План:

Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика злочинів у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів ...
Розділ2. Юридичний аналіз викрадення, привласнення, вимагання
наркотичних засобів, психотропних речовин або аналогів чи
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим
становищем (ст. 308 КК) ...
2.1 Об'єкт злочину ...
2.2. Об'єктивна сторона злочину ...
2.3. Суб'єкт злочину ...
2.4. Суб'єктивна сторона злочину ...
2.5. Кваліфікуючі ознаки злочину ...
• Висновки ...
• Література …

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Наркоманія, зловживання наркотиками
та іншими нарко- та психотропними речовинами (надалі узагальнено –
наркотичні засоби або наркотики) з давніх-давен мають соціально-історичні
витоки, завдають виняткової шкоди людству. Вони підривають здоров'я
людей, обмежують їх фізичний і соціальний розвиток, життєву перспективу.
Поряд із спричиненням фізичних вад наркотики згубно впливають на
свідомість, психіку людей, їх культуру, мораль, життєдіяльність. Із
поширенням незаконного обігу наркотиків, їх немедичного вживання та
пов'язаного з цим наркобізнесу наркотизм перетворився в одну з
найнебезпечніших суспільних проблем. Він деформує економічну, соціальну,
культурну сфери суспільства, його стабільність. Набуває ролі загрозливого
криміногенного чинника, що зумовлює злочинність, пов'язану з наркотиками,
а також корупцію, зловживання владою, її переродження в інтересах
наркоділків. Виняткова шкідливість зазначених явищ і процесів непомірно
зростає від того, що найбільш масштабні реальні здобутки наркомафії у
фінансовій, економічній, політичній сферах глибоко замасковані та не є
публічно очевидними, як вживання наркотиків, через що не викликають у
переважної більшості суспільства усвідомлення власної шкоди і небезпеки.
Проблема запобігання та протидії поширенню наркоманії і пов'язаної з нею
злочинності, передусім наркобізнесу та "відмивання" наркоприбутків, набула
глобального світового масштабу, є давно винятково актуальною і для України.
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожний має право на охорону
здоров'я. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя населення.
Нелегальний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів в Україні набуває все більш значних розмірів, стає серйозним
соціальним чинником, який негативно впливає на етан здоров'я і
благополуччя людей. Постійно збільшується число людей, які регулярно
вживають наркотики. Зростає і число злочинів, пов'язаних з наркотичними
засобами. Прогресує зловживання ними, і зростають ціни на їх придбання.
Створюються сприятливі умови для організації злочинних груп, що
займаються наркобізнесом. За таких обставин набуває підвищеного значення
кримінально-правова боротьба зі злочинами у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Розділ ХІІІ Кримінального кодексу України містить статті, які
передбачають кримінальну відповідальність за різні види незаконних
операцій з наркотичними засобами, психотропними речовинами і
прекурсорами. Головною ознакою цих злочинів є предмет злочину –
наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, а також речовини,
рослини і матеріали, які використовуються як сировина для виготовлення
наркотичних засобів чи психотропних речовин.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми
дослідження курсової роботи.
Об'єктом дослідження курсової роботи є кримінальне законодавство
України.
Предмет дослідження – юридичний аналіз складу злочину "викрадення,
привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання
службовим становищем" (ст. 308 КК).
Метою курсової роботи є дослідження складу злочину "викрадення,
привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання
службовим становищем" (ст. 308 КК).
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
– визначити загальні риси злочину "викрадення, привласнення, вимагання
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння
ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем" (ст. 308
КК);
– здійснити юридичний аналіз злочину "викрадення, привласнення,
вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим
становищем" (ст. 308 КК).
 РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ
ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ
АНАЛОГІВ АБО ПРЕКУРСОРІВ.
Розділ XIII КК об'єднує у своїй більшості склади "наркотичних"
злочинів. Суспільна небезпека злочинів у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів визначається насамперед
поширенням та згубним впливом наркоманії і токсикоманії на свідомість
психічно нестійких людей, їх мораль і спосіб життя, що призводить до
поступового занепаду, деградації особистості. Наркоманія та незаконний обіг
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів належать до
глобальних проблем сучасності. Цим явищам притаманний надзвичайно
високий ступінь суспільної небезпеки, зумовлений тяжкими наслідками не
лише для здоров'я конкретної особи, а й для здоров'я населення, економіки та
суспільства в цілому.
Між наркоманією і злочинністю існує тісний взаємозв'язок. Він
характеризується вчиненням наркоманами та іншими особами "наркотичних"
злочинів з метою заволодіння цими засобами і речовинами для їх вживання
та/або розповсюдження, вчиненням значної кількості злочинів під
безпосереднім впливом наркотиків і психотропних речовин на психіку і волю
їхніх споживачів (у стані наркотичного або токсичного сп'яніння,
абстиненції), віктимним характером поведінки наркоманів (часом вони самі
стають жертвами злочинів).
Наркологічна ситуація в Україні є надзвичайно складною, щороку
погіршується і, зрештою, становить реальну загрозу генофонду нації,
забезпеченню правопорядку, національній безпеці України.
Родовий об'єкт злочинів цієї категорії – здоров'я населення.
Найголовнішим об'єднуючим началом цих злочинів в одну групу
посягань на здоров'я населення є їх здатність завдавати однорідну шкоду (чи
створювати небезпеку заподіяння такої шкоди) у вигляді поширення
наркоманії і токсикоманії серед невизна-ченого кола осіб шляхом незаконного
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Відомості про предмет злочинів, пов'язаних з наркотиками, міститься
передусім у Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів 6 (далі – Перелік). Такий Перелік – це згруповані в списки
наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, включені до таблиць
І-IV згідно із законодавством України та міжнародними договорами, згода на
обов'язковість яких надана ВР. Перелік затверджується КМ за поданням
спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі охорони
здоров'я (Комітету з контролю за наркотиками при МОЗ, далі – Комітет) і
публікується в офіційних друкованих виданнях.
Перелік складено з урахуванням положень і вимог відповідних
міжнародних конвенцій та протоколів ООН. Цей документ постійно
вдосконалюється як за змістом, так і за формою відповідно до змін у
законодавстві та вимог практики. Нині чинним є Перелік, затверджений
постановою KM від 6 травня 2000 р. № 770 (із змінами, внесеними згідно з
постановою KM № 1890 від 12 грудня 2002 p.).
Треба мати на увазі, що при вирішенні питання про кримінальну
відповідальність особи застосовується той Перелік, що був чинним на момент
вчинення відповідного злочину.
Згідно з передбаченими законодавством заходами контролю за обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів їх занесено в
Переліку до чотирьох таблиць. В основі такої класифікації – врахування
корисності зазначених засобів і речовин для використання у медичній
практиці та ступінь їх небезпечності для здоров'я, яку вони можуть становити
у разі зловживання ними.
Таблиця І містить особливо небезпечні наркотичні засоби і психотропні
речовини, включені відповідно до списків № 1 і № 2, обіг яких в Україні
заборонено, а також наркотичні засоби і психотропні речовини, включені до
списку № 3, oбіг яких в Україні допускається лише в цілях і на підставах,
визначених законодавством. Йдеться про діяльність, пов'язану з
культивуванням та (або) використанням чи реалізацією наркотиковмісних
рослин – снотворного маку чи конопель.
Таблиця ІІ містить наркотичні засоби і психотропні речовини, включені
відповідно до списків № 1 і № 2, обіг яких в Україні обмежено і стосовно
яких встановлюються заходи контролю згідно з законодавством. Ці засоби і
речовини становлять значну небезпеку в разі зловживання ними, але, з
урахуванням їх терапевтичної цінності, можуть використовуватись у
медичних цілях. Для засобів і речовин, включених до обох списків Таблиці II,
передбачено однакові заходи контролю.
Таблиця III містить наркотичні засоби і психотропні речовини,
включені відповідно до списків № 1 і № 2, обіг яких в Україні обмежено і
стосовно яких допускаються виключення деяких заходів контролю згідно із
законодавством. Це окремі наркотиковмісні препарати (список № 1) і
психотропні речовини (список № 2), що становлять меншу небезпеку в разі
зловживання ними, порівняно із засобами і речовинами Таблиці II, і мають
більш широке терапевтичне застосування. Для них передбачено також
однакові заходи контролю.
Таблиця IV містить прекурсори, включені до списків № 1 і № 2, обіг
яких в Україні обмежено і стосовно яких встановлюються заходи контролю
згідно із законодавством. До списку № 1 включені хімічні речовини та їх
солі, під час переробки яких одержують синтетичні наркотичні засоби або
психотропні речовини, до списку № 2 – розчинники, окислювачі та інші
хімікати промислового або побутового призначення, які використовуються в
процесі виробництва чи виготовлення наркотичних засобів або психотропних
речовин. Стосовно прекурсорів встановлені різні заходи контролю – більш
суворі щодо речовин, включених до списку № 1.
В узагальненому вигляді предмет злочинів, пов'язаних з
наркоманією, становлять:
1) наркотичні засоби (статті 305, 307, 308, 309);
 2) психотропні речовини (статті 305, 307, 308, 309);
3) прекурсори (статті 305, 311,312);
4) снотворний мак чи коноплі (ст. 310);
5) кошти, здобуті від незаконного обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, що використовуються з
метою їх відмивання; кошти і майно, здобуті від незаконного обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, що
використовуються з метою його продовження (ст. 306);
6) документи (підроблені чи незаконно одержані) на отримання
наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів (ст. 318); 8
7) рецепт (незаконно виданий) на право придбання наркотичних засобів
або психотропних речовин (ст. 319);
8) обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів (ст. 313);
9) місце (кубло, притон) та приміщення для незаконного вживання,
виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів (ст. 317) чи вживання одурманюючих засобів (ст. 322).
В окремих злочинах наркотичні засоби, психотропні речовини або їх
аналоги є не предметом, а знаряддям вчинення злочину (ст. 314) або засобом
вчинення злочину (ст. 316).
Наркотичні засоби – це включені до Переліку речовини природного чи
синтетичного походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для
здоров'я населення у разі зловживання ними. До них належать: героїн,
канабіс, смола канабісу, екстракти і настойки канабісу, макова солома,
концентрат з макової соломи, опій, кустарно виготовлені препарати з
ефедрину, псевдоефедрину тощо. Зловживання наркотичними засобами
призводить до захворювання на наркоманію. Про поняття наркоманії див.
коментар до ст. 96.
Психотропні речовини – це включені до Переліку речовини природного
чи синтетичного походження, препарати, природні матеріали, які здатні
викликати стан залежності та справляти депресивний або стимулюючий
вплив на центральну нервову систему або викликати порушення сприйняття,
або емоцій, або мислення, або поведінки і становлять небезпеку для здоров'я
населення у разі зловживання ними. До них належать, наприклад, ЛСД,
мескалін, тетрагідроканнабінол. Зловживання психотропними речовинами
викликає захворювання на токсикоманію.
До наркотичних засобів і психотропних речовин належить значна
кількість лікарських засобів. Під час проведення досліджень по створенню
нового фармацевтичного препарату, як правило, визначається і вивчається ряд
продуктів, що мають подібні властивості, але дещо відрізняються за своєю
молекулярною структурою. Це так звані аналоги. Після тривалих перевірок
лікарським засобом визнають продукт, який є найбільш ефективним для
конкретних випадків і має найменший побічний ефект. Наркотичні засоби й
психотропні речовини, за обігом яких встановлено національний і
міжнародний контроль, визначаються за міжнародними назвами та хімічними
формулами. Водночас їх аналоги, які мають подібні властивості, не
затверджуються як наркотичні засоби чи психотропні речовини
міжнародними конвенціями ООН і не використовуються в торгівлі. А тому в
багатьох випадках дії з ними не контролюються ані національним
законодавством, ані міжнародними договорами у сфері боротьби з
розповсюдженням наркотиків. Поява цих аналогів у незаконному обігу
серйозно ускладнює контроль за обігом наркотичних засобів і психотропних
речовин. З урахуванням цього на території України заборонено обіг аналогів
наркотичних засобів або психотропних речовин.
Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин – це заборонені
до обігу в Україні речовини природного чи синтетичного походження, що не
включені до Переліку, хімічна структура і властивості яких подібні до
хімічної структури і властивостей наркотичних засобів і психотропних
речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють.
Прекурсори – це речовини та їх солі, що використовуються при
виробництві, виготовленні наркотичних засобів і психотропних речовин,
включених до Переліку. Наприклад, етиловий ефір, ацетон, ефедрин, ангідрид
оцтової кислоти, соляна і сірчана кислоти.
Для встановлення виду, назви і властивостей наркотичного засобу,
психотропної речовини, їх аналога чи прекурсора, походження, способу
виготовлення чи переробки цих засобів і речовин, а також належності
рослини до культур, які містять наркотичні засоби, необхідні спеціальні
знання. Тому у справах даної категорії обов'язково має бути висновок
експерта з цих питань.
Об'єктивна сторона більшості злочинів у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів відзначається
тією особливістю, що диспозиції кримінально-правових норм, які
передбачають відповідальність за дані злочини, є бланкетними, – їх зміст
визначається не тільки цими нормами, а й підзаконними актами інших
галузей права.
Обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів – це
види діяльності, пов'язані з: культивуванням рослин, що містять наркотичні
засоби, а також з розробкою, виробництвом, виготовленням, зберіганням,
розподілом, перевезенням, пересиланням, придбанням, реалізацією,
відпуском, ввезенням на територію України, вивезенням з території України,
використанням, знищенням наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів, включених до Переліку, що дозволяються та контролюються
згідно з чинним законодавством.
Правовий режим обігу цих засобів і речовин регламентовано
відповідними нормативно-правовими актами національного законодавства.
Згідно з цими нормативно-правовими актами в Україні, зокрема,
встановлено: державний контроль за діяльністю у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів; вичерпний Перелік
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що підлягають
спеціальному контролю відповідно до законодавства України; невеликі,
великі та особливо великі розміри наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів, які перебувають у незаконному обігу; порядок і умови
формування державного замовлення на наркотичні засоби, психотропні
речовини та прекурсори; порядок культивування, використання чи реалізації
снотворного маку й конопель для промислових цілей, або з метою
виробництва чи виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин;
порядок здійснення контролю за обігом наркотичних (психотропних)
лікарських засобів; порядок і умови ввезення в Україну, вивезення за її межі
(імпортно-експортні операції"), а також транзиту і перевезення наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів на її території; порядок обліку
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (інвентаризація і
складання балансів) та порядок реєстрації всіх операцій з ними; порядок
звітності про діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів; порядок передачі та знищення вилучених із
незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів,
а також обладнання для їх виготовлення.
Така ретельна і всебічна регламентація обігу зазначених засобів та
речовин створює їх особливий правовий режим. Різноманітні порушення
цього режиму утворюють, як правило, об'єктивну сторону злочинів, що є
складовою незаконного обігу наркотичних засобів.
Незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів – це діяння, пов'язані з культивуванням рослин, що містять
наркотичні речовини, а також з розробкою, виробництвом, відпуском,
виготовленням, придбанням, зберіганням, розподілом, торгівлею,
використанням, переміщенням на території України та за її межі зазначених
засобів і речовин, які здійснюються на порушення вимог закону, що
регламентує обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів і прекурсорів. Протиправна сутність цих діянь полягає у тому, що
вони вчиняються поза державним замовленням, пов'язані із задоволенням
немедичних потреб у наркотичних засобах, психотропних речовинах і
прекурсорах, або створенням умов, які сприяють потраплянню їх до осіб,
котрі займаються нелегальною торгівлею чи зловживають ними. Перелічені
діяння вважаються незаконними у разі їх вчинення суб'єктами, які не мають
на це права, або ж котрі діють на законних підставах, але допускають певні
порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів. Діяльність, пов'язана з обігом особливо небезпечних
наркотичних засобів і психотропних речовин (наприклад, героїн, ЛСД), на
території України взагалі заборонена.
За загальним правилом діяльність, пов'язана з обігом наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, здійснюється підприємствами
державної та комунальної форм власності за наявності у них ліцензії на
здійснення відповідних видів діяльності. Такі ліцензії видаються KM або
уповноваженим ним центральним органом виконавчої влади за погодженням
з МВС (якщо інше не передбачено відповідним законодавством)
підприємствам, що мають відповідну матеріальнотехнічну базу,
кваліфікований персонал, умови для забезпечення обліку та схоронності
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Обіг зазначених засобів і речовин (у т. ч. прекурсорів, включених до
списку № 1 таблиці IV Переліку) на території України дозволяється лише з
метою застосування у медичній практиці або для науково-дослідної роботи,
експертної чи оперативно-розшукової діяльності, або в навчальних цілях в
порядку, встановленому законодавством, а у передбачених ним випадках – у
порядку, що встановлюється нормативно-правовими актами КМ та
відповідних центральних органів виконавчої влади.
За медичними показаннями громадянам дозволяється зберігати і
перевозити певні наркотичні засоби і психотропні речовини, придбані ними
лише за рецептом 12 лікаря.
До незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів належать також певні дії, передбачені КАП: незаконне
виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних
засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст.
44); невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку
чи конопель, місць їх зберігання та переробки (ст. 106-1); незаконні посів та
вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 106-2).
Згідно із законом суб'єктом більшості злочинів у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів
визнаються особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Винятком є заволодіння цими засобами або речовинами шляхом крадіжки (ч.
1 ст. 308), грабежу, вимагання (ст. 308), розбою (ч. 3 ст. 308) – кримінальна
відповідальність за них настає з 14-ти років (див. ч. 2 ст. 22).
При вчиненні окремих злочинів цієї групи із залученням
неповнолітнього або малолітнього (частини 2 і 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст.
317) та щодо малолітнього (ч. 3 ст. 307) або неповнолітнього (ч. 2 ст. 315, ст.
323, ст. 324) суб'єктом може бути лише повнолітня особа.
Низка таких злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єктом
(ч. 2 статей 308, 312; ст. 313 – у разі заволодіння наркотичними засобами,
психотропними речовинами, їх аналогами, прекурсорами або відповідним
обладнанням шляхом зловживання службовою особою своїм службовим
становищем; статті 319, 320). Привласнення наркотиків, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів може бути вчинено лише особою, якій
вони були ввірені чи перебували у її віданні у зв'язку з її професійною
діяльністю (статті 308, 312, 313).
Аналізовані злочини нерідко вчиняються особами, які зловживають
наркотичними засобами або психотропними речовинами і хворіють на
наркоманію чи токсикоманію. Для встановлення цих обставин та вирішення
питання про можливість застосування до засудженого примусового лікування
обов'язково призначається судово-медичне осві-дування обвинуваченого чи
судовопсихіатрична або наркологічна експертиза. Про поняття примусового
лікування див. коментар до ст. 96.
Суб'єктивна сторона злочинів у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів характеризується умисною формою
вини. Лише порушення встановлених правил обігу цих засобів і речовин (ст.
320) може вчинятися як умисно, так і необережно.
Окремі склади злочинів мають специфічні кваліфікуючі ознаки,
пов'язані з особливостями предмета злочину, – великі та особливо великі
розміри наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів; особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні
речовини.
Великі й особливо великі розміри наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів – це кількісні параметри предмета
окремих злочинів розглядуваної категорії. Згідно з приміткою до ст. 305 КК ці
розміри визначаються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади
у галузі охорони здоров'я. При вирішенні питання про розміри предмета
аналізованих злочинів необхідно керуватися Таблицями невеликих, великих
та особливо великих розмірів наркотичних засобів, психотропних речовин
або прекурсорів, які перебувають у незаконному обігу. Наприклад, великим
розміром визнається така кількість наркотичних засобів: героїну – від 1 до 10
г, гашишу (анаші) – від 40 до 500 г, кокаїну – від 1 до 15 г, макової соломи
висушеної – від 1 до 5 кг, макової соломи невисушеної – від 5 до 25 кг.
Відповідно кількість наведених видів наркотиків, що перевищує верхню
межу великого розміру, визнається особливо великим розміром.
Вирішуючи питання про кваліфікацію дій винного у випадках, коли
вони були пов'язані з наркотичними засобами, психотропними речовинами
або їх аналогами різних видів, розмір цих засобів (речовин) визначається
виходячи з їх загальної кількості. Якщо ж поряд із такими засобами й
речовинами предметом злочину був ще й прекурсор, об'єднувати їх кількість
із кількістю останнього не можна. Можна складати лише кількість
прекурсорів різних видів.
Таблиці узгоджено із списками відповідних таблиць наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, тобто з Переліком. Вони
розроблені на підставі даних про небезпечність для здоров'я та життя
відповідних доз наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів,
про максимально допустимі разові та добові дози вживання наркотичних
(психотропних) лікарських засобів, частоту їх застосування в лікувальній
практиці, а також з урахуванням: особливостей фармакологічної дії речовин;
шляхів отримання цих засобів і речовин.
Висновок: Особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні
речовини – це включені до списків № 1 і № 2 таблиці І Переліку наркотичні
засоби і психотропні речовини, які є особливо небезпечними для здоров'я
населення. Згідно із законодавством їх обіг в Україні заборонено. У КК дії з
ними утворюють кваліфікуючу ознаку злочинів, передбачених ч. 2 ст. 305, ч.
2 ст. 307, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 314, і характеризують якісні параметри предмета
злочину – при цьому враховано ступінь небезпечності зазначених засобів і
речовин для здоров'я людини, яку вони можуть становити у разі зловживання
ними.
 РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ВИКРАДЕННЯ,
ПРИВЛАСНЕННЯ, ВИМАГАННЯ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ,
ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН АБО АНАЛОГІВ ЧИ ЗАВОЛОДІННЯ
НИМИ ШЛЯХОМ ШАХРАЙСТВА АБО ЗЛОВЖИВАННЯ
СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ (СТ. 308 КК)
2.1 Об'єкт злочину.
Правильне вирішення питання про об'єкт злочину має важливе
теоретичне і практичне значення. Саме об'єкт дозволяє розкрити соціальну
сутність злочину, з'ясувати його суспільне небезпечні наслідки, сприяє
правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних
суспільне небезпечних посягань. Об'єкт відіграє істотну роль і для
визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст
об'єктивних і суб'єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів,
побудові системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок,
що проблема об'єкта злочину є однією з основних у науці кримінального
права.
Загальновизнано, що об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому
злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої
шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з
якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну
відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину
є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див.,
наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться
вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних
законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні
правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад,
статті 208, 214 та ін.).
Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які
поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не
тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не
вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціальне схвалених
відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального
законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші,
найбільш значущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини,
яким злочинні посягання можуть задати значної шкоди.
У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система
спільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить
від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з
криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь
змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт
кримінально-правової охорони).
Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні
відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про
кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні,
соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними
нормами (нормами права, моралі, звичаями).
 Суспільні відносини, як об'єкт злочину, мають об'єктивний характер,
тобто існують поза і незалежно від нашої свідомості, а значить, і незалежно
від кримінального закону, і є первинними стосовно нього.
Отже, суспільні відносини, котрі виступають об'єктом злочину. є
первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й
щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт,
на певну реальність. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще
немає в об'єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного
посягання не тільки завдається реальної шкоди охоронюваним суспільним
відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові – кримінально-правові
відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з
приводу вчиненого ним злочину.
Таким чином, об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає
злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про
кримінальну відповідальність.
Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну
відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію
або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2. ч. 1 ст. 11 КК).
Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність
його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і
ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а
внутрішня – його суб'єктивну сторону.
Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 308 КК є
встановлений з метою захисту здоров'я населення порядок обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Додатковим факультативним
об'єктом можуть виступати життя та здоров'я особи, власність. Про поняття
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів детальніше у
попередньому розділі.
Предметом злочину є наркотичні засоби, психотропні речовини або їх
аналоги.
2.2. Об'єктивна сторона злочину.
Об'єктивна сторона злочину передбачає умисне незаконне вилучення
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів будь-яким
способом з підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності
чи в окремих громадян, у т. ч. вилучення наркотиковмісних рослин або їх
частин із земельних ділянок господарств чи громадян до закінчення збирання
врожаю. При цьому не має значення, правомірно чи незаконно особа володіла
наркотичним засобом, психотропною речовиною, їх аналогом або
вирощувала наркотиковмісні рослини, які стали предметом незаконного
вилучення.
Способами такого вилучення є:
1) викрадення (крадіжка, грабіж);
2) привласнення;
 3) вимагання;
4) заволодіння вказаними засобами і речовинами шляхом шахрайства
(ч. 1 ст. 308);
5) заволодіння ними шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем (ч. 2 ст. 308);
6) розбій (ч. 3 ст. 308).
Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Від усіх
інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна –
таємність.
Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа
вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило,
крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців
майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою
визнається також протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно
здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи
спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам винний не
усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним
також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або
інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка).
Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності
потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан
(сон, сп'яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють
факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно оцінити і
розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується
випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійснюється у
присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій
винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він
має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у
осіб, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке
розуміння щодо правового режиму майна – його фактичної належності або
повноважень винного стосовно такого майна. Вилучаючи майно за таких
обставин, винний розраховує, що його дії не будуть сприйматися особами, у
присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для
введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як
використовувати обставини, що об'єктивно склалися на момент вилучення
чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом
демонстрації певних документів, використання спеціального одягу чи
транспорту) сам створювати у таких осіб враження про їх правомірність.
Оскільки обман за таких обставин не є способом неправомірного вилучення
чужого майна, то вчинене не утворює шахрайства і потребує кваліфікації за
ст. 185.
Викрадення визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у
присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи
інших підстав (родинні зв'язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні
злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадення перестає
бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному
засумніватися щодо їх "мовчання" з приводу його дій.
Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна
особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого
майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна
(комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами
і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном
або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування
насильства чи висловлювання погроз його застосування – залежно від
характеру насильства чи погроз – як грабіж чи розбій.
Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення
майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи
користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням
тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи
користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному
випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його властивостей, розміру,
ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу,
сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які
дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на
власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент
затримання винної особи тощо).
Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності
інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою
чергу, усвідомлює цю обставину. Такими особами можуть бути особи, у
власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке
здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути
віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв'язків
чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього боку (не
очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).
З об'єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі: 1)
відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або
погрози його застосування (ненасильницький грабіж); 2) відкритого
викрадення чужого майна із застосуванням насильства або погрози його
застосування (насильницький грабіж).
При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не
звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших
осіб (не здійснює цілеспрямованої дії на їх психіку чи тілесну
недоторканість), а обмежується прикладенням певних зусиль лише
безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є
так званий "ривок", коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших
осіб захоплює майно (вихоплює із рук сумку, зриває з голови шапку тощо).
При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля
для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще і вдається до
насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство
застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого
майна.
У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися,
користуватися протиправно вилученим майном і застосовує насильство лише
з метою звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися
насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони
можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосування ж
насильства у такому випадку утворює окремий злочин проти особи й повинно
отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і
заподіяної потерпілому фізичної шкоди.
Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним
чином змінює правову сутність грабежу: за таких обставин обов'язковим
додатковим об'єктом злочину виступає особа потерпілого, до якої було
застосовано насильство (її психічна і фізична недоторканість).
Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила
майно і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.
Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем може бути вчинено у формі:
1) привласнення чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в
її віданні;
2) розтрати такого майна зазначеною особою (ч. 1 ст. 191);
3) привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом
зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191).
Привласнення полягає у протиправному і безоплатному вилученні
(утриманні, неповерненні) винним чужого майна, яке знаходилось у його
правомірному володінні, з наміром у подальшому обернути його на свою
користь чи користь третіх осіб. У результаті привласнення чужого майна
винний починає незаконно володіти і користуватись вилученим майном,
поліпшуючи безпосередньо за рахунок викраденого своє матеріальне
становище.
Розтрата передбачає незаконне і безоплатне витрачання (споживання,
продаж, безоплатну передачу, обмін, передачу в рахунок погашення боргу
тощо) винним чужого майна, яке йому ввірене чи перебувало в його віданні.
В результаті розтрати винний поліпшує майнове становище інших осіб
шляхом безпосереднього споживання ними незаконно вилученого майна,
позбавлення їх за рахунок витрачання такого майна певних матеріальних
витрат, збільшення доходів інших осіб.
Діяння може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата лише у разі,
коли його предметом виступає майно, яке було ввірене винному чи було в
його віданні, тобто воно знаходилось у правомірному володінні винного, який
був наділений правомочністю по розпорядженню, управлінню, доставці або
зберіганню такого майна. Така правомочність може обумовлюватись
службовими обов'язками, договірними відносинами або спеціальним
дорученням. Ця правомочність може виникати не лише в осіб, які
перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою чи
організацією незалежно від форми власності (комірник, експедитор, агент по
постачанню, продавець, касир). Такою правомочністю можуть наділятися і
будь-які інші (приватні) особи, яким власник майна відповідно до закону
передає певні повноваження щодо розпоряджання, управління, доставки чи
зберігання майна. Така правомочність у особи може виникнути на підставі
цивільно-правових угод підряду, найму, оренди, комісії, прокату, перевезення,
зберігання. При цьому не має значення, яким саме власником – юридичною
чи фізичною особою – винний був наділений певною правомочністю щодо
відповідного майна.
Звернення на свою користь чужого майна, вчинене особою, яка не була
наділена певною правомочністю щодо цього майна, а за родом своєї
діяльності мала лише доступ до цього майна (сторож, охоронник, підсобний
робітник, вантажник та ін.), повинно кваліфікуватися як крадіжка за ст. 185.
Це стосується також осіб, які виконували чисто технічні функції з
транспортування майна (шофер, тракторист, комбайнер, водії водних
транспортних засобів тощо). Якщо ж зазначені особи, крім чисто технічних
функцій з транспортування майна, були наділені стосовно довіреного для
транспортування майна певною правомочністю, їхні дії по неправомірному
заволодінню цим майном слід розглядати як привласнення чи розтрату і
кваліфікувати за ст. 191. Водночас, викрадення чужого майна, вчинене
особою, яка була наділена щодо нього певною правомочністю, але у даному
випадку нею не користувалася, має кваліфікуватися за статтями 185, 186 або
187.
Тимчасове запозичення майна, яке було ввірене винному чи перебувало
в його віданні, для тимчасового його використання з подальшим поверненням
його або його еквівалента власнику, не може бути визнано протиправним
його привласненням. За наявності підстав такі дії можуть бути розцінені як
самоправство (ст. 356), а при вчиненні їх службовою особою – як
зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).
Привласнення та розтрата, вчинені шляхом зловживання службовою
особою своїм службовим становищем, утворюють склад злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 191. Частиною 2 цієї статті охоплюється також
заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем [19, 445].
Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи
своїм службовим становищем має місце тоді, коли службова особа незаконно
обертає чуже майно на свою користь чи користь третіх осіб, використовуючи
при цьому своє службове становище. Його особливістю є те, що, на відміну
від привласнення чи розтрати, предметом заволодіння чужим майном шляхом
службового зловживання може бути і майно, яке безпосередньо не було
ввірене винному чи не перебувало в його віданні. У зазначений спосіб винний
може заволодівати майном, щодо якого в силу своєї посади він наділений
правомочністю управління чи розпорядження майном через інших осіб.
Тобто він має певні владні повноваження щодо впливу на осіб, яким це майно
ввірено чи перебуває у їх віданні. Предметом такого протиправного
заволодіння може бути також майно, щодо якого ані сам винний, ані його
підлеглі не були наділені певною правомочністю. На відміну від
привласнення і розтрати для заволодіння чужим майном шляхом зловживання
службової особи своїм службовим становищем основною ознакою є не
наявність чи відсутність у винного певної правомочності щодо майна, яке є
предметом злочину, а використання для заволодіння чужим майном офіційно
наданих йому за посадою службових повноважень.
Якщо заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою
особою своїм службовим становищем було пов'язане з внесенням такою
особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, іншим
підробленням документів або складанням і видачею завідомо неправдивих
документів, дії винного потребують кваліфікації за сукупністю злочинів,
передбачених відповідними частинами статей (191, 366).
Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи
своїм службовим становищем слід відмежовувати від зловживання владою
або службовим становищем, яке вчинюється з корисливих мотивів і утворює
склад злочину, передбаченого ст. 364. Зловживання службовою особою своїм
службовим становищем при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191,
виступає способом заволодіння чужого майна і таким чином утворює
спеціальний склад службового зловживання. При корисливому зловживанні
владою або службовим становищем, відповідальність за яке передбачена ст.
364, службова особа не заволодіває чужим майном, а, діючи всупереч
інтересам служби і протиправно отримуючи вигоду зі свого службового
становища, заподіює власникові майна майнову шкоду. При цьому така шкода
може полягати у так званій упущеній вигоді. На відміну від злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 191, зловживання владою або службовим становищем
(ст. 364) може супроводжуватись оплатним вилученням чужого майна, за
якого відбувається заміна майна на рівноцінний еквівалент, – інше майно,
гроші, використання чужого майна для особистих потреб без мети
заволодіння ним тощо.
Умисне і безпідставне отримання службовою особою з використанням
свого службового становища чужого майна як премій, надбавок до заробітної
плати, пенсій, допомоги, інших виплат слід кваліфікувати заст. 191, а не заст.
364.
Якщо службова особа спочатку звертає на свою користь чуже майно
шляхом зловживання своїм службовим становищем, а потім з метою
приховати вчинений нею злочин зловживає своїм службовим становищем, її
дії потребують кваліфікації за правилами реальної сукупності злочинів – за
відповідними частинами ст. 191 і 364
Привласнення вважається закінченим з моменту вилучення чужого
майна й отримання винним можливості розпорядитися ним як своїм власним.
Момент закінчення розтрати збігається з моментом витрачання чужого майна.
Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм
службовим становищем вважається закінченим з моменту отримання
можливості розпорядитися ним на власний розсуд.
Вимагання характеризується двома взаємопов'язаними діями:
 1) пред'явленням майнової вимоги;
2) погрозою застосування насильства, зни щення або пошкодження
майна, заподіяння іншої шкоди.
Вимога як ознака вимагання означає викладену в рішучій формі
пропозицію винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під
охороною яких перебуває майно) про передачу майна, права на майно або
вчинення останнім інших дій майнового характеру. Пред'явлена суб'єктом
майнова вимога утворює ознаку об'єктивної сторони цього злочину тільки за
умови, що вона є завідомо протиправною. При вимаганні винна особа прагне
заволодіти не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає
вчинення на її користь дій майнового характеру. Вимога задовольнити законні
майнові претензії не утворює складу вимагання, як не утворює його вимога
вчинити інші, крім передбачених у ст. 189, дії.
Якщо ж винна особа, застосовуючи відповідні погрози, не керується
умислом на за-володіння чужим майном, а має на меті примусити потерпілого
припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її або укласти
яку-небудь угоду чи не виконувати укладену угоду, виконання якої може
заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права (інтереси) того,
хто займається господарською діяльністю, вчинене слід розглядати як
протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати за відповідною
частиною ст. 206.
Застосування погроз без такого умислу з метою примусити потерпілого
до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов'язання слід
кваліфікувати за відповідною частиною ст. 355. Але відповідальність за цією
статтею може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання
(невиконання) існуючого зобов'язання, що виникло з підстав, передбачених
чинним законодавством. Предметом такого зобов'язання можуть бути гроші,
майно, послуги, результати творчості тощо. Вимога виконати (не виконувати)
зобов'язання, що виникло з підстав, не передбачених чинним законодавством,
або неіснуючого зобов'язання, або зобов'язання з невизначеним предметом, а
так само використання факту існуючого зобов'язання для заволодіння
майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним
не передбачені, кваліфікується як вимагання.
Ще однією особливістю майнової вимоги при вимаганні є те, що при її
пред'явленні винний не вживає активних дій до безпосереднього заволодіння
майном, а прагне задовольнити своє домагання в результаті певних дій особи,
до якої звернуто таку вимогу, – щоб та сама передала (віддала, вручила,
надіслала, поклала в умовлене місце тощо) йому майно, право на майно або
вчинила інші дії майнового характеру. У ряді випадків винний взагалі не
може без певних дій потерпілого досягти злочинного результату (зокрема,
коли від останнього вимагається вчинити такі дії майнового характеру, як,
наприклад, виконання на користь винного певної роботи).
Майнова вимога визнається вимаганням за умови, що вона поєднана з
психічним насильством. Пред'являючи до потерпілого майнові претензії,
вимагач розуміє, що вони не будуть задоволені, якщо потерпілого до цього не
примусити, не присилувати робити певним чином.
 Смисл погрози при вимаганні полягає у залякуванні особи, до якої
пред'явлена вимога, з метою забезпечити вигідну для винного поведінку.
Погроза при вимаганні повинна бути дійсною і реальною. При
визначенні дійсності і реальності погрози необхідно виходити з суб'єктивного
ставлення до неї винного і суб'єктивного сприйняття її потерпілим.
Реальність погрози для вимагача не означає, що він дійсно має намір
обов'язково її виконувати. Достатньо, щоб винний вважав, що залякування,
яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути
реалізоване і спроможне примусити його робити певним чином. Реальність
погрози для потерпілого означає усвідомлення ним того, що небезпека
заподіяння шкоди, якою погрожує винний, може стати дійсністю, якщо він
проігнорує вимогу вимагача. Погроза при вимаганні може бути виражена у
будь-якій формі: усно чи письмово, безпосередньо потерпілому або через
інших осіб, по телефону, за допомогою жестів, міміки та/або іншими
способами. Водночас, для того, щоб мати бажану для вимагача дію, погроза
повинна бути доведена до свідомості потерпілого.
В окремих випадках при вимаганні погроза може і не висловлюватись у
звичайному смислі цього слова. Вимагач може обмежитись пред'явленням
майнової вимоги, якщо розуміння об'єктивно існуючої погрози випливає із
відносин між потерпілим і вимагачем, які передували вимаганню, інших
обставин, які дають підстави робити висновок про можливе заподіяння
шкоди. У таких випадках вимагач розраховує, що потерпілому без
пред'явлення погрози зрозуміло про можливе заподіяння йому або його
близьким певної шкоди, якщо він не виконає пред'явленої вимоги.
Шахрайство полягає у заволодінні майном або придбанні права на
майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських
дій потерпілий – власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої
знаходиться майно, добровільно передає майно або право на майно винній
особі. Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і
добровільність його дій є обов'язковими ознаками шахрайства, які
відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.
За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного
вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає
передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак,
якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві
потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною
волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його
переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме, введенням
потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи
надання йому права на майно.
Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона
обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв'язку з віком, фізичними чи
психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і
зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу
ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння
майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого
за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання
права на майно за таких обставин – розглядатися як недійсний або нікчемний
правочин (статті 222-226 ЦК).
Способами вчинення шахрайства є:
1) обман;
2) зловживання довірою.
Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи
придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому
неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення
яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в
оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний
(повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти,
обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридично значимої
інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства
необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки
потерпілого щодо обов'язковості або вигідності передачі майна (права на
майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових
благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою
помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися
шахрайством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу
історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути
кваліфіковані за ст. 193.
Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні
обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це
може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості,
тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб
(обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За
своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних
діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у т. ч. конклюдентних.
Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне
представництво, за якого винний, створюючи враження про свою належність
до того чи іншого підприємства, має на меті укласти договори й отримати
гроші без поставки товару або, навпаки, одержати товар без належної його
оплати.
До найбільш поширених випадків застосування обману як способу
шахрайства належать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого
майна (купівля-продаж, оренда), коли потерпілому передається
фальсифікований товар або предмети гіршої якості, або ж предметом угоди
виступають фіктивні предмети, які не існують в об'єктивній реальності або не
належать винній особі; незаконне отримання пенсій, субсидій, інших видів
соціальної допомоги на підставі підроблених документів; обманне отримання
попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.
Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри
з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього
винний використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та
власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок
особистого знайомства, родинних або дружніх зв'язків, рекомендацій інших
осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин,
соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене
шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кредиту,
попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення
договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути
отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу,
повернути борг чи отримані у користування речі.
Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються
винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або
обов'язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов'язковою
умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об'єктивної
сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи
придбання права на майно. Якщо обман використовується для досягнення
іншої мети, наприклад, для створення умов для наступного заволодіння
майном усупереч волі потерпілого, полегшення доступу до майна (для
проникнення у відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не обумовлює
перехід майна або права на нього до винного, він не може визнаватися
способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку або інший
злочин проти власності.
Розбій вчинюється у формі нападу з метою заволодіння чужим майном,
поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка
зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.
Напад органічно пов'язаний із фізичним або психічним насильством,
яке при розбої має так званий інструментальний характер – виступає
способом заволодіння майном або його утримання. При цьому фізичне
насильство може полягати у протиправному впливі не лише на зовнішні
частини тіла потерпілого (механічне їх травмування), а й внутрішні
(отруєння), а також в інших діях насильницького характеру, які створюють
небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого (скажімо, насильницьке
тримання його в небезпечних для життя та здоров'я умовах). У разі, якщо
застосування чи погроза застосування насильства, небезпечного для життя чи
здоров'я особи, здійснювались з метою ухилитись від затримання після
закінченого нападу, вчинене не може розглядатися як розбій. Такі дії винного
залежно від обставин справи можуть бути кваліфіковані як крадіжка або
грабіж і як відповідний злочин проти життя та здоров'я особи або злочин
проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та об'єднань громадян (наприклад, умисне легке тілесне ушкодження (ч. 2 ст.
125), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який
виконує громадський обов'язок (ст. 350) тощо).
Заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами або
їх аналогами шляхом крадіжки, грабежу чи шахрайства вважається
закінченим злочином з моменту заволодіння цими предметами і реальної
можливості хоча б первісно розпорядитися ними (сховати, передати іншій
особі тощо); шляхом привласнення чи зловживання службовим становищем –
з моменту утримання цих засобів чи речовин і обернення їх таким чином на
свою користь або користь інших осіб. Вимагання таких засобів або речовин
вважається закінченим з моменту пред'явлення потерпілому вимоги,
поєднаної з відповідною погрозою, зазначеною у ст. 189, а заволодіння ними
шляхом розбою – з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або
погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я
особи, на яку було вчинено напад. У цьому разі дії винного повністю
охоплюються ч. 3 ст. 308 і додаткової кваліфікації за ст. 187 не потребують.
2.3. Суб'єкт злочину
Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка
вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з
назви розділу IV Загальної частини КК: "Особа, яка підлягає кримінальній
відповідальності (суб'єкт злочину)".
Частина 1 ст. 18 визначає, що "суб'єктом злочину є фізична осудна
особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна
відповідальність". Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину
характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна,
яка досягла певного віку.
Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто
людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де
говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни
України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані
суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські
організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення
певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди,
кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в
цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема
статтями 172, 223, 271 та ін.
Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно
передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб,
не дістали підтримки законодавця.
Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є
осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що "осудною визнається особа,
яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і
керувати ними".
Отже, осудність – це здатність особи під час вчинення злочину
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне
законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і,
отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом
поведінки свідомо діючої особи.
Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак
злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця,
способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків). Здатність
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю
контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля
взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в
конкретній ситуації.
Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею
злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно
оцінювати суспільне небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільне
небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).
Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний
для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він
характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про
встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній
повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом
суспільне небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення
(реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання "має на меті
не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню
нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Тільки осудна особа
здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти
обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких
умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку
засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.
Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що
осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути
кримінальної відповідальності і покарання.
Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна
особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати
кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення
злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної
справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому
ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення
судово-медичної експертизи.
Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час
вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта
злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого
виключається і кримінальна відповідальність.
У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності
підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять
років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У
частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної
відповідальності – чотирнадцять років – за окремі. прямо перелічені законом
злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства
(статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121;
частини 3 статей 345, 346. 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст.
257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і
деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає
відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.
Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 308, вчиненого шляхом крадіжки,
грабежу, розбою та вимагання, може бути осудна особа, яка досягла 14-
річного віку, а вчиненого шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем – службова особа.
Привласнення наркотиків, психотропних речовин або їх аналогів може
бути вчинено лише особою, якій вони були ввірені чи перебували у її віданні
у зв'язку з її професійною діяльністю. Суб'єктом цього злочину, вчиненого в
інший спосіб, є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Таким чином, у цьому випадку мова йде про спеціальний суб'єкт
злочину. Поряд з існуванням в кримінальному праві загального поняття
"Суб'єкт злочину", ознаки якого знайшли законодавче закріплення в ст.ст. 18-
22 КК, існує поняття "Спеціальний суб'єкт злочину", що володіє додатковими
властивостями, властивими певній категорії осіб, що вчинили суспільно
небезпечне діяння.
У чинному кримінальному законодавстві відсутнє поняття спеціального
суб'єкта злочину.
Специфіка здійснення окремих видів злочинів передбачає, що
відповідно до положень закону суб'єкт у кожному конкретному випадку
повинен володіти додатковими ознаками, або властивостями, для виконання
об'єктивної сторони злочину.
Дана обставина дає можливість визначити спеціальний суб'єкт злочину
і грає істотну роль для правильної кваліфікації суспільно небезпечних діянь.
З'ясування поняття спеціального суб'єкта злочину має важливе як теоретичне,
так і практичне значення в діяльності правоохоронних органів по боротьбі із
злочинністю. Так, при кваліфікації злочинів проти державної влади, злочинів,
що роблять замах на громадську безпеку та громадський порядок, злочинів,
направлених проти військової служби та інших, суттєве встановлення, або
виявлення, насамперед спеціальних ознак суб'єктів, що скоїли ці злочини.
Проте за визначенням спеціального суб'єкта злочину в кримінально-
правовій літературі немає єдиної думки. Одні учені за спеціального суб'єкта
вважають особу, що не лише володіє властивостями загального суб'єкта, але і
наділене додатковими, властивими тільки йому якостями (В.С. Орлов, А.А.
Піонтковський, А.М. Лазарєв, Р.Н. Борзенков). Інші головний акцент роблять
на характерніших особливостях спеціального суб'єкта, що знайшли
віддзеркалення в диспозиціях відповідних статей Кримінального кодексу.
Так, на думку Н.С. Лейкіної та Н.П. Грабовської, спеціальними називаються
такі суб'єкти, які володіють конкретними особливостями, вказаними в
диспозиції статті. При цьому визнання деяких осіб спеціальними суб'єктами
обумовлене, перш за все, тим, що внаслідок займаного ними положення вони
вже можуть скоювати злочини, які не можуть бути здійснені іншими особами.
2.4. Суб'єктивна сторона злочину
Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто
психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до
суспільна небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.
Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні
ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно
пов'язані між 35 собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку
вчинення злочину неоднакові. Вина особи – це основна, обов'язкова ознака
будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони
і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і
тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона
потребує встановлення мотиву і мети, їло є її факультативними ознаками.
Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в
диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості
деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які
відчуває особа при вчиненні суспільне небезпечного діяння. Вони різняться
за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них
перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не
впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та
ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при
формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і
т. ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони.
Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання
виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить
до змісту суб'єктивної сторони.
Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони – це завершальний етап у
констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності.
Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона
виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи
відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного.
Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному
заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-
транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо
відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу.
Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за
завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або
завідомо неправдиве показання (ст. 384). Відсутність певного мотиву або
мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність.
Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів
виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання
документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи
зловживання службовим становищем або їх пошкодження. По-друге,
суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє
відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад,
умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119). По-
третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості
вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим
самим на призначення покарання.
Суб'єктивна сторона досліджуваного злочину характеризується прямим
умислом. При вчиненні його шляхом розбою обов'язковою ознакою
суб'єктивної сторони є мета – заволодіння наркотичними засобами,
психотропними речовинами або їх аналогами.
2.5. Кваліфікуючі ознаки злочину
 Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи
здоров'я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства (у разі
вчинення грабежу чи вимагання);
4) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями
306, 307, 310, 311, 312, 314, 317;
5) у великих розмірах (ч. 2 ст. 308), а також
6) заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами або
їх аналогами шляхом зловживання службової особи своїм службовим
становищем, а особливо кваліфікуючими – вчинення його:
1) в особливо великих розмірах;
2) організованою групою, а також
3) розбій з метою викрадення наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів;
4) вимагання цих засобів чи речовин, поєднане з насильством,
небезпечним для життя і здоров'я.
Відповідно до ст. 32 КК специфіка повторності як особливого виду
множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі
особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками
злочини. За загальним правилом (викладеним у ч. 1 ст. 32) повторністю
визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих
випадків, коли в одній статті КК вміщено кілька різних складів злочинів
(наприклад, статті 143, 223), – однією частиною статті Особливої частини КК.
Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа
засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють
повторність; тому на практиці можливі ситуації, коли вчинені винною особою
злочинні діяння підпадатимуть під ознаки одночасно і повторності, і
рецидиву злочинів (ст. 34).
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне
вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які
заздалегідь до мовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне
вчинення злочину заздалегідь – означає дійти згоди щодо його вчинення до
моменту виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість
можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин.
Як випливає із ч. 2 ст. 28, домовленість повинна стосуватися спільності
вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, його характеру, місця, часу,
способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така до мовленість
може відбутися у будь-якій формі – усній, письмовій, за допомогою
конклюдентних дій тощо.
 Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При
цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник
виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи та
змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попередньою
змовою, до таких дій можуть бути віднесені: передача іншому співучаснику
зброї, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан
з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем тощо.
Організована група – це стійке об'єднання декількох осіб (трьох і
більше суб'єктів злочину), які попередньо зорганізувалися для готування або
вчинення злочинів.
Ознаками організованої групи є:
1) наявність декількох осіб (трьох або більше);
2) попередня їх зорганізованість у спільне об'єднання для готування або
вчинення двох чи більше злочинів;
3) стійкість такого об'єднання;
4) об'єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій
учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану;
5) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом.
Організована група є більш небезпечним різновидом групи з
попередньою змовою. Вона відрізняється від групи з попередньою змовою: 1)
стійкістю (для групи з попередньою змовою ця ознака не є обов'язковою); 2)
спрямованістю на вчинення двох або більше злочинів (група з попередньою
змовою може бути створена і для вчинення одного злочину); 3) кількістю
учасників – організована група складається з трьох і більше учасників, тоді як
група з попередньою змовою – з двох і більше.
Згуртованість групи виражається у її спаяності та одностайності. Ці
ознаки, як правило, проявляються у наявності: постійних міцних внутрішніх
зв'язків між учасниками групи, загальних правил поведінки, організатора
(керівника), чіткого визначення ролі кожного учасника, високого рівня
узгодженості дій учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл
функцій учасників групи і який доведений до їх відома. Важливою ознакою
згуртованості є суб'єктивний момент – єдність наміру учасників групи щодо
вчинення злочинів, що передбачає усвідомлення кожним з учасників факту
об'єднання його з іншими особами в одну групу і прагнення тісно поєднати
свої зусилля з іншими учасниками для досягнення єдиного злочинного
результату. Мотиви учасників групи можуть не збігатися між собою.
Стабільність групи виражається у її міцності та постійності. Ці ознаки
проявляються у: тривалості, системності та детальній організації
функціонування 39 групи, здатності до заміни вибулих учасників, у т. ч.
шляхом перекваліфікації тих, що залишились, вербуванні нових, прикритті
своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у т. ч.
шляхом підкупу службових осіб), наявності необхідних для функціонування
групи фінансових та інших матеріальних засобів, зброї, приміщень тощо.
 Таким чином, стійкість організованої групи означає, що вона має
відносно постійний склад учасників з наявністю сильних зв'язків між ними і
високого ступеня організованості, одностайності при прийнятті рішень і
послідовності у здійсненні злочинних дій.
Діяльність учасників організованої групи може характеризуватися як
розподілом ролей, так і співвиконавством або ж поєднанням цих форм
співучасті.
ВИСНОВКИ
Отже, Розділ XIII КК об'єднує у своїй більшості склади "наркотичних"
злочинів. Суспільна небезпека злочинів у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів визначається насамперед
поширенням та згубним впливом наркоманії і токсикоманії на свідомість
психічно нестійких людей, їх мораль і спосіб життя, що призводить до
поступового занепаду, деградації особистості. Наркоманія та незаконний обіг
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів належать до
глобальних проблем сучасності. Цим явищам притаманний надзвичайно
високий ступінь суспільної небезпеки, зумовлений тяжкими наслідками не
лише для здоров'я конкретної особи, а й для здоров'я населення, економіки та
суспільства в цілому.
Стаття 308 КК охоплює склад злочину "Викрадення, привласнення,
вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим
становищем".
Об'єктивна сторона цього злочину полягає у вказаних діях із
заволодіння наркотичними засобами. Поняття викрадення (крадіжка, грабіж),
привласнення, вимагання, заволодіння цими предметами шляхом шахрайства
повністю відповідають їх аналізу щодо злочинів, передбачених статтями 185,
186, 189, 190 і 191.
З суб'єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом.
Суб'єкт цього злочину залежить від форми його вчинення. Суб'єктом
заволодіння цими засобами і речовинами у формі крадіжки, грабежу,
вимагання або розбою може бути особа, яка на момент їх вчинення досягла
14-ти років. Суб'єктом заволодіння наркотичними засобами чи
психотропними речовинами або їх аналогами шляхом привласнення можуть
бути тільки особи, яким вони були ввірені у зв'язку з їх професійною
діяльністю (персонал медичних установ, працівники аптек, аптечних
складів), а шляхом зловживання службовим становищем – службова особа. За
заволодіння цими предметами шляхом шахрайства відповідальність несуть
фізичні осудні особи, які на момент його вчинення досягли 16-річного віку.
Частина 2 ст. 308 передбачає відповідальність за вчинення цього
злочину 41 повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із
застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я
потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або особою, яка
раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 306, 307, 310, 311,
314, 317, або у великих розмірах, а також заволодіння наркотичними
засобами, психотропними речовинами або їх аналогами шляхом зловживання
службової особи своїм службовим становищем.
У частині 3 ст. 308 встановлена відповідальність за дії, передбачені
частинами 1 або 2 ст. 308, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах,
або організованою групою, або шляхом розбою з метою викрадення
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, а також
вимагання цих засобів чи речовин, поєднане з насильством, небезпечним для
життя і здоров'я.
Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 308 – позбавлення волі на строк від
трьох до шести років; за ч. 2 ст. 308 – позбавлення волі на строк від п'яти до
десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна; за ч. 3 ст.
308 – позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією
майна.
Література
1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). –
2001. – № 25-26. – ст. 131.
2. Брич Л.П. Співвідношення суміжних складів злочинів і складів
злочинів, передбачених конкуруючими нормами / Л.П. Брич // Вісн. Львів. ун-
ту. Сер. юрид. – Вип. 42. – 2006. – С. 263-282.
3. Дулов А.В. Основы расследования преступлений, совершенных
должностными лицами. – Минск, 1985.
4. Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. – М., 1975.
5. Коваль А. Зловживання владою або службовим становищем:
кримінальноправові проблеми // Юридичний журнал. – 2004. – № 1.
6. Кримінальне право України. Особлива частина / [за ред. професорів
М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація]. – Київ-Харків: Юрінком Інтер –
Право, 2005. – 494 с
7. Кримінальне право України. Особлива частина: підручн. / [Ю.В.
Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.]. – [вид. 2-ге, переробл. та
допов. / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка]. – К.: Атіка, 2008. – 712 с.
8. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред.
В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і доп. / за ред. В.В. Сташиса,
В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 622 с.
9. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / Ю.В.
Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В.В. Стащиса, В.Я. Тація. – 4-
те вид., переробл. і допов. – X.: Право, 2010. – 456 с.
10. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.:
Юрінком Інтер, 47 2009. – 680 с.
11. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації / В.О.
Навроцький. – Київ: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
 12. Слуцька Т.І. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у
сфері службової діяльності: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2007. – 168 с.
13. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального
кодексу України / М.І. Хавронюк. – Київ: Істина, 2004. – 504 с. – С. 59-60.