1. Поняття, ознаки та види науки. Класифікація юридичний наук. 4. Поняття та ознаки держави.

Наука — це сфера діяльності суб’єктів, що засновується на наявності спец. Знань, вмінні їх Держава – політична організація суспільства, що володіє владою, є суверенною, поширює
застосувати, метою є отримання нових та вдосконалення існуючих знань про певний предмет свої повноваження на певну територію і населення, що на ній проживає, надає своїм рішенням
дослідження. загальнообовязкового характеру, виконує свої функції по впорядкуванн. сусп відносин через
Ознаки: 1.Передбачає наявність спец.субєктів 2.Відповідний освітнь-кваліфікаційни рівень систему спец створених державних органів та організацій.
науковців 3.Наявний чітко визначений предмет 4.Наявність різноманітних методів, які складають Загальні ознаки держави.
методологію 5.Має системний характер 6. Забезпечує приріст нових знань 7.Результати діяльності Держава — єдина політична організація, яка:
потребують підтверження практикою. 1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — просторова сфера держ
Види наук: 1.природничі науки- взаємодія людини і законів природи (математика, фізика) юрисдикції або простір на який розповсюджується держ суверенітет. Сама територія не породжує
 технічні науки - система знань про цілеспрямоване перетворення природних сил і держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення,
процесів у технічні об´єкти; 2.медичні науки; 3.суспільні науки (соціологія, політологія)- що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв 'язок особи з
закономірності розвитку держави і права та сусп. в цілому) 4.гуманітарні науки ( історія мистецтва, даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває:
церкви, мовознавство і літературознавство,логіка) а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;
Юридична або правова наука, правознавство, юриспруденція — це слова синоніми, які Види територій: фактична (держ кордони), юрисдикційна (поширення нац законодавства),
відображають сукупність суспільних наук, що вивчають суспільні відносини, які врегульовані і окупована ( на якій здійснення суверенітету призупиняється)
охороняються державою і правом. 2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з
Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань особливого розряду осіб, професіоналів з управління;
про державно-правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження держави і права в їх 3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади
взаємоєдності, взаємозв'язку і взаємовпливі. примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);
Юридична наука — це суспільна наука, що вивчає об'єктивні закономірності виникнення, 4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх
розвитку і функціонування держави і права, їх місце та роль у суспільному житті, а також си стему реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким
правових норм, які регулюють відносини у суспільстві. чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
В юридичній літературі виділяють такі основні ознаки юридичної науки: захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права,
1) має прикладний характер-покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення
практики 2) має властивості точних наук, тобто включає в основному конкретні знання прийнятих нею рішень;
(Класифікація) Держава і право мають багатоаспектну структуру, тому їх вивчення визначає 5) має єдину грошову систему;
необхідність існування системи юридичних наук, що можуть бути розділені на три групи:  6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;
І. Загальнотеоретичні (теоретико-історичні) науки, предметом вивчення яких є загальні 7) має суверенітет; Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої
закономірності виникнення, становлення, функціонування, розвитку та вдосконалення держави і полягає в її праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання
права (ТДП,ІДПУ) ІІ. Галузеві науки. Предметом їх вивчення є особливості державно-правового інших держав, організацій, осіб. Суверенітет може бути державний суверенітет - це
впливу на певну сферу суспільних відносин, що здійснюється завдяки наявності чітко визначеного верховенство, єдність та недоторканність державної влади, її рівноправність та незалежність у
предмету та методу регулювання. (конституційне, сімейне) ІІІ. Спеціально-прикладні науки – відносинах з іншими державами (право на політ самовизначення) Наявність державного
різновид юридичних наук, предметом вивчення яких є можливості використання знань суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний
неюридичного характеру в процесі вирішення конкретних юридичних справ (судова медицина;   суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року. Національний- право нації на нац вираження
психологія, криміналістика) Отже, юридична наука є різновидом суспільної, що завдяки своєму своєї самостійності (право на власний розвиток, на спілкування рідною мовою). Народний-
комплексному характеру найбільш повно досліджує державно-правові явища. можливість народу всієї Д бути джерелом влади та реалізовувати через інститути прямої та
представницької демократії)
2. Предмет теорії держави і права та його особливості. 8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.
Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання
певного приросту знань. 
Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, 5. Поняття, ознаки та структура механізму держави.
функціонування та вдосконалення держави і права.  Механізм держави — система спец створених органів та організацій, які виконують
Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету завдання і функції держави. Механізм надає змогу впорядкувати суспільні відносини та забезпечує
властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.  реалізацію держ-владних рішень.
1. Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство Ознаки механізму держави:
розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих 1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації.
закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо випливають на державу та право.  Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні
2. Теорія вивчає закономірності, що мають об’єктивний характер. Вони визначаються впродовж сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;
тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.  2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови
3. Закономірності, що вивчаються теорією, мають загальний характер. Вони характеризують і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний
державу і право як логічно завершені явища, не враховуючи історичних та національних елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в
особливостей певної держави.  цілому;
4. Оскільки основу будь-якого суспільства складають економічні відносини, то предметом теорії є 3) це система, яка має чітку структуру з певними зв'язками між її елементами. Первинними
визначення взаємодії державно-правових інститутів та економічних відносин.  елементами є державні органи. Одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави:
5. Окрім держави існує система органів та організацій що приймають участь у розробці, прийнятті представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх
та реалізації політичних рішень. Ці організації складають поняття політичної системи. І предметом виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також
теорії є визначення взаємодії держави та інших елементів політичної системи в процесі реалізації правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;
владних повноважень.  4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність,
6. Оскільки держава і право регламентують суспільні відносини як самостійно так і в процесі котрі становлять її організаційно-економічну основу;
взаємодії між собою, то закономірності, що вивчаються теорією, можуть бути притаманні як державі 5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує
і праву одночасно, так і окремо кожній з цих категорій.  держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для
7. Регулююча функція держави і права визначає необхідність упорядкування відносин між виконання її функцій).
людьми. Тому предметом теорії держави і права є визначення ступеню впливу державно-правових Структура механізму держави 1.Державні установи та організації-забезпечують
інститутів на особистість. Саме теорія вивчає такі категорії як закон, законність, правовідносини, реалізацію економ та соц функцій Д, призначення-створення необхідних економ умов для
громадянство, правосвідомість, правова культура, правомірна поведінка, правопорушення, юридична функціонування сус-ва і Д-и. Держ підприємства- це створення на основі загальнодержавної
відповідальність.  власності структурні утворення, які заьезпечують виробничу діяльність (мають самостійний
8. Оскільки держава і право є динамічними явищами що постійно розвиваються, то теорія вивчає баланс, статус юр особи, є субєктом підпр діяльності). Держ установи та організації- забезпечують
закономірності та перспективи їх розвитку (правова держава, громадянське суспільство).  не виробничу діяльність, у сфері освіти, культури, виховання ( як правило-неприбуткові, існують
Отже, теорія держави і права є суспільною юридичною наукою і належить до загально- за рах держ бюджету) 2. Органи держави- особлива частина днржавного механізму, яка
теоретичних юридичних наук. забезпечує виконання владних повноважень (апарат держави)-законодавчі, виконавчі, судові.
3.Структури спец призначення (контрольно наглядові органи, збройні сили, поліція, місця
3. Типологія держав: основні підходи. позбавлення волі). Фінансуються з бюджету, виконують контрольно-наглядові та каральні функції.
Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на такі групи,
які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти 11. Форми реалізації функцій держави.
з'ясувати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип. Форми здійснення функцій держави — це специфічні однорідні напрямки діяльності
Тип держави — це класифікація держав відповідно до певного критерію, що характ. Як система держави, за допомогою яких реалізуються її функції.
спільних чи відмінних особливостей виникнення функціонування та розвитку держав. За наявності правових наслідків, названі форми поділяються на правові та організаційні.
Тип держави характеризується: елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; І. Правові форми здійснення функцій держави — це визначена чинним законодавством
системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується; системою методів і діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов'язана з виданням та застосуванням
засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; реальним (а не юридичних актів, які спрямовані на здійснення функцій держави.
декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; Правовими формами здійснення функцій держави є такі:
рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема. 1) правотворча діяльність — це діяльність компетентних державних органів та їх посадових
Є два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний. осіб щодо розробки, прийняття, зміни, скасуванні та систематизації нормативноправових актів, які
1. Формаційний підхід (Карл Маркс) поділ держави в залежності від історичного розвитку регламентують процес реалізації функцій держави; 2) правозастосовна діяльність — це діяльність
самого суспільства: 1.Архаїчний (первіснообщинний лад) 2. Економічний (розвиток економічних компетентних державних органів та їх посадових осіб щодо застосування правових норм і
відносин та товарообіг) 3.Комуністичний (відсутність класового поділу сус-ва, що призводить до винесення обов'язкових для виконання індивідуальноправових приписів; 3) правоохоронна
відшарування Д і права, оскільки вони стають непотрібними через відсутність класових протиріч) діяльність — це діяльність спеціально створених державних органів та їх посадових осіб щодо
Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва нагляду і контролю за дотриманням норм права, їх охорони від правопорушень, захисту наданих
матеріальних благ і його основі — формі власності. громадянам суб'єктивних прав і забезпеченню виконання покладених на них юридичних
Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни типів обов'язків, а також відновлення правового стану у разі нанесення шкоди інтересам суспільства,
виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом. правопорядку.
Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах ІІ. Організаційні форми здійснення функцій держави — це діяльність державних органів,
однієї суспільно-економічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призначення в яка спрямована на сприяння реалізації функцій держави, і не пов'язана з виданням юридичних
суспільстві. фактів. Виділяють наступні організаційні форми: 1) організаційнорегламентуюча діяльність
2. Цивілізаційний підхід (Тайнбі) покладає в основу типової класифікації держав поняття держави — це поточна організаційна робота щодо вирішення конкретнополітичних завдань та
"цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, технікоорганізаційного забезпечення функціонування різних ланок державного механізму (підбір
ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — економічної, політичної, соціальної і та розстановка кадрів, підготовка документів, організація проведення виборів тощо); 2)
духовної. Прихильники цього підходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять організаційногосподарська діяльність держави — це поточна господарська робота щодо
державу насамперед із духовноморальними та культурними факторами суспільного розвитку. матеріального забезпечення виконання різних державних функцій (бухгалтерський облік,
До первинних цивілізацій, яким притаманна командно-адміністративна організація державної статистика, організація постачання, збуту тощо); 3) організаційноідеологічна діяльність держави
влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), — це повсякденна роз'яснювальна, виховна робота, пов'язана із забезпеченням та виконання
римська, середньовічна цивілізації. різних функцій держави (роз'яснення змісту виданих законів та інших нормативноправових актів,
До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної формування суспільної думки, робота засобів масової інформації тощо).
влади, віднесені: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська
цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).
Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн,
дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування одних верст населення над
іншими, але й найважливіший фактор духовно-культурного розвитку суспільства. Проте суттєвим
недоліком такого підходу є недооцінка соціально-економічних факторів, відсутність визначення іс-
торичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.
 6. Поняття, елементи та класифікація правового статусу.
Правовий статус - системи законодавчо встановлених та гарантованих державою прав,
свобод, законних інтересів і обов'язків особи. Правовий статус є засобом нормативного
закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків
поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються
суспільством.
Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із
суспільством та державою.
Ознаки правового статусу: 1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки
поширюється на всіх суб'єктів.2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне
ставлення у системі суспільних відносин. 3. Права та свободи, що складають основу статусу, не
можуть реалізуватись без інших його компонентів — обов'язків та відповідальності.4. Ця категорія
забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.
Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.
Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично
гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси.
Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це
ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил,
закріплених законодавчо.
Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у
порівнянні з правом.. Це виявляється у самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності
та поведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Як правило, свободи мають
диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше
забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів.
Законні інтереси особи — це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не
охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі,
як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений
законодавцем.  як всієї федерації, так і її суб'єктів; в ряді федерацій допускається подвійне громадянство
Юридичні обов'язки особи — це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки
людини, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить
суб'єктивне право.
Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: -
правосуб'єктність; права; свободи; обов'язки;
Класифікація правового статусу:.
I. За характером (змістом) правовий статус класифікують на: загальний (конституційний),
що характеризує статус особи як громадянина держави ( визначається конституцією і не залежить
від певних поточних факторів, є рівним, єдиним і стабільним для всіх суб'єктів) Зміна цього
статусу залежить від волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. спеціальний (родовий)
статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базується на
загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючі права, обов'язки та пільги, передбачені
законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослужбовців, пенсіонерів)
галузевий статус характеризує особливості прав та обов'язків суб'єктів стосовно певної сфери
суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормами галузевого законодавства. Це
надає можливість виділити адміністративно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий,
кримінально-правовий та інші статуси; індивідуальний статус фіксує можливості та обов'язки
певної конкретної особи. Він є сукупністю персоніфікованих прав та обов'язків, є динамічним та
змінюється відповідно до змін у житті суб'єкта.
II. За суб'єктами розрізняють правовий статус: фізичних та юридичних осіб; іноземців, осіб
без громадянства; статус біженців; статус українських громадян, які перебувають за кордоном;
професійний та посадовий статус; статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.
7. Форма державного правління як елемент форми держави.
Форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує порядок
утворення, структуру і повноваження вищих органів державної влади, характер їх взаємовідносин
між собою та населенням, способи легітимізації державної влади.
За формою державного правління усі держави поділяють на монархії та республіки.
І. Монархія – форма державного правління, за якою державна влада належить повністю
або частково одній особі – монарху, і передається як спадщина серед представників правлячої
династії або формується якимось іншим шляхом.  9. Політичний режим як елемент форми держави: поняття, особливості та види.
Монархії властиві такі юридичні ознаки: безстроковість влади монарха; володіння владою за
спадком по праву крові; представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним
правом; непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам; влада монарха
оголошується священною і поширюється на всі сфери суспільних відносин; правління здійснює
одноособово, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання.
Монархії поділяються на обмежені та необмежені.
Необмежені монархії – це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не
обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою
змінити або відмінити волю монарха. Існують різновиди необмеженої монархії: Деспотична
монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством.
(Вавілон). Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, якій властива належність монарху
необмеженої влади. (класичним прикладом є Російська імперія часів Петра І чи Французька
монархія Людовіка ХІУ; а у наш час – Саудівська Аравія).
Обмежена монархія – це форма правління, де влада монарха тією чи іншою мірою
обмежується повноваженнями певних державних органів.  Цей різновид монархії поділяється на:
Дуалістичну монархію, яка характеризується особливим процесом призначення та контролювання
уряду. (існувала в Тунісі, Тайланді, Лівії); сучасність (султанат Бруней, королевство Тонга
залишилися окремі риси дуалістичної монархії). Парламентарну монархію, в якій влада монарха в
законодавчій, виконавчій та судових сферах діяльності символічна. Монарх тільки підписує
законодавчі акти, прийняті парламентом, та формально зберігає статус глави держави. (Японія,
Швеція, Іспанія, Данія, Англія).
ІІ. Республіка – це форма правління, відповідно до якої вища влада належить виборному
органу – парламенту. Для неї характерні наступні ознаки: наявність вищих виборних органів
влади; заснованість діяльності держави на принципах демократії та поділу державної влади;
чіткий розподіл сфер впливу владних структур і визначення терміну їх повноважень;
відповідальність посадових осіб, що реалізується через відклик та відставку.
Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення із
повноваженнями парламенту республіки поділяються на:
1. Парламентська республіка характеризується верховенством влади парламенту;
підзвітністю йому уряду; наявністю посади прем'єр-міністра, якого призначає парламент;
обов'язком президента (у разі існування в державі такої посади) діяти лише за згодою уряду;
затвердженням парламентом нормативних актів президента (Італія, Греція, Індія, Чехія, Венгрія,
ФРН).
2. Президентська республіка характеризується наявністю глави держави – президента, який
може поєднувати повноваження глави держави та уряду. Президент обирається непарламентським
шляхом – прямими чи непрямими виборами населення; він призначає уряд, що несе перед ним
політичну відповідальність; глава держави може застосовувати право вето щодо актів парламенту;
за певних обставин він може розпустити парламент, а останній може ініціювати процес
відсторонення президента від влади у разі порушення ним конституції чи скоєння злочину (США,
Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак, Росія).
3. Змішана республіка (парламентсько-президентська або президентсько-
парламентська),яка характеризується тим, що глава держави (президент) пропонує склад уряду
(перш за все кандидатуру прем'єр-міністра), яку належить обов'язково затвердити парламенту.
Виконавча влада належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, що очолює уряд.
Президент має право головувати на засіданнях уряду, і він обирається позапарламентським
шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).
8. Форма державного устрою як елемент форми держави: поняття, особливості та види.
Форма державного устрою — це елемент форми держави, який визначає територіальну
організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх
взаємовідносин між собою і з державою у цілому.
За формою устрою держави поділяють на прості й складні.
1. Простою або унітарною (від лат. Unitas  - єдність) держава характеризується
цілковитою політичною єдністю, частини якої є адміністративно-територіальними одиницями,
що не володіють сувереними правами (Болгарія, Україна, Франція, Італія) До основних ознак
унітарної держави відносяться: єдина конституція; єдина система вищих органів державної влади
– глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких розповсюджується на всю територію держави;
єдине громадянство та єдина державна символіка; єдина система законодавства та єдина судова
система; адміністративно-територіальні одиниці не можуть володіти будь-якою політичною
самостійністю; в міжнародних відносинах виступає в однині.Частини унітарної держави мають
різні назви: у Польщі – воєводства, В Англії – графства, В Італії – провінції, В Україні – області.
2. До складних держав належать:
І. Федерація – це союзна держава, що складається з територій суб'єктів (складових держави),
які мають обмежений суверенітет (США, Росія, Австрія, Індія, Австралія). Юридичними
ознаками федерації є: наявність єдиної території, яка в політично-адміністративному відношенні
не представляє собою єдиного цілого, а складається з територій - суб'єктів федерації, що мають
власний адміністративно-територіальний поділ; наявність загальної конституції федерації та
конституцій її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою; наявність
системи законодавства всієї федерації та системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення
суб'єктів федерації в межах встановлених для них компетенції правом видання законодавчих актів,
які діють тільки на території суб'єкта федерації та повинні відповідати союзному законодавству;
наявність федерального двухпалатного парламенту та парламентів суб'єктів федерації,
федерального уряду та самостійних органів управління суб'єктів федерації;наявність громадянства
(ФРН,Австрія); можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);
наявність загальнофедеральної податкової та грошової системи; суб'єкти федерації не володіють
суверенітетом та не є суб'єктами міжнародного права, але в договорних міжнародних відносинах
може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб'єктів.
ІІ. Конфедерація – тимчасовий союз суверених держав, що об'єдналися для досягнення
визначених цілей та сумісно здійснюючих ряд направлень державної діяльності (оборона країни,
зовнішня торгівля, грошова-кредитна система) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання
конфедерація - Сенегамбія 1981-1989 рр., що об'єднує Сенегал і Гамбію). 
До основних ознак конфедерації відносяться: відсутність загальної для всієї конфедерації
єдиної території та державних кордонів; відсутність загальних законодавчих органів та системи
управління; відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства,
громадянства, судової та фінансової систем;відсутність суверенітету конфедерації, збереження
суверенітету та міжнародно-правового статусу учасників конфедерації; наявність загального
конфедеративного органу, що складається з делегатів суверених держав; рішення загальних
конфедеративних органів, що приймається за принципом консенсусу; у випадку незгодності з ним
членів конфедерації, не є обов'язковим та не тягне за собою ніяких санкцій (право
відхилення);наявність права виходу із складу конфедерації у кожного з її суб'єктів. Конфедерації
мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.
ІІІ. Співдружність – особлива форма об'єднання держав (СНД, Британська співдружність
націй, Європейська співдружність в Західній Європі). Це рідке, більш аморфне, ніж конфедерація,
але ж організаційно оформлене об'єднання держав, що виступають в якості асоціованих учасників
при збереженні ними повного суверенітету та незалежності. В основі співдружності, як і при
конфедерації, знаходяться міждержавний договір, устав, декларація, інші юридичні акти. Цілі, які
висуваються при створенні співдружності, можуть бути різноманітні – економічні, культурні та ін.
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися у конфедерацію і також у федерацію
при наявності необхідних передумов, або, навпаки, привести до дезінтеграції, роз'єднання.
ІV.  Імперія – це складна держава, яка включає суверенну державу-метрополію і підвладні їй
несуверенні держави – колонії. Ця форма державного устрою нині вже відійшла в історію
(Римська імперія, Російська імперія).
Державний (політичний) режим – це елемент форми держави, що представляє собою
сукупність форм і методів здійснення державної влади, відображає її характер і зміст з точки зору
співвідношення демократичних і авторитарних засад. Цей елемент характеризує способи взаємодії
влади з населенням; політичний статус об'єднань громадян; співвідношення правових і
позаправових способів здійснення влади; рівень ідеологічного тиску в процесі реалізації владних
рішень.
Підставою для класифікації державних режимів служить: ступінь розвинутості політичної
демократії; реальний політико-правовий статус особи.
З урахуванням цих критеріїв сучасні державні режими підрозділяються на демократичні і
недемократичні.
1. Демократичний державний режим – це стан політичного життя, за якого державна
влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у
формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних
прав людини, їх захищеність та ін. Він характерний для правової держави. Його способи та
методи здійснення державної влади забезпечують вільний розвиток особистості; свободу в
економічній діяльності; урахування інтересів більшості та меншості; формування уряду тими
партіями, які виграли на відповідних виборах; У реальності можуть виявлятись різновиди
демократичного державного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демократично-
ліберальний, національно-демократичний.
2. Антидемократичний державний режим – це стан державного життя суспільства, за
якого не реалізується принцип розподілу влади; припиняється вплив громадян та їх об'єднань на
управління державою; стає формальною виборність; забороняється діяльність опозиційних партій
та організацій; застосовуються політичні репресії; порушуються політичні права громадян та
меншин; реальна влада зосереджується в руках групи осіб чи однієї особи, що неконтролюється
народом. 
Основними видами антидемократичного державного режиму є тоталітарний та
авторитарний режими.
Тоталітарний режим – крайня форма антидемократичного режиму. Вона характеризується
повною владою держави над особистістю та суспільством; одержавленням всіх легальних
суспільних організацій; не обмеженими законом та закону не підвладними повноваженнями влади;
забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав та свобод; загальним контролем над діяльністю громадян та суспільних
організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; репресіями по відношенню опозиції та
інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя; намаганням до зовнішньої експансії.
Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-
диктаторський.
Авторитарний режим менш різкий у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим.
Він характеризується: необмеженою владою однієї особи чи групи осіб, непідконтрольною
народу; наявність центру управління, що володіє владними повноваженнями, який діє на свій
власний розсуд, в тому числі і з порушенням норм закону; здійсненням управління, як правило,
централізовано; концентрацією влади в руках одного чи декількох тісно взаємопов'язаних органів,
рішення яких повинні виконуватися безперечно; використанням насилля та позасудових методів
примушення людей; опором на поліцейський та військовий аппарат;
 субординацією суб'єктів суспільних відносин, дією принцип пріоритету
держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав та
свобод, особливо у взаємовідносинах особи з владою.
У більшості сучасних країн твердо встановились ті чи інші різновиди демократичних
державних режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в небагатьох
країнах, переважно Близького Сходу, Африки, зберігаються різні модифікації антидемократичних
державних режимів.
10. Поняття, ознаки та класифікація функцій держави.
Функції держави — це основні напрями діяльностсі держави, що відображають її суть та
соціальне призначення.  типові умови продажу на ярмарку й у порту, вексель, інститут банкрутства й багато чого іншого.
Загальні ознаки функцій держави:
- виявлення сутності держави та її соціального призначення; - реалізація функцій
покладається не на окремі органи держави, а на державу в цілому; - за своїм змістом функції
держави мають комплексний характер, їх об'єктом є широке коло споріднених суспільних
відносин, на які і впливає певна система напрямів державної діяльності.
Класифікація функцій може здійснюватись за різними критеріями:
1) за соціальним значенням державної діяльності: основні функції — найважливіші
напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення у визначений історичний період
розвитку суспільства (захист прав і свобод людини, економічна, соціальна тощо); неосновні
(додаткові) функції — напрямки діяльності держави по здійсненню конкретних завдань, які мають
супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер (управління персоналом,
оподаткування, фінансовий контроль тощо);
2) за часом їх дії: постійні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються
впродовж тривалого часу і притаманні їй на всіх або більшості етапах її існування, розвитку та
функціонування (політична, соціальна, організація оборони країни тощо); тимчасові функції —
спрямовані на вирішення деяких невідкладних завдань і здійснюються протягом певного періоду її
існування (боротьба з стихійним лихом, введення надзвичайного стану)
3) за сферою суспільного життя: гуманітарні функції —забезпечення кожній людині
належних умов життя; економічні функції регулювання сфери економічних відносин на ринкових
засадах і добросовісної конкуренції, створення умов для розвитку виробництва, захист різних
форм власності; політичні функції —створення умов для формування і функціонування державної
влади на засадах демократії, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
4) за територіальною спрямованістю: внутрішні функції — напрямки діяльності держави,
що здійснюються в межах її території і в яких конкретизується її внутрішня політика відносно
економічних, ідеологічних, культурних та інших сторін життя суспільства; зовнішні функції —
здійснюються за межами її території у взаємовідносинах з іншими державами та міжнародними
організаціями, в яких виявляється її зовнішня політика.
Види внутрішніх функцій Української держави:
1) у гуманітарній сфері: гуманітарна функція — забезпечення, охорона та захист прав і
свобод людини і громадянина; екологічна функція — забезпечення екологічної безпеки і
підтримання екологічної рівноваги, охорона навколишнього природного середовища, раціональне
використання природних ресурсів; соціальна функція — забезпечення соціального захисту особи,
охорона здоров'я, соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; культурновиховна
функція — організація освіти, виховання особи, підтримка і розвиток науки, культури;
2) в економічній сфері:господарськостимулююча функція — створення умов для розвитку
виробництва, захист різних форм власності; господарськоорганізаційна функція — організація і
програмування виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної
власності, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність;науковоорганізаторська
функція — організація і стимулювання наукових досліджень у господарській сфері;
3) у політичній сфері:функція демократизації суспільного життя — створення умов для
розвитку демократичних форм і інститутів, які враховували б інтереси різних соціальних груп
суспільства, створення умов для існування легальної опозиції, для діяль ності всіх політичних
партій та інших громадських об'єднань, які діють в межах Конституції та законів України;
національнозабезпечувальна функція — створення умов для збереження і розвитку національної
самобутності корінної та всіх інших націй; охоронна функція — охорона і захист конституційного
ладу, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та законних
інтересів людини і громадянина.
Зовнішні функції Української держави: 1) у гуманітарній сфері: участь у міжнародному
забезпеченні та захисту прав людини; допомога населенню інших країн у разі стихійного лиха та
кризових ситуацій; участь у захисті природного середовища; участь у міжнародному культурному
співробітництві;
2) в економічній сфері: участь у міжнародному економічному співробітництві, інтег рація до
світової економіки; участь у розв'язуванні глобальних економічних і наукових проблем
енергетики, космічного простору, використання морів і океанів тощо;
3) у політичній сфері: організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин
на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; захист державного суверенітету,
оборона країни від зовнішнього нападу, анексії; участь у забезпеченні ненасильницького миру в
усіх регіонах світу; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку, в тому числі з
використанням військових засобів.
12. Право: поняття, ознаки та причини виникнення.
Право — це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених або
санкціонованих і гарантованих державою норм права, які встановлюють права та обов'язки уча-
сників правовідносин, виступають регулятором суспільних відносин та забезпечуються
примусовою силою держави.
Ознаки права — це найсуттєвіші характеристики права, ті риси, які відрізняють право від
інших правил поведінки (норм моралі, звичаїв, традицій) та відображають його сутність:1) право
встановлюється чи санкціонується державою: - від імені держави правові норми встановлює
Верховна Рада України або народ шляхом референдуму; - правові норми санкціонуються в
підзаконних нормативних актах уповноваженими державними органами;2)
загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким
вони адресовані; 3) право є формально визначеним (письмо закріпленні в законах та інших нпа):4)
характеризується нормативністю - складається із норм, які формально визначені у вигляді статей
нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових
актів);5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують
правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні
норми.6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та
інших суб'єктів правових відносин; 7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні
сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні,
кримінальні та інші відносини); 8) право діє у часі, просторі та по колу осіб: 9) право є системою
норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що
базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі,
підгалузі права та правові інститути. 10) право характеризується відносною стабільністю, воно
регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства
вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють
ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;11) право
забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою
силою державного апарату.
Виникнення права необхідно розрізняти два шляхи правотворення:
Право виникає разом з державою, і це проявляється:
- у безпосередній правотворчості держави: видання нормативно-правових актів
(наприклад, Закони XII таблиць Древнього Рима), а також поява прецедентів (адміністративних і
судових)- рішень адміністративних і судових органів по конкретних юридичних справах, що стали
зразками, якими обов'язково необхідно керуватися при рішенні наступних аналогічних справ; -у
переродженні норм-звичаїв, властивих "додержавним" суспільствам, у норми звичаєвого права, що
складає зі звичаїв, визнаних і охоронюваних державою, підтримуваних його примусовою
чинністю.
Історія розпорядилася так, що формування права шляхом видання нормативних актів
переважало в країнах континентальної Європи, а наприклад, в Англії право складалося переважно
на основі судових прецедентів.
Дослідження найдавніших юридичних пам'ятників, таких, наприклад, як індійські Закони
Ману, Кодекс законів пануючи Хаммурапи, Закони XII таблиць Древнього Рима, Російська Правда
й ін., показує, що в них утримуються й норми звичаєвого права, і судові прецеденти, і прямі
законодавчі встановлення.
Право з'являється й незалежно від держави. На це вказує, зокрема, факт появи в Європі
наприкінці Середньовіччя так званого "купецького права" одночасно з виникненням зовнішньої
торгівлі. Негоціантам, що управляли потоками товарів і грошей, було недостатньо звичаїв, які
регулювали феодальні відносини. Поступово купці ввели в оборот власне приватне право. Так
виникли договір між хазяїном судна й капітаном-продавцем, страхування від морських ризиків,
13. Поняття, ознаки та структура норм права.
Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок,
масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке
офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та
індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного
впливу, аж до примусу.
Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як
системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з
іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права. Специфічні ознаки норм права: 1.
Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, впливає на
суспільні відносини, поведінку людей; є зразком регульованих суспільних відносин.
Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного
результату. 2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави,
повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності. 3.
Правило поведінки загального характеру -має загальний (без зазначення конкретного адресата —
неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин,
регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування
(наприклад, заборона хуліганства). 4. Формально-визначене правило поведінки представницько-
зобов'язуючого характеру – норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних
відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення.
Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають
право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма
права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права. 5. Правило
поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими
на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення,
прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності. 6. Правило поведінки, забезпечене
всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для
добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує
способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі
невиконання вимог норми права.
Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у
процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.
Норма права складається з гіпотези – диспозиції – санкції.
Гіпотеза - частина правової норми, в якій визначені умови, конкретні життєві обставини, з
настанням яких норма права може бути реалізована. (може бути проста та складна, в якій
визначені дві або більше умови). Диспозиція - частина правової норми, в якій визначене саме
правило поведінки, конкретизуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правового
відношення, що регулюється нормою.
Може бути: а) простою, вказується на дозвіл чи на заборону певних дій, і нічого не
пояснюється. б) описовою, основні ознаки правила поведінки, конкретизуються суб'єктивні права
та юридичні обов'язки учасників право-відношення, що регулюються нормою відсильною, в якій
правило поведінки визначено частково з одночасною відсилкою до інших статей нормативно-
правового акту, де це правило конкретизовано.г) бланкетною, в якій правило поведінки не
міститься або визначене частково з одночасною відсилкою до іншого законодавства, де це правило
конкретизоване, або певного державного органу чи громадської організації, які уповноважені
вирішувати питання щодо цього правила.
Санкція - частина правової норми в якій визначена міра юридичної відповідальності, що
може бути застосована до особи, яка порушила диспозицію забороняючого змісту.
Санкція може бути:
а) абсолютною, в якій визначена міра покарання, яка не може бути ні зменшена, ні збільшена
(догана, конфіскація предмета, довічне позбавлення волі). б) відносно-визначеною, в якій
вказується на мінімальний і максимальний розмір покарання, в межах якого компетентний орган
держави (посадова особа) може накладати кару. (позбавлення волі на строк від 2 до 5 років). в)
альтернативною, в якій закріплено два або більше види основного покарання із яких компетентний
орган (посадова особа) може застосувати лише один вид (передбачено покарання у вигляді
штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами
до 2 років, або позбавлення волі на строк до 4 років). г) відсилочною, в якій міра покарання не
міститься, але одночасно визначена відсилка до інших статей нормативного акту або іншого
законодавства, де кара конкретизована. (військовослужбовці і призвані на збори
військовозобов'язані, а також особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ
несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами).
15. Поняття та ознаки функцій права.
Функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи з
метою їх упорядкування, охорони і захисту.
Ознаки функцій права: 1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне
призначення в різних сферах суспільного життя; 2) відображають напрями активного впливу права
на суспільні відносини; 3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас
є гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин; 4) мають на меті упорядкування
суспільних відносин у повній відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями
адресатів правових норм; 5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства
і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті
результати правового регулювання; 6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових
способів (дозволів, зобов'язань, заборон, заохочень, покарань тощо).
Функції права можна класифікувати так: загально-соціальні і юридичні (спеціально-
соціальні).
Загальносоціальні функції права — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ
як єдності форми і змісту.
В свою чергу загальносоціальні функції поділяються:  інформаційна (комунікативна) – право
інформує людей про волю законодавця; орієнтаційна – право орієнтує людей на позитивні правові
установки, правомірну поведінку; гносеологічна (пізнавальна) – право саме виступає як джерело
пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних
надбань, програмних цілей; гуманістична – право охороняє і захищає права людства, народу,
людини; організаторсько-управлінська – право допомагає організувати загальні зусилля людей
для досягнення загальнолюдських ідеалів; виховна – це функція виховання поваги до права та
загальноправового впливу на духовну сферу життя суспільства.
Спеціально-юридичні функції права — це напрямки власне правового впливу на суспільні
відносини. У цьому випадку виділяють регулятивну і охоронну функції права. 
Регулятивна функція спрямована на забезпечення чіткої організації суспільних відносин, їх
функціонування і розвиток відповідно до потреб суспільного прогресу. Ця функція об'єктом свого
впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом: 1)
закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх
недоторканність (статична функція). 2) заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних
відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення
(динамічна функція). (наприклад, закріплення в законодавчих актах різноманітних форм власності
в період переходу від тоталітарної до демократичної правової держави).
Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення
соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав
суб'єктів, що виражається: у визначенні заборон на здійснення протиправних діянь; у встановленні
юридичних санкцій за вчинення зазначених діянь в безпосередньому застосуванні юридичних
санкцій, до осіб, які вчинили правопорушення.
 14. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та види.
Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених
суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних
відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-
правовий акт становить рішення пра-вотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або
скасування дії норм права.
Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела
права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права.
Ознаки нормативно-правового акта: 1) приймається або санкціонується уповноваженими
органами держави (правотворчими органами) або народом (через референдум); 2) завжди містить
нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;
3) приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового акта-документа і точно
визначені реквізити: а) вид акта (закон, указ, постанова); б) найменування органу, який ухвалив
акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади); в) заголовок (деякі акти, наприклад,
розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка); г) дата ухвалення акта; ґ)
номер акта; д) дані про посадову особу, яка підписала акт 5) публікується в офіційних спеціальних
виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони
публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Юридичний
вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті
«Урядовий кур'єр»; закони і підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).
Основні структурні елементи нормативно-правового акта: преамбула; пункти, статті; глави;
розділи; частини (загальну і особливу).
Класифікація. Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:
• закони — це нормативноправовий акт, прийнятий органом законодавчої влади держави або
безпосередньо народом на референдумі, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає
волю та інтереси більшості населення, має вищу юридичну силу щодо інших нормативноправових
актів, особливий порядок прийняття, охороняється та гарантується державою ЗУ «Про вищу
освіту»
• підзаконні нормативні акти — це нормативноправові акти, прийняті уповноваженими на те
компетентними правотворчими державними органами на підставі та на виконання законів. Указ
Президента України про введення надзвичайного стану
Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про
нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна
властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною
обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.
Види нормативно-правових актів за сферою дії: • загальні; • спеціальні; • локальні.
Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення: • акти встановлення норм
права; • акти заміни норм права; • акти скасування норм права.
Види нормативно-правових актів за галузями законодавства: • цивільні; • кримінальні; •
адміністративні; • кримінально-процесуальні; • адміністративно-процесуальні та ін.
Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються галузевими
кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кримінально-
процесуальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).
Види правових актів за суб'єктами нормотворчості в Україні: Верховна Рада України —
закони і постанови', Верховна Рада Автономної Республіки Крим -- постанови (з питань, що
носять нормативно-правовий характер) / рішення (з питань організаційно-розпорядчого
характеру); Президент України — укази (нормативні та ненормативні) / розпорядження; Кабінет
Міністрів України — постанови і розпорядження; керівники міністерств і відомств — нормативні
накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра; Рада Міністрів Автономної
Республіки Крим — постанови, рішення і розпорядження', голови місцевих (обласних і районних)
державних адміністрацій — розпорядження; місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі
комітети - рішення і нормативні постанови; керівники 'їхніх управлінь і відділень — нормативні
накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази, статути,
положення та інструкції.
18. Поняття, ознаки та види законів.
Закон — нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним
референдумом, що має вищу юридичну чинність, регулює найважливіші питання суспільного
життя та установлює права і обов'язки громадян.
Ознаки: 1) закон приймається тільки суб'єктами, які є носіями державного
суверенітету  (народ або його найвищий представницький орган); 2) закон має вищу юридичну
чинність  —  уся решта актів перебуває «під» законом, мають відповідати йому; 3) порядок його
підготовки і видання, як правило, визначається конституцієюдержави; 4) у ідеалі закон має
виражати волю та інтереси народу; 5) закон містить первинні, початкові норми, яких раніше
не було в системі права; 6) законами регулюються найбільш важливі суспільні відносини.
Саме ці ознаки й виділяють закон у системі інших нормативних актів і надають йому
якість верховенства. Змінити або скасувати закон має право тільки той орган, який його
прийняв, причому в строго обумовленому порядку. Закони в сучасній демократичній правовій
державі посідають перше місце серед усіх джерел права й є основою законності та
правопорядку.
Класифікація законів може проводитися за різними підставами:
1)  за юридичною чинністю всі закони поділяються на конституційні та звичайні (поточні).
До першої групи належать конституція і конституційні (у деяких країнах — органічні)
закони. Головним конституційним законом є власне конституція  — основоположний, установчий
політико-правовий акт, що закріплює основи конституційного ладу, загальний правовий статус
особистості, правовий статус органів державної влади. Конституційними називають  також
закони, що вносять зміни і доповнення в чинну конституцію (наприклад, таким є Закон «Про
внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 p.). Ці закони, як правило,
приймаються в особливому, ускладненому порядку. Конституційні закони служать базою для
поточного  законодавства. У деяких країнах (наприклад, у Росії) до конституційних законів
відносять також закони, які приймаються з найбільш важливих питань, прямо вказаних в
Конституції.
Звичайні (поточні) закони— це акти поточного законодавства, присвячені різним сторонам
соціально-економічного, політичного і духовного життя суспільства.
2) За  структурною формою розрізняють кодифіковані та некодифіковані закони. На
сьогодні в Україні прийнято і діє понад двадцять кодексів і основ законодавства, серед  них:
Кримінальний, Цивільний, Бюджетний, Земельний кодекси, Основи законодавства про охорону
здоров'я тощо. Кодекси нерідко є галузеутворюючим чинником. Так, у галузі кримінального права
Кримінальний кодекс — основний і єдиний нормативно-правовий акт. Цивільний кодекс регулює
основну масу цивільно-правових відносин, а всі інші закони в цій галузі його доповнюють.
3) За місцем  у структурі законодавства виділяють галузеві та міжгалузеві (комплексні)
закони. Галузевий закон містить норми права, що стосуються однієї галузі (наприклад, Сімейний
кодекс), а комплексний закон містить норми, що належать до ряду галузей (наприклад,
Житловий кодекс України містить норми цивільного й адміністративного права).
16. Принципи права: поняття, зміст та різновиди.
Принципи права (від лат. - основа, засада) -загальноприйняті норми-ідеї найвищого
авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин,
спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку.
Залежно від призначення і об'єкта відображення, принципи права поділяються на
соціальноправові і спеціальноправові.
Соціальноправові принципи права відображують систему цінностей, властивих
суспільству, забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та
інших видів правового впливу. Вони забезпечують домінування загальнолюдських цінностей над
інтересами націй, класів, груп, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність
суспільних і особистих інтересів.
Спеціальноправові принципи права відображають основні засади формування та існування
власне права, як специфічного соціального явища і за сферою дії вони поділяються на
загальноправові, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.
Загальноправові принципи права характерні для права у цілому, визначають його
характер і ознаки, розвиток та формування національної правової системи. Вони діють у всіх
галузях права і до них належать: 1) принцип гуманізму — означає визнання людини найвищою со-
ціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних
природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість
тощо); 2) принцип демократизму — означає закріплення в нормах правового становища людини,
порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами,
у створенні й удосконаленні законодавства; 3) принцип соціальної справедливості —здатність
права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє
уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у
житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і
покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням; 4) принцип свободи — означає
можливість вибору певного варіанта поведінки для окремої людини, державних органів і посадо-
вих осіб; 5) принцип рівності — означає рівність усіх громадян перед законом, незалежно від
національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового
стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальног ромадянських прав і
обов'язків, рівний захист у суді; 6) принцип взаємної відповідальності держави і особи — означає,
що вони пов'язані взаємними правами і обов'язками. І тому не тільки особа відповідальна перед
державою, але й держава відповідає перед громадянами за здійснення своєї діяльності (прийняття
законів, забезпечення гідного рівня життя людини тощо); 7) принцип законності — означає
однакове розуміння і суворе дотримання і виконання законів і підзаконних нормативноправових
актів усіма суб'єктами суспільних відносин, верховенство закону в системі нормативноправових
актів, неприпустимість зворотної сили законів, відповідальність за вину громадян і посадових осіб.
Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і
предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип
рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці
— у трудовому праві; принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному праві тощо.
Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад,
принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства — у кримінально-
процесуальному та цивільно-процесуальному праві; принципи матеріальної відповідальності — у
цивільному та трудовому праві тощо.
Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспільних відносин, що
регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи
загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства —
інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровільності цивільноправових угод —
інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.
До основних принципів права також належать також правові аксіоми та правові презумпції.
Правові аксіоми — це такі положення, які сприймаються без доведення, тому що не
підлягають сумніву. Наприклад, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності;
закони та інші нормативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони
пом'якшують або скасовують відповідальність особи тощо.
Правові презумпції — це певні припущення, що слід довести. Наприклад, ніхто не може
бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме
правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буду доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду тощо.
19. Поняття, ознаки, принципи правотворчості.
Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського
суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням),
зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації,
прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і
скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його
складу як допоміжні прояви правотворчості.
Ознаки правотворчості: 1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього
дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами; 2) полягає у створенні
нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм; 3) набуває завершення в письмовому
акті-документі, який називається нормативно-правовим актом; 4) відбувається відповідно до
правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами; 5) має
конкретно-цільову і організаційну спрямованість. 
Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.
Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що виражають її
сутність: 1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських
цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в
життя суспільства і держави; 2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня
або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів; 3.
Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-
правових актів, інформування про них населення; 4. Законність — прийняття нормативно-
правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу
правотворчості; 5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук
при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової
експертизи; 6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з
іншими нормативно-правовими актами.
До спеціальних принципів правотворчості можна віднести: • оперативність —
незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;• поєднання динамізму і стабільності —
створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і
зміни;• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;•
старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів• відсутність скоростиглих і
непродуманих проектів;• професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які
мають необхідні знання і досвід;• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-
правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими
для правотвор-чих органів;• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття
нормативних актів місцевого значення.
 !! Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною
монополією представницьких вищих органів держави (в Україні – Верховна Рада) або народу
(громадського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість – важлива
складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат
правотворчості – всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін.
Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту
нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від
правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції,
дозволу.
17. Тлумачення права: поняття, ознаки та види.
Тлумачення норм права (інтерпретація норм права) - інтелектуально-вольова пізнавальна
діяльність, що полягає у встановленні точного змісту (смислу) норм права і здійснюється за
допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та безпосередньої
реалізації.
Тлумачення в правовій сфері використовується в кількох значеннях: 1) тлумачення виступає
як інтелектуальний процес розуміння та пізнання правової норми, що виражається в сукупності
способів (прийомів) тлумачення; 2) тлумачення розглядається як діяльність певних суб'єктів
(офіційне та неофіційне тлумачення), що має різну обов'язковість для правозастосовувачів; 3)
тлумачення постає у вигляді результату інтелектуального процесу розуміння та пізнання
правової норми, вираженого в мовній формі, що називається тлумаченням за обсягом (буквальне,
поширювальне і обмежувальне).
Тлумачення передує процесу втілення норм права в життя. Необхідність тлумачення норм
права зумовили такі об'єктивно існуючі чинники: 1) абстрактна форма викладення норм права.
2)  розбіжність між справжньою волею суб'єкта правотворчості та її виразом в тексті
джерела права. 3) розбіжність між правовими поняттями і термінами, що їх виражають, а
також невизначеність і складність термінів. 4) системність права.
Тлумаченню права характерні певні етапи:
а)з'ясування - розкриття змісту правових норм "для себе" з метою їх правильної реалізації і
застосування (воно не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора і не має зовнішніх форм
вираження. б)роз'яснення - розкриття змісту правових норм (їх окремих елементів) "для інших" з
метою усунення неясності в його розумінні і забезпечення правильного застосування щодо тих
обставин, на які вони розраховані. Іноді для правильного вирішення конкретної справи буває
достатньо усвідомити зміст закону.
Система тлумачення норм права має структурні елементи: 1) об'єкт тлумачення норма
права, що виражена в приписах законів і підзаконних актів, нормативних договорів та інших форм
права, а також у правоположеннях проектів нормативно-правових актів, які підготовлені до
прийняття; 2) суб'єкт тлумачення - органи держави, посадові особи, громадські організації, окремі
громадяни; 3) предмет тлумачення - зміст (смисл) тексту юридичного акта в цілому або його
частини (статті, пункту, абзацу); 4) мета тлумачення - правильне й однакове розуміння норм
права та правильне й однакове застосування і реалізація норм права.
І. Розрізняють офіційне і неофіційне тлумаченнянорм права.
Офіційне тлумачення норм права здійснюють уповноважені на те органи держави. Його
результат має обов'язкову силу для органу або посадовця, що застосовує розтлумачену норму.
Нормативне офіційне тлумачення здійснюється безвідносно до конкретного випадку, має
загальний характер (поширюється на невизначене число випадків). Таке, наприклад, тлумачення
Конституційним Судом України статті Конституції України, надане за поданням Президента
України. Казуальне офіційне тлумачення дається і має чинність щодо окремого випадку.
Наприклад, Верховний Суд України у порядку касації переглядає рішення суду загальної
юрисдикції і паралельно дає тлумачення норми, застосованої у розглянутій справі.
Залежно від суб'єкта офіційного тлумачення розрізняють: 1) автентичне тлумачення, що
виходить від органу, який видав тлумачену норму; 2) делеговане (легальне) тлумачення,
здійснюване компетентним органом відносно норми права, виданої іншим органом (наприклад,
тлумачення Конституції України Конституційним Судом України).
Неофіційне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають на те
формальних повноважень (учені-юристи, адвокати, юрисконсульти і навіть непрофесіонали) і
юридично необов'язкове. Значення неофіційного тлумачення залежить від його правильності, а
також від авторитету суб'єкта тлумачення. Залежно від компетентності суб'єкта розрізняють такі
види неофіційного тлумачення: 1) доктринальне тлумачення, що виходить від учених-юристів 2)
професійне тлумачення, що виходить від юристів-практиків; 3) буденне тлумачення, яке дають
люди на основі життєвого досвіду і масової правосвідомості.
ІІ. Результати тлумачення можуть бути різними залежно від співвідношення буквального
юридичного тексту і дійсного змісту правових норм. З урахуванням цього розрізняють три види
юридичного тлумачення за обсягом: 1) буквальне тлумачення, відповідно до якого
дійсний зміст норми адекватний її мовному виразу. Наприклад, Конституція України встановлює,
що кандидат у Президенти України повинен досягти 35 років на момент виборів. Ця норма права
носить строго визначений, недвозначний характер; її неможливо тлумачити інакше, ніж
буквально. У ідеалі саме таким чином повинні бути сформульованіюридичні тексти; 2)
поширювальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права, розкритий у
результаті тлумачення, ширше, ніж буквальний текст. Наприклад, Сімейний кодекс України
містить інститут усиновлення, тим часом норми цього інституту розповсюджуються і на
удочеріння; 3) обмежувальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права,
розкритий в результаті тлумачення, вужчий, ніж буквальний текст. Наприклад, ст. 304
Кримінального кодексу України, що встановлює покарання за залучення неповнолітніх до
антисоціальної та злочинної діяльності, щодо суб'єкта цього злочину має тлумачитися
обмежувально. Очевидно, що суб'єктом цьогозлочину може бути тільки повнолітній, тоді як
загальний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, складає 16 років.
Важливо враховувати, що обмежувальне і поширювальне тлумачення здійснюється строго в
межах тлумаченої норми, не доповнюючи і не звужуючи змісту норми, а лише виявляючи дійсний
сенс норми права.
22. Поняття, риси та види правовідносин.
Правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормою права, змістом яких є
суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників. Правові відносини є юридичним виразом
економічних, політичних, майнових, культурних та інших суспільних відносин. Разом з тим
правові відносини є найбільш поширеною і виразною формою реалізації права, втілення в життя
його приписів.
Ознаки правових відносин: 1) правові відносини є різновидом суспільних відносин, тобто
можуть виникнути тільки в людському суспільстві, між конкретними суб'єктами — володарями
певних юридичних якостей (правоздатність та дієздатність); 2) правові відносини виникають на
основі норми права. Немає відповідної норми права — немає й правових відносин; 3) між
учасниками правових відносин виникає специфічний юридичний зв'язок у вигляді суб'єктивного
права  однієї особи і відповідного йому обов'язку іншої особи; 4) правові відносини
мають вольовий характер, тобто для їх виникнення необхідна воля (бажання) як мінімум одного з
учасників. Люди вступають у правові відносини з певною метою — наприклад, одержати спадок,
взяти участь у виборах, придбати товар; 5) правові відносини виникають з приводуреального
блага  (матеріальних або нематеріальних цінностей), яке виступає як передумова та структурний
елемент правовідносин; 6) правові відносини охороняються і забезпечуються силою державного
примусу. Як правило, учасники правовідносин добровільно виконують покладені на них обов'язки.
Інакше уповноважений учасник правовідносин має право звернутися до компетентних органів
держави з метою примусити протилежну сторону до виконання.
Різноманіття правових відносин викликає необхідність класифікувати їх за певними
ознаками на види. Це дає можливість повніше визначити суть і призначення правових відносин.
Види правовідносин:
1)  за предметом правового регулювання виділяють правовідносини конституційні,
адміністративні, цивільні, трудові, сімейні тощо; 2)за функціями права розрізняють регулятивні та
охоронні правовідносини. Перші з них виникають із правомірних, а другі — з неправомірних дій
суб'єктів; 3) за характером обов'язків розрізняють активні та пасивні правовідносин. В активних
правовідносинах обов'язок суб'єкта полягає в необхідності здійснити певні дії (передати річ,
виконати роботу), в пасивному — обов'язок полягає в тому, щоб утриматися від дій; 4) за
ступенем визначеності суб'єктів розрізняють абсолютні і відносні правовідносини. В абсолютних
правовідносинах конкретизована тільки одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші
зобов'язані утримуватися від порушення її прав. У відносних правовідносинах уповноважена і
зобов'язана особи точно визначені. Слід зауважити, що ряд учених стоять на позиціях існування
абсолютних правовідносин (М.І.Матузов), інші — заперечують їх існування, визнаючи тільки
відносні (P.O. Халфіна, Ю.І. Гревцов); 5) за субординацією в правовому регулюванні  розрізняють
матеріально-правові і процесуально-правові відносини; 6) за розподілом прав і обов'язків між
сторонами розрізняють односторонні та двосторонні правовідносини; 7) за волевиявленням
сторін  розрізняють договірні (головним чином у сфері приватного права) та управлінські
відносини (у публічно-правовій сфері).
20. Поняття, риси та структура системи права.
Система права — це об'єктивно зумовлена внутрішня структура права, що складається зі
взаємопов'язаних норм, логічно розподілених по галузях, підгалузях та інститутах.
Системність права означає, що воно є цілісним утворенням, що складається з безлічі
елементів, що перебувають у певному зв'язку між собою.
Ознаки (риси) системи права: 1) об'єктивна зумовленість. Будову права
зумовлюють реально існуючі чинники — соціально-економічні, політичні, національні, релігійні,
культурні, історичні. Система права існує об'єктивно і не може створюватися за суб'єктивним
розсудом людей; 2) органічна цілісність,  єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх
випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати
ізольовано. Вони є взаємно узгодженими і цілеспрямованими; 3) структурна різноманітність. Це
означає, що система права складається з неоднакових за змістом та обсягом структурних елементів
(норми, інститути, підгалузі, галузі), які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал
у певній функціональній спрямованості; 4) поєднання динаміки і стабільності. У системі права
існують елементи, які забезпечують поєднання цих характеристик системи, що, здавалося б, не
сполучаються. Як стабілізуючий, опорний елемент системи права виступають галузі права.
Зокрема, конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право виступають як «скелет»
системи права. Правові норми забезпечують динамізм системи права, швидко реагуючи на
суспільні відносини, що змінюються. Не залишається незмінним і набір галузейправа: поява нових
галузей права (інформаційне, банківське, медичне право) на базі традиційних
відбувається внаслідок об'єктивної диференціації суспільних відносин та їхньої державно-правової
оцінки у вигляді нових законодавчих актів.
Структурні елементи системи права: норми права; інститути права; підгалузі права; галузі
права.
І. Правова норма – первинний елемент системи права. Вона являє собою встановлене або
санкціоноване державою загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, що надає
учасникам регульованого відношення суб’єктивні права і юридичні  обов’язки, що покладає на
них. Правові норми регулюють лише ті суспільні відносини, які на даний момент є для держави
найбільш важливими, та об’єктивно потребують такого врегулювання.
ІІ. Головний елемент системи права – галузь права.  Галузь права – це відносно самостійна
частина системи права, що складається із сукупності однорідних правових норм, що
відокремилися усередині даної системи, які регулюють певну сферу специфічних суспільних
відносин своїм особливим методом (адміністративне, сімейне, кримінальне право тощо). 
Розрізняють матеріальні і процесуальні галузі права. Матеріальні галузі права (матеріальне
право) – прямо регулюють суспільні відносини. (конституційне, цивільне, адміністративне,
кримінальне і ін. галузі права). Процесуальні галузі права (процесуальне право) – визначають
процедуру реалізації норм матеріального права і похідні від нього. Матеріальним галузям права –
адміністративному, цивільному, кримінальному відповідають процесуальні галузі права –
адміністративно–процесуальне, цивільно–процесуальне, кримінально–процесуальне.
ІІІ. У рамках найбільш великих правових галузей виділяються підгалузі права, які
поєднують кілька інститутів однієї й тієї ж галузі. Підгалузі права регулюють певні масиви
суспільних відносин в межах певної галузі права.
Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, що містить загальні
принципові положення, властиві декільком (але не всім) правовим інститутам даної галузі.
Наприклад, галузь цивільного права має в своєму складі такі підгалузі: зобов’язальне право
(об’єднує ряд правових інститутів – поставки, підряду, страхування), спадкове право, авторське
право, патентне право, житлове право; галузь фінансового права – банківське право, податкове
право; галузь екологічного права – лісове право, гірське право, водне право; конституційне право –
виборче право.
ІV. Правовий інститут – це об’єктивно відокремлена всередині однієї галузі або декількох
галузей права сукупність взаємозалежних юридичних норм, що регулюють невелику групу
видових, якісно однорідних родинних відносин. Наприклад, галузь конституційного права –
”інститут громадянства”, інститут ”виборчого права” і ін. Галузь цивільного права – інститут
”купівлі – продажу”, інститут ”представництва”, інститут ”відшкодування шкоди”, інститут
”дарування” і ін. 
24. Поняття, ознаки та стадії правозастосування.
Правозастосування — це владна діяльність компетентних органів і посадовців, що
забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо
конкретних суб'єктів.
Правозастосування – це особлива форма реалізації права.
Ознаки застосування права: 1) владний характер. Застосовують право тільки
уповноважені на те компетентні суб'єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування,
керівники підприємства тощо); 2) індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням
конкретної справи, конкретної юридичної ситуації на основі норм права; 3) процедурний  характер.
Застосування права має рядстадій і здійснюється відповідно до встановленої процедури (з метою
посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи ця діяльність жорстко
регламентована нормами процесуального права); 4) юридично оформлений характер. Застосування
права звичайно завершується винесенням спеціального (як правило, письмового)
документа — акта застосування права.
Виділяють основні стадії застосування права: 1) встановлення фактичної основи справи. В
ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і обставини, передбачені нормами
права, тобто такі, що є юридично значущими. Збір інформації відбувається за допомогою
документів, свідчень свідків, речових доказів, висновків експертиз тощо. З'ясування об'єктивної
істини у справі можливе тільки тоді, коли фактичні обставини зібрані та проаналізовані з
достатньою повнотою і достовірністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору
інформації; 2) встановлення юридичної основи справи.  На другій стадії правозастосовувач вибирає
галузь, інститут і норму права, які регулюють ці суспільні відносини, перевіряє достовірність
тексту норм права, їхні межі дії в часі, в просторі і за колом осіб, з'ясовує сенс і зміст юридичних
приписів, кваліфікує ситуацію, що вимагає вирішення, тобто дає їй юридичну оцінку; (юридична
кваліфікація). 3) рішення справи  і документальне оформлення ухваленого рішення. На третій стадії
ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Саме в рамках цього етапу
правозастосовчого процесу вирішується доля цієї справи і від того, які висновки будуть
сформульовані в ході рішення, залежить подальший розвиток правовідносин.
Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.
Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на
основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов'язки або міру юридичної
відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі. Відмінність акта
правозастосування від нормативного акта  в тому, що акт правозастосування суворо
індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний
характер. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи
юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.
4) остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийнятого рішення до відома
зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин,
завдяки чому норма права впроваджується в життя.
 Приклади застосування норм права: - розділ майна подружжя;- зарахування до навчального
закладу; - зайняття нової посади тощо.
21. Поняття, ознаки та структура законодавства.
Законодавство України - це система діючих нормативно-правових актів, встановлених чи
санкціонованих компетентними органами держави, змістом яких є правові норми.
Система законодавства представляє собою цілісний і погоджений комплекс нормативно-
правових приписів, що містяться в законах і розподілені залежно від предмета і метода правового
регулювання по галузях та інститутах законодавства.
Ознаки системи законодавства: 1) є зовнішньою формою існування основної частини
системи права; 2) є способом надання юридичного (формального) значення нормам права,
сформованим у суспільстві; 3) виражає норми права через первинні елементи - нормативно-
правові приписи, що розташовані у статтях законів;4) має два рівня будови - вертикальну
(ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну);5) має суб'єктивний характер; 6) має
структуру - галузі та інститути законодавства.
Вирізняють горизонтальну (галузеву), вертикальну (ієрархічну) і функціональну структури
системи законодавства.
1. Горизонтальна структура законодавства відображає поділ законодавства залежно від
предмета правового регулювання та обсягу нормативного матеріалу.
Нормативно-правові акти можуть містити норми однієї або декількох галузей права. Це дає
підстави для виокремлення галузевого і міжгалузевого (комплексного) законодавства. Галузеве
законодавство складають нормативно-правові акти, що містять норми певної галузі
права (наприклад, нормативно-правові акти, що містять норми цивільного права, утворюють
цивільне законодавство). Міжгалузеве (комплексне) законодавство становлять нормативно-
правові акти, які містять норми декількох галузей права, що регулюють окрему сферу суспільного
життя (наприклад, комплексне законодавство про освіту утворюють акти, які містять норми
адміністративного, цивільного, трудового, фінансового права та ін.).
За обсягом нормативного матеріалу в горизонтальній структурі законодавства виділяють:
1) нормативно-правовий акт – письмовий акт, що містить сукупність нормативно-правових
приписів, спрямованих на регулювання окремої групи суспільних відносин. У свою
чергу нормативно-правовий припис є формою закріплення в нормативно-правовому акті змісту
норми права. Він може бути викладеним у статтях, пунктах, частинах, параграфах, абзацах
нормативно-правового акта; 2) інститут законодавства, що являє собою сукупність
взаємопов'язаних нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної
відокремленої сукупності суспільних відносин. Інститут законодавства може бути галузевим або
міжгалузевим (комплексним); 3) підгалузь законодавства, що охоплює групу інститутів галузі
законодавства, спрямовану на регулювання певного кола однорідних суспільних відносин.
Наприклад, виборче та муніципальне законодавство є підгалузями конституційного законодавства;
4) галузь законодавства, що є взаємопов'язаною системою нормативно-правових актів. Головне
призначення галузей законодавства полягає в тому, що вони виступають як офіційна форма, спосіб
організації, існування і зовнішнього вираження структури змісту права на рівні його галузей.
2. Вертикальна структура законодавства відображає поділ законодавства залежно від
юридичної сили нормативно-правових актів.
До неї входять такі складові: 1) Конституція України, що має найвищу юридичну силу;
2) міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою
України, котрі є частиною національного законодавства згідно зі ст. 9 Конституції України
(наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована
Верховною Радою України Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР);
3) закони, що приймаються Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади в
Україні або безпосередньо народом; 4) нормативні укази Президента України – підзаконні акти,
що видаються відповідно до Конституції України; 5) постанови Кабінету Міністрів України, що
видаються на основі Конституції, законів та указів Президента; 6) підзаконні нормативно-правові
акти центральних органів виконавчої влади та інших центральних органів державної влади; 7)
нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади – місцевих державних адміністрацій
(наприклад, розпорядження голови державної адміністрації); 8) нормативно-правові акти органів
місцевого самоврядування.
Крім того, залежно від юридичної сили нормативно-правові акти поділяють на два види:
закони і підзаконні нормативно-правові акти.
3. Функціональна структура законодавства відображає побудову законодавства
залежно від призначення нормативно-правових актів. На цій підставі виокремлюють: первинні
нормативно-правові акти – акти, що встановлюють правила регулювання певних сфер суспільних
відносин; вторинні нормативно-правові акти – акти, що вносять зміни до первинних або
скасовують їх.
Наприклад, Закон України "Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу
України".
У федеративній державі виокремлюють також федеральне законодавство і законодавство
суб'єктів федерації.
23. Поняття та форми реалізації права.
Реалізація права — це втілення права в життя, реальне втілення змісту юридичних норм у
фактичній поведінці суб'єктів.
Ознаки реалізації права: 1) відповідність приписам права. Реалізація права — це завжди
правомірні дії суб'єктів права; 2) соціальна корисність. За допомогою реалізації правових норм
задовольняються різноманітні особисті та суспільні потреби й інтереси;
3) процедурність. Реалізація права — це регламентована правом діяльність суб'єктів права, яка
протікає в часі і складається з послідовно здійснюваних вчинків; 4) вольовий
характер. Здійснюючи реалізацію права, його суб'єкти діють усвідомлено, свідомо узгоджуючи
свої вчинки з приписами правових норм; 5) державна забезпеченість. Реалізація права забез-
печується різними юридичними засобами, у тому числі і державним примусом.
Реалізація права завжди пов 'язана тільки з правомірною поведінкою. Правомірна поведінка є
вельми різноманітною за своїм змістом і формами зовнішнього прояву, отже, різноманітними є
форми реалізації права. Форми реалізації права класифікуються на різних підставах:
Форми реалізації права залежно від суб'єктного складу:  1) індивідуальна.  Правові норми
реалізуються в процесі односторонніх правомірних дій індивідів (наприклад, виступ на мітингу);
2) колективна. Правові норми реалізуються постійними або тимчасовими колективами індивідів
(наприклад, укладення колективного трудового договору).
Форми реалізації права залежно від участі в правовідносинах: 1) поза
правовідносинами.  Таким шляхом утілюються в житті норми, які встановлюють правовий статус і
компетенцію суб'єктів права, а також норми, що фіксують природні права людини і громадянина.
Наприклад, реалізація права на свободу совісті або права на недоторканність особи може
відбуватися без вступу до яких-небудь відносин з іншими особами; 2) у
правовідносинах. Правовідносини— найбільш поширений варіант реалізації норми права. В
такому випадку суб'єкти реалізують норми права шляхом використання (управомочений суб'єкт) і
виконання (зобов'язаний суб'єкт).
Форми реалізації права залежно від ступеня активності суб'єктів: 1) активні позитивні
дїі.Таким шляхом відбуваєтьсявикористання права або виконання обов'язку. Ця
форма правореалізації залежить безпосередньо від активних дій суб'єкта. Ця свідомо-вольова
поведінка суб'єкта права зазвичай реалізується в рамках правовідносин (наприклад, договірних або
управлінських); 2) пасивна форма (бездіяльність суб'єкта).  У такий спосіб — шляхом утримання
від дій — реалізуються правові заборони, але не тільки вони. Пасивна форма безпосередньої
реалізації характерна, як правило, для дозвільних норм, що закріплюють права і свободи,
невіддільні від особи (право на життя, честь, гідність, свободу світогляду, особисту
недоторканність, недоторканність приватного і особистого життя).
За характером і спрямованістю дій суб'єктів виділяють такі форми реалізації права:
1) дотримання  норм права- суб'єкти утримуються від здійснення дій, заборонених правом. У
більшості випадків дотримання права відбувається непомітно, зазвичай не фіксується. Саме тому
його юридичний характер яскраво не виявляється. Таким шляхом реалізуються заборонні норми
права, що вимагають пасивної поведінки (наприклад, переважна більшість норм Особливої
частини Кримінального кодексу); 2) виконання норм права. - суб'єкти здійснюють покладені на
них юридичні обов'язки. У цих випадках вони діють активно. У цій формі
реалізуються зобов'язуючі норми права, що вимагають активної поведінки (наприклад, норми
податкового законодавства); 3) використання  норм права -суб'єкти на свій розсуд, за
власним бажанням використовують надані їм права. Використання є здійсненням дозволених
правом дій. Так реалізуються дозвільні норми права (наприклад, норми Цивільного кодексу).Ці
три форми реалізації права, в ході яких юридичні норми втілюються в життя діями самих суб'єктів
права, називають формами безпосередньої реалізації права (звичайні або ординарні форми).
Безпосередня реалізація права — це регламентований нормами права процес самостійного
здійснення прав і обов'язків суб'єктом права без допомоги спеціально уповноважених органів і
осіб. Це сфера самовираження особи, її правової активності і життєвої позиції.
Безпосередня реалізація прав і свобод особи в процедурному плані відрізняється за рядом
специфічних рис: 1) у даному процесі бере участь тільки суб'єкт права,  а не спеціально
уповноважений орган держави; 2) спеціальна процедура  реалізації
або відсутня, або безпосередньо випливає із закону; 3) відсутній акт застосування права, що
індивідуалізує норму права щодо конкретного суб'єкта права.
У формах безпосередньої реалізації права реалізується багато норм, але не всі; виникає
немало випадків, коли для реалізації потрібне втручання в цей процес компетентних органів,
посадовців, наділених державно-владними повноваженнями. В даному випадку йдеться про
особливу форму реалізації права — правозастосування.

25. Юридична відповідальність: поняття, ознаки та види.
Юридична відповідальність є одним із видів соціальної відповідальності.
Соціальна відповідальність — це ставлення суспільства до вчинків особи з погляду
виконання нею соціальних норм.
Юридична відповідальність - передбачені законом вид і міра обов'язку правопорушника
потерпати від примусового державновладного позбавлення благ психологічного, організаційного
або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту
правопорушення.
Ознаки юридичної відповідальності: 1) спирається на державний примус, який
реалізується через діяльність спеціальних державних органів (поліція, державні пенітенціарні
установи, виконавча служба) або інших суб'єктів, уповноважених на цю діяльність державою (так,
у ряді країн існують приватні виправні установи, особливо для неповнолітніх); 2) тягне за
собою певні негативні наслідки для правопорушника, які виражаються в особистих
обмеженнях (наприклад, позбавлення або обмеження свободи, позбавлення права займатися
певним видом діяльності) та/або майнових стягненнях (конфіскація майна, обов'язок відшкодувати
заподіяний збиток); 3) є реакцією на винне суспільно-небезпечне діяння
(правопорушення).  Думки, почуття, бажання вчинити правопорушення, не реалізовані зовні, не
можуть бути підставою для притягнення особи до юридичної відповідальності; 4)
має процесуальну форму втілення. Юридична відповідальність реалізується компетентним
органом держави в строгій відповідності до встановленої законом процедури.
Юридична відповідальність є наслідком правопорушення.
Залежно від галузевої належності розрізняють такі види юридичної відповідальності: 1)
кримінальна — застосовується тільки за вчинення злочину. Це найбільш суворий вид
відповідальності, що передбачає найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру,
настає з моменту набрання вироком суду законної сили, реалізується виключно в судовому
порядку. Як вид кримінального покарання до 2000 р. в Україні існувала смертна кара. Суперечки
про її збереження або усунення не вщухають і сьогодні; 2) адміністративна — застосовується за
вчинення адміністративного проступку. Стягнення особистого і майнового характеру, що
накладаються в цьому випадку, мають набагато м'якший характер (наприклад, якщо арешт як
кримінальне покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців, то адміністративний
арешт не перевищує 15 діб); 3) цивільно-правова — настає за невиконання договору, заподіяння
майнової шкоди, має виключно майновий, компенсаційний характер. її особливість полягає у
можливості добровільного виконання правопорушником заходів відповідальності, без
застосування державного примусу (договірна відповідальність). Державний примус викорис-
товується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин (позадоговірна
відповідальність); 4) дисциплінарна — настає за порушення трудової, службової, навчальної
дисципліни і носить, як
правило, особистий характер (зауваження, догана, сувора догана, переведення на нижчу посаду,
відрахування з навчального закладу тощо). Особливість цього виду відповідальності полягає в
тому, що вона застосовується не тільки державними органами, а й недержавними суб'єктами
(адміністрацією підприємства, установи, організації);
5) матеріальна відповідальність — полягає в обов'язку відшкодувати збиток. Шкода,
заподіяна власнику підприємства, установи, організації працівником при виконанні своїх трудових
обов'язків передбачає відшкодування прямого реального збитку. Упущена вигода не
відшкодовується; 6) конституційно-правова відповідальність — виражається у можливості
настання несприятливих наслідків для суб'єктів конституційного права, що порушили норми
конституційного законодавства. Цей вид відповідальності є порівняно новим для вітчизняної
практики. Прикладами такої відповідальності є розпуск парламенту, імпічмент президента,
відставка уряду.
В юридичній науці дискутується питання про самостійність процесуальної, екологічної,
сімейної, фінансової, ювенальної юридичної відповідальності. Процесуальна  відповідальність
настає за порушення встановлених законом правил провадження у кримінальних, цивільних
та інших юридичних справах. Сімейна  відповідальність застосовується за сімейні проступки
(наприклад, як самостійний вид відповідальності розглядають позбавлення батьківських
прав). Фінансова відповідальність настає за порушення правил поводження з грошовими
ресурсами (наприклад, стягнення несплачених податків у кратному розмірі, штрафи, арешт
банківського рахунку та ін.). Ювенальна відповідальність — це відповідальність неповнолітніх
за статусний проступок (проступок, який не карається у разі вчинення його дорослим). Цей вид
відповідальності застосовується в державах, що мають системи ювенальної юстиції. Його
відмітною особливістю є виховний, спрямований на ресоціалізацію правопорушника характер.
Особливим видом відповідальності є міжнародно-правова відповідальність держави. Такі,
наприклад, економічні санкції (заборона на торгівлю, спільну економічну діяльність) проти
держави — порушника норм міжнародного права.
Класифікація юридичної відповідальності за її основними цілями: 1)  правовідновна
(репараційна)  — добровільне виконання правопорушником відповідальності перед потерпілим.
Особа, яка вчинила правопорушення, відшкодовує заподіяний збиток, відновлює порушені права,
виконує обов'язки, припиняє протиправне діяння без примусу держави (прикладом тому є
договірна цивільно-правова і матеріальна відповідальність). Правовідновна відповідальність
вважається такою, що настала після добровільного виконання обов'язків правопорушником.
Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин;
2) каральна (репресивна) — особа, яка вчинила правопорушення, притягується до покарання або
стягнення на основі рішення, винесеного у встановленому законом порядку (кримінально-правова,
адміністративно-правова відповідальність). У радянський період історії держави саме цьому виду
Відповідальності надавалось головне значеення