ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................................3
Розділ 1. Поняття крайньої необхідності в кримінальному праві..............................5
1.1. Крайня необхідність в історії розвитку кримінального законодавства..........5
1.2. Поняття крайньої необхідності та її місце серед обставин, що виключають
злочинність діяння.....................................................................................................16
Розділ 2. Характеристика умов правомірності крайньої необхідності....................22
2.1. Умови правомірності, що відносяться до джерела виникнення небезпеки..22
2.2. Умови, що стосуються діяння по захисту правоохоронюваних інтересів....24
Розділ 3. Перевищення меж крайньої необхідності: характеристика та наслідки..26
Висновки........................................................................................................................31
Література......................................................................................................................34
 3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Питання про необхідність кримінально-

правової оцінки скоєного постає тоді, коли вчиняється діяння, яке формально
передбачене кримінальним законом, заподіяні об'єктивно суспільно небезпечні
наслідки (смерть чи тілесні ушкодження, майнова шкода тощо). Результатом
оцінки, як вже відзначалося при визначенні поняття кримінально-правової
кваліфікації, може бути констатація того, що:
– має місце злочин;
– у посяганні відсутні всі ознаки складу злочину;
– діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;
– діяння вчинено за обставин, які визначені законом як такі, що усувають
його злочинність.
Таким чином, далеко не завжди кваліфікація скоєного призводить до
висновку про наявність злочину. У кримінальному праві передбачено цілий
інститут обставин, за яких вчинене діяння вже на момент його виконання не може
визнаватися злочинним, його наслідки не визнаються наслідками злочину,
вчинене не тягне кримінальну відповідальність.
При цьому, особливе місце займають передбачені КК обставини, за
наявності яких діяння зовнішньо, за своїми видимими, об'єктивними ознаками
подібне до злочину, ним не вважається, більш того, з точки зору закону і
суспільної моралі оцінюється як суспільно корисне, таке, що відповідає інтересам
особи, суспільства і держави.
Кваліфікація скоєного в таких випадках передбачає врахування більш
широкого кола підстав, вимагає проведення додаткових (порівняно з
кваліфікацією злочину) операцій, має більш різноманітні наслідки, ніж при
кваліфікації злочину.
Згідно із законом крайня необхідність є обставина, при якій особа
заподіянням шкоди законним правам та інтересам третіх осіб усуває небезпеку,
що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї
людини або інших громадян чи осіб, якщо цю небезпеку за даних обставин не
можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною,
 4

ніж відвернута шкода (ст. 39 КК).

Вказані обставини і зумовлюють актуальність спеціального дослідження
питань, які стосуються кримінально-правової кваліфікації діянь, вчинених за
обставин, що виключають їх злочинність.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність курсової роботи.
Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, що
регулює суспільні відносини щодо кримінальної відповідальності.
Предмет дослідження – крайня необхідність.
Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як
Александров Ю.В., Коржанський М.Й., Кудрявцев В.Н., Навроцький В.О.,
Тацій В.Я. та ін.
Метою курсової роботи є дослідження крайньої необхідності.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
– дослідити поняття крайньої необхідності в кримінальному праві;
– здійснити характеристику умов правомірності крайньої необхідності;
– дослідити особливості перевищення меж крайньої необхідності
Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у
підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів
конференцій, спецкурсів.
Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й
систематизації, соціокультурний аналіз.
 5

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРАВІ

1.1. Крайня необхідність в історії розвитку кримінального законодавства

Під станом крайньої необхідності розуміється, як і під обороною,

порушення якого-небудь правоохоронюваного інтересу, або невиконання якого-
небудь правового обов'язку або, загальніше, посягання на правову норму ради
захисту також правоохоронюваного інтересу від загрожуючої йому і іншими
засобами невідворотної небезпеки, але з тією відмінністю від оборони, що при ній
шкода заподіюється нападаючому, а тут – третім особам, або навіть полягає
тільки в порушенні закону.
Таким чином, спільним моментом обох інститутів є наявність примусу, а
відмінність лежить у напрямі захисту і, разом з тим, в його наслідках: там захист
права протипокладається неправомірному або навіть і злочинному діянню, а тут
ми зустрічаємося з колізією інтересів, що однаково охороняються законом, або з
колізією права. Ці інтереси, що стикаються, можуть бути або однорідні, або
різнорідні. В останньому випадку, згідно з тим призначенням, яке ми додаємо
окремим благам особи в гуртожитку, ми розрізняємо зіткнення благ рівно
важливих, наприклад захист честі за рахунок свободи або зіткнення вищого блага
з нижчим, наприклад життя і здоров'я [32].
Некараність діянь, здійснених в стані необхідності, визнавалася і
стародавнім правом. Ухвали про випадки цього роду, хоч і не зведені в одне ціле,
але охоплюючі всі найважливіші контроверзи, зустрічаємо ми в римському праві.
Ще більшого значення додавало потребі канонічне право, ставлячи загальне
правило: "necessitas legem non habet" (Decr. Grat, distinc, I, с. 11) або, як мовилося в
п'ятій книзі декреталій (с. 4 de regulis juris, 5, 41), "quod non est licitum in lege,
necessitas facit licitum", а особливо звертаючи увагу на крадіжку з голодної
потреби, – випадок, що зробився головним пунктом цього учення у глосаторів і
італійських письменників XV і XVI століть. У Германії інститут крайньої
необхідності отримав визнання вже в Кароліні, а теоретичне обґрунтування –
тільки з кінця XVIII сторіччя.
Право оборони обґрунтовується, як ми бачили, двояке: об'єктивно, як
 6

правомірний захист проти неправомірного нападу, як сприяння охоронній

діяльності держави, і суб'єктивно, як прояв волі, не що містить в собі
протиправних елементів, а тому і не злочинне; аналогічні спроби зустрічаємо ми і
щодо обґрунтування крайньої необхідності.
Об'єктивне обґрунтування крайньої необхідності особливо висувається в
ученні Фіхте і Гегеля.
Юридичні відносини, по теорії Фіхте, мислимі тільки при нагоді
співіснування: там, де є колізія існування, де одна особа може врятуватися тільки
за рахунок іншого, там зникає панування юридичного порядку; шкода, заподіяна
кому-небудь за таких умов, не можна назвати ні законною, ні протизаконною. Але
не можна не сказати, що основне положення цього учення залишається недове-
деним, яким чином зіткнення інтересів знищує буття права, коли само право
виникає тільки з приводу таких зіткнень? З іншого боку, по цій теорії довелося б
украй розширити межі необхідності, що знімає злочинність діяння, оскільки при
знищенні панування права робиться можливим не тільки непротизаконний захист
життя за рахунок якого-небудь нікчемного права, але і навпаки [32].
Іншу спробу, також об'єктивного характеру, дає теорія Гегеля. Захист свого
права, говорить він, за рахунок чужого права стає не тільки актом байдужим, але
робиться правомірним діянням, як скоро доводиться захищати життя, як основу
буття особи, за рахунок якого-небудь одиничного її прояву, наприклад права
майнового; таким чином, звужуючись в об'ємі, інститут виграє в значенні: він
отримує характер не стану необхідності (Nothstand), а права потреби (Nothrecht).
Школа Гегеля (Абег, Кестлін, Лефіта, а також Весселі, Штамлер) пішла ще далі і
розповсюдила поняття про право потреби на випадок зіткнення життя з
особистими правами, і навіть (Кестлін) – життя повною з життям що починається,
можливою. У всіх же інших випадках зіткнення права прихильники цього
переконання бачили умову, не що знищує злочинність, а тільки зухвала
поблажливість. Але підстава права потреби, і притому саме з погляду гегелівської
теорії права, залишається невиясненою. Право недоторканне, воно має реальне
буття як в своїй основі, так і в окремих проявах; яким же чином заперечення
права, і притому не через вимогу загальної волі, тобто закону, а через
індивідуальні особисті умови, зробиться правом? Праву відповідає обов'язок;
 7

таким чином, я зобов'язаний відмовитися від всякого мого приватного права,

оскільки воно колідує з чиїм-небудь життям. Для врятування життя, по цій теорії,
я повинен беззаперечно поступитися не тільки майном, але і моєю свободою,
честю, навіть здоров'я; але такого рішення не дають ні закон, ні життя; так само як
і жоден суд не визнає караним врятування життя за рахунок чужого життя, що,
проте, будучи послідовною, повинна визнати ця школа. При крайній необхідності
шкода, що загрожує одному правоохоронюваному інтересу, переноситься на
інший, так правоохоронюваний інтерес; тому в цьому випадку можна говорити
тільки про незлочинність діяння, а не про його правомірність.
Абсолютно іншого роду міркування про незлочинність діянь, що чинять
через необхідність, дають теорії суб'єктивні, у свою чергу представляючи
декілька відтінків [32].
Так, ще Кант учив, що ніяка потреба не може зробити злочинне
незлочинним; але якщо стикається життя з життям, то вбивство одне іншим стає
некараним, оскільки при такій колізії кримінальний закон безсилий; покарання,
яким він загрожує, не може бути сильніше за втрату життя: загроза злом
можливим не може перевищити зла дійсного; а само діяння, здійснене в стані
необхідності, хоч і залишається фактом осудним і недозволеним, але перестає
бути кримінально караним (factum non inculpabile quidem, sed impunibile).
Ця теорія безсилля кримінальної загрози за умов необхідності знайшла собі
багато послідовників, і особливо була розвинена Фейєрбахом, який на.
можливості залякування покаранням заснував всю свою теорію ставлення і
караності. Осудною може бути визнана тільки особа, здатна визначатися в своїх
діях загрозою кримінального закону; необхідність, знищуючи можливість такої
визначуваності, знищує осудність. Але поза сумнівом, що таке обґрунтування
незлочинності даної групи діянь є фіктивним; застосовуючи цей принцип
буквально, ми обмежимо область необхідності украй нікчемною кількістю
випадків, оскільки навіть при небезпеці, загрозливому житті, далеко не завжди
втрачається самовладання і свідомість.
Поряд з теорією неосудності з'явилася інша суб'єктивна теорія, що налічує
ще більш за захисників і що сполучає теорію Канта з вченням про неосудність.
Сковані дії, говорить Філанджієрі, звичайно, не можуть бути осудні, але до таких
 8

діянь можуть бути в строгому сенсі прираховувані тільки діяння, що чинять під
впливом фізичного примусу, в змозі ж необхідності для того, що діє залишається
вибір між різними спонуками, між пожертвуванням власним благом і порушенням
правоохоронюваного інтересу; але оскільки і тут примус направляє вибір на
користь порушення, то в цьому сенсі і цей примус знищує ставлення. З погляду
моралі такий вибір може заслуговувати осуду, але цивільні закони не можуть
вимагати від людини досконалості, не можна карати людину за те, що він не
володіє особливою душевною силою, геройством; а тому діяння, здійснені з
потреби, не можуть підлягати кримінальній репресії [32].
Але і прихильникам цього учення можна зробити той же докір, як і
захисникам кантівської теорії: переносячи питання на ґрунт ставлення і осудності,
вони тісно пов'язують все рішення питання з доктриною вільної волі. Якщо ми
визнаємо, що людина володіє особистою свободою вибору між добром і злом, що
вона по своєму свавіллю вибирає злочинний шлях, що ставлення і
відповідальність обумовлюються наявністю цієї свободи і свавілля, то зрозуміло,
що примус з боку сил природи або людини, крайня необхідність знищує
осудність; але постановка питання змінюється, як скоро ми визнаємо закон
достатньої причини основою людських дій і підпорядкування переважаючому
мотиву їх природною ознакою. При цьому погляді ми не можемо відносити
вчення про крайню необхідність до причин, що знімають буття злочинної волі і
ставлення, нарівні з фізичним примусом і випадком; особа, що робить замах на
чиє-небудь право під впливом примусу, в значній більшості випадків діє свідомо і
водимо, тобто умисно; наявністю спеціального мотиву – захист загрожуваного
блага, може усувати ставлення тільки при тих злочинних діяннях, для складу яких
потрібна наявність якої-небудь особливої мети; але ця умова не має ніякого
значення у всіх інших випадках.
Таким чином, юридичної підстави некараності діянь, що чинять в стані
крайньої необхідності, не можна шукати ні в знищенні здатності визначатися до
дії, ні в примусовості вибору: вони полягають в юридичних властивостях такої дії,
що робить його кримінально некараним.
Посягання на норми права або на правоохоронюваний інтерес поза
сумнівом існує при захисті інтересів або взагалі при дії в стані необхідності; моє
 9

посягання на блага неповинних осіб не є підмогою державної діяльності, а з

суспільної точки зору є перенесенням шкоди, що загрожує благам одного
суб'єкта, на блага іншого, що користуються рівномірно державною охороною; на
цій підставі охорона інтересу при крайній необхідності, як було відмічено вище,
не може розглядатися як право.
Але в той же час ця охорона різкими рисами відрізняється від злочинних дій
в тісному сенсі, оскільки подібне посягання викликається особливими умовами, в
які поставлений інтерес, що користується правоохороною, викликається
необхідністю його охорони проти небезпеки і в цьому відношенні є елементом
боротьби за право, необхідним його атрибутом і тим самим усуває необхідність і
доцільність його кримінальної караності [32].
З іншого боку, якщо подібна охорона і містить в собі всі елементи умисної
провини, то, проте, поза сумнівом, що в ній не полягає умов, реабілітуючих
застосування покарання. Той, що захищався не керував ні злістю, ні помстою, ні
користю: він не хотів виразити неповагу до вимог права і юридичного порядку;
йому не можна навіть дорікнути в нерозсудливості; він був пройнятий одним
страхом за своє існування, одним бажанням охоронити свої інтереси. Правда,
стоїчна мораль учить швидше зазнати зло, чим пошкодити іншому; але право, як
справедливо говорять прихильники суб'єктивної теорії, не може вимагати такого
героїзму від звичайних людей, а тому застосування покарання до діянь, що чинять
під впливом примусу, від незборимої сили що відбувається, було б безцільне і з
погляду злочинця, і на користь суспільства. На підставі цього держава
відмовляється від вимоги дотримання встановлених ним норм, як швидке
посягання на них визначається дійсною необхідністю.
Переходячи до питання про блага, що захищаються в стані необхідності, ми
також зустрінемо в кодексах крайню різноманітність.
Так, Германське уложення допускало посилання на необхідність при захисті
тіла або життя (Leib und Leben); Угорське в статті про крайню необхідність
говорить тільки про захист життя, а при психічному примусі – житті і тілесній
недоторканності (kurperliches Wohl); Італійське має на увазі захист особи; по
Французькому, Бельгійському і Голландському кодексах, рівно і по Проектах
норвезькому і швейцарському, посилання допускається при захисті всякого блага,
 1

хоча не можна не додати, як було вже вказано вище, що більшість французьких

коментаторів при психічному примушенні допускають виправдувальне посилання
тільки при захисті життя і здоров'я.
Укладення 1845 р. згадувало тільки про захист життя, а Кримінальне
укладення, що діє, поряд із захистом життя ставить охорону здоров'я, свободи,
цнотливості, а рівно і всякого іншого особистого або майнового блага.
Система Укладення і з теоретичною і з практичної точки зору
представляється доцільнішою. Обмеження права охорони відомими категоріями
благ завжди буде довільне і поведе до постійних порушень на практиці.
Відсутність злочинності волі і створювана цим безцільність покарання можуть
зустрітися при охороні всяких особистих і майнових прав. Я, безперечно, можу
позбавити іншого життя, рятуючи себе; але чи відповідатиму я за те, що штовхнув
або упустив кого-небудь, захищаючи себе від каліцтва? Чи можна визнати
злочинною жінку, яка, захищаючи себе від зґвалтування, виламала двері в чужу
квартиру? Чи відповідатиме господар якого-небудь будинку, який, захищаючи
його від пожежі, зруйнує споруду сусіда, що примикає до нього? Очевидно, що
ніякий суд не зважиться піддати кримінальної відповідальності особа, що
знаходиться в подібних умовах [32].
При обороні, нарівні з охороною власних благ, коштує охорона інших осіб;
чи застосовується цей початок і до крайньої необхідності, або ж цей стан може
виправдовувати тільки самоохорону?
При мені на дитину напав собака, або гусак, або бик, я кинувся його
захищати і убив тварину; рятуючи одного з потопаючих, я з потреби відштовхнув
іншого і тим позбавив його можливості врятуватися; доктор на вимогу вагітній,
зважаючи на неможливість природних пологів, зробив перфорацію і, отже, убив
немовляти; капітан корабля при корабельній аварії викинув частину вантажу, щоб
врятувати інше, – чи можна визнати всі ці дії злочинними? Чи не існують і тут ті
ж умови, які взагалі усувають злочинність діянь, що чинять в стані крайності?
Вказівка, що робиться деякими авторами, на те, що таке розширення
незгодне з юридичним ладом людського гуртожитку", що "визнати такий початок
означало б віддати права і блага громадян в розпорядження першому стрічному,
який побажав би рятувати інших від біди на чужий рахунок", було б справедливо,
 1

якби справа йшла не про виняткові випадки необхідності і захист не мав ніяких
меж і меж. За цих же умов важко сказати, чому я можу пожертвувати чиїми-
небудь інтересами для порятунку мене особисто, але не можу цього зробити для
порятунку моєї дитини, дружини? Не можна не звернути уваги на те, що говорить
із цього приводу такий строгий мораліст, як Гельшнер: "Слід знищити те
обмеження, через яке правопорушення є некараним тільки у разі захисту власних
інтересів або інтересів близьких осіб.
Французький і Бельгійський кодекси не містять ніяких вказівок з цього
питання. Напроти того, Кодекси німецький і угорський допускають захист деяких,
прямо в законі вказаних близьких осіб (angehцrige): родичів, свояків, заручених,
опікунів; нарешті, Кодекси голландський і італійський, Проекти швейцарський і
норвезький, а також і наш Кримінальний кодекс допускають взагалі охорону
інших осіб, якщо тільки вони знаходилися дійсно в стані крайньої необхідності.
Ця остання система заслуговує переваги, оскільки всякі спроби обмеження
круга близьких осіб в самому законі представляються абсолютно довільними і
формальними, а встановлення ознак близькості по обставинах кожного окремого
випадку виявляється практично нездійсненним.
Закон допускає охорону права, покладемо, батьків, брата, сестри, а обвину-
вачений в даному випадку рятував старого друга, – який, по прислів'ю, був для
нього дорожче за отця рідного, поспішив на допомогу своєму двоюрідному брато-
ві, жінці, з якою він жив багато років, хоч і поза браком, нарешті, рятував просто
людину, не справившись про ступінь близькості відносин, що існують між ними.
Охоронні дії при крайній необхідності з їх зовнішнього боку можуть бути
зведені до двох категорій. До першої групи відноситься порушення велінь закону,
і притому або заборонних або вимогливих, без спричинення шкоди чиєму-небудь
приватному праву. Хоча про випадки цього роду звичайно не згадують при
викладі вчення про необхідність, але вони вельми нерідко зустрічаються в
практиці: якщо жінка, під впливом загрози позбавити її життя або через тяжкі
фізичні муки, вступає в кровозмісний зв'язок, то він в своє виправдання може
послатися тільки на необхідність; якщо особа, що рятується від собаки, перелізла
через огорожу суспільного саду в той час, коли вхід в нього заборонений, то воно
виправдовується необхідністю. На крайню необхідність може послатися особа,
 1

звинувачена в богохульстві, зраді, в нез'явленні на суд для виконання яких-небудь

обов'язків, в незапаленні ліхтарів на чорних сходах в будинку і т.п. У всіх цих
випадках порушення закону не буде каране, оскільки воно виникло єдино
унаслідок відвертання небезпеки, що загрожувала обвинуваченому і іншим
шляхом невідворотної. При цьому таке посилання рівно можливе як при тяжких
злочинах, так і при маловажних порушеннях, де навіть висувається на перший
план об'єктивна природа діяння; особливо часто може зустрітися таке посилання
при злочинній бездіяльності. До другої групи відносяться ті випадки, коли
порушення закону, що чинить через необхідність, супроводжувалося шкодою для
приватних осіб, причому шкода ця може бути украй різноманітна, починаючи від
незначних майнових пошкоджень і кінчаючи посяганням на життя [32].
І в тому і в іншому випадку охорона повинна мати відомі межі; але
особливого значення набуває це питання у випадках другої групи, коли,
захищаючи один правоохоронюваний інтерес, ми переносимо шкоду на інший,
що користується такою ж юридичною охороною. При цьому межі охорони при
крайній необхідності ставляться трохи інакше, чим при необхідній обороні. Межі
оборони, як ми бачили, визначаються виключно розміром і силою напади; тут цей
масштаб не має ніякого значення, оскільки мова йде про вторгненні в сферу прав
третіх осіб, про напад на неповинних, навіть про порушення закону.
Сила і розмір небезпеки можуть служити тільки доказом буття дійсного,
невідворотного, такого, що загрожує що захищався зла, але не більш. Межі, отже,
доводиться шукати в іншій умові, а саме – в значенні для держави доконаної
заміни порушення одного інтересу, що охороняється, посяганням на іншій, і перш
за все у визначенні співвідношення між благом що охороняється і порушуваним.
В цьому відношенні для держави не може бути байдужим перенесення шко-
ди з маловажного права на важливе: захист, наприклад, майна шляхом позбавле-
ння кого-небудь життя. За таких умов держава може зажадати від громадян, щоб
вони відмовилися від особистого інтересу на користь чужого вищого блага, і у
разі невиконання ними цієї вимоги може піддати їх кримінальному покаранню.
Таким чином, і доктрина і кодекси однаково не допускають захисту
нижчого права за рахунок вищого; посилання на необхідність може мати
юридичне значення тільки при зіткненні права рівних, те, що гегелівська школа
 1

називала правом потреби, або при зіткненні вищого з нижчим.

На першому місці стоять, зрозуміло, охорона життя, випадки зіткнення
такої охорони з майновими і особистими правами інших, хоча не можна не
відмітити, що деякі випадки захисту життя порушували сумнів навіть в новітній
доктрині.
Так, питання про так звану голодну потребу перш за все звернуло на себе
увагу і теоретиків, і кодексів. У Германії ще Кароліна категорично визнала
некараність крадіжки їстівних запасів для уникнення смерті з голоду; у нас це
начало було встановлений Військовим артикулом Петра Великого; але проте ми
зустрічаємося в літературі з думкою, заперечливою безкарність подібної
крадіжки: таке положення захищав, наприклад, Буатар. Але неспроможність
такого обмеження очевидна. Якщо закон визнає юридично можливим калічити
або навіть убити іншого ради врятування свого життя, то на якій підставі зробить
він виключення для майнових прав? Чи може він поставити майно вище життя?
Застосуванню в цих випадках ухвал про крайню необхідність не суперечить і та
обставина, що в деяких законодавствах, як, наприклад, в Укладенні 1845 р.
(ст. 1663-1674), Статуті про покарання (ст. 171 і 176), здійснення крадіжки і
шахрайства по крайності і відсутності ніяких засобів до прожитку і роботи
визнавалося лише обставиною, що викликає поблажливість до винного, оскільки в
цих випадках закон мав на увазі потребу, що не досягла ще крайніх меж і що не
загрожувала небезпекою життя [32].
Так само ствердно вирішує сучасна доктрина що був раніше спірним
питання про право вагітної вимагати перфорації, тобто винищування немовляти в
утробі при неможливості пологів природним чином; очевидно, що і в цьому
випадку є колізія двох життів – матері і дитини, а тому порятунок однієї за
рахунок іншої цілком підходить під стан крайньої необхідності.
Важче вирішується дане питання при захисті інших окремих прав особи. Як
визначити в цих випадках межі захисту? Як встановити градацію права по
ступеню їх важливості? Чи можна сказати вперед, що право на тілесну
недоторканність вище за право особистої свободи або що кожне з них окремо
вище за будь-яке майнове право? Ствердною, а priori встановлена відповідь була б
не тільки довільною, але і абсолютно не практичною, безупинно порушуючись в
 1

житті. Потрібно відмовитися від всякої апріорної класифікації права і вирішувати

питання про їх порівняльну важливість згідно з індивідуальними особливостями
кожного випадку, тобто визнати посилання на необхідність заслуговуючої поваги,
як швидке право, що в даному випадку захищається, представлялося для того, що
захищався поза сумнівом вище порушуваного.
Така індивідуальна оцінка може залежати: а) від якісного значення благ, що
стикаються; так, поза сумнівом, наприклад, для порятунку здоров'я від повного
його розладу або від тяжкого каліцтва, або для захисту від зґвалтування можна
пожертвувати не тільки чужим майном, але і позбавити свободи, заподіяти біль
або страждання; б) від кількісного значення блага; тому захист, наприклад,
документа або взагалі якого-небудь майна, від якого залежить все надбання особи
або його сім'ї, з втратою якого зв'язана втрата чести, доброго імені, матиме інше
значення, чим захист речі хоч би і цінній, але не представляючій особливій
важливості для власника; у) від умов місця і часу, при яких відбулося зіткнення
благ; так, наприклад, позбавлення волі, хоч би і короткочасне, набуває зовсім
іншого значення, якщо від такого затримання наражалося на небезпеку життя або
честь близьких осіб.
При цьому, звичайно, у випадках сумнівних потрібно мати на увазі те
положення особи, в якій воно знаходилося під гнітом примушуючої сили, бо таке
примус легко може зробити вплив на психічну діяльність особи, на її мислення.
Кримінальне укладення, що діє, вносить спеціальна умова, що охорона
почиталася незлочинною тільки в тому випадку, якщо суд визнає, що той, що
чинить мав достатню підставу вважати заподіювану ним шкоду маловажною
порівняно з благом, що охоронялося, причому редакційна комісія в поясненнях
помічає, що прийнята нею суб'єктивна оцінка буде справедливіша за об'єктивну,
оскільки самі підстави виправдання лежать в суб'єктивних умовах охорони, в
природному відчутті самозбереження [32].
Окрім співвідношення в правах, існує і інша умова, що обмежує межі
крайньої необхідності: це – існування особливих обов'язків, що виключає
юридичне значення такого посилання; солдат не може виправдовувати свою втечу
з поля битви небезпекою для життя; пожежник не може під тим же приводом
відмовитися брати участь в гасінні пожежі.
 1

При цьому, звичайно, байдуже, чи були прийняті ці обов'язки добровільно,

за угодою, або були накладені на дане обличчя крім його волі, як одна з повин-
ностей державних: обвинувачений не може посилатися на необхідність, якщо
тільки така боротьба входила в його службовий обов'язок, якщо він повинен був
виконати свій борг, хоч би такого виконання зажадало пожертвування життям.
Але, звичайно, буття такого обов'язку витікає не із службового положення
особи, що захищається взагалі, а з властивості його спеціальної службової
діяльності; тому доглядач в'язниці, унаслідок загрози позбавити його життя що
видав ключі від арештантської камери, хоч і порушує свій службовий борг, але
він не може бути переслідуваний в кримінальному порядку за сприяння
звільненню арештантів.
Навіть і для військовослужбовців можливість виправдання необхідністю
усувається не безумовно. Так, російський Військовий статут (ст. 70 по
видавництву 1875 р.), хоч і говорить, що всяке порушення обов'язків служби із
страху особистої небезпеки, якщо в самому законі не належить за те особливого
покарання, карається з тією ж строгістю, як і досконале з наміром, але це правило
відноситься тільки до порушення службових обов'язків, а не розповсюджується на
позаслужбову діяльність військовослужбовців.
Укладення указує, що правила ст. 46 не застосовуються, коли саме ухилення
від небезпеки складає злочинне діяння.
Нарешті, так само, як і при необхідній обороні, можливе перевищення меж
необхідності, коли той, що захищається споживе або надмірне, або непотрібне
насильство або не дотримає необхідної відповідності; його дії за цих умов не
можуть вважатися незлочинними; мало того, закон, що діє, не визнає таке
перевищення меж обставиною, що особливо зменшує провину, хоча, звичайно,
наявність такого перевищення може впливати на міру відповідальності: від
людини, правам якої загрожувала дійсна небезпека, не можна вимагати, щоб він
діяв цілком розсудливо і уважно [32].
У тих же випадках, коли необхідність існувала тільки в представленні
обвинуваченого, була уявною, його відповідальність визначиться, як і при уявній
обороні, тобто згідно із загальними правилами про вплив помилки.
 1

1.2. Поняття крайньої необхідності та її місце серед обставин, що

виключають злочинність діяння

Нерідко приватні, а також службові особи вимушені робити вчинки, що за

зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням
(наприклад, із вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо). По суті,
однак, такі вчинки не є суспільно небезпечними і кримінально забороненими, а,
навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними
(наприклад, позбавлення життя нападника при захисті від його нападу; знищення
майна для усунення небезпеки, спричиненої пожежею; застосування зброї
працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо). У науці
кримінального права такі вчинки – необхідна оборона, крайня необхідність,
затримання злочинця, обґрунтований ризик, виконання службового обов'язку,
виконання законного наказу тощо – називають обставинами, що виключають
суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність
діяння. Юридична природа цих обставин полягає в тому, що вони виключають
саму підставу кримінальної відповідальності (ст. 2 КК), тобто зазначені вчинки
мають такі ознаки, що виключають можливість їх визнання як суспільно
небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого КК. Цим
вони відрізняються від обставин, що є підставою для звільнення особи від
кримінальної відповідальності [15, 282].
Новий КК уперше виокремив зазначені вище обставини в самостійний
розділ VІІІ Загальної частини КК під назвою "Обставини, що виключають
злочинність діяння". Їх перелік – необхідна оборона, затримання особи, що
вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус,
обґрунтований ризик, виконання наказу або розпорядження, виконання
спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації – значно розширено порівняно з УК
1960 р., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та
затримання злочинця.
Розділ про обставини, що виключають злочинність діяння, невипадково
розташований у КК після приписів щодо вчинення злочину. Тому зазначені
 1

обставини мають значення для вирішення питання про виключення як

закінченого, так і незакінченого злочину, а також для виключення злочинності
діяння, вчиненого як індивідуально, так і кількома особами.
Найбільш авторитетний в Україні дослідник цієї проблеми Ю.В. Баулін
пропонує таке визначення обставин, що усувають злочинність діяння, – це
передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі
злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) і правомірні вчинки, які
здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим
самими і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду [5, 249].
Приймаючи в цілому таке визначення, все ж спробуємо його
конкретизувати. Насамперед уточнення вимагається з таких моментів:
1) якими ще законодавчими актами (крім КК) можуть бути передбачені
обставини, які усувають злочинність діяння;
2) в чому виражається "зовнішня схожість зі злочинами", зокрема, чи
поширюється вона на схожість суб'єктивної сторони;
3) наскільки допустимо вважати окремі види обставин, які усувають
злочинність діяння, суспільно корисними чи навіть соціально прийнятними [22].
Іншими, крім КК, законами такі обставини не передбачаються і, як
видається, не можуть бути передбачені. Відповідні положення законів "Про
міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність" та ін. не встановлюють
обставин, що виключають злочинність діяння, і не можуть їх встановлювати.
Якщо визначення злочинності і караності – прерогатива КК, то й підстави для
невизнання діянь злочинами можуть бути лише в КК чи в нормативно-правових
актах вищого рівня. "Інші законодавчі акти" можуть лише конкретизувати норми
КК, а не встановлювати самостійних положень. Тому обставини, які виключають
злочинність, встановлюються в таких актах, як: КК; Конституція; міжнародно-
правові договори, ратифіковані Україною.
Не можна тому погодитися з думкою М.І. Пікурова, що закони, які
передбачають звільнення від кримінальної відповідальності членів злочинних
угруповань, котрі стали на шлях співробітництва з правоохоронними органами,
чи контрольовані операції з наркотиками, передбачають самостійні підстави
звільнення від кримінальної відповідальності, які невідомі для КК [22].
 1

Якщо ж інші (не кримінально-правові акти) передбачають правомірність

відповідної поведінки, то слід шукати в КК положення, під які "підпадають"
обставини, з врахуванням котрих певні діяння не визнаються злочинами.
Схожість злочинів і діянь, за обставин, які усувають злочинність діяння,
полягає лише у їх зовнішніх ознаках – ознаках об'єктивної сторони. Насамперед у
заподіянні шкоди, яка водночас виступає наслідками відповідних злочинів.
У той же час, при вчиненні аналізованих діянь:
– не порушується об'єкт кримінально-правової охорони. Адже заподіяна шко-
да не виступає суспільно небезпечними наслідками. Відповідні ж суспільні відно-
сини не порушуються, а інші об'єкти, навпаки, охороняються завдяки заподіянню
шкоди в ході вчинення діянь, скоєних за обставин, які усувають їх злочинність;
– відсутня вина. Вина виражає негативне ставлення суб'єкта злочину до
охоронюваних соціальних цінностей, усвідомлення суспільно небезпечного
характеру свого діяння (при умислі), оцінку заподіюваних або можливих
наслідків як суспільно небезпечних. Якщо ж діяння, вчиняється за обставин, що
усувають їх злочинність, то особа переконана в правомірності і суспільній
корисності (чи, принаймні, допустимості) заподіяння шкоди, не оцінює свою
поведінку як протиправну і суспільно небезпечну.
В цілому викладене підтверджує зроблений вище висновок, що діяння,
вчинені за обставин, які виключають злочинність діяння, характеризуються
відсутність усіх ознак складу злочину. За умови відсутності в КК окремих статей,
які регламентують виключення злочинності діяння (Розділ VIII Загальної частини
КК), скоєне слід було б оцінювати як незлочинне діяння, а його "незлочинність"
базується на відсутності обов'язкових ознак складу злочину – тих, які відносяться
до об'єкта та суб'єктивної сторони складу злочину [22].
Оскільки законодавець виділяє такого роду відсутність складу злочину в
окремий інститут кримінального права (зокрема, з метою акцентувати увагу на
правомірності заподіяння шкоди за певних обставин), то це має враховуватися
при кримінально-правовій кваліфікації. Застосовуватися має не загальна норма,
яка передбачає відсутність складу злочину як обставину, що виключає
провадження у кримінальній справі, а спеціальні – ті, що регламентують окремі
види обставин, які виключають злочинність діяння. І, навпаки, при відсутності
 1

спеціальної норми про конкретну обставину, яка виключає злочинність діяння,

повинна застосовуватися вказана загальна норма.
З викладеного випливає важливий висновок, який має значення для
кваліфікації діянь, вчинених за наявності обставин, які виключають злочинність
діяння, однак прямо не передбачені в КК – вони повинні оцінюватися як діяння,
вчинені за відсутності усіх ознак складу злочину.
В теорії кримінального права загальновизнано, що до обставин, які
виключають злочинність діяння, належать як ті, що прямо передбачені Загальною
частиною КК, так і ті, що окремими статтями КК не регламентовані. Очевидно,
що істотне розширення в КК 2001 р. переліку аналізованих обставин не виключає
того, що цілий ряд із них залишився поза законодавчою регламентацією. Зокрема,
до них належить використання свого права (якщо це пов'язано із заподіянням
шкоди іншим особам), згода потерпілого на заподіяння шкоди.
В юридичній літературі висловлюється думка, що заподіяння шкоди за
аналізованих обставин є правомірним, більш того, як правило, злочинність діяння
корисним для суспільства [16, 192].
Погодитися з цим важко, принаймні, при оцінці таких випадків, як:
– уявна оборона (оборона від уявного посягання);
– крайня необхідність при співрозмірності заподіяної і усунутої шкоди;
– вчинення діяння внаслідок фізичного або психічного примусу.
Видається, що у вказаних випадках заподіяння шкоди визнається
правомірним не через те, що це вигідно для суспільства, а щоб стимулювати
відповідну поведінку громадян, не обмежувати їх страхом кримінальної
відповідальності при виборі варіантів дій у критичних ситуаціях. Тому більш
прийнятною є позиція, згідно з якою вчинення діянь та заподіяння шкоди за
обставин, які усувають їх злочинність, в одних випадках є соціально прийнятним,
допустимим, а лише в інших – соціально корисним.
Слід відзначити, що в чинному КК правомірний характер, суспільна
корисність окремих обставин, які виключають злочинність діяння, відображена
недостатньо чітко [5, 293]. Принаймні, щодо необхідної оборони і затримання
особи, що вчинила злочин, доцільно було б їх описання розпочинати зі слів
"Правомірним є заподіяння шкоди...".
 2

У частині 1 ст. 39 КК встановлено: "Не є злочином заподіяння шкоди

правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення
небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам
цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави,
якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і
якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності" [2].
У частині 2 ст. 39 КК ексцес крайньої необхідності визначається як умисне
заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш
значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність – це вимушене
заподіяння особою шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення
загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена
іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж
шкода відвернена.
Право особи на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є її
субсидіарним (додатковим) правом. Ним особа може скористатися лише в тому
разі, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім
засобом усунення небезпеки.
Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності,
характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;
3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.
Мета. Слова у ст. 39 КК, що дія в стані крайньої необхідності застосову-
ється "для усунення небезпеки" означають, що метою крайньої необхідності є
саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпеку буде усунено:
шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у
безпечне місце на узятому без дозволу чужому транспорті тощо [16, 287].
Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності
шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або
особи. Вважається, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише
інтересам "третіх осіб", тобто підприємствам, установам, організаціям чи окремим
громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані з її створенням.
Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі
бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії, що сталася не з вини водія, у
 2

лікарню, а в цей час молоко викрадають невідомі. Шкода в такому випадку

заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення
небезпеки, яка загрожувала потерпілим. Проте в деяких випадках особа змушена
заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його,
локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий,
побачивши некерований автомобіль, який рухається з гори, спрямовує його в
кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за
правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди нападнику,
якщо ним є явно неосудна особа, малолітня або така, що діє у стані фактичної
помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою
якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або
психічних властивостей.
Характер дій. Вважається, що крайня необхідність припускає лише активну
поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може
виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням
майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних
засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням
державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил
обережності, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням її
особистої свободи тощо. Подібні дії за своїми зовнішніми ознаками здатні
підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, знищення або
пошкодження чужого майна підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 194
КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під загрозою
убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК, тощо.
Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути
заподіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж
такий стан ще не виник або, навпаки, вже минув, то заподіяння шкоди в цьому
разі (так звані "передчасна" або "спізніла" крайня необхідність) може тягти за
собою відповідальність на загальних підставах.
 2

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА УМОВ ПРАВОМІРНОСТІ КРАЙНЬОЇ

НЕОБХІДНОСТІ

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка

складається із двох елементів: 1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом
інтересам особи, суспільства або держави, та 2) неможливості усунення цієї
небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди зазначеним інтересам. Вини-
кнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності.
Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа
вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до
останнього, крайнього засобу усунення загрожуючої небезпеки [16, 284].

2.1. Умови правомірності, що відносяться до джерела виникнення небезпеки

Перший елемент підстави крайньої необхідності – це наявність небезпеки,

яка може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути
недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими,
радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами,
яким притаманна внутрішня об'єктивна спроможність поражати людину,
заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, пошкоджувати або
знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили
природи (повені, обвали, зсуви, зливи і т. д.), напади тварин та ін. Необхідність
заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами:
технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення
потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі
людини (голод або холод) і загрожують загибеллю людей, тощо. Джерелом
небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад,
вимога, звернена до касира, про видачу грошей під загрозою вбивства). Нарешті,
джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім
злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього
руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинувата суспільно небезпечна
поведінка людини (наприклад, яка діє у стані неосудності, фактичної помилки),
внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені
 2

заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.

Небезпека повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими
насамперед є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я,
тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові,
політичні та інші охоронювані законом права і інтереси). Правоохоронюваними
інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека
виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що
виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, особа
руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави:
зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя,
збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення
небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена
пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).
Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто
безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека
ще не виникла або, навпаки, вже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає
стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце
там, де виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення приміщення, аварії
на виробництві, смерті людини тощо). Кінцевий момент існування такої
небезпеки визначається або припиненням (відверненням) цієї загрози, або її
реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або була погашена, паводок спав,
зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати,
що безпосередня небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. Заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам у таких випадках має розцінюватися за правилами
уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони [16, 286].
 2

2.2. Умови, що стосуються діяння по захисту правоохоронюваних інтересів

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність у особи в

даній обстановці реальної можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими
засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Неможливість усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що
особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші
можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Тобто заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим засобом захисту
від такої небезпеки. Тому якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, в
тому числі не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона
не перебуває у стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну нею шкоду не
можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на
випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей
усунути небезпеку, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням
шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена
помилка, то заподіяна шкода має оцінюватися за правилами уявної крайньої
необхідності.
Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох
правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу
загрожує безпосередня небезпека, а з другого – особа перебуває в такому
становищі, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння
шкоди саме правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, при якій відбувається
сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діянь, що вчиняються у
стані крайньої необхідності.
Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) – це умисне заподіяння
шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж
шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за
наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж
заподіяння шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої
необхідності, оскільки наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами
свідчить про те, що особа не перебувала у самому стані крайньої необхідності і
 2

тому, природно, не могла перевищити її межі. Тому умисне позбавлення життя

двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї
особи має визнаватися ексцесом крайньої необхідності, бо це свідчить про
заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою [16, 289].
Слід мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто
знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення
небезпеки, що виникла, перебуває у стані сильного душевного хвилювання і
тощо. У зв'язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає
кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо
внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що
загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої
необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої
необхідності має враховуватися судом як обставина, що пом'якшує покарання (п.
8 ч. 1 ст. 66 КК).
 2

РОЗДІЛ 3. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ:

ХАРАКТЕРИСТИКА ТА НАСЛІДКИ

Законодавець з міркувань підвищення соціальної активності людей щодо

відвернення шкоди охоронюваним законом правам та інтересам у КК України
2001 року сформулював поняття перевищення меж крайньої необхідності,
виходячи з чого крайня необхідність вважається правомірною за умови
заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам як менш значної шкоди,
так і рівнозначної з відвернутою [20].
Перевищення меж крайньої необхідності – це порушення її співмірності, а
саме: навмисне заподіяння правоохоронюваним інтересам більш значної шкоди,
ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК) [18, 158-159]. Як уже зазначалось, це досить
нове поняття для вітчизняного законодавства.
Конкретний випадок може вважатись перевищенням меж крайньої
необхідності, якщо:
а) у ситуації, в якій було заподіяно шкоду не наявні ознаки стану крайньої
необхідності;
б) заподіяна шкода є більш значною, ніж та, яку особі, що діяла у стані
крайньої необхідності, вдалось відвернути [16].
Перевищення меж крайньої необхідності може бути тільки умисним, тобто
усвідомлюваним, передбаченим і бажаним або свідомо припущеним. Необережне
перевищення меж крайньої необхідності виключає кримінальну відповідальність.
Це пояснюється тим, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в
екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла,
відчуває сильне душевне хвилювання тощо [16]. Враховуючи, що в реальній
ситуації в силу швидкоплинності і недостатньої передбачуваності розвитку подій,
особа не завжди може адекватно оцінювати ситуацію. У зв'язку з цим ч. 3 ст. 39
КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за
перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного
хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити
відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці [2].
Тобто особа, яка допустила перевищення меж крайньої необхідності, за
 2

відсутності обставин передбачених ч. 3 ст. 39, підлягає кримінальній

відповідальності за вчинені дії.
КК не передбачає спеціальної відповідальності за перевищення меж
крайньої необхідності. Відтак, умисні дії повинні бути кваліфіковані на загальних
засадах [18]. Але такі дії оцінюються з урахуванням пом’якшуючої покарання
обставини, передбаченої п. 8 ч. 1 ст. 66 [2].
Мова йде про необережне заподіяння такої шкоди, яке не тягне
кримінальної відповідальності. Слід мати на увазі, що перевищення відсутнє при
наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж
заподіянням шкоди. Це пояснюється тим, що наявність у особи можливості
усунути небезпеку засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди
правоохоронюваним інтересам, свідчить про те, що особа не перебувала в стані
крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі [18].
Але це все не звільняє особу, що діяла в стані крайньої необхідності від
цивільно-правової відповідальності. Зазначу, що це передбачено в ЦКУ, зокрема в
статті 1171. В ній сказано, що особа, яка заподіяла шкоду в стані крайньої
необхідності, зобов’язана відшкодувати цю шкоду потерпілому. Звісно потрібно
не забувати про елементарні людські принципи, зокрема вдячність. Тому,
враховуючи, всі обставини події, суд може покласти обов'язок її відшкодування
на третю особу, в інтересах якої діяла особа, котра завдала шкоди, або звільнити
від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто
заподіяв шкоду.
Як уже зазначалося, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди з
ознаками крайньої необхідності та рядом вище зазначених умов.
Тобто, щоб не було перевищення меж крайньої необхідності, потрібна
правомірність вчинюваних дій для уникнення завдання шкоди. Багато науковців
присвятили свої роботи визначенню ознак правомірності крайньої необхідності та
намагались розібратись, як визначити ту саму межу, коли крайня необхідність
стає кримінально караним злочином. Адже законодавчо чітко це не встановлено.
Доктринальний перелік цих ознак є неповним та недосконалим. І його можна крім
того, що розширювати, то ще й звести взагалі до одного – при стані крайньої
необхідності небезпека повинна бути наявною, дійсною, невідворотною і
 2

загрожувати третім особам а завдана шкода повинна бути меншою за відвернену

шкоду і вчинена найбільш прийнятним способом.
Всі виділені ознаки є досить складними, адже є оціночними. Якщо з самою
небезпекою, яку намагаються відвернути все зрозуміло, то з діями які вчиняються
для досягнення зазначеної мети досить важко чітко розібратись. Також спірною є
ознака, того, що небезпека повинна загрожувати третім особам. Тобто мається на
увазі, що якщо небезпека загрожує особі, яка відвертає завдану шкоду, то можна
говорити про необхідну оборону. Я не можу погодитись з цим твердженням.
Наприклад, якщо альпініст обрубує мотузку, що пов’язує його з товаришем, який
зірвався в прірву, то він рятує своє життя. Небезпека ж загрожує йому. Як можна
в даній ситуації говорити про необхідну оборону? На мою думку, в даному
випадку взагалі відсутня суспільна небезпечність дій. Але шукати норму під яку б
підпадали дії альпініста, щоб говорити про обставини, що виключають
злочинність діяння я думаю навіть не варто.
Щодо двох принципів про найменшу шкоду і способи уникнення небезпеки,
їх можна подати як "неможливість усунення наявної небезпеки іншим шляхом
окрім заподіяння меншої шкоди" та розглядати спільно.
Формулювання ознаки, що заподіяна шкода повинна бути меншою за
відвернену не є досконалим. Я б додала сюди також і "або можливо відвернену".
Адже в житті бувають ситуації, коли особа виконуючи свій обов’язок або
намагаючись допомогти, не розраховує свої можливості, або так складаються
обставини, що задумане їй не вдається. Проте навіть в такому випадку, тобто коли
особі не вдається відвернути небезпеку, вона все ж звільняється від
відповідальності, якщо заподіяна шкода менша за ту, яку вона хотіла відвернути.
Сюди можна віднести і той фактор, що людині властиві емоції, які часто
негативно впливають на її можливість тверезо та розумно оцінити ситуацію. Як
вже зазначалось, це передбачив законодавець і в частині 3 статті 39 закріпив, що
навіть при перевищенні меж крайньої необхідності, особа не буде нести
відповідальність, якщо таке перевищення було вчинене в стані сильного
душевного хвилювання, яке було викликане небезпекою, що загрожувала.
Існує також можливість того, що в певній ситуації уникнути небезпеки
можна було декількома способами. Проте, повторюсь, зазвичай особі важко чітко
 2

усвідомлювати проблему, а отже і знаходити найбільш правильне рішення

останньої. В силу того, що події розвиваються стрімко, в особи реально не було
часу аналізувати ситуацію, яка склалась і вона обрала спосіб уникнення
небезпеки, який поніс за собою спричинення не найменшої шкоди. Наприклад,
водії автобуса, щоб уникнути зіткнення з бензовозом виїжджає на тротуар, але не
встигає вчасно загальмувати і розбиває вітрину магазину. Реально в цій ситуації
водій міг звернути з проїжджої частини в іншу сторону, що потягло б за собою
лише невелике зіткнення з автомобілем на стоянці, вартість пошкоджень,
наприклад крила останнього була б значно меншою за вартість розбитої вітрини.
Це проста ситуація, адже в даному випадку оцінювати доведеться лише
матеріальні речі. А якби на тротуарі були перехожі, а в автомобілі водій та
пасажири? А якби в автобусі були діти? Ми говорили вже б не просто про
врятування автобуса, вітрини чи автомобіля, а про спасіння людських життів.
Неможливо оцінювати вартість життя. Хто важливіший? Чиє життя більш цінне?
А якщо ще врахувати, що на обдумування всіх можливих варіантів уникнення
небезпеки є декілька секунд.
Цьому питанню Лісова Н.В. присвятила значну увагу у своєму
дисертаційному дослідженні. Зокрема вона справедливо висловлює заперечення
щодо прийнятності у випадках заподіяння шкоди таким об’єктам, як життя та
здоров’я людини [20].
Зі змісту ч. 2 ст. 39 КК України випливає, що заподіяння смерті людині з
метою усунення небезпеки для власного життя в стані крайньої необхідності
визнається соціально прийнятним і незлочинним.
На думку Лісової Н.В., існуюче положення не узгоджується з канонами
моралі та етики [20].
Звісно, адже у моральних нормах відображаються потреби особи та
суспільства не в межах певних приватних обставин та ситуацій, а на підставі
величезного історичного досвіду багатьох поколінь.
Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості та визнання
соціально корисним врятування власного життя або здоров’я за рахунок
заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись
позитивно [20].
 3

Законодавець пише, що шкода повинна, бути меншою за відвернену. Як в

стресовій ситуації особа може спів ставити, наприклад життя своє і своєї дитини, і
життя двох незнайомих перехожих. Життя є дуже складним і виникають ситуації,
коли просто неможливо обрати правильне рішення. Це все індивідуально. Дехто
не спроможний приймати важкі рішення навіть якщо вони правильні. Не можна
говорити про крайню необхідність у таких випадках. Професор Коржанський
говорить, що "у тих випадках, коли відвернена шкода рівна заподіяній, крайньої
необхідності немає. Не правомірно рятувати своє життя за рахунок життя іншої
людини. Але у випадку дилеми – загинути обом чи врятуватися одному –
суспільна небезпечність дій відсутня, і складу злочину вони не мають, бо загибель
одного вже неминуча" [24].
Він робить такий висновок з яким я абсолютно погоджуюсь – заподіяна
шкода в стані крайньої необхідності не обов’язково повинна, бути мінімально
можливою. Треба, щоб вона була лише менш значною, ніж шкода відвернута,
тобто взагалі меншою, а не найменш можливою.
Отже, поняття перевищення меж крайньої необхідності законодавчо
закріплений у такій формі: "умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена". Тобто зводиться
лише до однієї ознаки про розмір заподіяною шкоди. Насправді ж поняття
перевищення меж крайньої необхідності є значно глибшим. І це не єдине не
доопрацювання в законодавстві відносно цього питання. Крім того цей інститут
досить складний для застосування в житті, що не можна компенсувати судовою
практикою.
 3

ВИСНОВКИ

Отже, на підставі розділу VІІI Загальної частини КК вирішуються питання

про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у
певних, екстремальних для неї ситуаціях.
Згідно з ч. 1 ст. 11 КК злочин має ознаки суспільної небезпечності,
протиправності, винності, можливості вчинення тільки особою, яка має всі ознаки
суб'єкта злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у діянні означає, що воно
не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на
шкоду, нанесену особі, власності, іншим правам і законним інтересам фізичних і
юридичних осіб, певні діяння розглядаються законодавцем як суспільно корисні,
або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але
у всіх випадках – як правомірні, такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і
не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають
злочинність діяння, бо вони ззовні за певними показниками схожі із злочинами.
Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами, насамперед, полягає в
тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової або моральної шкоди, які
настають від тих і інших проявів, збігаються (настання смерті, нанесення тілесних
ушкоджень, знищення або пошкодження майна, порушення немайнових прав
людини тощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження
обставин вчиненого діяння для його правової оцінки і відповідного, такого, що
базується на законі, рішення компетентного органу щодо його правомірності чи
злочинності. Отже, йдеться про схожість обставин, які виключають злочинність
діяння, саме із злочинами, а не будь-якими іншими правопорушеннями.
Кримінальний кодекс у розділі VIII Загальної частини формулює такі види
обставин, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36 КК),
уявна оборона (ст. 37 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК),
крайня необхідність (ст. 39 КК), фізичний або психічний примус (ст. 40 КК),
виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком
(ст. 42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).
 3

Крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти

шкоду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що
склалась) з метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам
інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не
підлягає за це кримінальній відповідальності.
Крайня необхідність є правомірною за сукупності визначених у ст. 39 умов:
1) існує небезпека переліченим у цій статті об'єктам, яка виникла внаслідок
дії стихійних сил, механізмів, тварин, а у деяких випадках – дій інших людей. Не
буде стану крайньої необхідності, якщо небезпечна ситуація є наслідком
поведінки особи, що опинилась у цій ситуації. Якщо небезпеку становить
суспільне небезпечне посягання іншої особи, то дії, вчинені для відвернення такої
небезпеки, оцінюються за правилами необхідної оборони (ст. 36). Проте у
випадках, коли небезпечна ситуація є наслідком раніше вчиненого суспільно
небезпечного діяння, правомірність дій, вчинених для її відвернення, має
визначатись за правилами крайньої необхідності;
2) небезпека є наявною, тобто такою, що безпосередньо загрожує
завданням шкоди зазначеним об'єктам або вже її завдає;
3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи. Проте у
випадку, коли особа на могла, виходячи з обставин справи, усвідомлювати
відсутність небезпеки, вчинене нею розцінюється як вчинене в стані крайньої
необхідності. Якщо особа не усвідомлювала, але могла усвідомити відсутність
небезпеки, вона підлягає кримінальній відповідальності;
4) небезпека у даній обстановці не може бути відвернена чи усунута іншим
шляхом, окрім заподіяння шкоди;
5) при усуненні небезпеки не допущене перевищення меж крайньої
необхідності.
У разі заподіяння особою шкоди за відсутності стану крайньої необхідності,
зокрема, в умовах, коли особа мала змогу уникнути небезпеки без заподіяння
шкоди, вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинене на загальних
підставах.
Ч. 2 ст. 39 містить поняття перевищення меж крайньої необхідності, раніше
невідоме вітчизняному кримінальному законодавству.
 3

Конкретний випадок може вважатись перевищенням меж крайньої

необхідності, якщо: а) у ситуації, в якій було заподіяно шкоду, наявні ознаки
стану крайньої необхідності; б) заподіяна шкода є більш значною, ніж та, яку
особі, що діяла у стані крайньої необхідності, вдалось відвернути; в) шкоду
заподіяно внаслідок умисних дій особи; г) шкоду заподіяно правоохоронюваним
інтересам.
Особа, яка допустила перевищення меж крайньої необхідності, за
відсутності обставин, передбачених ч. 3 ст. 39, підлягає кримінальній
відповідальності за вчинені дії. Такі дії оцінюються з урахуванням пом'якшуючої
покарання обставини, передбаченої п. 8 ч. 1 ст. 66.
Ч. 3 ст. 39 передбачає ситуації, коли перевищення меж крайньої
необхідності не вважається злочином і не має своїм наслідком кримінальну
відповідальність особи. Під дію цієї норми підпадають випадки, коли небезпека,
що загрожувала особі, яка опинилась у стані крайньої необхідності, викликала у
неї сильне душевне хвилювання і це позбавило особу можливості правильно
оцінити співвідношення шкоди, яка могла виникнути внаслідок небезпеки, і
шкоди, яка згодом реально була завдана внаслідок дій цієї особи.
Крайня необхідність не звільняє особу від цивільно-правової
відповідальності за заподіяну шкоду, проте закон надає широкі можливості суду
для врахування цієї обставини при вирішенні конкретної справи про
відшкодування шкоди.
 3

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. –

ст. 141.
2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2001. –
№ 25-26. – ст. 131.
3. Александров Ю.В. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для
студ. вищ. навч. закл. / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.: МАУП, 2004.
– 328 с.
4. Бабурин В.В. О новых подходах к уголовно-правовому регулированию
правомерного причинения вреда / В.В. Бабурин // Кримінальне право
України. Теорія та практика. – 2007. – № 2/3. – С. 86-95.
5. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния /
Ю.В. Баулин. – X.: Основа, 1991. – 359 с.
6. Баулин Ю.В. Понятие оснований, исключающих общественную опасность и
противоправность деяния / Ю.В. Баулин // Проблемы социалистической
законности. – 1987. – № 20. – С. 38-42.
7. Баулін Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – X.:
Основа – 1991. – 359 с.
8. Домахин С.А. Крайняя необходимость по советскому уголовному праву /
С.А. Домахин. – М.: Госюриздат, 1955. – 78 с.
9. Исмаил О.М.М. Обстоятельства, исключающие преступность деяния, в
уголовном праве Украины и Иордании: дис. кандидата юрид. наук: спец.
12.00.08 "Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право"
/ Омар Мухаммед Мусса Исмаил. – К., 2003. – 206 с.
10. Келина С. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: понятие и
виды / С. Келина // Уголовное право. – 1999. – № 3. – С. 3-8.
11. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Загальна частина. – К., 2002.
12. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. // За
редакцією О.М. Омельчука. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 208 с.
13. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /
Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько, О.О. Дудоров та ін.; За ред.
 3

М.І. Мельника, В.А: Клименка. – 5-те вид., переробл. та допов. – К.: Атіка,
2009. – 408 с.
14. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / [Ю.В. Баулін,
В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.]; за ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація.
– 3-тє вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.
15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.:
Кондор, 2004. – 512 с.
16. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / Ю.В. Баулін,
В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін; за ред. В.В. Стащиса, В.Я. Тація. – 4-те вид.,
переробл. і допов. – X.: Право, 2010. – 456 с.
17. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.Ф. Іванов. –
К.: Кондор, 2005. – 554 с.
18. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін,
В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.:
Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003.
19. Лашкет О. Необхідна оборона в системі обставин, що виключають
злочинність діяння (компаративний підхід) / О. Лашкет // Підприємництво,
господарство і право. – 2006. – № 3. – С. 115-117.
20. Лісова Н.В. Крайня необхідність як обставина, що виключає злочинність
діяння: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.
12.00.08 / Н.В. Лісова. – К., 2007. – 23 с.
21. Мантуляк Ю.В. Виконання спеціального завдання з попередження чи
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
як обставина, що виключає злочинність діяння: дис. кандидата юрид. наук:
спец. 12.00.08 "Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче
право" / Юрій Вікторович Мантуляк. – К., 2006. – 259 с.
22. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник.
– К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
23. Назимко Є.С. Значення ознак суспільно небезпечного діяння для застосува-
ння інституту обставин, що виключають злочинність діяння / Є.С. Назимко //
Форум права. – 2010. – № 1. – С. 265-269 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10necvzd.pdf.
 3

24. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Проф.

Коржанський М. Й. – К.: Атака, Академія, Ельга-Н, 2001. – С. 95-97.
25. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К.,
2007. – 1104 с.
26. Орешкина Т. Уголовно-правовое значение непреодолимой силы /
Т. Орешкина // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 57-59.
27. Павлова Н.В. Обоснованный риск в медицинской деятельности /
Н.В. Павлова // Вестник Московск. ун-та. Серия 11. Право. – 2006. – № 3. –
С. 73-83.
28. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному
праву / А.А. Пионтковский. – М.: Госюриздат, 1961. – 667 с.
29. Подкорытова Л.Н. Задержание лиц, совершивших преступление, как
обстоятельство, исключающее преступность деяния (Социальные и
уголовно-правовые проблемы): дис. кандидата юрид. наук: спец. 12.00.08.
30. Практика судів України в кримінальних справах / Гол. ред. В.С. Ковальський
– К., 1993. – 351 с.
31. Примаченко В.Ф. Проблеми визначення обставин, що виключають
злочинність діяння / В.Ф. Примаченко // Наук. Вісник Юрид. акад. М-ва
внутр-х справ. – 2005. – № 3. – С. 356-361.
32. Таганцев Н.С. Уголовное право (Общая часть). – Часть 1. – М, 1902.
33. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной
практике. – К.: Юринком, 1995. – 208 с.
34. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учебник / Под ред.
Е.Л. Стрельцова. – Х.: Одиссей, 2002. – 672 с.
35. Широков К. Согласие на причинение вреда как обстоятельство,
исключающее преступность деяния / К. Широков // Законность. – 2006. –
№ 9. – С. 53-55.