1.

Дати характеристику основним джерелам міжнародного права щодо регламентації

громадянства.
2. Проаналізувати Консультативний висновок Постійної палати міжнародного правосуддя № 4
1923 р. у справі про декрети про громадянство, видані у Марокко та Тунісі.
3. Проаналізувати способи набуття громадянства згідно з практикою іноземних держав та
України.
4. Проаналізувати способи припинення громадянства згідно з практикою іноземних держав та
України.

1.Спроба універсальної кодифікації питань громадянства вперше була зроблена на Гаазькый

конференції з кодифікації міжнародного права 1930 р., на якій була прийнята Конвенція з деяких
питань, що стосуються колізій законів про громадянство. Конвенція:
підтвердила суверенне право держав визначати коло своїх громадян і зобов'язала інші
держави поважати це право в тій мірі, в якій воно відповідає міжнародному праву і звичаям, а також
загальновизнаним принципам міжнародного права;
закріпила принцип рівноправності громадянств різних держав і заперечення подвійного
громадянства;
відкинула правомірність захисту державою біпатриду перед державою, громадянством якої
особа також володіє;
затвердила принцип ефективного громадянства; підтвердила право особи на експатріацію і
рекомендувала автоматичну денатуралізацію в колишній державі при натуралізації в новій державі;
закріпила принцип єдності громадянства сім'ї.
Конвенція містила ряд статей, регулюють громадянство жінок при укладенні шлюбу, а також
положення щодо громадянства дітей, у тому числі при усиновленні.
На Гаазькій конференції був підписаний також протокол щодо військового обов'язку в деяких
випадках подвійного громадянства. Згідно з протоколом особа, яка має громадянство двох або
більше держав і зазвичай проживає в одній з цих держав і фактично пов'язана з ним більше, ніж з
іншими державами, звільняється від військової повинності у всіх інших державах, громадянством
яких вона також володіє.
У сучасному міжнародному праві норми, що мають відношення до питань громадянства,
містяться головним чином у Загальній Декларації прав людини; в Конвенції про статус
біженців; в Конвенції про статус апатридів; в Конвенції про громадянство заміжньої жінки; в
Конвенції про скорочення безгромадянства; в Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації; в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права; в Конвенції
про боротьбу проти апартеїду і покарання за нього; в Конвенції про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок; у Декларації про права людини щодо осіб, які не є громадянами
країни, в якій вони проживають; в підсумковому документі Віденської зустрічі 1986 р.
представників держав-учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася на
основі положень Заключного акту, що відносяться до подальших кроків після наради від 19 січня
1989 р.; в Європейській конвенції про громадянство 1997 р. та ін.
У Загальній Декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948
р., встановлюється, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затриманню або вигнанню
(ст. 9), що кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах
кожної держави, залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну (ст.
13); що кожна людина має право на громадянство і ніхто не може бути довільно позбавлений свого
громадянства або права змінити своє громадянство.
Згідно з Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 р. (ст. 34) Договірні держави
будуть по можливості полегшувати асиміляцію і натуралізацію біженців. Зокрема, вони будуть
робити все від них залежне для прискорення діловодства з натуралізації та можливого зменшення
пов'язаних з ним зборів і витрат.
У Конвенції про статус апатридів, прийнятої 28 вересня 1954 р. конференцією повноважних
представників, скликаної відповідно до резолюції 526 а (XVII)економічної і Соціальної Ради ООН
від 26 квітня 1954 р., міститься визначення поняття "апатрид", під яким мається на увазі особа, яка не
розглядається як громадянин будь-якою державою в силу Його закону (ст. 1). У ній вказується, що
договірні держави будуть по можливості полегшувати асиміляцію і натуралізацію апатридів.
Зокрема, вони будуть робити все від них залежне для прискорення діловодства з натуралізації та
можливого зменшення пов'язаних з ним зборів і витрат.
У Конвенції про громадянство заміжньої жінки від 29 січня 1957 р. записано, що договірні
держави, маючи на увазі, що колізії в праві і практиці, що відносяться до громадянства, виникають
як результат постанов про втрату або набуття громадянства жінками внаслідок вступу в шлюб,
розірвання шлюбу або зміни громадянства чоловіком під час існування шлюбного союзу і що в ст. 15
Загальної декларації прав людини вказується, що" кожна людина має право на громадянство "і що"
ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство",
погодилися про те, що ні укладення, ні розірвання шлюбу між будь-ким з його громадян та
іноземцем, ні зміна громадянства чоловіком під час існування шлюбного союзу не будуть
відображатися автоматично на громадянстві дружини (СТ.1). Ні добровільне набуття ким-небудь
з громадян громадянства будь-якої держави, ні відмова кого-небудь з громадян від свого
громадянства не перешкоджатиме збереженню свого громадянства дружиною цього громадянина
(ст.2).
Кожна Договірна Держава погодилася, що іноземка, яка заміжня за будь-ким з його громадян,
може набути, по своїй волі, громадянства свого чоловіка в спеціальному спрощеному порядку
натуралізації.
У Конвенції також вказується, що вона не буде тлумачитися як така, що зачіпає будь-яке
законодавство або судову практику, згідно з якими іноземка, що заміжня за будь-ким з громадян
держави, може по праву набути, по своїй волі , громадянства свого чоловіка(ч. 2 ст. 3)
У Конвенції про скорочення безгромадянства, прийнятої 30 серпня 1961 р. конференцій
повноважних представників, скликаної відповідно до резолюції 896(IX) Генеральної Асамблеї ООН
від 4 грудня 1954 р.*, встановлюється, що Договірна Держава надає своє громадянство особі,
народженій на її території, яка інакше не мала б громадянства.
У Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, прийнятої
Генеральною Асамблеєю ООН 21 грудня 1965 р, записано, що вона не застосовується до
відмінностей, винятків, обмежень або переваг, які держави проводять або роблять між громадянами і
негромадянами. Ніщо в ній не може бути витлумачено як впливає в якійсь мірі на положення
законодавства держав-учасниць, що стосуються національної приналежності, громадянства або
натуралізації, за умови, що в таких постановах не проводиться дискримінації щодо будь-якої певної
національності (СТ.1).
Учасники Конвенції зобов'язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію у всіх її
формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси, кольору
шкіри, національного або етнічного походження, особливо щодо здійснення, зокрема, таких прав, як
права на свободу пересування і проживання в межах держави: права залишати будь-яку країну,
включаючи свою власну, і повертатися в свою країну; права на громадянство (ст.5).
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною
Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.*(236), встановлюється, що кожному, хто законно перебуває на
території будь-якої держави, належить в межах цієї території право на вільне пересування і свобода
вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою
власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд в свою власну країну. Ці права не
можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачені законом, необхідних для охорони
державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моральності населення або інших прав і
свобод і сумісні з визнаними в Пакті іншими правами. Відповідно до Пакту (ч.3 ст. 24) кожна
дитина має право на набуття громадянства.
У Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього, прийнятої
Генеральною Асамблеєю ООН від 30 листопада 1973 р. зазначається, що для цілей цієї Конвенції
термін "злочин апартеїду", який включає схожу з ним політику і практику расової сегрегації і
дискримінації в тому вигляді, в якому вони практикуються у південній частині Африки, означає
нелюдські акти, вчинені з метою встановити і підтримувати панування однієї расової групи людей
над якою-небудь іншою расової групою людей і її систематичного гноблення*(237). До їх числа
Конвенція включає будь-які заходи законодавчого характеру та інші заходи, розраховані на те, щоб
перешкодити участі расової групи або груп в політичному, соціальному, економічному і
культурному житті країни, і умисне створення умов, що перешкоджають повному розвитку такої
групи або таких груп, зокрема шляхом позбавлення членів расової групи або груп основних прав
людини і свобод, включаючи право залишати свою країну і повертатися в неї, право на громадянство
і право на свободу пересування і вибору місця проживання (п. "с" ст. II).
У Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнятої Генеральною
Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 р.*(238), встановлено, що держави-учасниці надають жінкам рівні з
чоловіками права щодо набуття, зміни або збереження їх громадянства. Вони, зокрема,
забезпечують, що ні вступ в шлюб з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не
тягнуть за собою автоматичної зміни громадянства дружини, не перетворюють її в особу без
громадянства і не можуть змусити її прийняти громадянство чоловіка. Держави-учасниці надають
жінкам рівні з чоловіками права щодо громадянства їхніх дітей (ст.9).
Виключно важливу роль у регулюванні питань громадянства відіграє Європейська конвенція
про громадянство 1997 р.
3. Способи набуття громадянства можна умовно поділити на дві великі групи. Перша група
охоплює способи набуття громадянства в загальному порядку, друга – у винятковому порядку.
Способи набуття громадянства в загальному порядку являються більш-менш стабільними, звичними
для законодавства держав.
До них відноситься набуття громадянства в результаті: 1) народження і 2) натуралізації
(прийняття у громадянство). З цими способами межує пожалування громадянства, яке, однак, не так
часто зустрічається у практиці держав. Набуття громадянства у винятковому порядку має місце
внаслідок: 1) трансферту (поодинокого випадку надання громадянства), 2) колективної
натуралізації (групового надання громадянства), 3) оптації (вибору громадянства) і 3) реінтеграції
(поновлення в громадянстві).
Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є набуття громадянства в
силу народження. Законодавство різних країн у цьому питанні основується на одному з двох
принципів: або на праві крові (jus sanguinis), або на праві ґрунту (jus soli). Іноді в доктрині набуття
громадянства за правом крові іменується набуттям громадянства за походженням, а за правом ґрунту
– за народженням. Право крові означає, що особа набуває громадянство батьків незалежно від місця
народження; право ґрунту – що особа набуває громадянство держави, на території якої вона
народилася, незалежно від громадянства батьків. Більшість держав світу, в тому числі й Україна,
дотримуються права крові. Як правило, держави, які надають громадянство на основі права крові,
у деяких випадках виходять і з права ґрунту. Останнє переважно властиве законодавству США та
латиноамериканських держав, однак і воно тією чи іншою мірою доповнюється правом крові.
Натуралізація (укорінення) як індивідуальне прийняття в громадянство на прохання
заінтересованої особи здійснюється звичайно у більшості держав з урахуванням певних умов,
передбачених у законі, які стосуються терміну проживання даної особи на території відповідної
держави, її майнового стану тощо. Пожалування громадянства, на відміну від натуралізації,
здійснюється за ініціативою компетентної влади держави, а не на прохання заінтересованої особи.
Звичайно громадянство в порядку пожалування надають за особливі заслуги перед державою.
Набуття громадянства у винятковому порядку, як показує сам термін, існує як виняток із загального
порядку набуття громадянства. Такий винятковий порядок передбачається або в міжнародних
договорах, або в спеціальних законах. Він встановлюється на певний період і, як правило, стосується
лише певної категорії осіб. Аналіз практики свідчить, що надання громадянства у винятковому
порядку породжується подіями, що призводять до масового переселення, а також
територіальними змінами.
Осібно стоїть питання щодо надання громадянства у таких нетипових суб’єктах міжнародного
права як Держава Місто Ватикан і Суверенний Військовий Орден Госпітальєрів святого Іоанна
Єрусалимського, Родосу і Мальти, який ще називається Мальтійським Орденом. В даний час
офіційна чисельність населення Держави Міста Ватикан становить близько 1000 осіб; це переважно
прелати Римської курії та дипломати Апостольського Престолу. В самій державі Ватикан постійно
проживає близько 300 осіб: 110 швейцарських гвардійців, обов’язком яких є забезпечення безпеки
Папи Римського та охорона головних входів на територію Ватикану, ряд кардиналів, близько 50
священнослужителів – співробітників Державного секретаріату та священиків, які сповідують у
соборі святого Петра, а також декілька десятків монахинь. Латеранський договір між Святим
Престолом і Італійським королівством 1929 року, визначаючи коло осіб, які є підданими Ватикану,
встановлює, що відповідно до норм міжнародного права під суверенітет Святого престолу
підпадають всі особи, які мають постійну резиденцію в Державі Місті Ватикан. Про це йдеться і в
Законі Ватикану про право громадянства та проживання, згідно з яким громадянство надається у
зв’язку з постійним проживанням особи у Ватикані, пов’язаним з її рангом, посадою, службою чи
заняттям. Окрім того, громадянами Ватикану є всі кардинали, незалежно від їх місця проживання,
коли вони знаходяться на території Ватикану. Особливість громадянства Ватикану полягає в тому,
що воно надається не на підставі принципів «jus soli» або «jus sanguinis», як це має місце у практиці
світських держав, а на основі принципу «jus officii», тобто у зв’язку з обійманням відповідної посади
та виконанням певних службових обов’язків на території Держави Міста Ватикан.

Стаття 9. Прийняття до громадянства України

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до
громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства)
або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх

п’яти років.

4) отримання дозволу на імміграцію.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця

умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано

статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюються на осіб, які
мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі на іноземців і осіб без громадянства,
які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у
Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, на осіб, прийняття яких до
громадянства України становить державний інтерес для України, і на осіб, які отримали
посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України
"Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або
інша особа, яка відповідно до цього Закону є її законним представником і має дозвіл на
імміграцію в Україну, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-
6 частини другої цієї статті. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним
представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні,
або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до
набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті
громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали
посвідку на постійне проживання в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого
злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної
безпеки держави;

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким
або особливо тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного
громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених
органів цієї держави. Вимога про взяття зобов’язання повернути паспорт іноземної держави
не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата

видання відповідного Указу Президента України.

4. Що стосується втрати громадянства, то можна виділити три форми:

 автоматична втрата громадянства;
 вихід з громадянства;
 позбавлення громадянства.
Автоматична втрата громадянства у практиці багатьох держав зустрічається лише у
міжнародних угодах і в спеціальних законодавчих актах, а в деяких державах, таких, наприклад, як
США це найбільш типова форма втрати громадянства. У США існує так звана доктрина свободи
експатріації, яка означає, що в разі, якщо будь-яка особа, яка має американське громадянство,
натуралізувалася за кордоном, вона автоматично втрачає американське громадянство. У
законодавстві США встановлені й інші підстави автоматичної втрати громадянства, наприклад, у
випадку участі американського громадянина у виборах в іноземній державі. Проте значна кількість
держав не притримується свободи експатріації. Для учасників договору експатріація виступає як
міжнародно-правова норма лише у тому випадку, якщо передбачена міжнародним договором.
Вихід з громадянства – це втрата громадянства на підставі рішення компетентних органів
держави, що приймається на прохання заінтересованої особи. Дана форма характерна, зокрема, для
українського законодавства.
Позбавлення громадянства, на відміну від виходу з громадянства, здійснюється за
ініціативою державних органів і, як правило, стосовно осіб, замішаних у ворожій щодо даної
держави діяльності. Позбавлення громадянства містить у собі, таким чином, елемент покарання,
однак законодавство більшості держав, як і Мальтійського Ордену, не допускає можливості
позбавлення громадянства.
Із набуттям і втратою громадянства тісно пов’язане питання подвійного та множинного
громадянства, тобто наявності в особи громадянства двох або більше держав. Термін «подвійне
громадянство» підходить до тих випадків, коли особа має громадянство двох держав або
громадянство будь-якої держави та іншого суб’єкта міжнародного права, який не є державою, але діє
на міжнародній арені на рівні з державами, як це має місце у випадку з Мальтійським Орденом.
Термін «множинне громадянство» є більш точним для випадків, коли особа має громадянство більш
ніж двох держав. Подвійне і множинне громадянство породжується колізіями законів про
громадянство різних держав, основаних на праві ґрунту і праві крові.

Закон про ГУ. Стаття 19. Підстави для втрати громадянства України
Підставами для втрати громадянства України є:

1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент

такого набуття він досяг повноліття.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли

громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із
заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого
національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:

а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої

держави чи держав;

б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів

унаслідок усиновлення її іноземцями;

в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з

іноземцем;

г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства

внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий
громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства
іншої держави;

2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману,

свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства

цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата

видання відповідного указу Президента України.