Тема 5.

Форма (джерела) права

1. Поняття та види джерел права. Джерела та форми права.
2. Правовий звичай та його місце в сучасному праві.
3. Юридичний прецедент. Види прецедентів. Структура прецеденту.
4. Нормативно-правовий акт. Закони і підзаконні акти.
5. Нормативний договір. Міжнародні і внутрішньодержавні договори.
6. Сакральні тексти як джерела права.
7. Юридична доктрина і коментар до юридичних текстів.

1.Джерело і форма права. Джерела (форми) права в державах світу і Україні

"Джерело права" і "форма права" взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і
закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.
Поняття "джерело права" вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному).
Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об'єктивно зумовлюють
виникнення правових норм.
Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб'єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у
підставу правових норм.
Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб'єктів
формування і встановлення права.
Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб'єктів права, що є формою вираження і закріплення
правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення
буття об'єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права.
Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту
права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні "джерело (форма) права" підкреслюється, що мова йде
саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.
Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:
o нормативно-правовий акт;
* нормативно-правовий договір (внутрішньодержавний);
* міжнародно-правовий акт (домінуючим є договір);
o правовий прецедент (судовий і адміністративний);
o правовий звичай;
o правова доктрина (доктринальний текст);
o релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма). Найпоширенішими джерелами (формами) права є нормативно-правовий акт,
нормативно-правовий договір (особливо його різновид - міжнародно-правовий договір), правовий прецедент (особливо його різновид -
судовий прецедент), правовий звичай. Провідним джерелом (формою) права у державах світу в XXI ст. утвердився нормативно-правовий
акт. Він є основним джерелом (формою) права і в Україні (див. розд. 17. Нормативно-правові акти та їх систематизація).
Щодо принципів права є науковий погляд, за яким вони не можуть становити самобутнього джерела права через те, що за своєю
природою не встановлюють право, а описують (конкретизують) установлене право, до того ж через вже існуючі правоположення, тобто
через практику, що складається.
Поняття форми і джерела права 
Поняття форми і джерела права мають різне значення і ототожнювати їх не можна.
Термін джерела права має багато значень:
а) його розуміють як сили, які творять право, наприклад, джерелом права можна вважати волю Бога, волю народу, правосвідомість, ідею
справедливості, державну владу. Вони можуть мати матеріальний і ідеальний зміст;
б) матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, римське право послужило джерелом для німецького цивільного
кодексу; праці вченого Потьє — для французького кодексу Наполеона, Литовський Статут — для Уложенія Олексія Михайловича в царській
Росії; ідеї правової держави послужили джерелом для підготовки нової Конституції України і інших конституційних законів.
в) до джерел права відносяться історичні пам'ятники, які колись мали значення діючого права. Наприклад, Руська Правда, яка була
основним законом в Київській Русі, Закони Хаммурапі в стародавньому Вавілоні тощо.
г) під джерелами права також розуміють засоби пізнання. Наприклад, іноді говорять, що право можна пізнати із закону.
До поняття «джерело права» підходять, по суті, з двох позицій: його розуміють як матеріальне джерело права — звідки йде зміст норми
або правотворча сила; наприклад, державна влада, Парламент, Верховна Рада України, Президент України, судові органи; формальне
джерело права — спосіб вираження змісту правил поведінки або те, що дає правилу загальнообов'язковий характер.
Така багатозначність терміна "джерела права” вимагає замінити його терміном "форма права”.
Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані)
державою або загальновизнані суспільством.Це, по суті, різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права.
Історія правознавства знає 4 форми права:
1) правовий звичай;
2) правовий прецедент;
3) нормативно-правовий договір;
4) нормативно-правовий акт.
Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового
застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у
нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття.
Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий
характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того. хто приймав це рішення.
Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або
англосаксонська система права.
 2.Правовий звичай та його місце в сучасному праві.
Правовий звичай - акт-документ, що містить норму-звичай (стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового
повторення), котра санкціонована державою і забезпечується нею.
Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його
інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку.
Ознаки правових звичаїв:
1) виникають на основі норм-звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час
розпаду первіснообщинного ладу) і містять норми права;
2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося "вождями" -
старійшинами роду, племені);
3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь-якої форми самоорганізації населення;
4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігійними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися;
5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися;
6) мають обмежені регулятивні можливості - поширюються на незначне коло адресатів, незначну кількість випадків;
7) мають юридичну силу, похідну від суб'єкта санкціонування.
Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними
органами - тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого
права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою
силою держави.
Варто відрізняти санкціонування норм-звичаїв від узаконення норм-звичаїв державою. При узаконенні державою норма-звичай,
послугувавши мотивом для видання припису нормативно-правового акта, втрачає значення джерела права, бо формулюється як норма
права; джерелом (формою) права виступає вже нормативно-правовий акт (Закони Хаммурапі, Салічеська правда, Алеманська правда,
Руська правда та інші найдавніші законодавчі акти надали нормам-звичаям письмової узаконеної форми).
Основні форми санкціонування норм-звичаїв державними органами:
1) судове або адміністративне рішення - санкціонування здійснюється у процесі судової або адміністративної діяльності, коли норма-звичай
слугує підставою для вирішення спору і стає прецедентом (англо-американський тип правових систем).
Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна: виражати тривалу правову практику;
відображати однакову практику - як дії, так і бездіяльності; втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації.
Необхідність застосування норми-звичаю доводиться в суді або в адміністративному органі. Так, Верховний суд Норвегії санкціонував
звичаї саамів користатися правом власності на оленярські пасовища в одній з провінцій країни (2001 р.). В європейських державах стають
правовими звичаї ділового обігу після набуття юридичного захисту в арбітражному (господарському) суці;
2) нормативні приписи законодавчого акта - санкціонування здійснюється введенням норм-звичаїв до законодавчих актів давніх і
середньовічних держав, де вони створили найдавніший шар права - звичаєве право (романо-германська сім'я правових систем та ін.); у
деяких сучасних держав, особливо країн Африки, Мадагаскарі (звичаєво-общинна група правових систем) є чинними й досі; окремі з них
(звичаї ділового обігу, торговельні звичаї, міжнародні звичаї, наприклад банківських рахунків, та ін.) діють у правових системах романо-
германського і англо-американського типу Наприклад, в РФ санкціоновано звернення до правових звичаїв корінних народів півночі Росії
(Закон "Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ"). В Україні Цивільний кодекс містить норму про обов'язок судів при вирішенні
цивільних справ застосовувати закон з урахуванням звичаїв ділового обігу (с. 7). Господарський кодекс України (ст. 32) таврує будь-які дії в
конкуренції, що суперечать правилам, торговельним і чесним звичаям, називає такі дії недобросовісною конкуренцією.
Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій (міжнародні
звичаї).
Правові звичаї діють у галузях права: конституційному, цивільному, морському, господарському, торговому, міжнародному та ін.
Для набуття правового характеру через санкціонування норма-звичай: має діяти в юридично значущих сферах, не повинна суперечити
закону, повинна його доповнювати і ніби "оживляти" своєю моральною стороною (морально діяти необхідно так, а не інакше), не може
підмінювати закон.
Дія правових звичаїв (за характером співвідношення із законом):
o правові звичаї на додаток до закону - допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню
дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);
o правові звичаї крім закону - регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на
законодавчому рівні (наприклад, Цивільним кодексом Швейцарії дозволено судді вирішувати спір на основі норм звичаєвого права, якщо
відсутні норми закону, що регулюють спірні суспільні відносини);
o правові звичаї проти закону - зрідка застосовуються (у навігаційному праві Італії морський звичай превалює над нормою Цивільного
кодексу).
Найпоширенішою є дія правового звичаю на додаток до закону. Вважається, що закон, як писаний нормативний акт, підкріплює свою
чинність і загальне визнання завдяки базуванню на правовому звичаї. У приватному праві взагалі не визнається обов'язкова чинність за
тими звичаями, які розходяться із законами. Так, у ст. 8 "Загальних положень про закон" Італії підкреслюється: "З питань, урегульованих
законом або адміністративними актами, звичаї можуть мати обов'язкову чинність у тих межах, в яких це допускаються законами, що
посилаються на них".
У країнах Океанії, тропічного поясу Африканського континенту, деяких азіатських країнах правові звичаї відіграють домінуючу роль у
регулюванні земельних, сімейних і спадкоємних відносин, проте в жодній із них вони не є самостійним і винятковим регулятором суспільних
відносин. Ці країни керуються як нормами звичаєвого права, так і нормами, виданими або санкціонованими державою. Прикладом може
бути Папуа-Нова Гвінея, де діють норми звичаєвого і норми загального (англійського) права.
У наші дні правовим звичаям (звичаєвому праву) серед джерел права в більшості країн світу відведена допоміжна роль.

3.Поняття і види юридичного прецеденту.

На відміну від звичаїв, що являли собою багаторазове повторення однакової поведінки в аналогічних ситуаціях, не передбачених раніше
нормами права, прецедент - це однакове рішення будь-якого питання у окремому випадку, що служить зразком для наступного рішення
аналогічних справ.
І якщо звичай складався більшою мірою стихійно, без навмисної свідомої творчості окремих людей, спрямованої на його утворення, то
прецедент виникає як результат обміркованого навмисного ставлення індивідів до своїх дій.
Як джерело права юридичний прецедент був відомий ще в Стародавньому Римі. Це було так зване «преторське право».
Історія преторського права почалася з 500-х рр. н.е., коли з’явилося римське цивільне право. Воно складалося із звичаїв, указів імператора
Юстиніана та дигест - творів видатних римських юристів. На підставі дигест і почало створюватись римське преторське право.
Строк службових повноважень претора складав один рік. При цьому, кожен претор, що вступав на свою посаду, був зобов’язаний видати
особливий едикт. У ньому були записані усі ті міри та особливі умови, які претора мав на меті реалізувати під час свого преторства. Едикт
оголошувався на зборах Римського Форуму. Таким чином діяльність претора була під особистим щорічним контролем з боку юридичної
влади. Особа, що призначалася на посаду претора, як правило, використовувала едикт свого попередника, беручи його за основу
створення свого власного. Внаслідок цього у римському праві поступово з’явилась на світ видатна формулярна система права, що була
вдосконалена на підставі попередніх едиктів. Таким чином, преторський едикт був піднесений до статусу постійно діючого закону, а
римське право стало характеризуватися двома типами процесів:
• Тип процесу, під час якого судді орієнтуються на правила квирітського права (закони XII таблиць та закони народних зборів).
• Тип процесу, під час якого судді орієнтувалися на право преторів.
У останньому випадку судовий процес мав назву фактичної дії, а рішення судді ґрунтувалося не на нормах квирітського права, а на підставі
наявних обставин. Застосовуючи таку процедуру, претор, по суті, створював прецедент нового матеріального права.
У сучасних умовах юридичний прецедент - це виражене зовні рішення органу держави у конкретній справі, обов’язкове при розв’язанні всіх
наступних аналогічних справ.

Рис. 18.1. Класифікація юридичних прецедентів.

На сьогодні розрізняються такі види юридичних прецедентів, як адміністративний, що виступає джерелом права в сфері управлінської
діяльності та судовий, що є джерелом права, яке означає визнання в суду правотворчої функції.
Юридичний прецедент поширений переважно в країнах загального права - Великобританії, США, Канаді, Австралії, Нової Зеландії й ін.
Судовий прецедент.
Найвідомішим варіантом юридичного прецеденту є судовий.
Судовий прецедент - це рішення суду, що виноситься з конкретної справи і стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї ж або нижчої
інстанції при вирішенні аналогічних справ.
При цьому, використовуючи прецедент, не обов’язково запозичувати все попереднє рішення: досить лише суті правової позиції суду, що
виніс попередній вирок чи рішення.
Судовий прецедент є досить своєрідною формою права англосаксонської правової системи. Ця своєрідність полягає у тому, що його
сучасний зміст в Англії істотно відрізняється від класичного, а його інтерпретація в США та країнах Британської співдружності не зовсім
відповідає англійському зразку.
Суть доктрини прецеденту полягає у обов’язку судів виконувати рішення судів більш високого рівня, а також у обмеженості апеляційних
судів своїми попередніми рішеннями. Однак, останнє правило стосовно вищої судової інстанції - Палати лордів, вже не має сили.
Крім того, умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів.
Доктрина прецеденту обумовлює особливу роль суду у формуванні та розвитку права. І, якщо в країнах континентальної Європи судді
лише застосовують право, то в СІЛА, Великобританії та країнах Британської співдружності, виносячи рішення або вирок, вони одночасно
оголошують або видають право, тобто виступають у ролі законодавця.
При цьому може існувати два типи судових прецедентів:
1. Декларативний - якщо судді лише посилаються на вже існуюче судове рішення.
2. Креативний - якщо судді створюють нову норму права або усувають прогалини у праві.
Крім того, англійське право розрізняє наступні прецеденти:
1. Обов’язкові - судді обмежені у своєму рішенні необхідністю неухильно відповідати вимогам прецеденту.
2. Доказові - рішення нижчих судів стає прецедентом у силу своєї доказовості.
Перевага судових прецедентів очевидна: саме в його рамках можна більш предметно підійти до вирішення конкретної справи, адже
судовий прецедент набагато точніше, аніж загальна норма, зможе відобразити суть будь-якої справи. Проте, у судових прецедентів є й
суттєвий недолік, який полягає у тому, що число прецедентів неухильно зростає і зараз в Англії їх вже близько 500 тисяч, а в СТТТА видано
близько 350 томів судових рішень, що на сьогодні використовується у якості прецедентів.
І не дивно, що юрист, який намагається працювати у цій сфері не в змозі вивчити їх усі, адже їх дуже багато і досить часто вони
суперечать один одному. Це дуже ясно на прикладі прецедентів, що стосуються смертної кари в США. Так, у І 972 році Верховний суд США
у справі „Фурман проти Джорджиї” визнав неконституційними всі закони, які передбачають смертну кару, а в І 976 році у
справі „Грег проти Джорджиї” Верховний суд конституційно схвалив застосування смертної кари. Протиріччя усугубилося, коли Верховний
суд у 1985 році відмовився розглядати конституційність застосування такого смертного покарання, як електричний струм, але у 2001 році в
одному із своїх рішень Верховний суд штату Джорджия наголосив на необхідності заміни смертної кари за допомогою електроструму
смертною карою за допомогою летальної ін’єкції. Як бачимо, судові прецеденти, що стосуються смертної кари є суперечливими, а тому як
варіант форми права, судовий прецедент є досить архаїчним і недосконалим.
Адміністративний прецедент.
Іншим різновидом юридичного прецеденту є адміністративний прецедент.
Адміністративний прецедент - рішення, прийняте адміністративним органом або адміністративним судом з конкретної справи, що
розглядається у якості зразка при розгляді аналогічних справ.
Як приклад адміністративного прецеденту, можна проаналізувати ситуацію, що склалася в США з приводу сегрегації.
Свого часу міністр юстиції Браунелл розповідав президенту США Дуайту Девіду Ейзенхауеру, що суд зажадав від нього реєстрації резюме і
висновків щодо справ про сегрегацію. Він підтвердив, що запити з Верховного Суду США на такі резюме - не єдині, хоча це й не можна
вважати усталеною практикою. Вимога Верховного Суду про надання фактів згідно з XIV поправкою до Конституції США у справах стосовно
сегрегації в школах, не викликала заперечень Ейзенхауера. Однак він висловився проти подання суду, згідно з його запитами до
міністерства юстиції, висновків щодо цих справ. Виходячи з принципу поділу влади, Ейзенхауер вважав, що це - відмова від виконання
своїх обов'язків. «Як я розумію, - заявив він Браунеллу, - суди були встановлені Конституцією, щоб інтерпретувати закони; обов'язок
виконавчого органу (міністерства юстиції) є виконання цих законів». Президент вирішив, що суд намагається ухилитися від розгляду
найбільш гострої
соціальної проблеми в США і що «у цьому питанні Верховний Суд діяв, виходячи із спонукання, яке не є строго функціональним» [91].
Браунелл вважав, що сегрегація на основі расової ознаки є антиконституційною. Але Ейзенхауер побоювався впливу нормативного акту,
що ставить сегрегацію поза законом. Однак, вважаючи себе президентом всіх американців, у тому числі і чорношкірих, у своєму «Посланні
про становище країни», він оголосив про використання усіх своїх повноважень, щоб покінчити з сегрегацією в окрузі Колумбія та у
збройних силах, що і було виконано.
2 грудня 1953 року Верховний Суд США почав розглядати справу щодо сегрегації «Браун проти Топека». 17 травня 1954 року він виніс
рішення про неконституційність поділу дітей у школах щодо їх расової ознаки.
3 вересня 1957 року губернатор Арканзасу Орвал Фаубус навідріз відмовився забезпечити виконання судового рішення. Він, викликавши
національних гвардійців свого штату, розташував їх навколо центральної середньої школи Літл-Року і наказав не допускати на її територію
дванадцять чорношкірих учнів. Після ряду юридичних маневрів 20 вересня федеральний суддя заборонив губернатору і національним
гвардійцям втручатися в процес інтеграції навчання в центральній середній школі. Фаубус поставив під сумнів повноваження федерального
суду.
Ранком, у понеділок, 23 вересня величезна юрба расистів силоміць спробувала перешкодити процесу десегрегації в центральній середній
школі Літл-Року. Його мер Вудроу Вільсон Манн, у відповідь на це, звернувся по допомогу безпосередньо до президента Ейзенхауера, який
був змушений віддати наказ генералу Тейлору про застосування сили. В той же день за наказом генерала в Арканзас було перекинуто біля
тисячі парашутистів зі складу 101-ї повітрянодесантної дивізії. Наступного дня вони, разом з зарахованими на федеральну службу
національними гвардійцями, розсіяли юрбу, що перешкоджала десегрегації.
Так був створений адміністративний прецедент, що послужив підставою для президента Д. Ф. Кеннеді ще раз послати війська на південь
США, коли там знову спробували заперечить судовому рішенню про десегрегацію навчальних закладів.
 Юридичні прецеденти

Преторське право Судовий прецедент Адміністративний

прецедент

Судові прецедент
Типи судових прецедентів и англійського
права

Декларативний Креативний Обов’язкові Доказові

4.Закони та підзаконні акти.

Найважливішим різновидом нормативного акту є нормативно-правовий акт. Він являє собою документ, що є результатом правотворчості
колективного органу держави, який вміщує правові норми.
ОЗНАКИ нормативно-правового акту:
Відображає та захищає інтереси держави;
Має загальний характер;
Вміщує правові норми;
Охороняється державою;
Має певну юридичну силу та займає відповідне місце в системі законодавства;
Документально оформлений;
Приймається в порядку чітко регламентованої процедури.
Значення нормативно-правових актів:
Забезпечують інформованість населення щодо змісту правових приписів;
Визначають правомірність чи протиправність поведінки суб’єктів;
Є умовою єдиного розуміння та застосування права;
Є основною формою права України.
В залежності від юридичної сили нормативно-правові акти поділяють на:
Закони;
Підзаконні акти.
60. Закон: ознаки та різновиди.
Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в
порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.
Ознаки:
Це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на
виконання закону.
Приймається в рамках законодавчого процесу;
Приймається особливими суб’єктами;
Охороняється державою в особливому порядку;
Регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства;
Конкретизується підзаконними актами.
Закони класифікують за двома критеріями.
І. За юридичною силою:
Конституційні – це Конституція, закони, які вносять зміни та доповнення до неї, а також закони, безпосередньо передбачені текстом
Конституції. Ці закони приймаються парламентом, кваліфікованою більшістю (2/3) голосів від конституційної кількості депутатів;
Звичайні закони – це нормативні акти, що приймаються парламентом простою більшістю голосів від присутніх депутатів.
ІІ. За способом прийняття:
Поточні закони – приймаються відповідно до плану законотворчих робіт;
Надзвичайні – приймаються в екстремальних ситуаціях.
61. Підзаконний акт: поняття, риси, види.
Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на
виконання закону.
Ознаки:
Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;
Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення;
Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити;
Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;
Має спрощений порядок відміни.
В залежності від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:
Загальні – ті, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на територію всієї держави (Постанови ВР, Постанови ВР
Республіки Крим, Укази Президента, Постанови, Рішення та Накази Уряду).
Відомчі акти – документи, які приймаються центральної виконавчої влади та регламентують відносини в певній сфері життєдіяльності
суспільства (акти міністерств, відомств та державних комітетів).
Місцеві акти – документи, які приймаються місцевими органами управління та поширюються на територію адміністративної одиниці (акти
державних адміністрацій).
Локальні акти – документи, які приймаються адміністрацією підприємств, установ та організацій і регламентують порядок діяльності цих
структур (правила внутрішнього розпорядку, статути).
Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими
державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від
порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони
і підзаконні акти, які складають систему писаного права.

Класифікація
Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають
вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

- за їх юридичною силою:
1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи
людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади
2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею
3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та
духовного життя суспільства
- за суб'єктами законотворчості:
закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються
правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими
організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом
України, прийняті на референдумі;
- за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс
України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс
України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;
- за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія
обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;
- за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про
культуру);
- за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-
територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим)

Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконний нормативно-правовий акт - акт, що видається на основі закону і відповідно до закону. Підзаконні акти володіють
меншою юридичною силою, аніж закони. Вони базуються на законах і не можуть суперечити їм. Підзаконний акт володіє достатньою
юридичною силою. Він посідає важливе місце в усій системі правового регулювання, оскільки забезпечує виконання законів шляхом
конкретизованого, деталізованого, нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин. Юридична сила підзаконних актів
залежить від органів держави, що приймають цей документ, від їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів. Вони повинні
відповідати не тільки Конституції і законам, а також і іншим нормативно-правовим актам, що мають більш високу юридичну силу.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів:

Залежно від суб'єктів, що їх видали:
- нормативні акти Президента України
- нормативні акти Кабінету Міністрів України
- нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим
- нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом
- нормативні акти місцевих державних адміністрацій
- нормативні акти органів місцевого самоврядування
- нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях
- нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях
- інші підзаконні нормативні акти.
За змістом
Такий поділ є умовним. Він пояснюється тим, що не в усіх нормативно - правових актах містяться норми однорідного змісту. Є акти, які
містять норми тільки однієї галузі права-наприклад трудове, сімейне та кримінальне законодавство. Однак поряд з галузевими актами
діють акти, що мають комплексний характер. Вони включають до себе норми різних галузей права, що обслуговують певну сферу
суспільного життя. Господарське, торгівельне, морське законодавство-приклади комплексних актів.
За обсягом і характером дії
- акти суспільної дії, що охоплюють всю сукупність визначених відносин на всій території;
- акти обмеженої дії-поширюються тільки на частину території або на визначених осіб, що знаходяться на даної території;
- акти надзвичайної дії (їх регулятивні можливості реалізуються тільки після наступу того стану, на який він розрахований-наприклад
воєнне положення).
 

1. Найвищу юридичну силу має КонституціяУкраїни.

2. Закони посідають провідне місце в ієрархії нормативно-правових актів та мають вищу юридичну силу щодо підзаконних нормативно-
правових актів. Вони приймаються (видаються) на основі Конституції і повинні відповідати їй.
3. Укази та розпорядження Президента України
4. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України
5. Підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої влади вищого рівня

5.Нормативний договір — це угода між двома і більше суб'єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов'язкові для
невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного
права, і все ширше використовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської Федерації у 1992 p.).
Ознаки нормативного договору:
1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як
носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні
колективи);
2) створюється двома і більше суб'єктами правотвор-'
чості в результаті їхньої взаємної згоди;
3) має форму офіційно опублікованого письмового пра
вового акта;
4) містить у собі нормативно виражені взаємні права і
обов'язки сторін (конвенціональні норми);
5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу
процедуру розгляду спорів, конфліктів;
6) має продовжуваний в часі характер. Саме ця ознака
дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разо
вих угод про співпрацю;
7) у вигляді конкретизації нормативного договору
виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретни
ми юридичними і фізичними особами.
Нормативні договори разом із правовими звичаями з'явилися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і
закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі
як Стародавній Рим. Класифікація нормативних договорів в науці не встоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому
прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх
нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію відіграють важливу роль у
сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і розмежовуючи предмети їх ведення.
Наприклад, таку роль відіграв Конституційний договір України від 8 червня 1995 p., яким розмежовувалися предмети ведення і
повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємодію — це численні угоди про дружбу і співпрацю між державами,
договори між суб'єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства.
Крім того, розрізняють координаційні та субординацій-ні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється
рівне правове положення договірних сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні нормативні договори
укладаються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами (наприклад,
договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).
За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньодержавні договори. Міжнародний договір — це угода між суб'єктами міжнародного
права і, в першу чергу, між державами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, припинення або зміни
їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, економічні договори і
договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав (у т.ч. в Україні) міжнародні договори, в яких беруть участь ці держави,
розглядаються як складова частина національної правової системи.
Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору може служити колективний договір, що укладається на
підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та
інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов'язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток,
медичного обслуговування та соціального забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим
спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язання сторін, мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які
вони поширюються. У них містяться загальнообов'язкові правила поведінки, що мають, проте, строго обмежений, локальний характер.

6.Релігійно-правовий текст
Релігійно-правовий текст релігійно-правова норма) акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена
з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею (Веди, Біблія, Тора,
Коран, енцикліки Папи Римського). Ознаки релігійно-правових текстів як джерел права: 1) мають документальну (письмову) форму -
існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Тора, Звід канонічного права, релігійні книги буддистів та ін., у рішеннях зборів вірян або
духівництва (постанови соборів, колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників;
2) як першоджерело виступає воля божества, виражена у релігійних книгах;
3) мають систематизований характер - складаються із системи переплетених норм релігії, моралі, права як "боговстановлених" правил
поведінки для людей;
4) створюються, як правило, на підставі життєвих казусів і мають метафоричну форму викладу нормативного матеріалу,
5) мають персональний, а не територіальний характер - поширюються тільки на вірян і є для них певними офіційними релігійно-
нормативними актами;
6) затверджуються вищими органами церковної влади (постанови Вселенських соборів та ін.);
7) реалізуються переконанням, виконанням, дотриманням і примусом. Доповнює релігійно-правові тексти як джерела права їх тлумачення
богословами, правознавцями, церковними авторитетами, яке слугує додатковим джерелом права, наприклад Талмуд виступає джерелом
тлумачення для Тори, фетви або "толки" (сунітські, шиїтські, ханітбалістські та ін.) - для Корана.
Кожна із правових систем релігійного типу виникла і розвинулася на власних релігійних системах - іслам, іудаїзм, індуїзм, християнство.
Первинними "клітинами" цих систем є релігійні норми - правила поведінки обов'язкового характеру для вірян різних віросповідань, що
встановлені або затверджені органами церковної влади з метою регламентації певних сфер суспільних відносин відповідно до їх
компетенції. Релігійні норми визначають порядок організації і діяльності релігійних об'єднань (громад, церков, груп вірян та ін.),
відправлення обрядів, сповідання релігій. Чимало релігійних норм має моральний зміст (заповіді). Основою морального життя культур
іудаїзму, християнства, ісламу слугує кодекс Мойсея з його "не убий", "не кради", "не лжесвідчи", "не чини перелюбу". Він вимагає
діяльного дотримання моральних заборон. Деякі норми слугують одночасно і релігійними, і правовими (мусульманське право, індуїстське
право, іудаїстське право, канонічне право). Релігійні норми набувають властивостей норм права через: а) визнання державою; б) характер
суспільних відносин; в) потреби вірян.
Норми права, що містяться в релігійних текстах, хоч і тісно пов'язані між собою, є неоднорідними за функціональним призначенням, за
ступенем впливу на суспільні відносини, за сферою дії, за змістом і характером реалізації. Релігійно-правовий текст має поширення у
правових системах релігійного типу (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких державах релігійна норма тісно переплелася з
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки). В Україні релігійна норма незначно присутня на
законодавчому рівні - визнані деякі релігійні свята.
7.Правова доктрина. Коментарі до юридичних текстів
Правова доктрина - акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розробляються вченими з метою
вдосконалення законодавства, усвідомлюються (сприймаються) суспільством, та підтримуються (формалізуються) державою.
Ознаки правової доктрини:
1) є науковим обґрунтуванням соціально закономірного виникнення, функціонування і розвитку явищ правової реальності;
2) є системним утворенням - становить логічно пов'язані системи філософських і правових ідей та принципів концептуального рівня;
3) є домінуючою науковою концепцією, котра після її офіційної апробації може стати документом імперативного (а не декларативного)
характеру, який відповідає найвищому рівню в ієрархічній системі засобів регулювання суспільної і державної життєдіяльності;
4) задає параметри державно-правового життя, спираючись на досягнення національної і світової юридичних думки і науки;
5) виконує функцію наукових і політичних підстав нормативно-правового регулювання відносин у тих сферах, в яких вона створена
(освітня, військова та ін.);
6) набуває нормативного закріплення, обов'язковості у вигляді послань, звернень, основних напрямів державного і суспільного життя,
тобто формалізується, чим відрізняється від правової теорії;
7) підтримується державою, її вищими посадовими особами.
Правові доктрини сприяли розробленню римського права. Так, Дігести Кодексу Юстініана містять науково оформлені концептуальні ідеї
видатних юристів (Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана та ін.), яким надано загальнообов'язкове значення як джерелам права. На
них спиралися судді при вирішенні справ. Правова доктрина слугувала безпосереднім джерелом права у правових системах англо-
американського типу. До доктринальних джерел англійської конституції, на які робляться посилання у судах англійського загального права,
слід зарахувати: "Трактат про закони Англії" Г. Бректона (1250 р.), "Коментарі до законів Англії" У. Блекстона (1765 р.), книгу "Англійська
конституція" Беджгота (1865 р.).
В ісламських країнах правові доктрини визначили напрями розвитку мусульманського права. Тому мусульманське право сприймається як
досконала політико-правова доктрина. У наші дні ісламсько-правова доктрина лише в деяких крашах залишається джерелом права
(Саудівська Аравія, Оман, окремі князівства Перської затоки), а у більшості країн (Єгипет, Сирія, Йорданія, Судан, Ліван) вона відіграє роль
формального джерела права тільки в окремих випадках.
Вплив правової доктрини у багатьох крашах є безсумнівним, однак вона має субсидіарний характер стосовно провідної форми права -
закону (чи судового прецеденту). Як і в інших державах, в Україні правова доктрина офіційно не визнається джерелом (формою) права,
але наукові праці юристів використовуються для формування моделі правового регулювання.
Певну допомогу в нормопроектній і правозастосовній діяльності в Україні та в багатьох інших країнах світу мають коментарі до юридичних
текстів. Вони є тим допоміжним науково-практичним матеріалом, яким послуговуються законодавці при формуванні моделі правового
регулювання, вдосконаленні нормативно-правових актів та судді у процесі вирішення юридичних справ, особливо тоді, коли необхідно
перебороти прогалини і колізії в праві. Підготовлені вченими-юристами постатейні коментарі до текстів кодексів та інших законодавчих
актів не мають загальнообов'язкового характеру, але слугують кваліфікованими рекомендаціями, побажаннями щодо того, як сприймати ту
чи іншу норму права.
Учені можуть і повинні більш ґрунтовно впливати на розробку концепцій законодавчих актів, здійснювати науковий супровід їх прийняття,
формувати правову доктрину. Через правову доктрину ідеї теорії вчених-юристів втілюються у правових приписах законодавчих актів і
стають обов'язковими для виконання всіма суб'єктами права.