1. Міхновська придбала квиток на поїзд Харків–Рахів.

Зайшовши у вагон,
вона відчула їдкий запах фарби. Як виявилося, вагон був нещодавно
пофарбований і фарба не встигла до кінця висохнути. Ситуацію погіршувало
те, що це був спекотний серпневий день. Як наслідок, у Міхновської почався
головний біль, запаморочення, її нудило і підвищилася температура. У
такому стані їй довелося подорожувати довгих 19 годин. У зв’язку з цим
Міхновська пред’явила позов до Укрзалізниці і вимагала відшкодувати
вартість квитка і моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Укрзалізниця проти
позову заперечувала, посилаючись на те, що Статут залізниць України і
Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу й пошти залізничним
транспортом України не передбачають відшкодування моральної шкоди. На
яке питання розраховане завдання? Поясніть співвідношення деліктної і
договірної відповідальності. Якими нормами має обґрунтовувати свій позов
Міхновська? Вирішіть справу.
1. Поняття «зобов’язання з відшкодування шкоди (деліктних зобов’язань)»,
їх призначення і система.

2. Підстави й умови виникнення деліктних зобов’язань.

3. Відшкодування моральної шкоди

10. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт

(послуг).
Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди
1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок
порушення її прав.
2. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною
поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи
пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної
або юридичної особи.
 3. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими
коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від
характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення
здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини
особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з
урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру
відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає
відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено
договором або законом.

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними
рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її
вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної
або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,
незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування
запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного
стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

Моральна шкода — це фізичні або душевні страждання, завдані

фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю (ч. 1 ст.
1167 ЦК), якими порушуються її особисті немайнові права або які посягають
на належне фізичній особі майно, а також приниження честі, гідності, ділової
репутації фізичної або юридичної особи.
Звідси можна зробити висновок, що сама по собі моральна шкода
немайнова і полягає в негативних наслідках, що можуть мати місце в
особистій немайновій сфері потерпілого. При цьому зазначені наслідки
можуть виникати не тільки у разі ушкоджень немайнових благ (здоров’я,
честі, гідності, ділової репутації тощо), а й у зв’язку із знищенням чи
пошкодженням належного фізичній особі майна, яке для неї мало значну
особисту цінність, скажімо, як пам’ять про близьку людину.
Суттєвим тут є також те, що зазначена шкода може полягати у
посяганні на немайнові блага, безпосередньо належні не тільки самому
потерпілому, а й членам його сім’ї чи близьким родичам, у зв’язку з чим
потерпілий зазнає душевних страждань.
Незважаючи на те, що моральна шкода є немайновою, відшкодування її
здійснюється грішми або іншим майном, незалежно від майнової шкоди, яка
підлягає відшкодуванню (частини 3, 4 ст. 23 ЦК).
Співвідношення деліктної та договірної відповідальності
На практиці нерідко виникає питання про розмежування сфери дії
договірних та деліктних зобов'язань і відповідно - деліктної та договірної
відповідальності (1). Це пояснюється тим, що правові норми, що регулюють
той і інший вид відповідальності, в ряді випадків істотно розрізняються.
Наприклад, застосування позадоговірної відповідальності, включаючи її
форми і розмір, встановлюється законом, причому імперативними нормами.
При договірної відповідальності ці питання вирішуються і законом, і угодою
сторін - договором. Якщо одне й те ж справа розглядати за нормами про
договірної відповідальності, то може вийти один результат, а якщо за
нормами про деліктної відповідальності - то інший.
Що виникає в подібних випадках завдання розмежування видів
відповідальності вирішується таким чином: якщо шкода (збиток) виник у
результаті невиконання або неналежного виконання договірного
зобов'язання, то норми про відповідальність за делікт не застосовуються, а
шкода відшкодовується відповідно з правилами про відповідальність за
невиконання договірного зобов'язання або відповідно до умов договору,
укладеного між сторонами.
Поряд із зазначеним загальним правилом ЦК передбачає випадки, коли
норми, що регулюють позадоговірні відносини, поширюються і на окремі
зобов'язання, що виникають з договорів. Іншими словами, за правилами,
регулюючим деліктні зобов'язання, може відшкодовуватися шкода, що виник
в результаті порушення договірного зобов'язання. Так, згідно зі ст. 1084 ЦК
шкода, заподіяна життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних
зобов'язань, відшкодовується за правилами, передбаченими гл. 59 ЦК, якщо
законом або договором не передбачений більш високий розмір
відповідальності. У даному випадку за правилами про деліктних
зобов'язаннях відшкодовується не будь-який шкоду, заподіяну при виконанні
договірних зобов'язань, а тільки шкоду, заподіяну життю і здоров'ю
громадянина, і притому за умови, якщо законом або договором не
передбачений більш високий розмір відповідальності.
ЦК передбачає і деякі інші випадки, коли норми, що регулюють
деліктні зобов'язання, поширюються на окремі зобов'язання, що виникають з
договорів. Наприклад, відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну
життю і здоров'ю пасажира, визначається за правилами про відшкодування
позадоговірної шкоди, якщо законом або договором перевезення не
передбачена підвищена відповідальність перевізника (ст. 800 ЦК).
Залежно від підстав виникнення зобов'язань щодо відшкодування
шкоди вирізняють :договірну та недоговірну (деліктну) відповідальність.
Як договірна, так і недоговірна відповідальність мають спільні риси:
 - спільна мета - поновити порушені права;
 - мають майновий характер;
 - реалізуються примусово силами юрисдикційних органів;
 - виконують попереджувальну та виховну функції.
Водночас між договірною відповідальністю і не договірною
(деліктною) існують певні відмінності:
 1) договірна відповідальність настає тоді, коли сторони перебувають у
відносних правовідносинах, недоговірна - в абсолютних;
 2) договірна відповідальність покладається на порушника договору або
на особу, яка за договором відповідає за порушника (поручитель,
гарант), недоговірна - на порушника або на особу, яка за законом
 відповідає за порушника (батьки, опікуни, лікувальна установа) або
взагалі на третю особу, в інтересах якої вчиняються дії (заподіяння
шкоди у стані крайньої необхідності);
 3) договірна - це додатковий обов'язок, який приєднується до
невиконаного обов'язку (поставити продукцію і сплатити штраф), а
недоговірна - це новий обов'язок замість невиконаного (заподіяв шкоду
- відшкодуй);
 4) договірна відповідальність передбачена як законом, так і договором,
недоговірна - виключно законом;
 5) договірна відповідальність виступає у вигляді відшкодування
збитків, стягнення пені, штрафу, неустойки, а недоговірна - виключно у
вигляді відшкодування збитків.
Установлення факту надання неякісних послуг з перевезення
свідчить про наявність правових підстав для відшкодування завданої
моральної шкоди. Такий висновок зробив ВС в постанові №490/8831/15-ц
https://zib.com.ua/ua/print/135448-
chi_mozhna_otrimati_kompensaciyu_za_nekomfortnu_poizdku_poya.html
Суди установили, що 16.05.2015 Особа 1 скористалася послугами
перевізника — швидким потягом сполученням «Миколаїв—Київ» зі станції
«Миколаїв пасажирський» у плацкартному вагоні №11, що підтверджується
придбаним квитком на проїзд. Під час вказаної поїздки у зв’язку з
погіршенням стану здоров’я позивача через запах фарби у вагоні її було
переведено до вагону №10.
8.07.2015 Особа 1 скористалася послугами відповідача з перевезення
пасажирів швидким потягом №121 сполученням «Київ—Миколаїв» зі станції
«Київ пасажирський» у плацкартному вагоні №24, що підтверджується
придбаним квитком на проїзд, під час руху якого сталася пожежа.
Особа 1 зверталася зі скаргами до Державної адміністрації
залізничного транспорту з приводу незадовільних умов проїзду, за
результатами яких проводились перевірки.
 Відповідно до ст.908 ЦК перевезення вантажу, пасажирів, багажу,
пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення
визначаються цим кодексом, іншими законами, транспортними кодексами
(статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що
видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і
багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо
цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим
кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими
нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до
них.
Згідно із ст.910 ЦК за договором перевезення пасажира одна сторона
(перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту
призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту
призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а
пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі
здавання багажу — також за його провезення. Укладення договору
перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею, відповідно,
квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до
транспортних кодексів (статутів).
Статтею 100 Статуту залізниць України, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів від 6.04.98 №457, залізниці повинні забезпечувати
потреби населення у пасажирських перевезеннях, безпеку користування
залізничним транспортом, необхідні зручності, якісне обслуговування
пасажирів на вокзалах і в поїздах, своєчасне перевезення і збереження багажу
і вантажобагажу. Організація перевезень пасажирів, багажу та
вантажобагажу встановлюється Порядком обслуговування громадян
залізничним транспортом, який затверджується КМ, а умови перевезень —
Правилами перевезень пасажирів.
Установлено, що недбале виконання своїх службових обов’язків
працівниками відповідача призвело до порушення прав позивача, а саме: не
було отримано якісні послуги з перевезення, порушено санітарні норми
утримання вагонів у належному стані, погіршено умови проїзду позивача
16.05.2015. Крім того, відповідачем порушено протипожежні правила
утримання вагонів, не забезпечено належних умов перевезення пасажирів
8.07.2015, що є підставою для відшкодування завданих збитків, зокрема 50%
вартості проїзду 16.05.2015 у розмірі 57,64 грн. та 100% вартості проїзду
8.07.2015 у розмірі 112,49 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині відшкодування
моральної шкоди, суди виходили з того, що ст.22 закону «Про захист прав
споживачів» не регулює спірних відносин щодо відшкодування моральної
шкоди при повітряних перевезеннях пасажирів і багажу.
Проте з такими висновками погодитися не можна.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначається
законодавством.
Закони «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Правила
перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним
транспортом України не містять умови, за яких перевізник має відшкодувати
моральну шкоду його пасажиру — користувачу послуги з перевезення
залізничним транспортом, проте при зверненні до суду із позовом Особа
1 посилалась на норми Цивільного кодексу, якими регулюється порядок
відшкодування моральної шкоди, та закон «Про захист прав споживачів».
Так, відповідно до ст.23 ЦК особа має право на відшкодування
моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода
полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів;
 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із
знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової
репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший
спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом
залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних
страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його
можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди,
якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших
обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру
відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка
підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо
надання транспортних послуг.
Згідно із ст.611 ЦК моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі
порушення зобов’язання, якщо таке відшкодування встановлено договором
або законом.
Відповідно до ст.8 закону «Про залізничний транспорт» перевезення
вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним
транспортом загального користування організовується на договірних засадах.
Для забезпечення виконання договірних зобов’язань здійснюється
перспективне та поточне планування перевезень. Умови та порядок
організації перевезень, у тому числі в прямому змішаному сполученні, за
участю залізничного та інших видів транспорту, нормативи якості вантажних
перевезень (терміни доставки, безпека перевезень, схоронність вантажів) та
обслуговування пасажирів, відправників і одержувачів вантажів
визначаються статутом залізниць, правилами перевезень вантажів та
правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти
залізничним транспортом.
Згідно з п.2 Порядку обслуговування громадян залізничним
транспортом, затвердженого постановою КМ від 19.03.97 №252,
обслуговування громадян залізничним транспортом регулюється законами
«Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про підприємництво»,
«Про захист прав споживачів», «Про підприємства в Україні», «Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими
актами законодавства, а також цим порядком.
Відповідно до п.5 ч.1 ст.4 закону «Про захист прав споживачів» (в
редакції, чинній нас час виникнення спірних правовідносин) споживачі під
час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на
території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на
відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків
продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
Відповідно до ч.2 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» при
задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо
відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Ураховуючи те, що судами встановлено, що саме з вини ПАТ
«Укрзалізниця» позивачу було надано неякісні послуги з перевезення, у
зв’язку з чим було задоволено позовні вимоги Особи 1 про стягнення
вартості проїзду, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових
підстав для відшкодування позивачу завданої моральної шкоди.
Таким чином, Особа 1 зазнала певних незручностей як під час переїзду,
так і після, через нерозв’язання спірної ситуації позасудовим способом,
витрачанням свого особистого часу на звернення до суду, у зв’язку з
неможливістю захистити порушене право споживача, що негативно
позначилося на її психологічному та фізичному стані та призвело до
моральних страждань, керуючись установленими законом принципами
розумності, виваженості та справедливості, врахувавши характер і тривалість
страждань, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь
позивача 1500 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Верховний суд зазначив, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону «Про

захист прав споживачів», споживачі під час придбання, замовлення або
використання продукції, мають право на відшкодування майнової та
моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції.

Зазначимо, що Суд не вказав, що моральна шкода відшкодовується

тільки в разі, коли продукція (послуги) є небезпечними для життя і
здоров'я людей, як це було зроблено у правовому висновку по справі
№641/5430/15-Ц від 9.11.2016.

Відповідну постанову у справі №490/8831/15-ц ВС прийняв 26.09.2018. З

її повним текстом можна ознайомитися в системі VERDICTUM.
 2. Приватному підприємцю Сергієнку належало нежитлове приміщення
в центрі Донецьку. У цьому приміщенні у 2010 році Сергієнко обладнав шоу-
рум дорогого італійського одягу, який приносив йому хороший прибуток.
Однак, навесні 2014 року приміщення було цілковито зруйноване внаслідок
численних обстрілів важким озброєнням. Посилаючись на статтю 19 ЗУ «Про
боротьбу з тероризмом» Сергієнко вимагав відшкодувати йому вартість
зруйнованої нерухомості за рахунок коштів Державного бюджету. Для цього
він пред’явив позов до Кабінету Міністрів України і Державної казначейської
служби України. Відповідачі проти позову заперечували, посилаючись на те,
що терористичний акт – це кримінальне правопорушення, а отже, факт його
вчинення може бути підтверджений тільки вироком суду в рамках
кримінального провадження, а оскільки такого вироку наразі немає, Держава
не може бути зобов’язана до відшкодування шкоди.
На яке питання розраховане завдання? Хто має бути відповідачем у
такій справі? Оцініть перспективу судового розгляду з урахування практики
ЄСПЛ. Чи змінилося б рішення, якби йшлося про житлову, а не комерційну
нерухомість?
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/850654/?
fbclid=IwAR1JPBFf0uaVJd6vxq8qf_H_oxPENpS_qSpV14pbup2pds3wqJQ-
aLFJvII
стаття 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»:
Стаття 19. Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом
Відшкодування шкоди, заподіяної фізичним особам терористичним актом,
провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному
Кабінетом Міністрів України, і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб,
якими заподіяно шкоду. Відшкодування шкоди, заподіяної юридичній особі
терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
{Стаття 19 в редакції Закону № 2997-IX від 21.03.2023}

https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/86310215
 7.1. Суд першої інстанції правильно встановив, що шкода позивачці
завдана терористичним актом - артобстрілом житлових районів міста
Маріуполя - у період проведення антитерористичної операції.

7.2. Місто Маріуполь Донецької області не включене до Переліку

населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не
здійснюють свої повноваження, затвердженого розпорядженням КМ України
від 7 листопада 2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених
пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють
свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії
зіткнення».

7.3. Станом на 24 січня 2015 року органи державної влади на території

м. Маріуполя Донецької області здійснювали повноваження в повному
обсязі, проте позивачка досі не отримала відшкодування за завдану їй шкоду.

7.4. Кодекс цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) регулює

правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих
правовідносин є Закон. Застосування його статті 19 не пов`язане із наявністю
обвинувального вироку суду.

7.5. Відсутні спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування

шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної
операції у Донецькій та Луганській областях. Тому для визначення розміру
відшкодування позивачці шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження
(знищення) торгівельного об`єкта терористичним актом, слід застосовувати
приписи статті 86 КЦЗ України, яка узгоджується зі статтею 19 Закону.
 7.6. Від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до
Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно
до статті 15 Конвенції Україна не відступала.

7.7. У рішенні від 8 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти
Туреччини» ЄСПЛ вказав, що відповідальність держави має абсолютний
характер і об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику.
Держава може бути притягнута до відповідальності з метою відшкодування
шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли
держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і
безпеку або захищати життя людей і власність (§ 70). На думку ЄСПЛ,
відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння
шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії її органів та
їх посадових осіб.

7.8. У рішенні від 19 жовтня 2012 року у справі «Катан та інші проти
Молдови та Росії» ЄСПЛ зазначив, що хоча Молдова не має ефективного
контролю над діями «Придністровської молдавської республіки» (далі -
ПМР), факт того, що цей регіон визнається за міжнародним правом частиною
території Молдови, тягне за собою обов`язок за статтею 1 Конвенції
використати всі доступні державі юридичні та дипломатичні засоби, щоби
продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією,
усіма особами, які там проживають (§ 110).

7.9. Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка зазначила

відповідачем саме Державу Україну, а представником останньої -КМ
України.

7.10. Відповідно до статті 43 Бюджетного кодексу України

безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною
казначейською службою України, і саме тому відповідачем у суді від імені
держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави має
виступати ДКС України.
19. Тому Велика Палата Верховного Суду має встановити, чи
охоплюється поняттям «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу до
Конвенції право на відшкодування державою шкоди, передбачене у статті 19
Закону.

20. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій

частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення,
яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не
залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному
законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж
можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis
mutandis рішення ЄСПЛ від 5 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії»
(Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

21. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до

Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation)
успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб
«очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону
або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із
майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня
2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia),
заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції
не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у
справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

22. Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така,
що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема,
відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до
Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному
законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний
майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у
відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому
акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis
ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та
інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та
інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності
тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника
відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі
«Копецький проти Словаччини», § 50).

23. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду повинна

з`ясувати, чи має право на отримання за рахунок держави компенсації за
шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок
стверджуваного пошкодження під час терористичного акта належного
позивачці на праві власності торгівельного об`єкта, таку юридичну основу,
що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки. Остання
окреслила його у заяві про збільшення позовних вимог сумою у 888 715 грн
(т. 1, а. с. 183-184), що на час розгляду справи є реальноювартістю
зазначеного об`єкта, визначеною відповідно до проведеної на підставі ухвали
суду першої інстанції від 3 березня 2017 року судової оціночно-будівельної
експертизи (т. 1, а. с. 179-180). Хоча у позовній заяві позивачка оцінювала
вартість завданої їй шкоди у 759 806 грн, виходячи з вартості відновлення
торгівельного об`єкта, відповідно до кошторисного рахунку, складеного
фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 станом на 30 березня 2016 року (т.
1, а. с. 22-44), а згідно з поданим до суду першої інстанції 16 січня 2017 року
клопотанням про приєднання письмових доказів до матеріалів справи (т. 1, а.
с. 82), - виходячи з вартості права вимоги відшкодування шкоди, завданої
«об`єкту комерційної нерухомості», оціненого у 500 987 грн у звіті про
оцінку Приватного підприємства (далі - ПП) «Центр експертних послуг» від
15 червня 2015 року (т. 1, а. с. 83-112).

24. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення

цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

25. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової

шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини
другої статті 16 ЦК України).

26. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного

права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному
обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у
меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК
України).

27. За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи,

відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша
статті 1166 ЦК України).

28. Суди попередніх інстанцій вказали, що згідно з відомостями

досудового розслідування у кримінальному провадженні №
22015050000000047 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою
статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людей),
24 січня 2015 року відбувся артилерійський обстріл мікрорайону «Східний»
Орджонікідзевського району м. Маріуполя. Внаслідок цього обстрілу 30 осіб
загинули, не менше 119 осіб отримали тілесні ушкодження різного ступеню
тяжкості, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки
«Київський» і «Денис». Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі
відповідей Слідчого відділу Управління Служби безпеки України в
Донецькій області (т. 1, а. с. 146, 150, 157) на запити суду встановили, що
станом на момент розгляду справи досудове розслідування у цьому
кримінальному провадженні тривало, а позивачка через пошкодження її
торгівельного об`єктаотримала статус потерпілої.

29. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального

правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету
України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті
1177 ЦК України).

30. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ,

дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9
червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами №
54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала
шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що
отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за
дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону,
якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та
виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на
відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального
правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали
чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1
Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали
легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З
огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого
протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione
materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у
справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява №
54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України»
(Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

31. Частина перша статті 19 Закону передбачає спеціальне правило,

відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам
терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету
України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього
відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому
законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться
відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації,
підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону).

32. З огляду на зміст вказаних приписів реалізація права на отримання

зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування
компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного
бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам
нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних
правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у
законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного
відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24
квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine),
заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової
вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis
ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі
«Петльований проти України»).

33. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що відповідно до

частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 КЦЗ України
постановою КМ України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений
Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації
постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому
місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови
КМ України від 10 липня 2019 року № 623:

33.1. Порядок не поширюється на випадки відшкодування державою

шкоди постраждалим від пошкодження торгівельних об`єктів, інших
нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акта (незалежно від
того, чи таке пошкодження відбулося під час і на території проведення
антитерористичної операції, чи ні).

33.2. Постраждалими згідно з пунктом 2 Порядку визнаються особи,

житлові будинки (квартири) яких: пошкоджено внаслідок надзвичайної
ситуації або проведення робіт з ліквідації її наслідків (таким постраждалим
надається грошова допомога); зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації
воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації
(таким постраждалим надається грошова компенсація).

33.3. Розмір грошової компенсації зазначеним постраждалим

визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у
регіонах України відповідно до місцезнаходження житлових будинків
(квартир), які зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного
характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, але не
більше ніж 300 000 грн (абзац другий пункту 7 Порядку).

34. На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла

висновку, що передбачене у статті 19 Закону право на відшкодування
відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не
породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого
відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної
операції торгівельний об`єкт незалежно від того, на якій території -
підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

35. З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і

застосована судом першої інстанції стаття 85 КЦЗ України, відповідно до
якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок
надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

36. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за

шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок
пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві
власності торгівельного об`єкта, не має у законодавстві України такої
юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес
позивачки. Тим більше, немає підстав вважати, що такий інтерес становить
реальну вартість торгівельного об`єкта на час розгляду справи. Так, суди
першої й апеляційної інстанцій задовольнили позовні вимоги, виходячи з
розміру шкоди, визначеної саме як реальна вартість торгівельного об`єкта у
складеному 21 березня 2017 року згідно зі статтею 1192 ЦК України
висновку судової оціночно-будівельної експертизи (т. 1, а. с. 179). Проте
суди не звернули увагу на те, чи стаття 1192 ЦК України застосована для
визначення розміру збитків відповідно до реальної вартості втраченого майна
для їх відшкодування потерпілому за рахунок особи, яка завдала шкоди
цьому майну. У справі № 265/6582/16-ц суди таку особу не встановили:
позивачка наполягала на тому, що означене встановлення у кримінальному
провадженні для реалізації приписів статті 19 Закону не потрібне (позовна
заява - т. 1, а. с. 4; заперечення на апеляційну скаргу - т. 2, а. с. 46; відзив на
касаційну скаргу - т. 3, а. с. 51), а КМ України заперечував проти такого
підходу (заперечення на позовну заяву - т. 1, а. с. 129).
 37. У позовній заяві та впродовж розгляду справи судами позивачка
стверджувала про відсутність спеціального порядку відшкодування за
пошкоджений внаслідок терористичного акта торгівельний об`єкт, а КМ
України у запереченні на позовну заяву, поданому його представником,
також підтвердив відсутність закону чи іншого нормативно-правового акта,
який визначає механізм такого відшкодування та встановлює відповідний
порядок (т. 1, а. с. 133). Суд першої інстанції вказані доводи не оцінив, а суд
апеляційної інстанції, застосувавши частини восьму та дев`яту статті 8 ЦПК
України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й
апеляційної інстанцій, зазначив, що за відсутності спеціальних нормативно-
правових актів щодо означеного відшкодування до спірних правовідносин
для визначення позивачці розміру відшкодування слід застосувати приписи
статті 86 КЦЗ України, яка узгоджується зі статтею 19 Закону.
(1.2) Щодо позитивних обов`язків держави за статтею 1 Першого
протоколу до Конвенції

40. Починаючи із позовної заяви, позивачка наполягала на тому, що

держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте,
як було встановлено вище, помилково вважала, що має право вимоги до
держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням
(знищенням) внаслідок терористичного акта торгівельного об`єкта, у розмірі
реальної його вартості.

41. Більше того, крім вказаної у позовній заяві, запереченні на

апеляційну скаргу та відзиві на касаційну скаргу такої підстави для
отримання від держави відшкодування як заподіяння шкоди у період
проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час
терористичного акта (обстрілу житлових районів м. Маріуполя) належного
позивачці на праві власності торгівельного об`єкта (позовна заява - т. 1, а. с.
1, 2; заперечення на апеляційну скаргу - т. 2, а. с. 44; відзив на касаційну
скаргу - т. 3, а. с. 50, 51), позивачка звертала увагу і на таке: відсутність
компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення
торгівельного об`єкта (позовна заява - т. 1, а. с. 5; заперечення на апеляційну
скаргу - т. 2, а. с. 41; відзив на касаційну скаргу - т. 3, а. с. 45); відсутність
спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок
терористичного акта торгівельний об`єкт (позовна заява - т. 1, а. с. 5, 6;
заперечення на апеляційну скаргу - т. 2, а. с. 41; відзив на касаційну скаргу -
т. 3, а. с. 45); нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ
(позовна заява - т. 1, а. с. 7; заперечення на апеляційну скаргу - т. 2, а. с. 43;
відзив на касаційну скаргу - т. 3, а. с. 47); відсутність об`єктивного і
незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за
встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту
пошкодження торгівельного об`єкта внаслідок терористичного акта (позовна
заява - т. 1, а. с. 7; заперечення на апеляційну скаргу - т. 2, а. с. 43, 44; відзив
на касаційну скаргу - т. 3, а. с. 46, 47, 48).

42. Суди першої й апеляційної інстанцій також встановили, що

позивачка отримала відмови на її звернення до Маріупольської міської ради
та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування
шкоди, завданої 24 січня 2015 року знищенням належного позивачці
торгівельного об`єкта, через невизначеність законами органу державної
влади, відповідального за таке відшкодування, та через відсутність
державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через
терористичні акти (т. 1, а. с. 48, 49, 50).

43. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо

під час розгляду справи буде виявлене неправильне застосування норм
матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
 44. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна
юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не
звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи
юридичних норм.

45. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони

гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і
свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

46. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на

порушення Україною якого позивачка не скаржилася, держава має позитивні
обов`язкигарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав
кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих
обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

47. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до

Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть
передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:

47.1. У матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй

правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні
обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від
втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи
відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див.
mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти
Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113).

47.2. У процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до

Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних
обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані
ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між
приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов
проти Росії», § 114).

48. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів

Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням
торгівельного об`єкта внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент
виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами
(позитивний матеріальний обов`язок).

49. Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час

розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в
якому позивачка була залучена потерпілою через пошкодження її
торгівельного об`єкта, тривало. Причому 9 лютого 2017 року в судовому
засіданні суду першої інстанції позивачка вказала, що їй невідомо про те, на
якій стадії перебуває це провадження (т. 1, а. с. 137). Тобто, у судів першої й
апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела
об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди
позивачці (позитивний процесуальний обов`язок).

50. ОскількиКонвенція покликана захищати права, які є практичними й

ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків
може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така
компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно
від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності
держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення
ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо
справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan
and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 12
січня 2006 року щодо прийнятності у справі «Ічер проти Туреччини» (Icyer v.
Turkey), заява № 18888/02, § 73-87; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року
щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v.
Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015
року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v.
Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242; рішення ЄСПЛ від 10 травня 2001
року у справі «Кіпр проти Туреччини» (Cyprys v. Turkey), заява № 25781/94,
§ 178-189).

51. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо

відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової
нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що
стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не
був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на
підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту
порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена
компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі
встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити
компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння
майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у
це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має
передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного)
майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане
право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у
повному обсязі.

52. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було

порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в
національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами,
які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
 53. Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13
Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці;
використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано
перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

54. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної

компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів
національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного
права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків
позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до
цього порушення є її розмір.

55. Стосовно застосованих судом апеляційної інстанції висновків

ЄСПЛ Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на істотну відмінність
обставин справ «Айдер та інші проти Туреччини» і «Катан та інші проти
Молдови і Росії» й обставин справи № 265/6582/16-ц:

55.1. Справа Айдера стосувалася масштабного руйнування будівель у

населеному пункті, в якому проживали заявники. Останні стверджували, що
знищення їхнього майна становило частину планової операції, яку проводили
сили безпеки Туреччини, завдаючи контрудару у місті, яке нібито
підтримувало Курдську робітничу партію (§ 10). ЄСПЛ встановив порушення
статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки
агенти держави-відповідача зруйнували домівки і знищили майно заявників,
змусивши їх та їхні сім`ї залишити місто, що становить особливо значне та
невиправдане втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя
та житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121). Натомість
справа № 265/6582/16-ц не стосується заподіяння позивачці шкоди
знищенням торгівельного об`єкта агентами держави.
 55.2. У справі Катана заявниками були молдовани, які жили у
Придністров`ї та на час подання заяв були учнями трьох молдавськомовних
шкіл, а також їхні батьки. На відміну від позивачки у справі № 265/6582/16-ц,
заявники у справі Катана скаржилися за статтею 2 Першого протоколу до
Конвенції та статтею 8 Конвенції окремо і в поєднанні зі статтею 14 на
закриття шкіл з викладанням молдовської мови та переслідування з боку
сепаратистської влади «ПМР», яка змогла зберегти існування, протидіючи
молдовським і міжнародним зусиллям вирішити конфлікт та утвердити
демократію і верховенство права у регіоні, лише завдяки російській
військовій, економічній і політичній підтримці (§ 122). ЄСПЛ вказав, що
Молдова виконала її позитивні обов`язки за статтею 2 Першого протоколу до
Конвенції, не маючи ефективного контролю над територією «ПМР» (§ 110,
148), тоді як Росія внаслідок продовжуваної військової, економічної та
політичної підтримки «ПМР», несе відповідальність за Конвенцією за
порушення прав заявників на освіту (§ 150).

56. Все вищевказане суди попередніх інстанцій не врахували.

Задовольнивши позов, суди неправильно застосували відповідні приписи
Закону, КЦЗ України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не
визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його
предметом, не встановили, які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до
Конвенції держава порушила, а також, чи обґрунтованим з огляду на ці
порушення є розмір позовних вимог.

57. Суди не дослідили належно висновок судової оціночно-будівельної

експертизи, складений 21 березня 2017 року (т. 1, а. с. 159-180) на предмет
того, що саме було об`єктом оцінки судового експерта, виходячи з яких
вихідних даних проводилася така оцінка, як і не дослідили зазначені вихідні
дані, що є у матеріалах справи, а саме: кошторисний рахунок, складений
фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 станом на 30 березня 2016 року (т.
1, а. с. 22-44), і звіт про оцінку ПП «Центр експертних послуг» від 15 червня
2015 року (т. 1, а. с. 83-112) на предмет того, що саме було об`єктами оцінки
у цих рахунку та звіті, і який зв`язок між цими об`єктами оцінки й об`єктом
оцінки судового експерта, який 21 березня 2017 року склав висновок судової
оціночно-будівельної експертизи.
https://sud.ua/ru/news/sudebnaya-praktika/157033-vidshkoduvannya-
shkodi-zapodiyanoyi-teroristichnim-aktom-nezhitlovomu-primischennyu-
pozitsiya-vp-vs
Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом нежитловому
приміщенню: позиція ВП ВС
У законодавстві не визначено процедури виплати відшкодування
шкоди постраждалим від терористичного акту власникам нежитлових
приміщень.
Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом нежитловому
приміщенню: позиція ВП ВС
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного
Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу щодо
відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом приміщенню у м.
Маріуполь, на новий розгляд до суду першої інстанції. Про це повідомляє
прес-служба ВС у Фейсбук.
Зокрема, повідомляється, що позивачка звернулася до суду із позовом
до Кабінету міністрів України та Державної казначейської служби України, у
якому на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» просила
відшкодувати їй заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджене
торговельне приміщення, розташоване в м. Маріуполі Донецької області.
Місцевий суд позов задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив це
рішення без змін.
Розглянувши касаційну скаргу КМУ, Велика Палата Верховного Суду
зазначила таке. Реалізація права на отримання зазначеного відшкодування
поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має
бути встановлений в окремому законі. Закону, який регулює порядок
відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди,
заподіяної терористичним актом об’єктам нежитлової нерухомості громадян,
не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду
справи судами.
До того ж у законодавстві України не визначено не тільки процедури
виплати зазначеного відшкодування, але й чітких умов, необхідних для
заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.
Відповідно до ч. 8 ст. 86 і ч. 3 ст. 89 Кодексу цивільного захисту
України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року №947 був затверджений
Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації
постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому
місці проживання, який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня
2019 року №623. Однак цей порядок не поширюється на випадки
відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження
торговельних об’єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок
терористичного акта.
Передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»
право на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним
актом, з огляду на відсутність відповідного закону, не породжує легітимного
очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за
пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об’єкт
нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території України —
підконтрольній чи непідконтрольній українській владі — мав місце вказаний
акт. З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і ст. 85
Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування
матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій
здійснюється у порядку, визначеному законом.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів не
перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно
певний позитивний обов’язок держава не виконала, вимагати від неї
компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків
для потерпілого, означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може
суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою
позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за втручання,
зокрема, у право мирного володіння майном і провести об’єктивне й
ефективне розслідування факту втручання у це право немає підстав для
висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування
реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення
негативного обов’язку не втручатися у вказане право держава може бути
зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного
Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу на новий
розгляд до суду першої інстанції.

Oksana Chekmenova, [30.03.2023 13:57]

Група 1
Справа № 757/13076/22-ц, рішення від 06.02.2023

ВСТАНОВИВ:

У червні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної
казначейської служби України, Російської Федерації в особі Уряду
Російської Федерації про стягнення матеріальної та моральної шкоди,
спричиненої в результаті військового вторгнення Російської Федерації, у
якому просив стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів
України, Державної казначейської служби України шкоду у розмірі 100
000,00 грн. у відшкодування невиконання Україною позитивних зобов`язань
щодо забезпечення права власності, та з Російської Федерації - у
відшкодування заподіяної матеріальної шкоди суму 4 384 457,27 грн. та
моральної - суму 100 000,00 грн.
Обґрунтовуючи позов, позивач вказав, що він є власником 1/2 будинку
площею 161,70 кв.м., що знаходиться м. Ірпінь Внаслідок артилерійських
обстрілів будинок позивача був повністю зруйнований, а потім згорів.
Будинок не придатний для подальшого використання для проживання, у
зв`язку з чим позивач позбавлений можливості користуватись будинком та
майном, яке в ньому знаходилось. Такими чином, у результаті
артилерійських обстрілів під час військового вторгнення Російської
Федерації позивачу було спричинено майнову та моральну шкоду. Тому,
позивач вважає, що вина за спричинення йому матеріальної та моральної
шкоди лежить на Державі та Російській Федерації, у зв`язку з чим звернувся
до суду із вказаним позовом.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти,

користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння,
користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується,
розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім
власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно
позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК
України).
 Обґрунтовуючи вимоги позивач посилається на спричинення їй
матеріальної та моральної шкоди в результаті артилерійських обстрілів під
час вторгнення Російської Федерації, внаслідок чого було зруйновано його
будинок, який є не придатним для подальшого проживання та користування.
Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не
зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до
Конвенції» передбачають те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися
забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування
прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і
утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по
гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-
учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися
від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки,
тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла
скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може
включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити
користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення
реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до
Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate
expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того,
щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі
закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із
майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня
2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia),
заява № 44912/98, § 49-50).
 Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що
має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема,
відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до
Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному
законодавстві.
Постановою Кабінету Міністрів України № 326 від 20 березня 2022
року затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні
внаслідок збройної агресії Російської Федерації. якою визначено, що
визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за такими напрямами:
1) людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати напрям, що
включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли
в результаті збройної агресії Російської Федерації, а також витрати, пов`язані
з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням
соціальних послуг;
2) економічні втрати, пов`язані з людськими втратами, напрям, що
включає непрямі економічні втрати, пов`язані із зменшенням чисельності
населення та відповідного зменшення економічних показників країни;
3) військові втрати напрям, що включає людські та матеріальні
військові втрати і витрати, пов`язані з бойовими діями;
4) втрати, пов`язані із забезпеченням публічної безпеки і порядку,
боротьби із злочинністю, безпеки дорожнього руху, напрям, що включає
людські та матеріальні втрати і витрати правоохоронних органів, пов`язані із
забезпеченням публічної безпеки і порядку, боротьби із злочинністю,
забезпеченням безпеки дорожнього руху;
5) втрати житлового фонду і об`єктів житлово-комунального
господарства напрям, що включає втрати житлового фонду і об`єктів
житлово-комунального господарства, об`єкти незавершеного будівництва
житлової нерухомості, дачних і садових будинків, фактичні витрати,
здійснені для їх відновлення;
 6) втрати земельного фонду напрям, що включає втрати земельного
фонду, а також пов`язану з ними упущену вигоду;
7) втрати лісового фонду напрям, що включає втрати лісонасаджень та
пов`язані із ними витрати;
8) втрати надр напрям, що включає втрати надр, завдані самовільним їх
користуванням, а також шкоду, завдану навколишньому природному
середовищу під час самовільного користування надрами;
9) втрати акваторії напрям, що включає втрачену частину
територіального моря, виключної морської (економічної) зони та внутрішніх
морських вод України в Азовському та Чорному морях.
10) збитки, завдані природно-заповідному фонду, напрям, що включає
збитки, завдані територіям та об`єктам природно-заповідного фонду, та
пов`язані із ними витрати;
11) втрати інфраструктури транспорту, телекомунікаційної мережі та
зв`язку напрям, що включає зруйновані або пошкоджені автомобільні,
залізничні шляхи, транспортні розв`язки, телекомунікаційні мережі та інші
об`єкти транспортної інфраструктури;
12) втрати енергетичної інфраструктури напрям, що включає
зруйновані газо-, нафтопроводи, лінії електропередачі, інші об`єкти
енергетичної інфраструктури;
13) втрати культурної спадщини напрям, що включає втрати об`єктів
культурної спадщини;
14) економічні втрати підприємств напрям включає втрати підприємств
усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, а також
упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської
діяльності;
15) втрати установ та організацій напрям, що включає втрати установ
та організацій усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх
майна;
 16) шкода, завдана земельним ресурсам, напрям, що включає шкоду,
зумовлену забрудненням і засміченням земельних ресурсів;
17) шкода, завдана атмосферному повітрю, напрям, що включає шкоду,
завдану викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
18) збитки, завдані водним ресурсам та об`єктам водогосподарської 66
інфраструктури, напрям, що включає забруднення, засмічення, вичерпання та
інші дії, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди
здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів
водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження
родючості ґрунтів та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і
хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення,
порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються
відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з
методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з
Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за
наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2
постанови № 326).
Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний
матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення
прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через
збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути
окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої
затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування
залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних,
соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити,
тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку,
важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо.
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року
№ 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової
допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які
залишилися на попередньому місці проживання, який викладений у редакції
постанови Кабінету Міністрів України від 10.07.2019 року № 623. Після чого,
постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 року № 767 до цього
Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та
визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки
(квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного
характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
Враховуючи наведене, суд не бере до уваги доводи позивача щодо не
розроблення Державою України в особі Кабінету Міністрів України
механізму отримання компенсації за зруйноване майно внаслідок збройної
агресії Російської Федерації на території України.
ВИРІШИВ:
Таким чином, позовні вимоги в частині відшкодування шкоди з
Держави України в особі Кабінету Міністрів України задоволенню не
підлягають.

Oksana Chekmenova, [30.03.2023 13:58]

Група 2
Справа № 757/13076/22-ц, рішення від 06.02.2023
ВСТАНОВИВ:
У червні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної
казначейської служби України, Російської Федерації в особі Уряду
Російської Федерації про стягнення матеріальної та моральної шкоди,
спричиненої в результаті військового вторгнення Російської Федерації, у
якому просив стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів
України, Державної казначейської служби України шкоду у розмірі 100
000,00 грн. у відшкодування невиконання Україною позитивних зобов`язань
щодо забезпечення права власності, та з Російської Федерації - у
відшкодування заподіяної матеріальної шкоди суму 4 384 457,27 грн. та
моральної - суму 100 000,00 грн.
Обґрунтовуючи позов, позивач вказав, що він є власником 1/2 будинку
площею 161,70 кв.м., що знаходиться м. Ірпінь Внаслідок артилерійських
обстрілів будинок позивача був повністю зруйнований, а потім згорів.
Будинок не придатний для подальшого використання для проживання, у
зв`язку з чим позивач позбавлений можливості користуватись будинком та
майном, яке в ньому знаходилось. Такими чином, у результаті
артилерійських обстрілів під час військового вторгнення Російської
Федерації позивачу було спричинено майнову та моральну шкоду. Тому,
позивач вважає, що вина за спричинення йому матеріальної та моральної
шкоди лежить на Державі та Російській Федерації, у зв`язку з чим звернувся
до суду із вказаним позовом.

ВСТАНОВИВ:

Судом встановлено, що Указом Президента України № 64/2022 від

24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан у зв`язку з військовою
агресією відповідача проти України,
Збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав
збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається
будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої
держави або групи держав на територію України, а також окупація або
анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або
групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні
морські чи повітряні флоти України (ст. 1 Закону України «Про оборону
України»).
На підставі ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод
громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»
Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції
про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про
закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської
конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949
року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949
року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів
(Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення
захисту прав цивільного населення.
Так, відповідно до ст. 32 Конвенції про захист цивільного населення
під час війни, 1949 року забороняється застосування будь-яких заходів, які
можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що
перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона
поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та
медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що
перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як
цивільних, так і військових властей.
Також відповідно до ст. 48 Додаткового протоколу до Женевських
конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв
міжнародних збройних конфліктів (Протокол I від 8 червня 1977 року), для
забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів
сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне
населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об`єкти та відповідно
спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів.
Зокрема, ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12
серпня 1949 року передбачає, що цивільне населення користуються
загальним захистом від небезпек, що виникають у зв`язку з воєнними
операціями.

Oksana Chekmenova, [30.03.2023 13:58]

 Крім того на підставі ст. 57 Додаткового протоколу до Женевських
конвенцій від 12 серпня 1949 року при проведенні воєнних операцій повинна
постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення,
цивільних осіб і цивільні об`єкти.
Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською
Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й
територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних
принципів та норм міжнародного права. Така військова агресія
супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також
іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва
російської федерації.
Так, відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02
березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як
така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет,
незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську
Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та
вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24
березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти
України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому
числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також
засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення
прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного
гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та
Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022
року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською
федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії
збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під
час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
 Згідно зі ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод
громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»
відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок
тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським
об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у
повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що
здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме
відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Загальновідомим є факт постійних артилерійських та ракетних
обстрілів міста Ірпіня, Київської області, військовими формуваннями
Російської Федерації починаючи з 24.02.2022 року.
Статті 3, 8, 12, 28 Загальної декларації прав людини 1948 року
гарантують кожній людині право на життя, свободу і особисту
недоторканність, ефективне поновлення у правах компетентними
національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй
конституцією або законом, вільне пересування і вибір місця проживання у
межах кожної держави, соціальний і міжнародний порядок, при якому права і
свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Ніхто
не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність його житла.
Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких
посягань.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 року №
9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній,
правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права
і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність;
утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком
держави (статті 1, 3 Конституції України).
 Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитки у
результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.

Oksana Chekmenova, [30.03.2023 13:58]

Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим
правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну
фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою,
яка її завдала.
Цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає
презумпцію вини, тож якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція
не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність
вини заподіювача шкоди.

З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним

процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності
цивільного процесу, положень ЦК України з відшкодування шкоди, то саме
на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні
шкоди.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду
від 23 жовтня 2019 року(справа № 761/6144/15-ц,провадження № 61-
18064св18).
Судом встановлено та вказана обставина не спростована відповідачем 3
- Російською Федерацією, що в результаті артилерійських обстрілів під час
вторгнення Російської Федерації було зруйновано будинок позивача,
внаслідок чого останній є не придатним для подальшого проживання та
користування.
Визначаючи розмір майнової шкоди, завданої збройною агресією
Російської Федерації, суд бере до уваги попередній висновок попереднього
звіту №ТЗ-001/2022 про технічний стан несучих та огороджувальних
конструкцій житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та довідку про
оціночну вартість об`єкта нерухомості від 20.05.2022 року за основу
визначення вартості матеріальної шкоди.

ВИРІШИВ:

З урахуванням наведеного, з відповідача 3 - Російської Федерації на

користь позивача підлягає стягненню майнова шкода у розмірі 4 384 457,27
грн.

Щодо вимог позову про відшкодування моральної шкоди з Російської

Федерації, суд виходить з такого.
Згідно зі ст. 23 ЦК України моральна шкода, зокрема, полягає у
фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із
душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї
самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом
залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних
страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його
можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди,
якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших
обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру
відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній
або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю,
відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків,
встановлених частиною другою цієї статті.
Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від
характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких
зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості
відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються
стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і
виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та
зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має
виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
В абзаці другому пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до
загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому
з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової)
шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її
заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним
діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема,
повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві
моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких
обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій
сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з
чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення
для вирішення спору.
Тобто, правовою підставою цивільно-правової відповідальності за
відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю, є
правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне
діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Разом з тим,
обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-
наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї
із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у
задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх
складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює
наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями
(бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від
19.03.2020 року у справі № 686/13212/19.
Окрім того, відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне
право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах,
пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода
повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка
завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Отже, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню
з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету
України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних
прав, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава Російська
Федерація є належним відповідачем у даній справі.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у
постанові від 18.05.2022 року по справі № 760/17232/20-ц.
Крім того у своїй постанові від 14.04.2022 року по справі №
308/9708/19 Верховний Суд також дійшов висновку, що на Російську
Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки вчинення актів
збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а
свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну
цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН. Зокрема,
Верховний Суд встановив, що такими діями Російська Федерація вийшла за
межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН.
Тому, беручи до уваги перебування позивачу у стані постійного стресу
та нервозності, внаслідок збройної агресії Російської Федерації, що призвело
до позбавлення власного житла та речей, з урахуванням вимог розумності і
справедливості, суд визначає розмір компенсації моральної шкоди в сумі 100
000,00 грн., що підлягає стягненню на користь позивача.
 ВИРІШИВ:

Стягнути з Російської Федерації на користь держави судовий збір у

розмірі 12 405,00 грн.

Справа № 757/15335/18-ц, рішення від 08.12.2022

У березні 2018 року позивач звернулася до суду з позовною заявою, в
якій враховуючи заяву про збільшення розміру позовних вимог просила
відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України, заподіяну
терористичним актом шкоду за зруйноване домоволодіння, розташоване за
адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 12 134 850,00 грн. та моральну шкоду в сумі 100
000,00 грн. (т. 1 а.с. 2-5, 79-81).
На обґрунтування позовної заяви зазначила, що вона є власником
домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Вказаний будинок розташований на
лінії зіткнення з територіями, де проводилася антитерористична операція.
Внаслідок артилерійських обстрілів її будинок був пошкоджений, та 18
вересня 2015 року будинок згорів повністю.
Посилалась на ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»,
відповідно до якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам
терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету
України і відповідно до Закону із наступним стягненням суми цього
відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду в порядку, встановленому
Законом.
Разом з тим, позивач вказувала, що закон, який би регулював порядок
відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не
прийнято, а також відсутній механізм визначенням розміру відшкодування.
ВСТАНОВИВ:
 Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної
особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання
або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та
інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової)
шкоди.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права
позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка
опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги
щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Таким чином, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві
нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої
вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим
обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у
позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними,
тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час
розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при
розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на
обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що
фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну
правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми
матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є
відповідні правовідносини.
 З аналізу наведених норм процесуального права Верховний Суд у
постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19 зробив висновок про
те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію
відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи,
та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм
матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні
правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного
позивачем способу захисту. Зазначення позивачем конкретної правової
норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом
питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Принцип непорушності права власності регламентовано статтею 41
Конституції України, відповідно до якої кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним. Вказаний принцип також закріплено у статті 321 ЦК України та
статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні
Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії
цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як
активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така
діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами
зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та
позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від
втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава
повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися
своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті
законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими
Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
 Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до
Конвенції може користуватися «легітимне очікування» (legitimate expectation)
успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб
«очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону
або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим
інтересом (див. рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький
проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що
має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема
відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до
Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному
законодавстві.
Разом із тим, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві
України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного
відшкодування (див. для порівняння рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у
справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, §
42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави
про надання такого відшкодування (див. ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності
від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy
v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом»
відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом,
провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до
закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими
заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Так само
відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі
терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
Зміст наведеної статті дає підстави для висновку, що у цій статті
визначено лише джерело відшкодування шкоди, заподіяної терористичним
актом - кошти державного бюджету, проте стаття не містить ні підстав, ні
порядку (механізму) такого відшкодування.
Тобто до сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, норми
якого закріплювали б механізм відшкодування шкоди, заподіяної
терористичним актом.
Відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України засади
цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами
України. Зазначене положення унеможливлює застосування аналогії закону
до будь-яких відносин, пов`язаних з відшкодуванням шкоди. Таким чином, у
системі права України немає правових норм прямої дії, які б закріплювали
механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася також на те, що
держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції в
частині невиконання нею свого позитивного матеріального та
процесуального обов`язку, на відсутність спеціального порядку
відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акта майно, на
обов`язок держави захищати власність у розумінні правової позиції ЄСПЛ.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до
Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть
передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у
матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі
юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та
засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це
право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за
будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті, хоча
стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних
вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру
відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються
державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. рішення
ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia),
заява № 54522/00).
Як зазначалося вище, закон, який регулює порядок відшкодування за
рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної
пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на
момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи
судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й
ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків
може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації.
Таким чином, відсутність на час виникнення спірних правовідносин та
на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України
відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної
його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає
особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний
позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації
за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено,
має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі,
навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої
офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13
Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці;
використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано
перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц
(провадження № 14-17цс19) та постанові Верховного Суду від 22 вересня
2021 року у справі № 242/68/19.
 Необхідність встановлення компенсаційного механізму за
пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена
у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти
Туреччини» (Loizidou v.Turkey) від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159;
«Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia) від 16
червня 2015 року, заява № 13216/05; «Саргсян проти Азербайджану»
(Sargsyan v. Azerbaijan) від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).
На підставі релевантної практики ЄСПЛ, яка є сталою, з урахуванням
положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої практика
ЄСПЛ є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування
щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті
проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного
конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у
застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних
зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних
нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди,
заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення
антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської
областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що
позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок державою не був
виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її
права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає
захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного
Суду від 25 березня 2020 року у справі № 757/50562/16-ц, від 04 березня 2020
року у справі № 646/5063/17-ц, від 04 березня 2020 року у справі №
237/557/18-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 423/455/18, від 24 лютого
2021 року у справі № 757/64572/16-ц, від 01 вересня 2021 року у справі №
409/2390/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 757/43306/16-ц, від 22
вересня 2021 року у справі № 242/68/19, що свідчить про сталість судової
практики у спірних правовідносинах.
ВИРІШИВ:
Таким чином, ОСОБА_1 має право на отримання від Держави України
відповідної компенсації.

https://www.hsa.org.ua/blog/vidshkoduvannya-moralnoyi-shkody-
zavdanoyi-pozyvachu-smertyu-materi-vnaslidok-terorystychnogo-aktu/#:~:text=
%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%BE%3A
%20%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE
%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%B5%D0

https://sud.ua/ru/news/publication/241580-vp-vs-virishila-chi-vidpovidalna-
derzhava-za-zavdannya-moralnoyi-shkodi-cherez-zagibel-rodicha-pid-chas-
boyovikh-diy
Огляд Постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022
року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20)

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

У 2015 році у Донецькій області на тимчасово окупованій території

України у період проведення антитерористичної операції (далі — АТО)
загинула жінка. Обставини її загибелі достеменно невідомі. За однією з
версій це сталося, коли вона їхала непідконтрольною уряду територією в
автомобілі, який поблизу блокпоста наїхав на міну. За іншою — причиною
смерті став обстріл селища, в якому жила жінка, незаконними збройними
формуваннями організації «Донецька народна республіка». Син загиблої
звернувся до суду з позовом до Держави України про відшкодування
моральної шкоди, завданої смертю матері внаслідок терористичного акту.

Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що Держава Україна

відповідальна за завдання позивачеві моральної шкоди через загибель його
матері. Тому задовольнили позов, але частково (у відмінному розмірі від
того, про який просив позивач). Відповідач із судовими рішеннями не
погодився та подав касаційну скаргу. Стверджував, зокрема, що сама по собі
наявність моральної шкоди, оціненої у будь-якому розмірі, не породжує
обов`язку її компенсації державою, оскільки необхідно встановити наявність
усіх елементів цивільного правопорушення.

Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду мала

відповісти на такі ключові питання:

1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на

підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі —
Закон № 638-IV) моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок
терористичного акту?

2) Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), що гарантує право на
життя?

3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою

моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок
терористичного акту?

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ:

 1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на
підставі статті 19 Закону № 638-IVморальної шкоди, завданої через загибель
матері внаслідок терористичного акту?

Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що згідно з витягом з

ЄРДР від 29 липня 2017 року щодо кримінального слідчий в Донецькій
області вніс до ЄРДР відомості про те, що 12 березня 2015 року внаслідок
обстрілу селища Красний Партизан з боку незаконних збройних формувань
терористичної організації «Донецька народна республіка» загинула матір
позивача. На підставі лікарського свідоцтва про смерть суди зазначили, що
безпосередньою причиною її загибелі стали множинні вибухові травми тіла.

Велика Палата Верховного Суду має встановити, чи охоплюється

поняттям «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції
право на відшкодування державою шкоди, передбачене у статті 19 Закону №
638-IV.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині

першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення,
яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не
залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному
законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж
можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis
mutandis рішення ЄСПЛ від 5 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії»
(Beyeler v. Italy.

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IVреалізація права

на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від
існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому
законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів
Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом,
відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду
справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки
процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis
mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти
України» (Budchenko v. Ukraine), але й чіткі умови, необхідні для заявлення
майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування .

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування

державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не
породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від
Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану
позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період
проведення АТО незалежно від того, на якій території — підконтрольній чи
непідконтрольній Україні — мав місце вказаний акт. Узаконодавстві України
немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний
майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV
до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із
загибеллю матері позивача у період проведення АТО (див. аналогічні
висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019
року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у
справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11)).

2) Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції, що гарантує право

на життя?

Позивач просив стягнути з Держави України відшкодування моральної

шкоди, завданої «терористичним актом, що призвів до загибелі матері», тим
самим притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2
Конвенції. Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є
застосовною у частині обов`язку держави вживати належні заходи для того,
аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Велика Палата
Верховного Суду погоджується з тим, що на правовідносини стосовно
відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2
Конвенції поширюється. Однак у цій справі проблема полягає у тому, щоби
встановити, чи перебувала матір позивача під юрисдикцією Держави України
у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її
обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують

кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені
в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним
обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні
обов`язкигарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під
її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною
підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави
стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її
території.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі

території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1
Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції
об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на
життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне
порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із
незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не
здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції;
 3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою
моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок
терористичного акту?

У позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача відшкодування

за «моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі
матері» (т. 1, а. с. 9). Стверджував, що така шкода «полягала у незворотних
моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю матері
внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням відповідачем права
на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції
України» (т. 1, а. с. . Проте, як було встановлено вище, помилково вважав, що
має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок вказаної
шкоди на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що згідно з Конвенцією

держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність
щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних)
обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її
юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну
територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти)
невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації
певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на
підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Проте проблема цієї справи полягає не у тому, чи страждав морально

позивач, не у тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його
страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід
застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова
проблема справи — це те, чи має за відповідні моральні страждання позивача
нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за
порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така
відповідальність має настати. Для вирішення цієї проблеми слід з`ясувати, у
чому полягали скарги позивача на порушення відповідачем конвенційних
гарантій права на життя матері, чи перебувала остання у момент її загибелі
під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, а також чи
встановили суди попередніх інстанцій обставини невиконання чи
неналежного виконання Державою Україною її обов`язків щодо
гарантування права на життя загиблої.

У касаційній скарзі КМ України зазначив, що факту наявності шкоди у

будь-якому розмірі недостатньо для її компенсації саме державою. А з огляду
на викладені у позові обставини та матеріали справи неможливо встановити
елементи цивільного правопорушення, яке вчинив відповідач відносно
позивача та внаслідок якого останній нібито зазнав моральних страждань.
Велика Палата Верховного Суду з цим аргументом погоджується.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула

матір позивача, була на той час тимчасово окупованою. Відповідно Держава
Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоби
попередити загибель матері позивача, навіть якщо би вона могла та мала це
зробити. Відповідач визнав, що за дотримання і захист прав людини на цих
територіях за міжнародним гуманітарним правом відповідає РФ як держава,
яка фактично окупувала і контролює частину Донецької і Луганської
областей. Вона ж відповідає і за відшкодування будь-якої шкоди, завданої на
цих територіях громадянам України (частинип`ята та дев`ята статті 5 Закону
України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на
тимчасово окупованій території України»).

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що

внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний
механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий
обов`язок Україна підтвердила у постанові КМ України «Про затвердження
Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної
агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326.

Висновок:

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не обґрунтував

вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив факти
(обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення нею
конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального,
позитивного процесуального) з гарантування права на життя матері позивача.
Суди ж частково задовольнили позов, не встановивши у судових рішеннях
жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою
Україною її обов`язків з гарантування зазначеного права.

Передбачене у частині першій статті 19 Закону № 638-IV право на

відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої
терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного
очікування на отримання від України такого відшкодування за моральну
шкоду, завдану внаслідок загибелі людини під час терористичного акту,
зокрема у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, незалежно від
того, на якій території — підконтрольній чи непідконтрольній Україні — мав
місце вказаний акт.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за

власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних
(матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав
кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її
юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення
права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою
у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до
відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко
встановити.

Джерело: Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня

2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) —
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728593
 https://verdictum.ligazakon.net/document/108988017?
utm_source=jurliga.ligazakon.ua&utm_medium=news&utm_content=jl03&_ga=2.
53336545.877194813.1695582114-
514261647.1662980922#_gl=1*1wy0fmx*_gcl_au*MTk2Nzc2NjM2LjE2OTEw
NjQ4NjI.
У справі № 423/847/20 позивачка звернулась до суду із позовом до
Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної
казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю
фізичної особи і пораненням.

У постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 Верховний

Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що відсутні
підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання
позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя
матері позивачки. Також у цій справі Верховний Суд указав на те, що
позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не
вжила заходів, які б усунули ризик загибель її матері, що держава знала про
можливість обстрілу м. Попасна Луганської області з боку незаконних
збройних формувань у зв'язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити,
але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для
життя матері позивачки. Загибель матері позивачки та виконання Державою
Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на
життя матері позивачки не перебувають у причинно-наслідковому звязку.

Така позиція Верховного Суду мотивована тим, що передбачене у

статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на
відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої
терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного
очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну
шкоду, завдану позивачці внаслідок загибелі матері під час терористичного
акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території -
підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу

визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на
підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про
відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю
дочки/матері у період проведення АТО.

У справі № 644/8115/18 судами попередніх інстанцій встановлено, що

10 липня 2014 року на території селища Опитне Ясинуватського району
Донецької області під час проведення антитерористичної операції та ведення
бойових дій отримав наскрізне кульове поранення задньої поверхні грудної
клітини з ураженням внутрішніх органів чоловік та батько позивачів та від
отриманих поранень помер.

Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року у справі №

644/8115/18, з посиланням на висновки, викладені Великою Палатою
Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17,
вказав на те, що проблема такої справи полягає не в тому, чи страждали
морально позивачі, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її
страждання, навіть це стільки у тому, який нормативний припис слід
застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, чи має
за заподіяні моральні страждання позивачів нести відповідальність саме
Держава Україна. І якщо так, то за порушення якого саме обов'язку з
гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Верховний Суд у справі № 644/8115/18 наголосив на тому, що якщо ж

позивачка вважає, що її чоловік та батько дітей загинув внаслідок дій рф, то
за це не може бути відповідальною Україна.
 Верховний Суд у справі № 644/8115/18 також дійшов висновку про те,
що позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна знала про можливість
обстрілу з боку незаконних збройних формувань у сел. Опитне
Ясинуватського району Донецької області і могла вжити, але не вжила
заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя
чоловіка та батька позивачів. Отже, останні не обґрунтували порушення
Державою Україна її позитивного матеріального обов'язку щодо
гарантування права на життя. Загибель чоловіка та батька позивачів та
виконання Державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо
гарантування права на життя чоловіка та батька не перебувають у причинно-
наслідковому зв'язку.

У справі № 423/405/18 позивачка звернулася до суду з позовом до

Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної
казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю
фізичної особи, посилаючись на те, що невстановленими особами здійснено
терористичний акт, а саме артилерійський обстріл міста Попасної Луганської
області, в результаті якого загинув її чоловік. Після спливу трьох років з
моменту скоєння терористичного акту досудове розслідування так і не
завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності.
Позивачка вважала, що за вказаних обставин Держава Україна зобов'язана
відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних душевних
стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її чоловіка,
незабезпеченні відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2
Конвенції, статтею 27 Конституції України. Враховуючи викладене,
позивачка просила стягнути на свою користь з Держави Україна в особі
Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України
1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної
терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка.
 У постанові від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 Верховний
Суд підтримав правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданій вище
постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20, та вказав на те, що
позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної
шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати
про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного
матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя
її чоловіка.