1 ТЕМА .

Зміст, об’єкт та предмет фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла усередині ХV ст., а в
ХІХ ст. – виділилися із складу політичної економії в самостійну науку.
Фінансова наука входить до складу соціально-економічних наук.
Фінанси як наука вивчають явища і процеси, які здійснюються в державі при створенні і
використанні фондів фінансових ресурсів на цілі її економічного і соціального розвитку.
Cпрощена та глобалізована форми:
Спрощене сприйняття фінансів пов’язане із грошовими відносинами та фінансовою
діяльністю, що відображається у доходах і витратах суб’єктів фінансових відносин.
Глобалізоване розуміння фінансів передбачає цілісне уявлення про фінанси і фінансову
систему як єдине ціле та характеризує сутність відносин, що складаються в суспільстві у процесі
руху вартості створеного валового внутрішнього продукту (ВВП). .
Предметом фінансової науки є діяльність держави, суб’єктів господарювання,
організацій та громадян, що пов’язана зі створенням та використанням фондів фінансових
ресурсів.
Фінансові відносини – це система грошових відносин, пов’язаних з розподілом,
перерозподілом, формуванням і використанням централізованих і децентралізованих фондів
грошових коштів для задоволення суспільних, колективних та індивідуальних потреб.
Фінансовими відносинами є грошові відносини, які виникають між:
1. державою і підприємствами – при сплаті податків, зборів і відрахувань до бюджету
і державних цільових фондів, а також при отриманні бюджетного фінансування у вигляді субсидій,
дотацій і субвенцій;
2. державою і населенням – при сплаті податків та інших обов’язкових платежів і
отриманні соціальних гарантій (субсидії, пенсії, допомоги);
3. підприємствами – в процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, реалізації
продукції та послуг;
4. підприємствами і працівниками – в процесі виплати заробітної плати, матеріальної
допомоги, а також перерахування податків, зборів та відрахувань;
5. окремими ланками фінансової системи – державний бюджет, місцеві бюджети,
державний кредит та ін.;
6. всередині підприємства – при розподілі чистого прибутку, створенні та
використанні грошових фондів.
Об’єктами фінансових відносин виступають:
1. вартість ВВП– додана вартість, вироблена у країні виробниками товарів, робіт,
послуг за рік (заробітна плата, прибуток, амортизація, непрямі податки, позичковий процент,
рента);
2. національне багатство – вартість нагромаджених в країні матеріальних цінностей та
залучених у виробництво природних ресурсів (основні засоби, матеріальні ресурси,
золотовалютний запас, природні ресурси).
Суб’єктами фінансових відносин є держава, юридичні та фізичні особи. Кожен з суб’єктів
прагне отримати якомога більшу частку об’єкта, що зумовлене природною неузгодженістю
інтересів суб’єктів цих відносин:

Загальною метою фінансової науки є пізнання дії об’єктивних законів і закономірностей,

найстійкіших зв’язків та залежностей між фінансовими явищами у сфері фінансів та доведення
теоретичних розробок до практичного впровадження.
При дослідженні фінансових відносин фінансова наука використовує наступні методи:
Діалектичний метод, який базується на:

1
 1. абстракції – метод поглибленого пізнання реальних економічних процесів шляхом
відзначення основних найсуттєвіших сторін певного явища і очищення (абстрагування) від усього
випадкового, неістотного;
2. аналізі – об’єкт дослідження розкладається на складові частини, і кожна з них
вивчається окремо;
3. синтезі – поєднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням
специфіки взаємозв’язків між ними;
4. індукції – рух думки від одиничного до загального, від знання нижчого ступеня до
знання вищого ступеня;
5. дедукції – рух думки від загального до одиничного;
6. аналогії – перенесення властивості або сукупності властивостей з одного явища на
інше.
Економіко-статистичні методи, які включають:
1. балансовий – збалансування фінансових ресурсів з матеріально-уречевленими та
трудовими ресурсами;
2. нормативний – встановлення прогресивних норм і нормативів формування і
використання фінансових ресурсів; 3) метод коефіцієнтів – здійснення фінансових розрахунків на
основі встановлення відповідних коефіцієнтів.
Економічне моделювання – визначення в формалізованій формі основних
функціональних взаємозв’язків між економічними показниками, які відображають економічні
процеси.
Сутність фінансів
У сучасній фінансовій літературі фінанси розглядають переважно як економічну
категорію – це система економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу
вартості ВВП з метою формування фінансових ресурсів для забезпечення виконання функції
держави, задоволення суспільних потреб та створення умов розширеного відтворення.
Фінанси поділяються на централізовані та децентралізовані:
Централізовані- економічні відносини, пов’язані з формуванням і використанням фондів
грошових коштів держави, що акумулюються в державній бюджетній системі та урядових
позабюджетних фондах.
Децентралізовані- грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів
підприємств, громадських організацій та населення.

Фінанси як економічна категорія:

1. грошова (вартісна) категорія – фінанси завжди мають грошову форму вираження:
гроші, їх реальний рух служать обов’язковою умовою виникнення та існування фінансів
Грошовий характер фінансових відносин – важлива визначальна риса фінансів;
2. розподільча категорія – завдяки фінансам відбувається перерозподіл
централізованих і децентралізованих доходів і надходжень через систему бюджетних та
позабюджетних фондів, видатків підприємств та організацій;
3. ресурсоутворююча категорія – фінансові відносини завжди пов’язані з
формуванням та використанням фінансових ресурсів.
До характерних ознак фінансів належать:
 обмінно-розподільчий характер;
 завжди мають грошовий характер;
 матеріальним втіленням є фонди грошових коштів, джерелами формування яких
виступають фінансові ресурси;

2
  рух вартості від одного суб’єкта до іншого;
 грошова форма відносин;
 формування доходів і здійснення видатків;
 еквівалентний характер обміну та розподілу і нееквівалентний характер
перерозподілу.
Фінансові ресурси – це грошові накопичення та доходи, які створюються в процесі
розподілу, перерозподілу та використання ВВП і національного багатства та зосереджені у
відповідних фондах або в нефондовій формі для забезпечення безперервного процесу виробництва,
задоволення суспільних потреб, виконання фінансових зобов’язань.
Фінансовим ресурсам притаманні наступні ознаки:
 виражають відносини власності;
 перебувають в постійному русі: поповнюються і використовуються;
 мають властиві їм джерела та методи акумуляції;
 відрізняються за напрямами використання;
 специфічний склад учасників формування, розподілу та використання.

Функції фінансів. Взаємозв’язок та взаємодія фінансів з іншими економічними

категоріями розподільчого характеру

Призначення фінансів проявляється через їх функції:

1. Розподільча – фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП.
первинний розподіл – це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів
суб’єктів розподілу: для фізичних осіб – заробітна плата, для юридичних осіб – прибуток, для
держави – прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті, й надходження від
державних послуг, а також непрямі податки;
перерозподіл – це створення централізованих і децентралізованих фондів: на рівні держави
– бюджет і позабюджетні фонди, на рівні відомствфонди міністерств, комітетів, управлінь, на рівні
регіонів – місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування, на рівні
підприємств і організацій, їх структурних підрозділів – корпоративні фонди;
вторинний розподіл – охоплює процеси, пов’язані з перерозподілом доходів через
бюджетну сферу між сферами матеріального і нематеріального виробництва, галузями,
територіями, верствами населення.
2.Контрольна – фінанси є інструментом контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-
розподільчих відносин.
Контрольна функція дозволяє вирішувати ряд важливих завдань:
1. пошук резервів збільшення доходів і прибутку;
2. своєчасне виконання фінансових зобов’язань;
3. мобілізація фінансових ресурсів в обсягах, достатніх для фінансування соціально-
економічного розвитку;
4. ефективний цільовий розподіл і використання фінансових ресурсів.
Ця функція реалізується на основі загальнодержавного фінансового контролю, який
здійснюється Міністерством фінансів, Державним казначейством України, Податковою службою,
Митною службою, Державною аудиторською службою, Рахунковою палатою України,
Аудиторською палатою України, внутрішньогосподарського фінансового контролю.
Інформаційною основою фінансового контролю є бухгалтерська, статистична і фінансова
звітність, на основі яких здійснюється аналіз фінансово-економічних показників діяльності
підприємств, установ, організацій.
Функції фінансів реалізуються одночасно: кожна фінансова операція передбачає розподіл
суспільного продукту та національного доходу, а також контроль за цим розподілом.
Фінанси відіграють важливу роль в суспільстві та суспільному виробництві, зокрема:
1. забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних, фізичних осіб та
держави;
2. забезпечують кругообіг фінансових ресурсів;
3. здійснюються перерозподіл доходів між галузями, регіонами, соціальними
верствами населення;
4. впливають на інтереси розподільчих відносин, визначають їх фінансові
можливості;
3
 У розподільчих відносинах фінанси взаємодіють з іншими економічними категоріями:
грошима, ціною, заробітною платою та кредитом.
Гроші – це товар, який виконує роль загального еквівалента. У побутовому розумінні
фінанси ототожнюються з грошима. Гроші мають чітке призначення в економічному житті на
основі їх функцій.
Виражені відносини двох суб’єктів з яскраво вираженим їх характером:
1. обмін (оплата рахунків за товари і послуги);
2. розподіл і перерозподіл (сплата податків, виплата дивідендів, отримання субсидій
тощо).
Взаємозв’язок фінансів і грошей:
засіб платежу- гроші обслуговують погашення різних боргових зобов’язань між суб’єктами
економічних відносин, що виникають у процесі суспільного відтворення;
засіб нагромадження- гроші обслуговують нагромадження вартості в її загальній
абстрактній формі в процесі розширеного відтворення.
світові гроші- гроші обслуговують рух вартості у міжнародному економічному обороті і
забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару.

Взаємозв’язок фінансів і ціни- ціни є основою фінансового розподілу вартості, а фінанси,
базуючись на пропорціях розподілу, що склалися під впливом цін, виступають інструментом, що
їх реалізує.
До відмінностей між фінансами і ціною слід віднести наступні:
1. ціновий розподіл завжди пов’язаний з обміном, а фінансовий – відбувається за
межами акту купівлі-продажу товарів;
2. ціновий розподіл передує фінансовому;
3. фінансовий розподіл є більш гнучкий, оскільки ціновий визначає лише пропорції
майбутнього вартісного розподілу;
4. фінанси мають ширший діапазон розподілу, ніж ціна, оскільки вони здійснюють не
лише первинний розподіл ВВП на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через
бюджетну систему, на цьому етапі ціни можна регулювати за допомогою дотацій і виплат із
бюджету різниці в цінах.
За економічною природою заробітна плата є грошовим виразом вартості праці.
Фінанси і заробітна перебувають у постійній взаємодії: держава регулює заробітну плату за
допомогою податків, створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів для стимулювання
розвитку окремих видів діяльності, надаючи субсидії, субвенції та інші форми фінансових дотацій.
Відмінності між фінансами і заробітної платою:
1. за допомогою заробітної плати розподіляється необхідний продукт, а за допомогою
фінансів – увесь національний продукт;
2. розподільчі відносини, які пов’язані із заробітною платою, матеріалізуються у
грошових коштах, що надходять у власність окремих громадян для задоволення їхніх особистих
потреб, у той час як фінанси мають суспільне призначення;
3. функціонування заробітної плати може розглядатись як процес двостороннього
руху вартості: заробітна плата має компенсаційний характер і залежить від кількості і якості
затраченої праці, що визначає отримання від суспільства кожним працівником такої частки
вартості, яка відповідає його трудовому вкладу.
Кредит – це система економічних відносин з приводу руху позичкової вартості на
принципах платності, строковості, повернення, цільового використання та забезпеченості.
Взаємозв’язок фінансів і кредиту: при нестачі фінансових ресурсів підприємство залучає
кредитні ресурси, а при надлишку фінансових ресурсів підприємство може тимчасово вільні
кошти використовувати їх як кредитні ресурси.
Відмінності фінансів та кредиту полягають в наступних аспектах:
1. кредит надається позичальнику на визначений термін на основі поверненості та
платності, у той час як фінанси мають безповоротний характер;
2. фінанси здійснюють розподіл і перерозподіл ВВП, а кредит обмежується тільки
розподілом, тому що має справу тільки з тимчасово вільними коштами акумулює їх і за плату
надає в користування на умовах повернення;

4
 3. кредитні ресурси виражають розірваний у часі рух вартості від кредитора до
позичальника і назад, а фінансові відносини – односторонній процес;
4. кредитні ресурси формуються у процесі перерозподілу за рахунок тимчасово
вільних коштів підприємств, держави, громадян, а фінансові – із доходів і нагромаджень, що
утворились на стадії вартісному розподілу;
5. кредит має більш тісний зв’язок з грошовим обігом: за його допомогою
задовольняється потреба в платіжних засобах і здійснюється регулювання грошової маси.

2 ТЕМА 1. Історичний характер фінансів, їх генезис. Об’єктивні передумови

виникнення фінансів
Фінанси є продуктом еволюції суспільних відносин, продуктом наявності держави і
товарно-грошових відносин, і тому є історичною категорією.
Існує точка зору, що авторство терміну «фінанси» належить французькому вченому Ж.
Бодену, який у 1577 р. опублікував свою працю «Шість книг про республіку».
Виникнення і розвиток фінансів як історичної категорії обумовлюється наступними
передумовами:
 суспільний поділ праці та створення товарного виробництва;
 розвиток грошового господарства, чітке формування та реалізація основних
функцій грошей;
 поява самостійних суб’єктів господарювання, які створюють необхідні
 грошові фонди;
 укріплення централізованої держави, яка забезпечує створення системи
законодавчо-правових норм.
Етапи розвитку фінансів:
1. Нерозвинена форма фінансів, основна маса коштів (близько 2/3) витрачалася на
військові цілі, і фінанси практично не здійснювали впливу на економіку. Іншою характерною
рисою цього періоду була вузькість фінансової системи, тому що вона складалася з однієї ланки –
бюджетної системи, і спектр фінансових відносин був обмеженим: усі фінансові відносини були
пов’язані виключно із формуванням і використанням бюджету.
2. Розширення фінансових відносин- винекнення розвитку держави і державності.
Відбулося формування державних скарбниць, розвиток системи бюджетів, винникнення
державного кредиту і держ цінних паперів.
3. Ускладнення фінансової системи та прояв нових її ланок- першій половині ХХ.
Ускладненя фінансового ринку, фінансів державних підприємств і галузей, спеціальних та
позабюджетних фондів. З середини 50-х років XX ст. виникає принципово нова ланка фінансових
відносин – фінанси наднаціональних економічних угруповань.

3. Специфічні ознаки фінансів, їх суспільне призначення.

Головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:
1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;
2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;
3) фінансове стимулювання.
Фінансове забезпечення відтворювального процесу – це покриття затрат за рахунок
фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою.
Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:
• бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;
• кредитування – це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і
забезпеченості;
• самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з
основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування
допускає залучення кредитних ресурсів;
• оренда (лізинг) – це передання майна у користування за певну плату і на певний строк;
• інвестування – процес вкладення грошей у ті чи інші об'єкти з розрахунком на
збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.
Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед
через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування
цих коштів у бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб.

5
 У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності
можна виділити:
• бюджетні стимули;
• ефективне інвестування фінансових ресурсів;
• фінансові пільги і санкції.

5. Зародження фінансових відносин у Стародавньому світі

Стародавній Китай характеризувався сильним державним сектором з розвиненим
чиновницьким апаратом. Тут формується система умовного утримання землі – «спадкоємні
дарування» за службу.
Стародавній Єгипет - централізована економіка. Чиновники враховували врожай і
кількість худоби, розподіляли інструмент і провіант із державних сховищ для общинників, що
працювали у складі так званих «робочих загонів» на іригаційних або будівельних об'єктах.
Стародавня Греція – розгалужена система оподаткування.
Римська імперія- мала розвинені фінанси. Стала центром торговельних угод. Виникає
первинна фін інфраструктура і відповідні субєкти – банкіри, посередники, маклери.

6. Розвиток фінансових відносин за часи докапіталістичних формацій

Епоха затвердження феодалізму відзначилася посилення процесів утворення міст, тільки в
Центральній Європі з’являється більше 1500. В середньому частка міського населення досягла 20-
25%. Така концентрація робочої сили спричинила стрімкий розвиток ремісництва й сприяла
підсиленню спеціалізації праці.
Розвиток ремісництва впливав на економіку, укріплюючи державне господарство та
спричиняючи формуванню системи оподаткування, яка включала такі податки:
1. Подушний (поголовний податок). У державі франків кожний, хто володів землею або
будинком, обкладався подушним податком (за неповнолітніх вносив податі глава родини).
2. Поземельний податок виступав у двох формах – у вигляді десятини та у вигляді
податку на дохід із землі (поземельна рента).
3. У середньорічній Європі існували як зовнішні, так і внутрішні мита, наприклад,
мостовий збір при переїзді через міст, причальне мито, різні торговельні мита.
4. Розвиток акцизного оподаткування розпочався у XIII ст. у Франції, коли був введений
акциз на сіль. В основномуобкладалися алкогольні напої та тютюнові вироби. У XVII і XVIII
сторіччях акцизи починають відігравати провідну роль у фінансовому господарстві німецьких
держав.
Збільшення масштабів торговельних операцій за добу Відродження приводить до появи
перших закритих товариств із обмеженою відповідальністю – командитних, а потім й акціонерних
(відкритих), які починають поступово тіснити сімейні фірми. В 1555 році у Лондоні засноване
перше в історії акціонерне товариство відкритого типу для торгівлі в Балтиці – «Moscow
Company».
До наступного штабелю розвитку фінансових відносин слід віднести період Запорізької
Січі (ХVІ ст.).
Характеристика доходів січового скарбу говорить, що доходи формувалися за рахунок
промислової експлуатації загальновійськових земель і сільськогосподарських угідь.

3 ТЕМА. 2. Розвиток фінансової науки у ХV-XІХ сторіччях

Англійський філософ Томас Гоббс (1588- 1679), у своїх трудах акцентував увагу на
перевагах непрямого податкового обкладання. В той час як, англійський мислитель Джон Локк
(1632-1704) додержувався протилежної думки. Під впливом його робіт у суспільній думці Англії
відбувається поворот у бік прямого оподаткування.
Швейцарський економіст Ж. Симонд де Сісмонді (1773-1842)- «Нові начала
політекономії» (1819)- Теорія податку як спосіб насолоди від суспільного порядку, правосуддя,
забезпечення особитсості і власності.
Адольф Тьєр (1797-1877) та англійський економіст Джон Мак-Куллох (1789-1864)
вважали, що під податками слід розуміти страховий платіж, який сплачується підданими державі
на випадок настання будь-якого ризику.
Камералістика це «наука про державне управління». Існує твердження, що з появою
школи камералістики починається раціональний період у розвитку науки про фінанси.

6
 І. Юсті та Й. Зонненфельс – типові представники школи камералістики.
І. Юсті стала робота «Система фінансового господарства», де розглянуто сутність
фінансової науки з точки зору доходів і видатків держави, управління камеральними справами,
державних кредитних відносин. Приділив значну увагу не тільки державним доходам та
проблемам поповнення скарбниці, але й досліджував державні витрати.
Наприкінці ХVIII ст. під впливом праць французьких фізіократів починається
наступний етап розвитку фінансової науки. Вони досліджували проблеми справедливості
оподаткування та питань щодо участі кожного громадянина у доходах держави.
Основоположник школи фізіократів є Ф. Кене. Він розробив економічну табл, за
допомогою якої з’явилася можливість досліджувати взаємозв’язок податків і економічного
зростання.
Також до фізіократів можна віднести Адама Сміта. Йому вдалось найбільш точно
сформулювати і обгрунтувати принципи оподаткування. У п'ятій книзі А. Сміта, «Про витрати
государя або держави», розглядаються різні правила збору податків і мит, принципи
перерозподілу та використання доходів. Автор приділяє увагу питанням рівномірного розподілу
податкового навантаження.
Класична теорія оподаткування, набула свого подальшого розвитку в роботах Д. Рікардо
(1722-1823). Останній відстоював позицію щодо обкладання податками прибутку капіталіста,
вказуючи на те, що податки впливають на капітал або дохід, які, у свою чергу, є джерелами сплати
податків. Взаємозалежність і взаємовплив податків і капіталу викладено у знаменитій праці
Д. Рікардо «Начала політичної економії і податкового обкладання»
3. Фінансова наука кінця XIX - початку ХХ ст.
Л. Косса у своїй роботі «Основи фінансової науки» (1896), зауважив, що фінансова наука
– це теорія державного майна. Вона навчає кращим правилам, за якими слід складати це майно,
керувати ним і використовувати його.
І. І. Янжул (1846-1914) - економіст і статистик, педагог, діяч народної освіти, один з
перших в Російській імперії фабричних інспекторів, член Петербурзької Академії наук (з 1895).
сформулював причини такого положення, що абстрактні висновки фінансового характеру були
досить відірвані від практики.
Етимологія слова «бюджет» описана Р. Штурмом у 1907 р. Він пов’язує це поняття з
англійським (за іншими версіями – нормандським) походженням, що в перекладі означає – кишеня
або мішок.
У своїй науковій праці «Фінансове право» (1905 р.) І. Х. Озеров зазначає, що в Англії
«budget» асоціювався з доповіддю канцлера казначейства у Палаті общин, яка містила цифровий
звіт про минулий фінансовий рік та припущення на майбутнє
Говорячи про досягнення української фінансової школи є сенс зупинитися на працях І.Я.
Франка. У 1883 р. була опублікована книга «Сила податкова Галичини», де автор у ході
дослідження податкової системи Австро-Угорської імперії визначив причини податкового тягаря
непрямих податків як таких, що «завуальовують справедливий розподіл національного багатства».
Увага Франка поширюється не тільки на проблеми, що виникають у сфері державних фінансів.
Його наукові інтереси охоплюють й проблеми розвитку фінансово-кредитних відносин, чому
присвячені роботи «Банк крайовий», «Авансово-заробітні товариства», «Розмова про гроші і
скарби» тощо.
Наприкінці ХІХ- початку ХХ століття з’являються праці українських науковців, що
воістину стали підґрунтям розвитку фінансової науки у радянські часи.
Наукові здобутки М.М. Алексієнка, який з 1890-1897 рр. був ректором Харківського
університету, а в подальшому став одним із провідних спеціалістів у сфері державних фінансів.
Він є автором низки книг з фінансів і кредиту. Серед його наукових досягнень можна відмітити
такі роботи, як «Погляд на розвиток вчення про податок у економістів А. Сміта, Ж.-Б. Сіючи,
Рікардо, Сисмонді та Д.-С. Мілля» (1870 р.), «Державний кредит. Нарис нарощування державного
боргу в Англії й Франції» (1872 р.), «Прибутковий податок та умови його застосування» (1885 р.),
«Загальна теорія перекладання податків».
У радянські часи до розвитку фінансової думки були причасні такі українські вчені, як
М.І. Мітіліно – декан фінансово-господарського факультету Київського інституту народного
господарства, який дослідив теоретичні основи фінансів у відомих працях «Елементи фінансової
науки» (1926) та «Основи фінансової науки» (1929). Слід згадати здобутки М. Добриловського,
який видав курс лекцій «Основи фінансової науки» (1934). Не менш вагомий вклад у розвиток

7
фінансової науки вніс П.Л. Кованько, досліджуючи фінансові проблеми міського землеволодіння
(1919). Слід згадати засновника школи фінансової економетрії М.П. Ямпольського.
Аналіз, систематизація, узагальнення накопиченого світового досвіду науковою думкою
кінця XIX - початку ХХ ст. надали можливість чітко визначити предмет і об'єкт фінансової науки,
проаналізувати і згрупувати існуючі положення про податки, ввести обґрунтування принципів
оподаткування з огляду на особливості розподілу податкового тягаря та впливу податків на
народне господарство.

4 ТЕМА. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА І ФІНАНСОВЕ ПРАВО

Залежно від рівня економічної системи виділяють:
- фінансову політику держави (макрорівень);
- фінансову політику суб'єктів господарювання – підприємств, установ, організацій та
домогосподарств (мікрорівень);
- фінансову політику міжнародних організацій і фінансових інституцій (рівень світового
господарства).
Фінансова політика – це самостійна сфера діяльності держави в області фінансових
відносин з метою виконання державою своїх функцій.
Головною метою фінансової політики є забезпечення фінансовими ресурсами реалізації
державних програм, економічного і соціального розвитку.
Реалізація головної мети фінансової політики відбувається через вирішення ряду завдань:
1) формування максимального обсягу фінансових ресурсів для забезпечення соціально-
економічного зростання;
2) виявлення джерел фінансових ресурсів, їх складу, структури та резервів збільшення;
3) встановлення раціонального розподілу та використання фінансових ресурсів з метою
підвищення життєвого рівня населення, фінансової підтримки окремих сфер та галузей;
4) організація регулювання та стимулювання соціально-економічних процесів на основі
фінансових методів;
5) розробка фінансового механізму та його адаптація відповідно до цілей і завдань стратегії,
що змінюються;
6) створення ефективної системи управління фінансами з метою структурної перебудови
економіки та забезпечення фінансової стабільності у суспільстві.
Об’єктами фінансового управління є централізовані і децентралізовані фінансові
ресурси у всіх ланках фінансової системи.
Суб’єктами фінансового управління є законодавчі і виконавчі органи держави,
спеціалізовані фінансові органи, фінансові служби підприємств.
Об’єктами державної фінансової політики є також: економічні підсистеми (економіка
регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення);
соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-
технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові,
зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів,
капіталів)
Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її
механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.
Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого
ВВП та її суспільного використання.
Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і
бюджетну.
Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування —
установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них
(уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових
пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність
підприємств і громадян.
Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його
збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо.
Фінансова стратегія – це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і
вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку.

8
 Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямовану на вирішення конкретних
завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Її головне
завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.
типи фінансової політики:
— жорстка регламентація;
— помірна регламентація;
— політика мінімальних обмежень.
Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин
регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій
визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи
адміністративними рішеннями. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень
бюджетної централізації ВВП
Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину
фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на
кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках.
Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної
діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.
Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної
заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному
господарюванні.
Основою фінансової політики держави є вибір фінансової моделі суспільства.
Співвідношення між напрямами фінансової політики, застосуванням її окремих типів
визначаються характером фінансової моделі, що встановлена на даний час.
Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики.
Її основним знаряддям є бюджет.
Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється
на такі види:
- політика стабілізації;
- політика економічного зростання;
- політика стримування ділової активності.
Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі
сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні
стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу
отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються
один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має
стимулюючий характер. Другий — політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має
обмежувальне спрямування.
Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни
рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на
розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за
умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися
трьома основними способами — через зростання державних видатків, зниження рівня
оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як
стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних
потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних
підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до
збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у
мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні
кредитних ресурсів.
Політика стримування ділової активності використовується для регулювання
економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження
економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими
способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі — скорочення
державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок
за кредитами.
Дискреційна фінансова політика – це політика, що проводиться безпосередньо урядом
країни і здійснюється за допомогою органів системи управління фінансами. Такий тип фінансової

9
політики недостатньо враховує можливості фінансового регулювання. Основними засобами
дискреційної політики є:
соціальні програми;
державні закупки;
державні інвестиції;
зміна трансфертних видатків перерозподільчого типу;
громадські роботи, що пов’язані з видатками;
управління податковим тягарем.
Під недискреційною фінансовою політикою розуміють здатність податкової системи до
самостійної стабілізації. Тобто, вона повинна мати такі особливості, які дозволять їй регулювати
фінансово-економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання будь-яких органів
управління. Дані особливості податкової системи називаються вбудованими стабілізаторами.
Крім податкового існують ще ряд важливих вбудованих стабілізаторів, що у своїй
сукупності сприяють економічній рівновазі в країні. Серед них можна виділити наступні:
соціальні виплати, включаючи допомоги по безробіттю;
благодійні допомоги поза рамками системи соціального страхування;
програми економічної допомоги (особливо в періоди кризи перевиробництва);
ефект надійності компаній (наприклад, акціонерні товариства створюють ілюзію
стабільності доходу не змінюючи рівень виплати дивідендів);
інертність схильності до споживання (тобто, підтримуючи звичайний рівень життя,
індивід повільно пристосовується до зміни рівня свого життя).
Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює декілька етапів:
1. Вироблення цілей, постановка завдань.
2. Вибір типу фінансової політики.
3. Вибір напрямків реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними.
4. Вибір інструментів реалізації.
5. Координація дії окремих інструментів.
6. Здійснення конкретних заходів.
7. Контроль за ходом реалізації.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним є його відповідне

нормативно-правове забезпечення, представлене, передусім, Конституцією України,
численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються
Верховною Радою України, є обов’язковими до виконання і мають вищу юридичну силу стосовно
інших нормативних актів.
Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами
на підставі чинних законів. До таких документів належать: укази Президента України, декрети і
постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і
ратифіковані Верховною Радою України тощо.
Ефективність функціонування фінансового механізму залежить також від якості його
інформаційного забезпечення. Вичерпна, достовірна, своєчасна і зрозуміла інформація є
запорукою прийняття оптимальних фінансових рішень, спрямованих на забезпечення
економічного розвитку і соціальних потреб громадян. Інформаційне забезпечення складається з
різних видів економічної, фінансової та іншої інформації.
До джерел фінансової інформації належать показники, що характеризують
макроекономічний розвиток країни, окремих галузей, кон’юнктуру фондового і грошового ринків,
повідомлення про фінансову діяльність контрагентів і конкурентів, фінансова звітність суб'єктів
господарювання тощо.
Організаційне забезпечення реалізації фінансової політики через фінансовий механізм
полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, визначенні їх функцій і
повноважень з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення
координації дій усіх суб'єктів. Кожен із фінансових органів та інституцій має власну сферу
діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямку,
наділений функціями і повноваженнями, які необхідні для реалізації тієї або іншої політики
Центральний банк розробляє принципи монетарної політики і забезпечує її втілення. На
відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, Центральний банк в більшості
країн світу діє як самостійна і незалежна фінансова інституція.

10
 Особливості статусів двох провідних фінансових структур – Міністерства фінансів і
Центрального банку – безпосередньо відображаються в реалізації фінансової політики і
забезпеченні взаємозв'язку її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність
єдиного підпорядкування і чітко визначеного співвідношення функцій може обумовлювати
різновекторність монетарної і фіскальної політики. Але, з іншого боку, в цьому полягає властива
демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики
загалом. Водночас, це вимагає обов'язкової координації дій Міністерства фінансів і Центрального
банку. І фіскальна, і монетарна політика повинні бути спрямовані на вирішення основних завдань
соціально-економічного розвитку.
Фінансові правовідносини – це врегульовані нормами фінансового права суспільні
відносини, учасниками яких є носії суб’єктивних прав та юридичних обов'язків, що виникають у
процесі здійснення фінансової діяльності держави.
В структурі фінансових правовідносин розрізняють суб’єкти і об’єкти.
Суб’єктами фінансових правовідносин є держава і її органи, а також громадяни та
юридичні особи різних форм власності.
Об’єктами фінансових правовідносин є централізовані та децентралізовані грошові
фонди, які формуються і розподіляються державою із застосуванням фінансових інструментів
(податків, державних запозичень, доходів від приватизації та видатків, бюджетного кредитування,
фінансових санкцій та ін.).
Фінансові правовідносини регулюються нормами фінансового права.
Фінансове право це сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі
мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з
метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.
Фінансове право є самостійною галуззю єдиної правової системи держави. Втім, воно тісно
пов'язане з усіма галузями правової системи України. В першу чергу фінансове право тісно
пов'язане з конституційним, адміністративним та цивільним.
Джерелом фінансового права є форма вираження правотворчої діяльності держави з
приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють
норми фінансового права.
Джерела фінансового права можуть бути подiленi за різними класифікаційними ознаками.
Джерела фінансового права на основі владно-територiальної ознаки:
а) загальнодержавні нормативні акти;
б) республiканськi (Автономна Республіка Крим);
в) мiсцевi нормативні акти.
Джерела фінансового права за характером правових норм:
а) нормативні акти, що містять правові норми загального характеру, прийняті
компетентними органами у встановленому порядку;
б) ненормативні – акти, що не містять правових норм загального характеру.
Джерела фінансового права за особливостями правового регулювання i характером
встановлення :
а) мiжнароднi договори (конвенції, угоди) важливого значення набувають при
врегулюванні подвійного оподаткування, інших питань оподаткування ;
б) нормативний правовий акт;
в) інші (звичай, прецедент, правова доктрина).
Формою реалiзацiї фінансового права, що регулює фінансову дiяльнiсть є фінансове
законодавство. Головними складовими фінансового законодавства є бюджетне та податкове
законодавство.
Бюджетне законодавство є одним із найважливіших для функціонування держави.
Бюджетне законодавство регулює відносини мобілізації, розподілу та використання бюджетних
коштів.
До складу бюджетного законодавства входять нормативно-правові акти, що регулюють
бюджетні відносини в Україні.
Податкове законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, в яких містяться
правові норми, об’єднані спільним предметом регулювання - відносинами в сфері оподаткування.
Податкове законодавство України складається з: Конституції України; Податкового
Кодексу України; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи в частині
регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним

11
митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України; чинних міжнародних
договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються
питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього
Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами,
встановленими цим Кодексом.

5 ТЕМА. ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

Фінансовий механізм у широкому розумінні – комплекс фінансових методів і важелів
впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.
Фінансовий механізм у вузькому розумінні – сукупність конкретних фінансових методів
та важелів впливу на формування і використання фінансових ресурсів з метою забезпечення
функціонування й розвитку державних структур, суб’єктів господарювання і населення.
фінансовий механізм - сукупність форм і методів, за допомогою яких відбувається
формування та використання фондів грошових ресурсів для забезпечення різноманітних потреб
державних структур, суб’єктів господарювання та населення.
До структури фінансового механізму входять п’ять взаємопов’язаних елементів: фінансові
методи, фінансові важелі, правове забезпечення, нормативне забезпечення, інформаційне
забезпечення.

Фінансовий механізм – найважливіша частина господарського механізму.

Фінансові методи є способом впливу фінансових відносин на господарський процес. У
господарській практиці широко застосовують такі фінансові методи:
- фінансове планування,
- оперативне управління,
- фінансовий контроль,
- фінансове забезпечення,
- фінансове регулювання.
Фінансові методи діють у двох напрямах:
• управління рухом фінансових ресурсів і ринкових комерційних відносин, пов’язаних зі
зміною витрат і результатів;
• матеріальне стимулювання за ефективне використання грошових фондів.
Дія фінансових методів виявляється в утворенні та використанні грошових фондів.
Фінансове планування – діяльність зі складання планів формування, розподілу,
використання фінансових ресурсів окремих суб’єктів господарювання, галузевих структур,
територіально-адміністративних одиниць, держави, спрямована на досягнення поставлених цілей і
вирішення певних завдань.
Оперативне управління:
• пов’язане із необхідністю втручання в розподільні процеси з метою ліквідації
диспропорцій, подолання недоліків, своєчасного перерозподілу коштів;
• пов’язане із забезпеченням досягнення запланованих результатів.
Фінансовий контроль – перевірка правильності вартісного розподілу і перерозподілу
валового внутрішнього продукту та цільового витрачання коштів із відповідних фондів,
порівняння фінансових результатів від використання фінансових ресурсів з плановими та
виявлення резервів їх збільшення.

12
 Фінансове забезпечення – це формування цільових грошових фондів господарюючих
суб’єктів у достатньому розмірі та їх ефективне використання.
Фінансове забезпечення здійснюється у таких формах:
- самофінансування (фінансування діяльності суб’єкта господарювання за рахунок власних
фінансових ресурсів);
- бюджетне фінансування (надання коштів з бюджету на безповоротних засадах);
- кредитування (надання коштів на принципах поворотності, платності, терміновості,
забезпеченості та цільового використання);
- оренда (передача майна у користування на визначений угодою термін і за певну плату);
- інвестування (вкладання коштів у певні об’єкти з метою отримання додаткового доходу).
Реалізація фінансового забезпечення передбачає:
• фінансові ресурси можуть бути акумульовані за рахунок власних коштів
(самофінансування);
• фінансові ресурси можуть бути акумульовані за рахунок залучених коштів;
• фінансові ресурси можуть бути акумульовані за рахунок фінансування (міжбюджетні
трансферти, кредитування, інвестування).
Фінансове регулювання – це засіб фінансового впливу, пов’язаний із регулюванням
економічних процесів.
Реалізація фінансового регулювання передбачає: державне прогнозування, планування,
фінансування, бюджетування, податкове пільгування, державне кредитування, адміністрування,
облік і контроль.
У вузькому сенсі державне регулювання зводиться до правового, фінансового, бюджетного
і податкового регулювання.
Фінансове планування – це діяльність зі складання планів формування, розподілу і
використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх корпоративних
об’єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць, країн загалом.
Об’єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі
розподілу і перерозподілу ВВП.
Результат фінансового планування – види фінансових планів, прогнозів.
Фінансові плани розділяють на зведені й індивідуальні.
Основними завданнями фінансового планування є:
- визначення джерел та обсягів грошових ресурсів, необхідних для розширеного
відтворення, їх розподіл між секторами економіки;
- зосередження в руках держави централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних
для успішного виконання державних функцій;
- забезпечення необхідних пропорцій у розподілі та використанні грошових ресурсів;
- стимулювання найбільш ефективного використання матеріальних, трудових і грошових
ресурсів, зниження собівартості продукції й виявлення внутрішньовиробничих резервів.
Фінансове планування ґрунтується на таких принципах:
 наукової обґрунтованості, згідно з яким розрахунок планових показників має
базуватися на основі певних методик з урахуванням передового досвіду, використанням засобів
обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність
розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;
 комплексності, який полягає у єдності фінансової політики, єдиній методології
фінансових розрахунків;
 безперервності, який передбачає взаємозв’язок перспективних, поточних та
оперативних фінансових планів;
 стабільності, що означає незмінність показників фінансових планів;
 оптимальності, який потребує найбільш раціонального використання усіх
фінансових ресурсів.
Фінансове планування включає:
 фінансове прогнозування (перспективне планування) – дослідження та
розроблення на довгострокову перспективу ймовірних шляхів розвитку фінансів суб’єктів
господарювання і держави, які забезпечують їхнє стабільне фінансове положення у майбутньому
(перспективні фінансові плани складають на період, більший одного року);
 поточне фінансове планування – процес визначення майбутніх доходів та
напрямів використання фінансових ресурсів суб’єктів економічної діяльності, що має на меті

13
реалізацію їх фінансової стратегії у більш короткостроковому періоді (поточні фінансові плани
складають на один рік);
 оперативне фінансове планування – процес синхронізації у часі грошових
надходжень і витрат з метою реалізації поточних фінансових планів і конкретизації їх показників
(оперативні фінансові плани складають на строк до одного року: квартал, місяць).
Фінансові баланси включають:
• баланси доходів і витрат об’єднань, концернів, асоціацій, міністерств, відомств,
державних комітетів;
• баланси доходів та видатків підприємств, організацій, установ усіх форм власності;
• баланси доходів і витрат бюджетних установ;
• баланси фінансових ресурсів областей, районів, міст;
• державний бюджет та місцеві бюджети;
• баланс фінансових ресурсів і витрат держави;
• фінансові баланси окремих фінансових інститутів;
• баланс грошових доходів і витрат населення, платіжний баланс.
За тривалістю дії виділяють такі види фінансових планів:
- перспективні фінансові плани (>1 року);
- поточні (до 1 року);
- оперативні (квартал, місяць).
При визначенні фінансових показників використовують такі методи планування:
1. Метод коефіцієнтів передбачає поширення встановлених раніше тенденцій на
майбутній період або перенесення вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних
об’єктів.
2. Нормативний метод передбачає розрахунок фінансових показників на основі
встановлених норм і нормативів (нормативи утворення фондів грошових коштів, норми
амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрат у бюджетних
установах тощо).
3. Балансовий метод передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та
узгодженість усіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.
4. Метод математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити
динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у
майбутньому.
5. Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом
корегування фінансових показників базового періоду на ймовірні зміни в плановому періоді та
визначення впливу різних факторів на ці показники.
Фінансовий план – це план формування і використання фінансових ресурсів. Фінансові
плани мають форму балансу – прибуткові і видаткові розділи.
Розрізняють такі види фінансових планів:
- баланс доходів і витрат підприємства (поточний фінансовий план, розраховується на рік з
розбивкою по кварталах);
- індивідуальні фінансові плани (відрізняються залежно від форм власності, видів
діяльності, типу організацій, методів управління).
Платіжний календар – це оперативний фінансовий план.
Головна мета складання – спрогнозувати фінансовий стан підприємства на певну дату.
Бізнес-плани обов’язково складаються у випадках приватизації підприємства, продажу
контрольного пакета акцій іноземному інвестору, при створенні спільних підприємств за участі
держави.
Кошториси доходів і видатків складають установи соціальної сфери, передусім бюджетні
організації.
Важливими елементами фінансового механізму є фінансові норми, нормативи, ліміти,
резерви, стимули, які називаються фінансовими важелями.
Фінансові норми умовно поділяють на чотири групи.
До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами
законодавчої та виконавчої влади: ставки і мінімальний розмір заробітної плати, розмір
стипендій, ставки податків, зборів і відрахувань.

14
 До другої групи належать норми, що ґрунтуються на матеріальних потребах: норми
витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров’я, норми витрат на
медикаменти, освітлення, опалення тощо.
Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими
центральними органами виконавчої влади. Це, зокрема, норми значної частини витрат
бюджетних установ.
Четверту групу складають норми і нормативи, що характеризують пропорції
економічного та соціального розвитку. Сьогодні ця група найменш досліджена.
Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є встановлення норм
амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування амортизації, застосування
прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-технічного прогресу.
серед всіх фінансових важелів особливе місце займають податки і збори, з допомогою
яких держава мобілізує кошти для виконання покладених на неї функцій, а також впливає на
підприємницьку діяльність, сприяє інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і
споживання, забезпечує раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо.
Ліміти є певним обмеженням на витрати в інтересах держави, підприємця або
громадянина.
Резерви мають нейтралізувати вплив непередбачуваних факторів, що можуть виникнути у
майбутньому.
Основні методи формування фінансових резервів:
– бюджетний (створення у складі кожного бюджету резервного фонду);
– галузевий (створення резервів на рівні міністерств, галузей, відомств);
– госпрозрахунковий (формування фінансових резервів підприємств, організацій, установ);
– страховий (утворення фондів страхових організацій).
Фінансові стимули передбачають застосування як матеріального заохочення, так і
економічних санкцій.
До стимулів належать:
• заохочувальні фонди, які утворюються з прибутку,
• бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (в тому
числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки),
• фінансування за рахунок державних коштів через державні програми,
• підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, фінансування науково-дослідних робіт,
природоохоронні заходи.
фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми
організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб’єктів
господарювання у виконанні взятих зобов’язань (договірних умов, сплати податків і зборів тощо).
В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш розповсюдженими серед них є
штраф і пеня.
Штраф – це міра матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або
діючих правил.
Штраф накладається, зазвичай, в твердій грошовій сумі.
Пеня застосовується при несвоєчасному виконанні грошових зобов’язань та нараховується
за кожен день прострочення.
Розмір пені встановлюється в процентах від суми простроченого платежу.
Управління – це сукупність засобів та методів цілеспрямованого впливу на об’єкт для
досягнення певного результату.
Управління фінансами – це найважливіша область управлінської діяльності, яку здійснює
відповідний апарат за допомогою особливих засобів та методів, в тому числі різноманітних
стимулів та санкцій.
В управлінні фінансами як і в будь-якій іншій керованій системі, виділяють суб’єкти і
об’єкти управління.
Об’єктами управління виступають фінансові відносини, в тому числі й ті, що пов'язані з
формуванням і використанням фондів грошових коштів. Найважливіші об’єкти управління – це
фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, державні фінанси.
Суб’єктами управління виступають держава в особі законодавчих і виконавчих органів, у
т.ч. фінансових, а також фінансові служби підприємств, організацій і установ. В Україні такими
структурами є: фінансові служби підприємств; фінансові, страхові та податкові органи.

15
 Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, має назву
«фінансовий апарат».
Управління фінансами – це сукупність фінансових методів, важелів, стимулів та санкцій,
які використовує фінансовий апарат для формування, розподілу та найбільш ефективного
використання фінансових ресурсів.
В управлінні фінансами визначають декілька функціональних елементів:
- планування,
- оперативне управління,
- контроль.
Планування займає важливе місце в системі управління фінансами. У фінансовому
плануванні важливим є застосування принципів наукового обґрунтування показників плану і
забезпечення їх стабільності, а також використання прогресивних норм і нормативів із залученням
електронно-обчислювальної техніки.
Оперативне управління уявляє з себе комплекс заходів, що розробляються на підставі
оперативного аналізу поточних фінансових ситуацій та наступних цілей отримання
максимального ефекту при мінімальних витратах за допомогою перерозподілу фінансових
ресурсів. Основний зміст оперативного управління зводиться до маневрування фінансовими
ресурсами з метою скасування «вузьких місць», розв’язання поточних завдань.
Контроль як елемент управління здійснюється і в процесі планування і на стадії
оперативного управління. Він дозволяє порівняти фінансові результати від використання
фінансових ресурсів з плановими, з’ясувати резерви їх зростання, визначити шляхи найбільш
ефективного господарювання.
Стратегічне управління – це управління фінансами на перспективу, і виражається воно у
встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу для реалізації цільових програм,
пов’язаних з піднесенням економіки України, проведенням її структурної перебудови, конверсії
оборонних галузей, зміцнення агропромислового комплексу, вирішення соціальних проблем тощо.
Воно здійснюється органами державного та економічного управління: Верховною Радою України,
Кабінетом Міністрів України, Президентом, органами місцевого самоврядування.
Оперативне управління фінансами – головна функція фінансового апарату. Його
здійснюють Міністерство фінансів України; дирекції цільових централізованих фондів, страхових
організацій; фінансові відділи при місцевих органах самоврядування, фінансові служби
міністерств, підприємств та організацій.

6 ТЕМА.
Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та
використанні фондів фінансових ресурсів для фінансового забезпечення економічних і соціальних
потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих
громадян.
Властивості сучасної фінансової системи:
1. Ефективність (досягнення цілей, в установлений строк з найменшими витратами).
2. Неоднорідність, багатоелементність (наявність багатьох підсистем та їх складових).
3. Емергетність (невідповідність властивостей окремих підсистем)
4. Ієрархія (наявність декількох рівнів, що дають можливість міжрівневих і
внутрішньорівневих конфліктів, необхідність гармонізації).
5. Багатофункціональність (одночасне виконання декількох функцій).
6. Гнучкість (можливість адаптації до умов функціонування, що змінилися, чи змін
цілей в залежності від стану підсистем).
7. Надійність (властивість реалізувати задані функції з заданими параметрами до
визначеного періоду часу).
8. Безпека (забезпеченість фінансових умов, що необхідні окремим об’єктам,
суб’єктам, суспільству).
9. Стійкість (збереження можливості функціонувати в особливих, в т.ч.
екстремальних умовах).
10. Вразливість (можливість пошкодження систем, втрати в наслідку помилкових,
неправомірних дій).

16
 11. Усталеність (можливість повернення до вихідного стану після усунення
обурюючого впливу).
Структура державних фінансів включає:
 державний та місцеві бюджети;
 державні фонди цільового призначення;
 державний кредит;
 фінанси підприємств і організацій державної форми власності.
Розрізняють такі види страхування:
- державне і недержавне;
- обов’язкове і добровільне;
- майнове;
- особисте;
- страхування відповідальності;
Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, що організаційно
залежить від форми державного устрою, і зазвичай, складається із державного та місцевих
бюджетів.
Державний бюджет – це головний централізований фонд грошових коштів держави,
основний інструмент перерозподілу ВВП. Через нього здійснюється перерозподіл близько 40 %
всього ВВП країни.
Бюджет держави є центральною ланкою фінансової системи, який виражає економічні
відносини щодо формування і використання загальнодержавного фонду грошових коштів.
Зведений бюджет держави складає сукупність усіх видів бюджетів в Україні.
Місцеві бюджети (місцеві фінанси) становлять фінансову базу місцевих органів влади та
управління
Централізовані та децентралізовані фондицільового призначення являють собою
централізацію коштів для вирішення конкретних завдань і проблем. Їх характерною ознакою є
чітко визначені джерела формування і напрями використання. Створення таких фондів
визначається конкретними потребами, тому їх склад доволі різноманітний у різних країнах і в різні
часи.
Державні фонди грошових коштів– мають цільове призначення і знаходяться в
розпорядженні центральних та місцевих органів влади.
Державні цільові фонди– це фонди грошових коштів, які мають цільове призначення і
знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Найбільшими з них є:
- Пенсійний фонд;
- Фонд соціального страхування;
- Фонд соціального захисту інвалідів;
- Фонд охорони навколишнього природного середовища.
Державний кредит– це сукупність відносин, у яких держава виступає як позичальник
коштів , кредитор і гарант.
До децентралізованих належать фінанси суб’єктів господарювання. Фінанси суб’єктів
господарювання є базовою ланкою всієї фінансової системи, оскільки саме тут утворюється значна
частина ВВП, що є об’єктом розподілу через фінансові відносини.
міжнародні фінанси, які відображають перерозподільні відносини між суб’єктами різних
країн в процесі зовнішньоекономічної діяльності та пов’язані з формуванням та використанням
фондів фінансових ресурсів на міжнародному рівні.
Відносини між ними можуть виступати у формі прямого товарообміну (бартер,
взаємозалік), а також у вигляді грошових розрахунків і взаєморозрахунків.
Організаційна структура фінансової системи – це сукупність фінансових органів та
інститутів, яка характеризує систему управління фінансами.
До організаційного складу фінансової системи України входять:
а) органи управління:
o Міністерство фінансів України;
o Державна податкова служба України; oДержавна митна служба України;
oДержавна аудиторська служба України; oДержавна казначейська служба України; oРахункова

17
палата; oДержавна служба фінансового моніторингу України; oНаціональна комісія з цінних
паперів та фондового ринку; oПенсійний фонд;
o Фонд соціального страхування;
б) фінансові інститути: oНаціональний банк; oКомерційні банки; oСтрахові
компанії;
o Небанківські кредитні установи (ломбард, фінансові компанії тощо);
o Міжбанківська валютна біржа; oФондові біржі; oФінансові посередники на ринку
цінних паперів.
Центральне місце в управлінні фінансами посідає Міністерство фінансів. Основними його
функціями є:
• опрацювання основ і напрямів фінансової політики держави та розробка заходів
щодо їх реалізації;
• організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його
виконання після затвердження Верховною Радою України;
• здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та
управління державним боргом;
• організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через
встановлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і
стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;
• організація функціонування ринку цінних паперів;
• забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними
організаціями і фінансовими інститутами; організація і здійснення фінансового контролю в
країні.
Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається
виконанням Державного бюджету України, є Державна казначейська служба України
(Казначейство України). Казначейство України входить до системи органів виконавчої влади та
забезпечує реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних
коштів.
Державна митна служба України (Держмитслужба) сфері боротьби з
правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи.
Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра
фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування
єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба)є
центральним органом виконавчої влади у формі інспекції, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України та який реалізує
державну політику у сфері державного фінансового контролю.
Державна служба фінансового моніторингу України
(Держфінмоніторинг; Фінансова розвідка України)є центральним органом виконавчої
влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через
Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення.
Національна комісія з цінних паперів та фондового ринкузаймається забезпеченням
реалізації єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в
Україні, а також здійсненням правового регулювання відносин, що виникають на ринку цінних
паперів, захистом інтересів громадян України та держави, запобіганням зловживанню та
порушенню на фондовому ринку, координацією діяльності міністерств та інших центральних
органів державної виконавчої влади у цій сфері.
Рахункова палата України (РПУ)є постійно діючим вищим органом державного
фінансового контролю.
Головними завданнями РПУ є:
 організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної та
видаткової частини державного бюджету,
 визначення ефективності та доцільності використання державних коштів.

18
 Важливу роль у системі управління фінансами в Україні відіграють фінансові інститути.
Далі розглянемо найважливіші з них.
Національний банк України (НБУ) є основною фінансовою інституцією у сфері
регулювання грошово-кредитного ринку.
Головне завдання НБУ – регулювання грошового обігу й організація ефективного
функціонування кредитної системи держави.
Комерційні банки– це банки, які здійснюють універсальні банківські операції з різними
організаціями, установами, здебільшого за рахунок власних коштів та залучення кредитних
ресурсів своїх клієнтів.
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
 принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом
операцій чи сектором грошового ринку;
 принцип універсальності, коли будь-які обмеження щодо діяльності банків на
грошовому ринку знімаються.
Небанківські фінансово-кредитні установивключають в себе: кредитні спілки, ломбарди,
лізингові компанії, інвестиційні фонди та ін.
Страхові компанії – це фінансові посередники, які здійснюють виплати своїм клієнтам
при настанні певних подій, обумовлених у договорі страхування (страховому полісі).
Міжбанківська валютна біржаздійснює торги з купівлі-продажу іноземних валют.
Фондова біржа– це ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами; акціонерне
товариство, що зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового
курсу та здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства, статуту і правил
фондової біржі.

7 ТЕМА
Податок – це комплексна фінансова категорія, яка характеризує фінансові відносини між
державою і членами суспільства, що виникають в процесі розподілу ВВП з приводу вилучення
державою частини валового національного доходу і перерозподілу її з метою фінансування
державних витрат.
Згідно Податкового кодексу Україниподаток– це обов’язковий, безумовний платіж до
відповідного бюджету, що справляється з платників податку.
Податок має правову, економічну та суспільну характеристики.
Правовий зміст податків проявляється через систему правових норм. Податки
встановлюються виключно державою на підставі закону за юридично закріпленими правилами.
За економічним змістом податки це інструмент державного розподілу і перерозподілу
доходів та фінансових ресурсів.
Суспільний зміст податків дає державі можливість впливу на сферу економічних відносин
у суспільстві.
Податки мають певні ознаки:
1. Законність – право на встановлення і введення податків має тільки держава.
2. Імперативність (обов’язковість) – відповідність категоричним розпорядженням, що
містяться у нормах податкового права, незалежно від розсуду суб’єкта оподаткування.
3. Податки вносяться до бюджету.
4. Податок – це відчуження частини власності суб’єктів на користь держави.
5. Нецільовий характер – податки не мають цільового призначення.
6. Безоплатність (безеквівалентність) – держава не зобов’язана надати платнику будь-
який еквівалент внесеному платежу.
7. Однобічний характер встановлення – податкові відносини мають односторонню
спрямованість – від платника до держави.
8. Безповоротність – податок надходить в бюджет та залишається там для
фінансування потреб держави.
9. Регулярність внесення - податок вноситься в бюджет періодично, у чітко
встановлені законодавством строки, на відміну від інших податкових платежів, які
характеризуються разовим внесенням при визначених умовах.
10. Грошова форма внесення в бюджет.
19
 Внесок – це внесення грошей або платіж (єдиний соціальний внесок).
Збір – плата, яка стягується з юридичних і фізичних осіб державними органами за право
участі, користування будь-чим або за право здійснення тієї або іншої діяльності (збір за місця для
паркування транспортних засобів).
Мито – плата, яка стягується з юридичних і фізичних осіб за здійснення в їх інтересах
державними органами певних дій (мито, що сплачується з товарів, які переміщуються через
митний кордон, або державне мито).
Загальні риси податків, внесків, зборів і мита:
- обов’язковий характер сплати у відповідні бюджети та фонди;
- стягнення їх на основі законодавчо закріпленої форми й порядку надходження;
- надходження їх до тих бюджетів і фондів, за якими вони закріплені;
- примусовий характер вилучення;
- відносно безеквівалентний характер платежів;
- контроль за їх сплатою органами Державної податкової та Державної митної служб

Відмінності податків від зборів та мита можна умовно поділити за такими

критеріями:
1. Елементи – податок вважається встановленим лише у тому випадку, коли визначені
обов’язкові елементи оподаткування, зафіксовані у Податковому кодексі України. При
встановленні зборів і мита визначаються їх елементи стосовно до конкретних платежів.
2. Мета – податки сплачуються з метою фінансового забезпечення діяльності
держави, збори та мито - для задоволення певних потреб чи витрат установ.
3. Значення – податки відіграють важливу бюджетоформуючу роль та забезпечують
більше 80 % доходів бюджету країни. Питома вага зборів і мит значно менша.
4. Періодичність сплати – податки мають певну періодичність сплати, у той час як
збори і мита у більшості випадків мають разовий характер.
5. Обов’язок сплати – податок повинен сплачуватися в бюджет обов’язково при
наявності об’єкту оподаткування, сплата збору і мита характеризується певною добровільністю.
6. Обставини – податки є безумовними платежами, у той час як збори і мита
сплачуються при виникненні необхідності у платника в одержанні будьяких послуг або здійсненні
будь-яких дій.
7. Відносини відплати, на відміну від податків, характерні для зборів і мит у вигляді
отримання платниками спеціальної вигоди внаслідок вчинення на користь таких осіб державними
органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами
юридично значимих дій.
Згідно з Податковим кодексом України під час встановлення податку визначаються
такі елементи:
- платники податку – фізичні особи, юридичні особи та їх відокремлені підрозділи,
які мають, одержують об’єкти оподаткування або провадять діяльність, що є об’єктом
оподаткування, і на яких покладено обов’язок із сплати податків та зборів;
- об’єкт оподаткування – предмет, що підлягає обкладенню;
- база оподаткування – конкретні вартісні, фізичні або
інші характеристики певного об’єкта оподаткування;
- ставка податку – розмір податкових нарахувань на одиницю виміру бази
оподаткування;
- порядок обчислення податку – здійснюється шляхом множення бази оподаткування
на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів;
- податковий період – період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та
сплата окремих видів податків та зборів;
- податкові пільги – звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та
сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності певних
підстав.

20
 - строк та порядок сплати податку;
- строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.
Функції податку – це зовнішній прояв його внутрішньої сутності як форми
перерозподільних відносин між державою і суб’єктами господарювання.
Податкам притаманні дві основні функції – фіскальна та регулююча.
Реалізація фіскальної функції пов’язана з формуванням доходної частини бюджету і
створенням матеріальних умов для функціонування держави та задоволення загальносуспільних
потреб.
Зміст регулюючої функції податків полягає у регулюванні грошових доходів, розподілі
податкових платежів між галузями економіки, державою в цілому та її територіальними
утвореннями, досягненні рівноваги між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.
В деяких джерелах виділяють також додаткову функцію податків – контрольну.
Контрольна функція розкривається у тому, що податки є сигналізатором якісних і
кількісних пропорцій, які складаються в соціально-економічному житті суспільства в результаті
розподілу і перерозподілу ВВП.
За економічними ознаками об’єкту виділяють:
– податки на споживання – обов’язкові платежі, які стягуються в процесі споживання
товарів, робіт і послуг, і їх плата залежить від обсягу споживання (ПДВ, акцизний податок, мито);
– податки на доходи та прибутки – обов’язкові платежі, які стягуються з доходу
фізичних і доходу (прибутку) юридичних осіб при їх отриманні (податок на доходи фізичних осіб,
податок на прибуток підприємств);
– податки на майно – обов’язкові платежі, які стягуються у зв’язку з володінням
майном (податок на майно);
– податки на ресурси або ренту – платежі за користування державними природними
ресурсами, які, зокрема, виконують функцію перерозподілу природно-ресурсної ренти
(екологічний податок)
.За джерелами обкладення існують податки:
– на зароблені доходи– податки, які стягуються із доходів, зарплати і гонорарів
(податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств);
– на незароблені доходи– податки, які стягуються з дивідендів, відсотків по внесках,
приросту вартості нерухомості та цінних паперів, ренти із земель і будинків, матеріальної
допомоги.
За суб’єктом оподаткування є податки з:
– юридичних осіб – податки, платниками яких є тільки юридичні особи (податок на
прибуток підприємств);
– фізичних осіб – податки, платниками яких є тільки фізичні особи (податок на
доходи фізичних осіб);
– змішані – податки, платниками яких можуть бути як юридичні, так і фізичні особи
(мито, єдиний податок).
За повнотою прав використання податки поділяються на:
– закріплені – податки, які повністю або частково закріплені як дохідне джерело
конкретного бюджету (єдиний податок, податок на майно);
– регулюючі – податки, які можуть надходити до різних бюджетів (екологічний
податок, податок на прибуток підприємств).
За часом дії є податки:
– звичайні - це постійно діючі податки (акцизний податок, податок на прибуток
підприємств);
– надзвичайні – податки, які вводяться на якийсь час, через надзвичайні умови
(військовий збір).
За видом ставки виділяють податки:
– прогресивні – податки, у яких середня податкова ставка підвищується зі
збільшенням рівня доходу (податок на доходи фізичних осіб);

21
 – регресивні – податки, у яких середня ставка податку знижується при збільшенні
рівня доходу;
– пропорційні – податки, які ґрунтуються на адвалорних ставках, що встановлюються
в однаковому відсотковому відношенні до об’єкта податку без урахування диференціації його
величини (ПДВ, податок на прибуток підприємств);
– тверді – податки, ставки яких встановлені в абсолютних сумах на одиницю
обкладання (акцизний податок) або в сумах, кратних неоподатковуваному мінімуму доходів
громадян (державне мито).
За характером використання податки поділяються на:
– загальні – податки, які використовують на фінансування поточних і капітальних
загальнодержавних потреб. До них відноситься переважаюча частина податків;
– спеціальні – податки, які мають цільове призначення (єдиний соціальний внесок).
За способом справляння податки можуть бути:
– по декларації – податки, які сплачуються після отримання доходу особою, яка
отримала цей дохід (податок на прибуток підприємств);
– за джерелом – податки, які утримуються податковим агентом і сплачуються
платником податку до отримання доходу (податок на доходи фізичних осіб);
– по кадастру– податки, які утримуються з об’єктів, диференційованих на групи за
певною ознакою, і не залежать від прибутковості об’єкта (податок на майно).
За джерелами сплати податки стягуються із:
– зарплати – податки, які сплачують із заробітної плати (податок на доходи фізичних
осіб, єдиний соціальний внесок);
– виручки – податки, які сплачуються з виручки від реалізації продукції (єдиний
податок);
– фінансового результату – податки, які сплачуються з фінансового результату
діяльності суб’єкта господарювання (податок на прибуток підприємств);
– собівартості – податки, які відносяться на собівартість виготовленої продукції
(єдиний соціальний внесок з суб’єкта господарювання).
За періодичністю сплати податки бувають:
– регулярні – податки, сплата яких має регулярний характер у встановлені законом
терміни (ПДВ, податок на прибуток підприємств);
– разові– податки, сплата яких не має регулярного характеру, а здійснюється при
настанні певної події або вчиненні певної дії (мито, державне мито, туристичний збір).
За формою стягнення податки поділяються на:
– грошові – податки, які сплачуються у грошовій (готівковій або безготівковій) формі
(всі чинні податки в Україні);
– натуральні – податки, які сплачуються в бюджет у натуральній формі.
За правовою ознакою можуть бути:
– загальнодержавні податки та збори – обов’язкові платежі, які встановлюються
урядом і обов’язкові до сплати за єдиними ставками на всій території країни;
– місцеві податки та збори– обов’язкові платежі, які встановлюють місцеві органи
влади і діють вони тільки на території даного регіону.
За способом перекладення виділяють:
– прямі – податки, які стягуються в результаті придбання і акумулювання
матеріальних благ, залежать від доходу або майна, і платниками яких безпосередньо є власники
цих доходів або майна (податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток, податок на майно);
– непрямі – податки, які визначаються розміром споживання і не залежать від
доходу або майна платника, виступають у вигляді надбавки до ціни товару або послуги, і
платником яких є кінцевий споживач даного товару або послуги (акцизи і мито).
Прямі податки – це обов’язкові платежі, які безпосередньо сплачуються платником до
бюджету держави залежно від розміру об’єкта оподаткування, причому сплата такого податку
може призводити до вартісного зменшення об’єкта оподаткування.

22
 В Україні прямими податками є податок на прибуток підприємств, податок на доходи
фізичних осіб, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, збір за першу
реєстрацію транспортного засобу та ін.
До особливостей прямого оподаткування слід віднести наступне:
 прямі податки вважаються більш соціально справедливими, передусім з огляду на
платоспроможності їх платників, якщо об’єктом оподаткування є дохід, прибуток, майно;
 прямі податки характеризуються більш важким сприйняттям платниками податків;
 прямі податки мають відносно складний механізм визначення бази оподаткування
та розрахунку суми податку, а відтак прямі податки вимагають складнішого механізму
справляння;
 з фіскальної точки зору надходження до бюджету від прямих податків можуть бути
нестабільними, нерівномірними і складно прогнозованими.
Непрямі податки, на відміну від прямих, включаються в ціну товару, тобто їх розмір для
окремого платника прямо не залежить від його доходів.
В Україні непрямими податками є податок на додану вартість, акцизний податок, мито та
ін.
Визначальними рисами непрямого оподаткування є:
 обернено пропорційна залежність від платоспроможності платників, внаслідок чого
непряме оподаткування лягає більш важким тягарем на населення з низькими доходами, через це
непрямі податки є більш соціально несправедливими;
 більшість непрямих податків характеризується відносно простим порядком
визначення бази оподаткування та обчислення суми податку;
 непрямі податки характеризується нормальним психологічними сприйняттям,
оскільки включаються в ціну і є менш помітними для споживача;
 з фіскальної точки зору непрямі податки характеризуються більш стабільними і
рівномірними надходженнями.
З позиції економічного зростання вважається, що непряме оподаткування – оподаткування
споживання – становить меншу небезпеку для економічного розвитку, ніж оподаткування
особистих доходів і прибутку підприємств.
Система (від дав.-гр. σύστημα – «сполучення») множина взаємопов’язаних елементів й
відношень між ними, відокремлена від середовища, і яка взаємодіє з ним, як ціле.
Податковий кодекс України трактує податкову систему як сукупність загальнодержавних
та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Кодексом порядку.
Податкову систему необхідно розглядати як сукупність чотирьох взаємопов’язаних
складових (елементів):
– система оподаткування – сукупність податків, зборів і обов’язкових платежів,
встановлених у державі;
– суб’єкти оподаткування або платники – особи, на які покладено юридичний
обов’язок сплатити податки;
– законодавче забезпечення – сукупність нормативно-правових актів, які
регламентують процес оподаткування;
– організаційне забезпечення – сукупність органів управління оподаткуванням, які
забезпечують податковий процес з боку розробки законодавчих актів, контролю за нарахуванням
та сплатою податків.
Податкова система базується на засадах: системності, встановлення визначальної бази
цієї системи і вихідних принципів.
Під системністю розуміється взаємозв’язок податків між собою, доповнення один одного,
узгодженість із податковою системою загалом та окремими її елементами.
Встановлення визначальної бази побудови податкової системи націлене на спрямованість
податкових надходжень на забезпечення обсягу фінансових ресурсів держави, необхідного для
виконання покладених на неї функцій.
Принципи оподаткування – це системоутворюючі чинники побудови податкової системи.
До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені Податковим Кодексом
України і є обов’язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених
Кодексом.

23
 До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах
граничних розмірів ставок, визначених Податковим Кодексом України, рішеннями сільських,
селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території
відповідних територіальних громад.

Загальнодержавні податки та збори Місцеві податки та збори

1) податок на прибуток 1) податок на нерухоме
підприємств; майно, відмінне від земельної ділянки;
2) податок на доходи фізичних 2) єдиний податок;
осіб; 3) збір за провадження деяких
3) податок на додану вартість; видів підприємницької діяльності;
4) акцизний податок; 4) збір за місця для
5) збір за першу реєстрацію паркування
транспортного засобу; транспортних засобів;
6) екологічний податок; 5) туристичний збір.
7) рентна плата за
транспортування нафти і нафтопродуктів
магістральними нафтопроводами та
нафтопродуктопроводами, транзитне
транспортування трубопроводами природного
газу та аміаку територією України; 8) рентна
плата за нафту, природний газ і газовий
конденсат, що видобуваються в
Україні;
9) плата за користування надрами;
10) плата за землю;
11) збір за користування
радіочастотним ресурсом України;
12) збір за спеціальне використання
води;
13) збір за спеціальне використання
лісових
ресурсів;
14) фіксований
сільськогосподарський податок; 15) збір на
розвиток виноградарства,
садівництва і хмелярства;
16) мито;
17) збір у вигляді цільової надбавки
до діючого тарифу на електричну та теплову
енергію, крім електроенергії, виробленої
кваліфікованими когенераційними
установками;
18) збір у вигляді цільової надбавки
до діючого тарифу на природний газ для
споживачів усіх форм власності.

У відповідності з Податковим кодексом податкове законодавство України

ґрунтується на таких принципах:
– загальність оподаткування – кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені
податки та збори, платником яких вона;
– рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів
податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків
незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності
юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

24
 – невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі
порушення податкового законодавства;
– презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону
чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів
чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та
обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти
рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;
– фіскальна достатність – встановлення податків та зборів з урахуванням
необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;
– соціальна справедливість – установлення податків та зборів відповідно до
платоспроможності платників податків;
– економічність оподаткування – установлення податків та зборів, обсяг
надходжень від сплати яких до бюджету значноперевищує витрати на їх адміністрування;
– нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не
впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків;
– стабільність – зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть
вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти
нові правила та ставки;
– рівномірність та зручність сплати – установлення строків сплати податків та
зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для
здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;
– єдиний підхід до встановлення податків та зборів– визначення на законодавчому
рівні усіх обов’язкових елементів податку.
Податкова політика – це діяльність держави у сфері встановлення, правового
регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди
грошових ресурсів держави.
Успішність провадження податкової політики забезпечується поєднанням наступних
критеріїв:
фіскальної достатності – забезпечення податкових надходжень на оптимальному
рівні відповідно до проголошеної економічної доктрини;
економічної ефективності – визначається рівнем оподаткування
доходів;
соціальної справедливості – встановлення визначається за співвідношенням двох
аспектів: скорочення реальних доходів платників податків і повернення конкретним платникам
частки доходів у вигляді суспільних благ;
гнучкості – зміни у динаміці виробництва та підприємницькій активності повинні
призводити до зміни методів та форм державного регулювання у податковій сфері;
стабільності – податкова система повинна будуватися на чіткому визначенні
об’єктів оподаткування, їх обліку, а нормативи оподаткування або обов’язкових платежів не
повинні змінюватися протягом бюджетного року, запровадження нових розмірів і нормативів
оподаткування не має зворотної сили, а пільги за податками надаються з моменту введення закону
про оподатковування в дію.
Критерії гнучкості і стабільності є діаметрально протилежними: критерій гнучкості
пов’язаний із податковою стратегією, а критерій стабільності – із податковою тактикою.
Митна система України – це єдина загальна система, яка складається з митних органів та
спеціалізованих митних установ і організацій.
У свою чергу, основу митних органів становить: Центральний апарат Державної митної
служби України; регіональні митниці; митниці, митні пости.
Будучи інструментом економічної політики, митна система України, насамперед,
вирішує такі завдання:
 захист економічних інтересів України за сприяння розвитку зовнішньоекономічних
зв’язків;

25
  контроль за додержанням вимог як митного законодавства України, так і
зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України стосовно митної справи;
 використання засобів митно-тарифного регулювання торговельноекономічних
відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки країни;
 створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві;
 вдосконалення системи митного контролю, митного оформлення і митного
оподаткування товарів та інших предметів при переміщенні їх через митний кордон України;
 здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів;
 контроль за додержанням суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності державних інтересів на зовнішньому ринку;
 сприяння захисту прав інтелектуальної власності учасників зовнішньоекономічної
діяльності;
 створення сприятливих умов для прискорення пасажиропотоку та збільшення
товарообігу через митний кордон;
 здійснення комплексного контролю разом з Національним банком України за
валютними операціями;
 боротьба з контрабандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних
правил;
 ведення інформаційно-аналітичної роботи і митної статистики;
 розробка пропозицій з основних напрямків митно-тарифної політики України,
включаючи пропозиції про прийняття, відміну і використання митних ставок, надання тарифних
пільг і преференцій, а також зміни в номенклатурі
Єдиного митного тарифу України;
 підготовка і розгляд проектів законодавчих актів України і міжнародних договорів
України з митно-тарифного регулювання;
 розробка заходів, спрямованих на захист українського ринку при ввезенні на митну
територію України і вивезенні за її межі товарів.
Основу митної системи становлять митні органи, які
несуть відповідальність за забезпеченість охорони економічного суверенітету країни і
дотримання норм як національного, так і міжнародного права, контроль за нарахуванням і
сплатою мита, податків, різного виду зборів, а також здійснення митного контролю при
переміщенні вантажів, валюти, товарів, майна через митний кордон.
З точки зору масштабів територіальної діяльності, система митних органів
поділяється на два рівні:
- до першої належить Державна митна служба України, яка здійснює свою діяльність
на всій території України;
- до другої – всі інші митні органи, які здійснюють свою діяльність на території
підвідомчого регіону.

Фіскальна функція реалізується в тому, що митниця фактично виконує функції

податкової служби, нараховує та справляє в зоні своєї діяльності митні платежі і збори, утримання
яких відповідно до законодавства покладено на митні органи (мито, митні збори, акциз, податок на
додану вартість при імпорті товарів) і несе відповідальність за своєчасність перерахувань
отриманих коштів до Державного бюджету.
Регулятивна функція виявляється у виконанні митницею ролі економічного інструменту
зовнішньоторговельної політики держави, яка полягає у створенні обмежень або стимулів щодо
виходу на національний ринок чи експорту товарів на зовнішній ринок.

26
 Правова функція реалізується в таких напрямах: вживаються спільно з іншими
правоохоронними органами заходи, які націлені на попередження незаконного вивезення за межі
території предметів, які є національним, історичним і культурним багатством країни;
забезпечується контроль за доставкою митних вантажів в інші митні органи, а у випадках їх
зникнення проводиться розшук; слідство у справах контрабанди.
Статистична функція полягає у зборі та обробці митної статистики
зовнішньоторговельних операцій, на підставі якої готуються загальні статистичні матеріали.
Митний контроль здійснюється стосовно дотримання суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності й громадянами встановленого порядку переміщення товарів та інших предметів через
митний кордон країни
Законодавча функція реалізується в тому, що митні органи приймають нормативно-
правові акти з питань безпосереднього здійснення митної справи, організації та регулювання
митного контролю,
Функція валютного регулювання. Валютна безпека – одна із важливих складових
економічної безпеки країни. Митні органи відіграють значну роль у системі валютного
регулювання: на Державну митну службу України покладено функції валютного контролю, а на
митницю – агента валютного контролю. Існує митно-банківський контроль за строками
повернення в Україну валютної виручки від експортних контрактів та імпортної частини
бартерних угод.
становить єдину митну територію. Україна має різні види митних територій:
 національна державна митна територія — це територія країни, яка включає сушу,
територіальне море, внутрішні води, повітряний простір, а також штучні острови, установки і
споруди, що створюються у виключній морській економічній зоні, на яку поширюється
юрисдикція країни;
 єдина митна територія, створена державами як митний союз;
 територія вільних митних зон;
 митна територія економічних зон;
 територія вільних митних складів.
Межі митної території України є митним кордоном України. При цьому митний кордон
збігається з державним кордоном, за винятком меж територій, вільних митних зон і вільних
митних складів, які є власне митним кордоном України.
10.Поняття та принципи митної політики України
Митна політика – це система принципів та напрямків діяльності держави у сфері
забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та
нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі.

Митно-тарифні відносини – це вся сукупність економічних, організаційно-правових та

психоетичних взаємовідносин у сфері регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які
базуються на законодавчо закріплених принципах і напрямах митної політики країн-учасниць
міжнародних економічних відносин.
Залежно від конкретних цілей можна виділити види митно-тарифних відносин, які
охоплюють:

27
  організацію митної системи країни;
 переміщення через митний кордон товарів та транспортних засобів;
 регулювання митних режимів;
 нарахування та сплату митних платежів;
 систему митного оформлення;
 митний контроль за товарами та транспортними засобами, які переміщуються через
митний кордон;
 валютний контроль;
 систему взаємовідносин, що виникають при порушенні митного законодавства;
 участь країни в міжнародно-правовому співробітництві та регулюванні митної
справи в рамках інтеграційних об’єднань.
Міжнародні митні відносини – це сукупність суспільних відносин, які виникають у
процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств при переміщенні їх
через митний кордон.
Міжнародні тарифні відносини – це сукупність економічно-суспільних відносин, які
опосередковують рух товарів (предметів) у сфері міжнародних економічних відносин.

8 ТЕМА. БЮДЖЕТ НА БЮДЖЕТНА СИСТЕМА

«Вudget»(анг.) з терміну «bulga» – пізніше утворилося budget, в перекладі торба, гаманець,
яке надалі у такому ж написанні перейшло у французьку мову.
Термін «бюджет» являє собою державний розпис доходів і видатків.
В Бюджетному кодексі України наведено термін «бюджет» як план формування та
використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються
відповідно органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування
протягом бюджетного періоду.
Специфіка бюджетних відносин як частини фінансових відносин полягає у тому, що
вони:
– виникають в результаті вторинного перерозподілу ВВП, а відтак неодмінним його
учасником є держава;
– пов’язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих фондів грошових
коштів, призначених для задоволення потреб суспільства у благах.
Бюджет можна розглядати за різними напрямками:
- як економічна категорія: економічні відносини, які виникають між державою в особі
державних органів влади та органів місцевого самоврядування з однієї сторони і юридичними й
фізичними особами – з іншої, з приводу утворення централізованого фонду коштів держави, його
розподілу і використання з метою задоволення суспільних благ.
- за матеріальним змістом: централізований фонд коштів, які перебуваючи у постійному
русі, утворюють вхідні, вихідні грошові потоки.
- за формою прояву: основний фінансовий план баланс доходів та видатків держави на
відповідний період, що має законодавче забезпечення.
- за характером прояву: правовідносини, що регулюються нормами права, юридично
закріплюються відповідним правовим актом – Законом «Про державний бюджет», який є основою
організації бюджетного процесу
- за організаційною структурою: центральна ланка фінансової системи, що впливає на
пропорції перерозподілу ВВП між іншими сферами та ланками, обумовлюють одне одного для
забезпечення реалізації фінансової політики держави.
Бюджет як складна багатоаспектна категорія може виступати у таких проявах:
– як суспільний грошовий фонд;
– частина вартості валового внутрішнього продукту, відокремленої у процесі його руху, що
перебуває у розпорядженні державної і місцевої влади й витрачається на ухвалені суспільством в
особі представницьких органів цілі;
– з точки зору економічної теорії як система економічних (грошових) відносин щодо
створення і використання суспільного грошового фонду;
– у правовому аспекті як план створення і використання фінансових ресурсів на
загальнодержавному і місцевому рівнях, який затверджується відповідними представницькими
органами;

28
 – у політичному аспекті як документ компромісу різних політичних сил представницького
органу влади, який своїм волевиявленням затверджує обсяг суспільного грошового фонду і цим
ставить уряд під суспільний контроль.
Зміст бюджетних відносин характеризується такими напрямами грошових відносин:
– між державою та підприємствами, організаціями й установами державної форми
власності;
–державою та підприємствами, організаціями й установами змішаної форми власності;
– державою та підприємствами, організаціями й установами, що знаходяться у приватній
власності;
– державою і громадськими організаціями;
– державою та населенням;
– між іншими державами та міжнародними організаціями.
Специфічними ознаками бюджетних відносин є:
– перерозподільний характер – бюджет виконує функції перерозподілу валового
внутрішнього продукту між галузями, регіонами, соціальними верстами населення, перерозподіл у
часі при використанні державних позик;
– всеохоплюючий характер – бюджетними відносинами охоплені всі фізичні й юридичні
особи;
– законодавче регулювання.
Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками:
– рівновагою доходів і видатків бюджету;
– бюджетним профіцитом – перевищенням доходів над видатками;
– бюджетним дефіцитом – перевищенням видатків над доходами.
Для реалізації бюджетної політики у державі створюється бюджетний механізм.
Бюджетний механізм – сукупність певних видів бюджетних відносин, специфічних
методів мобілізації та використання бюджетних коштів.
Бюджетний механізм – це система економічних заходів впливу на забезпечення
мобілізації оптимальних обсягів фінансових ресурсів бюджету, їх найефективнішого розміщення і
найекономнішого використання з метою забезпечення соціального-економічного розвитку
суспільства, визначеного економічною політикою держави.
У структурі бюджетного механізму можна виділити такі складові:
 організаційні форми,
 форми бюджетного забезпечення,
 методи та інструменти бюджетного регулювання,
 бюджетні стимули і санкції.

Залежно від особливостей фінансування бюджетних відносин та необхідності застосування

відповідних методів, важелів, інструментів, показників бюджетний механізм включає чотири
найважливіші види:
 механізм мобілізації доходів;
 механізм використання бюджетних коштів;
 механізм управління бюджетним дефіцитом та державним боргом;
 механізм регулювання міжбюджетних відносин.
Бюджет у суспільстві розглядають з трьох сторін:
 як економічну категорію;
 як правову категорію;
 за матеріальним змістом.
Як економічна категорія бюджет являє собою сукупність економічних відносин між
державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу
розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання централізованого фонду
грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.
Правова характеристика бюджету пов’язана із його законодавчим регулюванням, як у
сфері бюджетних взаємовідносин, так і у сфері його складання і виконання як фінансового плану.
За матеріальним змістом бюджет являє собою централізований грошовий фонд держави.
Бюджет як основний централізований фонд грошових коштів держави характеризується
такими ознаками:

29
  виключним правом держави на розпорядження коштами фонду.
 державно-правовим регулюванням процесу формування і використання коштів
фонду.
 одностороннім рухом грошових коштів у процесі формування і використання
коштів фонду;
 строго цільовим призначенням фонду.
 динамічністю.
 мобільністю і масштабністю.

Бюджет є також центральною ланкою фінансової системи, оскільки саме через бюджет
здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями матеріального
виробництва, між виробничою та соціальною сферами, між окремими ланками бюджетної системи
та між окремими категоріями населення.
Характерними рисами бюджету як фонду грошових коштів є такі:
 значні розміри;
 маневреність його коштів;
 наявність резервних фондів.
Необхідність існування бюджету обумовлена такими факторами:
1) за допомогою бюджету держава виконує свої функції;
2) здійснює утримання соціальної сфери;
3) перерозподіляє кошти між окремими територіями і галузями;
4) здійснює соціальний захист населення;
5) вирішує національні проблеми;
6) має вплив на розвиток науково-технічного прогресу через фінансування наукових
установ;
7) вирішує питання охорони навколишнього середовища тощо.
Фактори, що впливають на розмір бюджету:
- рівень розвитку економіки;
- методи господарювання;
- характер і масштаби тих програм, які держава планує здійснювати через бюджет.
Бюджет держави виконує такі функції – розподільну, контрольну і акумулятивну.
Через розподільну функцію проходить процес концентрації грошових коштів в руках
держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб;
Контрольна функція дає змогу регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно
фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в
розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються.
Зміст розподільної функції бюджету визначається процесами розподілу і перерозподілу
фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва.
Контрольна функція полягає в тому, що бюджет об’єктивно через формування і
використання централізованого фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси,
які протікають у структурних ланках економіки.
Розподільна і контрольна функції бюджету держави реалізуються у єдності і взаємодії.
Виконання функцій зумовлює вирішення певних завдань:
- визначення реальних обсягів доходів бюджету;
- встановлення оптимальної структури видатків бюджету на основі забезпечення
максимального зростання валового внутрішнього продукту;
- збалансування бюджету в усіх ланках бюджетної системи держави.
Акумулятивна – проявляється у створенні матеріально-технічної бази для
функціонування держави на основі створення централізованого фонду фінансових ресурсів.
Бюджетний устрій – це організація та принципи побудови бюджетної системи, її
структура і взаємозв’язок між бюджетами у процесі забезпечення виконання єдиної
загальнодержавної фінансово-бюджетної політики.
Призначення бюджету в державі виявляється через систему економічних відносин,
структура яких така:
 між державою і підприємницькими структурами в процесі мобілізації доходів,
накопичень, фінансування.

30
  між державою і населенням у процесі розподілу та перерозподілу ВНП
 між ланками БС при бюджетному регулюванні.
Бюджетний устрій ґрунтується на таких засадах:
1. Виокремлення видів бюджетів, що створюються в даній країні.
2. Встановлення принципів побудови бюджетної системи.
3. Розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.
4. Визначення характеру і форм взаємовідносин між бюджетами.
Теоретично можливі три варіанти виокремлення видів бюджетів:
а) створення єдиного бюджету для всієї країни;
б) створення окремих регіональних бюджетів.
в) створення на кожному рівні адміністративного поділу централізованих і
децентралізованих видів бюджетів.
Розмежування видатків ґрунтується на розмежуванні функцій держави між різними
рівнями влади і базується на таких методах:
1) розподіл за територіальною ознакою (за місцезнаходженням об’єкта фінансування);
2) розподіл виходячи з відомчого підпорядкування (фінансування ведеться з бюджету
того рівня, до якого належить орган управління, якому підпорядкований об’єкт фінансування).
Розмежування доходів є похідним відносно розмежування видатків і здійснюється
наступними методами:
1) закріплення доходів за кожним бюджетом у повній сумі або твердо фіксованими
нормативами в умовах автономності кожного бюджету;
2) встановлення системи бюджетного регулювання в умовах єдності бюджету, тобто
проведенні відрахувань до бюджетів нижчих рівнів, виходячи з їхніх потреб.
Закріплені доходи – це надходження, які за постійно чинними нормативними актами
віднесені до бюджетів відповідних рівнів на невизначений час, у розмірі територіального
надходження повністю або у твердо фіксованому розмірі. Закріплені доходи утворюють основу
дохідної бази кожного бюджету.
Регулюючі доходи – це доходи, які перерозподіляються між різними ланками бюджетної
системи. Регулюючі доходи – це доходи, надходження яких у бюджети нижчого рівня
визначаються щорічно Верховною Радою України та які передбачені в законі про державний
бюджет на поточний рік і перерозподіляються між різними ланками бюджетної системи.
За напрямом міжбюджетних відносин розрізняють вертикальні – виникають між
бюджетами різних рівнів (в Україні існують тільки вертикальні) та горизонтальні – виникають
між бюджетами одного рівня.
Відповідно до порядку регулювання існують міжбюджетні відносини, регламентовані
законодавчими та інструктивним документами, які виникають відповідно до законодавства, та
договірні міжбюджетні відносини, які виникають на підставі угоди між органами влади.
Згідно із ст. 81 Бюджетного Кодексу України міжбюджетні відносини – відносини між
державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення
відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій,
передбачених Конституцією України та законами України.
Традиційно до основних форм міжбюджетних відносин відносять:
 бюджетне субсидіювання – виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам
нижчого рівня;
 вилучення коштів – передання коштів із бюджетів нижчого рівня до бюджетів
вищого рівня;
 взаємні розрахунки – передання коштів із одного бюджету до іншого у зв’язку з
перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету;
 бюджетні позички – запозичення коштів у зв’язку з виникненням часового
касового розриву (незбігання у часі фінансування видатків і надходження доходів).
Бюджетне субсидіювання, в свою чергу, здійснюється у наступних формах:
1. бюджетні субсидії – виділення коштів з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого
рівня на фінансування певних заходів і передбачає дольову участь бюджету нижчого рівня в
цьому фінансуванні;
2. бюджетні субвенції – виділення коштів з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого
рівня, яке має цільове призначення для здійснення спільного фінансування певного заходу і
підлягає поверненню у випадку невикористання або порушення цільового призначення;

31
 3. бюджетні дотації – виділення коштів на безповоротній основі з бюджету вищого рівня
до бюджету нижчого рівня з метою покриття державного дефіциту.
Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів, як формуються і діють на території
певної держави згідно з її бюджетним устроєм. Відповідно до статті 2 Бюджетного кодексу
України бюджетна система України – це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів,
побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних
устроїв і врегульована нормами права.
Відповідно до статті 5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України
складається з наступних ланок
Складові бюджетної системи України:
• державний бюджет;
• місцеві бюджет.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України
2) принцип збалансованості
3) принцип самостійності
4) принцип повноти
5) принцип
6) принцип ефективності та результативності
7) принцип субсидіарності
8) принцип цільового використання бюджетних коштів
9) принцип справедливості і неупередженості
10) принцип публічності та прозорості
Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі
складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням,
розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.
Риси норм бюджетного процесу:
1) особливий склад учасників бюджетних стадій;
2) конкретний перелік видів необхідних дій та їх обов’язкова послідовність;
3) передбачення організаційної форми кожної дії;
4) визначення обов’язкового порядку прийняття рішень.
Формування бюджету – сукупність пов’язаних між собою суспільних відносин, які
розкривають планування органами виконавчої влади пріоритетних видатків, вишукування
достатніх для цього джерел, видання правових актів, що регулюють процес планування.
Бюджетний кодекс визначає 5 стадій бюджетного процесу:
1. складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) і прийняття
рішення щодо них;
2. складання проектів бюджетів;
3. розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет України, рішення про
місцевий бюджет;
4. виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет
України, рішення про місцевий бюджет;
5. підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Процес триває протягом трьох років:

32
  складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження відбуваються у рік, що
передує плановому;
 виконання бюджету (бюджетний період) – один рік;
 складання звіту про виконання бюджету і його затвердження – протягом
наступного року після стадії виконання (бюджетного періоду).
Бюджетний період в Україні триває з 1 січня по 31 грудня планового року.
Бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому
числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками
економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками
відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.
Бюджетна класифікація є єдиною для всіх бюджетів, які складають бюджетну систему
України. Організаційне значення бюджетної класифікації визначається наступним:
1) приводить усі бюджети до єдиного вигляду;
2) створює умови для об’єднання та порівняльного аналізу показників різних бюджетів;
3) спрощує контроль за виконанням бюджетів, своєчасністю та повнотою акумуляції
коштів, їх цільовим використанням.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу.
Державний бюджет – це провідна ланка бюджетної системи, через яку здійснюються
постійна мобілізація фінансових ресурсів держави та їх використання.
Доходи і видатки бюджету – це об’єктивні категорії, кожна з яких має специфічне
суспільне призначення: доходи служать фінансовою базою функціонування держави, а видатки –
задовольняють загальнодержавні потреби.
Cлід розрізняти поняття «доходи бюджету» та «надходження до бюджету», які визначені у
Бюджетному Кодексі України.
Згідно ст. 2 Бюджетного Кодексу України доходи бюджету – це податкові, неподаткові та
інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України
(включаючи трансферти, плату за адміністративні послуги, власні надходження бюджетних
установ).
Надходження бюджету – це доходи бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від
державних (місцевих) запозичень, кошти від приватизації державного майна (щодо державного
бюджету), повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок
продажу/пред’явлення цінних паперів. Формою прояву категорії «доходи бюджету» служать різні
види платежів підприємств, організацій та населення в бюджет, а їх матеріальним втіленням –
грошові кошти, які мобілізуються в бюджеті.
В Бюджетному кодексі України передбачено наступну класифікацію доходів
бюджету:
1. Податкові надходження – встановлені законами України про оподаткування
загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові
платежі);
2. Неподаткові надходження, які, свою чергу, включають:
доходи від власності та підприємницької діяльності;
адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності;
інші неподаткові надходження.
3.Доходи від операцій з капіталом – охоплюють реалізацію основного капіталу,
державних запасів товарів, землі та нематеріальних активів;
4. Трансферти – це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних
організацій на безоплатній та безповоротній основі.
З урахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між ланками
бюджетної системи усі вони поділяються на закріплені та регулюючі.
Так, у державному бюджеті можуть бути тільки закріплені доходи, у місцевих – як
закріплені, так і регулюючі.

33
 У державному бюджеті можуть бути тільки закріплені доходи, у місцевих – як закріплені,
так і регулюючі.
Бюджет складається із загального та спеціального фондів.
Загальний фонд бюджету включає:
1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;
2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;
3) фінансування загального фонду бюджету.
Фінансування бюджету – надходження та витрати бюджету, пов’язані із зміною обсягу
боргу, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна (щодо
державного бюджету), зміна залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття
дефіциту бюджету або визначення профіциту бюджету.
Спеціальний фонд включає:
1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають
цільове спрямування;
Бюджетне призначення – повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних
коштів Бюджетним Кодексом, законом про Державний бюджет України або рішенням про
місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні
асигнування.
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень
спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового
спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених
надходжень спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету.
Видаткова частина бюджету показує напрями використання фінансових ресурсів держави.
Відповідно до бюджетного кодексу України слід розмежовувати поняття «витрати бюджету» та
«видатки бюджету»: перше поняття є більш широким.
Витрати бюджету – видатки бюджету, надання кредитів з бюджету, погашення боргу та
розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів.
Видатки бюджету – кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених
відповідним бюджетом.
До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання кредитів з бюджету;
розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру
сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету,
проведення їх бюджетного відшкодування.
Кредитування бюджету – операції з надання коштів з бюджету на умовах повернення,
платності та строковості, внаслідок чого виникають зобов’язання перед бюджетом (надання
кредитів з бюджету), та операції з повернення таких коштів до бюджету (повернення кредитів до
бюджету).
Бюджетне фінансування може мати:
 прямий характер – виражається у формуванні доходів конкретних отримувачів
бюджетних асигнувань (розпорядників бюджетних коштів);
 опосередкований характер – при споживанні суспільних благ, які забезпечуються
за рахунок бюджету.
До форм бюджетного фінансування відносять:
1) бюджетні інвестиції – фінансування капітальних вкладень, може здійснюватись як
проектне фінансування інвестиційного проекту або як придбання частки акцій господарських
товариств;
2) державні трансферти – цільове, безповоротне та безоплатне виділення коштів з
бюджету конкретним суб’єктам у формі державних субсидій, державних субвенцій та державних
дотацій.
Державні субсидії виділяються юридичним та фізичним особами і мають форму
фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів.
Державна субвенція є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь
отримувача та бюджету у фінансуванні певних витрат.
Державні дотації виділяють на покриття збитків підприємств у разі, коли вони викликані
незалежними від підприємств причинами (наприклад, дотації вугільним підприємствам).

34
 3) Бюджетні кредити – надання коштів з бюджету суб’єктам господарювання на
поворотній основі.
4) Кошторисне фінансування – виділення коштів з бюджету на основі спеціального
планового документа – кошторису.
Бюджетний дефіцит – це перевищення видаткової частини бюджету над доходною, що
свідчить про незбалансованість бюджету, а це в свою чергу – нестача бюджетних коштів для
фінансування потреб держави у плановому році.
Конкретні причини такого відставання можуть бути різними:
1) кризові явища в економіці, що супроводжуються спадом виробництва, зниження
ефективності господарювання, інфляційними процесами;
2) неконтрольованість фінансової ситуації;
3) значне зростання соціальних видатків порівняно із зростанням ВВП;
4) неефективна структура народного господарства;
5) непослідовна фінансова політика;
6) мілітаризація економіки в мирний час;
7) надзвичайні ситуації (війни, стихійні лиха та ін.).
З метою ефективного управління бюджетним дефіцитом слід розрізняти наступні
його види:
1) за формою прояву:
 плановий дефіцит – запланований і затверджений у законі про Державний бюджет;
 фактичний (відкритий) дефіцит – реальне, офіційно зареєстроване, перевищення
витрат над доходами;
 прихований дефіцит – виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та
включення у склад доходів джерел покриття бюджетного дефіциту;
2) за причиною виникнення:
 свідомий дефіцит – виникає в умовах достатності ресурсів у суспільства та
високого рівня доходів, економічних суб’єктів, пов’язаний з політикою помірного оподаткування
та збільшенням державних витрат;
 вимушений дефіцит – пов’язаний з низьким рівнем ВВП, який не може забезпечити
державу достатніми доходами;
 циклічний дефіцит – є різновидом вимушеного дефіциту і результатом циклічного
падіння виробництва внаслідок кон’юнктурних коливань;
 структурний дефіцит – є результатом активної (дискреційної) політики держави, що
передбачає маніпулювання податками і державними витратами з метою прискорення
економічного зростання та запобігання спаду виробництва;
3) за напрямом дефіцитного фінансування:
 пасивний дефіцит – характеризується спрямуванням залучених коштів під його
покриття коштів на поточні потреби (соціальні трансферти, виплата заробітної плати у бюджетній
сфері та ін.)
 активний характер дефіциту передбачає фінансування бюджетних інвестицій та
капіталовкладень, що сприятимуть зростанню ВВП;
4) за часом існування:
 стійкий дефіцит – існує в довгостроковому періоді;
 тимчасовий дефіцит – викликаний касовими розривами у виконанні бюджету.
12. Проблеми скорочення й можливі джерела покриття бюджетного дефіциту
Можна виділити наступні концепції збалансування бюджету:
1) на щорічній основі – передбачає оперативне державне регулювання доходів і видатків
на основі заходів: збільшення податкових надходжень шляхом впровадження нової податкової
політики або скорочення державних видатків, а також застосування цих заходів одночасно,
призводить до нестабільності в економіці та бізнесі;
2) на циклічній основі – уряд розробляє і впроваджує антициклічну політику: бюджетний
профіцит, отриманий на стадії піднесення, використовується на покриття дефіциту, що
накопичився за період спаду. Ключова проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди
піднесення і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю;
3) концепція функціональних фінансів – держава повинна турбуватись не про
збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність. Вважається, що за рахунок позик

35
держава може покрити будь-який дефіцит, а також, що при значній величині національного
багатства проблема дефіциту і державного боргу не є гострою.
До основних методів фінансування бюджетного дефіциту відносять:
1) на інфляційній основі:
 монетизацію дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку
урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів, а також додаткової емісії
грошей.
При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – дохід від друкування та
карбування грошей.
2) на неінфляційні основі:
 запозичення на зовнішніх та внутрішніх ринках (боргове
фінансування) – випуску державних позик за визначених умов призводить до того, що частина
інвестицій виштовхується із виробничого процесу, що, в свою чергу, призводить до падіння
чистого експорту, збільшення ринкової ставки процента і зниження споживчих видатків.
Підвидом боргового фінансування бюджетного дефіциту є випуск державних цінних
паперів, що зв’язує частину фінансових ресурсів населення, підприємств і комерційних банків, що
призводить до згортання кредитних та інвестиційних операцій.
 зважену податкову політику – розробка податкових концепцій, що
визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній
для фінансування державних функцій і який би не призводив до пригнічення інвестиційних
процесів та мотивації праці.
Якщо в процесі виконання бюджету має місце перевищення граничного рівня дефіциту або
значне скорочення надходжень, то вводиться механізм секвестру видатків, який полягає в
пропорційному зниженні бюджетних видатків (на 5, 10, 15% т.д.) щомісячно протягом періоду,
який залишився до кінця фінансового року.

9 ТЕМА. БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА

Згідно з Бюджетним кодексом України, бюджетна політика – це план формування та
використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами
державної влади та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
АСПЕКТИ бюджетної політики:
1. Політика формування, виконання та регулювання державного бюджету країни.
2. Заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво
неінфляційного ВВП шляхом зміни державних доходів і видатків, а також підходів до формування
державного бюджету в цілому.
3. Маніпулювання державними доходами та видатками з метою впливу на
економічний розвиток суспільства.
МЕТА: забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних
стандартів,досягається шляхом оптимізації розподілу ВВП між галузями економіки, територіями,
соціальними групами.
ЦІЛІ бюджетної політики:
1. Стабілізацією економіки та забезпеченням сталого зростання виробництва.
2. Стримуванням інфляції.
3. Стимулюванням розвитку пріоритетних сфер діяльності та структурних
перетворень.
4. Реформуванням системи оподаткування в контексті стимулювання
підприємницької діяльності та зменшення податкового тиску на суб’єктів підприємницької
діяльності.
5. Реформуванням міжбюджетних відносин у напрямі забезпечення самостійності
місцевих бюджетів.
6. Оптимізацією рівня бюджетного дефіциту, державного боргу, пошуку джерел їх
фінансування.
7. Пошуком додаткових джерел доходів бюджету для фінансування невідкладних
соціальних програм.

36
 Основні ФУНКЦІЇ бюджетної політики:
1. Фіскальна функція. Забезпечує необхідні ресурси для урядової діяльності, а саме:
на військово-оборонні витрати; на реалізацію економічних і соціальних програм; на підтримку
уряду тощо.
2. Функція економічного регулювання. Податки та видатки бюджету
використовуються як інструменти управління економікою та досягнення певних цілей економічної
політики (економічного зростання, структурної перебудови тощо).
3. Функція вирівнювання доходів. Бюджетне регулювання виступає як інструмент
перерозподілу ВВП за допомогою механізму оподаткування, а також системи трансферних виплат
малозабезпеченим сім’ям, безробітним, інвалідам, сиротам тощо.
В Україні держава реалізує бюджетну політику через Міністерство фінансів України
(центральний апарат та місцеві фінансові органи).
Вони у своїй діяльності керується Конституцією, Кодексами, Законами України, Указами
і розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів, а
також Положенням про Міністерство фінансів.
Основними правовими документами, що регламентують проведення бюджетної
політики в Україні є:
 Конституція України,
 Бюджетний кодекс України,
 Податковий кодекс України,
 Митний кодекс України;
 Закон України «Про Державний бюджет України» (на відповідний рік),
 Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»,
 Постанов Верховної Ради України «Про Основні напрями бюджетної політики
України (на відповідний рік)»,
 Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

2. Бюджетна стратегія і бюджетна тактика держави в ринкових умовах

господарювання
Бюджетна СТРАТЕГІЯ – це довгостроковий курс бюджетної політики держави, що
розрахований на перспективу та зумовлює розв’язання великомасштабних завдань, які
визначаються загальнонаціональною стратегією соціально-економічного розвитку країни.
Бюджетне ПРОГНОЗУВАННЯ – це процес розробки основних показників Державного
бюджету на перспективу, прогнозування найважливіших надходжень та видатків бюджету.
Бюджетна ТАКТИКА є швидкодіючим механізмом бюджетної політики в країні, гнучким
методом пошуку короткострокової рівноваги, стабілізації та пристосування до умов, що постійно
змінюються.
Бюджетна тактика фактично є продовженням, конкретизацією бюджетної стратегії.
Основні документи для формування бюджетної тактики в Україні:
1. макроекономічний прогноз соціально-економічного розвитку країни, складовим
елементом якого є основні прогнозні показники зведеного бюджету країни;
2. основні напрями бюджетної політики (бюджетна резолюція).
Бюджетне ПЛАНУВАННЯ – це своєрідний інструмент системи фінансового управління,
спрямованого на підвищення ефективності, дієвості та прозорості державного сектору, що
здійснюється шляхом встановлення бюджетних цілей не тільки на наступний (плановий) рік, а й
на перспективу, зокрема, середньострокову (до трьох років).

37
 ЦІЛІ бюджетного планування на багаторічній основі є формування ефективної
середньострокової бюджетної стратегії та, зокрема, підвищення дисципліни витрачання
державних коштів.
Призначення бюджетного планування в загальному вигляді зводиться до:
- забезпечення збалансованості фінансових ресурсів держави, які акумулюються через
бюджет;
- визначення реальних джерел доходів бюджету виходячи із фіскальних цілей Уряду;
- визначення пріоритетів у видатковій політиці бюджету, враховуючи цілі, встановлені
основними програмними документами Уряду;
- здійснення ефективного управління державним боргом, що полягає у своєчасному
виконанні державою своїх боргових зобов’язань та залученні на фінансування бюджету
запозичень з оптимальними умовами їх подальшого обслуговування і погашення;
- установлення середньострокових фіскальних і бюджетних цілей з метою досягнення
ефективності бюджетної політики та передбачуваності соціально-економічних наслідків її
проведення;
- забезпечення реалізації єдиної фінансової політики на всіх рівнях державної влади,
єдиних форм і методів усієї бюджетної роботи.
Бюджетний механізм це як система встановлених державою форм і методів організації
бюджетних відносин. Він є зовнішньою оболонкою бюджету, що виявляється у бюджетній
практиці.
У практичному плані бюджетний МЕХАНІЗМ – це налагоджена економічна структура,
яка відображає послідовність і способи дій відповідних державних органів у процесі мобілізації і
використання бюджетних коштів.
Призначення механізму використання бюджетних коштів полягає у виконанні двох
найважливіших функцій – фінансового забезпечення та фінансового регулювання соціально-
економічних процесів у державі.
Структура бюджетного механізму є досить складною. До неї входять різні елементи, що
відповідають розмаїттю бюджетних відносин. Саме множина бюджетних взаємозв’язків
передбачає застосування великої кількості видів, форм, методів, важелів та інструментів їхньої
організації як елементів бюджетного механізму.
До таких підсистем можна віднести:
 забезпечуючі (використовуються під час прогнозування та бюджетного
планування);
 оперативні (використовуються у процесі виконання бюджетів);
 ретроспективні (використовуються на заключних стадіях бюджетного процесу).
СКЛАДОВІ СТРУКТУРИ бюджетного механізму:
 організаційні форми,
 форми бюджетного забезпечення,
 методи та інструменти бюджетного регулювання,
 бюджетні стимули і санкції.
До організаційних форм бюджетного механізму належать бюджетне прогнозування,
бюджетне програмування, бюджетне планування, оперативне управління і бюджетний контроль.
До форм бюджетного забезпечення відносять кошторисне фінансування, бюджетне
інвестування, бюджетне кредитування, бюджетне субсидіювання, бюджетне дотування, бюджетне
резервування.
Методами (важелями) бюджетного регулювання вважають податки, обов’язкові збори,
неподаткові платежі, міжбюджетні трансферти, бюджетні призначення, бюджетні зобов’язання,
бюджетні асигнування.
Під бюджетними стимулами і санкціями розуміють бюджетне фінансування, пільги,
штрафи, пеню, бюджетні відшкодування тощо.

4. Основні завдання та напрями бюджетної політики України

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ бюджетної політики:
 розроблення науково обґрунтованої концепції розвитку бюджету як важливого
інструменту регулювання соціально-економічних процесів.
 визначення основних напрямів мобілізації й використання бюджетних ресурсів на
перспективу і поточний період; при цьому виходять із шляхів досягнення поставлених цілей,
38
передбачених економічною політикою, враховуючи зовнішні і внутрішні чинники, можливості
зростання бюджетних ресурсів;
 здійснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.
Під час визначення «Основних напрямів бюджетної політики на відповідний рік»
враховуються такі основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку
України:
- ВВП номінальний;
- ВВП реальний, темпи зростання;
- індекс споживчих цін;
- індекс цін виробників;
- рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації праці.
Основні напрями бюджетної політики вказуються щорічно у Постанові Верховної
Ради України «Про основні завдання бюджетної політики на відповідний рік» серед яких
подальша стабілізація державних фінансів, що передбачає:
1. утримання граничного обсягу дефіциту державного бюджету;
2. утримання обсягу державного боргу;
3. збереження з урахуванням норм податкового законодавства частки перерозподілу
валового внутрішнього продукту через зведений бюджет;
4. фінансування дефіциту загального фонду державного бюджету переважно шляхом
здійснення внутрішніх запозичень;
5. фінансування дефіциту спеціального фонду державного бюджету за рахунок
кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і міжнародних
фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів);
6. надання державних гарантій для реалізації інвестиційних проектів, що мають
стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України (залежно від стану
підготовки таких проектів);
7. установлення розміру прожиткового мінімуму та соціальних гарантій, які
визначаються на його основі, з урахуванням зростання показників реального сектора економіки та
індексу споживчих цін;
8. забезпечення економічно обґрунтованого підвищення мінімальної заробітної плати
та посадового окладу (тарифної ставки) працівника I тарифного розряду Єдиної тарифної сітки з
урахуванням необхідності поетапного скорочення розриву між зазначеними показниками;
підвищення рівня соціального захисту малозабезпечених верств населення; інші напрямі
бюджетної політики.
Ефективність бюджеткою політики- ступінь досягнення встановлених при бюджетуванні
цілей з позицій державних інтересів – зміцнення доходної частини бюджетів і створення умов
макроекономічної стабілізації.
ЕФЕКТИВНІСТЬ бюджетної політики повинна розглядатися:
• з точки зору виконання державного бюджету – фіскальна ефективність;
• з точки зору впливу на соціально-економічну динаміку в країні - стратегічна ефективність.
НЕЕФЕКТИВНА бюджетна політика стимулює негативні процеси у функціонуванні та
розвитку економіки країни, що суттєво впливає на фінансові результати діяльності суб’єктів
господарювання та громадян, а отже, і на рівень макроекономічних параметрів.
НЕДОЛІКИ бюджетної політики:
• незбалансованість зобов’язань і ресурсів на всіх рівнях бюджетної системи і надмірність
боргового тягаря;
• неефективність і обтяжливість податкової системи;
• неефективність значної частини бюджетних видатків;
• перевищення державних потреб і зобов’язань;
• незавершеність формування ефективної системи управління державними фінансами.
ЧИННИКИ УДОСКОНАЛЕННЯ бюджетної політики:
- посилення бюджетного адміністрування власних доходів бюджетних коштів;
- якісне вдосконалення казначейської системи виконання бюджетів;
- оптимізація державних витрат, перегляд їх структури;
- вдосконалення міжбюджетних відносин;
- створення ефективної системи управління державним боргом.
Основні ПРОБЛЕМИ бюджеткої політики:

39
 1. необхідність чіткого розмежування функцій державного та місцевих бюджетів
2. впорядкування системи взаємозаліків,
3. встановлення процедури обґрунтування пріоритетів бюджетних витрат та їх норм,
4. запобігання випадкам нецільового використання фінансових ресурсів.
Найважливішими показниками фіскальної ефективності бюджетної політики є:
збирання бюджетних доходів, виконання бюджетних зобов’язань, управління бюджетним
дефіцитом і державним боргом.

ТЕМА 10. ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ

Державний кредит–це система економічних відносин, що виникають між державою
та фізичними і юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями,
іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями та ін.) з приводу мобілізації
грошових коштів на кредитній основі (на умовах платності, строковості, поворотності), у яких
держава може виступати як позичальник, кредитор або гарант.
Державний кредит розглядається з кількох аспектів:
АСПЕКТИ розгляду державного кредиту:
–як економічна категорія –це економічні відносини, які виникають між державою та
фізичними і юридичними особами з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів останніх
на основі поворотності, терміновості і платності з метою фінансування державних витрат;
-як правова категорія ‒врегулюванні правовими нормами відносини, з приводу акумуляції
тимчасових коштів населення та підприємств з метою покриття дефіциту бюджету,
врегулювання грошового обігу та інвестування;
-як складова державних фінансів ‒специфічна ланка державних фінансів, яка
забезпечує мобілізацію державою фінансових ресурсів, як правило, до бюджетної системи.
СПЕЦИФІКА державного кредиту: відсутність окремого фінансового фонду
(запозичені кошти проходять, як правило, через бюджет), відособленого органу управління.
КЛАСИФІКАЦІЯ державного кредиту ЗА ФОРМОЮ:
–активним(держава у кредитних зобов’язаннях є кредитором);
–пасивним (держава є позичальником або гарантом).
Держава ЯК КРЕДИТОР надає за рахунок коштів бюджету кредит фізичним та
юридичним особам за плату, на визначений термін, за умови його обов'язкового повернення.
Держава ЯК ПОЗИЧАЛЬНИК залучає вільні фінансові ресурси фізичних та
юридичних осіб для виконання економічних, соціальних програм, покриття бюджетного
дефіциту.
Держава ЯК ГАРАНТ переймаєна себе відповідальність за погашення кредитних
зобов'язань, взятих на себе позичальниками (фізичними та юридичними особами).
дві функції–розподільну і контрольну.
ФУНКЦІЇ державного кредиту:
1) Розподільча. Державний кредит виступає в якості інструменту розподілу
фінансових ресурсів в державі між економічними суб’єктами та забезпечує формування
централізованих фондів фінансових ресурсів на принципах терміновості, платності й
поворотності їх залучення.
2) Регулююча функція державного кредиту виявляється в тому, що за допомогою
державних запозичень держава впливає на обсяг грошової маси, рівень процентних ставок, та,
як наслідок, на виробництво, рівень зайнятості.
ЦІЛІ державного кредиту:
1)Фіскальна ‒створенняринку боргових державних зобов’язань, на якому позичаються
необхідні державі кошти на різних умовах, в залежності від стану економіки.
2) Алокативна ‒передбачає оптимальний розподіл ресурсів між державним та
приватним сектором виробництва. .
Форми державних запозичень: шляхом розміщення боргових цінних паперів
(казначейських зобов’язань, облігацій), а також шляхом прямих запозичень (кредитів).
Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» у ст. 10 виділяє такі види
Державних облігацій України:
1) облігації внутрішніх державних позик України–це державні цінні папери, що
розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання

40
України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою
доходу відповідно до умов розміщення облігацій;
2) облігації зовнішніх державних позик України–це державні боргові цінні папери,
що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України
відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу
відповідно до умов випуску облігацій;
3) цільові облігації внутрішніх державних позик України–це облігації внутрішніх
державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в
обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік,
та в межах граничного розміру державного боргу.
Державний БОРГ це загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення
отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок
державного запозичення (ст.2 Бюджетного кодексу України).
Державний борг України складається з двох частин –монетизованої та немонетизованої.
МОНЕТИЗОВАНИЙ державний боргскладається з усіх випущених і невипущених
боргових зобов’язань держави, у тому числі видані гарантії за кредитами та зобов’язання
щодо прямих кредитів НБУ.
НЕмонетизований державний боргскладається з невиконаних державою
фінансових зобов’язань, передбачених чинним законодавством (заборгованість з виплати
пенсій, стипендій, субсидій, заробітної плати та інших видів соціальних і несоціальних
виплат).
Види державного боргу за СТРУКТУРОЮ:
-внутрішній державний борг–загальна сума випущених, але не погашених державою
боргових зобов’язань з нарахованими по них процентами, а також заборгованість державних
підприємств перед кредиторами в даній державі;
-зовнішній державний борг України–загальна сума випущених, але не погашених
державою боргових зобов’язань з нарахованими по них процентами, а також заборгованість
державних підприємств перед кредиторами за межами держави.
Види державного боргу за РІВНЕМ ВКЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ:
-державний борг–загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення
отриманих і непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, які виникають в результаті
державного запозичення;
-місцевий борг–загальна сума боргових зобов'язань Автономної Республіки Крим чи
територіальної громади міста з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик)
станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення.
Види державного боргу за СТРОКОМ СПЛАТИ:
-поточний борг–сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році і
належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками;
-капітальний борг–сума заборгованості і відсотків, що мають сплачені за усіма
отриманими державою позиками.
Види державного боргу ВІД УМОВНОСТІ ОТРИМАННЯ ПОЗИКІВ:
-прямий державний борг–це зобов’язання держави за отриманими нею позиками;
-умовний (гарантований) державний борг–це зобов’язання держави як гаранта за
отриманими позичальниками кредитнимикоштами.
Державний борг може спричиняти до певних НАСЛІДКІВ:
–ефект витіснення(в короткостроковій перспективі) виникає внаслідок підвищення
процентних ставок на кредити (держава запозичуючи гроші, збільшує попит на них).
–тяжкість боргу(в довгостроковій перспективі) –вплив боргу на споживання
майбутніх поколінь.
ВПЛИВ державного боргу НА ЕКОНОМІКУ:
–активний впливхарактеризується тим, що кошти державного кредиту направляються
на виробничі цілі, внаслідок чого створюються джерела погашення боргу, поліпшується
стан економіки, відмічається економічний підйом;
–пасивний вплив–кошти державного кредиту використовуються на поточні витрати,
внаслідок чого економічне падіння продовжується, збільшуються витрати по боргу,
збільшується дефіцит бюджету.

41
 Управління державним боргом–це сукупність заходів держави щодо випуску і
погашення боргових зобов'язань: визначення ставок процентів за державними цінними
паперами, встановлення ліміту боргу, підтриманнякурсу державних зобов'язань, визначення умов
випуску державних цінних паперів.
Управління державним боргомпередбачає досягнення наступних ЦІЛЕЙ :
1) економічні:зниження витрат по обслуговуванню боргу; досягнення кращих умов
рефінансування; згладжуваннянерівномірності податкових надходжень і фінансування поточних
бюджетних витрат;
2) політичні:забезпечення стабільності політичної системи держави;
3) соціальні:своєчасне фінансування соціальних програм, забезпечення соціальної
стабільності.
У процесі УПРАВЛ державним боргом вирішуються такі ЗАВДАННЯ :
1) забезпечення оптимального розміру державного боргу з точки зору забезпечення
його адекватного рівня відносно ВВП як джерела погашення державних позик;
2) здійснення запозичень на найбільш вигідних умовах з точки зору мінімізації
вартості боргу;
3) контроль за ефективним використання запозичених коштів;
4) забезпечення своєчасності повернення боргу та нарахованих відсотків;
Управління державним боргом варто розглядати як циклічний і багатостадійний
процес, щопослідовно включає три стадії:залучення, розміщення (використання) і
погашення боргу.
Залучення кредитних коштів, якправило, здійснюється у межах бюджетного
процесу при розробці та затвердженні державного або місцевого бюджету, де визначають
граничні розміри державних запозичень і гарантій на поточний бюджетний рік.
Основна частина витрат по обслуговуванню державного боргу –виплата процентів,
виграшів, коштів по погашенню позик, витрати по виготовленню, пересиланню і реалізації
цінних паперів держави.
Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи
управління державним боргом. Воно має базуватися на принципі максимізації доходу від
залучених позик та створення джерел його погашення.
ОСТАННІМ етапом управління державним боргом є його погашення та
обслуговування, яке здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових
зобов'язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу.
У процесі управління державним боргом використовують наступні МЕТОДИ:
1. Рефінансування –погашення заборгованості шляхом випуску нових позик.
2. Конверсія ‒зміна доходності позик.
3. Консолідація ‒збільшення строку дії вже випущених позик.
4. Уніфікація ‒об’єднання декількох позик або раніше випущені позики обмінюються на
нові.
5. Відстрочення погашення позик ‒перенесення строків повернення позик на більш
пізніші терміни.
6. Анулювання державного боргу ‒відмова держави від зобов’язань по позикам.
7. Реструктуризація боргу ‒застосуванняв комплексі або частково всіх методів.

12 ТЕМА. ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

ДЕРЖАВНІ фонди соціального забезпечення створюються з метою фінансування таких
суспільних потреб, як надання соціальних гарантій громадянам у разі настання певних
непередбачуваних подій, пов’язаних зі здоров’ям людини та її непрацездатністю.
За економічним змістом ФОНДИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ є сукупністю
грошових відносин, пов’язаних з розподілом, перерозподілом та використанням частини вартості
національного доходу, яка призначена для фінансування цільових програм та підтримки певного
рівня життя різних соціальних верств населення.
ВИДИ фондів соціального забезпечення:
- бюджетні;
- позабюджетні.
БЮДЖЕТНІ фонди соціального забезпечення входять до структури Державного
бюджету України та створюються для здійснення пріоритетних завдань економічного і

42
соціального розвитку загальнодержавного рівня. На сьогоднішній день в Україні представлений
один бюджетний фонд соціального забезпечення - Фонд соціального захисту інвалідів.
ПОЗАБЮДЖЕТНІ фонди соціального забезпечення (цільові позабюджетні фонди)
створюються з метою фінансування цільових програм та підтримки певного рівня життя різних
соціальних верств населення при виникненні соціальних ризиків (страхових випадків) за видами
соціального страхування (досягнення непрацездатного віку, втрата працездатності, годувальника,
безробіття та ін.).
СОЦІАЛЬНИЙ РИЗИК − це втрата доходу, що спричиняє необхідність матеріальної
підтримки громадян для задоволення мінімальних потреб незалежно від їхніх індивідуальних
можливостей.
ДЕРЖАВНІ ПОЗАБЮДЖЕТНІ фонди соціального забезпечення в Україні:
− Пенсійний фонд України;
− Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття;
− Фонд соціального страхування України.
1) ПЕНСІЙНИЙ ФОНД України
Уряд затвердив бюджет Пенсійного фонду України на 2021 р.
Доходи на 2021р.- 495 502 млн грн. Власні доходи (з урахуванням залишку на початок
року) передбачені в сумі 327 957,3 млн грн, з яких 293 887,3 млн грн – сума єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, розподілена на загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування.
Видаткова частина передбачено на рівні 495 502 млн грн.
Бюджет Пенсійного фонду України на 2021 рік є збалансованим.
2) ФОНД ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО
СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ
Уряд затвердив бюджет Фонду загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття на 2021 рік.
Доходи Фонду цього року - 14,7 млрд. гривень, з них страхові внески — 17,1 млрд. гривень.
Видатки Фонду в 2021 р.- 19,7 млрд. грн, зокрема на виплату матеріального забезпечення,
надання соціальних послуг та здійснення заходів сприяння зайнятості, профілактику настання
страхових випадків, допомогу по частковому безробіттю передбачається витратити 16,4 млрд.
гривень.
3) ФОНД СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ УКРАЇНИ
Уряд 22 березня прийняв постанову „Про затвердження бюджету Фонду соціального
страхування України на 2021 рік” відповідно до Закону України „Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування”.
Дохідна частина - 31,72 млрд гривень
Видаткова- 31,72 млрд гривень.
Проект бюджету Фонду на 2021 рік є збалансованим і бездефіцитним.
СИСТЕМА пенсійного забезпечення в Україні має ТРИ РІВНІ:
I рівень − солідарна система;
II рівень − накопичувальна система;
III рівень − система недержавного пенсійного забезпечення.
Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення становлять систему
загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.
Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення становлять систему
накопичувального пенсійного забезпечення.
СОЛІДАРНА система пенсійного забезпечення фінансується за рахунок коштів
Пенсійного фонду України (ПФУ) та базується на принципах солідарності поколінь та
субсидування.
НАКОПИЧУВАЛЬНА система загальнообов’язкового державного пенсійного
страхування базується на принципах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному
фонді або у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб’єктах другого рівня системи
пенсійного забезпечення та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування
довічних пенсій і одноразових виплат.

43
 Система НЕДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ базується на засадах
добровільної участі громадян, роботодавців у формуванні пенсійних накопичень з метою
отримання громадянами при досягненні пенсійного віку додаткових пенсійних виплат.
ПЕНСІЙНИЙ ФОНД УКРАЇНИ є центральним органом виконавчої влади, діяльність
якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної
політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб,
які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню.
ЗАВДАННЯ Пенсійного фонду України :
- реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб,
які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;
- внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування
державної політики із зазначених питань;
- виконання інших завдань, визначених законом.
БЮДЖЕТ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ − це план утворення і використання цільового
страхового фонду, що формується за рахунок страхових внесків до солідарної системи та
надходжень з інших джерел, визначених законом.
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ КОШТІВ Пенсійного фонду України:
− власні надходження: сума єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування (ЄСВ); кошти на виплату пенсій іноземним пенсіонерам, які проживають на території
України; кошти сплачені банками за користування тимчасово вільними коштами ПФУ;
− кошти на виплату різниці у пенсійному забезпеченні наукових працівників, що
відшкодовується за рахунок небюджетних підприємств та установ, кошти підприємств на
покриття фактичних витрат на виплату та доставку пенсій працівникам, зайнятим на роботах з
особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці;
− кошти Державного бюджету України, в тому числі дотація на виплату пенсій, надбавок
та підвищень до пенсій, призначених за різними пенсійними програмами;
− кошти Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття;
− кошти Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та
професійних захворювань.
НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ коштів Пенсійного фонду України:
− пенсійні виплати;
− надання соціальних послуг;
− фінансування адміністративних витрат, пов’язаних з виконанням функцій, покладених на
органи ПФУ;
− оплата послуг з виплати та доставки пенсій;
− формування резерву коштів ПФУ.
ВИДИ ПЕНСІЙНИХ ВИПЛАТ :
− пенсія за віком;
− пенсія по інвалідності;
− пенсії за вислугу років;
− пенсія у разі втрати годувальника;
− соціальна пенсія;
− довічне утримання суддів у відставці при повному та неповному стажі.
Особа може мати право одночасно на декілька видів пенсій, проте, вибирається тільки одна
з них.
Надання соціальних послуг здійснюється за рахунок коштів Пенсійного фонду України у
вигляді допомоги на поховання пенсіонера.
ФОНД ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО
СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ створений для фінансування програм зайнятості
населення, він здійснює управління страхуванням на випадок безробіття, контроль за
використанням коштів, надає забезпечення та соціальні послуги.
НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ Фонду:
- управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок
безробіття;

44
 - акумуляція надходжень від сплати єдиного внеску, фінансових санкцій відповідно до
Закону України «Про збір та облік єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне
соціальне страхування на випадок безробіття»;
- контроль за надходженням страхових внесків відповідно до закону;
- контроль за використанням коштів;
- виплата матеріального забезпечення та надання соціальних послуг.
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ КОШТІВ Фонду є:
- страхові внески – кошти відрахувань на страхування на випадок безробіття, сплачені
згідно із законодавством, що діяло до набрання чинності Законом України «Про збір та облік
єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», кошти єдиного внеску
на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, спрямовані на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування на випадок безробіття відповідно до пропозицій, визначених
законом;
- асигнування державного бюджету;
- суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних
осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків відповідно до закону;
- суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ та організацій та
фізичних осіб за використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість, а також
суми адміністративних стягнень, накладених відповідно до законодавства на посадових осіб та
громадян за такі порушення;
- прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду, у тому числі резерву коштів
Фонду, на депозитному рахунку;
- благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;
- інші надходження відповідно до законодавства України.
КОШТИ Фонду ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ на:
- виплату забезпечення та надання соціальних послуг;
- фінансування заходів, спрямованих на запобігання настанню страхових випадків, у межах
коштів, передбачених бюджетом Фонду на такі цілі;
- відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних із достроковим виходом на
пенсію осіб, зазначених Законі України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування на випадок безробіття»;
- фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду
та її робочих органів, управління Фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної бази;
- створення резерву коштів Фонду.
З метою забезпечення фінансової стабільності Фонду утворюється резерв коштів Фонду,
який не може перевищувати суму, необхідну для виплати допомоги по безробіттю в розрахунку не
менш як на п'ять календарних днів.
Резерв використовується за цільовим призначенням за рішенням правління Фонду.
РЕЗЕРВ КОШТІВ Фонду ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ у разі нестачі коштів в такій
послідовності :
- допомога по безробіттю;
- матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації безробітного;
- допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його
утриманні.
На інші цілі резерв коштів Фонду не використовується.
Резерв коштів Фонду зберігається на спеціальному рахунку, відкритому виконавчою
дирекцією в уповноваженому банку визначеному на конкурсній основі.
ВИДИ МАТЕРІАЛЬНОГ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ безробітних:
− допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним
підприємницької діяльності;
− матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення
кваліфікації безробітного;
− допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його
утриманні.
Застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, мають право на
отримання допомоги по безробіттю.

45
 Розмір допомоги по безробіттю залежить від середньої зарплати за останній рік, загального
страхового стажу та сплати страхових внесків.
ВИДИ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ для безробітних:
− професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація;
− пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом
надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування
безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних;
− інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.
Окрім видатків на матеріальне забезпечення та соціальні послуги ДО ВИДАТКІВ
ФОНДУ НАЛЕЖАТЬ:
− розвиток та супроводження Єдиної інформаційно-аналітичної системи державної служби
зайнятості;
− відшкодування ПФУ витрат, пов’язаних із достроковим виходом працівників на пенсію;
− утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції та її робочих органів,
Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, управління фондом;
− створення умов прийому, надання соціальних послуг та розвиток матеріальної бази;
− спрямування коштів на створення нових робочих місць для забезпечення зайнятості
мешканців вугледобувних регіонів;
− формування резерву фонду.
ПЕРЕДУМОВИ і ЧИННИКИ, що призводять до підвищення рівня безробіття:
− економічне становище;
− наявність досвіду роботи у молодого працівника(стаж);
− зміни пріоритетності відносно кваліфікації працівників;
− особисті вимоги особи до умов своєї праці на підприємстві.
ФОНД СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ України − це державний цільовий фонд, який
здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням
від нещасного випадку, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним
страхуванням.
ФУНКЦІЯ Фонду соціального страхування України:
мобілізація страхових коштів для своєчасного та повного фінансування, визначених
законодавчо видів матеріального забезпечення та соціальних послуг за загальнообов’язковим
державним соціальним страхування від нещасного випадку, у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та медичним страхуванням.
ЗАВДАННЯМИ Фонду соціального страхування України є:
− реалізація державної політики у сферах соціального страхування, що забезпечуються
даним фондом;
− профілактика нещасних випадків на виробництві;
− надання матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг;
− здійснення перевірки обґрунтованості видачі та продовження листків непрацездатності
застрахованим особам, у тому числі на підставі інформації з електронного реєстру листків
непрацездатності;
− здійснення контролю за використанням роботодавцями та застрахованими особами
коштів фонду;
− аналіз та прогнозування надходження коштів від сплати єдиного внеску.
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ коштів Фонду соціального страхування:
− страхові внески страхувальників та застрахованих осіб;
− суми штрафів за недотримання законодавства про соціальне страхування;
− суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних
осіб-підприємців за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання
коштів фонду;
− суми адміністративних штрафів, накладених відповідно до закону на посадових осіб та
громадян за порушення;
− суми не прийнятих до зарахування витрат страхувальника за соціальним страхуванням;
− доходи від розміщення тимчасово вільних коштів, у тому числі резерву коштів фонду;
− капіталізовані платежі, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників;
− доходи від реалізації майна, придбаного за рахунок коштів фонду;
− добровільні внески та інші надходження.

46
 КОШТИ Фонду соціального страхування ВИТРАЧАЮТЬСЯ на:
− виплату матеріального забезпечення, страхових виплат та надання соціальних послуг,
фінансування заходів з профілактики страхових випадків;
− фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності фонду, його робочих
органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління, розвиток та
функціонування інформаційно-аналітичних систем фонду;
− формування резерву коштів фонду.
Соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності передбачає
надання таких видів матеріального забезпечення та соціальних послуг:
− допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);
− допомога по вагітності та пологах;
− допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від
нещасного випадку на виробництві);
− оплата лікування в реабілітаційних відділеннях санаторно-курортного закладу після
перенесених захворювань і травм.
Допомога по тимчасовій непрацездатності здійснюється у вигляді часткової або повної
компенсації у зв’язку з утратою заробітної плати, що стала в разі тимчасового захворювання або
травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням.
СТРАХОВІ ВИПАДКИ при яких виплачується ДОПОМОГА по тимчасовій
непрацездатності:
− тимчасова непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з
нещасним випадком на виробництві;
− тимчасове переведення застрахованої особи відповідно до медичного висновку на легшу,
менш оплачувану роботу;
− необхідність догляду за хворою дитиною або хворим членом сім'ї;
− догляд за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 18 років у разі
хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною;
− карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби;
− протезування з приміщення у стаціонар протезно-ортопедичного підприємства;
− перебування в реабілітаційних відділеннях санаторно-курортного закладу після
перенесених захворювань і травм.
Обсяг допомоги по тимчасовій непрацездатності встановлюється у розмірі від 50 % до
100 % від середньої заробітної плати, що визначається страховим стажем та приналежністю до
пільгових категорій осіб.
Допомога по тимчасовій непрацездатності здійснюється за рахунок підприємства, установи,
організації (за перші п’ять днів непрацездатності працівника) та за рахунок фонду (починаючи з
шостого дня тимчасової непрацездатності працівника).
СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності передбачає такі
виплати:
− щомісячна грошова виплата;
− страхові виплати в установлених випадках одноразової грошової допомоги потерпілому
(членам його сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого);
− страхові виплати, дитині, яка народилася інвалідом в результаті травмування на
виробництві чи професійного захворювання її матері в період вагітності;
− страхові виплати на медичну та соціальну допомогу.
Сума щомісячної страхової виплати встановлюється відповідно до ступеня втрати
професійної працездатності та середньомісячного заробітку, що потерпілий отримував до
ушкодження здоров'я.
Крім страхових виплат потерпілим загальнообов’язкове соціальне страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності передбачає проведення заходів, спрямованих на попередження нещасних випадків,
усунення загрози здоров’ю робітників, викликаної умовами праці.

13 ТЕМА. ФІНАНСИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

47
 ФІНАНСИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ – це економічні відносини, що
виникають у процесі розподілу та перерозподілу ВВП, пов’язані з формуванням і використанням
фінансових ресурсів підприємств.
ФУНКЦІЇ:
1. Формування фінансових ресурсів у процесі функціонування суб’єкта господарювання
через отримання доходів та їх акумулювання з метою розподілу за визначеними напрямами чи
фондами;
2. Розподіл і використання фінансових ресурсів у відповідності до потреб економічного
(виробничого) циклу з метою забезпечення стабільності функціонування підприємства.
3. Здійснення контролю за рухом вартості та розподільчими відносинами, що мають місце
в процесі функціонування підприємства з метою урахування економічних інтересів учасників та
забезпечення отримання обґрунтованої норми прибутку на вкладений капітал.
Фінансові РЕСУРСИ суб’єктів господарювання – це сукупність грошових коштів, що
знаходяться у розпорядженні підприємства та призначені для здійснення його господарської
діяльності.
ОЗНАКИ фінансових ресурсів суб’єктів господарювання:
– фінансові ресурси являють собою певну сукупність грошових коштів, що формуються у
формі фондів у процесі розподілу та перерозподілу ВВП та національного багатства;
– фінансові ресурси являються собою саме ті грошові кошти, метою використання яких є
придбання товарів та послуг, водночас, фінансові ресурси формуються внаслідок реалізації
товарів та послуг.
СКЛАДОВІ фінансових РЕСУРСІВпідприємств:
― прибуток;
― амортизаційні відрахування;
― цільові фонди підприємства;
― кредити;
― оборотні кошти.
ПРИБУТОК – це сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати.
ЧИСТИЙ ПРИБУТОК – це прибуток після сплати податків.
АМОРТИЗАЦІЯ (амортизаційні відрахування) – це процес поступового перенесення
вартості основних засобів на продукт, що виготовляється з їх допомогою.
Амортизація обчислюється щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм,
зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або
витрати обігу.
Амортизаційні ВІДРАХУВАННЯ ЗАЛЕЖАТЬ ВІД :
- методів амортизації або норм амортизації;
- амортизаційного періоду;
- балансової вартості основних засобів.
Термін амортизації або амортизаційний строк – дата, термін повного погашення
вартості засобів виробництва за рахунок амортизації. За його допомогою обчислюється норма
амортизації.
Ефективність формування та використання фінансових ресурсів в значній мірі
залежить від реалізації процесів управління фінансовими ресурсами.
УПРАВЛІННЯ фінанс РЕСУРСАМИ – це діяльність щодо максимізації об’ємів
фінансових ресурсів та підвищення ефективності їх використання.
Фінансовий МЕНЕДЖМЕНТ– здійснення управління фінансовими ресурсами
підприємства через розробку системи заходів щодо оптимізації формування, розподілу та
використання фінансових ресурсів та грошового обігу підприємства.
Фінансовий РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА - доходи та витрати у
процесі господарської діяльності.
Відображається у ЗВІТІ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ- дає змогу не лише
констатувати певний прибуток чи збиток, але й прослідкувати доходи, що стали основою
формування фінансового результату, та напрями витрат, що були здійснені у зв’язку з
формуванням доходів.
СКЛАДОВІ СУКУПНОГО ДОХОДУ підприємства:
― доходи від операційної діяльності або виручка від реалізації (дохід від реалізації
продукції, інші операційні доходи);

48
 ― фінансові доходи (дохід від участі в капіталі, інші фінансові доходи);
― інші доходи від операційної діяльності (дохід від реалізації фінансових інвестицій, від
реалізації необоротних активів, від реалізації майнових комплексів);
― надзвичайні доходи (страхові відшкодування, сума зменшення податку на прибуток і
ін.).
ВИРУЧКА ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ продукції формує первинний вид доходу підприємства,
який відображає суму грошових коштів, що була отримана у ході реалізації продукції, шляхом
зарахування на рахунок підприємства або перерахунком в касу.
КАСОВИЙ МЕТОД розрахунку виручки від реалізації продукції: виручка від реалізації
дорівнює сумі коштів, яку було отримано в результаті відвантаження продукції, надання послуг,
виконання робіт, включаючи фінансову діяльність.
Метод НАРАХУВАННЯ: виручка від реалізації дорівнює вартості товарів (робіт, послуг),
які було відвантажено (виконано або надано) на визначену дату.
СОБІВАРТІСТЬ продукції представляє собою сукупність витрат, які має здійснити
підприємство у ході виробництва продукції.
СОБІВАРТІСТЬ РЕАЛІЗОВАНОЇ продукції має наступні СКЛАДОВІ:
― виробнича собівартість продукції, яку було реалізовано протягом звітного періоду,
― нерозподілені постійні загальновиробничі витрати та наднормативні виробничі витрати.
ПРИБУТОК :
– економічна категорія, що відображає додану вартість, яка була створена у результаті
господарської діяльності підприємства;
– різниця між обсягом реалізації та собівартістю продукції, що була реалізована.
ПРИБУТОК ВІД ЗВИЧАЙНОЇ діяльності – різниця між чистим доходом, отриманим від
продажу продукції (без урахування ПДВ та акцизного податку) та витратами на її виробництво і
реалізацію.
Сплата АКЦИЗНОГО ПОДАТКУ з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної
торгівлі підакцизних товарів здійснюється до місцевих бюджетів адміністративно-територіальних
одиниць на яких розташовані пункти продажу підакцизних товарів.
СКЛАДОВІ прибутку від звичайної діяльності:
- прибуток від основної (операційної) діяльності,
- прибуток, одержаний від фінансової діяльності та від участі в капіталі,
- прибуток від інших операцій.
РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ – це економічний показник, який дає уявлення про рівень
прибутковості проведення господарської діяльності, тобто про рівень ефективності використання
фінансових ресурсів у ході виробництва та реалізації продукції.

Визначальний ВПЛИВ НА ОРГАНІЗАЦІЮ фінансів суб’єктів господарювання

мають:
- організаційно-правова форма господарювання;
- галузеві техніко-економічні особливості;
- форма об’єднання підприємств, якщо підприємство входить до будь-якого об’єднання.
В Україні можуть діяти різні види підприємств, які різняться метою і характером
діяльності, кількістю власників капіталу, їхніми правами і відповідальністю. Організаційно-
правова форма господарювання підприємств регламентується Господарським кодексом України.
Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких ВИДІВ :
- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи);
- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної
власності);
- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної
громади;
- державне підприємство, що діє на основі державної власності;
- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних
форм власності).
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в
Україні діють підприємства:

49
 - унітарні, які створюється одним засновником. Унітарними є підприємства державні,
комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або
на приватній власності засновника.
- корпоративні, що утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх
спільним рішенням. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що
створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі
засновані на приватній власності двох або більше осіб.
1) ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА форма господарювання підприємств визначає зміст
фінансових відносин у процесі формування статутного капіталу, відповідальність за
зобов’язаннями, розподіл і використання прибутку.
ПОВНИМ товариством (товариство з повною відповідальністю) є господарське
товариство, всі учасники якого згідно з укладеним між ними договором здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Товариством з ОБМЕЖЕНОЮ відповідальністю є господарське товариство, яке має
статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і
несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном.
Товариством з ДОДАТКОВОЮ відповідальністю є господарське товариство, статутний
капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе
відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а у випадку його недостатності
учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному
установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
КОМАНДНИМ товариством є господарське товариство, в якому один або декілька
учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його
зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може
бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише
своїми вкладами (вкладники).
АКЦІОНЕРНИМ товариством є господарське товариство, що має статутний капітал,
поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за
зобов’язаннями лише майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із
діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
ТИП створення акціонерніх товариств є публічними і приватними. Тип товариства
(публічне чи приватне) залежить від кількості акціонерів, які входять до нього.
2)ГАЛУЗЕВА ТЕХНІКО-ЕКОНОМІЧНА специфіка впливає на склад і структуру
виробничих фондів, тривалість виробничого циклу, особливості кругообігу грошових коштів,
джерела фінансування простого і розширеного відтворення, склад і структуру фінансових ресурсів
як у грошовій, так і в натуральній формах.
3)РІЗНІ ФОРМИ ОБ’ЄДНАНЬ . Згідно з Господарським кодексом України, об’єднанням
підприємств визнається господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з
метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних
економічних та соціальних завдань. Об’єднання підприємств є юридичною особою і можуть
утворюватися на невизначений строк або як тимчасові об’єднання.
В Україні можуть створюватись і функціонувати два ТИПИ об’єднань підприємств:
1) добровільні, які мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково-
технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності і створювати добровільні об’єднання,
якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України;
2) інституціональні, діяльність яких започатковується у директивному порядку
міністерствами (відомствами), органами самоврядування чи безпосередньо Кабінетом Міністрів
України.
Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств поділяються на такі ВИДИ:
- господарське об’єднання, що є об’єднанням підприємств, утворене за ініціативою
підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську
діяльність. Господарські об’єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який
затверджується їх засновниками;
- державне (комунальне) господарське об’єднання, яке є об’єднанням підприємств,
утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України
або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління

50
яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів
місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське об’єднання діє на основі рішення
про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення
об’єднання.
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИМИ ФОРМАМИ господарських об’єднань в Україні є
асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання підприємств, передбачені
законом. Державні і комунальні господарські об’єднання утворюються переважно у формі
корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест тощо).
АСОЦІАЦІЯ – це договірне об’єднання, створене для постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися.
КОРПОРАЦІЯ – це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління
корпорації.
КОНСОРЦІУМ – це тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних,
будівельних проектів тощо).
КОНЦЕРН – це статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх
фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та
іншої діяльності.
АСОЦІЙОВАНІ ПІДПРИЄМСТВА– це група суб’єктів господарювання-юридичних осіб,
пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в
статутному капіталі та/або управлінні.
ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ– це публічне акціонерне товариство, яке володіє,
користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток,
паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у
державній власності).
НЕПРИБУТКОВИМ підприємством, установою та організацією є підприємство,
установа та організація, метою діяльності якої не є отримання прибутку для його наступного
розподілу між учасниками цієї організації.
Згідно Податкового кодексу України, до неприбуткових організацій, що відповідають
вимогам цього пункту і не є платниками податку, зокрема, можуть бути віднесені:
 бюджетні установи;
 громадські об’єднання, політичні партії, творчі спілки, релігійні організації,
благодійні організації, пенсійні фонди;
 спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб;
 житлово-будівельні кооперативи (з першого числа місяця, наступного за місяцем, в
якому відповідно до закону здійснено прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом
житлового будинку і такий житловий будинок споруджувався або придбавався житлово-
будівельним (житловим) кооперативом), дачні (дачно-будівельні), садівничі та гаражні (гаражно-
будівельні) кооперативи (товариства);
 об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, асоціації власників жилих
будинків;
 професійні спілки, їх об’єднання та організації профспілок, а також організації
роботодавців та їх об’єднання;
 сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кооперативні об’єднання
сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів;
 інші юридичні особи, діяльність яких відповідає вимогам цього пункту.

4. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА
Фінансова ДІЯЛЬНІСТЬ – це система застосування різних форм і методів з метою
фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей,
тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує існування підприємства та поліпшує його
результати.
ЗАВДАННЯ:

51
 1. забезпечення фінансами поточну виробничо-господарську діяльність;
2. пришвидшення оборотності активів та контроль за їх використанням;
3. пошук джерел збільшення прибутку підприємства, а також підвищення його
рентабельності та платоспроможності;
4. виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом,
банками та скоріша їх виплата;
5. контроль за цільовим розподілом фінансових ресурсів та ефективним їх використанням.
Фінансові ЗОБОВ’ЯЗАННЯ — це зобов’язання підприємства, які виникають при
залученні коштів від інших суб’єктів фінансово-кредитної системи, погашення якої, ймовірно,
призведе до зменшення ресурсів підприємства, що визначаються як економічні вигоди.
НАДЛИШОК ВЛАСТИК ОБОРОТНИХ АКТИВІВ – це різниця між фактичною їх
наявністю та встановленим нормативом.
НАПРЯМКИ фінансової діяльності підприємства:
- здійснення фінансового прогнозування та планування;
- аналіз та контроль за виробничо-господарською діяльністю;
- оперативна, поточна фінансова робота.
ЗАВДАННЯ ПЛАНУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ визначається загальна
необхідність у грошових коштах щоб забезпечити виробничо-господарську діяльності та
можливість їх одержання.
МЕТА ПЛАНУВАННЯ ВИТРИТ визначення можливості найбільш економного та
ефективного витрачання матеріальних, трудових та грошових ресурсів на одиницю продукції.
Фінансовий КОНТРОЛЬ на підприємстві - перевірка своєчасності та повноти
надходження коштів, правильності їх розподілу відповідно до плану і фінансових зобов’язань,
виявлення порушень та резервів збільшення фінансових ресурсів.

14 ТЕМА
ДОМОГОСПОДАРСТВО – це повноправний учасник економічних відносин, що
виступає окремим суб’єктом, складається з однієї або більше осіб, має певні джерела надходження
коштів, за рахунок використання різноманітних ресурсів.
РИСИ:
- приватна власність на економічні ресурси (земельні, капітальні, трудові,
підприємництво);
- здатність самостійно приймати власні рішення (суверенітет споживача); -
прагнення до максимального задоволення своїх потреб.
Домашні господарства використовують доходи, отримані від продажу своїх ресурсів, для
придбання товарів і послуг фірм.
ФІНАНСИ домогосподарств– це економічні відносини, у які вступають
домогосподарства в процесі виробництва, розподілу та використання ВВП та НД.
ФУНКЦІЇ фінансів домашніх господарств:
- розподільча функція;
- регулююча функція;
- функція відтворення;
- контрольна функція.
Фінансові РЕСУРСИ домогосподарства – це грошові кошти та матеріальні активи, що
знаходяться в розпорядженні домогосподарства, авансуються у фінансові інструменти та
перетворюються на фінансові активи.
На рівень заощадження доходів домогосподарствами впливають ряд ЧИННИКІВ::
 величина доходу домогосподарства (за високих доходів частка на заощадження
зростає, за низьких – домогосподарства можуть використовувати раніше заощаджені кошти або
навіть брати позики);
 рівень багатства (з його підвищенням домогосподарства більше споживають і менше
нагромаджують);
 розвиток ринку капіталу (дає можливість використовувати позики для фінансування
освіти дітей, придбання житла, автомобіля тощо);
 дієвість системи соціального забезпечення (підвищення даного показника зменшує
потребу в заощадженнях);
52
  демографічні чинники (склад сім’ї, сектор зайнятості, кількість працюючих в сім’ї);
 зміни економічної ситуації в державі, наприклад, зміни в оподаткуванні, інвестуванні
тощо.
СКЛАДОВІ СФЕРИ фінансів домогосподарств:
― фінанси домогосподарств одержувачів доходів від праці;
― фінанси домогосподарств одержувачів доходів від власності;
― фінанси домогосподарств одержувачів вікових пенсій;
― фінанси домогосподарств одержувачів соціальних трансфертів.

ДОХІД– це загальне надходження коштів, які належать людині чи сім’ї протягом певного
періоду часу.
ДОХОДИ домогосподарств ПОДІЛЯЮТЬ на грошові, загальні й сукупні.
ГРОШОВІ доходи складаються із заробітної плати, пенсій, стипендій, доходів від
підприємницької діяльності, доходів від продажу сільськогосподарської продукції, доходів від
власності, усіх видів грошової допомоги, аліментів тощо.
ЗАГАЛЬНІ доходи, окрім вище зазначеного, включають вартість спожитої продукції,
отриманої з особистого підсобного господарства, пільги та субсидії на оплату житлово-
комунальних послуг, грошову оцінку допомоги від родичів.
СУКУПНІ ресурси домогосподарств включають, крім загальних доходів, використані
заощадження, позики та повернуті борги.
ПРИЗНАЧЕННЯ фінансових РЕСУРСІВ домогосподарств– формування певного
обсягу грошових коштів, яких має бути достатньо для забезпечення нормального процесу
відтворення, задоволення матеріальних та духовних потреб, створення умов для розвитку та
відпочинку членів даного утворення.
БЮДЖЕТ домогосподарства з прагматичної точки зору – загальна сума (фонд) грошових
коштів та фінансових активів, що знаходяться у розпорядженні домогосподарства на конкретний
момент часу.
Такий фонд можна вважати матеріальним відображенням загального фінансового
становища домогосподарства.
БЮДЖЕТ домогосподарства(економічна категорія) – відображення відносин, що
виникають між домогосподарством та іншими суб’єктами у процесі формування та використання
грошових коштів домогосподарства.
ДОХОДИ домогосподарства– частина національного доходу країни, що надходить у
розпорядження домогосподарства, в результаті розподілу та перерозподілу виробленого валового
внутрішнього продукту, та призначена для задоволення матеріальних та духовних потреб членів
даного утворення.
НАТУРАЛЬНА ФОРМА ДОХОДІВ домогосподарства– продукція, отримана з
особистого підсобного господарства, натуральна оплата праці, пільги та субсидії від держави, що
надійшли у натуральній формі тощо.
СКЛАДОВІ ДОХОДІВ домогосподарства:
– робоча сила, як ресурс, реалізується у праці найманих працівників і само зайнятих осіб та
виражається у розмірі заробітної платні та частково у отриманні прибутку підприємцями;
― володіння майном або земельною ділянкою та здача їх в оренду оцінюються за
допомогою орендної платні;
― відсоток від надання грошових коштів у позику або їх інвестування;
― доходи отримані внаслідок державного втручання (податкової, цінової політики тощо),
що дає змогу домогосподарствам отримувати похідні доходи: пенсії, стипендії та інші форми
соціальних виплат.
До даної групи відносяться також доходи, що є аналогічні державним трансфертам з
огляду на їх односторонній рух, однак мають інше джерело походження.
Прикладом таких доходів є надходження у якості допомоги від родичів, друзів,
благодійних та місіонерських організацій.
ВИДИ ДОХОДІВ:
 заробітна плата;
 доходи від власності;
 державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога безробітним,
допомога багатодітним сім’ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я тощо;

53
  підприємницький дохід;
 доходи з інших джерел, передусім від індивідуальної трудової діяльності.
ЗАРОБІТНА ПЛАТА– це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили.
На рівень заробітної плати впливають ряд ФАКТОРІВ:
професіоналізм працівників і види виконуваних робіт;
якість виконуваних функцій;
складність роботи;
робота в нічну зміну, несприятливі або шкідливі умови та інші.
МІНІМАЛЬНА ЗАРОБІТНЯ ПЛАТА, яка характеризує нижню межу ціни робочої сили,
забезпечує винагороду за працю найменшої складності, виконану в нормальних умовах. Її розмір
повинен бути достатнім для задоволення найбільш значущих фізіологічних і соціальних потреб
людини.
ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ– це система показників обсягу і структури споживання
найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально допустимому рівні для життя людини.
ДО ДОХОДІВ ВІД ВЛАСНОСТІ відносять:
 дивіденди від акцій,
 відсотки на вклади працівників у майно державного або орендного підприємства,
 відсотки на вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його
створення;
 відсотки від грошових вкладів населення в банки і доходи від облігацій.
СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФЕРИ(соціальні виплати) – грошові кошти, що їх отримує
населення від держави при настанні певних подій: вихід на пенсію, хвороба, безробіття тощо.
ЗАОЩАДЖЕННЯ — частина грошових доходів населення, яка не витрачається на
споживання і призначена для забезпечення потреб у майбутньому.
Виділяють мотивовані і немотивовані заощадження домогосподарств. МАТИВИ ДЛЯ
ЗДІЙСНЕННЯ заощаджень можна об'єднати В ТАКІ ГРУПИ:
— придбання дорогих товарів;
— непередбачувані витрати;
— витрати майбутніх періодів (весілля, освіта та ін.);
— звичка заощаджувати кошти;
— заощадження з метою отримання прибутку.
НЕМОТИВОВАНІ заощадження домогосподарств виникають внаслідок перевищення
платоспроможності над рівнем потреб. Це може відбуватися у таких випадках:
— рівень доходів досить великий, тобто домогосподарство має змогу задовольнити
нинішні потреби;
— рівень пропозиції та якість пропонованих товарів або послуг не може задовольнити
попит споживачів;
— у державі реалізується ефективна політика, спрямована на підвищення рівня
заощаджень домогосподарств.
ЗА ХАРАКТЕРОМ мобілізації заощадження домогосподарств ПОДІЛЯЮТЬСЯ на
організовані та неорганізовані.
1)Організовані заощадження — заощадження населення, мобілізацію і розміщення яких
здійснює банківська система або небанківські фінансовокредитні установи. (страхових компаній,
недержавних пенсійних фондів, інвестиційних фондів, кредитних спілок тощо).
2)Неорганізовані заощадження населення— заощадження, що зберігаються
безпосередньо у населення готівкою у національній та іноземній валютах. До неорганізованих
заощаджень належать також зберігання коштів у вигляді коштовностей, дорогоцінних металів,
дорогих товарів тривалого користування тощо.
домогосподарство ЦІКАВЛЯТЬ такі ПОКАЗНИКИ:
— ризик можливого банкрутства комерційних банків, у яких домогосподарство зберігає чи
має намір розмістити свої кошти;
— публічний рейтинг банків, у яких домогосподарство розміщує свої заощаджені кошти;
— ставки відсотків за депозитами.
ЧИННИКИ, що впливають на ОЩАДНУ АКТИВНІСТЬ домогосподарств в Україні,
є такі:

54
 1. Очікування домогосподарств щодо динаміки цін і кількості товарів на ринку.
2. Очікування домогосподарств щодо змін у поточному доході та загальному
фінансовому становищі у майбутньому.
3. Відсоткові ставки.
4. Податкові ставки.
5. Розвиток системи державного соціального забезпечення.
6. Розвиток страхування внесків.
7. Розвиток ринків капіталу.
8. Ринок капіталу виконує подвійну функцію акумулювання заощаджень і видачі
кредитів для домогосподарств.
9. Демографічні чинники.
ВИТРАТИ домогосподарства– сукупність грошових платежів, які здійснює
домогосподарство на основі отриманих доходів, що призначенні для забезпечення належного його
функціонування.
ФУНКЦІОНАЛЬНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИТРАТ домогосподарства:
– сплата податків та інших обов’язкових платежів;
– – споживання;
– – заощадження.
ВИТРАТИ НА СПОЖИВАННЯ домогосподарства– це сума грошових платежів, що їх
здійснює домогосподарство за отримані товари та послуги з метою забезпечення належних умов
функціонування членів домогосподарства.
ВИТРАТИ домогосподарств є наступні:
 придбання товарів довгострокового використання (квартира, телевізор,
холодильник, автомобіль тощо);
 придбання товарів поточного споживання (харчування, одяг, предмети
 гігієни);
 оплата послуг (транспортних, комунальних, освітніх, з охорони здоров’я тощо);
 сплата податків;
 обов’язкове соціальне страхування та добровільне страхування; інші витрати.
. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИТРАТ на споживання домогосподарства:
– витрати на товари короткострокового використання. До них відносять продукти
харчування, одяг, пальне і т. ін.
― витрати на товари довгострокового використання – очікуваний строк використання
більше трьох років. До них відносять меблі, побутову техніку, авто тощо (квартира, телевізор,
холодильник, автомобіль тощо);
― витрати на послуги – платежі за кредитними договорами, внески за ризиковими видами
страхових договорів (оплата житла, комунальних послуг, освітніх послуг).
БІДНІСТЬ– це стан, при якому основні потреби індивіда або сім’ї перевищують наявні
для їх задоволення засоби.
МЕЖА БІДНОСТІ– мінімальний рівень доходу, який вважають адекватним у певний

15 ТЕМА. СТРАХУВАННЯ. СТРАХОВИЙ РИНОК

СТРАХУВАННЯ– це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів
фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених
договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються
шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових
внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (Закон України «Про
страхування»).
Як економічна категорія СТРАХУВАННЯ – це розподільчі відносини з приводу
формування за рахунок грошових внесків цільового фонду, призначеного для відшкодування
збитку або його компенсації учасникам страхування.
ОЗНАКИ страхування як економічної категорії:
- замкнений характер відносин грошового перерозподілу між учасниками страхування;
- наявність страхового ризику як імовірності настання страхового випадку;
- наявність обов’язкових внесків для учасників страхування;

55
 - зворотність страхових платежів;
- поєднання індивідуальних та колективних страхових інтересів;
- солідарна відповідальність за збитки всіх залучених до страхування осіб;
- самоокупність страхової діяльності.
ЗАВДАННЯ страхування:
― відшкодування збитків учасникам страхування внаслідок виникнення несприятливих
подій;
― збереження заощаджень учасників страхування.
ФУНКЦІЇ страхування:
― розподільча – відбувається перерозподіл грошової форми вартості;
― ризикова – спрямована на відшкодування збитків учасникам страхування в процесі
надання страхового захисту за рахунок страхового фонду;
― попереджувальна (превентивна) – спрямована на фінансування за рахунок коштів
страхового фонду заходів зменшення страхового ризику.
― ощадна – спрямована на акумулювання коштів задля забезпечення страхового захисту
досягнутого рівня добробуту;
― інвестиційна – проявляється у розміщенні страховими компаніями тимчасово вільних
від страхових зобов’язань фінансових ресурсів в інвестиційні активи з метою отримання прибутку,
диверсифікації ризиків, підтримання ліквідності;
― контрольна – проявляється у здійсненні контролю за цільовим формування та
використання коштів страхового фонду та проведенням страхових операцій. ваоипмілам
страховий РИЗИК- певна подія, у разі настання якої проводиться страхування і яка має
ознаки ймовірності та випадковості настання.
ОЗНАКИ страхового РИЗИКУ:
- випадковий характер настання страхового випадку;
- невизначеність настання страхового випадку в часі та просторі;
- настання страхового випадку не пов’язано з волевиявленням страхувальника;
- збитки, як наслідок настання страхового випадку, можна оцінити в грошовому вираженні.
страховий ВИПАДОК-подія передбачена договором страхування або законодавством, яка
відбулася із настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми
(страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
страховий ЗАХИСТ- система економічних відносин які складаються в процесі
попередження, подолання, і відшкодування збитків, заподіяних конкретним об’єктам:
матеріальним цінностям юридичних і фізичних осіб, життю і здоров’ю громадян.
страховий ФОНД- сукупність грошових страхових фондів, які формуються за рахунок
внесків їх учасників.
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ страхування:
1. ПРЯМЕ страхування- страхування одним страховиком на підставі договору
страхування з страхувальником;
2. СПІВСТРАХУВАННЯ - страхування кількома страховиками за одним договором
страхування;
3. ПЕРЕСТРАХУВАННЯ- страхування одним страховиком на визначених
договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого
страховика.
ФРАНШИЗА-частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором
страхування.
страхове ВІДШКОДУВАННЯ-страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах
страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні
страхового випадку.
страховий ПЛАТІЖ-плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести
страховику згідно з договором страхування.
страховий ТАРИФ-ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений
період страхування.
страховІ РЕЗЕРВИ-утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат
страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування).
СПЕЦИФІЧНІ ПРИНЦИПИ:
1) вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком виду страхування;

56
 2) страховий ризик – потенційна можливість збитку чи втрати доходу за настання
визначених подій;
3) страховий інтерес страхувальника і страховика як законна вимога відшкодувати
майновий збиток, пов’язаний із правом власності, володіння, розпорядження і використання
об’єкта страхування та права вимоги від страховика дотримання умов договору;
4) максимальна сумлінність, тобто довіра між сторонами, надання повної інформації про
предмет укладеного договору страхування як на етапі його укладання, так і на етапі виконання;
5) страхове відшкодування на рівні збитку, тобто виплати не мають приносити
страхувальнику прибуток, страхове відшкодування має лише відновити його майнове становище
до того рівня, який був безпосередньо перед страховим випадком, що відбувся;
6) застереження, тобто включення до договору страхування особливих клаузул.
7) суброгація – (зустрічний регресний позов) означає можливий позов до третьої (винної)
особи в збитку з метою компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним
страхового відшкодування;
8) диверсифікація, тобто законодавча можливість розширення ділової активності
страховиків за межами основної діяльності;
9) контрибуція, або спільне покриття фактичного ризику страховиками пропорційно
страховим сумам договорів за страхуванням одного об’єкта;
10) перестрахування та співстрахування як особливі види страхових відносин, що дають
змогу підвищити гарантію виконання страхових зобов’язань перед страхувальниками.
ТРИ СФЕРИ ДІЯЛЬНОСТІ:
1) страхування;
2) співстрахування;
3) перестрахування.
СПІВСТРАХУВАННЯ означає, що об’єкт страхування може бути застрахований за
одним договором кількома страховиками.
ПЕРЕСТРАХУВАННЯ означає страхування одним страховиком ризику виконання всіх
або частини своїх зобов’язань перед страхувальником у іншого страховика.
ВИДИ страхування:
 майнове страхування: страхування майна державних підприємств, організацій та
установ; страхування майна суб’єктів господарювання інших форм власності; страхування майна
громадян;
 особисте страхування – до цього виду відносяться страхування життя,
страхування від нещасних випадків, предметом договору страхування є майнові інтереси,
пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням;
 страхування відповідальності – предметом договору страхування є майнові
інтереси, пов’язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а
також шкоди, заподіяної юридичній особі;
 страхування підприємницьких ризиків: страхування прямих ризиків та
страхування непрямих втрат;
 медичне страхування – об’єктом страхування є здоров’я громадян.
об’єктом страхування є здоров’я громадян.
Страхування працевлаштування здійснюється на випадок безробіття.
― за галузевою ознакою: ринок особистого страхування, майнового страхування,
страхування відповідальності та страхування економічних ризиків.
― за спеціалізацією страховика: страхування життя та ризикове страхування.
― за стадіями страхування: пряме страхування та перестрахування
― за формою страхування: добровільне та обов’язкове страхування.
ОБОВ’ЯЗКОВЕ страхування встановлюється законодавчими актами, які визначають
перелік об’єктів, що підлягають обов’язковому страхуванню та механізм реалізації.
ПРИНЦИПИ ОБОВ’ЯЗКОВОГО страхування:
- обов’язковість встановлюється законом;
- суцільне охоплення об’єктів страхування,
- безстроковість;
- нормування страхового забезпечення.
ВИДИ ОБОВ’ЯЗКОВОГО страхування (згідно Закону України «Про страхування):

57
 – медичне страхування; особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників,
працівників пожежної охорони;
– спортсменів вищих категорій; страхування життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної
медицини;
– особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;
– авіаційне страхування цивільної авіації;
– страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов’язаних із
обслуговуванням морського транспорту;
– страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних
засобів;
– страхування засобів водного транспорту;
– страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки;
– страхування працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги тощо.
ДОБРОВІЛЬНЕ страхування- це страхування, яке здійснюється на основі договору між
страхувальником і страховиком.
СТРАХОВИЙ РИНОК:
 як економічна категорія – сукупність економічних відносин щодо купівлі-
продажу страхової послуги, що виражаються в захисті майнових інтересів фізичних та юридичних
осіб при настанні страхових випадків за рахунок грошових внесків страхувальників;
 за інституціональною ознакою - це сукупність спеціалізованих інститутів та
механізмів, спрямованих на зниженні втрат учасників страхового ринку.
Об’єднавши ці два підходи, можна визначити страховий ринок як сукупність страхових
компаній і послуг, що ними надаються.
ФУНКЦІОНУВАННЯ базується НА ПРИНЦИПАХ:
 демонополізація страхової справи;
 конкуренція страхових організацій з надання страхових послуг, залучення
страхувальників і мобілізації грошових коштів у страхові фонди;
 свобода вибору для страхувальників умов надання страхових послуг, форм і
об’єктів страхового захисту;
 надійності і гарантії страхового захисту.
ФУНКЦІЇ стахового ринку:
 акумуляція
 розподіл страхового фонду з метою надання страхового захисту.
Об’єктом купівлі-продажу на страховому ринку є страхова послуга, яка реалізується у
формі страхового захисту.

СУБ’ЄКТИ страхового ринку:

 страхувальники – юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із
страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства
України;

58
  страховики – фінансові установи, які одержали ліцензію на здійснення страхової
діяльності;
 застраховані особи – фізична особа, життя, здоров’я та працездатність якого є
об’єктом захисту;
 перестраховики – страховик (перестраховик), який здійснює страхування ризику
виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником іншого страховика;
 професійні оцінювачі страхових ризиків: сюрвейєри, аджастери;
АДЖАСТЕРИ — спеціалісти з розрахунків аварій та розподілу збитків між учасниками
морського перевезення
СЮРВЕЙЄРИ — інспектори чи агенти страховика, що здійснюють огляд та оцінювання
майна і визначають імовірність реалізації страхового ризику.
АВАРІЙНІ КОМІСАРИ– особи, які на прохання страховика з’ясовують причини
настання страхового випадку та розмір збитків.
 об’єднання страховиків – спілки, асоціації та інші об’єднання страховиків для
координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм;
 посередники – страхові або перестрахові брокери, страхові агенти, які від імені
страховиків реалізують страховий продукт.
СТРАХОВІ БРОКЕРИ- юридичні особи або фізичні особи, які зареєстровані у
встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду
посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою,
яка має потребу у страхуванні як страхувальник.
ПЕРЕСТРАХОВІ БРОКЕРИ-юридичні особи, які здійснюють за винагороду
посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із
страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.
страхові АГЕНТИ- фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за
дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають
договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням
страхових виплат та страхових відшкодувань.

ПРЕДМЕТ ДІЯЛЬНОСТІ страховика:

• страхування;
• перестрахування;
• фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх
управлінням.
СТРУКТУРА страхового РИНКУ:
 за інституціональною ознакою: страхові компанії у формі акціонерних, повних,
командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, постійні представництва у
формі філій іноземних страхових компаній;
 за співвідношенням попиту та пропозиції: — «ринок страховика» (пропозиція
страхових послуг монополізована, клієнт або погоджується, або не погоджується з умовами
страховика; —«ринок страхувальника» (страхувальник має можливість вибирати страховика,
умови страхування в умовах конкуренції);
 за територіальною ознакою: місцевий (регіональний); національний (внутрішній);
світовий;
 за формою проведення страхування: ринок добровільного страхування; ринок
обов’язкового страхування;

59
  за сферою діяльності страховика: ринок страхування життя, ринок загального
страхування.
ФІНАНСОВА НАДІЙНІСТЬ страховика – це його здатність виконати страхові
зобов’язання, які взяті за договорами страхування та перестрахування, у разі впливу
несприятливих чинників.
страховий ПОЛІС(свідоцтво)- документ, що засвідчує факт страхування.
Страховий ВИПАДОК − це можлива подія, настання якої може спричинити збитки.
Страхова ПОДІЯ являє собою подію, що фактично настала.
Побудова та впровадження нової моделі регулювання ринку страхування в Україні
передбачає:
▪ посилення стандартів ліцензування, зокрема розкриття страховими компаніями структури
власності, кінцевих бенефіціарних власників, підвищення вимог до ділової репутації акціонерів та
осіб, які виконують ключові функції, процедури оцінювання професійної придатності осіб, які
виконують ключові функції у страхових компаніях;
▪ встановлення відповідальності кінцевих бенефіціарних власників за діяльність страхової
компанії та спеціалізованого перестраховика;
▪ встановлення вимог до корпоративного управління та системи внутрішнього контролю;
▪ встановлення вимог до системи управління ризиками;
▪ посилення вимог до прийнятності активів та оцінки їхньої якості, оцінки резервів,
структури капіталу та рівня його достатності;
▪ формування системи раннього виявлення ризиків та вчасного реагування;
▪ розроблення процедури відновлення діяльності страхової компанії;
▪ розроблення процедури реорганізації або виходу страховика чи спеціалізованого
перестраховика з ринку;
▪ встановлення вимог щодо обліку та звітності відповідно до Міжнародного стандарту
фінансової звітності;
▪ відкритість та комунікацію між регулятором та суб’єктами регулювання у процесі
формування регуляторної політики та здійснення нагляду за ринком страхування.

16 ТЕМА.Фінансовий ринок
ФІНАНСОВИЙ РИНОК- відносини між одними суб’єктами, які потребують фінансових
ресурсів (створюють попит на них), та іншими, які здатні позичити фінансові ресурси (створюють
пропозицію на них).
ФУНКЦІЇ:
1) накопичувальна – акумуляція грошового капіталу учасників ринку (депозити, кошти
страхових компаній, кошти накопичувальної системи пенсійного страхування, заощадження
населення) наслідком якої є нагромадження дрібних заощаджень та можливість їх інвестування на
значні суми (деномінація заощаджень);
2) інвестиційна – розміщення акумульованого грошового капіталу задля отримання
доходу;
3) ціноутворення – визначення ціни на фінансові активи, яка формується на підставі
врівноваження попиту та пропозиції на капітал та виражає рівень прибутковості інвестицій, рівень
їх ризику;
4) забезпечення ліквідності – здійснення купівлі-продажу фінансових активів, що
підвищує ліквідність останніх;
5) економія на витратах – забезпечення знаходження для кредиторів позичальників
фінансових ресурсів, що суттєво зменшує витрати на проведення операцій та інформаційні
витрати.
ОБ’ЄКТАМИ є:
грошово-кредитні ресурси
цінні папери
фінансові послуги.
СУБ’ЄКТАМИ є:
позичальники
інвестори
фінансові інститути

60
 Головним суб’єктом домашні господарства, доходи яких у більшості випадків
перевищують видатки на величину заощаджень.
ПОЗИЧАЛЬНИКИ – фізичні або юридичні особи, які позичають грошові кошти
кредиторів, щоб мобілізувати частину фондів, яка необхідна для розвитку бізнесу, та стають
дебіторами (боржниками) перед інвесторами (кредиторами).
ІНВЕСТОРИ – громадяни та юридичні особи, суб’єкти інвестиційної діяльності, які
приймають рішення про вкладення цінностей в об’єкти інвестування.
Фінансові ІНСТИТУТИ – це посередники, які забезпечують зустріч позичальника та
інвестора (кредитора) на фінансовому ринку.
Фінансовий ринок допомагає зустрітися продавцям та покупцям особливого товару –
фінансових ЗОБОВ’ЯЗАНЬ, він посідає важливе місце на ринку ресурсів, тому що сприяє обміну
грошей майбутніх на гроші теперішні.
Об’єкт КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ– фінансові ресурси, які знаходяться в розпорядженні
держави, суб’єктів господарювання та домогосподарств.
Перехід права власності (рух) фінансових ресурсів- відбувається шляхом продажу
фінансових активів (дають право на отримання доходу від фінансових ресурсів), за допомогою
відповідних фінансових інструментів.
Фінансовий ІНСТРУМЕНТИ – це угода (контракт) між продавцями та покупцями
фінансових активів, за якою в однієї сторони угоди відбуваються зміни в активах, а у іншої –
зміни у фінансових зобов’язаннях або власному капіталі.
ВИДИ фінансовихІНСТУМЕНТІВ:
– персоніфіковані – як правило, не підлягають подальшому продажу та укладаються з
конкретною особою на індивідуальних умовах (кредитні, депозитні договори);
– стандартизовані є предметом купівлі-продажу на фінансовому ринку та набувають
власну мінову вартість (цінні папери: акції, облігації, чеки, векселя, депозитні сертифікати та ін.).
ВИДИ фінансових інструментів В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ВИДУ ЕКОНОМІЧНОГО
АГЕНТА , який їх випускає (емітує):
- фінансові активи: гроші, угоди, які дають право на отримання фінансових активів від
інших агентів (дебіторська заборгованість, отримані векселя, видані позики, фінансові інвестиції);
- фінансові зобов’язання: угоди, за якими емітент зобов’язаний передати власні фінансові
активи іншому агенту (кредиторська заборгованість, векселя, емітовані облігації, отримані
позики);
- пайові фінансові інструменти: емітовані агентом капіталу контракти, які дають право
на частку в його активах (прості та привілейовані акції).
Держава пов’язана з фінансовим ринком через:
 економічні відносини, що реалізуються в грошовій формі та виникають між
державою та іншими суб’єктами ринку з приводу створення, розподілу, перерозподілу та
використання вартості ВВП і національного доходу держави;
 позики (зовнішні та внутрішні) шляхом випуску та продажу державних облігацій
(ОВДП) для покриття дефіциту державного бюджету.
Зв’язок держави з економічною системою та фінансовим ринком здійснюється за
трьома напрямками:
 через податкову систему (бюджетно-податкова або фіскальна політика);
 через державні закупівлі, трансферти, дотації, субвенції, субсидії (державне
споживання);
 через позики (внутрішні та зовнішні) на фінансовому ринку шляхом випуску та
продажу державних облігацій (ОВДП) для покриття дефіциту державного бюджету.
І. КЛАСИФІКАЦІЯ ринку в залежності від терміну обігу задіяних фінансових
інструментів :
― грошовий ринок – забезпечує обіг боргових зобов’язань у вигляді готівкових грошей,
короткострокових позик, цінних паперів з терміном обігу до 1 року. Грошовий ринок обслуговує
рух обігових коштів держави та економічних суб’єктів;
СТРУКТУРА ГРОШОВОГО ринку::
 обліковий ринок – це ринок, на якому під час укладання угод в обігу перебувають
високоліквідні активи (векселі, чеки);
 міжбанківський ринок – це ринок, на якому залучаються та розміщуються
міжбанківські кредити, у тому числі кредити НБУ та комерційних банків;

61
  валютний ринок – це ринок, який обслуговує внутрішній та міжнародний
платіжний оборот за допомогою обміну однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу;
 ринок короткострокових кредитно-депозитних операцій (термін до одного
року).
- ринок капіталу – забезпечує обіг середньо - та довгострокових кредитів і цінних паперів
з терміном обігу понад 1 рік. Ринок капіталу обслуговує обіг основного та оборотного капіталу, їх
збільшення.
СТРУКТУРА ринку КАПІТАЛІВ:
 ринок цінних паперів – це ринок, здійснюється емісія, купівля-продаж цінних
паперів, формується ціна на них;
 ринок середньо- та довгострокових кредитів – це ринок, на якому купуються
грошові кошти (кредитні ресурси) на тривалий строк (більше одного року), які використовуються
для вкладень в основний та оборотний капітал.
Фінан ринок В ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОМУ розрізі складається з таких
СКЛАДОВИХ:
- кредитно-фінансові інститути (фінансові посередники) – банки та інші небанківські
фінансово-кредитні установи,
- ринок цінних паперів, який поділяється на первинний (нові емісії цінних паперів) та
вторинний, який в свою чергу поділяється на біржовий та позабіржовий.
ВИДИ фінансового АКТИВУ, у структурі є:
- кредитний ринок;
- ринок цінних паперів (фондовий ринок);
- валютний ринок;
- страховий ринок;
- ринок дорогоцінних металів;
- ринок інших фінансових послуг.
КРЕДИТНИЙ ринок - відносини щодо мобілізації кредитними установами тимчасово
вільних фінансових ресурсів економічних суб’єктів і перетворення їх на позичковий капітал.
Через механізм цього ринку кредитні установи (банки та інші кредитні установи) надають
такі послуги як кредитування, лізинг, факторинг, надання гарантій та поручительств.
Ринок ЦІННИХ ПАПЕРІВ (фондовий ринок) ‒ сукупність учасників фондового ринку та
правовідносини між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних
(деривативів).
Основним товаром на ринку цінних паперів є цінні папери.
ВАЛЮТНИЙ ринок – відносини, пов’язані з проведенням операцій з іноземною валютою
та платіжними документами, вираженими в іноземній валюті.
Валютний ринок забезпечує своєчасність проведення міжнародних розрахунків,
регулювання валютних курсів, страхування валютних ризиків, обмін валют.
Предметом продажу на валютному ринку є іноземна валюта, платіжні документи,
виражені в іноземній валюті (чеки, векселя, акредитиви та ін.).
СТРАХОВИЙ ринок – сфера грошових відносин, щодо купівлі –продажу страхової
послуги в процесі забезпечення потреби у страховому захисті.
Об'єктивною основою функціонування страхового ринку є необхідність надання грошової
допомоги потерпілим у випадку настання непередбачених несприятливих обставин.
Ринок ДОРОГОЦІННИХ МЕТАЛІВ- відносини в сфері обігу дорогоцінних металів
(золото, срібло, платина) з метою забезпечення страхування ризиків, створення державного
золотого запасу, отримання прибутків.
Ринок ІНШИХ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ- відносини щодо задоволення потреб у
різноманітних фінансових послугах (інвестиційних, ломбардних, лізингових та ін.) з метою
одержання доходів економічними суб’єктами, задоволення попиту споживачів.
за РЕГІОНАЛЬНОЮ ознакою ПОДІЛЯЄТЬСЯ:
 місцевий фінансовий ринок- операції комерційних банків, страхових коспаній
неорганізованих торговців цінними паперами з їх контрагентами – місцевими господарюючими
суб’єктами і населенням;
 регіональний фінансовий ринок- система регіональних фондових і валютних бірж;
 національний фінансовий ринок- вся система фін ринків держави, видів і
оранізаційних форм

62
  світовий фінансовий ринок- частина світової фін. с-ми, у ній інтегровані націонал
фін ринки держав з відкритою економікою.
ЗА ШВИДКІСТЮ РЕАЛІЗАЦІЇ УГОД на фін ринку розрізняють:
 ринок з негайною (терміновою) реалізацією угод ( до 3х днів)
 ринок з реалізацією угод в майбутньому
За ОРГАНІЗАЦІЙНИМИ ФОРМАМИ функціонування є:
 організований (біржовий) ринок, де брокери – члени біржі, зустрічаються у
торговому залі та укладають угоди.
 неорганізований (позабіржовий) ринок «вуличний»- являє собою розподілену
комп’ютеризовану сітку брокерів і дилерів.
За УМОВАМИ ОБЕРТАННЯ фін інстументів ринки є:
 первинний ринок- на первинному ринку емітент передає майнові права на свою
власність іншим особам, одержуючи натомість кошти для інвестицій.
 вторинний ринок - метою є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто
створення умов для найкращої торгівлі ним.
Ринок ЦІННИХ ПАПЕРІВ(фондовий ринок) – сукупність учасників фондового ринку та
правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних
(деривативів).
ВИДИ діяльності на ринку ЦІННИХ ПАПЕРІВ:
 торгівля цінними паперами;
 діяльність з управління активами інституційних інвесторів;
 депозитарна діяльність;
 діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку;
 клірингова діяльність.
ЦІЛЬ функціонування ринку цінних паперів: акумуляція фінансових ресурсів та
забезпечення можливості їх перерозподілу шляхом здійснення різних операцій з цінними
паперами учасниками ринку.
Ринок цінних паперів виконує ФУНКЦІЇ:
1. Загальноринкові, тобто властиві кожному ринку і в тому числі ринку цінних паперів:
 комерційна – операції на цьому ринку дають можливість отримати прибуток;
 цінова – забезпечується процес формування цін та їх постійний рух;
 регулююча – ринок створює правила торгівлі та участі в ній, органи контролю та
управління та ін.;
 інформаційна – ринок доводить до своїх учасників інформацію про об’єкти торгівлі
та її учасників;
2. Специфічну, до якої передусім відносять перерозподільчу, яка ділиться на підфункції:
 перерозподіл коштів між галузями та сферами економіки;
 переведення заощаджень населення з непродуктивної у продуктивну форму;
 фінансування дефіциту бюджету на неінфляційній основі.
ЦІННИЙ ПАПІР- документ установленої форми з відповідними реквізитами, що
посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера і
особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань за таким цінним
папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим
особам (ст.3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
ВИДИ цінних паперів за формою ІСНУВАННЯ:
 бездокументарним цінним папером є обліковий запис на рахунку в цінних паперах
у системі депозитарного обліку цінних паперів;
 документарним цінним папером є паперовий або електронний документ,
оформлений у визначеній законодавством формі, що містить найменування виду цінного папера, а
також визначені законодавством реквізити.
ВИДИ цінних паперів за формою ВИПУСКУ:
1) на пред'явника- права за цінним папером, що існує в документарній формі, належать
пред'явникові цінного папера;
2) іменні- права за цінним папером, що існує в документарній формі, належать особі,
зазначеній в цінному папері;

63
 3) ордерні- права за цінним папером, що існує в документарній формі, належать особі,
зазначеній в цінному папері, яка може сама реалізувати такі права або призначити своїм наказом
іншу уповноважену особу.
В Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів (Закон
України «Про цінні папери та фондовий ринок»):
1) пайові цінні папери- цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному
капіталі, надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку
(акції; інвестиційні сертифікати; сертифікати ФОН; акції корпоративного інвестиційного фонду);
2) боргові цінні папери- цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають
зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений
строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання (облігації
підприємств, державні облігації, облігації місцевих позик, казначейські зобов’язання України,
векселі, облігації міжнародних фінансових організацій, облігації Фонду гарантування вкладів
фізичних осіб);
3) іпотечні цінні папери- цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям
(іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм
коштів (іпотечні облігації, заставні);
4) приватизаційні цінні папери- цінні папери, які посвідчують право власника на
безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного
житлового фонду, земельного фонду;
5) похідні цінні папери- цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом
на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших
фінансових та/або товарних ресурсів (деривативи);
6) товаророзпорядчі цінні папери- цінні папери, які надають їхньому держателю право
розпоряджатися майном, вказаним у цих документах (варранти, складські свідоцтва).
РЕГУЛЬОВАНИЙ (організаційно оформлений) ФОНДОВИЙ РИНОК– фондова біржа,
що функціонує постійно на підставі відповідної ліцензії, виданої Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку в установленому нею порядку, і забезпечує проведення регулярних
торгів цінними паперами та іншими фінансовими інструментами за встановленими правилами.
СУБ’ЄКТИ ринку ЦІННИХ ПАПЕРІВ:
 емітенти- особи, які від свого імені розміщують емісійні цінні папери та беруть на
себе зобов'язання за ними перед їх власниками;
 особи, що видали неемісійні цінні папери- особи, які від свого імені видають
(заповнюють) сертифікати неемісійних цінних паперів та беруть на себе зобов'язання за такими
цінними паперами перед їх власниками;
 інвестори в цінні папери- особи, які набули права власності на цінні папери з
метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються
власнику цінних паперів відповідно до законодавства (фізичні та юридичні особи);
 інституційні інвестори- фінансові установи, які здійснюють операції з
фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб з метою
отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (інвестиційні компанії,
недержавні пенсійні фонди, фонди банківського управління, страхові компанії та інші );
 професійні учасники фондового ринку – юридичні особи, які на підставі
відповідної ліцензії провадять на фондовому ринку професійну діяльність (торгівля цінними
паперами, клірингова, депозитарна діяльність та ін.);
 об'єднання професійних учасників фондового ринку- неприбуткове об'єднання
професійних учасників фондового ринку, які провадять професійну діяльність на ринку цінних
паперів.
ФУНКЦІЇ ФОНДОВОЇ БІРЖІ (Положення про функціонування фондових бірж):
- установлення правил проведення біржових торгів цінними паперами та іншими
фінансовими інструментами;
- організація та проведення регулярних біржових торгів;
- ведення переліку учасників торгів, фіксація поданих заявок, укладених біржових
контрактів (договорів) та контроль за їх виконанням;
- ведення переліку цінних паперів та інших фінансових інструментів, допущених до
торгівлі;

64
 - здійснення моніторингу біржових торгів в режимі реального часу, здійснення
застережних заходів для ідентифікації та зменшення ризиків, що виникають при проведенні
біржових торгів, та забезпечення здійснення ефективних заходів для зменшення негативного
ефекту таких ризиків у відповідності до правил фондової біржі;
- здійснення заходів, спрямованих на безперервність діяльності фондової біржі та
забезпечення стійкості процесів біржових торгів, в тому числі безперебійність функціонування
програмно-технічних засобів для проведення біржових торгів та ін.
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ринку цінних паперів в Україні здійснюється
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Національним банком України.
Фінансові ПОСЕРЕДНИКИ - це професійні оператори фінансового ринку, завданням
яких є ефективна акумуляція і перерозподіл фінансових ресурсів через виробництво фінансових
послуг, що задовольняють попит споживачів цих послуг.
ФУНКЦІЇ фінансових ПОСЕРЕДНИКІВ:
― реалізація фінансових послуг як особливого товару;
― диверсифікація заощаджень юридичних і фізичних осіб (інвестування капіталу у різні
види фінансових активів);
― опосередкування руху фінансових ресурсів через залучення їх шляхом розміщення
фінансових інструментів власного випуску (зокрема, власні цінні папери) серед індивідуальних
інвесторів та інвестування акумульованих таким чином коштів в різноманітні активи;
― придбання на ринку фінансових активів та перетворення їх на інші (трансформація
активів);
― зниження фінансових ризиків за допомогою страхового захисту, надання гарантій.
ВИДИ фінансових посередників залежно від моделі структурної організації
фінансового СЕКТОРУ:
1. За ринково орієнтованої моделі: депозитні інститути (банки, позико-ощадні асоціації,
кредитні спілки); ощадні установи контрактного типу (страхові компанії, пенсійні фонди);
інвестиційні посередники (інвестиційні, іпотечні банки, інвестиційні фонди, фінансові компанії).
2. За банківськоорієнтованої моделі: банківські установи (банки) й небанківські фінансові
установи (страхові, лізингові компанії, ломбарди, фінансові, інвестиційні компанії).
3. За змішаною моделлю відбувається поєднання діяльності банківських та небанківських
фінансових установ.
Види фінансових посередників залежно від видів фінансового посередництва:
- депозитні установи (банки, кредитні спілки, ощадні установи);
- недепозитні установи (страхові, інвестиційні, пенсійні установи та ін.).

17 ТЕМА
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА – це захищеність життєво важливих інтересів людини і
громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства,
своєчасне виявлення, нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам і
запобігання їм.
ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ − це стан національної економіки, який дає змогу
зберігати стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, забезпечувати високу
конкурентоспроможність у світовому економічному середовищі та характеризує здатність
національної економіки до сталого та збалансованого зростання.
ЗАВДАННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ:
1. Мобілізація та акумуляція фінансових ресурсів.
2. Алокація фінансових ресурсів та контроль за їх ефективним використанням.
3. Забезпечення оптимального розподілу та перерозподілу ВВП.
ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ- це стан фінансової системи країни, за якого
створюються необхідні фінансові умови для стабільного соціально-економічного розвитку країни,
забезпечується її стійкість до фінансових шоків та дисбалансу, створюються умови для
збереження цілісності та єдності фінансової системи країни.
ЗАГАЛОМ, ФІН БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ ЦЕ:
– захищеність фінансових інтересів на усіх рівнях фінансових відносин;
– достатній рівень фінансової незалежності, стабільності та стійкості фінансової системи
країни в умовах впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих чинників, що загрожують
національним інтересам у фінансовій сфері;

65
 – здатність фінансової системи держави забезпечити ефективне функціонування
національної економічної системи та стале економічне зростання.
ЧИННИКИ ФІН БЕЗПЕКИ:
– державне регулювання та досконалість нормативно-правового забезпечення
функціонування фінансової сфери;
– рівень фінансової незалежності від інших держав, міжнародних фінансових організацій,
бізнес-структур, іноземних інвесторів;
– характер державної фінансово-кредитної політики (і внутрішньої, і зовнішньої);
– суспільно-політичні процеси та політична ситуація
ЗАГРОЗИ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ:
- істотне скорочення валового внутрішнього продукту;
- зниження інвестиційної та інноваційної активності;
- нестабільність фінансової політики держави;
- відсутність ефективних програм запобігання фінансовим кризам;
- зростання кредитних ризиків;
- велика боргова залежність держави та критичні обсяги державних зовнішнього та
внутрішнього боргів;
- нераціональна структура експорту;
- недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в
економіці;
- зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки;
- неефективність антимонопольної політики;
- «тінізація» національної економіки та ін.
ОСОБЛИВОСТІ фінансової безпеки: вона безпосередньо або опосередковано впливає не
тільки на більшість складових економічної безпеки держави, але і на інші сфери діяльності у
державі (зокрема це стосується внутрішньої та зовнішньої політики, воєнної сфери, сфери
державної безпеки, екології, інформаційної сфери тощо).
ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА: є багаторівневою системою, яку утворює низка підсистем,
кожна з яких має власну структуру і логіку розвитку.
Наприкінці 2013 року Наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України за
№ 1277 від 29.10.2013 р. було затверджено «Методичні рекомендації щодо розрахунку рівня
економічної безпеки України», в яких не тільки були внесені коригування до визначення
основних термінів і понять, а також значно деталізовано шкалу та механізм визначення рівня
економічної безпеки та її складових.
Відповідно до Методичних рекомендацій 2013 р. розрахунки здійснюються
Мінекономіки двічі на рік на підставі офіційних даних статистичного обліку Держстату,
Нацкомфінпослуг, Міністерства фінансів і Національного банку та експертних оцінок, у тому
числі рейтингових звітів міжнародних неурядових організацій.
СКЛАДОВІ фінансової безпеки:
- банківська безпека;
- безпека небанківського фінансового сектору;
- боргова безпека;
- бюджетна безпека;
- валютна безпека;
- грошово-кредитна безпека.
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ державної ПОЛІТИКИ з питань національної безпеки
України:
- забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери;
- здійснення виваженої політики внутрішніх та зовнішніх запозичень;
- внутрішню та зовнішню захищеність національної валюти та її стабільність;
- захист інтересів користувачів послугами банківських установ та фінансового ринку.
БЮДЖЕТНА БЕЗПЕКА- це стан забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості
державних фінансів, що надає можливість органам державної влади максимально ефективно
виконувати покладені на них функції (за Методичними рекомендаціями 2013 р.).
ОПТИМАЛЬНИМ ЗНАЧЕННЯМ ІНДИКАТОРА вважається, коли рівень економічної
безпеки дорівнює одиниці.

66
 КРИТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ІНДИКАТОРА – це величина індикатора, яка характеризується як
критичний рівень економічної безпеки.
ГРОШОВО-КРЕИТНА БЕЗПЕКА- це такий стан грошово-кредитної системи, що
забезпечує всіх суб'єктів національної економіки якісними та доступними кредитними ресурсами в
обсягах та на умовах, сприятливих для досягнення економічного зростання національної
економіки.
БАНКІВСЬКА БЕЗПЕКА- це рівень фінансової стійкості банківських установ країни, що
дає змогу забезпечити ефективність функціонування банківської системи країни та захист від
зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих чинників незалежно від умов її функціонування.
ВАЛЮТНАБЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ– по-перше, ступінь забезпеченості держави валютними
коштами, достатніми для дотримання позитивного сальдо платіжного балансу, виконання
міжнародних зобов'язань, накопичення необхідного обсягу валютних резервів, підтримання
стабільності національної грошової одиниці; по-друге, стан курсоутворення, який максимально
захищає від потрясінь на міжнародних валютних ринках і створює оптимальні умови для
поступального розвитку вітчизняного експорту, широкомасштабного припливу в країну іноземних
інвестицій, інтеграцїї України до світової економічної системи.
БОРГОВА БЕЗПЕКА- відповідний рівень внутрішньої та зовнішньої заборгованості з
урахуванням вартості її обслуговування та ефективності використання внутрішніх і зовнішніх
запозичень та оптимального співвідношення між ними, достатній для задоволення нагальних
соціально-економічних потреб, що не загрожує суверенітету держави та її фінансовій системі.
Безпека НЕБАНКІВСЬКОГО ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ- це рівень розвитку фондового
та страхового ринків, що дає змогу повною мірою задовольняти потреби суспільства в зазначених
фінансових інструментах та послугах.

Індикатори та порогові значення індикаторів фінансової безпеки України

67
Проблеми, наявні та потенційно можливі загрози фінансовій безпеці України

68
69
 СУБ’ЄКТИ фінансових відносини у системі фінансової безпеки держави:
– фінансову безпеку особи (громадянина) та домогосподарства;
– фінансову безпеку підприємства;
– фінансову безпеку регіону.
Фінансова безпека ОСОБИ – це такий стан життєдіяльності особи (громадянина), при
якому забезпечується правовий та економічний захист його життєвих інтересів, дотримуються
конституційні права, забезпечується гідний і якісний рівень життя незалежно від впливу
внутрішніх та зовнішніх загроз.
Фінансова безпека ПІДПРИЄМСТВА – такий його фінансовий стан, який
характеризується забезпеченням фінансовими ресурсами, достатніми для виконання наявних
зобов’язань, фінансовою незалежністю та стійкістю, захищеністю пріоритетних фінансових
інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз та фінансовими передумовами для стійкого розвитку
у довгостроковому періоді відповідно до обраної фінансової стратегії.
Фінансова безпека РЕГІОНУ – фінансова самостійність (автономія), яка насамперед
виявляється у здійсненні контролю над ресурсами регіону і визначається можливостями найбільш
повно використовувати конкурентні переваги регіону; це стабільність регіональної економіки, яка
передбачає надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення
гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування впливу дестабілізуючих
чинників; здатність до розвитку і прогресу.
МІЖНАРОДНА фінансова безпека – комплекс міжнародних умов співіснування
домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти
забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію соціального,
економічного і фінансового розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на
невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з іншими державами.

Механізм забезпечення фінансової безпеки держави

МЕХАНІЗМ фінансової безпеки держави – це динамічна система, яка має змінюватися

відповідно до соціально-економічної та політичної ситуації в країні.
ГОЛОВНІ ЕЛЕМЕНТИ:
— об'єктивний і всебічний моніторинг економіки і фінансової сфери з метою виявлення і
прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз інтересам об'єктів фінансової безпеки;
— розрахунок порогових граничнодопустимих значень фінансових та соціально-
економічних показників (індикаторів), перевищення яких може провокувати фінансову
нестабільність і фінансову кризу;
— діяльність держави щодо виявлення і попередження внутрішніх і зовнішніх загроз
фінансовій безпеці.
ОБ’ЄКТАМИ фінансової безпеки є:
– людина і громадянин, домогосподарство;
– підприємства, установи, організації;
– територіальні утворення та регіони;
– суспільство (його інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє
природне середовище і природні ресурси);
– держава.
ПРИНЦИПИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ фінансової безпеки:

70
 – пріоритет прав і свобод людини і громадянина;
– верховенство права;
– пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;
– своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів від реальних і
потенційних загроз;
– чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні
фінансової безпеки держави;
– використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної
фінансової безпеки.
– державний суверенітет та територіальна цілісність, національна єдність, демократичний
розвиток суспільства;
– подолання фінансових суперечностей і збалансування індивідуальних, корпоративних і
загальнодержавних інтересів у фінансовій сфері;
– обґрунтованість та ефективність рішень щодо захисту національних фінансових інтересів
у сфері державного управління;
– захист прав власності і свободи економічного вибору;
– ефективність розподілу фінансових ресурсів і капіталу та державного контролю за їх
використанням.

18 ТЕМА. ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ- це сукупність форм, методів і засобів, за допомогою
яких здійснюється управління фінансовими ресурсами.
ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ- це управління процесом формування, розподілу
(перерозподілу) та використання фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур,
інших господарських об’єднань та громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції.
НАПРЯМКИ:
1. фінансовий менеджмент державних фінансів;
2. фінансовий менеджмент суб’єктів господарювання.
ОБ’ЄКТИ:
 централізовані фонди;
 децентралізовані фонди фінансових ресурсів.
СУБ’ЄКТ:
 фінансовий апарат-
1. зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств і об’єднань, в
апараті міністерства фінансів і місцевих фінансових органів та в інших фінансових інститутах
(коли мова йде про державні фінанси)
2. власників підприємств, фінансових менеджерів та фінансові служби
підприємств (коли розглядають фінансовий менеджмент суб’єктів господарювання).
МЕТА фін менеджменту у сфері ДЕРЖАВНИХ фінансів:
ефективне формування та використання фондів фінансових ресурсів, спрямованих на
підвищення рівня економічного розвитку країни та досягнення більш високих стандартів
соціального захисту населення.
на рівні ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ фін менеджмент є:
сукупністю форм і методів цілеспрямованого впливу держави на процес формування,
розподілу (перерозподілу) та використання централізованих та децентралізованих фондів
фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні державних органів влади.
МЕТА фін менеджменту у сфері СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ:
забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному і
перспективному періоді.
МЕТА фін менеджменту на підприємстві також є:
- досягнення та утримання фінансової рівноваги;
- забезпечення фінансової стійкості підприємства;
- мінімізація фінансових ризиків;
- збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції;
- мінімізація витрат;
- забезпечення рентабельної діяльності підприємства;
- лідерство у боротьбі з конкурентами;

71
 - зростання ефективності діяльності підприємства.
ЗАВДАННЯ фін менеджменту СУБ’ЄКТУ ГОСПОДАРЮВАННЯ:
1. Формування достатнього обсягу фінансових ресурсів підприємства, необхідних для
його розвитку та ефективного функціонування.Передбачає визначення та забезпечення
загальної потреби підприємства у фінансових ресурсах на поточний та наступні періоди,
підвищення рівня капіталізації, визначення необхідності та доцільності залучення коштів за
рахунок зовнішніх джерел, а також оптимізацію структури капіталу.
2. Забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів відповідно до основних
напрямів діяльності підприємства.Забезпечує оптимальний розподіл та використання
фінансових ресурсів, а також їх інвестування відповідно до поточних і перспективних планів
підприємства.
3. Досягнення та підтримка постійної платоспроможності підприємства.
Досягається шляхом ефективного управління грошовими потоками підприємства в процесі їх
кругообігу, а також синхронізації обсягів надходжень і витрат грошових коштів підприємства.
4. Забезпечення максимізації чистого прибутку підприємства.Забезпечується шляхом
ефективного управління активами підприємства, залучення необхідних обсягів позикових коштів,
здійснення максимально раціональної операційної та фінансової діяльності.
5. Мінімізація фінансових ризиків. Досягається шляхом диверсифікації видів операційної
та фінансової діяльності, здійснення ефективного внутрішнього та зовнішнього страхування.
6. Забезпечення фінансової рівноваги підприємства в процесі його
розвитку.Забезпечується шляхом формування оптимальної структури фінансових ресурсів і
активів, а також належним рівнем самофінансування інвестиційних проектів.
ПРИНЦИПИ фін менеджменту:
1. Взаємодія фінансового менеджменту з іншими системами управління- виробничим .,
інвестиційним , персоналу, інноваційним , маркетинговим , податковим та з іншими видами
функціонального менеджменту.
2. Комплексний характер фінансового менеджменту – взаємозалежность управлінських
рішень, кожне з яких має бути зорієнтовано на підвищення результативності фінансової діяльності
підприємства.
3. Плановість і системність у розробленні і реалізації управлінських рішень- дозволяє
забезпечити збалансування фінансових ресурсів підприємства та досягти системності у розробці
стратегії і тактики фінансового менеджменту.
4. Високий динамізм управління- можливість швидко реагувати на зміну факторів
зовнішнього середовища, ресурсного потенціалу, фінансового стану підприємства, а також на
зміну організації фінансової та виробничої діяльності.
5. Варіативність підходів щодо розробки певних управлінських рішень- прогнозування
можливих варіантів розвитку та фінансового стану підприємства, а також у підготовці
обґрунтованих альтернативних фінансових рішень.
6. Орієнтація на досягнення стратегічних цілей розвитку підприємства та
забезпечення стабільного економічного розвитку підприємства у перспективі.
ФУНКЦІЇ СУБ’ЄКТА ф.м.(як керуючуї с-ми):
 планування- базуються на фінансовій стратегії підприємства та реалізуються на
кожному етапі його розвитку;
 прогнозування - розробка можливих напрямів фінансової діяльності підприємства
на тривалу перспективу з урахуванням можливих змін його фінансового стану;
 організація - побудові апарату управління підприємством, а також у розподілі
обов’язків і повноважень між ними;
 координація-передбачає узгодженість дій усіх підсистем і ланок системи
управління;
 регулювання-охоплює весь комплекс поточних заходів, зорієнтованих на
забезпечення фінансової стійкості підприємства у разі суттєвого відхилення фактичних
результатів від планових показників;
 мотивація-стимулюванні працівників фінансової служби до ефективної та
продуктивної роботи, спрямованої на досягнення поставлених цілей щодо фінансового розвитку
підприємства;
 контроль-забезпечує контроль за управлінськими рішеннями у сфері фінансів.
ФУНКЦІЇ ОБ’ЄКТА ф.м. ( як с-ми управл.підприємством):

72
  управління капіталом- визначається загальна потреба у капіталі для фінансування
підприємства;
 управління активами- виявляються реальні потреби в окремих активах,
визначається їх розмір та оптимальний склад з позицій їх ефективного використання;
 управління грошовими потоками- формування та синхронізація за обсягом і в часі
вхідних і вихідних потоків грошових коштів, зорієнтованих на забезпечення фінансової рівноваги
підприємства;
 управління інвестиціями- найважливіші напрями інвестиційної діяльності
підприємства, оцінюються реальні проекти та фінансові інструменти, формуються реальні
інвестиційні програми та обираються раціональні форми фінансового інвестування;
 управління фінансовими ризиками- визначаються основні фінансові ризики
підприємства, здійснюється оцінка їх рівня та обсяги можливих фінансових втрат, формується
комплекс заходів щодо мінімізації фінансових ризиків;
 управління прибутком- виявляються резерви нарощування величини прибутку та
забезпечується стабільне формування чистого прибутку підприємства;
 антикризове фінансове управління-можливість настання, ознаки та масштаби
фінансової кризи; розробляється антикризова стратегія та здійснюється, у разі необхідності,
комплекс антикризових заходів.
СТРАТЕГІЧНИЙ ФІН МЕНЕДЖМЕНТ-розроблення та реалізація довгострокових
цілей у вигляді прогнозів, проектів, програм і планів, які забезпечують ефективне функціонування
підприємства в довгостроковій перспективі та швидку адаптацію до мінливих умов зовнішнього
середовища.
1. На шляху розробки стратегії фінансового менеджменту є визначення часового періоду,
на який буде розраховуватись весь комплекс заходів у рамках фінансової стратегії.
2. Визначення обсягів фінансових ресурсів, необхідних для здійснення комплексу заходів в
контексті реалізації стратегії фінансового менеджменту.
СТРАТЕГ. Ф.М. ПЕРЕДБАЧАЄ:
 здійснення фінансової оцінки проектів вкладення капіталу;
 відбір критеріїв прийняття фінансових рішень;
 вибір найбільш оптимального варіанту вкладення капіталу;
 визначення джерел фінансування.
Оцінка доцільності інвестицій здійснюється за допомогою найрізноманітніших критеріїв.
КАПІТАЛ ВИГІДНО ІНВЕСТУВАТИ, КОЛИ:
 прибуток від вкладення капіталу в проект перевищує прибуток, який можна
отримати, поклавши ці гроші на банківський депозит;
 рентабельність інвестицій перевищує рівень інфляції;
 рентабельність даного проекту із урахуванням фактору часу вища за
рентабельність інших проектів.
У стратегічному фінансовому менеджменті обов’язково треба враховувати фактор часу,
оскільки:
 цінність грошей із часом знижується;
 чим довший інвестиційний період, тим вищий ступінь фінансового ризику.
основний СУБ’ЄКТ ф.м. держави фінансів є:
 держава- в особі законодавних і виконавчих органів, також і фінансових.
ТАКТИКА ф.м. держ. фінансів- визначає основи формування та вектор реалізації поточної
фінансової політики держави, спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни, а
також на оперативне регулювання ланок фінансової системи, збалансування їх взаємодії та
досягнення і підтримку рівноваги між ними.
Необхідність фін ПЛАНУВАННЯ на підприємстві- дозволяє мінімізувати фінансові
ризики, які в першу чергу пов’язані з невизначеністю ринкового середовища.
ПЛАНУВАННЯ визначає обсяг фінансових ресурсів відповідно до джерел їх формування
та напрями їх цільового використання з огляду на виробничі та маркетингові показники
підприємства у плановому періоді.
ЗАВДАННЯ фін. ПЛАНУВАННЯ:
- забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності підприємства необхідними обсягами
фінансових ресурсів;

73
 - налагодження раціональних фінансових відносин з іншими суб’єктами господарювання
та фінансовими інститутами;
- збільшення прибутку через ефективне використання матеріальних, трудових та грошових
ресурсів;
- визначення можливостей ефективного вкладення капіталу;
- здійснення фінансового контролю на всіх етапах діяльності підприємства.
Ф. ПЛАНУВАННЯ на підприємстві починається з визначення цілей фінансової політики
підприємства.
ДОВГОСТРОКОВЕ фін. ПЛАНУВАННЯ та формування довгострокових цілей
підприємства складають основу фінансової стратегії підприємства. Після визначення
довгострокових цілей обираються найбільш ефективні шляхи їх досягнення.
ФОРМУВАННЯ та ПЕРІОД реалізації фін. стратегії підприємства ЗАЛЕЖИТЬ ВІД
ФАКТОРІВ:
- тривалості періоду загальної стратегії підприємства;
- стадії життєвого циклу підприємства;
- масштабів діяльності підприємства;
- обсягів капіталу і активів;
- рівня фінансових ризиків;
- від загального стану економіки в цілому та ін.
досягнення стратегічних цілей підприємства неможливе без розробки та реалізації
ефективної ТАКТИКИ
ЗАВДАННЯ ТАКТИКИ:
вибір і застосування найбільш ефективних інструментів фінансового управління
відповідно до конкретних умов, у яких здійснюється господарська діяльність підприємства.
ОПЕРАТИВНО-ТАКТИЧНИЙ фін.менедж.- це оперативне управління грошовими
коштами, яке направлене на:
 забезпечення такої суми грошей, якої буде достатньо для виконання фінансових
зобов’язань;
 досягнення високої доходності від використання тимчасово вільних грошових
коштів як капіталу.
НАПРЯМКИ ОПЕРАТИВНО-ТАКТИЧНОГО фін.менедж.:
 збільшення швидкості надходження коштів на підприємство (наприклад, за
рахунок ефективного управління дебіторською заборгованістю);
 зниження швидкості здійснення грошових виплат підприємством (наприклад,
використання інвестиційного податкового кредиту);
 забезпечення максимальної віддачі від вкладень тимчасово вільних грошових
коштів (наприклад, шляхом зменшення касової готівки до оптимального рівня і вкладення
вивільнених грошових засобів у ліквідні фінансові активи – державні цінні папери тощо).

19 ТЕМА. ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ

ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ- це система дій та контрольних заходів уповноважених
суб’єктів контролю, яка спрямована на забезпечення законного й ефективного управління
фінансами.
МЕТА: забезпечення економії матеріальних, трудових і грошових ресурсів, зміцнення
фінансової дисципліни, а також повного, своєчасного та доцільного формування і використання
грошових коштів у суспільстві для досягнення ефективного результату.
ЗАВДАННЯ:
1. попередження вчинення фінансових правопорушень суб’єктом господарювання та
неефективного управління фінансовими ресурсами;
2. визначення результатів і якості роботи підприємства (організації, установи);
3. сприяння усуненню недоліків у процесі фінансово-господарської діяльності та
організація відповідних заходів.
ФУНКЦІЇ:
 нормативна- нормативно - правове забезпечення здійснення ф.к. та необхідність
його зміни;
 управлінська- організація управління с-ми ф.к.;

74
  аналітична- аналізу фінансового-господарської діяльності і управлінських рішень
та розробка пропозицій по усуненню виявлених недоліків;
 координаційна- єдність дій суб’єктів ф.к.; координація діяльності підконтрольних
суб’єктів;
 профілактична, превентивна- проведення роз’яснювальної та консультаційної
роботи суб’єктами ф.к. з метою попередження фінансових правопорушень та неефективного
управління фінансовими ресурсами;
 мобілізуюча- в результаті ф.к. мобілізуються фінансові ресурси;
 нормативна-- формування прогнозів (планів) та порівняння з реальними
показниками.
ПРИНЦИПИ:
1. принцип НЕЗАЛЕЖНОСТІ – встановлює недопустимість будь-якого силового,
матеріального чи морального впливу на суб’єкт контролю;
2. принцип ЗАКОННОСТІ – забезпечує дотримання усіма суб’єктами фінансового
контролю норм та правил, встановлених законодавством та охорону інтересів суспільства і
громадян;
3. принцип ВІДКРИТОСТІ (гласності, публічності) – встановлює відкритість
діяльності органів фінансового контролю.
4. принцип СИСТЕМНОСТІ– забезпечує наявність системи органів фінансового
контролю;
5. принцип ОБ’ЄКТИВНОСТІ – визначає правильне, повне та об’єктивне
аргументування результатів контролю на основі зіставлення змісту перевірених фактів із законами,
основними положеннями, інструкціями і розпорядженнями керівних органів, що регулюють
перевірочну діяльність і дії посадових осіб при її виконанні;
6. принцип ЕФЕКТИВНОСТІ– своєчасностЬ і повнота виявлення відхилень від
певних норм, їх причин і відповідальних осіб, а також оперативності у виправленні допущених
негативних результатів і забезпеченні відшкодування завданої матеріальної шкоди.
СУБ’ЄКТИ:
- органи державної влади;
- органи місцевої влади: (місцеві державні адміністрації; органи місцевого
самоврядування; ради народних депутатів, виконавчі комітети);
- громадські контролери (політичні партії та громадські об’єднання; засоби масової
інформації; незалежні аналітичні центри й установи та інші неурядові інституції);
- аудиторські фірми та незалежні аудитори;
- служби внутрішнього контролю або особи, яким власник делегує свої контрольні
повноваження.
ОБ’ЄКТИ:
 комплекс господарських процесів та грошових відносин сфери матеріального
виробництва і невиробничої сфери;
 фінансові ресурси та управлінські рішення керівництва суб’єкта господарювання з
питань фінансово-господарської діяльності.
ПРЕДМЕТ Ф.К.: податки, збори та платежі, які надходять до бюджету та цільових фондів;
бюджетні показники бюджетного процесу; фінансові показники господарської діяльності.
СИСТЕМА Ф.К.- це сукупність взаємопов’язаних елементів (об’єкт, суб’єкт,
підконтрольний суб’єкт, предмет контролю, контрольний захід).
ДЕРЖАВНИЙ Ф.К.- здійснюється уповноваженими центральними органами законодавчої
й виконавчої влади та підрозділами внутрішнього аудиту та контролю, що функціонують у
структурі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
контролювальні суб’єкти ЗАГАЛЬНОГО БЮДЖЕТ.К.:
а) Верховна Рада України, її комітети та комісії, народні депутати, уповноважені чинним
законодавством на здійснення парламентського бюджетного контролю (ст. 109 Бюджетного
кодексу України);
б) Президент України, який здійснює президентський бюджетний контроль;
в) Кабінет Міністрів України, тобто на нього покладається урядовий бюджетний
контроль;
г) Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві ради, місцеві державні
адміністрації і органи місцевого самоврядування (ст. 114–115 Бюджетного кодексу України).

75
 контролювальні суб’єкти СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО БЮДЖЕТ.К.:
а)Рахункова палата України, яка від імені Верховної Ради України здійснює контроль за
надходженням коштів до Державного бюджету України та їхнім використанням (ст. 110
Бюджетного кодексу України);
б)Міністерство фінансів України та місцеві фінансові органи (ст. 111 Бюджетного
кодексу України);
в)Державна казначейська служба України (ст. 112 Бюджетного кодексу України);
г)Державна аудиторська служба України (ст. 113 Бюджетного кодексу України);
ВИДИ Ф.К.:
1) за часом проведення контрольних заходів:
 попередній (превентивний) фінансовий контроль
 поточний (оперативний) фінансовий контроль
 наступний (ретроспективний) фінансовий контроль
2) за регламентом здійснення контрольних заходів (за формами):
 обов’язковий
 ініціативний
3) за суб’єктами, що здійснюють фінансовий контроль:
 державний фінансовий контроль
 місцевий (муніципальний)
 громадський (суспільний)
 незалежний аудиторський
 внутрішньогосподарський
4) за об’єктом контрольних заходів:
 бюджетний контроль
 податковий контроль
 валютний контроль
5) за обсягом контрольних заходів:
 комплексний
 вибірковий
 тематичний .
6) залежно від взаємовідносин суб’єкта та об’єкта:
 зовнішній
 внутрішній
7) залежно від характеру контрольного заходу:
 плановий
 позаплановий.
8) залежно від цільової спрямованості контрольних дій:
 стратегічний фінансовий контроль
 тактичний
9) в залежності від місця здійснення фінансового контролю:
 контроль на місцях,
 дистанційний контроль
ФОРМА Ф.К.- засоби організації та вираження контрольних заходів.
Одна з форм ф.к. є ревізія
РЕВІЗІЯ- це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю
підприємства, установи, організації, додержанням законодавства з фінансових питань,
достовірністю обліку й звітності: спосіб документального виявлення недостач, розтрат,
привласнень чи крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим зловживанням.
ЗАВДАННЯ РЕВІЗІЇ:
• виявлення фактів порушень, розкрадань, безгосподарності і марнотратства;
• визначення обсягу витрат, причиною яких стали фінансові порушення;
• встановлення винних осіб, притягнення їх до відповідальності та вжиття заходів щодо
відшкодування нанесеної шкоди.
ІНСПЕКТУВАННЯ- подальший контроль за використанням і збереженням фінансових
ресурсів, необорних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та

76
взяття зобов’язань станом і достовірністю бухгалтерського обліку та фінансової звітності органів
державного і комунального сектору з метою виявлення недоліків і порушень.
в залежності від СУБ‘ЄКТА:
- державний - перевірка та аналіз фактичного стану справ щодо законного та ефективного
використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності
ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи
внутрішнього контролю;
- недержавний - незалежна перевірка публічної фінансової звітності та іншої інформації
аудитором з метою формування висновків щодо повноти та адекватності відображення всіх
суттєвих аспектів фінансово-господарської діяльності господарюючого суб’єкт.
ЗОВНІШНІЙ аудит-відповідно до чинного законодавства здійснюють незалежні особи
(аудитори), аудиторські фірми, котрі мають кваліфікаційний сертифікат і на його основі отримали
ліцензію.
ВНУТРІШНІЙ аудит- діяльність установи, спрямована на удосконалення системи
управління, запобігання фактам незаконного, неефективного та нерезультативного використання
коштів, виникненню помилок чи інших недоліків у діяльності установи та підвідомчих установ,
поліпшення внутрішнього контролю.
ЗАВДАННЯ АУДИТУ:
• перевірка фінансової звітності, розрахунків, декларацій та інших документів для
встановлення їх достовірності й відповідності здійснених господарських і фінансових операцій
чинному законодавству;
• виявлення і попередження (профілактика) порушень у фінансово-господарській
діяльності підприємств;
• реальність визначення фінансових результатів;
• оцінка ефективності внутрішнього контролю;
• надання консультаційних послуг з питань обліку, аналізу, права, менеджменту,
маркетингу, фінансів тощо.
ФОРМИ Ф.К.:
- аутсорсинг виконання певних функцій і робіт, які традиційно вважаються «внутрішніми»
і виконуються штатними працівниками, шляхом залучення зовнішніх незалежних сторін на
договірній основі;
- моніторинг методика та система спостережень за станом певного об’єкта чи процесу, які
дають можливість спостерігати їх у розвитку, оцінювати, оперативно виявляти результати впливу
різноманітних зовнішніх факторів;
- пруденційний нагляд (від анг. prudential ‒ розсудливий) базується на регулярному
проведенні оцінки загального фінансового стану фінансової установи, результатів діяльності
системи та якості управління нею, дотримання обов’язкових нормативів та інших показників і
вимог, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами.
МЕТОДИ Ф.К.- конкретні способи (прийоми), що застосовуються контролюючими
суб’єктами при здійсненні контрольних функцій у сфері фінансових відносин.
МЕТОДИ Ф.К.:
- загальнонаукові методи: аналіз, синтез, дедукція, індукція і т.п.
- методи впливу: штрафні санкції, система заохочення і т.п.
- емпіричні методи: за допомогою яких здійснюється контрольні заходи.
ІМПІРИЧНІ МЕТОДИ:
- документальними способами і прийомами: арифметична і нормативна перевірка,
юридична оцінка документів, спосіб оберненого підрахунку, аналітичного і економічного
контролю, хронологічний і систематизований, метод логічного контролю та інші;
- фактичними способами і прийомами: спостереження, інвентаризація, експертна оцінка,
контрольна закупка, запити про підконтрольного суб’єкта, метод достовірних тверджень та інші.
МЕТОД «ЮРИДИЧНА ОЦІНКА ДОКУМЕНТАЛЬНО ОФОРМЛЕНИХ ОПЕРАЙЦІЙ»
- визначити відповідність відображених у документах операцій чинному законодавству та їх
економічну доцільність.
МЕДОТ ЗУСТРІЧНИХ ПЕРЕВІРОК- звірення записів у книгах і рахунках
бухгалтерського обліку організації, що перевіряться або установи з даними обліку організації, або
установи, яка надає сировину, матеріали чи продукцію організації, тобто з контрагентом.

77
 МЕТОД НОРМАТИВНОЇ ПЕРЕВІРКИ- встановлюється правильність оформлення
первинних документів, а саме: заповнення всіх необхідних реквізитів; наявність необумовлених
виправлень, дописок тексту та цифр; достовірність підписів посадових та матеріально
відповідальних осіб.
МЕТОД АРИФМЕТИЧНОЇ ПЕРЕВІРКИ ДОКУМЕНТА- перевірка правильності
таксування і підрахунків у документах, тобто перевіряється множення (наприклад, ціна за
одиницю на кількість одиниць) та додавання (наприклад, за всіма найменуваннями).
МЕТОД ЛОГІЧНОГО КОНТРОЛЮ- спосіб вивчення об’єктивної можливості
документально оформлених господарських операцій шляхом різноманітних співставлень
взаємопов’язаних показників.
МЕТОД ОБЕРНЕНОГО ПІДРАХУНКУ- попередній експертній оцінці матеріальних
витрат з метою подальшого визначення (оберненим підрахунком) величини обґрунтованих
списань запасів на виробництво окремих видів продукції, які до часу перевірки більшою частиною
або повністю є у наявності на складах підприємства-виробника або у його покупців.
ІНШІ МЕТОДИ:
ПОРІВННЯ- співставлення предметів контролю з метою визначення подібності або
відмінності між ними.
ІНВЕРТАЦІЇ- перевірка відповідності даних бухгалтерського обліку фактичній наявності
грошових і матеріальних цінностей.
ЕКСПЕРТНОЇ ОЦІНКИ- проведенні кваліфікованими спеціалістами експертизи дійсних
об’ємів та якості виконаних послуг, обґрунтованості нормативів виходу готової продукції,
особливо акцизної, правильності встановлення кодів товарів, виходу продукції при давальницькій
схемі переробки сировини та ін.
ВІЗУАЛЬНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ- обстеження на місці знаходження підконтрольного
суб’єкта.

20 ТЕМА. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

З наукового погляду фінанси можна поділити на:
- національно-державні;
- міжнародні.
Національно-державні фінанси не виходять за межі території однієї держави, не
здійснюються за участю іноземних суб`єктів, регулюються національним законодавством і мають
лише внутрішньонаціональний характер. Об`єктивно національно-державні фінанси виступають
як первинні до міжнародних.
Міжнародні фінанси включають міждержавні і транснаціональні кредитно-фінансові
відносини характеризуються участю в них іноземних суб`єктів і фінансових ресурсів.
РИСА міжнародних ф: призначені ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів та
послуг і перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими суб`єктами світового ринку.
ОБ’ЄКТИ:
міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції (іноземна держава, міжнародні
організації, юридична особа тощо).
СУБ‘ЄКТИ:
економічні відносини, які виникають у процесі формування і використання прибутку і
фондів у націонал. та іноземній валюті
У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб`єкти
зовнішньоекономічної діяльності Україні згруповані наступним чином:
фізичні особи;
юридичні особи;
об`єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб;
структурні одиниці суб`єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами
згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на її території;
спільні підприємства, які зареєстровані як такі в Україні й мають на її території
постійне місцезнаходження;
інші суб`єкти господарської діяльності.
МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ- це сукупність перерозподільних відносин, що виникають у
зв`язку з формуванням і використанням на світовому або міжнародному рівнях фондів фінансових
ресурсів.

78
 З інституціонального погляду – це сукупність банків, валютних та фондових бірж,
міжнародних фінансових інституцій, регіональних фінансово-кредитних установ, міжнародних та
регіональних економічних організацій і об`єднань, через які здійснюється рух світових фінансових
потоків.
ФУНКЦІЇ:
розподільча -через механізм міжнародних фінансів відбувається грошовий розподіл і
перерозподіл світового продукту.
контрольна -в процесі міжнародних фінансових відносин здійснюється облік та аналіз
руху світового суспільного продукту.
МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО- ФІНАНСОВІ ПОТОКИ-це потоки іноземних валют або
будь-яких інших фінансових активів, що зумовлені економічною діяльністю суб`єктів світового
господарства.
СФЕРИ м.ф.:
- міжнародний фінансовий ринок;
- міжнародні платіжні розрахунки;
- міжнародні валютні операції;
- міжнародні валютні системи;
- міжнародні організації та інституції;
- регулювання міжнародних фінансів.
міжнародні ОРГАНІЗАЦІЇ:
ООН;
ЄС.
СВІТОВІ міжнародні ІНСТИТУЦІЇ:
МВФ;
група Світового банку;
Банк міжнародних розрахунків.
РЕГІОНАЛЬНІ фінансові інституції створюються за континентальною ознакою:
ЄБРР, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк
розвитку, Лондонський та Паризький клуби кредиторів та ін.
МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА ІНТЕГРАЦІЯ визначає напрямки й пріоритети сучасного
етапу інтернаціоналізації господарського життя (активізація економічних зв`язків між країнами,
національними компаніями, зміцнення ТНК, створення розгалуженої системи закордонних філій
та відділень банків - ТНБ), впливає на формування принципів податкової та бюджетної політики і
насамкінець на стратегічні фінансові інтереси всіх країн і певних регіонів.
ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ надає значні переваги як інвесторам, так і позичальникам,
оскільки, надаючи суб`єктам ринку максимально різнорідний вибір, дає змогу укладати більш
ефективні, з огляду на їх потреби, угоди, а також завдяки високій ліквідності ринків швидко
переключатися з одних операцій на інші, вчасно реагуючи на зміну фінансового довкілля в режимі
реального часу.
НЕБЕЗПЕКА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ для менш розвинутих країн:
- спекуляцію на світовому фінансовому ринку;
- економічну вразливість країн, які залучають значні обсяги приватного капіталу (у разі
несподіваної зміни рівня довіри інвесторів);
- феномен надвиробництва тощо.
МІЖНАРОДНИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК- це величезні фінансові центри, які
мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів.
СВІТОВІ ФІНАНСОВІ ЦЕНТРИ- це місце зосередження банків і спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції,
реалізують угоди з цінними паперами та золотом.
СВІТОВІ ЦЕНТРИ:
Лондонський,
Нью-Йоркський,
Токійський,
у Франкфурті,
Цюріху.
ФІНАНСОВІ ЦЕНТРИ «ОФШОР»- це світові фінансові центри, де кредитні установи
здійснюють операції в основному з нерезидентами і в іноземній для

79
 даної країни валюті і які, як правило, служать податковим притулком, оскільки операції,
що здійснюються на них, не обкладаються податками і вільні від валютних обмежень.
Організація Об`єднаних Націй (ООН) була заснована наприкінці другої світової війни з
метою підтримання миру. До сфер її діяльності також входять економічні, соціальні та гуманітарні
проблеми, права людини, охорона навколишнього середовища.
НАПРЯМИ діяльності ООН:
- вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;
- сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-
економічного розвитку;
- сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;
- вирішення проблем регіонального економічного розвитку.
ОРГАНИ економіч. та фінанс. співробітництва ООН:
- Генеральна Асамблея;
- Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР);
- Секретаріат ООН.
ОРГАНІЗАЦІЇ ООН:
- ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) – для сприяння індустріалізації країн, що
розвиваються;
- Програма розвитку ООН (ПРООН) – допоміжний орган ГА ООН, міжнародна програма з
надання багатосторонньої технічної і передінвестиційної допомоги країнам, що розвиваються;
- Регіональні економічні комісії ЕКОСОР.
ОЕСР (1960 – 1961 р.) була створена з метою оптимального використання допомоги США
за «планом Маршалла» і координації відбудови Європи після ІІ світової війни.
НАПРЯМИ діяльності ОЕСР:
- сприяння ефективному використанню економічних і фінансових ресурсів, дослідженням і
професійній підготовці в галузі науки і техніки;
- проведення політики забезпечення економічного зростання, а також внутрішньої і
зовнішньої фінансової стабільності;
- зменшення або усунення перешкод на шляху обміну товарами, послугами, а також
поточних платежів, подальша лібералізація руху капіталів;
- сприяння розвитку країн, що розвиваються.
Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК) (1960 р.), налічує 13 країн.
МЕТА:
― координація й уніфікація нафтової політики країн-членів та захист їхніх інтересів, у т.ч.
шляхом забезпечення їм сталих доходів;
― забезпечення стабільності цін на світовому ринку нафти та постачання нафтою країн-
споживачів;
― забезпечення одержання справедливих доходів інвесторами від капіталовкладень у
нафтову промисловість;
― забезпечення охорони навколишнього середовища;
― співробітництво з країнами-не членами ОПЕК з метою реалізації ініціатив щодо
стабілізації світового ринку нафт.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗстворено з метою економічної співпраці Європейського
економічного співтовариства. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг,
скасовано митні бар`єри, здійснено уніфікацію податкового законодавства, створено європейську
валютну систему.
МІЖНАРОДНИЙ ВАЛЮТНИЙ ФОНД є провідним світовим фінансовим інститутом,
який має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в
Бреттон-Вудсі в 1944 p., а почав функціонувати у 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є
сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та
надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн - членів Фонду.
МЕТА МВФ:
- сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют;
- створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків;
- підтримування рівноваги платіжних балансів країн-членів МВФ;
- вжиття системи заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів;
- підвищення ступеня конвертованості валют;

80
 - надання короткострокових кредитів країнам-членам МВФ для покриття тимчасового
дефіциту платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень;
- організація консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.
ГРУПА СВІТОВОГО БАНКУ яка включає до свого складу Міжнародний банк
реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну
фінансову корпорацію (МФК) та багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ) і
спеціалізовану структуру – Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів
(МЦУІК).
МЕТА: сприяння економічному прогресу на користь найбідніших верств населення в
країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню.
Серцевиною групи є МБРР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав
функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ.
МЕТА:сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР через надання довгострокових
кредитів та гарантування приватних інвестицій.
МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ РОЗВИТКУ надає безпроцентні кредити найбіднішим
країнам світу терміном до 50 років на пільгових умовах - 0,75 %.
МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА КОРПОРАЦІЯ надає кредити високорентабельним
приватним підприємствам країн, що розвиваються, причому без гарантії урядів відповідних країн.
БАГАТОСТОРОННЄ АГЕНСТВО З ГАРАНТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ проводить
страхування іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від
націоналізації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку діяльності як
інституцій групи Світового банку, так і приватних інвесторів.
МІЖНАРОДНИЙ ЦЕНТР З УРЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ КОНФЛІКТІВ
виконує функції з урегулювання спорів між урядами окремих країн та їх інвесторами.
БАНК МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ є першою в історії міжнародною фінансовою
інституцією. Він був створений у 1930 p
ЗАВДАННЯ :налагодження співробітництва між центральними банками провідних країн
світу та здійснення розрахунків між ними.
Банк забезпечує також здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської
валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції
на фондовому ринку.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК створений у зв`язку із впровадженням у 1999
р. Єдиної європейської валюти - євро. Він є емісійним центром євро.
Загалом його завдання і функції ідентичні функціям центральних банків.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ БАНК створений у 1958р.
ЗАВДАННЯ:фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та
загальноєвропейське значення.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ БАНК РЕКОНСТРУКЦІЇ І РОЗВИТКУ був створений у 1990 р. і
відкритий 1991 p., здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять
ринкові реформи.
ЛОНДОНСЬКИЙ та ПАРИЩЬКИЙ КЛУБИ - це об`єднання кредиторів.
МІЖНАРОДНИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК- це система економічних відносин, що
забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків.
РИСИ:
значний обсяг фінансових ресурсів та операцій;
глобальність (відсутність територіальних обмежень);
цілодобовий режим здійснення операцій;
залучення до операцій суб`єктів з високим рейтингом та бездоганною репутацією;
широкий діапазон фінансових інструментів;
уніфікація правил та стандартів операцій.
ПРИЗНАЧЕННЯ: забезпечення перерозподілу між країнами акумульованих вільних
фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від
цих операцій певного доходу.
ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ: забезпечення міжнародної ліквідності
СКЛАДОВІ СТРУКТУРИ :
- сектор національних фінансових ринків, які інтегруються у процесі інтернаціоналізації;

81
 - міжнародні фінансові ринки. Вони обслуговують суб`єктів господарювання з різних країн
і регулюються міжурядовими угодами;
- євроринок – міжнародний фінансовий ринок, що відокремлений від національних
фінансових ринків, використовує кошти, створені на національному ринку, однак їх рух
відбувається незалежно від процесів регулювання на національних фінансових ринках;
- офшорні ринки.
ТИПИ ОФШОРНИХ РИНКІВ:
1) нью-йоркський – передбачає наявність спеціальних угод із провідними світовими
фінансовими центрами і розподіл рахунків на внутрішні й зовнішні, що позбавлені обмежень;
2) лондонський – передбачає позбавлення обмежень як внутрішніх, так і зовнішніх
рахунків;
3) «податкові сховища», які характеризуються пільговим режимом оподаткування.
М.Ф.РИНОК ВКЛЮЧАЄ:
- грошовий (валютний) ринок;
- фондовий (ринок капіталів).
ВАЛЮТНИЙ ринок-
1) підсистема валютних відносин у ході операцій купівлі-продажу іноземних валют і
платіжних документів в іноземних валютах;
2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій – банки, валютні біржі,
інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів;
3) (як економічна категорія) система стійких економічних та організаційних відносин,
пов`язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних
валютах.
ОСОБЛИВОСТІ цього ринку:
• не має конкретного місцезнаходження, єдиного центру;
• механізм його функціонування – обмін валюти однієї країни на валюту іншої країни;
• існує цілковита свобода моментального відкриття чи закриття будь-якої позиції,
можливість торгувати 24 години на добу в режимі online;
• є міжбанківським ринком;
• має гнучку систему організації торгівлі та гнучку стратегію оплати за укладення угоди;
• є одним з найліквідніших ринків завдяки можливості роботи на ньому з різними
валютами;
• завдяки процесу телекомунікації й інформатики є глобальним, тобто розгорнутим у
масштабі всього світу.
• нематеріальний.
СУБ’ЄКТИ:
➢ державні установи (в т.ч. центральні банки, казначейства окремих країн);
➢ юридичні та фізичні особи-суб`єкти ЗЕД;
➢ комерційні банківські установи, що забезпечують валютне обслуговування ЗЕД;
➢ валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.
Національні валютні ринки, об`єднані в світову систему, що має три рівні:
1-й рівень: роздрібна торгівля.
2-й рівень: оптова міжбанківська торгівля.
3-й рівень: міжнародна торгівля.
МЕТА КОНВЕРСІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ:
спекулятивні операції (для одержання прибутку від зміни курсу валют);
хеджування (захист від валютного ризику, потенційних збитків від зміни курсів валют), що
поліпшує умови укладання міжнародних торговельних та інвестиційних угод.
ДО КОНВЕРІЙНИХ НАЛЕЖИТЬ:
- операції з негайною поставкою валюти (поточні конверсійні операції), які поділяються на
операції з датою валютування сьогодні (today), з датою валютування завтра (tomorrow), – спот – з
датою валютування через два робочі банківські дні (spot);
- термінові валютні конверсійні операції, які поділяються на форварди, свопи, ф`ючерси,
опціони.
ЄВРОВАЛЮТНИЙ РИНОК- це автономний і незалежний оптовий ринок валют країн
Західної Європи.

82
 МІЖНАРОДНИЙ РИНОК ПОЗИЧКОВИХ КАПІТАЛІВ- це глобальна система
акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн
приватними позикодавцями на принципах ринкової конкуренції.
МІЖНАРОДНИЙ РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ- об`єднує частину міжнародного ринку
боргових зобов`язань (а саме: міжнародний ринок боргових цінних паперів, який переважно є
міжнародним ринком облігацій), міжнародний ринок титулів (прав) власності та міжнародний
ринок фінансових деривативів.
ДО ІНСТРУМЕНТІВ ПОЗИКИ:
- облігації;
- векселі; -
ощадні сертифікати.
ДО ІНСТУМЕНТІВ ВЛАСНОСТІ:
- всі види акцій;
- депозитарні розписки.
МІДНАРОДНІ БОНДИ( ОБЛІГАЦІЇ) поділяються на :
іноземні (продаються за межами країни-позичальника в національному фінансовому центрі
у валюті країни позикодавця);
євробонди (виражені в євровалютах – євроемісія і вторинний ринок).
МІЖНАРОДНИЙ РИНОК БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ- сфера ринкових відносин, де
здійснюється рух позикового капіталу між країнами на умовах повернення та платності,
формується попит і пропозиція кредитних ресурсів та позикового капіталу.
СУБ’ЄКТИ:
— Світовий банк та його організаційні структури;
— держави;
—- корпоративні позичальники;
— банки і фінансові інституції;
— фізичні особи.
ФУНКЦІЇ:
забезпечує перерозподіл фінансових ресурсів;
активізує процеси концентрації і централізації капіталу, його нагромадження у рамках
світового господарства;
забезпечує економію затрат обігу у сфері міжнародних розрахунків, прискорює процес
реалізації товарів (робіт, послуг) і сприяє цим самим зростанню обсягів світової торгівлі;
сприяє урядам в отриманні іноземної валюти для стабілізації економіки чи рефінансування
зовнішньої заборгованості.
СЕГМЕНТИ:
— ринки традиційних коротко-, середньо- і довгострокових іноземних кредитів;
— ринок середньо- і довгострокових (від 1 до 16 років і більше) еврокредитів
(синдикованих кредитів, що застосовуються у міжнародній практиці з 1968 р.)"
МІЖНАРОДНИЙ РИНОК БОРГОВИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ- складова міжнародного
ринку кредитних ресурсів і, водночас, сегмент міжнародного ринку цінних паперів, де
обертаються фінансові інструменти — короткострокові (строк погашення — від 1 дня до 1 року)
та довгострокові (строк погашення — понад 1 рік) боргові зобов`язання, що засвідчують боргові
відносини між кредитором та позичальником.
Серед довгострокових боргових зобов`язань виокремлюють такі:
— боргові зобов`язання центральних або місцевих органів влади, що формують державний
борг;
— боргові зобов`язання приватних фірм, гарантовані урядом, що формують гарантований
державою борг;
— боргові зобов`язання приватних фірм, не гарантовані урядом, що формують приватний,
негарантований державою борг.
ВИДИ ЦІННИХ ПАПЕРІВ:
1. Іноземні облігації — цінні папери, емітовані нерезидентом у національному
фінансовому центрі та в національній валюті. Валюта їх емісії є іноземною для емітента.
2. Єврооблігації — боргові цінні папери на пред`явника, що випускаються позичальником
(як правило, в іноземній валюті) для отримання довгострокової позики на євроринку.
ОБЛІГАЦІЇ М.Ф. РИНКУ можна ПОДІЛИТИ:

83
 1) облігації з фіксованою ставкою відсотка (найпоширенішим інструментом цієї категорії є
проста облігація
2) облігації з плаваючою купонною ставкою
3) облігації, що пов`язані з акціями емітента
МІЖНАРОДНІ РИНКИ ТИТУЛІВ АБО ПРАВ ВЛАСНОСТІ- сфера купівлі-продажу
цінних паперів, що засвідчують участь інвестора в капіталі підприємств.
КАПІТАЛІЗАЦІЯ РИНКУ- інструменти торгівлі фінансовим ризиком, вартість яких
прив`язана до ціни інших активів (ціни товарів або акцій, курсу валюти, відсоткової ставки).
МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА- це сукупність заходів та дій державі у галузі
міжнародних фінансів.
ПОДІЛЯЄТЬСЯ НА :
довгострокову
поточну
СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ:
валютна політика, яка базується на методах:
1. дисконтна політика
2. курсова політика
3. політика валютних обмежень
4. забезпечення конвертованості національної валюти;
5. диверсифікація валютних резервів
податкова політика
кредитна політика

84