ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. ҐЕНЕЗА РОЗВИТКУ ТА СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ

ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ………………………….5
1.1. Історія становлення інституту доказування у кримінальному процесі….5
1.2. Характеристика основних концепцій про поняття елементів доказування
у кримінальному процесі……………………………………………………….10
РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕЛЕМЕНТІВ
ДОКАЗУВАННЯ…………………………………………………………………
………..14
2.2. Особливості етапів збирання доказів у кримінальному процесі………...14
2.3. Характеристика елементів доказування у кримінальному процесі……...17
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМАТИКА ЕЛЕМЕНТІ ДОКАЗУВАННЯ В
УКРАЇНІ ТА ДОКАЗУВАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ОКРЕМИХ
ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇН………………………………………………………………..23
3.1. Проблематика збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних
джерел в Україні…………………………………………………………………23
3.2. Зарубіжний прогресивний досвід прийняття процесуального рішення та
його обґрунтування у кримінальному процесі………………………………...25
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….31

2
 ВСТУП

Актуальність роботи. Реформа кримінально-процесуального

законодавства, починаючи з 2012 року КПК України, досі не зупинилася.
Сьогодні для цього потрібно не тільки розуміння, а й радикальні зміни
правової свідомості вчених, практиків-юристів та суспільства в цілому.
Нова правова реальність, яка формується в державі, вимагає перегляду
догматичних уявлень про сутність певних доказів у кримінальному
провадженні, що перешкоджають їх ефективному виконанню. Перш за все,
це стосується елементів кримінальних процесуальних доказів, оскільки
проблеми закону доказування займають одне з центральних місць
кримінальної процесуальної теорії.
Складний характер кримінальних процесуальних доказів вимагає
звернути увагу на актуальність вивчення його правової природи та історії в
декількох аспектах, кожен з яких висвітлює різні сфери важливості та
потребу наукових досліджень.
Крім того, актуальність теми курсу обумовлена тим, що європейська
інтеграція України потребує реформування чинного законодавства за
європейською моделлю. У зв'язку з цим було прийнято низку законів,
спрямованих на подальше вдосконалення захисту особистості, суспільства та
держави від кримінальних правопорушень, серед яких віднесено питання
доказів та доказів окрему роль.
Крім того, певні докази у кримінальному провадженні залишаються
повністю конфіденційними. Вони вимагають поглибленого наукового
дослідження концептуальних основ та розробки на цій основі ефективних
функціональних областей застосування в сучасній КПК та реаліях юридичної
практики юристів.
Проблема формування поняття елементів доказів у кримінальному
процесі та формування їх історично традиційно привертає увагу науковців,
зокрема вагомий внесок у її вивчення зробили Ю. П. Аленін, Ю. М.
3
Грошевий, Т. М. Добровольська, Г. К. Кожевніков, Е. Д. Лук’янчиков, В. Т.
Маляренко, В. М. Савицький, В. М. Стратонов, В. М. Тертишник, Л. Д.
Удалова, С. С. Чернявський, В. Ю. Шепітько, М. Є. Шумило та ін.
Метою роботи є дослідити елементи кримінального процесуального
доказування.
Досягнення мети зумовило необхідність вирішити наступні завдання:
1. Вивчити історію становлення інституту доказування у
кримінальному процесі.
2. Охарактеризувати основні концепції про поняття елементів
доказів у кримінальному процесі
3. Розробити особливості етапів збирання доказів у кримінальному
процесі
4. Охарактеризувати елементи доказування у кримінальному
процесі
5. Розглянути проблематику збирання, перевірки, оцінки доказів та
їх процесуальних джерел в Україні
6. Проаналізувати зарубіжний прогресивний досвід прийняття
процесуального рішення та його обґрунтування у кримінальному процесі
Об’єктом дослідження є кримінальне право та кримінальний процес
України.
Предметом дослідження є теоретична база знань, щодо елементів
доказів у кримінальному процесі, їх історія та сучасності.

4
РОЗДІЛ І. ҐЕНЕЗА РОЗВИТКУ ТА СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ
ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

1.1. Історія становлення інституту доказування у кримінальному процесі

Теорія доказів є частиною науки про кримінальний процес і має свою

історію, присвячену вивченню процесу доказів під час попереднього
розслідування та судового розгляду кримінальної справи (процедури).
Вивчаючи історію доказів у кримінальному судочинстві в Україні, ми
можемо побачити, що за часів Київської Русі цивільне та кримінальне
провадження не були розділені, оскільки обидва регулювалися принципом
приватного права [ 13].
Іншими словами, в той час існував перший історичний вид
кримінальної процедури - обвинувальний акт (приватний суд, змагання). Це
найдавніша процедура, яку призначили, оскільки основним елементом
процесу було обвинувачення, без якого провадження не можна було
розпочати. Цей «процес є конкурентоспроможним, тобто конкуренцією
рівноправних сторін перед незалежним судом» [12, с. 30].
Звичайно, тут не йдеться про представлення доказів у їх сучасному
розумінні (як пред'явлення лише предметів чи документів) [13].
«У Київській Русі використовувались такі види судових доказів:
особисте зізнання, «послух і пророцтво», «свідчення», «речові докази»,
«судження Бога». Доказом можуть бути також сліди побоїв (синці на обличчі
та тілі жертви), виявлені в викрадених предметах підозрюваного, наявність
трупа в громаді тощо» [2, с. 88].
Значна частина інформації у справі була отримана від свідків. За
інформацією «Руської правди», свідків поділили на кілька категорій -
суперників, слухняності та людей. «Свідки» - це люди, які стали свідками
злочинних діянь, що призводили до відкриття кримінальної справи.
«Послухами» назвали свідків доброї репутації партії, яка брала участь у
5
судовому процесі. А термін «люди» відноситься до свідків у справах,
обставини яких можуть бути відомі багатьом.
Не було окремої глави процесуального кримінального законодавства
Російської імперії, яка була б присвячена нормативному регулюванню
поняття доказів, встановлювала б їх умови і містила б визначення
допустимості доказів [38] .
Однак деякі норми, які фактично закріплювали допустимість певних
доказів у Кримінально-процесуальному статуті 1864 р. (Далі - СКС),
містилися. Зокрема, цей законодавчий акт містив норми, що стосуються
вимоги «вирішувати справи в точному розумінні діючих законів»,
передбачаючи процедуру розслідувань, збір та зберігання речових доказів,
порушення яких було визнано як підстава для скасування остаточних
засуджень; встановити умови, за яких звіт про перевірку визнано таким, що
не має «юридичної достовірності»; встановлено неприпустимість допиту осіб
як свідків; можливість отримання доказів віку неповнолітнього з чітко
встановлених джерел тощо. [11].
«Розробники СКС не включили главу про сутність криміналістичних
доказів, сподіваючись, що судова практика виробить власні правила оцінки
доказів. Правила доказування, навіть якщо вони є невірними, не можна
вважати несправними у всіх випадках, оскільки жоден стандарт не може
замінити рішення живого судді, що є справедливим та правдивим у всіх
випадках» [18].
«Практичне значення праць відомих вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст.
було те, що вони спершу намагалися інтерпретувати нове законодавство, що
міститься в СКС 1864, зрозуміти, що нового, створити теоретичну основу для
подальших реформ та вдосконалити норми нового кримінального закону, але
перш за все - вони створили теоретичну основу, розробили концептуальні
домовленості та правила доказування, заклали основи теорії доказів, ввели
нову термінологію в науковий обіг, було проведено порівняльне дослідження
із законодавством різних правових систем з удосконалене законодавство
6
продемонструвало важливість судового переконання об'єктивних вимог
закону, які були важливими для винесення вироку» [10].
«Під час перебування українських земель під пануванням Литви та
Польщі залишався процес обвинувачення, успадкований від старого
російського закону. На той час основними джерелами, що регулювали
процесуальні відносини, були суд Казимира та Литовські статути. Суд
розпочався на прохання зацікавленої особи - потерпілого або його
родичів»[9].
Скаржник (позивач) повинен був зібрати всі докази для себе, подати їх
до суду та підтримати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав
право відмовитись від обвинувачення або подати позов, досягти мирового
врегулювання. У той же час, за тяжкі злочини (наприклад, державного
характеру проти церкви) слідство та суд були обов'язковими незалежно від
заяви партії. Тут були зроблені доноси: «застосовано тортури, збережена
таємниця справедливості, тобто почали з’являтися характеристики процесу
дослідження» [11, с. 200].
Система доказів, що використовується в судах, була досить
розгалуженою. Вони поділяються на досконалі та недосконалі («повні» та
«неповні»). Литовські закони містять перелік найважливіших доказів.
Починаючи з доказів, які мають найбільше доказове значення, П.С. Пастухов
виділяє:
 «зізнання;
 грамоти;
 оглядини і речові докази;
 свідків;
 присягу;
 жереб;
 допити на муках" [34, с. 192].

7
 Вручення документів (письмових доказів) сторонами було дуже
важливим доказом. Сертифікати поділялися на державні (державні) та
приватні. Найпопулярніші урядові докази взяті з урядових книжок, де, як
правило, подано заперечення сумління та заяви жертв для перевірки та
підтвердження порушень закону та його наслідків. Він також включав витяги
із судових книжок, видані сторонам на їх прохання. «Докази приватного
боргу включали різні борги, іпотечні листи, реєстри, переважно підтверджені
урядом, різні декларації та угоди, скріплені підписами та печатками» [6, с.
58].
Після жовтневої революції 1917 р. Докази не привертали уваги, якої
вона справді заслуговувала, і більшість укладених домовленостей взагалі
цього не потребували.
«КПК УРСР 1922 рбуло зроблено висновок, що "суд не обмежує себе
будь-якими формальними доказами, а залежить виключно від того, щоб за
обставин справи визнати певні докази". Однак у вищезгаданому кодексі його
розробники прагнули зосередити увагу на важливих положеннях,
спрямованих на забезпечення законності отримання доказів. Зокрема, було
заборонено розглядати як свідка захисника обвинувачених, осіб, які через
свої фізичні та психічні вади не змогли правильно сприймати та свідчити про
важливі явища справа (ст. 65); встановлені випадки примусової експертизи
(ст. 661) тощо.» [10].
Однак до КПК УРСР у 1922 р. Не було правила про недоторканність
свідка, згідно з яким він мав право не давати показань проти себе чи своїх
родичів; правила, спрямовані на забезпечення конкурентоспроможності
судових спорів та інші позитивні положення того часу [17].
«Більшість радянських вчених прокоментували статті чинного
законодавства та винесли практичні рекомендації на основі узагальнення
слідчої та судової практики. Однак слід зазначити, що вони більш сміливо
використовували термінологію, таку як допустимість доказів, формальні

8
докази, внутрішнє переконання, оцінка доказів, закон доказування, порядок
та умови збирання, огляду та оцінки доказів тощо»[11].
Але, незважаючи на вдосконалення кримінально-процесуального права
в 1927 році, значного розвитку та вдосконалення теоретичних положень не
відбулося.
Це може бути пов'язано зі складністю суспільно-політичного
середовища, коли всі наукові розробки мали відповідати політичним
класовим підходам, а порушення прав людини в кримінальному судочинстві
були широко поширеними, і за таких обставин , суд мав право збирати
докази, а потім оцінювати та визнавати докази. переконання, яке зумовило
необхідність розвитку теорії доказів та допустимості доказів [37].
«Новим поштовхом для активного розвитку теорії доказів стала зміна
кримінально-процесуальної політики в державі, сприйняття гарантій та прав
людини, що потрапляють на орбіту кримінального судочинства, дискусії
дослідження, розробка та затвердження кримінально-правової бази СРСР та
республік Радянського Союзу, грудень 1958 р.» [16].
«Процедурні кодекси радянських республік, включаючи Українську
КПК від 1960 р. Вперше основоположними принципами визначено поняття
доказів (ч. 1 ст. 16), вказано їх джерела (ч. 2), яка включала показання свідків,
показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого,
поради експертів, речові докази, протоколи слідчих та судових дій та інші
документи; перелік обставин, що підлягають доказуванню (предмет
доказування), а також найважливіші положення щодо оцінки доказів (пункт
17) були викладені»[11].
Таким чином, можна сказати, що такі законодавчі директиви сприяли
тому, що на початку 60-х років минулого століття було проведено багато
досліджень з питань доказування та окремих його інститутів, які стали
основою діючої КПК Росії Україна в 2012 році лягла в основу.

9
 1.2. Характеристика основних концепцій про поняття елементів
доказування у кримінальному процесі

«Доказування має певні завдання, які хоч і не визначені законом, але є

найважливішою частиною завдань кримінального процесу загалом (ст. 2
КПК) і полягають у захисті прав та законних інтересів осіб фізичні та
моральні. Це залежить від оперативного та повного розкриття злочинів,
виявлення винних та належного застосування закону, щоб усі, хто вчинили
злочин, були притягнуті до відповідальності і щоб ніхто невинний не був
покараний» [11].
Ці завдання можна вважати виконаними лише за наявності
справжнього знання предмета доказів. Однак метою доказу права на
кримінальне провадження є встановлення обставин, що підлягають
доказуванню (ст. 64 КПК), тобто обставин, що становлять зміст об’єкта
доказів.
Таким чином, доведення у кримінальному провадженні як різновид
пізнавального процесу - це розумова діяльність, яка відбувається відповідно
до законів логіки, у певних логічних формах. Але, водночас, це практична
діяльність, суворо регламентована процесуальним законодавством.
Процеси пізнання та доказів тісно пов’язані між собою, оскільки докази
у кримінальному провадженні - це не тільки непряме знання, а й
опосередковане знання, яке можливо залежно від певних обставин,
охоплених предметом доказування у кримінальній справі .
За своїм змістом процес доказування складається з ряду елементів,
органічно поєднаних один з одним, а саме:
 виявлення і збирання доказів;
 дослідження і перевірка доказів;
 оцінка і використання доказів.
М.С. Строгович як самостійний елемент процесу доказування виділяє
процесуальне закріплення доказів [36].
10
 Процес доказування містить діяльність (практичну та розумову), яка
повинна складатися з декількох елементів (етапів, етапів).
Однак деякі автори вважають, що «вираз, що використовується в
літературі "етапи процесу доказування", є методологічно неправильним, як і
термін "стадії процесу доказування". У той же час термін "елементи
доказового процесу" недостатньо визначений. За словами А.Р. Белкіна,
найуспішнішим є термін "фаза процесу доказування", який підкреслює їх
тісне перекриття та взаємозалежність, можливу одночасність та існування, а
також складність та багатогранність сам процес»[10].
«Збір, перевірка та оцінка доказів як доказів, визначених КПК України,
притаманні всім етапам процесу доказування. У процедурній літературі ці
докази називають також кроками. На думку В.Т. Білоуса, Г.Л. Чигриної та
В.К. Шкарупи таке найменування є невдалим, бо наводить на думку про
чергування етапів, передбачає розрив у часі. Між тим, процес доказування –
це єдиний і нерозривний процес пізнання, в якому зазначені елементи
повторюються» [17].
На наш погляд, у теорії кримінальної процедури слід говорити і чітко
розмежовувати такі поняття, як етапи розслідування кримінальної справи,
процес доказування та елементи процесу доказів, які складають його
обслуговування.
Що стосується елементів доказового процесу в науці про кримінальну
процедуру та в теорії доказів, то вчені не мають єдиної точки зору.
Теоретично встановлено, що докази здійснюються шляхом збору, перевірки
та оцінки доказів; запис доказів є невід’ємною частиною збору доказів. КПК
України говорить лише про збір та оцінку доказів. У теорії доказів, крім цих
елементів, використовуються такі поняття, як: виявлення, навчання,
дослідження, використання доказів. Наскільки ці поняття взаємозалежні,
якщо вони взаємно виключають і чому законодавець обрав лише три з них,
ми повинні встановити в нашому дослідженні.

11
 «Виявлення доказів - це діяльність безпосередніх учасників (суб'єктів)
доказів, а також інших уповноважених осіб, наділених за законом
кримінальної процедури правом подання до слідчого органу, слідчого,
прокурора, докази судді (суду) (фактичні дані). прийняти конкретне рішення
у кримінальному процесі, що стосується пошуку інформації, факти, які
можуть мати доказове значення» [22].
Збір доказів передбачає виявлення слідчим, слідчим, прокурором та
судом, а також представлення доказів учасниками процесу, підприємствами,
установами, організаціями та громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК України). Докази
збираються в основному на стадії попереднього розслідування.
Закріплення доказів, виявлених слідчим, слідчим, прокурором та
судом, здійснюється лише у порядку та у формах, передбачених КПК.
Хороша консолідація доказів і чітке дотримання стандартів, встановлених
КПК, гарантують як зберігання доказів, так і можливість його відповідної
перевірки та оцінки.
Експертиза та перевірка доказів означає, що всі докази, зібрані у справі,
повинні бути об'єктивно перевірені та перевірені слідчим, слідчим,
прокурором та судом. Ці елементи тісно пов’язані між собою, оскільки
неможливо перевірити докази без попереднього вивчення.
Найважливішим елементом доказового процесу є оцінка доказів, яка є
розумовою діяльністю слідчого, що здійснюється в логічних формах для
встановлення достовірності або неточності доказів, зібраних у справи та
визначити їх значення для цієї справи. Оцінка як одна з стадій доказування
відбувається на всіх стадіях кримінального провадження.
Використання доказів - це використання доказів для прийняття рішень
у кримінальній справі.
Таким чином, доказовий процес - це збирання, перевірка та оцінка
доказів та їх використання у визначеному законодавством порядку з метою
надійного встановлення обставин кримінальної справи. Процес доказування
поєднує в собі практичну діяльність з розслідування та вжиття юридичних
12
дій щодо збору та дослідження доказів, а також розумові та логічні заходи з
пошуку доказів, критичного їх вивчення та оцінки. Процес доказування
спрямований на отримання достовірних знань, тобто він повинен призвести
до таких результатів, коли висновки справи є не лише правдивими, але й
розумними, доведеними

13
РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕЛЕМЕНТІВ
ДОКАЗУВАННЯ.

2.2. Особливості етапів збирання доказів у кримінальному процесі

Як відомо, елементам процес доказування є збирання (закріплення),

перевірка та оцінка доказів.
Збирання доказі — складна комплексна діяльність суб'єктів
доказування по виявленню, витребуванню, отриманню, закріпленню,
збереженню у встановленому порядку доказів.
Збирання доказі здійснюється сторонами кримінального провадження у
порядку, передбаченому КПК. Кримінальне провадження здійснюється на
основ змагальності, що передбачає самостійність обстоювання сторонами
обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і
законних інтересі засобами, передбаченим КПК.
«Крім того, сторони кримінального провадження мають рівні прав на
збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів. Самі
законодавчі положення дають можливість зробити висновок, що пі ча
досудового т судового провадження процесу доказування має свої певні
особливості. Зокрема, під час досудового розслідування превалюють рис
розшукового тип процесу, щ обумовлює:
1) покладення на сторін обвинувачення обов’язку доказування
обставин, передбачених ст. 91 КПК;
2) надання стороні обвинувачення більших повноважень, пов'язаних із
збиранням доказів, але із одночасним розширенням наданим стороні захисту;
3) неприпустимість покладень на сторону захисту обов'язку доводити
свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення» [12].
Активність сторони кримінального провадження, спрямованість її
доказової діяльності визначаються тієї функцією, яку вона виконує у
кримінальному провадженні, ти напрямом процесуально діяльності, щ
14
здійснюється з метою реалізації завдання кримінального провадження
суб'єктами, як уповноваженого на ведення процесу або наділеного правами
для активної участі у кримінальному провадженні для захисту своїх прав
законних інтересів.
Отже, відповідно до ч.2 ст.93 КПК України «Сторона обвинувачення
здійснює збирання доказів шляхом … витребування та отримання від органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, службових та фізичних осіб речей чи документів» [11].
Слід відмітити, що витребування та отримання є окремими,
рівноцінними способами збирання доказів. При цьому «витребування – це
комплекс процесуальних дій, який полягає у пред’явленні вимоги сторонами
кримінального провадження посадовим особам і громадянам про надання
письмових документів чи предметів; виконання вимог адресатами; прийняття
об’єктів та фіксація цієї дії» [12, с. 80–81].
Втім, витребування речей чи документів, окрім вказаного вище
положення, закріпленого в ст.93 КПК України, яке є загальним для всіх
способів збирання доказів, не має окремої регламентації в спеціальних
нормах КПК України. Вчені-процесуалісти на цю проблему вже звертали
увагу та зауважували, що «цей спосіб збирання доказів не має такої чіткої
процесуальної форми, як проведення слідчих (розшукових) дій» [3, с.197].
Насамперед відмітимо, що можна зустріти різні погляди щодо того, в
якій формі має здійснюватися витребування – усній чи письмовій. Не
погоджуємося з думкою про те, що витребування може здійснюватися «як в
усній, так і письмовій формі» [32, с.28].
Адже саме письмова форма дозволяє «надати спілкуванню офіційної
форми, яка відповідає вимогам діловодства» [3, с.98].
З іншого боку – «письмова форма дозволить оцінити доказ з точки зору
допустимості способів його отримання, чого не можна буде зробити в разі
усного звернення з вимогою про надання речей чи документів. Аналіз слідчої
практики свідчить, що формою звернення з вимогою про надання речей,
15
документів чи відомостей для слідчого та прокурора, як правило, є
постанова» [13, с. 8].
Загальні вимоги до постанови слідчого закріплені в ст.110 КПК
України. Окрім загальних відомостей про кримінальне провадження в такій
постанові слідчий також має вказати, які речі чи документи він вимагає
надати.
Таким чином, «витребування та отримання речей або документів
здійснюється в тому випадку, коли:
1) достовірно відомо, у кого чи де зберігається предмет чи документ;
2) запитувані об’єкти не містять охоронювану законом таємницю;
3) слідчий має підстави вважати, що органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи та організацій, службові
та фізичні особи нададуть такі речі чи документи добровільно;
4) відсутня загроза того, що документ або предмет будуть знищені чи
сфальсифіковані в період між вимогою та їх наданням»[17].
Слід зауважити, що на відміну від витребування речей чи документів,
кримінальне процесуальне законодавство приділило належну увагу
регламентації здійснення тимчасового доступу до речей чи документів.
Вищенаведене дозволяє стверджувати, що відмінність між
витребуванням речей чи документів, тимчасовим доступом до речей і
документів та обшуком полягає в наступному.
По-перше – наявність даних про місцезнаходження об’єкта.
Витребування речей чи документів та тимчасовий доступ до речей і
документів здійснюється в тому випадку, коли є точні дані щодо
місцезнаходження об’єкта, а обшук – коли є підстави вважати, що
розшукуваний об’єкт знаходитися в певному місці.
По-друге – юридична підстава здійснення. Під час досудового
розслідування витребування речей чи документів здійснюється на підставі
постанови слідчого чи прокурора. А тимчасовий доступ до речей і
документів та обшук – на підставі ухвали слідчого судді, суду.
16
 По-третє – можливість застосування примусу.
Таким чином, витребування речей чи документів та тимчасовий доступ
до речей чи документів не передбачає можливості застосування примусу, а
під час здійснення обшуку дозволяється застосування примусових заходів з
метою відшукання речей чи документів, визначених в ухвалі слідчого судді,
суду.

2.2. Характеристика елементів доказування у кримінальному процесі

Одним із найважливіших завдань сучасної української держави та

суспільства загалом є забезпечення суворої поваги до верховенства права,
викорінення будь-яких порушень громадського порядку, усунення злочину,
усунення причин та умов, які спричиняють і сприяють його розвитку.
Розслідування злочинів, розгляд та врегулювання кримінальних справ у
судах є сферою кримінальної процедури прокуратури, внутрішніх справ,
податкової міліції, судів, які покликані поважати закон, захищати права
громадян України, інтереси суспільства.
«Процес доказування - це формування (виявлення, збір, дослідження,
перевірка, оцінка та використання) доказів та його процедурних джерел,
обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини та
правильного, правового, розумного та справедливого судового рішення» [28].
Доказом у кримінальному судочинстві як своєрідному пізнавальному
процесі є розумова діяльність, яка відбувається відповідно до законів логіки,
у певних логічних формах. Але, водночас, це практична діяльність, суворо
регламентована процесуальним законодавством.
Структура доказів включає та поєднує когнітивні (дослідницькі та
інформаційні процеси), комунікативні (запис та передача фактичних даних у
часі та просторі), засвідчувальні елементи (фіксація, підтвердження
достовірності фактичних даних ) та супровідні документи (використання
доказів для встановлення істини).
17
 Перший елемент доказового процесу - збір доказів. «Здійснюється:
сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником
юридичної особи, щодо якої ведеться провадження у порядку, визначеному
КПК» (ч. 1 ст. 93 КПК). ).
Тому збір доказів - це регламентована діяльність сторін
кримінального провадження, потерпілих, яка полягає у пошуку, виявленні та
фіксації в установленому порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину
чи інших відповідних фактичних даних для кримінального провадження.
Відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК України, способи збору доказів та їх
процесуальні джерела для притягнення до відповідальності такі:
- проводити таємні дізнання (обшуки) та розслідування;
- запитувати та отримувати від органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, бізнесу, установ та організацій, державних
службовців та фізичних осіб речі, документи, інформацію, думки експертів,
аудиторські звіти та аудиторські звіти 'перевірка;
- здійснювати інші процесуальні дії, передбачені КПК України [12];
При зборі доказів для збереження доказів це реєструється.
Таким чином, фіксація доказів є невід’ємною частиною слідчих
(слідчих) та таємних слідчих (слідчих) дій.
А КПК містить вичерпний перелік способів запису доказів. Способи
збору доказів:
- розробка протоколів слідчих дій (досліджень);
- застосування технічних засобів для реєстрації кримінальних
проваджень (фотозйомка, звукозапис, аудіо- чи відеозапис)
- виготовлення фотографічних столів, схем, форм, відбитків тощо.
Наступним доказом є перевірка, яка передує їх оцінці. Таким чином,
перевірка доказів є обов'язком слідчого, прокурора, слідчого судді, суду за
ретельне, вичерпне та об'єктивне визначення точності фактичних даних та
якості їх джерел з метою встановлення правильно обставини кримінального
провадження.
18
 Фактичні дані та їх процесуальні джерела підлягають перевірці; кожен
доказ окремо та в поєднанні з іншими доказами. Перевірка доказів
здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом, від якого
залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники кримінального
провадження беруть участь лише у вивченні доказів.
Усі докази, зібрані у кримінальному провадженні, підлягають повній
та об'єктивній експертизі слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом.
Перевірка доказів проводиться:
1) використання логічної та розумової діяльності;
2) шляхом проведення нових або повторних розслідувань (обшуків) та
таємних розслідувань (обшуків).
Логічний і розумовий спосіб перевірити докази полягає в наступному:
а) при аналізі та вивченні змісту кожного предмета доказів окремо з
точки зору його повноти, послідовності, логічної послідовності;
б) порівняно з іншими доказами.
«Фіксація починається для визначення надійності процесуального
джерела. Наприклад, якщо джерелом доказів є офіційний документ, слід
перевірити: - компетентність посадових осіб, від яких документ походить; -
наявність обов’язкових реквізитів; - це документ оригінал або копія тощо.
Водночас необхідно перевірити законність процедури отримання
процесуального джерела» [25, с. 63].
Крім того, докази перевіряються шляхом проведення нових або
повторних слідчих (дослідницьких) дій. Ці «слідчі дії (обшук) - це
одночасний допит двох або більше опитаних осіб, які вже були опитані з
метою виявлення причин розбіжностей у їх показаннях (ч. 9 ст. 224 КПК),
досвіду розслідування (ст. 240 КПК), пред'явлення особи для впізнання (ст.
228 ЦПК), експертиза. Докази також перевіряються шляхом неодноразового
проведення таємних розслідувань (обшуків) - повторного розгляду» [12].
Оцінка доказів - це розумова (логічна) діяльність слідчого, прокурора,
слідчого судді, суду, яка полягає в тому, що, за їх внутрішнім переконанням,
19
яке ґрунтується на ретельному, повному та неупередженому розслідуванні
усі обставини кримінального провадження оцінює кожен доказ. з точки зору
власності, допустимості, достовірності та всіх зібраних доказів - з точки зору
достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального
рішення (частина 1 статті 94 КПК).
Докази оцінюються на основі внутрішнього переконання слідчого,
прокурора, слідчого судді та суду. Внутрішнє переконання - це тверда віра
судді, слідчого слідчого, прокурора, слідчого, що вони правильно оцінили всі
наявні в кримінальному провадженні докази та всі встановлені факти, і що
таким чином отриманий висновок з усіх питань, що виникають у
кримінальному провадженні, є єдиним правильним.
Оцінка доказів має на меті з'ясувати наступні обставини:
- якщо зібрані фактичні дані стосуються предмета доказування;
- якщо зібрані докази є достатніми для достовірного висновку про
обставини, що є предметом доказів;
- якщо зібрані докази є достовірною та повною інформацією про
вчинене кримінальне правопорушення.
Оцінка доказів як частини доказового процесу виявляється тоді, коли
слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд повинні прийняти процесуальне
рішення - посередника (наприклад, щодо застосування підозрілого
ув'язнення, повідомлення про підозру) або остаточне для відповідної стадії та
всього кримінального процесу (наприклад, закриття кримінального
провадження, засудження або виправдання обвинуваченого ).
Таким чином, оцінка доказів є необхідною умовою для прийняття та
обґрунтування процесуальних рішень.
Оцінка доказів проводиться також учасниками кримінального
провадження (підозрювані, обвинувачені, їх захисник, потерпілі, цивільний
позивач, цивільний відповідач, їх представники), але це оцінка для слідчого,
прокурора , слідчий суддя, суд має характер рекомендації.

20
 Жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили (частина 2
статті 94 КПК). Це правило є основоположним для системи вільної оцінки
доказів, яка дозволяє відрізнятись оцінкою одних і тих же доказів різними
державними органами, які ведуть кримінальне провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України, кожен доказ оцінюється з
точки зору релевантності, допустимості, достовірності та всіх зібраних
доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для відповідного
процесуального рішення.
Таким чином, процес оцінки доказів включає визначення їх:
1) належності;
2) допустимість;
3) надійність;
4) достатність [12].
Докази, які прямо чи опосередковано підтверджують наявність чи
відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному
провадженні, та інших обставин, що мають значення для кримінального
провадження, а також надійності чи неточності, можливості чи неможливість
використання інших доказів (ст. 85 КПК).
Докази вважаються допустимими, якщо вони отримані у порядку,
передбаченому законом про кримінальну справу (ч. 1 ст. 86 КПК).
Умови прийнятності доказів такі:
- отримати фактичні дані з відповідного джерела (частина 2 статті 84
КПК);
- отримання фактичних даних уповноваженою особою;
- отримувати фактичні дані у встановленому законодавством порядку.
Недопустимі докази не можуть бути використані для прийняття
процесуальних рішень, вони не можуть бути зазначені судом при прийнятті
судового рішення (частина 1 статті 86 КПК).

21
 Наступним критерієм оцінки доказів є достовірність доказів, це
означає, що він правильно відображає відчутні та нематеріальні (ідеальні)
сліди.
Оцінка достовірності доказів така:
1) вивчається особа, яка несе інформацію про фактичні дані.
Наприклад, при розгляді показань свідка слід враховувати наступне: -
свідомо складати попереднє судимість за неправдиві показання; - фізичний та
психічний стан свідка в момент сприйняття певної події; - його
зацікавленість у вирішенні кримінального провадження;
2) аналізуються умови пошуку носія важливої інформації;
3) шукається зміст інформації (послідовність та вичерпність викладу,
наявність суперечностей, неточностей тощо);
4) інформація, отримана з цього процесуального джерела,
порівнюється з інформацією з інших джерел [12].
Ще одним критерієм оцінки доказів є достатність усіх доказів для
прийняття правильного процесуального рішення.
Доказів достатньо, коли в цілому це дозволяє слідчому, прокурору,
слідчому судді або суду встановити всі обставини кримінальної процедури,
передбачені законом, на рівні необхідних знань. юридичне та обґрунтоване
процесуальне рішення. Наприклад, слід подати повідомлення про підозру,
якщо є достатні докази, щоб підозрювати особу у вчиненні кримінального
правопорушення (п.3 ч.1 ст.276 КПК).

22
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМАТИКА ЕЛЕМЕНТІ ДОКАЗУВАННЯ В
УКРАЇНІ ТА ДОКАЗУВАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ОКРЕМИХ
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН.

3.1. Проблематика збирання, перевірки, оцінки доказів та їх

процесуальних джерел в Україні

Обов’язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК України, на

стадії досудового розслідування, відповідно до ст. 92 КПК, покладається на
слідчого, прокурора, а в окремих випадках – на потерпілого.
Водночас, аналіз процесуальної діяльності учасників кримінального
провадження свідчить, що залишається чимало питань, які потребують
подальшого доопрацювання, бо недоліки доказування негативно впливають
на повне, швидке, неупереджене розслідування, встановлення вини
обвинуваченого під час судового розгляду.
Окремі позиції науковців ґрунтуються на визначенні
неконституційності, неспроможності досягнення цілей кримінального
провадження засобами, передбаченими КПК України, низької ефективності
процесуальної діяльності слідчого, прокурора під час розслідування тощо.
«Разом з тим необхідно пам’ятати, що важливу роль в процесі
доказування відіграють моральні засади, які орієнтують практичних
працівників на дотримання етичних норм під час кримінального
провадження, суворе дотримання законності»[23].
Вони мають сприяти усуненню з кримінального провадження таких
негативних явищ, як незаконне ведення досудового розслідування, погрози,
шантаж, насильство тощо. Теоретичні положення доказів і доказування
залишаються до кінця не розкритими. Вони потребують ґрунтовних наукових
досліджень концептуальних підвалин і розробки на цій основі напрямів
ефективного функціонального застосування в умовах дії чинного КПК
України і реалій правозастосовної практики, що склалася.
23
 На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню
приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і
сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Зокрема, на думку
Л.М. Лобойка, «кримінально-процесуальне доказування – це здійснювана в
правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності
органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що полягає у
висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин
кримінального провадженян, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими
версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного
висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у
судових стадіях процесу» [15, с.80.].
Як заначає Є.Г. Коваленко, «процес доказування – це формування,
перевірка та оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування
висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі
правильного, законного і справедливого рішення» [12, c. 4].
Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування
збирання, перевірку та оцінку доказів, що проводиться органами досудового
розслідування, прокуратури та суду. Однак, сучасний Кримінальний
процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин. Зокрема, у
ньому не міститься самого визначення поняття доказування, через що у
науковців існують різні точки зору щодо цього.
Крім того, практика показує, що органи, які проводять досудове
розслідування, не завжди дотримуються вимог законності при виконанні
своїх обов'язків. Все це зумовлює актуальність даної теми. Як об'єктивна
істина в цілому, так і окремі факти, обставини кримінального провадження
встановлюються органами досудового розслідування, прокурором і судом
лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого
збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються
й обґрунтовуються процесуальні рішення.

24
 Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в
усій діяльності органів і осіб, які здійснють провадження, осіб, яких вони
залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й
теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в
кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є
доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє
теорія доказів (її ще називають ученням про докази).
У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній
дисципліні, «галузі права і практичній діяльності все зводиться до
доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу»
[3, с. 229]. Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те,
що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в
кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує
значного вдосконалення.
Відсутність нормативного закріплення певних положень в
Кримінальному процесуальному кодексі України, а також в законах та
підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та
неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.
Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК
України міститься лише перелік обставин, які складають предмет
доказування.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що найбільш обґрунтованою й
такою, що відповідає гносеологічним та юридичним засадам, є точка зору
щодо структури кримінального процесуального доказування, яке включає в
себе такі структурні елементи:
1) отримання доказів;
2) використання доказів для обґрунтування рішень у кримінальному
провадженні.
Саме така структура кримінального провадження повинна бути
закріплена в чинному КПК України, що сприяло би ефективності не лише
25
кримінально - процесуального доказування, а й більш ефективному
виконанню завдань кримінального провадження.

3.2. Зарубіжний прогресивний досвід прийняття процесуального

рішення та його обґрунтування у кримінальному процесі

«З розвитком інформаційних технологій світ постійно розвивається,

відбувається оновлення усіх сфер життя. Виникають нові види злочинів, які
тісно пов’язанні із застосуванням інформаційних технологій. Доказування
таких злочинів викликає ряд труднощів, тому вивчення зарубіжного досвіду
у цьому питанні набирає актуальності»[47].
«Якщо проаналізувати безпосередньо порядок надання оцінки доказам
у США справі, визнання їх достовірними та допустимими, незважаючи на
існування законодавчого акту, здійснюється дуже детально на підставі
судово-прецедентної практики»[47].
Як свідчать наукові джерела, ще у 1970-х роках у суддів США виникло
питання, що стосується допустимості доказу: чи є оригіналом роздрукований
електронний документ, створений за допомогою електронної обчислювальної
машини.
«У процесі правозастосування суди США відійшли від формального
підходу до цього питання та визнали, що оскільки інформація, виведена за
допомогою цього, людина сприймає візуально чи аудіально, то така
інформація фактично є письмовим доказом та відповідає критерію
допустимості як доказ» [47].
Тобто сьогодні у судів «США не постає питання про те, чи є той чи
інший електронний доказ оригіналом або копією, оскільки така ідентифікація
втратила сенс »[47].
«Такий підхід судів США значно спростив процес визнання доказів у
справі допустимими та сприяв досягненню цілі цивільного процесу —
захисту порушених прав, свобод та інтересів громадян»[48].
26
 Крім того,звертаючи увагу на способи забезпечення допустимості
«доказів», як позитивний досвід США, де суд визначив, що для визнання
доказу допустимим, він має відповідати двом критеріям: засновуватись на
науковому знанні (scientific knowledge) та сприяти розумінню чи
встановленню достовірності фактів суддею чи присяжними [47].
Дещо інші вимоги існують щодо визначення допустимості анімації та
ілюстративних доказів (комп’ютерних моделей подій), які активно
використовуються у кримінальних процесах зарубіжних країн.
У даному випадку суд зобов’язаний встановити:
 правильність параметрів, введених у програму людиною;
 належність програми, якою оброблялись дані, тобто чи можна
стверджувати, що створена цифрова реконструкція є точною [36].
«В окремих слідчих ситуаціях, зокрема коли об’єкти сфери високих
інформаційних технологій використовувались як засоби зв’язку злочинців,
для розповсюдження порнографічних предметів, розміщення інформації про
продаж заборонених товарів тощо, виникає необхідність надання статусу
доказів інформації, яка розміщення в мережі Iнтернет»[32].
На сьогодні, на «фрагментарному рівні практикою вироблені окремі
методи фіксації змісту web-сайту з метою подальшого використання у
кримінальному судочинстві:
– роздруківка веб-сторінки через браузер;
– роздруківка та подання рапорту працівником міліції;
– огляд web-сайту слідчим у присутності понятих; – аналогічний огляд
разом із спеціалістом;
– відповідь провайдера на запит щодо змісту сайту»[47].
З метою забезпечення допустимості «цифрових доказів» необхідно
використовувати можливості сучасних судових техніко-криміналістичних
експертиз, зокрема: експертизи комп’ютерної техніки і програмних
продуктів, інформаційно-комп’ютерної експертизи та комплексної

27
експертизи. При цьому увага експерта має зосереджуватись на виявленні
ознак модифікації цифрової інформації, її способів та меж [48].
«Новим напрямом є дослідження електронних баз даних, які
накопичують інформацію про діяльність особи, в тому числі кримінальну
(Data Mining)»[47].
«Сутність «Data Mining» у кримінально-процесуальній та
криміналістичній діяльності полягає в просіюванні інформації, збиранні та
вилученні даних, а також інтелектуальному аналізі даних, тобто у «виявленні
знань у базах даних» криміналістично значущої доказової інформації
(наприклад, розрахунки з використанням геоінформаційних систем, що дає
змогу встановлювати місцеперебування особи тощо)» [47].
«У Великобританії основним документом, який унормовує
використання доказів, є Статут про використання доказів»[47].
«У цьому документі містяться кримінально-правові норми щодо
комп’ютерних злочинів та інших, які вчиняються з використанням
комп’ютера як знаряддя злочину, кримінально-процесуальні положення
обшуку, вилучення доказів, повноваження правоохоронних органів.
Асоціація керівників поліції Англії, Уельсу та Північної Ірландії підготувала
Довідник для роботи з цифровими доказами»[43].
«Щодо європейського досвіду використання доказів та надання їм
оцінки в судовому процесі, то аналіз норм цивільних процесуальних законів
деяких країн свідчить про те, що спеціального та детального поняття
«електронного доказу» вони не містять. За основу дослідження порядку
оцінки доказів я взяла Німеччину, оскільки її правова система входить до
романо-германської правової сім'ї та посідає в ній визначне місце»[40].
«Основним реквізитом доказу для визнання його достовірним з боку
суду є наявність в ньому кваліфікованого електронного підпису. Водночас у
цьому ж розділі зазначено, що суть електронного доказу може викликати
сумнів лише в тому випадку, якщо про це заявить виключно власник

28
кваліфікованого електронного підпису. У Німеччині, наприклад, сила
електронних доказів підкріплюється електронним цифровим підписом»[40].
«Англійське законодавство ще у 1968 році визнало допустимим
використання при захисті законних інтересів осіб в якості доказів відомості,
що містяться в документах, які видані комп’ютером (п. 5 Закону Англії «Про
докази у цивільних справах»)» [48].
Ця норма проіснувала до недавнього часу, і наразі це питання
регулюється однойменним законом (Civil Evidence Act 1995), який також
допускає використання інформації, переробленої ЕОМ.
«Якщо розглядати досвід Азії, то лідерство у визнанні і роботи з
електронними доказами на сьогодні у Японії, там майже 90% усх речових
доказів електронні: записи відео камер, документообіг, гроші, підписи. А
наприклад, у Республіки Казахстан електронні докази розглядаються лише як
підвид письмових доказів»[38].
«У свою чергу, кримінально процесуальна практика Австралії містить
висновки про те, що доказові відомості можуть мати привілейований,
приватний або конфіденційний характер, тому сторона, заінтересована в
одержанні цих даних, не може володіти вільним доступом до комп’ютерів, де
вони зберігаються»[47].
Через це заінтересована особа повинна звернутись до суду з проханням
видати спеціальний наказ про призначення незалежного експерта для
дослідження всіх або частини цифрових даних з метою виявлення
привілейованих, конфіденційних чи приватних документів [40].
«Законодавство країн стає більш «технологічним», у правові норми
включаються нові терміни та технології щодо використання електронних
доказів у кримінальному судочинстві, оскільки цей процес має бути
зрозумілим для правозастосування»[47].
«У США діє судовий порядок формування доказів, який дозволяє
сторонам надавати суду інформацію в будь-якій формі. Оскільки поняття

29
доказів у США є більш широким, ніж в Україні, без вказівки на конкретне
джерело походження, це зумовлює широке використання електронних
доказів у кримінальному провадженні»[47].
«Аналізуючи наведені теоретичні позиції та законодавчий підхід,
потрібно відзначити, що зміст доказів складають фактичні дані, на підставі
яких можуть бути встановлені факти й обставини, що мають значення для
кримінального провадження і підлягають доказуванню, та які існують в
електронно-цифровій формі»[45].
Таким чином, низка доказів утворюється у зв’язку з подією
кримінального правопорушення, внаслідок чого вони характеризуються
ознакою об’єктивності, притаманною речовим доказам.

30
 ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження ми прийшли до висновків, що

доказування у кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є
діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у
визначених логічних формах.
За своїм змістом доказовий процес складається з ряду елементів,
органічно поєднаних один з одним, а саме: виявлення та збирання доказів;
дослідження та перевірка доказів; оцінка та використання доказів.
Збір, перевірка та оцінка доказів як доказів, визначених КПК України,
притаманні всім етапам процесу доказування. У процедурній літературі ці
докази називають також кроками.
Виявлення та збір доказів - це регламентована діяльність сторін
кримінального провадження, потерпілих, яка полягає у пошуку, виявленні та
фіксації в установленому порядку матеріальних елементів та ідеальних слідів
злочину чи інших фактів, що мають відношення до кримінальна процедура.
Збір доказів передбачає виявлення слідчим, слідчим, прокурором та
судом, а також представлення доказів учасниками процесу, підприємствами,
установами, організаціями та громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК України). Докази
збираються в основному на стадії попереднього розслідування.
Експертиза та перевірка доказів означає, що всі докази, зібрані у справі,
повинні бути об'єктивно перевірені та перевірені слідчим, слідчим,
прокурором та судом. Ці елементи тісно пов’язані між собою, оскільки
неможливо перевірити докази без попереднього вивчення.
Найважливішим елементом доказового процесу є оцінка доказів, яка є
розумовою діяльністю слідчого, що здійснюється в логічних формах для
встановлення достовірності або неточності доказів, зібраних у справи та
визначити їх значення для цієї справи. Оцінка як одна із стадій доказів
відбувається на всіх стадіях кримінального провадження

31
 Оцінка доказів проводиться також учасниками кримінального
провадження (підозрювані, обвинувачені, їх захисник, потерпілі, цивільний
позивач, цивільний підсудний, їх представники), але ця оцінка призначена
для слідчого, прокурора , слідчому судді, суд має характер рекомендації.

32
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості

Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30. – с. 141. – Режим доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. №
2341-III. Відомості Верховної Ради України. 2001
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012
року  № 4651-VI;
4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову
експертизу в кримінальних та цивільних справах» від 30.05.97 р. №8 // Вісник
Верховного Суду України. – №3 – 1997;
5. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та
експертних досліджень, затверджена наказом Міністерство юстиції України
№ 53/5 від 08.10.98.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу
України: За станом законодавства і Постанов Пленуму Верховного Суду
України на 1 грудня 2001 р. / За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – С.783.
7. Абламський С.Є., Юхно О.О. Сучасний стан регламентації
повноважень захисника за КПК України 2012 року. Часопис Національного
університету «Острозька академія». Серія «Право». 2016. №2 (14). С. 1-16.
URL: http://lj.oa.edu.ua/articles/2016/n2/16asycur.pdf
8. Байдеріна Ю.О. Технологія збирання доказів. Актуальні
проблеми доказування у кримінальному провадженні: матеріали
Всеукраїнської науковопрактичної Інтернет-конференції (27 листопада 2013
р., м. Одеса). Одеса: Юридична література, 2013. С. 269-272.
9. Балакшин В.С. Доказательства в теории и практике уголовно-
процессуального доказывания: важнейшие проблемы в свете УПК
Российской Федерации : дисс. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 / В.С.
Балакшин. – Екатеринбург, 2006. – 298 с.
33
 10. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств /
Р.С. Белкин. – М. : Наука, 1966. – 295 c.
11. Вапнярчук В.В. Витребування та отримання, проведення інших
процесуальних дій як способи збирання доказів у кримінальному
провадженні. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія
«Юридичні науки». 2015. Вип. 3. Том 3. С. 85-89.
12. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском
праве / А.Я. Вышинский. – М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. – 219 с.
13. Гамбарян А.С., Симонян С.А. Судебноe депонирование
показаний в современном уголовном процессе: монография. Под науч. ред.
С.С. Аветисяна. М.: Юрлитинформ, 2016. 160 с.
14. Глинська Н.В. Кримінальні процесуальні рішення, що
приймаються в кримінальному провадженні про застосування інституту
спеціальної конфіскації: окремі аспекти. URL:
http://center.law.univ.kiev.ua/index.php/tezykonferentsii/item/14-hlynska-n-v-
kryminalni-protsesualni-rishennia-shchopryimaiutsia-v-kryminalnomu-
provadzhenni-pro-zastosuvannia-instytutu-spetsialnoikonfiskatsii-okremi-aspekty.
15. Гмирко В. Легальне визначення «загального» поняття доказів: чи
зберігати у новому КПК / В. Гмирко // Право України. – 2003. – № 11. – С.
101–106.
16. Горский Г.Ф. Проблемы доказательств в советском уголовном
процессе / Г.Ф. Горский, Л.Д. Кокорев, П.С. Элькинд. – Воронеж : Изд-во
Воронеж. ун-та, 1978. – 303 с.
17. Грудинин И.А. Средства доказывания в уголовном
судопроизводстве: система, содержание, гносеологические аспекты : дисс. …
канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / И.А. Грудинин. – Хабаровск, 2012. – 187 с.
18. Давлетов А.А. Односторонность или неполнота уголовно-
процессуального исследования как основание пересмотра приговора : дисс. ...
канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / А.А. Давлетов. – Свердловск, 1980. – 191 с.

34
 19. Дорохов В.Я. Понятие доказательств в советском уголовном
процессе / В.Я. Дорохов // Сов. гос-во и право. – 1964. – № 9. – С. 108–117.
20. Ковальчук С.О. Вчення про речові докази у кримінальному
процесі: теоретико-правові та практичні основи: монографія. Івано-
Франківськ: Супрун В.П., 2017. 618 с
21. Ковальчук С.О. Європейські правові стандарти забeзпeчeння під
час кримінального провадження права власності на майно, визнане речовим
доказом. Visegrad journal on human rights (Slovak Republic). 2017. Issue 4.
Volume 1. P. 68-72.
22. Ковальчук С.О. Методологія вчення про речові докази у
кримінальному процесі. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського
університету права імені Короля Данила Галицького: Журнал. Серія Право.
2017. №4 (16). С. 184-190.
23. Ковальчук С.О. Належність речових доказів у кримінальному
провадженні. Наше право. 2017. №4. С. 94-101.
24. Ковальчук С.О. Огляд речових доказів під час судового розгляду
кримінального провадження за їх місцезнаходженням. Журнал
східноєвропейського права: Електронне науково-практичне видання. 2019.
№22. С. 48-54. URL:
http://easternlaw.com.ua/wpcontent/uploads/2015/12/kovalchuk_22.pdf.
25. Костенко Р.В. Понятие и признаки уголовно-процессуальных
доказательств / Р.В. Костенко. – М. : Юрлитинформ, 2006. – 240 с.
26. Лобойко Л. Співвідношення даних досудового розслідування і
доказів. Право України. 2014. №10. С. 82-88.
27. Лоскутов Т.О. Рецензія на монографію С.О. Ковальчука «Вчення
про речові докази у кримінальному процесі: теоретико-правові та практичні
основи». Форум права: Електронне наукове фахове видання. 2018. №1. С.
119- 121. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2018_1_18.pdf

35
 28. Мусієнко І.І. Тактика використання матеріалів
оперативнорозшукової діяльності в кримінальному провадженні. Теорія та
практика судової експертизи і криміналістики. 2012. Вип. 12. С. 100-104.
29. Негребецький В. Перевірочні слідчі (розшукові) дії: сутність і
значення. Підприємництво, господарство і право. 2016. №8. С. 180-184.
30. Нерсесян А. С. Соціальна функція адвокатури як невід’ємного
елементу правосуддя в демократичному суспільстві» Часопис Київського
університету права 2014/2 С. 289.
31. Орлов Ю.К. Проблемы теории доказательств в уголовном
процессе / Ю.К. Орлов. – М. : Юристъ, 2009. – 176 с.
32. Осетрова О.С. Про поняття, ознаки та класифікацію допустимості
доказів в Україні. Митна справа. 2013. Спеціальний випуск. С. 69-76.
33. Пастухов П.С. «Электронные доказательства» в состязательной
системе уголовно-процессуальных доказательств. Общество и право. 2015.
№1 (51). С. 192-196.
34. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від
5.07.2012 року Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
35. Сопілко І. М. Місце та роль сучасної адвокатури України
вправозахисному механізмі / Юридичний вісник. - 1(22)2012. - С. 82.
36. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С.
Строгович. – М. : Наука, 1968. – Т 1 : Основные положения науки советского
уголовного процесса. – 1968. – 468 с.
37. Тітко І.А. Рецензія на монографію С.О. Ковальчука «Вчення про
речові докази у кримінальному процесі: теоретико-правові та практичні
основи». Наше право. 2018. №1. С. 204-205.
38. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств. Краткий
очерк / А.И. Трусов. – М. : Госюриздат, 1960. – 176 c.
39. Фаринник В.І. Теоретичні, правові та праксеологічні проблеми
застосування заходів забезпечення кримінального провадження в
кримінальному процесі України: дис … д-ра юрид. наук. К., 2018. 565 с.
36
 40. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс : [учебник] / М.
А.Чельцов. – 4-е изд., испр. и перераб. – М. : Гос. изд. юрид. лит., 1962. – 504
с.
41. Шмаков Г.В. Проблема понимания свойств доказательств в
уголовном судопроизводстве. Концепт: Научно-методический электронный
журнал. 2017. Т. 2. С. 283-287
42. Щербаковський М.Г. Використання доказів як етап доказування у
кримінальному провадженні. Вісник Харківського національного
університету внутрішніх справ. 2017. №2 (77). С. 88-95.
43. Щербаковський М.Г. Процесуальна сутність об’єктів
інформаційнодовідкових колекцій. Tеорія та практика судової експертизи і
криміналістики. 2012. Вип. 12. С. 113-119.
44. Юхно О.О. Особливості використання інформаційних технологій
під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та їх процесуальне
оформлення. Вісник Харківського національного університету внутрішніх
справ. 2016. №2 (73). С. 86-95.
45. Ященко А.М. Спеціальна конфіскація: деякі аспекти
застосування. Часопис Київського університету права. 2013. №4. С. 291-294
46. Scheb John M., Scheb John M., II. Criminal Law and Procedure. 7th
edition. Belmont, California: Wadsworth Publishing Co Inc, 2010. 758 p. URL:
https://books.google.com.ua/books?id=0lbhM-
47. Wolska А. Zagadnienia proceduralne związane z podjęciem decyzji
procesowych w przedmiocie dowodów rzeczowych. Kwartalnik Krajowej Szkoły
Sądownictwa i Prokuratury. 2014. Zeszyt 4 (15). P. 94-102.

37