МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра цивільного ц права

Навчальна дисципліна
Цивільне право (2-ч.)

КУРСОВА РОБОТА
на тему:

Деліктні зобов’язання: загальна характеристика.

Виконав:
Імбірович Назар Романович,
студент 3 курсу
юридичного факультету

Перевірила:
Васильєв В.В.,
Кандидат юридичних наук, доцент

Оцінка:
_____________
_____________ к.ю.н., доцент Васильєв В.В.
(підпис)

0
 ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Історія розвитку деліктних зобов'язань
1.1 Еволюція деліктних зобов'язань у радянські часи
1.2 Суб'єкти, об'єкт і зміст деліктного зобов'язання
1.3 Підстави й умови деліктної відповідальності
РОЗДІЛ 2. «Деліктні зобов'язання» як сучасно-правовий аспект
2.1 Поняття деліктів у цивільному праві
2.2 Особливості деліктних зобов'язань
РОЗДІЛ 3. Співвідношення деліктного зобов'язання та деліктної
відповідальності
3.1 Деліктна відповідальність за законодавством України та за
законодавством країн англо-американської системи права: порівняльний
аспект
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1
 Вступ

Актуальність теми. Після здобуття незалежності Україна взяла курс на

розбудову демократичної правової держави та формування громадянського
суспільства, що змусило її зосередити увагу на захисті прав і свобод людини,
правовому забезпеченні та механізмах їх реалізації. цих прав і свобод.
Важливе місце в системі цивільного права посідає деліктна відповідальність
як один із інститутів, спрямованих на захист і відновлення порушених прав
та інтересів особи. Така відповідальність виникає у зв'язку з виконанням
обов'язку щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням прав чи
інтересів особи, і характеризується зменшенням матеріального становища
заподіювача шкоди (деліквента) на користь потерпілої особи.
Слід зазначити, що реалізація інституту деліктної відповідальності
здійснюється на підставі імперативних норм цивільного законодавства,
оскільки відбувається з порушенням норм нормативно-правових актів.
Важливість і динаміка розвитку інституту деліктної відповідальності вимагає
його постійного дослідження з метою своєчасного виявлення прогалин у
законодавстві, що передбачає використання правового механізму його
реалізації.
Своєчасне виявлення та усунення таких прогалин може забезпечити
ефективний механізм захисту прав та інтересів особи. З цієї причини
деліктна відповідальність стала предметом дослідження відомих вчених у
галузі цивільного права, серед яких Отраднова О.О., Іоффе О.С., Примак
В.Д., Матвєєв Г.К., Ківалова Т.С., Покровський Ю.О., Канзафарова І.С.,
Майданик Р.А., Красавчиков. О. О., Новицький І. Б. та ін.. Проте,
незважаючи на наявність фундаментальних досліджень деліктної
відповідальності, на сьогодні існує низка пов’язаних з нею питань, які
залишаються дискусійними та потребують подальшого дослідження.
Зокрема, дуже часто постає питання про співвідношення деліктної
відповідальності з іншими видами цивільно-правової відповідальності,
2
визначення її правової природи, а також підстав її настання для окремих
суб’єктів.
Також, дослідження даної теми є актуальним у зв’язку з тими подіями,
які відбуваються на даний момент в Україні, а саме: повномасштабне
вторгнення Росії на територію України, анексія півострову Крим, спроби
прийняття законодавства, яке б врегулювало питання визначення статусу
Російської Федерації (далі – РФ) як держави-агресора.
Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є дослідження
проблемних питань деліктних зобов’язань.
Для досягнення цієї мети було поставлено такі основні завдання:
- визначити співвідношення категорій деліктна відповідальність та
деліктне зобов’язання;
- виявити спільні та відмінні риси інституту деліктної відповідальності
за законодавством України та за законодавством країн англо-американської
системи права;
- розкрити особливості деліктних зобов’язань.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань під час
дослідження було використано загальнонауковий формально-юридичний
метод, а також спеціально-науковий порівняльно-правовий метод. Так,
формально-юридичний метод був використаний при роботі з нормативно
правовими актами для аналізу їх положень, а порівняльно-правовий метод
використовувався при проведенні порівняльного аналізу інституту деліктної
відповідальності за вітчизняним законодавством та за законодавством країн
англо-американської системи права.

3
 Розділ 1. Історія розвитку деліктних зобов'язань

1.1 Еволюція деліктних зобов'язань у радянські часи

У період становлення радянської державності в Україні (1917-1920 рр.)

правова система формувалася як однорідна правова система більшовицької
Росії. Це був найпростіший прийом, який пристосовував право однієї
держави до умов іншої. Радянське цивільне право воєнного комунізму
захищало приватне трудове господарство та особисту власність громадян.
Цивільний кодекс УРСР 1922 р. регулював відносини, пов’язані з
непом, містив норми, що забезпечували привілейоване становище державної
власності, захист державних інтересів, контроль за приватною
підприємницькою діяльністю, державну монополію на зовнішню торгівлю
тощо. Він являв собою цілісну рецепцію Цивільного кодексу РРФСР,
складався з чотирьох частин, зокрема третій розділ був присвячений
зобов'язальному праву (крім загальних положень містив норми, що
регулювали договірні та безпідставні зобов'язання, збагачення та заподіяння
шкоди) .
Американська доктрина, у свою чергу, вважає шкодою будь-яке
порушення інтересів права, що підлягає захисту, і виділяє наступні його
види: моральне або психічне (емоційне страждання) – приниження, гнів,
сором, відчай, переляк, страх, хвилювання. , хвилювання тощо; Шкода,
заподіяна законним інтересам (правам і благам) особи; Пошкодження
правовідносин між людьми (договірних, шлюбних, батьківських та ін.));
Тілесні ушкодження, до яких належать майнові та тілесні ушкодження (біль у
тілі, хвороба, погіршення фізичного стану, фізичні страждання).
Законодавство всіх країн передбачає принцип повного відшкодування,
тобто відшкодовується як позитивний збиток, так і втрачений прибуток. У
деяких випадках розмір відшкодування може перевищувати розмір збитку: у
разі заподіяння шкоди людині, життю та здоров'я (ФРН); коли поведінка
людини особливо небезпечна, зухвала (УС).
4
 Сфера відповідальності може бути обмежена, якщо: винен потерпілий,
шкода заподіяна психічно хворим громадянином; матеріальне становище
правопорушника важке (континентальне право); занадто висока сума
компенсації (суддя має право її зменшити); закон передбачає зменшену
компенсацію (зменшене відшкодування збитків); якщо платоспроможність
відповідача низька (англо-американське право).
В англо-американській правовій системі існує поняття номінальної
шкоди, яка використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав
реальної шкоди, але його права були порушені і потребують захисту.
Протиправні дії виявляються в порушенні норм об'єктивного права, що
захищають інтереси особи, і втручанні в суб'єктивне право чи інтерес іншої
особи, зловживанні правом. Доктрина і практика США класифікують
протиправні діяння за кількістю жертв, проти яких вони спрямовані: масові
злочини (проти дуже великої групи людей, наприклад, внаслідок
авіакатастрофи, аварії на атомній електростанції, хімічні злочини). рослина
тощо); групові злочини (проти групи осіб, наприклад, наклеп на групу
співробітників компанії); індивідуальний делікт (проти фізичної особи).
Відповідно до французької концепції цивільної відповідальності,
протиправність дії є складовою частиною забруднювача.
Зарубіжна цивілістика досить докладно розглядає різноманітні теорії
причинного зв'язку як умови відповідальності за заподіяння шкоди (теорія
необхідного причинного зв'язку, теорія еквівалентності, теорія адекватного
зв'язку та ін. У доктрині й судовій практиці встановлено правило, згідно з
яким протиправна дія повинна бути необхідною умовою виникнення шкоди.
Тільки така шкода підлягає відшкодуванню. Не відшкодовується: шкода, що
виникла без адекватного причинного зв'язку (ФРН), непряма шкода
(Франція), занадто “віддалена” за причинним зв'язком (Англія та США) [11,
c.92].

5
 Однією з особливостей примусового права радянських часів було
використання статей Кримінального кодексу за порушення цивільних
відносин. Загалом зобов’язанням із відшкодування шкоди було присвячено
лише кілька статей (статті 403-415), але регламентація наслідків
правопорушення була досить детальною. ст. 403 викладав загальні принципи
цих обов'язків: «Хто заподіяв шкоду особі або майну іншого, зобов'язаний
відшкодувати заподіяну шкоду. Він звільняється від цього обов'язку, якщо
доведе, що він не міг запобігти шкоді або був уповноважений завдати шкоди
або що шкода була заподіяна навмисно або через грубу необережність з боку
самого потерпілого. впізнаваний, який можна охарактеризувати як «зворотне
визначення». Його суть полягає в тому, що правило формулюється в
заперечній формі. Наприклад, як у цьому випадку: особа, яка завдала шкоди,
звільняється від обов’язку відшкодування, «якщо доведе, що не могла
запобігти шкоді». Недоліком і навіть небезпекою таких формулювань для
сторін, які беруть участь у цих відносинах, є те, що вони створюють
можливість неоднакового тлумачення і, таким чином, є підставою для
вирішення справи на розсуд суду[16, c. 225-226].Слід зазначити, що в деяких
країнах на той час спостерігалися тенденції до уніфікації договірної та
деліктної відповідальності, допускалася можливість застосування до
договірних відносин норм про деліктну відповідальність, а в деяких з них
поняття т.зв. Це означає, що потерпілий має право сам вирішувати, чи
заявляти позов про відшкодування збитків від договірних відносин або від
кримінального правопорушення (злочину). Наслідки подання позову будуть
дещо іншими, оскільки існують суттєві відмінності в регулюванні договірної
та деліктної відповідальності щодо вступних вимог, тягаря доведення,
наявності вини як обов’язкової вимоги відповідальності, можливості позову
компенсація за нематеріальну шкоду тощо. Конкуруючі претензії
відповідають законодавству Німеччини, Англії та США, але не згідно
законодавству Франції.

6
 18 липня 1963 р. було прийнято чинний Цивільний кодекс УРСР.
Прийнятий в умовах відмінної від сучасної політичної та економічної
системи, він відповідав її вимогам і був досить передовим для свого часу.
Система зобов'язань тут досить традиційна. Глава 40 Кодексу містила норми
регулювання відносин щодо відшкодування заподіяної шкоди.Серед
нововведень щодо загальних положень варто відзначити зміни в системі
гарантійних зобов’язань та умов відповідальності. Зокрема, ст.209
передбачає, що особа, яка не виконала або неналежним чином виконала
зобов'язання, несе матеріальну відповідальність лише за наявності своєї
вини, крім випадків, передбачених законом або договором. Це закріпило
принцип «вини з винятками». Однак не встановлено, що таке «провина», які
критерії відрізняють умисел від необережності. Щодо деліктних зобов'язань
на практиці використовувалася аналогія з кримінальним правом [20, c.25].
Таким чином, слід зазначити, що у період формування радянської
державності в Україні правова система складалася як однорідна система
права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі
пристосування права однієї держави до умов іншої. Важливим у радянські
часи було закріплення в нормативно-правових актах поняття “вина” як
критерію розмежування умислу та необережності.

1.2 Суб'єкти, об'єкт і зміст деліктного зобов'язання

Як відомо, підставою виникнення зобов'язань можуть бути не лише

документи (у тому числі договори), а й, зокрема, інші юридичні факти, якими
інша особа заподіює шкоду. До позадоговірних належать зобов'язання, що
виникають із заподіяння шкоди. Їх також називають охоронними обов'язками
(а якщо вони є результатом злочину, деліктними обов'язками). Вони
регулюються окремою главою 81 Цивільного кодексу України «Кримінальні
правопорушення» і становлять окремий інститут цивільного права, який
виконує передусім компенсаційну (відновлювальну) функцію і набуває

7
особливого значення в сучасному суспільстві. Реалізація дедалі
різноманітніших і складніших відносин може призвести до майнових збитків
і нефінансових особистих зисків для учасників. Якщо він виникає поза
договірними відносинами, виникає проблема: хто має компенсувати цю
шкоду?
Підставою для виникнення таких зобов'язань є цивільне
правопорушення (делікт), що виражається в заподіянні шкоди іншій особі.
Предметом зобов'язання є: потерпілий - потерпіла сторона, яка виступає
кредитором; Боржник — це особа, яка завдала шкоди (зазвичай той, хто
завдав шкоди). Предметом такого зобов'язання є позадоговірні
правовідносини, оскільки цей обов'язок виникає незалежно від цього.
Змістом такого зобов'язання є право потерпілої сторони вимагати
відшкодування (відшкодування) та (або) відшкодування моральної шкоди, як
а також обов'язок вчинити певні дії особи, яка завдала шкоди. Загальні
передумови, наявність яких, як правило, є обов’язковою для притягнення
особи до відповідальності за заподіяння шкоди, визначені відповідними
статтями ЦКУ, це такі передумови: шкода, заподіяна майну фізичної або
юридичної особи та// або особі на користь фізичної чи юридичної особи;
протиправні (протиправні) дії (бездіяльність) особи, яка завдала шкоди;
причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою;
вини особи, яка завдала шкоди. Порушник не несе відповідальності за
збитки, якщо доведе, що збитки виникли не з його вини.
Ці підстави визначено законом як загальні. Їх спільна присутність є
обов'язковою для перекладу відповідальності за заподіяну шкоду. Проте
законом можуть бути передбачені винятки з цього правила. Наприклад, у разі
заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, неправомірними діями
органів дізнання, дізнання, прокуратури і суду та деяких інших осіб
відповідальність настає без вини. Шкода може бути заподіяна правомірною
дією, у тому числі позовом, вчинені в порядку необхідної оборони від
незаконного втручання та в умовах крайньої необхідності. Питання
8
відповідальності за такі діяння в законодавстві вирішується по-різному. Так,
пошкодження, заподіяні під час необхідної оборони, не підлягають
відновленню - у разі необхідної оборони, якщо її межі не перевищено.
Необхідний захист - це заходи, спрямовані на захист законних прав та
інтересів від незаконного втручання. Наприклад, якщо громадянин, на якого
напали зловмисники, відбиває напад шляхом легкого поранення одного з них
і знищення його одягу, його дії вважаються діями невідкладної дії.
Шкода, завдана в особливо тяжкому стані, відшкодовується особою,
яка її завдала, із збереженням права на відшкодування особою, від імені якої
вона діяла. Обов'язок відшкодувати шкоду може лежати на особі, в інтересах
якої діяв заподіювач шкоди, або за його дорученням. Заходи щодо усунення
небезпеки, що загрожує інтересам або правам фізичної чи юридичної особи, є
невідкладними, якщо за даних обставин небезпека не може бути усунена
іншим шляхом. Наприклад, громадянин, який побачив дим з вікон
сусідського будинку і почув крики, розбиває вікна, щоб проникнути в
приміщення і врятувати людей і майно. Він завдав шкоди, розбивши вікна,
але це було приписано сусідові, чиє майно (і, можливо, членів сім’ї) він
врятував, працюючи в скрутному становищі. Таким чином він запобіг
подальшим збиткам від пожежі.
В інших випадках, передбачених законом, можуть бути відшкодовані
також збитки, завдані правомірними діями.
Окремо визначено правила відповідальності за заподіяння моральної
шкоди. Відшкодування виплачується, якщо воно завдано фізичній або
юридичній особі протиправним діянням з вини забруднювача винесення
постанови про адміністративне правопорушення, покарання у вигляді арешту
або виправних робіт, а також в інших випадках, передбачених законом,
відшкодування моральної шкоди незалежно від вини Закон передбачає два
способи відшкодування шкоди, заподіяної майну: 1) відшкодування в натурі
(передача однотипних речей і якісний ремонт пошкоджених речей тощо); 2)
повне відшкодування шкоди, розмір якої визначається відповідно до дійсної
9
вартості втраченого майна на час розгляду справи або виконання робіт,
необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Від поведінки потерпілого залежить і вирішення питання про
виконання обов'язку із заподіяння шкоди. Наявність його вини може
призвести до повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від
відповідальності. Так, навмисно заподіяна потерпілому шкода не підлягає
відновленню. Якщо виникненню або збільшенню шкоди сприяла груба
необережність потерпілого, відшкодування може бути зменшено залежно від
ступеня вини потерпілого, якщо інше не встановлено законом. Суд може
зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою,
враховуючи її матеріальний стан, навіть якщо він існував до заподіяння
шкоди або є надзвичайно складним для повного відшкодування. Однак у
випадках, коли шкода заподіяна злочином, розмір відповідальності не може
бути зменшений з певної причини.

1.3 Підстави й умови деліктної відповідальності

Зобов'язання із заподіяння шкоди можна визначити як позадоговірні

зобов'язання, що виникають внаслідок порушення майнових та особистих
немайнових прав потерпілого, мають абсолютний характер, спрямовані на
забезпечення найбільш повного відновлення цих прав за рахунок
заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких законом покладено
обов'язок відшкодування шкоди.
Для застосування деліктної відповідальності як виду цивільно-правової
відповідальності необхідною є наявність відповідних умов: а) завданої
шкоди; б) протиправності у поведінці заподіювача шкоди; в) причинного
зв'язку між першими двома елементами; г) вини заподіювача шкоди.
Зазначені умови визнаються загальними, тому що їх наявність є
обов'язковою, за винятком випадків, коли інше не передбачено законом.
Коли ж закон змінює певні вимоги, можуть застосовуватися спеціальні умови

10
відповідальності (наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної
небезпеки зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникають незалежно від
вини володільця джерела, ст. 1187 ЦК України).
Більш детально опис змісту умов цивільно-правової відповідальності
міститься у главі «Відповідальність у цивільному праві України». У цьому
параграфі зосереджена увага лише на деяких найбільш важливих рисах
окремих умов цивільно-правової відповідальності.
Шкода. За загальним правилом особа, яка завдала шкоди майну,
зобов'язана відшкодувати її в натурі (передати річ того самого роду і такої
самої якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані
збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, ви-
значається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент
розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення
пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України).
Отже, при вирішенні питання щодо способу відшкодування пріо-
ритетним порівняно з відшкодуванням збитків визнається обов'язок
боржника відшкодувати шкоду в натурі (надати річ того самого роду і якості,
виправити пошкоджену річ тощо).
Незалежно від способу відшкодування шкоди особа, яка завдала
шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і
неодержані доходи).
Оскільки законом закріплюється принцип повного відшкодування
збитків, слід виходити з того, що збитки (пряма та упущена вигода)
підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції.
Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики
України і щомісяця публікуються, зокрема у газеті «Урядовий кур'єр».
Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на
Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19,
21 і 22 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть
11
використовуватися для визначення розміру завданих збитків. Якщо після
прийняття судом рішення про відшкодування збитків їх розмір збільшився
внаслідок зростання цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права
пред'явити нову претензію та позов до винної особи1.
Протиправність. Цивільне право не дає визначення поняття
протиправної поведінки, як і переліку дій, які вважаються протиправними. За
загальним правилом, що базується на принципі генерального делікту, будь-
яке порушення чужого суб'єктивного права, яке спричинило порушення
чужого суб'єктивного права, визнається протиправним, якщо в законі не
зазначено інше.
Протиправність поведінки, що може конкретно виражатися у двох
формах (дія або бездіяльність), означає лише будь-яке порушення чужого
суб'єктивного права, наслідком якого є заподіяна шкода.
Неправомірність поведінки може виражатися й у тому, що заподіювач
шкоди діяв поза межами, встановленими для його правомірної поведінки
правом (законом), і таким чином діяв проти законних прав інших осіб,
порушуючи їх.
Отже, для того щоб бути звільненим від відповідальності, заподіювач у
кожному випадку заподіяння шкоди повинен обґрунтувати правомірність
своєї поведінки або своє право на заподіяння шкоди. Правомірність дій не
виключає можливості покладення на заподіювача шкоди обов'язку
відшкодувати таку шкоду. Водночас обов'язок відшкодувати шкоду, завдану
правомірними діями, обмежується лише випадками, встановленими
законодавством (ст. 1166 ЦК України).
Заподіяння шкоди правомірними діями, тобто коли особа на законних
підставах мала право заподіяти шкоду, за загальним правилом не спричиняє
відповідальності. Шкідливими, але не протиправними діями будуть:
1. здійснення професійних функцій особами деяких спеціальностей
(наприклад, рятівники, які працюють на рятувальних станціях);

12
 2. заподіяння шкоди зі згоди потерпілого у межах, встановлених
правовим актом (наприклад, згода потерпілого на донорство, ст. 290 ЦК
України). Згода потерпілого на заподіяння шкоди виключає протиправність
лише у разі, якщо вона сама по собі є правомірною (ст. 1166 ЦК України);
3. здійснення свого права у рамках, передбачених правовим актом
(наприклад, знищення будови, не забороненим правовими акта-
1
 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1999 р.
№ 02—5/223 «Про деякі питання, пов'язані із застосуванням індексу
інфляції» (із змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням президії
Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04—5/609).

13
 Розділ 2. «Деліктні зобов'язання» як сучасно-правовий аспект

2.1 Поняття деліктів у цивільному праві

Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт

цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які
створюють правовідносини; у деяких випадках — такими, що змінюють їх,
або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не
бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що
поновлюють права і обов'язки. У цивільному праві дії поділяються на:
1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії, дозволені
або прямо не заборонені нормами права.
2) неправомірні (правопорушення, делікти).
Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної
шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання,
змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої
йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).
Яку договірних, так і у деліктних зобов'язаннях законодавство
виходить Із принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду. Однак
у деліктних зобов'язаннях є виняток із загального правила, коли допускається
покладання обов'язку на особу без її вини (ст.1187 ЦК).
Розмежування договірної і деліктної відповідальності спрямоване на
виключення конкуренції позовів, що з них випливають. Однак в окремих
випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту за наявності
договору між сторонами Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю
громадянина при виконанні договірних зобов'язань (перевезення пасажирів)
та у разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків
товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.
Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) — це
таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право
вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі
14
протиправне завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або
відшкодування завданих збитків.
Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:
1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності
заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;
2) основні функції — поновлення майнового становища потерпілого,
що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;
3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не
впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його
майнових інтересів;
4) зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як
правило, лише за наявності протиправної поведінки.
Підстава виникнення зобов'язань — це правопорушення, тобто
протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.
Склад правопорушення містить чотири елементи — умови
відповідальності:
1) наявність шкоди у потерпілого;
2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;
3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювана шкоди і завданою
шкодою;
4) вина заподіювана.
1. Наявність шкоди у потерпілого — вона може бути майновою та (або)
моральною.
Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної
вигоди.
Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася.
Проти позитивного вирішення питання висувалися два основних
заперечення: а) відшкодування моральної шкоди не притаманне
соціалістичній свідомості і праву, б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні
відшкодувати у грошовій формі. Що стосується моральної шкоди, то тут
15
найбільш важливий аспект запобігання порушенням. Тому в цьому разі має
йтися не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за
заподіяння моральної шкоди.
Відповідно до ст.1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або
юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю,
відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків,
встановлених ч.2 цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу
державної влади, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної
особи, яка її завдала
1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного
засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності,
незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або
підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення
адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) у інших випадках, встановлених законом.
Окремо у ст. 1168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди,
заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення
щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то
відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям
(усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
2. Протиправність поведінки заподіювана шкоди -- порушення норм
права і суб'єктивного права потерпілого.
Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає
протиправність поведінки заподіювана шкоди:
а) дії щодо здійснення права і виконання обов'язку — наприклад, дії
організацій епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють
16
небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань; діяльність
пожежників з гасіння пожежі;
б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає
протиправність поведінки заподіювана шкоди за наявності трьох умов: згода
добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий може повністю
розпоряджатися самостійно, відповідає вимогам закону про порядок
здійснення цивільного права;
в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках).
Це — заподіяння шкоди у разі здійснення особою права на самозахист.
Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від
протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при
цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку
здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця
шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди
завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать
моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила
протиправну дію (ст.1169 ЦК).
У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок
відшкодування як виняток із загального правила може бути покладений на
заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове
заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної
небезпеки).

2.2 Особливості деліктних зобов'язань

Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) -- це

таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право
вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі
протиправне завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або
відшкодування завданих збитків.

17
 Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:
1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності
заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;
2) основні функції -- поновлення майнового становища потерпілого, що
було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;
3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не
впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його
майнових інтересів;
4) зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як
правило, лише за наявності протиправної поведінки.
Підстава виникнення зобов'язань -- це правопорушення, тобто
протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.
Склад правопорушення містить чотири елементи -- умови
відповідальності:
1) наявність шкоди у потерпілого;
2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;
3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювана шкоди і завданою
шкодою;
4) вина заподіювана.
1. Наявність шкоди у потерпілого -- вона може бути майновою та (або)
моральною.
Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної
вигоди.
Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася.
Проти позитивного вирішення питання висувалися два основних
заперечення: а) відшкодування моральної шкоди не притаманне
соціалістичній свідомості і праву, б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні
відшкодувати у грошовій формі. Що стосується моральної шкоди, то тут
найбільш важливий аспект запобігання порушенням. Тому в цьому разі має

18
йтися не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за
заподіяння моральної шкоди.
Відповідно до статті 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або
юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю за
наявності їх вини, відшкодовується особою, яка її завдала, крім випадків:
частково встановлено 2 цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу
державної влади, Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, фізичної чи юридичної особи, які її завдали.
1) якщо шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю фізичної особи внаслідок впливу джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкода фізичній особі виникла внаслідок її незаконного
засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності,
незаконного застосування запобіжного заходу чи запобіжного заходу,
незаконного арешту, незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, визначених законом.
Окремо в ст.1168 ЦК регулюється відшкодування моральної шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи. Вона може відшкодовуватися одноразово або щомісячними
виплатами, а у разі, якщо вона спричинена смертю особи, відшкодовується її
чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а
також особам, які проживають з вона в одній родині.
2.Протиправність поведінки заподіяла шкоду - порушення правових
норм і суб'єктивного права потерпілого. Законом передбачено ряд обставин,
наявність яких виключає протиправність поведінки, що заподіяла шкоду:
а) дії, пов'язані з реалізацією права та виконанням обов'язку -
наприклад, дії служб боротьби з хворобами щодо вбивства тварин, які
становлять ризик зараження та поширення інфекційних захворювань;
протипожежна діяльність пожежних;
19
 б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Воно виключає
протиправність шкідливої поведінки, якщо виконуються три умови: згода є
добровільною, стосується тих послуг, якими потерпілий може повністю
розпоряджатися сам, відповідає вимогам процесуального права щодо
реалізації цивільного права;
в) протиправність поведінки потерпілого (в окремих випадках). Це
шкода, заподіяна при реалізації особою права на необхідний захист. Шкода,
завдана особою, яка реалізувала право на необхідний захист від незаконного
втручання навіть у стані необхідної оборони, якщо її межі не були
перевищені, не відшкодовується. Якщо особа, користуючись правом
необхідної оборони, завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути
відшкодована особою, яка її завдала. Якщо така шкода завдана шляхом
необхідної оборони, що не заборонена законом і не суперечить моральним
засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправне
діяння (ст. 1169 ЦК).
У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок
відшкодування як виняток із загального правила може бути покладений на
заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове
заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної
небезпеки).
Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди:
1) непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою
звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок
причинного зв'язку: перша ланка пов'язує непереборну силу і поведінку
заподіювача; друга -- цю поведінку і завдану шкоду;
2) протиправні дії третіх осіб -- для звільнення від обов'язку
відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи
складу правопорушення;
3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно із ст.
1186 ЦК шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її заподіяння не
20
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не
відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та
особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішення про відшкодування
нею цієї шкоди частково або у повному обсязі.
Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в
якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати
ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів,
токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних
підставах.
Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення
своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або
недоумством, суд може постановити рішення
про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками,
повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її
психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання
шкоді;
4) обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана
відповідальність). Згідно зі ст. 1193 ЦК шкода, завдана потерпілому
внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність
потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду, -- також
залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше
не встановлено законом.
Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових
витрат, передбачених ч.І ст.1195 ЦК, у випадку відшкодування шкоди,
завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.
Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці
потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій
необережності. Проста необережність потерпшого законом не розглядається
як підстава звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. Умисел
21
потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача від
відшкодування шкоди. На відміну від умислу, груба необережність є
підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від її
відшкодування. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або
простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має
вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних
обставин. Зокрема грубою необережністю може бути визнано нетверезий
стан потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної
внаслідок порушення правил безпеки руху.

22
 Розділ 3. Співвідношення деліктного зобов'язання та деліктної
відповідальності

Питання про співвідношення деліктної відповідальності та деліктної

відповідальності є цікавим і актуальним з огляду на його важливість для
практичної роботи. У цій статті автор спробує проаналізувати існуючі точки
зору на природу цих інститутів цивільного права.
Нині деліктні зобов’язання за О.С. Іоффе, мають «подвійне
призначення» [17]:
- по-перше, служать для захисту власності, оскільки загроза майнових
санкцій відіграє превентивну (запобіжну) роль ... попереджає про майнову
шкоду. Але якщо, незважаючи на запобіжні заходи, пошкодження майна все
ж таки сталося, компенсація за рахунок порушника гарантує, що власника
буде відновлено в тому становищі, в якому він перебував до того, як йому
було завдано збитків, або хтось інший заволодів майном, заслуживши його
зусиллями. ;
- по-друге, обов'язки, що виникають із заподіяння шкоди, служать
також захисту інтересів особи, охороні її життя та здоров'я. Заподіяна шкода
може призвести і до певної майнової шкоди... тому вона виконує ще й
відновлювальну (компенсаторну) функцію.
Поняття делікту є підставою виникнення деліктного зобов’язання. Його
можна визначити як протиправне, винне заподіяння певної шкоди однією
особою іншій. При цьому особа, яка завдала шкоди, повинна бути
дієздатною, тобто здатною нести відповідальність за свої дії, в даному
випадку - за завдану шкоду. За загальним правилом для визнання
конкретного діяння деліктом необхідна наявність чотирьох складів, так
званих юридичних складів цивільного правопорушення. слід розуміти як
набір певних обов’язкових умов, які необхідні для притягнення
правопорушника до відповідальності за протиправну поведінку, а саме: 1)
протиправну поведінку, 2) збитки або збитки, 3) причинно-наслідковий

23
зв’язок між протиправною поведінкою та наявною шкодою та 4)
несправність. Щодо обов’язкової наявності перших трьох складових
особливих питань немає, а ось щодо включення вини до складу цивільного
правопорушення думки науковців значно розходяться. Деякі автори
виділяють також ще один елемент складу цивільного правопорушення, напр.
Б. наявність прав та обов'язків, порушення яких тягне за собою покладення
на порушника цивільно-правової відповідальності.
Варто підкреслити, що між усіма суб'єктами виникають абсолютні
правовідносини, суть яких полягає в тому, що визначається лише одна
сторона - носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані не порушувати
його законні права та інтереси [8] ( право на власність, право на
недоторканність життя, здоров'я, честь, гідність, право на охорону здоров'я),
тобто абсолютне право громадянства захищається від будь-кого, на кого
покладено абсолютний пасивний юридичний обов'язок (обов'язок
відмовитися є абсолютним право).), невиконання якого породжує деліктне
зобов'язання [10]. Тому протиправна поведінка винного виражається в
недотриманні цього юридичного обов'язку не порушувати абсолютного права
потерпілого за умови, що він заподіює йому певну шкоду. Наслідком цього є
те, що замість невиконаного зобов'язання виникає новий обов'язок, а саме
обов'язок відшкодувати завдану шкоду. Це означає, що з цього моменту
виникає деліктне зобов’язання. Водночас цей новий правовий обов’язок є
своєрідною санкцією за невиконання винним свого абсолютного обов’язку.
З’ясування сутності деліктної відповідальності пов’язане з розкриттям
сутності деліктної відповідальності. Безперечно, деліктна відповідальність є
формою цивільно-правової відповідальності, тобто ці два терміни загалом і
частково (родові та видові) пов’язані, тому деліктна відповідальність має
відмінні риси цивільно-правової відповідальності. Водночас слід
підкреслити, що в рамках даного дослідження поняття відповідальності
розглядається лише ретроспективно, а на питання, що таке цивільно-правова
відповідальність, досить складно відповісти, оскільки це питання «багато
24
років є дискусійним у юридичній науці». ...у цивільному праві багато
термінів використовуються з різною метою, що визначає значення
відповідного терміну. Це беззастережно стосується поняття «цивільно-
правова відповідальність». Цим пояснюється, насамперед, різноманіття точок
зору в юридичних літератури про природу цього терміна» [5].
Причиною наукової дискусії щодо розуміння цивільно-правової
відповідальності, яка триває вже багато років, є саме різні підходи до
визначення терміну «відповідальність». Одні під відповідальністю розуміють
обов'язок вчинити певні дії (обов'язок одночасно виступає як частина змісту
правовідношення), а інші - як саме правовідношення, що полягає в обов'язку
відшкодувати заподіяну шкоду і праві вимоги. така компенсація. Насправді
це те саме. Різниця у формулюваннях у цьому випадку має радше
доктринальне, ніж практичне значення, а тому, на думку автора, не є
принциповою.
У законодавчій практиці США проблема чіткого формулювання
цивільного правопорушення також залишається не вирішеною: відсутнє
визначення генерального делікту. У доктрині з цього приводу також
висловлюються різноманітні точки зору; практично, усі науковці визнають
тільки те, що делікт (tort) не є договором. Взагалі право США розвиває
систему сингулярних деліктів (окремих фактичних складів правопорушень),
що відображені в нормах загального права, встановлює загальні принципи,
з'ясовує та формулює цілі й ролі деліктних зобов'язань. Найбільш
поширеними видами деліктів є: порушення володіння (trespass); має три
різновиди: 1) порушення володіння землею чи іншою нерухомістю (вступ на
земельну ділянку чи будівлю без достатніх підстав, відмова залишити
земельну ділянку (будівлю), розміщення, переміщення речей на землі
володільця) за винятком випадків, коли такі дії дозволені законом; 2)
порушення володіння рухомим майном (неправомірне користування речами
володільця, позбавлення володільця його речей, ушкодження речей); 3)
порушення недоторканності особистості (фізичне насильство чи погроза його
25
застосування, незаконне позбавлення свободи; навмисне втручання у справи
особистості). Відповідальність за порушення володіння настає незалежно від
наявності шкоди; злодіяння (nuisance), шкідливі діяння -- дії чи упущення, які
призводять до втручання, завдають неспокою чи неприємностей особі під час
реалізації її прав як члена суспільства (публічні злодіяння) або права
власності, володіння землею, сервітутних і подібних прав. Прикладами таких
дій можуть бути розміщення на сусідній ділянці землі шкідливого
виробництва, будівництво інфекційної клініки, будинку для душевнохворих,
парку атракціонів, задимлення, затінення території сусідів, створення
перешкод для проходу, проїзду через свою ділянку особами, які мають
сервітутні права та будь-які інші дії, які створюють неможливість чи
незручності в правомірному використанні майна чи реалізації інших прав.
Судова практика розробляє й інші види деліктів, які передбачають,
наприклад, відповідальність продавця алкогольних напоїв за шкоду,
спричинену п'яним водієм; відповідальність адміністрації готелю за шкоду,
завдану постояльцям третіми особами; відповідальність громадських
перевізників і володільців соціально-побутових об'єктів (торгові, спортивні,
культурні центри та ін.) за шкоду, завдану відвідувачам третіми особами;
відповідальність за дії, спрямовані на знищення доказів, необхідних
потерпілому в процесі, за обман, зловмисну змову проти підприємця,
поширення неправдивої інформації, втручання в договірні відносини,
торгівлю під чужим іменем і багато інших.
З огляду на вищевикладене вважаємо, що цивільно-правову
відповідальність, а відтак і деліктну відповідальність, можна визначати як
своєрідну санкцію, яка полягає в обов'язку порушника перетерпіти певні
негативні наслідки. Тобто така позиція є своєрідним синтезом двох існуючих
підходів до визначення юридичної природи деліктної відповідальності.
Таким чином, з огляду на все вищезазначене, можна дійти висновку,
що заподіяння шкоди однією особою іншій (делікт) за наявності певних,
визначених законом умов (складу правопорушення) тягне виникнення
26
деліктного зобов'язання, яке по своїй суті є відносним правовідношенням,
змістом якого є право (на відшкодування заподіяної шкоди або поновлення
становища, яке існувало до правопорушення) та обов'язок (відповідно
відшкодувати шкоду).
При цьому загальновизнаним є той факт, що делікт є підставою
виникнення деліктної відповідальності. Призначенням останньої (як і
цивільно-правової відповідальності взагалі) є захист від будь-яких порушень
майнових інтересів суб'єктів цивільного права. Вона настає лише у випадку
заподіяння шкоди майновим або особистим немайновим суб'єктивним
правам та за необхідності відновлення становища, яке існувало до
порушення. Тому суть деліктних зобов'язань полягає саме у тому, щоб за
допомогою заходів деліктної відповідальності відновити майнову сферу
одного (потерпілого або кредитора) за рахунок зменшення майнових благ
іншого (правопорушника-заподіювача або боржника).
Отже, при визначенні співвідношення понять деліктного зобов'язання
та деліктної відповідальності, варто пам'ятати, що вони нерозривно пов'язані
та взаємообумовлюючі. Їх не можна ототожнювати, але й відокремити їх
також неможливо.

3.1 Деліктна відповідальність за законодавством України та за

законодавством країн англо-американської системи права:
порівняльний аспект

Інститут деліктної відповідальності має місце не тільки в цивільному

праві країн континентальної системи права, а також у цивільному праві країн
англо-американської системи права. Як нам відомо, ці дві системи права
мають певні особливості свого розвитку та формування, мають певні спільні
та відмінні риси, і це, в свою чергу, відображається на їхніх правових
інститутах. Зокрема, інститут деліктної відповідальності в Україні має як
спільні, так і відмінні риси від інституту деліктної відповідальності країн

27
англоамериканської системи права. Так, на відмінну від країн
континентальної системи права, до якої належить і Україна, в яких з часом
було уніфіковано принципи деліктної відповідальності та розроблено єдині
критерії віднесення тієї чи іншої поведінки до деліктів, у Великобританії та
США на сьогоднішній день такої уніфікації не відбулося, а існують окремі
фактичні склади правопорушень, кожен з яких є самостійним та має свої
власні позовні обгрунтування та критерії [12, с. 572-573]. На нашу думку, це
зумовлено відсутністю повної рецепції Римського права в історії країн
загального права, яка переважає в країнах континентальної системи права.
Зокрема, юридична концепція генерального делікту, яка є основним
елементом побудови системи деліктних зобов’язань в Україні, не є
властивою для країн англо-американської системи права, оскільки на думку
американських та англійських науковців-цивілістів неможливість вироблення
єдиного підходу до визначення терміну «делікт» не дозволяє виробити єдині
правила для віднесення того чи іншого діяння до них, а тому питання щодо
наявності порушення та можливості настання деліктної відповідальності слід
розглядати в кожному випадку окремо [20, с. 44]. Це, в свою чергу, призвело
до формування в країнах англо-американської системи права системи
сингулярних деліктів (окремих самостійних правопорушень), яка виробилася
практикою. При порівнянні інституту деліктної відповідальності в Україні та
країнах англо-американської системи права необхідно звернути увагу також
на те, за яким принципом відшкодовується шкода потерпілій особі. Якщо в
Україні однією з основних ознак деліктної відповідальності є те, що шкода
відшкодовується у відповідності з реальною шкодою, яка була завдана
деліквентом, то в країнах англо-американської системи права поряд з
компенсаційними існують також каральні збитки, які стягуються понад
компенсації та основною функцією яких є покарання порушника за його
поведінку [12, с. 574]. Таке правило стосується переважно осіб, які здійснили
правопорушення навмисно.

28
 Спільним для України та країн англо-американської системи права є
визначення основних функцій інституту деліктної відповідальності, а саме:
1) компенсація заподіяної шкоди (compensation);
2) попередження завдання шкоди (deterrence); 3) покарання порушника
(punishment) [12, c. 573].
Така спільна риса, на нашу думку, зумовлена певною спільністю
підходу науковців різних систем права до визначення основних цілей
цивільно-правової відповідальності загалом. Слід звернути увагу, що така
особливість інституту деліктної відповідальності як можливість настання
відповідальності незалежно від вини особи є характерною як для цивільного
права України, так і для англійського цивільного права. У Великобританії та
США також має місце принцип абсолютної деліктної відповідальності
(absolute liability), а еквівалентом принципу підвищеної відповідальності є
принцип суворої відповідальності (strict liability) [21, с. 19-20]. Слід
зазначити, що появою принципу суворої деліктної відповідальності, який
замінив доктрину «неможливості настання відповідальності без вини»,
англійське цивільне право завдячує справі Райлєндз проти Флетчера (Rylands
v Fletcher, 1868) [12, с. 576]. В цій справі встановлено, що Флетчер найняв на
роботу працівників для побудови резервуару, які під час виконання робіт
натрапили на старі вугільні шахти, що були з’єднанні з шахтами сусіда
Флетчера, Райлєндза, і, не придавши цьому ніякого значення та ніяким чином
не відгородившись від цих шахт, продовжували виконувати свою роботу. В
результаті закінчення роботи, коли вода почала поступати до резервуару,
шахти були затоплені, та їх власник, Райлєндз, зазнав серйозних збитків. В
даній справі було постановлено, що обов’язок по відшкодуванню всіх збитків
покладається на Флетчера, оскільки саме йому належав резервуар, внаслідок
використання якого було завдано шкоди сусіду [22]. Це рішення зробило
прорив в англійському деліктному праві, оскільки вперше обов’язок по
відшкодування шкоди було покладено на особу, яка не вчиняла жодних дій.
На нашу думку, слід звернути увагу на наступну особливість деліктної
29
відповідальності в країнах англо-американської системи права, яка суттєво
відрізняє її від деліктної відповідальності за українським цивільним правом:
настання деліктної відповідальності виключається при наявності договірних
зобов’язань між сторонами [21, с.16]. Наприклад, якщо одна особа своїми
діями порушила права іншої особи і при цьому між ними є певні договірні
відносини то в даному випадку неможливе настання деліктної
відповідальності. Такий підхід є дуже незвичним для країн континентальної
системи права, зокрема, і для України, в Цивільному кодексі якої є ряд
статей, які передбачають можливість настання деліктної відповідальності
навіть при наявності договірних зобов’язань. Так, в ст. 1196 Цивільного
кодексу України (далі – ЦК України) передбачено, що шкода, яка завдана
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час
виконання нею договірних зобов’язань, підлягає відшкодуванню на
загальних підставах відповідальності за завдану майнову шкоду. Такий стан
речей зумовлений тим, що в країнах загального права порушення договірних
зобов’язань розглядається в рамках договірного права, а порушення
позадоговірних зобов’язань в рамках деліктного права [23, с. 691]. Цей
розподіл і відрізняє англо-американську систему права від континентальної,
в якій позадоговірні та договірні порушення розглядаються в рамках
зобов’язального права. Цікавим є також той факт, що в країнах англо-
американської системи права існує категорія номінальна шкода, яка не є
характерною для України та інших країн континентальної системи права.
Номінальна шкода застосовується тоді, коли потерпілий не поніс реальних
збитків, але при цьому його права були порушені та потребують захисту [24,
с. 3].
Отже, можна зробити висновок, що формування інституту деліктної
відповідальності, а також тих чи інших його рис, відбувається в кожній країні
по-різному в залежності від традицій, географічного розташування, розвитку
правової науки, економічного стану тієї чи іншої країни, але при цьому
єдиний підхід до визначення правової природи деліктної відповідальності
30
дозволяє виділити певні спільні ознаки, які притаманні цьому інституту в
незалежності від того, в країні якої правової сім’ї він формується.

31
 Висновки

Отже, викладене мною матеріал дає можливість зробити наступні

висновки. Обов'язок виплати компенсації виникає безпосередньо з факту,
тобто порушення суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та
охоронюваних законом інтересів суб'єктів цивільного права. Ці зобов’язання
за своєю суттю не підлягають обговоренню, тобто вони виникають поза
контрактом або іншими юридично зобов’язуючими відносинами, які існують
між жертвою та забруднювачем.
Відсутність між потерпілим і заподіювачем шкоди до настання шкоди
договірних чи інших зобов'язальних відносин не слід розуміти як відсутність
між ними цивільно-правових відносин. До настання шкоди потерпілий і її
заподіювач перебували і залишаються в абсолютних цивільних
правовідносинах, змістом яких є абсолютно суб'єктивне право і абсолютно
суб'єктивний цивільний обов'язок.
Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно
охороняється всіма суб'єктами цього правопорядку (право власності, право
на недоторканність життя і здоров'я, честь і гідність тощо). А якщо
абсолютне суб'єктивне право захищається всіма і кожним, то кожен і кожен
має відповідний юридичний обов'язок. Абсолютний юридичний обов'язок
характеризується пасивністю, а його змістом є розпорядження не порушувати
суб'єктивне право іншої особи, а невиконання такого обов'язку завжди
призводить до порушення суб'єктивного права іншої особи, яке в наявність
підстав, передбачених законом, може мати наслідком відповідальність за
відшкодування збитків.

32
 Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. №

435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40–44. Ст. 356.
2. Бичкова С. С., Бірюков І. А., Бобрик В. І. та ін. Цивільне право
України. Договірні та недоговірні зобов’язання: підручник / М-во освіти і
науки України. 3-тє вид., змін. та допов. Київ, 2014. 496 с.
3. Дзера О. В. Цивільне право України. Особлива частина:
підручник. 3-те вид., перероб. та допов. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 1176 с.
4. Бурлака І. В. Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої без
вини: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. Харків, 2015.
24 с.
5. Цивільне право України: навчальний посібник / за ред.: Г.Б.
Яновицької, В.О. Кучера. Львів: Львівський державний університет
внутрішніх справ, 2011. 468 с.
6. Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту
продукції: Закон України від 19.05.2011 р. № 3390-VI. Відомості Верховної
Ради України. 2011. № 47. Ст. 531.
7. Віденська конвенції про цивільну відповідальність за ядерну
шкоду від 21.05.1963 року. URL:
http://www.zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_006. 11. Гринько С. Д. Поняття
та підстави виникнення зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої
правомірними. Університетські наукові записки. 2008. № 3. С. 65–73. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2008_3_15.
8. Відшкодування моральної та матеріальної шкоди: навч. посіб. / за
ред. М. К. Галянтича. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 624 с.
9. Волков О. А. Зобов’язання відшкодування шкоди, завданої в
стані крайньої необхідності за цивільним законодавством України: автореф.
дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. Одеса, 2009. 22 с.

33
 10. Мануїловим К. В. Правова природа та зміст деліктних
зобов’язань. Актуальні проблеми держави і права. 2011. URL:
http://www.apdp.in.ua/v61/79.pdf.
11. Ківалова Т. С. Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному
законодавстві України (теоретичні аспекти): монографія. Одеса: Юридична
література, 2008. 360 с.
12. Отраднова О. О. Деліктна відповідальність: поняття, сутність та
співвідношення із деліктним зобов’язанням. Університетські наукові
записки. 2013. № 3. С. 152-158. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2013_3_24.
13. Гринько С. Д. Вітчизняна концепція деліктних зобов’язань.
Університетські наукові записки. 2012. № 1 (41). С. 287–294.
14. M. Stuart Madden. Exploring Tort Law. New York: Pace University,
2005. 506 p. 21. Романов А. К., Крылов В. Г., Куражов А. В. и др. Деликтные
обязательства в английском, немецком и французском праве: учеб. пособ.
Москва, 2016. 91 с.
15. Rylands v Fletcher [1866] L.R. 1 Ex. 265. URL:
http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/1868/1.html.
16. Плахіна І. В. Зобов’язання із заподіяння шкоди в праві ФРН,
Франції, Англії та США. Часопис Академії адвокатури України. 2013. № 4.
URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_4_17.
17. Жила О. В. Відшкодування шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю службових осіб органів Державної
податкової служби України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.
юрид. наук. Одеса, 2009. 21 с.
18. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-
ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141
19. Постанова Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради
України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її

34
наслідків» від 21.04.2015 року. URL:
http://www.zakon3.rada.gov.ua/laws/show/337-19.
20. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20.03.2003 р. №
638-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 25. Ст. 180.

35