1

Авторитарний режим
 2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА РИСИ АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ……4

1.1. Поняття авторитарного режиму та його особливості………4

1.2. Політико-правові особливості сучасних авторитарних

політичних режимів………………………………………………..13

РОЗДІЛ 2. «АВТОРИТАРНИЙ» ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ

РЕЖИМ ЯК ПЕРЕХІДНИЙ СТАН НА ШЛЯХУ ДО

ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ………………………………………….20

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….31

 3

ВСТУП

До актуальних питань юридичної науки, зокрема, теорії держави і

права та порівняльного конституційного права, належить визначення
сутності та особливостей політичного режиму як важливого елемента форми
держави. Традиційно авторитаризм, поряд із демократією і тоталітаризмом,
розглядається як основний різновид політичного режиму. У західній
(Л. Деймонд, Г. О’Доннел, Ф. Закарія, В. Меркель, А. Круасан та ін.) і
російській (А. Мельвіль, Т. Лєбєдєва, Ю. Кудрявцев) науці досить давно
досліджуються різні аспекти сучасних політичних режимів у світі. Водночас
інтерес українських науковців до цих важливих питань є дещо неадекватним
їх важливості та значущості. Загальні проблеми політичних режимів,
включаючи і авторитарні, розглядали окремі українські правознавці
(О. Скакун, А. Георгіца, М. Цвік) та політологи (М. Юрій, П. Шляхтун, О.
Романюк). Водночас відсутні спеціальні дослідження специфіки сучасних
авторитарних режимів у світі.
Предмет дослідження – сутність авторитарного режиму.
Об’єкт дослідження – авторитарний режим.
Мета курсової роботи полягає у дослідженні авторитарного режиму.
Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити наступні
завдання:
1. Визначити сутність авторитарного режиму та його особливості.
2. Проаналізувати політико-правові особливості сучасних авторитарних
політичних режимів.
3. Провести аналіз «авторитарний» державно-політичний режим як
перехідний стан на шляху до демократичної держави.
 4

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА РИСИ АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ

1.1. Поняття авторитарного режиму та його особливості

Одним з найбільш поширених в історії типів політичних режимів є

авторитаризм.
Авторитарний (від лат. autoritas − влада) режим − державно-політичний
устрій суспільства, основу якого складає диктатура однієї чи групи осіб. При
цьому, однак, державний контроль не поширюється на неполітичні сфери:
економіку, культуру, релігію і т.д. [33].
Історичний досвід показує, що авторитарний режим виникає, як
правило, у країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, що
супроводжується різкою поляризацією політичних сил; у країнах, де
спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких
демократичними засобами стає неможливим. Оскільки такі ситуації в
розвитку світового співтовариства − явище дуже часте, то, мабуть,
авторитаризм відноситься до досить розповсюджених політичних режимів.
Багато прикладів авторитарного режиму знають і історія, і сучасність.
Зокрема, у другій половині XX ст. авторитарні режими виникли в ряді країн
Азії, Африки і Латинської Америки, що звільнилися від колоніалізму. У
СРСР після 1953 р. починається перетворення тоталітарного режиму в
авторитарний.
Надзвичайні умови, в яких «стартує» авторитарний політичний режим,
визначають і основну висунуту ціль − навести в країні порядок, забезпечити
нормальні умови життя суспільства. Дана мета, у свою чергу, визначає
засоби її досягнення (насамперед, це концентрація політичної влади в
єдиному центрі), а також можливості і стан усіх сфер громадського життя і
всіх соціальних шарів.
Авторитарний режим, або автократія – це система політичного
самовладдя, особистої диктатури або групового панування. Авторитарний
 5

режим передбачає концентрацію виконавчої, а часто і законодавчої влади в

руках глави держави при обмеженні або зведення нанівець ролі парламенту в
контролі над державною політикою.
Перелічимо основні відмінності авторитаризму від тоталітарних
режимів:
- авторитаризм не має єдиної і обов’язкової для всіх ідеології;
допускається обмежений плюралізм, якщо він не завдає шкоди системі;
громадянин не піддається репресіям, якщо він не є активним
противником режиму; необов’язково підтримувати режим, досить його
терпіти (ритуальне підтвердження лояльності і відсутність прямого
виклику); при авторитаризмі центральну роль відіграє не світогляд, а
збереження влади;
- неоднакова ступінь регламентації різних аспектів суспільного життя:
при тоталітаризмі контролюються всі сфери суспільного життя, для
авторитаризму характерна навмисна деполітизація мас, їх досить
слабка політична інформованість;
- при тоталітаризмі центром влади є одна партія (партійні органи
пронизують весь державний апарат, громадські організації та
виробничі структури); при авторитаризмі найвищою цінністю є
держава як осередок владних функцій (ідея держави як надкласового
верховного арбітра);
- авторитарні диктатури воліють зберігати традиційні класові, станові
або племінні перегородки, які чужі тоталітаризму (в період
становлення тоталітаризм руйнує колишню соціальну структуру,
розриває традиційні соціальні зв’язки, «перетворює класи в маси»);
- при тоталітаризмі систематичний терор проводиться легально і
організовано, при авторитаризмі використовується тактика виборчого
терору.
Авторитаризм має багату історію, яка включає в себе стародавні
тиранії, деспотії та олігархії, абсолютні монархії періоду Середньовіччя
 6

та Нового Часу, фашистські диктатури та ін. У сучасному світі

авторитарні режими найбільш поширені в країнах Азії, Африки,
Близького і Середнього Сходу, Латинської Америки.
Можна виділити наступні характерні риси авторитарного
політичного режиму;
- державна влада поставлена в рамки права і діє на основі Конституції
та інших законів. Є певні можливості для вираження і уявлення
соціальних інтересів, визнається право на автономне самовираження
різних груп суспільства;
- політичні права і свободи громадян значною мірою обмежені. Закони
переважно захищають інтереси держави, а не особистості. У
законодавчій сфері діє принцип: «Все, що не дозволено, то
заборонено»;
- політична влада сконцентрована в руках однієї людини, групи або
одного органу держав. У разі концентрації влади в руках
харизматичного лідера можуть проявлятися вождистские тенденції,
культ особистості. Однак цей культ не досягає сакральних форм
вираження і не вимагає постійної демонстрації відданості цієї
особистості з боку населення;
- відсутнє чітке поділ влади. Відбувається значна концентрація
виконавчої (часто і законодавчої) влади в руках глави держави при
обмеженні ролі парламенту в контролі над державною політикою.
Прямий вплив виконавчої влади на судову гілку влади;
- допускається «політичний плюралізм». Поряд з правлячою партією
можуть діяти і опозиційні партії. Однак державна влада прагне всіляко
звузити можливості для дії опозиції і не допустити її участі в
політичному житті суспільства;
- формування органів влади, а також ротація (переміщення) правлячих
еліт здійснюється не шляхом конкурентної боротьби кандидатів на
виборах, а кооптацією, вольовим введенням їх в керівні структури.
 7

Процес передачі влади найчастіше здійснюється не шляхом

встановлених законом процедур заміни керівників, а насильно чи
келійно через «змову еліт», при цьому зовнішні формальності можуть
дотримуватися;
- у суспільстві домінує державна ідеологія, але допускаються й інші
ідейні течії, більш-менш лояльні до правлячої еліти, але займають ряд
самостійних позицій. Різні суспільні сили можуть дотримуватися не
співпадаючих світоглядних установок;
- зізнається відносна автономія від держави економічної, соціальної,
сімейно-побутової та культурної сфер життя суспільства. Не дуже
розвинені, по відносно самостійно діють інститути та організації
громадянського суспільства, в тому числі профспілки, добровільні
товариства та інші організації за інтересами. Немає строго
організованого тотального контролю економічної та соціальної
інфраструктури з боку держави;
- існує цензура (іноді прихована) над видавничою діяльністю та ЗМІ.
Однак при збереженні лояльності до правлячого режиму дозволено
критикувати деякі недоліки державної політики та політичних діячів;
- відносини держави й особистості побудовані як на примусі, так і на
переконанні. Часто використовуються силові методи впливу, проте без
застосування збройного насильства, постійного терору, масових
репресій;
- поліція і спецслужби орієнтовані на виконання функцій охорони
правопорядку. Однак вони знаходяться па сторожі правлячого режиму і
можуть бути використані разом з армією в якості каральних органів для
придушення громадських сил, які виступають проти влади.
Широка поширеність і стійкість авторитарного режиму в більшості
сучасних країн породжує питання про витоки авторитаризму, причини його
збереження та відтворення. До таких належать:
 8

а) збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні й стійкі

форми соціального життя і авторитети;
б) відтворення клієнтальний відносин в соціальній структурі розвиваються
товариств;
в) збереження патріархального і подданический типів політичної культури як
переважаючих, що дорівнює відсутності орієнтації населення на активний
вплив на політичну систему;
г) значний вплив релігійних норм (насамперед ісламу, буддизму,
конфуціанства) на політичні орієнтації населення;
д) економічна відсталість;
е) нерозвиненість громадянського суспільства; висока ступінь конфліктності
в розвиваються товариства.
Перераховані вище причини можна класифікувати на соціально-
економічні та соціокультурні чинники. До соціально-економічних факторів
належать: економічна нерозвиненість, незрілість громадянського суспільства,
збереження традиційного типу соціальних відносин і значна конфліктність
суспільства. До соціокультурним факторів належать: великий вплив релігії на
суспільство і особливості політичної культури в країнах не західної
цивілізації. У політичній науці існує точка зору, згідно з якою між релігією і
типом політичного режиму простежується певний взаємозв’язок. Так,
демократія спочатку виникла в протестантських, а потім у католицьких
країнах. Звідси робиться висновок, що нехристиянські релігії більшою мірою
ціннісно орієнтовані не на демократичний, а на авторитарний характер
відносин.
Більш повне уявлення про авторитаризм дає знайомство з його
основними типами. За характером і ступенем плюралізму, який проявляється
в партійній системі, авторитаризм підрозділяється на види: реально
однопартійний, однопартійний «полуконкурентного» типу та
псевдопартійний.
 9

По суті будь-який авторитарний режим є однопартійною, однак

однопартійність може приймати різні форми. Так, існують режими, де влада
монополізована однією партією, що не допускає появи та існування інших
партій. Структура єдиної партії являє собою ієрархію кланів, на вершині якої
знаходиться лідер. Кожен клан пронизаний системою особистих зв’язків між
його членами і вождем, що грунтуються на етнічних, регіональних або
сімейно-родових відносинах. В якості такого авторитаризму можна навести
режим, сформований в Того і Заїрі.
Специфіка однопартійного режиму «полуконкурентного» типу полягає
в тому, що виборча система і електоральний процес побудовані таким чином,
що на виборах президента або депутатів у парламент реальними шансами на
перемогу володіють лише кандидати, схвалені керівництвом домінантною
партії. Прикладом цього типу авторитарного режиму можуть служити Кенія і
Замбія.
У формально багатопартійних авторитарних режимах зовнішній
політичний плюралізм лише прикриває монополію на владу одного
угруповання (Нігерія в 70-80-і рр. XX ст.). Опозиція ж настільки слабка і
маловпливових, що їй дозволено існувати.
Виходячи зі структури правлячого блоку і цілей проведеної політики,
розрізняють військові, олігархічні, популістські та бюрократичні режими.
Військові, або «преторіанські», режими виникають найчастіше в
результаті державних переворотів. У 1960-1970-х рр. в Африці, Латинській
Америці, Азії особливо часто відбувалися військові перевороти, в результаті
яких до влади, часто змінюючи один одного, приходили авторитарні
правителі, встановлюючи фактично диктатуру військових. У цей період армія
перетворилася на панівну соціально-політичну силу, породжуючи
авторитарні режими. Прихід військових до влади супроводжувався, як
правило, ліквідацією парламентів та політичних партій, забороною
громадських організацій, застосуванням жорстких адміністративних, часто
насильницьких методів здійснення влади і т.п. До таким режимам можна
 10

віднести терористичну диктатуру І. Аміна в Уганді, правління А. Піночета в

Чилі та ін.
Причинами захоплення влади військовими є криза політичних
структур, політична нестабільність, яка загрожує гострими соціальними
конфліктами. До кінця 1970-х рр. хвиля авторитарних військових режимів
спала, що пояснюється наступними обставинами: щоб керувати таким
складним соціально-економічним організмом, як суспільство, необхідний
певний інтелектуальний потенціал; виникає настійна потреба розробки
конструктивної соціально-економічної програми виведення країни з кризи;
крім того, звичайно, необхідна певна ідеологічна доктрина, яку підтримали б
маси. Оскільки зазначені моменти були відсутні або не реалізовує, військові
режими сходили з політичної арени, поступаючись місцем цивільним
однопартійною або багатопартійним урядам.
Олігархічні режими грунтуються на гегемонії блоку бюрократії і
компрадорської буржуазії (Камерун, Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972-
1985) та ін.). Найчастіше олігархії ховаються за фасадом представницьких
органів влади, функції яких досить формальні, реальна ж влада знаходиться в
руках бюрократії, що виражає власні і корпоративні інтереси компрадорської
буржуазії. При цьому законодавчі органи, оскільки створюються «зверху», не
мають масової підтримки і нелегітимні в очах народу. Економічна
ефективність таких режимів дуже обмежена. Орієнтуючись па експорт
сировинних ресурсів і розвиваючи сирьедобивающіе галузі, буржуазія
практично не проявляє інтересу до розвитку національного виробництва.
Соціальним результатом політики олігархічного блоку стає різка
поляризація населення: диференціація суспільства на Убожіли більшість і
стрімко багатіють меншість. Глибоке невдоволення, що охоплює широкі
верстви населення, служить добрим ґрунтом для зміцнення антисистемної
опозиції і масових антиурядових дій під керівництвом військово-політичних і
повстанських організацій. Парадоксальність таких рухів полягає в тому, що
спрямовані проти «демократії меншості», вони одночасно виступають проти
 11

тих інститутів, які на Заході є невід’ємною частиною демократії (насамперед

проти парламентів). Наслідком нестабільності олігархічних режимів є
військові перевороти або громадянські війни.
Популістські режими відрізняються вождизмом однієї особи, гаряче
схвалюється і улюбленого народом. Для цього типу режиму характерна
ідеологічна мобілізація мас, спрямована на підтримку загальнонаціонального
лідера. Одним з головних засобів легітимізації влади, використовуваних
режимом, є: маніпулювання плебісцитом, прилучення народу до політики
через масові маніфестації, демонстрації, мітинги підтримки, звеличення
«маленьких людей», згуртування суспільства перед обличчям «міжнародного
імперіалізму» і космополітичного капіталізму. Влада схильна шукати
підтримку в середньому класі, не відчувають симпатії до олігархії.
Яскравими прикладами популізму можуть служити режими Варгаса в
Бразилії, Насера в Єгипті, Каддафі в Лівії.
При бюрократичних режимах головну роль у прийнятті найважливіших
рішень відіграє вище державне чиновництво. Процедури обрання глави
виконавчої влади практично не існує. Такі режими найчастіше
встановлюються після переворотів, від військових режимів їх відрізняє
чільна роль бюрократії. Оскільки процедура обрання глави виконавчої влади
відсутня, остільки не існує і механізму легітимізації виконавчої влади. Тому
бюрократія змушена спиратися на армію, а також па мережу створюваних
нею корпорацій, які в обхід партій і профспілок пов’язують держава і
суспільство.
Після приходу бюрократії до влади всередині неї утворюється кілька
конкуруючих угруповань. У випадку, коли жодна з них не може провести
свого лідера на посаду глави виконавчої влади, може бути висунута фігура
«формального лідера», що влаштовує своїй незначністю більшість
угруповань. У разі перемоги однієї з фракцій її лідер стає фактичним главою
виконавчої влади. Можливо, звичайно, і поява лідера, здатного примирити
ворогуючі фракції і призначити на ключові посади своїх людей.
 12

Різновидом бюрократичного режиму є бюрократичний авторитаризм.

Його особливості були детально проаналізовані аргентинським політологом
Г. О’Доннеллом. З його точки зору, влада при бюрократично авторитарному
режимі здійснюється блоком, що складається з трьох політичних сил:
бюрократії, національної буржуазії і військових. Зазначений режим висуває
дві головні мети: відновлення порядку і стабільності в суспільстві і
нормалізацію економічного життя. Для досягнення поставлених завдань
застосовуються різноманітні методи: виключення мас з політичного життя і
пониження соціальної та політичної активності до мінімуму шляхом
ліквідації громадянських і політичних прав, «перекриття» всіх каналів
представництва соціальних інтересів, «оздоровлення» економіки за
допомогою «шокотерапії» - різкого скорочення державних дотацій у
збиткових секторах економіки, масового банкрутства нерентабельних
підприємств, активної приватизації державної власності, урізання соціальних
витрат; насильницьке придушення будь-яких форм соціального протесту.
Тому при бюрократичному авторитаризмі виняткову роль відіграють
армія і спецслужби. Бюрократичний авторитаризм зберігається до тих пір,
поки існує правлячий блок. У міру зміцнення національної буржуазії і
стабілізації економіки політичний союз правлячих сил починає розпадатися,
армія «йде у казарми», настає період лібералізації.
Багато політологів останнім часом стали виділяти як окремого
різновиду «авторитаризм розвитку», головними рисами якого є, на відміну
від «традиційного», що не консервація існуючих соціальних відносин, а
сприяння і стимулювання соціальної та економічної модернізації. Ступінь
авторитарності визначається потребою в збереженні єдності і цілісності
суспільства при зростанні конфліктів, обумовлених модернізацією. Держава
стає ініціатором змін в економічному і соціальному житті, що відбуваються
під його контролем. Прикладом такого режиму може бути сучасний Китай,
Південна Корея 70-80-х рр. XX ст., Таїланд та ін.
 13

Гібридним можна назвати режим делегованій демократії, описаний

Г. О’Доннеллом. На відміну від представницької демократії, при зазначеному
режимі електорату відводиться роль делегування виконавчої влади прав і
повноважень, обмежених лише конституційним строком її повноважень та
існуючими відносинами влади. Лідер, у разі перемоги на президентських
виборах, отримує владу для управління країною так, як він це вважає за
потрібне.
Будь-який авторитарний режим внутрішньо суперечливий і потенційно
нестабільний, так як він в основному спирається не на політичні, а на
соціальні та економічні основи. До ослаблення і трансформації
авторитаризму ведуть наступні причини:
- соціально-економічна нестабільність, яка веде до падіння авторитету
влади;
- легітимність авторитаризму, пов’язана з відсутністю яскраво
вираженого джерела влади;
- ідеологічна неспроможність авторитарних режимів;
- загострення конкуренції еліт, що викликає роздратування не тільки
правлячого угруповання, але й суспільства в цілому;
- проблема політичної участі, коли масові верстви населення нс можуть
реально впливати на політику.
Таким чином, авторитаризм по своїх характерних рисах займає
проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

1.2. Політико-правові особливості сучасних авторитарних

політичних режимів

В юридичній науці авторитарний режим загалом характеризується як

такий різновид недемократичного політичного режиму, при якому має місце
суттєве обмеження прав і свобод громадян (переважно в політичній сфері),
обмежується вплив громадян на владу, а сама влада зосереджується в руках
 14

вузької групи осіб або однієї особи. О. Скакун зазначає, що при

антидемократичному режимі відбувається попрання прав і свобод людини,
придушення опозиції, не виключається скасування представницького вищого
органа або перетворення його в маріонеткову установу і т.п. Ця дослідниця
підкреслює, що авторитарний режим, як і демократичний, зберігає автономію
особистості і суспільства в сферах, що не відносяться до політики; не
намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі;
допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; обмежується твердим політичним контролем; може базуватися на
праві, моральних засадах [25, с.92-93]. Загальна особливість авторитарних
режимів полягає в тому, що вони дозволяють реалізацію певних прав і свобод
громадян, однак їх рамки досить звужені [17, с.76]. У науковій літературі
підкреслюється, що країнам з авторитарними режимами властива, зокрема,
заборона або суттєве обмеження діяльності опозиції; ліквідація центральних
та місцевих представницьких органів або їх перетворення на маріонеткові;
відмова від принципу розподілу влади, суттєве посилення ролі виконавчої
влади, зосередження повноважень по управлінню державою в руках
легітимного або нелегітимного глави держави чи уряду, відмова від
принципів конституційності та законності, широке застосування каральних
заходів проти опозиції і відповідне суттєве зростання репресивного апарату
[6, с.181-182]. Схожі особливості авторитаризму виділяють й інші автори
[6, с.250]. На думку С. Комарова, антидемократичний (автократичний)
політико-правовий режим – це сукупність способів здійснення державної
влади на основі сваволі, без врахування думки як більшості, так і меншості
[13, с.79]. Поняття недемократичний (антидемократичний) режим часто
ототожнюється з авторитарним [28, с.95], а іноді авторитаризм розглядається
лише як різновид антидемократичного режиму [14, с.83]. У цьому контексті
певним дисонансом лунає думка російського науковця К. Арановського, який
взагалі заперечує існування авторитарних режимів як окремого виду,
виділяючи лише демократичні та тоталітарні режими [1, с.262]. Важливо
 15

підкреслити, що наявність у країні демократичних інститутів (наприклад,

парламенту) та процедур (зокрема, проведення виборів) широко
використовується в державах з авторитарними чи напівавторитарними
режимами для маскування їхньої справжньої суті (Єгипет, Венесуела, Росія).
Мабуть, саме цей факт дав підстави для висновку про те, що в сучасному
світі найпоширенішими є саме авторитарні режими [29, с.387], що, як це буде
видно зі статті, не зовсім відповідає дійсності. Слід підкреслити, що між
демократичними та авторитарними режимами існує широка «сіра зона», яка
включає досить різні за своїм змістом режими, які не можна однозначно
віднести до жодного із цих видів, оскільки вони поєднують риси декількох, і
експерти не можуть чітко визначити їх особливості. У науці виокремлюють
також «гібридні режими» (термін Т. Карла), які не досягають навіть
мінімального рівня демократії, проте відрізняються від класичного
авторитаризму [22, с.27-28]. Американський вчений Л. Деймонд підкреслює,
що такі режими «...знаходяться на розмитій межі між виборчою демократією
та конкурентним авторитаризмом, а незалежні спостерігачі не можуть дійти
згоди щодо їх класифікації» [10, с. 13-27]. У науці не існує загальноприйнятої
типології авторитарних політичних режимів, при цьому використовуються
різні критерії. Наприклад, поширеним є розподіл авторитарних режимів на
помірковані, у які певною мірою проникає демократія і законність, та
жорсткі, які не рахуються із правами людей, придушуючи опозицію
[19, с.116-117]. Розподіл авторитарних режимів на жорсткі та помірковані
поділяє також А. Авксентьєв [24, с.773]. На жаль, дуже часто автори не
уточнюють критеріїв виділення та особливостей кожного з цих різновидів
політичних режимів, а також не називають країн-репрезентантів цих
режимів. Оригінальною є типологія М. Юрія, який виділяє, зокрема,
тоталітарні, жорстко-авторитарні, авторитарно-демократичні та
демократично-авторитарні режими [30, с.140]. Цікаву класифікацію форм
тоталітарного політичного режиму запропонував А. Георгіца:
1) комуністичні політичні режими (КНР, Куба, КНДР);
 16

2) авторитарні політичні режими (Лівія);

3) військово-диктаторські режими (Гана, Нігерія, М’янма, Того);
3) теократичні режими (Судан, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія, Іран)
[7, с.242].
Такий підхід викликає низку зауважень. У першу чергу викликає
подив, чому автор вважає тоталітаризм родовим поняттям щодо
авторитаризму та інших видів режимів, наприклад, військової диктатури.
Більш обґрунтовано вважати тоталітаризм окремим видом режиму або
формою авторитаризму, а не навпаки. Окрім того, незрозумілими є
віднесення деяких країн до певних видів режимів. Німецький науковець
Д. Берн-Шлосер серед авторитарних режимів виокремлює традиційні
абсолютні монархії (держави Перської затоки, Непал), традиційні
авторитарно-олігархічні режими (деякі країни Латинської Америки),
гегемоністські режими нової олігархії, які мають форму військових диктатур
(Камерун, Туніс) [16, с.138-155]. Власну класифікацію авторитарних режимів
наводить український вчений М. Цвік [28, с.65].
Російські науковці Ю. Лейбо та М. Могунова серед авторитарних
режимів виділяють військово-диктаторський, який спирається на армію
(Нігерія, Малі, Ліберія); монократичний, який характеризується наявністю
декоративної конституції, постійним реальним порушенням прав людини,
превалювання виконавчої влади над законодавчою, інтеграцією правлячої
партії в державний механізм (Габон, Камерун, Малаві); конституційно-
авторитарний, який фактично виключає легальну можливість для опозиції
підірвати становище правлячої верхівки (Індонезія, Пакистан, Йорданія,
Марокко); клерикальний режим, який забезпечує фактичне панування
релігійної верхівки (Іран) [4, с.182-185]. У цілому це досить цікава
класифікація, проте, як і деякі інші, вона спирається переважно на
особливості механізму управління та/або способи легітимації режиму, не
враховуючи повною мірою стан прав людини в тій чи іншій державі.
Зокрема, ситуація з дотриманням прав людини в Пакистані є кращою, ніж у
 17

Марокко, хоча вони віднесені до однієї групи. У Малі існує обмежена

демократія або – у найгіршому випадку – гібридний режим, але аж ніяк не
військова диктатура. Як видається, провідним критерієм класифікації
авторитарних режимів (як і політичних режимів взагалі), повинен бути рівень
дотримання прав і свобод людини в країні. Такий підхід дозволяє
враховувати механізми реального функціонування авторитарних режимів, не
переоцінюючи формальні процедури і не забуваючи, що саме становище з
правами людини найбільш адекватно характеризує тип політичного режиму в
тій чи іншій державі. Використовуючи типологію політичних режимів,
запропоновану Л. Деймондом, вважаємо за доцільне використати її для
класифікації сучасних авторитарних режимів у світі. У принципі виділення
Л. Деймондом «конкурентного авторитаризму» та «виборчого авторитаризму
з гегемонією» відповідає розподілу авторитарних режимів на помірковані та
жорсткі. Відповідно політично закриті режими можна в цілому віднести до
тоталітарних, проте, на наш погляд, можлива і їх типологія (країни з
«тоталітарним синдромом» та повністю тоталітарні). Відмінність між ними
полягає в тому, що помірковано-авторитарні режими допускають опозицію,
яка обов’язково представлена в парламенті як впливова політична сила,
проводяться відносно вільні вибори, діє частковий ідеологічний плюралізм,
певний простір для діяльності мають інститути громадянського суспільства.
У зв’язку з цим Ф. Закарія (США) говорить про поширені в країнах, що
розвиваються, ліберальні автократії, які є досить ефективними і певною
мірою забезпечують права людей [12, с.47-49]. У країнах із жорстко-
авторитарними режимами демократичні інституції є лише фікцією, а простір
діяльності опозиції, інститутів громадянського суспільства та плюралізм є
вкрай обмеженими. Країни із «тоталітарним синдромом» намагаються
встановити повний контроль над усіма сферами суспільного життя, проте
повністю громадянське суспільство вони не знищують, яке ледь животіє. У
більшості цих держав існує певний простір для приватної господарської
ініціативи та вкрай обмеженого плюралізму, який не загрожує панівному
 18

режиму. І, нарешті, «класичним» тоталітарним режимам властивий

абсолютний контроль над усім суспільством, відсутність будь-якої опозиції,
плюралізму та громадянського суспільства, масові і брутальні порушення
прав людини, домінування офіційної ідеології тощо. З даними «Freedom
house» у 2008 р. несвободними були 43 держави (22% усіх країн світу), у
яких мешкають 2,39 млрд. людей (36% населення планети). Експерти
„Eсonomist» станом на 2008 р. нараховують у світі 51 державу з
авторитарним типом політичного режиму, що складає 30,5 % усіх держав, які
були охоплені цим дослідженням (зі 167). Найменш демократичними
державами світу виявилися КНДР, Чад, Узбекистан, Туркменістан та М’янма.
Ранжування в цьому дослідженні здійснюється за п’ятьма показниками
(індикаторами):
1) виборчий процес та плюралізм;
2) демократичність функціонування уряду;
3) ступінь участі населення в політичному житті;
4) політична культура;
5) громадянські свободи.
Більше всього авторитарних режимів існує в Африці, яка, за вдалим
висловом Ю. Лейбо, є своєрідним «заповідником» авторитаризму. Так, у 8-10
державах існують помірковано-авторитарні режими (зокрема, у Джибуті,
Габоні, Гамбії, Ефіопії, Марокко). Жорстко-авторитарні режими існують у
12-16 державах континенту (зокрема, у Буркіна-Фасо, Чаді, Конго, Уганді,
Гвінеї, Анголі та ін.). Політичні режими ще декількох африканських держав є
жорстко-авторитарними з «тоталітарним синдромом» (ЦАР, ДРК, Еритрея,
Екваторіальна Гвінея, Зімбабве та деякі інші). Нарешті, Лівію, Сомалі та
Судан можна віднести до держав з відверто тоталітарними режимами. Таким
чином, з 53 держав Африки недемократичні режими існують щонайменше в
30 з них, а якщо застосувати більш суворі критерії демократичності, то їх
кількість зросте до 35-38. Досить багато авторитарних режимів в Азії,
 19

зокрема, такі режими домінують у мусульманських країнах, особливо в

державах Близького Сходу.
Так, жорстко-авторитарні режими патріархально-традиційного типу
зберігаються в Катарі, ОАЕ, Йемені, Іраку, Омані, Бахрейні та Єгипті.
Щоправда, зустрічаються оцінки політичного режиму Єгипту як
напівдемократичного, із чим, враховуючи його рейтинг, важко погодитись.
Йорданію та Кувейт можна віднести до країн із помірковано-
авторитарними режимами. Політичний режим Ірану можна віднести до
жорстко-авторитарного з «тоталітарним синдромом», але він все ж не є
повністю тоталітарним. Тоталітарними в цьому регіоні можна вважати
режими, які існують у Саудівській Аравії та Сирії. У Східній, Південній та
Південно-Східній Азії тоталітарні держави існують у КНДР (комуністичний
режим) та М’янмі (військова диктатура). Режими з «тоталітарним
синдромом» існують у Китаї, Лаосі та В’єтнамі. За ідеологією всі вони носять
комуністичний характер. До речі, Китай є найбільшою за населенням
недемократичною державою світу. Авторитарні режими патріархально-
традиціоналістського типу існують у таких державах, як Бутан, Афганістан,
Камбоджа, Бруней та Мальдівські острови. Завдяки хвилі демократизації за
останні двадцять років, у Латинській Америці нині зберігається лише одна
тоталітарна держава (Куба) і ще у двох державах існують певні авторитарні
тенденції (Венесуела та Гаїті), хоча в цілому це так звані гібридні режими.
 20

РОЗДІЛ 2. «АВТОРИТАРНИЙ» ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

ЯК ПЕРЕХІДНИЙ СТАН НА ШЛЯХУ ДО ДЕМОКРАТИЧНОЇ
ДЕРЖАВИ

Провідною тенденцією розвитку сучасного світу є циклічний

(хвильовий – за С. Хантінгтоном) характер демократизації політичних
режимів країн навздогінної модернізації. Спільною рисою демократичного
транзиту цих країн є перманентна боротьба між авторитарними та
демократичними методами владарювання. Однак, у науковому світі ще не
склалося усталеної точки зору стосовно сутності та послідовності
обов’язкових етапів (стадій) демократичного транзиту, зокрема дискусійним
залишається питання місця і ролі авторитаризму в трансформаційних
процесах.
Як справедливо зазначає Е. Афонін, «авторитаризм – не випадковість.
Він породжується всією логікою суспільно-політичного розвитку і виступає
одним з його ймовірних результатів. Отже, авторитаризм зумовлений і
закономірний. І пізнати його витоки можна, справді, тільки осягнувши стан
розвитку громадянських інститутів і соціально-політичну ситуацію»
[3, с. 33]. Має право на існування точка зору, згідно з якою в рамках
бінарного дискурсу «влада – свобода» тоталітаризм є ідеальною моделлю
всеосяжності влади, повною протилежністю якому виступає абсолютна
свобода – режим анархії. Адже ніхто з науковців ніколи не стверджував, що
демократія є режимом тотального контролю громадянського суспільства над
владою, 258 оскільки такий тотальний контроль і передбачає фактичну
відсутність влади (у викладенні класиків марксизму – «відмирання» держави
на вищій – комуністичній фазі розвитку суспільства). Навіть у межах теорії
поліархії Роберта Даля (яку сам дослідник вважає за недосяжний ідеал
демократичного суспільства) державна влада обмежується громадянським
суспільством тільки в семи провідних сферах, зокрема у: безпримусовій
виборності влади в умовах, коли кожен повнолітній громадянин має право
 21

обирати та бути обраним; свободі слова, альтернативної інформації та

самоорганізації [9]. Отже, більш коректним було б говорити, що в
абсолютному вимірі тоталітарному режимові протистоїть не демократія, а
анархія. Авторитаризм же і демократія є реальними стабільними та найбільш
розповсюдженими політичними і державно-політичними режимами (але не
тимчасовим перехідним станом).
Авторитаризм є досить розповсюдженим (особливо в третьому світі) та
відносно сталим політичним режимом з великою кількістю підвидів,
наприклад: теократичний (Іран), неототалітарний (Мексика), військово-
бюрократичний (Ірак), партійно-бюрократичний (Китай), персоніфікований
(Туркменістан Туркменбаші), хунта (Чилі часів Піночета), султаністський
(Бруней), анклавний (Парагвай), Расистський (Південно-Африканська
Республіка середини ХХ ст.), популістський (Венесуела), конкурентно-
олігархічний (Колумбія), неопатримоніальний (Гана, Сомалі) тощо. Значна
частина цих держав доволі довго існує в форматі зазначених автократичних
режимів, і передумов повалення автократії в цих країнах дослідники поки що
не бачать. Сучасний європейський політолог Л. Вей пояснює це тим, що
«стабільність автократичних режимів посилюється, коли їх країни мають
слабкіші зв’язки із Заходом і коли вони мають доступ до як мінімум одного з
наступних джерел авторитарної організаційної влади: – надзвичайно
інституціоналізована правляча партія; – сильний примусовий апарат, здатний
вгамувати можливі конфлікти; – здійснюваний на власний розсуд державний
контроль над економікою, через або де-юре державний контроль, або через
захоплення головного природного багатства, наприклад нафти чи газу
[32, с. 55]. Тяжіння до авторитаризму іманентно притаманне будь-якій
політичній владі, оскільки саме виникнення феномена влади пов’язується з
необхідністю організації механізму справедливого розподілу завжди
дефіцитних ресурсів для задоволення інстинктів та потреб людей [20, с. 281].
 22

Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в

розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та
інформаційні ресурси життєдіяльності суспільства.
Таким чином, ресурси кожного суспільства регулює державна влада, і
тип політичного режиму залежить від того, на кого спрямована
«справедливість розподілу ресурсів» – на більшість громадян (демократія) чи
на панівну меншість (авторитаризм, тоталітаризм). З такої точки зору
правомірним виглядає висловлювання головного редактора російського
журналу «Політичний клас» В. Третьякова, що демократія – це всього лише
більш або менш вільне змагання тією або іншою мірою авторитарних
інституціональних та не інституціональних форм, між якими інколи (за
співпадіння інтересів) виявляється можливим компроміс» [11, с. 63]. До
характерних рис сучасного авторитаризму професор політології
колумбійського університету Ендрю Натан відносить: – прагнення захистити
публіку від негараздів економічної нестійкості ринку; – проведення підкупу
прихильності серед головних соціальних секторів; – контроль «поганих
новин»; – тяжіння до позаправової політичної мобілізації; – намагання
розділяти та переслідувати опозицію; – здійснення постійного моніторингу
громадянського суспільства; – зазіхання на управління мережевими
інструментами, такими як Інтернет і сотова телефонія; – постійне посилення
поліцейської та воєнізованої міці; – намагання утримувати власні внутрішні
розбіжності та протиріччя поза суспільною увагою таким чином, що
структурна можливість для соціальної мобілізації протидії авторитаризму
залишається неперспективною [31, с. 39].
За авторитарного режиму тотальний монополізм існує, головним
чином, у політичній сфері (монополія певної групи осіб на урядову владу),
тоді як у позаполітичних сферах функціонують демократичні механізми
обмеженого плюралізму (в економіці його обмежує протекціонізм владної
еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері
культури – забороною використання відносної духовної свободи для
 23

боротьби з режимом). Як зазначає Е. Афонін, «Авторитаризм, на відміну від

диктатури, не пригнічує діяльність громадських інституцій. Він – їхній
наслідок, їхнє доповнення» [2]. Отже, в надрах авторитарного режиму
зароджуються та розвиваються елементи режиму демократичного, відсутні за
тоталітаризму, що за певних умов (демократизація політичної сфери)
дозволяє здійснити успішний демократичний транзит. Це дає підстави
М. Чабанній, стверджувати що «наявність авторитарного режиму є
необхідною стадією переходу від тоталітарних режимів до демократії. Такі
риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок,
здійснити реорганізацію суспільних структур, зосередити зусилля на
вирішенні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за
певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі, а сильної влади,
зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати
ефективним засобом здійснення реформ» [35]. Такої ж точки зору
дотримується О. Шморгун: «Історія беззаперечно свідчить про те, що саме
модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно
ототожнювати з тиранією, а тим більше з тоталітаризмом, продемонструвала
високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних
держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах
легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність розв’язувати
найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих
економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів)» [36].
Дослідник пояснює це тим, що одноосібний лідер–»провідник нації»,
який дійсно користується величезним неформальним авторитетом у народі,
на відміну від парламенту та уряду, завжди орієнтується вирішення проблем
переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не
на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ,
яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально
можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан,
виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні
 24

загрози і ризики. Важче за все дається перехід до демократії від

тоталітарного режиму, оскільки необхідно не просто реформувати, а
відтворити наново економічну, політичну і соціальну сфери. А це – завдання
настільки масштабне, що поки що жодна країна не впоралася з нею власними
силами.
Вітчизняний дослідник трансформації політичних режимів О. Романюк
вважає, що апріорно можна передбачити три можливі варіанти розвитку
постсоціалістичної трансформації: прямий перехід до демократії;
перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, через
певні причини, суспільства до тоталітарного стану [22, с. 42]. Сутність
моделі прямого переходу полягає в тому, що після загибелі комуністичного
(тоталітарного) режиму в країні встановлюється напівавторитарний режим
електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і
переростає у ліберальну (структурну) демократію. У разі неможливості
встановлення демократії відбувається або формування сталого
авторитаризму (друга модель), або навіть повний реванш тоталітарної
системи (третя модель). Трансформація тоталітарного режиму в
авторитарний сама по собі є позитивним явищем, бо авторитарні режими
дають суспільству більше свободи, ніж тоталітарні, хоча це стосується
здебільшого його позаполітичних сфер. Але роздержавлення позаполітичних
сфер народжує структури самоорганізації суспільного життя, внаслідок чого
виникає поле громадянського суспільства. Якщо для його розвитку існують
більш-менш сприятливі умови, то, зміцнивши свої позиції, громадянське
суспільство неодмінно намагатиметься звільнитися від автократичного
контролю та запровадити свій контроль над політичною владою. Це
народжує тенденцію до демократизації політичної системи. Розвиток цієї
тенденції зрештою має призвести до встановлення демократії. Отже,
трансформаційний процес набуває двофазової форми, у якій перша фаза є
детоталітаризацію суспільства (коли політичний режим перетворюється на
авторитарний), а друга – його політичною демократизацією.
 25

Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок

громадянської війни 1936–1939 років уув встановлений тоталітарний режим,
який у 1960-ті еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф.
Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. За цією ж моделлю
трансформувалися політичні системи Португалії, країн Латинської Америки
[5, c. 43]. Проте в Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу
була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від
лівої (комуністичної) значно більшим лібералізмом економічної сфери.
Приклад нової Югославії (з 2003 року – конфедерація Сербії і Чорногорії), в
якій після краху комуністичного режиму був встановлений авторитарний
режим С. Мілошевича, свідчить, що існує можливість трансформації за
такою моделлю в умовах посткомунізму. Після революції 2000 року там
зроблено великий крок у демократичному напрямі, і сьогодні політичні
режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідовані демократії.
За такою моделлю відбувалася трансформація політичного режиму й у
Хорватії, в якій прогалина в демократичному процесі була спричинена
війною проти сербських сепаратистів (1991–1995 рр.) та участю у
боснійській війні (1992–1995 рр.). Але після смерті авторитарного президента
Ф. Туджмана (грудень 1999 р.) та запровадження парламентського правління
(2001 р.) Хорватія міцно стала на шлях демократичних перетворень.
Авторитарний державний політичний режим постає необхідним
кроком до реформування політичних режимів і неминучим етапом переходу
до демократії, адже, як свідчить світовий досвід, швидкий перехід до
демократії спричиняє кризу у державі загалом.
Отже, авторитарний державний політичний режим виступає тим
необхідним політичним станом, без існування якого через певні об’єктивні
причини виникають ускладнення в процесі реформування як системи
державного управління, так і політичної системи суспільства в цілому.
Досвід європейських країн вказує на той факт, що саме за авторитарного
політичного режиму у процесі поступового руху до демократії органи
 26

державного управління найбільш ефективно використовують усі види

ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та
поступального розвитку; успішно розробляють та якісно реалізовують
стратегії суспільного розвитку. Результатом цієї політики виступає
обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальна підтримка та
захист; саме це є необхідним компонентом стабільного розвитку суспільства
у перехідний період. Вирішивши питання реформування системи державного
управління і вдосконаливши механізми регулювання державної економіки,
політичний режим переходить від авторитаризму до демократії.
Детермінантами цього стають уже вирішені проблеми суспільно-політичного
розвитку країни, вдосконалення системи державного управління шляхом її
реформування та пошуки шляхів до встановлення демократичного правління
у середовищі самої політичної еліти країни. Певне місце у сучасному
трансформаційному вимірі посідає модель «зворотного розвитку», суть якої
полягає в тому, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до
попереднього (тоталітарного) стану. У цьому разі процес трансформації
переривається, і суспільство не досягає нової якості. Через ескалацію
політичних конфліктів та у разі економічної та політичної кризи виникає
загроза згортання демократичних реформ − і політичний режим знову
отримує підґрунтя до розвитку авторитарних механізмів управління
державною політикою. Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у
яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних
процесів.
Зокрема і в українському політичному дискурсі все частіше лунають
думки щодо суспільного попиту на авторитаризм, на «сильну руку», яка в
умовах нинішньої кризи «має покласти край суспільному хаосу», оскільки «в
Україні після ―помаранчевої революції‖, що її Президент В. Ющенко назвав
рубіконом на шляху до демократії, і яка не виправдала суспільних очікувань,
насправді спостерігається недовершений, здебільшого все ще формальний
відхід від тоталітарних традицій» [2, с. 55]. За таких умов О. Новакова
 27

говорить про існування та доцільність для України «консервативної

авторитарної моделі політичної модернізації» [34] у відповідності до
етатистської моделі політичної модернізації С. Хантінгтона. За умов
несформованості громадянського суспільства та демократичної політичної
культури перехід до демократії дійсно є можливим у рамках подібної моделі
через використання внутрішнього потенціалу авторитаризму. Авторитарна
політична еліта країни, що свідомо прагне встановлення демократії,
спираючись на силу та авторитет своєї влади, ефективно використовує всі
види ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та
поступального розвитку; розробляє та якісно реалізовує стратегії суспільного
розвитку. Тут є тільки одне «але» – авторитарний лідер країни має свідомо і
щиро прагнути привести свою державу до демократії, долаючи сильний
спротив демократичному державотворенню з боку власного бюрократичного
апарату та суспільства. Пріоритетність моральних якостей політичного
лідера нації в подібній моделі ґрунтуються на розумінні того, що
«формалізовані цінності демократії, які не ґрунтуються на розвиненій
політичній і правовій культурі, на громадянському суспільстві, можуть стати
небезпечною іграшкою в руках охлосу і ще не безпечнішим інструментом
демагогії в руках правлячих кіл [26, с. 16].
Результатом цієї політики виступає встановлення інститутів демократії
(поки що – здебільшого фасадного характеру), обстоювання основних прав і
свобод людини, її соціальна підтримка та захист; саме це є необхідним
компонентом стабільного розвитку суспільства у перехідний період.
Реформувавши політичну систему країни, політична еліта поступово
переходить до утвердження практик демократії або залишає політичну арену
більш реформаційно налаштованим контрелітам задля подальшої
демократизації політичного режиму.
Однією з подібних моделей трансформації українського суспільства
виступає модель «організованого суспільства», висунута Л. Губерським.
В. Андрущенком та М. Михальченком. Вони зазначають, що
 28

використовуючи авторитарні методи і важелі державного управління поряд із

демократичними можна побудувати таке «організоване суспільство, що
базується «на пріоритетах сталого людського розвитку, взаємозв’язок,
узгодженість і взаємовідповідність яких якраз і зумовить ту якість життя, про
яку мріяли люди, воле виявляючи свою думку щодо незалежності в 1991
році». Хоча автори й не наводять розгалужене наукове уявлення про
«Організоване суспільство», однак визначають його провідні риси, до яких
відносять: – міцну правову державу з енергійним і мудрим керівництвом; –
ринково-регульовану економіку. Побудовану на засадах плюралізму форм
власності; – гарантований соціальний захист населення; – виважену
гуманітарну стратегію. Що інтегрує колективно-народну (національну) волю,
мобілізує громадян на здійснення реформ; – наявність авторитетного
політичного лідера-реформатора; – легітимність уряду; – громадську злагоду
та згуртування; – свободу особистості й соціальну справедливість.
 29

ВИСНОВКИ

Авторитарний політичний режим є найпоширенішим в історії

політичним режимом. Такі політичні режими займають у певному сенсі
проміжне положення між демократією і авторитаризмом. З одного боку,
авторитарний режим близький тоталітаризму по диктаторської природу
влади, не обмеженої законами і демократичним волевиявленням, з іншого - в
ньому зберігається автономність окремих громадських і приватних сфер, які
держава не контролює і не регулює.
Типовий авторитарний правитель не прагне виправдати свої дії науково
або міфологічно обгрунтованої теорією перебудови суспільства. Він
зосереджує увагу громадян на вирішенні локальних задач, пов’язаних з
найбільш гострими проблемами суспільства і держави. Носієм влади в
авторитарній політичній системі може виступати одна людина або вузька
група осіб (монарх. Диктатор, революційний комітет і т. п..
Авторитарні політичні режими як різновид політичних режимів
характеризуються такими особливостями: наявністю суттєвих інституційних
перешкод діяльності опозиції, обмеженні впливу незалежних від держави
інституцій, відсутністю виборів чи їх декоративному характері, порушенні
прав людини (особливо політичних), слабкістю парламентаризму,
домінуванні в політичній системі непідконтрольної населенню групи осіб або
однієї особи з одночасним збереженням інститутів громадянського
суспільства.
Класифікація авторитарних режимів може здійснюватися за різними
критеріями, зокрема, характером правлячої еліти, способом легітимації,
ідеологічною спрямованістю тощо. Важливим критерієм їх типології є
фактичний рівень дотримання прав і свобод людини. За цією ознакою їх
можна поділити на помірковано-авторитарні («ліберальні автократії») та
жорстко- авторитарні. Помірковано-авторитарні режими досить близькі до
 30

«гібридних» (амбівалентних) режимів, які поєднують авторитарні та

демократичні елементи (Венесуела, Вірменія, Танзанія, Албанія тощо).
Переважна більшість сучасних авторитарних режимів – це
мусульманські держави (Іран, Лівія, Єгипет), так звані соціалістичні
(комуністичні) країни (КНР, КНДР, Куба), традиційні монархії (Бутан) або ж
«неідеологічні» військові диктатури. За соціальним змістом авторитарні
режими можуть мати як консервативно-стабілізуючу (М’янма, Іран, Судан),
так і модернізаторську спрямованість (Марокко, Пакистан).
Авторитарні режими досить поширені у світі: вони існують у 35-40 %
всіх держав світу, у яких проживає понад 2,5 млрд. людей. Загалом
нараховується – залежно від критеріїв та враховуючи спірні ситуації –50-60
держав з авторитарними режимами (включаючи тоталітарні). Повністю
сформовані тоталітарні режими існують, зокрема, у таких державах, як
КНДР, Сирія, Лівія, Судан, М’янма, Туркменістан, Узбекистан.
Більше всього авторитарних режимів, включаючи й тоталітарні,
зберігається в Африці (25-30 за різними підрахунками), у Східній, Південній
та Південно-Східній Азії (10-14), на Близькому Сході (10-12),
пострадянському просторі, у Латинській Америці (1). Відсутні такі режими в
Західній та Центрально-Східній Європі, Північній Америці та в Океанії.
Провідною тенденцією політико-правого розвитку сучасного світу є
демократизація політичних систем держав та поступове зменшення кількості
недемократичних режимів, включаючи авторитарні, які значною мірою
дискредитували себе в очах світової громадськості, що, однак, не означає
неможливості збереження або навіть посилення авторитарних тенденцій у
деяких регіонах планети (арабські країни Близького Сходу, Центральна Азія,
Африка) чи в окремих державах (Росія, Білорусь, Венесуела).
 31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран /

К. В. Арановский. – М., 1999. – 488 с.
2. Афонін Е. Історична місія сучасного авторитаризму / Е. Афонін //
Політичний менеджмент. – 2006. – № 6. – С. 52–62.
3. Афонін Е. Ми йдемо до авторитаризму? / Афонін Едуард. [інтерв’ю
журналу «Віче»] // Віче. – 2007. – № 9–10. – С. 33.
4. Баглай М. В. Конституционное право зарубежных стран / М. В Баглай.
– М., 2005. – 1056 с.
5. Борисова Ю. В. Традиціоналістські та модерністські цінності в
структурі молодіжної ціннісної свідомості: соціологічний аналіз. / Ю. В.
Борисова – Автореф. дис..к. соціол. наук. – Харків, 2001. – 20 с.
6. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн / С. К. Бостан – К., 2005.
– 504 с.
7. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн / А. З. Георгіца. –
Тернопіль, 2003. – 431 с.
8. Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-
світоглядний аналіз / Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко. – 3-е
вид. – К. : Знання України, 2007. – 580 с.
9. Даль Р. Полиархия. Участие и оппозиция. / Роберт Даль // Западная
наука в 20 в. – М.: Луч, 1994. – 480 с.
10. Деймонд Ларрі. Вибори без демократії / Ларрі Деймонд // Український
журнал про права людини. – 2005. – № 1. – С. 13-27.
11. Демократия: универсальные ценности и многообразие исторического
опыта (Материалы совместного круглого стола ИФ РАН, журналов «Полис»
и «Политический класс») // «Политические исследования» – № 5 – 2008 – С.
55–74
12. Закария Фарид. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и
за их пределами / [пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева]. – М., 2004. – 383 с.
 32

13. Комаров С. А. Общая теория государства и права / С. А. Комаров. –

СПб., 2005. – 512 с.
14. Копєйчиков В. В. Загальна теорія держави і права / В. В. Копєйчикова.
– К., 1997. – 320 с.
15. Марченко М. Н. Общая теория государства и права / М. Н. Марченко. –
Том 1. Теория государства. – М., 1998. – 416 с.
16. Матвеева С. А. Политология / С. А. Матвеева. – Х., 2003. – 336 с.
17. Муляр В. І. Політологія. Курс лекцій / В. І. Муляр. – К., 2003. – 356 с.
18. Мухаев Р. Теория политики / Рашид Мухаев – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2005. – 623 с.
19. Перевалов В. Д. Политология / В. Д. Перевалов. – М., 2002. – 392 с.
20. Радченко О. В. Антропологічна природа ціннісної системи
суспільства / О. В. Радченко // Теорія та практика державного управління :
Зб. наук. пр. – Х.: Вид- во ХарРІ НАДУ ―Магістр‖, 2008. – Вип. 2 (21). – С.
275–282.
21. Ріяка В. О. Конституційне право зарубіжних країн / В. О. Ріяка – К.,
2004. – 544 с.
22. Романюк О. Моделі державного правління: світовий досвід та реалії
посткомуністичних суспільств / О. Романюк // Політичний менеджмент –
2008. – № 4 (31). – с. 74 – 87
23. Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру
політичних режимів перехідних суспільств) / О. Романюк // Людина і
політика. – 2004. – №2. – С. 23-30.
24. Сазонова Н. Политология / Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – 831 с.
25. Скакун О. Ф. Теория государства и права / О.Ф. Скакун. – Харьков,
2000. – 704 с.
26. Скрипнюк О. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі
та суспільна практика). / Олександр Скрипнюк. – К. : Логос, 2006. – 368 с.
27. Сухарев А. Я. Правовые системы стран мира: Энциклопедический
справочник / А. Я. Сухарев. – М., 2003. – 976 с.
 33

28. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік. – Х., 2002. –
432 с.
29. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) /
П. П. Шляхтун. – К., 2002. – 576 с.
30. Юрій М. Ф. Основи політології / М. Ф. Юрій. – К., 2003. – 340 с.
31. Nathan А. J. Аuthoritarian Impermanence / Andrew J. Nathan // Journal of
Democracy – July, 2009. – Volume 20. – № 3 – Р. 37–40.
32. Way L. The Real Causes of the Color Revolutions / Lucan Way // Journal of
Democracy – July 2008. – Volume 19 – № 3 – Р. 55–69.
33. Авторитарний режим [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://studopedia.org/5-43534.html
34. Новакова О. Авторитарна і демократична моделі політичної
модернізації / Новакова Олена //Політичний менеджмент. – Спецвипуск, –
2006. – [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/
magcontent.php3?m=1&n=61&c= 1336
35. Чабанна М. Авторитаризм і тоталітаризм. Уявна подібність та сутнісна
різниця / М. Чабанна // Політичний менеджмент. [Електронний ресурс] – № 2
– 2003, – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/ magcontent.php3?m
=1&n=16&c=127
36. Шморгун О. Авторитарна модель: мистецтво неможливого / Олександр
Шморгун // сайт «Нова Країна» [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://newua.org.ua/index.php?
nma=catalog&fla=stat&cat_id=1&page=1&nums=23