумачення юриста не може бути інакшим, ніж спеціально-юридичним, бо
становить внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора, без якої не відбудуться інші
способи тлумачення. Тому логічний і спеціально-юридичний аналіз - це скоріше не прийоми
тлумачення правових норм, а «засадничі» начала і якісні характеристики інтерпретатора, і як
такі входять до системи його інтелектуальної діяльності, є її основою.
Вирішальним у визначенні видів тлумачення правових норм є суб’єкт - особа або орган,
що здійснює це тлумачення. Тлумачити норми права можуть усі суб’єкти права. Суб’єктами
тлумачення норм права є органи законодавчої і виконавчої влади, судові і прокурорські органи,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 234
юридичні і фізичні особи. Суб’єктами тлумачення є національні і міжнародні установи -
Конституційний Суд України, Європейський Суд з прав людини, Комітет ООН з прав людини та
ін.. Проте значення такого тлумачення, його юридична обов’язковість неоднакові. Залежно від
суб’єктів тлумачення воно має різне юридичне значення і різні наслідки.
Розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення за суб'єктами.
• Офіційне - це роз’яснення змісту (смислу, мети) правових норм, яке здійснюється
вузьким специфічним колом уповноважених державних органів або посадових осіб в межах їх
компетенції і має юридично обов’язкову силу для всіх, хто застосовує роз’яснювальні норми.
Юридична природа офіційного тлумачення норм права полягає у забезпеченні однаковості
розуміння законів і однаковості їхнього застосування на всій території держави.
За сферою дії офіційне тлумачення може бути і нормативним, казуальним
(правозастосовним).
- Нормативне тлумачення (загальне; формально обов’язкове для певної категорії справ,
виражене в інтерпретаційних нормах- аргументах на користь переконуючого розуміння правової
норми):
а) автентичне - полягає у роз’ясненні змісту (смислу, мети) норм права органом, котрий її
установив, тобто тлумачення виходить від «автора» норм права. Суб’єктами такого тлумачення
можуть бути всі нормотворчі органи;
б) делеговане (легальне) - полягає в роз’ясненні точного змісту (смислу, мети) норми права
компетентним органом, котрий її (норму права) не встановлював, але уповноважений законом
чи має доручення її тлумачити постійно або одноразово. Правом такого тлумачення в Україні
володіє Конституційний Суд (рішення), Пленум Верховного Суду (постанови); Вищий
господарський суд (роз’яснення/рекомендації) та ін. Усі роз’яснення судів є рекомендаційними
для суб’єктів, що підпадають під їх юрисдикцію, але вони можуть набути обов’язкового
характеру.
- Казуальне (індивідуальне) тлумачення (конкретне, обов’язкове тільки для конкретної
справи (казусу), вирішенням якої зазвичай займаються суб’єкти правозастосовної діяльності):
а) судове - полягає в роз’ясненні змісту (смислу, мети) правових норм судовими органами
при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях щодо цих
справ; є серцевиною правозастосовної практики. Таке судове тлумачення стає частиною акта
застосування права і не виходить за його межі63;
б) адміністративне - полягає в роз’ясненні змісту (смислу, мети) правових норм
міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; на відміну від судового
тлумачення (коли норми права безпосередньо застосовуються в конкретному процесі),
роз’яснення змісту норм адміністрацією виходить за межі конкретної справи і поширюється на
відповідні органи. Воно знаходить вираження в рішенні контрольних органів, зокрема
інспекцій, та ін.
• Неофіційне - вид з’ясування та роз’яснення змісту (смислу, мети) правових норм, що не
мають на те офіційних повноважень, а відтак воно не має юридично обов’язкової сили.
Наприклад, тлумачення статті закону професором права допомагає юридичній практиці і здатне
вплинути на офіційне тлумачення. Однак воно не є загальнообов’язковим, не є легальним.
Неофіційне тлумачення має силу суспільної думки, індивідуального авторитету особи
інтерпретатора, формує те інтелектуальне, вольове і моральне юридичне середовище, з якого
правозастосувачі та інші зацікавлені особи черпають свої уявлення про правову законність і
справедливість вирішення юридичної справи. Неофіційно тлумачити може будь-який суб’єкт
права. Отже, відмінності між неофіційним і офіційним тлумаченням проводяться по лінії їх
обов’язковості і необов’язковості для право- застосовних органів.
Види неофіційного тлумачення за характером діяльності суб’єктів тлумачення:
компетентно-юридичне, компетентно-неюридичне, повсякденне:
63 Щодо тлумачення вищої судової інстанції, котра перевіряє законність і обґрунтованість прийнятого рішення
(правозастосовного акта) нижчим судом, то воно набуває обов’язкового значення не тільки для конкретної справи, а
й для усіх аналогічних справ - стає легальним зразком розуміння закону. Такі рішення по конкретних справах
оприлюднюються в офіційних виданнях.
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 235
• Компетентно-юридичне: а) доктринальне (наукове) -
з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права виходить від учених,
науково-дослідних і навчальних юридичних установ, зовні виражається у науково-практичних
коментарях до законодавства, експертних висновках, наукових публікаціях та висновках
наукових конференцій, семінарів тощо; б) професійне (практичне) - з’ясування і роз’яснення
змісту (смислу, мети) норм права здійснюється фахівцями з вищою юридичною освітою,
практикуючими юристами (наприклад, прокурором і адвокатом у судовому процесі). І наукове, і
практичне тлумачення впливають на діяльність - нормотворчу (правова експертиза
законопроектів) і правозастосовну (використання аналогії права). Висновки
компетентно-юридичного тлумачення (науково-практичних коментарів; наукових досліджень,
викладених в монографіях, дисертаціях, матеріалах наукових конференцій тощо) нерідко
становлять зміст офіційного тлумачення, але воно не має обов’язкової сили.
• Компетентно-неюридичне - з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права
здійснюються фахівцями неюридич- них галузей науки - біології, медицини, економіки,
екології, фізики, політики та ін. Особливого значення компетентно-неправове тлумачення
набуває при застосуванні спеціальних законів про трансплантацію органів, психіатричну
допомогу, трубопровідний транспорт, атомні електростанції, режим інвестиційної діяльності
тощо. Таке тлумачення сприяє більш усвідомленій реалізації норм права в тій галузі, де суб’єкт
тлумачення є компетентним. Його рівень вищий за повсякденне тлумачення.
• Повсякденне - з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюється
будь-якими суб’єктами права на основі життєвого досвіду, фактів повсякденного життя
відповідно до рівня їх правосвідомості, юридичної освіченості. Воно виражає правові почуття,
емоції, уявлення, що діють у сфері психіки особи у зв’язку з використанням прав, виконанням
обов’язків, додержанням заборон, а також ставлення до права в цілому і конкретного
нормативно-правового акта зокрема.
§ 3. Зловживання правом
Кожний юридичний процес має свою процесуальну форму, яка виступає внутрішньою
формою юридичної практичної діяльності. Зовнішньою формою юридичної практичної
діяльності є правові акти-документи (нормативні і процесуальні). Саме процесуальною формою
впорядковується юридична діяльність і твориться юридичний процес як зміст процесуальної
форми.
Процесуальна форма - система однорідних юридичних засобів, дій та операцій,
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 255
визначених у процесуальному законодавстві і пропонованих учасникам юридичної діяльності
для вирішення всіх питань, що виникають в юридичному процесі.
Основні ознаки процесуальної форми:
1) установлюється для впорядкування процесуальної діяльності;
2) регулюється нормами процесуального права;
3) залежить від принципів процесуального права;
4) надає процесуальні гарантії учасникам процесу;
5) має системність, що виражається в наявності програми для учасників процесу,
орієнтованої на поступове досягнення мети; визначенні завдань, що мають бути вирішеними на
кожному етапі процесу; встановленні кола суб’єктів і учасників, обсягу їх прав і обов’язків,
процесуальних гарантій; строків і часу здійснення дій; передбаченні умов, способів і процедур
прийняття і виконання рішень.
Процесуальна форма - це не тільки визначений законом порядок процесу, а й реалізація
цього порядку в конкретній діяльності. Дотримання процесуальної форми органом дізнання,
слідчим, судом є проявом їх високої професійно-правової культури.
Вид процесуальної форми визначається не тільки правовою формою практичної
юридичної діяльності, але і цілями, завданнями і предметом розгляду в комплексі. Так, якщо
предметом розгляду кримінального процесу є кримінальна справа, то наступні цілі - захист прав
і законних інтересів осіб і організацій, що потерпіли від злочинів; захист особи від
необґрунтованого обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод. Предмет і цілі тут
передбачають кримінально-процесуальну форму. Існуючий у системі загальних судів військовий
суд не має своєї «військової процесуальної форми» - залежно від предмета розгляду він
здійснює кримінальний або цивільний процес.
Процесуальна форма має таку структуру:
• процесуальні провадження - комплекс взаємозумовлених і взаємозалежних
процесуальних дій, завдяки яким: а) утворюються процесуальні правовідносини; б)
установлюються обставини виникнення юридичної справи, доказуються зібрані по ній
факти; в) оформлюється рішення у процесуальних актах; г) застосовуються заходи до
виконання прийнятого рішення;
• процесуальні стадії - система взаємозалежних частин процесу, що складаються з низки
послідовних юридичних дій, які характеризують динаміку розгляду заведеної юридичної справи
і спрямовані на досягнення мети (результату);
• процесуальний режим - система принципів процесуального права, засобів і способів
проведення юридичного процес^ гарантій реалізації його результатів. Для того щоб ефективно
діяла вся система юридичної практичної діяльності, необхідно насамперед забезпечити її
внутрішню організацію - процесуальну форму.
В Україні процесуальна форма визначається кодексами - Кримінально-процесуальним,
Цивільним процесуальним, про адміністративні правопорушення, господарським, а також
регламентами Верховної Ради, Конституційного Суду й іншими нормативно-правовими актами.
Відповідним законодавством чітко названі учасники процесу, розподілені функції між ними,
зазначені способи виконання цих функцій. Так, Кримінально-процесуальним кодексом
передбачене коло суб’єктів, уповноважених проводити дізнання, попереднє слідство у
кримінальних справах, здійснювати нагляд за слідством і правосуддям, підтримувати державне
обвинувачення, виконувати вироки і рішення судів. Установлено чіткий порядок, послідовність
прийняття й оформлення тих чи інших рішень у справах, уся процесуальна форма діяльності з
розслідування правопорушень у цілому і розгляду справ у судах: порушення справи; попереднє
розслідування; підготовка і призначення судового засідання; судовий розгляд і винесення
рішення (вироку); перегляд рішення суду, що не набрало законної сили; виконання рішення
(вироку); у виняткових випадках - перегляд судових рішень, що набрали законної сили.
Процесуальна форма виключає будь-яку аналогію.
Процесуальна форма перебуває в нерозривному зв’язку зі змістом. Юридичний процес і
процесуальна форма не можуть існувати одне без одного. Недотримання процесуальної форми є
підставою для скасування раніше прийнятого рішення або неприйняття, повернення або
залишення документа (позовної заяви, скарги, конституційного звернення, подання тощо) без
Ольга Федорівна Скакун: «Теорія права і держави: Підручник.» 256
розгляду.