ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

Кафедра цивільного та господарського права

КУРСОВА РОБОТА
з «Цивільного права»

на тему: «ІНСТИУТ СПІЛЬНОЇ ВЛАСТНОСТІ ЗАЦИВІЛЬНИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ»

Студента (ки) ____ курсу ______ групи

_____________ форми навчання напряму
підготовки «Правознавство»
__________________________________
(прізвище та ініціали)

Керівник:
_____________________________
(прізвище та ініціали)

Національна шкала ________________

Кількість балів: ___ Оцінка: ECTS ____
Члени комісії : ________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Кривий Ріг 20 __рік

Зміс
 2

т
ВСТУП..........................................................................................................................3
РОЗДЛ 1. Поняття та види права спільної власності...............................................5
РОЗДЛ 2. Право спільної часткової власності.......................................................10
РОЗДЛ 3. Право спільної сумісної власності.........................................................25
ВИСНОВОК...............................................................................................................33
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:..........................................................................................35
 3

ВСТУП
Насправді право спільної власності бере свій початок зі Стародавнього
Риму як фундамент цивільного права, яке на той час мало назву Римське
приватне право. Оскільки цей інститут є реципованими, то всі спільні риси ми
можемо знайти у Римському праві як абсолютний варіант у Цивільному
законодавстві України.
Актуальність теми – Спільна власність виникає, коли право власності на
об'єкт належить кільком суб'єктам. Бувають випадки, коли одне й те саме майно
належить більш ніж одній людині. І тут виникає спільна власність. Причина
виникнення може бути різною: спільне придбання майна, наслідування, шлюб,
приватизація, створення сільського господарства тощо. У цивільному кодексі
України 3 ст. 335 вказується, що право спільної власності виникає з підстави, не
забороненим законом.
Радянське цивільне законодавство тривалий час обмежувало можливість
створення права на спільну власність. У ст.26 Основ Цивільного закону 1961,
ст. 112 Цивільного кодексу України було обумовлено, що майно може
належати двом та більше колгоспам або іншим кооперативним та громадським
організаціям, а також двом та більше громадянам. Отже, зазначена норма не
мала на увазі наявність спільного майна між громадянами та організаціями. Що
більше, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави
та громадянина, організацій та громадян закон вимагав його припинення
протягом одного року. (ст.117 ЦК — виключена з Кодексу за Законом від 16
грудня 1993 р.).
Важливе значення має наявність інституту права спільної власності. З
їхньою допомогою створюються найкращі умови задоволення матеріальних і
соціокультурних потреб громадян, раціонального використання сімейного
бюджету, зміцнення сімейних і трудових зав’язків, і навіть отримання доходів
роботи.
 4

Спільна власність у Цивільному кодексі України більш упорядкована

порівняно із Цивільним кодексом Української РСР. При цьому вперше в ньому,
окрім спільної часткової власності, детально регламентовано спільну сумісну
власність.
Мета дослідження- проаналізувати правові аспекти, надати юридичну
характеристику спільній власності, встановити проблеми виконання правового
інституту як спільна власність.

Виходячи з цього, основними завданнями дослідження є:

1. Визначити поняття та види права спільної власності.

2. Здійснити аналіз особливостей права спільної часткової власності.
3. Дослідити особливості права спільної сумісної власності.

Об'єктом дослідження в роботі є цивільне законодавство України, а саме:

Конституція України як основа цивільного законодавства, Цивільний кодекс
України, Сімейний кодекс України, акти Президента України, постанови
Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України та інше.
Предметом мого дослідження є право спільної власності саме з цивільно-
правової точки зору, а також право власності з суб’єктивної та об’єктивної
точок зору.
При створенні даної теми використовувались такі методи наукового
дослідження:

1. Порівняльно-правовий
2. Системно-структурний логічний аналіз та синтез
 5

РОЗДЛ 1. Поняття та види права спільної власності

Майно може належати на праві власності як одній особі індивідуально,
так і кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно Відповідно до ч.1
ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб
(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Це
загальні правові засади концепції права спільної власності. І тут між суб'єктами
виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за своєю правовою
природою є особливим способом здійснення суб'єктами прав приватної,
державної та комунальної власності, жодних інших нових самостійних форм
власності тут не створюється. Отже, право спільної власності - це право двох
або більше людей на один об'єкт (на одну річ чи сукупність речей).
Спільне володіння здійснюється кількома співвласниками.
Загальний об'єкт може складатися з чогось одного чи безлічі речей, які
можуть бути поділеними чи неподільними, але як об'єкт власності вони
утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного співвласника
поширюється на весь об'єкт загалом, а не на його конкретну частину. Таким
чином, закон спільної власності характеризується множинністю його суб'єктів
та єдністю об'єкта. [5, с . 553]
Право спільної власності кількох співвласників на відповідну річ
(сукупність речей) не є більш широким за обсягом чи іншим за своїм змістом,
порівняно з правом власності однієї особи на таку ж річ (сукупність речей). При
цьому право спільної власності кожного зі співвласників поширюється на весь
його об’єкт у цілому, а не на його певну частину. Тобто загальний обсяг
повноважень співвласника щодо спільного майна не збільшується, а лише
розподіляється між співвласниками. Отже воно є більше концентрованим або
акумульованим правом, оскільки реалізується під впливом волі кількох осіб.
Істотною особливістю права спільної власності є також не, що воно забезпечує
функціонування правовідносин двох категорій зовнішні(відносини
 6

співвласників із третіми особами з приводу спільного майна) та внутрішніх

(відносини, що викликають між співвласниками з приводу з приводу
утримання, використання, поліпшення спільного майна). Перші є абсолютними,
другі – умовно-відносними правовідносинами. Як зазначає Ю.С.Червоний, що
внутрішні права та обов'язки співвласників щодо один одного обумовлені
наявністю права спільної власності як стисненого права, вони опосередковують
ставлення «до свого», їх структура - відносні правовідносини, які не виключені
правовідносини власності. Така оцінка в основному вірна, але визнання таких
правовідносин умовно-відносними було юридично правильним.
Довгий час цивільне право обмежувало можливість створення спільної
власності. Зокрема, існування спільної власності між громадянами та
соціалістичними організаціями було обмежене, і у разі виникнення права
спільної власності держави та громадян, організацій та громадян у деяких
випадках закон вимагав її обов'язкового припинення. Протягом одного року. У
новому Цивільному кодексі України знято ці та інші обмеження на виникнення
права спільної власності та її функціонування. [5, с . 554]
Новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 р. передбачає два різновиди права
спільної власності – право спільної часткової власності і право спільної
сумісної власності. З правової точки зору, між двома різновидами права
спільної власності існують певні відмінності. Так кожен учасник спільної
часткової власності має чітко визначати наперед ідеальну частку у праві
власності на спільне майно наприклад, одному співвласнику належить 3\5 двом
іншим 1\3 частки у праві спільної власності на житловий будинок, автомашину.
У спільній сумісній власності її учасники не мають визначених часток, але тут
презумпция рівності часток співвласників.
Право на загальну власність у багатьох випадках може виникати на тих
самих підставах, що й право на приватну, державну чи комунальну власність.
Таким чином, вона може виникнути на підставі договору, зокрема на основі
договорів про спільну діяльність, внаслідок спільного створення або спільного
 7

придбання майна, внаслідок спадкування спадкового майна кількома

спадкоємцями, внаслідок приватизації квартир та ін. Головне, щоб підстава
виникнення права спільної власності не суперечила закону. Отже, як загальна
часткова і загальна спільна власність можуть виникати або підставі прямого
вказівки закону, або підставі угоди. Законодавством в окремих випадках
надається право особам на власний розсуд визначити для спільного майна
режим часткової або спільної власності.
Таким чином, Закон України "Про сільське господарство" від 19 червня
2003 р. (до цього діяв Закон України "Про селянське господарство" від 20
грудня 1991 р.) передбачає, що майно, яке використовується для управління
фермерським господарством, переходить у власність. його на праві власності, а
члени селянського (фермерського) господарства можуть утворювати загальну
власність щодо майна, не переданого до складеного капіталу селянського
(фермерського) господарства. Згідно із Законом від 20 грудня 1991 р. майно,
необхідне для функціонування фермерського господарства, могло належати
його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не
встановлювалося угодою між ними.
Відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство»
від 15 травня 2003 року майно, яке використовується для ведення особистого
селянського господарства, може належати одній особі, частково чи спільною
сумісною власністю його членів. [ст. 6 .15]
Стаття 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового
фонду» від 19 червня 1992 р. (з наступними змінами), за умови, що передача
зайнятих квартир (будинків) у вигляді приватизації здійснюється спільно або
частково за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно
проживають у цій квартирі (будинку). [16]
Закон України «Про порядок надання земельних ділянок у натурі (на
землі) власникам земельних паїв (часток)» від 5 червня 2003 р. надає
громадянам (власникам земельних часток) право вимоги відповідно до
 8

встановленого порядку виділення належних їм земельних часток у натурі

єдиний масив однією земельну ділянку у спільній власності. [ст, 123 . 17]
Частина 4 ст. 355 ЦК встановлює презумпцію дії правової системи права
спільної власності, якщо інше не передбачено договором чи законом. Ця
презумпція застосовується, коли Договір не встановлює правовий порядок
Співтовариства. Іноді може існувати презумпція спільної власності, наприклад,
між подружжям відповідно до положень Сімейного кодексу України, якщо
шлюбним договором не передбачено інше.
Закон може встановити для співвласників право власності на одне майно
на праві спільної сумісної власності, а на інше – на право спільної спільної
власності. Отже, згідно зі ст. 19 Закону України «Про об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку», нероздільна власність на багатоквартирний
будинок є спільною сумісною власністю, а спільне майно – пайовою власністю
співвласників такого будинку.
Співвласники можуть здійснювати свої повноваження самостійно через
своїх представників шляхом створення з цією метою юридичних осіб тощо. Д.
Відповідно до статті 142 Конституції України, об'єкти спільної власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у міста можуть керуватися
районними та обласними радами. [1]
Отже, право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один
об’єкт на одну річ або сукупність речей.
Законодавство передбачає два види спільної власності – спільну часткову
і спільну сумісну 4 ст. 355 ЦК України ст. 3. Закону України ‘Про власність’.
Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен
із учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Спільна
сумісна власність є без частковою, а право кожного із співвласників
поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх привласнення
поділу. Відносини спільної сумісної власності виникають у випадках,
встановлених законом. Спільна часткова власність виникає також на підставі
 9

угод. У ЦК України встановлено чітке розмежування видів спільної власності.

Зокрема, передбачається презумпція згідно з якою спільна сумісна власність на
майно 4 ст. 355 ЦК України.
 10

РОЗДЛ 2. Право спільної часткової власності.

Спільна часткова власність - це власність двох і більше співвласників,
частка права власності яких становить певну суму (1/2, 1/3, 1/4, 1/5 тощо. буд.).
Питання про правову природу часток у спільній власності у цивільній науці є
дискусійним. Таким чином, пропонується два механізму: «ідеальний» та
«справжній». Під ідеальним дією розуміється уявне чи абстрактне вираження
розуму обсягом прав співвласників загальні блага. В умовах кожному з них
належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.
Конструкція реальної частки означає наявність у суб'єкта права власності на
конкретну, фізично відособлену частину майна. Концепція «ідеальної частки»
стала домінуючою у громадянській науці, оскільки визнання кожним
співвласником права певну частину природного активу фактично означало б
знищення інституту права спільної власності та марність його існування. Цей
висновок підтверджується пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду
України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право
власності громадян на житловий будинок» від 4 жовтня 1997 року, згідно з
яким: у разі виділення учаснику пайової власності на будинок своєї частки в
натурі, пайова власність на його припиняється. [5, с . 556]
Водночас механізм реальної частки у спільному майні цілком прийнятний
для співвласників, які встановлюють порядок використання спільного майна в
натурі відповідно до розміру своїх часток.
У принципі, ці частки можна висловити у відсотках (кожен із
співвласників володіє 5, 10, 20% часток у комунальній власності), але в
нотаріальному законодавстві та судовій практиці перший метод полягає в тому,
що частки співвласники кращі.
За змістом ч. 2 ст. 356 ЦК суб'єктами (співвласниками) права спільної
часткової власності можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин
(фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади), за винятком
 11

Українського народу, який в окремих випадках також може бути суб'єктом

цивільних правовідносин (ст, 318. ЦК). Таким чином, спільна власність може
виникнути: між фізичними особами; між державою і фізичною особою; між
фізичною особою і юридичною особою; між фізичною особою і
територіальною громадою; між кількома юридичними особами; між
юридичною особою і державою чи територіальною громадою; між кількома
територіальними громадами. Тобто можливе різне співвідношення суб'єктного
складу співвласників. Однак не передбачено виникнення спільної власності за
участю Українського народу, який відповідно до ст. 13 Конституції України
також є суб'єктом права власності.
У ч. 1 ст. 357 ЦК встановлюється презумпція рівності часток, якщо інше
не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Принцип рівності
часток у спільній частковій власності реально може діяти лише тоді, коли в
тому чи іншому випадку виникає режим спільної часткової власності, розмір
часток якої не визначений ні договором, ні законом. Наприклад, сторони уклали
договір про спільну діяльність та передбачили режим спільної часткової
власності на створення або одержуване в результаті такої діяльності майно, але
в договорі не визначили конкретного розміру частинок кожного з них.
Наслідуване кількома спадкоємцями за законом неподільне спадкове майно
належатиме їм у рівних частках.
Частина 2 цієї статті передбачає можливість визначення розміру часток у
праві спільної часткової власності, що не встановлено співвласниками чи
законодавством, з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання.
(Виробництво, будівництво) майна. Слід зазначити певну невідповідність між
першою та другою частинами ст. 357. Щоб уникнути цього, доцільно
тлумачити норму частини 2 як передбачувану основу для спростування
презумпції рівності часток співвласників у разі виникнення спору, якщо їхній
внесок у придбання власності був нерівний. [2]
 12

Спільна пайова власність зазнала деяких поліпшень, які, як правило, не

впливають на розмір співвласників. Водночас у частині З ст. 357 Цивільного
кодексу передбачає винятки із цього правила.
Так, частка співвласника може бути збільшена, якщо:
а) поліпшення неможливо відокремити від спільного об'єкта;
б) поліпшення зроблені за кошти цього співвласника;
в) на поліпшення дали згоду інші співвласники;
г) поліпшення зроблені з дотриманням встановленого співвласниками
порядку використання спільного майна. [5, с . 558]
Законодавець не поділяє поліпшення на кількісні, що ведуть до
збільшення обсягу та ваги загальної справи, і якісні, що тільки покращують
загальне, що використовується. Тому необхідно враховувати, що в цій нормі
йдеться про поліпшення, що призвели до кількісного збільшення чи якісних
змін всього об'єкта загалом. Отже, підстав для збільшення частки співвласника
не буде, якщо у вживаній частині загального об'єкта відбуватимуться лише
якісні покращення відповідно до угоди між співвласниками. Зміна часток
співвласників може визначатися ними за згодою або в судовому порядку. До
поліпшень, які не можна ізолювати від загальної мети на підставі ст. 187 ЦК
необхідно включати ті покращення загальної речі, відокремлення яких призведе
до її пошкодження або значного знецінення.
Законодавець конкретно визначає правові наслідки добудови будівель.
Частина 4 ст. 357 ЦК надає співвласнику житлового будинку, іншої будівлі,
споруди право здійснювати в установленому законом порядку добудову
(прибудову) власним коштом незалежно від згоди інших співвласників, але
якщо це не порушує їх права. Тобто в даному випадку, щоб добудова вважалася
правомірною, співвласник має отримати належний дозвіл та затверджений
проект на добудову так, щоб така добудова не порушувала прав інших
співвласників, наприклад, не перешкоджала спільному входу, під'їзду тощо.
Здійснена з дотриманням цих вимог добудова (прибудова) не змінює розмір
 13

часток співвласників у праві спільної часткової власності, а стає власністю

співвласника-добудовника.
Відповідно до ч. 5 ст. 357 ЦК окремі поліпшення спільного майна
вважаються власністю співвласника, який здійснив їх, якщо інше не
передбачено угодою між співвласниками. Відокремленими слід вважати такі
поліпшення, які, як складова частина загальної речі, можуть бути відокремлені
від речі без її пошкодження та значного знецінення [ст. 187 ЦК 2]
Співвласники та кожен окремий власник об'єкта мають право
користування та розпорядження своїм майном, на яке вони мають право на
основі спільного володіння. Ці повноваження є співвласниками предмета
спільної власності за ч. 1 ст. 358 ЦК мають бути складені за взаємною угодою,
зарядок вираження якої цією нормою не встановлюється. Способи вираження
цієї згоди можуть бути різними, наприклад, у формі письмової угоди, у вигляді
вказівки одному із співвласників або іншій особі вчинити ту чи іншу дію у
формі нотаріального завірення, довіреність та ін.
Співвласники можуть за взаємною згодою встановити порядок володіння
та користування спільним майном, який може обчислюватися на тривалий
термін дії та ставитись до цілого ряду дій, що здійснюються співвласниками.
Найбільш поширеною формою встановлення такого порядку є угода,
наприклад, угоду про порядок зберігання, використання, ремонту, поділ витрат
на обслуговування спільно використовуваного автомобіля.
Об'єкти загальних майнових прав можуть надавати співвласникам
можливість використовувати їх як ціле (автомобіль, кран, комбайн тощо. буд.)
чи їх окремі частини (наприклад, частини будівлі, склад). У зв'язку з цим
частина ст. 358 ЦК надає кожному із співвласників право вимагати надання
йому певної частини майна у натуральній формі у розмірі, що відповідає їх
часткам у праві спільної часткової власності. Зокрема, до володіння та
користування співвласників можна віднести й ті частини спільної власності, які
не співпадатимуть із їх ідеальними частинами. Якщо такий поділ частини
 14

спільного майна неможливий, співвласник, позбавлений можливості володіння

та користування частиною спільного майна, має право вимагати від інших
співвласників, які мають спільне майно, відповідну матеріальну винагороду.
Зрозуміло, що якби таких співвласників було лише два, то якщо один із них
виплатить таку компенсацію іншому, право на спільне володіння перестане
існувати. Матеріальна компенсація може бути у вигляді грошей чи іншого
майна. У разі незгоди з виплатою компенсації суперечка між співвласниками
може бути вирішена у судовому порядку.
Склад співвласників може змінитися внаслідок наслідування частки у
спільному майні, продаж якої здійснюється за згодою. У цих випадках раніше
встановлений порядок володіння та користування спільним майном є
обов'язковим для нового співвласника лише після нотаріального посвідчення
договору. [5, с . 559]
Відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦК продукти, фрукти та доходи належать
власнику речі, якщо договором чи законом не передбачено інше. Тож норма
мистецтва. 359, що встановлює принцип збирання фруктів, продуктів та
доходів від використання спільної власності, яка перебуває у спільній
власності, розподіляються між співвласниками пропорційна їх часткам у
спільній власності, якщо договором між ними не передбачено інше. Іншими
словами, співвласники можуть укласти адекватний договір, згідно з яким вони
передбачають диференційований порядок розподілу фруктів, продуктів та
доходів. Вони можуть вирішити інвестувати у покращення общинного фонду,
його ремонт чи перебудову, надіславши їх для виплати боргу співвласників,
пов'язаного із підтриманням загального користування. Прибуток, отриманий
контрагентами простої компанії внаслідок їхньої спільної діяльності, як прямо
зазначено у ст. 1139 ЦК, розподіляється пропорційна вартості вкладів учасників
у загальне благо, якщо їм встановлено інше.
Важлива норма для інституту майнового права міститься в положенні ст.
13 Конституції України [1], що "власність зобов'язує". Це означає, що власник
 15

повинен не тільки користуватися майном, виймати з нього корисне майно, а й

турбуватися про нього, нести певні витрати на утримання. Цей конституційний
принцип отримав розвиток у ст. 322 ЦК, у якому прописано, що власник
зобов'язаний містити майно, що належить йому, якщо інше не передбачено
договором або законом. Отже, правильно, що кожен співвласник, відповідно до
розміру своєї частки, бере участь у різних витратах на управління, консервацію
та збереження загальних благ, у сплаті податків, зборів, а також відповідає
перед третіми сторонами. за зобов'язаннями, що належать до спільного майна.
Однак такий співвласник може висунути відповідні заперечення, вважаючи
здійснені співвласниками витрати надмірними, зайвими. У ст. 360 ЦК маються
на увазі витрати, необхідні для належного функціонування спільного майна.
Правило ст. 360 є загальним. Водночас обов'язки щодо утримання можуть
визначатися й іншими спеціальними нормами. Так, відповідно до ст. і 134 ЦК
обов'язки учасників простого товариства щодо утримання спільного майна та
порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків,
встановлюються їхнім договором.
Розподіл витрат співвласників багатоквартирного будинку найповніше
регулюється Законом України «Про об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку» (ст. 20). Відповідно до цього Закону частка
співвласників у загальному розмірі обов'язкових платежів за утримання та
ремонту неподільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється
пропорційна до загальної площі приміщень, що їм належать. Участь у загальній
вартості зобов'язань щодо утримання та ремонту побутових товарів та інших
загальних витрат у багатоквартирних будинках встановлюється пропорційна до
загальної площі приміщень, які займають фізичні або юридичні особи.
Стаття 361 Цивільного кодексу надає учаснику спільної часткової
власності право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві часткової
власності. Це можливо шляхом укладання договорів купівлі-продажу,
дарування, обміну, заповіту тощо. буд. Покупцями такої частини може бути як
 16

інші співвласники, і сторонні особи. У разі загальна власність не припиняється,

оскільки відчужується не конкретна частка власності у натурі, а ідеальна частка
у праві власності, тобто має місце лише заміна суб'єкта громадянського права.
Водночас у таких ситуаціях законом передбачено певні гарантії захисту прав
співвласників. Таким чином, продаж частки у спільному володінні має
здійснюватися відповідно до правил статті 362 ЦК про право переважної
відмови співвласників перед іншими (третіми сторонами) у придбанні цієї
частки. [5. 561]
Право співвласника розпоряджатися своєю часткою відповідно до закону
про спільну власність не може бути прирівняне до права співвласника володіти
та користуватися спільною власністю. Порядок реалізації цих повноважень
визначено ст. 358 ЦК, відповідно до якого спільне володіння спільною
власністю здійснюється співвласниками за їх згодою. Якщо співвласники не
домовилися про форми володіння та користування спільною власністю,
суперечка між ними може бути вирішена у судовому порядку.
Оскільки співвласник надає співвласнику право розпоряджатися своєю
часткою без сторонньої допомоги (ст. 361 ЦК), законодавчий орган негайно
надає механізм захисту прав інших співвласників у разі продажу у ст. 362 свою
частку в цьому, оскільки вони також можуть висловити бажання придбати або
не задоволені особою можливого нового покупця. Відтак ч. 2 ст. 362 дає
співвласнику переважне право перед іншими особами у придбанні проданої
частки у праві спільної власності. Однак співвласник може скористатися цим
правом лише за ціною, оголошеною продавцем-співвласником для продажу, та
на інших ідентичних умовах, за винятком публічного аукціону. Правило
переважної купівлі не застосовується до продажу частки у тих договорів
дарування, життєзабезпечення чи міни.
Закон встановлює певні умови продажу співвласником своєї частки.
Таким чином, продавець-співвласник зобов'язаний письмово повідомити інших
співвласників про намір продати свою частку за розумною ціною та про інші
 17

умови продажу. Цивільний кодекс не визначає порядок повідомлення

співвласників і тому може відповідно до вимог нотаріального законодавства
(стаття 84 Закону України «Про нотаріат», пункти 51-56 Інструкції про порядок
Вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженими Наказом
Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року). № 20/5). Зокрема,
видана нотаріусом довідка про передачу їм декларації продавця, декларація
учасників права спільної власності з належним чином засвідченими підписами
про відмову від реалізації переважного (переважного) права купівлі на дію із
зазначенням умов продажу може бути доказом повідомлення співучасників про
подальший продаж частки. Заяву про відмову від купівлі частки співвласники
можуть подати безпосередньо у нотаріуса.
Співвласник, що продає, може продати свою частку незнайомцю, якщо
інші співвласники відмовляться від права переважної купівлі або не
скористаються ним щодо нерухомості протягом одного місяця, а щодо
рухомого майна - протягом 10 днів з дня отримання ними права власності.
сповіщення. Ці умови є юридичними.
Може статися, що кілька співвласників можуть виявити бажання
придбати частку. У цьому випадку співвласник продавця має право на свій
розсуд вибрати покупця з їх числа. Закон не передбачає право пропущених
співвласників оскаржити дії співвласника продавця.
У ч. 4 ст. 362 ЦК визначені правові наслідки порушення співвласниками
права переважної купівлі. В разі продажу частки з порушенням цього права
співвласник може в межах річного терміну позовної давності (за ЦК 1963 р. -
тримісячного терміну) звернутися до суду з позовом про переведення на нього
прав та обов'язків покупця. Переведення на співвласника прав та обов'язків
покупця, як випливає зі змісту закону, здійснюється без попереднього визнання
договору продажу частки сторонній особі недійсним. Під порушенням права
переважної купівлі необхідно розуміти також випадки продажу частки
сторонній особі на інших, тобто на пільгових умовах, зокрема за нижчою
 18

ціною, ніж це було запропоновано співвласником. Інакше продавець мав би

можливість легко обійти закон, пропонуючи співвласникам завідомо
неприйнятні умови. [5. 562]
Приймаючи рішення про можливу передачу прав та обов'язків покупця
співвласнику, який висловив бажання придбати частку, що відчужується з
порушенням права, суд повинен переконатися у серйозності та реальності
наміру. такого співвласника. Таким чином, законодавець передбачив обов'язок
позивача внести на рахунок умовного депонування суду суму грошей, яку
покупець повинен заплатити (незалежно від того, чи він чи вона заплатив) за
контрактом.
Співвласник не може поступитися своїм переважним правом купівлі
частки іншим особам, оскільки таке право призначене для врахування інтересів
лише співвласників, які полягають у підтримці стабільності існування відносин
між ними (частина 5 статті 362 ЦК).
Відповідно до ч. 1 ст. 363 ЦК моментом укладання договору вважається
момент переходу до покупця частки у спільну власність за договором, якщо
договором (контрактом) сторін не передбачено інше. Вищезгаданий принцип
дещо суперечить частині та ст. 334, згідно з яким майнові права покупця
нерухомості, що випливають із договору, виникають при передачі нерухомості,
якщо договором чи законом не передбачено інше. Крім того, редакційна
частина 1 побудована таким чином, що здається, що вона вирішує питання про
передачу частки самому покупцю, а не права на спільне володіння. Якщо
положення ч. 1 ст. 363 слід розглядати як виняток із наведеного вище
загального правила, якщо вимога покупця на частку виникає з моменту, коли
сторони офіційно узгодили суттєві договірні умови. Це означає, що таке право
може виникнути ще до фактичної передачі частини спільного майна
продавцем-співвласником покупцю.
У ч. 2 ст. 363 ЦК визначається момент переходу частки у праві спільної
часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та
 19

(або) державній реєстрації. І тут його слід визначати за правилами частин 3-4
ст. 334, згідно з якою право власності на договір, що підлягає нотаріальному
посвідченню, вважається набувачем дійсним з дати нотаріального посвідчення
або з дати набрання чинності рішенням суду про визнання нотаріально
посвідченого договору, а також щодо договору, що підлягає державній
реєстрації – під час реєстрації. Оскільки ж у ч. 2 ст. 363 ЦК є безпосереднє
посилання на ст. 334, то цілком очевидно, що в цих випадках йдеться про
момент виникнення в набувача права спільної часткової власності на частку, а
не про її перехід.
Співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві
спільної власності. Однією з юридичних форм такої ухвали є право
співвласника виділити частину спільного майна в натурі. Зрозуміло, такий
поділ має відбуватися за згодою всіх співвласників (див. Частину 1 статті 358).
За відсутності такої угоди суперечка про залучення сторони вирішуватиметься
у судовому порядку.
Виділення співвласнику його частки в натурі із спільної власності за
згодою співвласників фактично призводить до припинення права на загальну
часткову власність - якщо таких співвласників лише два, а їх більше. з них - до
припинення цього права між співвласником, якому частка у спільному майні
була виділена в натурі, та іншими співвласниками, між якими відносини права
спільної часткової власності продовжують існувати, але вже по відношенню до
редукованого об'єкта.
Однак виділення частки у натуральному вираженні у загальних благах
може бути обмежене безпосередньо законом або через неподільність речі.
Отже, згідно зі ст. 183 ЦК – це неподільна річ, яку не можна розділити, не
втративши свого призначення. У ст. 5 Закону України «Про цінні папери та
фондову біржу» діє правило, згідно з яким акція неподільна. У разі, якщо
виділення частини в натурі неприпустимо, за згодою співвласника, який
 20

запитує виділення, інші співвласники можуть надати йому матеріальну

компенсацію вартості його частини у грошовій чи іншій формі.
Співвласники можуть укласти договір про передачу частки у спільному
майні одному з них. Якщо така частка виділяється із нерухомого майна, договір
необхідно укласти за формою та нотаріально завірити. Оскільки у статті 364 ЦК
не визначено форми договорів про належний поділ рухомого майна, вони
повинні полягати в усній чи письмовій формі відповідно до загальних
положень про форму господарської діяльності.
У ст. 365 ЦК визначаються підстави й порядок примусового припинення
у співвласника права на частку у спільній власності, на відміну від попередньої
статті (ст. 364), в якій визначено порядок добровільного виділу співвласнику
частки в натурі у спільному майні. Однак законодавець чітко визначає коло
умов, за наявності яких це можливо. Так, суд може задовольнити позов
співвласників про припинення права спільної часткової власності того зі
співвласників, який бажає виділити свою частку в спільному майні, або в інших
випадках за умов, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі
(наприклад, частка співвласника в успадкованій кількома спадкоємцями чи в
успадкованому жилому будинку становитиме 3-4 м2); річ є неподільною;
спільне володіння і користування майном є неможливим (наприклад,
співвласник створює іншим співвласникам перешкоди щодо спільного
володіння і користування спільним об'єктом); таке припинення не завдаватиме
шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (наприклад, у разі
припинення права співвласника на частку в спільному будинку співвласник та
члени його сім'ї виявляться незабезпеченими житлом, оскільки іншого житла не
мають).
Наведені положення певною мірою відображають судову практику, що
вже склалася в Україні щодо застосування ст. 115 ЦК УРСР 1963 р. Відповідно
до норм цієї статті, якщо угоди між співвласниками про спосіб виділу не
досягнуто, то за позовом будь-кого з них майно ділиться в натурі, коли це
 21

можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення, а якщо

це неможливо, співвласник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
Правові позиції щодо застосування цієї норми були сформульовані у п. 6
постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий
будинок" від 4 квітня 1991 р. № 7 (зі змінами від 25 грудня 1992 р., від 4 червня
1993 та від 25 травня 1998 р.), згідно з яким виділ у натурі частки жилого
будинку, що є спільною частковою власністю, можливий, якщо кожній зі сторін
(співвласнику) може бути виділено відокремлену частину будинку із
самостійним виходом (квартиру). В окремих випадках суд, враховуючи
конкретні обставини справи, може й за відсутності згоди власника, що
виділяється, зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити йому
грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням
відповідних мотивів.
У ст. 365 ЦК безпосередньо не встановлюються правові наслідки
припинення права на частку в спільному майні. Однак цілком логічно, що в
такому разі співвласнику, право якого припинене, має присуджуватися
компенсація. Власне, це випливає зі змісту ч. 2 ст. 365, за якою рішення про
припинення права особи на частку в спільному майні може бути постановлене
судом за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на
депозитний рахунок суду.
Норми ст. 365 ЦК побудовані таким чином, начебто вони розраховані
лише на випадки припинення права співвласника на частку в спільному майні
за самостійною ініціативою інших співвласників. Однак ці норми не
заперечують можливості застосування закріплених у них правил і тоді, коли
співвласник не досяг згоди з іншими співвласниками щодо виділу в натурі
частки зі спільного майна і звернувся з відповідним позовом до інших
співвласників, які, у свою чергу, можуть звернутися до суду із зустрічним
позовом про припинення права на частку за співвласником-позивачем за
 22

підставами, передбаченими ст. 365. Незважаючи на те, що у цій статті

формально врегульовуються відносини за участю більше ніж двох
співвласників, норми цієї статті можуть бути застосовані у випадках, коли
співвласників буде лише двоє. Інша справа, що в цьому разі судове рішення про
виділ співвласнику частки в натурі або про присудження йому компенсації
призведе до ліквідації права спільної часткової власності взагалі.
У того чи іншого співвласника можуть виникнути певні боргові
зобов'язання, обов'язки з відшкодування заподіяної шкоди чи інші обов'язки,
що підлягають примусовому виконанню, в тому числі пов'язані із
застосуванням судом конфіскації майна за скоєні особою адміністративне
правопорушення, кримінальний злочин. Як у ст. 116 ЦК 1963 р., так і в ст. 366
нового ЦК міститься норма про можливість звернення стягнення на частку в
спільній частковій власності, однак у новому ЦК згадані відносини
врегульовані значно повніше. Згідно із ч. 1 ст. 366 у разі виникнення у
співвласника боргового зобов'язання його кредитор має право звернутися з
позовом про виділ частки у спільному майні в натурі для звернення на неї
стягнення, але за умови, що у співвласника-боржника недостатньо для цього
іншого майна.
Звернення стягнення на майно боржника може здійснюватися в процесі
виконавчого провадження в порядку, встановленому Законом України "Про
виконавче провадження". Відповідно ж до ст. 50 цього Закону у випадках, коли
боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на
його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
Якщо ж виділ у натурі частки у спільному майні виявиться неможливим
або якщо це є можливим, але проти цього заперечують інші співвласники,
кредитор може вимагати продажу співвласником-боржником своєї частки у
праві спільної часткової власності для погашення боргу за рахунок суми
виторгу. В даному випадку мається на увазі продаж ідеальної частки у праві
спільної власності1, а не частки в натурі. Такий продаж можливий як іншим
 23

співвласникам, так і стороннім особам, але за умови згоди на це співвласника-

боржника. Тому в разі відмови боржника від продажу своєї частки або відмови
інших співвласників від її придбання суд має право на вимогу кредитора
постановити рішення про продаж частки з публічних торгів або переведення на
нього прав та обов'язків співвласника-боржника. Реалізація частки у праві
спільної часткової власності з прилюдних торгів має провадитися відповідно до
вимог Закону України "Про виконавчу службу" та інших законодавчих актів.
Якщо ж буде постановлено рішення про переведення прав та обов'язків
співвласника на кредитора, то відбудеться припинення права спільної власності
між співвласником-боржником та іншими співвласниками, і кредитор стане
новим учасником права спільної часткової власності.
Особи, які створили спільну власність за договором чи за законом,
можуть у будь-який час вчинити поділ спільного майна за правилами ст. 367
ЦК, оскільки таке право є елементом їх правомочносте як співвласників. У ч. 2
цієї статті закріплюється правило про можливість поділу спільного майна в
натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Якщо співвласники
реально вчинять поділ спільного майна шляхом укладення договору, то
внаслідок цього припиняється право спільної часткової власності. Однак поділ
спільного майна є лише однією з багатьох можливих підстав припинення права
спільної часткової власності, що можливе як за загальними підставами
припинення права власності (загибель майна, його зношення чи споживання,
знищення та ін.), так і за певними спеціальними підставами. Наприклад, право
спільної часткової власності може припинити своє існування також у разі: а)
одночасного відчуження кожним із співвласників своєї частки сторонній особі
або кільком стороннім особам; б) добровільного відчуження одному
співвласнику часток усіх інших співвласників; в) добровільного виділу одному
з двох співвласників його частки в натурі за правилами ст. 364 ЦК; г) прийняття
судового рішення про припинення права спільної часткової власності двох
співвласників за підставами ст. 365 ЦК; г) успадкування одним із співвласників
 24

часток інших співвласників; д) успадкування сторонньою особою часток усіх

співвласників; ж) звернення стягнення (конфіскації) часток усіх співвласників
за винятком одного з них. Необхідно також враховувати можливість певного
локального припинення права спільної часткової власності лише між окремими
співвласниками.
Відповідно до ч. З ст. 367 договір про поділ спільного нерухомого майна
має укладатися в письмовій формі й повинен бути нотаріально посвідчений.
Таким чином, договір про поділ рухомого спільного майна може укладатися в
усній або письмовій формі відповідно до вимог статей 206-208 ЦК.
Нотаріального посвідчення можуть вимагати й інші договори про поділ
спільного майна, наприклад договори поділу спадкоємцями спадкового майна,
якщо до його складу входять успадковані транспортні засоби (статті 1267, 1278
ЦК).
Положення ст. 367 розраховані на ті випадки, коли є можливим поділ
спільного майна в натурі, але вони безпосередньо не містять правил щодо
вирішення цього питання, якщо це не є можливим. Незважаючи на цю
обставину, в разі вирішення спору в судовому порядку суд має право
керуватися правилами, сформульованими в статтях 364-366, в яких закладені
принципи виділу частки у спільному майні в натурі та правові наслідки
неможливості такого виділу.
 25

РОЗДЛ 3. Право спільної сумісної власності

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК загальною сумісною власністю вважається
загальна власність двох і більше осіб, частки кожного з яких наперед не
визначені. Отже, право спільної сумісної власності, як і право спільної
часткової власності, має такі особливості, як множинність його суб'єктів
(співвласників) та єдність його об'єкта. Таким чином, єдиним вирішальним
проявом поділу спільної власності як виду права спільної власності є той факт,
що не існує ідеальної частки кожного із спільних власників, яка б дозволила
визначити обсяг їх прав за наявності бажання отримати певну частку у спільній
власності та розпорядитися нею.
Оскільки спільна власність є різновидом права спільної власності, її
співвласниками, як правило, можуть бути ті самі суб'єкти, тобто фізичні та
юридичні особи, а також держава, територіальні спільноти, якщо інше не
передбачено законом. Новий Цивільний кодекс на даний час не містить прямих
обмежень на виникнення права спільної сумісної власності між переліченими
організаціями, хоча на практиці найчастіше трапляються випадки його
виникнення за участю фізичних осіб.
Спільна сумісна власність як різновид права спільної власності виникає з
підстав, не заборонених законом. Однак порядок та умови її виникнення дещо
інші, ніж у спільної часткової власності. Це обумовлено, зокрема, змістом ч. 4
ст. 355, яка встановлює презумпцію режиму права спільної часткової власності
на спільний об'єкт кількох осіб, якщо договором або законом прямо не
передбачена спільна сумісна власність. Водночас законодавець передбачає
окремі випадки виникнення права спільної сумісної власності, що
обумовлюється особливим суб'єктним складом її учасників або особливим
характером взаємовідносин між ними.
Ст. 368 передбачає презумпцію функціонування режиму спільної
власності на майно подружжя, набуте під час шлюбу, якщо інше не
 26

передбачено конвенцією чи законом. Правова основа спільного майна

подружжя визначається статтями 60-74 нового Сімейного кодексу України.
Однак подружжя має право встановити інший правовий режим для своєї
власності через шлюбний договір (статті 93, 97). Крім того, Сімейний кодекс
визначає майно кожного з подружжя, яке не стає їх спільним надбанням (статті
57-59).
Спільна загальна власність, згідно з ч. 4 ст. 368 також має активи,
придбані внаслідок спільної роботи та для пайових інвестиційних фондів членів
сім'ї, якщо інше не погоджено між ними у письмовій формі. Майже аналогічне
правило, але вже до певної міри вже за змістом санкціоновано у ч. 1 ст. 17
Закону України «Про майно», згідно з яким майно, придбане внаслідок спільної
роботи членів сім'ї, є їх спільним спільним майном, якщо інше не передбачено
письмовою угодою між ним.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про селянське (фермерське)
господарство" майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство,
належало їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено
угодою між ними.
Однак, новий Закон України «Про сільське господарство» від 19 червня
2003 р. змінив правову систему власності фермерських господарств. По-перше,
майно, передане фермі підтримки її діяльності, є її власністю. По-друге,
учасники агрохолдингу можуть за домовленістю один з одним створювати
спільну власність (спільну чи спільну) із майна, яке не було включено до
первісного капіталу холдингу.
У деяких випадках законодавством передбачено появу звичайних акцій
чи спільної сумісної власності. Отже, згідно зі ст. 8 Закону України «Про
приватизацію державного житлового фонду», передача займаних квартир
(будинків) до загальної або часткової власності здійснюється за письмовою
згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі
(будинку). Майно, яке використовується для управління особистим селянським
 27

господарством, може належати одній особі, часткова або спільна спільна

власність її членів відповідно до закону (ст. 6 Закону України «Про особисте
селянське господарство»).
Співвласники можуть надати одному з них право здійснювати операції з
відчуження пайової власності у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на
володіння, користування і розпорядження спільним сумісним майном, якщо
інше не встановлено домовленістю між ними. Тобто в даній нормі визначено
порядок здійснення подружжям усіх трьох правомочностей щодо їхнього
сумісного майна.
Частина 2 ст. 369 Цивільного кодексу встановлює презумпцію, що у разі,
якщо один із співвласників укладає операцію щодо відчуження загальних
активів, це вважається завершеним за згодою всіх співвласників. Однак це не
означає, що цю презумпцію не можна спростувати, а правочин не можна
визнати недійсним у зв'язку з тим, що ст. 369 прямо не передбачає юридичних
наслідків правочину, вчиненого без згоди всіх співвласників. На думку Ю. С.
Червоного, правочин може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що
інша сторона в правочині діяла недобросовісно, тобто знала чи повинна була
знати про відсутність згоди на здіснення такого правочину інших співвласників
чи одного з них. Загалом такий підхід є вірним, але, мабуть, суперечить
авторському розумінню сумлінності покупця спільного майна, оскільки ігнорує
презумпцію згоди інших співвласників на розпорядження спільним майном.
Законодавчий орган не зобов'язує покупця вимагати письмової згоди інших
співвласників від перехідного співвласника, якщо це не передбачено законом.
Для визначення юридичних наслідків угоди з продажу звичайних товарів,
звичайно, необхідно констатувати той факт, що інші співвласники не
погоджуються на укладання угоди одним із них, а не факт наявності чи
відсутності такої згоди. Тут цілком правомірним може бути використання за
аналогією положень статей 388 і 390 ЦК (ст. 145 ЦК 1963 р.) про
 28

добросовісність і недобросовісність набувача у в індикаційному позові, згідно з

якими недобросовісним має вважатися той набувач, який знав або міг знати про
неправомірність відчуження особою майна (в даному випадку - про відчуження
спільного сумісного майна співвласником).
Правочини з відчуження спільного майна можуть визнаватися
недійсними також за загальними правилами ст. 215 ЦК.
Досить складні відносини щодо права спільної власності виникають у разі
приватизації квартир у багатоквартирних будинках. Так, відповідно до п. 2 ст.
10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"
допоміжні приміщення стають об'єктами права спільної власності
співвласників багатоквартирного будинку одночасно з приватизацією
громадянами квартир, що засвідчується свідоцтвом про право власності на
квартиру. Однак ця норма на практиці тлумачилася по-різному, і в багатьох
випадках перебудова, реконструкція допоміжних приміщень, інші дії щодо них
вчинялися без згоди співвласників квартир. У зв'язку з цим Конституційний
Суд України у справі за конституційним зверненням громадян прийняв рішення
від 2 березня 2004 р., в якому, зокрема, зазначив, що допоміжні приміщення
безплатно передаються у спільну власність громадян одночасно з
приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків, а
тому на дії щодо цих приміщень має бути згода співвласників відповідно до
законів України. Таке рішення стосується інших співвласників, які придбали
квартири у власників за іншими підставами (купівля-продаж, дарування тощо).
Власне, це питання вирішене певною мірою в ЦК, згідно зі ст. 382 якого
власникам квартир у багатоквартирному жилому будинку належать на праві
спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні
конструкції тощо. Це означає, що реконструкція, перебудова таких об'єктів та
інші дії щодо них мають здійснюватися за згодою співвласників. Відповідно до
ст. 19 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного
будинку" від 29 листопада 2001 р. № 2866-111 співвласники допоміжних
 29

приміщень мають право розпоряджатися ними в межах, встановлених

законодавством. За цим Законом спільне майно власників квартир складається з
неподільного майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та загального
майна, яке перебуває у спільній частковій власності. Відповідно, правовий
режим цих двох видів майна може мати певні особливості. [19]
Співвласник спільної власності та співвласники спільної власності мають
право виділити частку в натуральній формі із спільної власності з тією
різницею, що учасники першої не мають навмисне певних ідеальних часток у
спільній власності, і тоді вони повинні спочатку бути визначеним, після чого
стає можливим розташування частинок у природі. При визначенні кількості
часток співвласників вважається, що вони є рівними, якщо інше не передбачено
угодою між ними, законом або рішенням суду. Стаття 370 ЦК не встановлює
особливого порядку виділення частки у спільному майні, лише передбачає його
здійснення у порядку, встановленому ст. 364.
Оскільки у спільноті подружжя лише два співвласники, передача частки в
натурі завжди призводить до припинення права спільної власності. Таким
чином, новий СК України закріплює право подружжя на частку у майні, що є
предметом закону про спілкування подружжя (ст. 69), а отже, норм ст. 370 про
роздільне проживання не стосується права подружжя на спілкування.
Статті 70-71 визначають критерії визначення кількості часток у спільній
власності подружжя, а також методи та порядок поділу цього майна, які мають
багато особливостей порівняно із загальними положеннями Цивільного кодексу
про спільну власність. майно, у зв'язку з особливим характером шлюбних
відносин.
Від виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності в порядку
ст. 370 ЦК необхідно відмежовувати інші випадки виділу майнової частки,
наприклад виділ частини майна повного товариства, пропорційного частці
учасника у складеному капіталі у зв'язку з його власними зобов'язаннями (ст.
131 ЦК); виплата учаснику господарського товариства з обмеженою
 30

відповідальністю у зв'язку з його виходом з товариства виплати вартості його

частки у статутному капіталі або виділ такому учаснику певної частини майна в
натурі в розмірі, пропорційному його частці (ст. 148 ЦК); виділ частини майна
фермерського господарства його члену в зв'язку з ліквідацією товариства або
виходом зі складу членів цього господарства (ст. 20 Закону України "Про
фермерське господарство" від 19 червня 2003 р.). [18]
Частина 1 ст. 370 надає право кредитору співвласника спільного
сумісного майна в разі недостатності в нього іншого майна для звернення
стягнення звернутися з позовом про виділ частки зі спільного майна в натурі з
метою звернення на неї стягнення. Це право ґрунтується на законі. Відповідно
до ст. 346 ЦК однією з підстав припинення права власності є звернення
стягнення на майно боржника. Оскільки ж у спільній сумісній власності не
визначені ідеальні частки кожного зі співвласників, суд насамперед має
встановити розмір частки у спільній сумісній власності співвласника-боржника
за правилами ч. 2 ст. 370. Суд може відмовити в позові, якщо співвласники
заперечують проти звернення стягнення на частку у спільній сумісній
власності, посилаючись на наявність у спів-власника-боржника достатньої
кількості іншого майна, на яке, за законом, може бути звернене стягнення. [2]
У разі виділення частини спільної сумісної власності в натуру для
звернення стягнення право спільної сумісної власності між співвласником-
боржником та іншими співвласниками припиняється, якщо стягнення
застосовується до всієї частки боржника. співвласник і якщо співвласників
лише два. Якщо таких співвласників більше, право спільної власності
залишається між ними. Він може зберігатися навіть за наявності двох
співвласників, але стягнення спрямовується лише на певну частину частки у
спільній сумісній власності.
У ч. 2 ст. 371 не встановлюється спеціальних правил щодо порядку виділу
частки в цих випадках, але в ній застерігається, що її виділ має здійснюватися в
порядку, встановленому ст. 366 ЦК. Такий порядок може встановлюватися
 31

щодо окремих видів сумісної власності й іншими законодавчими актами,

наприклад СК України (ст. 73).

Норми ст. 372 ЦК призначені для тих випадків, коли співвласники

здійснюють свої повноваження, що ведуть до припинення права спільної
сумісної власності відповідно до угоди між ними про розподіл майна або за
рішенням суду. Частина 1 передбачає право учасників спільної сумісної
власності на поділ спільної власності на свій розсуд. Можна вважати, що
законодавець у цій статті має на увазі поділ майна в натурі, як при виділенні
частки із спільної сумісної власності.
Для здійснення поділу спільної власності необхідно спочатку визначити
кількість часток співвласників, які вважаються однаковими відповідно до
частини 2, якщо інше не передбачено угодою між ними чи законом. Проте
законодавчий орган попереджає, що суд може збільшувати або зменшувати
частку співвласника з урахуванням важливих обставин. Наприклад, при
розподілі спільної власності подружжя суд може відхилитися від підстав для
рівності часткою подружжя в обставинах, що мають суттєве значення, зокрема,
коли один з них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ховалося,
пошкоджено або пошкоджено спільне майно, воно видає його на шкоду
інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду, частка майна дружини або
чоловіка може бути збільшена, якщо з ними проживають діти, а також
недієздатний дорослий син або дочка, якщо розмір аліментів на дитину, на їхню
думку, недостатній для забезпечення їх фізичного здоров'я. , духовний розвиток
та лікування (ст. 70 СК).
Вчинення поділу майна між співвласниками призводить до повного
припинення права спільної сумісної власності. Співвласники можуть
встановити на це майно режим спільної часткової власності.
У ст. 372 не встановлює правову основу для поділу загального блага в
натурі після визначення часток, тому застосування правил ст. 364 ЦК, а поділ
 32

спільного майна подружжя повинен провадитися відповідно до положень ст. 71

СК України, який прямо визначає способи та порядок поділу спільного майна
подружжя. Якщо подружжя не дійшли згоди про способи та процедури поділу
цього майна, суд відповідно до ст. 71 СК, може:
1. Поділити майно між чоловіком і жінкою в натурі;
2. Брати до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що
мають істотне значення; - присуджувати неподільні речі одному з подружжя,
якщо вони не домовились про інше;
3. Присуджувати речі для професійних занять тому з подружжя, хто їх
використовував у професійній діяльності з урахуванням їх вартості при
присудженні іншого майна другому з подружжя;
4. Присуджувати одному з подружжя грошову компенсацію замість
належної йому частки у праві на жилий будинок, квартиру, земельну ділянку
лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК;
5. Присуджувати одному з подружжя грошову компенсацію лише за
умови внесення другим із них відповідної грошової суми на депозитний
рахунок суду.
Значна частина положень ст. 71 СК про поділ спільної власності
подружжя містилося у Кодексі України про шлюб та сім'ю 1969 року, а також
сформульовано у правових позиціях Верховного Суду України, зокрема у
ухвалі Пленуму «Про шлюб». про застосування судами окремих норм Кодексу
про шлюб та сім'ю "України" від 12 червня 1998 р. № 16 (визнано таким, що
втратив чинність).
Відповідно до ч. 4 ст. 372 ЦК договір про розподіл спільного нерухомого
майна потребує нотаріального посвідчення. Таким чином, інші договори про
розподіл спільної власності повинні укладатися відповідно до загальних норм
цивільного права про правочини.
 33

ВИСНОВОК
Таким чином, метою дослідження було розглянути правові аспекти
інституту спільної власності та права власності як таких, дати юридичний опис
та виявити проблеми у реалізації цієї теми в Україні.
Вважаю, що поставленої мети досягнуто. У процесі дослідження на цю
тему ми виявили багато цікавих аспектів громадянського права, досліджували
механізм захисту прав власності, а також основні проблеми, що виникають у
процесі здійснення законодавчої діяльності уповноважених органів. Зокрема, на
судових пленумах ми побачили, що існує така проблема як нерівне
застосування норм цивільного права, на що фактично звертають увагу
Верховний Суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду
цивільних та кримінальних справ.
Ми встановили для себе принципову відмінність спільної власності від
спільної часткової власності, порядок вирішення протиріч, що виникають у
процесі реалізації прав та законних інтересів юридичних та фізичних осіб.
Велика увага була приділена цивільному законодавству як об'єкту
дослідження, велика увага була приділена положенням Конституції України як
основі цивільного законодавства, Сімейного кодексу, Цивільного кодексу,
постанов Кабінету Міністрів та законів міністерств та відомств.
У процесі вирішення цього питання ми неодноразово зверталися до
провідних українських юристів, які багато часу та сил присвятили вирішенню
саме цього питання.( Дзера О.В, Ю.С.Червоний).
Сказане свідчить про те, що проблема захисту права спільної власності, у
тому числі майнових прав подружжя на спільну власність, недостатньо
розроблена та вивчена та потребує подальшого вирішення.
Україна - молода країна, і оскільки національне громадянське право все
ще формується, потрібен час, щоб позбутися пережитків минулого, тобто
негативних. У процесі подальшого розвитку та адаптації нашого законодавства
 34

до стандартів Євросоюзу всі недоліки рано чи пізно будуть усунуті, наше

покоління, покоління молодих юристів – майбутніх законодавців, відіграє
важливу роль у цьому процесі!
 35

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Один, два, або три автори 6.Шевченко Я. М. Питання права
власності (коментар до Конституції
України) / Кодифікація приватного
(цивільного) права України. Київ:
Український центр правничих студій.
- 2000.
5. Науково-практичний коментар
Цивільного кодексу України у 2 т. - 2-
е вид., перероб. і доп. (за ред. О.В.
Дзери (кер. авт. кол.), Н.С.
Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком
Інтер, 2006. - Т.1. - 312 с.
14.Науково-практичний коментар
Цивільного кодексу України у 2т. - 2-
е вид., перероб. і доп. (за ред. О.В.
Дзери (кер. авт. кол.), Н.С.
Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком
Інтер, 2006.

Законодавчі та нормативні документи 1.Конституція України від 28 червня

1996 р. // Відомості Верховної Ради
України. - 1996. - № 30. - Ст.141.
2.Цивільний кодекс України від 16
січня 2003 року за № 435-IV //
Відомості Верховної Ради. - 2003. - №
 36

№ 40-44. - ст.356.
3.Господарський кодекс України від
16 січня 2003 року // Відомості
Верховної Ради. - 2003. - № 52. -
С.180
4.Сімейний кодекс України від
10.01.2002 № 2947-III // Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 2002,
N 21-22, ст.135.
7.Постанова пленуму Верховного
суду України Про судову практику у
справах за позовами про захист права
приватної власності.
9.Постанова пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних
справ Про судову практику в справах
про захист права власності та інших
речових прав.
10.Сімейний кодекс України:
науково-практичний коментар. - К.:
Видавничий "Дім Ін Юре", 2003- 532с
11.Господарський кодекс України від
16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) -
2003. - №18, №19-20, №21-22. -
ст.144.
13.Постанови Пленуму Верховного
Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з
 37

наступними змінами) «Про практику

застосування судами законодавства,
що регулює право власності громадян
на жилий будинок». П.11 Постанови
Пленуму Верховного Суду України
від 22.12.95 р. «Про судову практику
у справах про захист права приватної
власності».
15.ЗАКОН УКРАЇНИ Про особисте
селянське господарство (Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 2003,
№ 29, ст.232)
16.ЗАКОН УКРАЇНИ Про
приватизацію державного житлового
фонду (Відомості Верховної Ради
України (ВВР), 1992, № 36, ст.524)
17.ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
(Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 2002, № 3-4, ст.27)
18.ЗАКОН УКРАЇНИ Про
фермерське господарство (Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 2003,
№ 45, ст.363)
19.Закону України "Про об'єднання
співвласників багатоквартирного
будинку" від 29 листопада 2001 р. №
2866-111
 38

Архівні документи
Електроні ресурси 8.http://www.nalogovnet.com/uk/kak-

ne-poterjat/372-obshhaya-
sobstvennost.html
39