Принципи виконання зобов'язань

   Принципи (умови) виконання зобов'язань. Під принципами виконання зобов'язань

розуміються загальні засади, згідно яких здійснюється виконання зобов'язання. Як правило,
виокремлюється декілька принципів виконання зобов'язань, серед яких:
-        належне виконання зобов'язання;
-        реальне виконання зобов'язання;
-        справедливість добросовісність та розумність (ч. 3 ст. 509 ЦК).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене:
а) належними сторонами;
б) щодо належного предмету;
в) у належний спосіб;
Спосіб виконання зобов'язання - це порядок та послідовність здійснення сторонами
дій у процесі виконання зобов'язання. (виконання однією дією, або по частинах)
г) у належний строк (термін);
Строк (термін) виконання — це певний період (момент) у часі, коли повинно бути
виконано зобов’язання.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає
виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка
неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
ґ) у належному місці.
Місце виконання зобов’язання - це місце, де боржник повинен вчинити певні дії, а
кредитор - прийняти виконання. За загальним правилом, місце виконання зобов'язання є
договірною умовою та узгоджується сторонами в договорі. Сторони можуть передбачити
будь-яке місце виконання, яке буде зручним для сторін.
Принцип реального виконання слід розуміти як виконання зобов'язання в натурі, тобто
вчинення саме тих дій, що становлять зміст зобов'язання
За загальним правилом боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані
порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо
інше не встановлено договором або законом (ст. 622 ЦК). За умови передання відступного
(ст. 600 ЦК), відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення
втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), відмови кредитора від договору (ст. 615 ЦК)
боржник звичайно звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, адже
припиняються зобов'язальні правовідносини.
Виконання зобов' язання в натурі передбачається для передачі речей, визначених
індивідуальними ознаками. Зокрема, у разі невиконання боржником обов'язку передати
кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками,
кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до
умов зобов'язання (ст. 620 ЦК).
Існують певні обмеження принципу реального виконання при повному невиконанні
боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги, оскільки кредитор має
право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги
третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання (ст. 621
ЦК).
Справедливість, добросовісність та розумність є одними із основоположних засад
цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК). Тому дії сторін і при виконанні зобов' язання мають
відповідати цим засадам. Наприклад, якщо продавець не передає покупцеві приналежності
товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром
відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має
право встановити розумний строк для їх передання (ч. 1 ст. 666 ЦК).

Умови виконання зобов'язання

Спосіб виконання зобов'язання - це порядок та послідовність здійснення сторонами
дій у процесі виконання зобов'язання. (виконання однією дією, або по частинах)
г) у належний строк (термін);
Строк (термін) виконання — це певний період (момент) у часі, коли повинно бути
виконано зобов’язання.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає
виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка
неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
ґ) у належному місці.
Місце виконання зобов’язання - це місце, де боржник повинен вчинити певні дії, а
кредитор - прийняти виконання. За загальним правилом, місце виконання зобов'язання є
договірною умовою та узгоджується сторонами в договорі. Сторони можуть передбачити
будь-яке місце виконання, яке буде зручним для сторін.
Принцип реального виконання слід розуміти як виконання зобов'язання в натурі, тобто
вчинення саме тих дій, що становлять зміст зобов'язання
За загальним правилом боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані
порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо
інше не встановлено договором або законом (ст. 622 ЦК). За умови передання відступного
(ст. 600 ЦК), відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення
втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), відмови кредитора від договору (ст. 615 ЦК)
боржник звичайно звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, адже
припиняються зобов'язальні правовідносини.
Виконання зобов' язання в натурі передбачається для передачі речей, визначених
індивідуальними ознаками. Зокрема, у разі невиконання боржником обов'язку передати
кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками,
кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до
умов зобов'язання (ст. 620 ЦК).
Існують певні обмеження принципу реального виконання при повному невиконанні
боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги, оскільки кредитор має
право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги
третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання (ст. 621
ЦК).
Спосіб виконання зобов'язання - це порядок та послідовність здійснення сторонами дій
у процесі виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання, як правило, обирається сторонами при його виникненні та

може полягати в одноразовому повному виконанні (наприклад, шляхом передачі речі, здачі її
перевізнику чи організації зв'язку), періодичному виконанні зобов'язання частинами
(зокрема, поставка товарів, сплата грошових сум), або постійному виконанні (наприклад,
виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт зобов'язаний утримуватися від публікації без згоди замовника науково-
технічних результатів, одержаних при виконанні робіт (п. 3 ч. 1 ст. 897 ЦК).

До способів виконання зобов’язань можна, зокрема, віднести: 

    виконання зобов’язання одноразово або частинами;
    виконання зобов’язання з множинністю осіб на стороні боржника та/або
кредитора
 виконання часткових і солідарних зобов’язань
 зустрічне виконання(Виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно
до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, сторони
виконують зобоа’язання ОДНОЧАСНО)
 виконання внесенням боргу в депозит нотаріуса (Боржник має право виконати
свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або
цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу
в разі:
1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання
зобов'язання;
2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в
разі іншого прострочення з їхнього боку;
3) відсутності представника недієздатного кредитора)

110.Строк (термін) і місце виконання зобов’язання. 

Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання

1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає
виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка
неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або
визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у
будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня
пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів
цивільного законодавства.
Місцем виконання зобов'язання - вважається місце, в якому мають бути вчинені дії
боржника, яких вправі вимагати від нього кредитор
Стаття 532. Місце виконання зобов'язання
1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього
майна;
2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору
перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших
правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було
відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
4) за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором
є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання.
5) за іншим зобов'язанням - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами
цивільного законодавства або випливає із суті зоб ов'язання чи звичаїв ділового обороту.

111.Особливості виконання грошових зобов’язань.

Стаття 533. Валюта виконання грошового зобов'язання

1.  Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.
2. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що
підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на
день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або
законом чи іншим нормативно-правовим актом.
3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті
при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у
випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
ГКУ
Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань
1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах,
здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не
встановлено законом.
2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і
підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній
валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити
розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання
зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються
у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

112.Підтвердження виконання зобов’язання.

Належне виконання припиняє зобов'язання (ст. 599 ЦК), внаслідок цього воно має
бути документально підтвердженим для визначеності у відносинах між сторонами,
безпідставних вимог кредитора, а в разі оспорювання проведеного виконання - заради
забезпечення письмових доказів.
Стаття 545. Підтвердження виконання зобов'язання
1. Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника
видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному
обсязі.
2. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор,
приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У
разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про
це у розписці, яку він видає.
3. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним
свого обов'язку.
4. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати
розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі
настає прострочення кредитора.
За загальним правилом кредитор, який прийняв частково або в повному обсязі
виконання зобов' язання від боржника, повинен видати йому розписку про одержання
виконання, але лише за умови, що боржник вимагає цього від кредитора (ст. 545 ЦК).
Причому така вимога може бути адресована кредитору незалежно від підстави виникнення
зобов'язання. Ця норма має загальне значення й застосовується до всіх випадків виконання
зобов'язань, якщо для них не передбачені спеціальні правила. 
Зокрема, передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється
актом, підписаним обома сторонами (ч. 4 ст. 882 ЦК).
При виконанні зобов'язань, щодо яких передбачено видачу боргового документа
кредиторові (наприклад, розписки про прийняття речі на зберігання, боргової розписки), він
повинен бути повернутий боржникові при прийнятті виконання, оскільки наявність
боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. За
неможливості повернути боржникові борговий документ, зокрема при його втраті, фізичному
знищенні, пошкодженні, кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. У такому
випадку розписка буде належним підтвердженням виконання.

Способи забезпечення виконання зобов'язань

Засоби забезпечення виконання зобов'язань - це додаткові забезпечувальні
заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути
виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника
майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

→ закон передбачає спеціальні міри, що стимулюють боржника до належного

виконання зобов’язання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок
порушення зобов’язання боржником. (тобто – це і є види забезпечення виконання
зобов’язань)

Стаття 546. Види забезпечення виконання зобов’язання

1. Виконання зобов’язання може забезпечуватися:

- неустойкою,
- порукою,
- гарантією,
- заставою,
-притриманням,
- завдатком.
2. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання
зобов'язання.
АЛЕ: При цьому, встановлюючи договором новий вид забезпечення виконання
зобов’язання, сторони повинні враховувати вимоги щодо загальних положень про
забезпечення виконання зобов’язань, а саме:
1. акцесорний характер (договору полягає в тому, що він вступає в дію лише за
умови невиконання основного договору)
2. функціональну спрямованість (стимулювання боржника до належного виконання
зобов’язання та захист майнових інтересів кредитора у разі порушення
зобов’язання).

→ За загальним правилом підставою для встановлення та застосування виду забезпечення

виконання зобов’язання є домовленість сторін про певне забезпечення.
∟ Крім договору, підставою виникнення неустойки може виступати закон, а застави
— закон та рішення суду.

Стаття 547. Форма правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання

1. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
2. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням
письмової форми, є нікчемним.
∟При цьому сторони можуть укласти як договір про встановлення того чи
іншого забезпечення (договір про заставу, поруку, завдаток та інші
забезпечення), так і включити домовленість про певне забезпечення як одну
з умов основного договору.
∟ наприклад, договір позики може містити умову про поруку, що
забезпечить виконання договору позичальником. У цьому
 випадку договір позики підписують позикодавець, позичальник та
поручитель.
→ Забезпечувальне зобов’язання має акцесорний (додатковий) характер щодо основного
(забезпеченого) зобов’язання.
→ Акцесорність означає, що забезпечувальне зобов’язання не може існувати само по собі,
без зв’язку з основним зобов’язанням.
∟Єдиним винятком щодо акцесорності серед видів забезпечення виконання
зобов’язання є гарантія, сконструйована законодавцем у ЦК як самостійне,
незалежне від основного зобов’язання забезпечення.

Стаття 548. Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання

1. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це
встановлено договором або законом.
2. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного
зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше
не встановлено цим Кодексом.
3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє
недійсність основного зобов'язання.
Види забезпечення зобов’язання:
А) за юридичною природою
1) особисті - У разі встановлення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія)
кредитор покладається на ділову репутацію, порядність боржника або третьої особи
(поручителя чи гаранта), від яких має отримати задоволення своїх вимог у разі порушення
зобов’язання боржником.
2) майнові (речові) - При заставі ж та притриманні кредитор «вірить» не особі, а певному
майну, на яке у разі необхідності буде звернене стягнення для задоволення його інтересів.
Б) Забезпечення може надаватися:
1) боржником за основним зобов’язанням (неустойка, завдаток);
2) третьою особою (гарантія, порука);
3) як боржником, так і третьою особою (застава).
В) Розрізняються види забезпечення виконання зобов’язань як такі, що
1) є мірами цивільно-правової відповідальності - належить неустойка та завдаток, стягнення
яких можливе лише за наявності вини боржника.
2) не виступають ними. - При реалізації застави, притримання, поруки та гарантії вина
боржника немає значення, береться до уваги лише факт порушення останнім забезпеченого
(основного) зобов’язання.
Г) З огляду на функціональне призначення забезпечень останні поділяють на такі, що:
1) стимулюють боржника до належного виконання зобов’язання (неустойка, завдаток);
2) захищають майнові інтереси кредитора у разі порушення боржником зобов’язання
(порука, гарантія);
3) як стимулюють боржника до виконання зобов’язання, так і захищають майнові
інтереси кредитора у разі порушення боржником зобов’язання (застава, притримання)

Поняття і види неустойки

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу неустойка - це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у
разі порушення боржником зобов'язання.
Неустойка знайшла правове регулювання також у положеннях Господарського кодексу України, де для її визначення застосовується термін
"штрафні санкції". Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка,
штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності,
невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення
виконання.

Види неустойки
Окрім штрафу та пені також є інші види неустойки до яких відносять :

Підстава для класифікації Вид

 законна
Залежно від способу встановлення
 договірна
 у твердо визначеній грошовій сумі
Залежно від способу обчислення
 у процентному відношення до суми зобов'язань
 одноразова
За періодичністю виплат  щомісячна
 щоденна
 у грошовій сумі
Залежно від предмета неустойки у нерухомому майні
 у рухомому майні

Підстави виникнення права на неустойку

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Проценти на неустойку не нараховуються  . Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання, а
саме :

особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося
внаслідок випадку або непереборної сили;

не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання
зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Предмет неустойки
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється
договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом . Сторони можуть
домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір
неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне
значення .

Правові наслідки сплати (передання) неустойки

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням
зобов'язання.

Розмір штрафних санкцій

У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора
економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного
бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких
розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків
вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка
вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів
додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у
відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший
розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Судова практика
На сьогодні судовою практикою визначається заборона одночасного стягнення різних видів неустойки за одним зобов'язанням. Мається на вазі,
що не можна одночасно стягувати і штраф і пеню з боржника який не виконав вчасно обо прострочив виконання зобов'язання.
 Правова позиція Рішення суду
Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 Постанова
місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня Верховного Суду
(місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності України у справі № 6-
за основною вимогою 1138цс15
Постанова
Верховного Суду від
Суд за певних умов може зменшити як неустойки, так і процентів
18.03.2020 по справі
річних за час затримки розрахунку, відповідно до ст 625 ЦК України
№ 902/417/18 (12-
79гс19)
Постанова
Положення глави 19 ЦК про строки позовної давності щодо стягнення Верховного Суду у
неустойки підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, справі №
передбачених частиною шостою статті 232 ГК 910/29752/15 від
08.02.2017 р.
Постанова
Якщо сторони досягли згоди про збільшення позовної давності, то Верховного Суду
розрахунок розміру пені та штрафу слід провести з її урахуванням для України від 24
кожної вимоги лютого 2016 року
№6-1824цс15
Відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом
цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування Постанова
за одне й те саме порушення - строків виконання грошових Верховного Суду
зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання України від 21
положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони жовтня 2015 року у
подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме справі № 6-2003цс15
порушення

Співвідношення неустойки і збитків.

1. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає

стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
2. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою.
3. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором
кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.
Коментована стаття передбачає правила співвідношення таких двох форм цивільно-правової відповідальності, як
відшкодування збитків та стягнення неустойки.
Загальне правило, закріплене ЦК, передбачає так званий штрафний характер неустойки. Тобто якщо договором або
законом за порушення зобов'язання встановлена неустойка, вона підлягає стягненню в повному обсязі, незалежно від
відшкодування збитків. Саме у зв'язку з цим така неустойка отримала назву "штрафна", оскільки в даному випадку
компенсаційну функцію виконує саме відшкодування збитків, а сума неустойки є виключно покаранням боржника за
порушення зобов'язання.
Неустойка буде мати штрафний характер та стягуватися понад розмір збитків, якщо сторони зазначили це в договорі
або якщо сторонами не визначено ніяких правил щодо співвідношення неустойки та збитків.
Разом з тим, договором або законом можуть бути передбачені інші правила співвідношення стягнення неустойки та
відшкодування збитків. Так неустойка може мати заліковий характер, що означає, що збитки відшкодовуються лише в тій
частині, в який вони не покриті неустойкою. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість встановлення в
договорі так званої "виключної" та "альтернативної" неустойки. Виключний характер неустойки означає, що кредитору
надається тільки право вимагати стягнення неустойки без можливості вимагати відшкодування збитків. Тобто
"виключною" неустойкою "виключається" можливість вимагати відшкодування збитків. "Альтернативна" неустойка
передбачає можливість для кредитора вибору: стягнення неустойки або відшкодування збитків. Кредитор має прийняти
відповідне рішення після порушення боржником зобов'язання. Але після вибору кредитор позбавляється права
застосовувати до боржника іншу форму відповідальності. Тобто допускається стягнення або неустойки, або збитків.
Співвідношення стягнення неустойки і збитків може братися до уваги і в тому випадку, коли суд приймає рішення про
зменшення неустойки. Так, відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, зокрема
якщо він значно перевищує розмір збитків.
Слід зазначити, що на сьогодні існує колізія між Цивільним та Господарським кодексом щодо характеру неустойки у
співвідношенні її із збитками. Якщо коментована стаття ЦК в якості загального правила встановлює штрафну неустойку
для цивільно-правових зобов'язань, то статтею 232 ГК передбачена залікова неустойка. Це означає, що в разі порушення
господарського зобов'язання та невизначення інших правил його сторонами, кредитор вправі вимагати стягнення
неустойки та відшкодування збитків у розмірі, не покритому неустойкою
Завдаток. Доказова і забезпечувальна функції завдатку.

нок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на

забезпечення його виконання.
2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника
платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Як спосіб забезпечення виконання зобов’язань завдаток має такі особливості:
• предметом завдатку може бути лише грошова сума або рухоме майно;
• завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов’язань, а не зобов’язань, які
виникли з інших підстав;
• він може мати місце лише за погодженням сторін;
• дача завдатку є доказом укладання договору, особливо в тих випадках, коли договір не
потребує письмової форми;
• угода про завдаток, яка обов’язково є письмовою, підтверджує наявність договору.

завдаток виконує три основні функції:

– платіжну (завдаток видається в рахунок належних за договором

платежів); 

– підтверджувальну (передачею завдатку боржник підтверджує наявність

основного зобов’язання); 

– забезпечувальну (встановлення негативних наслідків невиконання

зобов’язання, забезпеченого, гарантує виконання такого зобов’язання). 

         Якщо сторона, яка дала завдаток, відмовляється від виконання договору,
завдаток залишається в іншої сторони.  Сторона, відповідальна за невиконання договору,
зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки із заліком суми завдатку. У разі припинення
зобов’язання до початку його виконання за порозумінням сторін або внаслідок неможливості
його виконання завдаток має бути повернутий.
         Завдаток необхідно відрізняти від авансу.
         На відміну від завдатку, аванс є лише способом платежу і не виконує
забезпечувальної функції. Аванс сплачується боржником в момент настання обов'язку
платежу, тобто є попередньою оплатою. Крім того, боржник, що видав аванс, має право
вимагати його повернення в усіх випадках невиконання чи неналежного виконання
договору кредитором, а кредитора не може бути зобов'язано до повернення авансу у
подвійному розмірі і, відповідно, до відшкодування збитків. Відтак, на відміну від завдатку,
аванс не завжди слугує доказом існування зобов'язання.
ЗАВДАТОК АВАНС
виконує платіжну, підтверджувальну і виконує платіжну і підтверджувальну
забезпечувальну функції функції
- завдаток втрачає та сторона, з вини якої незалежно від того, яка сторона
сталося порушення зобов’язання; відповідальна за невиконання зобов’язання,
- у разі припинення зобов’язання до початку той, хто отримав аванс, повинен його
його виконання або внаслідок неможливості повернути
його виконання завдаток підлягає
 поверненню

Порука. Ознаки і види поруки

Порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за

виконання ним свого обов’язку (ст. 553 ЦК України).
Якщо боржник не виконає зобов'язань перед кредитором, то боржник і поручитель будуть
нести солідарну відповідальність перед кредитором (ст. 554 ЦК). Це пов'язане з тим, що
поручитель відповідає перед кредитором у такому ж обсязі, що й боржник.
!!!Важливо: Якщо в договорі поруки передбачена субсидіарна відповідальність
поручителя, то кредитор зобов'язаний спочатку висунути вимогу до боржника і тільки в
разі незадоволення цієї вимоги боржником має право вимагати виконання зобов'язання від
поручителя.
Договір поруки укладається в письмовій формі (ст. 547 ЦК). При цьому невиконання даної
вимоги призводить до нікчемності договору. Цей договір повинен містити такі істотні
умови: предмет договору (зобов'язання боржника – постачання товару, оплата отриманого
товару і т. д.); ціну договору, строк дії.
Обов'язки сторін за договором
При отриманні вимоги про оплату основного зобов'язання поручитель зобов'язаний
повідомити про це боржника. А при поданні кредитором позовної заяви до суду відносно
поручителя останній зобов'язаний клопотатися про залучення боржника до участі в справі
(ст. 555 ЦК).
Виконання поручителем вимог кредитора щодо зобов'язання за основним
договором без повідомлення боржника може призвести до того, що боржник у
подальшому зможе висунути проти вимоги поручителя - регресний позов. Тому, перш
ніж виконувати зобов'язання, поручитель повинен повідомити боржника. Аналогічна
вимога передбачена і для боржника.
1. Залежно від змісту основного обов'язку поручителя існують:
o заміщаюча порука, або порука-виконання - має місце, коли поручитель бере на себе зобов'язання виконати
обов'язок боржника в натурі (сплатити грошову суму, виконати роботи, надати послуги замість боржника);
o компенсаційна порука, або порука-відповідальність - має місце, коли поручитель бере на себе обов'язок лише
відшкодувати кредитору заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити неустойку,
проценти тощо, проте не бере зобов'язання щодо виконання основного обов'язку боржника;
o заміщаючо-компенсаційна порука - має місце, коли поручитель бере на себе обов'язок виконати зобов'язання,
яке забезпечується, в натурі, а також відшкодувати заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки,
сплатити проценти, неустойку тощо.
2. Залежно від обсягу зобов'язання поручителя порука може бути:
o повна - існує за умови, що поручитель взяв на себе обов'язок виконати зобов'язання за боржника повністю, без
жодних обмежень.

Варто зазначити, що в жодному випадку поручитель не може зобов'язатися в обсязі, що перевищує обсяг основного зобов'язання
боржника, оскільки додаткове зобов'язання не може перевищувати основного. Тому навіть якщо поручитель через будь-які причини
поручився в обсязі більшому, ніж боржник, він буде відповідати перед кредитором тільки в межах основного зобов'язання;

o часткова - виникає тоді, коли поручитель поручився не за все зобов'язання боржника, а лише в певній частині, обмеженій
наперед визначеним обсягом (сумою, кількістю, обсягом робіт, послуг тощо). Наприклад, поручитель зобов'язується
відшкодувати кредитору збитки в розмірі, що не перевищує 10000 грн або сплатити відсотки за користування кредитом, але
не більше як 110 % річних тощо. .
3. Залежно від черговості заявлення вимог кредитора порука може бути:
o солідарна, за якої кредитор вправі вимагати виконання як від боржника та поручителя разом, так і від кожного з
них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Таким чином, сутність солідарного обов'язку поручителя та
боржника полягає у тому, що кожен з них, до кого пред'явлена вимога кредитора, повинен виконати зобов'язання у
повному обсязі. При цьому кредитор, вирішуючи питання щодо пред'явлення вимоги до боржника та поручителя
разом чи до кожного з них окремо, діє на свій власний розсуд та не зобов'язаний дотримуватись будь-якої
послідовності;
 o субсидіарна, за якої кредитор вправі вимагати виконання від поручителя лише після звернення з відповідною
вимогою до основного боржника і лише у випадку, якщо той відмовився від її задоволення, задовольнив її частково
або якщо кредитор не отримав на неї відповіді в розумний строк.

4. За характером відносин між поручителем і боржником та критерієм від-платності порука поділяється на:
o некомерційна, при якій наявність фактичних відносин між боржником і поручителем має значення для її
виникнення. Такі відносини можуть мати як цивільно-правовий, так і інший характер. Наприклад, сімейні
(родинні) зв'язки, трудові відносини - роботодавець і працівник, відносини підпорядкування тощо. Вони можуть
базуватися на договорі страхування, договорі про спільну діяльність, членстві в організації, інших правових засадах.
У зазначених випадках порука, як правило, надається на безвідплатній основі.

Слід звернути увагу, що на правове регулювання поруки характер взаємовідносин між поручителем і боржником не впливає. Навіть
незаконність правочину між боржником і поручителем, що був підставою видачі поруки, не впливає на дійсність договору поруки.
Проте наявність чи відсутність таких взаємовідносин істотно впливає на можливість отримати відплатну чи безвідплатну поруку. Так,
наявність договірних, дружніх, родинних і інших відносин між боржником і майбутнім поручителем може бути підставою для
отримання безвідплатної поруки. У протилежному випадку боржнику нічого не залишається, як тільки звертатися до спеціальних
(професійних) суб'єктів, які надають поруку виключно на відплатній основі;

o комерційна, або фінансова, що здійснюється на платній основі суб'єктами, для яких надання поруки є видом їх підприємницької
діяльності з метою отримання прибутку. Фактичні взаємовідносини боржника та поручителя у цьому випадку не мають жодного
значення і на умови поруки ніяким чином не впливають. Тут діє виключно заінтересованість боржника у отриманні поруки та
можливість одержати прибуток від її надання зі сторони поручителя.

В умовах сьогодення вона набула значного поширення. Як свідчить договірна практика найчастіше порукою забезпечуються грошові
зобов'язання, що виникають із кредитних договорів. Останнім часом великого значення набула порука зі сторони банків, для яких
укладення договорів поруки є одним із видів банківських операцій1. До того ж порука стала професійним інструментом на ринку
фінансових послуг. У зв'язку з чим на практиці досить часто вживається новий термін - "фінансова порука".

Фінансовій (комерційній) поруці притаманні такі характерні ознаки, які у сукупності визначають її правову сутність:

1) зобов'язання поручителя за договором фінансової поруки носить грошовий характер і зводиться до сплати грошової суми
кредитору. Правова природа цієї суми може бути різною: безпосереднє виконання грошового зобов'язання боржника, сплата
неустойки, процентів за користування чужими грошовими коштами, відшкодування збитків тощо;
2) фінансова порука - це вид послуги, що надається на засадах підприємництва з метою одержання прибутку і на
професійній основі;
3) спеціальний суб'єктний склад у договорі фінансової поруки на стороні поручителя:
o фінансові установи - банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії,
установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи,
виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Всі вищеперелічені суб'єкти, крім банків,
професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому
ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державного казначейства
України та державних цільових фондів зобов'язані зареєструватися в Державній комісії з регулювання ринків
фінансових послуг та отримати свідоцтво;
o юридичні особи;
o фізичні особи-підприємці.
Виділення спеціального суб'єктного складу пов'язано з професійною діяльністю цих суб'єктів в сфері підприємництва;

4) відплатність фінансової поруки;

5) спеціальне правове регулювання:
o Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р.
№ 2664-111 (із змінами, внесеними згідно із Законом від 6 лютого 2003 р. № 485-ГУ)2. Відповідно до ст. 4 цього
Закону порука є одним із видів фінансових послуг3;
o розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України "Про можливість надання
юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами,
фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств" від 31 березня 2006 р. № 55554.

Отже, фінансову (комерційну) поруку можна визначити як особливий вид фінансових послуг, що надається фінансовими установами,
юридичними особами або фізичними особами-підприємцями (поручителі), які поручаються перед кредитором третьої особи
(боржника) виконати основне грошове зобов'язання, проценти за користування чужими грошовими коштами, сплатити неустойку,
відшкодувати збитки замість боржника і надають поручительські послуги систематично на відплати і й основі з метою отримання
прибутку.

5. Види поруки, пов'язані з множинністю осіб на стороні поручителя:

 o співпорука має місце тоді, коли два або більше поручителі поручилися за боржника спільно. В межах даного
виду поруки слід виділити три можливі варіанти взаємовідносин сторін:
а) співпорука в повному обсязі має місце тоді, коли два або більше поручителі поручилися за боржника
спільно за одним договором поруки і кожен з них поручився за все зобов'язання боржника в цілому. В
зазначеному випадку застосуванню підлягатиме норма ч. 3 ст. 554 ЦК України, яка визначає, що, за
загальним правилом, особи, які спільно поручилися по одному і тому самому зобов'язанню, несуть
солідарну відповідальність. Це означає, що у випадку невиконання боржником зобов'язання кредитор
має право вимагати повного задоволення від будь-якого поручителя.

Питання про відповідальність поручителів, які поручилися за виконання одного і того самого головного зобов'язання незалежно один
від одного за різними договорами поруки на сьогодні залишається неврегульованим.

Осіб, які поручилися незалежно одна від іншої за одного і того самого боржника за різними договорами поруки, не можна вважати
солідарними боржниками із тих міркувань, що відсутня пряма законодавча вказівка на солідарність їхніх зобов'язань, яка згідно із ст.
541 ЦК України обов'язково повинна існувати. У той самий час солідарність може бути передбачена у договорі.

З огляду на вищевказане, у випадку невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, забезпеченого кількома
незалежними один від одного договорами поруки, кредитор має право пред'явити вимогу до будь-кого з них або до всіх одночасно.
Проте при цьому поручитель, який виконав зобов'язання боржника, не набуває права на регресний позов до іншого поручителя як це
передбачено ч. 1 ст. 544 ЦК України для солідарних боржників.

Як випливає із ч. 3 ст. 554 ЦК України, сторони договору поруки з множинністю осіб на стороні поручителя можуть передбачити
часткову (дольову) відповідальність співпоручителів, а також субсидіарну відповідальність одного чи кількох з них. Таким чином можна
виділити:

б) часткову співпоруку, яка має місце тоді, коли зобов'язання боржника розподіляється між поручителями таким чином, що
кожен з них ручається тільки в певній частині;
в) співпоруку із субсидіарною відповідальністю одного чи кількох співпоручителів. Наприклад, договором поруки може бути
визначена субсидіарна відповідальність одного із співпоручителів і в той же час солідарна з боржником відповідальність
інших. Не виключається виділення серед суб'єктів, що спільно поручилися, особи, до якої в першу чергу повинна бути
звернена вимога кредитора у випадку невиконання з боку боржника (інші особи, які беруть участь у договорі на стороні
поручителя, несуть відповідальність додатково до відповідальності вказаної особи (субсидіарну відповідальність);
o порука за поруку, або подвійна порука, також має місце тоді, коли праву кредитора кореспондує обов'язок декількох
поручителів, проте в даному випадку порукою забезпечується зобов'язання поручителя, а не боржника (як при співпоруки).

Правова природа поруки за поруку нічим не відрізняється від звичайної поруки, лише з тією особливістю, що вона залежить не тільки
від першої поруки, а й від забезпеченого нею (першою порукою) основного зобов'язання. Другий поручитель зобов'язується перед
кредитором (а не перед першим поручителем) у тому, що у разі невиконання першим поручителем зобов'язання боржника, це
виконання буде здійснено ним (другим поручителем). Таким чином, при подвійній поруці існує два договори поруки, але предмет
забезпечення у кожному з них різний. Наприклад, А. позичив у В. певну грошову суму, за сплату визначеної її частини поручився С, а за
С. поручився Д.: відповідальність Д. як поручителя поширюється не на всю суму боргу, а лише на ту її частину, за яку поручився С.

Варто зауважити, що при поруці за поруку кількість поручителів не обмежується двома. За поручителя може ручатися друга особа, а за
цього другого поручителя може бути надана ще одна порука і т. д.;

o зворотна порука має місце тоді, коли забезпечується зобов'язання боржника перед поручителем, що виконав свій обов'язок за
договором поруки. Фактично за цим договором нова особа ("зворотний поручитель") поручається за те, що поручитель, який виконав
зобов'язання за боржника, заявивши зворотну вимогу, дійсно отримає задоволення. Відповідно, схема взаємовідносин між ними буде
такою: А. виступає перед Б. поручителем В., а Г. виступає перед А. поручителем за те, що якщо А. буде змушений здійснити виконання
на користь Б., його зворотна вимога до В. буде задоволена

міст і виконання зобов'язання з договору поруки.

При отриманні вимоги про оплату основного зобов'язання поручитель зобов'язаний

повідомити про це боржника. А при поданні кредитором позовної заяви до суду відносно
поручителя останній зобов'язаний клопотатися про залучення боржника до участі в справі
(ст. 555 ЦК).
Виконання поручителем вимог кредитора щодо зобов'язання за основним договором без
повідомлення боржника може призвести до того, що боржник у подальшому зможе висунути
проти вимоги поручителя - регресний позов. Тому, перш ніж виконувати зобов'язання,
поручитель повинен повідомити боржника. Аналогічна вимога передбачена і для боржника.
Припинення поруки
1. Припинення основного зобов'язання, виконання якого забезпечено договором поруки
(наприклад, оплата товару за договором купівлі-продажу).
2. Зміна зобов'язання без згоди поручителя, у результаті якого розмір його відповідальності
збільшився (наприклад, збільшення суми позики).
3. Відмова кредитора після настання строку виконання основного зобов'язання
прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем (наприклад,
відмова прийняти товар за договором постачання).
4. Переведення боргу на іншу особу (як фізичну, так і юридичну) у випадку, якщо поручитель
не поручився за нового боржника.
5. Закінчення строку, установленого в договорі поруки. Якщо такий строк у
договорі не визначено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців із
дня настання строку виконання зобов'язання за основним договором не висуне вимоги
до поручителя. А якщо строк виконання основного зобов'язання не встановлено або
встановлено моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не
подасть позов до поручителя протягом 3-х років із дня укладання договору.

. Банківська гарантія. Зміст і види банківської гарантії. Виконання і припинення

зобов'язань, що випливають з банківської гарантії.

спосіб забезпечення виконання зобов'язань клієнта

(принципала за гарантією) перед його контрагентом (бенефіціаром за
гарантією), відповідно до якого банк бере на себе грошове
зобов'язання перед бенефіціаром сплатити кошти в разі настання
гарантійного випадку, а саме: сплатити у разі надання контрагентом
(бенефіціаром по гарантії) до банку вимоги платежу, оформленої
згідно умов банківської гарантії, що свідчить про порушення
клієнтом своїх зобов’язань перед контрагентом.
Строк дії гарантії
1. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
2. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
3. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобов'язання

1. Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді,
коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією

1. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму
відповідно до умов гарантії.
2. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До
вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
3. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного
зобов'язання, забезпеченого гарантією.
4. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.
5. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Стаття 564. Обов'язки гаранта під час розгляду вимоги кредитора

1. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з
доданими до неї документами.
2. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його
відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Стаття 565. Право гаранта на відмову в задоволенні вимоги кредитора

 1. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам
гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
2. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.
3. Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його
припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.
Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Стаття 566. Обов'язок гаранта

1. Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.
У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію,
якщо інше не встановлено у гарантії.

Стаття 567. Оплата послуг гаранта

1. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Стаття 568. Припинення гарантії

1. Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
2) закінчення строку дії гарантії;
3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про
звільнення його від обов'язків за гарантією.
2. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Стаття 569. Право гаранта на зворотну вимогу до боржника

1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не
встановлено договором між гарантом і боржником.
2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає
умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Серед найбільш поширених видів банківських гарантій виділяють

наступні:
 тендерні;
 платіжні;
 авансового платежу;
 виконання зобов'язань;
 забезпечення по кредиту.
Найбільш поширеними є тендерні гарантії, які надаються учасникам комерційних
і державних торгів. Також гарантійні зобов'язання поділяються на прямі і контргарантії.
 
Пряма гарантія означає надання виплати на користь бенефіціара — організатора закупівлі.
Контргарантія означає, що гарант передає обов'язки із забезпечення зобов'язань контрагенту
— іншому банку.

Застава. Види застави.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання

боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших
випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого
майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не
встановлено законом (право застави).

Підстави виникнення: договір, закон або рішення суду.

Джерела правового регулювання: ЦК, ЗК, ЗУ про іпотеку, ЗУ про заставу, ЗУ про
виконавче провадження
а) види застави;
1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця
(боржник )або третьої особи.
2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя
(кредитор) або за його наказом - у володіння третій особі.
Іпотека виникає в силу договору або закону з моменту її державної реєстрації.
Предметом іпотеки можуть бути земля, нерухоме майно, а також сукупність землі і майна:
будови, споруди, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий
комплекс, а також інше майно, віднесене законом до нерухомого. Крім того, предметом
іпотеки можуть бути земельні ділянки, що належать громадянам на праві приватної
власності, і багаторічні насадження.
Якщо інше не передбачено законом або договором, передачі в іпотеку як єдине ціле
підлягає нерухоме майно разом з усіма його приналежностями за умови, що відокремлення
цих приналежностей від нерухомого майна призведе або може призвести до втрати
господарського призначення такого майна.
Частина об´єкта, яка належить до нерухомого майна, може бути передана в іпотеку
лише після її виділення із складу цього об´єкта. Неподільне майно не підлягає передачі в
іпотеку частинами. Земельну ділянку, яка перебуває у спільній частковій власності, може
бути передано в іпотеку після виділення її в натурі.
За основним призначенням предметів розрізняють такі види іпотек:
 іпотеку житлових будинків, квартир, садових будинків, гаражів;
 іпотеку земельних ділянок;
 іпотеку підприємств, будівель, будов, споруд та інших виробничих об´єктів.
Не допускається передача в іпотеку частини земельної ділянки, яка за розміром не
може бути використана за своїм цільовим призначенням.
Не допускається передача в іпотеку земельних ділянок, які відповідно до закону не
можуть передаватися у власність фізичних та юридичних осіб.
Заставодержателем (кредитор) земельної ділянки можуть бути лише банки, що
відповідають вимогам, встановленим Кабінетом Міністрів України та Національним банком
України.

Заклад. Передача заставного майна заставодержателю(кредитор) не обов´язково

означає фізичний перехід майна. З такої точки зору можливі два різновиди закладу —
- заклад (типу класика)
- тверда застава.
- За угодою заставоутримувача із заставодавцем предмет закладу може бути залишений у
заставодавця під замком і печаткою заставоутримувача (тверда застава) (ст.44 ЗУ «Про
заставу
У цьому випадку річ фактично залишається у заставодавця, але при цьому він не має права
користуватися нею, хоч і зберігає контроль над нею.
Також до закладу можна віднести заставу цінних паперів та майнових прав.
Застава векселя або іншого цінного паперу, які можуть бути передані шляхом
здійснення передатного напису - індосаменту, здійснюється шляхом індосаменту і вручення
заставодержателеві індосованого цінного паперу. ??
 Вексель може бути переданий у заставу (п.7 гл. З розд.4 Положення «Про операції
банків з векселями») відповідно до договору тільки шляхом, який передбачений у цьому
положенні.
Застава майнових прав. Заставник може укласти договір застави як на право вимоги
(окрім особистих вимог), що належить йому на момент укладення угоди, за зобов´язаннями,
в яких він є кредитором, так і на ті, що можуть з´явитися в майбутньому.
У договорі має бути вказана особа, що є боржником по відношенню до заставодавця
(видавництво, патентонабувач і ін.). Заставодавець зобов´язаний повідомити свого боржника
про заставу прав, яка відбулася

Іпотека

вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном

(неподільним об’єктом незавершеного будівництва, майбутнім об’єктом
нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з
яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого
іпотекою зобов’язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки
переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку,
встановленому цим Законом;
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає
на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на
підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

{Частина друга статті 3 в редакції Закону  № 402-VII від 04.07.2013}

Іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майнові права на об’єкт незавершеного будівництва, посвідчується нотаріусом на
підставі документів, що підтверджують майнові права на цей об’єкт.

{Статтю 3 доповнено частиною згідно із Законом  № 800-VI від 25.12.2008; із змінами,

внесеними згідно із Законом  № 402-VII від 04.07.2013}
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на
підставі договору, що набрав чинності.
Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку
дії іпотечного договору.

{Частина статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від 22.12.2005}

У разі порушення боржником основного зобов’язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею
вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно
зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає
відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до
моменту державної реєстрації іпотеки.

{Частина шоста статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 402-VII від

04.07.2013}
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у
встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації
іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної
реєстрації.

Стаття 4. Державна реєстрація іпотеки

Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Державна реєстрація застави повітряних та
морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів проводиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Іпотекодержатель зобов’язаний звернутися до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію припинення іпотеки не
пізніше 14 днів з дня повного погашення боргу за основним зобов’язанням, забезпеченим іпотекою.

{Статтю 4 доповнено частиною другою згідно із Законом  № 2478-VIII від 03.07.2018}

 {Стаття 4 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3201-IV від 15.12.2005,  № 3273-IV
від 22.12.2005,  № 1276-VI від 16.04.2009,  № 5037-VI від 04.07.2012; в редакції Закону  № 402-VII
від 04.07.2013}
Стаття 5. Предмет іпотеки
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов:
нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або
комунальне підприємство, установа чи організація;
нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;
нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не
встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане
власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте
ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у
встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.

{Частина друга статті 5 в редакції Закону  № 800-VI від 25.12.2008}

Предметом іпотеки може бути об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості, який є складовою частиною об’єкта
незавершеного будівництва, щодо яких отримано право на виконання будівельних робіт після набрання чинності Законом
України "Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому", за умови дотримання
вимог Закону України "Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому". Подільний
об’єкт незавершеного будівництва може бути предметом іпотеки виключно у випадку, передбаченому Законом України "Про
фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

{Статтю 5 доповнено новою частиною згідно із Законом  № 2518-IX від 15.08.2022}

Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права
власності/спеціального майнового права на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека
поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після
укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.

{Частина четверта статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 2518-IX від

15.08.2022}
Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.
У разі якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво (у тому числі,
але не виключно, споруджено нові будівлі, споруди тощо на земельній ділянці, що належить іпотекодавцю на праві власності чи перебуває в
його користуванні), всі реконструйовані, новостворені об’єкти нерухомості вважаються предметом іпотеки відповідно до іпотечного
договору.

{Статтю 5 доповнено новою частиною згідно із Законом  № 2478-VIII від 03.07.2018}

{Частину статті 5 виключено на підставі Кодексу № 2597-VIII від 18.10.2018}
Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета
іпотеки відповідним суб’єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором.
Предметом іпотеки може бути право оренди чи користування нерухомим майном, що надає орендарю чи користувачу право будувати,
володіти та відчужувати об’єкт нерухомого майна, право оренди земельної ділянки, яке відповідно до закону може бути відчужене, передано
у заставу орендарем, а також право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи для
забудови (суперфіцій). Таке право оренди чи користування нерухомим майном для цілей цього Закону вважається нерухомим майном.

{Статтю 5 доповнено частиною згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005; із змінами,

внесеними згідно із Законами  № 1423-IX від 28.04.2021,  № 1720-IX від 08.09.2021}
Стаття 6. Умови передачі об’єкта нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості в
іпотеку

{Назва статті 6 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}

У разі обмеження правомочності розпорядження об’єктом нерухомого майна, об’єктом незавершеного будівництва, майбутнім об’єктом
нерухомості згодою його власника (власника спеціального майнового права на відповідний об’єкт) або уповноваженого органу державної
влади чи органу місцевого самоврядування згода відповідного власника чи органу необхідна також для передачі такого об’єкта в іпотеку.
 {Частина перша статті 6 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
Майно, що є у спільній власності, передається в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників (співвласників
спеціального майнового права). Співвласник (співвласник спеціального майнового права) має право передати в іпотеку свою частку у
спільному майні без згоди інших співвласників (співвласників спеціального майнового права), за умови виділення її в натурі та реєстрації
права власності (спеціального майнового права) на неї як на окремий об’єкт нерухомого майна, об’єкт незавершеного будівництва,
майбутній об’єкт нерухомості.

{Частина друга статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 1253-VII від

13.05.2014, № 1423-IX від 28.04.2021; в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
Якщо будівля (споруда), об’єкт незавершеного будівництва, що передаються в іпотеку, розташовані на земельній ділянці, яка належить
іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда), об’єкт незавершеного будівництва підлягають передачі в іпотеку разом із
земельною ділянкою, на якій вона розташована. Якщо така земельна ділянка належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду
(користування) після звернення стягнення на будівлю (споруду), об’єкт незавершеного будівництва, новий власник набуває права і
обов’язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди (користування) такої земельної ділянки.

{Частина третя статті 6 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}

Якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності,
така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована. Якщо ця земельна ділянка
належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на будівлі (споруди) їх новий
власник набуває права і обов’язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки
(користування нею).

{Частина четверта статті 6 в редакції Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}

Якщо в іпотеку передається земельна ділянка, на якій розташовані будівлі (споруди), які належать іпотекодавцю на праві власності, така
земельна ділянка підлягає передачі в іпотеку разом з будівлями (спорудами), на якій вони розташовані. Після звернення стягнення на
передану в іпотеку земельну ділянку, на якій розташовані будівлі (споруди), що належать іншій, ніж іпотекодавець, особі, новий власник
земельної ділянки зобов’язаний надати власнику будівлі (споруди) такі ж умови користування земельною ділянкою, які мав іпотекодавець.

{Частина п’ята статті 6 в редакції Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}

Об’єкти незавершеного будівництва, розташовані на переданій в іпотеку земельній ділянці, вважаються предметом іпотеки, незалежно
від того, хто є власником об’єкта незавершеного будівництва.

{Частина шоста статті 6 в редакції Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}

Стаття 7. Вимоги, які забезпечуються іпотекою
За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в
частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної
суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання.
Якщо вимога за основним зобов’язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного
договору або договору, що обумовлює основне зобов’язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють
встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання.
Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо
відшкодування:
витрат, пов’язаних з пред’явленням вимоги за основним зобов’язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки;
витрат на утримання і збереження предмета іпотеки;
витрат на страхування предмета іпотеки;
збитків, завданих порушенням основного зобов’язання чи умов іпотечного договору.

Стаття 8. Страхування предмета іпотеки

Іпотекодавець зобов’язаний застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового
пошкодження або псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на іпотекодержателя. У разі наступної іпотеки
страхування предмета іпотеки не є обов’язковим. Договір страхування укладається на користь іпотекодержателя, який у разі настання
страхового випадку набуває право вимоги до страховика. У разі набуття прав за іпотечним договором новим іпотекодержателем він також
набуває право вимоги до страховика.
У разі настання страхового випадку щодо предмета іпотеки іпотекодержатель має переважне право на задоволення своєї вимоги за
основним зобов’язанням із суми страхового відшкодування. Після задоволення вимоги іпотекодержателя, що має вищий пріоритет, з суми
страхового відшкодування будь-яке перевищення суми страхового відшкодування над розміром вимоги іпотекодержателя, що має вищий
пріоритет, підлягає розподілу між іпотекодержателями, що мають нижчий пріоритет, та іншими кредиторами боржника відповідно до
пріоритету та розміру їх зареєстрованих прав чи вимог і іпотекодавцем в останню чергу.
За згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем, що має вищий пріоритет, страхове відшкодування може бути спрямоване на
відновлення предмета іпотеки.
 Іпотечним договором на іпотекодавця може бути покладений обов’язок здійснити інші види страхування у зв’язку з передачею
нерухомого майна в іпотеку.

Стаття 9. Володіння, користування і розпорядження предметом іпотеки

Іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не
встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки
та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).
Іпотекодавець має право одержувати від предмета іпотеки продукцію, плоди і доходи, якщо інше не встановлено іпотечним договором.
Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя:
зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки,
чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки;
передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку;
відчужувати предмет іпотеки;
передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

{Частина третя статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Відчуження предмета іпотеки у разі продажу у процесі приватизації єдиного майнового комплексу державного або комунального
підприємства, його структурного підрозділу, до складу якого входить такий предмет іпотеки, здійснюється без згоди іпотекодержателя.

{Статтю 9 доповнено новою частиною згідно із Законом  № 2468-IX від 28.07.2022}

Іпотекодавець має право заповідати передане в іпотеку нерухоме майно. Правочин, який обмежує право іпотекодавця заповідати
передане в іпотеку нерухоме майно, є нікчемним.

Стаття 10. Збереження предмета іпотеки

Якщо інше не встановлено законом чи іпотечним договором, іпотекодавець зобов’язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи
для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень,
раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб.
Іпотекодавець повинен своєчасно повідомляти іпотекодержателя про будь-яку загрозу знищення, пошкодження, псування чи
погіршення стану предмета іпотеки, а також про будь-які обставини, що можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя за
іпотечним договором.
Іпотекодержатель має право у будь-який час протягом строку дії іпотечного договору за умови попереднього письмового повідомлення
іпотекодавця перевіряти документально і в натурі наявність, стан, умови збереження та користування предметом іпотеки. Іпотекодавець
зобов’язаний не перешкоджати реалізації цього права іпотекодержателем, надавати йому всі документи, необхідні для перевірки наявності,
стану, умов збереження та користування предметом іпотеки, а також негайно на вимогу іпотекодержателя забезпечити йому фізичний
доступ до предмета іпотеки. Проведення іпотекодержателем зазначеної перевірки не повинно призупиняти користування предметом іпотеки
відповідно до його цільового призначення або іншим чином порушувати права іпотекодавця чи іншої особи, в тимчасовому користуванні
якої знаходиться предмет іпотеки.

Стаття 11. Майновий поручитель

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в
межах вартості предмета іпотеки.
У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним
зобов’язанням.

{Стаття 11 в редакції Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}

Стаття 12. Правові наслідки порушення обов’язків іпотекодавця
У разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового
виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

{Частина перша статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1414-VIII від

14.06.2016}
У разі порушення іпотекодавцем обов’язків щодо збереження чи страхування предмета іпотеки іпотекодержатель може скористатися
правами, визначеними згідно з частиною першою цієї статті, або вжити заходів для збереження чи страхування предмета іпотеки у власних
інтересах та за власний кошт. Іпотекодавець зобов’язаний негайно на вимогу іпотекодержателя відшкодувати останньому всі витрати,
понесені у зв’язку з вжиттям заходів щодо збереження та страхування предмета іпотеки.
Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг,
оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним, крім договору купівлі-продажу, укладеного у процесі приватизації єдиного
майнового комплексу державного або комунального підприємства, до складу якого входить таке майно.
 {Частина третя статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 2468-IX від
28.07.2022}
Стаття 13. Наступна іпотека
Предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено
попереднім іпотечним договором. Попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками. Наступна іпотека, предметом якої є
декілька об’єктів, що належать різним особам і є предметом попередньої іпотеки, допускається за згодою власників (власників спеціального
майнового права) усіх об’єктів нерухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, переданих у спільну
іпотеку.

{Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 2518-IX від

15.08.2022}
{Частину другу статті 13 виключено на підставі Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}
У разі звернення стягнення на предмет іпотеки наступним іпотекодержателем попередній іпотекодержатель також має право звернути
стягнення на предмет іпотеки, навіть якщо строк виконання основного зобов’язання перед попереднім іпотекодержателем ще не настав.
Якщо попередній іпотекодержатель не скористався цим правом, попередня іпотека є дійсною до повного задоволення вимоги попереднього
іпотекодержателя за основним зобов’язанням, а право власності (спеціальне майнове право) на предмет іпотеки переходить до нового
власника (власника спеціального майнового права) разом із обтяженням такого майна попередньою іпотекою.

{Частина третя статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 2518-IX від

15.08.2022}
Попередній іпотекодержатель має право на підставі письмової заяви припинити звернення стягнення на предмет іпотеки, ініційоване
наступним іпотекодержателем, якщо таке стягнення матиме наслідком неповне задоволення вимог попереднього іпотекодержателя. У цьому
разі вимоги наступного іпотекодержателя підлягають задоволенню після звернення стягнення на предмет іпотеки попереднім
іпотекодержателем і після повного задоволення його вимог, забезпечених іпотекою.
У разі звернення стягнення на предмет іпотеки попереднім іпотекодержателем наступний іпотекодержатель також має право звернути
стягнення на предмет іпотеки, навіть якщо строк виконання основного зобов’язання перед наступним іпотекодержателем не настав.
При зверненні стягнення на нерухоме майно, що є предметом декількох іпотек, вимоги кожного наступного іпотекодержателя
задовольняються після повного задоволення вимог кожного попереднього іпотекодержателя згідно з пріоритетом та розміром цих вимог.

Стаття 14. Особливості іпотеки об’єктів права державної чи комунальної власності (спеціального майнового права держави або
територіальної громади)

{Назва статті 14 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}

Предметом іпотеки може бути об’єкт нерухомого майна, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості, що є
об’єктом права державної чи комунальної власності (спеціального майнового права держави або територіальної громади) і закріплений за
відповідним державним чи комунальним підприємством, установою, організацією на праві господарського відання. Передача в іпотеку
такого майна здійснюється після отримання у встановленому законом порядку згоди органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування, до сфери господарського відання якого належить відповідне державне чи комунальне підприємство, установа або
організація. Продаж предмета іпотеки, що є об’єктом права державної чи комунальної власності (спеціального майнового права держави або
територіальної громади), здійснюється з урахуванням вимог Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна".
{Частина перша статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3201-IV від
15.12.2005,  № 2468-IX від 28.07.2022; в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
Забороняється передача в іпотеку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Предметом іпотеки не можуть бути пам’ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам’яток культурної
спадщини, що не підлягають приватизації.
{Частина третя статті 14 в редакції Закону  № 2518-VI від 09.09.2010}
Стаття 15. Особливості іпотеки земельних ділянок
Іпотека земельних ділянок здійснюється відповідно до цього Закону. Заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання
земельних ділянок, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці.
{Частина перша статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від
15.12.2005}
 Реалізація переданих в іпотеку земельних ділянок сільськогосподарського призначення при зверненні стягнення на предмет іпотеки
здійснюється на електронному аукціоні. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути особи,
визначені Земельним кодексом України.
{Частина друга статті 15 в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Дія цього Закону не поширюється на земельні ділянки, які перебувають у державній чи комунальній власності і не підлягають
приватизації.

Стаття 16. Особливості іпотеки об’єктів незавершеного будівництва, право на виконання будівельних робіт щодо яких набуто до
набрання чинності Законом України "Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в
майбутньому"

{Назва статті 16 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}

{Частину першу статті 16 виключено на підставі Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}
Передача в іпотеку об’єкта незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій
розташований такий об’єкт (якщо така земельна ділянка належить іпотекодавцю на праві власності), та відповідного об’єкта незавершеного
будівництва.

{Частина друга статті 16 в редакції Законів  № 3201-IV від 15.12.2005,  № 800-VI від
25.12.2008,  № 2518-IX від 15.08.2022}
Обтяження об’єкта незавершеного будівництва іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

{Частина третя статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Після завершення будівництва будівля (споруда), житловий будинок або житлова квартира залишається предметом іпотеки відповідно
до іпотечного договору.
У разі передачі в іпотеку об’єкта незавершеного будівництва забудовником і звернення стягнення на завершену будівлю (споруду)
іпотека не поширюється на ту її частину, яка виділена в натурі і була придбана будь-якою особою (покупцем) на підставі цивільно-
правового договору шляхом повної сплати її вартості до моменту прийняття рішення про звернення стягнення, якщо інше не встановлено
договором з покупцем. Після звернення стягнення до нового власника завершеної будівлі (споруди) або об’єкта незавершеного будівництва
переходять визначені договором права і обов’язки забудовника щодо третіх осіб-покупців.

Стаття 16-1. Особливості іпотеки об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, право на виконання
будівельних робіт щодо яких набуто після набрання чинності Законом України "Про гарантування речових прав на об’єкти
нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому"
Передача в іпотеку неподільного об’єкта незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій
розташований такий об’єкт (якщо така земельна ділянка належить іпотекодавцю на праві власності), та відповідного неподільного об’єкта
незавершеного будівництва.

Подільний об’єкт незавершеного будівництва може бути переданий в іпотеку виключно у випадку, передбаченому Законом
України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". Передача в
іпотеку подільного об’єкта незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку:
1) прав на земельну ділянку, на якій розташований такий об’єкт (якщо така земельна ділянка належить іпотекодавцю на праві
власності);
2) відповідного подільного об’єкта незавершеного будівництва;
3) майбутніх об’єктів нерухомості, які є складовою частиною такого подільного об’єкта незавершеного будівництва.
На дату укладення іпотечного договору об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості має бути вільний від обтяжень
та речових прав третіх осіб, якщо інше не встановлено законом або договором.
Обтяження об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості іпотекою підлягає державній реєстрації у
встановленому законодавством порядку.
Після завершення будівництва закінчений будівництвом об’єкт або його частина (квартира, гаражний бокс, інше житлове або нежитлове
приміщення, машиномісце тощо) залишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору.
Відчуження неподільного об’єкта незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, що обтяжені іпотекою, здійснюється у
порядку, визначеному законом, за погодженням з іпотекодержателем та за умови внесення відповідних змін до іпотечного договору.
Неподільний об’єкт незавершеного будівництва/майбутній об’єкт нерухомості, який обтяжений іпотекою та спеціальне майнове право
на який належить замовнику будівництва/девелоперу будівництва, може бути відчужений після припинення іпотеки та державної реєстрації
її припинення.
 Неподільний об’єкт незавершеного будівництва/майбутній об’єкт нерухомості, який обтяжений іпотекою та спеціальне майнове право
на який належить особі, іншій ніж замовник будівництва/девелопер будівництва, може бути відчужений за погодженням з
іпотекодержателем, а також замовником будівництва/девелопером будівництва (у разі якщо за відповідний об’єкт сплачено частково ціну та
встановлено обтяження на користь замовника будівництва/девелопера будівництва).
У разі переходу права власності або спеціального майнового права на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в
порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного об’єкта незавершеного будівництва/майбутнього
об’єкта нерухомості навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження об’єкта іпотекою.
Звернення стягнення на неподільний об’єкт незавершеного будівництва/майбутній об’єкт нерухомості, що є предметом іпотеки за
іпотечним договором, для задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється у порядку та спосіб, визначені законодавством та іпотечним
договором.

{Закон доповнено статтею 16-1 згідно із Законом  № 2518-IX від 15.08.2022}

Стаття 17. Підстави припинення іпотеки
Іпотека припиняється у разі:
припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

{Абзац другий частини першої статті 17 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-
IV від 22.12.2005}
реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;
набуття іпотекодержателем права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки;

{Абзац четвертий частини першої статті 17 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
визнання іпотечного договору недійсним;
знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є
земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не
припиняється;
з інших підстав, передбачених цим Законом.
Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

{Частина третя статті 17 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Розділ II
ОФОРМЛЕННЯ ІПОТЕКИ
Стаття 18. Іпотечний договір
Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:
1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про:
для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб
- підприємців;

{Абзац другий пункту 1 частини першої статті 18 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}
для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу;
для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про:
для громадян України - прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер
у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів;

{Абзац п’ятий пункту 1 частини першої статті 18 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 1276-VI від 16.04.2009}
для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами
України;
2) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне
зобов’язання;
 {Пункт 2 частини першої статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV
від 15.12.2005}
3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі ідентифікатор об’єкта
будівництва в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва (для об’єктів, яким присвоєно ідентифікатор до укладення
іпотечного договору), кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

{Пункт 3 частини першої статті 18 в редакції Законів  № 4188-VI від 20.12.2011,  № 2518-
IX від 15.08.2022}
4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

{Пункт 4 частини першої статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV

від 15.12.2005}
У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення
суду.

{Частина друга статті 18 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}

Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема визначення суми, на яку має бути застрахований предмет іпотеки, посилання
на документ, що підтверджує право власності (спеціальне майнове право) іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та
обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

{Частина третя статті 18 із змінами, внесеними згідно з  Кодексом  № 2597-VIII від

18.10.2018; в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов’язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ
за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, для договору, який
визначає основне зобов’язання.
У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір
купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Стаття 19. Внесення змін і доповнень до іпотечного договору

Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження
нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Після видачі заставної зміни і доповнення
до іпотечного договору і договору, яким обумовлене основне зобов’язання, можуть вноситися лише після анулювання заставної і видачі
нової заставної в порядку, встановленому частиною четвертою статті 20 цього Закону.
{Частина перша статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від
15.12.2005}
Будь-яке збільшення основного зобов’язання або процентів за основним зобов’язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо
передбачене іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження
нерухомого майна іпотекою. Таке збільшення підпорядковується пріоритету вимоги за будь-яким іншим зобов’язанням, забезпеченим
предметом іпотеки, яка була зареєстрована до реєстрації відповідної зміни умов обтяження нерухомого майна іпотекою. У разі коригування
графіка виконання основного зобов’язання у зв’язку з його частковим достроковим погашенням анулювання заставної і видача нової
заставної не є обов’язковими.

{Частина друга статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005}
Стаття 20. Заставна
Заставна - це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним
зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання - право звернути
стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором. Після державної реєстрації
іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю, якщо інший порядок передачі заставної не встановлено іпотечним договором.
Заставна не є емісійним цінним папером. Першим власником заставної є особа, яка на момент видачі заставної відповідно до умов
іпотечного договору має статус іпотекодержателя. Якщо інше не передбачено іпотечним договором, оригінал заставної передається такому
іпотекодержателю.

{Частина перша статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3201-IV від

15.12.2005,  № 5042-VI від 04.07.2012}
Заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту. Наступний власник заставної набуває всі права
іпотекодержателя (нового кредитора) за договором, яким обумовлене основне зобов’язання, та за іпотечним договором, на підставі якого
була видана заставна, а права попереднього власника заставної як іпотекодержателя (первісного кредитора) припиняються. Попередній
власник заставної на вимогу нового власника зобов’язаний передати новому власнику документи та інформацію, які є важливими для
здійснення прав, що випливають із заставної.

{Частина друга статті 20 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}

Після видачі заставної виконання основного зобов’язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на
підставі вимоги власника заставної. Звернення стягнення на предмет іпотеки власником заставної здійснюється у порядку, встановленому
розділом V цього Закону.

{Частина третя статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005}
Анулювання заставної і видача нової заставної здійснюються за згодою між іпотекодавцем, боржником, якщо він є відмінним від
іпотекодавця, та власником заставної. Відомості про видачу заставної, анулювання заставної, видачу нової заставної підлягають державній
реєстрації у порядку, встановленому законодавством про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

{Частина четверта статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3273-IV від

22.12.2005,  № 402-VII від 04.07.2013}
Заставна не може видаватися, якщо іпотекою забезпечене грошове зобов’язання, суму боргу за яким на момент укладення іпотечного
договору не визначено і яке не містить критеріїв, що дозволяють визначити цю суму на конкретний момент.

{Частину шосту статті 20 виключено на підставі Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}

Облік заставних у банках здійснюється у порядку, встановленому Національним банком України, за правилами, що застосовуються для
обліку забезпечених іпотекою кредитів.

{Статтю 20 доповнено частиною сьомою згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Стаття 21. Форма і зміст заставної
Заставна складається в письмовій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про
видачу заставної. Залежно від предмета іпотеки (нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості)
заставна повинна мати візуальні відмінності, встановлені Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

{Частина перша статті 21 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3201-IV від

15.12.2005,  № 3610-VI від 07.07.2011,  № 2518-IX від 15.08.2022}
У заставній обов’язково мають міститися такі реквізити:
1) слово "Заставна" як складова частина назви документа та визначення про зобов’язання боржника виконати перед іпотекодержателем
у встановлений строк основне зобов’язання;
2) для іпотекодавця, боржника (якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іпотекодержателя - юридичних осіб:
резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб -
підприємців;

{Абзац другий пункту 2 частини другої статті 21 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}
нерезидентів - найменування, юридична адреса та держава, де зареєстрована особа;
для іпотекодавця, боржника (якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іпотекодержателя - фізичних осіб:
громадян України - прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у
Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів;

{Абзац п’ятий пункту 2 частини другої статті 21 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 1276-VI від 16.04.2009}
іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), адреса їх постійного місця проживання за межами України;
3) посилання на реквізити іпотечного договору та договору, що обумовлює основне зобов’язання;
4) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані;
5) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання;
6) спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо він передбачений іпотечним договором;
7) відмітка про реєстраційний номер, дату та місце державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (цей реквізит вноситься
відповідно до законодавства).
 {Пункт 7 частини другої статті 21 в редакції Законів  № 3201-IV від 15.12.2005,  № 3273-IV
від 22.12.2005}
За згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем заставна може містити інші положення, які відтворюють зміст основного
зобов’язання та іпотеки. Якщо зміст заставної не відповідає положенням іпотечного договору чи договору, який обумовлює основне
зобов’язання, положення заставної мають перевагу.
Заставна підписується іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця.

{Частина четверта статті 21 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1206-VII від

15.04.2014}
Стаття 22. Умови реалізації прав та виконання обов’язків, що випливають із заставної
Для реалізації прав за заставною її власник може заявити боржнику письмову вимогу про виконання основного зобов’язання на його
користь відповідно до умов договору, який обумовлює основне зобов’язання. У цій вимозі вказується банківський рахунок власника
заставної для здійснення боржником переказу відповідної грошової суми. На вимогу боржника власник заставної зобов’язаний пред’явити
оригінал заставної без його передачі боржнику.

{Частина перша статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Заставна підлягає передачі боржнику у разі повного виконання ним основного зобов’язання. Знаходження заставної у боржника
свідчить про виконання основного зобов’язання, якщо не буде доведено протилежне. У разі виконання основного зобов’язання боржником
заставна, що знаходиться в нього, анулюється. Знаходження заставної в іншої особи свідчить, що основне зобов’язання не виконано, якщо
не буде доведено інше.

{Частина друга статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005}
Якщо основне зобов’язання підлягає виконанню частинами, власник заставної зобов’язаний видавати боржнику документ, що
підтверджує отримання платежу, та вести належний облік (реєстр) платежів за заставною, який надається боржнику на його вимогу. У разі
розбіжностей між документами, що підтверджують отримання платежів, та їх реєстром документи про отримання платежів мають перевагу.

{Частина третя статті 22 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}

Розділ III
ПЕРЕХІД ПРАВ ЗА ІПОТЕЧНИМ ДОГОВОРОМ І ЗАСТАВНОЮ
Стаття 23. Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи
У разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до
іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна
навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
Особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус
іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою
особою права власності на предмет іпотеки.
Якщо право власності (спеціальне майнове право) на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий
спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником
відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
У разі видачі заставної перехід права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки не допускається до повного
задоволення вимоги за заставною, крім переходу права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в порядку спадкування
чи правонаступництва.
Вимоги частин першої - четвертої цієї статті не застосовуються, якщо на момент переходу від іпотекодавця до іншої особи спеціального
майнового права на майбутній об’єкт нерухомості, що є предметом іпотеки, у Державному реєстрі прав на нерухоме майно була відсутня
інформація про обтяження спеціального майнового права на майбутній об’єкт нерухомості іпотекою, і така особа не знала і не могла знати
про наявність іпотеки. У такому разі задоволення вимоги іпотекодержателя може здійснюватися за рахунок іншого майна боржника.

{Стаття 23 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005; в редакції

Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
Стаття 24. Відступлення прав за іпотечним договором
Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено
іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов’язанням. Якщо не буде
доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов’язанням.
 Іпотекодержатель зобов’язаний письмово у п’ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і
права вимоги за основним зобов’язанням.
Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення
підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

{Частина третя статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Відступлення прав за іпотечним договором та основним зобов’язанням не допускається у разі видачі заставної. Після видачі заставної
перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов’язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної
у встановленому цим Законом порядку.

{Частина четверта статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005}
Стаття 25. Передача заставної
Передача заставної здійснюється шляхом виконання на ній особою, якій належить заставна (індосантом), передавального напису
(індосаменту) на користь іншої особи (індосата) та передачі оригіналу заставної. Передача заставної не потребує згоди іпотекодавця або
боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця.
У передавальному написі зазначаються прізвище, ім’я, по батькові та адреса фізичної особи або найменування та адреса юридичної
особи, якій передається заставна. Передавальний напис підписується зазначеним у заставній іпотекодержателем, а якщо цей напис не
перший - власником заставної, зазначеним у попередньому індосаменті.

{Частина друга статті 25 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1206-VII від

15.04.2014}
У тексті передавального напису можуть вказуватися умови, за яких здійснюється передача заставної. Написи на заставній, що
забороняють її наступну передачу, є недійсними.
У разі недостатності на заставній місця для передавальних написів або інших необхідних відміток до заставної прикріплюється
додатковий лист, написи на якому виконуються таким чином, щоб вони починалися на заставній і закінчувалися на цьому листі. Всі аркуші
заставної складають єдине ціле, вони повинні бути пронумеровані і скріплені печаткою нотаріуса. Окремі аркуші заставної не мають
юридичної сили.
Індосант зобов’язаний у п’ятиденний строк письмово повідомити боржника про передачу заставної індосату та всіма доступними
засобами не припустити виконання основного зобов’язання боржником на свою користь. У разі невиконання цього обов’язку індосантом
передача заставної є дійсною, а індосат має право вимагати від індосанта відшкодування завданих збитків.

{Частина п’ята статті 25 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Якщо основне зобов’язання підлягає виконанню частинами, індосант зобов’язаний передати індосату копії документів, що
підтверджують отримані платежі та реєстр отриманих платежів за заставною.

{Частина шоста статті 25 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від

22.12.2005}
Стаття 26. Правові наслідки передачі заставної
Передача заставної шляхом вчинення індосаменту надає індосату всі права іпотекодержателя за іпотечним договором та основним
зобов’язанням. Індосат набуває прав іпотекодержателя з моменту державної реєстрації відомостей про передачу заставної в установленому
законом порядку.

{Частина перша статті 26 в редакції Закону  № 402-VII від 04.07.2013}

Індосант несе відповідальність перед індосатом за достовірність відомостей, що містяться у заставній, та дійсність заставної, але
індосант, якщо інше не передбачене умовами індосаменту, не відповідає за виконання іпотекодавцем чи боржником, якщо він є відмінним
від іпотекодавця, вимог за заставною.
За фактом передачі заставної індосант засвідчує індосату, що на момент передачі заставної боржник продовжує належним чином
виконувати основне зобов’язання і він здійснив відповідно до умов заставної всі платежі, належні до сплати до дати передачі заставної,
якщо індосат не був письмово повідомлений індосантом про інше. Індосант несе відповідальність перед індосатом за будь-які збитки,
завдані внаслідок невиконання цієї умови.
Боржник може відмовитись здійснювати платежі за заставною на користь індосата, який добросовісно набув заставну шляхом
здійснення платежу індосанту і не знав про недостовірність відомостей, що містяться в заставній, або про недійсність заставної чи про інші
заперечення боржника щодо здійснення платежів за заставною, тільки у разі належного виконання боржником основного зобов’язання або
якщо заставна була видана під впливом обману, насильства, погрози чи зловмисної домовленості сторін. Інші обставини не можуть бути
підставою для відмови у здійсненні платежів за заставною.
 До отримання письмового повідомлення від індосанта про передачу заставної боржник може продовжувати здійснювати платежі на
користь індосанта. У цьому разі боржник не несе відповідальності перед індосатом за здійснення таких платежів індосанту.

Стаття 27. Поновлення прав за заставною

У разі втрати заставної іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, видають дублікат заставної за умови, що особа,
яка вимагає видачі дубліката, може довести своє право власності на втрачену заставну шляхом відтворення всіх попередніх індосаментів.
Відмова іпотекодавця (боржника) видати дублікат заставної може бути оскаржена в суді.
Відмітка про оформлення дубліката заставної повинна міститися на кожній сторінці тексту дубліката, а відомості про його видачу
підлягають реєстрації за місцем державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою.

{Частина друга статті 27 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005; в редакції Закону  № 3273-IV від 22.12.2005}
Розділ IV
ВИКОРИСТАННЯ ЗАСТАВНОЇ ДЛЯ РЕФІНАНСУВАННЯ
Стаття 28. Суб’єкти та способи рефінансування
{Назва статті 28 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}
Суб’єктом рефінансування є банки та інші фінансові установи, в тому числі спеціалізована іпотечна установа.

{Статтю 28 доповнено частиною першою згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Рефінансування іпотечних кредиторів здійснюється суб’єктами рефінансування за рахунок коштів, отриманих від розміщення іпотечних
цінних паперів.

{Статтю 28 доповнено частиною другою згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Іпотекодержатель (власник заставної) може до настання строку виконання боржником зобов’язань за заставною проводити операції з
належними йому заставними для рефінансування власної діяльності шляхом залучення додаткових грошових коштів від інших осіб.
Рефінансування може здійснюватися такими способами:

відчуження (продаж) заставної шляхом вчинення індосаменту відповідно до статті 25 цього Закону з компенсацією індосанту
вартості заставної у встановленому сторонами розмірі;
продаж заставної із зобов’язанням зворотного викупу (операція репо);
передача заставної у заставу для забезпечення виконання зобов’язань перед іншими кредиторами;
емісія іпотечних цінних паперів;
іншим способом, який не суперечить закону.
Умови рефінансування, визначені у цьому розділі, можуть застосовуватися до будь-яких зобов’язань, забезпечених іпотекою, незалежно
від того, чи була видана заставна відповідно до умов такого зобов’язання.

{Статтю 28 доповнено частиною четвертою згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Стаття 29. Продаж заставної з зобов’язанням зворотного викупу
Продаж заставної із зобов’язанням зворотного викупу є договором, згідно з яким будь-яка особа-кредитор зобов’язується сплатити
іпотекодержателю (власнику заставної) грошові кошти, а іпотекодержатель (власник заставної) зобов’язується передати заставну цьому
кредитору і викупити її за погодженою сторонами ціною у визначений строк у майбутньому, але не пізніше строку повного виконання
основного зобов’язання боржником.

{Частина перша статті 29 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від

15.12.2005}
Продаж заставної із зобов’язанням зворотного викупу здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому встановлюється строк
зворотного викупу заставної. Іпотекодержатель (власник заставної) і кредитор можуть укласти договір, який встановлюватиме інші умови
продажу заставної із зобов’язанням зворотного викупу. Зокрема, договором може бути встановлений обов’язок іпотекодержателя (власника
заставної) викупити заставну до вказаного в індосаменті строку у разі настання визначених договором обставин.

Стаття 30. Застава заставної

Заставна може бути передана у заставу для забезпечення виконання зобов’язань її власника перед іншою особою - кредитором. Застава
заставної здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому зазначається, що заставна передається тільки у заставу, та ідентифікується
забезпечене заставою зобов’язання. При заставі заставна передається у володіння заставодержателю.
Іпотекодержатель (власник заставної) зобов’язаний письмово повідомити боржника про передачу заставної у заставу, крім випадків
включення засвідчених заставною прав до складу іпотечного покриття звичайних іпотечних облігацій.
 {Частина друга статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від
22.12.2005}
Стаття 31. Іпотечні цінні папери
Заставні можуть забезпечувати випуск іпотечних цінних паперів - іпотечних облігацій.

{Частина перша статті 31 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від

19.06.2020}
Емітентом іпотечних цінних паперів можуть бути банки та інші фінансові установи, які мають право на провадження такого виду
діяльності відповідно до закону.
Порядок випуску та обігу іпотечних цінних паперів встановлюється законом.

Стаття 32. Порядок рефінансування

Іпотекодержатель (власник заставної) має право проводити операції з заставними для рефінансування власної діяльності самостійно або
з залученням спеціалізованих фінансових установ, у тому числі державної іпотечної установи, які на підставі договору з іпотекодержателем
(власником заставної) надають відповідне рефінансування шляхом проведення операцій з іпотечними активами такого іпотекодержателя
(власника заставної), що забезпечують надходження грошових коштів від будь-яких інших осіб-кредиторів.

{Стаття 32 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Розділ V
ЗАДОВОЛЕННЯ ВИМОГ ІПОТЕКОДЕРЖАТЕЛЯ ЗА РАХУНОК
ПРЕДМЕТА ІПОТЕКИ
Стаття 33. Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги
за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя
на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
{Частина перша статті 33 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1414-VIII від
14.06.2016}
У разі відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) іпотекодавця або визнання його банкрутом або при
ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання
строку виконання основного зобов’язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.
У разі схвалення судом відповідно до законодавства про банкрутство плану санації чи реструктуризації боргів боржника за основним
зобов’язанням, якщо він відмінний від іпотекодавця, іпотекодержатель, який голосував проти схвалення плану санації юридичної особи чи
плану реструктуризації боргів боржника - фізичної особи, набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання
строку виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою.

{Статтю 33 доповнено новою частиною згідно з Кодексом  № 2597-VIII від 18.10.2018}

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором
про задоволення вимог іпотекодержателя.
Звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки і належить державному чи комунальному підприємству або підприємству,
більш як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності, здійснюється на підставі рішення суду.
Якщо предметом іпотеки є два або більше об’єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного
задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є об’єкти, які належать різним особам, та задоволення отримується за
рахунок частини переданого в іпотеку майна, ті іпотекодавці, на майно яких було звернено стягнення, мають право на пропорційне
відшкодування від іпотекодавців, на майно яких не зверталось стягнення, і набувають прав іпотекодержателя на частину майна, на яку не
було звернено стягнення, для забезпечення такого відшкодування.

Стаття 34. Передача предмета іпотеки в управління

Після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою отримання продукції, плодів та доходів, забезпечення
належного господарського використання переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільовим призначенням предмет іпотеки на
підставі договору між іпотекодавцем і іпотекодержателем або рішення суду може бути переданий іпотекодержателю або іншій особі в
управління на період до його реалізації у порядку, встановленому цим Законом. Управління майном здійснюється відповідно до
законодавства та умов, визначених договором чи рішенням суду.
Продукція, плоди і доходи, отримані в результаті управління предметом іпотеки, спрямовуються на задоволення забезпечених іпотекою
вимог іпотекодержателя, якщо інше не встановлено договором або рішенням суду.
 Стаття 35. Повідомлення про порушення основного зобов’язання та/або іпотечного договору
У разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо
він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених
зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення
стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається
без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору.

{Частина перша статті 35 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3795-VI від

22.09.2011}
Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом
своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені цим Законом
та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може
спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки.

{Статтю 35 доповнено частиною третьою згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005; із

змінами, внесеними згідно із Законом  № 2478-VIII від 03.07.2018}
Стаття 36. Позасудове врегулювання
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог
іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про
задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним
договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

{Частина перша статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 800-VI від

25.12.2008}
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає
можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог
іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет
іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого
договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

{Абзац перший частини третьої статті 36 в редакції Закону  № 800-VI від 25.12.2008}
передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного
зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;
{Абзац другий частини третьої статті 36 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку,
встановленому статтею 38 цього Закону.
Якщо предметом іпотеки є право оренди чи користування нерухомим майном, що надає орендарю чи користувачу право будувати,
володіти та відчужувати об’єкт нерухомого майна, а також право оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, право
оренди земельної ділянки, яке відповідно до закону може бути відчужене, передано у заставу орендарем, а також право користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи для забудови (суперфіцій), договір про задоволення вимог
іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що прирівнюється до такого договору за своїми правовими
наслідками, може передбачати:

{Абзац перший частини четвертої статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законами  №

1720-IX від 08.09.2021,  № 3065-IX від 02.05.2023}
передачу іпотекодержателю такого права в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього
Закону;

право іпотекодержателя від свого імені продати таке право будь-якій особі у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
{Абзац третій частини четвертої статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законом  №
3065-IX від 02.05.2023}
{Статтю 36 доповнено новою частиною згідно із Законом № 1423-IX від 28.04.2021}
 У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються:
умови, у разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення;
порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності/спеціальне майнове право на предмет іпотеки;

{Абзац третій частини п'ятої статті 36 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору.

{Частина статті 36 в редакції Закону  № 2478-VIII від 03.07.2018}

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов’язання:
боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи
договором про задоволення вимог іпотекодержателя;
боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи
договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

{Частина статті 36 в редакції Закону  № 2478-VIII від 03.07.2018}

У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а
позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі
шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов’язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після
завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки.

{Частина статті 36 в редакції Закону  № 2478-VIII від 03.07.2018}

Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація права власності (спеціального майнового права) на всі предмети
іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов’язанням:

{Абзац перший частини восьмої статті 36 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність (набуття спеціального майнового
права) іпотекодержателем);

{Абзац другий частини восьмої статті 36 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).

{Частина статті 36 в редакції Закону  № 2478-VIII від 03.07.2018}

Завершенням позасудового врегулювання, у разі якщо предметом іпотеки є право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право оренди
земельної ділянки сільськогосподарського призначення, є державна реєстрація відповідно права емфітевзису, суперфіцію, оренди землі, що
виступає забезпеченням за основним зобов’язанням, за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття
його іпотекодержателем) або за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій
особі).

{Статтю 36 доповнено частиною дев’ятою згідно із Законом  № 3065-IX від 02.05.2023}

Стаття 37. {Щодо зупинення дії статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя
на набуття права власності на предмет іпотеки) див. пункт 5-2 розділу VI} Передача
іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності (спеціального майнового права) на
предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно
(об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості), яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог
іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими
наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок
виконання основного зобов’язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог
іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки до
іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності (спеціальне майнове право) іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права
власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог
іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Рішення про реєстрацію права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки,
може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність або спеціальне майнове право на нього за вартістю, визначеною на момент
такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності (спеціального майнового
права) на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов’язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки
над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Право іншої особи з вищим пріоритетом щодо строкового користування нерухомим майном, набутим у власність іпотекодержателем,
зберігає чинність відповідно до умов договору, яким обумовлено таке користування. Права та вимоги третіх осіб, які мають нижчий
пріоритет, ніж вимога іпотекодержателя, на предмет іпотеки, щодо якого іпотекодержателем набуто право власності або спеціальне майнове
право, втрачають чинність.
До особи, яка на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення вимог
іпотекодержателя, включеного до іпотечного договору, набула право власності (спеціальне майнове право) на предмет іпотеки (об’єкт
нерухомого майна, об’єкт незавершеного будівництва), розміщений на земельній ділянці, яка перебуває в оренді іпотекодавця, переходить
право оренди на таку земельну ділянку, а зазначений договір про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення
вимог іпотекодержателя, включене до іпотечного договору, є документом, що посвідчує перехід права оренди земельної ділянки до нового
власника предмета іпотеки і заміну особи орендаря у договорі оренди землі та підлягає державній реєстрації у встановленому
законодавством порядку.

{Стаття 37 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3273-IV від 22.12.2005,  № 800-VI

від 25.12.2008,  № 5059-VI від 05.07.2012,  № 2478-VIII від 03.07.2018,  № 1174-IX від
02.02.2021, № 1423-IX від 28.04.2021,  № 1720-IX від 08.09.2021; в редакції Закону  № 2518-IX від
15.08.2022}
Стаття 38. {Щодо зупинення дії статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя
на продаж предмета іпотеки) див.  пункт 5-2 розділу VI} Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки
Якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає
право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов’язаний за 30 днів до укладення
договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права
чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність
перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

{Частина перша статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 800-VI від

25.12.2008}
Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет
іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього
повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень
надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих
прав чи вимог.
Якщо особа, яка висловила намір придбати предмет іпотеки, ухиляється або з інших причин не вчиняє дій до укладення договору
купівлі-продажу предмета іпотеки з іпотекодержателем протягом 5 днів після закінчення вказаного вище тридцятиденного строку, вона
втрачає право на придбання предмета іпотеки. Це право переходить до інших осіб, які висловили намір придбати предмет іпотеки,
відповідно до пріоритету їх прав і вимог.
Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі
продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд.
Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на
підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя
на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному
посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається.

{Статтю 38 доповнено частиною згідно із Законом  № 800-VI від 25.12.2008; із змінами,

внесеними згідно із Законом  № 2478-VIII від 03.07.2018}
Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна
суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель
несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в
останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

{Частина статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3273-IV від 22.12.2005}

Розподіл коштів від продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іншими особами, що мають зареєстровані права чи вимоги на
предмет іпотеки, здійснюється відповідно до встановленого пріоритету та розміру цих прав чи вимог. Решта виручки повертається
іпотекодавцю.

{Частина статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки, надсилає іпотекодавцю, боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та іншим
іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки.
 {Статтю 38 доповнено частиною згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}
Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов’язання протягом
тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та з наслідками, встановленими статтею 42 цього
Закону.
Договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті, є правовою підставою для державної реєстрації права
власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки, а якщо предметом іпотеки є право користування земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право оренди
земельної ділянки сільськогосподарського призначення - для державної реєстрації відповідного права за покупцем.

{Частина десята статті 38 в редакції Законів  № 2518-IX від 15.08.2022,  № 3065-IX від
02.05.2023}
Стаття 39. Реалізація предмета іпотеки за рішенням суду
У разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються:
загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;
опис нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, майбутнього об’єкта нерухомості, за рахунок якого підлягають
задоволенню вимоги іпотекодержателя;

{Абзац третій частини першої статті 39 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}
заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі
необхідності);
спосіб реалізації предмета іпотеки;
пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки.

{Абзац сьомий частини першої статті 39 виключено на підставі   Кодексу  № 2597-VIII від
18.10.2018}
{Частина перша статті 39 в редакції Закону  № 2478-VIII від 03.07.2018}
У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у
рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на
підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення
виконавчих дій.

{Статтю 39 доповнено новою частиною згідно із Законом  № 2478-VIII від 03.07.2018; в

редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення
мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

{Частина статті 39 в редакції Закону  № 3795-VI від 22.09.2011}

Суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене
боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає
збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.
Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається у разі, якщо:
іпотеку включено до іпотечного пулу;
відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану іпотекодержателя;
проти іпотекодавця чи іпотекодержателя відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність).

{Статтю 39 доповнено частиною згідно із Законом  № 3201-IV від 15.12.2005}

Стаття 40. {Щодо зупинення дії статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових
будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення
стягнення на такі об’єкти) див.  пункт 5-2 розділу VI} Виселення мешканців
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за
винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом
позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника
добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не
звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове
виселення здійснюється на підставі рішення суду.

{Частина друга статті 40 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 3795-VI від

22.09.2011}
Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо:
договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до
відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку;
договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.

Стаття 41. {Щодо зупинення дії статті 41 див. пункт 5-2 розділу VI} Реалізація предмета іпотеки на
електронному аукціоні

{Назва статті 41 в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}

Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо
інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження,
передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.
{Частина перша статті 41 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1404-VIII від
02.06.2016; в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
{Частину другу статті 41 виключено на підставі Закону  № 2677-VI від 04.11.2010}
{Частину третю статті 41 виключено на підставі Закону  № 1404-VIII від 02.06.2016}
Реалізація переданого в іпотеку права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права
оренди землі при зверненні стягнення на таке право за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, якщо інше не передбачено
рішенням суду, здійснюється шляхом продажу на електронному аукціоні у межах процедури виконавчого провадження,
передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.
{Статтю 41 доповнено частиною четвертою згідно із Законом  № 1423-IX від 28.04.2021;
в редакції Закону  № 3065-IX від 02.05.2023}
{Стаття 41 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005}
Стаття 42. Наслідки виконання основного зобов’язання до моменту реалізації предмета іпотеки
Боржник має право до дня продажу предмета іпотеки на електронному аукціоні виконати вимогу за основним зобов’язанням чи ту її
частину, виконання якої прострочено, разом з відшкодуванням будь-яких витрат та збитків, завданих іпотекодержателю, включаючи судові
витрати, витрати на оплату винагороди залученим експертам (оцінювачам, юристам), витрати на підготовку до проведення електронного
аукціону тощо. Таке виконання є підставою для припинення реалізації предмета іпотеки на електронному аукціоні. Умови договорів, що
обмежують це право боржника, є недійсними.

{Частина перша статті 42 в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}

Якщо інше не встановлено іпотечним договором, у разі коли основне зобов’язання підлягає виконанню частинами, боржник може
скористатися правом, встановленим частиною першою цієї статті, один раз на рік або двічі протягом строку дії основного зобов’язання. В
разі перевищення цих показників боржник має право припинити реалізацію предмета іпотеки лише шляхом повної сплати решти суми за
основним зобов’язанням.
Майновий поручитель чи наступний іпотекодержатель може виконати основне зобов’язання за боржника з наслідками, аналогічними
вищенаведеним, і попередній іпотекодержатель зобов’язаний прийняти таке виконання. Наступний іпотекодержатель, який сплачує повну
суму основного зобов’язання попередньому іпотекодержателю, вважається особою, на користь якої здійснене відступлення прав
попереднього іпотекодержателя за іпотечним договором. Майновий поручитель, який виконав основне зобов’язання повністю або в частині,
має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Стаття 43.  {Статтю 43 виключено на підставі Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}

Стаття 44. {Статтю 44 виключено на підставі Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Стаття 45. {Статтю 45 виключено на підставі Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Стаття 46. {Статтю 46 виключено на підставі Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
 Стаття 47. {Щодо зупинення дії статті 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на
електронних торгах) див.  пункт 5-2 розділу VI} Оформлення результатів електронного аукціону з реалізації предмета
іпотеки
Організатор електронного аукціону протягом трьох днів з дня формування за результатами електронного аукціону протоколу надсилає
відповідний протокол державному виконавцю, приватному виконавцю, а також інші документи, що підтверджують реалізацію предмета
іпотеки відповідно до цього Закону. На вимогу державного виконавця, приватного виконавця для перевірки дотримання порядку проведення
електронного аукціону організатор електронного аукціону зобов’язаний подати державному виконавцю, приватному виконавцю повну та
достовірну інформацію і документи, що стосуються організації та проведення електронного аукціону.
Протягом п’яти робочих днів з дня надходження коштів від реалізації предмета іпотеки державний виконавець, приватний виконавець
складає акт про реалізацію предмета іпотеки, в якому зазначаються:
назва виконавчого документа, на підставі якого здійснено реалізацію предмета іпотеки, його номер та дата видачі, найменування органу
(посадової особи), який видав документ;
відомості про іпотекодержателя та іпотекодавця;
стисла характеристика та місцезнаходження предмета іпотеки;
назва організатора електронного аукціону, який проводив електронний аукціон, дата його проведення;
відомості про покупця;
початкова ціна предмета іпотеки та ціна продажу;
сума коштів, перерахована за придбаний предмет іпотеки, включаючи гарантійний платіж, та дати їх перерахування;
відомості про те, що електронний аукціон відбувся з дотриманням вимог цього Закону.
Акт про реалізацію предмета іпотеки підписується державним виконавцем, затверджується начальником відповідного органу державної
виконавчої служби, скріплюється печаткою цього органу або підписується приватним виконавцем, скріплюється його печаткою та не
пізніше наступного дня надсилається до організатора електронного аукціону, який проводив електронний аукціон.
Державний виконавець, приватний виконавець не може відмовити у видачі акта про реалізацію предмета іпотеки, якщо така реалізація
здійснювалася відповідно до вимог цього Закону. У разі відмови видати акт про реалізацію предмета іпотеки державний виконавець,
приватний виконавець повинен протягом п’яти робочих днів з дня закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті,
повідомити про це організатора електронного аукціону, іпотекодержателя, іпотекодавця та покупця. Повідомлення, що містить підстави для
відмови у видачі акта про реалізацію предмета іпотеки, підписується державним виконавцем і начальником відповідного органу державної
виконавчої служби та скріплюється печаткою цього органу або підписується приватним виконавцем та скріплюється його печаткою.
Відмова державного виконавця, приватного виконавця видати акт про реалізацію предмета іпотеки може бути оскаржена відповідно до
законодавства.
Протягом п’яти робочих днів з дня надходження від державного виконавця, приватного виконавця акта про реалізацію предмета іпотеки
організатор проведення електронного аукціону видає цей акт покупцеві, нотаріально засвідчені копії акта надсилає іпотекодержателю та
іпотекодавцю.
На підставі акта про реалізацію предмета іпотеки нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання майна з електронного аукціону.
Якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, він має право отримати решту суми з
іншого майна боржника в порядку, встановленому законом.

{Стаття 47 в редакції Закону  № 3201-IV від 15.12.2005; із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 2435-VI від 06.07.2010,  № 2677-VI від 04.11.2010,  № 1253-VII від 13.05.2014,  № 1404-
VIII від 02.06.2016; в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Стаття 48. Оскарження результатів електронного аукціону
Іпотекодержатель, іпотекодавець, боржник та будь-який учасник електронного аукціону мають право протягом трьох місяців з дня
проведення електронного аукціону оскаржити його результати в суді за місцезнаходженням нерухомого майна.

{Стаття 48 в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}

Стаття 49. Права та обов’язки іпотекодержателя у разі визнання електронного аукціону таким, що не відбувся
Протягом десяти днів з дня оголошення електронного аукціону таким, що не відбувся, іпотекодержателі та інші кредитори боржника
відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку
своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У такому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється
протоколом, сформованим за результатами електронного аукціону, що не відбувся, та актом про проведення електронного аукціону. Такий
акт є підставою для видачі нотаріусом іпотекодержателю свідоцтва про залишення за собою майна з електронного аукціону, що не відбувся.
Якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті, за результатами першого електронного
аукціону, призначається проведення другого електронного аукціону, що має відбутися протягом одного місяця з дня проведення першого
електронного аукціону. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на другому електронному аукціоні становить 85 відсотків початкової
вартості предмета іпотеки на першому електронному аукціоні. У разі оголошення другого електронного аукціону таким, що не відбувся,
іпотекодержатель має право придбати предмет іпотеки за початковою ціною другого електронного аукціону. Якщо іпотекодержатель не
скористався таким правом, за результатами другого електронного аукціону призначається проведення третього електронного аукціону.
Початкова ціна продажу предмета іпотеки на третьому електронному аукціоні становить 70 відсотків початкової вартості предмета іпотеки
на першому електронному аукціоні.
У разі оголошення третього електронного аукціону таким, що не відбувся, іпотекодержатель має право залишити за собою предмет
іпотеки за початковою ціною третього електронного аукціону в порядку, передбаченому частиною першою цієї статті.

{Стаття 49 із змінами, внесеними згідно із Законами  № 3201-IV від 15.12.2005,  № 2435-VI

від 06.07.2010,  № 3795-VI від 22.09.2011,  № 1404-VIII від 02.06.2016,  № 2478-VIII від
03.07.2018; в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}
Стаття 50. Припинення прав та вимог на предмет іпотеки після його реалізації
Після продажу предмета іпотеки на електронному аукціоні або продажу предмета іпотеки відповідно до статті 38 цього Закону
припиняються будь-які права та вимоги інших осіб на нерухоме майно, що було предметом іпотеки, які виникли після державної реєстрації
іпотеки за іпотечним договором, згідно з яким було звернене стягнення на предмет іпотеки. Це правило не застосовується у разі придбання
предмета іпотеки іпотекодавцем".

{Стаття 50 в редакції Закону  № 1701-IX від 16.07.2021}

Стаття 51. Наслідки вилучення (викупу) предмета іпотеки для державних чи суспільних потреб
У разі, коли предмет іпотеки вилучено (викуплено) для державних чи суспільних потреб відповідно до закону, іпотекодержатель має
право вимагати від боржника дострокового виконання основного зобов’язання, а у разі його невиконання - право на першочергове
задоволення своїх вимог за рахунок коштів, що підлягають виплаті іпотекодавцю, або за рахунок іншого майна, що набувається
іпотекодавцем у зв’язку з вилученням (викупом) відповідного нерухомого майна.

Суб'єкти заставного правовідношення

Стаття 583. Сторони у договорі застави

1.  Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).
2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також
особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове
право з правом їх застави.
3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для
відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника

Предмет застави. Підстави виникнення заставного правовідношення.

1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові
права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави
(майбутній урожай, приплід худоби тощо).
3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на
її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на
плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках,
встановлених договором.
   Приналежністю речі є річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і
пов'язана з нею спільним призначенням (ст. 186 ЦК). 
4. Предметом застави не можуть бути:
— культурні цінності, які підлягають внесенню до Державного реєстру національного
культурного надбання;
— пам’ятки культурної спадщини, включені в Перелік пам’яток культурної спадщини,
що не підлягають приватизації*;
— вимоги, що мають особистий характер (наприклад, вимоги щодо відшкодування
моральної шкоди, шкоди, завданої каліцтвом…)
 — об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими
актами….
— гуртожитки як об’єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини.
Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором
або законом.
Стаття 6. Застава майна, що перебуває у спільній власності
Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за
згодою всіх співвласників.
Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути
самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.
5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також
інші вимоги, застава яких заборонена законом.
6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором
або законом.
7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
Об’єктом заставних відносин можуть бути певні майнові права зобов’язального характеру,
але НЕ ПОСЛУГИ.
Предметом застави можуть бути також майнові права на чужу річ. Необхідною
умовою застави таких прав є одержання згоди власника майна, якщо це передбачено
законом або договором.
Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу
щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою або
нотаріальною.
1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках,
встановлених законом (за зу про заставу - космічні об'єкти,), договір застави підлягає
нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом.
Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в
тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому
наполягає одна із сторін.
2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку,
встановлених законом.
Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір
підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього
договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у
заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо
таку передачу було здійснено до укладення договору, - то з моменту його укладення.
!!! Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не
впливає на чинність договору застави.
У договорі застави визначаються суть, розмір і строк (термін) виконання
зобов’язання, забезпеченого заставою, тa (або) посилання на договір чи інший правочин,
яким встановлено основне зобов’язання, подається опис предмета застави, а також
визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. 
Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та реєстрація застави
1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених
законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених
законом.
2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку,
встановлених законом.
 3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви
заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень
рухомого майна.

Зміст заставного правовідношення. Звернення стягнення на заставлене майно.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не

встановлено договором або законом.
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в
повному обсязі. Причому цей обсяг визначається на момент фактичного стягнення
належного. Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦКУ сюди включаються сплата відсотків, неустойки,
відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на
утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням
вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може
бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір
заставодержателя. Причому в разі коли заставодержатель зверне стягнення на одну річ
(одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право
застави на інші речі (права), що є предметом застави.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в
момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде
виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право
звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання
зобов'язання, забезпеченого заставою.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду,
виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог
іпотекодержателя.
За загальним правилом реалізація заставленого майна проводиться через аукціон
(публічні торги), у тому числі у формі електронних торгів. Проте сторони вільні
передбачити й інший спосіб продажу предмета застави (якщо заставодавець не є
держпідприємством).
Якщо сума, отримана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги
заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна
боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦКУ, якщо інше не встановлено
договором або законом (ч. 4 ст. 591 ЦКУ).
А ось якщо виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою
вимог заставодержателя, різниця повертається заставодавцю (ст. 25 ЗУ Про заставу

У договорі застави визначаються суть, розмір та строк (термін)

виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, та/або посилання
на договір чи інший правочин, яким встановлено основне
зобов'язання, опис предмета застави, а також інші умови, відносно
яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
(частина перша статті 12 в редакції
Законів України від 21.10.97 р. N 583/97-ВР,
 від 18.11.2003 р. N 1255-IV,
із змінами, внесеними згідно із
 Законом України від 03.07.2018 р. N 2478-VIII,
який вводиться в дію з 04.02.2019 р.)
Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у
загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
(статтю 12 доповнено новою частиною другою
 згідно із Законом України від 27.04.2007 р. N 997-V,
 у зв'язку з цим частину другу вважати частиною третьою)
При укладанні договору застави за згодою сторін або на вимогу
однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка
достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної
сторони договору застави та оцінка предмета застави відповідно до
законодавства.
Застава товарів в обороті.

Застава товарів у обороті та переробці.  Така застава не передбачає передачі предмета застави у володіння заставодержателя.
Предметом договору застави товарів у обороті та переробці є родові речі (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова
продукція тощо). В такому договорі застави зазначаються знаходження товарів у володінні заставодавция чи їх розташування у певному
цеху, на складі, у іншому приміщенні або іншим способом.

Суттєва відмінність такої застави полягає у тому, що заставодавець може безперешкодно реалізовувати заставлені товари. Продані
товари перестають бути предметом застави, а ті, які набуваються заставодавцем (товари того ж роду та якості або інші товари, види
яких передбачені договором), навпаки, стають, заставним забезпеченням з моменту виникнення на них права власності. Причому
заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами тієї ж або більшої вартості. Зменшення вартості заставлених товарів
дозволяється тільки у випадках, якщо це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості.

. Притримання. Предмет права притримання.

Притримання – це один з різновидів забезпечення виконання зобов’язання.
Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі,
вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або
відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право
притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.
Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які
виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
При цьому на кредитора покладається ризик випадкового знищення чи
пошкодження притриманої речі.
 Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує
в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це
боржника
Особливістю притримання порівняно з іншими способами забезпечення виконання
зобов'язань є те, що закон надає можливість кредитору скористатися притриманням без
попередньої домовленості сторін про це, застосувати притримання саме у зв'язку з
простроченням зобов'язання боржником. Тобто для реалізації права притримання
достатньою є лише наявність факту порушення зобов'язання й укладати договір щодо
права кредитора притримувати майно боржника не потрібно.
Для того, щоб отримати річ, яку притримує кредитор, боржнику слід виконати дії, що
складють зміст зобов'язання. Якщо притримання не здійснило стимулюючого впливу на
боржника, вимоги кредитора підлягають задоволенню з вартості речі, яка притримується, за
правилами, визначеними для застави.
Спеціальні положення цивільного законодавства передбачають притримання як
забезпечення зобов’язань, що виникають із договорів перевезення, комісії та підряду.
Однією із гарантій захисту інтересів боржника є заборона кредитору користуватися
річчю, яку він притримує у себе. Крім того, до кредитора не може перейти право власності
на річ.
Законом передбачена можливість боржника розпорядитися річчю, яку кредитор
притримує, однак з обов’язком повідомити набувача про притримання речі і права
кредитора.

Суб’єктами права притримання є кредитор (ретентор) та боржник, якими можуть

бути будь-які суб’єкти цивільного права. До виникнення права на притримання між
зазначеними особами уже повинні існувати певні правові зв’язки, на підставі яких кредитор
володіє річчю боржника, тобто є законним (титульним) володільцем. Якщо кредитор
неправомірно заволодів річчю, наприклад, викрав її, то право притримання не виникає.

об’єктами притримання можуть бути лише речі.

1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.

2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши
набувача про притримання речі і права кредитора.

Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор

1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до

статті 591 цього Кодексу.

кредитор для задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника зобов’язаний ініціювати
реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів. Вказаній процедурі
обов’язково передує прийняття рішення суду про звернення стягнення на притримувану річ.

Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень

Припиняється притримання як на загальних підставах припинення

зобов'язань, так і в зв'язку з:
1) припиненням зобов'язання, забезпеченого притриманням;
2) зверненням стягнення на притримувану річ;
 3) вибуттям речі з володіння ретентора.
 Права й обов'язки кредитора і боржника.
Стаття 595. Обов'язки кредитора, який притримує річ у себе
1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.
2. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження
сталися з його вини.
3. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

Стаття 596. Розпорядження річчю, яку притримує кредитор

1. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права
кредитора.

Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор

1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу.
. Довірча власність. Об’єкт довірчої власності
Договір про встановлення довірчої власності - це правовідносини, відповідно до яких одна
сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві
довірчої власності для забезпечення зобов’язання боржника за кредитним договором,
договором позики (стаття 597*1 ЦК України).
Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань  є різновидом
права власності на майно, за яким кредитор, який отримав майно у довірчу власність
(довірчий власник), не має права самостійно відчужувати таке майно, крім як для
звернення стягнення на нього, а також викупу його для суспільних потреб. Виникнення 
довірчої власності відбувається на підставі договору, укладеного у письмовій формі.
Сторонами такого договору є довірчий засновник (боржник або третя особа) та довірений
власник (кредитор).
Стаття 597-2. Об’єкт довірчої власності
1. Об’єктом довірчої власності може бути майно, яке може бути відчужено і на яке
може бути звернено стягнення.
2. Якщо законом не встановлено інше, об’єктом довірчої власності не можуть бути
цінні папери та корпоративні права.
3. Режим довірчої власності НЕ поширюється на плоди, продукцію та доходи,
одержані від використання об’єкта довірчої власності, якщо інше не зазначено у договорі
про встановлення довірчої власності.
Довірчий власник зобов’язаний звернути стягнення на об’єкт довірчої власності за
таких обставин належать:
1) державна реєстрація рішення про припинення юридичної особи – боржника за
основним зобов’язанням або довірчого власника;
2) прийняття судом постанови про визнання боржника за основним зобов’язанням або
довірчого власника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури;
3) смерть боржника за основним зобов’язанням, визнання його недієздатним або
померлим.
Порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої власності відбувається шляхом його
продажу будь-якому покупцю на його вибір, якщо інше не передбачено договором.
Для початку довірчий власник письмово повідомляє боржника, користувача та
довірчого засновника не пізніше ніж за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу про
намір продати майно та мінімальну ціну продажу. В свою чергу боржник, користувач та
довірчий засновник протягом 5 днів можуть повідомити довірчого власника  про свій
намір придбати об’єкт довірчої власності та внести грошову суму в розмірі мінімальної
ціни продажу об’єкта довірчої власності, повідомленої довірчим власником, на депозит
нотаріуса та отримати переважне право на його придбання.

Виникнення довірчої власності.

право довірчої власності виникає тільки на підставі договору, що було укладено в письмовій формі, а для
нерухомості – з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; звернення
стягнення на об'єкт довірчої власності відбувається шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі-
покупцеві

Користування об’єктом довірчої власност

1. Об’єктом довірчої власності має право користуватися довірчий засновник (далі - користувач). Користувачем також може бути
інша особа, визначена договором про встановлення довірчої власності. Якщо об’єктом довірчої власності є земельна ділянка, передача її в
користування іншим особам здійснюється в порядку, визначеному Земельним кодексом України.
2. Договір про встановлення довірчої власності може передбачати право користувача передавати об’єкт довірчої власності у тимчасове
користування третім особам.
3. Користувач, який не є довірчим власником, втрачає право користування об’єктом довірчої власності з дня отримання ним
повідомлення про прийняття довірчим власником рішення про звернення стягнення на такий об’єкт. Право користування об’єктом довірчої
власності, який є житловим приміщенням, втрачається у порядку, встановленому статтею 597-9 цього Кодексу.
4. Довірчий власник має право у будь-який час протягом строку дії довірчої власності та за умови попереднього повідомлення
користувача перевіряти наявність, стан, умови збереження та використання об’єкта довірчої власності. Договором може бути передбачено
періодичність таких перевірок, їх тривалість, обов’язковість попередження користувача про перевірку, а також інші умови здійснення
перевірки об’єкта довірчої власності.
5. Періодичність перевірок об’єкта довірчої власності, що є житловим приміщенням, не може перевищувати одного разу на місяць, а
тривалість однієї перевірки - двох годин.

Обов’язкове стягнення на об’єкт довірчої власності 1. Якщо інше не передбачено договором про
встановлення довірчої власності, довірчий власник зобов’язаний звернути стягнення на об’єкт довірчої власності у разі настання однієї з
таких обставин:

1) державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи - боржника за основним зобов’язанням або довірчого власника;
2) прийняття судом постанови про визнання боржника за основним зобов’язанням або довірчого власника банкрутом та відкриття
ліквідаційної процедури;
3) смерті боржника за основним зобов’язанням, визнання його недієздатним або померлим.

2. Під час звернення стягнення на об’єкт довірчої власності у випадку, передбаченому пунктом 3 частини першої цієї статті, усі
повідомлення, які відповідно до цього Кодексу повинні бути надіслані довірчому засновнику, надсилаються відповідно опікуну,
спадкоємцям довірчого засновника, виконавцю заповіту або особі, яка управляє спадщиною

Порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої власності

1. Якщо інше не визначено договором про встановлення довірчої власності, звернення стягнення на об’єкт довірчої власності
відбувається шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі-покупцеві. Довірчий власник зобов’язаний не пізніше ніж за 30 днів
до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити боржника, користувача та довірчого засновника про свій намір укласти цей
договір та мінімальну ціну продажу. У разі невиконання зазначеної вимоги довірчий власник зобов’язаний відшкодувати таким особам
завдані збитки.

2. Протягом п’ятиденного строку з дня отримання повідомлення, зазначеного у частині першій цієї статті, боржник (користувач,
довірчий засновник) має право письмово повідомити довірчого власника про свій намір придбати об’єкт довірчої власності та внести
грошову суму в розмірі мінімальної ціни продажу об’єкта довірчої власності, повідомленої довірчим власником, на депозит нотаріуса. З дня
отримання довірчим власником зазначеного повідомлення та внесення відповідної грошової суми на депозит нотаріуса боржник
(користувач, довірчий засновник) набуває переважне право на придбання об’єкта довірчої власності у довірчого власника.
3. Ціна продажу об’єкта довірчої власності встановлюється довірчим власником одноособово та не може бути меншою за мінімальну
ціну, повідомлену боржникові (користувачеві, довірчому засновникові).
4. Сума перевищення ціни продажу об’єкта довірчої власності над розміром заборгованості боржника перед довірчим власником
сплачується довірчим власником довірчому засновнику, якщо інше не передбачено договором про встановлення права довірчої власності.
 5. Довірчий власник, який звернув стягнення на об’єкт довірчої власності, надсилає довірчому засновнику та боржнику, якщо він не є
довірчим засновником, звіт про розподіл коштів від продажу об’єкта довірчої власності.
6. Договором про встановлення довірчої власності може бути передбачено інший порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої
власності, мінімальна ціна продажу такого об’єкта довірчим власником або ж право довірчого власника отримати об’єкт довірчої власності
у свою власність (без обмежень на користування та розпорядження) у рахунок виконання зобов’язань боржника.
7. За рахунок об’єкта довірчої власності довірчий власник має право задовольнити у повному обсязі свою вимогу, розмір якої
визначається на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням
зобов’язання, та необхідних витрат на утримання об’єкта довірчої власності, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 597-9. Особливості звернення стягнення на житлові приміщення

1. Після прийняття рішення про звернення стягнення на житлове приміщення, що є об’єктом довірчої власності, всі мешканці такого
приміщення зобов’язані на письмову вимогу довірчого власника або особи, яка отримала право власності на приміщення від довірчого
власника, звільнити житлове приміщення протягом десяти днів з дня отримання такої вимоги. Якщо мешканці не звільняють житлове
приміщення у встановлений цим Кодексом або інший погоджений сторонами строк, їх примусове виселення здійснюється на підставі
рішення суду.

Стаття 597-10. Звернення стягнення на об’єкт довірчої власності на вимогу третіх осіб

1. Звернення стягнення на об’єкт довірчої власності за зобов’язаннями довірчого власника не допускається.
2. Кредитор боржника, який повністю виконав основне зобов’язання боржника перед довірчим власником, може вимагати звернення
стягнення на об’єкт довірчої власності за зобов’язаннями довірчого засновника.

. Припинення довірчої власності

1. Протягом п’яти робочих днів з дня припинення (у тому числі у зв’язку з його повним виконанням) основного зобов’язання
довірчий власник зобов’язаний передати право власності на об’єкт довірчої власності довірчому засновнику, якщо інше не визначено
договором про встановлення довірчої власності.

2. Передача права власності на об’єкт довірчої власності у випадку, встановленому частиною першою цієї статті, здійснюється
згідно з актом приймання-передачі, який підписується довірчим власником та особою, якій передається об’єкт довірчої власності. Акт
приймання-передачі нерухомого об’єкта довірчої власності підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Якщо незважаючи на повне виконання боржником свого зобов’язання, довірчий власник ухиляється від укладення та нотаріального
посвідчення акта приймання-передачі, боржник або інша особа, яка має право на отримання права власності на об’єкт довірчої власності,
має право звернутися до суду з позовом про визнання свого права власності на об’єкт довірчої власності або до нотаріуса за вчиненням
виконавчого напису про витребування об’єкта довірчої власності у довірчого власника.
4. За результатами відчуження довірчим власником об’єкта довірчої власності (внаслідок звернення стягнення на такий об’єкт або
внаслідок його передачі за актом приймання-передачі довірчому засновникові чи іншій особі) у набувача виникає право власності на такий
об’єкт, якщо інше не встановлено законом або договором. Право власності нового власника на нерухоме майно виникає з моменту
реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
За результатами відчуження довірчим власником об’єкта довірчої власності - неподільного об’єкта незавершеного будівництва,
майбутнього об’єкта нерухомості, щодо яких за довірчим власником зареєстровано спеціальне майнове право (внаслідок звернення
стягнення на такий об’єкт або внаслідок його передачі за актом приймання-передачі довірчому засновникові чи іншій особі), у набувача
виникає спеціальне майнове право на такий об’єкт, якщо інше не встановлено законом або договором. Спеціальне майнове право набувача
на неподільний об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості виникає з моменту реєстрації такого права у Державному
реєстрі речових прав на нерухоме майно.

{Частину четверту статті 597-11 доповнено абзацом другим згідно із Законом  № 2518-IX

від 15.08.2022}
Стаття 597-12. Відступлення прав довірчого власника
1. У випадку відступлення довірчим власником своїх прав за основним зобов’язанням третій особі до такої третьої особи переходять
права та обов’язки довірчого власника за договором про встановлення довірчої власності, якщо довірчий засновник надав згоду на такий
перехід та інше не зазначено у договорі про встановлення довірчої власності. Підпис довірчого засновника на заяві про надання згоди на
перехід права довірчої власності підлягає нотаріальному засвідченню.
2. Довірча власність у третьої особи (нового кредитора за основним зобов’язанням) на нерухоме майно, неподільний об’єкт
незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості виникає з моменту державної реєстрації у Державному реєстрі речових прав на
нерухоме майно.

{Частина друга статті 597-12 в редакції Закону  № 2518-IX від 15.08.2022}

Стаття 597-13. Придбання майна у довірчу власність в інтересах іншої особи
1. Довірча власність може виникнути на підставі договору, відповідно до якого одна сторона за власний рахунок, але в інтересах та за
рекомендацією іншої сторони придбаває у третьої особи майно у довірчу власність. При цьому сторона, яка придбала майно у довірчу
власність, отримує право вимоги до особи, за рекомендацією якої відбулося придбання, щодо сплати компенсації вартості такого майна
та/або процентів за користування чужими грошовими коштами.

2. У випадку, зазначеному в частині першій цієї статті, особа, яка придбала майно, набуває прав та обов’язків довірчого
власника, а особа, в інтересах та за рекомендацією якої було придбане майно, - довірчого засновника.

Припинення зобов'язань. Поняття і підстави припинення зобов'язань.

Припинення зобов'язання - погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст.

Це означає, що кредитор і боржник більше не пов'язані правами та обов'язками.
ЦК у статтях 599-609 передбачає такі підстави припинення зобов'язань: 
 належне виконання, 
 передання боржником кредиторові відступного,
  зарахування, 
 домовленість сторін, 
 прощення кредитором боргу, 
 поєднання в одній особі боржника і кредитора, 
 неможливість виконання зобов'язання, 
 смерть фізичної особи, 
 ліквідація юридичної особи, 
 та інші, передбачені договорами або законами.
Підстави припинення зобов'язань:
- правочини (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовленість сторін,
прощення боргу);
- інші, що не є правочинами (поєднання в одній особі боржника і кредитора, неможливість
виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).

Найбільш поширеною та бажаною підставою припинення зобов’язання є його належне

виконання (ст. 599 ЦК), тобто виконання, здійснене належними сторонами, відповідно до
предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний
спосіб. Якщо ж сторони порушать хоча б одну з умов належного виконання, то зобов'язання
вже не зможе припинитися за цією підставою.
Для уникнення у подальшому зайвих ускладнень, бажано, щоб факт належного
виконання зобов'язання був підтверджений документально. Згідно зі змістом ст.
545 ЦК таким підтвердженням може бути розписка кредитора про одержання виконання
(частково або у повному обсязі) або ж наявність у боржника боргового документа (навіть
без окремої розписки кредитора).

125.Зарахування зустрічних однорідних вимог як підстава припинення зобов’язання. 

Відповідно до статті 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних

однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких
не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Отже вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам:
1. бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а
боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим);
2. бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного
роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до
зобов'язань по передачі родових речей, зокрема, грошей).
3. строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений
моментом пред'явлення вимоги.
 4. безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту,
умов виконання та розміру зобов’язань.
За наявності сукупності цих умов для зарахування достатньо заяви однієї із сторін,
тобто згоди іншої сторони для цього не потрібно (хоча вона може й бути). Така заява може
бути зроблена однією стороною іншій безпосередньо, а може бути оформленою у вигляді
зустрічної позовної заяви. Отже, зарахування є одностороннім правочином.
Стаття 602. Недопустимість зарахування зустрічних вимог
1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:
1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю;
2) про стягнення аліментів;
3) щодо довічного утримання (догляду);
4) у разі спливу позовної давності;
4-1) за зобов’язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків,
установлених законом;
В разі заміни кредитора, боржник має право пред’явити проти вимоги нового
кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Умови здійснення зарахування
при цьому залежать від того: був боржник повідомлений про заміну кредитора чи ні.

126.Домовленість сторін як підстава припинення зобов’язання. Новація. 

Стаття 604. Припинення зобов'язання за домовленістю сторін

1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання
новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).
3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших
випадках, встановлених законом.
4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо
інше не встановлено договором, крім випадків, коли первісне зобов’язання змінене планом санації
або реструктуризації згідно з Кодексом України з процедур банкрутства і заставодержатель
проголосував проти такого плану.
Отже, новація не припиняє правового зв’язку між кредитором і боржником, оскільки між
цими особами за їх згодою відбувається заміна первісного зобов’язання, що припинилося, новим
зобов’язанням. Наприклад, покупець замість сплати грошей за договором купівлі-продажу видає
за згодою продавця боргову розписку. При цьому первісне зобов’язання з купівлі-продажу
припиняється шляхом його заміни на зобов’язання позики
Судова практика кваліфікує як новацію мирову угоду між боржником і кредиторами,
укладену у справі про банкрутство, оскільки внаслідок її укладання виникає узгоджене
сторонами нове зобов’язання. Відповідно до ст. 1053 ЦК борг, що виник з договорів купівлі-
продажу, найму або з іншої підстави, може бути замінений у порядку новації позиковим
зобов’язанням. Новацією є видача векселя для оформлення грошового боргу за фактично
поставлені за договором товари, виконані роботи, надані послуги, оскільки відповідно до ст. 4
Закону України «Про обіг векселів в Україні» з видачею векселя припиняється грошове
зобов’язання за договором і виникає грошове зобов’язання щодо платежу за векселем.

127.Неможливість виконання як підстава припинення зобов’язання.

Стаття 607. Припинення зобов'язання неможливістю його виконання

1.Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку
жодна із сторін не відповідає.
Неможливість виконати зобов´язання в натурі може бути в силу різних обставин фактичного
характеру, зокрема загибелі індивідуально-визначеної речі, що складає предмет зобов
´язання. Неможливість виконання припиняє зобов´язання, якщо вона викликана
обставинами, за які боржник не відповідає (наприклад, вина кредитора — ст. 616 ЦК). Якщо
ж неможливість виконання виникла внаслідок порушення боржником зобов´язання, то воно
не припиняється, а трансформується в додаткові обов´язки (відшкодувати заподіяні
збитки, сплатити штраф тощо). 
Слід звернути увагу, що неможливість виконання припиняє зобов'язання лише у тому
разі, коли вона викликана обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Питання
про обставини, за які сторона не відповідає, вирішується згідно з правилами про звільнення її
від цивільно-правової відповідальності, що передбачені чинним законодавством або
договором.
Змінюється (а не припиняється) зобов'язання і у тому випадку, коли неможливість виконання
виникла через незалежні від боржника та кредитора обставини, але після прострочення
одного з них (нагадаємо, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не
приступив до виконання зобов'язання або не виконав його в установлений законом чи
договором строк, а кредитор — якщо він відмовився прийняти належне виконання,
запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного
законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення
яких боржник не міг виконати свого обов’язку

128.Смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи – сторони у зобов’язанні та їх вплив

на динаміку зобов’язального правовідношення.

Стаття 608. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи

1. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з
його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
2. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно
пов'язаним з особою кредитора.
Особистий характер зобов'язання визначається з урахування конкретних обставин —
наприклад, смерть письменника, з яким було укладено авторський договір на
створення літературного твору, припиняє відповідне зобов'язання, оскільки
видавництво було зацікавлене у створенні твору саме даною особою; смерть же
потерпілого-кредитора припиняє зобов'язання щодо відшкодування шкоди, спричиненої
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Стаття 609. Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи
1. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора),
крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання
зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу,
зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю.
А от внаслідок ліквідації юридичної особи (боржника або кредитора) зобов'язання, за
загальним правилом, припиняються (ст. 609 ЦК).
Винятком же з правила про припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи є
випадки, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання
ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу. Так, у разі ліквідації
юридичної особи, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, належні потерпілому або особам, які мають право
на відшкодування шкоди, завданої його смертю, платежі мають бути капіталізовані
(тобто узагальнені в єдину суму за весь прогнозований період їх виплат) для їх подальшої
виплати потерпілому або вищезазначеним особам (ч. 2 ст. 1205 ЦК).
 Також необхідно пам'ятати, що у разі припинення зобов'язання внаслідок смерті
громадянина або ж ліквідації юридичної особи завжди має бути виконаний обов'язок щодо
повернення безпідставно набутого чи збереженого майна.

129.Поняття цивільно-правової відповідальності та її види. 

Цивільно-правова відповідальність — це встановлені законом юридичні наслідки за

невиконання або неналежне виконання особою обов'язків, зобов'язань, що пов'язані з
порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони. Мета цивільно-правової
відповідальності — відновлення порушених майнових прав
ВИДИ: 1) за підставами виникнення:
Договірною є відповідальність, що виражається у формі сплати неустойки, втрати
завдатку, відшкодування шкоди або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або
неналежне виконання зобов’язання, яке виникло з договору.
Недоговірною вважається відповідальність, що може настати за вчинення протиправних
дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договірних відносин. Така
відповідальність настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним
актом, і виражається у формі відшкодування збитків.
2) за розподілом прав та обов’язків між суб’єктами зобов’язання:
Частковою є така відповідальність, яка покладається на кілька кредиторів або кілька
боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен
виконати зобов’язання у певній частці.
Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагати від будь-якого з
боржників виконання обов’язку у повному обсязі і має бути передбачена договором,
встановлена законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета
зобов’язання.
Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і
додаткове до нього зобов’язання і обидва порушені (ст. 619 ЦК України).
3) за обсягом: повна (ч. 1 ст. 1166 ЦК); обмежена (ч. 2 ст. 924 ЦК); кратна.

130.Форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання. 

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових

обтяжень, що покладаються на правопорушника. 

Форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні.

Загальною формою відповідальності є обов'язок боржника відшкодувати збитки,
заподіяні кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
 
Не кожне порушення зобов'язання тягне за собою збитки в майновій сфері
потерпілої особи. У цих випадках до порушника застосовується спеціальна форма
цивільної відповідальності — стягнення неустойки.

У теорії цивільного права виділяють такі форми цивільної відповідальності : 

 відшкодування збитків; 
 сплати неустойки; 
 втрати завдатку; 
 конфіскації майна; 
 примусового виконання обов’язку; 
 втрати суб’єктивного цивільного права тощо. 
Найпоширенішою формою відповідальності є відшкодування збитків. Під збитками
розуміють ті негативні наслідки, що настали в майновій сфері потерпілого внаслідок
здійснення проти нього цивільного правопорушення. Ці негативні наслідки складаються з
двох частин: реальних збитків та упущеної вигоди. 
Реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або
пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила чи мусить зробити для відновлення
свого порушеного права. Тобто, це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора
внаслідок неправомірних дій боржника. 
Упущена вигода – це  доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин,
якби її право не було порушене. Іншими словами, це та сума, на яку не збільшилось майно
кредитора через правопорушення.

Ст. 623 ЦК  встановлює, що боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати
кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання,
доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на
день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має
бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, – у день пред’явлення позову,
якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК збитки
відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено
відшкодування у меншому або більшому розмірі. Таким чином, цивільне законодавство
закріплює принцип повного відшкодування збитків, а це означає, що відшкодуванню
підлягають як дійсні збитки, так і упущена вигода. Але в деяких установлених законом
випадках допускається відхилення від цього принципу. 
Так, ст. 616 ЦК України передбачає можливість обмеження розміру відповідальності
по зобов’язаннях:  
1) якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд
відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника; 
2) суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо
кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих
порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення. 
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода
може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може
відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження
пошкодженої речі тощо).
Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у
разі порушення боржником зобов’язання. За порядком підрахунку розміру додаткового
стягнення неустойка поділяється на штраф і пеню. 

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно

виконаного зобов’язання. 

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного

грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

131.Умови цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання. 

Умови настання цивільно-правової відповідальності (ст. 1166 ЦК):

1) наявність шкоди (збитків). Шкода може бути майновою або немайновою (моральною).
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК майновою шкодою або збитками є: втрати, яких особа
зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі
+ Реальні збитки і упущена вигода.
Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких
фізична особа зазнала
 2) протиправність поведінки особи. Протиправною вважається така поведінка особи, яка
порушує норми закону чи іншого нормативного акту або виразилась у невиконанні чи
неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні недоговірної шкоди
життю, здоров’ю чи майну іншої особи тощо, незалежно від того, чи знав правопорушник
про протиправність своєї поведінки, чи ні. При цьому порушуються не лише норми
об’єктивного права, а й суб’єктивне право тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо майну
власника заподіяно шкоду, то він обмежується у своїх можливостях повною мірою володіти,
користуватись або розпоряджатись своїм майном, тобто порушується його суб’єктивне право
власності.
3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкю та шкодою (збиттками).
Причинний зв’язок – це зв’язок, що об’єктивно існує між протиправною поведінкою
боржника і наслідком, який настав (шкодою).
4) наявність вини. Вина – це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної
поведінки та її наслідків. Презумпція вини особи полягає у тому, що особа є невинуватою,
якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання
зобов’язання (ч. 1 ст. 614 ЦК).

132.Обставини, що виключають цивільно-правову відповідальність за порушення

зобов’язання.

 Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності 

Відповідно до ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від
відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося
внаслідок випадку або непереборної сили. Таким чином, загальними підставами звільнення
від цивільно-правової відповідальності є непереборна сила (формажор) та випадок (казус). 
Непереборна сила – це надзвичайна і непереборна за даних обставин подія, настання якої
неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами. Під поняття непереборної
сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища
(військові дії, масові заворушення, страйки тощо). 
Казус (випадок) – це обставина, яка свідчить про відсутність вини контрагентів. Цю
обставину хоча і можна відвернути, але її неможливо передбачити. Наприклад, ательє
своєчасно не виконало замовлення наречених, оскільки вночі зловмисники проламали дах
ательє і викрали матеріал, з якого треба було шити весільні сукні. Не вважається випадком,
зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку
товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

вина у цивільному праві – це невжиття особою «сіх залежних від неї заходів для належного
виконання зобов'язання або для запобігання заподіянню шкоди

Види цивільно правової відповідал – договірна і позадоговірна 

Якщо строк довіреності не встановлений доки вона діє – до припинення її дії 

133.Особливості відповідальності за порушення грошових зобов’язань.

Грошове зобов'язання – це зобов'язання по сплаті певної грошової суми, яке повинно

припинятися шляхом його належного виконання. Стаття 625 ЦК України встановлює, що
боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового
зобов'язання.
Особливістю застосування статті 625 ЦК України України є можливість зобов'язати боржника
у разі невиконання ним свого грошового зобов'язання (за договором кредиту, іпотеки, позики
тощо) сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час
прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми, якщо законом або договором не
встановлений інший розмір процентів.
Одночасне стягнення штрафу та пені за прострочення грошового зобов'язання
Аналіз судової практики показав, що суди здебільшого приймають рішення про одночасне
стягнення штрафу та пені за позовами банківських установ до фізичних осіб про стягнення
заборгованості за кредитними договорами. Підставами одночасного стягнення є зміст
укладених договорів, положеннями яких це прямо передбачено.
Порушення грошового зобов'язання, вчиненого в іноземній валюті

Судова практика виходить з того, що законодавство не суперечить стягнення

заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась
за договором, а позивач просить стягнути суму у валюті. Вказана норма діє лише за умови
наявності у банку генеральної ліцензії та письмового дозволу на здійснення валютних
операцій, отриманих у встановленому порядку. У разі пред'явлення позову про стягнення
грошової суми в іноземній валюті суди у мотивувальній частині рішення наводять
розрахунки з переведенням іноземної валюти в національну за курсом, встановленим
Національним банком України на день ухвалення рішення.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про відповідальність за несвоєчасне виконання

грошових зобов’язань
Стаття 3. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону,
обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної
облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується
пеня.

Види договорів у цивільному праві

1.Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у сторін,

розрізняють односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) договори. В
односторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу —
лише обов'язком задовольнити цю вимогу (частина 2 статті 626 Цивільного кодексу
України), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому,
синалагматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві
сторони наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (частина 3
статті 626 Цивільного кодексу України), наприклад, договір купівлі – продажу.
Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь
більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад,
договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні
положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих
договорів (частина 4 статті 626 Цивільного кодексу України). Договір, незалежно від
того, чи є він одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.
2.Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід
поділити на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких
одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне
відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі
іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність
цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається відплатним,
поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору
(частина 5 статті 626 Цивільного кодексу України). У свою чергу, безоплатним
визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного
надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.
3.Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на основні та
попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на
виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість
попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного
строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на
умовах, встановлених попереднім договором (частина 1 статті 635 Цивільного
кодексу України). Попередні договори слід відмежовувати від договорів про наміри,
оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у
договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.
4.Залежно від осіб, які мають право вимагати виконання договору, слід
розрізняти договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб.
Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та
виконуються на їх користь. Однак в окремих випадках законодавець передбачає
можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому разі, боржник
зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яку встановлено або
не встановлено у договорі (частина 1 статті 636 Цивільного кодексу України). При
цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка
уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше
не встановлено договором або законом.
5.Залежно від наявності волі осіб на укладення договору розмежовують договори,
що укладаються з волі контрагентів, та договори, що укладаються незалежно
від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі
контрагентів. Однак в окремих випадках укладення договорів може не залежати від
волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів мають характер
публічного договору, тобто такого, за яким, відповідно до частини 1 статті 633
Цивільного кодексу України, одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок
здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї
звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування,
послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови
публічного договору є однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом
надано відповідні пільги.
6.Залежно від способу укладення договору можна виділити взаємопогоджені
договори та договори приєднання (стаття 634 Цивільного кодексу України).. За
загальним правилом — договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма
сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахування волі обох
контрагентів майбутнього договору. Однак існують і договори приєднання, в яких у
формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або
прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови
вказують у формулярах або інших стандартних формах.
7.Залежно від того, чи передбачено можливість укладення певного договору в
актах цивільного законодавства, договори поділяють на поіменовані та
непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, можливість укладення
яких прямо передбачено в Цивільному кодексі України та інших актах цивільного
законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До
непоіменованих належать договори, можливість укладення яких прямо не
передбачено в актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання
медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та
інших послуг). Для цього виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону
чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як
поіменовані, так і непоіменовані договори, головне, щоб вони відповідали загальним
засадам цивільного законодавства (частина 1 статті 6 Цивільного кодексу України).
Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів,
які містять в собі елементи різних договорів (частина 2 статті 628 Цивільного кодексу
України).
8.За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими.Останні, в свою
чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.
За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його
укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в
певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається
укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання
визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.
Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо
інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).
Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними
особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під
час їх укладення. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян
між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (наприклад, договір
майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад одного року).
Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених
у законі. Таким чином, укладаються договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі
інші. Таке посвідчення здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка
відповідно до закону має право на вчинення даної нотаріальної дії шляхом вчинення
на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На
вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути
посвідчений нотаріально.
Майнові й організаційні договори.

Майновими слід вважати договори, завдяки яким відбувається передача або набуття
майна, тобто будь-яких матеріальних та інших благ, що мають майнову оцінку. При
цьому не має значення те, на якому праві переходить і набувається це майно, яка
мета цього договору (чи підлягає майно поверненню, чи обробці, чи знищенню, чи
переходить воно у власність) та інші критерії, важливі для різноманітних
класифікацій договорів. Отже, головне, що за умовами майнових договорів фігурує
майно, з приводу якого виконуються певні дії. На відміну від цих договорів,
організаційні договори спрямовані на організацію тих майнових відносин, які
складатимуться пізніше. Організаційні договори покликані встановити, підготувати,
скоординувати укладення майнових договорів. Тобто їх метою буде саме укладення
іншого договору, і тому самі по собі вони є допоміжним правовим засобом, який
полегшує сторонам таке укладення. Яскравим прикладом організаційного договору є
попередній договір, але іноді укладаються так звані генеральні договори, сутність
яких полягає також у визначенні основоположних засад, якими підготовляється
укладення майнового договору.

Між тим часто організаційні за своєю природою договори містять й елементи

майнових договорів, коли ним не лише передбачається, а є й важливою умовою
передача певного майна. Це договір про створення господарського товариства (з
обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерного товариства), метою яких є
не лише створення цих товариств, а й задля її досягнення засновниками
(учасниками договорів) має бути передане певне майно, без чого створення
товариств буде неможливим, оскільки такий порядок передбачається
законодавством.
Своєрідний характер мають договори про злиття юридичних осіб чи приєднання
однієї юридичної особи до іншої, адже вони опосередковують відносини з приводу
майна цих юридичних осіб, але сутність цих договорів полягає не в обороті майна, а
в забезпеченні належного правонаступництва юридичних осіб.
Речові (або розпорядчі) та зобов'язальні договори також являють собою певну
своєрідність, оскільки українське цивільне законодавство не знає речових договорів і
не містить механізмів, які б надавали можливість упевнено твердити про існування в
нашому правовому полі речових договорів. Оскільки одним із розумінь договору є
його бачення як зобов'язання, то склалося загальне правило, що всі договори мають
зобов'язальну природу. Між тим існує й точка зору про речові договори, які
безпосередньо спрямовані і тягнуть за собою встановлення, зміну та припинення
речових прав, на відміну від зобов'язальних договорів, які безпосередньо не тягнуть
за собою таких наслідків, а лише передбачають права та обов'язки сторін, дії,
спрямовані на встановлення, зміну та припинення речових прав. Так, купівля-
продаж є зобов'язальним договором, за яким сторони зобов'язуються передати і
відповідно прийняти річ. А передання-прийняття цієї речі (яка йменувалася ще
здавна tradition) є речовим договором як двосторонньою дією, угодою, актом.

Укладення договору на торгах.

Із розвитком ринкових відносин в Україні укладення господарських договорів

на торгах (аукціоні, конкурсі), тобто в умовах конкуренції їх учасників, увійшло в
практику встановлення господарських відносин (в сфері приватизації, оренди землі,
публічних закупівель тощо). Як спосіб примусової реалізації майна несправного
боржника аукціонний продаж майна широко застосовується у відносинах
банкрутства (Кодекс України з процедур банкрутства) та відносинах
неплатоспроможності банків (Закон «Про систему гарантування вкладів фізичних
осіб»), при виконанні судових рішень (Закон «Про виконавче провадження»).
Сьогодні практично будь-який договір може бути укладений на торгах, в тому числі
електронних торгах, оскільки власник майна може на власний розсуд обирати
спосіб укладення договору (традиційний по моделі «оферта-акцепт» або на торгах з
метою виявлення найкращої цінової пропозиції), а у встановлених законом
випадках – тільки на торгах. Цим зумовлюється численність нормативно-правових
актів, якими врегульовано проведення торгів (аукціонів, конкурсів).
  Серед сучасних українських досліджень, присвячених тематиці торгів, можна,
зокрема, виділити монографію Л.М. Долгополової «Укладення договорів на торгах»
(2014 р.), монографію В.С. Мілаш «Перспективи модернізації договірних
правовідносин у сфері господарювання» (2014 р.), в якій проаналізовано
проведення торгів на прикладі державних закупівель та конкурсу з визначення
приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства щодо
об’єктів державної, комунальної власності та об’єктів, які належать Автономній
Республіці Крим. Особливості конкурентного способу укладання господарських
договорів було досліджено авторкою цієї статті в кандидатській дисертації
«Господарський договір та способи його укладення» (1999 р.), окремих публікаціях
та науково-практичних коментарях до Господарського кодексу України (2004, 2008,
2012).
  Не зважаючи на поширеність аукціонів в діловій практиці, сучасне законодавство
України про торги, в тому числі щодо порядку укладення договорів за результатами
проведених торгів, залишається несистематизованим. В ст. 185 Господарського
кодексу України (далі – ГК) та ст. 650 Цивільного кодексу України (далі – ЦК)
містяться загальні норми відсильного характеру, відповідно до яких особливості
укладення таких договорів визначаються нормативно-правовими актами, якими
регулюється діяльність відповідних публічних торгів (ст. 185 ГК), актами цивільного
законодавства (ст. 650 ЦК).
  Укладення договору на публічних торгах (аукціоні, конкурсі) – це нормативно
закріплені взаємні дії сторін, що спрямовані на встановлення договірних відносин
та визначення змісту договірного зобов’язання.
  За юридичною природою торги є сукупністю дій (юридичних фактів), які
послідовно здійснюються організатором та учасниками торгів. Торги можуть бути
організовані за вільним волевиявленням власника або примусові (реалізація
заставного майна, реалізація майна у виконавчому провадженні, реалізація майна
на митних аукціонах тощо). Окремо в літературі виділяються торги (аукціони), які
проводяться на виконання вимог законодавства (насамперед, у випадках
відчуження державного або комунального майна в процесі приватизації) і наявність
яких обумовлюється потребою забезпечення реалізації публічних інтересів [1].
  Наприклад, важливою новелою Закону «Про приватизацію державного і
комунального майна» від 18.01.2018 р. є норма частини 1 ст. 15 про те, що об’єкти
малої приватизації продаються виключно на електронних аукціонах. Частина 1 ст.
68 Кодексу України з процедур банкрутства визначає, що продаж майна боржника
на аукціоні відбувається в електронній торговій системі. Аналіз різних
законодавчих актів, якими передбачено проведення торгів, усталеної ділової
практики, наукових джерел дає підстави визначити особливості проведення торгів
(аукціонів) як конкурентного способу укладення договору, зокрема:
  1) конкуренція покупців при наявності одного продавця передбачає проведення
процедури вибору організатором аукціону переможця торгів (аукціону) в порядку,
встановленому відповідним нормативним актом або правилами організатора
аукціону (в тому числі при його проведенні на електронних майданчиках);
  2) в багатьох випадках оформлення результатів торгів відповідним протоколом
про визначення переможця та надання договору купівлі-продажу необхідної
відповідно до закону письмової форми у вигляді єдиного документу не збігається в
часі.
  В літературі стадії аукціонного продажу та їх кваліфікація визначаються
неоднаково.
  На думку В.С. Мілаш, під час укладання договору з особою, яка є переможцем
конкурсу з визначення приватного партнера у відносинах державно-приватного
партнерства, права й обов’язки сторін виникають з юридичного складу, першим
елементом якого є сповіщення про проведення конкурсу, другим – проведення
конкурсу та визначення переможця; третім – укладення договору про державно-
приватне партнерство[2].
  Як вважає Л.М. Долгополова, стадіями укладення договору на торгах є: 1)
оголошення про проведення торгів, що є одностороннім правочином, одним із
правових наслідків якого є запрошення робити оферти; 2) подання особами, які
вирішили взяти участь у торгах, заявок, тобто оферт; 3) акцепт оферт учасника, який
запропонував найкращі умови договору, шляхом підписання протоколу про
результати торгів; 4) укладення договору між переможцем і власником майна [3].
  На наш погляд, укладання договорів за результатами торгів (аукціонів)
відбувається в два етапи: 1) укладання попереднього договору; 2) укладання
основного договору (купівлі-продажу, оренди тощо). При цьому укладання
попереднього договору має:
- стадію оферти, яка починається з публікації інформації, що є запрошенням до
оферти, адресованим невизначеному колу осіб, оферентами є всі особи, які виявили
у встановленому порядку бажання взяти участь в аукціоні;
- стадію акцепту, тобто визначення за результатами торгів найкращої цінової
пропозиції (в тому числі у випадку проведення редукціону) та визначення
переможця торгів, що фіксується у протоколі торгів.
  Всі істотні умови попереднього договору, крім умови про ціну, визначаються
умовами аукціону. Документами, що підтверджують факт укладення попереднього
договору є заява покупця на участь в аукціоні, конкурсі, яка є офертою та
складений належним чином протокол проведеного аукціону[4].
  Наведені позиції об’єднує те, що, як зазначають дослідники, укладення договору
переможцем і власником майна, а точніше – надання договору необхідної
письмової форми, не збігається у часі із фіксацією найкращої пропозиції у протоколі
торгів. Тому складання у встановленому нормативними актами, які регулюють
проведення окремих видів торгів, протоколу торгів є юридичним фактом, з яким
пов’язується відповідні правові наслідки: після проведення аукціону та визначення
переможця між продавцем майна та переможцем встановлюється правовий
зв’язок у вигляді права переможця на підписання договору купівлі-продажу
(надання договору необхідної письмової форми) та кореспондуючого йому
обов’язку продавця майна (або іншої особи, яка є замовником торгів).
  Правова кваліфікація такого зв’язку може бути різною, зважаючи на відсутність
відповідної вказівки законодавця. Визнання правового зв’язку між переможцем
торгів та власником майна саме як попереднього договору, метою якого є
укладання основного договору, в сучасній літературі оцінюється критично. Зокрема,
зазначається, що «протокол про результати торгів відрізняється від попереднього
договору, передбаченого ст. 635 ЦК, проте… слід визнати, що протокол, який
складається за результатами торгів, має характер попереднього договору, адже
має його головну ознаку: наявність у осіб, які його підписали, зобов’язання укласти
основний договір» [5].
  За визначенням ч. 1 ст. 635 ЦК попереднім є договір, сторони якого
зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в
майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 182 ГК за попереднім договором суб’єкт господарювання
зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення
попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах,
передбачених попереднім договором.
  З цих визначень вбачається, що:
  - попередній договір не є майновим, з цього договору виникає спільний для
контрагентів обов’язок – укласти в майбутньому договір на узгоджених умовах
(хоча, в принципі, при укладенні основного договору сторони можуть за взаємною
згодою визначити інші, відмінні, умови);
  - відповідне договірне зобов’язання, юридичною підставою виникнення якого є
попередній договір, є організаційним (немайновим), тобто попередній договір не
може передбачати передачу майна, його оплату тощо ;
  - термін «попередній» вказує лише на те, що за укладеним договором, має
слідувати інший – основний – договір (наприклад, купівлі-продажу). Отже,
необхідно розрізняти два договори між сторонами. Перший, вже укладений,
встановлює зобов’язання укласти в майбутньому інший, основний договір, яким
сторони мають на увазі встановити основне правовідношення. Саме цей головний
договір має привести до тієї правової мети, заради якої встановлюються юридичні
відносини між сторонами (наприклад, набуття права власності на квартиру).
Попереднім договором лише робиться перший крок в цьому напрямку[6].
  Те, що правовідношення між переможцем торгів (аукціону) та
продавцем/власником/уповноваженою особою[7] не є попереднім договором як
таке, що не відповідає всім ознакам, визначеним в ст. 635 ЦК, принципі не може
бути підставою для того, щоб не визнавати за таким правовідношенням характеру
організаційного (немайнового) зобов’язання, яке за своєю сутністю є схожим із
попереднім договором.
  Як відомо, сучасне договірне право не сприймає принципу numerus clausus:
цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами
цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але
за аналогією породжують цивільні права та обов’язки (ч. 1 ст. 11 ЦК), господарські
зобов’язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених
законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не
суперечать (ч. 1 ст. 174 ГК). За відсутності загальних норм можна дискутувати про
те, якого роду зобов’язання виникає між сторонами (переддоговірне, договірне),
найкращим способом вирішення цієї дискусії було б заповнення законодавцем
лакун у правовому регулюванні торгів (на рівні загальних норм). Але, незалежно від
того, чи визнавати за аналогією закону попереднім договором відносини між
переможцем торгів (аукціону) та продавцем, чи не визнавати їх як попередній
договір, чи взагалі розуміти під цим якісь непоіменовані, унікальні правовідносини
sui generis, можна впевнено констатувати таке. У процедурі торгів відбувається
узгодження усіх істотних умов майбутнього договору того чи іншого виду через
механізм конкурентного змагання між учасниками торгів (оферентами), найкраща
оферта (переможця) акцептується продавцем, і фіксується відповідним
протоколом. Ця сукупність юридично значущих дій свідчить про виникнення права
переможця на укладення договору (надання договору необхідної форми), якому
кореспондує відповідний обов’язок продавця. Після визначення переможця
можливість узгодження будь-яких умов договору виключається. В суто
практичному аспекті кваліфікація такого правовідношення як правовідношення
певного виду не є визначальною при вирішенні відповідних спорів: зобов’язана
сторона має виконати свій обов’язок, який виникає в силу закону та власних дій
юридичного характеру, якими вона себе зв’язала, невиконання такого обов’язку є
підставою для судового захисту порушеного права переможця торгів (аукціону).
  Разом з тим, треба звернути увагу на те, що спеціальними актами законодавства,
які регулюють продаж майна на торгах (аукціоні), можуть бути встановлено
особливості проведення відповідних торгів.
  Правові наслідки проведення торгів із визначенням їх переможця кваліфіковані в
постанові Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) від 23.10.2019 р. у справі
№ 922/3537/17: «За наслідками торгів визначаються і покупна ціна (яка
запропонована переможцем), і особа покупця (яким є переможець торгів). Отже,
моментом укладення договору купівлі-продажу є момент визначення переможця
торгів, тобто момент акцепту його пропозиції (частина друга статті 638 ЦК України).
Протокол електронних торгів підписується організатором (пункт 2 розділу VIII
Порядку) і є доказом укладення договору купівлі-продажу продавцем та
переможцем торгів за ціною, визначеною у протоколі. Подальше оформлення та
підписання договору купівлі-продажу як окремого документа Порядком не
передбачене» (п. 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 р. у
справі № 922/3537/17).
  Законом «Про виконавче провадження» передбачена реалізація майна, на яке
звернено стягнення, шляхом електронних торгів (ст. 61). Порядком реалізації
арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від
29.09.2016 р. № 2831/5, встановлено спеціальні правила проведення торгів,
оформлення результатів електронних аукціонів, порядку розрахунків за придбане
на електронному аукціоні майно та переходу права власності:
  - акт про проведений електронний аукціон є документом, що підтверджує
виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених
законодавством. У випадку придбання нерухомого майна документом, що
підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про
придбання нерухомого майна з електронного аукціону, яке видається нотаріусом на
підставі акта про проведений електронний аукціон. (п. 8 Розділу Х Порядку);
 - у разі придбання рухомого майна акт про проведений електронний аукціон є
підставою для отримання майна у зберігача. Зазначений акт підтверджує
виникнення права власності у особи, що придбала рухоме майно (п.9 розділу Х).
  У зазначеній постанові у справі № 922/3537/17 ВП ВС аргументовано визначила
юридичне значення протоколу, яким акцептовано пропозицію переможця, і ця
позиція ВП ВС є релевантною для справ у спорах, пов’язаних із відчуженням майна
на торгах відповідно до Закону «Про виконавче провадження», оскільки
спеціальним законодавством, яке регулює продаж державним підприємством
«СЕТАМ» арештованого майна, не передбачено укладання договору купівлі-продажу
за результатами електронного аукціону саме як обов’язкового елементу торгів.
  Іншим прикладом можуть бути норми розділу V «Продаж майна в провадженні у
справі про банкрутство» Кодексу України з процедур банкрутства, якими не
передбачено підписання договору купівлі-продажу за результатами продажу майна
на електронному аукціоні: придбане на аукціоні майно, майнове право передається,
а право вимоги відступається покупцю після повної сплати запропонованої ним
ціни, про передачу майна складається акт про придбання майна на аукціоні;
протокол про проведення аукціону та акт про придбання майна на аукціоні є
підставою для видачі нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних
торгів (аукціонів) та державної реєстрації права власності або іншого майнового
права на нерухоме майно в порядку, передбаченому законодавством (ст. 87
Кодексу).
  Тому правова позиція, сформульована ВП ВС у постанові від 23.10.2019 р. у справі
№ 922/3537/17, має і більш загальне значення, оскільки точно кваліфікує момент
визначення переможця торгів як момент акцепту його пропозиції, визначеною як
найкраща, тому її важливо враховувати і при вирішенні інших спорів, що виникають
між учасниками торгів, зокрема, для кваліфікації їх прав та обов’язків.
  Важливо, на наш погляд, визначитися із тим, чи виникає обов’язок укладення
договору за результатами проведених торгів (аукціону) у обох сторін (переможця та
продавця), і чи можливою є відмова від укладення договору у вигляді єдиного
документу за результатами проведених торгів.
  Зокрема, Л.М. Долгополова вважає, що «виходячи із сутнісної характеристики
конкурентного способу укладення договору при проведенні торгів, можна
констатувати наявність у переможця торгів обов’язку укласти відповідний договір,
якому кореспондує аналогічний зустрічний обов’язок організатора торгів або
власника відповідного майна, майнового права». Відповідно, на думку авторки,
можливим є використання такого способу, як спонукання укласти договір, для
захисту права, порушеного внаслідок відмови учасника торгів (переможця або
організатора) укласти відповідний договір[8], і спонукати до укладання такого
договору в судовому порядку можна як переможця, так і продавця.
  Загальні положення ЦК про укладення договору на основі принципу свободи (ст.
627 ЦК) не дають відповіді на питання про те, яка особа є зобов’язаною укласти
договір, як і загалом положення ст. 16 ЦК про способи захисту не передбачають
можливості спонукання до укладення договору[9]. Втім, в одному з перших науково-
практичних коментарів Цивільного кодексу було зазначено, що у випадку ухиляння
переможця конкурсу від укладення договору організатор конкурсу може
звернутися до суду із позовом про примусове укладення договору[10].
  У сфері господарських відносин відповідь на це питання дають загальні
положення ГК про господарські договори. Відповідно до ч. 3 ст. 179 ГК укладення
господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на
державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта
господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка
закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів
господарювання чи органів державної влади або органів місцевого
самоврядування.
  У зв’язку з цим зауважимо, що, враховуючи юридичну значущість дій учасника
торгів – переможця, як суто теоретично, так і з огляду на зміст норми ч. 3 ст. 182 ГК
(«У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору
від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має
право вимагати укладення такого договору в судовому порядку»), можна говорити
про можливість укладення договору за результатами проведених торгів в судовому
порядку. Водночас, аналіз законодавчих актів, якими врегульовано проведення
торгів (аукціонів), не дає підстав для такого висновку. В цих законодавчих актах
наслідки ухилення переможця від укладення договору визначаються імперативно.
Наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 15 Закону «Про приватизацію державного і
комунального майна» у разі відмови переможця аукціону від підписання протоколу
аукціону або від укладення договору купівлі-продажу об’єкта малої приватизації, що
підтверджується відповідним актом: 1) переможець аукціону позбавляється права
на участь у подальших аукціонах з продажу того самого об’єкта; 2) гарантійний
внесок (сума коштів, що становить визначену у відсотках частину стартової ціни
об’єкта приватизації, яка була внесена ним для забезпечення виконання його
зобов’язання щодо участі в аукціоні у вигляді грошових коштів або банківської
гарантії) переможцю аукціону не повертається і перераховується до відповідного
бюджету. Такі ж наслідки передбачені ч. 4 ст. 19 цього Закону, яка регулює продаж
об’єктів великої приватизації, і застосовуються не тільки щодо переможця аукціону,
але й його кінцевого бенефіціара.
  Законодавством, яке регулює порядок виведення неплатоспроможних банків з
ринку та ліквідації банків (Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних
осіб», Положенням щодо організації продажу активів (майна) банків, що
ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб від 24.03.2016 № 388), встановлено порядок реалізації активів
неплатоспроможного банку на аукціоні Зазначеним Положенням передбачено, що у
разі відмови переможця відкритих торгів (аукціону) від укладання договору купівлі-
продажу активу (майна), розрахунків або придбання активів (майна) банку, що
ліквідується, організатор відкритих торгів (аукціону) перераховує банку (банкам),
активи (майно) якого (яких) виставлялися для продажу, кошти у розмірі
гарантійного внеску такого переможця відкритих торгів (аукціону); відповідні
активи у встановленому порядку мають бути запропоновані до реалізовані
повторно (пункти 4, 2 розділу VII Положення).
  Частиною 7 ст. 33 Закону «Про публічні закупівлі» у разі відмови переможця
процедури закупівлі/спрощеної закупівлі, зокрема, від підписання договору про
закупівлю відповідно до вимог тендерної документації/оголошення про проведення
спрощеної закупівлі, неукладення договору про закупівлю з вини учасника або
ненадання замовнику підписаного договору у строк, визначений цим Законом,
замовник відхиляє тендерну пропозицію/пропозицію такого учасника, визначає
переможця процедури закупівлі/спрощеної закупівлі серед тих учасників, строк дії
тендерної пропозиції яких ще не минув, та приймає рішення про намір укласти
договір про закупівлю у порядку та на умовах, визначених цією статтею.
  Можна звернутися і до історії питання. Свого часу Вищий арбітражний суд України
в інформаційному листі від № 01-8/500 від 25.04.2001 «Про деякі питання практики
застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного
майна» зазначив: «Статтею 27 Закону та статтею 23 Закону про малу приватизацію
[в редакції,чинній станом на 25.04.2001 р. - О.Б.] передбачено укладення між
продавцем і покупцем договору купівлі-продажу об’єкта приватизації. Ці угоди як
окрема юридична категорія угод мають назву «угоди приватизації» (стаття 27
Закону) і є особливими договорами купівлі-продажу державного майна, на які
поширюються також відповідні норми цивільного законодавства про угоди, якщо
інше не випливає із законодавства про приватизацію. У разі ухилення однієї з
сторін від укладення такого договору арбітражний суд вправі спонукати укласти
цей договір лише продавця».
  Отже, наведені приклади свідчать про те, що законодавець, імперативно
визначаючи наслідки ухилення переможця торгів (аукціону) від укладання
відповідного договору, не передбачає можливості спонукання переможця торгів до
укладення договору в судовому порядку. Цим, на наш погляд, законодавець віддає
пріоритет саме найшвидшому досягненню публічно-значущих цілей відповідних
законодавчих актів через механізми або повторних торгів, або визнання
переможцем іншої особи, але не через судовий примус до укладення договору із
переможцем, який ухиляється від оформлення договірних відносин.
  Що ж стосується продавця, то законодавець не передбачає підстав для відмови
таких осіб від укладення договору (насамперед, це стосується органів державної
влади, які виконують функції продавця майна, замовників, які здійснюють публічні
закупівлі тощо). Поряд з цим за наявності порушень при проведенні торгів
(аукціонів), самі торги можуть бути визнані недійсними або такими, що не відбулися.
  Стаття 20 ГК визначає установлення господарського правовідношення одним із
способів захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. Можливість
застосування такого способу захисту узгоджується і з положеннями ст. 187 ГК,
відповідно до якої спори, що виникають при укладанні господарських договорів за
державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі
закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші
переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це
передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний
господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
  В механізмі правового регулювання господарських відносин стадія застосування
заходів державного примусу судом у випадку порушення суб’єктивних прав та
законних інтересів учасників договору є факультативною. Зокрема, вирішення
господарськими судами переддоговірних спорів у випадках, встановлених законом,
можна розглядати як форму судового регулювання господарських відносин, адже
рішення господарського суду про укладення господарського договору є по суті
владним актом, який замінює собою волевиявлення сторін зі спірних умов
договору. Результат вирішення справи по суті знаходить офіційне закріплення в
судовому рішенні, яке містить державно-владний та індивідуально-конкретний
припис і ґрунтується на нормі права, що застосована судом[11].
  Рішення господарського суду з переддоговірного спору (про спонукання до
укладення договору або щодо умов договірного зобов’язання), будучи обов’язковим
для сторін, породжує правові наслідки, в тому числі й можливість вжиття заходів
господарсько-правової відповідальності при ухиленні стороною від виконання
рішення господарського суду.
  Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України
господарські суди розглядають справи у спорах, справи у спорах, що виникають
при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності,
крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у
спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання,
сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.
  Враховуючи викладене вище, звернутися до суду із позовною вимогою про
установлення правовідношення, такий спосіб захисту, має право саме переможець
конкурсу, якщо тільки законом не буде прямо передбачено можливість такого
примусу щодо переможця.
  Як свідчить судова практика, одним із питань, яке може виникати при розгляді
переддоговірного спору щодо встановлення правовідношення, є формулювання
позовної вимоги, причому це питання безпосередньо пов’язується із оцінкою
ефективності способу захисту.
  Слід зазначити, що позов про встановлення правовідношення є позовом про
перетворення і, на відміну від позову про присудження, судове рішення у
переддоговірному спорі (за позовом про перетворення) не може бути примусово
виконане виконавчою службою. Тому зафіксований у резолютивній частині проєкт
договору по суті заповнює пустоту - відсутність договору у вигляді єдиного
документу (на той випадок, якщо відповідач буде ухилятися від виконання судового
рішення) і є тим документом, на підставі якого переможець торгів (аукціону) може
реалізувати свої права за договором.
  Оскільки після визначення переможця торгів (аукціону) усі умови договору
сторонами погоджені, при укладенні договору можливість включення до тексту
договору, які не були включені в умови торгів (аукціону) в принципі виключається.
Винятки можуть бути встановлені законодавцем, але вони повинні принципово
ґрунтуватися на тому, що правове становище переможця не буде покращене, а
додаткові обов’язки можуть бути включені до тексту договору винятково за його
згодою. В протилежному випадку буде спотвореною сама ідея конкуренції
учасників торгів.
  З огляду на це ефективним способом захисту права переможця на встановлення
договірних відносин (укладення договору за підсумками аукціону) можна вважати
позовну вимогу про визнання договору укладеним в редакції, запропонованій
позивачем.
  Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що «як захист права
розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного
права суб’єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов’язку
зобов’язаною стороною… Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне
досягнути суб’єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене
порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у
зв’язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки
порушення його прав» (п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від
27.11.2018 р. у справі № 905/2260/17).
  Частина перша статті 5 ГПК встановлює, що здійснюючи правосуддя,
господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Стаття 5 ГПК
доповнюється положеннями абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК, згідно з яким суд може захистити
цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або
законом чи судом у визначених законом випадках.
  Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від
змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру
його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути
захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту
відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або
оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам[12].
  Як зазначено в постанові ВС від 18.09. 2020 р. у справі № 916/1423/18:
  - вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках,
які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про
визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій
позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним пунктом 1
частини другої статті 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, визначеним
статтею 20 ГК України (п.29);
  - Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
зазначає, що реалізуючи визначене у статті 55 Конституції України право на
судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне
уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що
не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував
законодавець у статті 16 ЦК України. Головним є змістовне наповнення обраного
позивачем способу захисту, яке визначається судом з прийняттям до уваги його
правових обґрунтувань (п. 43);
 - з правовою позицією про можливість надання судового захисту за позовною
вимогою «про зобов’язання укласти договір у певній редакції» погодився Верховний
Суд України у постанові №15/095 від 27.05.2015 у справі №924/1134/14, у випадку
надання позивачем проєкту договору та якщо укладення такого договору є
зобов’язанням відповідача в силу закону. Отже, правова позиція Верховного Суду
України, викладена у постанові 10.10.2012 у справі №6-110цс12 була уточнена
Верховним Судом України у зазначеній постанові у справі №924/1134/14 (п. 45).
  Підсумовуючи викладене, зазначимо таке.
 Визнання договору укладеним в редакції, запропонованій позивачем, є належним і
ефективним способом захисту права позивача, який оскільки такий спосіб: 1)
безпосередньо визначений законом - ст. 20 ГК; 2) відповідає характеру
правопорушення - ухилення продавця від укладення договору, який є для нього
обов’язковим в силу закону; 3) фіксація в резолютивній частині судового рішення
змісту договору в редакції, запропонованій позивачем, надає йому можливість
реалізувати свої права за цим договором та вимагати від іншої сторони належного
виконання її обов’язків; 4) рішення суду як авторитетне підтвердження державою
укладення договору надає покупцю можливість захищати свої права у випадку їх
невизнання третіми особами (органами реєстрації, контрагентами тощо)

Змішані договори

Сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір).
До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного
законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено
договором або не випливає із суті змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК).

За своєю суттю укладений між позивачем і відповідачем договір є змішаним, оскільки в ньому містяться
елементи різних договорів.

У частині регулювання відносин між сторонами він є договором про надання послуг, тобто проведення ремонту
пошкодженого транспортного засобу відповідача на певних умовах. Так, сторони погодили, що якщо суд визнає
винним у ДТП відповідача та/або іншого учасника пригоди буде визнано невинним у вчинені адміністративного
(кримінального) правопорушення за фактом ДТП, то відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачеві всі
фактично понесені ним витрати у зв'язку з виконанням цього договору.

Отже, відповідач зобов'язався відшкодувати понесені позивачем витрати у зв'язку з виконанням цього

договору.  
У частині регулювання відносин між сторонами вказаний договір також є договором доручення, оскільки на
виконання п. 6 договору для реалізації права відступлення вимоги відповідачем на ім'я позивача видана
нотаріально посвідчена довіреність.

Окрім того, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.

Відповідальність продавця за евікцію.

Відповідно до статті 661 Цивільного кодексу України у разі вилучення за

рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли
до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки,
якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо
звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження в разі
витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.

Насамперед слід звернути увагу на те, що в зазначеній нормі йдеться про випадок
вилучення товару у покупця за рішенням суду. Якщо покупець довідався про права
третьої особи на набуте ним за договором майно ще до його вилучення за судовим
рішенням, то він має право на підставі статті 659 Цивільного кодексу України
вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу. Вимагати
відшкодування збитків покупець може від продавця лише в разі вилучення товару.
Якщо товар в покупця було вилучено третьою особою фактично, без рішення суду
(наприклад, викрадені телефон, велосипед вилучено їх власником), то продавець,
на мою думку, також повинен нести відповідальність перед покупцем за правилами
статті 661 Цивільного кодексу України за аналогією закону (стаття 8 Цивільного
кодексу України).
Відповідальність продавця перед покупцем за вилучення товару виникає в разі,
якщо підстави такого вилучення виникли до продажу товару, тобто до виконання
договору купівлі-продажу принаймні продавцем. Виконання договору купівлі-
продажу продавцем відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України зводиться
до передачі товару у власність покупцеві. Передача товару має дві складові:
фактична передача товару у володіння покупця та передача покупцеві права
власності на товар. Неспроста в параграфі 433 Цивільного уложення Німеччини
встановлено, що за договором купівлі-продажу речі продавець зобов’язується 1)
передати річ покупцю; і 2) надати йому право власності на неї. [5].
На практиці трапляються випадки, коли фактична передача товару покупцеві і
предача права на товар в часі не збігаються. Наприклад, за договором купівлі-
продажу автомобіля продавець передав покупцю автомобіль у володіння та
користування, але в договорі сторонами було обумовлено, що право власності на
нього перейде до покупця лише після повної сплати останнім обумовленої в
договорі покупної ціни автомобіля. В іншому випадку покупець, уклавши договір
купівлі-продажу квартири і набувши право власності на неї з моменту державної
реєстрації цього права, яку здійснив нотаріус після нотаріального посвідчення
договору, залишив квартиру у володінні продавця на підставі укладеного договору
оренди. В першому випадку покупець отримав від продавця товар у фактичне
володіння, не набувши ще права власності на нього, в другому навпаки — покупець
набув право власності на товар, але фактично той у його володіння не перейшов.
Тим не менше, в обидвох цих випадках продавець має відповідати за евікцію
товару, адже і в першому, і в другому випадках покупцеві завдано збитків. 
Відповідальність продавця за евікцію також поширюється на випадки вилучення
товару в покупця в адміністративному порядку. Це можливе у випадку конфіскації
товару за порушення митних правил, вилучення товару як речового доказу в рамках
кримінального провадження, якщо товар виявився краденим.  
Відповідальність продавця настає незалежно від того знав він чи не знав про
підстави для евікції. Це випливає зі змісту статті 661 Цивільного кодексу України,
яка встановлює єдину підставу для звільнення його від відповідальності: покупець
знав або міг знати про підстави для евікції. Такий підхід українського законодавця
не є унікальним. Наприклад, статті 1626 Цивільного кодексу Франції покладає на
продавця обов'язок надати покупцю гарантію від повної або часткової евікції. [6].
Довести те, що покупець знав або міг знати про підстави для евікції, повинен
продавець.
Проявом розумної обачності покупця під час укладення договору купівлі-продажу
насамперед є перевірка ним наявності зареєстрованого права продавця, а також
обтяження товару через відповідні реєстри прав та обтяжень. Деякі приклади
необачності покупця навів у своїх рішеннях Верховний Суд України. Так, відсутністю
розумної обачності покупця слід вважати придбання ним за договором купівлі-
продажу земельних ділянок лісогосподарського призначення та водного фонду, які
за законодавством України не можуть перебувати у приватній власності і які
покупець може ідентифікувати в силу зовнішніх, явних і видимих характерних
природніх ознак (постанова від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510 цс 15,
постанова від 29 червня 2016 року у справі №6-1376 цс 16). Також у постанові від 18
січня 2017 року у справі №6-2776 цс 16 Верховний Суд України, направляючи справу
на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, що за обставинами справи
квартира після незаконного вибуття з комунальної власності впродовж
нетривалого проміжку часу — 5 місяців, неодноразово продавалася, на що суд уваги
не звернув та не дав оцінки поведінці останнього покупця на предмет того чи
проявив він розумну обачність, відтак чи можна його визнати добросовісним
покупцем. Також проявом необачності слід вважати придбання цінного товару поза
торгівельною мережею, з рук і за відверто заниженною ціною.
В житті можливі випадки, коли продавець знав про права третіх осіб на товар,
однак навмисно приховав це від покупця, а той, придбаваючи товар, не проявив
розумної обачності. На мою думку, в такому разі відповідальність за евікцію
всерівно повинен нести продавець. Це відповідатиме засадам добросовісності та
справедливості (пункт шостий статті 3, стаття 627 Цивільного кодексу України) і не
допускатиме отримання продавцем вигоди в результаті своєї недобросовісної
поведінки.
За змістом статті 661 Цивільного кодексу України у разі евікції продавець повинен
відшкодувати покупцю завдані збитки, якими відповідно до статті 22 Цивільного
кодексу України є те, що він втратив у зв’язку з вилученням в нього товару. Тобто
йдеться про стягнення ринкової  вартості товару на день ухвалення судом
відповідного рішення, а не про ціну, сплачену покупцем продавцю за договором. До
збитків також відносяться понесені затрати на доставку товару, його монтаж,
придбання необхідних комплектуючих, демонтаж, а також доходи, які покупець міг
би реально одержати за звичайних обставин, якби товар не було вилучено (упущена
вигода). Відносяться до збитків і передбачені статтею 133 Цивільного
процесуального кодексу України та понесені покупцем судові витрати, пов’язані з
розглядом справи за позовом третьої особи до нього про витребування товару.  
Якщо ринкова вартість товару на час розгляду справи зменшилася то слід стягнути
суму, сплачену покупцем на виконання договору. У випадку часткової сплати
покупцем обумовленої договором купівлі-продажу ціни товару стягненню з
продавця підлягає фактично сплачена йому сума.
Розрахунки за отримані покупцем доходи від товару, а також за здійснені ним його
поліпшення необхідно проводити за правилами статті 390 Цивільного кодексу
України. При визначенні розміру відшкодування понесених витрат на поліпшення
товару потрібно врахувати розумність та доцільність такого поліпшення.
Домовленість продавця з покупцем про те, що продавець не відповідатиме або ж
відповідатиме частково в разі витребування товару в покупця третьою особою на
підставі імперативного припису частини другої статті 661 Цивільного кодексу
України є недійсною.
Перебіг позовної давності за позовом покупця про відшкодування збитків
починається від дня вилучення в нього товару.
Якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до
покупця позов про витребування товару, покупець відповідно до положень статті
660 Цивільного кодексу України повинен повідомити про це продавця та подати
клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у
справу як третя особа на стороні покупця. Порушення покупцем свого обов’язку по
залученню продавця до участі у справі про евікцію звільняє продавця від
відповідальності за неї, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг
би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Ухилення продавця,
залученого до участі у справі про евікцію, від участі в її розгляді позбавляє його
права доводити неправильність ведення справи покупцем.
В тому разі, якщо відбулося кілька договорів купівлі-продажу, продавець, з якого на
користь останнього покупця стягнуто завдані евікцією збитки, має право в
регресному порядку вимагати стягнення виплаченого відшкодування від особи, в
якої ним було придбано вилучений в подальшому товар. 
Встановлені статтею 661 Цивільного кодексу України правила про відповідальність
продавця за евікцію застосовуються до зобов’язань з договору купівлі-продажу
різних видів, а також до зобов’язання про передання майна під виплату ренти
(частина друга статті 734 Цивільного кодексу України) і договору міни (стаття 716
Цивільного кодексу України).
Не відповідає за евікцію дарувальник і пожертвувач, а також особа, яка передала
майно під виплату ренти безоплатно (частина друга статті 734 Цивільного кодексу
України). Це пов’язано з тим, що зазначені особи не несуть ніяких затрат на
придбання товару і, відповідно, нічого не втрачають в разі його витребування
третьою особою.
Договір купівлі-продажу нерухомості. Форма договору купівлі-продажу
нерухомості. Зміст договору купівлі-продажу нерухомості. Права на земельну
ділянку при продажі нерухомості, що знаходиться на ньому. Передача
нерухомості набувачу

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором

купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується
передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а
покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити
за нього певну грошову суму.

Окрім продавця та покупця в угоді також бере участь нотаріус.Нотаріус

виступає ключовою фігурою в підписанні угоди, оскільки він узгоджує всі
документи та своїм підписом затверджує здійснення передачі прав
власності на нерухоме майно.
Стаття 181 Цивільного кодексу України встановлює, що до нерухомих
речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також
об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є
неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Вимоги до договору
Така угода має відповідати нижченаведеним вимогам:
укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню;
посвідчується нотаріусом за місцем знаходження майна або за
юридичної особи, або за зареєстрованим місцем проживання фізичної
особи - однієї зі сторін договору;
посвідчується за умови подання документів, що підтверджують право
власності, або за наявності державної реєстрації права власності на таке
майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
коли квартира є спільним майном подружжя, а документ, що посвідчує
право власності, оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус
вимагає письмову згоду іншого з подружжя, справжність підпису на якій
має бути нотаріально засвідчена;
якщо подані документи не містять усіх передбачених законодавством
відомостей або в таких документах міститься суперечлива інформація,
нотаріус може запитувати від відповідних суб'єктів (органів виконавчої
влади або органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, які видавали такі документи) інформацію (довідки, копії
документів тощо), необхідну для вчинення нотаріальної дії;
у разі виявлення з поданих документів, що право власності або право
користування відчужуваною квартирою або її частиною мають малолітні
або неповнолітні діти або недієздатні чи обмежено дієздатні особи,
нотаріус повинен витребувати у продавця дозвіл органу опіки та
піклування на вчинення такого правочину;
посвідчується за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна;
посвідчується за наявності документа про сплату до бюджету податку на
доходи фізичних осіб, обчисленого з ціни, зазначеної в договорі, але не
нижче вартості такого нерухомого майна, визначеної суб'єктом оціночної
діяльності - у випадку продажу об'єкта нерухомості, що перебуває у
власності менше трьох років (крім майна, отриманого у спадщину), або
продажу протягом податкового року більш як одного з об'єктів
нерухомості;
перед посвідченням договору нотаріусом перевіряється відсутність
податкової застави, заборони відчуження або арешту майна.
Предметом договору купівлі-продажу нерухомого майна можуть бути:
земельні ділянки,
єдині майнові комплекси,
житлові будинки (квартири) або інше нерухоме майно.

Право продажу майна

За статтею 658 ЦК України право продажу майна, крім випадків

примусового продажу, належить власникові.
Іншими словами, це положення законодавтсва означає, що приймати
рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право
лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець
зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право
власності на нього. Тільки за такої умови у покупця може виникнути
відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він
сам не має права.

Перелік документів для вчинення правочину

Для продавця:
1.Паспорт та ідентифікаційний номер (документ про реєстрацію місця
проживання (у випадку ID-картки);
2.Свідоцтво про шлюб (якщо квартира набувалась/набувається у стані
подружжя, у такому випадку, дружина/чоловік дає нотаріально засвідчену
згоду на продаж/купівлю даної квартири;
3.Правовстановлюючі документи;
4.Технічний паспорт на житло;
5.Експертна оцінка нерухомості;
6.Довідка про склад сім᾽ї;
7.Довідка про відсутність заборгованості по оплаті комунальних послуг;
8.Свідоцтво про народження дітей та дозвіл від опікунських органів на
продаж (якщо діти мають частку в житлі або там зареєстровані).

Договір купівлі-продажу нерухомого майна (графіка)

8.1. Особа віком до 14 років:
Свідоцтво про народження.
Ідентифікаційний код.
Дозвіл органу опіки та піклування (витяг з рішення відповідної міської,
районної чи сільської адміністрації).
8.2. Особа віком від 14 до 18 років:
Паспорт.
Довідка про реєстрацію місця проживання (у випадку ID-картки).
Письмова згода батьків на здійснення угоди.
Дозвіл органу опіки та піклування (витяг з рішення відповідної міської,
районної чи сільської адміністрації).
Для законного представника:
1.Довіреність, яка дає право представляти інтереси фізичної особи;
2.Паспорт чи інший документ посвідчення особистості;
3.Довідка про реєстрацію (у випадку ID-картки).;
4.Ідентифікаційний код.
Для покупця:
1.Паспорт та ідентифікаційний номер (документ про реєстрацію місця
проживання (у випадку ID-картки);
2.Паспорт та ідентифікаційний номер дружини/чоловіка покупця (якщо
таке має місце);
3.Свідоцтво про шлюб (якщо квартира набувається у стані подружжя, у
такому випадку, дружина/чоловік дає нотаріально засвідчену згоду на
купівлю даної квартири);
4.Свідоцтво про зміну прізвища, ім’я, по-батькові (якщо таке має місце).
5.У разі продажу земельної ділянки Витяг ДЗК.

Місце реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна

Згідно частини 4 статті 55 Закону України " Про нотаріат" місце реєстрації

договору купівлі-продажу нерухомого майна:
за місце знаходженням такого майна;
за місце знаходженням юридичної особи;
за зареєстрованим місцем проживання фізичної особи - однієї із сторін
відповідного договору.

Перелік документів що посвідчують право власності на нерухоме майно

Відповідно до підпункт 1.2 пункту 1 глави 2 розділу II Порядку вчинення

нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом
Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 документами що
посвідчують право власності:
на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші
будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено,
зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів:
нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, пожертви,
довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни, спадковим
договором;
свідоцтвом про придбання арештованого нерухомого майна з публічних
торгів (аукціонів); свідоцтвом про придбання заставленого майна на
аукціоні (публічних торгах);
свідоцтвом про право власності на об'єкти нерухомого майна;
свідоцтвом про право на спадщину; свідоцтвом про право власності на
частку в спільному майні подружжя;
договором про поділ спадкового майна; договором про припинення
права на утримання за умови набуття права на нерухоме майно;
договором про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з
передачею права власності на нерухоме майно;
договором про виділення частки в натурі (поділ); іпотечним договором,
договором про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо умовами
таких договорів передбачено передачу іпотекодержателю права
власності на предмет іпотеки;
рішенням суду;
договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, укладеним
відповідно до вимог законодавства, за наявності відмітки на ньому про
реєстрацію відповідних прав тощо.
на земельну ділянку посвідчується державним актом, а на земельну
ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без змін її меж,
цільового призначення, посвідчується цивільно-правовою угодою щодо
відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому
законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою
угодою; свідоцтвом про право на спадщину; витяг Державного реєстру
речових прав на нерухоме майно (у разі здійснення державної реєстрації
права власності без видачі відповідного документа); витяг з Державного
земельного кадастру; звіт про оцінку майна, зареєстрований у єдиній базі
даних, з присвоєнням унікального номера. .
Податки які необхідно сплатити при заключені договору купівлі - продажу
нерухомого майна.
Якщо укладається договір купівлі-продажу квартири, витрати при цьому
будуть складатися з податку при продажу нерухомості, державного мита,
збору до Пенсійного фонду, послуг нотаріуса. А тепер розмір кожного,
враховуючи ставки, встановлені нормативно:
податок з доходів фізичних осіб (коротко «ПДФО») – 5%;
військовий збір – 1,5%;
держмито – 1%;
збір до Пенсійного фонду – 1%;
послуги нотаріуса – за домовленістю.
Порядок оподаткування угоди купівлі-продажу будинку регламентується
ст.172 Податкового кодексу України. У випадку здійснення подібних
операцій особи повинні декларувати свої доходи, отримані в результаті
угоди.
ПДФО, військовий збір сплачує продавець, держмито – за домовленістю
між покупцем і продавцем, покупець – збір до Пенсійного фонду та
оплата реєстрації майна в Державному реєстрі речових прав на
нерухоме майно.
Хто за що платить при укладенні договору – це «внутрішня»
домовленість сторін. Але здійснюються такі оплати все одно від
вищевказаних платників, визначених законом. Важливо! Сума, від якої
сплачується податок – це сума доходу, отриманого від продажу. Дохід
визначається з огляду на ціну, яка зазначена в договорі купівлі-продажу,
тобто суми, яку покупець передає продавцеві за нерухоме майно, але не
нижче оціночної вартості. Оціночну вартість визначає експерт. Тобто, ще
одна стаття витрат – це послуги експерта. Увага! Не обкладається
податком сума, якщо протягом року особа здійснює лише одну угоду з
об’єктом нерухомості, яким володіє понад три роки. Якщо особа
отримала об’єкт нерухомості у спадок, умова щодо перебування майна у
власності понад три роки в такому випадку не поширюється, тобто можна
сміливо продавати одразу: податок при продажу нерухомості не
сплачується.
Те ж саме стосується і оподаткування при продажу будинку.
Є ще один об’єкт для здійснення угод – це земельна ділянка.
Податок при продажу земельної ділянки сплачується у такому ж
розмірі, як і при продажу іншого нерухомого майна. Винятком в
даному випадку є земельна ділянка сільськогосподарського призначення,
а також та, яка не перевищує норми приватизації (безоплатної передачі),
передбаченої ст.121 Земельного кодексу України. Для звільнення від
оподаткування також необхідна умова володіння ділянкою понад три
роки, виключаючи ситуацію отримання ділянки у спадок. Якщо
продавець-нерезидент, в такому випадку розмір податку при продажу
нерухомості буде іншим – ставка ПДФО становить 18%. Вищевказані
винятки також відносяться і до продавця-нерезидента. Податок
сплачується до нотаріального посвідчення угоди. Укласти договір можна
за місцезнаходженням майна або за місцем реєстрації однієї зі сторін
договору.

Процедура оформлення договору купівлі-продажу

Для успішного офрмлення договору повинен бути присутній нотаріус. Він

перевіряє наявність всіх обов'язкових документів та завіряє їх, чим
затвердить законність угоди. Перш за все, нотаріус готує договір купівлі-
продажу будинку, після чого передає його для ознайомлення продавцю
та покупцю нерухомості.
Кожна із сторін повинна звернути особливу увагу на правильність даних
своїх паспортів, ідентифікаційних кодів та ПІБ. В договорі містяться всі
дані, які стосуються нерухомості, включаючи адресу, технічні особливості
та ціну. Крім того, обов'язковим атрибутом будь-якого договору має бути
точна дата укладення.
Якщо якась із сторін перебуває у шлюбі, в процесі підписання договору
повинні бути присутні чоловік/дружина. Вони повинні дати свою письмову
згоду на здійснення угоди.
У разі узгодження всіх умов договору та перевірки правильності даних
обома сторонами та сплати всіх вищезазначених податків, продавець та
покупець підписують його. В свою чергу, нотаріус повинен посвідчити
договір, після чого угода може вважатися здійсненою.
Останнім етапом є внесення даних про нового власника до Державного
реєстру речових прав на нерухоме майно. На цьому угода купівлі-
продажу нерухомого майна може вважатися успішно завершеною
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного
користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту
державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності,

користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону
України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень".
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно, зокрема, на
земельну ділянку, здійснюється державним реєстратором речових
прав на нерухоме майно після подання відповідних документів, які
підтверджують право особи на реєстрацію даної земельної ділянки.
Тобто внаслідок проведення таких реєстраційних дій речове право
набувається, змінюється або припиняється. Окрім того, державна
реєстрація прав на земельну ділянку може здійснюватись
безпосередньо нотаріусом, який укладає договір щодо набуття або
припинення права власності на земельну ділянку.
Отож, для реєстрації права власності, або іншого права користування, на
земельну ділянку особі необхідно звернутись до центру надання
адміністративних послуг із пакетом документів, який включає в себе:
1.витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК);
2.копію та оригінал паспорту заявника;
3.копію та оригінал РНОКПП (ідентифікаційного коду);
4.підтвердження оплати адміністративного збору (0,1 розміру
прожиткового мінімуму для працездатних осіб, станом на 2022 р. - це
248,10 грн.);
5.документ - підстава виникнення права на ділянку (договір купівлі-
продажу (дарування, міни і т.і.), рішення суду, свідоцтво на спадщину,
тощо);
6.довіреність, якщо документи подаються представником (нотаріально
засвідчена, якщо від фізичної особи);
7.оригінал та копію паспорту, ідентифікаційного номеру представника,
якщо документи подаються представником.
Важливо також те, що витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК) не
має потреби подавати у випадку, коли документи, які є підставою
виникнення, переходу чи припинення права власності або інших прав,
містять в собі інформацію про кадастровий номер.
Після здійснення усіх реєстраційних дій державним реєстратором або
нотаріусом особа отримує витяг про державну реєстрацію її права.

Загальні положення про перехід права на земельну ділянку

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає

перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на
об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі
земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди,
який закріплений у загальному вигляді в законі, та знаходить свій вияв у
положеннях статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120
Земельного кодексу України.
Так, відповідно до цих статтей, до особи, яка набула право власності, на
підставі вчиненого правочину або у порядку спадкування права власності
на об’єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного),
іншу будівлю або споруду), об’єкт незавершеного будівництва,
розміщений на земельній ділянці (крім земель державної,комунальної
власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно
переходить від відчужувача( попереднього власника) такого об’єкта до
набувача такого об’єкта без зміни її цільового призначення.У разі якщо
відчужувачу( попередньому власнику) такого об'єкта належала частка у
праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об'єкта
переходить право власності на таку частку.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або
споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача
переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка
зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину
земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на
земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження
до набувача переходить право користування тією частиною
земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка
необхідна для їх обслуговування.
Виходячи з цього, логічним є наступне положення:  у разі набуття права
власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у
власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності,
право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти.
Отже, перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і
прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо
розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної
ділянки, яка необхідна для його обслуговування (Постанова Великої
Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №
910/18560/16).
УВАГА! Набуття права власності на жилий будинок, будівлю або
споруду та перехід права на земельну ділянку –це два окремі
правочини.  
Щодо договору, який передбачає набуття права власності на
жилий будинок, будівлю або споруду, то істотною умовою його
укладення є наявність кадастрового номера земельної ділянки, право на
яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на жилий будинок,
будівлю або споруду.
Виходячи з цього, не можна продати жилий будинок, будівлю або
споруду, що розташовані на земельній ділянці, якій не присвоєно
кадастрового номера.
Відповідно до ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України: У разі набуття
окремої частки у праві спільної власності на об’єкт нерухомого майна
(жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду),
об’єкт незавершеного будівництва, що перебував у приватній власності її
попереднього власника, право власності на земельну ділянку, на якій
розміщений такий об’єкт, одночасно переходить до набувача пропорційно
до його частки у праві спільної власності на такий об’єкт, крім випадку,
коли  попередньому власнику належала частка у праві спільної власності
на земельну ділянку в іншому розмірі. Якщо попередньому власнику у
праві спільної власності на об’єкт нерухомого майна (жилий будинок
(крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об’єкт
незавершеного будівництва належала частка у праві  спільної власності
на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у
такому розмірі.

Щодо договору про перехід права на земельну ділянку, то тут варто

звернути увагу на те, що особи, які набули права власності на будівлю чи
споруду стають власниками чи користувачами земельної ділянки, на якій
вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах,
встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Варто зазначити, що відсутність права власності чи договору оренди на
земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер, не є перешкодою в
укладенні договору, який передбачає набуття права власності на жилий
будинок, будівлю або споруду, що розташовані на такій земельній
ділянці. Проте, в такому випадку не діятиме згадане вище положення про
перехід до нового власника права власності, права користування на
земельну ділянку в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього
землевласника (землекористувача), оскільки попередній власник жилого
будинку, будівлі або споруди не мав жодних прав на земельну ділянку.
Саме така позиція міститься у Постанові Верховного Суду України у
справі №127/10011/18.  
Окремі положення щодо договору оренди землі під час переходу права на
земельну ділянку

Враховуючи непоодиноку практику Верховного Суду щодо переходу

права на земельну ділянку при переході права власності на нерухоме
майно в розмірі укладеного договору оренди землі, варто звернути уваги
на певні юридичні аспекти.
По-перше, відповідно до ст. 7 Закону України "Про оренду землі" договір
оренди земельної ділянки при цьому не перестає діяти, а право оренди
продовжує існувати у тому ж обсязі та на тих же умовах, що й до
відчуження нерухомості. Змінюються лише дані про особу орендаря.
Водночас факт державної реєстрації змін про особу орендаря не
впливає на вже зареєстроване право оренди: не змінює і не припиняє
його. Новий власник будівлі може ініціювати внесення таких змін для
уникнення спірних ситуацій з орендодавцем землі або з іншою метою,
коли відомості про нього як орендаря необхідні для широкого загалу.
У розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої
особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду
(відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови),
право попереднього власника або користувача припиняється в силу
прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди
земельної ділянки. Відповідно, новий власник об'єкта нерухомості, якому
переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором
оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має
місце заміна сторони у зобов'язанні. Право оренди земельної ділянки
державної або комунальної власності, наданої для здійснення проекту на
умовах державно-приватного партнерства, у тому числі на умовах
концесії, переходить до нового приватного партнера, концесіонера у разі
зміни приватного партнера, концесіонера.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від
07.11.2018 у справі №910/20774/17.
При цьому Верховний Суд наголошує, що у разі переходу права
власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у
відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично,
в силу прямої норми закону, незалежно від того, чи відбулося
документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом
внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення
лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі.
( Постанова КГС ВП від 27.02.2019 року у справі №913/661/17 )
Також варто наголосити на постанові КГС ВС від 27.02.2019 року у справі
№ 913/661/17, яка передбачає положення щодо сплати орендної плати
за договором оренди землі. Зокрема, покупець, який придбав
нерухомість, автоматично набуває обов’язку сплачувати орендну плату
на умовах договору оренди землі, укладеного із продавцем попри
відсутність додаткової угоди про заміну сторони в зобов’язанні (!!!)
Поняття і значення оптової торгівлі. Договір поставки товарів.
Поставка як різновид договору купівлі-продажу. Суб'єкти договору поставки.
Структура договірних зв'язків при поставках. Форма договору поставки.
Виконання договору постачання. Кількість і асортимент товарів. Якість і
комплектність товарів. Місце і терміни виконання. Прийняття товару
покупцем. Зміна і розірвання договору поставки.

Оптова торгівля за своєю організаційною сутністю є формою організації

господарських зв'язків між суб'єктами інституціонального ринку з приводу
закупівлі-продажу великих партій товару або комплексі послуг. Основним
місцем її здійснення є оптовий ринок, де сконцентровані оптові і комерційні
посередники (оптові продавці) і на який виноситься попит колективних
набувачів товарів і послуг (оптових покупців). В оптовій торгівлі, яка не має на
меті, на відміну від роздрібної, чітко вираженої реалізації попередньо
закуплених товарів у кінцеве споживання, поділ на продавцю і покупців
залишається доволі умовним. Оптові підприємства, придбавши партію
товару, одночасно стають його продавцем. Зворотна аналогія
простежується в діяльності виробничих підприємств — реалізація
виготовленого товару (збут) супроводжується закупівлею товарів
сировинного характеру (постачання). Окреме місце посідають колективні
покупці партій товарів (комплексу послуг) — бюджетні і трансфертні органи
й установи (органи влади і соціального захисту). Ці суб'єкти оптової торгівлі
залишаються виключно покупцями оптових партій товарів, оскільки
безпосередньо вони самостійної комерційної діяльності, що передбачає
виготовлення, збут або суто реалізацію матеріальних благ, не здійснюють.
Підставою для віднесення бюджетних і трансфертних колективних
споживачів до числа оптових покупців є насамперед значний обсяг партій
матеріальних благ, що ними закуповуються. На відміну від роздрібних
покупців, колективні споживачі закуповують, за незначними винятками, не
споживчі товари (окремі послуги), а великі партії товарів (комплекси послуг)
або високовартісні одиниці устаткування, обладнання — основних засобів.
Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com Оперування відносно
великими партіями товарів є тією характерною рисою гуртової торгівлі, що
підкреслює її відмінність від роздрібної. Однак не слід забувати, що в практиці
оптової торгівлі поняття "партія товару" інколи тотожне одиничному
капіталомісткому товару (літак, будинок, заводський корпус тощо). Таким
чином, економічна сутність оптової торгівлі полягає у здійсненні процесу
продажу товарів і послуг товаровиробниками іншим підприємствам сфери
виробництва, оптовим і роздрібним торговельним підприємствам,
комерційним посередникам та державним установам, а також торговельними
і посередницькими підприємствами одне одним, виробничим та суспільним
колективним споживачам. Види оптової торгівлі Оптова торгівля бере
активну участь практично в усіх сферах розширеного суспільного відтворення,
що обумовлює наявність кількох її функціональних видів. В умовах планової
економіки ця підгалузь включала тільки два види: торгівлю продовольчими
товарами і торгівлю непродовольчими товарами, тоді як паралельно існували
матеріально-технічне постачання і заготівля сільгосппродукції, які
забезпечували гуртовий розподіл і перерозподіл продукції, сировини, матеріалів
виробничого призначення і непереробленої аграрної продукції. В ринкових
умовах усі об'єкти торговельної діяльності стали рівноцінними товарами, а
підгалузь оптової торгівлі включила в себе такі основні види: торгівлю
засобами виробництва і предметами праці; торгівлю непереробленою
сільськогосподарською продукцією; торгівлю продовольчими товарами;
торгівлю непродовольчими товарами; торгівлю транспортними засобами і
торгівлю послугами (рис. 1). Поняття оптової партії товару в цілому є доволі
відносним, як і сама межа між гуртовою і роздрібною торговельною
діяльністю. У цьому аспекті важко розмежувати між підгалузями торгівлі
поодинокі, але реальні операції із сьогоднішньої торговельної практики.
Єдиним критерієм розмежування Технології торгівлі Максютенко І.Є.
irikmax@gmail.com товарних партій на оптові та роздрібні залишається ціна
одиниці товару: гуртова ціна, як правило, с дещо нижчою від середньої ціни
того ж товару в крамницях. Рис. 1. Основні види оптової торгівлі Включення
ринкових чинників у сферу товарного обміну поступово перетворило
матеріально-технічне постачання в оптову торгівлю засобами виробництва і
предметами праці, оскільки продукція виробничо-технічного призначення
перестала централізовано розподілятися за директивновстановленими цінами,
почала отримувати реальну ринкову ціну і вільно реалізовуватися на
традиційних засадах оптової торгівлі. Під впливом кардинальних
організаційно-правових змін в аграрному секторі економіки в такий вид
оптової торгівлі як торгівля непереробленою сільськогосподарською
продукцією, трансформувалася колишня система державних заготівель. У
даний час закупівля сільськогосподарських продуктів і сировини проводиться в
усіх категоріях господарств для поповнення державних ресурсів або з метою
реалізації переробним підприємствам, на експорт тощо через спеціалізованих
оптових трейдерів. Два наступних види оптової торгівлі — торгівля
продовольчими товарами (продуктами харчування) і торгівля непродовольчими
товарами разом утворюють велику за масштабами і важливу за значенням
підсистему оптової торгівлі товарами широкого вжитку. Вона має на меті
налагодження і відпрацювання господарських зв'язків між виробництвом і
роздрібною торгівлею за умови забезпечення раціонального товаропросування
виготовлених Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com
матеріальних благ і є активним важелем організації і розвитку як виробничих
галузей, так і роздрібної торговельної мережі. Зростання потреб ринкової
економіки в розвитку інфраструктури товарного ринку сформувало у
вітчизняній оптовій торгівлі відносно нові види — торгівлю транспортними
засобами І торгівлю послугами. Оптова торгівля транспортними засобами
охоплює практично всі операції купівлі-продажу в усіх галузях транспортної
інфраструктури: автомобільному, залізничному, водному й авіаційному, в яких
ринкова вартість будь-якої транспортної одиниці значно перевищує вартісний
обсяг середньостатистичної оборудки в інших Видах оптової торгівлі.
Торгівля послугами на оптовому ринку є надзвичайно перспективним її видом й
включає операції з інтелектуальними, науковотехнічними, орендними і іншими
послугами масштабного характеру, Активна двостороння скерованість
оптової торгівлі на обслуговування виробництва і роздрібного товарного ринку
визначає сукупність її основних функцій. Функціями оптової торгівлі в частині
її взаємодії із представниками сфери виробництва є: • стимулювання і
концентрація підприємницької діяльності всіх форм, видів І різновидів; •
активна участь у проектуванні і формуванні виробничого асортименту
товарів і послуг, піднесенні загального рівня якості виготовлюваних
матеріальних благ; • організація й інвестиційне забезпечення процесу руху
щойно виготовлених матеріальних благ зі сфери виробництва за рахунок
повсякденного вдосконалення наявних та створення нових каналів
товаропросування; • перейняття на себе певної частини комерційного ризику,
постійно супутнього життєвому циклу товарів і послуг на ринку; усунення або
згладжування діаметральних суперечностей бізнесового ризику (успіх-
поразка); • формування оптимальної концепції логістичного забезпечення
сучасних виробництв відповідно до комерційних, справді ринкових засад,
основною з яких Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com є
максимізація прибутку на фоні безумовного врахування комерційних інтересів
інших суб'єктів ринку. Оптова торгівля виконує також низку функцій,
спрямованих на обслуговування потреб роздрібних торговельних підприємств і
індивідуальних споживачів товарів і послуг. Ці функції включають: • постійне і
системне вивчення попиту і поточної кон'юнктури всередині окремих
сегментів товарного ринку і конкретних цільових ринків; • перетворення
виробничого велико-серійного асортименту в торговельний, адаптований до
реальних можливостей існуючої роздрібної та дрібно-роздрібної торговельної
мережі; • концентрація матеріальних благ за рахунок власних і залучених
основних та оборотних засобів з метою створення передумов для ритмічного
постачання торговельних підприємств в зоні обслуговування; • здійснення
внутрішньо складських технологічних операцій, супутніх процесу зберігання
товарних запасів; • організація своєчасної доставки товарів у роздрібну
торговельну мережу; • проведення товарного і фінансового кредитування
клієнтів-покупців (підприємств роздрібної торгівлі); • інформаційне
обслуговування наявних і потенційних клієнтів з числа покупців оптових партій
товарів або комплексу послуг. Допоміжні функції оптової торгівлі Крім
сукупності основних функцій оптова торгівля виконує також цілий комплекс
допоміжних, пов'язаних з інфраструктурним забезпеченням гуртового
продажу матеріальних благ, функцій. Сюди належать заходи, що сприяють
збережуваності матеріальних цінностей в ході транспортування вантажів,
забезпечують сезонне і тимчасове зберігання на гуртових підприємствах,
фасування і підсортування, подрібнення і розукомплектування товарних партій
відповідно до вимог клієнтів споживчого ринку або інших оптових покупців.
Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com Фактори, що
впливають на оптову торгівлю Оптова торгівля, як і інші види господарської
діяльності, є продуктом суспільного розподілу праці і пов'язаних з ним процесів
спеціалізації і кооперації суспільно-корисної людської діяльності. Місцем її
здійснення є товарний ринок, вона повністю охоплює його складову частину —
оптовий ринок — і деяку частину споживчого ринку. Суспільний розподіл праці
не випадково відокремлює торгівлю гуртовими партіями матеріальних благ в
самостійний вид діяльності. Необхідність існування оптової торгівлі в
економічному механізмі ринкового типу обумовлюється об'єктивною дією
кількох груп факторів: виробничих, транспортних і торговельних. Виробничі
фактори, а саме: нерівномірне розташування, концентрація і спеціалізація в
окремих регіонах, сезонний характер багатьох виробництв, організаційно-
технологічні особливості різних виробничих циклів тощо — обумовлюють
потребу в територіально рівномірно розгалуженій мережі оптових
підприємств, здатній ефективно забезпечувати товарообмін на
міжрегіональному рівні. Транспортні фактори (стан і пропускна здатність
шляхів сполучення, рівень технічного оснащення рухомого складу і
транспортних засобів, відпрацьованості схем і маршрутів доставки
вантажів) однаковою мірою впливають на обидва функціональні рівні оптової
торгівлі — міжрегіональний і регіональний. Торговельні фактори — рівень
розвитку, концентрації і розміщення роздрібної торговельної мережі,
спеціалізація і потужність роздрібних торговельних підприємств тощо —
відіграють помітну роль на регіональному рівні оптової торгівлі. Роль оптової
торгівлі Сукупність оптових підприємств з різними масштабами комерційної
діяльності і зонами обслуговування (діяльності) становлять єдину систему
оптової торгівлі на міжрегіональному і регіональному функціональних рівнях.
Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com Залежно від
функціонального рівня оптових суб'єктів ринку модифікується роль усієї
системи оптової торгівлі. На міжрегіональному рівні її учасники покликані
стати стратегічним підґрунтям системи каналів переміщення товарів для
задоволення потреб вітчизняних і закордонних товаровиробників у постачанні
їм сировини і реалізації їхньої готової продукції. Основним пріоритетом ролі
міжрегіональних суб'єктів оптової торгівлі при цьому є активізація випуску
та реалізації товарів вітчизняного виробництва на внутрішньому та зовнішніх
товарних ринках. Роль оптових організаційних структур регіонального рівня
полягає у завершенні процесу оптової реалізації товарів. Для цього регіональні
оптові суб'єкти закуповують гуртові партії товарів у міжрегіональних
оптовиків, у товаровиробників з метою насичення місцевих товарних ринків,
забезпечення потреб у товарах роздрібних торговельних підприємств.
Значення оптової торгівлі Оптова торгівля відіграє важливе значення в
господарському механізмі суспільства. Значення оптової торгівлі визначається
її місцем та роллю на товарному ринку. Об'єднуючи чимало каналів
товаропросування, форм здійснення купівлі-продажу гуртових партій товару,
оптова торгівля в багатьох моментах здійснює активний вплив на
товаровиробників через забезпечення їх сировиною та ресурсами, через
виконання комерційно-посередницьких операцій щодо реалізації виготовленої
продукції. З іншого боку, значення оптової торгівлі полягає в опосередкованому
впливі через роздрібну торгівлю на споживання товарів за рахунок участі у
формуванні роздрібного асортименту, його повноти та стабільності. Оптова
торгівля здійснює також великий обсяг допоміжних технологічних операцій в
частині перетворення виробничого асортименту в роздрібний, підготовки
товарних запасів до кінцевої реалізації споживачам, чим сприяє вдосконаленню
всього технологічного процесу товаропросування, підвищенню рівня
торговельного сервісу. Технології торгівлі Максютенко І.Є. irikmax@gmail.com
Концентрація діяльності оптової підгалузі торгівлі на проміжній ланці між
виробництвом і споживанням, її переважно посередницький характер жодним
чином не знижує значення оптової підгалузі галузі торгівлі. Як свідчить
історичний розвиток економічних систем, функціонування оптових
посередницьких формувань є об'єктивним наслідком процесів розподілу і
спеціалізації праці і несе позитивний економічний ефект для суспільства в
цілому.

Договір поставки є одним з різновидів договору купівлі-продажу і

аналогічний йому за формою, якщо інше не встановлено договором,
законом або не випливає з характеру відносин сторін. Укладання цього
договору вбачається надзвичайно зручним як для юридичних осіб, так і
для фізичних осіб-підприємців та часто використовуються в
підприємницькій діяльності.
За договором поставки, відповідно до статті 712 Цивільного кодексу
України, продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку
діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк
(строки) товар у власність покупця для використання його у
підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим,
сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець
зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову
суму.

Такі відносини неодмінно повинні відрізнятися стабільністю й мати

довгостроковий характер, саме тому в їх правовому регулюванні
переважне значення мають не разові правочини щодо передачі партії
товарів, а довгострокові договірні зв’язки.
Додатково - Поняття та умови договору в цивільному праві
Форма укладання договору поставки

Договори поставки (як й інші господарські договори) укладаються в

письмовій формі:
повній - шляхом підписання єдиного документа;
скороченій - шляхом обміну листами, телеграмами,
телетайпрограмами, телефонограмами, радіограмами чи шляхом
прийняття постачальником замовлення покупця до виконання (п. 18
Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та
п. 15 Положення про поставки товарів народного споживання).

Предмет договору поставки

Предметом договору поставки є визначені родовими ознаками

продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних
умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи
товарознавчих довідниках.
Предметом поставки може бути також продукція, вироби, визначені
індивідуальними ознаками.
Докладний опис предмета договору дає змогу уникнути розбіжностей, а
також унеможливити несумлінне ставлення до своїх обов’язків будь-якої
зі сторін. Також потрібно узгодити умови щодо кількості, асортименту і
якості товару.

Умови про ціну і порядок розрахунків за поставлені товари

Ціна визначається сторонами на момент укладання договору. Попереднє

узгодження ціни можна проводити як в усній формі, так і за
допомогою засобів зв’язку.
Таким чином, узгодження ціни відбувається до укладання договору і за
необхідності може бути оформлене у письмовому вигляді.
Договірна ціна може залежати від умов поставки. Якщо договором
передбачається доставка продукції силами постачальника на склад
покупця, то ціна може бути збільшена на вартість доставки, витрат на
страхування вантажів, завантажувальних та (або) розвантажувальних
робіт тощо.
Якщо покупець доставляє продукцію самостійно, то ціна може бути
збільшена тільки на вартість витрат, пов'язаних із завантаженням.
Зміна ціни, передбаченої договором, допускається у випадках і на
умовах, встановлених законом або договором.
При укладанні договору сторони можуть вибрати будь-яку форму оплати,
що відповідає чинному законодавству.

Строки укладання договору поставки

Договір поставки може бути укладений:

на один рік;
на строк більше одного року (довгостроковий договір);
інший строк, визначений угодою сторін.
Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним
на один рік.
У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими
партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного
призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання,
як правило, - місяць.
Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць,
декада, доба тощо).
Строки поставки продукції можуть бути пов’язані не тільки з чітко
встановленими датами, а й з певними діями покупця, наприклад, з
попередньою оплатою, перерахуванням авансу, одержанням
повідомлення з банку про надходження акредитива тощо. Такі умови
повинні бути відображені в тексті договору поставки.

Кількість товару, що постачається, у договорі поставки

Кількість товару, що постачається, у договорі поставки визначається за

згодою сторін, виходячи з потреб покупця і з урахуванням виробничих
або інших можливостей постачальника. Для визначення кількості
продукції (товару), що постачається, використовують загальноприйняті
параметри ваги, довжини, обсягу тощо.
Не виключена ситуація, коли для визначення кількості товару сторони
скористаються нестандартними одиницями виміру, такими, як: мішки,
пачки, об’єм пляшки тощо.

Якість товару, що поставляються, у договорі поставки

Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам,

технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює
вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у
договорі більш високі вимоги до якості товарів.
Слід зазначити, що постачальник повинен засвідчити якість товарів,
що поставляються, належним товаросупровідним документом, який
надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

Права покупця згідно договору поставки

Покупець має право:

1.Відмовитися від прийняття і оплати товарів, у випадку поставки
товару більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними
умовами чи зразком (еталоном), а якщо товари уже оплачені покупцем, -
вимагати повернення сплаченої суми;
2.Вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні
товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника, у разі
якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення
їх постачальнику;
3.Прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів
відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати
поставлених товарів, якщо поставлені товари відповідають стандартам
або технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було
зумовлено, покупець має право.

Дії постачальника у випадку відмови покупця від прийняття товарів

Якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не

відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам
(еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов’язаний
розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які
швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту одержання
повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів.
Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться
товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або
повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в
усіх випадках реалізації на місці.

Які заходи вживаються при виявлені недостачі продукції?

Якщо при прийманні виявляється недостача, одержувач повинен

призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції
та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали
приймання. Після цього викликати представника постачальника для
спільного продовження приймання та складання двостороннього акта.
Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-
одержувача.
Претензія у зв’язку з недостачею продукції повинна бути направлена
постачальнику не пізніше 10 днів після складення акта.

Обчислення гарантійного строку товарів

Статтею 269 Господарського кодексу України встановлено,

що гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення
виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання
виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного
споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, - з дня
роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами,
технічними умовами або договором.
Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від
дня виготовлення товару.
Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки більш
тривалі порівняно з передбаченими стандартами або технічними
умовами.
Постачальник (виробник) зобов’язаний за свій рахунок усунути
дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити
товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення
покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу.
У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний
строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він
не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк
обчислюється заново від дня заміни.

Відповідальність за поставку товарів неналежної якості

Відповідно до статті 231 Господарського кодексу України покупець

(одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф
за поставку товарів неналежної якості, якщо інше не передбачено
законом або договором.
Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості,
можуть бути пред’явлені протягом шести місяців з дня встановлення
покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.
Відшкодування збитків за порушення господарського зобов’язання

Відповідно до статті 224 Господарського кодексу України учасник

господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або
установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен
відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси
якого порушено.
Законом щодо окремих видів господарських зобов’язань може бути
встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне
виконання зобов’язань.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або
договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання
зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку
вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено
у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову
про стягнення збитків.
Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про
відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення
суду.
Умови договору поставки в період його виконання можуть бути
змінені за взаємною згодою сторін.
Крім того, сторони можуть дійти згоди про дострокове розірвання цього
договору. Одностороння відмова від виконання договору поставки
(цілком або частково) допускається тільки у випадку порушення
договору однією зі сторін (ст. 615 ЦК України).
Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору
вчиняється в такій самій формі, що й договір, який змінюється або
розривається, якщо інше не встановлено договором, законом чи не
випливає із звичаїв ділового обороту.
Відповідальність сторін за договором поставки.
Важливим розділом договору поставки є його частина, в якій
встановлюються види й межі відповідальності за порушення договірних
зобов'язань і порядок її застосування. Якщо в договорі не зазначені
підстави відповідальності сторін, то застосовуються правила
відповідальності за порушення умов договору поставки, передбачені
законом.
Зокрема, підставами відповідальності постачальника за
договором поставки є:
 - прострочення поставки товару, тобто передача постачальником
покупцеві товару після закінчення строку поставки, передбаченого
договором;
- недопоставка, тобто передача постачальником покупцеві у
встановлений строк меншої кількості товару, ніж передбачено
договором;
- поставка неякісного товару;
- поставка некомплектного товару.

Розглянемо більш детально деякі з перерахованих підстав.

Відповідно до ст. 268 ГК України, у разі поставки товарів нижчої
якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком
(еталоном), постачальник зобов'язаний повернути покупцю, який
відмовляється від прийняття товару, сплачену суму.
Якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення
їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника
усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми
засобами за рахунок постачальника.

У разі, якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які

не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам
(еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний
розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які
швидко псуються, - протягом 24 год з моменту одержання повідомлення
покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник
(виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець
(одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути
виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках
реалізації на місці.
Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок усунути дефекти
виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари,
якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення покупцем
(споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу. У разі
усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк
експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не
використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк
обчислюється заново від дня заміни (ч. 6 ст. 269 ГК України).
У випадку поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач)
має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі,
передбаченому ст. 231 ГК України, якщо інший розмір не передбачено
законом або договором.
У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник)
зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у
двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити
комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено
інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни
покупець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо
товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення
сплачених сум. У разі, якщо постачальник (виробник) у встановлений
строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець
має право відмовитися від товару (ч. 3 ст. 270 ГК України).
Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє постачальника
(виробника) від відповідальності.
Питання відповідальності за договором поставки також регулюються ст.
622-625 ЦК України

Договори ренти і довічного утримання. Різновиди договору ренти.

Істотні умови договору ренти. Обтяження рентою нерухомого майна.
Захист інтересів одержувача ренти. Припинення договору ренти.
Цікавим також є питання співвідношення договорів ренти та довічного утримання,
вони мають багато спільного (наприклад, обидва відносяться до договорів про передачу
майна у власність, форма договору – письмова з нотаріальним посвідченням, а якщо
передається нерухомість – вимагається державна реєстрація, форма платежів – грошова,
натуральна та відробіткова). Однак ці договори мають низку відмінностей. Порівняння цих
договорів можна провести за наступними критеріями. Об’єкт договору: у договорі ренти –
будь-яке майно, в тому числі майнові права; у договорі довічного утримання – нерухоме
майно, рухоме майно, якщо воно має значну цінність. Суб’єкти договору: у договорі ренти –
одержувач ренти та платник ренти: юридичні та фізичні особи; у договорі довічного
утримання – відчужувач – фізична особа, набувач – дієздатні фізичні особи та юридичні
особи. Характер зустрічного задоволення: у договорі ренти – як правило, матеріальні блага,
але можуть бути і нематеріальні блага у вигляді надання нематеріальних послуг; у договорі
довічного утримання – матеріальні (матеріальне забезпечення) та нематеріальні блага
(догляд). Строк договору: у договорі ренти – визначений чи невизначений (безстрокова
рента); у договорі довічного утримання – завжди обумовлений моментом смерті, а точніше
– поховання, відчужувателя (договір строковий – пожиттєвий). Періодичність виплат: у
договорі ренти – кожен квартал, якщо інше не передбачено договором; у договорі довічного
утримання – кожен місяць, оскільки договір предназначений для задоволення особистих та
побутових потреб). Особливості передачі майна: у договорі ренти – безоплатно чи за
плату, у залежності від чого до договору застосовуються деякі правила договорів купівлі-
продажу та дарування; у договорі довічного утримання – безоплатно (при отриманні майна
отримувач не несе обов’язків часткової його оплати). Наслідки випадкової загибелі майна: у
договорі ренти – ризик – на власникові – платнику ренти, але у безстроковій ренті він має
право вимагати припинення зобов’язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати; у
договорі довічного утримання – знищення/пошкодження майна не веде до припинення
договору чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем. Правові наслідки
розірвання договору: у договорі ренти – майно не повертається отримувачу ренти; у
договорі довічного утримання – майно завжди повертається, але з підстав, що мають
істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна.

Договір ренти в залежності від певних критеріїв поділяється на види. Так, Г.В.
Озернюк пропонує поділити рентні договори на три види (договір постійної ренти, договір
довічної ренти та договір довічного утримання догляду) [5, с. 15]. Як вважає авторка,
договір довічного утримання (догляду) віднесено до числа рентних договорів за українським
законодавством [5, с. 15]. На нашу думку, договір довічного утримання є самостійним
договором в системі цивільно-правових договорів. Спільним з договором ренти є те, що
договором довічного утримання (догляду) опосередковується також передання майна у
власність. Наприклад, І.С. Тімуш встановила самостійність і відсутність нормативно
встановленого субсидіарного характеру застосування положень про ренту до довічного
утримання за ЦК України. Авторка сформулювала висновок про припустимість
застосування положень про ренту до відносин з довічного утримання в порядку аналогії
закону, а не в силу субсидіарності, припустимого лише за прямої вказівки закону [2, с. 14]. У
науковій літературі превалює думка щодо самостійності договору довічного утримання,
тобто який не можна віднести до рентних договорів. Залежно від строку виплати ренти
договір ренти поділяється на договір безстрокової ренти (довічної ренти) та договір
строкової ренти. Це є позиція законодавця, так у ч. 2 ст. 731 ЦК України передбачено, що
договором ренти може бути встановлений обов’язок виплачувати ренту безстроково
(безстрокова рента) або протягом певного строку. Як стверджує М.П. Апанасюк,
диференціація 153 Юридичний науковий електронний журнал♦ договору ренти на такі два
види, як договір безстрокової ренти і договір строкової ренти, носить більш теоретичний,
аніж прикладний практичний характер [6, с. 129]. Вважаємо, що все таки нормативний
поділ договору ренти вважливий у правозастосуванні. Наприклад, платник безстрокової
ренти має суб’єктивне право на відмову від договору ренти, а одержувач безстрокової
ренти має суб’єктивне цивільне право на розірвання договору ренти в односторонньому
порядку. Також за договором строкової ренти можна оцінити вартість майна, що
передається одержувачем ренти платникові ренти. Договір безстрокової ренти у науці
цивільного права має назву договір довічної ренти, що означає, що рента виплачається до
моменту смерті одержувача ренти або платника ренти. Договором ренти може бути
встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або
безоплатно (ч. 1 ст. 734 ЦК України). Як зазначається у науковій літературі, при оплатній
передачі майна під виплату ренти необхідно вказувати ціну відчужуваного майна. У цьому
випадку одержувач ренти, крім рентних платежів, має отримати компенсацію вартості
майна, що передається [7, с. 308]. Договір ренти можна класифікувати за наступним
критерієм, як наявність чи відсутність одноразового платежу (ціни) за передання майна у
власність платника ренти. У даному випадку треба відмежовувати ренту від одноразового
платежу (ціни майна) за договором, оскільки договір ренти завжди є відплатним і на це
вказує встановлення у договорі у відповідній формі та розмірі ренти. Наявність чи
відсутність у договорі ренти одноразового платежу (ціни) за передання майна у власність
платнику ренти поряд зі сплатою щоквартальної ренти, якщо інше не передбачено
договором ренти, вказує чи майно під виплату ренти передається за плату або безоплатно.
Важливим є положення щодо правового регулювання ренти за договором. Так, якщо
договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника
ренти за плату, до відносин сторін щодо передачі майна застосовуються загальні
положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно – положення про
договір дарування (ч. 2 ст. 734 ЦК України). Загальні положення про договір купівлі
продажу та положення про дарування застосовуються субсидіарно, якщо немає відповідної
норми у главі 56 ЦК України. Як зазначає Р.А. Майданик, правила про купівлю-продаж і
дарування поширюються на відносини з вчинення первинного надання (відчуження рентного
капіталу) і не застосовуються до відносин зі сплати рентних платежів [8, с. 360]. Які ж
загальні положення про купівлю-продаж застосовуються до договору оплатної ренти? Це
норми, що містяться у параграфі 1 глави 54 ЦК України (положення про кількість,
асортимент, якість, строк придатності, комплектність, комплект, тара та упаковка
товару, продаж товару власником майна тощо). Для регулювання передання майна під
виплату ренти безоплатно, на нашу думку, застосовуються положення ст. 721-722 ЦК
України. Зокрема, щодо обов’язків дарувальника повідомити обдаровуваного про недоліки
або особливі властивості подарованої речі та особливості прийняття дарунка

У доктрині права традиційно виокремлюють три істотні умови цього

договору: умови про рентний капітал (майно, яке передається під
виплату ренти); умови про рентні платежі; умови щодо забезпечення
виконання зобов'язання з виплати рентних платежів.
Однак ЦК України істотними умовами договору ренти визнає лише дві з
наведених умов - про предмет, форму і розмір ренти. ЦК України не
передбачає інших істотних умов договору ренти, які б визнавалися
такими в силу прямої вказівки закону.
Умови про рентний капітал і рентні платежі в сукупності становлять
предмет договору ренти, який, незважаючи на притаманну йому певну
невизначеність, виражає зовні правовий ефект, досягнення якого
прагнуть його сторони.
Предмет договору ренти. За змістом ч. 1 ст. 731 ЦК України предмет
договору ренти становлять дії щодо передання визначеного майна у
власність під виплату ренти у вигляді періодичних платежів, довічно або
на певний Строк сплачуваних за умовами договору. Предмет
зазначеного договору складається з двох взаємозумовлених видів дій
щодо передання майна, яке відчужується під виплату ренти, та самої
ренти, яка виплачується її одержувачеві.
При цьому надання ренти (як і довічного утримання) - це самостійне
зустрічне виконання іншої сторони, що безпосередньо не пов'язане з
майном, переданим під виплату ренти, і не обмежує права набувача на
таке майно.
Предмет договору ренти зумовлює характер виконання рентного
зобов'язання, що передбачає передання зустрічного надання платником
ренти в обмін на попереднє виконання з боку отримувача ренти.
Виконання зобов'язань платником ренти зі сплати рентних платежів є
зустрічним виконанням, оскільки зумовлено виконанням отримувачем
ренти зобов'язання з передання майна у власність платника ренти. На
платника ренти покладається обов'язок взятися до виконання свого
зобов'язання щодо сплати рентних платежів лише після виконання
передання йому майна у власність під виплату ренти. Однак наведене не
означає, що зобов'язання щодо зустрічного виконання (сплата ренти) не
виникає, поки не буде проведено попереднє виконання (передання
майна під виплату ренти). Прострочка чи непередання майна під ренту
не позбавляє платника ренти права розпочати виплату ренти
достроково, починаючи з моменту набрання чинності договору ренти, і
виступає підставою для здійснення його права на зупинення виконання
або відмову від договору відповідно до ч. 3 ст. 538 ЦК України.

Закон не встановлює обмежень з приводу майна, яке перелається під

виплату ренти. Під майном ЦК України (ст. 190) розуміє окрему річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. При цьому
майнові права в широкому сенсі доктрина тлумачить як зобов'язальне
право вимоги кредитора до боржника, так і виключні права на
результати творчої діяльності. У зв'язку з цим припустиме передання під
виплату ренти зобов'язальних прав вимоги, результатів творчої
діяльності тощо.
Ціна за договором ренти. Не визнається істотною умовою ціна за
договором ренти, під якою розуміється не загальна сума рентних
платежів, а грошовий еквівалент, за який передається майнове благо під
виплату ренти. Наведений висновок випливає зі змісту ч. 2 ст. 734 ЦК
України, згідно з якою до відносин ренти за плату застосовуються
загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається
безоплатно - положення про договір дарування.
Відповідно до ст. 691 ЦК України покупець (у нашому випадку платник
ренти) зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі
купівлі-продажу (читай за договором ренти), або, якщо ціна не
встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, -
за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 ЦК, тобто виходячи із
звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи чи послуги на
момент укладення договору.
Не можна говорити про те, що ціна договору ренти еквівалентна сумі
рентних платежів. Зазвичай ціна договору ренти не еквівалентна сумі
рентних платежів у силу алеаторності рентного зобов'язання,
припинення якого, в тому числі щодо сплати ренти, поставлено в
залежність від настання чи ненастання (при строковій ренті) смерті або
припинення діяльності набувача ренти.
Унаслідок невизначеності та ймовірності зазначених випадкових
обставин загальна сума зустрічного виконання (рентних платежів) може
бути більшою чи меншою за ціну за договором ренти (тобто еквівалента
майна). У зв'язку з цим на момент укладення договору ренти зазвичай
неможливо визначити загальну суму рентних платежів. Навіть при
строковій ренті загальна сума ренти визначатиметься моментом смерті
набувача рентних платежів, а не встановленою договором сумою
рентних платежів, визначеною виходячи із загального строку чинності
такої угоди.
Ціна за договором ренти зумовлена, однак не завжди тотожна оцінці
вартості майна, що передається під виплату ренти; остання є нижньою
межею під час визначення сторонами ціни за договором ренти. Оцінка
вартості такого майна є передумовою визначення ціни, оскільки для
встановлення останньої необхідна оцінка вартості майна. Відсутність
оцінки вартості майна при ренті нерухомості фактично унеможливлює
укладення таких договорів ренти. Наприклад, при укладенні договору
ренти нерухомості, зокрема житла, оцінка вартості може визначатися в
довідці-характеристиці БТІ. Ця оцінка необхідна для обчислення
держмита при нотаріальному посвідченні договору і відповідно до цієї
оцінки платник ренти як власник сплачуватиме податки.
Форма, розмір і строк виплати рентних платежів. Цивільне
законодавство містить правила щодо форми і розміру ренти (ст. 737 ЦК).
Під рентою ЦК України розуміє рентні платежі, які становлять об'єкт
зустрічного виконання рентного зобов'язання.
Для отримувача ренти визначальним елементом предмета ренти
виступають рентні платежі - їх форма, обсяг, періодичність виплати,
виконання яких дає можливість отримати правовий ефект, очікуваний у
момент укладення такого договору.
Рентні платежі - це періодичні натуральні (утримання) або грошові
(рента) відшкодування, отримувані особою, яка передала майно під
виплату ренти.
Форма і розмір рентних платежів є істотними умовами договору ренти,
які мають визначатися договором відповідно до вимог ст. 737 ЦК
України. У разі відсутності або неконкретності умов про форму та/або
розмір ренти договір ренти вважається неукладеним.
Формами рентних платежів виступають грошові суми або інші об'єкти
цивільних прав, передбачені як форми ренти (передання речей,
виконання робіт або надання послуг) відповідно до ч. 1 ст. 737 ЦК
України.
Форма виплати ренти має встановлюватися договором ренти.
Одержувач має право отримувати рентні платежі після передання майна
під виплату ренти. Цей факт є підставою для початку виконання
зобов'язання з виплати рентних платежів.
Договором може бути передбачено можливість заміни однієї форми
рентних платежів на іншу.
Договором може передбачатися передання ренти у вигляді: 1) грошового
еквівалента; 2) надання житла; 3) забезпечення харчування (як
договірний перелік, так і як рівень забезпечення, необхідного у
конкретних умовах за звичайних умов, виходячи із соціального статусу
одержувача ренти, місця проживання тощо); 4) догляду (зазначений
обов'язок виникає в разі необхідності і має бути виконаний відповідно
до звичайних вимог, що ставляться за конкретних обставин); допомоги
(надання якої прямо передбачено договором або без якої одержувач не
здатний за станом свого здоров'я виконати необхідні дії).
Сторони мають право домовитись і про інші способи надання
забезпечення як форми ренти.
Зазвичай платник ренти зобов'язується надавати комплекс послуг щодо
забезпечення і підтримки життєвого рівня одержувача ренти,
визначеного погодженим сторонами грошовим еквівалентом. Обсяг цих
обов'язків не є вичерпним і визначається в кожному конкретному
випадку, керуючись принципами розумності, добросовісності, а також з
урахуванням особистості одержувача ренти.
У частині 2 ст. 737 ЦК України передбачено норму, згідно з якою розмір
ренти встановлюється договором. Якщо одержувач ренти передав у
власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється в
розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший
розмір не встановлений договором ренти. Розмір ренти змінюється
відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку
України, якщо більший розмір не встановлений договором.
Сторони мають право в договорі ренти розмір ренти встановити в
більшому, але не меншому розмірі стосовно облікової ставки
Національного банку України.
Цивільний кодекс України містить правила щодо строку виплати ренти,
згідно з якою рента виплачується після закінчення кожного
календарного кварталу, якщо інше не передбачено договором ренти (ст.
738).
Це означає, що зобов'язання платника ренти полягають у виплаті
одержувачеві зумовленої договором грошової суми наприкінці кожного
календарного кварталу. Сторони за взаємною згодою відповідно до
договору ренти можуть установити графік платежів, за яким
проводитимуться розрахунки.
Норма ст. 738 ЦК стосується виплати ренти у грошовій формі. Виплата
ренти в натуральній чи іншій формі має провадитися відповідно до умов
договору або з урахуванням звичайних вимог, що ставляться до надання
послуг, виконання робіт тощо. Зокрема, забезпечення харчуванням
передбачає доставку та підготовку продуктів (приготування їжі,
організація харчування тощо) у строки, які визначаються специфікою
особистості опікуваного, видом продуктів та умовами їх зберігання в
місці проживання одержувача ренти.
  разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це
майно.

2. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти.
У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти.
3. Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх
обов'язків за договором ренти.

Як відомо право власності у платника ренти виникає з моменту нотаріального

посвідчення договору, відповідно одержувач ренти втрачає право власності на
майно, не отримавши при цьому відповідної плати на момент укладення
договору, під час виконання договору буде сплачуватися рента безстроково або
протягом певного строку. Тому більш у невигідному становищі є одержувач
ренти, тому законодавець надає йому певні гарантії щодо забезпечення
виплати ренти. Так, надається право застави на земельну ділянку або інше
нерухоме майно, що передане під виплату ренти; відчужувати майно платник
ренти може тільки за згодою одержувача ренти. Але в останньому випадку
треба звернути увагу на таку особливість, що обов’язки платника ренти у
разі відчуження майна переходять до набувача тільки при відчуження
нерухомого майна. Тобто рента не переходить до набувача при відчуження
рухомого майна. Однією із гарантій, яка надана одержувачеві ренти є
можливість встановлення у договорі ренти обов’язку платника ренти
застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти. Це
означає, що платник ренти має укласти договір страхування цивільно-правової
відповідальності. Якщо такий договір платник ренти не укладе, то одержувач
безстрокової ренти має право на розірвання договору ренти в
односторонньому порядку (п. 2 ч. 1 ст. 740 ЦК України). Наступним
забезпеченням виплати ренти є передбачена законом сплата платником ренти
процентів за прострочення виплати ренти.Якщо розмір процентів не
встановлений у договорі ренти, і формою ренти є грошові кошти, то у разі
прострочення виплати ренти застосовуються положення ч. 2 ст. 625 ЦК
України, а саме: боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання,
на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням
встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три
проценти річних від простроченої суми. Якщо ж у договорі передбачено
сплата ренти у формі передання товару, виконання робіт або надання послуг,
то у разі прострочення виплати ренти застосовується норма ч. 1 ст. 623 ЦК
України, зокрема, боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати
кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням
зобов’язання, доказується кредитором. У цьому разі правила ст. 362 ЦК
України (переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності)
не застосовуються

Договір ренти може припинятися як на загальних підставах припинення зобов'язань (глава 50 ЦК), так і на підставах, спеціально
передбачених главою 56 ЦК. Якщо договір ренти припиняється за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК), то сторони мають визначити, на
яких засадах буде його припинено, й вирішити питання про можливість повернення переданого під виплату ренти майна й повернення
(повне або часткове) сплаченої ренти, виплати її одержувачеві компенсації тощо.

Одержувач ренти може у будь-який час відмовитися від подальшого отримання ренти, припинивши тим самим зобов'язання з її сплати
прощенням боргу (ст. 605 ЦК). Однак якщо рента була встановлена на його користь іншою особою, то у разі відмови одержувача ренти
від своїх прав ними може скористатися особа, яка встановила ренту.

Рентне зобов'язання може бути припинене у зв'язку з переданням відступного одержувачу ренти (ст. 600 ЦК). Така підстава є найбільш
характерною для припинення договору, за яким рента встановлена у формі передання речей, виконання робіт або надання послуг, хоча
ніщо не перешкоджає припиненню договору за цією підставою і у разі, якщо рента встановлена у грошовій формі.

Договір ренти може бути припинено також на інших підставах, передбачених для припинення зобов'язань, наприклад, у зв'язку з не
 

 
 
можливістю його виконання або поєднанням боржника і кредитора в одній особі (статті 607, 606 ЦК).

Зобов' язання за договором ренти, укладеним на певний строк, може припинятися його виконанням (ст. 599 ЦК). Така підстава щодо
припинення договору безстрокової ренти не може застосовуватися в силу його, так би мовити, постійного характеру.
Рентне зобов'язання може бути припинене і за особливих підстав, зокрема, якщо право на одержання ренти перейде до таких
спадкоємців за заповітом, як держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада, іноземна держава та інших суб'єктів
публічного права (ст. 2 ЦК). Оскільки закон не встановлює правові наслідки на такий випадок, вважаємо, що відповідний обов' язок з
платника ренти має зніматися і він залишається власником майна, переданого під виплату ренти.

Зобов'язання з виплати безстрокової ренти може припинитися також у зв'язку з випадковим знищенням або випадковим пошкодженням
майна, переданого під виплату ренти. Однак для цього необхідна наявність певних умов, а саме, щоб майно було передано під виплату
ренти за плату та щоб платник вимагав припинення зобов'язання з виплати ренти або зміни умов її виплати (ст. 742 ЦК). Випадкове
знищення або випадкове пошкодження майна, безоплатно переданого під виплату безстрокової ренти, не тягне за собою можливості
припинення договору, і відповідно платник повинен і далі виконувати свої обов'язки за договором ренти.

Розірвання договору ренти, укладеного на певний строк, здійснюється на загальних підставах, передбачених ст. 651 ЦК. Так, він може
бути розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. На вимогу однієї зі сторін строковий договір ренти
може бути розірваний за рішенням суду при істотному його порушенні другою стороною або в інших випадках, передбачених договором
або законом (ч. 2 ст. 651 ЦК). Наприклад, платник може вимагати розірвання договору ренти, за яким майно передано за плату, у разі
виявлення істотних недоліків, не застережених одержувачем ренти. А останній матиме право на розірвання договору ренти, за яким
майно було передано безоплатно, при порушенні платником обов'язку щодо розміру, строків сплати ренти.

Особливий порядок припинення рентних відносин пов'язаний законом із розірванням договору безстрокової ренти на вимогу платника
або одержувача. Статтями 739-741 ЦК встановлені спеціальні умови розірвання договору безстрокової ренти та порядок розрахунків на
такий випадок. При цьому право платника на розірвання договору безстрокової ренти має безумовний характер. Так, згідно зі ст. 739 ЦК
платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти, а умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти
не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Припиняється договір ренти після спливу трьох місяців від дня одержання
одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними (ч. 3 ст. 739
ЦК).

На відміну від платника ренти, її одержувач має право вимагати розірвання договору безстрокової ренти лише у випадках, передбачених
сторонами у договорі (приміром, при відчуженні майна, переданого під виплату ренти платником іншій особі) або у випадках,
установлених законом. Так, згідно з ч. 1 ст. 740 ЦК одержувач безстрокової ренти вправі вимагати розірвання договору, якщо платник:
а) прострочив її виплату понад один рік; б) порушив свої зобов' язання щодо забезпечення виплати ренти; в) визнаний
неплатоспроможним або г) виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі й у строки,
встановлені договором. Договір безстрокової ренти також може бути розірвано на вимогу її одержувача за рішенням суду на загальних
підставах, передбачених ст. 651 ЦК (наприклад, у зв'язку з таким істотним порушенням договору, як виплатою ренти у значно меншому
розмірі, хоча й регулярною).

Розрахунки між сторонами в разі розірвання договору безстрокової ренти здійснюються на умовах, передбачених останнім. При
вирішенні цього питання беруться до уваги вартість переданого під виплату ренти майна та його оплатна чи безоплатна передача, строк
можливого використання майна за призначенням, розмір рентних платежів тощо. Якщо ж сторони, незважаючи на важливість цього
питання, не визначили в договорі безстрокової ренти порядок розрахунків на такий випадок, застосовуються правила ст. 741 ЦК. Так,
якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право
вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Якщо ж майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач
ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна. При цьому вартість переданого
майна визначається на момент укладення договору безстрокової ренти.

Договір лізингу. Правове регулювання лізингу. Поняття лізингу як договірного

зобов’язання. Види лізингу. Істотні умови договору лізингу. Правові наслідки
порушення лізингових зобов’язань.
Господарський кодекс України визначає лізинг як господарську
діяльність, спрямовану на інвестування власних чи залучених
фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією
стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні
(лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить
лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за
дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного
 постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем
періодичних лізингових платежів.
Згідно приписів ст. 806 Цивільного кодексу України договір лізингу – це
цивільно-правовий договір, згідно якого одна сторона (лізингодавець)
передає або зобов'язується передати другій стороні
(лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю
на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із
лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане
лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених
лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний
строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення Цивільного
кодексу України про найм (оренду) з урахуванням особливостей,
встановлених цим параграфом та законом.

К; ● ЗУ «Про фінансовий лізинг» від 04.02.21 р.

● «Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг» від 11  січня
006  р.;
● лізинг морських (річкових) суден регулюється Кодексом торговельного мореплавства України від 23
равня 1995 р.
● Окрім того, на лізингові відносини розповсюджується дія загальних положень про найм
(оренду) (§ 1 гл. 58 ЦК), а якщо інше не встановлено законом  – також загальних положень
договору купівлі-продажу (§ 1 гл. 54 ЦК), договору поставки (§ 3 гл. 54 ЦК) з урахуванням
спеціальних правил, законодавчо встановлених відносно лізингу.
Цивільним Кодексом України;
1.Господарським Кодексом України (стосовно операцій лізингу між

господарчими суб'єктами);
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що
визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного
виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має
бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Для договору лізингу істотними є умови про предмет, строк та
лізингові платежі.
Зокрема, строки договору лізингу визначаються умовами договору.
Під лізинговим платежем слід розуміти загальну суму платежів за
договором лізингу за весь термін дії договору. В суму лізингових платежів
включаються: відшкодування витрат лізингодавця, пов'язаних з
придбанням і передачею майна лізингоотримувачу (вартість предмета
лізингу); відшкодування витрат, пов'язаних з наданням інших
передбачених договором послуг (навчання персоналу роботі на
обладнанні, ремонт і т.п.); дохід лізингодавця.

Форма договору.

Договір лізингу незалежно від терміну укладається у письмовій формі

Договір про передачу ноу-хау
Договір про передачу "ноу-хау" - самостійний договір у сфері права
інтелектуальної власності. Його не можна розглядати як непо-
йменований стосовно такого типу договорів, як договори з
розпорядження майновими правами інтелектуальної власності[539],
оскільки право на "ноу-хау" не належить до абсолютних виключних, що
виникають на традиційні об'єкти інтелектуальної власності[540].
До правомочностей володільця права "ноу-хау" належить не тільки право
використання цього об'єкта, а й можливість розпоряджатися цим правом,
розкривати зміст "ноу-хау" третім особам, укладаючи з останніми договір
про передачу "ноу-хау".
За договором про передачу "ноу-хау" одна сторона - правоволо- ділець -
зобов 'язується надати іншій стороні - набувачу - право на використання
"ноу-хау" в установлених договором межах, передати для цього
відповідні інформацію, досвід і знання, а набувач - прийняти "ноу-хау",
зберігати його конфіденційність упродовж усього строку дії договору і
вносити володільцеві права на нього платежі, обумовлені цим договором,
якщо інше ним не передбачено.
За загальним правилом цей договір є двостороннім, консенсуальним і
відплатним, якщо умова про безвідплатність не обумовлена в самому
договорі.
Договір про передачу "ноу-хау" і його співвідношення з іншими
договорами у сфері права інтелектуальної власності. "Ноу-хау" - об'єкт
права інтелектуальної власності, тому вирішення питання щодо правової
природи договору про його передачу потребує проведення
порівняльного аналізу цього договору з договорами, що опосередкують
оборот об'єктів права інтелектуальної власності, а саме з ліцензійним
договором, договором комерційної концесії, договорами про трансфер
технологій.
Договір про передачу "ноу-хау" має спільні ознаки з ліцензійним
договором. Між тим вони мають такі істотні відмінності, які
перетворюють ці договори на самостійні. Основна відмінність полягає в
об'єкті договорів. За ліцензійним договором одна із сторін (ліцензіар), що
володіє виключними правами на об' єкт промислової власності (винахід,
корисну модель), надає дозвіл на використання конкретного об'єкта
інтелектуальної власності, що охороняється (запатентованого), іншій
стороні (ліцензіату). Об'єктом договору про передачу "ноу-хау" виступає
"ноу-хау" як не охороноспроможне рішення, що зберігається в режимі
конфіденційності. До того ж на відміну від запатентованого винаходу
"ноу-хау" не можна використовувати, не отримавши його в повному
обсязі від володільця права на "ноу-хау". Інакше кажучи, недостатньо
одного дозволу правоволодільця на використання "ноу- хау" як
інформації, необхідне також його фактичне передання.
Тому ліцензійний договір застосовний лише для передачі запатентованих
об' єктів, які не можуть бути конфіденційною інформацією. Передача ж
останньої здійснюється за договором, що має особливу правову природу,
відмінну від договору на передачу виключних прав, а саме за договором
про передачу "ноу-хау".
Відмінність вказаних договорів проявляється і в основних обов' язках
сторін. Так, зміст ліцензійного договору може обмежуватися тільки
наданням дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної
власності, тоді як для договору про передачу "ноу-хау" необхідні дії з
передачі самої інформації, що становить зміст "ноу-хау".
Особливістю договору про передачу "ноу-хау" є умова про
конфіденційність останнього. Оскільки предметом патентної ліцензії є
право на використання винаходу, а не сам винахід, при укладенні цього
договору особлива увага звертається на реальне надання ліцензіату
цього права, на його підтримку в силі і захист від можливих порушень.
Включення в ліцензійний договір умови про конфіденційність можливе,
проте воно не є обов'язковим. У договорі про передачу "ноу-хау"
вирішального значення набуває зобов'язання набувача підтримувати
конфіденційність інформації, що становить суть "ноу-хау".
Конфіденційність - це не тільки основна умова договору, але й умова
існування секретності "ноу-хау" як об'єкта договору, елемент його
правового режиму. Невиконання сторонами умови про дотримання
конфіденційності веде до припинення можливості існування самого
договору, тобто договір існує доти, поки зберігається ознака
"секретності". Якщо вона зникає, договір припиняє свою дію, оскільки
"ноу-хау" перестає бути нерозкритою інформацією. Саме із цим пов'язана
і певна специфіка процесу передачі "ноу-хау", оскільки існує небезпека
розкриття конфіденційності інформації вже на переддого- вірній стадії
укладення договору.
При укладенні договорів про передачу "ноу-хау" важливо також не
переступити їх кількісну межу, оскільки, укладаючи певну кількість
договорів, володілець права на "ноу-хау" ризикує прискорити момент
переходу "ноу-хау" в "суспільне надбання". Відносно ліцензійного
договору такої небезпеки немає.
Зазначені договори відрізняються ще й тим, що строк дії ліцензійного
договору обмежений строком дії патенту (свідоцтва). Для договору про
передачу "ноу-хау" строк його дії не має значення, оскільки "ноу-хау"
існує до тих пір, поки зберігається конфіденційність інформації, що
становить його суть.
Відрізняються зазначені договори й за правовими наслідками їх
припинення, а також за правовими наслідками визнання їх недійсними,
оскільки за договором про передачу "ноу-хау" об' єктивно неможливе
повернення отриманої за ним інформації, що становить суть "ноу- хау".
Для передачі "ноу-хау" може бути використана конструкція договору
комерційної концесії, оскільки його предметом є право на використання
комерційної таємниці, а також комерційного досвіду ("ноу- хау "). Але
договір комерційної концесії дає можливість використовувати не один
об'єкт права інтелектуальної власності, а комплекс об'єктів виключних
прав, а також інших майнових прав. Передача "ноу-хау" - це лише
частина, причому допоміжна, щодо завдання реалізації товару за
договором комерційної концесії.
Різними є й цілі зазначених договорів. Якщо за договором про передачу
"ноу-хау" придбання його забезпечує певні переваги особі, яка отримала
"ноу-хау" для використання, то за договором комерційної концесії
набувач прагне до створення виробничої, торгової або збутової мережі
для просування своїх товарів і послуг, розширення ринку їх збуту. За цим
договором використання прав, що передаються, обмежується
підприємницькою діяльністю, а за договором про передачу "ноу-хау"
подібні обмеження відсутні.
У зв'язку з набранням чинності Законом України "Про державне
регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" (далі - Закон)
актуальним вбачається питання про співвідношення досліджуваного
договору з договорами про трансфер технологій, оскільки у Законі "ноу-
хау" розглядається як об'єкт технології, поряд з науковими й науково-
технічними результатами. Під трансфером технологій розуміється
передача технологій, яка оформляється шляхом укладення
 
 
 
двостороннього або багатостороннього договору між фізичними та/ або
юридичними особами, яким установлюються, змінюються або
припиняються майнові права та обов' язки щодо технології або її
складових. Звідси договір про трансфер технологій - це договір про
передачу технологій, за яким установлюються, змінюються або
припиняються майнові права та обов' язки щодо технології або її складо-
вих[541].
Аналіз договірних форм трансферу технологій свідчить, що договір про
передачу "ноу-хау" не входить до переліку договорів трансферу
технологій, оскільки Закон відніс до них договори про постачання
промислової технології, техніко-промислової кооперації, про надання
технічних послуг, інжиніринг, про створення спільних підприємств, про
надання в оренду або лізинг складових технологій, устаткування,
комерційної концесії (франчайзингу). Проте за договором про передачу
"ноу- хау" теж можна опосередкувати трансфер технологій. Але при
цьому, по-перше, договір про передачу "ноу-хау" має містити обов'язкову
умову - збереження конфіденційності інформації, що становить даний
об'єкт технології, і, по-друге, він не підлягає імперативним вимогам
Закону щодо істотних умов договорів про трансфер технологій.
З огляду на вищевикладене слід вважати доцільним об'єднати глави 75 і
76 ЦК України в одну, назвавши нову главу "Договори у сфері права
інтелектуальної власності". Перелік закріплених у цій главі договорів має
містити договори, закріплені у главі 75 ЦК України, а також договір про
передачу "ноу-хау", договір про розкриття "ноу- хау", договір
комерційної концесії .
Форма і порядок укладення договору про передачу "ноу-хау". Цей
договір має бути укладений у письмовій формі, недотримання якої тягне
за собою його нікчемність. Такий договір не підлягає державній
реєстрації внаслідок того, що заходи відносно захисту конфіденційності
"ноу-хау" повинен вживати сам володілець права на "ноу-хау".
Процедура укладення договору має особливості, що обумовлено
специфікою об' єкта договору, цінність якого полягає в його
конфіденційності, втрата чого руйнує режим "ноу-хау". Відбуватися це
може внаслідок різних обставин, але, перш за все, це об' єктивна
необхідність ознайомлення потенційного набувача "ноу-хау" на етапі
підготовки до укладення договору, що містить "ноу-хау". У результаті не
виключена вірогідність того, що контрагент, ознайомившись зі змістом
"ноу-хау", може або взагалі втратити інтерес до укладення такого
договору, або, отримавши загальне уявлення про інформацію, що
становить суть "ноу-хау", стане використовувати "ноу-хау" самостійно
без укладення договору. Тому слід застосовувати двостадійний порядок
передачі "ноу-хау" і права на його використання: перша стадія -
укладення договору про розкриття "ноу-хау", друга стадія - укладення
договору про передачу "ноу-хау".
Мета договору про розкриття "ноу-хау" - ознайомлення з інформацією,
що становить суть "ноу-хау" в обмеженому обсязі, проте достатньому для
ухвалення рішення щодо укладення договору про передачу "ноу-хау". На
цій стадії питання про обов'язковість укладення зазначеного договору не
стоїть, оскільки друга сторона виступає лише потенційним набувачем
"ноу-хау", який повинен впевнитися в тому, що подана інформація - суть
рішення, що тримається в таємниці, яке у разі його використання
задовольнить його інтерес.
Проте договір про розкриття "ноу-хау" переслідує мету не лише
ознайомлення з "ноу-хау", а й збереження "ноу-хау" в режимі
секретності, а також охорону інтересів володільця права на "ноу-хау" і
потенційного набувача "ноу-хау". Тому у зазначеному договорі має
міститись умова про заборону використання без дозволу володільця
права на "ноу-хау" відомостей конфіденційного характеру, доступ до
яких було отримано під час переговорів, та передбачені санкції за
порушення цієї умови.
Зазначені договори пов'язані між собою зацікавленістю у використанні
"ноу-хау"; в них одні й ті ж сторони - володілець права на "ноу-хау" і
набувач (у договорі про розкриття "ноу-хау" - потенційний набувач); у
разі укладення договору про передачу "ноу-хау" кошти за ознайомлення
з інформацією за договором про розкриття "ноу-хау" зараховуються в
рахунок платежів за договором про передачу "ноу- хау".
Види договорів про передачу "ноу-хау". Залежно від обсягу прав, що
передаються, виділяють договір про передачу "ноу-хау" на виключній
основі та договір про передачу простого "ноу-хау". За договором про
передачу "ноу-хау" на виключній основі володілець права на "ноу-хау"
зобов' язується надати "ноу-хау" тільки одному набувачеві на певній
території. Сам володілець права на "ноу-хау" в такому разі не має права
використовувати його, якщо договором не передбачене інше.
 
За договором про передачу простого "ноу-хау" (невиключного)
володілець права на "ноу-хау" може сам використовувати "ноу-хау".
Більш того, у даному випадку передбачається передача "ноу-хау" третій
особі. У той же час у договорі сторонами можуть бути передбачені
обмеження, щодо яких володільцеві права на "ноу-хау", наприклад,
надається право передати "ноу-хау" тільки одному набувачеві.
Істотні умови договору про передачу "ноу-хау". До істотних умов цього
договору, незалежно від того, на якій основі він укладається, належать:
предмет; підтримка режиму конфіденційності "ноу-хау"; спосіб передачі
знань і досвіду; ціна; порядок розрахунків.
Предметом договору є дії володільця права на "ноу-хау", а також дії
набувача "ноу-хау", які вони повинні вчинити в рамках, передбачених
договором. Так, володілець права на "ноу-хау" передає набувачеві "ноу-
хау" як неохороноспроможне рішення, що зберігається в режимі
конфіденційності, наділяючи набувача тільки правом на використання
"ноу- хау". "Ноу-хау" виступає у формі опису, що містить усі відомості, які
володілець права на "ноу-хау" має у своєму розпорядженні і які необхідні
й достатні для використання "ноу-хау" набувачем.
Конфіденційність - це умова існування самого "ноу-хау", яка полягає в
обов'язку сторін не розголошувати інформацію, що становить суть "ноу-
хау". Проте жодна із сторін не несе відповідальності у разі втрати "ноу-
хау" конфіденційності з незалежних від неї причин, зокрема якщо третіми
особами будуть проведені аналогічні розробки з публікацією їх
результатів.
Ціна. Сума грошової винагороди, отримана володільцем права на "ноу-
хау" від набувача "ноу-хау" за його передачу за весь строк дії договору,
становить вартість договору. Істотним ціноутворюючим чинником є
вірогідність успішного використання "ноу-хау", обумовлена не лише
технічними характеристиками останнього, але й очікуваною місткістю
внутрішнього і зовнішнього ринків.
Порядок розрахунків. При укладенні договору можуть застосовуватися
такі види платежів: періодичні (процентні відрахування) протягом строку
дії договору - роялті; тверді (фіксовані) суми платежів - паушальні
платежі; періодичні платежі (роялті) в поєднанні з паушаль- ним
платежем; комбіновані (змішані платежі).
До ініціативних умов договору, які, у випадку досягнення угоди між
сторонами, стають істотними умовами договору про передачу "ноу-хау",
належать: умова про територію використання "ноу-хау"; строк (строк
набуття договором чинності, строки виконання сторонами своїх 648
 
 
 
зобов'язань за договором, строк, необхідний для виконання договорів,
укладених у розвиток договору про передачу "ноу-хау", і т. ін.);
встановлення обмежень за сферами, видами використання, обсягом
виробництва "ноу-хау" (фармакологія, ветеринарія, виробництво, збут
тощо); умова про якість продукції, що випускається з використанням
"ноу-хау". При цьому сторонами має бути узгоджений порядок контролю
якості, а також передбачено, які права має володілець права на "ноу-
хау" у разі виявлення неякісності продукції, що випускається набувачем
"ноу-хау"; дозвіл на укладення субдоговорів про передачу "ноу-хау":
удосконалення "ноу-хау" і порядок надання сторонами інформації про ці
вдосконалення; комерційні передумови, спрямовані на забезпечення
реалізації продукції; підстави зміни та доповнення умов договору.
Права і обов'язки сторін. У договорі, що зобов'язує дві сторони, яким є
договір про передачу "ноу-хау", права однієї сторони - суть обов'язку
іншої сторони, і навпаки. Тому розглянемо обов'язки володільця права на
"ноу-хау" і набувача "ноу-хау".
До обов' язків володільця права на "ноу-хау" належать:
 наділення набувача "ноу-хау" правом на використання "ноу-хау"
шляхом передачі повного обсягу інформації, що становить його суть.
Передача інформації може здійснюватися у різних формах: передача
технічної та іншої документації; надання необхідної технічної допомоги;
співбесіди та демонстрація того або іншого об'єкта (моделі, агрегату,
пристрою), у процесі яких набувачеві "ноу-хау" повідомляються технічні
відомості, розкриваються закладені в об'єкті конструктивні та інші
рішення; навчання фахівців набувача (передання досвіду, навичок,
прийомів роботи); продаж обладнання, приладів, матеріалів, необхідних
для освоєння технологічних процесів.
Зазначеному обов'язку володільця права на "ноу-хау" кореспондує право
набувача "ноу-хау" вимагати від нього надання повної, достовірної та
достатньої інформації для досягнення очікуваних результатів, включаючи
й результати, отримані володільцем права на "ноу-хау" при дослідному
використанні "ноу-хау", а при укладенні договору про передачу "ноу-хау"
на виключній основі підтвердження відсутності прав третіх осіб на "ноу-
хау". Прийняття інформації набувачем підтверджується у формі,
визначеній у договорі (акт);
 надання набувачеві "ноу-хау" технічної допомоги з метою забезпечення
можливості використання "ноу-хау", постійного технічного і
консультаційного сприяння, включаючи сприяння в навчанні та
підвищенні кваліфікації персоналу.
 
 
 
Основними обов 'язками набувача "ноу-хау" є:
 освоєння "ноу-хау", що йому передається з метою його використання
відповідно до умов договору. Володілець права на "ноу-хау"
зацікавлений у тому, щоб набувач швидко освоїв використання "ноу- хау"
й активно займався збутом виготовленої продукції, особливо, якщо
договором передбачена виплата винагороди у вигляді роялті. Для цього
до договору вводяться спеціальні умови, зокрема обумовлюється строк,
протягом якого набувач "ноу-хау" повинен його освоїти і почати збут
продукції, а також наслідки, пов'язані з порушенням цих умов, аж до
розірвання договору. У випадку якщо набувач не вкладеться в строк,
обумовлений у договорі, і сторони не домовляться про його
продовження, володілець права на "ноу-хау" може залишити за собою
право замінити вид договору про передачу "ноу-хау" з виключної основи
на невиключну, письмово повідомивши про це набувача "ноу- хау". При
передачі "ноу-хау" на невиключній основі володілець права на "ноу-хау"
взагалі не має права пред'являти такі вимоги набувачеві "ноу-хау",
оскільки має можливість разом з останнім самостійно використовувати
"ноу-хау" у власному виробництві, збувати продукцію, виготовлену з
використанням "ноу-хау", або передавати в подальшому це ж "ноу-хау"
третім особам. Хоча за взаємною угодою сторін умова про обов'язок
набувача "ноу-хау" освоїти технологію його застосування і в цьому
випадку може бути включена в договір;
 оплата "ноу-хау" в строки, передбачені договором. Володілець права на
"ноу-хау" має право вимагати оплати переданого "ноу-хау". Якщо весь
платіж або велика частина платежів за договором становитиме роялті, то
володільцеві права на "ноу-хау" надається право визначення методики
обчислення платежів, а набувач зобов'язаний надавати у встановлені
договором строки звітність, яка б свідчила про ефективність
використання "ноу-хау";
 здійснення випуску продукції" відповідної якості, що виробляється із
застосуванням "ноу-хау".
Сторони зобов'язані інформувати одна одну про вдосконалення "ноу-
хау", якщо це випливає з договору.
Відповідальність за договором. Сторонам договору про передачу "ноу-
хау" надається можливість вільно визначати не лише зміст умов цього
договору, але й умови відповідальності сторін, а також штрафні санкції.
Як правило, йдеться про стягнення неустойки і відшкодування збитків,
які були заподіяні стороні договору.

Поняття франчайзинга.
Франчайзинг(франшиза) –– сообливий метод або спосіб комерційної
діяльності, коли індивідуальний підприємець або невелике комерційне
підприємство домовляється із великим підприємством, яке є добре відомим і
має хорошу репутацію на національному та міжнародному ринках, про те, що
цей підприємець (чи підприємство) буде вести комерційні операції під іменем
цієї фірми чи під торговою маркою, або надавати свої послуги підфірмовим
знаком обслуговування.

Поняття, форма і зміст договору комерційної концесії

За договором комерційної концесії одна сторона
(правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні
(користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог
комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або)
продажу певного виду товару та (або) надання послуг (стаття
1115 Цивільного кодексу України).
На підставі договору здійснюється платна передача виключних прав на
об'єкти інтелектуальної власності, комерційну інформацію (ноу-хау),
знаки для товарів і послуг, фірмове найменування для використання
іншим суб'єктом в його підприємницькій діяльності.
У залежності від сфери, де використовується договір комерційної
концесії, виділяють такі його види: виробничий, збутовий, в сфері
обслуговування, торговий.
Договір комерційної концесії є консенсуальним (є укладеним з моменту
з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами
договору), взаємним і сплатним. Він регулює зобов'язальні відносини,
предметом яких є комплекс виключних прав, які використовують у
підприємницькій діяльності (стаття 1116 Цивільного кодексу України).
Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі, в
протилежному випадку такий договір є нікчемним.
Предметом договору комерційної концесії є право на використання
об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок,
промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо),
комерційного досвіду та ділової репутації.
Отже, предмет договору комерційної концесії – виключні права, що
належать правоволодільцю. До цих прав законом віднесені, зокрема,
право на використання торговельних марок, промислових зразків,
винаходів, творів, право на фірмове найменування та ін. Тобто, мова йде
про виключні права на результати інтелектуальної діяльності і,
насамперед, про ті з них, що спрямовані на індивідуалізацію продукції
(робіт, послуг). Перелік прав, передбачений частиною першою статті
1116 Цивільного кодексу України, не є вичерпним, однак загальною
рисою їх є майновий характер та можливість відчуження. Комерційний
досвід та ділова репутація виступають в якості доповнення до
предмета договору і враховуються при визначенні вартості прав, які
передаються за договором.
Комерційне (фірмове) найменування – це найменування, яке може
мати юридична особа, що є підприємницьким товариством (стаття
90 Цивільного кодексу України). Комерційна інформація і комерційний
досвід включають документацію по веденню бізнесу, а також професійне
навчання персоналу, інструктаж під час дії договору. Комерційною
інформацією за домовленістю сторін можуть бути визнані відомості
економічного, технологічного, технічного характеру та ін., які стосуються
різних сторін діяльності правоволодільця.
Таким чином, предмет договору комерційної концесії складає:
комплекс виключних прав, закріплених за правоволодільцем, і
індивідуалізують його (право на комерційне (фірмове) найменування)
або вироблені ним товари, роботи, які виконуються, або послуги, що
надаються (право на товарну марку або знак обслуговування);
предметом договору є можливість використання комерційною
інформацією (ноу-хау), яка належить правоволодільцю і не підлягає
спеціальній державній реєстрації, а також його ділової репутації і
комерційного досвіду, у т.ч. у виді різної документації по організації і
веденню підприємницької діяльності;
договір припускає технічне і консультаційне сприяння користувачу з боку
правоволодільця з метою забезпечення необхідної якості вироблених
(наданих) за договором товарів, робіт, послуг.
Оскільки мова йде про підприємницьку діяльність договором комерційної
концесії може бути передбачено використання предмета договору у
певній сфері цивільного обігу, із зазначенням або без зазначення певної
території використання. Внесення до тексту договору таких обмежень
дозволяє правоволодільцю за межами обумовленої договором сфери
діяльності (території) користувача використовувати комплекс виключних
прав самостійно або за допомогою укладених з іншими суб'єктами
договорів концесії.
Сторони в договорі комерційної концесії

Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та

юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.
Договір комерційної концесії розрахований на застосування в сфері
зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у встановленому
законом порядку – правоволоділець і користувач. Саме тому учасниками
комерційної концесії не можуть бути некомерційні організації і держава.
Правоволоділець – це фізична або юридична особа, якій належать
виключні права підприємницької діяльності, тому сторонами в договорі
комерційної концесії можуть виступати тільки комерційні організації і
фізичні особи, права, використання яких вона дозволяє користувачу.
Правоволоділець, повинний бути суб'єктом підприємницької діяльності.
Це означає, що він використовує свої виключні права в процесі
підприємницької діяльності. Цивільний кодекс України не вимагає, щоб
правоволоділець придбав ці права, маючи статус суб'єкта
підприємницької діяльності. Необхідно, щоб він був зареєстрований до
моменту укладення договору концесії і був належним чином
легітимований як власник виключних прав.
Користувач – фізична або юридична особа, суб'єкт підприємницької
діяльності, яка одержує можливість використовувати виключні права. Він
також повинний бути підприємцем у момент укладення договору
комерційної концесії.
Обов'язки правоволодільця
Правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та
комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для
здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а
також проінформувати користувача та його працівників з питань,
пов'язаних із здійсненням цих прав.
Правоволоділець зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором
комерційної концесії:
1.надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння,
включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;
2.контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються
(виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної
концесії (стаття 1120 Цивільного кодексу України).
Обов'язки користувача
З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється
користувачем за договором комерційної концесії, користувач
зобов'язаний:
1.використовувати торговельну марку та інші позначення
правоволодільця визначеним у договорі способом;
2.забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що
виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору
комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що
виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем;
3.дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на
забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання
комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем;
4.надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б
розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги)
безпосередньо у правоволодільця;
5.інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них
способом про використання ним торговельної марки та інших позначень
правоволодільця за договором комерційної концесії;
6.не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу
одержану від нього конфіденційну інформацію (ст. 1121 Цивільного
кодексу України).
Належне виконання покладених на правоволодільця і користувача
обов'язків, передбачених законом і договором, є основою успішної
реалізації мети, яка була поставлена сторонами при укладанні договору.
Передача правоволодільцем користувачу документації, професійного
досвіду і таке інше, необхідно йому для належного здійснення своєї
діяльності, а одержання ліцензій — для реалізації наданих йому прав на
використання об'єктів інтелектуальної власності. Обсяг зобов'язань
правоволодільця, передбачений частиною другою статті 1120 Цивільного
кодексу України, залежить від домовленості сторін.
Правила статті 1121 Цивільного кодексу України зобов'язують
користувача реалізовувати в повному обсязі отримані права. Він
повинний здійснювати свою діяльність на обумовленому договором рівні.
Вироблені товари, послуги, що надаються, повинні цілком відповідати по
якості аналогічним товарам, послугам правоволодільця, включаючи
вимоги відповідності зовнішнього вигляду, комфорту та ін. Однак, закон
покладає на користувача обов'язок інформувати покупців (замовників)
найбільш очевидним для них способом про використання ним
торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором
комерційної концесії з метою захисту інтересів споживачів.

Особливі умови договору комерційної концесії

В договорі комерційної концесії можуть бути передбачені особливі

умови, зокрема:
1.обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні
комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем
території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій
території;
2.обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території,
на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності,
яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем
прав;
3.обов'язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів
(потенційних конкурентів) правоволодільця;
4.обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце
розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання
послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє
оформлення.
Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право
визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або
встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною.
Умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати
товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії
покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають
місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у
договорі.
Отже, такі умови встановлюють правові підстави для включення в
договір комерційної концесії окремих зобов'язань, що обмежують
свободу дій тієї або іншої сторони в рамках договірних відносин.
Наведений в частині першій статті 1122 Цивільного кодексу
України перелік особливих умов носить приблизний характер. Однак в
усіх випадках договірні умови спрямовані на обмеження конкуренції не
порушувати вимоги Закону України «Про захист економічної
конкуренції» та повинні відповідати вимогам антимонопольного
законодавства України.
Передбачені в частині першій статті 1122 Цивільного кодексу
України зобов'язання правоволодільця не видавати концесію іншим
користувачам на тій же території і зобов'язання користувача не
конкурувати з правоволодільцем на території дії договору обумовлені
необхідністю чіткого визначення обсягу наданих за договором виключних
прав (частина друга статті 1116 Цивільного кодексу України) та умов їх
використання на певній території і в певній сфері цивільного обігу.
Зобов'язання користувача погоджувати з правоволодільцем питання про
місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт,
надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і
зовнішнє оформлення випливають з його обов'язку дотримуватися
інструкцій і вказівок правоволодільця (частина третя стаття
1121 Цивільного кодексу України).
Умови частин другої та третьої статті 1122 Цивільного кодексу
України мають обов'язковий характер і містять заборону на включення в
договір умови, відповідно до якої правоволоділець має право визначати
ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати
верхню чи нижню межу цієї ціни, або користувач має право продавати
товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії
покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають
місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у
договорі. Такі умови у разі включення їх в угоду є нікчемними.

< Попер   ЗМІСТ Наст >

Комерційна субконцесія
Субконцесія - це договір, згідно з яким користувач зобов'язується передати іншій особі
(субкористувачеві) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав
або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених
договором комерційної концесії. Унаслідок укладання договору субконцесії користувач
відносно до субкористувача стає правоволодільцем. Невипадково до договору субконцесії
застосовуються правила про договір комерційної концесії, якщо інше не випливає з
особливостей субконцесії.

Права субкористувача, таким чином, стають похідними від прав самого користувача. У
відносини з правоволодільцем побічно, через користувача, вступає нова особа -
субкористувач. Це наділяє правоволодільця додатковими обов'язками, які не можна покласти
на нього просто так, без його згоди. Звідси обов'язкова вимога закону про те, що умови
субконцесії повинні бути погоджені користувачем з правоволодільцем або визначені в
договорі комерційної концесії.

Передача користувачем усього комплексу отриманих ним прав або їх частини в субконцесію
може бути прямо заборонено договором. У цьому разі будь-який договір комерційної
концесії, укладений користувачем, недійсний, оскільки укладений за відсутності необхідних
повноважень. Субкористувач у цьому випадку може висунути претензії тільки до
користувача, але в жодному разі до первинного правоволодільця.

Передача прав у субконцесію може бути дозволена користувачеві договором. У цьому

випадку він може розглядатись як правило або як обов'язок користувача. Вибір того чи
іншого варіанта залежить від того, які положення щодо цього записані в договорі
комерційної концесії. Якщо договір формулює можливість укладати договір комерційної
концесії як прав користувача (або правоволодільцем надана згода на передачу прав
субконцесії, - що одне й те саме), то обсяг цього правила залежить від обмежень, зазначених
у договорі (згода правоволодільця, яка надається після укладання договору). За відсутності
таких обмежень право користувача передати отримані ним права в субконцесію повинні
вважатися повними, тобто поширюватися на весь комплекс, отриманих ним прав і на кожне з
них окремо. У цьому разі користувач може передати в субконцесію той обсяг прав, які має
сам. Вихід користувача за межі, встановлені правоволодільцем, не зв'язує останнього, а
укладений договір субконцесії є недійсним.

Укладання договорів субконцесії може бути і обов'язком користувача. Включення такого

обов'язку в умови договору, як правило, пояснюється бажанням правоволодільця
максимально розширити коло осіб, які продають товар (виконують роботи, надають послуги)
з використанням виключних прав, що первісно належали йому. Чим ширше коло осіб, які
використовують цей комплекс виключних прав, тим вища вартість останніх, а отже, й
бізнесу правоволодільця. Саме цим можна пояснити включення в договір обов'язку
користувача протягом певного періоду надати субконцесію певній кількості осіб.

Дія договору субконцесії нерозривно пов'язана з долею самого договору комерційної

концесії, у здійсненні якого субконцесія була видана. Норми, які ЦК вводить у цьому
випадку, є не що інше, як специфічне відбиття відомого принципу: ніхто не може передати
більше прав, ніж має сам. Дійсно, користувач отримує від правоволодільця деякий обсяг
прав і передати субкористувачеві ці права в більшому обсязі він не має права.

Строк субконцесії не може бути довший за строк самої комерційної концесії. Якщо строк
субконцесії все ж таки встановлений як довготривалий, то це правило в договорі частково
буде недійсним. Тобто договір субконцесії необхідно вважати укладеним на строк договору
комерційної концесії. Коли достроково припиняється договір комерційної концесії,
укладений на певний строк, права і обов'язки вторинного правоволодільця за договором
субконцесії (користувача за договором комерційної концесії) переходять до первинного
правоволодільця.

Проте такий перехід не відбувається автоматично. Правоволоділець може відмовитися від

прийняття на себе прав і обов'язків за договором субконцесії. У цьому разі останній
припиняється. Зрештою, зазначене правило є диспозитивним і може бути змінено договором
комерційної концесії. Договір може або зовсім виключити перехід прав вторинного
правоволодільця до первинного, або ж зробити такий перехід автоматичним, або ж ввести
додаткові умови для передачі прав і обов'язків, без виконання яких він буде неможливим.

Якщо договір комерційної концесії недійсний, то й укладені на його основі договори

субконцесії теж будуть недійсними. Відтак, за недійсним договором комерційної концесії
ніякі права користувачеві не можуть перейти, а це означає, що вони не перейдуть від нього і
Обмеження прав сторін за договором комерційної концесії.
Договором комерційної концесії можуть бути передбачені обмеження прав сторін за цим договором, зокрема:

обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за
користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;
обов’язок користувача не допускати його конкуренції з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність
договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем з використанням
належних правоволодільцеві прав;
відмова користувача від одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних
конкурентів) правоволодільця;
обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування виробничих приміщень, що мають
використовуватися при здійсненні наданих за договором прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.
2. Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними, якщо ці умови суперечать законодавству.

Виконання і припинення договору комерційної концесії.

Кожна із сторін у договорі комерційної концесії, строк якого не
встановлений, має право у будь-який час відмовитися від договору,
повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо
більш тривалий строк не встановлений договором.
Договір комерційної концесії припиняється у разі:
1.припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше
позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом;
2.оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним
(банкрутом) (ст. 1126 Цивільного кодексу України).
Спеціальні підстави дострокового припинення договору:
1.припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше
позначення, передбачене в договорі, без його заміни аналогічним
правом;
2.оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним
(банкрутом).
Виключне право на комерційне (фірмове) найменування не обмежене
яким-небудь терміном. Воно припиняється ліквідацією самої юридичної
особи, а також у випадку смерті фізичної особи-підприємця, якщо його
права на підприємницьку діяльність не переходять до спадкоємця
(стаття 1127 Цивільного кодексу України).
Право на комерційне (фірмове) найменування може бути припинено
судовим рішенням, яке встановило, що правоволоділець зареєстрував
його в порушення встановлених законом вимог. Таке судове рішення
може бути винесене, наприклад, за позовом особи, яка здійснює
аналогічну діяльність, і представила докази, що найменування, яке
 оспорюється, тотожне або подібне з його раніше зареєстрованим
комерційним (фірмовим) найменуванням.

Наслідки припинення права, користування яким надано за договором

комерційної концесії

Якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право,

користування яким надано за цим договором, дія договору не
припиняється, крім тих його положень, що стосуються права, яке
припинилося, а користувач має право вимагати відповідного зменшення
належної правоволодільцеві плати, якщо інше не встановлено договором
(стаття 1129 Цивільного кодексу України).
У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця,
права на використання яких входять до комплексу прав, наданих
користувачеві за договором комерційної концесії, цей договір зберігає
чинність щодо нового позначення правоволодільця, якщо користувач не
вимагає розірвання договору і відшкодування збитків (стаття
1128 Цивільного кодексу України). У разі продовження чинності договору
користувач має право вимагати відповідного зменшення належної
правоволодільцеві плати.
Поняття, види та особливості посередницьких послуг.

Посередницькими називаються договори про надання послуг, які спрямовані на зміну суспільних
відносин. Посередницькі послуги можуть надаватися у будь-якій сфері економічної діяльності:
виробництві, соціально-культурній, освітянській, медичній, туристичній тощо. Посередництвом є, як
правило, добровільна діяльність. Іншими словами, посередницьке правовідношення являє собою вид
зобов'язального правовідношення, яке виникає на підставі такого юридичного факту, як договір. З
огляду на це позадоговірне уповноваження особи на вчинення дій в інтересах третіх осіб - це
представництво. Посередницьким вважається зобов'язання, яке виникає на підставі укладеного
договору.

Узагальнюючою назвою сторін посередницького договору є: установник посередництва

(уповноважуюча особа), він же - клієнт, і посередник (уповноважений), він же - повірений. В усіх
пойменованих посередницьких договорах йдеться про посередника - представника, комісіонера,
консигнатора, агента, управителя, який діє в цивільному обороті від імені установника посередництва
або від власного імені, але в його інтересах. Критерій виступу в обороті від імені уповноважуючої
особи чи від власного імені лежить в основі поділу посередництва на пряме та непряме.

Сторони посередницьких правочинів завжди волездатні особи. Послуги, які надають повірені,
комісіонери, консигнатори, управителі, агенти, будуть юридичними тільки тому, що вони проявляють
власну волю, яка у своїй меті спрямована на виникнення правового результату в іншої, третьої особи.
Особливістю посередницького правовідношення є наявність у його основі повноваження, що є
визначальним для його змісту. Посередницька діяльність - це можливість реалізації
правосуб'єктності за допомогою чужих дій. У результаті посередницької Діяльності змінюється обсяг
прав та обов'язків у іншої особи. Залежно від договірних форм - безпосереднє виникнення прав та
обов'язків в установника посередництва при прямому представництві і можливість перевести право
вимоги на себе у непрямому представництві. Правовою формою підтвердження наявності
повноважень є довіреність. Вона необхідна у зв'язку з існуванням зовнішніх відносин і відіграє
інформаційну роль.

Дії посередника спрямовані на корисний результат для інших осіб, який приєднується до майнової
сфери установника. Отже, вилоутворюючими критеріями у виокремленні посередницьких послуг є:
1) дії у чужих інтересах; 2) дії на основі та в межах наданих повноважень; 3) дії за чужий рахунок.

Особливістю посередницького договору є подвійність його предмета. Предметом посередницького

договору є правомірні дії (як юридичного, так і фактичного характеру), які визнаються правом як
юридичні факти, вчинювані в чужих інтересах і з метою юридичного замісництва (надання
посередницької послуги), і які можуть бути спрямовані на об'єкти матеріального світу. Предметом
більшості посередницьких правочинів як таких, що обслуговують сферу обороту, виступає товар,
який дозволений до обороту.

Право власності на матеріальний об'єкт посередницького зобов'язання ніколи не належить

посереднику. Посередник діє завжди між власником і майбутнім власником. Межею між
повноваженням-зобов'язанням і повноваженнями власника є критерій: розпоряджатися на власний
розсуд чи за власною волею у межах наданих повноважень.

В економічному розумінні посередницькими є всі зобов'язання, які опосередковують рух товару від
виробника до безпосереднього споживача.

Відмінність договору комісії від договору доручення

Договір комісії

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який

історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті. Але
на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво,
тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії
комісіонер — сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах
комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення
представницьких відносин. Договір доручення може бути сплатним і
безоплатним, договір комісії, як правило, сплатний. У відносинах з
третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та
обов’язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для
третьої особи і набуває також прав та обов’язків.

Договір консигнації та його особливості

Консигнація (від англ. «consign» – передавати, передоручати товари, вантажі) – вид посередництва,
умовою якого є продаж товарів через консигнаційні склади посередників, коли право власності на товар,
що надійшов на склад посередника, залишається за експортером до моменту продажу товару покупцеві.

Варто зауважити, що норми чинного законодавства України взагалі не визначають такий вид
операцій як консигнація (єдине визначення було наведене в п. 1.16 старої редакції Закону про
прибуток, чинної до 01.07.1997 р.), хоча посилання на цей вид операцій міститься в деяких
законодавчих актах: ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» (далі – Закон про ЗЕД), ЗУ «Про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та Податковому кодексі України.

Серед нормативних актів України єдине визначення консигнації наведено в порядку продовження
строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, затвердженому Постановою КМУ від
29.12.2007 р., №1409 (далі – Порядок), згідно з яким консигнація – це операція з реалізації
товарів, відповідно до якої одна сторона (консигнатор) зобов’язується за дорученням другої
сторони (консигнанта) протягом визначеного часу (терміну дії угоди консигнації) за обумовлену
винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту
(пп. 2 п. 2 Порядку).

У ч. 4 ст. 6 Закону про ЗЕД визначено, що суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право
укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у
виключній формі заборонені законами України. У такий спосіб зазначена норма Закону про ЗЕД
щодо форм та видів зовнішньоекономічних договорів відсилає нас до норм внутрішнього
законодавства.

Беручи до уваги ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), сторони мають право укласти
договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним
засадам цивільного законодавства. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору
(п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦКУ). Отже, відповідно до зазначеної статті, сторони мають укласти договір
консигнації на тих умовах, які випливають безпосередньо з визначення цього договору. Як відомо,
в договорі можуть міститися істотні, звичайні та випадкові умови. Істотні умови відсутні у цієї
договірної конструкції, таким чином істотності може набути будь-яка умова, на якій наполягає
одна зі сторін. Водночас господарський кодекс України (далі – ГКУ) у ч. 3 ст. 180 визначає, що під
час укладення господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому випадку погодити
предмет, ціну та строк дії договору.

Умови договору

У процесі укладення договору консигнації сторони мають погодити низку умов (зокрема, строки, в
які продукція має бути реалізована). Строк реалізації товару та строк дії договору не є тотожними
поняттями. Строк дії договору може складати від 3-х місяців до 1-го року або від 1-го до 5-ти
років, що обумовлюється безпосередніми властивостями товару. Строк реалізації стосується
лише конкретно визначеної партії товарів.

За таких умов договір консигнації може набувати ознак змішаного договору. Крім того, якщо товар
не був реалізований у передбачені строки, сторони в договорі можуть передбачити, що
консигнатор зобов’язується викупити такий товар або повернути консигнанту його коштом.

У договорі консигнації сторонам важливо обумовити ціну товару, що буде реалізовуватися з

консигнаційного складу. Консигнант може встановлювати як максимальну, так і мінімальну
вартість товару. Мінімальною є ціна, нижче якої консигнатор не може реалізовувати товар.
Максимальна ціна також може встановлюватися, однак це може призвести до
неконкурентоспроможності такого товару на ринку.
У практичній діяльності консигнант і консигнатор аналізують ситуацію, яка склалася з реалізацією
товару на момент завершення строку дії договору, та приймають узгоджене рішення щодо
нереалізованого залишку. Якщо вони зацікавлені у подальшій співпраці, то консигнант
погоджується на зменшення мінімально допустимого рівня ціни на нереалізовані товари. Розмір
знижки, як правило, встановлюється в межах подвійної вартості транспортування товару від
консигнанта до консигнатора та суми витрат на сплату обов’язкових зборів і податків.

Наступна умова – строк надходження платежів на рахунок консигнанта. Такі строки мають бути
чітко встановлені в договорі. Також у договорі необхідно передбачити розмір та порядок виплати
винагороди консигнатору. Така винагорода може бути визначена як певний відсоток від вартості
реалізованої продукції, або це може бути чітко встановлена сума, яка міститься в оферті. Строк
виплати винагороди також встановлюється в договорі.

Отже, істотними умовами договору консигнації є предмет, строк дії договору, строк реалізації
товару, строк надходження коштів на рахунок консигнанта, ціна та обумовлена винагорода.

Особливості договору консигнації

Передусім, варто зазначити, що хоча договір консигнації може містити елементи інших договорів
(комісії, поставки, перевезення, доручення та ін.), проте він має низку специфічних особливостей,
які виділяють його з-поміж інших видів договорів. Особливості договору консигнації:
·                    сторонами в договорі консигнації є виключно суб’єкти господарювання;

·                    предметом договору є лише товари, тому що в усіх положеннях фігурує слово

«склад»;

·                    постачання товару консигнантом має вироблятися на спеціально створеному

для консигнаційної діяльності складі, з якого реалізовуватимуться належні консигнанту
товари;

·                    зазвичай сферою використання договору консигнації є зовнішньоекономічна

діяльність (в тому числі за участю нерезидента), однак існує практика укладення та
виконання договорів консигнації виключно на території України за участю лише резидентів
України;

·                    в договорі завжди обумовлюються терміни, протягом яких має бути

реалізований товар (як правило, 1-1,5 роки);

·                    консигнація обов’язково здійснюється на платній основі (найбільш поширеною

формою винагороди є фіксована сума або певний відсоток від вартості товару, який був
визначений консигнантом);

·                    реалізація товару здійснюється від імені консигнатора, тобто розрахунки за

товар проходять між третіми особами (покупцями) та консигнатором;

·                    обов’язки сторін щодо компенсації витрат, пов’язаних з реалізацією товарів,

обумовлюються в договорі;

·                    в договорі консигнації не може встановлюватися право консигнатора на

відшкодовування йому витрат на збереження майна консигнанта, консигнатор самостійно
несе подібні витрати.
 Агентський договір. Зміст договору агентування. Припинення агентського договору.
Агентський договір - це договір, за яким одна сторона (комерційний агент) надає послуги другій
стороні (суб'єкту, якого він представляє - довіретель чи принципал) в укладенні угод чи сприяєи їх
укладенню (надає фактичні послуги) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.
Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в
наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської
діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він
представляє (ч. 1 ст. 295 ГК України).
Відповідно до ст. 296 ГК України, 
Агентські відносини виникають у разі:
надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на
вчинення відповідних дій;
схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в
інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому
повноваження.
За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій
стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання
фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок Агентський договір повинен визначати
сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки
сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення
сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами. (ч.ч. 1, 2 ст. 297 ГК України).
Комерційним агентом, відповідно до ч. 2 ст. 295 ГК України, може бути суб'єкт господарювання
(громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі,
здійснює комерційне посередництво.
Водночас, згідно ч. 3 ст. 295 ГК України, не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і
в чужих інтересах, але від власного імені. Такі правовідносини підпадають під ознаки договору комісії
(ст. 1011 ЦК України).
Комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно себе
особисто (ч. 4 ст. 295 ГК України). Водночас, комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які
він уповноважений суб'єктом, якого він представляє. Якщо агентським договором не передбачено інше,
комерційний агент не може передавати на свій розсуд іншим особам прав, якими він володіє в
інтересах того, кого він представляє (ст. 300 ГК України).
Відповідно до ст. 298 ГК України, комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він представляє,
про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах
цього суб'єкта угоду. Угода, укладена від імені суб'єкта, якого представляє комерційний агент, без
повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження, вважається
схваленою цим суб'єктом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії комерційного
агента. Наступне схвалення угоди суб'єктом, якого представляє агент, робить угоду дійсною з дня її
укладення.
Агенським договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комерційний
агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не
визначено, вважається, що агент діє в межах території України (ч. 3 ст. 297 ГК України).
Агентський договір, згідно ч. 4 ст. 197 ГК України, укладається в письмовій формі. У договорі має
бути визначено форму підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента.
Відповідно до агентського договору комерційний агент одержує агентську винагороду за
посередницькі операції, що здійснені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє, у розмірі,
передбаченому договором. Агентська винагорода виплачується комерційному агенту після оплати
третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором
сторін. Сторони можуть передбачити в договорі, що комерційному агенту сплачується додаткова
винагорода у разі, якщо він бере на себе зобов'язання гарантувати виконання угоди, укладеної ним в
інтересах суб'єкта, якого він представляє (ст. 301 ГК України).
Підстави припинення агентського договору визначені у ст. 304 ГК України. Так, агентський договір
припиняється за угодою сторін, а також у разі: відкликання повноважень комерційного агента
суб'єктом, якого він представляє, або відмови комерційного агента від подальшого здійснення
комерційного посередництва за договором, укладеним сторонами без визначення строку його дії;
вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення інших обставин, що
припиняють повноваження комерційного агента або суб'єкта, якого він представляє. У разі відкликання
повноважень комерційного агента суб'єкт, якого представляє комерційний агент, повинен сповістити
його про припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш тривалий строк не
передбачений договором. У разі усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення
повноважень комерційного агента, ці повноваження за згодою сторін можуть бути поновлені.
Застережуємо, що не слід ототожнювати агентський договір та договір доручення. Так, за договором
доручення (ст. 1000 ЦК України), одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за
рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює,
змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Якщо за агентським договором можуть
вчинятись як фактичні, так і юриличні дії, то за договором доручення - лише юридичні.

1. Агентський договір припиняється за угодою сторін, а також у разі:

відкликання повноважень комерційного агента суб’єктом, якого він
представляє, або відмови комерційного агента від подальшого здійснення
комерційного посередництва за договором, укладеним сторонами без
визначення строку його дії; вибуття однієї із сторін договору внаслідок її
припинення або смерті; виникнення інших обставин, що припиняють
повноваження комерційного агента або суб’єкта, якого він представляє.

2. У разі відкликання повноважень комерційного агента суб’єкт, якого

представляє комерційний агент, повинен сповістити його про
припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш тривалий
строк не передбачений договором.
3. У разі усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення
повноважень комерційного агента, ці повноваження за згодою сторін
можуть бути поновлені.

Договір фінансування під уступку грошової вимоги.

ЦК України закріплено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає
або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити
факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України).

Метою договору фінансування під відступлення права грошової вимоги є надання допомоги підприємцям, які за характером своєї
діяльності вимушені мати справу з великою кількістю боржників. Передавши за такою договірною конструкцією дебіторську
заборгованість спеціалізованій комерційній організації (фінансовому агенту), клієнт звільняється від стягнення боргів з власних
боржників та отримує фінансування, що дозволяє віднести цей договір до категорії інвестиційних договорів.

Чинним законодавством передбачено, що клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення
виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Необхідно враховувати положення, за яким зобов'язання фактора за договором
факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
 З урахуванням викладеного у правовій літературі висловлена думка, що за своєю природою договір факторингу є своєрідним
поєднанням кредитного договору (надання фінансування) і договору про надання послуг. До договору факторингу можуть субсидіарно
застосовуватися норми ЦК України про відступлення вимоги, якщо в цьому виникає потреба і якщо норми про відступлення не
суперечать суті правовідносин, що склалися між сторонами в рамках договору факторингу [6].

Договір факторингу є двостороннім[7], оскільки є дві сторони за договором – фактор (фінансовий агент) і клієнт (ч. 1 ст. 1079 ЦК
України). Так, факторами можуть виступати дві категорії суб'єктів: 1) банки [8]; 2) фінансові установи[9]; 3) фізична особа – суб'єкт
підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом за договором
факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК України) і яка
відступає або зобов'язується відступити фактору своє право грошової вимоги до свого боржника. Виходячи з викладеного, необхідно
констатувати наявність особливого суб'єктного складу сторін за договором факторингу, якими можуть бути особи, які є суб'єктами
підприємницької діяльності. Такі особливості вносять специфіку щодо досліджуваного договору як інвестиційного.

Такого роду договір є оплатним, адже за виконання зобов'язання стягується плата[10]. Важливо відзначити, що, виходячи з легального
визначення договору, він може бути визнаний реальним (за умови, коли фактор передає гроші або клієнт уступає
вимогу), консенсуальним (за умови, що фактор зобов'язується передати грошові кошти або клієнт зобов'язується уступити вимогу) за
домовленістю сторін. Крім того, він може бути як строковим, так і безстроковим. При цьому строк, якщо інше не передбачено
домовленістю сторін, не є істотною умовою договору факторингу.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право
вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права
вимоги до боржника (ст. 1078 ЦК України). Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається
переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Грошові вимоги, як ті, що вже існують, так і майбутні, повинні бути визначені у договорі таким чином, щоб була можливість
ідентифікувати існуючий борг в момент укладення договору між сторонами, а майбутній – не пізніше, ніж в момент його виникнення. В
іншому випадку, якщо право не є невизначеним і нездатне до визначення, є підстави вважати правочин з відступлення позбавлений
умови про предмет, а договір факторингу – неукладеним.

Договір факторингу є дійсним, навіть якщо між клієнтом та його боржником існує домовленість про заборону передання грошової
вимоги або її обмеження. При цьому необхідно врахувати, що це положення не звільняє клієнта від зобов'язань або відповідальності
перед боржником внаслідок передання грошової вимоги на порушення укладеного між ними договору про заборону або обмеження
факторингу.

Клієнт несе відповідальність перед фактором за дійсність грошової вимоги, що є предметом відступлення, якщо інше не передбачено
договором факторингу. Грошова вимога, яка є предметом уступки, визначається дійсною, якщо клієнт має право на передачу грошової
вимоги та в момент уступки цієї вимоги йому не відомі обставини, внаслідок яких боржник вправі його не виконати. Особливістю такої
вимоги є те, що клієнт не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання боржником вимоги, що є предметом
відступлення, пред'явленої до виконання фактором, якщо інше не буде прямо передбачено договором.

Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про
відступлення грошової вимоги цьому факторові і в повідомленні визначено грошову вимогу, яка підлягає виконанню, а також названий
фактор, якому має бути здійснений платіж. Зважаючи на наведені обставини, боржник має право вимагати від фактора в розумні
строки надання йому доказів того, що відступлення грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконує цього
обов'язку, боржник має право здійснити такий платіж клієнтові на виконання свого зобов'язання перед ним.

У випадку звернення фактора до боржника з вимогою здійснити платіж боржник має право пред'являти до заліку свої грошові вимоги,
що ґрунтуються на договорі з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він був повідомлений про відступлення вимоги
факторові. Вимоги, які боржник міг пред'явити клієнтові у зв'язку з порушенням останнім угоди про заборону або обмеження
факторингу, не мають чинності проти фактора.

Поняття і види факторингу

Факторинг — це беззаставне фінансування, що допомагає запобігти виникненню дефіциту фінансів. Послуга дає можливість залучити сторонні кошти
для поповнення оборотного капіталу.
Термін утворений з англійського слова «factor», що буквально означає «посередник». Фактично це угода, де продаються боргові обов'язки. Сторонній
агент купує борг за ціною трохи менше, ніж його номінальна вартість. Підприємець отримує необхідні оборотні кошти, а посередник отримує прибуток
після погашення заборгованості внаслідок різниці між фактичною та сплаченою ціною.
Функції факторингу укладаються у відновленні оборотних коштів фірми з мінімальними фінансовими втратами та зусиллями.

Факторинг з регресом

За укладення угоди факторингу компанія посередник (фактор), що купує борг, має самостійно стягнути його з дебітора. Часто це пов'язано з

певними ризиками. Дебітор може відмовитись від сплати, спираючись на передбачені законом обставини.

Головна відмінність факторингу з регресом — це зниження ризиків для фінансової установи. Згідно з договором фактор має право стягнути

невиплачені суми з кредитора.

Попри цю незручну особливість, послуга має попит, бо в неї є декілька вагомих переваг:
рішення про надання коштів приймається дуже швидко;
не потрібно багато документів для оформлення угоди;
діє мінімальна відсоткова ставка.
Угода оптимально підходить компаніям, що працюють переважно з надійними та перевіреними партнерами.

Факторинг без регресу

За факторингу без регресу усі ризики бере на себе фінансова установа. Така угода передбачає підвищену відсоткову ставку. Представники

фактора ретельно перевіряють дебітора та можуть відмовитися від угоди, якщо отримають негативну інформацію.

За замовчуванням будь-який договір вважається факторингом з регресом, якщо в документі не вказано інше.

Відкритий факторинг

Цей тип угоди передбачає, що всі сторони повідомлені про її наявність. Дебітор усвідомлює, що у взаємовідносинах бере участь третя

сторона. Таким чином кошти перераховуються відразу на рахунки фактичного власника боргу, минаючи початкового кредитора.

Закритий факторинг

Подібна угода укладається, коли дебітор не знає, що борг переданий третій стороні. Таким чином кошти перераховуються на рахунки

початкового кредитора. А той своєю чергою передає отримані суми фінансовій установі, що викупила борг.

Внутрішній факторинг

Це угода, де всі учасники перебувають у межах однієї країни. Факторингова компанія, фірми дебітора та кредитора зареєстровані на

території України.

Зовнішній факторинг (міжнародний)

Зовнішній факторинг заведено називати міжнародним, бо покупець та продавець є резидентами різних країн. У таких угодах часто беруть

участь дві факторингові компанії. Фінансова установа в країні продавця бере на себе зобов'язання по фінансовому забезпеченню. Друга

компанія, що розташована в країні покупця, бере на себе кредитні ризики та перевіряє дебіторську заборгованість.

Реальний факторинг

Це угода, яка укладається після виникнення боргу. Іншими словами, коли продавець передав покупцю продукцію, але ще не отримав оплату

за неї.

Консенсуальний факторинг

Використовується, коли продавець бажає перестрахуватися. Фактично угода ще не відбулася, але майбутній борг вже продано фінансовій

установі.

Прямий факторинг

Прямим називають факторинг, у якому бере участь одна фінансова компанія. Саме вона повністю викупає борг.

Взаємний факторинг

Це форма факторингу, в якій беруть участь дві фінансові установи (фактори). Найчастіше взаємним вважається міжнародний факторинг.
Вузький факторинг

До такого типу належать угоди, в яких надаються лише головні послуги факторингу. Фінансова установа виконує лише інкасацію боргу та

перераховує кошти на рахунок кредитора.

Широкий факторинг

Широкий факторинг також називають конвенційним. У такому випадку факторингова компанія надає більше послуг кредитору, ніж

передбачено стандартними умовами. Наприклад, додатково можуть бути надані послуги з ведення бухгалтерії, страхування.

Традиційний факторинг

Тип угоди, при якому всі документи оформлюються у звичному паперовому вигляді.

Електронний факторинг

EDI-факторинг — це методика, яка дозволяє використовувати сучасні технології для ведення справ. Наприклад, весь документообіг та

операції в такому варіанті здійснюються в електронному форматі. Для затвердження документів використовуються цифрові підписи.

Відмінність факторингу від кредитного договору і від цесії

Так, різниця між факторингом і кредитом полягає в наступному:

кредит повертає боржник, а факторингові зобов’язання погашаються за рахунок коштів, які виплачують дебітори
клієнта;

кредит надається на фіксований строк, а факторингове фінансування виплачується на період відстрочення платежу;

кредит надають в обумовлений договором день, а факторингове фінансування відбувається в день поставки товару;

кредит видають під заставу, чого не потребують факторингові угоди;

кредит видають на договірну суму, а розмір факторингового фінансування не обмежений і може збільшуватися з
ростом продажів;

при кредитуванні банк не надає ніяких інших послуг, а переваги факторингу в тому, що фінансування
супроводжується управлінням дебіторською заборгованістю.

«Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому
випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з
урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України)» (постанова Великої Палати
Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, а також постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду
у складі Верховного Суду від 11.10.2019 у справі № 910/13731/18, та постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №

916/144/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від 11.12.2019 у справі № 127/8772/17-ц).

Договір банківського рахунку.

а договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і
зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка),
грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта
про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення
інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦКУ).
Договір банківського рахунку є: консенсуальним (вважається укладеним з
моменту досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов договору),
двостороннім (права та обов'язки наявні в обох сторін) та відплатним (за
користування грошовими коштами на рахунку банк сплачує проценти).
Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта,
гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання
грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права
щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом,
договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом
якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському
рахунку. Дані положення застосовуються до інших фінансових установ
при укладенні ними договору банківського рахунка відповідно до наданої
ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських рахунків та інших
рахунків банків, якщо інше не встановлено законом.

Укладення договору банківського рахунка

Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або

визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.
Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом,
який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком
умовах, що відповідають закону та банківським правилам.
Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних
операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку
та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості
прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова
допускається законом або банківськими правилами.
У разі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору
банківського рахунка клієнт має право на захист.
Перелік необхідних документів для фізичних осіб
Якщо фізична особа не має в цьому банку рахунків, то відкриття
поточного рахунку здійснюється в такому порядку:
1.фізична особа пред'являє уповноваженому працівнику банку паспорт
або інший документ, що посвідчує особу. Фізичні особи-резиденти
додатково мають пред'явити документ, виданий контролюючим органом,
що засвідчує їх реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб -
платників податків;
2.фізична особа, яка займається підприємницькою
діяльністю, зобов'язана зазначити про свій статус підприємця у заяві про
відкриття поточного рахунку (додаток 6) у рядку "Додаткова інформація";
3.фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю ,
зобов'язана також подати до банку копію документа, що підтверджує
взяття на облік такої особи відповідним контролюючим органом;
4.фізична особа заповнює заяву про відкриття поточного рахунку
(додаток 6);
5.між фізичною особою і банком укладається договір банківського
рахунку.
Перелік необхідних документів для юридичних осіб
Банк відкриває поточний рахунок юридичній особі, яка не має
рахунку в цьому банку, на підставі таких документів:
1.заяви про відкриття поточного рахунку (додаток 2). Заяву підписує
керівник юридичної особи або інша уповноважена на це особа;
2.копії належним чином зареєстрованого установчого документа
(статуту/засновницького договору/установчого акта/положення).
Юридичні особи, установчі документи яких оприлюднені на порталі
електронних сервісів, установчий документ у паперовій формі не
подають.
Юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів,
установчий документ не подають.
3.картки із зразками підписів (додаток 3).

Операції за рахунком, що виконуються банком

Банк зобов'язаний:
вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду
законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо
інше не встановлено договором банківського рахунка.
зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день
надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо
інший строк не встановлений договором банківського рахунка або
законом.
за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка
грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового
документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського
рахунка або законом.
Клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за
рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.

Кредитування рахунка

Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі

з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів
(кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові
кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка,
визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави
71 ЦКУ), якщо інше не встановлено договором або законом.
Розмір плати за використання клієнтом коштів банку, яке не встановлене
договором, не може перевищувати подвійну облікову ставку
Національного банку України.

Проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку

За користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку

клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок,
якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.
Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені
договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом
кожного кварталу.
Проценти, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а
якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно
сплачується банком за вкладом на вимогу.

Підстави списання грошових коштів з рахунка

Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його

розпорядження.
Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його
розпорядження на підставі рішення суду, а також у
випадках, встановлених законом, договором між банком і клієнтом або
умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти,
що знаходяться на банківському рахунку.

Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком

клієнта

Відповідно до ст. 1073 ЦКУ, у разі несвоєчасного зарахування на рахунок

грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання
банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта
про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен
негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на
рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та
відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Розірвання договору банківського рахунка

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у

будь-який час.
Банк не має права за заявою клієнта розривати договір банківського
рахунка чи вчиняти інші дії, що мають наслідком припинення договору, у
разі якщо грошові кошти, що знаходяться на відповідному рахунку,
заморожені відповідно до Закону України "Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення". Клієнт не має права без згоди обтяжувача за
домовленістю з банком чи односторонньо, у тому числі шляхом
односторонньої відмови від виконання зобов’язання, розривати договір
банківського рахунка чи вчиняти інші дії, що мають наслідком припинення
договору, у разі якщо майнові права на грошові кошти, що знаходяться
на відповідному рахунку, є предметом обтяження, якщо інше не
передбачено умовами обтяження. Правочини, вчинені з порушенням цієї
вимоги, є нікчемними..
Згода обтяжувача може бути виражена у загальній формі та/або містити
умови, за яких така згода вважається наданою. Така згода може бути
включена до умов договору, яким встановлюється обтяження майнових
прав на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
Банк має право вимагати розірвання договору банківського
рахунка:
1.якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта,
залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченого
банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде
відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;
2.у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше
не встановлено договором;
3.у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у
сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та
фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення;
4.в інших випадках, встановлених договором або законом.
Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його
вказівкою чи в порядку, встановленому законом, перераховується на
інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.
Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити
рахунок клієнта у разі:
відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років
підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку;
наявності підстав, передбачених Законом України "Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження
зброї масового знищення". Залишок грошових коштів на рахунку клієнта
повертається клієнту.

Банківська таємниця

Банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і

відомостей про клієнта.
Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим
клієнтам або їхнім представникам.Однак в деяких
випадках,передбачених законом, банк не тільки може, а й повинен
розкрити таємницю про клієнта.Інформацію стосовно юридичних та
фізичних осіб, що містить банківську таємницю:
1) за рішенням суду;
2) на вимогу державних органів, наприклад , органів прокуратури
України,Служба безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України,
Антимонопольного комітету на їх письмову вимогу стосовно операції за
рахунками конкретної юридичної або фізичної особи-суб'єкта
підприємницької діяльності, за конкретний проміжок часу, органами
податкового контролю на їх письмову вимогу про наявність банківських
рахунків.Іншим особам, встановлених Законом України "Про банки і
банківську діяльність".
Крім того, починаючи з 16 лютого 2021 року,українські банки зобов'язані
за запитом державних виконавців негайно надавати інформацію про
рахунки боржника і кількість грошей на них в обсязі, який записано
виконавцем.
Банківською таємницею, зокрема, є:
1.відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські
рахунки банків у Національному банку України;
2.операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта,
здійснені ним угоди;
3.фінансово-економічний стан клієнтів;
4.системи охорони банку та клієнтів;
5.інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи -
клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6.відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної
таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша
комерційна інформація;
7.інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що
підлягає опублікуванню;
8.коди, що використовуються банками для захисту інформації;
9.інформація про фізичну особу, яка має намір укласти договір про
споживчий кредит, отримана під час оцінки її кредитоспроможності.
У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську
таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих
збитків та моральної шкоди.
Арешт на майно банку (крім коштів, що знаходяться на
кореспондентських рахунках банку), арешт на кошти та інші цінності
юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються
виключно за постановою державного виконавця, приватного
виконавця або за рішенням суду про стягнення коштів або про
накладення арешту в порядку, встановленому законом. Зняття
арешту з майна та коштів здійснюється за постановою державного
виконавця, приватного виконавця або за рішенням суду.
Зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або
фізичних осіб здійснюється в разі накладення арешту відповідно до
частини першої цієї статті, а також в інших випадках, передбачених
договором, Законом України "Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення", іншими законами та/або умовами обтяження,
предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться
на банківському рахунку. Зупинення видаткових операцій
здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків,
якщо арешт накладено без встановлення такої суми або якщо інше
передбачено договором, законом чи умовами такого обтяження.
У випадках, встановлених законом, кошти та інші цінності
юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, на які
накладено арешт, передаються в управління (перераховуються на
рахунки) Національного агентства України з питань виявлення,
розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та
інших злочинів, не пізніше наступного робочого дня після
надходження до банку вимоги Національного агентства України з
питань виявлення, розшуку та управління активами, здобутими
злочинним шляхом, та доданих до неї копій звернення прокурора та
ухвали слідчого судді, суду про накладення арешту.

Забороняється накладати арешт на кошти, що знаходяться на

кореспондентських рахунках банку.
Порядок стягнення коштів з кореспондентських рахунків банку
встановлюється Національним банком України.
Стягнення коштів з кореспондентських рахунків банку здійснюється
Національним банком України на вимогу Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб виключно у випадках, передбачених Законом
України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Окремі види договорів банківського рахунку
Договір банківського рахунку, договір банківського вкладу, договір рахунку умовного зберігання (ескроу),
договір платіжного рахунку, договір про надання платіжних послуг  укладаються між надавачем платіжних
послуг та користувачем з урахуванням вимог, визначених Законом та Законом України “Про фінансові послуги
та .

Правовий режим окремих банківських рахунків (розрахункових, поточних,

бюджетних, кореспондентських і ін.)
Банківські рахунки — це рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов’язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають
можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.01 банки мають право відкривати рахунки резидентам України
(юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесторам, представництвам юридичних
осіб в Україні та фізичним особам). Ці особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих
банків для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб.

Умови відкриття рахунку та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом — власником рахунка. За
договором банківського рахунка його власник зобов’язаний зберігати кошти в банку і розпоряджатись ними відповідно до встановлених правил, а банк
зобов’язаний забезпечити зберігання коштів, а також здійснення операцій по зарахуванню та списанню коштів. Договір банківського рахунка є двостороннім,
консенсуальним (набуває чинності з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах договору), як правило оплатним (клієнт оплачує послуги банку, банк
оплачує користування коштами на рахунку). Локальні нормативні акти банку, наприклад Правила ведення рахунків, є обов’язковими для клієнта тільки у тому
разі, якщо клієнт дав на це згоду в договорі.

Виокремлюють такі види банківських рахунків: поточний — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і для
здійснення всіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог законодавства України. До поточних рахунків належать: бюджетні
рахунки, які відкриваються підприємствам, установам, організаціям, що утримуються за рахунок бюджетів; рахунки за спеціальними режимами їх
використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України; карткові рахунки (картрахунки), які
відкриваються для розрахунків з допомогою платіжних карток; депозитні (вкладні) — рахунки, які відкриваються банком клієнту на договірній основі для
зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору; рахунки для
акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон; рахунки виборчого фонду; рахунки для формування статутного фонду господарського товариства; рахунки
за угодою сумісної (спільної) діяльності без створення юридичної особи; кореспондентські рахунки — рахунки, що відкриваються банку для здійснення
розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкриваються ці рахунки.

При цьому рахунки можуть бути відкриті в національній або іноземній валюті.

Документи на відкриття всіх банківських рахунків підприємств особисто подають до банку особи, які мають право першого та другого підписів.

Для відкриття поточних рахунків і поточних бюджетних рахунків підприємства (а також колективних сільськогосподарських підприємств, товариств споживчої
кооперації, політичних партій, громадських та релігійних організацій) подають установам банків такі документи: а) заяву на відкриття рахунка встановленого
зразка; б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію (крім
бюджетних установ та організацій); в) копію зареєстрованого статуту (положення), крім установ та організацій, які діють на підставі законів. Підприємства, що
діють на підставі лише установчого договору, замість статуту надають копію установчого договору; г) копія документа, що підтверджує взяття підприємства на
податковий облік; ґ) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право
розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів; д) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України; е) копію довідки про
внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; є) документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника
соціальних страхових внесків.

Орендні підприємства, крім вищезазначених документів, подають копію договору оренди, посвідчену нотаріально.

Військові частини, установи, підприємства та організації Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного
кордону України, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України та інших органів виконавчої влади, які мають у своєму
підпорядкуванні військові формування, можуть мати в установах банків поточні бюджетні рахунки для готівкових виплат та поточні рахунки в разі здійснення
військовою частиною господарської діяльності.

Відкриття поточного бюджетного рахунка здійснюється установою банку на підставі наданого військовою частиною (установою) дозволу на відкриття рахунка і
підтвердження дозволу, одержаного установою банку безпосередньо від фінансового органу, що виділяє бюджетні кошти, а також заяви про відкриття рахунка і
картки із зразками підписів та відбитком печатки.

Юридичні особи — нерезиденти (юридичні особи, зареєстровані за законодавством іншим, ніж законодавство України) відкривають у національній валюті
рахунки двох типів — рахунок типу «Н» та рахунок типу «П». Рахунок типу «Н» відкривається некомерційним особам: а) іноземним дипломатичним,
консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам, міжнародним організаціям та їх філіям, що користуються імунітетом та дипломатичними
привілеями; б) представництвам юридичних осіб — нерезидентів, установам, які представляють інтереси юридичних осіб — нерезидентів в Україні і не
займаються підприємницькою діяльністю на території України; в) представництвам іноземних банків; г) організаціям та установам, які згідно з чинними
міжнародними договорами України та законодавством України залучаються до здійснення програм або проектів міжнародної допомоги; ґ) військовим частинам
Чорноморського флоту Російської Федерації, що дислокуються на території України.

Рахунок типу «П» відкривається уповноваженим банком постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-
якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території
України.

Спеціалізовані установи ООН для відкриття поточного рахунка в національній валюті подають заяву про відкриття рахунка і картку із зразками підписів. Режим
цього рахунка не обмежується ніяким фінансовим контролем, правилами чи мораторієм будь-якого роду відповідно до Конвенції ООН «Про привілеї та
імунітети спеціалізованих установ».

Фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, рахунок відкривається на їх ім’я за
умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу.

Для відкриття рахунка в установу банку подаються: а) заява про відкриття поточного рахунка встановленого зразка; б) копія свідоцтва про державну реєстрацію
суб’єкта підприємницької діяльності; в) копія документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік; г) довідка про реєстрацію в органах
Пенсійного фонду України; ґ) картка із зразками підписів; д) копія документа, що підтверджує реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності як платника
соціальних страхових внесків.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні
поточних операцій та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Банки відкривають поточні рахунки суб’єктам підприємницької діяльності протягом 10 календарних днів після отримання
банком повного пакета документів на відкриття рахунків.

Фізичним особам (у тому числі приватним нотаріусам, адвокатам, патентним повіреним) банки відкривають поточні рахунки на підставі заяви, документа, що
посвідчує особу (паспорта або документа, що його замінює), договору про відкриття та обслуговування рахунка між установою банку і громадянином; картки із
зразками підписів.

Рахунки виборчих фондів відкриваються за заявою кандидатів у депутати, довірених осіб кандидатів у депутати, уповноважених осіб політичних партій або
виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями. До заяви додається рішення про їх реєстрацію відповідною виборчою комісією
та картка із зразками підписів.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються фізичним та юридичним особам на підставі документа, що посвідчує особу, договору про відкриття вкладного
рахунка та ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податку (особи, які через свої релігійні або інші переконання відмовились від прийняття
ідентифікаційного номера надають паспорт з відміткою податкового органу про право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера). Власнику
рахунка банк, в якому відкрито рахунок видає вкладний документ — ощадну книжку (іменну чи на пред’явника), інший документ, що засвідчує укладення з
банком договору. У договорі про відкриття вкладного рахунка обумовлюються: сума, що вноситься або перераховується на вкладний рахунок; строк зберігання і
порядок повернення коштів після закінчення строку зберігання; розмір сплати процентів, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін; умови розірвання
договору; інші умови за погодженням сторін.

Чинне законодавство України дає право особисто неповнолітній особі, якій не виповнилось 16 років, відкрити рахунок у банку. Для цього вона подає свідоцтво
про народження та довідку зі зразком свого підпису, видану навчальним закладом, де навчається.

Установи банків відкривають депозитні рахунки підприємствам, що використовують найману працю, за умови надання ними копії документа про повідомлення
органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків щодо намірів платника страхових внесків відкрити відповідні рахунки. Кошти на депозитні
рахунки підприємств перераховуються з поточного рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. Проведення розрахункових
операцій і видача коштів готівкою з депозитного рахунку юридичної особи або її відокремленого підрозділу забороняється.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича кооперація, спільне виробництво та інші види сумісної діяльності (ст.ст. 432—434 Цивільного кодексу
України), що здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в установах банків відкривається лише один поточний рахунок.
При цьому подаються: а) заява про відкриття рахунку; б) копія договору про ведення сумісної діяльності; в) копія документа про реєстрацію такого договору
(контракту) — тільки по договорах за участю іноземних інвесторів; г) рішення учасників договору про визначення осіб, яким надається право розпорядчого
підпису у вигляді довіреності; ґ) картка із зразками підписів осіб, що мають право розпоряджатися рахунком; д) копія документа, що підтверджує взяття
підприємства (резидента) на по-
датковий облік.

Клієнти банку можуть відкривати лише один рахунок для формування статутного фонду господарського товариства.
При відкритті рахунка подаються: а) рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій
за цим рахунком, яке оформлюється у вигляді довіреності; б) копія установчого договору; в) заява про відкриття рахунка; г) картка із зразком підпису особи,
якій засновниками надано право розпорядчого підпису.

Кошти на цей рахунок перераховуються засновниками, учасниками для формування статутного фонду господарського товариства до його реєстрації як
юридичної особи. Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів щодо реєстрації господарського товариства в
установленому порядку. У разі відмови в реєстрації господарського товариства кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається.

Карткові рахунки відкриваються клієнтами на умовах договору про відкриття картрахунка і здійснення операцій із застосуванням платіжних карток. Якщо в
установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, то картковий рахунок відкривається на підставі заяви про відкриття карткового рахунка та отримання
платіжної картки і договору.

Кореспондентські рахунки можуть відкриватись банком у Національному банку України і банком в інших банках. Кореспондентський рахунок банку в
територіальному управлінні НБУ відкривається на підставі договору на розрахунково-касове обслуговування і таких документів: а) заяви про відкриття
кореспондентського рахунка; б) копії статуту; в) копії документа, що підтверджує взяття ко-
мерційного банку на податковий облік; г) довідки про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України; ґ) копії довідки органу державної статистики про
включення до ЄДРПОУ; д) картки із зразками підписів і відбитка печатки; є) документ, що підтверджує реєстрацію банку як платника соціальних страхових
внесків.

Кореспондентські рахунки банків поділяються на рахунки «лоро» та «ностро». Кореспондентський рахунок лоро: — це кореспондентський рахунок, який
відкриває комерційний банк банку-кореспонденту та за яким комерційний банк здійснює операції списання і зарахування коштів згідно з чинним
законодавством України та укладеним договором. У банку-кореспонденті цей рахунок є кореспондентським рахунком «ностро».

Для оформлення відкриття кореспондентського рахунка «лоро» банк-кореспондент подає комерційному банку такі документи: а) заяву про відкриття
кореспондентського рахунка; б) копію ліцензії Національного банку України на здійснення банківських операцій; в) копію статуту; г) картку із зразками
підписів і відбитка печатки; ґ) копію документа, що підтверджує реєстрацію банку як платника соціальних страхових внесків; д) інші документи за згодою
сторін.

Кореспондентський рахунок «лоро» відкривається на підставі укладеного між банком і банком-кореспондентом договору про встановлення кореспондентських
відносин за умови надання документів, зазначених вище.

При реорганізації підприємства (злитті, приєднанні, поділі, перетворенні, виділенні) подаються такі ж документи, як і для відкриття рахунка. У разі проведення
перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, зумовленої змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності, рахунок закривається. Для
відкриття нового рахунка суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний подати до установи банку заяву, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію,
зміни до установчих документів, копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, картку із зразками підписів та відбитком печатки,
довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

У разі ліквідації підприємства для проведення ліквідаційної процедури використовується один поточний рахунок підприємства, що ліквідовується, визначений
ліквідаційною комісією. Для цього до банку подається рішення про ліквідацію підприємства і нотаріально посвідчена картка із зразками підписів
уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки підприємства, що ліквідовується. Інші рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної
процедури, підлягають закриттю.

Поточні рахунки закриваються: а) на підставі заяви власника рахунка; б) на підставі рішення органу, на який законом покладено функції з ліквідації або
реорганізації підприємства; в) на підставі відповідного рішення суду або господарського суду про ліквідацію підприємства; г) на інших підставах, передбачених
чинним законодавством України чи договором. Наприклад, бюджетний рахунок підприємства підлягає закриттю, якщо протягом року з бюджету не надійшло
коштів. Рахунки виборчих фондів закриваються через місяць з дня проведення виборів (повторних виборів).

Рахунок умовного зберігання (ескроу)

За договором рахунка умовного зберігання (ескроу) банк зобов’язується приймати та зараховувати на рахунок умовного зберігання (ескроу),
відкритий клієнту (володільцю рахунка), грошові кошти, отримані від володільця рахунка та/або від третіх осіб, та перераховувати такі
кошти особі (особам), вказаній володільцем рахунка (бенефіціару або бенефіціарам), а в разі надання бенефіціаром письмової вказівки
банку - особі (особам), вказаній бенефіціаром, якщо це передбачено відповідним договором, або повернути такі кошти володільцю рахунка
за настання підстав, передбачених договором рахунка умовного зберігання (ескроу).

{Частина перша статті 1076-1 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
 2. Якщо інше не передбачено договором рахунка умовного зберігання (ескроу), банк має право використовувати грошові кошти на
рахунку умовного зберігання (ескроу), гарантуючи вчасне перерахування таких коштів бенефіціару (бенефіціарам), а в разі надання
бенефіціаром письмової вказівки банку - особі (особам), вказаній бенефіціаром, якщо це передбачено відповідним договором, або
повернення таких коштів володільцю рахунка згідно з умовами договору рахунка умовного зберігання (ескроу).

{Частина друга статті 1076-1 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
3. До відносин сторін у зв’язку з відкриттям, обслуговуванням та закриттям рахунка умовного зберігання (ескроу) застосовуються
положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом та не випливає із змісту правовідносин між банком,
володільцем рахунка та бенефіціаром.

Стаття 1076-2. Операції за рахунком умовного зберігання (ескроу)

1. За рахунком умовного зберігання (ескроу) виконуються виключно операції із зарахування банком отриманих від володільця рахунка
та/або від третіх осіб грошових коштів, які за настання підстав, визначених договором рахунка умовного зберігання (ескроу), призначені для
перерахування бенефіціару (у разі надання бенефіціаром письмової вказівки банку - вказаній ним особі, якщо це передбачено відповідним
договором), а також операції з перерахування таких коштів бенефіціару (у разі надання бенефіціаром письмової вказівки банку - вказаній
ним особі, якщо це передбачено відповідним договором) або повернення їх володільцю рахунка відповідно до умов договору рахунка
умовного зберігання (ескроу). У випадках, встановлених статтею 1076-6 цього Кодексу, за рахунком умовного зберігання (ескроу)
також виконуються операції, пов’язані із зверненням стягнення на майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку умовного
зберігання (ескроу), або на права вимоги володільця рахунка чи бенефіціара до банку на підставі договору рахунка умовного зберігання
(ескроу).

{Частина перша статті 1076-2 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
2. Зарахування грошових коштів на рахунок умовного зберігання (ескроу) здійснюється одноразово або періодично в порядку,
встановленому договором рахунка умовного зберігання (ескроу).
3. За настання підстав, передбачених договором рахунка умовного зберігання (ескроу), банк зобов’язаний у встановлений договором
строк (за його відсутності - протягом п’яти робочих днів з дня настання відповідних підстав) перерахувати суму, що знаходиться на рахунку
умовного зберігання (ескроу), бенефіціару (у разі надання бенефіціаром письмової вказівки банку - вказаній ним особі, якщо це
передбачено відповідним договором). Договір рахунка умовного зберігання (ескроу) може передбачати перерахування бенефіціару або
вказаній ним особі суми, що знаходиться на рахунку умовного зберігання (ескроу), частинами залежно від настання зазначених у договорі
підстав.

{Частина третя статті 1076-2 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
4. Договір рахунка умовного зберігання (ескроу) може передбачати підстави, за настання яких вся сума, що знаходиться на рахунку
умовного зберігання (ескроу), або її частина підлягає поверненню володільцю рахунка.

Стаття 1076-3. Перевірка підстав для перерахування коштів з рахунка умовного зберігання (ескроу)
1. У разі якщо договір рахунка умовного зберігання (ескроу) передбачає надання банку документів, що підтверджують настання підстав
для перерахування бенефіціару або вказаній ним особі грошових коштів, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу), або
повернення таких коштів володільцю рахунка, банк перевіряє такі документи на відповідність умовам договору рахунка умовного
зберігання (ескроу) виключно за зовнішніми ознаками, якщо інше не передбачено законом або договором рахунка умовного зберігання
(ескроу).
2. Якщо банк вважає, що надані документи не відповідають умовам договору рахунка умовного зберігання (ескроу) за зовнішніми
ознаками або іншим вимогам, встановленим договором рахунка умовного зберігання (ескроу), банк зобов’язаний відмовити відповідній
особі у перерахуванні грошових коштів з наданням письмового повідомлення із зазначенням причин відмови протягом п’яти робочих днів з
дня отримання документів для перерахування коштів, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу), якщо інше не передбачено
договором рахунка умовного зберігання (ескроу).

{Частина друга статті 1076-3 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
3. Договором рахунка умовного зберігання (ескроу) на банк може бути покладений обов’язок щодо перевірки настання підстав для
перерахування коштів бенефіціару або вказаній ним особі або для повернення коштів володільцю рахунка.
4. Договором рахунка умовного зберігання (ескроу) обов’язок щодо перевірки настання підстав для перерахування коштів бенефіціару
(у разі надання бенефіціаром письмової вказівки банку - вказаній ним особі) або повернення коштів володільцю рахунка може бути
покладено на будь-яку третю особу, про що зазначається у договорі. Договором встановлюються порядок, обставини та умови надання
банку такою третьою особою інформації про настання умов для перерахування коштів.

{Частина четверта статті 1076-3 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 738-IX від
19.06.2020}
 Стаття 1076-4. Обмеження щодо розпоряджання коштами на рахунку умовного зберігання (ескроу)
1. Якщо інше не передбачено договором рахунка умовного зберігання (ескроу), ні володілець рахунка, ні бенефіціар не мають права
розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу).
2. У разі якщо договором рахунка умовного зберігання (ескроу) передбачена можливість розпоряджання грошовими коштами на
рахунку володільцем рахунка або бенефіціаром, сторони договору рахунка умовного зберігання (ескроу) можуть встановити у договорі
обмеження щодо такого розпоряджання.

Стаття 1076-5. Винагорода банку за договором рахунка умовного зберігання (ескроу)

1. Договором рахунка умовного зберігання (ескроу) може передбачатися винагорода банку за послуги, пов’язані з обслуговуванням
рахунка та здійсненням операцій за ним.
2. Винагорода банку не утримується з грошових коштів, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу), якщо інше не
передбачено договором рахунка умовного зберігання (ескроу).

Стаття 1076-6. Статус грошових коштів на рахунку умовного зберігання (ескроу)

1. Звернення стягнення та (або) накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу), за
зобов’язаннями банку, в якому відкрито рахунок (в тому числі у разі його ліквідації), не допускається, крім суми грошових коштів на
рахунку, яку банк має право утримати як винагороду станом на дату звернення стягнення або накладення арешту згідно з договором рахунка
умовного зберігання (ескроу).
2. Звернення стягнення та/або накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на рахунку умовного зберігання (ескроу), за
зобов’язаннями володільця рахунка або бенефіціара (у тому числі у разі їх ліквідації) не допускається. При цьому допускається звернення
стягнення та/або накладення арешту на право вимоги володільця рахунка або бенефіціара до банку на підставі договору рахунка умовного
зберігання (ескроу), у тому числі на право вимоги виплати грошових коштів (або їх частини), що знаходяться на рахунку умовного
зберігання (ескроу), за настання підстав, встановлених договором рахунка умовного зберігання (ескроу).

Стаття 1076-7. Внесення змін до договору рахунка умовного зберігання (ескроу)

1. Будь-які зміни до договору рахунка умовного зберігання (ескроу), крім зазначених у частині другій цієї статті, вносяться виключно за
умови надання письмової згоди на такі зміни бенефіціаром незалежно від того, чи є бенефіціар стороною договору рахунка умовного
зберігання (ескроу).
2. Якщо бенефіціар не є стороною договору рахунка умовного зберігання (ескроу), без його згоди до такого договору вносяться зміни,
які не обмежують права бенефіціара, що виникають на підставі договору рахунка умовного зберігання (ескроу). У разі виникнення спору
обов’язок доведення того, що відповідні зміни до договору рахунка умовного зберігання (ескроу) не обмежують права бенефіціара,
покладається на банк.
3. Правочини щодо внесення змін до договору рахунка умовного зберігання (ескроу), вчинені з порушенням вимог цієї статті, є
нікчемними.

Стаття 1076-8. Припинення договору рахунка умовного зберігання (ескроу) та закриття рахунка умовного зберігання (ескроу)
1. Договір рахунка умовного зберігання (ескроу) припиняється після закінчення строку (настання терміну припинення) договору
рахунка умовного зберігання (ескроу) або за настання інших обставин, встановлених договором рахунка умовного зберігання (ескроу).
2. Договір рахунка умовного зберігання (ескроу) припиняється у разі ліквідації банку, в якому відкрито рахунок умовного зберігання
(ескроу).
3. Розірвання договору рахунка умовного зберігання (ескроу) допускається у будь-який час за заявою володільця рахунка та виключно
за умови отримання письмової згоди бенефіціара на розірвання договору. Договір вважається розірваним з моменту отримання банком
останнього з таких документів: заяви володільця рахунка та письмової згоди бенефіціара на розірвання договору, а якщо заява володільця
рахунка та письмова згода бенефіціара містяться в одному документі, - з моменту отримання банком такого документа.
4. У разі припинення або розірвання договору рахунка умовного зберігання (ескроу) банк закриває рахунок умовного зберігання
(ескроу), а грошові кошти, що знаходяться на рахунку, повертає володільцеві рахунка, а за настання на момент припинення або розірвання
договору підстав, зазначених у договорі рахунка умовного зберігання (ескроу), такі кошти (або їх частина, якщо це передбачено договором)
перераховуються бенефіціару або вказаній ним особі, у разі якщо такий бенефіціар надав відповідну письмову вказівку банку.

{Абзац перший частини четвертої статті 1076-8 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 738-IX від 19.06.2020}
У разі розірвання договору рахунка умовного зберігання (ескроу) за заявою володільця рахунка та письмовою згодою бенефіціара
володілець рахунка та бенефіціар можуть спільно зазначити у відповідній заяві та письмовій згоді, що грошові кошти (або їх частина)
перераховуються володільцю рахунка та/або бенефіціару (у разі надання бенефіціаром письмової вказівки банку - вказаній ним особі) чи
вказаній ним особі незалежно від настання підстав, встановлених договором рахунка умовного зберігання (ескроу).

{Абзац другий частини четвертої статті 1076-8 із змінами, внесеними згідно із

Законом  № 738-IX від 19.06.2020}
5. Положення статті 1075 цього Кодексу не застосовуються до договору рахунка умовного зберігання (ескроу).
Платіжний рахунок.
платіжний рахунок - рахунок, що відкривається небанківським надавачем
платіжних послуг користувачу на договірній основі виключно для цілей
виконання платіжних операцій відповідно до умов договору та вимог
законодавства;
1. Надання платіжних послуг (у тому числі виконання окремих або разових платіжних операцій, відкриття та обслуговування рахунків
тощо) здійснюється на підставі договору, що укладається між надавачем платіжних послуг та користувачем відповідно до вимог
законодавства, на узгоджених сторонами умовах.
2. Договір про надання платіжних послуг укладається в письмовій формі (паперовій або електронній). Договір про надання платіжних
послуг може укладатися шляхом приєднання користувача до договору, розміщеного у доступному для клієнта місці у надавача платіжних
послуг та на його веб-сайті в мережі Інтернет. Усі поточні редакції публічної пропозиції укладення договору та документів, що містять
інформацію про комісійні винагороди, процентні ставки, курс перерахунку іноземної валюти, що застосовуються до обраної користувачем
платіжної послуги, що надається користувачу згідно з пунктом 3 частини першої статті 30 цього Закону, зберігаються на веб-сайті
надавача платіжних послуг із зазначенням строку їх дії. Користувачі мають право в будь-який час отримати доступ до всіх редакцій
публічної пропозиції укладення договору та інших документів, зазначених у цій статті, що розміщені на веб-сайті надавача платіжних
послуг.
3. У разі виникнення неоднозначного тлумачення прав та обов’язків сторони за договором за участю споживача платіжних послуг такі
права та обов’язки тлумачаться на користь такого споживача.
4. Національний банк України має право встановлювати додаткові вимоги до договорів про надання платіжних послуг.

Стаття 30. Інформація, що надається користувачу до укладення договору про надання платіжних послуг
1. Перед укладенням договору про надання платіжних послуг надавач платіжних послуг зобов’язаний надати користувачу на
безоплатній основі інформацію про умови, що стосуються надання платіжної послуги відповідно до договору, у тому числі:
1) інформацію про надавача платіжних послуг:
а) найменування надавача платіжних послуг, його місцезнаходження, фактичну адресу, за якою здійснюється надання платіжних послуг
(адресу філії надавача платіжних послуг або комерційного агента), контактну інформацію, включаючи номер телефону, адресу електронної
пошти або іншого способу для здійснення оперативних контактів із надавачем платіжних послуг (філією, комерційним агентом);
б) реєстраційний номер з Реєстру та іншу інформацію, що дає змогу ідентифікувати надавача платіжних послуг (комерційного агента) у
Реєстрі;
2) контактну інформацію (адресу, номер телефону тощо) Національного банку України та органів з питань захисту прав споживачів;
3) інформацію про платіжну послугу:
а) опис основних характеристик платіжної послуги та умови її надання;
б) умови надання додаткових послуг;
в) форму та порядок надання і відкликання згоди платника на виконання платіжної операції;
г) порядок прийняття до виконання платіжної інструкції надавачем платіжних послуг та настання моменту безвідкличності платіжної
інструкції;
ґ) посилання на робочий та операційний час надавача платіжних послуг, на максимальний час виконання платіжних операцій;
д) посилання на ліміти (обмеження) використання платіжних інструментів;
4) інформацію про комісійні винагороди, процентні ставки, застосовний курс перерахунку іноземної валюти, що застосовуються до
обраної користувачем платіжної послуги:
а) перелік усіх тарифів, комісійних винагород та зборів, які користувач має сплачувати надавачу платіжних послуг за надання обраної
платіжної послуги;
б) інформацію про процентні ставки, що застосовуються до обраної користувачем платіжної послуги, та методику їх обчислення;
в) інформацію про курс перерахунку іноземної валюти, що застосовується до обраної користувачем платіжної послуги, та методику
його визначення;
г) інформацію про штрафи, пені, що застосовуються до обраної користувачем платіжної послуги, та методику їх обчислення;
5) інформацію про спосіб комунікації:
а) засоби зв’язку для передавання інформації або повідомлення відповідно до договору, включаючи технічні вимоги до обладнання та
програмного забезпечення користувача (за потреби);
б) обсяг, порядок і часовий проміжок надання інформації відповідно до обраної користувачем платіжної послуги;
6) інформацію про заходи безпеки:
 а) інформацію про зобов’язання користувача щодо забезпечення ним збереження платіжних інструментів та індивідуальної облікової
інформації;
б) інформацію про процедури проведення заходів, спрямованих на запобігання невиконанню або неналежному виконанню платіжних
операцій, а також про відповідальність надавача платіжних послуг у разі невиконання або неналежного виконання платіжних операцій;
в) процедуру взаємодії між надавачем платіжних послуг та користувачем на випадок шахрайства (підозри шахрайства) або загрози
безпеці виконання платіжної операції;
г) процедуру взаємодії між надавачем платіжних послуг та користувачем у разі здійснення неакцептованих, помилкових, неналежних
платіжних операцій та порядок звернення користувача за відшкодуванням збитків, завданих у результаті платіжних операцій, проведених
надавачем платіжних послуг;
7) інформацію про строк дії договору, порядок внесення змін до договору, умови припинення договору;
8) інформацію про механізм захисту прав користувача та порядок врегулювання спірних питань, що виникають у процесі надання
платіжних послуг.
2. Інформація та умови договору про надання платіжних послуг надаються надавачем платіжних послуг у спосіб, що забезпечує
вільний доступ користувача до такої інформації, у належному вигляді, викладені українською мовою. Крім української мови, надавач
платіжних послуг за наявності технічної можливості може додатково надати користувачу таку інформацію іншою мовою на вибір
користувача.
Інформація та умови договору про надання платіжних послуг можуть надаватися шляхом ознайомлення користувача з проектом
договору в електронному або паперовому вигляді (без стягнення додаткової плати) або шляхом надання користувачу доступу до публічного
(мережевого) ресурсу, на якому розміщений проект договору.
3. Обов’язок доведення, що надавач платіжних послуг належним чином виконав свої зобов’язання щодо надання інформації та умов
договору, передбачені цією статтею, покладається на надавача платіжних послуг.
4. Під час надання інформації споживачу до укладення договору про надання платіжних послуг надавач платіжних послуг повинен
дотримуватися вимог законодавства, у тому числі законодавства у сфері захисту прав споживачів, у сфері запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового
знищення.
5. Вимоги цієї статті не поширюються на рекламу про платіжні послуги.

Стаття 31. Надання інформації під час виконання платіжних операцій

1. Перед ініціюванням платіжної операції надавач платіжних послуг платника зобов’язаний надати платнику наявну інформацію про:
1) максимальний час виконання платіжної операції;
2) комісійні винагороди та інші збори, які платник має сплатити у процесі виконання платіжної операції (за технічної можливості кожна
комісійна винагорода має зазначатися окремо), та загальну суму коштів, необхідних для виконання платіжної операції.
Національний банк України у разі виявлення практики надання платіжних послуг, що порушує права споживачів платіжних послуг, у
межах своєї компетенції встановлює додаткові вимоги до інформації про умови та порядок надання кожного виду таких платіжних послуг,
яка надається їх споживачам. Національний банк України має право визначати вимоги до порядку, в якому надається така інформація, та
форми надання такої інформації.

{Частина перша статті 31 в редакції Закону  № 2888-IX від 12.01.2023}

2. Після ініціювання платіжної інструкції надавач платіжних послуг зобов’язаний надати ініціатору у спосіб, визначений договором,
таку інформацію:
1) дату і час отримання платіжної інструкції;
2) дату і час прийняття до виконання платіжної інструкції надавачем платіжних послуг платника;
3) інформацію про відмову надавача платіжних послуг платника у прийнятті платіжної інструкції до виконання (у разі відмови).
3. Якщо платіжна операція ініціюється через надавача послуги з ініціювання платіжної операції, надавач послуги з ініціювання
платіжної операції негайно після ініціювання платіжної операції зобов’язаний надати платнику та отримувачу (за потреби) таку
інформацію:
1) підтвердження про успішне ініціювання платіжної інструкції надавачем платіжних послуг з обслуговування рахунку платника;
2) відомості (посилання на них), які дають змогу платнику та отримувачу ідентифікувати платіжну операцію, а також отримувачу -
ідентифікувати платника, та будь-які відомості, що супроводжують платіжну інструкцію;
3) суму платіжної операції;
4) суму всіх комісійних винагород надавача послуг з ініціювання платіжної операції, які будуть стягнуті з користувача під час
виконання платіжної операції (за наявності технічної можливості розмір кожної комісійної винагороди зазначається окремо).
Надавач послуги з ініціювання платіжної операції також зобов’язаний забезпечити надання відомостей (посилання на них) про
платіжну операцію надавачу платіжних послуг з обслуговування рахунку платника.
4. Після виконання платіжної операції надавач платіжних послуг платника зобов’язаний надати платнику у спосіб та в порядку,
визначені договором, таку інформацію:
 1) відомості, які дають змогу платнику ідентифікувати виконану платіжну операцію та інформацію про отримувача (за наявності
технічної можливості);
2) суму платіжної операції у валюті рахунку платника та у валюті платіжної операції;
3) суму всіх комісійних винагород та зборів, що утримані з платника за виконання платіжної операції (за наявності технічної
можливості розмір кожної комісійної винагороди зазначається окремо);
4) курс перерахунку іноземної валюти (якщо платнику надавалися послуги з виконання операцій з обміну іноземної валюти);
5) дату і час прийняття до виконання платіжної інструкції, дату валютування.
Надавач платіжних послуг платника зобов’язаний надавати платнику інформацію, передбачену цією частиною, про кожну виконану
платіжну операцію за його рахунком не менше одного разу протягом календарного місяця на безоплатній основі у спосіб, визначений
договором про надання платіжних послуг.
5. Після виконання платіжної операції надавач платіжних послуг отримувача зобов’язаний надати отримувачу у спосіб, визначений
договором, таку інформацію:
1) відомості, які дають змогу отримувачу ідентифікувати виконану платіжну операцію, інформацію про платника та інші відомості, що
супроводжують платіжну інструкцію;
2) суму платіжної операції у валюті рахунку отримувача та у валюті платіжної операції;
3) суму всіх комісійних винагород та зборів, що утримані з отримувача за виконання платіжної операції (за наявності технічної
можливості розмір кожної комісійної винагороди зазначається окремо);
4) курс перерахунку іноземної валюти (якщо платнику надавалися послуги з виконання операцій з обміну іноземної валюти);
5) дату і час зарахування коштів на рахунок отримувача, дату валютування.
Надавач платіжних послуг отримувача зобов’язаний надавати отримувачу інформацію, передбачену цією частиною, про кожну
виконану платіжну операцію за його рахунком не менше одного разу протягом календарного місяця на безоплатній основі у спосіб,
визначений договором про надання платіжних послуг.
6. Надавач платіжних послуг та користувач можуть передбачити в договорі стягнення з користувача плати за надання інформації
частіше, ніж передбачено цим Законом, або за надання додаткової інформації, не передбаченої цим Законом. Розмір такої плати
встановлюється згідно з тарифами, встановленими надавачем платіжних послуг, та має враховувати фактичні витрати надавача платіжних
послуг на обробку та надання інформації.

Стаття 32. Інформування користувачів під час виконання платіжних операцій з використанням платіжних інструментів
1. Користувач відповідно до умов договору зобов’язаний надати надавачу платіжних послуг інформацію для здійснення контактів із
ним, а надавач платіжних послуг зобов’язаний зберігати цю інформацію протягом строку дії договору.
2. Обов’язок надавача платіжних послуг щодо повідомлення користувача (у спосіб, визначений договором) про здійснені операції з
використанням платіжного інструменту користувача є виконаним у разі:
1) інформування надавачем платіжних послуг користувача про кожну здійснену операцію відповідно до контактної інформації, наданої
користувачем;
2) відмови користувача від отримання повідомлень надавача платіжних послуг про здійснені операції з використанням платіжного
інструменту користувача, про що зазначено в договорі.
3. Надавач платіжних послуг зобов’язаний розглядати заяви (повідомлення) користувача щодо використання платіжного інструменту,
помилкових, неналежних, неакцептованих платіжних операцій, ініційованих з використанням такого платіжного інструменту, надавати
користувачу можливість одержувати інформацію про хід розгляду заяви (повідомлення) і повідомляти в письмовій формі про результати
розгляду заяви (повідомлення) у строк, встановлений договором, але не більше строку, передбаченого законом для розгляду звернень (скарг)
громадян.

Стаття 33. Достовірність реклами про платіжні послуги

1. Поширення в будь-якій формі та в будь-який спосіб надавачами платіжних послуг (іншими особами від імені та/або за дорученням
надавачів платіжних послуг) неповної, неточної або недостовірної інформації (у тому числі в рекламі) про їхню діяльність у сфері надання
платіжних послуг, про платіжні послуги, які вони надають, про умови отримання таких платіжних послуг, а також недобросовісна реклама у
сфері платіжних послуг забороняються.

2. Надавачі платіжних послуг під час поширення реклами повинні дотримуватися вимог законів України "Про
рекламу", "Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про захист прав
споживачів", "Про банки і банківську діяльність" та нормативно-правових актів Національного банку України щодо
реклами у сфері фінансових і платіжних послуг. Національний банк України має право встановлювати додаткові вимоги до реклами на
платіжному ринку, включаючи рекламу нефінансових та обмежених платіжних послуг, та способу викладення інформації про умови
надання послуг на платіжному ринку.
Договір банківського вкладу

Відповідно до ст.7 Закону України "Про платіжні системи та переказ

коштів в Україні" вкладним (депозитним) рахунком клієнта є
рахунок, що відкривається банком на договірній основі для зберігання
грошей, котрі передаються клієнтом банку в управління на встановлений
строк та під визначений процент відповідно до умов договору.
Договір банківського вкладу (депозит)- це договір, за яким одна
сторона (банк), яка прийняла від або для другої сторони (вкладника)
грошову суму (вклад), що надійшла, та зобов'язується виплачувати
вкладникові таку суму й проценти на неї чи дохід в іншій формі на умовах
і в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу
України (далі - ЦК України)).
Юридична характеристика договору: односторонній; реальний;
відплатний.
Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є
публічним договором (ст. 633 ЦК України).
Сторонами договору виступають банк та вкладник. Банком виступає
юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право
надавати банківські послуги (ст. 2 Закону України "Про банки і банківську
діяльність").
Вкладником може бути будь-яка особа, яка визнається учасником
цивільних правовідносин відповідно до обсягу своєї правосуб'єктності.
Предметом договору банківського вкладу є грошова сума - вклад
(гривневий, валютний).
оговір банківського вкладу укладається у письмовій формі.

Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського
вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-
правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Ощадна книжка - документ, що підтверджує укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та внесення грошових коштів на її
рахунок за вкладом. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі
грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки в
банк (ст. 1064 ЦК України).
Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (володільця
сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав (ст.
1065 ЦК України).

У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Види банківських вкладів

Основні види банківського вкладу:

вклад на вимогу - передбачає видачу вкладу на першу вимогу вкладника;

За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.
Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.
строковий вклад - повернення вкладу здійснюється зі спливом встановленого в договорі строку.
За договором банківського строкового вкладу банк зобов’язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку,
визначеного у договорі банківського вкладу.

Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до
настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового
вкладу.

Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення
суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах
вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

Внески на користь третіх осіб.

Фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права
вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру
скористатися такими правами.

До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад.

Визначення імені фізичної особи (стаття 28 ЦК України) або найменування юридичної особи (стаття 90 ЦК України), на користь якої зроблений
вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу.

Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має
право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім'я.

Обов'язок по збереженню банківської таємниці. Цивільно-правовий захист прав вкладників і інших

клієнтів банку.
Банківською таємницею згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є - інформація щодо діяльності
та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні
послуг банку.
Банківською таємницею, зокрема, є:

1.відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України
2.операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди
3.фінансово-економічний стан клієнтів;
4.системи охорони банку та клієнтів;
5.інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6.відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна
інформація;
7.інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8.коди, що використовуються банками для захисту інформації.
9.інформація про фізичну особу, яка має намір укласти договір про споживчий кредит, отримана під час оцінки її кредитоспроможності.
Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.
Інформація про банки чи клієнтів, отримана Національним банком України відповідно до міжнародного договору або за принципом взаємності від
органу банківського нагляду іншої держави для використання з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму, становить банківську таємницю.

Збереження та захист банківської таємниці

Правова охорона прав власника банківської таємниці починається з моменту укладання в письмовій формі договору між клієнтом – з одного боку,
та банківською установою – з іншого.
Банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1.обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;
2.організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
3.застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
4.застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і
клієнтом.
Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, передбачені в статті 62 Закону про банки і банківську діяльність, не
поширюються на працівників Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі здійснення ними функцій і повноважень, передбачених Законом
України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”. Національний банк має право надавати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
інформацію про банки чи клієнтів банків, що збирається під час здійснення банківського або валютного нагляду, нагляду (оверсайта) платіжних
систем та систем розрахунків, перевірки банку з питань дотримання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового
знищення, і становить банківську таємницю, у випадках, передбачених Законом України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”. Фонд
гарантування вкладів фізичних осіб під час здійснення заходів щодо підготовки до запровадження процедури виведення неплатоспроможного
банку з ринку, тимчасової адміністрації або ліквідації неплатоспроможного банку має право розкривати інформацію, що становить банківську
таємницю, попередньо кваліфікованим особам, банку, що приймає, перехідному банку, інвестору, що придбаває неплатоспроможний або
перехідний банк, іншим особам, задіяним у процесі здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку. Зазначені особи зобов’язані
забезпечувати збереження банківської таємниці.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані
не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх
службових обов'язків.
Відповідно до частини третьої статті 61 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право надавати інформацію, яка містить
банківську таємницю, приватним особам та організаціям для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку відповідно до
укладених між такими особами (організаціями) та банком договорів, у тому числі про відступлення права вимоги до клієнта, за умови, що
передбачені договорами функції та/або послуги стосуються діяльності банку, яку він здійснює відповідно до статті 47 Закону України «Про банки і
банківську діяльність».

Важливо!

Приватні особи та організації (колекторські компанії), які при виконанні своїх функцій або
наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну
інформацію, зобов’язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою
користь чи на користь третіх осіб. Такі дії колекторів, як: розміщення інформації про
заборгованість клієнта не всередині запечатаного конверту, а на ньому; дзвінки і листи про
борги співробітника на ім’я начальника і т. д. , є неправомірними.

Органи державної влади, юридичні та фізичні особи, які при виконанні своїх функцій, визначених законом, або наданні послуг банку
безпосередньо чи опосередковано отримали в установленому законом порядку інформацію, що містить банківську таємницю, зобов'язані
забезпечити збереження такої інформації, не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.
У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати
банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.

Розкриття банківської таємниці

Особи, у тому числі органи державної влади, яким може бути надана
інформація, що містить банківську таємницю
Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам
державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених
законом про банки і банківську діяльність (стаття 1076 ЦК України).

Згідно з статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську
таємницю, розкривається банками:

на письмовий запит або з

письмового дозволу банк розкриває інформацію, що становить
1 відповідної банківську таємницю в обсязі, визначеному в
письмовому запиті або дозволі
юридичної чи фізичної особи

банк розкриває інформацію, що становить

2 за рішенням суду банківську таємницю в обсязі, визначеному
рішенням суду
 Органам прокуратури - з питань виявлення, розшуку та управління
України, активами, одержаними від корупційних та
інших злочинів,
Служби безпеки України,
- на їхні запити щодо банківських рахунків
Державному бюро клієнтів та операцій, проведених на користь
розслідувань, чи за дорученням клієнта, у тому числі
операцій без відкриття рахунків, а саме
органам Національної поліції відомості на конкретно визначену дату або за
України, конкретний проміжок часу та стосовно
конкретної юридичної або фізичної особи,
Національному фізичної особи - підприємця про: наявність
3 антикорупційному бюро рахунків, номери рахунків, залишок коштів
України, на рахунках, операції списання з рахунків
та/або зарахування на рахунки, призначення
Бюро економічної безпеки платежу, ідентифікаційні дані контрагента
України, Антимонопольному (для фізичних осіб - прізвище, ім’я та по
комітету України, батькові, ідентифікаційний номер платника
податку; для юридичних осіб - повне
Національному агентству з найменування, ідентифікаційний код у
питань запобігання корупції, Єдиному державному реєстрі юридичних
осіб, фізичних осіб -  підприємців та
Національному агентству громадських формувань), номер рахунку
України контрагента та код банку контрагента

4 Центральному органу - на його запит щодо наявності банківських

виконавчої влади, що реалізує рахунків;
державну податкову політику
- у випадках та в обсязі, визначених Угодою
між Урядом України та Урядом Сполучених
Штатів Америки для поліпшення виконання
податкових правил й застосування положень
Закону США "Про податкові вимоги до
іноземних рахунків" (FATCA) та іншими
міжнародними договорами, що містять
положення про обмін інформацією для
податкових цілей, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, або
укладеними на їх підставі міжвідомчими
договорами. Порядок розкриття такої
інформації встановлюється Національним
банком України;

- на його запит щодо дотримання

резидентами встановлених Національним
 банком України граничних строків
розрахунків за операціями з експорту та
імпорту товарів.

Центральному органу
виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері
запобігання та протидії
легалізації (відмиванню)
5 доходів, одержаних
злочинним шляхом, або
фінансуванню тероризму
на його запит у випадках, встановлених
Законом України "Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення"

- на їхні запити з питань виконання рішень

судів та рішень, що підлягають примусовому
виконанню відповідно до Закону України
"Про виконавче провадження",

- щодо банківських рахунків клієнтів та

операцій, проведених на користь чи за
дорученням клієнта, а саме відомості на
конкретно визначену дату або за конкретний
органам державної виконавчої проміжок часу та стосовно конкретної
6 служби, приватним юридичної або фізичної особи, фізичної
виконавцям особи - підприємця про: наявність рахунків,
номери рахунків, залишок коштів на
рахунках, операції списання з рахунків та/або
зарахування на рахунки, призначення
платежу, а також щодо договорів боржника
про зберігання цінностей або надання
боржнику в майновий найм (оренду)
індивідуального банківського сейфа, що
охороняється банком

у разі самостійного подання банком

Національній комісії з цінних інформації про банк як емітент та
7
паперів та фондового ринку адміністративних даних відповідно до
законів про цінні папери та фондовий ринок
8 Іншим банкам на їхні запити у випадках, передбачених цим
Законом та Законом України "Про
запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним
 шляхом, фінансуванню тероризму та
фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення"
на його запит щодо банківських рахунків
Центральному органу
фізичних осіб, яким призначено, нараховано
виконавчої влади, що
та/або здійснено державні виплати, а також
забезпечує формування та
фізичних осіб, які звернулися за
реалізує державну фінансову
9 призначенням державних виплат, операцій
та бюджетну політику, з
списання з рахунків та/або зарахування на
метою здійснення верифікації
рахунки і залишки за такими рахунками на
та моніторингу державних
визначену дату або за конкретний проміжок
виплат
часу
Особам, зазначеним
власником рахунку (вкладу) у на їхній запит щодо наявності рахунків
10 відповідному розпорядженні (вкладів) померлого власника та залишку
банку, у разі смерті такого коштів на рахунках (вкладах)
власника рахунку (вкладу)
державним нотаріальним
на їхні запити щодо наявності рахунків
конторам, приватним
(вкладів) та залишку коштів на рахунках
нотаріусам, посадовим
(вкладах) померлих власників цих рахунків
особам органів місцевого
та/або щодо залишку коштів, які належать
самоврядування,
померлим фізичним особам та зберігаються
уповноваженим на вчинення
на будь-яких рахунках у банках, та/або щодо
нотаріальних дій, іноземним
рухомого майна таких осіб, що перебуває на
консульським установам (для
збереженні та/або у заставі банку як заклад,
11 вчинення такими особами
щодо наявності індивідуального банківського
нотаріальних дій з охорони
сейфа та/або договорів про надання в
спадкового майна, з видачі
майновий найм (оренду) індивідуального
свідоцтв про право на
банківського сейфа, та/або щодо наявності
спадщину, про право
рахунків умовного зберігання (ескроу) та
власності на частку в
грошових коштів на цих рахунках,
спільному майні подружжя в
призначених для перерахування померлим
разі смерті одного з
бенефіціарам
подружжя)
у випадках, передбачених Законом України
Держателю Єдиного
"Про запобігання та протидію легалізації
державного реєстру
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним
12 юридичних осіб, фізичних
шляхом, фінансуванню тероризму та
осіб - підприємців та
фінансуванню розповсюдження зброї
громадських формувань
масового знищення"
13 Рахунковій палаті та про відкриття та закриття рахунків
Національному агентству з політичних партій, місцевих організацій
питань запобігання корупції політичних партій, які в установленому
порядку набули статусу юридичної особи,
 відповідно до статті 14 Закону України "Про
політичні партії в Україні"
Членам наглядової ради
такого державного банку, а
в обсязі, необхідному для здійснення
також центральному органу
моніторингу діяльності державного банку та
14 виконавчої влади, що
стану виконання стратегії розвитку
забезпечує формування
державного банку
державної фінансової
політики
Оформлення запиту/вимоги про розкриття інформації, що містить
банківську таємницю
Національний банк розкриває інформацію, що становить банківську
таємницю, про фізичну або юридичну особу на письмовий запит такої
фізичної або юридичної особи.
Запит до Національного банку має містити інформацію, що дає змогу
ідентифікувати запитувача, та може надаватися в паперовому або
електронному вигляді на адреси, зазначені на сторінках офіційного
Інтернет-представництва Національного банку.
Запит фізичної особи-запитувача підписується:
1) у паперовому вигляді цією особою;
2) в електронному вигляді - кваліфікованим електронним підписом цієї
особи.
Запит фізичної особи в паперовому вигляді надається разом із копіями 1,
2 сторінки паспорта/двох боків паспорта у формі ID-картки.
Запит фізичної особи-запитувача має містити таку інформацію:
1) прізвище, ім’я, по батькові;
2) реєстраційний номер облікової картки платника податків. Про фізичну
особу, яка через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття
реєстраційного номера облікової картки платника податків і має відмітку
в паспорті, зазначаються серія і номер паспорта/номер паспорта у формі
ID-картки.
Запит юридичної особи-запитувача підписується:
1) у паперовому вигляді власноручно керівником або уповноваженою
ним особою;
2) в електронному вигляді - кваліфікованим електронним підписом її
керівника або уповноваженої ним особи.
Уповноважена особа в разі надання Запиту подає документ (належним
чином засвідчену копію документа), оформлений відповідно до
законодавства України, який підтверджує повноваження такої особи.
Запит юридичної особи-запитувача має містити таку інформацію:
1) повне найменування юридичної особи;
2) код юридичної особи в ЄДРПОУ;
3) прізвище, ім’я та по батькові, посаду особи, яка підписала запит
Порядок розкриття банками інформації, що містить банківську таємницю
Банк у разі надходження до нього письмової вимоги про надання
інформації, що містить банківську таємницю, зобов'язаний розкрити цю
інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання
відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання
вимоги, якщо інші строки не встановлені законодавством України.
Якщо підготовка інформації перевищує вищезазначений строк її надання,
банк зобов'язаний письмово повідомити про це службову особу або
відповідний державний орган, що звернувся з вимогою про надання
інформації, та зазначити, у який строк надаватиметься інформація, що
містить банківську таємницю.
Банки надають на адресу вповноваженого державного органу
інформацію, що містить банківську таємницю, у паперовому або
електронному вигляді, якщо це визначено вимогою вповноваженого
державного органу. У разі надання інформації в електронному вигляді
обов'язковим реквізитом електронного документа банку є електронний
підпис уповноваженої особи, прирівняний законом до власноручного
підпису. Передавання інформації, що містить банківську таємницю, у
електронному вигляді здійснюється в зашифрованому вигляді та/або
захищеними каналами зв'язку згідно з вимогами нормативно-правових
актів Національного банку з питань інформаційної безпеки.
Банки надають інформацію стосовно операцій за рахунками конкретної
юридичної або фізичної особи, фізичної особи - суб'єкта підприємницької
діяльності за конкретний проміжок часу за вимогою уповноважених
державних органів та осіб, визначених частиною першою статті 62
Закону про банки про надання такої інформації в паперовому або
електронному вигляді,
Судовий порядок

Куди звернутися?
Заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, щодо юридичної або фізичної особи подаються до суду за
місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну
особу. З урахуванням положення статті 95 ЦК України, статті 2 Закону
«Про банки і банківську діяльність» такі заяви можуть бути також подані й
за місцезнаходженням філії, представництва, іншого структурного
підрозділу цього банку, які здійснюють банківську діяльність від імені
банку та обслуговують юридичну або фізичну особу.
Враховуючи, що філії, представництва чи інший структурний підрозділ
банку не є юридичними особами, тому особою, яка бере участь у справі
(заінтересованою особою), є банк.
Перелік необхідних документів
Заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, щодо юридичної або фізичної особи за формою і змістом
повинна відповідати загальним правилам, встановленими статтею 175
ЦПК України, а також вимогам, які містяться в статті 348 ЦПК України.
Зокрема, у заяві обов'язково зазначається:
найменування суду, до якого подається заява;
ім'я (найменування) особи, щодо якої вимагається розкриття інформації,
яка містить банківську таємницю;ім'я (найменування) заявника та особи,
щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську
таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я
представника заявника, коли заява подається представником;
найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо
якої необхідно розкрити банківську таємницю;
обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити
інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із
зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або
прав та інтересів, які порушено;
обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю,
щодо особи та мету її використання.
До заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, додається оригінал документа, що підтверджує сплату
судового збору, за винятком випадків, коли заявник звільнений від їх
оплати згідно із законом або це питання вирішено судом у порядку
статті 136 ЦПК України, статті 8 Закону України "Про судовий збір".
Недотримання правил щодо форми і змісту заяв є наслідком
застосування судами вимог про залишення заяви без руху, а у разі їх
неусунення – повернення заявнику (частина перша, друга статті 185 ЦПК
України).
Вартість
За подання заяви про розкриття банком інформації, яка містить
банківську таємницю, особа сплачує судовий збір у розмірі,
передбаченому статтею 4 Закону України «Про судовий збір». За
винятком випадків, коли заявник звільнений від оплати згідно із законом
або це питання вирішено судом в порядку статті 136ЦПК України].
Порядок розгляду
Заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, щодо юридичної або фізичної особи розглядаються у порядку
окремого провадження відповідно до глави 12 ЦПК України суддею
одноособово без проведення попереднього судового засідання.
Неявка в судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи,
щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи їх
представників або представника банку, за наявності у справі даних про їх
повідомлення, не перешкоджає розгляду справи, якщо суд не визнав
їхню участь обов'язковою. У такому разі при повторній неявці заявника
настають наслідки, передбачені пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК
України.
Строки розгляду питання
Справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, розглядається у п'ятиденний строк з дня надходження заяви у
закритому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо
якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках,
коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та
національної безпеки, - з повідомленням тільки заявника.
Підстави для відмови
У тому разі, коли буде встановлено, що заява про розкриття банком
інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або
фізичної особи грунтується на спорі, зокрема про виконання цивільно-
правового договору, який виник з інших зобов’язальних правовідносин
тощо, суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а якщо спір про
право буде встановлений під час розгляду справи, - залишає заяву без
розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право
подати позов на загальних підставах.
Виконання судового рішення та його оскарження
Ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню (частина третя
статті 350 ЦПК України). Копії рішення суд надсилає банку, що
обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої
надається інформація. Особа, щодо якої банк розкриває банківську
таємницю, або заявник мають право у п'ятиденний строк оскаржити
ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Відповідальність за розголошення банківської таємниці

Банк, а також його посадові особи, винні в незаконному розголошенні банківської таємниці, несуть відповідальність за це відповідно до закону –
від цивільно-правової до кримінальної.
Так, відповідно до частини другої статті 1076 ЦК України у разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має
право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.
Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять банківську таємницю; розголошення банківської таємниці
тягне за собою кримінальну відповідальність, передбачену статтями 231 і 232 КК України (карається штрафом від трьох тисяч до восьми тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років відповідно).

в. Розрахунки готівкою як форма виконання грошових зобов'язань

Зобов'язання по розрахунках.
Підприємницька діяльність передбачає здійснення між її суб’єктами розрахунків за укладеними
договорами чи угодами, а також виконання фінансових зобов’язань перед бюджетами. Аналізуючи
природу розрахунків можна проконтролювати витрачання коштів, зробити висновок щодо їх
цільового використання. Саме завдяки розрахункам держава має змогу не втручаючись у фінансово-
господарську діяльність субєкта підприємництва контролювати його фінансові потоки, не допускаючи
порушень фінансової дисципліни.
А загалом розрахунки між суб’єктами господарювання є необхідною ланкою розширеного
відтворення, оскільки здійснюючи безперервний процес виробництва суб’єкт безперервно отримує
від свого партнера сировину, матеріали, пальне, тару чи інші товари, і в свою чергу безперервно
реалізує готові вироби, що виготовляються, або закуплені товари.
Правовою основою безготівкових розрахунків в Україні є норми, що складають зміст
Цивільного кодексу України (глава 74), Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про
платіжні системи та переказ грошей в Україні”, нормативно-правових актів НБУ, зокрема Інструкції
про безготівкові розрахунки в національній валюті, що затверджена постановою Правління
Національного банку України № 22 від 22 січня 2004 р.
Безготівкові розрахунки перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки
отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб
коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки
проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному
вигляді.
Зміст відносин, що виникають при проведенні безготівкових розрахунків розкривається
у принципах, на яких базується організація цих відносин, зокрема:
 здійснення розрахунково-касового обслуговування суб’єктів господарювання ґрунтується на
основі комерційних або фінансових угод і вимог відповідних нормативно-правових актів;
 списання коштів з рахунків суб’єктів господарювання відбувається лише за дорученнями
власників цих рахунків або за розпорядженням стягувачів – у випадках передбачених
 законодавством;
 доручення платників та розпорядження стягувачів про списання коштів із рахунків повинні
мати форму відповідних бланків розрахункових документів;
 самостійність обрання клієнтами банків платіжних інструментів (за виключенням
меморіального ордера) для здійснення розрахунків із зазначенням їх під час укладання договорів;
 документальне оформлення банком платника списання коштів із рахунка платника
розрахунковим документом, а в окремих випадках – меморіальним ордером, реєстром чеків або
реєстром документів за акредитивом;
 розпорядження стягувачів про примусове списання коштів із рахунків платників
приймаються банками незалежно від наявності на них достатнього залишку коштів та виконуються
частково в межах наявного залишку коштів, а у невиконаній сумі повертаються стягувачам;
 за умови відсутності коштів на рахунку платника банк не здійснює облік заборгованості
платника, не сплаченої в строк, та не веде відповідного реєстру, за винятьком здійснення банком
таких операцій у межах укладених ним цивільно-правових договорів;
 обов’язковість виконання банком рішень суду про стягнення коштів з рахунків клієнтів, за
якими уповноваженим державним органом призупинено видаткові операції;
 взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються
сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.
Організація безготівкових розрахунків повинна відповідати конкретним вимогам, що
обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них – забезпечувати своєчасне отримання
кожним суб’єктом розрахункових відносин грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані
послуги, чим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. Безготівкові розрахунки
здійснюються в різних формах, кожній з яких властиві певний порядок і місце проведення
розрахунків (іншими), обов’язкових для банку та контрагентів за господарською операцією.
У сучасних умовах серед юристів та економістів виникли неоднозначні підходи щодо
тлумачення понять “форма безготівкових розрахунків”, “спосіб безготівкових розрахунків”, що не
могло не позначитися на галузевому законодавстві. Так зокрема Закон України “Про Національний
банк України у ст. 7 зазначено, НБУ визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між
банками, проте не розкриває саме поняття форми. Не містить поняття “форма розрахунків” і Закон
України “Про банки і банківську діяльність”, вказуючи лише на перелік платіжних розрахунків.
Не вирішує проблему і нова редакція Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей
в Україні”, хоча стаття 4 вказаного Закону класифікує форми та види безготівкових розрахунків. У
даному випадку законодавець під формою розуміє готівкову або безготівкову форму, а щодо видів
розрахунків, то вони визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативними актами НБУ.
Варто звернути увагу на те, що не міститься поняття “форма розрахунків” і в Інструкції про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, хоча саме цей галузевий правовий акт мав би
конкретизувати дане питання.
Водночас Господарський кодекс України (ст. 347) визначає, що безготівкові розрахунки можуть
здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків,
банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що
застосовуються у міжнародній банківській практиці.
Як бачимо, галузеве законодавство не містить поняття “форма безготівкових розрахунків, тоді
як ГК України наводить вичерпний їх перелік, хоча банківським законодавством вони (форми)
розглядаються як платіжні інструменти (засоби певної форми на паперовому, електронному чи
іншому виді носія інформації, використання яких ініціює переказ коштів з відповідного рахунку
платника) або ж види розрахункових документів, що їх використовують при безготівкових
розрахунках.
Цілком зрозуміло, що така законодавча неузгодженість не сприяє правовому регулюванню
банківських правовідносин, а лише засвідчує складність питань пов’язаних з організацією та
здійсненням банківських розрахунків.
Зважаючи на це, думка більшості фахівців банківської справи та права сходиться в тому, що за
формами безготівкові розрахунки поділяються на: розрахунки за товарними операціями і розрахунки
за нетоварними операціями. У першому випадку розрахунки завершують угоди, пов’язані з
товарооборотом та послугами. У другому – розрахунки з бюджетом, установами банків, біржами
тощо.
 Під час здійснення розрахункових операцій використовуються такі види платіжних
інструментів: меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна
вимога; розрахунковий чек; акредитив.
Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають передбачені цією главою
платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення
договорів.

Розрахункові правовідносини
У процесі реалізації правочинів учасники цивільних правовідносин виконують різноманітні дії, пов’язані з передачею грошових коштів: оплачують
передане за договором майно, поставлені товари або надані послуги, безоплатно передають грошові кошти в благодійницьких чи інших цілях і т. ін. Такі дії є
підставою для вчинення платежів і виникнення розрахункових правовідносин.
Отже, розрахункові правовідносини — це правовідносини, які виникають внаслідок здійснення платником дій, що спрямовані на вчинення платежу на користь
іншої особи (одержувача).

Розрахункові правовідносини регулюються нормами цивільного та фінансового права. Розрахунки можуть проводитися як готівкою, так і в безготівковому
порядку. Спосіб розрахунків звичайно залежить від статусу суб’єктів цих правовідносин та підстав платежу. Якщо розрахунки проводяться між громадянами,
які не є суб’єктами підприємницької діяльності, то допускається як готівковий, так і безготівковий способи. При цьому розрахунки готівкою проводяться без
участі банку.

Розрахунки за участю громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, а також з участю юридичних осіб у більшості випадків здійснюються у безготівковому
порядку. Їх учасниками, окрім платників та одержувачів платежу, обов’язково виступають відповідні банківські установи чи кредитні організації.

Готівкові розрахунки між юридичними особами допускаються, однак сфера їх застосування обмежена і регулюється, зокрема Порядком організації
розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами НБУ та комерційними банками,
затвердженим постановою правління Національного банку України від 30.06.95.

 Безготівкові розрахунки проводяться відповідно до положень ЦКУ, а також спеціальних нормативно-правових актів, таких як Інструкція № 7 про безготівкові
розрахунки в господарському обороті України, затверджена постановою правління НБУ від 02.07.96, у таких формах: платіжні вимоги-доручення; платіжні
доручення; чеки; акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпорядження), а також в інших формах, передбачених законом, встановленими
згідно з ним банківськими правилами та застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту. Сторони за договором мають право обрати та
встановити у договорі будь-яку з названих форм розрахунків. Правові основи форм господарських розрахунків закріплені в новому Цивільному кодексі України.
Платіжна вимога-доручення — це документ, за яким здійснюються платежі. Він складається з двох частин: вимоги одержувача коштів до платника про сплату
коштів за виконання договору (поставку товарів, виконання робіт чи послуг тощо), а також доручення платника банку перерахувати ці кошти з його рахунку.
Вимогу-доручення заповнює спочатку одержувач коштів, а потім передає його безпосередньо або через банк платнику. Платник у разі згоди заповнює другу
частину вимоги-доручення і здає його до обслуговуючого банку для виконання — перерахування коштів.

Платіжне доручення — це документ, за яким банк зобов’язується за дорученням платника за рахунок коштів, що знаходяться на його рахунку, перевести певну
грошову суму на рахунок зазначеної платником особи у цьому чи іншому банку у строк, передбачений законом або встановлений згідно з ним, якщо коротший
строк не передбачений договором або ж не визначається застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту.

Чек — це документ, що містить нічим не обумовлене розпорядження чекодавця банку провести платіж зазначеної у ньому суми чекоутримувачеві. Платником за
чеком може бути зазначений тільки банк, де чекодавець має кошти, якими він має право розпоряджатися шляхом виставлення чеків. При цьому сама по собі
видача чека ще не погашає грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий.

Акредитив — це документ, який містить грошове зобов’язання, відповідно до якого банк, що відкрив акредитив за дорученням клієнта (платника) і згідно з його
вказівками (банк-емітент), зобов’язується провести платіж у разі подання одержувачем коштів або зазначеною ним особою (одержувач коштів) документів і
виконання інших умов, передбачених акредитивом. Акредитив видається банком за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором. Згідно з ним
цей банк зобов’язаний здійснити платіж за виконання контрагентом договору (поставку товарів, надання послуг, виконання роботи) або надати повноваження
іншому банку здійснити цей платіж.

Вексель — це документ (цінний папір), який засвідчує безумовне грошове зобов’язання особи, що його видала (векселедавця), сплатити після настання строку
визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Платіжна вимога — це документ, який містить вимогу юридичної особи на безакцептне (безспірне) списання грошових коштів з рахунку клієнта. Таке безспірне
списання коштів можливе виключно у випадках, передбачених законом: за рішенням суду; щодо визнаної боржником суми претензії за розпорядженням
заявника претензії; стосовно пені за перевищення нормативних термінів проходження платежів та в деяких інших випадках.

Інкасове доручення — це документ, за яким банк (банк-емітент) зобов’язується за дорученням клієнта та за його рахунок вчинити дії по одержанню від
платника платежів та (або) акцепту платежів. Банк-емітент, що одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк (виконуючий
банк).
Як уже зазначалося, всі розрахунки в господарському обороті України юридичні особи здійснюють через установи банків, клієнтами яких вони є.
Правовідносини між клієнтами та банківськими установами ґрунтуються на договорі банківського рахунка, основи якого врегульовані в Цивільному кодексі
України.

Основні форми безготівкових розрахунків.

Підприємства використовують (залежно від форми розрахункового документа) такі форми безготівкових розрахунків:
• платіжні доручення;
• платіжні вимоги-доручення;
• чеки;
• акредитиви;
• векселі;
• інкасові доручення (розпорядження).
Платіжне доручення — це письмове доручення власника рахунка перерахувати відповідну суму зі свого рахунка на рахунок
отримувача коштів.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках щодо місцевих, а також міжміських поставок за товари (роботи, послуги). Вони
забезпечують максимальне наближення строків отримання товар

Рис. 2.1. Механізм здійснення розрахунків платіжними дорученнями

но-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорюють обертання оборотних коштів; запобігають виникнення кредиторської
заборгованості у покупців.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються також за нетоварними операціями. Це платежі до бюджету, цільових державних
фондів; платежі кредитним установам, за банківськими позичками.

Платіжне доручення приймає банк тільки в межах коштів на розрахунковому рахунку, крім доручень на перерахування до бюджету сум
податків, зборів, обов'язкових платежів і внесків до державних цільових фондів.

Якщо постачальник (отримувач коштів) не має рахунка в банку, то розрахунки між постачальником і покупцем платіжним дорученням
не можливі, підприємство може виконати розрахунок гарантованим платіжним дорученням через підприємства зв'язку.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються за такою схемою (рис. 2.1):

1 — постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, послуги);

2 — постачальник виставляє рахунок-фактуру за продукцію;
3 — покупець подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення;
4 — банк покупця списує з його рахунка кошти;
5 — банк покупця повідомляє покупця — власника рахунка про списання коштів;
6 — банк покупця передає електронним зв'язком або надсилає платіжне доручення на відповідну суму до банку
постачальника;
7 — банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника;
8 — банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на розрахунковий рахунок випискою з
розрахункового рахунка.

Переваги:

• відносно простий і швидкий документообіг;

 • прискорення руху коштів;
• можливість використання цієї форми розрахунків за нетоварних платежів.
Платіжні вимоги-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина —
вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина —
доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунка на
рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник і направляє покупцеві. Покупець, у разі згоди оплатити
товар, заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк для переказу акцептованої суми на розрахунковий
рахунок постачальника.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями застосовуються переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-

матеріальні цінності.

Вони можуть бути з акцептом або без акцепту. Платники мають право повністю відмовитись від акцепту платіжної вимоги-доручення,
коли товари не було замовлено; коли товари відвантажено не на погоджену адресу; коли їх доставлено достроково; коли вони
недоброякісні; коли не погоджено ціну товару.

Часткова відмова від акцепту платіжної вимоги-доручення може бути, коли поряд із замовленими відвантажено і якісь додаткові
товари; коли документально встановлено наявність недоброякісної або не укомплектованої частини товару;

Рис. 2.2. Механізм здійснення розрахунків платіжними вимогами-дорученнями

У разі завищення цін, арифметичних помилок у товаротранспортних документах тощо.

Розрахунок за допомогою платіжної вимоги-доручення здійснюється за такою схемою (рис. 2.2):

1 — постачальник відвантажує продукцію покупцеві;

2 — разом із документами на відвантажену продукцію постачальник передає платіжну вимогу-доручення на оплату;
3 — покупець передає вимогу-доручення в банк, який його обслуговує, для переказу коштів;
4 — банк покупця (платника коштів) списує з рахунка покупця кошти;
5 — банк покупця сповіщає випискою покупця — власника рахунка про списання коштів із його розрахункового рахунка;
6 — банк покупця направляє в банк постачальника платіжну вимогу-доручення;
7 — банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника;
8 — банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на розрахунковий рахунок випискою з
розрахункового рахунка.

Переваги:

• ця форма розрахунку більше відповідає фінансовим та господарським інтересам постачальників і покупців; 43

• зміцнює договірні відносини в господарстві;
• прискорює оформлення розрахункових документів;
• платежі здійснюються за згодою платника після попередньої перевірки розрахункових і товаротранспортних документів
постачальника.

Розрахунковий чек — це документ стандартної форми з дорученням чекодавця своєму банкові переказати кошти з рахунка
чекодавця на рахунок пред'явника чека (отримувача коштів). Розрахунковий чек, як і платіжне доручення, заповнює платник. На
відміну від платіжного доручення чек передається платником підприємству — отримувачу платежу безпосередньо під час здійснення
господарської операції. Отримувач платежу подає чек у свій банк для оплати.

Грошові чеки застосовуються тільки для отримання підприємствами з рахунків у банківських установах готівки для виплати заробітної
плати, премій і винагород, дивідендів, коштів на відрядження, на господарські витрати.

Чек як грошовий документ короткострокової дії не має статусу законного платіжного засобу. Обіг чеків не регулюється законодавством ,
а визначається потребою комерційного обороту. Через це розрахунки чеками носять умовний характер: видача боржником чека ще не
означає оплати його зобов'язань перед кредитором. Зобов'язання погашається тільки після повної оплати чека банком-платником.
Чекова форма розрахунків потребує від банківської установи дотримання відповідних правил: банк зобов'язаний упевнитись у
достовірності чека. Чек може бути оплачений тільки тою особою, яку вказано в ньому (іменний чек); або пред'явником, якщо чек
видано на пред'явника. Чекодавець не тільки несе відповідальність за оплату чека банком-платником, а й зобов'язаний забезпечити цей
платіж, заздалегідь надавши банку необхідні кошти для покриття своїх чеків. За видачу чека без покриття чекодавець несе
відповідальність.

Розрахунковий чек із чекової книжки чекодавець виписує під час здійснення платежу і віддає за отримані ним товари (виконані роботи,
надані послуги). При цьому чекодавець переписує залишок ліміту з корінця попереднього розрахункового чека на корінець виписаного
і зазначає новий залишок ліміту.

Розрахунковий чек підписує службова особа чекодавця, яка має право підписувати розрахункові документи, та скріплює відбитком
печатки чекодавця. Якщо розрахунковий чек підписує службова особа чекодавця за дорученням керівника підприємства, то право
підпису розрахункового чека обумовлюється в цьому дорученні.

Приймаючи розрахунковий чек до оплати за товари (виконані роботи, надані послуги), чекодержатель перевіряє: відповідність його
встановленому зразку; правильність заповнення; відсутність виправлень; відповідність суми корінця чека сумі, зазначеній на самому
чеку; строк дії; достатність залишку ліміту за чековою книжкою для оплати чека; наявність на ньому чіткого відбитка штампа або
печатки банку та даних чекодавця.

Розрахунковий чек, оформлений з порушенням вимог, до оплати не повинен прийматися.

Чекодержатель здає в банк розрахункові чеки разом із трьома примірниками реєстру чеків, якщо розрахунки чекодавця і
чекодержателя відкриті в одному банку, і в чотирьох примірниках — якщо розрахунки чекодавця і чекодержателя відкриті в різних
банках.

Банк чекодержателя зобов'язаний перевірити заповнення реквізитів реєстру чеків згідно з вимогами та своєчасність пред'явлення їх до
оплати. Суми розрахункових чеків, оформлені з порушенням вимог цієї Інструкції, викреслюються з реєстру чеків з виправленням його
загального підсумку і повертаються чекодержателю.

Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одному банку, то після перевірки правильності заповнення реквізитів
розрахункових чеків і реєстру чеків банк на підставі першого примірника реєстру чеків списує кошти з відповідного рахунка чекодавця
та зараховує їх на рахунок чекодержателя.

Розрахунок чеком здійснюється за такою схемою (рис. 2.3):

1 — постачальник передає товар покупцеві;

2 — покупець передає чек постачальнику;
3 — постачальник передає чек у свій банк;
4 — банк постачальника направляє чек для оплати в банк покупця;
5 — банк платника списує кошти з рахунка покупця товару;
6 — банк платника повідомляє платника про списання коштів;
7 — банк платника переказує банку постачальника відповідні кошти;

Рис. 2.3. Механізм здійснення розрахунків чеками

8 — банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника;

9 — банк постачальника повідомляє постачальника про зарахування коштів на його рахунок.
Переваги:

• відносна швидкість розрахунків і надходження коштів на рахунок постачальника, що сприяє зменшенню дебіторської заборгованості.
Недоліки:

• недостатня гарантія платежу, оскільки на рахунку чекодавця може не бути потрібних коштів;
• неможливість розрахунків чеками на велику суму;
• складність оформлення чека.
Акредитив — це розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально
задепонованих коштів оплату товаротранспортних документів за відвантажений товар.

Постачальник подає в банк, що його обслуговує, заяву із зазначенням умов використання задепонованих коштів. Після повідомлення
про відкриття акредитива постачальник відвантажує товар і не пізніше трьох робочих днів після цього подає в установу банку реєстри
рахунків і транспортні або інші документи, які підтверджують відвантаження. Якщо документи відповідають умовам акредитива, кошти
того самого дня зараховуються па рахунок постачальника.

За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими
видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

• покритий — акредитив для здійснення платежів, за якими завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на
окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку — "Розрахунки за акредитивами";
• непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується
банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки
акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення
бенефіціара. Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки
через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара.

Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбувається тільки після
отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання
акредитива документи за акредитивом не були подані.

Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання
останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті.

Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це
бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банка-емітента.

Такий акредитив становить собою тверде зобов'язання банка-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами
акредитива, якщо документи, передбачені ним, подано до банку, зазначеного в акредитиві, або банку-емітента та дотримано строки й
умови акредитива.

Умови акредитива є дійсними для бенефіціара, поки він не повідомить про згоду на внесення змін до них банку, який авізував йому ці
зміни. Бенефіціар має письмово повідомити про погодження або відмову щодо внесення змін.

Акредитив може бути авізований бенефіціару через інший (авізуючий) банк. Авізуючий банк, якщо він не є виконуючим банком, не
несе зобов'язань щодо сплати за акредитивом.

У всіх акредитивах обов'язково має передбачатися дата закінчення строку і місця подання документів для платежу. Дата, яку зазначено
в заяві, є останнім днем для подання бенефіціаром до оплати реєстру документів за акредитивом та документів, передбачених умовами
акредитива.

Акредитив, кошти за яким заброньовані в банку-емітенті, закривається ним після закінчення строку, зазначеного в акредитиві, з
додаванням нормативного строку проходження документів спецзв'язком від виконуючого банку до банку-емітента або після отримання
від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.

Схема здійснення розрахунків із використанням акредитивної форми має такий вигляд (рис. 2.4):

1 — покупець, доручає банку, що його обслуговує, відкрити акредитив;

2 — банк покупця відкриває акредитив;
3 — банк покупця сповіщає покупця про відкриття акредитива;
4 — банк покупця повідомляє банк постачальника про відкриття акредитива постачальнику на конкретну суму;
5 — банк постачальника сповіщає постачальника про відкриття акредитива;
6 — відвантаження товару;
7 — покупець повідомляє банк про виконання умови акредитива;
8 — банк покупця переказує банку постачальника суму коштів з акредитива;
9 — банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника;
10 — банк постачальника повідомляє про це свого клієнта.
Рис. 2.4. Механізм здійснення розрахунків із використанням акредитивної форми

Переваги:

• ця форма розрахунку дає постачальнику впевненість у тому, що відвантажений товар буде своєчасно оплачено;
• для постачальників (отримувачів коштів) акредитивна форма розрахунків надійна, відносно проста і приваблива, оскільки
гарантує оплату.

Недоліки:

• покупцям розрахунки з використанням акредитива не вигідні, бо на певний час кошти вилучаються з обороту, що погіршує фінансове
становище підприємств-покупців.

Вексельна форма розрахунків — розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з
відстрочкою платежу, які оформлюються векселем.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму
грошей власнику векселя (векселедержателю).

Є різні види векселів (рис. 2.5):

• казначейські — один із видів державних цінних паперів, які випускаються для покриття видатків державного бюджету. Вони
можуть бути використані: для здійснення розрахунків, для зарахування сплати податків до державного бюджету, як застава для

Рис. 2.5. Класифікація векселів

забезпечення інших платежів та кредитів. Векселедавцем і, відповідно, платником за казначейськими векселями є Головне управління
Державного казначейства. Такі векселі видаються на пред'явника зі строком платежу не більше одного року;

• приватні — емітуються корпораціями, фінансовими групами, комерційними банками. Спеціального забезпечення ці

папери не мають. Як гарантія їхньої надійності виступає рейтинг векселедавця, стабільність його фінансового стану та
авторитет на ринку цінних паперів;
• фінансові — мають у своїй основі депозитну природу. Якщо класичний вексель видасться за реальної товарної угоди, то
фінансовий в основному використовується для мобілізації грошових ресурсів;
 • товарні (комерційні) — використовуються для кредитування торговельних операцій. Вони визначають умови
векселедавцем-боржником своїх обов'язків перед постачальником-кредитором за поставлену продукцію, надані послуги,
виконані роботи;
• прості (соло-векселі) — виписуються і відписуються боржником (векселедавцем) і є його борговим зобов'язанням
оплатити кредитору вказану суму в установлений час. Векселедавець бере на себе зобов'язання особисто сплатити за векселем
певну суму грошей у точно зафіксований час у майбутньому або в час, визначений власником векселя;
• переказні — це документ, який регулює вексельні відносини трьох сторін;
• забезпечені — це векселі, гарантовані заставою, яка надається кредиторові, банку або продавцеві доти, доки борг не буде
сплачено. Заставою може бути дебіторська заборгованість, товарні запаси, цінні папери, основні виробничі запаси,
обладнання;
• на пред'явника — це такі векселі, що сплачуються негайно після прийняття їх дебітором. Вексель, що оплачується в
термін, указаний у документі, називається строковим;
• доміцильовані — це векселі, в яких вказується конкретне місце платежу;
• у безпаперовій формі — як запис на електронних рахунках.
Розрахунки з використанням векселя здійснюються за таким порядком (рис .2.6):

1 — постачання товару;
2 — акцепт векселя в банку, який обслуговує покупця;
3 — передача векселя;
4 — платіжне доручення банку, який обслуговує постачальника, на оплату цього векселя;
5 — облік векселя (може бути наданий кредит) постачальника у межах облікової ставки;

Рис. 2.6. Механізм здійснення розрахунків із використанням векселя

6 — пред'явлення векселя до оплати у встановлений строк;

7 — отримання платежу.
Векселі на основі взаємної довіри суб'єктів ринкових відносин функціонують в обігу як розрахунковий засіб, боргове зобов'язання та як
різновид цінних паперів, що має значні переваги над паперовими грошима. Векселі не знецінюються, в обігу перебувають визначений
договором час, скорочують потреби в готівці, зменшують витрати грошового обороту і прискорюють його. Предметом вексельного
зобов'язання можуть бути тільки гроші.

Розрахунки за акредитивом. Види акредитива. Виконання акредитива і відповідальність банку за порушення умов
акредитива.

Акредитивна форма розрахунків донедавна використовувалась у невеликих обсягах порівняно з

іншими формами розрахунків, наприклад, щодо розрахунків за платіжним дорученням. Однак за
сучасних умов саме розрахунки за акредитивом забезпечують паритет ризиків платника та
отримувача коштів. Термін "акредитив" (від нім.) - повноваження на виконання будь-якої дії, може
розглядатись у двох значеннях: як розрахунковий документ та як акредитивне зобов'язання.
При здійсненні розрахунків за акредитивом банк зобов'язується провести за дорученням клієнта
(заявника акредитива) або від свого імені за умови пред'явлення документів, які відповідають умовам,
визначеним акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь
одержувача грошових коштів або визначеної ним особи - бенефіціара (ст. 1093 ЦК).
Як вид розрахунків акредитив є зручний як для постачальників, оскільки його використання
фактично забезпечує отримання останнім коштів за поставлений покупцю товар, так і для
посередників, оскільки дає останнім можливість швидко отримати кошти після відвантаження товару.
У зв'язку з цим зазначений вид розрахунків набув значного поширення у сфері міжнародної торгівлі, а
останнім часом і в розрахунках між резидентами України (ст. 1093-1098 ЦК).
Крім норм ЦК України, розрахунки за акредитивом регулюються Інструкцією НБУ "Про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті"№ 22, уніфікованими правилами та звичаями
для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати. Останні згідно зі ст. 2 Закону України
"Про платіжні системи та переказ грошей в Україні"та Указом Президента України "Про заходи щодо
впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності"від 4
жовтня 1994 р. № 566/94 регулюють відносини у сфері використання акредитивів і використовуються
в міжнародних розрахунках, а також у внутрішніх розрахунках за умови, що акредитив містить
посилання нате, що він регулюється цими Правилами. Зазначені Правила застосовуються в Україні у
частині, яка не суперечить ЦК та іншим актам цивільного законодавства. Акредитив характеризується
такими ознаками:
· - це правочин, відокремлений від договору, що передбачає такий вид розрахунків при
цьому банк не бере участі у виконанні цього договору;
· - це грошове зобов'язання, виконання якого здійснюється на умовах, визначених в
акредитиві;
· - банк-емітент проводить платіж на користь отримувача або визначеної ним особи
бенефіціара за дорученням клієнта - заявника акредитива і відповідно до його вказівок
або від власного імені;
· - банк здійснює платіж за акредитивом за рахунок коштів клієнта або власних коштів;
· - за операціями з акредитивами заінтересовані сторони мають справу лише з
документами, а не з товарами, послугами чи іншими видами зобов'язань, з якими
можуть бути пов'язані документи.
Суб'єктами акредитивного зобов'язання в широкому розумінні виступають платник, банк-
емітент акредитива, отримувач коштів (бенефіціар) і, як правило, виконуючий банк. Виконуючий банк
залежно від операції за акредитивом, виконання якої доручено йому банком -емітентом, також може
бути й авізуючим банком (банк, який за дорученням банк-емітента сповіщає акредитив одержувачу
коштів без будь-якої відповідальності за його оплату). Схематично взаємовідносини учасників
акредитивних розрахунків включають чотири стадії. Перша стадія - отримання доручення платника
банком-емітентом про відкриття акредитива з інструкціями про платіж. Друга стадія полягає у
передачі повноважень про здійснення платежів від банка-емітента виконуючому банку (банку
отримувача). Третя стадія - надання продавцем (бенефіціаром) документів, які вказані в акредитиві,
що посвідчують відвантаження товару. Остання стадія - здійснення платежу виконуючим банком за
прийнятими ним документами.
Платіж за акредитивом може бути здійснений двома способами: грошима та векселем.
Вексельний спосіб платежу включає оплату банком переказ векселя, наданого бенефіціаром, акцепт
банком такого векселя (безумовне прийняття та згода його оплати) та оплата та зарахування векселя
на користь бенефіціара.
Законодавством передбачена можливість використання декількох видів акредитивів, що
застосовуються в банківській практиці. Найбільш поширеним є поділ акредитивів на покриті та
непокриті:
· - покритий (депонований) - акредитив для здійснення платежів, за яким завчасно бронюються
кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому
банку. Кошти заявника акредитива бронюються на спеціальному аналітичному рахунку,
який має назву "Розрахунки за акредитивами"відповідних балансових рахунків;
· - непокритий (гарантований) - акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на
рахунку платника) гарантується банком емітентом за рахунок банківського кредиту.
Також акредитиви поділяються на відкличні або безвідкличні. Відкличний зберігає за банком-
емітентом право змінити або анулювати акредитив у будь-який час без попереднього повідомлення
бенефіціара. Вид акредитива визначається договором, за яким проводяться розрахунки, відкликання
акредитива не створює зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів
(бенефіціаром). Разом з тим виконуючий банк повинен здійснити платежі або інші операції за
відкличним акредитивом, до моменту отримання повідомлення від банка-емітента про зміну або
анулювання акредитива. Необхідно також підкреслити, що будь який акредитив вважається
відкличним, якщо в його тексті не буде прямо зазначено те, що відкривається безвідкличний
акредитив.
 Усі розпорядження щодо зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник
може надати бенефіціару лише через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній-
бенефіціара. Виконуючий банк не може самостійно приймати розпорядження від заявника
акредитива. Якщо останній не є банком-емітентом, то змінити умови відкличного акредитива або
анулювати його можна тільки після отримання від виконуючого банку повідомлення, яке підтвердить,
що до часу зміни або анулювання умов акредитиву документи за ним не були надані та відповідно до
них не було проведено розрахунків (оплати). У разі здійснення виконуючим банком платежу до
отримання повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива проти документів, які за
зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов'язаний відшкодувати
втрати виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.
На відміну від відкличного акредитива, безвідкличний не може бути змінений без згоди
отримувача коштів. Безвідкличний може набути характеру підтвердженого акредитива. Для цього
виконуючий банк приймає на себе обов'язки додатково до зобов'язання банка емітента провести
платіж бенефіціару відповідно до умов акредитива. Таким чином, поряд із платіжним зобов'язанням
банку-емітента виникає додаткове зобов'язання виконуючого банку, що створює для бенефіціара
ефект подвійного забезпечення платежу. При цьому безвідкличний акредитив не може бути змінений
або анульований без згоди не тільки отримувача коштів, а і його банку (ст. 1095 ЦК).
Для відкриття акредитива платник надає до банку заяву установленої форми з відомостями про
номер акредитива, строк його дії, найменування бенефіціара та виконуючого банку, місця виконання
акредитива, його суми та ін. Форма заяви передбачена Інструкцією і всі її реквізити є обов'язковими.
Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива та повідомляє виконуючий
(авізуючий) банк про відкриття акредитива не пізніше наступного робочого дня після отримання
наданої клієнтом заяви. Виконуючий банк повідомляє бенефіціара про відкриття та умови акредитива
протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента. Після відвантаження
продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар надає виконуючому банку необхідні
документи, що передбачені умовами акредитива. До них звичайно відносять комерційний рахунок
("інвойс") за товар, товаророзпорядчі документи (коносамент, накладні), транспортні та страхові
документи. При порушенні хоча б однієї з умов виплати за акредитивом не проводяться. Однак банки,
що виконують інструкції платника, не повинні ретельно досліджувати отримані документи. Вони
перевіряють лише їх зовнішню відповідність умовам акредитива. У разі відмови виконуючого банку
прийняти документи він зобов'язаний надіслати повідомлення до банку-емітента для отримання згоди
на оплату документів із розбіжностями. Якщо протягом семи робочих днів після надіслання
повідомлення вони не отримають відповідь або вона буде негативною, виконуючий банк повертає
бенефіціару всі документи за акредитивом, письмово вказавши причини їх повернення і засвідчивши
цей запис підписами виконавця та контролера та відбитком штампа банку. Акредитив має містити
дату закінчення строку та місця подання документів для платежу.
Стаття 1098 ЦК встановлює підстави для закриття акредитива. їх перелік є вичерпним, до них
належать: сплив терміну його дії у виконуючому банку; заява одержувача про відмову від
використання акредитива до закінчення строку його дії; вимога платника по відкликанню акредитива
повністю або частково, якщо це передбачено його умовами.
Після тримання повідомлення про закриття акредитива банк-емітент списує потрібну суму з
відповідного рахунка, призначеного для обліку акредитивів.
Принципи відповідальності банку за порушення умов акредитива ґрунтуються на схемі
акредитивного зобов'язання. Майнову відповідальність перед платником несе банк-емітент, а
перед банком-емітентом - виконуючий банк. Постадійна схема доведення відповідальності до
винуватої особи має два винятки, характерні для розрахункових правовідносин. По-перше, у
разі необґрунтованої відмови виконуючого банку у виплаті коштів за покритим або
підтвердженим акредитивом відповідальність перед бенефіціаром покладається на виконуючий
банк, що повинен виконувати доручення банку-емітента. По-друге, у разі неправильної виплати
виконуючим банком грошових коштів за депонованим чи гарантованим акредитивом унаслідок
порушень умов останнього пряма відповідальність перед платником покладається на
виконуючий банк

. Розрахунки із застосуванням чеків. Чек як цінний папір. Порядок оплати чека і передачі прав
по ньому. Відмова від оплати чека і відповідальність за його несплату.
ЦК визначає розрахунковий чек (чек) як документ, що містить нічим не обумовлене письмове
розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму
одержувачеві (чекодержателю) й визначає, що платником за чеком може бути лише банк, у якому
чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися (ст. 1102).
Інструкція № 22 встановлює, що чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з
рахунка чекодавця на рахунок отримувача коштів і не підлягають сплаті готівкою, крім випадків
обміну чека фізичними особами на готівку або отримання здачі із суми чека готівкою, однак не
більше ніж 20 відсотків його суми.
Чеки виготовляються спеціалізованим підприємством на спеціальному папері, брошуруються в
розрахункові чекові книжки або виготовляються як окремі бланки та є документами суворого обліку.
Чек має містити передбачені законодавством реквізити, за відсутності яких чи при внесенні до нього
виправлень, а також по закінченні строку дії він є недійсним.
Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця, заброньованих на спеціально
відкритому рахунку. Банк-емітент видає чекову книжку на ім'я чекодавця на суму, що не перевищує
залишок коштів на рахунку чекодавця.
Строк дії чекової книжки - один рік, а чека, який видається фізичній особі для одноразового
розрахунку, - три місяці з дати його видачі. Ці строки можуть продовжуватися за погодженням із
банком-емітентом.
Чек заповнюється чекодавцем власноручно або з використанням технічних засобів; не
дозволяється внесення до чека виправлень та використання замість підпису факсиміле.
Забороняється передавання чека/чекової книжки його/її власником будь-якій іншій особі, а
також підписання незаповнених бланків чека і проставляння на них відбитка печатки юридичними
особами. За бажанням фізичної особи чек може виписуватися на ім'я іншої особи, яка стає його
власником. Видача чеків на пред'явника не проводиться.
Чекодавець виписує чек із чекової книжки під час здійснення платежу і видає за отримані ним
товари (виконані роботи, надані послуги).
Виписуючи чек, чекодавець переписує на його корінець залишок ліміту з корінця попереднього
чека і зазначає новий залишок ліміту.
Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних
днів безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого оформлені документи, що підтверджують отримання
ним товарів (виконання робіт, надання послуг). Платник за чеком повинен пересвідчитися всіма
можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою
особою.
Чек підлягає оплаті шляхом його подання до банку чекодержателя на інкасо для одержання
платежу, платіж здійснюється за правилами про інкасове доручення. Як правило, зарахування коштів
за інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після одержання платежу від платника.
Банк-емітент може відмовитися від оплати чека, якщо чек або реєстр чеків заповнено з
порушенням вимог цієї глави або є виправлення, замість підпису стоїть факсиміле; чек виписаний
чекодавцем на суму, більшу ніж заброньована на відповідному рахунку. У разі відмови за цих причин
оплатити чек банк-емітент викреслює його з реєстру чеків, виправляє загальний підсумок і не пізніше
наступного робочого дня надсилає цей чек до банку чекодержателя.
Чекодержатель повинен повідомити чекодавця про неплатіж протягом двох робочих днів,
наступних за днем вчинення протесту або рівнозначного акта.
У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред'явити позов до суду із
застосуванням скороченого строку позовної давності в один рік. Чекодержатель має право вимагати
крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів.
Законом України "Про нотаріат"1 (ст. 93) передбачається прийняття нотаріусами для
пред'явлення до платежу чеків, поданих після закінчення десяти днів та посвідчення їх наступної
несплати шляхом напису на чеку за встановленою формою. Одночасно з написом на чеку нотаріус
надсилає повідомлення чекодавцеві про неоплату його чека банком і вчинення напису на чеку. На
прохання чекодержателя нотаріус у разі несплати чека вчиняє виконавчий напис.
Стаття 1103. Оплата чека
1. Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця.
Порядок та умови бронювання грошових коштів на рахунку для розрахунків із застосуванням чеків встановлюються банківськими
правилами.
2. Чек підлягає оплаті платником за чеком за умови подання його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами.
3. Платник за чеком повинен пересвідчитися усіма можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є
уповноваженою особою.
 4. Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або чекодавця
- залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.

Стаття 1104. Інкасування чека

1. Подання чека до банку чекодержателя на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу.

Оплата чека провадиться у порядку, встановленому статтею 1100 цього Кодексу.

2. Зарахування коштів за інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після одержання платежу від платника, якщо інше
не передбачено договором між чекодержателем і банком.

Стаття 1105. Повідомлення про несплату чека

1. Чекодержатель повинен повідомити чекодавця про неплатіж протягом двох робочих днів, наступних за днем вчинення протесту або
рівнозначного акта.
2. Особа, що не надіслала повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Вона відшкодовує збитки, які можуть статися
внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.

Стаття 1106. Наслідки несплати чека

1. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред'явити позов до суду. Чекодержатель має право вимагати крім
оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів.
2. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік.

Поняття установчого договору.

Установчий договір – це угода (договір), яка укладається між двома або кількома засновниками, що до
створення підприємства ( фірми) певним шляхом
Підприємства здійснюють свою підприємницьку діяльність на підставі установчих документів. Установчими документами підприємства називається
комплект документів, встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає та діє як суб’єкт господарювання і які є для нього локальними
нормативними актами. Форма та зміст установчих документів визначається загальним законом про підприємства та законами про окремі види підприємств. До
установчих документів підприємства належать установчий договір та статут (табл. 4.1.).
 
Таблиця 4.1. Установчі документи підприємства

Підприємства
Установчий
за формою Статут
договір
власності
Складається
та
Державна
фіксується Відсутній
власність
при
реєстрації
Складається
та
Приватна
фіксується Відсутній
власність
при
реєстрації
Колективна власність:
відкрите Складається Складаєтьс
закрите та я та діє
 фіксується
при
реєстрації
Складається
товариство з
та
обмеженою Складаєтьс
фіксується
відповідальніст я та діє
при
ю
реєстрації
Складається
товариство з
та
додатковою Складаєтьс
фіксується
відповідальніст я та діє
при
ю
реєстрації
Складаєтьс
я та діє.
повне
Відсутній Фіксується
товариство
при
реєстрації
Складаєтьс
я та діє.
командитне
Відсутній Фіксується
товариство
при
реєстрації
всі інші
Складається
підприємства з
та
об’єднаною Складаєтьс
фіксується
власністю, де я та діє
при
власників 2 і
реєстрації
більше
Установчий договір – це письмове рішення власників про створення підприємства, де визначаються основні правові норми діяльності підприємства та
відносини між власниками.
Статут – “конституція” підприємства, де у письмовій формі визначаються основні правові норми (правила) його господарської діяльності.
Установчий договір підписується засновниками, а статут затверджується власниками підприємства, для державних підприємств – власником майна за участю
трудового колективу.
У разі коли власником (власниками) суб’єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується
нотаріусом.
Установчі документи складаються державною чи іншою мовою відповідно до законодавства, підписуються засновником, прошиваються та пронумеровуються.
Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе
власник (власники) або уповноважені ним (ними) органи.
У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління,
порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови
реорганізації та припинення діяльності підприємства.
Установчі документи (установчий договір і статут) підприємств з колективною власністю повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його
діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та
збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або
кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.
Статут акціонерного товариства повинен також містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів,
кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один
раз на рік за підсумками календарного року.
Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок
внесення ними вкладів.
В установчих документах товариства з додатковою відповідальністю визначається граничний розмір відповідальності учасників.
Установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у
справах товариства.
Установчий договір про командитне товариство повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок
внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.
В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними
вкладів.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.
Статут підприємства складається з відповідних розділів.
Загальні положення. В них вказується яким рішенням (установчий договір, рішення зборів колективу, постанова чи наказ державних органів управління)
створюється підприємство, його найменування та місцезнаходження.
У найменуванні вказується конкретна назва підприємства (завод, фабрика, майстерня та інші) і вид відповідно до форми власності (приватне, державне,
господарське товариство) та інше. Оскільки поняття “підприємство” є узагальнюючим, то прийнято для підприємств важкої промисловості та машинобудування
вживати поняття “завод”, для легкої – “фабрика”, у сфері послуг – “майстерня або ательє”, у торгівлі – “магазин”, у сфері громадського харчування – “їдальня,
кафе, ресторан”, у посередницькій діяльності – “фірма”, тобто назви, які дають учасникам ринку чіткішу уяву про сферу діяльності того чи іншого
підприємства.
Наприклад. Повне найменування: Відкрите акціонерне товариство Житомирська взуттєва фабрика “Крок”.
Скорочене найменування: фабрика “Крок” або ВАТ “Крок”.
Під місцезнаходженням підприємства розуміють поштову повну адресу, за якою підприємство реєструється, як юридична особа.
Наприклад. 10001, Україна, м. Житомир, вул. Київська, 46.
Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання)
одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або
користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі–продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майна, про спільну
діяльність, установчий договір тощо).
Предмет і цілі діяльності
Як правило, у цьому розділі вказується сфера діяльності підприємства, а метою визначається сприяння економічному розвитку України та отримання прибутку
підприємством.
Тут перераховують конкретні предмети господарської діяльності (оптова і роздрібна торгівля товарами народного споживання, виробництво і переробка
сільгосппродукції, надання автотранспортних послуг тощо).
Юридичний статус підприємства
В цей розділ включаються статті про юридичну особу підприємства, про його майно, самостійний баланс, розрахунковий (поточний), валютний та інші рахунки
в банках, про фірмову марку та знак для товарів і послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то
таке право теж відноситься до юридичного статусу підприємства.
Засновники та учасники господарських товариств
В цей розділ заносяться основні відомості про засновників та учас-ників господарських товариств, до складу яких входять найменування юридичних і фізичних
осіб та їх частки у статутному фонді. Персо-нально наводяться відомості про засновників та учасників товариства та їх частки в статутному фонді. Далі
наводяться права і обов’язки засновників та учасників товариств, наявність пільг у засновників.
Склад майна, статутний та інші фонди підприємства
В цьому розділі наводяться відомості про майно підприємства та джерела його формування, а також перелік фондів підприємства, порядок розподілу прибутків
та покриття витрат тощо.
Майно підприємства становлять необоротні та оборотні активи, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.
Якщо підприємство не є власником майна (державні, казенні підприємства), до цього розділу включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві
повного господарського відання, оперативного управління або оренди.
Джерелами формування майна підприємства є:
грошові та матеріальні внески засновників;
доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
доходи від цінних паперів;
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності;
придбання майна іншого підприємства, організації;
безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;
інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
Органи управління підприємством
Під органами управління підприємством розуміють систему власників, посадових осіб підприємства і його підрозділів, які у сукупності забезпечують
управління господарською діяльністю підприємства, досягнення поставлених цілей і стратегію розвитку.
В даному розділі наводяться загальні принципи управління підприємством, вказуються конкретні органи управління, порядок їх утворення, підпорядкованість
та взаємозв’язок. Приводять конкретний перелік питань, вирішення яких входить до компетенції того чи іншого органу управління чи посадової особи
підприємства.
В цьому ж розділі приводяться дані про контролюючі органи підприємства – спостережну раду, ревізійну комісію, порядок їх формування, компетенцію та
повноваження. Тут або в окремому розділі (для господарських товариств) вказується порядок внесення змін до статуту підприємства.
Компетенція та повноваження трудового колективу
Під трудовим колективом підприємства розуміють усіх громадян, які своєю працею беруть участь в діяльності підприємства на основі трудового договору
(контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. В розділі наводиться конкретний перелік питань, які
підлягають розгляду і вирішенню трудовим колективом, порядок їх вирішення. Вказується представницький орган (рада трудового колективу, рада
підприємства, профспілковий комітет та інше), що виражає інтереси трудового колективу, повноваження і права його членів.
Порядок реорганізації та припинення діяльності підприємства
В даний розділ вносять підстави, за яких підприємство може бути реорганізоване або припинена його діяльність, вказують орган, який приймає таке рішення;
створення і порядок роботи ліквідаційної комісії, умови розрахунків із бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що залишилося після припинення діяльності.
До статуту можуть включатися положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про
повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше

Поняття й основні ознаки позадоговірних зобов'язань; їх відмінність від договірних зобов'язань

До недоговірних зобов‘язань згідно Цивільного кодексу України відносяться:
1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди;

2) вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

3) рятування здоров`я та життя фізичної особи, майна фізичної особи або юридичної особи;

4) створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5) відшкодування шкоди.

Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов’язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або
рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов’язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як
правомірними так і неправомірними. Зміст позадоговірних зобов’язань базується на законі, односторонньому волевиявленні або
адміністративному акті. Розглянемо більш детально кожен з видів не договірних зобов’язань.

Функції позадоговірних зобов'язань і позадоговірної відповідальності

Відомо, що основними функціями цивільного права і відповідно його інститутів є регулятивна і охоронна. Недоговірних
зобов'язань і позадоговірної відповідальності властива головним чином охоронна функція. Вона полягає в тому, що поза
договірні зобов'язання призначені служити забезпеченню прав та інтересів суб'єктів цивільного права від різних порушень і
захищати ці права та інтереси у випадках, коли їх порушення сталося.
З урахуванням зазначеного призначення позадоговірних зобов'язань у науці цивільного права їх прийнято відносити до числа
охоронних зобов'язань. У понятті «охоронні зобов'язання» з'єднуються фактично дві функції - охорони та захисту прав і
інтересів. Тому треба визнати не зовсім коректним найменування «охоронні зобов'язання», оскільки поняття «охорона» і
«захист» не збігаються за змістом. Охорона являє собою систему заходів, які призначені для того, щоб не допустити порушень
прав та інтересів учасників цивільних правовідносин, а захист вступає в дію, коли порушення прав та інтересів вже відбулося.
По суті, зобов'язання, які іменують охоронними, постають перед нами як «охоронно-охоронні».

Разом з тим необхідно відзначити, що ознаки охоронних є і в договірних зобов'язаннях, особливо в правилах про
відповідальність за невиконання або неналежне виконання сторонами своїх договірних обов'язків. Однак у позадоговірних
зобов'язаннях їх охоронна і защітітельная спрямованість істотно відрізняється тим, що вона складає сутність цих зобов'язань.
Таким чином, охоронна функція характерна не тільки для позадоговірних зобов'язань, але саме в цих зобов'язаннях вона
знаходить найбільш повний прояв. Це відноситься як до деліктних зобов'язань, так і до зобов'язань з безпідставного збагачення.
Компенсаційна (відновна) функція полягає у вирішенні завдання усунення негативних майнових наслідків, що виникли внаслідок
протиправних дій особи (пошкодження, псування, знищення майна іншого суб'єкта права, заподіяння смерті, шкоди здоров'ю і
т.д.) або в результаті помилкової передачі іншій особі грошей, інших цінностей, речей. Усунення зазначених наслідків
відбувається шляхом відшкодування заподіяної шкоди, а в разі безпідставного збагачення - шляхом повернення потерпілому
майна, безпідставно придбаного або збереження іншою особою. У результаті відбувається відновлення (компенсація) майнової
сфери потерпілого.

Зобов'язання з проведення ігор і парі.

р та парі. Результати дослідження. Свобода договору, проголошена в Цивільному кодексі
України, зумовила утворення різноманітних правових конструкцій, які ще донедавна були позбавлені
можливості судового захисту, та й узагалі їх існування ставилося під сумнів. Варто розпочати з того,
що за своєю природою ігри та парі – зобов’язання, що виникають із ризику. Ризик для певної категорії
осіб – насолода, а тому ризикувати, укладаючи парі або граючи в ігри – буденність. Однак постає
питання про те, яким же чином розв’язувати питання про правову природу таких договорів, до якої
групи їх відносити. Зважаючи на наведене вище, можна говорити, що договори, які виникають у
процесі такої діяльності, тобто парі чи ігор, можна назвати «договорами з ризиком», у теорії
цивільного права такі договори іменуються як алеаторні. М.М. Великанова влучно щодо цього
зазначає, що система алеаторних (ризикових) договорів зумовлена їхніми підставами, предметом,
суб’єктним складом. Ризиковий характер договорів зумовлений наявністю в них аномальних умов
досягнення юридичної мети або підстави ризикового зобов’язання у вигляді зумовленої дією випадку
невизначеності на момент виникнення зобов’язання загального розміру або існування зустрічного
майнового надання. Авторка наголошує, що ризикові зобов’язання мають тривалий, регулярний і
особливо ризиковий характер, зумовлений ознакою алеаторності. Термін «алеаторний» походить від
лат. «аlea», що означає «гральна кістка, азартна гра, ризик, випадковість, небезпека, сміливе
прагнення». Тому в цивілістичній науці алеаторними називають договори, які, будучи оплатними,
конструюються так, 241 Юридичний науковий електронний журнал♦ що обсяг зустрічного
задоволення, який випадає від однієї сторони, залишається невідомим, доки не настане обставина,
покликана його остаточно визначити [1, с. 53]. С.В. Губарєв також висловив свою думку щодо
алеаторних договорів. На думку науковця, правова природа ризикових (алеаторних) договорів полягає
в тому, що це є правочини зі зниженим ступенем вірогідності очікуваного зустрічного виконання
зобов’язання, у яких розмір чи саме існування зустрічного надання поставлено в залежність від
настання юридичного ризику – випадкової обставини, внесеної до умов зазначених договорів, що
спричиняється незбалансованістю прав і обов’язків зі ступенем їхнього правового захисту, іншими
нетиповими умовами виконання зазначених зобов’язань [2, с. 2]. Якщо звернутися до історичного
аспекту існування договорів з ігор і парі, то можна згадати, що правова природа зобов’язань гри і парі
виникла ще в римському праві й полягала у визнанні їх специфічним різновидом неповних цивільних
зобов’язань, які мали в основі фактичне зобов’язання, з якого виникали певні юридичні наслідки
через фактичне становище речей, зумовлене природним правом. За часів СРСР, до прикладу, азартні
ігри і парі на інтерес визнавалися антисоціальними правочинами й засуджувалися законодавцем
шляхом позбавлення їх позовного захисту та накладення юридичних санкцій [3, с. 154]. До азартних
ігор та інших алеаторних правочинів мають застосовуватися правила ст. 213 Цивільного кодексу
України, якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій це невигідно (організатор
гри), умова вважається такою, що настала. І, навпаки, якщо настанню умови недобросовісно сприяла
сторона, якій настання умови вигідне (учасник ігор), умова вважається такою, що не настала.
Водночас не всі алеаторні договори є різновидами угод, укладених під умовою [4]. Сторонами
договору гри зазвичай є організатор гри та учасник гри (гравець). Істотними умовами договору про
участь в азартній грі є умови про його предмет (ставку, виграш), а також – про правила гри і суті парі,
тобто про зміст умов, що визначають розподіл прав та обов’язків [5, с. 309]. Очевидно, що
зобов’язання, які виникають з ігор та парі, мають характер ризику. Однак варто проаналізувати, що
собою являє парі та гра. Г.Є. Майна переконує, що в науковій літературі стверджується, ніби поняття
парі є ширшим за гру. Зокрема, за умовами парі кожна зі сторін зобов’язується в разі правильності
твердження іншої сторони щодо настання певної події сплатити на користь другої сторони визначену
суму коштів або здійснити іншу дію. Загалом же зобов’язання з гри та парі були відомі ще праву
Стародавнього Риму, як уже зазначалося, у якому парі розглядалось як правочин щодо зіткнення
протилежних думок із метою закріплення їх правильності та розв’язання спору на користь одного з
учасників. Що ж стосується гри, то вона полягає в здійсненні її учасниками сукупності правомірних
дій, що призводять до заздалегідь невизначного результату, залежно від якого виникає право одержати
винагороду. Також у юридичній літературі можна натрапити на тезу про те, що гра, як діяльність,
здійснювана для спільного проведення часу, зумовлює виграш або програш учасників [6, с. 89].
Розуміння в загальних рисах сутності парі та гри дає змогу говорити про дискусійність щодо одно- чи
двостороннього характеру таких договорів. Щодо цього сформувалися дві антагоністичні концепції.
Прихильники концепції гри та парі як одностороннього правочину зазначають, що зобов’язання з гри
або парі виникають на підставі одностороннього правочину, а точніше – системи односторонніх
правочинів, які послідовно вчиняються організатором та учасниками гри. Інші вчені не поділяють
думки, що правова природа зобов’язань із гри та парі не односторонній правочин, а ґрунтується на
підставі визнання цього зобов’язання договором. Така позиція є традиційною для цивільного права
більшості сучасних правопорядків [7, с. 29]. Варто погодитися з усталеною практикою щодо того, що
договори, які виникають із парі чи ігор, мають двосторонній характер, тобто праву однієї сторони
кореспондується обов’язок іншої. Попри те, що цілковите ототожнення азартних ігор і парі зі словами
«ігри та парі» є дещо правильним, однак здебільшого розуміється саме такий різновид діяльності.
Особливої уваги заслуговує питання захисту прав сторін парі чи гри, загострилась ця проблема з
ухваленням у серпні 2020 року Закону України «Про державне регулювання діяльності щодо
організації та проведення азартних ігор», який, крім іншого, надає нам легальне тлумачення азартних
ігор і парі. Відповідно до цього Закону: азартна гра – будь-яка гра, умовою участі в якій є внесення
гравцем ставки, що дає право на отримання виграшу (призу), імовірність отримання й розмір якого
повністю або частково залежать від випадковості, а також знань і майстерності гравця; букмекерське
парі – парі, укладене між гравцем (гравцями) та організатором букмекерської діяльності [8]. Однак
закон не встановлює якихось механізмів захисту прав осіб, що є учасниками гри або парі, а тому на
практиці часто стаються випадки, що довести порушення прав, що виникають із таких зобов’язань,
важко або майже неможливо. Цивільний кодекс України також не містить посилань на особливості
договорів, що виникають з ігор чи парі, а питання застосування класичних норм щодо порушення
зобов’язань, в аспекті охорони прав учасників парі та ігор, залишається під питанням. Можна
говорити про необхідність доповнення Цивільного кодексу України положеннями, що могли б якісно
регулювати цей особливий вид зобов’язань, адже фактично законодавством України віднедавна така
діяльність є дозволеною. У цьому питанні варто, безперечно, погодитись з В.Є. Скулишем, який
стверджує, що суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює діяльність зі створення й
утримання ігорних закладів, організації азартних ігор, має забезпечити можливість ознайомлення
відвідувачів у зручному для огляду місці з такими документами: 1) порядок роботи ігорного закладу
(у сучасному розумінні це може бути й сайт, мобільний додаток); 2) ліцензія на проведення азартних
ігор; 3) організація азартних ігор; 4) перелік і правила азартних ігор, що пропонуються; 5) порядок
розгляду претензій і пропозицій щодо якості й обсягу ігор; 6) правила виплати призового фонду [9, с.
42]. Варто сказати й про те, ігри й парі повинні бути належним чином оформлені, а договір, який
майже ніколи не укладається, повинен містити дані щодо можливих механізмів захисту прав, це
слугуватиме своєрідною «подушкою безпеки» для учасників парі чи гри

Зобов'язання, що виникають при проведенні лотерей, тоталізаторів і інших ігор.

. Азартну гру можна виокремити як загальносоціальне явище, яке є частиною суспільного
життя, що містить певну послідовність ходів, які мають підступний характер. Пройшовши досить
довгий шлях розвитку, від часів глибокої давнини й аж до наших днів, водночас як оснований на
ризику спосіб збагачення і як різновид дозвілля. Негативне ставлення до цього виду зобов’язання
стало причиною відсутності цивільного законодавства з гри та парі. Підстави виникнення й порядок
виконання зобов’язань із гри й парі істотно залежить від того, як визначається правова сутність цієї
правової категорії та наскільки вона визнається цивільним зобов’язанням. Щодо правової природи
зазначених зобов’язань у цивілістичній літературі ведуться дискусії. Н.П. Василевська з цього
питання наголошувала, що в юридичній літературі висловлені різні точки зору: одні автори
обґрунтовують розуміння зобов’язань із гри та парі як односторонній правочин, що ґрунтується на
обіцянці або домовленості у вигляді договору, а інші відзначають, що гра – це договір, а особливістю
гри є наявність можливості втручання в її процес, вплинувши на результат [1, с. 445]. 29 Науковий
вісник Ужгородського національного університету, 2015 ♦ Прихильники цієї концепції гри та парі як
одностороннього правочину зазначають, що зобов’язання з гри чи парі виникають на підставі
одностороннього правочину, а точніше, системи односторонніх правочинів, які послідовно
вчиняються організатором та учасниками гри. Інші вчені не поділяють думки, що правова природа
зобов’язань із гри та парі не односторонній правочин, а ґрунтується на підставі визнання цього
зобов’язання договором. Така позиція є традиційною для цивільного права більшості сучасних
правопорядків. Точку зору М.І. Брагінського, який наголошує на положенні про договірний характер
відносин, які виникають при проведенні ігор і парі, поділяють більшість українських і російських
учених-цивілістів. Усі вони кваліфікують договір про проведення ігор і парі як ризиковий
(алеаторний), що укладений під умову, предмет якого становить не певна вигода, а вірогідність
отримання або втрати вигоди. Вважаючи, що специфічна особливість цього виду алеаторних
договорів у тому, що і при іграх, і при парі, залежно від настання або ненастання передбаченої
обставини, виграє одна сторона та програє інша [2, с. 24]. Для виникнення зобов’язання з гри (парі)
вчинення одностороннього правочину, згідно із законом, іншими правовими актами або угодою
сторін, не достатньо для створення цих зобов’язань. Зобов’язання з гри не може визнаватися
сукупністю односторонніх правочинів, оскільки односторонній правочин може створювати обов’язки
лише для особи, яка його вчинила (п. 2 ч. 3 ст. 202 Цивільного Кодексу України) [3]. Отже,
зобов’язання з гри та парі має двосторонній характер, тобто договірний, оскільки для його вчинення
необхідне угоджене волевиявлення волі двох сторін, як організатора, так і гравця. Правове
регулювання діяльності з організації та проведення азартних ігор і контроль за організацією та
проведенням азартних ігор здійснюється відповідно до Конституції України, законів України,
нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону, а також чинних міжнародних
договорів України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Але нормативно-
правових актів, що чітко регулюють гральний бізнес в Україні, немає, а спираються лише на загальні
норми. Відносини між організаторами азартних ігор, тоталізаторів (взаємних парі), лотерей, інших
ігор, основаних на ігровому ризику (наприклад, у казино), й учасниками ігор виникають на підставі
договорів гри, парі. Предметом цих договорів є проведення гри, поняття якої багатозначне, і тому
малоймовірна можливість виразити універсальне поняття щодо відносин ігрового ризику. Н.І.
Майданик щодо цієї проблеми зазначала, що в контексті правовідносин ігрового ризику гра є
юридичною категорією, яку можна розглядати у вузькому (власному) й широкому значеннях цього
терміна. У власному розумінні гру визначають як учинену її учасниками для спільного проведення
часу діяльність, результат якої зумовлює виграш або програш. У широкому значенні гра полягає в
зумовленості виграшу або програшу результатом діяльності, учиненої сторонами спільно для
проведення часу, існуванні чи не існуванні, настанні чи ненастанні будьякого іншого факту, який
застосовується сторонами виключно для вирішення питання про виграш або програш [4, с. 33].
Специфіка цього виду ризикових правочинів полягає в тому, що результат договору залежить від
події, про настання якої наперед нічого не відомо. У зв’язку з цим договори, пов’язані з іграми, у
літературі розглядаються як різновид умовних угод, оскільки учасники гри, як і сторони будь-якої
угоди, укладеної під відкладальною умовою, поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від
обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи ні. До азартних ігор та інших алеаторних
правочинів мають застосовуватися правила ст. 213 Цивільного Кодексу України, з яких випливає, що
коли настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій це не вигідно (організатор гри),
умова вважається такою, що настала. І навпаки, якщо настанню умови недобросовісно сприяла
сторона, якій настання умови вигідне (учасник ігор), умова вважається такою, що не настала.
Водночас не всі алеаторні договори є різновидами угод, укладених під умовою [3]. Сторонами
договору гри зазвичай є організатор гри й учасник гри (гравець). Істотними умовами договору про
участь в азартній грі є умови про його предмет (ставку, виграш), а також про правила гри й сутність
парі, тобто про зміст умов, що визначають розподіл прав та обов’язків. Г.М. Іщенко у своїй статі
«Гральний бізнес у законі» зазначив, що організатором гри в Україні можуть бути особи, які отримали
від компетентного державного органу дозвіл (ліцензію) на цей вид діяльності. Ліцензування
поширюється на суб’єктів підприємницької діяльності, які є організаторами-учасниками основаних на
ризику ігор і парі. Діяльність з організації азартних ігор включає в себе таке: діяльність гральних
залів, експлуатація гральних автоматів, діяльність гральних будинків (казино), діяльність
тоталізаторів, організація лотерей, продаж лотерейних білетів [5, с. 5]. Варто погодитися із В.Є.
Скулиш, котрий уважає, що суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює діяльність зі
створення й утримання ігорних закладів, організації азартних ігор, має забезпечити можливість
ознайомлення відвідувачів у зручному для огляду місці з такими документами: 1) порядок роботи
ігорного закладу; 2) ліцензія на створення та утримання ігорних закладів; 3) організація азартних ігор;
4) перелік і правила азартних ігор, що пропонуються; 5) порядок розгляду претензій і пропозицій
щодо якості й обсягу ігор; 30 Серія ПРАВО. Випуск 31. Том 2 ♦ 6) правила виплати призового фонду
[6, с. 42]. Отже, договір гри є специфічним видом ризикових право чинів, який полягає в тому, що
результат залежить від події, про настання якої наперед нічого не відомо, а також від ступеня
спритності сторін, їх комбінаційних здібностей або тією чи іншою мірою від випадку. Одним із
традиційних видів зобов’язань ігрового ризику є договір парі, який базується на категорії парі. Його
можна розглядати в загальносоціальному і юридичному значеннях. Своєрідність парі як способу
вирішення спору полягає у вирішенні спору не будь-якою ціною, а лише відповідно до правил парі,
установлених за погодженням учасників спору. Тому парі проводиться, щоб досягнути мету – виграти
його будь-якою ціною, не піклуючись про істину і справедливість, якщо це не суперечить правилам
парі. Як зазначає І.С. Тімуш, у юридичному значенні парі існує у вигляді договору парі, під яким
потрібно розуміти домовленість між учасниками або учасниками й організатором парі, за якою кожна
із сторін (учасники парі) зобов’язується перед іншою виплатити приз (грошову суму, передати річ,
виконати роботу, надати послугу) у випадку, якщо її твердження щодо певної обставини виявиться
неправильним (сторона, що програла), а твердження іншої (тієї, що виграла) сторони – правильним
[7, с. 12]. У договорі парі виграш або програш ставляться в залежність від правильності або
неправильності прогнозів учасників на предмет спору, що наводяться сторонами одна перед одною.
При цьому кожна сторона приймає на себе «штраф на випадок, якщо вона виявиться неправою». На
відміну від парі, договір гри обумовлює виграш або програш результатом діяльності, учиненої
сторонами для спільного проведення часу, або існуванням чи не існуванням, настанням чи
ненастанням будьякого факту, який застосовується сторонами виключно для вирішення питання про
виграш або програш. Отже, договір парі є домовленістю між учасниками або учасниками та
організатором парі, за якою кожна із сторін (учасники парі) зобов’язується перед іншою виплатити
приз (грошову суму, передати річ, виконати роботу, надати послугу) у випадку, якщо її твердження
щодо певної обставини виявиться неправильним (сторона, що програла), а твердження іншої (тієї, що
виграла) сторони – правильним

Співвідношення кондикційного позову з договірним, віндикаційним і деліктним позовами.

у. Зміст та сфера застосування зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової
підстави (також іменуються як кондикційні зобов’язання) регламентовані у главі 83 ЦК України. Суть
цього зобов’язання полягає у тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потер- пілого, а
тому зобов’язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість, а й у
повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки шляхом відшкодування всіх доходів, які
набу- вач одержав або міг одержати від цього майна1. Інститут кондикції містить повний набір
правових відновлювальних інструментів, достатніх для захисту майнових інтересів потерпілого, коли
крім безпосередньо кондикційної вимоги потерпіла сторона має право приєднати до неї й інші вимоги
охоронного характеру. За способом захисту інтересів потерпілого кондикційне зобов’язання подібне
до віндикації. Традиційно у цивілістиці під віндикацією розуміється позадоговірна вимога власника
(іншого титульного володільця) про повернення майна з чужого незаконного володіння. Верховний
Суд у своїй постанові зазначив, що умовами звернення з віндикаційним позовом є те, що: позивач є
власником майна, який фак- тично втратив володіння річчю; відповідач є незаконним володільцем;
власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; предметом позову може бути тільки
індивідуально визначена річ, яка на момент розгляду спору повинна існувати в натурі2. Проблема
співвідношення кондикції і віндикації, включаючи видову різноманітність, межі їх експансії,
визначення спільних та відмінних ознак, можливість переходу від одного позову до іншого,
неоднозначно трактується серед цивілістів. У теорії цивільного права й досі залишається дискусійним
питання про конку- ренцію цих способів захисту права власності, що зумовлює необхідність
дослідження правової природи таких інститутів та проведення їх розмежування. Передусім
зосередимо увагу на спільних ознаках кондикції та віндикації. Віндикаційний та кондикційний позови
є дієвими способами захисту права власності, а не мірами від- повідальності, правова природа яких
різниться. Обов’язок особи, яка безпідставно збагатилася, повернути потерпілому набуте чи
збережене майно не належить до мір відповідальності, оскільки за цих обставин бор- жник не несе
жодних майнових втрат. Крім того, розглядувані інститути носять відновлювальний характер, так як
покликані захистити і від- новити порушене чи оспорюване суб’єктивне право. Кондикційне
зобов’язання створює для набувача обов’язок повернути потерпілому все безпідставно набуте або
збережене майно. Віндикація теж реалізуєть- ся в рамках правовідносин відновного характеру.
Принагідно слід зазначити, що як при віндикації, так і при набутті (збереженні) майна без достатньої
правової підстави майно підлягає поверненню потерпілому у натурі. Для віндикації це імперативна
законодавча вимога, а для кондикції допускається відступ від цього правила: якщо майно не може
бути повернуто в натурі – набувач відшкодовує його вартість. Романська І.В. До питання про
співвідношення кондикції та віндикації Часопис Київського університету права • 2020/2 281 © І.В.
Романська, 2020 * Iryna Romanska, Рostgraduate student of Lviv State University of Internal Affairs
Зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, як і відносини з
витребування майна з чужого незаконного володіння, за своєю правовою природою належать до числа
охоронних і позадоговірних правовідносин. Вимоги з кондикції або віндикації виникають з відносин,
не заснованих на договорі. Відносини, в рамках яких реалізуються розглянуті способи захисту
суб’єктивних прав, є охоронними3. Умовою застосування віндикації є відсутність договірних зв’язків
між сторонами спору (титульним володільцем (власником) та добросовісним або недобросовісним
набувачем), а саме майно переходить до фактичного володільця на певній правовій підставі, яка
оспорюється власником, проте за жодних обставин такою підставою не може бути укладений з
власником договір. Кондикція також є позадоговірним способом захисту права власності. Як
убачається з матеріалів судової практики, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його
збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість
застосування до них судом положень частини першої ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо
зобов’язання повернути майно потерпілому4. Як віндикаційний позов, так і позов з безпідставного
набуття, збереження майна може бути пред’явлений до особи, що опинилася у статусі відповідача в
результаті як добросовісної, так і недобросовісної поведінки. Схожість вбачається й за так званою
ознакою «слідування». Віндикація застосовна лише до володільця речі і поки він володіє нею. Втрата
володільцем речі позбавляє власника можливості пред’явлення до такої особи віндикаційного позову.
За цих обставин право вимоги виникає стосовно нового володільця. Так може відбуватися
неодноразово. У цьому знаходить свій прояв абсолютний характер вимоги: вона не прив’язана до
певної особі, а слідує за річчю. За кондикцією зобов’язання «слідує» за безпідставним збагаченням
подібно до того, як віндикація слідує за річчю. Інакше кажучи, таке зобов’язання виникає на стороні
набувача, який безпідставно набув або зберіг майно потерпілого, незалежно від їхніх попередніх
взаємовідносин, зважаючи лише на факт збагачення. Отже, досліджувані інститути наділені
спільними ознаками, що, у свою чергу, породжує проблему визначення критеріїв, які можуть бути
покладені в основу розмежування кондикційного зобов’язання та віндикації, оскільки правове
регулювання цих суспільних відносин здійснюються за різних юридико-фактичних умов. Визначення
відмінностей між ними допомагає виокремити зобов’язання з набуття, збереження майна без
достатньої правової підстави у самостійний вид зобов’язань, а також визначити умови, за яких норми
про кондикцію можуть субсидіарно застосовуватися до відносин віндикації. Зосередимо увагу на
ключових критеріях розмежування кондикції і віндикації. На переконання більшості науковців,
головна відмінність між кондикцією та віндикацією полягає у тому, що вимога про повернення
безпідставного збагачення є речово-правовим способом захисту, а позов про витребування майна з
чужого незаконного володіння – зобов’язально-правовим5. Речовий характер віндикаційного позову
зумовлений прив’язкою до існування речі, а також факту її перебування у володінні набувача
(відповідача). Для кондикційного позову юридичного значення немає, чи існує річ в натурі, оскільки
він опосередковує задоволення вимоги про повернення як конкретної речі, так і відшкодування її
вартості. З наведеного випливає, що якщо віндикаційний позов захищає речові права як такі, то
кондикційний – речові права, проте не прямо, а через механізм захисту суб’єктивних цивільних прав
за зобов’язальним пра- вовідношенням. Ще одна відмінність полягає в тому, що кондикційний позов
має відносний характер. Тобто власник може пред’явити кондикційну вимогу тільки тому, хто
безпосередньо отримав від нього річ. Натомість віндикаційний позов може бути пред’явлений будь-
кому, у кого власник виявить своє майно, тобто така вимога має абсолютний характер. Доцільно
провести розмежування між досліджуваними інститутами за суб’єктним складом. Суб’єктами
віндикації з однієї сторони виступає власник (інший титульний володілець) речі, який втратив
володіння нею, а з другої – незаконний володілець (добросовісний або недобросовісний набувач).
Власник майна, який не володіє ним, не втрачає права власності на нього і не перестає бути
власником. Для задоволення віндикаційного позову необхідно, щоб річ, яка витребовується, була
придбана саме тією особою, у якої вона витребовується, тобто позов може бути пред’явлений не
володіючим власником до володіючого невласника6. Суб’єктами зобов’язань, що виникають у
результаті набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, як наголошується в
літературі, виступають: боржник – особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої
особи (потерпілого); кредитор (потерпілий) – особа, за чий рахунок інша особа (боржник) набула
майно або зберегла його у себе7. Боржником за цим зобов’язанням є особа, яка без встановлених
нормативними приписами підстав набула або зберегла майно у себе за рахунок іншої особи
(потерпілого). Незалежно від характеру набутого майна, набувач не може вважатися його власником,
оскільки для цього від- сутня законна підстава. Стосовно ж збереженого майна, то набувач
залишається його власником, проте на ньо- го покладається обов’язок передати потерпілому майно в
розмірі збагачення. На відміну від віндикації, той факт, що незаконний набувач фактично володіє
річчю, у випадку кондикції не має визначального значення. Тобто кондикційний позов може бути
пред’явлений особою, яка втратила право власності, до власника безпідставно набутого чи
збереженого, а також власником втраченого майна до незаконного володільця майна. Крім власника і
титульного володільця, до суб’єктного складу кондикційного зобов’язання входить також особа, яка
має право на набуття права власності або законне володіння, але не набула його внаслідок діянь
боржника. 282 Проблеми цивільного, господарського, трудового права та права соціального
забезпечення Отже, коло осіб, які мають право на пред’явлення кондикційного позову, ширше
порівняно з суб’єктами, що мають право на віндикацію. Крім того, при задоволенні кондикційного
позову відповідача позбавляють прав на належне йому майно, а при віндикації в нього вилучається
індивідуально визначена річ, яка не входить до складу його майна. Найбільшу полеміку серед
цивілістів викликає питання про розмежування досліджуваних інститутів за таким критерієм, як
предмет вимоги, зокрема, характеристика майна, яке підлягає поверненню. Не викликає сумнівів, що
предметом віндикаційного позову може бути тільки індивідуально визначена річ, що збережена в
натурі. При цьому задоволення вимоги відбувається шляхом повернення власнику того ж самого
майна, яке вибуло з його володіння. Стосовно ж кондикційного позову, то в доктрині цивільного права
панівною є позиція, згідно з якою вимога, яка випливає з безпідставного збагачення, спрямована на
повернення лише речі, яка визначена родовими ознаками, тобто того ж роду і якості, або її вартості8.
На наше переконання, ця позиція не є безспірною. ЦК України не містити обмежень, які стосуються
об’єкта кондикції. З буквального тлумачення норм глави 83 ЦК України неможливо встановити, яке
безпідставно набуте майно підлягає поверненню в натурі: те ж саме, яке й було отримано (що
передбачає його індивідуалізацію) або аналогічне йому (родові речі). На наше переконання,
використаний у легальному визначенні зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без
достатньої правової підстави термін «майно» слід трактувати в широкому сенсі, а тому за допомогою
кондикційного позову може бути витребувана й індивідуально визначена річ. На підтвердження цього
судження наведемо приклад: після розірвання договору купівлі-продажу картини, особа, яка передала
річ, має право вимагати її повернення, якщо вона не оплачена до моменту припинення договірних
відносин. Безумовно, за цих обставин вимога про віндикацію не може бути застосована: дійсний
договір спричинив виникнення права власності у покупця. Відтак, потерпілий може захистити свої
законні інтереси шляхом пред’явлення кондикційного позову. Отже, предметом кондикційного позову
може бути індивідуально визначене майно або майно з числа однорідних речей. Відмінність між
віндикацією та кондикцією полягає й у тому, що остання має більш широкий спектр дії. Як убачається
з приписів ст. 1212 ЦК України, положення про кондикцію застосовуються незалежно від того, чи
безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого,
інших осіб чи наслідком події. Отже, підставами виникнення кондикційних зобов’язань є: дії та події;
безвідносно до того чи такі дії є правомірними чи неправомірними, заздалегідь спланованими чи
випадковими; йдеться про дії як сторін зобов’язання, так і третіх осіб. Крім того, як слушно
наголошується фахівцями, у цьому зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно з
володіння власника за його волею або всупереч його волі9. При віндикації, як і при кондикції, майно
витребовується із чужого незаконного володіння. Однак, якщо віндикація вичерпується тільки
поверненням майна, яке фактично отримав набувач (добросовісний чи недобросовісний), кондикція
застосовується для витребування будь-якого збагачення: набутого або збереже- ного; незалежно від
того, у чому воно виражено: майні (речах) чи грошових коштах. Розглядувані інститути необхідно
розрізняти й за способом вибуття майна. За зобов’язанням з безпідставного набуття збереження майна
потерпілому повертається майно незалежно від того, яким чином воно вибуло з його володіння (ч. 2
ст. 1212 ЦК України). Тобто кондикційне правовідношення реалізуються неза- лежно від
добросовісності набувача (боржника) та незалежно від того, яким чином майно вибуло з його
володіння. Натомість при віндикації юридичне значення має добросовісність набувача, а також
обставини вибуття майна. Так, власник має право витребувати своє майно від недобросовісного
набувача у всіх випадках, а в добросовісного набувача – лише тоді, коли воно вибуло з володіння поза
його волею (ст. 388 ЦК України). Якщо ж набувач є добросовісним та майно вибуло з володіння
первісного власника з його волі, віндикація не допускається. Отже, у віндикації та кондикції
добросовісність особи, яка набула (зберегла) у себе майно, розглядається в різних площинах. Від неї в
цілому залежить можливість віндикації майна у третьої особи. Водночас щодо кондикційних
зобов’язань законодавець не встановлює спеціальних правил про добросовісність чи
недобросовісність набувача. М.М. Кулик, співвідносячи інститут кондикції та віндикації, звертає
увагу на такі відмінності: «для задоволення віндикаційного позову необхідно, щоб витребовувана річ
була придбана особою, від якої вона витребовується. Кондикційна вимога може бути пред’явлена до
набувача не тільки при придбанні, але й при збереженні майна за рахунок іншої особи
(потерпілого)»10. Зберегти можна лише своє майно, тобто те, яке належить на підставі титулу, а у
випадку віндикації у відповідача перебуває чуже майно. Варто зазначити, що ця підстава не є
прийнятною для розмежування кондикції та віндикації в разі наявності добросовісного оплатного
набуття майна, оскільки у ст. 388 ЦК України вказується на можливість вибуття майна з володіння
власника або особи, якій він передав майно у володіння, «іншим шляхом». Інколи розмежування
проводять за критерієм оплатності: для віндикації не завжди важливим є, мало місце зустрічне
надання чи ні, тоді як оплатність нівелює безпідставне збагачення11. З цим судженням можна
погодитися, але тільки із застереженням, що наявність будь-яких договірних відносин усуває
можливість застосування норм про кондикцію. Розмежування між кондикцією та віндикацією фахівці
проводять також і за юридичною технікою, яка використовується для їх оформлення. Так, О.А.
Шамшов наголошує, що поняття безпідставності майнового Романська І.В. До питання про
співвідношення кондикції та віндикації Часопис Київського університету права • 2020/2 283
переміщення при чужому незаконному володінні знаходить своє вираження через більш точні та
конкретні поняття, що характеризують право власності, його порушення та захист. У випадку
унормування кондикційних відносин яких-небуть техніко-юридичних засобів, які б конкретизували
чи уточнювали поняття безпідставності, не визначено12. Проте ця особливість, як слушно підкреслює
І.М. Гончаров, не стільки визначає різницю між зазначеними інститутами, скільки уточнює сферу
застосування віндикації в рамках загального питання безпідставного переміщення майнового блага
від однієї особи до іншої13. З проведеного аналізу розмежувальних критеріїв можемо дійти висновку,
що кондикція є універсальним самостійним способом захисту суб’єктивного цивільного права та
дієвим засобом впливу на незаконного набувача. Однак норми, що регулюють кондикційні
зобов’язання, можуть субсидіарно застосовуватися до відносин віндикації. Це положення знайшло
закріплення у приписах ч. 3 ст. 1212 ЦК України, якою регламентовано, що положення про
повернення безпідставно набутого чи збереженого майна застосовуються до вимог про витребування
майна власником з чужого незаконного володіння. Такий законодавчий підхід розширює сферу
застосування інституту кондикції та покликаний найбільш повно захистити порушені права та законні
інтереси учасників цивільного обороту. Як вбачається з матеріалів судової практики, кондикція
застосовується додатково до віндикації, коли певна вимога титульного володільця майна не
охоплюється нормативним регулюванням основного способу захисту права14. У римському
приватному праві утвердилася позиція, що кондикційний позов подається лише у випадку, якщо у
зв’язку з втратою права власності відсутня можливість пред’явити віндикаційний позов15. Тобто
кондикційний позов застосовується до вимоги про витребування майна з чужого незаконного
володіння лише у тому випадку, якщо не достатньо підстав для пред’явлення віндикаційного позову.
Такими випадками, до прикладу, є: втрата або інше вибуття майна з незаконного володіння особи;
переробка, знищення або пошкодження спірного майна, що спричинило втрату ним
індивідуалізуючих ознак або зменшення їх споживчої вартості. Прикметно, що закріплення на
законодавчому рівні норми про додаткове застосування положень про кондикції до віндикаційних
вимог вирішило доктринальну полеміку щодо конкуренції цих інститутів. Так, В.В. Ровний,
досліджуючи проблему конкуренції позовів, зазначає, що кондикційний позов ніколи не конкурує з
віндикаційним, оскільки можливі об’єкти позовних вимог тут взаємовиключають один одного16. На
наше переконання, ця позиція є цілком обґрунтованою. Підсумовуючи дослідження питання про
співвідношення кондикції та віндикації, можна дійти наступ- них висновків: – кондикція є
універсальним самостійним способом захисту суб’єктивного цивільного права та дієвим засобом
впливу на незаконного набувача; – норми, що регулюють кондикційні зобов’язання, можуть
субсидіарно застосовуватися до відносин про витребування майна з чужого незаконного володіння
лише в тому випадку, якщо не достатньо підстав для пред’явлення віндикаційного позову; – кондикція
володіє більш широким спектром дії, ніж віндикація; – на відміну від віндикації, кондикція може
застосовуватися для повернення як родової, так і індивідуально визначеної речі; – кондикційний
позов може бути пред’явлений особою, яка втратила право власності, до власника безпідставно
набутого чи збереженого, а також власником втраченого майна до незаконного володільця майна; –
конкуренція між кондикційним та віндикаційним позов не допускається.