НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
Кафедра цивільного та господарського права

КУРСОВА РОБОТА
з Цивільного права України
на тему:
«Розвиток приватного права в зарубіжних країнах.»

Студента 2 курсу 3 групи

спеціальності 081 «Право»
Величка Миколи Івановича
Керівник: доцент кафедри
цивільного і господарського права
Горіславська Інна Вікторівна
Оцінка:
_________________________
Члени комісії
______________________
______________________
______________________

м. Київ – 2022 рік

1
ЗМІСТ
ВСТУП...............................................................................................3
РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика приватного права
зарубіжних країн та міжнародного приватного
права..........................................................................................7
1.1.Загальна характеристика приватного права зарубіжних країн……7
1.2.Загальна характеристика міжнародного права …………………………15
РОЗДІЛ 2. Розвиток приватного права
Франції……………………………………………………………………………….....26
2.1. Право Франції ……………………...........................26
2.2 Дуалізм приватного права Франції………………42
Висновок.................................................................................50
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ...................................................................................54

2
 ВСТУП

Міжнародне приватне право є внутрішнім правом держав. Тобто кожна з них має
своє міжнародне приватне право. Тому можна констатувати існування
німецького, швейцарського, українського англійського тощо міжнародного
приватного права. Єдиного для усіх держав міжнародного приватного права
не існує.

У зарубіжних державах, як і в Україні, міжнародне приватне право регламентує

майнові та немайнові відносини. Проте для цієї галузі характерними є певні
тенденції та особливості, зумовлені історичним розвитком держав. Наприклад,
Велика французька революція створила багатьом країнам необхідні умови для
розвитку приватної ініціативи, капіталістичних відносин. Це виразилося, зокрема,
у недоторканності необмеженої приватної власності, свободі договору.
Створювалися правові умови регламентації міжнародних приватноправових
відносин у цивільному й торговельному обігу. Починаючи з XIX ст. у
торговельному праві зарубіжних держав виявилися нові тенденції, наприклад,
розширення правоздатності торгових товариств. У XX ст. суттєво змінюється
призначення деяких інститутів торговельного права. Так, інститут банкрутства,
який традиційно застосовувався для стягнення боргів, набув нових функцій,
спрямованих на збереження діяльності та рентабельності підприємств.

Вказані та інші аспекти розвитку цивільного й торговельного, а нині переважно

комерційного права, викликають уніфікаційні процеси як у внутрідержавному
законодавстві, так і в міжнародних угодах. Ці процеси відображають інтеграцію
господарства зарубіжних держав (наприклад, у межах Європейського Союзу, далі
-ЄС). Зазначені тенденції є загальними для іноземних правових систем. Тому
можна констатувати, що на початку XXI ст. характер міжнародного приватного
права як юридичної дисципліни значно змінився. Сьогодні велика кількість норм
міжнародного приватного права є уніфікованими в рамках права ЄС.

3
Предмет міжнародного приватного права іноземних держав, на відміну від
вітчизняної концепції в цій галузі права, має особливості. Так, французька
доктрина (А. Батіффоль, П. Саватьє), яка вплинула й на формування деяких
інших правових систем, передовсім зосереджує увагу на вченні про громадянство
та питаннях правового статусу іноземців (у широкому розумінні слова). Тобто,
йдеться не тільки про питання цивільної правосуб'єктності, а й про в'їзд, виїзд,
вільне пересування у межах іноземної держави, вільний вибір професії тощо.
Тільки після цього розглядаються питання колізії законів та міжнародного
цивільного процесу.

У міжнародному приватному праві Італії, Іспанії та латиноамериканських держав

крім колізій юрисдикцій і законів до предмета міжнародного приватного права
належать питання про правовий статус іноземців.

Немає однозначності у з'ясуванні змісту предмета міжнародного приватного

права серед вчених колишньої СФРЮ. Так, одні з них вважають, що міжнародне
приватне право охоплює питання колізії законів та колізії юрисдикцій (Б.
Благоєвич), інші додають ще й питання про колізію громадянств (Б. Айзнер).
Деякі вчені достатньо широко тлумачать зміст предмета міжнародного
приватного права, вважаючи, що міжнародне приватне право складають норми,
які визначають право, що підлягає застосуванню. До предмета, на їх думку,
належать також цивільно-процесуальні відносини з "іноземним елементом",
права іноземців вступати у приватноправові відносини у державі, право якої
застосовується, та права громадян держави, право якої застосовується, вступати у
приватноправові відносини з "іноземним елементом" (Т. Вараді).

У Македонії міжнародне приватне право крім традиційних питань про поняття,

джерела та колізії права, охоплює також питання громадянства, надання правової
допомоги, визнання й виконання іноземних судових рішень,
зовнішньоторговельного арбітражу (Т. Бендевський).

4
Вчені Польщі (К. Пшибиловський, М. Сосняк, В. Валашек) вважають, що
міжнародне приватне право повинно включати колізійні норми та норми
міжнародного цивільного процесу. Цю думку поділяють і угорські вчені (Л.
Рецеї, І. Сассі).

Німецька доктрина (Л. Раапе, Г. Кегель) обмежує предмет міжнародного

приватного права колізійним правом. Німецькі правники Г.-А. Любхен та М. Пош
уважають колізійне право (згідно із їхньою термінологією - "право застосування
права") самостійною правовою матерією з власними загальними правовими
принципами та узагальнюючими визначеннями, тобто з відособленою Загальною
частиною. Деякі інші вчені (Бар, Нуссбаум) включають до міжнародного
приватного права й питання міжнародного цивільного процесу.

Міжнародне приватне право Данії регулює такі основні питання:

екстериторіальну юрисдикцію національних судових органів; колізії права, тобто
вибір застосовуваного судом права; визнання й виконання рішень іноземних
судів; міжнародний арбітраж.

У болгарській доктрині (В. Кутиков, І. Алтинов) вважається, що міжнародне

приватне право охоплює матеріально-правові та колізійні норми. Ці ж погляди
поділяють учені Китаю.

В англо-американській доктрині (А. Дайсі, Дж. Чешир, Д. Біль, Г. Гудрич)

вважають міжнародне приватне право колізійним і таким, що включає вирішення
питань підсудності. Дж. Чешир та Р. Норт, крім вказаних питань, аналізують
питання прийняття і виконання рішень іноземних та арбітражних судів.

Та частина англійського права, що називається міжнародним приватним правом,

застосовується завжди, коли суд розглядає позов стосовно правовідносин з
"іноземним елементом". Норми міжнародного приватного права застосовують
тільки для: 1) створення умов, на підставі яких суд є компетентним приймати
5
рішення стосовно певного позову; 2) визначення у кожній конкретній справі тієї
правової системи, на підставі якої будуть з'ясовуватися права сторін; 3) вказівки
на обставини, на підставі яких може бути визнане рішення іноземного суду, що
регулює конкретне спірне питання, а також право кредитора, визнане на підставі
рішення іноземного суду, може бути реалізоване в Англії примусово.

6
 РОЗДІЛ 1.
Загальна характеристика приватного права зарубіжних країн та
міжнародного приватного права

1.1.Загальна характеристика приватного права зарубіжних країн

Соціально-економічними та політичними орієнтирами України після здобуття

незалежності стали ринкова економіка та реальна демократія європейського
зразка. В цих умовах і цивільне право України трансформується у приватне право
громадянського суспільства, принципові положення якого, як зазначено вище,
однакові для всіх країн світу. Тому предмет, принципи, система, інші категорії
приватного права зарубіжних країн сьогодні суттєво не відрізняються від таких
самих категорій цивільного права України. Так, предмет цивільного (та
торгового) права зарубіжних країн утворюють майнові відносини, а також
комплекс немайнових відносин, що мають природний генний код: юридичну
рівність учасників, їх вільне волевиявлення та майнову самостійність. А
принципами цивільного права, як і в Україні, є формальна рівність сторін перед
законом, свобода і недоторканність приватної власності, свобода договору, bona
fides (в українському ЦК - справедливість, добросовісність та розумність).

Проте, даючи загальну характеристику приватному праву зарубіжних країн,

можна виокремити такі моменти.

1. Основоположним моментом для розуміння приватного права в західних

країнах є принцип поділу права на публічне та приватне, який існує ще з часів
римського юриста Ульпіана. Навіть в англо-американських правових системах,
яким не властивий такий поділ, поняття приватного і публічного права
використовуються у літературі та на практиці.

Публічне право включає норми, що визначають структуру, організацію діяльності

держави, регулюють відносини держави та її органів з приватними особами

7
методом влади та підпорядкування. Приватне право регулює відносини між
приватними особами, що є юридично рівними суб'єктами права. Слід мати на
увазі, що в західних країнах приватне право і цивільне право є ідентичними
поняттями. Вітчизняні юристи дореволюційної доби (Й. Покровський та ін.)
також вживали ці поняття як тотожні.

Новий імпульс концепція приватного права отримала в XIX ст., у період

становлення і розвитку капіталізму. Відтоді держава почала активно втручатися у
господарське життя, обмежуючи права приватної власності та принцип свободи
договору. Ця, так би мовити, "публіцизація" приватного права привела до появи
різних теорій, декотрі з яких заперечували необхідність поділу права на приватне
і публічне. Як доказ використовуйся факт появи великої кількості законодавчих
актів, навіть значних кодифікацій у цілих галузях економіки (банківська справа,
транспорт, страхування тощо), що містять норми публічного і приватного права.
За таких умов на початку XX ст. виникла концепція "господарського" права,
відповідно до якої сучасна економіка начебто вже не може базуватися на
приватноправових засадах. У західних країнах ця теорія була відкинута як
тоталітарна і реакційна. Проте, як це не дивно, вона закріпилася в Україні,
причому не тільки у формі доктрини і базованої на ній учбової дисципліни, а й у
вигляді Господарського кодексу.

Незважаючи на великі зміни в усіх сферах життя, поділ права на публічне і

приватне і сьогодні зберігає силу та має практичне значення. Приватне право є
правовою формою громадянського суспільства. Рівень зрілості останнього
безпосередньо залежить від ступеня проникнення в життя приватноправових
начал.

2. Приватне (цивільне) право західних країн базується на ідеї природного права.

Так, ще римські юристи розглядали позитивне право через призму природного

права, тобто віддавали перевагу саме його принципам. Ідеали природного права
знайшли закріплення в таких документах революційної епохи, як Французька
8
Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Французький цивільний кодекс
1804 р. (Кодекс Наполеона).

Сучасним відродженням природного права стала концепція природних прав

людини, яка закріпилася в колективній правосвідомості після Другої світової
війни, коли людство зрозуміло, що позитивне право не є дієвою гарантією
захисту прав людини віл жахів війни та свавілля з боку держави.

За своєю суттю природне право, на відміну від права позитивного, не є якимось

штучним продуктом діяльності людини, скоріше, воно походить від самої
Природи, від Бога, від Космічного Розуму, як би ми це не називали. Якщо
джерелом позитивного права є воля законодавця, воля держави, втілена в
законодавстві, то джерелом природного права є Природа, Бог, їх закони, які ми
пізнаємо через приватноправові договори, звичаї та інші природні інструменти
(наприклад, нашу совість). Природне право відіграє роль своєрідного фільтра
позитивного права, створюючи об'єктивні межі діяльності законодавця. Так, саме
на основних принципах приватного права (справедливість, розумність тощо)
базується структура позитивного права.

Варто наголосити на тому, що концептуально ЦК України розроблявся на основі

природно-правових теорій, згідно з якими закони держави не регулюють
відносини, а лише здебільшого прагнуть наблизитися до конфігурації
правовідношення, що походить безпосередньо від "Космосу", "Бога", "Розуму" чи
"Логосу". В цьому розумінні серед багатьох відповідних положень ЦК
найважливішою є ст. З, в якій викладено загальні засади цивільного
законодавства.

3. У багатьох країнах континентальної Європи, а також у державах, в яких

запроваджено західноєвропейські правові моделі, майнові та особисті немайнові
відносини, що становлять предмет приватного права, врегульовано, передусім,

9
двома кодексами - цивільним та підпорядкованим йому торговим. Цю ситуацію
часто називають "дуалізмом" приватного права. Проте сьогодні правильніше її
кваліфікувати як квазідуалізм приватного права.

Системи приватного права таких країн, як Франція, Німеччина та інші, зараз є

моністичними, а називаємо ми їх квазідуалістичними, лише зважаючи на
кодифікацію приватного права у двох основних документах (цивільному та
торговому кодексах). У цих країнах не існує справжнього дуалізму приватного
права, як це було до Великої французької революції 1789 р., а існування двох
кодексів приватного права є лише формальною даниною певним історичним
традиціям цих країн. Норми торгового права розглядаються як спеціальні щодо
норм цивільного кодексу, тобто торгове право1 є органічною частиною системи
приватного права.

Більше того, квазідуалізм приватного права в цих країнах почав заважати їм у

розвитку підприємництва, і це стало причиною відмови багатьох держав
(Швейцарія - 1911 р., Італія - 1944 р., Квебек - 1991 р., Нідерланди - 1992 р.) від
торгових кодексів та кодифікації приватного права в рамках єдиного цивільного
кодексу. Росія, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Грузія, Вірменія, Білорусь,
Молдова та інші країни колишнього СРСР, які розробили ринкові ЦК у 1995-

2002 pp., від самого початку рішуче відкинули ідею створення торгових,
підприємницьких чи господарських кодексів1.

Слід зауважити, що торгове право в західному квазідуалізмі приватного права не

має нічого спільного з концепціями господарського права всіх часів2. Проте
прихильники господарського права в Україні, обґрунтовуючи необхідність
відповідного кодексу, демагогічно посилалися на наявність торгових кодексів у
ряді країн світу.

У країнах англосаксонської правової системи (Велика Британія, США та ін.)

немає поняття цивільного та торгового права. Торгове право Англії було

10
поглинуто "загальним" правом ще у XVII ст. Щодо чинних у США Торгових
кодексів штатів, то вони не відповідають європейській концепції торгового права
і не змінюють системи американського права. Майнові і пов'язані з ними
немайнові відносини країн англосаксонського права регулюються окремими
правовими інститутами.

4. Система цивільного права країн з квазідуалістичним характером приватного

права включає такі правові інститути: статус фізичних і юридичних осіб; сімейне
право; право на речі; зобов'язання договірні, квазідоговірні, із заподіяння шкоди
та безпідставного збагачення; спадкове право.

Якщо ж розглядати наукові системи кодифікацій цивільного права в рамках

цивільних кодексів, то в західній юриспруденції існують три підходи:
інституційний, пандектний та синкретичний.

Інституцій ний підхід припускає поділ усіх положень кодексу на три складові
частини, які регулюють правовідносини, пов'язані з особистістю, речами і
зобов'язаннями. Родоначальником інституційної системи є римський юрист 11 ст.
н. е. Гай, який у своїх "інституціях" (Instituciones) писав: "Усе право, яким ми
користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів" ("Оmnе autem ius, quo
utimur, velad personas pertinet velad res vead actions). Сучасним аналогом системи
римської кодифікації є Французький цивільний кодекс.

Німецькі юристи у XIX ст. запропонували нову систему побудови кодексу -

пандектну. її специфіка виявляється в тому, що в окрему частину виділяються
норми, які мають загальне значення для всіх (або значної частини) правовідносин.
У Німецькому цивільному уложенні норми розподілено по п'яти Книгах: загальні
положення, зобов'язальне право, право на речі, сімейне право, спадкове право.

У XX ст. склався синкретичний підхід до кодифікації цивільного права, який

характеризується поєднанням елементів інституційної та пандектної систем з
новими структурними частинами. Так, Цивільний кодекс Нідерландів (у редакції

11
1994 p.), зберігаючи елементи інституційної системи, має "Загальну частину" для
майнового права. Цивільний кодекс Квебеку 1991 р. налічує 10 Книг (особи. сім'я,
спадкування, майно, зобов'язання, привілеї та іпотека, докази, давність, гласність
прав, міжнародне приватне право).

Система торгового права складається з інститутів, норми яких регулюють

правовий статус та діяльність комерсантів, торговельні угоди і торгове
представництво, кредитні цінні папери, морську торгівлю, неплатоспроможність.
До торгового права тяжіють інститути авторського та патентного права.

В англо-американській системі "загального" права відносини, які на континенті

регулюються цивільним і торговим правом, охоплюються у цих країнах нормами
окремих правових інститутів, зокрема сімейним і спадковим правом, правом
нерухомої і рухомої власності, правом договорів, агентським договором,
деліктним правом, правом компаній та товариств, страховим, патентним та
авторським правом, морським правом, правом неплатоспроможності та
банкрутства, правом обігових документів тощо. Названі інститути часто мають
комплексний характер з погляду поділу права на публічне і приватне.

У західних країнах немає дискусії щодо поділу системи права на галузі, яка
ведеться у нашій країні. Традиційно "правом" тут іменується будь-який комплекс
норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин (наприклад, конкурентне
право, видавниче, біржове, картельне право). Проблема відмежування цивільного
і торгового права від інших правових сфер зводиться переважно до проблеми
розмежування публічного і приватного права.

Сімейне, трудове, кооперативне, земельне право тощо в країнах Заходу не

розглядають як галузі права в радянському розумінні. Це лише окремі сфери дії
приватноправових чи публічно-правових норм або відповідного законодавства.

Цивільний кодекс серед цих сфер законодавства виконує інтегруючу функцію.

Багато його норм та інститутів застосовуються для регулювання сімейних,

12
трудових, кооперативних, земельних відносин тощо. Наприклад, у сфері сімейно-
шлюбних відносин використовуються цивільно-правові норми про дієздатність,
представництво, довіреність, позовну давність, угоди, відповідальність тощо.
Деякі інститути трудового права певною мірою регулюються сьогодні
положеннями ЦК.

5. До предмета приватного права багатьох західних країн входять, як правило,

сімейно-шлюбні відносини. Норми сімейного права здебільшого містяться у
цивільних кодексах, що регулюють сімейні відносини як наслідок шлюбної
угоди. Проект ЦК України в Книзі шостій також містив кодифіковані норми
сімейного права. Але у 2001 р., попри заперечення розробників проекту, ця Книга
була вилучена Верховною Радою України із структури цивільно-правової
кодифікації, та було прийнято окремий Сімейний кодекс. Країни СНД, крім
Грузії, також пішли протореним шляхом кодифікації сімейного права в окремому
документі.

6. Загальною тенденцією для всіх країн є розширення кола немайнових відносин,

що регулюються цивільним правом. Так, закріплення у цивільному загального
положення про захист особистості громадянина (право громадянина на повагу
особистості) дає можливість охопити цивільно-правовим регулюванням широке
коло особистих відносин, не пов'язаних з майновими: захист честі і гідності
громадян; охорона зображення громадянина, запису його голосу, листування та
інших документів; право громадянина на ім'я; охорона інтересів громадян у разі
повідомлення про них неправдивих відомостей по радіо, телебаченню, у кіно, а
також у разі зловживання даними про них, які містяться в електронних базах
даних тощо.

7. Важливою рисою сучасного приватного права є його інтенсивна гармонізація,

уніфікація та конвергенція, як результат інтернаціоналізації всіх сфер життя. Під
юридичною гармонізацією зазвичай розуміють зближення національних правових
систем. її різновидом є уніфікація - правотворчий процес, спрямований на

13
створення (зміну, скасування) правових норм, тотожних іншій національній
правовій системі. Конвергенція полягає в усуненні відмінностей між правовими
сім'ями (наприклад, континентальним та англо-американським правом) шляхом
переходу окремих правових інститутів та категорій певної правової сім'ї в іншу
правову сім'ю та через зближення та уніфікацію правових норм.

Існують багато способів гармонізації та уніфікації приватного права. Найбільш

поширеним є міжнародно-договірний в рамках численних міжнародних
організацій. Серед них особливе місце посідають Міжнародний інститут
уніфікації приватного права (УНІДРУА) та Комісія ООН з права міжнародної
торгівлі (ЮНС1ТРАЛ). Конвенції та інші акти, прийняті цими організаціями1,
хоча й спрямовані на уніфікацію правил міжнародного обороту, разом із тим
часто-густо стають правилами внутрішнього цивільного обороту.

У перспективі можливий уніформі з приватного права у всесвітньому масштабі.

Але сьогодні вражаючих результатів досягла гармонізація приватного права на
регіональному рівні (Скандинавські країни та Фінляндія, Європейський Союз
тощо).

Слід звернути особливу увагу на гармонізацію цивільного (приватного) права в

Європі. Йдеться про розроблені Принципи європейського договірного права та
перспективу створення Європейського цивільного кодексу (кодексу приватного
права).

14
 1.2. Загальна характеристика міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право — це сукупність норм внутрішньодержавного

законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які регулюють цивільно-
правові, трудові та інші приватні відносини, ускладнені іноземним елементом.

Природа міжнародного приватного права

Існує 4 підходи до розуміння природи норм міжнародного приватного права та

його місця в системі права:

• Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного права;

• Міжнародного приватного права не існує, а існує внутрішнє законодавство, що

стосується іноземців;

• Міжнародне приватне право-це поєднання внутрішнього законодавства та

міжнародного публічного права;

• Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки має окремий

предмет і притаманні лише йому правові способи регулювання (колізійні та
матеріально-правові норми)

Предмет

Предметом виступають приватноправові відносини, що включають «іноземний

елемент».

Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» приватноправові

відносини — це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності,
вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та
юридичні особи (п. 1 ч. 1 ст. 1). Суб'єктами відносин у міжнародному приватному
праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави.

15
У сучасній пострадянській науці міжнародного приватного права виділяють
зазвичай дві основні групи відносин: а) господарські, зокрема, науково-технічні
зв'язки між суб'єктами господарювання різних країн; б) майнові, сімейні, трудові
та інші відносини за участю іноземних громадян.

Під «іноземним елементом» розуміють: Згідно з Законом України «Про

міжнародне приватне право» ознака, яка характеризує приватноправові
відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з
таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який
проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або
іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території
іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє
правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч.1 ст 1).

об'єкт міжнародного приватного права — це матеріальне чи не матеріальне благо,

яке знаходиться на території іноземної держави. (Пошкоджений у автокатастрофі
автомобіль);

суб'єкт міжнародного права — це учасник правовідносин, який має іноземну

належність (громадянство)

юридичний факт — це те, що породжує правовідносини та мало чи має місце за

кордоном.

23 червня 2005 р. в Україні було прийнято Закон «Про міжнародне приватне

право», який містить чимало норм, що є новими для правової системи держави.
Серед них визначення «іноземного елементу» у приватноправових відносинах.
«Іноземним елементом», згідно із Законом України «Про міжнародне приватне
право», вважається ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що
регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: 1)
хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за
межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною

16
особою; 2) об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; 3)
юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має
місце на території іноземної держави (п. 2 ч. 1 ст. 1).

Серед переліку суб'єктів, які створюють поняття «іноземний елемент», наведене у

зазначених нормах Закону, відсутня вказівка на державу, яка хоч і не часто, проте
є учасницею приватноправових відносин. Проте розширити цей перелік дає
можливість ст. 30 цього ж Закону. У ній міститься правило, відповідно до якого,
до приватноправових відносин з «іноземним елементом» за участю держави
застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не
передбачено законом.

Методи правового регулювання

Так як міжнародне приватне право належить до галузей приватного права, для

нього загалом характерний диспозитивний метод правового регулювання. Окрім
того виділяють два методи правового регулювання: колізійний та матеріально-
правовий.

Джерела

Для регулювання зазначених відносин застосовуються норми національного

права та міжнародного публічного права, які у взаємодії утворюють певний
комплекс норм міжнародного приватного права. Останній поділяється на
матеріально-правові (такі, що регулюють конкретні відносини) та колізійні норми
(такі, що відсилають при потребі до законодавства іншої держави. Згідно з п. 1
розд. 1 ст.1 ЗУ «Про міжнародне приватне право» «Колізійна норма — це норма,
що визначає право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з
іноземним елементом».). Розрізняють декілька видів джерел міжнародного
приватного права:

• Міжнародні договори: Держави, їх союзи, міжнародні організації є суб'єктами,

що створюють такі договори, наприклад, Співдружність Незалежних Держав,
17
Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я.
Наприклад, велику групу міжнародних договорів за участю суверенної України
становлять договори, укладені у межах СНД. Так, у період з 8 грудня 1991 р. до 1
вересня 2004 р. у межах СНД було прийнято 1417 документів, чимало з яких
містять колізійні норми, або норми для регулювання приватноправових відносин
з «іноземним елементом», або ж є такими, що створюють підґрунтя для норм
міжнародного приватного права. З 35 документів, які передбачали ратифікацію —
29 ратифіковані й набули чинності (з них — 17 для усіх держав СНД). З 194
документів, для яких передбачено виконання внутрішньодержавних процедур,
чинності набули 183 документи.

• Внутрішнє (національне) законодавство, що стосується іноземного елемента:

Закон України «Про міжнародне приватне право», Закон Польщі «Про
міжнародне приватне право» від 2011 р.[6] (переклад закону українською мовою
станом на 05.2020 р.)[7], Федеральний закон Австрії 1978 р. «Про міжнародне
приватне право», Закон Бельгії від 16 липня 2004 р. «Про кодекс міжнародного
приватного права».

• Судова й арбітражна практика: на підставі узагальнення судових прецедентів у

Великій Британії та США були складені збірники прецедентів у сфері
міжнародного приватного права. Мова йде про приватні кодифікації. У Великій
Британії найвідомішою є Курс Дайсі з колізійного права, що витримав не одне
перевидання. У США в 1934 р. Американський інститут права склав Перший Звід
законів про конфлікт законів на основі тритомного курсу Біля та Другий Звід
законів колізійного права, що вийшов у світ 1971 р;

• Звичаї;

• Доктрини авторитетних учених.

Види колізій у міжнародному праві

Говорячи про різні види колізій, найчастіше виокремлюють такі види колізій, як:
18
1) міжнародні колізії, тобто колізії між системами приватного права різних країн;

2) інтерлокальні колізії;

3) інтерперсональні колізії;

4) інтертемпоральні колізіїї.

Проте, окрім згаданих колізій, є ще колізії між різними правовими культурами, в

основі яких лежать колізії між різними системами цінностей і які за своєю суттю
є аксіологічними колізіями. Водночас, слід мати на увазі, що найбільш
масштабними колізіями треба вважати колізії приватноправового характеру, що
виникають між різними цивілізаціями, оскільки цивілізації передбачають в себе
різні правові культури.

Підходи до розв'язання колізій

Приватноправові відносини з іноземним елементом регулюють двома способами:

відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким потрібно розв'язувати
спір (колізійно-правовий спосіб) та шляхом ратифікації країною відповідних
міжнародно-правових договорів (конвенцій) з певних питань приватного права,
уніфікації його матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).

Колізійно-правовий (відсильний) спосіб. Сутність його полягає у виборі

компетентного правопорядку для вирішення конкретної справи. У внутрішньому
праві держав є особливі норми — колізійні, що містять правила вибору права,
певним чином вказують, право якої держави потрібно застосовувати для
врегулювання відносини з іноземним елементом. Колізійна норма, визначаючи
компетентний правопорядок, відсилає для визначення прав і обов'язків учасників
відносин до права певної держави (воно може бути як вітчизняним, так і
іноземним).

19
З відсильним характером колізійного способу пов'язана ще одна його
особливість. У разі його застосування умоглядно виділяють дві стадії
регулювання: 1) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення
колізійного питання); 2) застосування матеріальних норм вибраного приватного
права для визначення прав та обов'язків сторін, що є кінцевою метою вибору
права. Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим:
регулювання здійснюється матеріальними нормами приватного права держави,
вибраної за допомогою колізійної норми. Таким чином, вибір права, а отже і
колізійно-правовий спосіб регулювання, здійснюються за допомогою колізійних
норм. Колізійний спосіб регулювання у міжнародному приватному праві є
основним, тобто відсилання — головне призначення цього права. Звідси й
основна назва, інтерпретація МПрП як колізій-ного права.

Недоліками колізійно-правового (відсильного) способу є:

1) опосередкований непрямий характер його дії — спершу відсилання і лише

після цього — застосування норм матеріального права. При цьому судді «ex
officio» застосовують і знають власне право; іноземне право вони знати не
зобов'язані. Як свідчить практика, з'ясувати зміст і кваліфіковано використати
норми іноземного права досить складно;

2) за законами однієї держави, громадянином якої є одна із сторін договору,

відповідні відносини мають юридичну силу, а за законами іншої, до якої
належить інша сторона — ці відносини не породжують ніяких правових
наслідків. Це, так звані «відносини, що кульгають». Вони виникають на практиці
досить часто, ускладнюючи реалізацію міжнародних ділових зв'язків;

3) не виключається ситуація, коли за національним правом однієї країни спір з

відносин МПрП має вирішуватися за законодавством іншої держави, але у разі
звернення до нього виявляється, що за її національним правом розв'язання
відповідного спору також має здійснюватися за законами іноземної держави.
Тобто виникає ситуація, яку називають «колізією колізій».
20
Ось чому інтереси розвитку міжнародного ділового обороту вимагають
удосконалення цього способу. Уніфікація матеріальних норм приватного права
(матеріально-правовий спосіб). Як зазначалося вище, однією з причин
виникнення колізії та проблеми вибору права є розбіжності у змісті приватного
права різних держав. Отже, колізійну проблему можна вирішити (подолати
колізію) створенням і застосуванням однакових за змістом правових норм.
Наприкінці XІ ст. розпочався процес уніфікації у МПрП, тобто створення
однакових (уніфікованих) колізійних норм. Уніфікація здійснюється у формі
міжнародних договорів (конвенцій), що укладаються між державами, які беруть
на себе міжнародно-правове зобов'язання застосовувати сформульовані у
договорі однакові колізійні норми із визначеного кола приватноправових
відносин . Використання уніфікованих норм частково знімає розглянуті недоліки
колізійного способу: сприяє ліквідації «колізії колізій», а також зменшує
імовірність виникнення «відносин, що кульгають», заповнює прогалини в
національному колізійному праві. В Україні це досягається наданням Верховною
Радою України згоди на обов'язковість відповідного чинного міжнародного
договору (в ст. 10 ЦКУ зазначено, що чинний міжнародний договір є частиною
національного цивільного законодавства України), створенням у різних країнах
уніфікованих матеріальних норм певних галузей приватного права, що знімає
саму колізійну проблему. Такі норми безпосередньо застосовуються до відносин з
іноземним елементом, минаючи стадію вибору права, долаючи колізію шляхом
вирішення спору за суттю. Оскільки уніфіковані норми за своєю природою є
матеріальними правовими нормами, що визначають права та обов'язки учасників
приватноправових відносин, цей спосіб уніфікації називають також матеріально-
правовим.

Нині уніфікація ще не стала переважним способом регулювання

приватноправових міжнародних відносин і охоплює здебільшого торгівлю й
операції, пов'язані з нею, — перевезення, розрахунки тощо. Проте і тут водночас
застосовується колізійний спосіб, що іноді є єдиною можливістю для вирішення

21
спірних питань. В інших же сферах приватних відносин (власність, сімейно-
шлюбні, спадкоємні, деліктні та інші), як і раніше, панує традиційний спосіб
регулювання за допомогою колізійних норм.

Фізичні особи у міжнародному приватному праві

Правовий статус фізичних осіб в міжнародному приватному праві може бути

різноманітним. Зазвичай використовується таке поняття для визначення:
«іноземець», яке включає в себе більш вужчі поняття, наприклад такі як
«іноземний громадянин», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з кількома
громадянствами» (біпатрид) та ін.

Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській

конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15
травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р., Україна
ратифікувала цю Конвенцію 21/12/2006, що набула чинності 1/4/2007. У
більшості держав іноземцем вважається людина, яка не є громадянином цієї
держави, це може бути як «іноземний громадянин», так і «особа без
громадянства». Правовий статус іноземців утворюють їх сукупність прав та
обов'язків, що гарантуються державою, в якій вони перебувають. Правовий статус
цих осіб часто залежить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою; 2)
терміну перебування у державі; 3) мети перебування у державі; 4) притаманність
особам імунітетів і привілеїв. У більшості випадків статус фізичних осіб повністю
підпорядковується законодавству держави, в якій перебуває.

Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними

вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до
законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх
правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці
здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку,

22
передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується
організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно
майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та
господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та
деліктів.Правосуб'єктність юридичних осіб. При здійсненні господарської
діяльності на території інших країн виникають дві проблеми:

1) про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи

2) про допуск її до здійснення господарської діяльності на території даної

держави, а також про умови такої діяльності.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на підставі

двосторонніх умов, насамперед торговельних. Питання про допуск іноземної
юридичної особи до господарської діяльності на території певної держави
вирішується її законодавством. У більшості випадків здійснення такої діяльності
можливе після дотримання формальностей. У торгових договорах
встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснований
на принципах або найбільшого сприяння, або національного режиму.

Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різноманіття юридичних осіб

можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права та юридичні
особи приватного права. Принципове розмежування їх здійснюється відповідно
до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юридичну особу
засновано на підставі публічного (адміністративного) акта, вона є публічно-
правовою, якщо відповідно до приватноправового акта, — приватноправовою. До
публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-
територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-
промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних
підприємств неоднозначне. Приватноправові юридичні особи утворюються
суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на
власності однієї приватної особи.
23
Речові права, право власності

У міжнародному приватному праві абсолютність права власності розглядається

як сума двох складових:

• Права слідування — засновано на юридичній фікції, відповідно до якої право

слідує за річчю, воно ніби прив'язана до цієї речі, поки не буде доведене
протилежне.

• Права переваги — розгляд віндикаційного позову (позов на право власності

щодо конкретної речі) у суді пересуває на другий план інші справи Колізійні
питання права власності

У будь-якому законодавстві існує поділ речей щодо цивільного обороту. Зміст

такого обігу у цих законодавствах є різним. Наприклад, у більшості держав світу
земля знаходиться у вільному обігу, а в деяких (в Україні) — в обмеженому.

З цього й випливають колізійні питання права власності:

• право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться

«Lex rei sitae». Юридична кваліфікація майна (рухоме не рухоме, ін.) теж
проводиться за правом країни перебування;

• правило «Lex rei sitae» обумовлює і зміст права власності й його обсяг
(змінюється і зміст й обсяг). Чи може річ знаходитися у праві власності? Проте це
правило має деякі виключення: розподіл речей на головні й приналежні. Тому й
виділяють принцип, за яким приналежність слідує за головною річчю. Цей
принцип ніколи не порушувався.

• Речове право базується на принципі прикріплення права не до суб'єкта права, а

до об'єкта права. У випадку нерухомої речі об'єкт може слідувати, наприклад,
світом, а суб'єкт знаходиться на території однієї держави. При продажі
нерухомого майна можуть застосовуватися різні законодавства щодо цієї речі

24
(наприклад, нерухома річ може знаходитись на території Франції, але до неї буде
застосовуватись законодавство іншої держави). У всіх правових системах
нерухомість підкоряється законодавству місця знаходження («lex situs funti»).

За угодою сторін застосовується це право у відкритому морі або у випадку, якщо

важко визначити місце перебування речі.

• Застосовуються чотири прив'язки — право держави відправлення, право

держави призначення, право держави зупинки, право держави перевізника.
Загальної відповіді на те, яку саме прив'язку слід застосовувати у міжнародному
приватному праві не існує. У результаті застосовують подвійну колізійну
прив'язку — основну й ту, яка є найбільш прив'язаною до основної;

• У випадку локалізованого майна. Це питання розуміється у двох сенсах:

важкість локалізації, коли майно знаходиться за межами національного правового
регулювання (концепція удаваної локалізації — щодо питань, які виникають
щодо якогось твору, твір локалізується з автором, тобто за громадянином певної
держави) й безтілесне майно. Щодо винаходу локалізація відбувається за правом
держави, яка видала патент.

25
 РОЗДІЛ 2.
Розвиток приватного права Франції

2.1. Право Франції

Створення єдиної національної правової системи, яке французька буржуазія
вважала одним з найважливіших завдань революції, супроводжувалося рішучою
ламкою феодальних відносин реалізацією нових правових установок уже в ході
революції. З самого початку постало питання не тільки про створення нового
законодавства, а й про його систематизації. Про це свідчать спроби кодифікації,
початі в ході революції. У 1791 р був написаний проект кримінального кодексу, в
1793, 1794, 1796 рр.. запропоновані проекти цивільного кодексу. Однак ці спроби
не привели до позитивних результатів. Причини неуспіху цілком зрозумілі:
безперервна зміна стояли при владі груп, що мали відмінності в ідеології і
конкретних цілях; тимчасовий характер ряду заходів; боротьба крупної буржуазії
проти вимог найбідніших верств населення. Все це перешкоджало стабілізації
нових суспільних відносин і створенню єдиних кодексів. Нарешті, не було ще тієї
кристалізації принципів права, яка є необхідною передумовою кодифікації.

Лише після зміцнення влади великої буржуазії уряд Наполеона остаточно

скасував (шляхом закону) дореволюційний право, а також ряд законів, прийнятих
під час революції і не відповідали інтересам крупної буржуазії, і приступило до
вироблення кодексів.

Наполеонівська епоха ознаменована створенням п'яти основних кодексів -

цивільного, кримінального, торгового, гражданскопроцессуального і
уголовнопроцессуального.

Французький цивільний кодекс був прийнятий першим і увійшов в історію під

назвою Кодексу Наполеона.

26
До складу комісії з розробки проекту Кодексу, створеної 13 липня 1800, увійшли
такі видні юристи Франції, як Тронше, Порталис, Малльвіль, БігоПреамке.
Проект був складений у стислі терміни (4 місяці) і спрямований на обговорення
вищих судів, після того як вони представили свої зауваження, проект повинен був
пройти звичайний шлях майбутнього закону - розгляд в Державній раді,
Трибунате, Законодавчих корпусі і Ренате. Однак у Трибунате і Законодавчих
корпусі проект Кодексу зустрів серйозну опозицію. Це пояснювалося тим, що ряд
положень Кодексу містив значні відступи від революційного законодавства.
Перший титул «Про право і закони взагалі» був відхилений. Побоюючись, що
подібна доля спіткає й інші титули, уряд забрав проект на доопрацювання.
Наполеон, своєю владою виключивши зі складу Трибуната і Законодавчого
корпусу основних критиків проекту і ввівши нових членів, створив таким чином
слухняна більшість. У результаті розгляд проекту пішло швидко і всі титули
Кодексу у вигляді окремих законів були прийняті і затверджені. Закон 21 березня
1804 об'єднав всі 36 титулів до складу єдиного Цивільного кодексу французів. У
1807 р. він був названий Кодексом Наполеона. У 1816 р. Кодекс знову отримав
назву громадянського. Проте в історії він справедливо залишився як Кодекс
Наполеона. Не приймаючи безпосередньої участі в розробці, Наполеон чітко
зрозумів необхідність кодексу для зміцнення буржуазного режиму, активно
керував роботою з його створення, завдяки чому документ був розроблений і
прийнятий в найкоротші терміни.

Кодекс зіграв величезну роль у зміцненні буржуазних відносин у Франції. Він

став зразком для створення цивільних кодексів Італії, Бельгії, Голландії, Польщі,
Швейцарії та інших країнах.

Кодекс Наполеона втілює і розвиває цивільноправового принципи, закріплені в

Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: юридична рівність, законність,
єдність права, свободи.

27
Розробники Кодексу спиралися на юридичну доктрину, активно використовували
революційне законодавство, зберегли деякі положення французького звичаєвого
права і, звичайно, не забули римське право.

Вплив римського права відбилося на структурі Кодексу. Він побудований за так

званої інституційної системи. Кодекс складається з вступного титулу, в якому
йдеться про опублікування, дію і застосування законів, і трьох книг. Перша книга
присвячена особам. Друга містить правила про майно і різних видозмінах
власності. У третій йдеться про різні способи набуття власності.

Суб'єкти цивільного права. Виходячи з принципу юридичної рівності, Кодекс

встановлює, що всякий француз користується цивільними правами. Здійснення
цивільних прав не залежить від якості громадянина. Разом з тим повної реалізації
цей принцип в Кодексі Наполеона не знайшов, оскільки особи іноземного
походження, заміжні жінки не мають повної правоздатністю.

Характерною особливістю Кодексу є невизнання юридичних осіб як суб'єктів

цивільного права. Настільки негативне ставлення до юридичних осіб пояснюється
двома приминить. Поперше, нерозвиненістю капіталістичних відносин: тоді
головну роль грала індивідуальна підприємницька діяльність, а нечисленні
торгові товариства діяли за правилами Торгового кодексу. Подруге, з часів
революції збереглося негативне ставлення до юридичних осіб з побоювання
поновлення в цій формі феодальних установ.

Права власності. Революція створила нові класи власників - буржуазію і

селянство, які з'явилися опорою уряду Наполеона і зміцнити становище яких був
покликаний Кодекс. Спроби Директорії відновити деякі феодальні порядки в
земельних відносинах зазнали невдачі, тому що позиції нових власників були
занадто значні, щоб можна було робити замах на їх інтереси безбоязно. Тому
найістотніші зміни в порівнянні з попередніми законами відбулися у праві
власності. Кодекс Наполеона знищив відмінність між майном родовим і набутих,

28
заборонив субституции, оскільки вони перешкоджали повному розпорядження
власністю, була дозволена таємна мена нерухомихмайна.

Кодекс не дає визначення права власності, але перераховує до ст. 544 основні
правомочності власника - користування і розпорядження речами. Причому
Кодекс встановлює можливість здійснювати їх найбільш абсолютним чином, з
тим щоб користування не було таким, яке заборонене законом або регламентом.
Стаття 546 підкреслює повноту права власності, встановлюючи, що власність на
річ дає право на все, що ця річ виробляє.

Закріплення у всіх деклараціях французької революції право приватної власності

ні в якому іншому кодексі світу не сформульовано так широко і абсолютно, як
тут.

Проголошення абсолютного, вільного права власності свідчить про чисто

буржуазний характер Кодексу, воплощающем революційні уявлення про право
власності. У той же час право власності за Кодексом Наполеона - це повне, чисто
римське право, яке дозволяє власнику широко користуватися, розпоряджатися
річчю, аж до її знищення.

Таким чином, на зміст статей, присвячених праву власності, найбільший вплив

зробили революційне законодавство і римське право.

Однак свобода власності не може означати повної свободи. Тому в інтересах

третіх осіб Кодекс Наполеона встановлює деякі обмеження сваволі власника. Але
ці обмеження завжди конкретні, немає загальних правил, які наказували б
всякому власнику рахуватися з найважливішими інтересами суспільства або
третіх осіб. Як приклад такого обмеження може бути ст. 545, яка відтворює
положення Декларації прав людини і громадянина 1789 р. про те, що «ніхто не
може бути примушений до поступку своєї власності, якщо це не робиться через
громадської користі і за справедливе і попереднє винагороду».

29
У розглянутих вище статтях Кодексу йдеться про власність взагалі, проте
найбільшу увагу законодавця привертає власність нерухома, насамперед
земельна. Це відображало існувало у той час становище, коли промисловий
капітал ще не отримав значного розвитку. Детальним чином в Кодексі
регламентовані права власника земельної ділянки, сервітут, порядок розділу
нерухомого майна між спадкоємцями, заставу землі і т. п. Про перевагу
нерухомості говорить і той факт, що рухомим майном опікун міг розпоряджатися
сам, а нерухомим - за згодою сімейної ради або суду. У 1880 р. у зв'язку із
збільшеною цінністю движимостей був виданий закон, що обмежує право опікуна
на розпорядження великими движимостями.

Права власника земельної ділянки формулює ст. 552: «Власність на землю

включає в себе власність на те, що знаходиться над землею і під землею». Зміст
цієї статті, визначальне право власника земельної ділянки на грунт, надра і
повітря, ще раз підкреслює буржуазний характер Кодексу, що надає широкі права
на землю.

У Кодексі не забуті і власники рухомого майна (банкіри, торговці). Для охорони

саме їх інтересів встановлено знамените правило: щодо рухомих речей володіння
визнається юридичною підставою права на річ (ст. 2279). Йдеться про
сумлінному володінні, але «сумлінність завжди передбачається, і той, хто вказує
на недобросовісність (іншої особи), повинен цю несумлінність довести» (ст.
2268).

Крім права власності Кодекс Наполеона знає й інші речові права: на чужі речі
(узуфрукт, проживання в чужому будинку, сервітут, право застави), володіння,
тримання.

У XIX в. положення Кодексу про власність не зазнали практичних змін. Серед

нововведень слід зазначити закон 1810, який встановлює, що розробка надр
власниками земельних ділянок можлива лише з дозволу держави.

30
Зобов'язальні відносини. Велике місце в Кодексі Наполеона займають статті,
присвячені зобов'язального права. У цьому розділі Кодексу, як ні в якому іншому,
відчувається вплив римського права.

Кодекс не дає загального поняття зобов'язання, але в ст. 1101 чітко формулює
визначення договору: «Договір є угода, за допомогою якого одна чи кілька осіб
зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати
чтолибо, зробити чтолибо або не робити чеголибо». Поняття предмета договору
аналогічно поняттю предмета зобов'язання. Неважко помітити, що зміст
зобов'язання у французькому праві повністю збігається з цим поняттям в
римському праві.

Перераховуючи умови дійсності договорів, Кодекс в першу чергу називає згода

сторони, яка зобов'язується (ст. 1108). Під згодою сторін французька доктрина
розуміє згоду воль (внутрішнього психічного акту). І далі Кодекс називає випадки
можливого спотворення волі - якщо згода дано внаслідок помилки або отримане
шляхом насильства або обману (ст. 1109). Тоді, встановлює Кодекс, дійсного
згоди немає.

Водночас явна збитковість договору для однієї із сторін, як правило, не

опорочівает договір. Сторона в договорі не може посилатися на те, що договір
виявляється для неї невигідним, а для контрагента служить джерелом
безпідставного збагачення. Лише в окремих випадках явна невигідність договору
для однієї із сторін може служити підставою для визнання його недійсним. Так,
згідно зі ст. 1674, якщо продавець нерухомості продав майно за ціною, що
становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним.

Кодекс приділяє згодою сторін настільки велика увага, так як виходячи з

принципу свободи договору французьке право надає приватним особам
можливість встановлювати по суті справи будь-які правовідносини, що не
суперечать закону. Буржуазне право містить вельми нечисленні заборони, що

31
ставлять межа свободи договірних відносин, і найголовнішими з цих заборон є
норми кримінального права.

Другий важливий принцип, на якому будуються договірні відносини,

сформульований в ст. 1134. Це принцип непорушності договору: «Угоди, законно
укладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав. Вони можуть бути
скасовані лише за взаємною згодою сторін або з причин, в силу яких закон
дозволяє скасування (зобов'язання). Вони повинні бути виконані сумлінно ».

Таким чином, договір встановлює безумовну зв'язаність контрагентів:

одностороннє порушення договору викликає відповідальність порушив, який
повинен сплатити всі збитки. Разом з тим Кодекс допускає можливість зміни
умов договору та встановлення обов'язків сторін, які не відображені у самому
тексті договору: суд може доповнити договір «умовами, які є звичайними, хоча б
вони і не були виражені в договорі» (ст. 1160).

У Кодексі розглядаються різні договори: дарування, міни, купівлі-продажу,

найму. Найбільша увага приділяється куплепродаже як договором, має
найважливіше значення в буржуазному праві. Чільне місце в договорі займають
характеристика речі і встановлення ціни, яка визначається на розсуд сторін.
Договір вважається укладеним, коли досягається угода з приводу речі і ціни (ст.
1583). Одночасно відбувається перехід права власності на покупця, навіть якщо
річ ще не була передана, а ціна сплачена. Кодекс регулює питання про виселення
речі. Явні недоліки речі, в наявності яких покупець міг переконатися сам, не
тягнуть відповідальності продавця, а на приховані недоліки проданої речі
продавець зобов'язаний дати гарантію (ст. 1641, 1642).

Іншим не менш важливим договором є особистий найм. Стосовно до цього

договору особливо яскраво проявляється принцип свободи, що надає повністю
розсуд сторін встановлення умов договору. Всього дві статті Кодексу присвячені
цим договором, але вони не визначають ніяких кордонів можливого свавілля
однієї зі сторін.
32
Крім договору, Кодекс знає й інші підстави виникнення зобов'язань. Це
заподіяння шкоди. Так, ст. 1384 визначає, що господарі та особи, що дали
доручення, відповідальні за шкоду, заподіяну їх слугами і особами, на яких
покладено виконання доручення, якщо збиток заподіяний при виконанні цими
особами їхніх службових обов'язків.

Кодексу Наполеона відомо і натуральне зобов'язання, сутність якого полягає в

тому, що не можна вимагати його виконання у судовому порядку. Але якщо
зобов'язання виконано, не можна вимагати повернення виконаного. У Кодексі в
якості «натурального зобов'язання» названо зобов'язання дати придане дітям.

Кодекс встановлює також, що зобов'язання може виникнути безпосередньо із

закону у випадках, спеціально передбачених законом.

Протягом XIX в. змін до зобов'язальні відносини внесено практично не було.

Брачносемейние відносини. З усіх відносин, регульованих французьким

Цивільним кодексом, саме в брачносемейних з найбільшою силою проявилися
контрреволюційні тенденції. Повновладдя чоловіка і батька, обмежена
правоздатність і недієздатність заміжньої жінки-принципи, на яких в 1804 р. під
впливом звичаєвого права створювалося сімейне право. Світський шлюб до
допущення розлучення - єдиний прогресивний момент в питаннях шлюбу та сім'ї,
запозичений з революційного законодавства.

Кодекс розглядає шлюб як договір, тому взаємна згода подружжя є першою

необхідною умовою для укладення шлюбу. Крім того, було необхідно досягти
шлюбного віку (для чоловіків - 18 років, для жінок - 15 років), не перебувати в
іншому шлюбі; для дітей, які не досягли певного віку (син - 25 років, дочка - 21
рік), потрібна згода батьків . Крім того, заборонявся шлюб між особами, які
перебувають між собою в певній ступеня споріднення або властивості.

Допускаючи розлучення, Кодекс називає наступні його причини: перелюб

(чоловік завжди може вимагати розлучення з цієї причини, дружина - у разі, якщо
33
чоловік утримував свою співмешканку в спільному домі), зловживання, грубе
поводження або важкі образи одного з подружжя стосовно іншого; присудження
одного з подружжя до тяжкого та ганебного покарання; взаємне та завзяте
незгоду подружжя (ст. 229-233). Під впливом католицької церкви до Кодексу
було введено положення про роздільне проживання. Воно встановлювалося з тих
самих підстав, що і розлучення (ст. 306).

Взаємовідносини між чоловіком і дружиною будувалися на основі влади і

підпорядкування, що сформульовано в ст. 213: «Чоловік зобов'язаний надавати
заступництво своїй дружині, дружина - послух чоловікові». Ця стаття є базовою
щодо всіх інших, визначальних відносини подружжя. Саме наслідком влади
чоловіка є дуже обмежена правоздатність і практично повна недієздатність
заміжньої жінки. Недієздатність жінки означала, що вона не могла самостійно
здійснювати ніякі юридичні дії, як судові, так і позасудові. Це положення
закріплене в ст. 215 («Дружина не може виступати в суді без дозволу свого
чоловіка, хоча б вона була купцем або не володіла спільністю майна з чоловіком
або хоча б була встановлена роздільність майна дружини») і ст. 217 («Дружина
навіть за відсутності спільності майна подружжя або при роздільності їх майна не
має права відчужувати, закладати, набувати за відплатним або безоплатного
основи без участі чоловіка в угоді або без його письмового дозволу»).

Деякі незначні винятки із загального правила про недієздатність заміжньої жінки,

встановлені Кодексом (наприклад, дружині не вимагалося згоди чоловіка, щоб
порушити проти нього справу про розлучення; дружина могла самостійно
заповісти своє майно), не змінювали суті справи.

Майнові відносини подружжя визначалися шлюбним договором, укладеним до

скоєння шлюбу. Кодекс встановлює низку майнових режимів - на вибір
майбутнього подружжя. Але за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі
спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить в управління
чоловіка і він розпоряджається доходами з цього майна.

34
Однією з найважливіших прерогатив чоловіка як глави сім'ї було здійснення
батьківської влади. Згідно ст. 372 неповнолітні діти перебувають під владою
батьків до досягнення повноліття або до звільнення зпід влади. Проте батько
один здійснює цю владу під час шлюбу. Всякі угоди між батьками про передачу
матері батьківської влади недійсні (ст. 1388). У Кодексі йдеться в основному про
законних дітях. Щодо позашлюбних дітей закон допускає можливість їх
узаконення, проте тільки на добровільних засадах, оскільки відповідно до ст. 340
«відшукання батьківства заборонено». Але при цьому допускалося відшукання
материнства (ст. 341). Визнані позашлюбні діти отримували деякі права, але
вимагати законних прав законних дітей вони не могли.

Сімейне право відрізнялося найбільшим архаїзмом, тому протягом наступного

періоду воно піддалося великий коригуванню. Наприкінці XIX - початку XX в.
були внесені зміни, що стосуються порядку укладення шлюбу: знищено деякі
формальності, які заважали укладення шлюбу; врегульовано питання про
укладення шлюбу незаконнонародженим дитиною; мати отримала реальне право
давати згоду на шлюб своїх дітей. У 1816 р. розлучення було скасовано, але в
1884 р. відновлено в новому вигляді: він розглядався як санкція за винну
поведінку чоловіка. Чи не відновлювався розлучення за взаємною згодою.

За законом 1893 р. жінки, яким було дозволено роздільне проживання, придбали

дієздатність. З 1907 р. при всякому шлюбному майновий режимі жінка
отримувала право розпоряджатися продуктами своєї особистої праці і що
відбуваються звідси заощадженнями. Правда, на підставі цього закону не було
внесено змін до Кодексу, тому здійснення нового положення зустріло серйозні
труднощі на практиці.

Зміни у взаєминах батьків і дітей виражаються в ослабленні батьківської влади,

розширенні прав дітей та прав матері, деякій зміні положення позашлюбних
дітей. У 1912 р. була змінена ст. 340, у новій редакції вона дозволяла відшукувати
батьківство в судовому порядку;

35
Спадкове право. Кодекс знищив феодальну систему наслідування. Визнаючи
спадкування за законом і за заповітом, законодавець тим не менш обмежив
Заповідальне свободу і поставив можливість заповіту в залежність від того,
залишив спадкодавець дітей чи ні. При одній дитині можна було розпоряджатися
в заповіті половиною майна, при двох дітях - чвертю майна. Якщо дітей не було,
але були родичі, висхідні по одній лінії, заповідач розпоряджався трьома
чвертями майна, а якщо залишалися родичі, висхідні по обох лініях, - половиною
майна. Вільний від заповідального розпорядження майно успадковувалося за
законом.

В області спадкування за законом був знищений принцип первородства. Право

законного наслідування мали родичі до 12й щаблі. Найближча ступінь
спорідненості виключала подальшу. При відсутності родичів з правами
спадкування майно переходило до пережили дружину. Позашлюбні визнані діти
отримували спадкові права на майно батька, проте в обмеженому розмірі: їх
частка дорівнювала третини частки законного дитини, і вони не могли
успадковувати ні після висхідних, ні після бічних родичів спадкодавця. У 1917 р.
коло законних спадкоємців був обмежений шостий ступенем спорідненості.

Гражданскопроцессуальний кодекс. Поява Цивільного кодексу зумовило

необхідність привести у відповідність з новими матеріальними нормами права
гражданскопроцессуальние закони. У 1806 р. було видано
Гражданскопроцессуальний кодекс, основу якого складав ордонанс про
громадянське правосудді 1667 Це визначило характер нового Кодексу.

Він встановлював процес, що вимагає виконання ряду складних формальностей,

складання безлічі процесуальних документів. Це призводило до повільності
судового процесу. У загальних судах було потрібно обов'язкова участь адвокатів.

Кодекс мало змінився в наступні роки.

36
Французький Торговий кодекс. У французькому приватному праві торгове право
є самостійною галуззю. Цим викликано і створення окремого від цивільного
Торгового кодексу 1807

У його основу були покладені ордонанси часів Людовика XIV: ордонанс 1673 про
сухопутний торгівлі та ордонанс 1681 про морській торгівлі. Оскільки зміст цих
ордонансов практично не було змінено, Торговий кодекс з моменту свого
створення був архаїчним.

Торговий кодекс 1807 складається з чотирьох книг. Перша книга містить норми
про торгівлю взагалі (про осіб, що займаються торгівлею, про біржі,
посередниках, векселі). У другій книзі йдеться про морській торгівлі. У третю
книгу включені положення про неспроможність і банкрутство. Четверта книга
присвячена торгової юрисдикції.

Торговий кодекс є лише доповненням до Цивільного, оскільки загальні правила

Цивільного кодексу (про власність, про договори) застосовуються і до торгових
операціях. У Торговому кодексі викладаються спеціальні правові норми стосовно
до торгівлі, але коли вони відсутні, діють загальні правила Цивільного кодексу.
Даний Кодекс не має такого значення, як, наприклад, Цивільний. Торгові звичаї,
ніде не записані, не менше обов'язкові, ніж положення Кодексу.

Оскільки Торговий кодекс з самого початку був звернений в минуле, а не в

майбутнє, то поступово більшість його норм припинило дію, найбільш важливі
сфери торгових відносин регулюються новими нормативними актами. Ці акти не
включаються до Кодексу, а наводяться у вигляді додатку до нього.

Кримінальний кодекс 1810 Після Цивільного кодексу найбільш значним є

Кримінальний. Він був створений на основі прогресивних ідей, сформульованих в
Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Безпосередньо до карного права відносяться наступні положення Декларації:

«Закон вправі забороняти тільки вчинки, шкідливі для суспільства, все, що не
37
заборонено законом, дозволено» (ст. 5); «Закон є вираження загальної волі. Він
повинен бути однаковий для всіх і тоді, коли робить заступництво, і тоді, коли
карає »(ст. 6);« Закон повинен встановлювати тільки строго і очевидно необхідні
покарання; ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого
і оприлюдненого до вчинення злочину і законно застосованого »(ст. 8).

У цих статтях Декларації знайшли вираження принципи законності, рівності всіх

перед кримінальним законом, пропорційність покарань і злочинів,
неприпустимість зворотної дії закону.

Перший проект Кримінального кодексу, прийнятий в 1791 р., здійснював нову

кримінально-правових програму і може бути визначений як перший
Кримінальний кодекс буржуазії. У цей період буржуазія була зацікавлена в
збереженні завоювань революції і тому найбільш послідовно намагалася
реалізувати принципи Декларації. Кодекс 1810 був виданий в зовсім іншій
політичній обстановці. За допомогою кримінального права буржуазія прагнула
зміцнити тільки ті результати революції, в яких була зацікавлена. Тому Кодекс
1810 зробив крок назад порівняно з Кодексом 1791 Проте Кодекс 1810 заслуговує
назви класичного кодексу буржуазії. Кодекс зі змінами та доповненнями діє у
Франції в даний час і послужив зразком для багатьох буржуазних країн.

Кодекс починається з попередніх положень, в яких злочинні діяння поділяються

на види. Причому в основу поділу покладено характер покарання: злочинне
діяння, яке закони карають поліцейськими покараннями, є порушенням; злочинне
діяння, яке закони карають виправними покараннями, є проступком; злочинне
діяння, яке закони карають болісними або ганебними покараннями, є злочином
(ст. 1) . Таким чином, Кодекс встановлює традиційну тричленну класифікацію
злочинних дій: 1) злочини - найбільш тяжкі злочинні діяння, 2) проступки, 3)
поліцейські порушення.

З чотирьох книг Кодексу перші дві разом з попередніми положеннями можна

назвати загальною частиною Кодексу, так як вони присвячені загальним
38
питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності. Третя і четверта
книги складають особливу частину: у них міститься перелік злочинних діянь.

Перша книга Кодексу присвячена покаранням кримінальним (болісним і

ганебним) і виправним. Болісними і ганебними покараннями були смерть,
каторжні довічні і термінові роботи, депортація (висилка за межі імперії),
гамівній будинок. У деяких випадках одночасно із застосуванням одного з
зазначених покарань допускалося таврування. До ганебним покаранням
ставилися виставлення біля ганебного стовпа в нашийнику, вигнання, цивільна
деградація (позбавлення виборчих прав і заборона займати державні посади). Такі
заходи, як таврування, виставляння біля ганебного стовпа, Кодекс запозичав з
феодального кримінального права, що зумовило його архаїчність в області
покарань. Серед виправних покарань Кодекс називає тюремне ув'язнення на
термін у виправному закладі, тимчасове позбавлення політичних, цивільних і
сімейних прав, штраф.

Таким чином, можна сказати, що Кодекс передбачає значну кількість досить

суворих покарань, відчуваючи в цьому плані вплив старого феодального права.

Кодекс докладно описує порядок застосування покарання. У ст. 12, 13 говориться

про здійснення смертної кари: «Всякому засудженому до смерті відсікається
голова. Засуджений до смерті за батьковбивство перепроваджується на місце
страти в сорочці, босоніж, з чорним покривалом на голові (він виставляється на
ешафоті, в той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом
за цим йому відсікається кисть правої руки і він віддається негайної смерті) ». Так
само детально описується виконання інших покарань. Публічність жорстоких
покарань свідчить про те, що основною метою покарання як і раніше залишається
залякування.

Друга книга Кодексу встановлює підстави відповідальності та звільнення від

відповідальності (божевілля і примус до вчинення злочинів силою). Детально
описуються різні форми співучасті: підбурювання, пособництво.
39
Кодекс не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності. Однак
до осіб, які не досягли 16 років, застосовувалися більш м'які покарання, ніж до
осіб, що досягли цього віку. Міра відповідальності визначалася відповідно до
того, чи діяв підсудний з розумінням чи ні.

Слід зазначити, що багато питань кримінального права ще не були розроблені;

так, у загальній частині Кодексу не визначалися форми провини, не говорилося
про сукупність злочинів, про термін давності.

Третя книга присвячена злочинам і провин, що розділяються на два види:

публічні та приватні. До публічних правопорушень ставилися дії, спрямовані
проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського
спокою. Серед публічних злочинів Кодекс, на відміну від феодального права, не
називає релігійні.

Четверта книга Кодексу присвячена поліцейським порушенням і покаранням.

Як і Цивільний кодекс, Кримінальний викладено ясним, чітким мовою, що є його

безперечною гідністю.

У наступні роки Кримінальний кодекс піддавався змінам. Перші нововведення

торкнулися найбільш яскравих пережитків феодального права. Так, в 1832 р. були
скасовані статті про таврування і виставленні у ганебного стовпа. Однак стаття
про публічне виконання вироку про смертну кару зберігалася в силі до 1939 р. У
1854 р. було скасовано положення про цивільну смерті. У 1912 р. встановлено
мінімальний вік кримінальної відповідальності - 13 років.

Кримінальне право розвивалося шляхом новеллізаціі безпосередньо Кодексу, а

також прийняття низки нових законів, що діють паралельно з Кодексом.

Уголовнопроцессуальний кодекс 1808 був першим чисто процесуальним

кодексом. Він закріпив принцип призначення суддів урядом і затвердив
триступеневу систему суду, відповідну діленню на три види правопорушень,

40
встановленому Кримінальним кодексом. Світовий суддя, що здійснював по
кримінальних справах функції суду простої поліції, був першою інстанцією.
Друга інстанція була представлена судом виправної поліції, це був колегіальний
суд, але він діяв без присяжних засідателів. Третьою інстанцією став апеляційний
суд, він був колегіальним з присяжними засідателями і складався з двох
відділень: по кримінальних і по цивільних справах. Судову систему очолював
касаційний суд. При суді складалася прокуратура, яка підтримувала
обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб судового
апарату.

Кодекс 1808 встановив змішану, состязательнорозискную форму процесу. Перша

стадія - попереднє розслідування - містила всі риси розшукового процесу,
ставлячи обвинуваченого у повну залежність від судового чиновника. На стадії
судового слідства домінувала змагальна форма процесу, що надає
обвинуваченому права активного учасника процесу. Цій стадії були притаманні
гласність та усність. Разом з тим право голови суду активно втручатися в хід
судового слідства, направляти його в потрібну сторону свідчить про збереження
деяких слідів розшукового процесу і на цій стадії.

41
 2.2. Дуалізм приватного права Франції.

Для правової системи Франції характерний дуалізм приватного права, якому

присутня відокремленість правових норм в регулюванні торгівельної
(комерційної) діяльності від норм цивільного права. Про дуалізм приватного
права Франції слід говорити як про формі внутрішнього розподілу, яка не
порушує галузеву цілісність. Дуалізм як внутрішня система поділу цивільного
права дозволяє враховувати особливості правового регулювання комерційних
відносин. В такому разі, відповідні комерційні правовідносини не противляться
цивільним, не порушують єдності цивільного права. Така група правових
відносин підкреслює певний рівень їх системної диференціації в межах єдиного
цивільного права.

Історично склалось, що торгівельне законодавство європейський країн виникле

раніш цивільного. У Франції у 1563 року, в епоху Карла ІX приймається
Ордонанс про торгівлю (виданий на прохання купецтва, для того, щоб ввести в
торгівельний оборот добропорядність та зменшити спори між торгівцями). Далі у
1673 році приймається Торгівельний кодекс (Ордонанс про сухопутну торгівлю);
в 1681 році – Морський кодекс (Ордонанс про морську торгівлю), які увійшли в
історію як ордонанси Кольбера. Отже, першочергово було кодифіковано саме
торгівельне законодавство. Цивільне законодавство Франції отримало
кодифікацію тільки через 130 років.

Цивільний кодекс Франції 1804 року (відомий як Кодекс Наполеона) і

Торгівельний кодекс 1807 року стали першими серед країн романо-германської
правової сім’ї, кодифікованими актами, які системно сформували основу
дуалізму цивільного і торгівельного права сучасної Європи.
42
Сформована в середні 16 століття правова традиція окремого правового
регулювання відносин комерційного характеру, що обумовлено характером
суспільно-економічної формації того часу зберегла свої риси й на сучасному етапі
розвитку приватного права Франції. Природа та характер цивільних відносин і
комерційних (підприємницьких) відносин об’єктивно має певну специфіку їх
правового регулювання, що обумовлює використання окремих правових засобів
регулювання таких відносин. Але, наведене не стільки відокремлює комерційне
(підприємницьке) право від цивільного, скільки специфікує його в межах такого.
Така специфікація всередині системи цивільного права Франції обумовлена
однорідністю комерційного (підприємницького) права на відміну від цивільного
права Франції. Комерційне право Франції регулює достатньо вузьку сферу
суспільних відносин, які мають власне нормативно-правове підґрунтя, яке
опосередковує таку сферу.

Перш за все це відносини із спеціальним учасником – особою, яка здійснює

комерційну діяльність на професійної основі. По-друге, такі відносини
визначають діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямованого на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Незважаючи на це комерційне (підприємницьке право) не може існувати поза
межами цивільного. Базові фундаментальні правові категорії цивільного права
Франції визначають основні засади комерційного (підприємницького) права.
Основні положення речового права, зобов’язального права комерційне право
Франції черпає з цивільного. В цьому полягає діалектична єдність цивільного
права Франції із комерційним правом.

Позитивним моментом, що має стати прикладом нормопроектування для

вітчизняного законодавця є відхід від декларативного нормування комерційних
відносин в бік системного поєднання розрізнених нормативно-правових актів
спеціально-правового характеру. Так, якщо ми ідемо шляхом ганебної

43
декодифікації господарських правовідносин, Франція навпаки, посилює рівень
«кодифікаційності» комерційних відносин.

Прийнятий 15 вересня 1807 року Комерційний кодекс Франції, який містив в собі
648 статей та поєднав в собі всі діючи на той час нормативні положення,
регулюють торгівлю поступово вичерпав себе. В ситуації нормативної
невизначеності почався процес активної декодифікації комерційного права
Франції, в результаті чого певні титули буливилучені з кодексу та отримали
самостійне правове регулювання в правовій системі Франції. Питання
підприємницької діяльності, які вимагали свого впорядкування отримала правове
регулювання вже не шляхом вдосконалення існуючого кодифікованого акту, а
шляхом прийняття з цього приводу автономних актів законодавства. Цей процес
тривав майже 50 років (з 1909 року по 1953 рік). До 2000 року діюча частина його
нормативних положень не перевищувала 150 статей. В такої схожості
Комерційний кодекс Франції 1807 року нагадує Господарський кодекс України –
2018. Нарешті Комерційний кодекс Франції у 2000 році втратив чинність.

На сьогодні в державі діє Комерційний кодекс 2000 року (Code de commerсe).

Структурно він складається із законодавчої частини, яка затверджена
Ордонансом уряду Франції від 18 вересня 2000 року № 2000-918 та регуляторної
частини, яка уточнює, розвиває та доповнює законодавчу частину як форма
забезпечення її належного застосування (введена в дію Декретом уряду від
25.03.2007 року № 2007-431). Крім того Комерційний кодекс Франції містить в
собі узагальнення правових норм, дія яких зупинена.

Сумарно цей кодифікований акт включають в себе 9 книг які об’єднують майже
1976 статей. Ці статті розподілені за титулами і главами відповідно до предмету
правового регулювання того чи іншого виду суспільних відносин, які виникають
в комерційній діяльності і які регулюються Комерційним кодексом Франції. Не
зважаючи на це, діалектична єдність комерційного (підприємницького) права і

44
цивільного права Франції синергетична пов’язує два кодифікованих правових
акту.

В першій книзі Комерційного кодексу Франції «Про комерцію в цілому»

розкриваються основні положення про комерційну діяльність, визначається
правовий статус комерсанта, наводяться їх права та обов’язки. В законі
розкривається поняття комерційного акту, під яким розуміється будь-яка купівля
рухомого чи нерухомого майна з метою його перепродажу, підприємницькі
операції по виробництву товарів, його постачанню, наданню агентських послуг,
валютних банківських чи брокерських операцій тощо. Комерсантом визначається
особа, яка здійснює комерційні акти в порядку звичайної професійної діяльності.
При цьому, нею може бути як фізична особа так й комерційні товариства, інші
юридичні особи, а також іноземці.

Друга книга «Про комерційні товариства» присвячена комерційним юридичним

особам. В книзі надається загальна характеристика комерційним юридичним
особам. Розглядаються відповідні організаційно-правові форми, поширеними
серед яких є повне товариство, прості командитні товариства, товариства з
обмеженою відповідальністю, акціонерні організації (акціонерне товариства,
акціонерне командитне товариства та спрощене акціонерне товариство). В цілому
структура титулу аутентична структурі норм національного законодавства
України, а саме Закону України «Про акціонерні товариства», Закону України
«Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Окремий титул
другої книги Комерційного кодексу Франції присвячений питанню кримінальної
відповідальності за порушення регламенту корпоративного управління
комерційного товариства. В загалом титул містить в собі понад 30 складів
злочинів в сфері діяльності комерційних товариств, відповідальність за вчинення
яких покладається не тільки безпосередньо на керівника, але й на інших
посадових осіб, зокрема головного бухгалтера.

45
Книга третя Комерційного кодексу Франції містить в собі положення про
ексклюзивні умови продажу. В книзі отримали правову регламентацію нетипові
види відчуження, такі як ліквідаційний продаж, складський продаж, розпродав а
продав товарів у фірмових магазинах. Необхідність законодавчого закріплення
таких видів продажу обумовлено потребою забезпечити захист прав споживачів
які стають активними учасниками такої діяльності. Кодексом також визначається
порядок продажу товарів з публічних торгів. З урахуванням специфіки
торгівельної діяльності такого типу, цілком розумним є встановлення обмежень в
її проведені виключно спеціалізованими організаціями, якими виступають
товариство добровільного продажу рухомого майна з публічних торгів.
Підприємницький характер відносин, які регулюються Комерційним кодексом
Франції передбачає кодифікацію антимонопольного законодавства та
законодавства про економічну концентрацію, чому присвячена четверта книга
кодексу. Відповідний розділ містить в собі регламентацію антиконкурентних дій,
умови економічної концентрації, закріплює положення антимонопольної ради, її
правове положення та процедуру розгляду відповідних справ та оскарження
рішень антимонопольної ради. В національній правовій системи України
питанню захисту конкуренції у підприємницької діяльності та у сфері державних
закупівель присвячена низка законодавчих актів, серед яких Закон України «Про
Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 року № 3659-ХІІ, Закон
України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 року № 2210-ІІІ,
Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 року
№ 236/96-ВР та Закон України «Про природні монополії» від 20.04.2000 року №
1682-ІІІ та Господарський кодекс України. Отже, як бачимо наведене питання не
отримало свого систематизованого вирішення у відповідній кодифікованій формі.
Так Господарський кодекс України містить в собі певні декларативні норми щодо
обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від
недобросовісної конкуренції. Їм присвячено 17 статей кодексу із 418, в той час, як
сумарна кількість статей наведених спеціальних законодавчих актів дорівнює

46
157. Головні засади забезпечення конкурентних відносин регламентовані
численними нормативно-правовими актами.

Тому досвід законодавчої техніки Франції в цьому аспекті є показовим.

Комерційний кодекс Франції містить в собі положення, які визначають види
антиконкурентних дій, характер операцій, які призводять до концентрації, дії які
обмежують конкуренцію, інші заборонені дії, а також заходи забезпечення
прозорості діяльності.

П’ята книга Комерційного кодексу Франції складається з двох титулів та

присвячена правовому регулюванню обігу комерційних цінних паперів та видам
забезпечення комерційних зобов’язань. Слід зазначити, що законодавство
Франції в цьому контексті достатньо уніфіковано з відповідними міжнародними
актами, зокрема Конвенцією, якою запроваджено Уніфікований закон про
переказні векселі та про прості векселі.В якості забезпечення зобов’язань
Комерційний кодекс Франції розглядає комерційну заставу в яку можуть бути
передані обігові заставні білети приписного товарного складу (варант, складські
квитанції), готелю (готельні варанти), оператору, володільцю запасів сирої нафти
та нафтопродуктів, власнику інструментів та професійного капітального
обладнання. Заставні документи видаються в комерційному суду, на території
якого знаходиться забезпечене майно. Наведеним способом забезпечення
виконання цивільних зобов’язань не вичерпується їх перелік. Цивільний кодекс
Франції розглядає такі види як порука, іпотека, заклад (застава рухомого майна),
антихреза (застава нерухомого майна), але в комерційному обороті поширеним є
саме застава. Наведений приклад є яскравим підтвердженням
взаємодоповненності нормативних положень двох актів кодифікації.

Шоста книга Комерційного кодексу Франції присвячена правовому регулюванню

відновлення платоспроможності товариства та конкурсному процесу. З початку
шоста книга кодексу «Про труднощі підприємств» була результатом кодифікації
двох законодавчих актів: Закон від 01.03.1984 року № 84–148 про попередження і

47
дружне врегулювання фінансово-економічних труднощів підприємства та Закон
від 25.01.1985 року № 85–98 про відновлення платоспроможності та ліквідацію
майна в судовому порядку. В подальшому, Законом від 26.07.2005 року № 2005-
845 шоста книга викладена в новій редакції,

що дозволило, за посередництвом процедури кодифікації, включити до

Комерційного кодексу Франції нові правила, пов’язані із відновленням
платоспроможності боржника. Серед особливостей конкурсної процедури, на що
слід звернути увагу, є можливість проведення примирительної процедури під час
якої примиритель (особа призначена судом) сприяє укладанню між боржником та
кредитором «дружніх угод» мета яких полягає в усуненні труднощів
економічного характеру. У разі наявності ускладнень фінансового характеру
боржник має право ініціювати перед комерційним судом застосування до нього
запобіжної процедури, мета якої полегшити можливість реорганізації
підприємства. Такому підприємству встановлюється період нагляду за
управлінням боржником та надання допомоги в виведенні підприємства з такого
стану, який здійснюється судовим керуючим За відсутності фінансових ресурсів
для погашення простроченої заборгованості боржник може звернутися до суду
для відновлення його платоспроможності в судовому порядку. Неможливість
санації підприємства призводить до процедури ліквідації майна в судовому
порядку. Характерною рисою процесу відновлення платоспроможності та
ліквідації боржника є нормативно встановлене ініціювання судової процедури
безпосередньо боржником, в той час як українське спеціальне законодавство
надає також можливості ініціюваннях цієї процедури кредитору. Ордонансом від
08 червня 2006 року № 2006-673 до Комерційного кодексу Франції включена
сьома книга, яка присвячена організації діяльності торговельно-промислових
палат та діяльності комерційних судів. Книгою вдосконалено порядок організацій
діяльності торговельно-промислових палат. В цій книзі також встановлюється
компетенція таких комерційних судів, порядок їх формування, обрання керівного

48
складу. Визначається підсудність комерційних судів, встановлюються
адміністративні засади його діяльності.

Книга восьма містить в собі положення про регламентовані професії, які

використовує кодекс в процесі регулювання комерційної діяльності. Нарешті,
дев’ята книга містить в собі спеціальні застереження стосовно п’яті заморських
територій Франції: а) Сан-П’єр і Мікелон; б) Майотта; в) Нова Каледонія; г)
Французька Полінезія та д) острова Волліс і Футуна. Наведе яскраво свідчить що
сучасна правова система Франції перебуває під впливом тектонічних зломів які
відбуваються в Європі. Приватне право Франції не є замкнутою системою. Отже
економічна інтеграція не може успішно розвиватися без належної правової
основи, чим стає комунітарне право Європейського союзу. Не зважаючи на те, що
в складі Європейського союзу налічує 28 держав, доцентровою силою, яка
формує інституціональні скрепи комунітарної правової системи є Франція і
Німеччина. Наведене обумовило активізацію процесів реформування
законодавства цієї країни. Синергетичний вплив обох держав на розвиток
сучасного європейського праворозуміння вимагає поступового зближення двох
інституціональних систем правового регулювання суспільних відносин. Вказаний
процес об’єктивно вимагає реформування законодавства двох країн, приведення
їх до потреб тих процесів економічної інтеграції, що відбуваються в
Європейському товаристві. Сфера комерційного права Франції позбувається
інертності. З іншого боку, слід визнати що дуалізм приватного права Франції не є
руйнуючою силою ні для цивільного права ні для комерційного. Розумна
інтегративність положень Комерційного кодексу та Цивільного кодексу Франції
дозволяє ефективно регулювати відповідні відносини не створюючи штучних
перешкод в їх розвитку.

49
 ВИСНОВОК

За опрацьованими результатами моєї роботи я готовий зробити висновки.

Міжнародне приватне право є «колискою» приватного права , як для
зарубіжних країн так і для України .
Предмет міжнародного приватного права іноземних держав, на відміну від
вітчизняної концепції в цій галузі права, має свої особливості. Так,
французька доктрина (А. Батіффоль, П. Саватьє), яка вплинула й на
формування деяких інших правових систем, передовсім зосереджує увагу на
вченні про громадянство та питаннях правового статусу іноземців (у
широкому розумінні слова). Тобто, йдеться не тільки про питання цивільної
правосуб'єктності, а й про в'їзд, виїзд, вільне пересування у межах іноземної
держави, вільний вибір професії тощо. Тільки після цього розглядаються
питання колізії законів та міжнародного цивільного процесу.
Також я ознайомився з характеристикою зарубіжного та міжнародного
приватного права і можу зазначити , що існує багато способів гармонізації та
уніфікації приватного права. Найбільш поширеним є міжнародно-договірний
в рамках численних міжнародних організацій. Серед них особливе місце
посідають Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА) та
Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНС1ТРАЛ). Конвенції та інші
акти, прийняті цими організаціями1, хоча й спрямовані на уніфікацію правил
міжнародного обороту, разом із тим часто-густо стають правилами
внутрішнього цивільного обороту.
У перспективі можливий уніформі з приватного права у всесвітньому
масштабі. Але сьогодні вражаючих результатів досягла гармонізація
приватного права на регіональному рівні (Скандинавські країни та
Фінляндія, Європейський Союз тощо).
А також готовий визнати , дуалізм приватного права Франції не є руйнуючою
силою ні для цивільного права ні для комерційного. Розумна інтегративність
положень Комерційного кодексу та Цивільного кодексу Франції дозволяє
ефективно регулювати відповідні відносини не створюючи штучних
перешкод в їх розвитку.

50
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ігор Андрійович Ісаєв /Камир Ібрагімович Батир// Історія держави і права

зарубіжних країн/ 2012, 2012.
2. О. О. Мережко. Колізійне право // Українська дипломатична енциклопедія: У
2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 —
Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
3. О. В. Задорожній. Міжнародне приватне право // Українська дипломатична
енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання
України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
4. Анатолій Володимирович Коструба / Дуалізм приватного права Франції //
Проблеми цивільного права та процесу. Харків, 2018

51