1.

Поняття прав людини та їх правова характеристика

Основні права людини – гарантована законом міра свободи (можливості) особистості, яка у
відповідності з досягнутим рівнем розвитку суспільства здатна забезпечити її існування і
розвиток та закріплена в якості міжнародного стандарта як загальна і рівна для всіх людей
Права є
Особисті(громадянські) – це природні, основоположні, невід’ємні права. Вони покликані
гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від свавілля з боку держави
та інших людей.
Політичні права – можливості (свободи) громадянина брати участь в управлінні державою
та суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських
організацій. До них належать: право обирати і бути обраним до органів державної влади і
місцевого самоврядування та ін.
Економічні права - можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися
предметами споживання та основними результатами господарської діяльності: власністю і
працею, проявляти ініціативу у реалізації своїх здібностей, брати участь у виробництві
матеріальних та інших благ.
Соціальні права – можливості (свободи) людини і громадянина користуватися соціальними
благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти , здоров’я,
відпочинку (тобто право на вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані
мінімальні розміри її оплати, право на соціальне забезпечення, відпочинок, достатній рівень
життя).
Культурні права – можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності
людини, доступ до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участь у
подальшому їх розвитку.
Екологічні права – можливості (свободи) людини користуватися природним середовищем.
Це право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, охорону
здоров’я від його негативного впливу, відшкодування шкоди, спричиненої здоров’ю та майну
екологічними правопорушеннями, право на природокористування
Ознаками основних прав людини є:
1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утриматися від певних дій,
спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не здатна нормально існувати і розвиватися;
2) можливості, які обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і
не потребують “дозволу” з боку кого-небудь, у тому числі і держави. Це природні,
невідчужувані права;
3) можливості, які не обмежені територією держави і не залежать від національної
приналежності людини;
4) можливості, які мають правовий характер, оскільки закріплені в правових актах, які
утворені в межах держави та на міжнародному рівні.
Сучасна типологія прав і свобод досить різноманітна. Але найбільш поширений поділ на
позитивні і негативні.
Негативні права містяться у праві особи на захист від будь-якого втручання, у т.ч.
державного, у здійсненні громадянських прав і політичних прав. Ці права захищають особу
від небажаних, таких, які порушують її свободу, втручань чи обмежень. Негативні права
вважаються основоположними і абсолютними. Вони з’явилися раніше інших прав і
розвивалися як група прав на незалежність громадян від влади (свобода віросповідання,
свобода совісті, право на винахід, на недоторканість власності, свобода думки, свобода
слова…). Ці права мають назву “права свободи”, “права громадянських свобод”,
“громадянські права і свободи”. Слідом за ними з’явилися політичні права і свободи, або
права на участь громадян у владі (активне і пасивне виборче право, право на участь в
управлінні державними справами, право на звернення до органів державної влади і місцевого
 самоврядування…). Реалізація негативних прав не залежить від державних ресурсів,
соціальноекономічного розвитку країни.
Позитивні права фіксують права особи на покращення свого становища і зростання
культурного статусу, що забезпечується державою. Це – економічні, соціальні та культурні
права (право на освіту, свобода творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право
на соціальний захист…).

2. Система захисту прав людини

Права людини, гарантовані Конституцією та міжнародними угодами нашої країни, мають бути
реалізовані. 
Так в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і
громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та
правах.
Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно статті 22 Основного
Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Частина 3 ст. 22 Конституції
України підкреслює, що за прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Частина 2 статті 3 Конституції України зазначає, що права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою
діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. 
Зокрема, стаття 55 Конституції України передбачає право кожного будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних
посягань.
Для забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція і
законодавство України передбачають можливість здійснення громадянами певних дій, а також
утворення системи органів держави, призначенням якої є допомога громадянам у реалізації і захисті
їх прав.
Можливість здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод і
системи органів, які захищають і забезпечують ці права та свободи утворюють юридичний механізм
захисту прав людини.
Юридичний механізм захисту прав людини – це можливість здійснення громадянами певних
вчинків щодо захисту власних прав та свобод.
Конституція України передбачає можливість здійснення громадянами дій, спрямованих на
захист їх прав і свобод, такі як:
o захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від  протиправних посягань;
o об'єднуватися в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і
свобод;
o проводити збори, мітинги та демонстрації;
o направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади;
o захищати в суді свої права і свободи;
o звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини;
o звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ або органів.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових  осіб різних рівнів,
які повинні захищати права і свободи людини і громадянина.
 Це: Президент України, Верховна Рада України, місцеві державні адміністрації, підсистема
судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи
України.

3. Механізм захисту прав людини

 Механізми міжнародного захисту прав людини – це система міжнародних (міждержавних) органів і
організацій, які безпосередньо займаються захистом прав людини.
        Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох
держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні
повноваження і спеціальні правила процедури.
         Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що: а) вони дійсно мають
вплив на уряди; б) найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню
думку не можна зігнорувати; в) вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на
порушення прав людини.
         Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи:
універсальні та реґіональні.
         Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність
на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів (Рада з прав людини при Генеральній
Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини, Верховний комісар
ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.). У 1948 р. Генеральна
Ассамблея ООН прийняла Всезагальну декларацію прав людини.
         Універсальні правозахисні органи поділяють на три види:
1) Постійні органи - Комісія ООН з прав людини, Комісія становища жінок.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН. На виконання
усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з Комісією ООН), Комітет з
економічних, соціальних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань
тощо.У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини:
Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та
іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню
інші.
3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй є постійно діючими міжнародними
організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких
організацій, які займаються правами людини. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна
Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО).
     Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в
межах певного реґіону земної кулі, наприклад, Европи, Африки чи Південної Америки.
        Види реґіональних систем захисту прав людини:
1)Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і представлена
Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини.
2) Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом
Організації Африканської Єдности. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів.
Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав
людини.
3) Европейська система захисту прав людини діє в рамках Ради Европи, членом якої Україна є від
1995 року. Головний европейський правозахисний орган – Европейський суд прав людини. Рішення
цього Суду впливають на формування не тільки европейських, але і світових стандартів прав людини.
        Правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України може звернутися тільки до
чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Европейського суду прав людини і
Комітету із свободи асоціацій МОП.

4. Джерела захисту прав людини

Міжнародний білль про права (Для отримання більш докладної інформації стосовно спеціальних
документів, таких як Конвенція про біженців, Конвенція про геноцид, а також документів, що
стосуються Міжнародного гуманітарного права, будь ласка, зверніться до тематичних частин розділу
5);
• основні європейські документи;
Документи ООН

Загальна декларація прав людини – найважливіший з усіх документів з прав людини.

Найважливішим універсальним документом з прав людини є Загальна декларація прав людини,
прийнята в 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні,
соціальні і культурні права набули чинності в 1976 році і є головними юридично обов'язковими
документами, які застосовують у всьому світі.
Конвенція про права дитини (1989) визнає, що діти також мають права людини і що люди у віці до
18 років потребують особливого захисту для гарантування поваги до їх повного розвитку, виживання
та кращих інтересів.
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965) забороняє і
засуджує расову дискримінацію і вимагає від держав-учасниць вживання заходів щодо її викорінення
усіма належними способами, незважаючи на те, проводять їх державні або інші органи.
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979) зосереджена на
дискримінації, від якої часто систематично і регулярно страждають жінки через «розрізнення,
виняток або обмеження на основі статі, метою якого є применшення або заперечення визнання,
користування або реалізації жінками [...] прав людини та основоположних свобод в політичній,
економічній, соціальній, культурній, громадянській або будь-якій іншій області» (стаття 1). Держави
зобов'язуються засуджувати таку дискримінацію і вживати негайних заходів щодо забезпечення
рівності.
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
людську гідність, видів поводження і покарання (1984) визначає катування як «сильний біль або
страждання, фізичні або психічні» (стаття 1.1), які вчиняються навмисно з метою отримання
інформації, як покарання або примус, чи з дискримінацією в основі. Цей договір вимагає від держав-
учасниць вживання ефективних заходів із запобігання катуванням у межах їх юрисдикції і забороняє
їм повертати людей на батьківщину, якщо є підстави вважати, що там вони зазнають катувань.
Конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їх сімей (1990) стосується людини,
яка «займатиметься, займається або займалася оплачуваною діяльністю в державі, громадянином якої
вона не є» (стаття 2.1), а також членів її сім'ї. Крім визначення загальних прав людини, від яких такі
люди мають отримувати вигоду, договір уточнює, що, незалежно від того, була вона документально
зафіксована в регулярній і правовій ситуації чи ні, дискримінації не повинні зазнавати люди у зв'язку
зі здійсненням прав, таких як свобода і безпека, захист від насильства або позбавлення волі.
Конвенція про права людей з інвалідністю (2006) демонструє новаторське зрушення не лише у
своєму визначенні людей з інвалідністю, а й у їх визнанні як рівноправних суб'єктів з повними та
рівними правами людини й основними свободами. Договір уточнює порядок застосування прав
такими людьми і зобов'язує держав-учасниць знаходити розумне пристосування для людей з
інвалідністю з метою дати їм можливість ефективно здійснювати свої права, наприклад, з метою
забезпечення доступу до послуг і культурного життя.
Конвенція для захисту осіб від насильницьких зникнень (2006) стосується явища, яке було
глобальною проблемою. Договір забороняє «арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі в
будь-якій іншій формі» (стаття 2), будь то з боку посадових осіб або інших осіб, які діють з мовчазної
згоди держав, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про
долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.
Метою Конвенції є покінчити із цим цинічним ставленням, прагнути покарання за серйозні
порушення прав людини й покінчити з ними.

     

5. Покоління прав людини: правова характеристика та зміст

 6. Юридична природа ЄКПЛ

7. Зміст ЄКПЛ
Короткий виклад преамбули Уряди країн-членів Ради Європи працюють в напрямку забезпечення
миру і більшої єдності на основі прав людини та основоположних свобод. Прийнявши цю Конвенцію,
вони вирішують зробити перші кроки щодо забезпечення дотримання багатьох прав, закріплених у
Загальній декларації прав людини.

Стаття 1 — Зобов’язання поважати права людини

Держави повинні гарантувати, що кожна людина має права, зазначені в цій Конвенції.

Стаття 2 — Право на життя

У вас є право на життя.

Стаття 3 — Заборона тортур Ніхто ніколи не має права робити вам боляче або катувати вас. Навіть
під арештом вашу людську гідність потрібно поважати.

Стаття 4 — Заборона рабства і примусової праці

Забороняється ставитися до вас як раба або примушувати вас працювати.

Стаття 5 — Право на свободу та особисту недоторканність

У вас є право на свободу. Якщо вас заарештували, у вас є право знати причину. Якщо вас
заарештували, ви маєте право на суд найближчим часом, або на звільнення до часу проведення суду.

Стаття 6 — Право на справедливий суд

Ви маєте право на справедливий суд перед неупередженим та незалежним суддею. Якщо вас
звинувачено у скоєнні злочину, ви невинні, поки не доказана ваша вина. У вас є право користуватися
допомогою адвоката, послуги якого повинна оплачувати держава, якщо ви бідні.

Стаття 7 — Ніякого покарання без закону

Ви не можете бути визнані винним у вчиненні злочину, якщо не було закону проти нього, коли ви
його вчинили.

Стаття 8 — Право на повагу до приватного і сімейного життя

Ви маєте право на повагу вашого приватного і сімейного життя, свого дому і листування.

Стаття 9 — Свобода думки, совісті і релігії

У вас є право на свободу думки, совісті і релігії. У вас є право сповідувати свою релігію вдома і в
громадських місцях і змінити свою релігію, якщо ви цього хочете.

Стаття 10 — Свобода вираження поглядів

Ви маєте право відповідально говорити і писати те, що ви думаєте, і давати і отримувати інформацію
від інших. Це включає свободу преси.

Стаття 11 — Свобода зібрань та об’єднань

Ви маєте право на участь у мирних зібраннях і право створювати або вступати в асоціації, включаючи
профспілки.

Стаття 12 — Право одружуватися

Ви маєте право одружуватися і мати сім’ю.

Стаття 13 — Право на ефективний засіб юридичного захисту

Якщо ваші права порушені, ви можете скаржитися на це офіційно в суди чи інші державні органи.

Стаття 14 — Заборона дискримінації

У вас є ці права незалежно від кольору шкіри, статі, мови, політичних чи релігійних переконань або
походження.

Стаття 15 — Відступ в надзвичайних ситуаціях

Під час війни або іншого надзвичайного стану уряд може робити речі, які порушують ваші права, але
тільки в разі крайньої необхідності. Навіть тоді владі не дозволяється, наприклад, застосовувати до
вас тортури або вбити вас без суду.

Стаття 16 — Обмеження політичної діяльності іноземців

Уряди можуть обмежити політичну діяльність іноземців, навіть якщо це суперечитиме статтям 10, 11
або 14.
Стаття 17 — Заборона зловживання правами

Ніщо в цій Конвенції не може бути використане, щоб обмежити права і свободи, закріплені в
Конвенції.

Стаття 18 — Межі застосування обмежень прав

Більшість прав в цій Конвенції можуть обмежуватися загальним законодавством, яке застосовується
до всіх. Такі обмеження дозволено тільки, якщо це продиктовано реальною необхідністю.

Статті з 19 по 51

Ці статті пояснюють, як працює Європейський суд з прав людини.

Стаття 34 — Індивідуальні заяви

Якщо ваші права, що містяться в Конвенції, були порушені в одній з договірних сторін, то спочатку
ви повинні звернутися до всіх компетентних національних органів. Якщо це вам не допомогло, то ви
можете звернутися безпосередньо в Європейський суд з прав людини в Страсбурзі.

Стаття 52 — Запити Генерального секретаря

Якщо Генеральний секретар Ради Європи просить цього, то уряд повинен пояснити, як його
національне законодавство захищає права цієї Конвенції.

ПРОТОКОЛИ ДО КОНВЕНЦІЇ

Стаття 1 Протоколу № 1 — Захист власності

У вас є право на власність і право використовувати своє майно.

Стаття 2 Протоколу № 1 — Право на освіту

У вас є право ходити до школи.

Стаття 3 Протоколу № 1 — Право на вільні вибори

У вас є право обирати уряд своєї країни шляхом таємного голосування.

Стаття 2 Протоколу № 4 — Свобода пересування

Якщо ви на законних підставах перебуваєте в країні, то у вас є право перебувати, де ви хочете, і жити
там, де ви хочете в ній.

Стаття 1 Протоколу № 6 — Скасування смертної кари

Ви не можете бути засуджений до смертної кари або страчені державою.

Стаття 2 Протоколу № 7 — Право на оскарження в кримінальних справах

Ви можете подати скаргу до суду вищої інстанції, якщо ви були засуджені за вчинення злочину.

Стаття 3 Протоколу № 7 — Відшкодування в разі судової помилки

Ви маєте право на компенсацію, якщо ви були засуджені за вчинення злочину і виявляється, що ви

були невинні.
Стаття 1 Протоколу № 12 — Загальна заборона дискримінації

Ви не можете зазнавати дискримінації з боку державних органів з причин, наприклад, кольору шкіри,
статі, мови, політичних чи релігійних переконань або походження.

8. Основні принципи захисту прав людини

9. Прийняття європейської конвенції з прав людини

На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна
організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення
усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти,
інформації, охорони навколишнього середовища.
Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних
каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-
членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвецію підписали уряди десяти держав — членів Ради Європи в Римі 4
листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції сказано, що обидва тексти є
однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради
Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до
неї приєднується. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-
правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на
шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.
Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі
на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два
незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав
людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що
гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про
створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему.
Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1
листопада 1998 року.
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став її вступ 9 листопада
1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод та Протоколів до неї.

10.Ратифікація ЄКПЛ
Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року (текст ратифіковано із заявами та
застереженнями) і вона набула чинності 11 вересня того ж року. Тим самим Україна взяла
зобов'язання привести своє законодавство до міжнародних стандартів, закріплених в Конвенції.
Зокрема, цим має займатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
У 1999 році Парламентська асамблея Ради Європи порушила питання про можливе
припинення членства України в РЄ через те, що країна не поспішала змінювати своє законодавство у
сфері прав людини відповідно до прийнятих нею міжнародних пактів. У жовтні того ж року для
вивчення ситуації в Україну приїхали представники РЄ, за результатами
їхніх висновків застосування санкцій було відкладено.
Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються прав і свобод людини,
становить 173 документи. Станом на грудень 2011 р. Україна приєдналася лише до 32 з них та
підписала ще 10. З групи дванадцяти конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише
до 9; з групи п'яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську
гідність, поводженню або покаранню — до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії — до
жодної з п'яти (підписані — дві); з групи конвенцій з соціальних питань — до жодної з 15-ти; з групи
конвенцій щодо охорони здоров'я — до жодної з 18-ти; з групи конвенцій з
питань освіти, культури і спорту — до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального
права - до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації  — до
двох з 8; з групи конвенцій з біоетики — до жодної з двох.[25]

11.Застереження до ЄКПЛ

1. Положення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини
1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 Розділу XV "Перехідні положення"
Конституції України та статтям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо
затримання особи та надання прокурором санкції на арешт.

2. Положення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року
застосовуються в частині, що не суперечить пунктам 48, 49, 50 та 51 Тимчасового дисциплінарного
статуту Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 7 жовтня 1993 року №
431 щодо накладення арешту, як дисциплінарного стягнення.

3. Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит
свідків (статті 263 та 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права
підозрюваного і обвинуваченого - лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит
свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43 і 14 зазначеного Кодексу.

4. Положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року
застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV "Перехідні положення"
Конституції України та статтям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо
надання прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла. Застереження під номерами 1, 3
та 4 втратили чинність з 28 червня 2001 року.

Щодо Протоколу № 6 від 29 червня 2000 р.

Смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі (стаття 25 Кримінального Кодексу України
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення
Кримінального кодексу України, що передбачали смертну кару. Згідно з Законом України від 22
лютого 2000 року "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально- процесуального та Виправно-
трудового кодексів України", Кримінальний кодекс України було приведено у відповідність до
вищезазначеного рішення Конституційного Суду України). Закон України "Про ратифікацію
Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування
смертної кари, 1983 року" передбачає збереження застосування смертної кари за злочини, вчинені під
час війни у випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 2 Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
Україна повідомить Генерального Секретаря Ради Європи в разі внесення відповідних змін до
національного законодавства.

Короткий виклад преамбули Уряди країн-членів Ради Європи працюють в напрямку забезпечення
миру і більшої єдності на основі прав людини та основоположних свобод. Прийнявши цю Конвенцію,
вони вирішують зробити перші кроки щодо забезпечення дотримання багатьох прав, закріплених у
Загальній декларації прав людини.

Стаття 1 — Зобов’язання поважати права людини

Держави повинні гарантувати, що кожна людина має права, зазначені в цій Конвенції.

Стаття 2 — Право на життя

У вас є право на життя.

Стаття 3 — Заборона тортур Ніхто ніколи не має права робити вам боляче або катувати вас. Навіть
під арештом вашу людську гідність потрібно поважати.

Стаття 4 — Заборона рабства і примусової праці

Забороняється ставитися до вас як раба або примушувати вас працювати.

Стаття 5 — Право на свободу та особисту недоторканність

У вас є право на свободу. Якщо вас заарештували, у вас є право знати причину. Якщо вас
заарештували, ви маєте право на суд найближчим часом, або на звільнення до часу проведення суду.

Стаття 6 — Право на справедливий суд

Ви маєте право на справедливий суд перед неупередженим та незалежним суддею. Якщо вас
звинувачено у скоєнні злочину, ви невинні, поки не доказана ваша вина. У вас є право користуватися
допомогою адвоката, послуги якого повинна оплачувати держава, якщо ви бідні.

Стаття 7 — Ніякого покарання без закону

Ви не можете бути визнані винним у вчиненні злочину, якщо не було закону проти нього, коли ви
його вчинили.

Стаття 8 — Право на повагу до приватного і сімейного життя

Ви маєте право на повагу вашого приватного і сімейного життя, свого дому і листування.

Стаття 9 — Свобода думки, совісті і релігії

У вас є право на свободу думки, совісті і релігії. У вас є право сповідувати свою релігію вдома і в
громадських місцях і змінити свою релігію, якщо ви цього хочете.

Стаття 10 — Свобода вираження поглядів

Ви маєте право відповідально говорити і писати те, що ви думаєте, і давати і отримувати інформацію
від інших. Це включає свободу преси.

Стаття 11 — Свобода зібрань та об’єднань

Ви маєте право на участь у мирних зібраннях і право створювати або вступати в асоціації, включаючи
профспілки.

Стаття 12 — Право одружуватися

Ви маєте право одружуватися і мати сім’ю.

Стаття 13 — Право на ефективний засіб юридичного захисту

Якщо ваші права порушені, ви можете скаржитися на це офіційно в суди чи інші державні органи.

Стаття 14 — Заборона дискримінації

У вас є ці права незалежно від кольору шкіри, статі, мови, політичних чи релігійних переконань або
походження.

Стаття 15 — Відступ в надзвичайних ситуаціях

Під час війни або іншого надзвичайного стану уряд може робити речі, які порушують ваші права, але
тільки в разі крайньої необхідності. Навіть тоді владі не дозволяється, наприклад, застосовувати до
вас тортури або вбити вас без суду.

Стаття 16 — Обмеження політичної діяльності іноземців

Уряди можуть обмежити політичну діяльність іноземців, навіть якщо це суперечитиме статтям 10, 11
або 14.

Стаття 17 — Заборона зловживання правами

Ніщо в цій Конвенції не може бути використане, щоб обмежити права і свободи, закріплені в
Конвенції.

Стаття 18 — Межі застосування обмежень прав

Більшість прав в цій Конвенції можуть обмежуватися загальним законодавством, яке застосовується
до всіх. Такі обмеження дозволено тільки, якщо це продиктовано реальною необхідністю.

Статті з 19 по 51

Ці статті пояснюють, як працює Європейський суд з прав людини.

Стаття 34 — Індивідуальні заяви

Якщо ваші права, що містяться в Конвенції, були порушені в одній з договірних сторін, то спочатку
ви повинні звернутися до всіх компетентних національних органів. Якщо це вам не допомогло, то ви
можете звернутися безпосередньо в Європейський суд з прав людини в Страсбурзі.

Стаття 52 — Запити Генерального секретаря

Якщо Генеральний секретар Ради Європи просить цього, то уряд повинен пояснити, як його
національне законодавство захищає права цієї Конвенції.

ПРОТОКОЛИ ДО КОНВЕНЦІЇ

Стаття 1 Протоколу № 1 — Захист власності

У вас є право на власність і право використовувати своє майно.

Стаття 2 Протоколу № 1 — Право на освіту

У вас є право ходити до школи.

Стаття 3 Протоколу № 1 — Право на вільні вибори

У вас є право обирати уряд своєї країни шляхом таємного голосування.

Стаття 2 Протоколу № 4 — Свобода пересування

Якщо ви на законних підставах перебуваєте в країні, то у вас є право перебувати, де ви хочете, і жити
там, де ви хочете в ній.

Стаття 1 Протоколу № 6 — Скасування смертної кари

Ви не можете бути засуджений до смертної кари або страчені державою.

Стаття 2 Протоколу № 7 — Право на оскарження в кримінальних справах

Ви можете подати скаргу до суду вищої інстанції, якщо ви були засуджені за вчинення злочину.

Стаття 3 Протоколу № 7 — Відшкодування в разі судової помилки

Ви маєте право на компенсацію, якщо ви були засуджені за вчинення злочину і виявляється, що ви

були невинні.

Стаття 1 Протоколу № 12 — Загальна заборона дискримінації

Ви не можете зазнавати дискримінації з боку державних органів з причин, наприклад, кольору шкіри,
статі, мови, політичних чи релігійних переконань або походження.

12.Імплементація ЄКПЛ
Спеціальна процедура імплементації головним чином забезпечена дією Закону України «Про
виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон 2006 р.).
Відповідно до ст. 2 цього Закону рішення ЄСПЛ «є обов’язковими
для виконання Україною»; порядок їх виконання «визначається цим
Законом, Законом України «Про виконавче провадження», іншими
нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що пе-
редбачені цим Законом». У цілому Закон 2006 р. детально регламен-
тує відносини щодо виконання державними органами України кон-
кретних рішень ЄСПЛ щодо України, винесених на користь певних
фізичних і/або юридичних осіб або груп осіб (стягувачів). Крім того,
Закон 2006 р. створив загальні юридичні умови для найширшого за-
стосування Конвенції і практики ЄСПЛ. Зокрема, згідно зі ст. 17 «суди
застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як
джерело права».
Особливості застосування ЄКПЛ судами України визначені Постановою Пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжна-
родних договорів України при здійсненні правосуддя»1. Зокрема, у
ч. 3 п. 12 Постанови наголошено, що «застосування судами цієї Кон-
венції має здійснюватися з обов’язковим урахуванням практики Єв-
ропейського суду з прав людини не тільки щодо України, а й щодо
інших держав». Відповідно до ч. 4 п. 12 Постанови недотримання
вимог Конвенції за умови наявності остаточного рішення ЄСПЛ може
бути підставою для перегляду судового рішення Верховним Судом
України.
У ч. 1 п. 13 Постанови звернено увагу на особливості за-
стосування офіційних мов Конвенції – англійської та французької –
і на автономність тлумачення термінів ЄКПЛ і протоколів до неї.
1 Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні
правосуддя: Постанова Пленуму Вищ. спеціаліз. суду України з розгляду цив. і крим.
справ No 13 від 19.12.2014.

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав
людини та основних свобод 1950 року (далі — Конвенція). Ця подія відкрила новий етап у розвитку
української юриспруденції у питаннях юридичного захисту прав людини та основних свобод.
Незважаючи на те, що зараз в Україні існує, так би мовити, «подвійний» захист цих прав та свобод —
як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції, — проблеми їх практичного застосування
залишаються ще не вирішеними.

Власне, з 17 липня 1997 року можна починати новий відлік часу — початок перенесення
європейських правничих цінностей на український ґрунт. Як зазначає з цього приводу С. Головатий,
«Ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в
системі захисту прав людини в Україні. ...перед правниками постає вимога, з одного боку, не
відступати від положень Європейської конвенції з прав людини, а з іншого — спиратися у своїх
рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав».

Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим

механізмом захисту прав людини, який включає власне конвенційні норми, а також рішення
Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику
Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми
міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її
застосування тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 року, прийнявши Закон України «Про
ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та
протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті першому цього Закону зазначено,
що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав і основних
свобод людини 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди
юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і
застосування Конвенції.

Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести частину четверту статті 55
Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна»; статтю 26
Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.69 (ратифікована Україною
14.05.86 у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен
добросовісно виконуватись» (рacta sunt servanda); статтю 27: «Учасник не може посилатись на
положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»; а також
підпункти (а) та (b) пункту 3 статті 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом
з текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлумачення, якщо на
це є згода сторін договору. 17 липня 1997 року Верховна Рада України, ратифікувавши Конвенцію,
дала таку згоду.

Беручи до уваги міжнародно-релевантні положення статей 9, 18 та 151 Конституції України, можна

стверджувати, що в Україні «здійснено якісний перехід від доктрини так званого «діалектичного
дуалізму»‚ характерної для адміністративно-командної системи‚ до принципової відкритості щодо
міжнародного права на засадах моністичної доктрини‚ характерної для більшості держав — членів
Ради Європи.

Оскільки Конвенція як комплексний механізм має пряму дію у межах юрисдикції української судової
системи, принципи тлумачення Конвенції, що застосовуються Європейським судом з прав людини,
мають особливе значення та цінність для українських суддів.

При застосуванні та тлумаченні конвенційних норм українські судді перш за все мають враховувати
загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31–34 Віденської
конвенції «Про право міжнародних договорів», яка інкорпорує загальноприйняті принципи
міжнародного права. Конвенція має добросовісно тлумачитися відповідно до загального значення, що
його слід надавати термінам цього міжнародного договору в їхньому контексті, а також відповідно до
об'єкта і цілей Конвенції. Потрібно брати до уваги й відповідну судову практику та норми
міжнародного права, які застосовуються у відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію.
Термінам, що містяться у Конвенції, можна надавати спеціального значення в тому разі, коли
встановлено, що учасники мали такий намір. При тлумаченні Конвенції слід обов'язково пам'ятати
про необхідність спеціального «динамічного» тлумачення, оскільки Конвенція — це «живий
механізм і має тлумачитися у світлі вимог сьогодення».
При тлумаченні Конвенції, яка створювалася для «визначення та розвитку ідеалів і цінностей
демократичного суспільста», слід враховувати її головні об'єкти та цілі. Такими ідеалами та
цінностями визнаються «плюралізм, терпимість і відкритість мислення»; «верховенство права» з
«доступом до судів»; а також свобода вираження поглядів, що є «однією з основних підвалин
демократичного суспільства та однією з принципових умов для його розвитку і самореалізації кожної
особи»; свобода політичних дискусій, «що лежить в самій основі концепції демократичного
суспільства».

Судді повинні пам'ятати, що «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають
безпосередню дію та практичний вплив». Зрозуміло, що норми Конвенції про основні права
розглядаються як норми прямої дії, причому головна увага приділяється не формі, а змісту цих прав,
коли суди мають «розслідувати реалїї стосовно питання, що розглядається».

Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукупність окремих норм, для
забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основних прав
особи».

Юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» є принцип пропорційності:

обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними законній меті, для
якої застосовуються ці обмеження», а також «між засобами, що обираються, та законною метою, для
якої встановлюються відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення».
Cтосовно принципу пропорційності лорд Девлін влучно завважив, що не можна трощити лісовий
горішок пневматичним молотком.

В основі принципу пропорційності лежить концепція «належної матеріальної правової процедури»,

яка походить із конституційного права США, а також основна ідея природного права про розумність
позитивного права. Як зазначав голова Верховного суду США Д. Маршал: «Якщо мета є законною,
якщо вона лежить у сфері дії Конституції, а всі засоби для досягнення цієї мети допускаються,
стосуються її і не заборонені, а відповідають духу та букві Конституції, тоді вони є
конституційними».

По суті, принцип пропорційності, який застосовується Судом при тлумаченні Конвенції, передбачає
наявність цілої низки вимог до правових актів держави, що регулюють поведінку індивіда. Вони не
можуть бути свавільними, нерозумними, несправедливими, необґрунтованими або зумовленими
примхами законодавців. Обрані засоби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним
результатом, досягнення якого реалізується прийняттям державного рішення. Ці вимоги є гарантією
від застосування проти особи свавільних і необґрунтованих дій державних органів, що чиняться на
підставі антиправового акта.

У статтях 8–11 Конвенції закріплено обмеження на здійснення таких прав, як права на повагу до
приватного і сімейного життя, житла і до таємниці листування, права на свободу думки, совісті і
віросповідання, право на свободу вираження поглядів, право на свободу мирних зібрань та на
свободу об'єднання з іншими. Обмежуючи ці права, держава зобов'язана довести, що будь-яке
обмеження накладається згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для певних
суспільних цілей (захист публічного порядку, здоров'я та моралі, а також інтересів інших осіб).

Коли розглядаються справи щодо захисту цих прав, які обмежені державою «згідно із законом»,
державі необхідно довести, що вона діяла на підставі національного закону, під яким розуміється як
статутне (акт парламенту), так і загальне право. При цьому слід мати на увазі, що Конвенція «не
просто відсилає до внутрішнього права, вона також покладається на якість цього права, вимагаючи
його відповідності принципові верховенства права», і вимагає наявності «засобів правового захисту у
внутрішньому праві проти свавілля державних органів з метою захисту цих прав» там, де «закон
надає виконавчій владі широкі дискреційні повноваження». У справі Winterwerp v. the Netherlands
(1979) Cуд вирішив, що слова «згідно із законом» відсилають до внутрішньодержавного права і
означають необхідність дотримання існуючої в цьому праві процедури. Водночас, зауважує Суд, саме
внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, зокрема викладеним у ній принципам або тим
загальним принципам, що розуміються. В понятті «згідно із законом» мається на увазі справедлива та
належна процедура, а саме — вимога, щоб будь-який захід, який позбавляє людину свободи,
призначався та виконувався відповідним органом і не був свавільним. З метою запобігання
свавільним законам, на думку Суду, необхідно дотримувати двох основних вимог: 1) закон має бути
загальнодоступним, щоб громадянин був у змозі зрозуміти, за яких обставин застосовується саме цей
закон; 2) норма не є нормою закону, доки вона не сформульована настільки чітко, щоб громадянин
міг відповідно регулювати свою поведінку, а також, у разі надання йому кваліфікованої консультації,
— розумно передбачити наслідки, до яких призведе його певна дія.

При тлумаченні слів «необхідні в демократичному суспільстві» потрібно враховувати відповідне

тлумачення Суду, який вважає, що, коли втручання держави виправдане нагальною суспільною
необхідністю і при цьому є пропорційним визначеній законній меті, пояснення, які надаються
представниками держави для виправдання своїх дій, мають виправдовувати цю необхідність і бути
суттєвими.

Отже, коли конвенційні права обмежуються відповідним законом, не можна беззастережно вважати,
що Конвенція не порушується. Державі необхідно довести, що цей закон не є свавільним і що він
відповідає принципові пропорційності та верховенства права. Причому обов'язково слід мати на
увазі, що «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть
застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені» (стаття 18 Конвенції).

13.Додаткові протоколи до ЄКПЛ та їх зміст

ПРОТОКОЛИ ДО КОНВЕНЦІЇ

Стаття 1 Протоколу № 1 — Захист власності

У вас є право на власність і право використовувати своє майно.

Стаття 2 Протоколу № 1 — Право на освіту

У вас є право ходити до школи.

Стаття 3 Протоколу № 1 — Право на вільні вибори

У вас є право обирати уряд своєї країни шляхом таємного голосування.

Стаття 2 Протоколу № 4 — Свобода пересування

Якщо ви на законних підставах перебуваєте в країні, то у вас є право перебувати, де ви хочете, і жити
там, де ви хочете в ній.

Стаття 1 Протоколу № 6 — Скасування смертної кари

Ви не можете бути засуджений до смертної кари або страчені державою.

Стаття 2 Протоколу № 7 — Право на оскарження в кримінальних справах

Ви можете подати скаргу до суду вищої інстанції, якщо ви були засуджені за вчинення злочину.

Стаття 3 Протоколу № 7 — Відшкодування в разі судової помилки

Ви маєте право на компенсацію, якщо ви були засуджені за вчинення злочину і виявляється, що ви

були невинні.

Стаття 1 Протоколу № 12 — Загальна заборона дискримінації

Ви не можете зазнавати дискримінації з боку державних органів з причин, наприклад, кольору шкіри,
статі, мови, політичних чи релігійних переконань або походження.

14.Принцип субсидіарності
Субсидіарність (від лат. subsidium – допоміжний) – організаційний і правовий принцип,
згідно з яким завдання повинні вирішуватися на найнижчому, малому або віддаленому від
центру рівні, на якому їх вирішення можливе й ефективне. Ідея субсидіарності споріднена
децентралізації.
Принцип субсидіарності на законодавчому рівні вперше було закріплено в постанові Кабінету
Міністрів України від 21.07.2006 р. «Про затвердження Державної стратегії регіонального
розвитку на період до 2015 року», де він був визначений як принцип «розподілу владних
повноважень, за яким місце надання адміністративної (управлінської) послуги максимально
наближене до її безпосереднього споживача з урахуванням повноти надання належної якості
послуги шляхом концентрації матеріальних і фінансових ресурсів на відповідному рівні
територіального управління» [14].
15.Доктрина судового прецеденту

Одним з найважливіших принципів (методів) тлумачення Конвенції є принцип stare decisis, або
судового прецеденту. Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн
загального права, а тенденція до поширення судового прецеденту спостерігається у країнах
континентальної Європи протягом ХХ століття. Суд від самого початку став на позиції доктрини
судового прецеденту, посилаючись на попередню прецедентну практику у своїх рішеннях, оскільки
ця доктрина є надійним інструментом захисту прав людини безпосередньо на основі Конвенції.

Судовий прецедент сприяє чіткості та універсалізації розуміння Конвенції, встановлює певні

стандарти правосуддя, яких повинен дотримуватися Суд, конкретизує та розвиває конвенційні
положення, дає змогу правильно зрозуміти їхню букву та дух, дисциплінує суддів, які ухвалюють
рішення, обмежує суддівське свавілля.

16.Основні права, свободи , закріплені у ЄКПЛ

Стаття 1 — Зобов’язання поважати права людини

Держави повинні гарантувати, що кожна людина має права, зазначені в цій Конвенції.

Стаття 2 — Право на життя

У вас є право на життя.

Стаття 3 — Заборона тортур Ніхто ніколи не має права робити вам боляче або катувати вас. Навіть
під арештом вашу людську гідність потрібно поважати.

Стаття 4 — Заборона рабства і примусової праці

Забороняється ставитися до вас як раба або примушувати вас працювати.

Стаття 5 — Право на свободу та особисту недоторканність

У вас є право на свободу. Якщо вас заарештували, у вас є право знати причину. Якщо вас
заарештували, ви маєте право на суд найближчим часом, або на звільнення до часу проведення суду.

Стаття 6 — Право на справедливий суд

Ви маєте право на справедливий суд перед неупередженим та незалежним суддею. Якщо вас
звинувачено у скоєнні злочину, ви невинні, поки не доказана ваша вина. У вас є право користуватися
допомогою адвоката, послуги якого повинна оплачувати держава, якщо ви бідні.

Стаття 7 — Ніякого покарання без закону

Ви не можете бути визнані винним у вчиненні злочину, якщо не було закону проти нього, коли ви
його вчинили.

Стаття 8 — Право на повагу до приватного і сімейного життя

Ви маєте право на повагу вашого приватного і сімейного життя, свого дому і листування.

Стаття 9 — Свобода думки, совісті і релігії

У вас є право на свободу думки, совісті і релігії. У вас є право сповідувати свою релігію вдома і в
громадських місцях і змінити свою релігію, якщо ви цього хочете.

Стаття 10 — Свобода вираження поглядів

Ви маєте право відповідально говорити і писати те, що ви думаєте, і давати і отримувати інформацію
від інших. Це включає свободу преси.

Стаття 11 — Свобода зібрань та об’єднань

Ви маєте право на участь у мирних зібраннях і право створювати або вступати в асоціації, включаючи
профспілки.

Стаття 12 — Право одружуватися

Ви маєте право одружуватися і мати сім’ю.

Стаття 13 — Право на ефективний засіб юридичного захисту

Якщо ваші права порушені, ви можете скаржитися на це офіційно в суди чи інші державні органи.

Стаття 14 — Заборона дискримінації

У вас є ці права незалежно від кольору шкіри, статі, мови, політичних чи релігійних переконань або
походження.

Стаття 15 — Відступ в надзвичайних ситуаціях

Під час війни або іншого надзвичайного стану уряд може робити речі, які порушують ваші права, але
тільки в разі крайньої необхідності. Навіть тоді владі не дозволяється, наприклад, застосовувати до
вас тортури або вбити вас без суду.

Стаття 16 — Обмеження політичної діяльності іноземців

Уряди можуть обмежити політичну діяльність іноземців, навіть якщо це суперечитиме статтям 10, 11
або 14.

Стаття 17 — Заборона зловживання правами

Ніщо в цій Конвенції не може бути використане, щоб обмежити права і свободи, закріплені в
Конвенції.
Стаття 18 — Межі застосування обмежень прав

Більшість прав в цій Конвенції можуть обмежуватися загальним законодавством, яке застосовується
до всіх. Такі обмеження дозволено тільки, якщо це продиктовано реальною необхідністю.

Статті з 19 по 51

Ці статті пояснюють, як працює Європейський суд з прав людини.

Стаття 34 — Індивідуальні заяви

Якщо ваші права, що містяться в Конвенції, були порушені в одній з договірних сторін, то спочатку
ви повинні звернутися до всіх компетентних національних органів. Якщо це вам не допомогло, то ви
можете звернутися безпосередньо в Європейський суд з прав людини в Страсбурзі.

Стаття 52 — Запити Генерального секретаря

Якщо Генеральний секретар Ради Європи просить цього, то уряд повинен пояснити, як його
національне законодавство захищає права цієї Конвенції.

17.Ratio decidendi, pacta sunt servanda

Ratio decidendi (лат. підстава для вирішення) — це та частина рішення суду, в якій
містяться норми права, на основі яких було вирішено дану справу, виступає по суті нормою
прецедентного права.
 ratio decidendi — це та частина рішення суду, в якій містяться норми права, на основі яких вона
була вирішена. Воно не є процесуальним документом, тому його не можна порівнювати з
судовим рішенням або вироком. У цій частині виявляються ті принципи права, які є основою
для прийняття рішення у даній справі. Це може бути норма права або інша правова основа,
схиляючись на які суду необхідно прийняти рішення. Згодом вони будуть обов'язковими для
всіх наступних рішень суддів, при розгляді схожих справ [1].

Національні суди при розгляді справ все частіше застосовують принцип pacta sunt servanda.
Статтею 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» 1969 р. (ратифікована
Україною 14 травня 1986 р.) закріплено, що «кожен чинний договір є обов`язковим для його
учасників і повинен добросовісно виконуватись» (pacta sunt servanda).
Також положеннями статті 27 Конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що учасник не
може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним
договору.
Принцип pacta sunt servanda в Україні закріплений ст.1 Закону України «Про міжнародні договори
України».
Крім того, він міститься в статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є
обов'язковим для виконання сторонами.

18.Значення рішень ЄСПЛ

Що ж до рішень ЄСПЛ загалом, самі по собі рішення не є джерелами права, однак у поєднанні з
відповідними нормами Конвенції, національні суди можуть їх застосовувати саме як джерело права.
Відповідна норма закріплена і в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини» (стаття 17).
Зазначений Закон є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави
виконувати рішення ЄСПЛ та необхідністю впроваджувати в українське судочинство практику
європейських стандартів з прав людини. Водночас, чітких рекомендацій щодо правил застосування
рішень ЄСПЛ Закон не містить.

Рішення ЄСПЛ можуть містити заходи індивідуального та загального характеру. І саме заходи
загального характеру вживаються з метою забезпечення виконання державою положень Конвенції,
порушення яких встановлене рішенням ЄСПЛ, та для усунення недоліків, що носять системний
характер. 

Серед рішень ЄСПЛ найбільшу вагу мають ті, які вважаються джерелом правової позиції і у
подальшому використовуються саме як усталена правова позиція при вирішенні схожих справ.
Фактично, це і є орієнтири для усіх національних судів.

19.Контрольний механізм Ради Європи/ЄКПЛ

Рада Європи (РЄ) заснована 5 травня 1949 року.  

Завдання РЄ - координація законодавств країн-учасниць для забезпечення норм ліберальної

демократії, які викладені у Європейській конвенції з прав людини (1950 р.) та Конвенції із захисту
прав людини та фундаментальних свобод (1953 р.).

Штаб-квартира РЄ знаходиться в м. Страсбурзі, Французька Республіка.

Рада Європи є суто європейською організацією, яка не практикує поширення членства на інші
континенти (за виключенням Турецької Республіки, частина якої знаходиться поза межами Європи).

Станом на грудень 2011 року до Ради Європи входять 47 держав.

Головні статутні органи Ради Європи - Комітет міністрів та Парламентська асамблея.

Комітет міністрів (КМ) є керівним органом. До його складу входять Міністри закордонних справ
держав-членів Ради Європи або їх постійні представники.

Комітет міністрів визначає напрямки діяльності Ради Європи, розглядає та приймає рішення щодо
висловлених Парламентською асамблеєю рекомендацій, пропозицій міжурядових комітетів та
конференцій галузевих міністрів. Комітет міністрів затверджує програму діяльності Ради Європи та її
бюджет.

Рішення Комітету міністрів передаються урядам країн-членів Ради Європи як рекомендації або як
європейські конвенції та угоди для визначення щодо участі в них.

На сьогодні розроблено понад 160 конвенцій та угод, які є конкретним результатом діяльності Ради
Європи. Комітет також ухвалює декларації або резолюції з політичних питань.

Головування у КМ здійснюється за принципом ротації в алфавітному порядку.

У складі Комітету міністрів діють групи доповідачів з питань:

- демократії;

- адміністративних та бюджетних аспектів;

- освіти, культури, спорту, молоді та навколишнього середовища;

- соціального захисту та здоров’я;

- співробітництва у галузі права;

- співробітництва у галузі прав людини;

- зовнішніх відносин; 

- з питань співробітництва у галузі прав людини.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) є першою європейською асамблеєю в історії

континенту. Вона виконує дорадчі функції.

Парламентська асамблея відіграє важливу роль у визначенні напрямків діяльності Ради Європи. Під
час засідань Асамблеї предметом обговорень можуть бути питання, що визначають вплив на життя
всієї Європи. Робота парламентарів також відіграє значну роль у визначенні напрямків діяльності
Комітету міністрів. Крім того, продовжуючи розпочату роботу у національних парламентах, депутати
ПАРЄ мають можливість впливати на рішення урядів своїх країн з кола питань, якими опікується
Асамблея.

Ухвалені Асамблеєю рішення мають рекомендаційний характер. Водночас вони часто беруться за

основу майбутніх міжнародних угод, Європейських конвенцій, які формують правову базу Ради
Європи. Найвідоміша серед них - Європейська конвенція з прав людини.

Парламентська асамблея збирається на пленарні засідання в Палаці Європи у Страсбурзі чотири

тижні на рік (січень, квітень, червень, вересень).

Для опрацювання питань з відповідної тематики в Асамблеї функціонують Комітети.

Інші органи Ради Європи

Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи (КМРВРЄ) - є консультативним органом

Організації. Створено 14 січня 1994 р. рішенням Комітету міністрів РЄ для сприяння розвитку
місцевої демократії в країнах Центральної та Східної Європи, а також процесу регіоналізації в
Європі.

КМРВРЄ складається з депутатів від країн-членів РЄ, які є народними обранцями місцевого й
регіонального рівнів або призначеними посадовими особами, безпосередньо підпорядкованими
виборчому місцевому чи регіональному органу.

Конгрес складається з двох палат - Палати регіонів і Палати місцевих органів влади. Кожна з палат
раз на два роки переобирає Голову і Бюро та вони разом обирають Голову і Бюро Конгресу.

Секретаріат Ради Європи – орган, який обслуговує головні органи Ради Європи та має постійний
штат у складі 1200 осіб, які є представниками держав-членів Організації. Очолює Секретаріат та
координує його роботу Генеральний секретар.
 

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ)створено у 1959 р. з метою вдосконалення контрольного

механізму Європейської конвенції з прав людини. 

ЄСПЛ відводиться ключова роль у забезпеченні чіткого та дієвого контролю за реалізацією

державами-членами взятих на себе зобов’язань щодо захисту прав та основних свобод людини.

До складу Суду входять незалежні судді, обрані Парламентською Асамблеєю Ради Європи від кожної
держави-учасниці.

ЄСПЛ є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу
щодо порушення прав людини. Під юрисдикцією Суду перебуває близько 755 мільйонів людей.

Венеціанська комісія — дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, котрий

надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та
цінностям. Офіційна назва — Європейська комісія за демократію через право.

Комісія є форумом, в ході якого країни можуть обмінюватися інформацією, вчитися один у одного,
обговорювати ідеї і проекти, пов'язані з конституційними питаннями.

Експертні комітети Ради Європи

у яких приймає участь Генеральна прокуратура України

1.            Комітет експертів з оцінювання заходів у боротьбі з відмивання брудних коштів

MONEYVAL (The Committee of Experts on the Evaluation of Anti-Money Laundering Measures and the
Financing of Terrorism) – створений у 1997 році з метою забезпечення держав-членів ефективними
системами протидії відмиванню брудних коштів і фінансуванню тероризму, а також слідкування за
дотриманням ними відповідних міжнародних стандартів в цих областях.

2.           Європейський комітет з кримінально-правових проблем CDPC (European Committee on

Crime Problems) – створений у 1958 році та уповноважений Комітетом Міністрів здійснювати нагляд
та координацію Ради Європи в галузі попередження та контролю злочинності.

3.         Група держав Ради Європи проти корупції GRECO (Group of States against Corruption)

створена в 1999 році Радою Європи для моніторингу дотримання державами антикорупційних
стандартів. Метою GRECO є покращення можливостей її членів щодо боротьби з корупцією шляхом
виявлення недоліків національної антикорупційної політики та сприяння проведенню необхідних
законодавчих, інституційних реформ. Окрім того вона являється своєрідним форумом для обміну
передовим досвідом в сфері попередження та боротьби з корупцією.

Членство в GRECO не обмежується членством в Раді Європи. Наразі до неї входять 49 держав-членів
(48 європейських держав та Сполучені Штати Америки).
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9
листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною
частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили
механізм їх захисту.

Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне
звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим
документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.

Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим

договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на
внутрішньодержавному рівні.

Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають
громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя,
свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії,
виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і
сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона
дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.

Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки,
економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання
злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені
Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути
порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань,
рабства, неприпустимості зворотної дії закону.

19.Юрисдикція ЄСПЛ

У загальному вигляді юрисдикція ЄСПЛ визначена у ст. 32

Конвенції:
а) всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів
до неї, що подані в межах процедури розгляду міждержавних справ
(тобто на підставі ст. 33 Конвенції, що передбачає право держави
передати на розгляд Суду питання щодо порушення прав людини, яке
є наслідком дій іншої держави-учасниці);

б) всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів

до неї на підставі ст. 34 Конвенції, що передбачає право подачі інди-
відуальної заяви фізичною особою, групою осіб та недержавними
організаціями у випадку порушення їх прав державою-учасницею;

в) надання роз’яснень на підставі запиту КМ РЄ щодо рішень Суду

у випадку виникнення при їх виконанні проблем, що потребують
тлумачень Суду (відповідно до п. 3 ст. 46 Конвенції);

г) розгляд на підставі пп. 4 та 5 ст. 46 Конвенції звернень КМ РЄ

про невиконання державою остаточного рішення у справі, де вона
є стороною, та встановлення факту порушення;

д) підготовка консультативних висновків на запити КМ РЄ, що

стосуються правових питань тлумачення та застосування Конвенції
на підставі ст. 47 Конвенції (оскільки предмет таких запитів не може
стосуватися змісту та обсягу прав, що захищаються Конвенцією, від-
повідна практика відсутня).
У межах реформи конвенційної системи передбачені суттєві
доповнення повноважень ЄСПЛ. Протокол No 16 до Конвенції (на-
був чинності із 1 серпня 2018 року) запроваджує принципово нову
процедуру «преюдиційного тлумачення».
Відповідно до ст. 1 Про
токолу No 16 національні суди стосовно справ, що перебувають на
їх розгляді, можуть подавати запити (та відповідну фактичну інфор-
мацію) до ЄСПЛ для отримання консультативних висновків щодо
тлумачення та застосування Конвенції у конкретних судових спра-
вах. Результатом запровадження такої процедури має стати посту-
пове зростання ролі національного рівня застосування конвенційних
стандартів захисту прав людини, а також «розвантаження» ЄСПЛ.

Судова а також, з урахуванням властивих для неї особливостей,

консультативна юрисдикція ЄСПЛ розглядаються в чотирьох аспектах:

предметна юрисдикція (ratione materiae);

часова (ratione temporis);
юрисдикція за колом осіб (ratione personae);
територіальна юрисдикція (ratione loci).

Предметна юрисдикція (ratione materiae) визначена ст. 1 Конвенції,

відповідно до якої гарантії захисту прав людини поширюються ви-
ключно на «права і свободи, визначені у Розділі І цієї Конвенції».

Це положення зазвичай тлумачиться з урахуванням того, що каталог прав

людини, які захищаються Конвенцією, включає всі права, що названі
не лише в розд. І Конвенції, а й у додаткових протоколах до неї (Про-
токоли Перший, No 4, 6, 7, 12, 13).

Юрисдикція за колом осіб (ratione personae) має два аспекти.

По-перше, відповідно до ст. 19 Конвенції судовий контроль поши-

рюється виключно на дотримання договірних зобов’язань держава-
ми, що є учасниками Конвенції. По-друге, для визначення юрисдик-
ції ratione personae принципове значення мають статті 33 та 34
Конвенції, якими визначається коло осіб, що наділені правом на
подання заяви.
До них належать такі: а) у межах міждержавних
справ (ст. 33) – держави-учасниці, що можуть подавати заяву на іншу
державу-учасницю, яка припускається порушень прав людини;
у межах процедури індивідуальної заяви (ст. 34) – фізичні особи та
групи фізичних осіб, а також «неурядові організації». ЄСПЛ виро-
блено низку положень щодо тлумачення статусу «заявника»: а) це
будь-яка фізична особа, що перебуває під юрисдикцією держави-
учасниці, безвідносно до громадянства, законності перебування на
державній території, дієздатності тощо; б) група фізичних осіб –
сукупність осіб, що вважають себе потерпілими за аналогічними
підставами (однак це положення виключає територіальні громади
та інші соціальні групи); в) юридичні особи підпадають під юрис-
дикцію ЄСПЛ за умови, що вони не виконують публічні владні
повноваження і держава не має контролю над ними (щодо остан-
нього критерію – заявник може визнаватись неурядовою організа-
цією навіть за умови, що держава володіє певною часткою корпора-
тивних прав, які не мають визначального значення).
Територіальна юрисдикція (ratione loci) визначена ст. 1 Конвенції,
яка передбачає надання гарантій захисту прав людини кожному, хто
«перебуває під юрисдикцією» договірних сторін, тобто базовим принципом є перебування особи на
території суверенної держави.

20.Значення Європейської конвенції з прав людини

З 1950 року Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ) є найважливішим документом у
міжнародній системі захисту прав людини. Із першого дня появи Конвенція слугує дороговказом для
визначення ідеалів і цінностей демократичних  суспільств і фундаментом для розвитку правових
держав.

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 16 Протоколів, які стали її невід’ємною
частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили
механізм їх захисту. 

Конвенція стала фундаментом для створення цілого комплексу міжнародно-правового регулювання в

галузі прав і свобод людини, захисту її законних інтересів і потреб, дотримання верховенства права і
демократії.

Європейська конвенція з прав людини – це живий інструмент кожної людини для захисту своїх
прав, про що йдеться у новому посібнику Ради Європи.

21.Звернення до ЄСПЛ
Підстави звернення до Європейського суду з прав людини
1. Ви можете звернутися до Суду, якщо вважаєте, що Ви особисто є жертвою порушення однією з
держав – сторін Конвенції Ваших прав чи основоположних свобод, які захищаються Конвенцією та
протоколами до неї.

2. Суд може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення гарантованих Конвенцією та
протоколами до неї прав – одного або кількох.

Європейський суд є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб
щодо порушення їхніх прав державами – сторонами Конвенції.

Відповідно до статті 19 Конвенції, Європейський суд створений для забезпечення дотримання

Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї.
Відповідно до статті 32 Конвенції, юрисдикція Європейського суду поширюється на всі питання, які
стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї та які передаються на його
розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47 Конвенції. Відповідно, Суд не виконує функції національного
суду та не має повноважень скасовувати або змінювати рішення національних судів. Суд також не
може безпосередньо втручатися в діяльність органу влади, дія або бездіяльність якого спричинила
порушення.

3. Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію та
відповідні протоколи, і які стосуються подій, що відбувалися після дати ратифікації (відповідна
інформація щодо дат ратифікації Конвенції та протоколів до неї розміщено на офіційному сайті
Європейського суду

4. Ви можете звернутися до Суду лише зі скаргами, предмет яких перебуває у сфері відповідальності
суб’єкта владних повноважень (наприклад: парламенту, суду, прокуратури тощо) однієї з цих держав.
Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій.

5. Згідно з п. 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були
використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати
винесення остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.
6. Надзвичайно важливо, щоб перед зверненням до Суду Ви використали усі засоби судового захисту
в державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до усунення порушення, що є
предметом оскарження; в протилежному випадку Ви маєте довести, що такі засоби захисту є
неефективними. Це означає, що Вам слід спочатку звернутися до національних судів, яким підсудна
справа, включаючи відповідну вищу судову інстанцію, для захисту своїх прав, про порушення яких
Ви маєте намір поскаржитись до Суду. Крім того, використовуючи належні засоби захисту,
необхідно дотримуватись національних процесуальних правил, зокрема, передбачених
законодавством строків.

8. Якщо Ваша заява стосується рішення національного суду, наприклад, вироку, то після того, як Ви
використали звичайну процедуру судового оскарження, немає потреби знову вдаватися до спроб
перегляду цього рішення. Також не обов’язково використовувати позасудові засоби юридичного
захисту або звертатися зі скаргами або заявами, наприклад, до парламенту, глави держави або уряду,
міністра чи уповноваженого з прав людини, оскільки ці засоби захисту не вважаються такими, що
необхідно використати перед зверненням до Суду.

9. Ви можете подати заяву до Суду протягом шести місяців після ухвалення остаточного рішення
судом або органом влади, до компетенції яких належить визначення питання, що є предметом
Вашого звернення до Суду. Шестимісячний строк відраховується з моменту Вашого ознайомлення
або ознайомлення Вашого адвоката з остаточним судовим рішенням, за результатами звичайної
процедури оскарження на національному рівні, або ж - у разі якщо Ви вважає, що ефективний засіб
юридичного захисту щодо такого порушення на національному рівні відсутній - з моменту
стверджуваного порушення.

10. Перебіг шестимісячного строку припиняється в момент отримання Судом від Вас першого листа,
в якому чітко викладено – хоча б у стислій формі – предмет заяви, яку Ви маєте намір подати, або
заповненого формуляру заяви. Звичайного запиту з проханням надати інформацію недостатньо, щоб
зупинити перебіг шестимісячного строку.

Як подавати заяву до Суду

Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але за бажанням Ви можете звертатися до
Секретаріату Суду офіційною мовою однієї з держав, що ратифікували Конвенцію. На початковій
стадії провадження Суд може також листуватися з Вами цією мовою. Проте, якщо Суд не визнає
заяву неприйнятною на основі надісланих документів, а вирішить запропонувати Уряду висловити
свою позицію щодо скарг заявника, Суд вестиме листування англійською чи французькою мовою, а
Ви чи Ваш представник, за загальним правилом, повинні будете надсилати подальші зауваження
англійською чи французькою мовою.

12. Суд приймає лише ті заяви, які надіслані поштою (а не по телефону). Якщо Ви відсилаєте свою
заяву електронною поштою або факсом, Вам обов’язково потрібно продублювати її звичайною
поштою. Також немає необхідності бути особисто присутнім у Суді для усного викладення обставин
справи.

Листи і документи, які надсилаються до Суду, не слід прошивати степлером, склеювати чи

скріплювати іншим чином. Усі сторінки повинні бути послідовно пронумеровані.

Зміст заяви
Згідно з положеннями правила 47 Регламенту Суду, в заяві необхідно:

а) навести стислий виклад фактів, щодо яких Ви скаржитися, та суть Ваших скарг;

б) зазначити права, гарантовані Конвенцією або протоколами до неї, які, на Вашу думку, були
порушені;

в) назвати національні засоби юридичного захисту, якими Ви скористалися;

г) навести перелік рішень судів (або інших державних органів) у справі, із зазначенням дати кожного
рішення та органу, який його виніс, а також коротку інформацію про зміст цього рішення. До листа
необхідно додати копії самих рішень (Суд не повертає надіслані йому документи, тому необхідно
надсилати виключно копії, а не оригінали).

Правило 45 Регламенту Суду вимагає, щоб заява була підписана Вами як заявником, або Вашим
представником.

Якщо Ви не бажаєте розкривати свою особу, Ви маєте про це зазначити в заяві до Суду та викласти
причини на виправдання такого відступу від загального правила гласності провадження в Суді. У
виняткових і виправданих випадках Голова Палати Суду може надати дозвіл на анонімність.

Адреса суду
Усю кореспонденцію стосовно скарги необхідно надсилати за адресою:

The Registrar
European Court of Human Rights
Council of Europe
F–67075 STRASBOURG CEDEX
FRANCE – ФРАНЦІЯ.
Листування з Судом
1. Після отримання від Вас першого листа або формуляру заяви Секретаріат Суду надсилає відповідь
з повідомленням про те, що за Вашим іменем було відкрито справу, номер якої потрібно зазначати в
усіх наступних листах до Суду. Надалі до Вас можуть звернутися за додатковою інформацією,
документами чи роз’ясненнями, пов’язаними із заявою.

Секретаріат Суду не надає інформації щодо законодавства держави, проти якої спрямовано заяву, а
також не надає юридичних консультацій стосовно застосування або тлумачення національного права.

2. Ви маєте своєчасно і сумлінно відповідати на листи Секретаріату Суду. Будь-яка затримка з

відповіддю може розцінюватися як те, що Ви не зацікавлені у продовженні провадження в Суді, і
розгляд заяви, відповідно, припиняється.

3. Якщо Ви вважаєте, що Ваша заява стосується одного з прав, гарантованих Конвенцією або
протоколами до неї, і що всі умови прийнятності, викладені вище, задоволені, Ви повинні ретельно і
розбірливо заповнити формуляр заяви і повернути його до Суду в найкоротші строки та у будь-якому
випадку не пізніше шести місяців з дати направлення першого листа до Секретаріату Суду. Якщо
формуляр та всі необхідні документи не будуть надіслані до Секретаріату Суду до спливу вказаного
строку, це буде розцінено як те, що Ви не бажаєте підтримувати заяву в Суді і, відповідно, Вашу
справу буде знищено.

Конфіденційність інформації, надісланої до Суду

Згідно з правилом 33 Регламенту Суду, всі документи, що надійшли до Секретаріату Суду у зв’язку із
заявою, за винятком поданих з приводу переговорів щодо дружнього врегулювання, як це
передбачено правилом 62, мають бути доступними для громадськості, якщо з причин, викладених у
пункті 2 цього правила, Голова Палати Суду не вирішить інакше - з власної ініціативи або за
клопотанням сторони чи іншої заінтересованої особи.

Таким чином, за загальним правилом, доступ до всієї інформації, яка міститься в документах,
наданих заявником Секретаріату Суду, зокрема до інформації про осіб, про яких йдеться в
документах, є відкритим. Крім того, у разі якщо Суд викладе таку інформацію у рішенні щодо
прийнятності або щодо суті справи, або ж у рішенні про вилучення справи з реєстру справ Суду, її
може бути розміщено в інформаційній базі Суду HUDOC на офіційному Інтернет-сайті Суду.

Наявність представника чи адвоката

На початковій стадії подання заяви Ви не зобов’язані мати представника, а якщо Ви його маєте, він
не обов’язково повинен бути адвокатом. Однак, якщо Суд вирішить запропонувати Уряду висловити
свою позицію у справі, Вам потрібно, за загальним правилом, мати представника (крім особливих
випадків), який є практикуючим юристом в одній із держав, що ратифікували Конвенцію.
Представник повинен володіти однією з офіційних мов Суду (англійською або французькою).
Якщо Ви бажаєте звернутися до Суду через адвоката або іншого представника, Вам необхідно додати
до формуляра заяви довіреність, яка б уповноважувала його діяти від Вашого імені. Представник
юридичної особи (підприємства, об’єднання, і т.д.) або групи осіб повинен підтвердити свої юридичні
повноваження представляти заявника.

Плата за звернення до Суду

Суд не може надати Вам допомогу з оплати послуг адвоката для підготовки заяви до Суду. В
подальшому, а саме після рішення Суду про направлення заяви Урядові для надання зауважень, Ви, у
разі браку коштів для оплати послуг адвоката, можете претендувати на отримання безкоштовної
юридичної допомоги, якщо надання такої допомоги Суд визнає за необхідне для належного розгляду
справи.

Процедура розгляду справи безкоштовна. Процедура розгляду справ Судом є письмовою, що не

потребує Вашої особистої присутності у Суді. Вас обов’язково буде поінформовано про будь-яке
рішення, винесене Судом у Вашій справі.

22.Критерії прийнятності заяви до ЄСПЛ

Для того, щоб Суд оголосив Вашу заяву прийнятною, вона насамперед повинна містити всі
відомості, які вимагаються у формулярі заяви. Наприклад, Ви повинні надати стислий виклад
Вашої справи, заповнити розділ про стверджувані порушення Конвенції та поставити Ваш
особистий підпис в кінці формуляру. Ви також маєте долучити всі необхідні документи, як-от
рішення національних судових інстанцій. Ваша заява не повинна бути анонімною. Зміст цього
тексту не має зобов’язальної сили для Суду.  2/6  Ви повинні вказати своє прізвище для того,
щоб можна було встановити Вашу особу. Якщо Ви не бажаєте оприлюднення даних про Вашу
особу перед громадськістю, Ви можете подати відповідне клопотання або у формулярі заяви,
або пізніше, але якомога швидше. Ви повинні зазначити підстави Вашого клопотання та
пояснити, які наслідки може мати для Вас розкриття Вашої особи. Тільки Суд може прийняти
рішення з цього питання. Якщо Ваше клопотання про анонімність буде задоволене, Ваша особа
буде вказуватись ініціалами або лише однією літерою. В іншому випадку, Ваше прізвище
фігуруватиме в усіх документах, які Суд оприлюднює в інтернеті у своїй базі даних HUDOC.
23.Порядок подання заяви
Згідно з п. 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані
усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення
остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.

6. Надзвичайно важливо, щоб перед зверненням до Суду Ви використали усі засоби судового захисту
в державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до усунення порушення, що є
предметом оскарження; в протилежному випадку Ви маєте довести, що такі засоби захисту є
неефективними. Це означає, що Вам слід спочатку звернутися до національних судів, яким підсудна
справа, включаючи відповідну вищу судову інстанцію, для захисту своїх прав, про порушення яких
Ви маєте намір поскаржитись до Суду. Крім того, використовуючи належні засоби захисту,
необхідно дотримуватись національних процесуальних правил, зокрема, передбачених
законодавством строків.

8. Якщо Ваша заява стосується рішення національного суду, наприклад, вироку, то після того, як Ви
використали звичайну процедуру судового оскарження, немає потреби знову вдаватися до спроб
перегляду цього рішення. Також не обов’язково використовувати позасудові засоби юридичного
захисту або звертатися зі скаргами або заявами, наприклад, до парламенту, глави держави або уряду,
міністра чи уповноваженого з прав людини, оскільки ці засоби захисту не вважаються такими, що
необхідно використати перед зверненням до Суду.

9. Ви можете подати заяву до Суду протягом шести місяців після ухвалення остаточного рішення
судом або органом влади, до компетенції яких належить визначення питання, що є предметом
Вашого звернення до Суду. Шестимісячний строк відраховується з моменту Вашого ознайомлення
або ознайомлення Вашого адвоката з остаточним судовим рішенням, за результатами звичайної
процедури оскарження на національному рівні, або ж - у разі якщо Ви вважає, що ефективний засіб
юридичного захисту щодо такого порушення на національному рівні відсутній - з моменту
стверджуваного порушення.

10. Перебіг шестимісячного строку припиняється в момент отримання Судом від Вас першого листа,
в якому чітко викладено – хоча б у стислій формі – предмет заяви, яку Ви маєте намір подати, або
заповненого формуляру заяви. Звичайного запиту з проханням надати інформацію недостатньо, щоб
зупинити перебіг шестимісячного строку.

24.Значення рішень ЄСПЛ та прецедентної практики