МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Кафедра цивільного права №1

КУРСОВА РОБОТА
З цивільного права
на тему: «Джерела цивільного права»

Оцінка: Національна шкала _____________

Кількість балів: _____________
Оцінка: ECTS _____________

Члени комісії: ___________________________

(підпис, ПІБ)
___________________________
(підпис, ПІБ)

м. Харків – 2021 рік

ЗМІСТ
ВСТУП............................................................................................................................................................. 2
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА..........4
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА...........................................................................9
РОЗДІЛ 3. АКТИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА...........13
3.1. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ – ОСНОВНИЙ АКТ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ..................................15
РОЗДІЛ 4. ІНШІ ВИДИ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.......................................................................17
4.1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.............................................................18
4.2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА...................................................19
 4.3. ПРАВОВА ДОКТРИНА ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА............................................................................20
4.4. СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.........................................................................21
4.5. ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.............................................................................22
4.6. ЛОКАЛЬНІ ПРАВОВІ АКТИ ЯК ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА...................................................................23
4.7. ПРАВОЧИН ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА...........................................................................................24
ВИСНОВОК................................................................................................................................................... 25
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................................................................... 27

ВСТУП

Цивільне право присутнє у всіх сферах нашого життя. Історично

розвиваючись з часів Стародавнього Риму наука цивільного права
видозмінювалась відповідно до вимог часу. Розвиток економічних і
соціальних відносин зумовили перегляд і зміну багатьох інститутів
цивільного права як науки.
 Відповідно, розвиток доктрини цивільного права вимагає
переосмислення ряду її категорій, він покликаний з'єднати досягнення
правової науки та суміжних галузей знань. До числа категорій, які
потребують поглибленої розробки, відносяться джерела цивільного права. .
Актуальність теми курсової роботи викликана появою безлічі
наукових робіт, присвячених розгляду питання системи джерел цивільного
права. Також актуальність зумовлена реформами у системі цивільного
законодавства, що тягне за собою виникнення нових та видозмінення старих
джерел права.
Основна мета роботи — дослідження особливостей та уніфікація думок
стосовно джерел цивільного права. Відповідно до поставленої мети
передбачається вирішення наступних завдань:
 розкрити зміст поняття «джерела цивільного права»;
 надати загальну характеристику джерел цивільного права ;
 розглянути та упорядкувати систему джерел цивільного права;
 визначити та розкрити зміст основних видів джерел цивільного
права.
Об'єкт вивчення курсової роботи — дослідження в сфері цивільного
права.
Предмет курсової роботи – джерела цивільного права.
Методологічною основою цієї курсової роботи є системний підхід і
засновані ньому загальні і часткові (порівняльно-правовий, формально-
логічний) наукові методи дослідження.
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку і списку
використаних джерел. У вступі розглядається актуальність теми роботи,
ставиться мета, завдання дослідження. У першому розділі досліджується
поняття та загальна характеристика джерел цивільного права. У другому
розділі приділяється системі джерел цивільного права. У третьому розділі
представлені до вивчення акти цивільного законодавства. У четвертому
розділі аналізуються інші джерела цивільного права. У висновку наводяться
висновки по роботі. При виконанні роботи використані матеріали з
підручників і наукових статей, присвячених темі дослідження.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Дослідження такого багатогранного поняття як джерела цивільного

права варто починати з надання дефініції родового до нього поняття –
джерела права.

Сучасна правова наука розглядає категорію «джерело права» в

ідеальному, матеріальному та формальному значенні.

Під джерелом права в ідеальному значенні розуміють

правосвідомість і пов’язані з нею природне право, правову ідеологію,
праворозуміння, правовий менталітет, правову культуру та правове
виховання. Таке визначення, надане Ю.В Корольовою, на нашу думку, є
найбільш влучним, тому що охоплює весь спектр складових джерела права
на ідейному рівні правової реальності [1].

У матеріальному значенні джерелом права є суспільство, а саме, його

соціально-економічний, культурний розвиток, соціальні, політичні та
економічні умови, які обумовлюють існування правових норм. У даному
випадку джерело права зводиться до взаємодії права та економіки.

У формально-юридичному значенні під джерелами права розуміють

форми його вираження, до яких належать акти, прийняті уповноваженими на
те органами державної влади, що виступають формою вираження й
закріплення правових норм, та на основі яких виникають, змінюються чи
припиняються правові відносини. Іншими словами, це форми зовнішнього
виразу об’єктивно існуючих правових норм і принципів [2].

Усі форми розуміння джерел права є дуже важливими для правової

доктрини, і тому, при використанні даного терміну, необхідно брати до уваги
в якому з наведених значень він вживається. Багато науковці збігаються в
думках, і, здебільшого, використовують термін «джерела права» в
формально-юридичному значенні, що на їх думку, підтверджує його
юридичну значимість. Саме в цьому значенні терміни «джерела права» і
«джерела цивільного права» будуть вживатися у цій роботі.

Для комплексного розуміння такого складного поняття як «джерела

права» вважаємо доцільним дослідити його ознаки та функції.

Н.М. Пархоменко у своїй монографії виділяє такі ознаки джерел права:

1. Публічність (проявляється через суб’єктів правотворчості, які

власне й приймають відповідні джерела права, а також знаходить
свій вияв у поширенні дії джерел на всіх осіб, що знаходяться у
підпорядкуванні відповідних суб’єктів);
 2. Формальність (більшість основних джерел права (окрім
правового звичаю) являють собою сукупність відповідним чином
оформлених документів - правових актів);
3. Нормативність (нормативність виявляється в тому, що джерела
права розраховані на невизначений вид суспільних відносин,
тобто в них закріплюються типові для більшості осіб правила
поведінки, вони діють невизначену кількість разів, а реалізація
правил, що в них містяться, у конкретних правовідносинах не
зупиняє їх дію);
4. Юридична сила (джерела права утворюють певну систему, а
підставою розташування того чи іншого джерела в цій ієрархій
зумовлюється саме його юридичною силою);
5. Обов'язковість, гарантованість та безпосередній зв'язок з
державою (джерела права приймаються від імені держави, або з
її дозволу, їх реалізація забезпечується за допомогою системи
державних гарантій і санкцій);
6. Безпосередній зв'язок джерел права з колом суб'єктів,
простором і часом (він формується на базі діючих у даний
часовий період і в даній державі джерел права і, відповідно,
безпосередньо залежить від цих «змінних величин»).

Окрім ознак джерел права важливою складовою їх змісту є функції, за

допомогою яких можна відслідкувати вплив джерел права на ті чи інші сфери
правового і суспільного життя.

У питанні визначення терміну «функції джерел права» ми підтримуємо

думку, що функції джерел права - це потенційна, об'єктивна здатність джерел
права бути регулятором і засобом управління суспільними відносинами, яка
обумовлена закономірностями їх розвитку та реалізується за допомогою
цілеспрямованого впливу на відносини, що існують у суспільстві.
 Усі функції джерел права поділяють на два види – загальносоціальні
та спеціально-юридичні [3].

До загальносоціальних функцій належать соціальна, економічна і

політична функції. До соціальної функції джерел права відноситься
світоглядна, інформаційно-програмуюча, координаційно і ідеологічно-
виховна функції. Змістом політичної функції джерел права є закріплення
політичного ладу суспільства, механізму функціонування держави, порядку
регламентації політичних відносин, регулювання діяльності суб'єктів
політичної системи тощо. Крім того, джерела права можна розглядати і як
засіб розв'язання політичних завдань.

Спеціально-юридичними функціями джерел права є регулятивна та

охоронна. Регулятивна функція реалізується через систему мотивів,
ціннісних орієнтацій, нормативних настанов, які є специфічними
регуляторами поведінки, заохочують, стимулюють розвиток тих суспільних
відносин, що можуть бути опосередковані правом і відображають певні
цінності, але перебувають на етапі свого становлення [4].

Отже, розкриття змісту поняття «джерела права» через функції та

ознаки дає нам комплексне його розуміння і у повній мірі відображує усі
його аспекти.

Виходячи з багатоаспектності такого питання як джерела права,

логічним видається існування його певних видів. Однією з підстав
класифікації джерел права є їх приналежність до тієї чи іншої галузі права.
Кожна галузь має свою систему джерел, яка характеризується певною
специфікою, що у свою чергу і виділяє їх з поміж джерел права іншої галузі.
Так як об’єктом цієї курсової роботи є дослідження у сфері цивільного права,
то предметом нашого дослідження є джерела права саме в цій галузі права.

У доктрині цивільного права існує велика кількість визначень терміну

«джерела цивільного права» які охоплюють його різні аспекти. Проте,
шляхом уніфікації, вважаємо найбільш влучним визначення надане Н.І.
Хімчук, відповідно до якого: «джерела цивільного права» – це зовнішні
форми виразу і закріплення цивільно-правових норм, які приймаються або
санкціонуються уповноваженими нормотворчими органами (суб'єктами) з
метою правового регулювання цивільних відносин [5].

Як було зазначено вище, усі джерела права певної галузі володіють

низкою особливостей, що й зумовлюють їх ознаки та вирізняють з поміж
джерел інших галузей. У цивільному праві існує дві особливості (особливості
внутрішньої та зовнішньої форми джерел права), які є специфічними лише
для цієї галузі права.

Першою особливістю є зовнішня форма вираження, яка виявляється у

вигляді відповідних видів джерел права (акти цивільного законодавства,
звичаї, правочини тощо).

Друга особливість представлена внутрішньою формою вираження у

вигляді норм, що вирізняються за предметом та методом цивільно-правового
регулювання відносин.

Отже, враховуючи зазначені особливості, можна навести такий перелік

ознак джерел цивільного права:

 вони спрямовані на правове регулювання особистих немайнових

та майнових відносин;
 мають різну форму закріплення норм, тобто не лише письмову,
але й усну форми;
 володіють різноманітністю видів;
 вони характеризуються юридичною рівністю учасників у праві
вибору джерел права;
 можуть виникати за волевиявленням учасників цивільних
правовідносин, крім випадків, встановлених законом.
 Тож, можемо констатувати, що джерела цивільного права є одними з
видів джерел права, володіють низкою особливостей та ознак, формують
власну систему джерел права у зв’язку з чим набувають певної специфіки,
що й вирізняє їх від джерел права інших галузей.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Розглянувши поняття «джерела цивільного права» і дійшовши
висновку, що у своїй сукупності джерела права становлять цільну
взаємоузгоджену систему, вважаємо за потрібне розглянути основні
елементи цієї системи та принципи на яких вона функціонує.

Р.Б. Тополевський надає таке визначення: «система джерел права» -

це сукупність всіх форм та засобів закріплення юридичних норм,
взаємопов’язаних відповідними (генетичними, ієрархічно-структурними і
функціональними) зв’язками, яка визначає нормативну складову галузі права,
національної або регіональної правової системи чи міжнародного
правопорядку.

Ми вважаємо, що дане визначення хоча й не охоплює усі аспекти

зазначеного поняття, проте акцентує увагу на таких важливих ознаках
системи джерел права як їх взаємоузгодженість та взаємообумовленість.

Хочемо зазначити, що використовуване нами поняття «система джерел

права» не є тотожним до поняття «система законодавства». Адже, на нашу
думку, поняття «система законодавства» лишає поза межами джерел права
такі його види як: принципи, звичаї, договори тощо [6].

Щодо ознак системи джерел права, то найбільш вдалою нам вдається

така класифікація:

1) система джерел права – це зовнішня форма системи права;

2) первинним елементом є нормативно-правовий припис, через
який формалізується та об’єктивується норма права;
3) нормативно-правові приписи взаємопов’язані та
взаємоузгоджені;
4) вона є поліструктурним утворенням;
5) структурними частинами системи джерел права є: нормативно-
правові інститути, нормативно-правові галузі та інші системні
утворення;
6) вона є нормативно-правовою організацією, необхідною для
забезпечення правового регулювання в будь-якому суспільстві;
7) нормативно-правові приписи об’єктивуються у відповідних
зовнішніх формах права;
8) має динамічний, значною мірою суб’єктивний характер
(залежить від діяльності суб’єктів правотворчості) [7].

Враховуючи те, що система джерел права це загальне, сукупне явище,

яке складається з одиничних елементів, для нього характерне певні принципи
побудови. До них належать: принципи сукупності, системності,
ієрархічності.

Структурність виділяє кожну складову частину системи, яка,

володіючи відносною самостійністю та притаманними їй ознаками є
джерелом права. Структура характеризує організованість системи, стійку
впорядкованість її елементів і зв’язків.

Принцип системності полягає в тому, що в межах системи джерел

права існують елементи, які, в свою чергу, теж можуть утворювати системи,
які існують всередині одного цілого завдяки зв'язкам, які виникають під час
функціонування системи.

Зв'язок, який налагоджує взаємодію між різними рівнями однієї

системи, є ієрархічним. Ієрархічність притаманна лише системним явищам,
до того ж складним, з двома і більше рівнями, однорівневим системам
ієрархічність не притаманна. В ієрархічно побудованій системі функції
розподілено між її рівнями.

Проте, окрім цих основоположних принципів, які власне й формують

усю систему, для неї також характерні і внутрішні типові зв'язки, такі як:

a) зв'язок між юридичною силою нормативно-правових актів

відповідного виду і нормами права, що містяться в них;
b) зв'язок між нормами права того чи іншого виду актів та
суспільними відносинами, що ними регулюються;
c) зв'язок між суспільними відносинами і нормами права, що їх
регулюють.

Виходячи з основоположних принципів, у системі джерел цивільного

права можна виділити певну структуру її елементів. Так, всі елементи
системи джерел права незалежно від рівня регулювання можна згрупувати в
три компоненти:

 установчий (первинний) компонент;

  розвиваючий (вторинний) компонент;
 допоміжний (забезпечуючий) компонент.

До установчого компоненту можна віднести ті джерела права, які є

основними для даної системи права, які конституюють, визначають даний
правовий комплекс. Такими в Україні є загальні принципи права і
Конституція (Конституція фактично є складовою й розвиваючого
компоненту, так як є основою актів цивільного законодавства).

Розвиваючий компонент об’єднує ті юридичні джерела права, які

розвивають, конкретизують елементи первинного компоненту. Саме в них
міститься основний масив юридичних норм. У цивільному праві цей
компонент об'єднує такі види джерел права як акти цивільного
законодавство та нормативно-правові договори.

Допоміжний компонент значною мірою визначається особливостями

розвитку національного законодавства. В українській системі цивільного
права до допоміжного компоненту належать такі види джерел права як
звичай, судовий прецедент, доктрина, правочини а також локальні
правові акти [8].

Отже, за допомогою згрупування джерел права у три компоненти, ми

можемо навести їх перелік.

До системи цивільного права належать такі види джерел права (перелік

наведений у довільному порядку, не дотримуючись принципу ієрархічності):

1. Загальні принципи права.

2. Акти цивільного законодавства (включаючи Конституцію).
3. Правочини.
4. Правовий звичай.
5. Судовий прецедент.
6. Правова доктрина.
7. Локальні правові акти.
 РОЗДІЛ 3. АКТИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК
ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Основоположним і найбільшим за обсягом джерелом цивільного права
є акти цивільного законодавства. У них закріплена переважна більшість усіх
норм які є регуляторами цивільно-правових відносини. Окрім цього, акти
цивільного законодавства є одним з небагатьох різновидів джерел
цивільного права види якого закріплені у Цивільному кодексі України (далі
– ЦКУ).

Перш ніж перейти до характеристики видів актів цивільного

законодавства вважаємо доцільним надати визначення цьому поняттю, так як
ЦКУ такого поняття не надає. Вчені цивілісти пропонують таке визначення
цьому поняттю: «акти цивільного законодавства» – це нормативно-правові
акти, що містять цивільно-правові норми [9]. Врахувавши це визначення,
розглянемо та класифікуємо види актів цивільного законодавства за різними
підставами, посилаючись на норми ЦКУ та правову доктрину.

Шляхом аналізу ст. 4 ЦКУ можна дійти висновку, що законодавець

виділяє основу актів цивільного законодавства та акти власне цивільного
законодавства [10].

Основою актів цивільного законодавства є Конституція України (далі

– КУ). Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому
значенні оскільки становить основу для усього національного законодавства
незалежно від галузі. Проте, як акт цивільного законодавства, КУ містить
деякі положення які є нормами цивільного права. Вони прямо регулюють
цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для
захисту цивільних прав та інтересів. Зокрема, КУ містить низку норм
цивільно–правового характеру, які визначають принципові положення
регулювання відносин власності та інтелектуальної власності (ст. 13, 14, 41,
54), регулювання особистих немайнових відносин (ст. 21, 23, 24, 27, 28) тощо
[11].

Продовжуючи аналіз ст. 4 ЦКУ можемо виділити власне акти

цивільного законодавства. Наступний щабель після Конституції займає
Цивільний кодекс, як основний акт цивільного законодавства, та інші закони
України (п.2 ст.4 ЦКУ). Про ЦК докладніше йтиметься у наступній частині
цього розділу. Проте, окрім ЦК, як зазначалося раніше, актами цивільного
законодавства є й інші кодекси (Сімейний кодекс, Житловий кодекс,
Земельний кодекс тощо) та закони (ЗУ «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю», ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних
осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» тощо).

Положення абз. 2 ч. 2 ст. 4 ЦК дозволяють констатувати наявність

ієрархічності у системі актів цивільного законодавства. Тобто, якщо
положення акта меншої юридичної сили суперечать положенням акта
більшої юридичної сили, то застосуванню підлягає останній.
 Наступний рівень у системі джерел цивільного права складають
підзаконні нормативно-правові акти Президента та Кабінету Міністрів
України. Нормотворчість Президента України у сфері цивільних відносин
обмежена встановленими Конституцією України випадками, а серед актів
КМУ тільки його постанови можуть належати до актів цивільного
законодавства (абз. 1 ч. 4 ст. 4 ЦК).

Останнім елементом у системі актів цивільного законодавства

передбачених ЦК є нормативно-правові акти інших органів державної влади
України, органів влади Автономної Республіки Крим. Вони можуть видавати
нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у
випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом (ч. 5 ст.
4 ЦК).

Отже, акти цивільного законодавства становлять собою чітко

структуровану та ієрархічну систему, яка виступає основним регулятором
цивільно-правових відносин.

3.1. Цивільний кодекс України – основний акт цивільного

законодавства
У минулій частині нами було надано класифікацію актів цивільного
законодавства. На одному з щаблів зазначеної системи розташовуються
закони України, зокрема, Цивільний кодекс. Погоджуємося з думкою Є.О
Харитонова, який поділяє закони, у залежності від їх значення, на засадничі
(основоположні, фундаментальні) закони і звичайні (поточні) закони.

Засадничі закони встановлюють найбільш важливі положення, що

стосуються основ цивільно–правового регулювання. Наразі єдиним
фундаментальним законом є ЦКУ, до його прийняття цю роль виконували
«Закон про власність», «Закон про господарські товариства», «Закон про
підприємницьку діяльність» тощо. Що стосується «звичайних» законів, то
вони приймаються на базі засадничих і на їх розвиток. Звичайні закони, як
правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, строк їх
існування менш тривалий [12].

Як зазначалося раніше, Цивільний кодекс України – основний акт

цивільного законодавства. Підтвердження цьому положенню містяться як у
доктрині цивільного права, так і власне у цивільно-правових нормах. У абз.1
ч.2 ст. 4 ЦКУ прямо зазначено, що «основним актом цивільного
законодавства України є Цивільний кодекс України». Абз. 2 та 3 ч.2 ст. 4
ЦКУ підтверджують це положення.

Цивільний кодекс був прийнятий 16 січня 2003 року і набрав чинності з

1 січня 2004 року. Прийняття Кодексу було зумовлено необхідністю
уніфікації засадничих законів у один нормативно-правовий акт задля
гармонічного функціонування усієї системи цивільного законодавства. ЦКУ
створювався на новій концептуальній основі як загальний кодекс приватного
права, з врахуванням сучасних європейських тенденцій і досвіду.

Кодекс побудований за пандектною системою і складається з шести

книг:

1. Книга перша. Загальні положення.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.
3. Книга третя. Право власності та інші речові права.
4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності
5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.
6. Книга шоста. Спадкове право.

Отже, Цивільний кодекс України відіграє важливе значення не тільки у

системі актів цивільного законодавства, а й у всій системі джерел цивільного
права. Регламентуючи основні цивільно-правові норми, ЦКУ є основою для
інших (допоміжних) джерел цивільного права.
 РОЗДІЛ 4. ІНШІ ВИДИ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Як зазначалося раніше, структура системи джерел права включає в
себе три компоненти, кожен з яких складається з відповідних джерел
цивільного права. У Розділі 3 цієї роботи нами було розглянуто лише один з
видів джерел права – акти цивільного законодавства. Цей розділ буде
присвячений особливостям та місцю інших джерел права у системі джерел
цивільного права.

4.1. Загальні принципи права як джерело цивільного

права
Питання про належність загальних принципів права до системи джерел
права досі є спірним. Проте, враховуючи комплексність цієї роботи,
вважаємо доцільним розглянути усі можливі аспекти.
 Спочатку вважаємо за необхідне надати визначення поняттю
«принципи права». У цьому питанні ми повністю погоджуємося з С. П.
Погребняком, що надає таке визначення: «загальні принципи права» - це
система найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у
праві, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та
цінностей, що притаманні цій системі права, і визначають її характер і
напрямки подальшого розвитку. До загальних принципів права належать
принципи справедливості, рівності, свободи, розумності та інші. Як основа і
фундамент права, перелічені принципи застосовуються у всіх галузях права,
зокрема й у цивільному.

У питанні виокремлення загальних принципів права як самостійного

джерела права велику роль грає судова практика. Українські суди у свої
практиці майже не використовують принципи права у якості самостійного
джерела, а розглядають їх у поєднанні з текстами нормативно-правових
актів. Проте ми вважаємо такий підхід у деякому сенсі архаїчним і повністю
погоджуємося з думкою М.І. Козюбри про те, що загальні принципи права
виходять за межі Конституції і законів, а інколи навіть за межі міжнародних
пактів.

Отже, на даному етапі розвитку українського законодавства (в тому

числі, цивільного), не можна констатувати, що загальні принципи права є
абсолютно самостійним джерелом права, проте, на нашу думку, зараз, на
рівні з КУ, вони представляють установчий компонент структури джерел
цивільного права. [13].

4.2. Нормативно-правовий договір як джерело цивільного

права
Нормативно-правовий договір є одним з двох джерел права, які
належать до розвиваючого компоненту структури. Цю позицію він поділяє з
актами цивільного законодавства, чим підтверджується його важливість у
всій системі джерел цивільного права.
 Нормативно-правовий договір – це двостороння або багатостороння
угода, яка встановлює, змінює або скасовує норми права.

Сучасна правова доктрина класифікує нормативно-правові договори за

різними підставами, проте, найпоширенішою є класифікація за сферою дії,
відповідно до якої виділяють внутрішньодержавні та міжнародні
нормативно-правові договори.

Така класифікація є дуже важливою з точки зору джерел цивільного

права, адже внутрішньодержавні договори у цій галузі майже не
застосовуються. Більш характерним є укладення внутрішньодержавних
сфері конституційного, трудового та адміністративного права [17].

Щодо міжнародних договорів, то вони відіграють важливу роль у всій

системі джерел цивільного права. У ч.1 ст. 10 ЦКУ вказано, що «чинний
міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на
обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною
національного цивільного законодавства України», окрім визнання
міжнародних договорів джерелом права та частиною національного
законодавства, ЦКУ також встановлює, у разі виникнення колізій, їх
пріоритет над останніми, що підтверджується положенням ч. 2 ст.10 ЦКУ.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України “Про міжнародні договори

України” під міжнародним договором України розуміють укладений у
письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного
права договір, що регулюється міжнародним правом незалежно від того,
міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і
незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція,
пакт, протокол тощо).

До міжнародних договорів у сфері цивільного права належать такі

угоди: «Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів»,
«Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення
вантажів», « Угоду про міжнародні автомобільні перевезення між Урядом
України та Урядом Королівства Іспанія» тощо.

4.3. Правова доктрина як джерело цивільного права

Одним з видів джерел цивільного права, які відносяться до
допоміжного його компоненту, є правова доктрина. У питанні розуміння
поняття «правова доктрина» ми користуємося таким визначенням: «правова
доктрина» — це створена юридичною наукою система поглядів на проблеми
правового регулювання суспільних відносин, яка виражена у формі
принципів, презумпцій, аксіом, що є моделлю позитивного права, визначає
пріоритетні напрями, закономірності й тенденції розвитку законодавства,
незалежно від факту фіксації її положень у будь-якому документі.

Найважливішою ознакою правової доктрини, що, власне, і вказує на її

особливість як джерела права, є її незалежність від факту фіксації у будь-
якому документі. Ця особливість виходить з того, що, якщо доктринальні
положення будуть закріпленні чи то в законі, чи то в судовій практиці, то у
майбутньому фактичним джерелом права стане не доктрина, а саме те
джерело де закріпленні її положення.

У сучасних правових системах, доктрина слугує ідейним фундаментом

й теоретичним стрижнем нормотворчості, сприяє правильному розумінню і
застосуванню юридичних приписів. Вона є свого роду ненормативним
елементом механізму правового регулювання.

Отже, у сучасній правовій системі України (зокрема, у галузі

цивільного права) правова доктрина використовується як додаткове джерело
права [14].

4.4. Судовий прецедент як джерело цивільного права

У випадках, визначених законом, джерелами цивільного права України
визнаються рішення судів, які мають нормативний характер. Так, відповідно
до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики
Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ
практику цього суду як джерело права (класичний приклад судового
прецеденту).

В українській правовій системі поширені так звані квазіпрецеденти

(нормативні рішення суду), які не можна ототожнювати з судовими
прецедентами характерними для англосаксонської правової сім’ї.

Судове рішення може стати судовим прецедентом лише за таких умов:

воно є рішенням одного з вищих судів; його мотивувальна частина додає
новий елемент до правового регулювання, тобто містить або нову норму
права, або уточнює вже існуючу.

Ознаки нормативного рішення суду (квазіпрецеденту) притаманні

правовим висновкам Верховного Суду України (далі — ВСУ), ухваленим із
підстав неоднакової судової практики застосування норм права судами
касаційної інстанції. Правові висновки ВСУ, з одного боку, є рішенням у
справі, обов’язковим лише для сторін спору (тобто є правозастосовним
актом), але з другого — правовий висновок, який є головним принципом
вирішення справи (по суті, ratio decidendi), що міститься у мотивувальній
частині рішення, набуває обов’язкового значення для інших судів і суб’єктів
правозастосування при вирішенні схожих спорів. У певному розумінні
зазначене судове рішення може вважатися судовим прецедентом, оскільки
воно є рішенням вищого судового органу держави, а його мотивувальна
частина додає новий елемент до правового регулювання, тобто містить або
нову норму права (усуває прогалину в правовому регулюванні), або уточнює
вже існуючу (деталізує чинні норми права).

Окрім, власне класичного судового прецеденту (рішення ЄСПЛ) та

квазіпрецеденту (рішення ВСУ), деякі науковці також виділяють рішення
Конституційного суду України, що є прецедентами тлумачення.
 Отже, для цивільного права України, так само як і для всієї правової
системи, допоміжними джерелами права є класичний судовий прецедент,
квазіпрецедент та прецедент тлумачення [15].

4.5. Правовий звичай як джерело цивільного права

Питання про належність звичаю до самостійних джерел цивільного
права зараз не піддається сумніву. Такі позиції дане джерело отримало разом
із закріпленням відповідних положень у Цивільному кодексі. У абз. 2. ч. 1.
ст.7 ЦК України закріплено, що правовий звичай - це правило поведінки,
яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у
певній сфері цивільних відносин.

Ч. 2 ст. 7 ЦК України безпосередньо визначає місце звичаїв у системі

норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам
цивільного законодавства або договору, не застосовується. З
вищезазначеного положення ЦК України випливає, що звичай визнається
субсидіарним джерелом права і має «меншу» юридичну силу порівняно із
законодавством та договором сторін.

Шляхом аналізу норм ЦКУ можна виділити такі види правових звичаїв,
які у ньому застосовуються: 1) звичай національної меншини (ст. 28); 2)
звичай ділового обороту (ст. ст. 213, 526, 529, 531, 532, 538, 539, 613 тощо);
3) місцевий звичай (ст. 333); 4) звичай як такий (ч. 1 ст. 444). Як ми бачимо,
переважна більшість звичаїв, закріплених в ЦКУ, є звичаями ділового
обороту. Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в
торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо.

У сучасній системі цивільного права правовий звичай не є первинним

елементом, поступаючись актам цивільного законодавства та договорам,
проте є самостійним джерелом цивільного права, який відіграє важливу роль
у договірних відносинах, особливу роль відводячи звичаям ділового обороту
[16].
 4.6. Локальні правові акти як джерела цивільного права
Питання місця локальних правових актів як у системі джерел права, так
і у системі цивільного права загалом досі є дискусійним. Найбільше дискусій
викликає питання щодо належності локальних правових актів до предмету
цивільного права.

Спочатку наведемо визначення цього поняттю. Локальні правові акти

– це юридичні дії, вчинені уповноваженими органами юридичних осіб
відповідно до законодавства, які регламентують відносини, що виникають і
діють у межах даної юридичної особи, закріплюють індивідуально-правовий
статус та обов'язкові для виконання працівниками й учасниками цієї
організації.

Прихильники віднесення локальних правових актів до предмету

цивільного права вважають допустимим визнання їх джерелами цивільного
права.

Опоненти натомість вважають, що внутрішньокорпоративні відносини

за своєю юридичною природою взагалі не можуть бути предметом
цивільного права. На нашу думу, це питання має бути вирішене завдяки
класифікації локальних правових актів.

Залежно від характеру правових наслідків і кола зобов'язаних осіб

локальні правові акти можуть мати нормативний або ненормативний
характер. Саме така класифікація і дозволяє зробити висновок, що лише
локальні правові акти нормативного характеру входять до предмету і можуть
бути джерелами цивільного права.

Локальні нормативні акти містять правові норми, що приймаються

уповноваженими органами юридичної особи, встановлюють загальні правила
регулювання однотипних відносин у відповідній юридичній особі,
розраховані на тривале застосування та не мають конкретного адресату
(зокрема, статути юридичних осіб, положення про їх філії, представництва, а
також окремі положення про органи управління відповідних юридичних
осіб).

У зв’язку з вищенаведеним, можемо констатувати, що локальні правові

акти нормативного характеру виконують роль допоміжного джерела
цивільного права [17].

4.7. Правочин як джерело цивільного права

Інститут правочинів - один з найважливіших у всій системі цивільного
права. Правочини є найпоширенішим способом набуття цивільних прав та
обов’язків. У ч.1 ст. 202 ЦКУ закріплено визначення правочину, зокрема,
там зазначається, що: « Правочином є дія особи, спрямована на набуття,
зміну або припинення цивільних прав та обов'язків». Ч. 2 ст. 202 регламентує
й види правочинів, поділяючи їх на односторонні правочини і договори (дво-
чи багатосторонні).

Щодо місця правочинів у системі джерел права існує велика кількість

дискусій. Деякі науковці до кінця не підтримують ідею віднесення
правочинів до джерел цивільного права. Проте, на положення закріплені у
ЦКУ, ми вважаємо правочини повноцінними членами системи джерел права.
Зокрема, відповіді на питання щодо ролі і місця правочинів у системі джерел
цивільного права надає ст. 6 ЦКУ.

У ст. 6 ЦКУ передбачена певна нормативність договорів, яка полягає у

законодавчому закріпленні права сторін у договорі відступити від положень
актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний
розсуд. При цьому сторони не можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у
разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного
законодавства випливає з їх змісту або суті відносин між ними.

Цивільно-правовий договір виступатиме джерелом цивільного права

тоді, коли він на законних підставах регулює відносини інакше, ніж
передбачено в актах цивільного законодавства. В такому випадку вже не
закон або інший акт цивільного законодавства, а сам договір є джерелом того
правового стандарту, який буде визначати модель належної поведінки сторін.

Ідея щодо нормативності цивільно-правового договору дозволяє

поширення такого положення на інші правочини, так як на односторонні
правочини поширюється дія положень ЦК України про договір. Тож, ми
можемо прийти до висновку, що не лише договори як один із видів
правочини виступає джерелом права, але й односторонні правочини [17].

Отже, правочини є самостійними повноправними джерелами

цивільного права, які належать до допоміжного компоненту їх структури.

ВИСНОВОК

У роботі розглянуті теоретичні питання, пов'язані з поняттям джерел

цивільного права і їх вплив на усю системи цивільного права. На підставі
проведеного дослідження можна прийти до наступних висновків і
узагальнень.

Під джерелами цивільного права розуміється зовнішні форми виразу і

закріплення цивільно-правових норм. Джерела цивільного права утворюють
певну систему яка функціонує на принципах взаємоузгодженості та
взаємообумовленості.

У структура елементів системи джерел цивільного складається з трьох

компонентів: установчого, розвиваючого і допоміжного. Кожен з видів
джерел права належить до певного компоненту. До установчого компоненту
належать Конституція України і загальні принципи права. До розвиваючого
компоненту належать акти цивільного законодавства і нормативно-правові
договори. До допоміжного компоненту належать правові звичаї, судовий
прецедент, правова доктрина, правочини та локальні правові акти.

Основоположним видом джерел цивільного права є акти цивільного

законодавства. Цивільний кодекс України – основний акт цивільного
законодавства, який є регулятором більшості існуючих цивільно-правових
відносин.

Джерела цивільного права мають велике значення для зміцнення

законності в правовій державі. Досконалість джерел залежить від рівня
теоретичних уявлень про них і від якості їх застосування на практиці.
Юридична наука повинна своєчасно готувати рекомендації щодо покращення
системи джерел права, а практика повинна реалізувати ці пропозиції з метою
створення ефективно функціонуючої системи джерел права.

З розвитком державності джерела права змінювалися і

трансформувалися за формою і змістом, пройшовши тривалий шлях від
звичаю до широкої системи різноманітних правових актів. Відповідно, свою
актуальність ця тема не втратила і зараз. Актуальність її буде тільки
підвищуватися. Це зумовлено тенденцією до збільшення багатоманітності
джерел права, включення до переліку джерел права нових видів і зміни їх
співвідношення.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Корольова Ю. В. Джерела права: багатоманітність наукового розуміння

та єдність сутності / Ю. В. Корольова // Науковий вісник
Ужгородського національного університету : Серія: Право. – 2015. – №
31. – С. 10–13.
2. Білоус А.О. Політико правові системи: світ і Україна / А.О. Білоус. –
К. – 1997. – 200 с.
3. Теорія держави і права : навч. посіб. / [С. К. Бостан, С. Д. Гусарєв, Н.
М. Пархоменко та ін.]. - К. : ВЦ "Академія", 2013. - 348 с
4. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології.
Монографія. –К.: ТОВ «Видавництво ,, Юридична думка”», 2008.
5. Хімчук Н.І. Джерела цивільного права : дис. канд. наук: 12.00.03 /
Наталія Іванівна Хімчук. – К., 2011. – 202 с
6. Тополевський Р.Б. Система джерел права: поняття, види, структура /
Р.Б. Тополевський // Вісник Національного університету внутрішніх
справ.- 2002.- Вип. 20.
7. Луць Л.А. Загальна теорія держави та права : навч.-метод. посібник (за
кредитномодульною системою) / Л.А. Луць. – К. : Атака, 2008. – 412 с.
8. Кривов’яз О.М. Система джерел цивільного права України // Кривов’яз
О.М. // Право і суспільство. - №6-2. – частина 3. – 2015. – с. 59-64.
9. Кузнєцова Н.. Акти цивільного законодавства //Енциклопедія
цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України; відп.ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2009. – С. 30.
10. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. – № 435-IV // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.
11. Конституція України : офіц. текст. Київ : КМ, 2013. 96 с
12.Харитонов Є.О. Деякі проблеми визначення поняття та сфери дії актів
цивільного законодавства України. Сучасні проблеми приватного
права: збірник наукових праць, присвячених 80-ій річниці з дня
народження Я.М. Шевченко / відп. ред. Н.С. Кузнєцова, Р.О.
Стефанчук. Київ: ВГО «Асоціація цивілістів України», Кам’янець-
Подільський, ТОВ «Друкарня «Рута», 2012. С. 382.
13.Васильєв С. Принципи права у системі джерел цивільного
процесуального права України // Університетські наукові записки.
№1(45). 2013. с.102
14. Семеніхін І.В. Правова доктрина: поняття, ознаки, структура.
Проблеми законності. 2016. Вип. 132. С. 26–36.
15. Майданик Р. А. Вчення про джерела цивільного права України. Право
України. 2017. №6. С. 53-63
16. Бірюкова А. Г. Правова природа звичаю ділового обороту як джерела
цивільного права. Порівняльно-аналітичне право: електрон, наук,
фахове вид. 2018. № 3. С. 102–104.
17.Майданик Р . А . Цивільне право: Загальна частина. / Т. I. Вступ у
цивільне право. – К.: Алерта, 2012. – 472 с.
18.Кривов’яз О. М. Правочин як джерело цивільного права. Часопис
цивілістики. 2015. Вип. 18. С. 69–72.