Завдання

1. Виходячи із того, що органи державної влади та органи місцевого

самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України, визначте межі власного розсуду владного суб’єкта
податкових правовідносин (контролюючого органу) при здійсненні
адміністрування податків та зборів.

Забезпечення належного рівня грошових надходжень до публічних

фондів досягається імперативністю податкового права. Імперативний метод
правового регулювання притаманний податковому праву не означає
цілковите нехтування правами платників податків. Як вже зазначалося, така
імперативність сприяє належному виконанню податкових обов‘язків
зобов‘язаними суб‘єктами. Як приклад диспозитивності в податковій сфері
можна навести норми ст. 100 Податкового кодексу України, які визначають
95 процедуру розстрочення та відстрочення грошових зобов‘язань або
податкового боргу за заявою платника. Така процедура передбачає
перенесення строків сплати податкового зобов‘язання або податкового боргу
під відсотки, розмір яких дорівнює розміру пені.

Як бачимо, податкове право в будь-якому разі пов‘язує виконання

податкового обов‘язку з дотриманням зобов‘язаним суб‘єктом певних
строків. Строковість податкового обов‘язку, в першу чергу, пов‘язана з
необхідністю забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів
різних рівнів. І дійсно, в п. 4.3. ст. 4 Податкового кодексу України серед
основних засад податкового законодавства міститься і положення що, строки
сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності
забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням
зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат
на адміністрування податків та зборів.

Податковий обов‘язок під впливом особливостей податковоправового

регулювання набуває специфічних ознак. Деякі науковці, розглядаючи
податковий обов‘язок через призму конституційного обов‘язку,
ототожнюють перший лише зі сплатою податків та зборів.

На нашу думку, така позиція заслуговує на увагу, але в той же час з

нею не можна погодитися беззаперечно. Сплата податків та зборів як
юридична дія має більш глибокий зміст, ніж просто перерахування грошових
коштів з рахунку платника на рахунок отримувача. Платник податків поряд зі
сплатою податків та зборів виконує і дії щодо податкового обліку,
податкового обчислення та податкової звітності. Як вже зазначалося,
Податковий кодекс України передбачає санкції не лише за порушення
порядку або строку сплати податків та зборів, а й за порушення вказаних
складових податкового обов‘язку

2. Наведіть приклади нехарактерних для публічних галузей права способів

регулювання відносин, що фактично застосовуються у фінансовому праві.
Як такі способи співвідносяться із методом фінансового права і чи можуть
вони бути замінені?

Всі ознаки методу публічно-правового регулювання проявляються у

фінансовому праві. Держава у фінансово-правових нормах чітко встановлює
права та обов’язки суб’єктів фінансових правовідносин. Фінансові
правовідносини державою змодельовані на засадах субординації – у цих
відносинах завжди є суб’єкт, наділений владними повноваженнями, який
виступає управненим суб’єктом, та з іншої сторони – зобов’язаний суб’єкт.
Більша частина фінансово-правових норм передбачають застосування заходів
примусу до порушників фінансової дисципліни. Зауважимо, що ці заходи
примусу не можуть встановлюватися або будь-яким чином змінюватися за
домовленістю сторін. Крім цього, сторона, уповноважена на застосування
заходів примусу, не може їх застосовувати або не застосовувати на власний
розсуд, а також не може визначати обсяги застосування таких заходів.
Відтак, ця ознака ще раз підкреслює виражено імперативний характер
приписів фінансових норм. Якщо порівнювати приписи норм фінансового
права з приписами норм інших галузей права, можна помітити, що вони
мають більш чіткий, категоричний характер, на чому неодноразово
наголошували дослідники теорії фінансового права. Дійсно, встановлюючи
права суб’єкта владних повноважень, покликані забезпечити виконання
останнім своїх обов’язків, держава максимально чітко формулює не тільки
право, а і спосіб та порядок його реалізації.

Прикладом використання договорів у фінансовому праві може стати

також частина третя статті 93 Бюджетного кодексу України, відповідно до
якої «передача коштів між місцевими бюджетами здійснюється на підставі
рішень відповідних місцевих рад, прийнятих кожною із сторін, і укладання
договору (курсив мій. – авт.). Усі договори про передачу коштів між
місцевими бюджетами, згідно з такими рішеннями, укладаються до 1 серпня
року, що передує плановому». Процитована норма та практика її
застосування ще раз підтверджує, що первинним є прийняття рішення
відповідних місцевих рад, і лише після цього укладається договір. Крім
цього, видатки з місцевого бюджету (фактична передача коштів)
здійснюються виключно на підставі акту про місцевий бюджет, а не на
підставі договору, і якщо цей акт не передбачає розміру міжбюджетних
трансфертів, такі трансферти не можуть бути зреалізованими виключно на
підставі договору. Тобто договори, які використовуються у фінансовому
праві, мають абсолютно іншу природу, ніж договори у цивільному праві.
Найперше, що кидається в очі, це відсутність свободи укладання договору.
Сторони можуть укладати договори тільки у тій сфері фінансових відносин,
щодо якої це прямо передбачено законом. Крім цього, передумовою для
укладення договору є рішення уповноваженого суб’єкта фінансових
правовідносин, який не лише надає повноваження на підписання договору,
але і визначає істотні умови такого договору. Не можна оминути увагою і той
факт, що подібного роду договори у фінансовому праві потребують
наступного затвердження відповідною радою, а також закріплення
відповідних показників в актах про місцеві бюджети.

Незважаючи на законодавче використання договірних конструкцій у

фінансово-правовому регулюванні, договір є доволі незвичним юридичним
фактом. Для публічних галузей права такий спосіб регулювання відносин між
учасниками є не характерним, що обумовлено особливостями предмета та
методу правового регулювання, однак вживаним. У динаміці фінансових
правовідносин договори відіграють значну роль, забезпечуючи перехід від
державного нормативного регулювання відносин до індивідуального.
Відбувається це шляхом закріплення в ньому суб’єктивних прав і
кореспондуючих обов’язків учасників фінансових правовідносин. Підводячи
певний підсумок, зазначимо, що будь-які юридичні факти мають важливе
значення у регулюванні фінансово-правових відносин. Вони обумовлюють не
лише виникнення, зміну та припинення таких правовідносин, а й сприяють
удосконаленню правового регулювання відносин, підвищенню законності та
стабільності.

3. Виходячи зі змісту предмета фінансового права, визначте місце

банківського права у системі права. Чи може банківське право бути
інститутом (підгалуззю) фінансового права/господарського права?

В юридичній літературі банківське право розглядається як система

правових норм, що регулюють порядок створення та діяльності банків
України, їх взаємовідносин із клієнтами (юридичними і фізичними особами),
що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських
операцій в інтересах фізичних та юридичних осіб, банків і держави.

Важливе місце у з'ясуванні особливостей прояву банківського права

відіграють предмет та метод його правового регулювання.

Предмет банківського права – це система суспільних відносин, що

виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, що
регулюють принципи організації та діяльності банківської системи України,
порядок здійснення банківських операцій і послуг, які регулюються нормами
права в інтересах фізичних та юридичних осіб, банків і держави.

Метод правового регулювання банківської діяльності дещо

неоднорідній. З одного боку, використовується метод владних приписів, що
властивий адміністративному праву, тобто інтереси держави представляють
органи, наділені нею владними повноваженнями (у даних відносинах, перш
за все, це – НБУ). Існують також владні відносини між НБУ і комерційними
банками. З іншого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на
юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод
регулювання суспільних відносин.

Для банківського права характерними є обидва вказані методи,

оскільки завдяки імперативному методу держава прямо і безпосередньо
регулює поведінку суб'єктів цих відносин, а диспозитивний метод
встановлює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідносин
суб'єктів банківської діяльності. Диспозитивний метод правового
регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку
суб'єктів урегулюванні банківських суспільних відносин.

Система банківського права охоплює не тільки норми, які закріплюють

загальні положення банківського права, поняття і структуру банківської
системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а
й норми, що регулюють відносини, пов'язані з організацією розрахунків,
операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил
валютних операцій.

Банківське право регулює правові основи розрахунків, виходячи з

принципу, що всі юридичні особи різних форм власності зобов'язані
зберігати кошти на рахунках у банках і додержуватися встановленого
порядку здійснення безготівкових розрахунків. У законодавстві чітко
визначено порядок відкриття рахунків у кредитних установах, встановлено
правові форми розрахунків та порядок здійснення розрахунків за цими
формами.
 Норми банківського права встановлюють правові основи створення,
діяльності та ліквідації банківських установ, правового регулювання
готівкового та безготівкового обігу, ринку цінних паперів і кредитування,
визначають правове становище фінансово-кредитних установ і принципи
формування відносин з позичальниками, а також основи валютних відносин
України з іноземними державами та правила валютних операцій на території
України.

Отже, всі правові норми, що регулюють організацію банківської

системи і здійснення банківських операцій, у своїй системі формують
визначений комплекс норм і мають предметну єдність. Крім того, норми
банківського права включають норми інших галузей національного права,
наприклад норми цивільного права, регулюють товарно-грошові відносини,
що складаються при здійсненні банками та іншими фінансовими інститутами
банківських операцій з юридичними та фізичними особами, клієнтами
банків, або застосування застави у кредитних правовідносинах, а норми
адміністративного права регулюють управління кредитною системою і
визначають основи побудови банківської системи в країні. Отже, банківське
право як система норм поєднує риси комплексного регулювання, тобто
поєднує норми приватного та публічно-правового характеру.

Саме з позицій регулювання відносин щодо розподілу та використання

коштів з метою забезпечення виконання завдань держави і її
регіонів банківське право можна з певним застереженням розглядати як
підгалузь фінансового права. При цьому мобілізація, розподіл і використання
фінансових ресурсів можуть здійснюватись у процесі виконання банківських
операцій, при кредитуванні, регулюванні розрахункових і валютних
операцій, функціонуванні ринку цінних паперів тощо.

Отже, банківське право України регулює різноманітні за своїм змістом

правовідносини в банківській сфері. У першу чергу вони пов'язані з
порядком створення, функціонування та припинення банківських установ, в
другу – з порядком ведення комерційними банками власної господарської
діяльності та їх взаємодією з НБУ. Численні і різноманітні норми та
інститути банківського права взаємопов'язані і відображаються в їх єдності та
узгодженості, що реалізується через відповідну систему, яку варто
розглядати як логічно послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм
та інститутів банківського права (система банківського права).

Банківське право України сьогодні можна розглядати з трьох

аспектів: як комплексну галузь права, яка формується у самостійну
комплексну галузь права; як окрему навчальну дисципліну, яка вивчається в
юридичних і економічних закладах освіти; і як науку, яка ще не розвинена, а
об'єкт її дослідження тільки створюється Остання повинна вивчати
накопичений досвід правового регулювання банківської діяльності, її
категорії та поняття, розробляти рекомендації щодо вдосконалення
банківського законодавства.

Отже, банківське право тісно пов'язане з економічними процесами в

державі і застосовується для врегулювання специфічних відносин, що
виникають у процесі банківської діяльності та надання банківських операцій
і послуг. Водночас банківське право базується на знанні банківського
законодавства, тобто системи законодавчих актів, які є формою вираження
правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та
відповідальності сторін у правовідносинах за участю банків. Банківське
законодавство як інструмент регулювання фінансово-кредитного механізму
спрямоване на забезпечення раціонального та ефективного функціонування
банківської системи в державі, що сприятиме розвитку фінансових,
банківських, кредитних, валютних відносин і встановленню правового
забезпечення правовідносин у банківській сфері в Україні.