УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

КАФЕДРА ПРАВА, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ

ВІДНОСИН

Представлено на кафедру ______________

(дата, підпис секретаря кафедри)
Рецензування: _______________________
____________________________________
____________________________________
(кількість балів, «до захисту» («на доопрацювання»),
дата, підпис керівника курсової роботи)
Захист: _____________________________
(кількість балів, дата, підпис викладача)
Підсумкова оцінка ____________________
___________________ (кількість балів, оцінка за 4-
х бальною системою, дата, підпис викладача)

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: «цивільне право України»
на тему №67:«Спадкування за заповітом»

Студентки Мигуль Анни Василівни

Групи ПЗ-20-1
№ зал. кн. ________________________
Керівник курсової роботи
Тодорошко Тетяна Андріївна,
Старший викладач

Дніпро
2022
 2

ЗМIСТ

ВСТУП……………………………………………………………………..………..3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ…………….6
1.2. Поняття, загальна характеристика та види заповіту………………………..13

РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТУ………………………..15

РОЗДІЛ 3. УМОВИ ДІЙСНОСТІ ЗАПОВІТУ………………………………..20
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………….…………………..32
 3

ВСТУП

Актуальнiсть теми. Відповідно до п.1 ст.1233 заповітом є особисте

розпорядження фізичної oсоби на випадок своєї смерті. На данний момент
Україна взяла курс нa Єврoінтеграцію, а тому загальнонаціональні норми
спадкування потребують мoдернізації, перетвoрення та oнoвлення відповідно
до європейських норм спадкування та загaльнoвизнаних міжнaрoдних
стандартів. На сьогодні спaдкові віднoсини в Укрaїні регулюються
вітчизняними нoрмативно-правовими aктами, але в зaконодавстві у цій сфері та
все ще мають прaвові прогалини, які пов`язaнні у зв`язку з війною у країні.
Спадкове право дає можливість кожному громадянину розпорядитися
своїм майном та визначити його долю після смерті спадкодавця. Багатьом не
все одно до кого перейде їх майно, а також таким чином можна захистити
інтереси сім`ї та не розсварити сім`ю.
Спадкове право регулюється Конституцією України, нормами, що
містяться в Цивільному Кодексі України,а також законами України від 2
вересня 1993 року «Про нотаріат», від 23 червня 2005 року «Про міжнародне
приватне право» та іншими законами й відповідними прийнятими до них
підзаконних нормативно-правових актів.
Проблемам спадкового права приділено значну увагу у працях таких
вчених як, Бірюкова І.А, Харитонова Є. О. , О.В. Дзери, , Ю.О. Заіки, Т.П., Я.М.
Шевченко, Шевчук Л.В., Фурса Є.І, а також питанням спадкування за заповітом
приділяли увагу ряд українських та іноземних вчених, таких як: В. В. Валах, Г.
В. Галущенко, М. М. Дякович, І. В. Жилінкова, Ю. О. Заіка, О. О. Кармаза, В. І.
Кисіль, О. Є. Кухарєв, В. І. Крат, Л. А. Лунц, та інші. Проте питання досі
ідеально не врегульоване та залишаються питання, які є і на данний момент.
Спадкування, як найдавніший інститут права був і є актуальним з позиції
його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих
інтересів людини. Він в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних,
виступає в якості одного з тих їх структурних елементів, що має велике
 4

значення з точки зору своєї суспільної необхідності. Його значимість

обумовлюється також тим, що об’єктом спадкування переважно є право
власності, яке завжди уособлювало низку питань дискусійного характеру з
приводу своєї юридичної і фактичної приналежності до певного кола
суб’єктивних відносин. Наразі, що залишається після смерті власника, кому має
перейти майно, і в якому порядку та обсязі – всі ці проблеми спадкового права з
найдавніших часів і до нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та
держави, законодавців та дослідників, і окремо кожної людини, оскільки в тій
чи іншій мірі торкається її інтересів.
Важливим залишається питання охорони інтересів спадкодавця,
виконання його волі, якщо вона була заявлена у заповіті, оскільки останнім
часом цьому питанню приділяється незначна увага.
Незважаючи на дослідженність данної теми, усе одно залишаються
питання та неурегульованність спадкових відносин. Спадковий інститут
потребує максимального рівня захищенності, адже розглядає майнові та
немайнові прaвa.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в комлексному
вивченні та розляді теоретичних та практичних аспектів щодо правового
регулювання спадкування за заповітом на основі чинного законодавства
України.
Для досягнення зазначенної мети слід було розв`язати такі завдання:
- визначити поняття та значення спадкування і спадкового права;
- встановити поняття та правову природу заповіту;
- дослідити види заповітів;
- розкрити поняття та порядок посвідчення заповіту;
- з’ясувати поняття та значення обов’язкової частки у спадщині.
Об`єктом дослідження є суспільні відносини,що виникають при
цивільно-правовом регулюванні спадкових відносин.
 5

Предметом дослідження є норми насамперед цивільного права щодо

визначення підстав та регламентації порядку визнання заповіту недійним або
нікчемним.
У дocлiдженнi були викoриcтанi такi метoди як фoрмальнo-юридичний,
icтoричний, кoмпаративicтcький, cтатиcтичний, cиcтемний, метoд аналoгiї,
аналiз i cинтез тoщo.
 6

РОЗДІЛ 1. Загальні положення про спадкування та заповіт.

1.1. Поняття, загальна характеристика та види заповітів.

Як інститут цивільного законодавства, спадкове право поділяється на дві

частини (підінститути), які регулюють відносини у сфері спадкування за
заповітом і за законом. І тут є підстави стверджувати, що загальним видом
спадкування є спадкування за законом, а спадкування за заповітом є
спеціальним видом спадкування. Дозволивши фізичній особі складати заповіт,
законодавець при цьому зобов’язав її дотримуватись норм діючого
законодавства, обмежуючи тим самим її волю при вирішенні питань,
пов’язаних з визначенням осіб, до яких можуть перейти належні йому майнові
та деякі немайнові права у випадку своєї смерті.
В об’єктивному розумінні спадкування за заповітом, як спеціальна форма
(вид) спадкування, визначається як складова частина цивільно-правового
інституту «спадкове право», норми якої регулюють відносини, що виникають у
разі укладання фізичною особою належним чином оформленого правочину, що
має назву заповіту, щодо зміни встановленого законом порядку переходу до
інших осіб належного їй майна або вирішення долі інших належних їй благ у
випадку своєї смерті. Вона уособлює в собі основні принципи цивільно-
правового регулювання - принцип дозволеної спрямованості і принцип
диспозитивності.
Відповідно до ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з
повною цивільною дієздатністю, яка вправі на випадок своєї смерті
розпорядитися всім належним їй майном або його частиною на свій розсуд
шляхом посвідчення заповіту на ім’я однієї або кількох осіб, як тих, що
входять, так і тих, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також на
ім’я держави або юридичної особи [19, с. 38].
Також заповіт визначається, як угода, яка здійснюється від імені однієї
особи; як розпорядження, що носить суто владний характер, і тому не може
 7

здійснюватись через представника; як безоплатна, каузальна, строкова і

формальна угода.
Сюди ще додам - угода, що потребує нотаріального посвідчення, оскільки
лише за такої умови дана форма спадкування, у вигляді здійсненого
суб’єктивного юридичного акту, є абсолютно реальною з юридичної точки
зору.
Виходячи із аналізу положення ч. 1 ст. 1234 ЦК України, можна дійти
однозначного висновку, що заповідачем може бути лише фізична особа з
повною цивільною дієздатністю, тобто мова йде про особу, яка досягла
повноліття, а також про особу, яка до повноліття набула повну дієздатність, чи
якій така дієздатність була надана на підставі ст. 35 ЦК України. Вказана стаття
містить вичерпний перелік таких підстав: повна цивільна дієздатність може
бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за
трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або
батьком дитини.
Надаючи таку можливість особам, які досягли вісімнадцятирічного віку, і
тим, які набули повної цивільної дієздатності раніше, законодавець тим самим
позбавляє осіб, які не відповідають віковому критерію і умовам надання повної
цивільної дієздатності, права на складання заповіту. Стосовно вирішення цього
питання відсутній єдиний підхід науковців. Але мені імпонує думка, що, якщо
неповнолітні мають право розпоряджатися своїм заробітком, стипендією,
іншими доходами, то, відповідно, передача такого майна за заповітом є одним
із способів такого розпорядження, і в ній відчувається риторика.
А отже, юридичне визначення факту повної цивільної дієздатності особи,
як способу реалізації свого суб’єктивного права у відносинах спадкування
викликає сумнівні думки стосовно абсолютної правильності регламентації
положення даної норми. Думаю, що основним тут має враховуватись саме
здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керування ними, оскільки
вік не завжди є адекватним поведінці особи [19, с. 38-39].
 8

Та, незважаючи на обмеження прав фізичної особи при укладанні нею

заповіту, закон надає їй широкі можливості при вирішенні питань наступного
правонаступництва. Іншими словами, у неї є широкі можливості щодо вибору
майбутніх спадкоємців, визначення майна, яке буде складати спадщину тощо.
Саме за допомогою заповіту фізична особа може вирішувати питання
майбутнього переходу її майна до інших осіб, втілюючи таким чином у життя
своє суб’єктивне право власника.
Скласти заповіт - означає визначити осіб, які можуть стати
правонаступниками заповідача у разі його смерті. Таке визначення є нічим
іншим як волевиявлення. А волевиявлення - це дія. В основі заповіту лежить
дія, яка може бути представлена однією або кількома особами. Прикладом
укладання заповіту кількома особами є заповіт подружжя. Незалежно від того,
скільки осіб беруть участь в укладанні заповіту, він є одностороннім
правочином, хоча сам по собі передбачених наслідків не породжує. Він
виступає лише первинним фактом, який у сполученні з іншими юридичними
фактами - відкриттям спадщини і згодою спадкоємців прийняти її, призводить
до виникнення правовідношення: спадкоємці за заповітом закликаються до
спадщини.
Складаючи заповіт, особа має право охопити заповітом як права та
обов’язки, які їй належать на момент складання заповіту, а також ті права та
обов’язки, які можуть належати цій особі у майбутньому. Заповідач має право
скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином,
оскільки дії особи (заповідача) породжують певні правові наслідки у
майбутньому і не передбачають будь-якого зустрічного волевиявлення іншої
особи. Тобто для дійсності заповіту не вимагається, щоб особи, призначені у
ньому, дали на це згоду, тільки лише після відкриття спадщин. Їхнє
волевиявлення матиме значення - вони або приймуть спадщину за заповітом,
або відмовляться від її прийняття. Односторонній характер заповіту не дозволяє
віднести заповіт до різновиду договорів. Заповіт є укладеним тоді, коли
 9

заповідач висловив свою волю в передбаченій законом формі. Заповіт є

правочином, який складається з суворим дотриманням форми. Так, заповіт
складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання,
підписується особисто заповідачем та посвідчується нотаріусом або іншими
посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст. 1251-1252 ЦК України
[19, с. 39].
Спадкування за заповітом розглядається, як форма правовідношення,
тобто суспільне відношення, врегульоване правовою нормою, і що є
результатом її дії. Але для того, щоб норма почала діяти і застосовуватися,
повинні мати місце визначені фактичні обставини, тобто сукупність юридичних
фактів, які є основою виникнення правовідношення спадкування за заповітом,
уособлюючи собою юридичний склад, необхідний для настання юридичних
наслідків. Сюди відноситься складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття
спадщини та прийняття спадку.
Одним із юридичних фактів - право заповідати, яке виникає у зв’язку з
тим, що відкриття спадщини і прийняття спадку за заповітом нічим не
відрізняється від таких самих юридичних фактів при спадкуванні за законом.
Право заповідати є суб’єктивним цивільним правом, яке у своїй більшості
оформлюється «правом на власні дії» і може розглядатися як комплексне право,
яке включає в себе елементи і речового права, і інших речових прав, і
зобов’язального права, і виключного права на результати інтелектуальної
власності.
Правовідношення спадкування, як і будь-яке правовідношення, виникає,
змінюється і припиняється при наявності визначених юридичних фактів, але
якщо при спадкуванні за законом такою підставою є смерть спадкодавця -
подія, то при спадкуванні за заповітом смерть спадкодавця-заповідача - лише
умова, настання якої тягне за собою реалізацію його волі, що висловлена у
заповіті.
Отримання спадку за законом не залежить ні від волі померлого, ні від
волі спадкоємців. Отримання спадку пов’язується з тим, що законодавець, який
 10

передбачає подібну ситуацію, свідомо пов’язує з нею визначені правові

наслідки. Незалежно від волі людей, правові наслідки не можуть взагалі
наступати, бо в правових нормах фіксується воля людей до встановлення
порядку у суспільстві. Тому на рівні події (якою є і смерть спадкодавця)
правові наслідки наступають по волі законодавця, а не правозастосовників. А
вже на рівні дії має місце і воля правозастосовників. Якщо померлий залишив
заповіт (дія), то спадкування за заповітом наступає і по волі спадкодавця, і по
волі законодавця [16, с. 47].
У спадкуванні за заповітом встановлений також порядок переходу прав та
обов’язків померлої особи (спадкодавця) за правом спадкування до однієї або
кількох осіб (спадкоємців). Зі смертю людина перестає існувати фізично, але
значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм права та
обов’язків, переживає її. Вони мовби відкриваються, готові перейти під
вольовий диктат іншої особи.
Відповідно до вимог ст. 1247 ЦК України, заповіт складається у
письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути
особисто підписаний заповідачем. Крім того, заповіт має бути посвідчений
нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст.
1251, 1252 ЦК України, а також ст.ст. 34, 40 Закону України «Про нотаріат» та
зареєстрований у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом
Міністрів України [4].
Питанню форми заповіту приділено достатньо уваги в юридичній
літературі. Більшість праць з обраної тематики присвячено формі заповіту як
умові його дійсності, а також загальним вимогам щодо форми цього правочину.
Проте, залишилися питання, що потребують детального наукового аналізу.
Відсутня єдина позиція, зокрема, у класифікації форм заповіту, а також в
обґрунтуванні необхідності такої класифікації. Наприклад, деякі вчені з цього
приводу зазначають, що заповіти можуть бути за формою свого вираження
приватними та публічними. Такий розподіл проводиться ними за критерієм
участі органу державної влади у вчиненні заповіту.
 11

За особливостями процедури посвідчення заповіту виділяють: секретний

заповіт; заповіт за участю свідків; заповіт, у якому бере участь або зазначається
його потенційний виконавець. У свою чергу деякі науковці виділяють такі види
заповітів - секретний заповіт; заповіт з умовою; заповіт подружжя, що, на мою
думку, включає класифікацію як за способом посвідчення (секретний заповіт)
та за змістом (заповіт з умовою), так і за суб’єктним складом (заповіт
подружжя). Зустрічається також наступна класифікація заповітів: заповіт з
покладенням заповідального відказу; заповіт з покладенням на спадкоємців
інших обов’язків; заповіт з умовою; заповіт із встановленням сервітуту;
спільний заповіт подружжя; секретний заповіт [24, с. 110-111].
Таким чином, немає єдиної системи класифікації заповітів за формою, що
спонукає до ретельного наукового аналізу цих відносин. А відтак, метою
даного абзацу є визначення форм заповітів за чинним цивільним
законодавством. Вирішення цього питання має не лише теоретичне, а й
практичне значення, оскільки спадкування за заповітом - один із
найважливіших інститутів спадкового права. Крім цього, така класифікація
сприятиме як встановленню правової норми, що має застосовуватися при
посвідченні конкретного виду заповіту, так і упорядкуванню спадкових
правовідносин шляхом врахування всіх різновидів форм заповітів,
встановлених ЦК України.
До форми заповіту законодавцем пред’являються більш суворі вимоги,
ніж до будь-якого іншого правочину. Це пояснюється тим, що заповіт набуває
юридичної сили вже після смерті ініціатора цього правочину - заповідача, і
останній вже позбавлений можливості підтвердити або уточнити свою волю.
Форма заповіту є необхідною умовою його дійсності, порушення якої
призводить до недійсності самого заповіту.
Чинний ЦК України значно розширює свободу заповідальних
розпоряджень, порівняно із ЦК УРСР 1963 р., та встановлює різноманітність
форм заповітів. А відтак, з метою врахування всіх форм заповітів, а також їх
 12

ознак, уявляється справедливим у цьому аспекті виділяти два критерії поділу -

за суб’єктом посвідчення та за порядком посвідчення [24, с. 111].
Залежно від суб’єкту посвідчення, заповіти можна класифікувати на такі
групи:
- нотаріальні: заповіти, що посвідчуються державними та приватними
нотаріусами;
- не нотаріальні: заповіти, які прирівняні до нотаріальної форми, а саме:
а) консульські: заповіти, що посвідчуються консульськими посадовими
особами, які працюють в дипломатичних представництвах та консульствах
України;
б) заповіти (крім секретних), що посвідчуються посадовими, службовими
особами, перелік яких встановлюється у ст. ст. 1251, 1252 ЦК України та ст. ст.
37, 40 Закону України «Про нотаріат» [4].
За порядком посвідчення заповіти поділяються на:
1) Звичайний заповіт, який посвідчується за правилами ст. 1247 ЦК
України. Так, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та
часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо
фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися
власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша
особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально,
засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення
такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може
бути підписаний особою, яка його вчиняє. Особа, яка залучається до
підписання заповіту замість заповідача, має назву «рукоприкладчик».
2) Посвідчення заповіту при свідках на підставі ст. 1253 ЦК України.
Вказана норма встановлює два способи посвідчення заповіту при свідках -
необов’язковий, коли свідки запрошуються за бажанням заповідача та
обов’язковий, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати
заповіт, а також у разі, коли заповіт посвідчується посадовими, службовими
особами в порядку ст. 1252 ЦК України. Свідками можуть бути лише особи з
 13

повною цивільною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчено заповіт,

зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту
заносяться відомості про особу свідків.
Як справедливо зазначається з цього приводу, залучені до процесу
посвідченні свідки мають засвідчити:
а) заповідач на момент складення та посвідчення заповіту розумів
значення своїх дій та міг керувати ними (такий факт може бути встановлений
свідками лише візуально);
б) заповідач висловив свою істинну волю, до нього не застосовувався
психічний або фізичний вплив;
в) заповідач особисто підписав заповіт або на його прохання заповіт
підписала в його присутності інша особа.
3) Секретний заповіт. Відповідно до ст. 1249 ЦК України секретним є
заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.
Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті
нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на
конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності
заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Головна мета інституту
секретного заповіту полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю
заповіту.
Наведена вище класифікація дає можливість узагальнити риси всіх
заповітів, що викладені у чинному ЦК України, та вдосконалити поняття
«заповіт». Також можна додати, що форма заповіту є однією з умов чинності
цього правочину, а недотримання вимог щодо форми заповіту має наслідком
його нікчемність [24, с. 112-113].
Отже, щодо форми заповіту підлягає застосуванню ст. 1247 ЦК України,
яка є спеціальною нормою до цих правовідносин і відповідно паралізує дію
загальної норми - ст. 205 ЦК України. Можна вважати сказати за доцільне
класифікувати форми заповітів за двома критеріями: залежно від суб’єкта
посвідчення та за порядком посвідчення. Залежно від суб’єкту посвідчення,
 14

заповіти можна класифікувати на такі групи: нотаріальні; не нотаріальні, які

прирівняні до нотаріальної форми. За порядком посвідчення, заповіти
поділяються на: звичайний заповіт; заповіт при свідках; секретний заповіт.
 15

РОЗДІЛ 2. Порядок посвідчення заповіту.

Заповіт - це односторонній правочин, який повинен бути укладений у

письмовій формі із зазначенням місця і часу його посвідчення, підписаний
особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими службовими
особами, уповноваженими на це.

При цьому слід розуміти, що відсутність однієї з умов може стати

причиною визнання заповіту недійсним. Однак, проти кого буде спрямована дія
закону. Закон перераховує комплекс умов, які співіснують, але можуть
поглинатися одним суттєвим аспектом. Так, недійсність заповіту може
виникнути лише в тому разі, коли особа не звернулася до нотаріуса й на
складеному заповіті відсутні будь-які ознаки нотаріального його посвідчення.
Йдеться про випадок, коли після смерті особи заповіт буде знайдено в тому
приміщенні, де знаходився спадкодавець.

Коли ж заповіт нотаріально посвідчений і в ньому не зазначені місце й

час його укладення, то це необхідно відносити до помилки нотаріуса, але
помилки, яка може бути виправлена, оскільки нотаріус зобов’язаний
реєструвати вчинювані нотаріальні дії у відповідних реєстрах нотаріальних дій,
а відомості про посвідчення заповіту мають вноситися також до комп’ютерної
бази даних - Спадкового реєстру [21, с. 328].

Якщо ж на заповіті відсутній особистий підпис заповідача, дата

посвідчення заповіту, то такий заповіт, грунтуючись на вище сказаному, має
визнаватися недійсним. Це свідчить про помилку як нотаріуса, так і особи,
оскільки відомості про необхідність підписання документів є загальновідомими
і не пов’язуються із спеціальною юридичною компетенцією.

Вимагаючи від заповідача додержання обов’язкової процедури

нотаріального посвідчення заповіту, законодавець одночасно вживає заходів
 16

для охорони його прав, оскільки при цьому покладає на нотаріуса обов’язок
чітко дотримуватись вимог закону. Така правова функція нотаріального
процесу передбачена саме для юридичне необізнаних осіб.

Таким чином, можна зробити висновок, що в силу ролі нотаріуса в

правовій системі України та його компетенції, саме на нього покладається
обов’язок додержуватися вимог закону і контролювати дії особи від можливих
процесуальних помилок. Це положення випливає з процесуального порядку
здійснення нотаріального процесу, тобто в силу ст. ст. 5,6 Закону України «Про
нотаріат» нотаріус зобов’язаний виконувати обов’язки згідно із законом. Отже,
можна зробити висновок про те, що в ст. 1247 ЦК України достатньо залишити
лише одну умову, що заповіт підлягає обов’язковому нотаріальному
посвідченню. При цьому, всі інші вимоги, які стосуються змісту та вимог щодо
оформлення заповіту можуть бути перенесені до Закону України «Про
нотаріат». Це зауваження має підкреслити відмінність норм матеріального і
процесуального характеру. Оскільки нотаріальний процес має певну форму, то
й норми, що регламентують вимоги до форми, мають відноситись до
процесуальних.

Також законодавець передбачив право посвідчувати заповіт за бажанням

заповідача при свідках. У населених пунктах, де немає нотаріусів, заповіти,
крім секретного, посвідчують посадові, службові особи відповідного органу
місцевого самоврядування. Також законодавець встановлює вичерпний перелік
осіб, чиє посвідчення заповіту прирівнюється за правовим значенням до
нотаріального відповідно до ст. 1252 ЦК України. Говорячи про заповіти, що
прирівнюються за правовим значенням до нотаріально посвідчених, слід
зауважити, що ці випадки слід розуміти як виняток із правила, а не саме
правило, адже відповідні службові особи мають право посвідчити заповіт лише
при наявності свідків, яких, відповідно до ст. 1255 ЦК України, повинні
попереджувати про нерозголошення факту складання заповіту. При посвідченні
заповітів службові особи, визначені в ст. 1252 ЦК України, повинні
 17

дотримуватися загальних вимог до форми заповіту, передбачених у ст. 1247 ЦК

України.

Крім того, юридичні знання у більшості перелічених ст. ст. 1251, 1252
ЦК України осіб, що мають право за певних обставин посвідчити заповіт,
важко назвати ґрунтовними. При цьому, процесуальний порядок набрання
законної сили заповітом, посвідченим такими особами, також відрізняється від
нотаріального посвідчення. Ч. 6 ст. 40 Закону України «Про нотаріат»
передбачає, що державний нотаріус державного нотаріального архіву
зобов’язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, та
залишити у себе отриманий ним примірник заповіту з повідомленням про це
заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт. У разі встановлення
невідповідності заповіту законові державний нотаріус державного
нотаріального архіву повідомляє про це заповідача і посадову особу, яка
посвідчила заповіт.

Така процедура перегляду змісту заповіту дозволяє встановити наявність

розбіжностей у змісті заповіту з вимогами закону, але, на мій погляд, такий
процесуальний порядок не має під собою правового змісту, не відповідає
загальноприйнятій компетенції нотаріальних органів тощо. У цьому випадку
повинна мати місце лише констатація факту розбіжності заповіту із законом,
оскільки, за загальним правилом, повноваженнями щодо визнання угод
недійсними, в тому числі й заповіту як односторонньої угоди, наділений
виключно суд. Тому можна розглядати дії завідуючого державним
нотаріальним архівом лише як попередню перевірку юридичної компетентності
заповідача та дій особи, яка посвідчила заповіт.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади (хвороби) або з будь-яких

причин не може підписати особисто заповіт, за його дорученням та у його
присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи заповіт може бути
підписаний іншим громадянином у відповідності до закону. При цьому в
посвідчувальному написі обов’язково зазначаються причини, через які
 18

заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписати

особа, на користь якої його зроблено [13, с. 329].

Також зверну увагу. що в такому випадку відповідно до ст. 1253 ЦК

України посвідчення даного заповіту повинно відбуватися також в присутності
не менш як двох свідків.

На бажання заповідача нотаріус може посвідчити заповіт при свідках,

яких повинно бути не менше ніж два. У тексті заповіту зазначаються відомості
про свідків, зокрема: прізвище, ім’я та по батькові кожного, дати їх
народження, реквізити паспортів чи інших документів, на підставі яких
встановлено особу свідка.

Свідки зобов’язані прочитати заповіт вголос та проставити на ньому

підписи. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
Свідками, крім осіб, на користь яких складено заповіт, не можуть бути також
члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом, особи, які не можуть
прочитати або підписати заповіт, а також нотаріус.

У відповідності зі ст.ст. 1234, 1254 ЦК України та ст.ст. 56-57 Закону

України «Про нотаріат», заповіт може бути складено, змінено або скасовано
лише особисто самим громадянином-заповідачем. Вчинення заповіту через
представника не допускається.

Аналіз практики застосування спадкового законодавства свідчить про

необхідність його модернізації. Проблема полягає в тому, що, незважаючи на
концептуально новий підхід, закладений у ЦК України, який декларує широку
правову свободу у сфері спадкового права, чинна правова модель зазнає
суттєвих перепон в частині її адаптації до сучасної судової та нотаріальної
практики застосування спадкового законодавства. У цьому аспекті слід вказати
на істотні порушення судами принципу свободи заповіту в зв’язку із
поширеною практикою визнання недійсними заповітів, посвідчених
нотаріусами за межами свого нотаріального округу, що жодним чином не
 19

впливає на формування волі та волевиявлення сторони правочину, а також не є

порушенням його форми.
 20

РОЗДІЛ 3. Умови дійсності заповіту.

Легального визначення недійсного правочину (як і недійсного заповіту) у

чинному цивільному законодавстві немає. Напевно, це пов’язано з тим, що в
науці цивільного права протягом тривалого часу точиться дискусія щодо
природи недійсних правочинів, головним питанням у якій спочатку було
питання, чи можна взагалі вважати правочином недійсний правочин? Оскільки
це питання стосується і такого одностороннього правочину, як заповіт, постає
нагальна потреба коротко зупинитися на основних положеннях цієї дискусії.

Використання терміну «недійсний правочин» є не тільки можливим, а й

необхідним з огляду на те, що його закріплено на законодавчому рівні.
Зрозуміло, що в цьому словосполученні наголос зроблено саме на слові
«недійсний». По-друге, далеко не кожен недійсний правочин автоматично стає
цивільним правопорушенням. По-третє, недійсний правочин не створює
юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю [15, с. 204].

Усі ці положення про недійсні правочини мають враховуватись і при

аналізі недійсності такого одностороннього правочину, як заповіт. Хоча
легального визначення недійсного заповіту в чинному цивільному
законодавстві не існує, це не є перешкодою для його формулювання на
доктринальному рівні. Доктринальне визначення недійсного заповіту має
ґрунтуватися, як вбачається, на 2-х положеннях:

1) на підставі недійсності заповіту як одностороннього правочину;

2) на нестворенні недійсним заповітом, як і будь-яким іншим недійсним

правочином, жодних правових наслідків, крім пов’язаних з його недійсністю.

Підставою недійсності заповіту є недотримання заповідачем у момент

учинення заповіту будь-якої з вимог, додержання якої необхідно для його
чинності. Проаналізовавши загальні норми про правочини і спеціальні про
 21

заповіт, закріплені, відповідно, у главах 16 і 85 ЦК України, вважаю, що до

вимог, дотримання яких є необхідним для чинності заповіту, належать
нижченаведені:

1) його зміст не може суперечити положенням ЦК України, іншим актам

цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) заповіт може вчиняти фізична особа з повною цивільною дієздатністю;

3) він має вчинятися особисто заповідачем;

4) волевиявлення заповідача повинно бути вільним і відповідати його

внутрішній волі;

5) заповіт вчиняється в письмовій формі, посвідчується нотаріусом або

іншими посадовими чи службовими особами, означеними у ст.ст. 1251 і 1252
ЦК України з дотриманням вимог, передбачених у законах та інших актах
законодавства.

Положення, закріплені в п. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України, що недійсний

правочин не створює юридичних наслідків, крім пов’язаних з його недійсністю,
повністю поширюється й на заповіт, адже у гл. 85 ЦК України не закріплено
іншого спеціального правила.

З урахуванням викладеного, можна запропонувати наступне визначення

недійсного заповіту: недійсним є заповіт, учинений з порушенням будь-якої з
вимог, дотримання якої є необхідним для його чинності, що не створює жодних
правових наслідків, крім пов’язаних з його недійсністю.

Багато науковців, розглядаючи підстави недійсності заповіту, встановлені

ст. 1257 ЦК України, приходять до висновку, що заповіт вважається недійсним
(нікчемним) або визнається таким за рішенням суду якщо:

- заповіт складено особою, яка не мала права його вчиняти (недієздатною,

обмежено дієздатною тощо);
 22

- заповіт вчинено з порушенням вимог щодо його форми;

- заповіт не посвідчений нотаріально;

- заповіт посвідчено особами, які не мають право здійснювати нотаріальні

дії;

- заповіт складено під впливом насильства;

- зміст заповіту суперечить іншим вимогам закону або правам інших

спадкоємців.

Слід звернути увагу на деякі моменти зазначених висновків. По-перше,

вчені не наводять вичерпного переліку осіб, які не мають права вчиняти
заповіт. По-друге, ст. 1257 ЦК України не містить жодних правил щодо
відповідності змісту заповіту іншим вимогам закону та правам інших
спадкоємців.

Розглядаючи умови дійсності заповіту, підкреслюють, що заповіт має

відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме:

- заповідач повинен бути дієздатним на момент укладення заповіту;

- зміст заповіту не повинен суперечити закону;

- зміст заповіту має відображати дійсну волю заповідача;

- заповіт має бути вчинено у визначеній законом формі;

- умови заповіту мають бути здійсненними.

Можна лише допускати, що мова йде про ст. 203 ЦК України, бо саме
вона встановлює загальні правила щодо дійсності правочину. Але при цьому
без пояснення причин, серед загальних правил, яким має відповідати заповіт, з
одного боку, не відтворені загальні вимоги, закріплені у ч. 5 та ч. 6 ст. 203 ЦК
України, а, з іншого боку, до цих правил включено правило про те, що умови
заповіту мають бути здійсненими, яке не передбачено ст. 203 ЦК України.
 23

У ч. 1 та ч. 2 ст. 1257 ЦК України визначаються основні підстави

недійсності заповіту. Проте це не означає, що заповіт не може бути визнаний
недійсним і з інших підстав, передбачених в ЦК України [15, с. 206-207].

Оскільки заповіт є одностороннім правочином, підставою його

недійсності може бути будь-яка підстава недійсності правочину, Такими
підставами є недодержання в момент вчинення правочину вимог, які
встановлені ч.ч. 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України. Таким чином, як односторонній
правочин, заповіт буде недійсним, якщо його зміст суперечить ЦК України,
іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства; особа, яка вчиняє заповіт не має необхідний обсяг цивільної
дієздатності; волевиявлення заповідача не є вільним і не відповідає внутрішній
волі; заповіт не спрямований на реальне настання правових наслідків, що
обумовлені ним; заповіт, що вчиняється батьками (усиновлювачами),
суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи
непрацездатних дітей.

Наведене свідчить, що у сучасній науці цивільного права дискусійними

залишаються питання, пов’язані з визначенням умов дійсності заповіту. Саме
тому є необхідність викласти власну позицію з цих питань.

Не викликає жодних сумнівів поширення на заповіт норми, закріпленої у

ч. 1 ст. 203 ЦК України. Зміст вчиненого заповіту - це сукупність розпоряджень
заповідача (заповідальних розпоряджень), сформульованих у ньому. Слід
погодитися про поділ таких розпоряджень на дві групи, а саме: загальні
розпорядження, без яких жоден заповіт не може існувати; особливі
розпорядження заповідача, які він може зробити у заповіті. До загальних
розпоряджень відносяться розпорядження щодо призначення спадкоємців та
розпорядження щодо визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за
заповітом. До спеціальних розпоряджень відносяться розпорядження про:
заповідальний відказ; покладення на спадкоємця інших обов’язків;
 24

підпризначення спадкоємця; встановлення сервітуту; призначення виконавця

заповіту.

З урахування того, що усі норми, вміщені у гл. 85 ЦК України, є

спеціальними, тобто такими, що поширюються лише на такий вид
односторонніх правочинів, як заповіт, перелік та зміст розпоряджень
заповідача, що закріплені у названій главі ЦК України, слід розглядати як такі,
що мають вичерпний характер і не можуть змінюватися заповідачем. Таким є
загальне правило. Виключення з цього загального правила передбачено у ст.
1240 ЦК України і стосується заповідального розпорядження, сутність якого
полягає у праві заповідача зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій
немайнового характеру та дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної
мети. ЦК України стосовно цього заповідального розпорядження встановлює,
по-перше, два роду дій, до вчинення яких заповідач може зобов’язати
спадкоємця, а, по-друге, невичерпний перелік видів дій першого роду, тобто дій
немайнового характеру, а саме: дій щодо розпорядження особистими паперами
та дій щодо визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання
заповідача.

Усі заповідальні розпорядження не можуть суперечити не тільки

положенням ЦК України, а й іншим актам цивільного законодавства,
передбаченим ст. 4 ЦК України, та моральним засадам суспільства. Моральні
засади цивілізованого суспільства - це певні загальнолюдські цінності, зокремa,
добро, розумність, справедливість, чесність, повaгa до іншої особи тa її
інтересів.

У ч. 2 ст. 203 ЦК України сформульовaнa зaгaльнa вимогa, яка ставиться

до особи, що вчиняє правочин. Згідно з нею така особа повинна мати
необхідний обсяг цивільної дієздатності. Вимога, що ставиться до заповідача,
який вчиняє заповіт, спочатку (ще до прийняття чинного ЦК України) була
деталізована в спеціальній нормі, закріпленій у ст. 56 Закону України «Про
нотаріат», згідно з якою нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні
 25

дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян. Чинний ЦК України у ч. 1 ст.

1234 ЦК України закріпив спеціальну норму про те, що право на заповіт має
фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, за чинним ЦК України
заповіт мають право вчиняти: фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років
(повноліття); особи, які, хоча і не досягли повноліття, але набувають повної
цивільної дієздатності відповідно до вимог ч. 2 ст. 34 ЦК України; особи, яким
повна цивільна дієздатність була надана за рішенням органу опіки і піклування
або за рішенням суду відповідно до вимог ст. 35 ЦК України [15, с. 207-208].

Після набрання чинності останньою редакцією ЦК України, підґрунтя для

продовження дискусії відносно того, чи мають право на вчинення заповіту
неповнолітні особи та повнолітні особи, дієздатність яких обмежена судом, на
мою думку, втрачено.

Стосовно заповіту, як вже відзначалося, у ч. 2 ст. 1234 ЦК України

закріплена спеціальна норма, в якій передбачена додаткова умова, що ставиться
до особи, яка вчинює його. Згідно з нею право на заповіт здійснюється
особисто, а тому вчинення заповіту через представника не допускається. Таким
чином, особисте вчинення заповіту заповідачем є також умовою його чинності.

Згідно з загальною нормою, закріпленою у ч. 3 ст. 203 ЦК України,

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі. Зазначена норма, безумовно поширюється і на заповіт,
оскільки вона відтворена у ч. 2 ст. 1257 ЦК України.

Питання про те, які заповіти визнаються судом недійсними через те, що
волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі,
розглядалися науковцями, які вважають підставами визнання заповіту
недійсним встановлення обставин, які спотворили волю заповідача на момент
укладення заповіту (насильство, обман, помилка) та встановлення факту, що на
момент складання заповіту заповідач не здатний був усвідомлювати значення
своїх дій та керувати ними. Якщо обман та помилка розглядаються як підстави
 26

для визнання заповіту недійсним, то слід, на мою думку, перш за все, визначати
відповідно кого і відносно яких обставин навмисно ввів заповідача в оману, та
у чому помилявся заповідач.

Аналізуючи заповіти «з вадами волі», вказують, що вимоги про визнання

заповіту недійсним ґрунтуються здебільшого на ст. 225 ЦК України: заповіт
був складений особою, хоча і дієздатною, але такою, що в момент його
вчинення не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними,
але такі вимоги можуть ґрунтуватися і на ст. 231 ЦК України, коли заповіт було
вчинено під впливом насильства. У ст. 229 ЦК України серед обставин, що
мають істотне значення, випадково не названа помилка щодо суб’єкта. Ця
прогалина успішно долається судами завдяки ст. 8 ЦК України «Аналогія».
Тому можна сказати, що заінтересована особа має право звернутися з таким
позовом до суду.

Мова при цьому йде не про виправлення вказаного прізвища. Результат

судового спору залежатиме від того, чи вдасться позивачеві довести, що,
наприклад, з двох сестер у заповіті була помилково зазначена не та, яку
насправді батько хотів призначити своїм спадкоємцем.

Деякі автори, не погоджуючись з правовою позицією, закріпленою у п. 17

Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах
про спадкування» від 30.05.2008 № 7, згідно з якою право на пред’явлення
позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача,
стверджують, що вказана позиція не є досконалою, оскільки очевидно, що дане
питання цілком може постати і за життя заповідача, який подає позов про
визнання заповіту недійсним, як такого, що укладений під впливом насильства,
помилки, що має істотне значення, введення в оману, тощо, а внести до
заповіту зміну або скасовувати його з тих чи інших причин не бажає або не
може. Таким чином, були зміщені акценти. Головним виявилося не розкриття
вказаних підстав недійсності заповіту «з вадами волі», а момент виникнення
права на пред’явлення позову про недійсність заповіту [15, с. 208-209].
 27

Вважаю, що до заповітів «з вадами волі» відносяться лише такі заповіти:

заповіт, вчинений дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; заповіт,
вчинений проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного або
психічного тиску з боку іншої особи.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він

був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або
особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача
в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не
розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент
складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

У ч. 4 ст. 203 ЦК України вміщена загальна норма про те, що правочин

має вчинятися у формі, встановленій законом. Деталізація вимог щодо форми
та посвідчення заповіту міститься у низці спеціальним норм, закріплених у гл.
85 ЦК України.

Вимоги щодо форми заповіту закріплені у ст. 1247 ЦК України. Згідно з

нею заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та
часу його складення. За загальним правилом заповіт має бути особисто
підписаним заповідачем.

Якщо заповідач у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може

особисто підписати заповіт, він підписується за його дорученням іншою
особою відповідно до ч. 4 ст. 207 ЦК України. Нарешті, заповіт має бути
посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами,
визначеними у ст.ст. 1251-1252 ЦК України [16, с. 74].

Порушенням вимог щодо форми заповіту та його посвідчення є:

- відсутність у заповіті вказівки на місце та час складання заповіту;

 28

- не підписання заповіту заповідачем;

- підписання заповіту іншою особою без доручення заповідача, який у

зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати заповіт
власноручно;

- відсутність нотаріального посвідчення заповіту;

- порушення вимог актів законодавства при посвідченні нотаріусом

заповіту (секретного заповіту);

- посвідчення заповіту у населеному пункті, в якому немає нотаріусу, не

уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу
місцевого самоврядування;

- посвідчення заповітів, що прирівнюються до заповітів, посвідчених

нотаріусами, посадовими, службовими особами, не уповноваженими на це;

- посвідчення заповіту без присутності не менш як двох свідків, у

випадках, встановлених абз. 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК України і ст. 1252 ЦК України;

- невідповідність свідків, вимогам, закріпленим у ч.ч. 3 та 4 ст. 1253 ЦК

України;

- відсутність у заповіті підписів свідків та відомостей про них.

Відповідно до загальної норми, закріпленої у ч. 5 ст. 203 ЦК України,

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що
обумовлені ним. До правочинів, що не створюють правових наслідків,
обумовлених ними, відносяться нікчемні та удавані правочини. Згідно з ч. 1 ст.
234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення
правових наслідків, які обумовлювалися ним. Удаваним є правочин, який
вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді
вчинили [26, с. 75].
 29

Усе викладене дає підстави стверджувати, що заповіт, як односторонній

правочин, має відповідати наступним умовам його дійсності. По-перше, зміст
заповіту не може суперечити положенням Цивільного кодексу України, іншим
актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. По-
друге, заповіт може вчиняти особа з повною цивільною дієздатністю. По-третє,
заповіт вчиняється особисто заповідачем, вчинення заповіту через
представника не допускається. По-четверте, волевиявлення заповідача має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі. По-п’яте, заповіт складається у
письмовій формі, повинен бути посвідчений нотаріусом або іншими
посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст. 1251-1252 ЦК України
з дотриманням вимог, передбачених у законах та інших актах законодавства.
 30

ВИСНОВКИ

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок

смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного
майна був домовласник, і лише він міг ним розпоряджатися на випадок смерті.
Звідси, заповіт - це одностороннє волевиявлення, в силу якого можуть
виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це - одностороння
угода, що може реалізуватися лише за умови, що особи, зазначені в заповіті як
спадкоємці, виявлять свою волю щодо прийняття спадщини. Виявлення згоди
спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту
волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.

Найчастіше заповіт складається однією особою. Однак сучасний ЦК

України не забороняє вчинення спільного заповіту - заповіту подружжя. Воля
спадкодавця має бути викладена в письмовій формі у визначеному порядку й
засвідчена нотаріусом чи особами, яких закон наділяє відповідним правом
засвідчення. Як і будь-який інший правочин, заповіт зумовлює настання певних
юридичних наслідків: передачу прав та обов’язків спадкодавця-заповідача
іншій особі - спадкоємцю.

Існує чимало проблем у сфері регламентації окремих питань щодо

спадкування за заповітом. У результаті аналізу доктринальних визначень
поняття «заповіт» та з огляду на його характерні ознаки запропоновано під
заповітом розуміти особисте волевиявлення фізичної особи (подружжя),
виражене у формі і в порядку, встановлених законом, що спрямоване на
розпорядження майновими правами та обов’язками на випадок своєї смерті.
Акцентовано увагу на тому, що заповіт за своєю юридичною природою
належить до односторонніх правочинів, оскільки волевиявлення заповідача не
передбачає зустрічного волевиявлення інших осіб за його життя, а породжує
правові наслідки у майбутньому, а саме після відкриття спадщини.
 31

Оскільки заповіт є одностороннім правочином, його зміст має відповідати

загальним умовам дійсності правочину. З метою уникнення різного тлумачення
судовими органами норм ЦК України в частині можливості визнання дійсним
нікчемного заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та
посвідчення, запропоновано закріпити норму в ЦК України, в якій передбачено,
що загальні умови дійсності правочину поширюються і на питання дійсності
заповіту. Звертається увага на наявність проблем законодавчої регламентації
питань, пов’язаних із моментом виникнення права на пред’явлення позову про
визнання заповіту недійсним та із правовими наслідками недотримання
письмової та нотаріальної форми заповіту. Як наслідок, удосконалення
законодавства у сфері спадкування за заповітом допоможе вирішити чимало
проблем, які виникають як у теорії спадкового права, так і у судовій практиці.
 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Яновицька Г. Б. Цивільне право України : підручник. [Г. Б. Яновицька, В.

О. Кучер]. Том 1. Л. : «Новий Світ-2000», 2014. С 444.
2. Нестерцова-Собакарь О. В. Спадкове право : навчальний посібник. Дніпро :
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2017. С 164.
3. Кухарєв О. Є. Спадкове право України : підручник. [О. Є. Кухарєв, І. В.
Спасибо-Фатєєва, Ю. М. Жорнокуй]. К. : Алерта, 2020. С 362.
4. Скок Л. В. Правова природа поняття «порядок спадкування. Наукові
записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2014. № 5. С. 65-
69.
5. Кобзар В. В. Актуальні питання правового регулювання спадкування за
заповітом. Науковий вісник Ужгородського національного університету.
Серія : Право. 2015. Вип. 32. Т. 2. С. 45-48.
6. Слома В. М. Спадкування за заповітом відповідно до законодавства
України та деяких зарубіжних країн. Вісник Національної академії
прокуратури України. 2015. № 1. С. 42-47.
7. Василина Н. В. Право на заповіт та окремі питання його реалізації.
Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія :
Право. 2014. Вип. 28. Т. 1. С. 107-111.
8. Єременко А. П. Поняття заповіту та його правова природа. Бюлетень
Міністерства юстиції України. 2018. № 9. С. 38-40.
9. Писарєва Е. А. Заповіт як підстава виникнення відносин між заповідачем та
спадкоємцями: деякі аспекти правового регулювання. Форум права. 2018.
№ 2. С. 399-404.
10.Писарєва Е. А. Заповіт як підстава виникнення спадкових відносин: деякі
аспекти правового регулювання. Вісник Академії управління Міністерства
внутрішніх справ України. 2009. № 3. С. 104-113.
 33

11.Тютюшова В. О. Заповіт в нотаріальній практиці. Юридичний науковий

електронний журнал. 2014. № 4. С. 82-85.
12.Заіка Ю. О. Процедура нотаріального посвідчення заповіту: теоретичні та
практичні проблеми. Право України. 2020. № 9. С. 123-135.
13.Граніна І. В. Нотаріальне посвідчення заповіту як гарантія забезпечення
додержання прав заповідача. Evropskу politickу a prаvnі diskurz. 2020. Sv. 7.
Vyd. 6. С. 325-329.
14.Лукасевич-Крутник І. С. Нотаріальне посвідчення заповітів в умовах
рекодифікації цивільного законодавства України. Актуальні проблеми
правознавства. 2020. Вип. 4. С. 91-96.
15.Сібільова С. М. Умови дійсності заповіту за чинним цивільним
законодавством України. Університетські наукові записки. 2012. № 3. С.
203-211.
16.Калініченко О. В. Форми заповіту за ЦК України. Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Серія : Юридичні
науки. 2011. Вип. 88. С. 110-113.
17.Мацегора М. В. Форма заповіту: становлення, розвиток, сучасні вимоги.
Форум права. 2017. № 2. С. 146-150.
18.Заіка Ю. О. Форма заповіту як умова його дійсності. Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2014. № 1-2.
С. 73-76.