Задача 1.

  ПрАТ «Крокус» передало фірмі «Мрія» в оренду строком на 10

місяців складське приміщення. Обов’язок по сплаті орендних платежів було
забезпечено порукою засновника фірми «Мрія». По закінченні  строку договору
оренди його було поновлено на новий строк на тих же умовах.  Через 7 місяців після
цього ПрАТ «Крокус» звернулося до суду з позовом про стягнення з поручителя суми
орендних платежів, оскільки  фірма «Мрія»  впродовж п’яти місяців  не виконувало
свого обов’язку. При цьому ПрАТ «Крокус» посилалося на те, що порука була видана
строком на 20 місяців і діє ще протягом 3 місяців.
Поручитель проти позову заперечував, вважаючи заявлену вимогу
безпідставною з наступних причин:
1) ПрАТ «Крокус» не намагалося отримати борг з фірми «Мрія», хоча йому
відомо,  що фірма «Мрія» має необхідну суму на своєму банківському рахунку;
2) ПрАТ «Крокус» повелося недобросовісно, оскільки до звернення з позовом до
суду не звернулося безпосередньо до нього, як поручителя, з вимогою про виконання
договору поруки;
3) Порука припинилася і він не несе відповідальності перед кредитором.
Що означає властивість акцесорності видів забезпечення виконання
зобов’язання? Хто може виступати поручителем? Сторони договору поруки,  його
зміст. Які наслідки виконання поручителем договору поруки? Що означає солідарна
відповідальність поручителя? Обсяг відповідальності поручителя? Яким майном
відповідає поручитель за договором поруки? Назвіть підстави та наслідки
припинення поруки.
РІШЕННЯ:
Чи може кредитор звернутися за виконанням зобов’язання безпосередньо до
поручителя, якщо боржник має необхідну суму для виконання зобов’язання?
Вирішення спору по суті.
1) Щодо першої підстави. Ч. 1 ст. 546 ЦК. Виконання зобов'язання може
забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням,
завдатком, правом довірчої власності.
Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається
перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає
перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Ч. 1 ст. 554 ЦК. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого
порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні
боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну)
відповідальність поручителя.
 Ч. 1 ст. 543 ЦК. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників)
кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як
від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Таким чином, кредитор може звернутися за виконанням зобов'язання як до
боржника безпосередньо, так і до його поручителя.
Поручитель вже несе відповідальність по всім зобов’язанням боржника. Якщо
простіше – зобов'язується повернути замість нього борг. У разі, якщо боржник в
обумовлені договором терміни не виконує своїх зобов’язань (перестає платити борг),
то цей за цей борг починає відповідати поручитель. Тобто стає боржником. Щодо
«солідарності боржників» – не треба нею обманюватися. Якщо людина, за яку ви
поручилися, не сплачує борг, то значить, що у неї або нічим його платити, або вона
того свідомо не робить. І платити доведеться вам.
2) Щодо другої підстави. Відповідно до ч. 1 ст. 555 ЦК України, У разі
одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а
в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до
участі у справі.
А це означає, що ПрАТ дійсно має право звернутись безпосередньо до суду з
метою захисту власних інтересів і стягнення суми орендних платежів. А
поручитель – засновник фірми – зобов’язаний заявити клопотання про залучення
до справи безпосереднього боржника за основним зобов’язанням.
Постанова ВСУ у справі № 6-125цс14 від 17.09.2014 р.: «Пред’явленням вимоги
до поручителя є пред’явлення до нього позову».
!!! Разом з цим існує і окрема думка судді ВСУ Сеніна Юрія Леонідовича у
цій же справі: «Судова палата дійшла висновку, що пред’явленням вимоги до
поручителя є пред’явлення до нього позову.
  Такий висновок вважаю помилковим, виходячи з наступного.
  Термін «вимога» є більш широким, ніж «позов», ці поняття не є тотожними. 
Термін «вимога» вживається в різних нормах Цивільного кодексу по-різному й має
різне значення залежно від контексту. Якщо порівняти частину четверту статті 559 ЦК
України із частиною першою статті 555 цього Кодексу, то стає очевидним, що
законодавець припускає як звернення з вимогою до поручителя, так і пред’явлення
позову до нього. Саме тому стаття 555 ЦК України встановлює різні права та
обов’язки поручителя  у разі пред’явлення до нього вимоги або позову.
  Вважаю, що в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України
йдеться про вимогу до поручителя безпосередньо. Це преклюзивний строк, який
не може бути перерваний заявленням вимог до суду, його закінчення свідчить про
припинення зобов’язання поручителя і саме з таких підстав слід виходити при
ухваленні рішення.
  ЦК України не передбачає скороченого строку позовної давності для
пред’явлення вимог до поручителя у разі невиконання кредитного зобов’язання
боржником, якщо у договорі поруки не встановлено строк його дії. А якщо погодитись
з висновком про те, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього
позову, то виключається можливість пред’явлення позову до суду після спливу шести
місяців, встановлених частиною четвертою статті 559 ЦК України».
Постанова ВС у справі № 910/2774/17 від 22.03.2018 р.: «Пред'явленням вимоги
до поручителя є як направлення, так і вручення йому вимоги про погашення боргу
(залежно від умов договору)».
3) Щодо третьої підстави. Підстави припинення договору поруки визначені в
ст. 553 ЦК України, проте підстав в нашому випадку для припинення основного
зобов’язання не було. Більш того, договір поруки було укладено строком на 20
місяців. А відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України,  Порука припиняється після
закінчення строку поруки, встановленого договором поруки.
Оскільки основний договір був укладений на 10 місяців, а потім продовжений
ще на 7 місяців – загальний строк дійсно складав 17 місяців. А отже, строк
договору поруки не сплив. А тому вимоги кредитора дійсно є законними.
Що означає властивість акцесорності видів забезпечення виконання
зобов’язання?
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 548 ЦК України, виконання зобов'язання
(основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання
(вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не
встановлено цим Кодексом.
Загалом акцесорність прийнято визначати, як властивість зобов’язання
бути додатковим до основного, поділяти його долю. Вони є додатковими до
основного зобов’язання, виконання якого вони забезпечують і у разі недійсності
основного зобов’язання – вони так само визнаються недійсними.
Хто може виступати поручителем?
Відповідно до ч. 3 ст. 553 ЦК України, Поручителем може бути одна особа або
кілька осіб.
При цьому в науці цивільного права відзначають, що поручителем може
бути як фізичні, так і юридичні особи.
 Сторони договору поруки, його зміст.
Сторонами поруки виступають такі особи:
Поручитель — особа (третя сторона), яка гарантує виконання першою
стороною деяких зобов'язань на користь другої сторони.
Боржник — особа, яка зобов'язується виконати або не виконати певні дії на
користь другої сторони.
Кредитор — особа, на користь якої боржник зобов'язаний виконати чи не
виконати певні дії.
Що ж до змісту обов’язку поручителя, то, крім відшкодування збитків і сплати
санкцій, він зобов’язаний виконати грошове зобов’язання боржника. Таким чином,
обов’язок поручителя за договором поруки має комплексний характер і містить: 1)
обов’язок виконати грошове зобов’язання у разі його порушення боржником —
сплатити суму основного боргу та проценти за користування чужими грошима; 2)
сплатити проценти, викликані простроченням, неустойку, якщо вона була встановлена
договором, та відшкодувати збитки, якщо їх зазнав кредитор у зв’язку з порушенням
боржником грошового зобов’язання.
Тож, сутність поруки як одного із видів забезпечення виконання зобов’язань
полягає в тому, що кредитор в особі поручителя фактично отримує додаткового
боржника, до якого може пред’явити вимогу у обсязі всіх невиконаних боржником
зобов’язань
Які наслідки виконання поручителем договору поруки?
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 556 ЦК України,  після виконання поручителем
зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які
підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання,
забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому
числі й ті, що забезпечували його виконання.
Це означає, що у разі виконання договору поруки – поручителю кредитор за
основним зобов’язанням повинен видати документи, які підтверджують
виконання зобов’язання боржника саме поручителем. Це перебачено для того, аби
поручитель, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України мав законні підстави набути
права кредитора і вимагати від боржника виконання зобов’язання, яке виконав
поручитель.
Що означає солідарна відповідальність поручителя?
За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором
як солідарні боржники, що означає можливість для кредитора заявляти свої
вимоги як до боржника за основним зобов’язанням, так і до поручителя.
 Обсяг відповідальності поручителя?
Відповідно до ч. 2 ст. 554 ЦК України,  поручитель відповідає перед
кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу,
процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором
поруки.
Це означає, що поручитель несе повну відповідальність за боржника.
Яким майном відповідає поручитель за договором поруки?
Поручитель відповідає за виконання зобов’язання усім своїм майном, на яке
може звертатися стягнення.
Назвіть підстави та наслідки припинення поруки.
Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України, порука припиняється з припиненням
забезпеченого нею зобов’язання. 
Наведене положення випливає з акцесорного характеру поруки. Припинення
основного зобов’язання може відбутися з різних підстав. Наприклад, у разі
виконання боржником своїх зобов’язань, за домовленістю сторін, тощо.
Відповідно до ч. 2 ст. 559 ЦК України, порука припиняється, якщо після
настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне
виконання, запропоноване боржником або поручителем.
За загальним правилом, закріпленим у ст. 613 ЦК України відмова кредитора
прийняти належне виконання, запропоноване боржником, є підставою вважати
кредитора таким, що прострочив, з усіма наслідками, що з цього випливають:
відшкодування збитків, звільнення боржника від сплати процентів за час
прострочення виконання грошового зобов’язання і т. д. Ч. 2 ст. 559 ЦК України
містить спеціальне більш строге (у порівнянні із загальним) по відношенню до
кредитора правило, у відповідності з яким у випадку відмови кредитора прийняти
належне виконання боржника чи поручителя порука припиняється.
Відповідно до ч. 3 ст. 559 ЦК України, порука припиняється у разі переведення
боргу на іншу особу, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання
зобов’язання іншим боржником у договорі поруки чи при переведенні боргу.
У такому випадку порука припиняється, а основне зобов’язання
залишається дійсним проте не забезпеченим порукою.
Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України,  порука припиняється після закінчення
строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено,
порука припиняється у разі виконання основного зобов’язання у повному обсязі або
якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання
основного зобов’язання не пред’явить позову до поручителя. Якщо строк (термін)
виконання основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом
пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня
укладення договору поруки не пред’явить позову до поручителя. Для зобов’язань,
виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за
кожною частиною зобов’язання, починаючи з дня закінчення строку або настання
терміну виконання відповідної частини такого зобов’язання.
Необхідно зазначити, що такий строк є преклюзивним (припиняючим), що
означає, що такий строк не може бути продовжено в разі його пропуску
кредитором. А отже після закінчення такого строку кредитор втрачає право
вимагати виконання зобов’язання від поручителя.

Задача 2. Придбану у 2000 р. квартиру Довженко 01.02.2021 р. передала в

іпотеку на забезпечення виконання свого обов’язку за договором позики. Договір
іпотеки встановлював право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У зв’язку
із неповерненням  Довженко 900 000 грн. за договором позики позикодавець як
іпотекодержатель на задоволення своєї вимоги звернув стягнення на іпотечне майно,
уклавши договір купівлі-продажу предмета іпотеки.      
Новий власник  Зибін звернувся до суду з позовом про  виселення Довженко з
придбаної ним квартири. Суд, посилаючись на положення ч. 2 ст. 109 Житлового
кодексу Української РСР про неможливість виселення громадян без надання іншого
житла, вказав, що Довженко придбала іпотечне майно не за рахунок позичених
коштів, а тому не може бути виселена без надання їй іншого житла. Хто має надати
таке житло суд не вказав.
Які підстави для проживання Довженко в придбаній Зибіним квартирі? Зміст
права іпотеки? Кому воно належить? Чим обумовлене? Який порядок звернення
стягнення на предмет іпотеки? Що означає звернення стягнення на предмет іпотеки
шляхом позасудового врегулювання? Який порядок виселення мешканців
передбачений при зверненні стягнення на іпотечне житло? Який порядок
задоволення вимог кредитора при зверненні стягнення на житлові приміщення як
предмет іпотеки та об’єкт права довірчої власності.
РІШЕННЯ:
Чи можливе виселення мешканців з квартири, на яку було звернено стягнення як
на предмет іпотеки, без надання їм іншого житла, якщо квартира була придбана не за
рахунок отриманих коштів за позикою?
Аналогічна справа була розглянута у постанові ВС від 04 серпня 2021 рокуу
справі № 199/163/19, де суд визначив, що виселення неможливе без надання іншого
жилого приміщення і відмовив у задоволенні позову.
 Які підстави для проживання Довженко в придбаній Зибіним квартирі?
Відповідно до ст. 109 ЖК України, громадянам, яких виселяють з жилих
приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком
виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані
ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене
іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається
особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Це означає, що Довженко має право проживати в придбаній Зибіним
квартирі доки їм не нададуть інше житлове приміщення.
Зміст права іпотеки? Кому воно належить? Чим обумовлене?
Застава нерухомого майна (іпотека) серед інших видів застави виділяється, по-
перше, тим, що її предметом виступає нерухоме майно, а по-друге, що це майно
залишається у володінні і користуванні іпотекодавця.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання
зобов’язання нерухомим майном (неподільним об’єктом незавершеного будівництва,
майбутнім об’єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні
іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання
боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання задовольнити свої вимоги за рахунок
предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку,
встановленому цим Законом.
Право звернення стягнення на предмет іпотеки належить кредитору
(іпотекодержателю). Воно обумовлене видачею заставної. Відповідно до ст. 20 ЗУ
«Про іпотеку», Заставна - це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право
його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за
умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного
зобов’язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна
оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором. Після державної
реєстрації іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю, якщо інший
порядок передачі заставної не встановлено іпотечним договором. Заставна не є
емісійним цінним папером. Першим власником заставної є особа, яка на момент
видачі заставної відповідно до умов іпотечного договору має статус
іпотекодержателя. Якщо інше не передбачено іпотечним договором, оригінал
заставної передається такому іпотекодержателю.
За загальним правилом іпотека застосовується у разі необхідності
забезпечення виконання таких грошових зобов’язань, як кредит чи позика.
Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та
інфляційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми
особистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією
обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника.
Який порядок звернення стягнення на предмет іпотеки?
Відповідно до ст. 33 ЗУ «Про іпотеку», У разі невиконання або неналежного
виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити
свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет
іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення
стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього
Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі 1) рішення
суду, 2) виконавчого напису нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення
вимог іпотекодержателя.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі №
278/3367/19-ц, За змістом ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку»
реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує
реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов’язання. І
лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше
не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки.
Ненадсилання іпотекодавцю та боржнику вимоги про усунення порушення
основного зобов’язання унеможливлює застосовування позасудового способу
задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель
має право на продаж предмета іпотеки за рішенням суду або договором, то він
зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити
іпотекодавця та всіх осіб, які мають права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій
намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе
відповідальність перед такими особами за відшкодування збитків.
У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцеві вимоги про усунення
порушення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 35 цього Закону з
одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя
відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону (одним документом) необхідно виходити з пріоритету
дотримання саме ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».
Проте, відповідно до ст. 5-2 розділу 6 ЗУ «Про іпотеку», У період дії в Україні
воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або
скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та
перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині
реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки),
статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки),
статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень,
переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі
об’єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах)
цього Закону.
Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно
(нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов’язань за
договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України "Про внесення
змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії
норм на період дії воєнного стану", або за договорами, до яких після дня набрання
чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та
інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" за
погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання
зобов’язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.
Що означає звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання?
Відповідно до ст. 36 ЗУ «Про іпотеку», Сторони іпотечного договору можуть
вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із
застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному
договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про
задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який
може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до
набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне
застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення
на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб
задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати
інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в
іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими
наслідками, може передбачати:
передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на
предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку,
встановленому статтею 37 цього Закону;
право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі
на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього
Закону.
 Тобто, Закон передбачає можливість звернення стягнення (тобто
відчуження) на предмет іпотеки не звертаючись із відповідним питанням до суду
на підставі або 1) відповідного застереження в самому договорі, або ж на підставі
2) укладеного договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Який порядок виселення мешканців передбачений при зверненні стягнення на
іпотечне житло?
Відповідно до ст. 40 ЗУ «Про іпотеку», Звернення стягнення на передані в
іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх
мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у
порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку
житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на
підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя
або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове
приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не
звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший
погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на
підставі рішення суду.
Відповідно до рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду від 22.07.2020 року у справі № 219/4394/16-ц
Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті
379, глави 26 ЦК України дають підстави дійти висновку, що виселення без надання
іншого житлового приміщення відбувається в тому разі, якщо саме це житлове
приміщення було придбане за кредитні кошти. В разі якщо за кредитні кошти було
набуто інший об’єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не
житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання
іншого постійного житлового приміщення не допускається.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного
житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було
придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою
відповідного житлового приміщення. Аналогічна правова позиція висловлена 24
червня 2020 р. Верховним Судом у складі постійної колегії суддів Другої судової
палати Касаційного цивільного суду у справі № 139/839/19, провадження № 61-
6920св20 (ЄДРСРУ № 90143688).
Який порядок задоволення вимог кредитора при зверненні стягнення на
житлові приміщення як предмет іпотеки та об’єкт права довірчої власності.
Відповідно до ст. 597-8 ЦК України, Якщо інше не визначено договором про
встановлення довірчої власності, звернення стягнення на об’єкт довірчої власності
відбувається шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі-покупцеві.
Довірчий власник зобов’язаний не пізніше ніж за 30 днів до укладення договору
купівлі-продажу письмово повідомити боржника, користувача та довірчого засновника
про свій намір укласти цей договір та мінімальну ціну продажу. У разі невиконання
зазначеної вимоги довірчий власник зобов’язаний відшкодувати таким особам завдані
збитки.
2. Протягом п’ятиденного строку з дня отримання повідомлення, зазначеного у
частині першій цієї статті, боржник (користувач, довірчий засновник) має право
письмово повідомити довірчого власника про свій намір придбати об’єкт довірчої
власності та внести грошову суму в розмірі мінімальної ціни продажу об’єкта довірчої
власності, повідомленої довірчим власником, на депозит нотаріуса. З дня отримання
довірчим власником зазначеного повідомлення та внесення відповідної грошової суми
на депозит нотаріуса боржник (користувач, довірчий засновник) набуває переважне
право на придбання об’єкта довірчої власності у довірчого власника.
Відповідно до ст. 35 ЗУ «Про іпотеку», У разі порушення основного
зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає
іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу
про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених
зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж
тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у
разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога
іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти
рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору.
Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права
іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до
суду у встановленому законом порядку.
З цього ми можемо зробити висновок про те, що і у випадку звернення
стягнення на об’єкт довірчої власності і у випадку звернення стягнення
стягнення на предмет іпотеки – іпотекодержатель зобов’язаний не пізніше ніж
за 30 днів попередити про звернення стягнення.

Задача 3.  Банк «Золоті ворота» видав гарантію на користь банка «Аваль». На

отриману від бенефіціара вимогу про сплату грошової суми за гарантією  банк «Золоті
ворота» відповів наступне: «Згідно отриманої від принципала інформації його
обов’язок перед вами вже виконаний в результаті звернення стягнення на
предмет застави. Цей факт надає нам підстави для відмови у платежі». Через деякий
час банк «Золоті ворота» отримав від банку «Аваль» повторну вимогу про сплату
грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. На  нараді банка «Золоті ворота» не
дійшли одностайного рішення щодо питання про задоволення вимоги
бенефіціара.  Керівник кредитного відділу вважав, що  банк зобов’язаний платити,
оскільки це прямо передбачено законом. Головний бухгалтер впевнений, що банк не
повинен платити, оскільки «Аваль» поводиться недобросовісно. Керівник юридичного
відділу мав прийняти остаточне рішення.
Чи підлягає вимога банку «Аваль»  задоволенню? Який порядок видачі гарантії
як одностороннього правочину? Сторони та зміст договору про видачу гарантії. Які
підстави відмови гаранта від задоволення вимоги кредитора? Обсяг відповідальності
гаранта. Регресна вимога гаранта, забезпечення її виконання боржником.
РІШЕННЯ:
Чи може кредитор вимагати сплати грошової суми від гаранта, якщо кредитор
виже звернув стягнення на предмет застави?
Чи підлягає вимога банку «Аваль» задоволенню?
Банк «Золоті ворота» - гарант
Банк «Аваль» - бенефіціар
Відповідно до п. 8 та п. 9 ч. 3 Постанови Правління НБУ від 15.12.2004 року
№639 «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій
за гарантіями в національній та іноземних валютах», гарантійний випадок -
одержання банком-гарантом/банком-контргарантом вимоги бенефіціара, що становить
належне представлення, протягом строку дії або до дати закінчення дії
гарантії/контргарантії, що свідчить про порушення принципалом базових відносин;
9) гарантія - спосіб забезпечення виконання зобов'язань, відповідно до якого
банк-гарант бере на себе грошове зобов'язання перед бенефіціаром сплатити кошти в
разі настання гарантійного випадку. Зобов'язання банку-гаранта перед бенефіціаром
не залежить від базових відносин, які забезпечуються такою гарантією (їх
припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на такі базові відносини
безпосередньо міститься в тексті гарантії;
Відповідно до ст. 562 ЦК України, Зобов'язання гаранта перед кредитором не
залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і
тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
Відповідно до п. 44 Постанови Правління НБУ від 15.12.2004 року №639
«Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій за
гарантіями в національній та іноземних валютах», Зобов'язання банку-гаранта
перед бенефіціаром припиняється в разі: 1) сплати суми, на яку видано гарантію.
 Відповідно до ст. 565 ЦК України, Якщо гарант після пред'явлення до нього
вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його
припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.
Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення,
підлягає задоволенню.
Тож, гарант зобов’язаний сплатити суму, яка обумовлена гарантією в будь-
якому випадку, оскільки це обумовлено незалежністю гарантії від основного
зобов’язання. У такому випадку, дія гарантії припиняється. А щодо отримання
кредитором задоволення вимог за рахунок застави – то таке майно може бути в
подальшому стягнуто з кредитора боржником за ст. 1212-1213 ЦК України у
тому розмірі, який залишився після задоволення вимог кредитора гарантією і
самою заставою.
Який порядок видачі гарантії як одностороннього правочину?
Забезпечувальний механізм гарантії складається (на відміну від інших видів
забезпечення зобов’язань) з трьох етапів (укладення основного договору, укладення
договору про забезпечення виконання основного договору гарантією і укладення
самого договору про видачу гарантії із фінансовою установою (гарантом)).
Прийнявши рішення про забезпечення виконання зобов’язання гарантією,
бенефіціар та принципал можуть укласти як попередній договір про укладення у
майбутньому основного договору за умови надання принципалом гарантії, так і
основний договір під умовою, вказавши, що права та обов’язки виникнуть у момент
видачі на користь бенефіціара гарантії або що моментом виконання бенефіціаром
обов’язку за цим договором виступатиме момент виникнення у нього права за
банківською гарантією. При цьому сторони, як правило, обумовлюють участь певного
гаранта та суттєві умови гарантії, які будуть передані принципалом гаранту для
узгодження тексту гарантії.
Сторони та зміст договору про видачу гарантії.
Відповідно до ст. 560 ЦК України,  За гарантією банк, інша фінансова установа,
страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання
боржником (принципалом) свого обов'язку.
Тож у відносинах за гарантією беруть участь три суб’єкти — гарант, бенефіціар
(кредитор за основним зобов’язанням) та принципал (боржник за основним
зобов’язанням). При цьому гарантами можуть виступати лише фінансові
установи. Бенефіціарами ж та принципалами можуть бути як фізичні особи, у тому
числі підприємці, так і юридичні особи. Гарантія, видана нефінансовою установою, не
може вважатися дійсною
 Гарантія — односторонній правочин, змістом якого є обов’язок гаранта сплатити
кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення
боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією. Вчиняючи таку дію, гарант, по
суті, виконує грошове зобов’язання принципала перед бенефіціаром повністю або в
певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії.
Які підстави відмови гаранта від задоволення вимоги кредитора?
Відповідно до ч. 1 ст. 565 ЦК України, Гарант має право відмовитися від
задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не
відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку
дії гарантії.
Підставою для виконання гарантом свого зобов’язання є пред’явлення
письмової вимоги кредитором (бенефіціаром) до гаранта про сплату грошової
суми відповідно до виданої ним гарантії. Пред’являючи вимогу до гаранта,
кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити,
в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого
гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки, встановлені ч. 1
ст. 565 ЦК, а саме надає гаранту право відмовитися від задоволення вимоги
кредитора
Обсяг відповідальності гаранта.
Відповідно до ст. 566 ЦК України,  Обов'язок гаранта перед кредитором
обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом
свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку
видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.
Регресна вимога гаранта, забезпечення її виконання боржником.
Відповідно до ст. 569 ЦК України,  Гарант має право на зворотну вимогу
(регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо
інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Гарант не має права на
зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом
кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між
гарантом і боржником.
За загальним правилом, гарант має право в регресному порядку звернутися
до принципала із вимогою про сплату суми, яка була в свою чергу сплачена за
гарантією кредиторові.

Новелою ЦКУ у регулюванні гарантії є ч. 3 ст. 565 ЦКУ, згідно з якою, якщо
гарантові після заявлення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне зобов'язання
припинилося або є недійсним, він повинен негайно повідомити про це бенефіціара і
принципала. Положення коментованої норми грунтуються на принципі незалежності
гарантії від основного зобов'язання, на забезпечення якого вона була видана, згідно
із яким припинення основного зобов'язання або його недійсність не призводять до
припинення гарантії (див. ст. 562 ЦКУ з коментарем).
Коментована норма, яка закріплює обов'язок гаранта задовольнити повторну
вимогу бенефіціара, дуже часто тлумачиться буквально. При цьому зазначається, що
після отримання повторної вимоги гарант зобов'язаний виплатити бенефіціару
гарантійну суму навіть у випадку припинення основного зобов'язання на підставі ст.
599 ЦКУ внаслідок його належного виконання боржником. Повторна вимога
кредитора, який отримав належне виконання від боржника, не підлягає до
задоволення, оскільки це безпосередньо призводить на практиці до безпідставного
збагачення бенефіціара, який фактично отримує подвійне виконання. Такий підхід
входить також в пряму суперечність із ч. 1 ст. 563 ЦКУ, згідно із якою право
бенефіціара на звернення до гаранта з грошовою вимогою не виникає, якщо відсутня
така правова підстава, як порушення основного зобов'язання боржником.
Видається, норма ч. 3 ст. 565 ЦКУ навпаки спрямована на запобігання подібним
ситуаціям. Вона стосується випадків, коли відбулося порушення основного
зобов'язання, у зв'язку з чим у бенефіціара виникло право звернутися до гаранта із
платіжною вимогою. При її застосуванні слід враховувати, що гарант здійснює
виплату гарантійної суми лише у разі настання гарантійного випадку - невиконання
або неналежного виконання основного зобов'язання у відповідності до ч. 1 ст. 563
ЦКУ. При цьому він зобов'язаний перевірити, чи відповідає вимога бенефіціара ч. 2 та
3 ст. 563 ЦКУ (див. ст. 564 ЦКУ з коментарем). Якщо в процесі перевірки вимоги та
доданих до неї документів буде встановлено, що основне зобов'язання припинилося
або є недійсним, гарант повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.
Після одержання повідомлення бенефіціар може відмовитися від своїх вимог, із
направленням гаранту заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією або
шляхом повернення гарантії. За таких обставин гарантія припиняється на підставі
п. 3 ч. 1 ст. 568 ЦКУ.
Якщо ж бенефіціар, керуючись абз. 2 ч. 3 ст. 565 ЦКУ, направить гаранту
повторну платіжну вимогу, то це не означає, що вона підлягає беззаперечному
задоволенню. Гарант не позбавляється права відмовитися від платежу, якщо як
перша, так і повторна вимоги бенефіціара направлені із порушенням ч. 1 - 3 ст. 563
ЦКУ.
Практичне значення коментованої норми полягає в тому, що гарант,
повідомивши про відомі йому обставини, що стосуються припинення чи недійсності
основного зобов'язання, не може вважатися таким, що прострочив, до отримання
від останнього повторної письмової вимоги і закінчення розумного строку на її
розгляд. Тобто за наявності факту недійсності або припинення основного
зобов'язання, гарант отримує право на відстрочення виконання свого грошового
зобов'язання з метою узгодження взаємовідносин з бенефіціаром та принципалом з
метою врахування нових обставин, що виникли після видачі гарантії.