Передумови інтеграційних процесів у Західній Європі та еволюція ідеї
європейської єдності. Інтенсифікація об'єднавчих процесів у Європі після
Другої світової війни.
Серед найважливіших причин європейської інтеґрації можна виділити наступні:  повернути їм владу, яку вони втратили.
- необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому
господарстві. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та
інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій
– МВФ, МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку), ГАТТ (Генеральна
угода з тарифів і торгівлі) – були побудовані, таким чином, щоб зміцнити економічне
становище і вплив США, які домінували й у політичних союзах: від НАТО до
АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США
рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий
Економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з
національним господарством США; 
- потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та
Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на
нову якість у європейській політиці – час на спільне функціонування та
співіснування усіх народів Європи; 
- потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були
ґарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн.
Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а
тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед
комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною
експансією США в Європі;  європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас,
- сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах
об’єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх.
Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток
торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також ґарантією
вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;  Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи –
- утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені.
Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції
європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б
Нинішній Європейський Союз – це результат п’ятдесятирічної інтеґраційної
діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені
ще в 1950-х роках минулого сторіччя. Після Другої світової війни західноєвропейські
країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і
вважається початком європейської інтеґрації. Серед найважливіших причин
європейської інтеґрації можна виділити наступні:
 необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому
господарстві
 потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та
Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов
час на нову якість у європейській політиці – час на спільне функціонування
та співіснування усіх народів Європи;
 потреба миру та безпеки.
 сподівання на економічний розвиток та добробут.
 утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені.
Ідею створення "Сполучених Штатів Європи” уперше висловив у вересні 1946
року Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком
до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх
що його країна не інтеґруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.
У травні 1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських
політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі
європейські країни до об’єднання.
першої Європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи
були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та
1
скандинавські країни. Завданням Ради Європи було зміцнення демократії, охорона
прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності.
Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з
огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.
"Холодна війна” та слабкість Ради Європи призвели до того, що з’явилися
пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про
економічне "зв’язування” Франції та Німеччини, що ґарантувало би мир у Європі.
Серед інших, такий погляд мали члени французького Уряду Жан Моне та Роберт
Шуман.
Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50 років, призвела до того, що все
частіше почали вести мову про економічну інтеґрацію. США все більше і більше
домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного
блоку. Це було пов’язано із багатьма подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив
блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна Республіка Німеччини та Німецька
Демократична Республіка. Крім того, у 1950 р. вибухнула війна в Кореї.
Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме
протидію комунізмові. Водночас новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що
його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО.
2. План Р. Шумана 1950 р. Поняття "коммунітарний метод" його відмінність
від методу міжурядового співробітництва.
У зв’язку із зміною геополітичної обстановки, починаючи кінця 40-х рр.,
Великобританія та США наполягають на включені Західної Німеччини до
економічної, політичної, та безпекової системи Західної Європи. Так, у травні 1949 р.
шляхом об’єднання трьох окупаційних зон була створена Федеративна Республіка
Німеччина. Одразу ж після створення ФРН, було сформовано міжнародний орган
керівництва Рурською областю. Його учасниками стали сім держав – Франція, ФРН,
США, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. До обов’язків цього інституту належало:
контроль за добуванням, виробництвом, та розподіленням вугілля, за продукцією
металургійної промисловості з тим, щоб «ресурси Рура у майбутньому не
використовувались в агресивних цілях».
Незважаючи на свою структурну та економічну неефективність Міжнародний
орган керування Руром відіграв значну політичну роль та забезпечив трансфер від
стану післявоєнної окупації Німеччини до початку європейської секторальної
інтеграції.
Так, вже за декілька місяців після створення МОКР, французький уряд запросив
у економічної комісії ООН для Європи аналітичну довідку стосовно розвитку
сталеварної промисловості у короткостроковій перспективі, та отримав відповідь, що
національні інвестиційні плани європейських держав в сфері вироблення сталеварної
продукції були непропорційно завищені по відношенню до попиту на ринку. Тобто,
нескоординоване виробництво могло призвести до перевиробництва і як наслідок –
до зростання безробіття. Спираючись на цю аналітичну довідку у французькому
комісаріаті загального планування почали готувати інтеграційну економічну
пропозицію для інших гравців на ринку сталеливарної продукції, передусім ФРН.
3 травня 1950 р. Ж. Монне, генеральний комісар Франції з питань планування,
направив міністру закордонних справ Р. Шуману меморандум, який був узятий ним
за основу Декларації Шумана.
Отже, міністр закордонних справ Франції Р. Шуман, розвиваючи ідеї Ж. Монне,
запропонував започаткувати на практиці процес європейського єднання. Так, під час
прес-конференції, Р. Шуман озвучив пропозицію, в якій він запропонував поставити
під контроль спеціально створеного Верховного органу усю вугільну та
сталеливарну промисловість Франції та ФРН. Інші країни також мали змогу
долучитися до цієї ініціативи. Зокрема, Р. Шуман сказав: «єдина Європа не
створиться одразу згідно з певним планом. Вона будуватиметься через конкретні
досягнення, які спочатку створять солідарність між країнами де-факто… Об’єднання
вугільної та сталеливарної промисловості повинно одразу ж створити спільні основи
для економічного розвитку як перший крок до федерації в Європі, що змінить судьби
цих регіонів, які протягом великого проміжку часу присвятили себе виготовленню
воєнної амуніції, від якої вони постійно ставали жертвами…Самим фактом
об’єднання промислових можливостей та створивши Верховний орган, рішення
якого будуть мати обов’язковий характер на Францію, Німеччину та інші держави-
члени, ця пропозиція буде сприяти реалізації конкретної основи Європейської
2
Федерації, необхідної для підтримки миру….На відміну від міжнародних картелів,
які спрямовані на встановлення обмежень на дистрибуцію та розвиток національних
ринків, і на збереження високої прибутковості, організація забезпечить злиття ринків
та зростання виробництва....».
Основу плану Монне-Шумана складає «коммунітарний метод», розроблений Ж.
Монне. Він включає в себе наступні положення.
1. Для збереження та зміцнення миру, повинна бути створена об’єднана
федеративна Європа;
2. На думку, Ж. Монне, необхідно послідовно створювати між європейцями
широкі зони спільних інтересів, які керуються за допомогою демократичних
інститутів;
3. Європейське будівництво повинно починатися з економіки. Економічна
інтеграція найбільше відповідає насущним, практичним потребам держав, сприяє
росту добробуту населення та у той же час, має більше шансів на реалізацію,
оскільки не зачапає, принаймні спочатку, такі виключно тендітні сфери
національного суверенітету, як захист національної безпеки, оборона, зовнішня
політика та інші.
4. Економічна інтеграція, яка служить основою для європейського будівництва
повинна пройти певні етапи розвитку своїх форм: зона вільної торгівлі; митний союз;
спільний ринок; єдиний внутрішній ринок; економічний та валютний союз;
політичний союз.
5. Ключовим положенням концепції європейського будівництва, можливо
вважати питання про суверенітет держав-учасників, вірніше питання про передачу
цими державами частини своїх суверенних повноважень наднаціональним владним
структурам. В рамках об’єднаної Європи, повинна бути створена структура
наддержавних, наднаціональних органів влади, які піклувалися би про «спільне
благо» всього об’єднання, а не окремих держав, що дозволило би об’єднанню діяти
більш ефективну у порівнянні з існуючими міжнародними організаціями. Таким
чином, запропонований Ж. Монне метод передбачав об’єднання народів Європи в
рамках єдиної організації, причому самі держави не зникають, але передають в
інтересах досягнення спільних цілей певну ( з часом зростаючу) частину своїх
суверенних прав наддержавним інститутам, які наділені всіма функціями публічної
влади: законодавчими, виконавчими, та судовими.
6. Важливою умовою успішного просування у напрямку єдиної Європи є
створення політико-правової бази інтеграції: створення системи європейського права
та механізму спільних інститутів, які мають право приймати рішення, які обов’язкові
до виконання всіма державами, буз необхідності проходження додаткових
імплементаційних процедур.
3. Створення Європейських співтовариств (Європейського співтовариства з
вугілля та сталі, Європейського економічного співтовариства, Європейського
співтовариства з атомної енергії) як провідний напрям реалізації європейської
інтеграції після Другої світової війни.
Договір про заснування ЄСВС був підписаний у Парижі у 1951 р. Його учасниками
стали шість високорозвинутих країн Західної Європи — Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія, Голландія, Люксембург. За основу побудови та функціонування правового
механізму ЄСВС було взято ідею, відповідно до якої розв’язання нової війни між
країнами Західної Європи було б набагато важчим, якщо новоствореним інститутам
економічного співтовариства передати значні повноваження з управління вугільною
та сталеливарною промисловістю.
Сам же Паризький договір про заснування ЄСВС був дуже складним документом, в
якому були детально виписані повноваження щодо регулювання сфер, які він
охоплював. У договорі поєднувалися два протилежні підходи щодо регулювання цих
сфер. 21
З одного боку, закріплені в ньому положення забезпечували значний
централізований контроль над цінами на вугілля та виробами зі сталі, рівнем
державної допомоги цим галузям, заходами щодо заохочення інвестицій, рівнем
виробництва, транспортними тарифами, дискримінаційною та обмежувальною
торгівельною практикою, структурою виробництва тощо. У такому контролі
знайшла своє втілення французька ідея «дирижизму».
3
З іншого — інші положення договору передбачали створення зони вільної торгівлі
вугіллям та сталлю з дуже обмеженим втручанням у її функціонування з боку
державних структур країн-членів. Закріпленням цих підходів на інституційному рівні
стала передача значних регулюючих повноважень інститутам співтовариства,
головним чином, Верховному органу, який складався з незалежних від держав-членів
міжнародних чиновників, за рахунок втрати відповідної частки таких повноважень з
боку національних органів.
З огляду на широкі повноваження інститути ЄСВС — Верховний орган, Раду
міністрів, Асамблею та Суд почали називати наднаціональними на відміну від
міждержавних органів традиційних міжнародних організацій. Більше того, сам
термін «наднаціональний» знайшов своє юридичне закріплення в Паризькому
договорі: «Члени Верховного органу цілком незалежні при здійсненні своїх функцій
у загальних інтересах Об’єднання.
Виконуючи свої обов’язки, вони не звертаються за інструкціями й не керуються
вказівками якого-небудь уряду або органу. Вони утримуються від будь-яких дій,
несумісних з наднаціональним характером їх функцій. Кожна держава-член
зобов’язується поважати наднаціональний характер діяльності членів Верховного
органу і не буде робити спроб впливати на них при виконанні ними завдань» (ст. 9. п.
5.6). Таким чином, у Паризькому договорі під наднаціональністю розумілася
незалежність членів Верховного органу від вказівок або впливів з боку держав-
членів.
Але договір не давав юридичного визначення поняття «наднаціональності». Трохи
згодом після набрання чинності у 1967 р. змін до Паризького договору була
скасована ст. 9, у результаті чого термін 22 «наднаціональний» був вилучений з
права європейських співтовариств. Подальші доповнення та зміни, які вносились до
установчих документів ЄСВС, практично не торкнулись підходів, первісно
закладених у правовий механізм регулювання вугільної та сталеливарної
промисловості. Однак наприкінці 2002 р. закінчився термін дії Паризького договору,
який був укладений на 50 рр.
Після цього вугільна та сталеливарна промисловість держав-членів європейських
співтовариств підпала під правовий режим, встановлений Договором про заснування
ЄС. Успішне функціонування ЄСВС спонукало держави-члени створити ще два
співтовариства — Європейське економічне співтовариство та Європейське
співтовариство з атомної енергії. Відповідні установчі договори були підписані у
Римі в 1957 р.
У цьому трикутнику європейських співтовариств ЄЕС стало структурою, яка
отримала широкі повноваження для здійснення економічної, політичної, соціальної
та правової інтеграції. Дія Римського договору про заснування ЄЕС охоплювала
практично всю економіку держав-членів, тоді як Паризький договір про заснування
ЄСВС та Римський договір про заснування Євратому забезпечували правове
регулювання секторної інтеграції.
Для ЄСВС — це були вугілля та сталь, а для Євратому — мирне використання
атомної енергії.
Незважаючи на спільне ідеологічне підґрунтя щодо завдань та цілей європейської
інтеграції, а також правових засобів їх досягнення, обидва Римські договори значно
відрізняються від Паризького з точки зору механізму правового регулювання
інтеграційних процесів.
Так, Римські договори є рамковими документами: вони встановлюють правові межі і
визначають процедури, необхідні для розбудови європейських співтовариств. Із
політичних міркувань до Римських договорів не був включений термін
«наднаціональний», а замість наділеного законодавчими повноваженнями
Верховного органу, в інституційних механізмах ЄЕС та Євратому з’явились Комісії,
які стали, головним чином, виконавчими структурами, передавши майже всі
законодавчі функції 23 міждержавним інститутам у формі Рад міністрів.
Окрім політичних, такий перерозподіл повноважень між органами ЄЕС та Євратому
мав також і правові причини. Річ у тому, що, як показав досвід функціонування
Верховного органу, його рішення далеко не завжди виконувались ефективно:
національні виконавчі структури, відповідальні за їх виконання, не хотіли
підкорятися рішенням, прийнятим наднаціональними чиновниками, оскільки
вважали, що такі рішення не відповідають національним інтересам тому, що в їх
виробленні не беруть участі представники відповідних установ держав-членів. Так
з’явилися дві різні моделі правового механізму регулювання економічної інтеграції в
Західній Європі: модель ЄСВС, де широкі законодавчі повноваження були передані
структурі у формі наднаціонального Верховного органу — представника
загальнорегіональних інтересів, і модель ЄЕС та Євратому, де законодавчі
повноваження майже виключно отримали міжурядові структури — Ради міністрів, в
яких засідали представники урядів держав-членів і які більшою мірою могли
захистити національні інтереси цих держав.
4. Розвиток Європейських співтовариств у 1960-1980-х рр.
4
У середині 60-х років завершився перший етап створення правового механізму
європейської економічної інтеграції, яка здійснюється в межах європейських
співтовариств. Його правовою базою стали три установчі договори — Паризький та
два Римських, а також спільні інститути — Рада, Асамблея, Комісія та Суд.
У цей період також було остаточно визнано, що Римський договір про заснування
ЄЕС є документом, який визначає основні напрями розвитку всієї
західноєвропейської інтеграції і створює для забезпечення цього процесу необхідний
правовий механізм.
Щодо Паризького договору про заснування ЄОВС та Римського договору про
заснування Євратому, то вони практично тільки доповнювали правовий механізм,
який функціонував на основі Договору про заснування ЄЕС. Це підтвердив і Суд
європейських співтовариств — головна судова установа європейських співтовариств,
який визначив Римський договір про заснування Європейського співтовариства як
«конституційну хартію Співтовариства, яка базується на верховенстві права» (справа
294/83 Les Verts [1986]).
Про основоположний характер Договору про заснування ЄЕС свідчить й те, що саме
його положення заклали основи галузей та інститутів права Європейського союзу. І
хоча переважна кількість норм права Євросоюзу закріплена у рішеннях інститутів
об’єднання, положення договору визначають легітимність таких рішень. Для
підтримання динамічного просування інтеграційних процесів до установчих
документів європейських співтовариств час від часу вносилися зміни.
Одними з найбільш кардинальних стали зміни, запроваджені Єдиним європейським
актом (далі — ЄЄА), підписаним у лютому 1986 р. Підписанню цього документа
передували дослідження, проведені Комісією ЄС щодо перепон на шляху розвитку
європейської інтеграції. Вони засвідчили, що економічний розвиток у
співтовариствах втрачає динаміку на тлі економічних успіхів країн-конкурентів з
Північної Америки та Східної Азії.
Для надання нового поштовху процесу інтеграції в європейських співтовариствах у
1985 р. Комісія підготувала «Білу книгу». В цьому документі були визначені основні
види перешкод на шляху створення ефективно функціонуючого спільного ринку в
Західній Європі — фізичні, технічні та фіскальні. Фізичні бар’єри існували на
кордонах між державами-членами, заважаючи нормальному товарообміну. Вони
включали національні торговельні квоти, перевірки щодо безпеки для здоров’я,
компенсаційні сплати при торгівлі сільськогосподарською продукцією, статистичні
збори, транспортний контроль. Для фізичних осіб такі бар’єри включали
імміграційні процедури, перевірки з міркувань безпеки, митний контроль. Технічні
бар’єри торкались 25 головним чином національних стандартів та правил щодо
товарів, послуг капіталів та робочої сили.
Нарешті, фіскальні бар’єри стосувалися головним чином різних ставок податку на
додану вартість та акцизних зборів і випливаючої з цього необхідності сплати
податків на кордонах. ЄЄА, що набрав чинності 1 липня 1987 р., закріпив пропозиції,
запропоновані в Білій книзі. ЄЄА складається головним чином зі змін та доповнень
до установчих договорів про європейські співтовариства, деякі з яких мають
кардинальний характер. Особливо це стосується ст. 8(а) Договору про заснування
ЄЕС, де вперше вводиться поняття внутрішнього ринку: «Внутрішній ринок
складатиме територія без внутрішніх кордонів, на якій гарантується вільне
пересування осіб, капіталу, товарів і послуг згідно з положеннями даного договору».
Кінцевим терміном завершення створення внутрішнього ринку мав стати кінець 1992
р., коли передбачалось ліквідувати всі фізичні, технічні та фіскальні бар’єри у
торгівлі держав-членів ЄС. Положення ЄЄА також розширювали законодавчу
компетенцію ЄЕС на такі нові сфери, як захист навколишнього середовища, заходи
безпеки на виробництві та охорона здоров’я, наукові дослідження і технологічний
розвиток, регіональний розвиток.
Нова ст. 102(а) передбачала створення економічного та валютного союзів. Важливі
зміни були внесені до інституційного механізму ЄЕС. Так, Європейський парламент
отримав повноваження, які надали йому змогу брати участь у законодавчому процесі
в рамках співтовариств через застосування нової процедури при прийнятті рішень
(процедура вироблення спільної позиції). Також значно розширювалось коло питань,
постанови щодо регулювання яких повинні були прийматися кваліфікованою
більшістю Ради, а не одноголосно, як було до цього.
Позитивним результатом цих заходів стало значне прискорення законотворчого
процесу в європейських співтовариствах. З’явились нові законодавчі акти у сферах, в
яких до прийняття ЄЄА законодавчий процес відбувався з великими труднощами —
банківське право, транспорт, страхування, інтелектуальна власність, податкове
законодавство. На початок 90-х років більшість положень «Білої книги» була втілена
у практику європейських співтовариств, що дало змогу розпочати підготовку до
подальшого поглиблення європейської інтеграції, яка пов’язана з діяльністю
Європейського союзу
5. Ідея створення Європейського Союзу (ЄС) та її втілення в Маастрихтському
договорі 1992 р.
5
Рішення про початок переговорів щодо створення Євросоюзу було прийнято у червні
1990 р. на засіданні Європейської ради у Дубліні. Самі ж договори, які
започаткували Євросоюз, були погоджені у Маастрихті у грудні 1991 р. під час іншої
зустрічі глав держав та урядів у межах Європейської ради.
Остаточний варіант Договору про Європейський союз був підписаний 7 лютого 1992
р. Він набрав чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма державами-
членами. Договір про Євросоюз заклав нові напрями європейської інтеграції, які
включали створення економічного, валютного та політичного союзів, подальше
реформування правового механізму європейських співтовариств. Для створення
економічного союзу передбачалось тісне погодження економічної політики держав-
членів. Валютний союз означав поступовий перехід до кінця тисячоліття на
використання єдиної європейської валюти, яка повинна була замінити національні
валюти держав-членів.
Для регулювання цього процесу, а також подальшого функціонування валютного
союзу передбачалось створити в межах Євросоюзу нові органи — Європейську
систему центральних банків на чолі з Європейським центральним банком (далі —
ЄЦБ). 27 Щодо спільної політики у сфері оборони, безпеки, зовнішніх зносин,
співпраці держав-членів у галузі внутрішніх справ та юстиції, то вони повинні були
здійснюватися на основі окремих домовленостей.
Подібно до положень ЄЄА щодо співробітництва у галузі зовнішньої політики вони
були додатковими міжнародними угодами, які не вносили змін до Договору про ЄЕС
і тому не підпадали під юрисдикцію Суду європейських співтовариств (ст. L
Договору про Євросоюз). У межах створення політичного союзу передбачалась
подальша інституціоналізація започаткованого ЄЄА політичного співробітництва
шляхом створення правового механізму регулювання спільної політики у сфері
оборони, безпеки, зовнішніх зносин (ст. J Договору про Євросоюз).
Маастрихтський договір інституціоналізував ще одну нову сферу співпраці держав-
членів. Нею стала координація політики у галузі внутрішніх справ та юстиції. Сюди
увійшло регулювання співпраці у питаннях імміграції, кордонів, боротьби з
розповсюдженням наркотиків та злочинністю. Передбачалась координація
співробітництва органів юстиції держав-членів (ст. K Договору про Євросоюз).
Окрім створення економічного, валютного та політичного союзів, Маастрихтський
договір поглиблював співпрацю державчленів у сфері туризму, охорони здоров’я,
освіти, культури, охорони прав споживачів.
У межах інституційної реформи відбулося подальше розширення сфер
співробітництва, в яких рішення стали прийматися більшістю голосів, а не
одноголосно. Ними стали захист прав споживачів, промислова політика, енергетика,
туризм, надання віз, скоординовані дії поліції держав-членів, транспорт, захист
навколишнього середовища. Нові повноваження отримав Європейський парламент.
Йому було надано право затверджувати призначення членів Комісії. Він також
отримав право законодавчої ініціативи. Окрім цього була розширена кількість сфер,
в яких застосовувалась процедура вироблення спільної позиції.
Також була започаткована ще одна процедура, пов’язана з посиленням ролі
Європарламенту в законодавчому процесі — процедура спільного ухвалення
постанов. Вона надала Європарламенту право вето при прийнятті нового
законодавства. У свою чергу Суд європейських співтовариств отримав повноваження
застосовувати санкції до держав-порушниць права Європейського співтовариства у
формі штрафів та платежів (ст. F.2 Договору про Євросоюз). Важливі зміни
відбулися у сфері, яка пов’язана із захистом прав громадян.
До Договору про Євросоюз були включені положення про європейське
громадянство, а також про соціальні права громадян Євросоюзу, включно з правом
брати участь у місцевих виборах у країні перебування, право громадян на звернення
з петиціями до Європарламенту, право на свободу вільно подорожувати територією
Євросоюзу. Спеціально була підтверджена повага до основних прав людини,
гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини та основних
свобод, підписаною у Римі 4 листопада 1950 р. (ст. 6.2 Договору про заснування
Європейського співтовариства). Розширення інтеграції на політичну, соціальну та
інші сфери зумовило необхідність внесення зміни до назви Європейського
економічного співтовариства, з якої було вилучене слово «економічне».
Таким чином, Європейське економічне співтовариство стало Європейським
співтовариством. Однією з найбільш вагомих змін до Римського договору про
заснування ЄС стало закріплення в договорі принципу «субсидіарності» (ст. B
Договору про Євросоюз, ст. 3(b) Договору про заснування Європейського
співтовариства). Відповідно до цього принципу «у сферах, які не є винятковою
компетенцією Співтовариства, воно має право діяти лише настільки, наскільки
поставлене завдання не може бути повною мірою вирішене окремими
державамичленами, і тому, зважаючи на його масштаби і результати, буде краще
виконано Співтовариством». Тим самим вводилися обмеження на подальше
розширення компетенції органів співтовариств за рахунок компетенції органів
держав-членів.
Під час ратифікації державами-членами Маастрихтського договору виникла колізія,
яка суттєво вплинула на подальший розвиток правового механізму європейської
інтеграції, що здійснюється в межах Євросоюзу. Низка держав-членів Євросоюзу —
6
Данія, Велика Британія та Ірландія — умовою своєї ратифікації договору поставили
відмову від приєднання до деяких положень, закріплених у Маастрихтському
договорі та додатках до нього. Для того щоб не зірвати процесу створення
Євросоюзу, інші держави-члени вимушені були дозволити такий вибірковий підхід
до прийняття зобов’язань за Маастрихтським договором (opt-out).
Так, Велика Британія не приєдналася до Соціального протоколу, єдиної валюти,
Шенгенської угоди; Ірландія — до Шенгенської угоди; Данія — до Шенгенської
угоди, єдиної валюти, спільної політики у сфері оборони, співпраці у галузі
внутрішньої політики та юстиції, європейського громадянства. Таким чином, було
створено прецедент, який стосувався гомогенного розвитку правової інтеграції в
Євросоюзі. Це був перший крок на шляху до ерозії концепції acquis communautaire
(«спільного доробку»), згідно з якою основні положення права Євросоюзу повинні
охоплювати усі держави-члени.
6. Реформування Союзу за Амстердамським
(1997 р.) та Ніццьким (1999 р.) договорами.
Маастрихтський договір передбачав скликання у 1996 р. конференції представників
урядів держав-членів для розгляду тих 30 положень договору, перегляд яких
передбачений відповідно до завдань, закріплених у статтях А та В (ст. N.2 Договору
про Євросоюз).
Така конференція розпочалась у м. Турині в 1996 р. і завершилась у м. Амстердамі
підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамських домовленостей, які шляхом
перегляду багатьох положень Маастрихтського договору створили новий правовий
механізм європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу.
Амстердамські домовленості у формі консолідованих текстів двох договорів —
Договору про Європейський союз та Договору про заснування Європейського
співтовариства — набрали чинності 1 травня 1999 р. після їх ратифікації усіма 15
державамичленами. Амстердамські договори внесли подальші зміни до Договору
про заснування Європейського співтовариства.
До компетенції Співтовариства була включена політика у сфері зайнятості (розділ
VІІІ Договору про заснування Європейського співтовариства). Значно розширилась
компетенція Європейського співтовариства у галузі захисту прав людини.
Так, інститути Співтовариства отримали повноваження щодо можливих дій,
спрямованих проти дискримінації з мотивів статі, раси, релігії, етнічного
походження, віку. У Договорі про Євросоюз з’явилось положення, відповідно до
якого права держави-члена, що надані договором, зокрема право голосу
представника уряду цієї країни, можуть бути призупинені, якщо вона умисно
порушує принципи свободи, демократії, верховенства права (ст. 7.2 Договору про
заснування Європейського співтовариства).
. Були також підписані протоколи до Договору про заснування Європейського
співтовариства щодо надання притулку громадянам держав-членів, щодо
застосування деяких аспектів ст. 14 Договору про заснування Європейського
співтовариства до Великої Британії та Північної Ірландії, щодо позиції Данії, щодо
включення Шенгенських acquis до правової системи Європейського союзу тощо. У
результаті цих дій усі держави-члени Євросоюзу, окрім Великої Британії та Ірландії,
співпрацюють з питань надання віз, притулку, міграції в межах Договору про
заснування Європейського співтовариства. Велика Британія та Ірландія
співробітничають з іншими державами-членами з цих питань відповідно до
положень розділу VІ Договору про Євросоюз. Зі свого боку Данія співпрацює з
іншими державами-членами у цій сфері в межах Договору про заснування
Європейського співтовариства тільки у питаннях надання віз. У всіх інших питаннях
вона керується тільки відповідними положеннями Договору про Євросоюз.
Нарешті, всі держави-члени, окрім Великої Британії та Ірландії, є сторонами
Шенгенських угод. Ісландія та Норвегія є асоційованими членами цих угод. І хоча
Шенгенські угоди 1985 та 1990 рр. стали складовою частиною acquis, вони мають у
межах правового механізму Євросоюзу особливий статус. Окрім змін, пов’язаних з
набуттям нової компетенції, а також її перерозподілом між основами Євросоюзу,
були значно посилені наднаціональні повноваження інститутів європейських
співтовариств.
Як деяка компенсація за розширення наднаціональних повноважень Євросоюзу і
звуження повноважень держав-членів була прийнята низка правових заходів. Так,
був підписаний Протокол щодо ролі національних парламентів у Європейському
союзі, відповідно до якого національні парламенти держав-членів отримали право на
розгляд документації Європейського співтовариства включно з пропозиціями
Комісії. Інший Протокол щодо застосування принципів субсидіарності та
пропорційності дав широке тлумачення принципу субсидіарності і зобов’язав
Комісію ширше використовувати практику консультацій при підготовці своїх
пропозицій.
Амстердамські договори ще більше розширили прорив у механізмі, який
забезпечував гомогенний розвиток правової інтеграції в Євросоюзі. Так, Договір про
Євросоюз дає змогу окремим державам-членам інтегруватися швидше за інших,
якщо останні не бажають дотримуватися темпів, запропонованих першими.
7
Договором дозволяється окремим державам-членам встановлювати між собою більш
тісні зв’язки, використовуючи інститути, процедури та механізми Євросоюзу та
Європейського співтовариства. При цьому до такої співпраці висувалася низка
вимог. Зокрема, така співпраця має бути спрямована на досягнення цілей Союзу, не
виходити за межі установчих документів, використовуватися як винятковий спосіб,
поширюватися на більшість держав-членів, не впливати на acquis communautaire, не
порушувати повноваження, права, зобов’язання та інтереси держав-членів, які не
залучені до такої співпраці тощо
26 лютого 2001 р. був підписаний «Ніццький договір, який вніс зміни до Договору
про Європейський союз, Договорів, які засновують європейські співтовариства, а
також деяких пов’язаних з ними актів». Цей договір став наступним кроком у
процесі подальшого реформування Євросоюзу. Він складався зі статей і декларацій,
протоколів та інших додатків.
Ніццький договір був спрямований насамперед на реформування інституційного
механізму Євросоюзу у зв’язку з майбутнім роз- 34 ширенням цієї організації, коли
до неї повинні приєднатися нові європейські країни. Реформи стосувалися
чисельного складу Комісії, розподілу голосів між членами Ради Євросоюзу,
визначення сфер, в яких постанови приймаються більшістю голосів тощо. Ніццький
договір визначав 29 сфер, в яких постанови приймалися кваліфікованою більшістю
голосів. Були розширені склад та компетенція Суду першої інстанції. Він став
автономною судовою установою. Кількість його членів збільшилася. Він міг
створювати палати для вирішення окремих спорів, а також гранд-палату для
вирішення основних категорій справ.
До компетенції Суду першої інстанції увійшов розгляд питань про законність актів,
ухвалених інститутами ЄС, розгляд звернень держав-членів та інститутів
Європейського співтовариства про бездіяльність інших інститутів об’єднання,
вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної
відповідальності Європейського співтовариства, а також винесення преюдиціальних
рішень. Договір закріпив додаткові можливості для більш тісної співпраці окремих
країн-членів Євросоюзу, які були започатковані Амстердамським договором. Інші
зміни були менш суттєвими
"Хвилі" розширення ЄС.
Розширення Європейського Союзу — це процес приєднання європейських
країн до Європейського Союзу. Цей процес започаткували країни «європейської
шістки», які заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі (попередник ЄС)
у 1952 році. Після цього почалось поступове приєднання країн до ЄЕС (пізніше — до
ЄС) і наразі налічується 27 країн-членів (2020).
Процес розширення іноді називають європейською інтеграцією. Однак цей термін
використовується тоді, коли мова йде про посилення співпраці між країнами-
членами ЄС і також коли їх уряди поступово гармонізують міждержавне
законодавство.
Аби приєднатися до Європейського Союзу, країна-кандидат має задовольняти
політичним та економічним умовам, загальновідомим як Копенгагенські критерії (на
честь саміта 1993 року в Копенгагені): стабільний демократичний уряд, який
визнає верховенство права та відповідних свобод і інститутів. Згідно
з Маастрихтською угодою кожна поточна країна-член, а також Європейський
Парламент мають прийти до згоди з приводу будь-якого розширення.
Зараз ЄС пропонує віддалену перспективу членства Боснії, Сербії, Чорногорії,
Македонії, Албанії, Україні та Косово в обмін на фундаментальні структурні
реформи.
У поданій нижче таблиці наведені дати подання заявки на приєднання та дати вступу
до ЄЕС (з 1993 — ЄС). Також у цій таблиці відсутні країни «європейської шістки»
(Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція), які є
засновниками Європейської спільноти з вугілля і сталі — у майбутньому прообразу
Європейського Союзу.
1. Перше розширення Європи (Великобританія, Данія, Ірландія) З початку створення
Європейських Співтовариств можливість їх подальшого розширення була
передбачена в установчих договорах. Про це зокрема йшлося в Римському договорі
1957 р. про створення Європейського Економічного Співтовариства та всіх
подальших модифікаціях, аж до останньої редакції положень про ЄС, затверджених
Лісабонським договором у 2007 році. А вже у результаті першого розширення
Європейського співтовариства, яке відбулося у 1970-х роках, до нього приєдналися
такі країни: Великобританія, Данія та Ірландія
2.Середземноморське (друге і третє) розширення ЄС: Греція, Іспанія, Португалія
Закінчивши епоху правих диктатур у середині 1970-х років, Греція, Португалія та
Іспанія прагнули вступити до ЄС якнайшвидше, щоб припинити свою відносну
міжнародну ізоляцію, стабілізувати свої новостворені демократичні режими та
допомогти розвинути їх економіки. Цей етап розширення ЄС характеризується
прагненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи, перетворивши
його на зону стабільності та безпеки. Існувала пріоритетність політичної
аргументації доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні
серії криз в європейській економіці і супроводжувалося не лише активним
переглядом основних положень найбільш впливових інтеграційних теорій, але й
базових принципів, закладених Римськими угодами. Таким чином, розпочався новий
8
раунд розширення, поки ЄС ще «перетравлював» членство Великобританії, Данії та власну позицію щодо майбутніх політико-правових реформ. Натомість,
Ірландії – перше розширення ЄС.
представники Соціального та Економічного комітету, Комітету регіонів,
Четверте розширення (Швеція, Фінляндія, Австрія) Закінчення холодної війни Європейський омбудсман мали змогу перебувати на робочих засіданнях у якості
привело до зміни геостратегічної ситуації в Північній Європі, що спричинило
спостерігачів.
трансформацію концептуальних основ політики міжнародної безпеки країн регіону.
Змінився інституціональний і проблемний контекст, який впливає на формування Робота конвенту тривала з лютого 2002 по липень 2003 р. В рамках її роботи був
політики безпеки Скандинавських країн: паралельно до розвитку старих були підготовлений проект Конституції для Європи. Слід зазначити, що важливий вклад в
створені нові інститути регіонального й субрегіонального співробітництва, з’явилися
розробку цього проекту зробив колишній президент Франції, В. Естен, який
нові проблеми й виклики безпеці, що вимагали нових підходів до їхнього рішення,
відбулася трансформація самого поняття безпеки. У результаті Скандинавські країни головував протягом засідань конвенту.
постали перед проблемою перегляду тієї політики міжнародної безпеки, що була Договір про започаткування Конституції для Європи було підписано 29 жовтня
характерна для них у роки холодної війни, пошуку свого шляху розвитку у швидко
2004 року представниками двадцяти-п’яти країн членів ЄС. Вже 12 січня 2005 року
мінливому й нестабільному сучасному світі. Будучи достатньо однорідною групою
невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та сталими Європейський парламент висловив підтримку цьому проекту, прийнявши відповідну
демократичними традиціями, країнам ЄАВТ (Австрія, Швеція, Фінляндія) було резолюцію. Проект Конституції для Європи містив преамбулу, чотири частини та
досить легко адаптуватися до основних вимог вступу до ЄС. Крім того, падіння 448 статей.
комуністичних режимів у країнах Східної Європи, об’єднання Німеччини у 1990 7 р.
та розпад Радянського Союзу в 1991 р., у результаті якого відбувся розпад світової Серед основних положень цього документу варто відзначити наступні:
біполярної системи воєнно-політичного протистояння, призвели до нових оцінок  закріплено примат права ЄС над правом держав-членів (ст.6);
нейтральними країнами ЄАВТ свого статусу. Він ставав практично сумісним з
повним членством в ЄС.  Європейському Союзу надано власну правосуб’єктність (ст.7);
 містить гасло ЄС – «Єдність в різноманітті» (ст. 8);

7. Проект Договору про запровадження  для здійснення компетенції ЄС, інститути ЄС отримували можливість
ухвалювати наступні акти: Європейські закони, Європейські рамкові закони,
Конституції для Європи 2004 р., причини його провалу.
Європейські регламенти, Європейські рішення. Рекомендації та думки не
На саміті Європейської ради, який відбувся протягом 14-15 грудня 2001 р. в мали зобов’язуючої сили (ст. 33);
Лакені (Бельгія), була прийнята декларація, в якій констатувала достатньо громіздка  вводився посади союзного міністра закордонних справ (ст. 28);
структура установчих договорів (на той час, їх вже було чотири). Також, ставились
 зменшення кількісного составу Європейської комісії;
питання щодо можливого ухвалення конституційного тексту Союзу та щодо
 збільшення ролі Європейського парламенту;
можливого приєднання ЄС до Європейської Конвенції з прав людини.
 розширення сфер голосування Радою відповідно до процедури кваліфікованої
Було вирішено зібрати новий конвент, який повинен був дати відповідь на ці
більшості. Так, для того щоб рішення було ухвалено, його повинні були
питання. До якого складу мали увійти представники голів держав-членів,
підтримати 55% від членів Ради, не менш 15, та які представляють не менше
національних парламентів, представники Європейського парламенту та
65% населення ЄС;
Європейської комісії. Представники Рахункової палати та Суду ЄС мали висловити

9
 Хартія про основні права розміщувалась у розділі ІІ, стаючи частиною
установчого договору;
 введення посади президента Європейської ради;
Натомість, після негативних результатів референдумів на підтримку Конституції
у Франції (29 травня 2005 року) та Нідерландів (01 червня 2005 року), було вирішено
призупинити процес ратифікації, і шукати інші форми реалізації інтеграційного
потенціалу. Аналізуючи причини провалу процесу ратифікації, можна зробити
висновок, що держави-члени не були готові до введення єдиної для Європи
первинному документі — євроконституції. Договір покликаний допомогти
врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на
своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію.
Лісабонський договір визначає цілі та цінності ЄС: забезпечувати людям простір
свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів; працювати задля сталого
розвитку Європи; сприяти соціальній справедливості та соціальному захисту;
сприяти економічній, соціальній та територіальній згуртованості держав-членів ЄС;
підтримувати та поширювати цінності ЄС; робити внесок у захист прав людини,
зокрема прав дитини.
Модернізуючи інституції ЄС

Конституції та впровадження посади союзного міністра закордонних справ. Також, Ключова мета Лісабонського договору - оновити керівні інституції Європейського
Союзу та зробити їх демократичнішими
велика кількість держав-членів ЄС була не згодна з законодавчим закріпленням
принципу «примату» права ЄС над правом держав-членів. Запроваджено нову посаду Високого представника з закордонних справ та
безпекової політики, який водночас є Віце-президентом Європейської Комісії. Це
зроблено для ефективнішої діяльності ЄС на міжнародній арені та задля кращого
захисту інтересів та цінностей Союзу за кордоном.
8. Модернізація ЄС у зв'язку з набуттям чинності Лісабонського договору 2007
р. Також створено посаду Президента Європейської Ради. Європейська Рада обирає
свого Президента на термін до 5 років. Мета створення нової посади полягає в
Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо забезпеченні постійності та узгодженості у здійсненні Європейською Радою своїх
принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонська функцій. Це робить також більш прозорою та послідовною діяльність усього ЄС.
угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про Президента Європейської Комісії обирає Європейський Парламент за пропозицією
заснування Європейської Спільноти, англ. Treaty of Lisbon amending the Treaty on Європейської Ради.
European Union and the Treaty establishing the European Community. Офіційне
підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ Лісабонський договір закріплює та оновлює багато економічних положень, що їх
підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на містять попередні договори ЄС. Також він додає низку нових важливих сфер.
13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1
грудня 2009 року.
Новий договір покликаний замінити європейську конституцію, прийняття якої
практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в
Євросоюзі. Передбачається створення посади Голови Європейської ради, який
обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір
містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і
депутатів Європарламенту.
Європейські керівні інституції набрали більшої повноти влади у вирішенні загальних
питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні
проблеми. Всі дипломатичні функції опинилися в руках верховного представника
Євросоюзу з зовнішньої політики.
Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи
прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в
10