1. Поняття, виникнення та генезис суду.

2. Погляди вчених на судову систему. Теорія розподілу влади та місце суду в ній.
3. Сучасне розуміння суду та організація судової влади. Поняття та ознаки судової влади.
4. Форми реалізації судової влади.
5. Функції судової влади.
6. Принципи судової влади.
7. Загальна характеристика судової системи.
8. Поняття «інстанція» та «рівень» судової системи.
9. Принципи судової системи.
10. Конституційне та законодавче закріплення основ формування та функціонування судів першої
інстанції.
11. Принципи територіальності та підсудності судових установ при розгляді справ у першій
інстанції.
12. Види судів першої інстанції у системі судів загальної та спеціальної юрисдикції в зарубіжних
державах.
13. Основні повноваження суду першої інстанції.
14. Вимоги, що пред’являються до суддів першої інстанції.
15. Порядок розгляду справ у судах першої інстанції.
16. Поняття спрощеного виробництва у судах першої інстанції.
17. Рішення судів першої інстанції, їх види та характеристика.
18. Конституційне та законодавче закріплення основ формування та функціонування судів другої
інстанції.
19. Прийняття та розгляд справ різної юрисдикції у порядку апеляційного провадження.
20. Касаційне провадження справ.
21. Інші форми перегляду рішень нищестоячих судових установ.
22. Рішення судів другої інстанції, їх види та характеристика.
23. Основні вимоги до суддів, що здійснюють перегляд справ у порядку апеляційного та
касаційного провадження.
24. Конституційне закріплення формування та функціонування судової влади в Україні. Джерела
судового права.
25. Основні етапи розвитку судової системи в Україні, від стародавніх часів до сучасності.
26. Сучасна ієрархічна структура судової системи.
27. Поняття та види судів загальної юрисдикції.
28. Апеляційні суди України.
29. Спеціалізовані суди.
30. Верховний Суд, його склад, структура та повноваження.
31. Конституційний Суд України як єдина судова установа конституційної юрисдикції в Україні.
32. Конституційні основи та загальна характеристика устрою системи правосуддя Франції.
33. Організація судів першого рівня загальної юрисдикції у Франції.
34. Апеляційні суди Франції. Касаційний суд Франції.
35. Система адміністративних судів Франції.
36. Суди у справах неповнолітніх Франції.
37. Конституційні основи формування та діяльності судової влади в Німеччині.
38. Система судів загальної юрисдикції Німеччини.
39. Системи адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції Німеччини.
40. Спеціалізовані судові установи: Федеральний патентний суд, Федеральна судова палата.
41. Вимоги, що пред’являються до суддів у Франції та Німеччині.
42. Нормативні основи судоустрою Великобританії.
43. Організація судів цивільної та кримінальної юрисдикції Великобританії.
44. Верховний суд Великобританії.
45. Суд Палати Лордів.
46. Суди спеціальної юрисдикції Великобританії.
47. Особливості судової системи Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії.
48. Конституційні основи судової влади в США.
49. Система федеральних судів, їх склад, компетенція, порядок утворення.
50. Федеральні суди спеціальної юрисдикції.
51. Судова система штатів: порядок створення та розгляду справ у судах першої та другої
інстанції.
52. Верховний Суд США: особливості юрисдикції та порядок створення.
53. Міжнародно-правові документи, що регулюють порядок створення і функціонування
міжнародних судових установ універсального та регіонального рівня.
54. Міжнародний Суд ООН: порядок створення, компетенція, склад, проведення засідань.
55. Міжнародні військові трибунали: судові установи, створені для переслідування осіб, які
відповідальні за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права або скоїли злочини проти
людяності.
56. Міжнародний трибунал з морського права.
57. Міжнародний кримінальний суд.
58. Діяльність арбітражей: Перший віденський арбітраж, Другий віденський арбітраж.
59. Міжнародний арбітраж, Зовнішньоторгівельний арбітраж, Міжнародна торгова палата, інші
міжнародні судові установи у сфері зовнішньоекономічних відносин держав.
60. Суд Європейського Союзу, Суд загальної юрисдикції ЄС.
61. Європейський суд з прав людини.

1. Поняття, виникнення та генезис суду.

Суд — це орган (найчастіше державна установа), наділений повноваженнями здійснювати правосуддя у
цивільних, адміністративних, кримінальних та інших видах справ, а також вирішувати правові суперечки
між сторонами в процесуальному порядку, встановленому законодавством конкретної держави.
Генезис:
Існує багато гіпотез початку відліку судового способу вирішення соціальних конфліктів: від утворення
світу до виникнення як права, так і держави.
Прибічники останньої тези обґрунтовують власну позицію тим, що, по-перше, для людської спільноти,
яка знаходилася на додержавному рівні розвитку було характерне примирне посередництво, якому
притаманні риси, що не дозволяють вважати цю діяльність судовою в сучасному розумінні. По-друге,
предметом судового розгляду є порушене право, а отже, суд міг виникнути лише після виникнення
права. По-третє, сутнісною ознакою судового процесу є його правова регламентація, що також
свідчить про первісність права відносно суду. По-четверте, суд – необхідний елемент державного
механізму, а судове вирішення спорів поряд з іншими – основна внутрішня функція держави, а отже
інститут суду є похідним від держави.
Однак важливо ще й те, що судовий спосіб вирішення конфліктів з’явився на потребу суспільства у
незалежному (сторонньому) розв’язанні соціальних суперечок, людьми ж була сформульована і
закріплена в законах чи інших приписах процедура судового розгляду. Звідси робимо висновок –
зародження інституту суду почалося з моменту утворення суспільства. А от простежити ґенезу
суду, а потім і його еволюцію в самостійну, цілісну, єдину, незалежну судову систему набагато
складніше.
Практика судової діяльності формувалася протягом практично всієї історії розвитку суспільства. Ще
історія Стародавнього світу свідчить, що судова функція, перш ніж перейти в руки держави,
здійснювалася то в магічній, то в арбітральній формі. Як правило, вирішення спорів здійснювалося
носіями верховної влади (вождем племені, фараоном, шаманом), які ототожнювали у своїй особі
найвищу справедливість та божий дар. Наприклад, в Стародавньому Єгипті такою фігурою був
фараон, іменем якого і здійснювалося правосуддя. А в Стародавній Греції племінні вожді – басилеї –
були наділені необмеженою владою над життям та власністю членів племені. Також родоплемінне
правосуддя широко практикувалося і у формі «загальних зборів» роду (племені). Організовував і вів
такий процес вождь (старійшина) племені, а вердикт суду виносився іменем роду (племені). Вироки та
рішення виносилися на підставі традицій й родоплемінних уявлень про мораль і справедливість та
супроводжувались певними магічними й ведичними ритуалами. Наприклад, у Стародавній Греції при
вирішенні спорів часто зверталися за допомогою до оракулів, у Давній Русі – до Перуна і т. п.
Як бачимо, ще в ті часи були закладені основні засади інституту суду:
● по-перше, вирішувати суперечку повинна третя (стороння) особа
● по-друге, ця особа повинна володіти абсолютним авторитетом, рішення її має сприйматися
членами племені (роду) як безумовно справедливе.
Розвиток державності супроводжувався ускладненням механізму розв’язання суперечок у суспільстві.
Найбільш відомими формами удосконаленого суду стали ареопаг і суд геліастів у Стародавній Греції,
Стародавньому Єгипті, Стародавньому Вавілоні, у асирійців, у багатьох африканських племенах –
праобрази сучасного суду присяжних.
Історики-дослідники відмічають, що функція вирішення приватних суперечок тривалий час знаходилася
у сфері місцевого самоврядування. У Древній Русі, як зазначалося в церковних уставах Володимира I і
Ярослава Мудрого, великі князі доручали здійснення судочинства княжим суддям, які, зазвичай, були
княжими намісниками або особами, яким останні доручали здійснення судових функцій. Деякі вчені
вбачають у зазначеній організації судочинства зародження принципу професіоналізму здійснення
судової діяльності.
Епоха середньовіччя характеризувалася запровадженням інквізиційних засад у правосуддя.
Інквізиційний процес вівся таємно, використовувалися формальні докази і фізичні тортури, в судах
засідали легісти, які тлумачили факти відповідно до норм канонічного права. В ті часи спосіб
відправлення правосуддя був напряму пов’язаний з державним устроєм, в якому сам суддя творив і
тлумачив закон.
Слід зазначити, що одного лише декларування в конституціях держав принципу розподілу влад і
принципу верховенства права при відправленні судових процедур є недостатньо не лише для
становлення самостійної і незалежної судової влади, а й для створення дійсно самостійної і
самодостатньої судової системи.
Судова система віддзеркалює особливості організації судової влади країни, відповідає рівню соціально-
економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в механізмі державної влади,
накопиченому досвіду і певним традиціям, але разом із тим про абсолютну тотожність понять судової
системи і судової влади вести мову не можна. В даному контексті доцільно наголосити на
розмежуванні таких понять, як «судова влада» і «судова система».
Судова влада неможлива без судової системи, але за наявності системи судових органів не можна
стверджувати про те, що в даній державі існує судова влада.
В цьому аспекті І.Б. Михайловська зауважує, що генезис суду в самостійну й незалежну владну
структуру обумовлюють:
● закріплення концепції поділу влад у конституції;
● створення умов фінансової, матеріально-технічної, кадрової та інформаційно-технічної
незалежності судової системи від інших владних структур;
● сформування в суспільстві ідеологічної, теоретичної та юридичної передумови необхідності
існування судової системи.
Отже, суд як спосіб вирішення конфліктів існував майже з самого початку усвідомлення людиною
себе як соціальної істоти. Утворення ж судових систем стало можливим лише після сприйняття
державою принципу розподілу влади і набуття нею здатності забезпечити контроль за організацією судів
як інструмента державної влади, здійснення ними правосуддя та виконання їх рішень на всій території
держави.
Сьогодні судові системи розвиваються у контексті історичних умов конкретних держав та досягнутого
рівня соціально-економічного розвитку. Як унікальна історія розвитку і становлення кожної держави, так
і унікальна історія становлення і розвитку її судової системи як складової механізму організації
державної влади. Форма правління і характер державного устрою є визначальними чинниками
організації судових систем, але не вичерпуються ними. Значну роль у формуванні сучасних судових
систем відігравали і відіграють й інші чинники: як внутрішні, так і зовнішні (традиції, звичаї, менталітет
народу, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості, що охоплюється поняттям правової
культури суспільства, а також ступінь інтеграційного включення держави у європейську і світову
спільноту, визнання і впровадження на внутрішньому державному рівні демократичних принципів і
стандартів організації судової влади, які забезпечують реалізацію принципу верховенства права).
Слід підкреслити, що у практиці організації і функціонування судових систем західних країн
спостерігаються певні збіги, що свідчить про еволюцію та зближення стандартів правосуддя у різних
правових системах.
Однак важливим здобутком еволюції цього державно-правового явища стало формулювання загальних
стандартів, що виступають підґрунтям для подальшого розвитку судових систем, а саме:
● здійснення правосуддя спеціально уповноваженим органом – судом або квазисудовим органом;
● колегіальність судового розгляду (за незначним виключенням одноосібного розгляду за
незначними справами);
● ведення судового процесу мовою, зрозумілою сторонам або із залученням перекладача за
рахунок держави;
● прозорість та гласність процесу; публічність суду (за виключенням ювенальної юстиції);
● можливість оскарження і перегляду судового рішення шляхом апеляції, касації або ревізії;
● відповідальність держави за судову помилку та відшкодування шкоди, спричиненої судовою
помилкою чи неправомірними діями органів правосуддя.
УКРАЇНА
Ґенезу судочинства на теренах сучасної України до періоду утворення незалежної демократичної
правової держави можна умовно систематизувати у кілька основних періодів:
1. Додержавний період. Характеризується наявністю судочинства як організаційної форми
вирішення конфліктів на основі первісних норм-звичаїв і колективної моралі релігійними лідерами
(жерцями) та авторитетними представниками суспільства (старійшинами);
2. Період ранніх державних утворень та Київської Русі. Характеризується розвитком державних
механізмів, що зумовило «ретрансляцію» функцій здійснення судочинства від жерців та старійшин до
державних утворень – племінних вождів-князів. Судочинство періоду Київської Русі було характерною
(для феодальних держав відповідного етапу розвитку державності) системою повноважень адміністрації,
санкціонованих абсолютною центральною владою вищої посадової особи держави;
3. Входження українських земель до складу Королівства Польського, Великого Князівства
Литовського та Речі Посполитої. Характеризується суттєвим впливом західноєвропейської правової
доктрини на судочинство. У цей період фактично одночасно відбувалося формування кількох систем
державних органів із функціями здійснення судочинства, що мали різну територіальну та юрисдикційну
компетенцію. Одним із найбільш прогресивних здобутків цього періоду є поступова трансформація
процесу здійснення судочинства у колегіальний спосіб, запровадження «спеціалізації» центральних
органів, які здійснювали судочинство, формування системи «категоріальності» судових справ,
обмеження юрисдикції церковного судочинства, створення системи магістратських і ратушних судів
тощо. Водночас у цей період фактично продовжено виконання функцій здійснення судочинства
державними посадовцями та їх підпорядкування владі великого князя;
4. Період Гетьманщини. Характеризується становленням спеціалізованого судочинства – козацького, а
також формуванням складної системи органів, що здійснювали судочинство, значною кількістю
апеляційних інстанцій, які дублювали повноваження, надзвичайно складним періодом реформування.
Найбільш позитивними аспектами цього періоду можна вважати збереження системи магістратських і
ратушних судів, основа функціонування яких ґрунтувалась на магдебурзькому праві та реформи в
період «статутних» судів на основі прогресивних для тогочасного державного управління норм
Литовських статутів. Головною цінністю запровадження «статутних» судів стало обмеження кількості
апеляційних інстанцій і становлення ґрунтовних основ відокремлення органів судочинства від
органів управління та адміністрування. Надзвичайно важливим здобутком цього періоду було
створення «Конституції Пилипа Орлика», норми якої не було запроваджено в державно-правовій
практиці, однак її значення важко переоцінити для розвитку демократичних держав;
5. Період входження українських земель до складу Російської імперії . Характерними особливостями
стало запровадження після реформи 1864 року комплексної системи судових органів, орієнтованої на
судові системи європейських держав. Відбувся частковий перехід функцій здійснення судочинства від
посадовців адміністративно-управлінської системи до конкретних суб’єктів судочинства, характерний
для структури європейських держав. Було адаптовано систему демократичних засад та принципів
судочинства, гарантій суддівської діяльності, структуровано суб’єктний та об’єктний склад судочинства
тощо. Водночас наприкінці XIX століття відбулися спроби контрреформ у сфері судочинства, які мали
негативний вплив на розвиток судочинства;
6. Період української національної державності 1917–1920 рр. Характеризується використанням
прогресивних засад та спробами реалізації трискладової демократично-правової теорії поділу
державної влади, забезпечення функціонування судової влади на теренах України.
7. Радянський період. У радянській державі судову владу не виокремлювали як складову державної
влади, адже політично доцільним було визначено інший вектор державного розвитку, який передбачав
систему «галузей державної діяльності», зокрема в судовій сфері.

Сучасність:
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову. Це конституційне положення закріплює принцип поділу влади,
згідно з яким кожна з гілок єдиної і неподільної державної влади здійснює лише їй притаманну функцію,
має свою сферу реалізації, свою компетенцію. Такий поділ державної влади зумовлений необхідністю
забезпечення ефективного функціонування державної влади в інтересах суспільства та створення
перешкод для зловживання владою, її узурпації.
Особливе місце судової влади в системі державної влади зумовлене тим, що відповідно до ст. 124
Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій
судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи по садовими особами не допускається.
Таким чином, жоден інший орган, жодна інша посадова особа не можуть здійснювати правосуддя, а отже
й реалізовувати судову владу.
Формами здійснення правосуддя, через які реалізується судова влада, є цивільне, господарське,
адміністративне, кримінальне та конституційне судочинство, що здійснюється відповідними судами.
При цьому слід мати на увазі, що принцип поділу влади стосується саме державної влади і лише на
певному етапі її розвитку.
Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території
країни. Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією України. Вплив на суддів у
будь-який спосіб забороняється. Кодекс України про адміністративні правопорушення встановлює
відповідальність за неповагу до суду, а Кримінальний кодекс України — за втручання у будь-якій формі в
діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або домогтися винесення
неправосудного рішення.
2. Погляди вчених на судову систему. Теорія розподілу влади та місце суду в ній.
ПОГЛЯДИ ВЧЕНИХ
Як зазначає В.І. Назаров, погляди дослідників на поняття «судова система» залежать від того, які риси
або особливості судової системи розглядаються як першорядні. Він же визначає судову систему як
систему спеціальних державних органів – судів, які є носіями судової влади, створені для задоволення
потреби у розгляді та вирішенні правових спорів, мають загальні завдання, принципио рганізації й
діяльності, відповідають рівню соціально-економічного розвитку суспільства. Такий підхід до
визначення судової системи як сукупності судів домінує у науковому середовищі та використовується
у законодавстві. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судову
систему України становлять суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Відтак суд
визнається єдиним елементом судової системи. Але чи відповідає таке сприйняття досліджуваного
поняття умовам сьогодення?
На думку Л. М. Москвич, недоліком такого підходу є врахування лише внутрішньої структури в
організаційно-функціональному аспекті. За таких умов зазначену категорію слід замінити на
«система судів», оскільки вона точніше характеризує елементи системи як сукупності організацій, що
виконують передбачені законом функції. Судова система не повинна зводитися лише до сукупності всіх
судів. Тому такий підхід Л. М. Москвич вважає надто вузьким, оскільки пов’язує з поняттям «система»
лише ті утворення, які безпосередньо здійснюють судово-владну діяльність, залишаючи поза увагою
саму діяльність, а також органи та осіб, які безпосередньо забезпечують виконання функцій системи –
органи суддівського самоврядування, судового управління, суддівський корпус тощо. Ми цілком
підтримуємо таку позицію.
Наведене вище розуміння поняття «судова система» та її елементів домінує у науковому середовищі,
однак існують й інші погляди на зміст даної дефініції.
Так, А.В. Нікітіна вважає, що до складу судової системи входять:
● принципи організації судової системи;
● органи управління судовою системою;
● органи суддівської спільноти;
● суддівський корпус у широкому розумінні, який складається із суддів як носіїв судової влади,
суддів у відставці, народних засідателів;
● сукупність різних зв’язків та відносин між даними елементами.
Підтримуючитаку позицію, А.В. Малько, Д.С. Семикін, О.В. Люкіна додатково пропонують визнати
елементами судової системи судове право, суддівське право та правовукультуру.
Різні погляди на зміст досліджуваного поняття можна співвіднести як тлумачення дефініції «судова
система» у вузькому та широкому розумінні. Це зумовлено насамперед тим, що у філософії та в
загальній теорії систем існує декілька десятків визначень поняття «система» залежно від контексту,
сфери знань та мети дослідження.
Що цікаво, існує думка, згідно з якою термін «судова система» є надбанням тоталітарного
радянського режиму й нині втратив актуальність та еволюціонував у ширше поняття «судоустрій».
Водночас судоустрій, за визначенням М.А. Фоміної, являє собою сукупність норм, які визначають
основоположні засади організації та діяльності, завдання, внутрішню будову та компетенцію судів та
прирівняних до них органів (третейські суди, арбітражі), а також безпосередньо систему судів держави та
систему органів, створених для обслуговування цієї системи.
Погоджуючись лише з тезою про еволюцію досліджуваної дефініції, підтримати цю точку зору не можна.
По-перше, ідея відмови від використання словосполучення «судова система» неприйнятна, адже вчені та
законодавець повинні оперувати з термінами, які стали загальновживаними в теорії тапрактиці, а також
враховувати спеціальне значення тих чи інших слів. По-друге, термін «судоустрій» визначається також
різними авторами по-різному, а отже, не має сталого характеру. Тому проаналізувати еволюцію поняття
«судова система» в «судоустрій», а отже, аргументувати відповідні висновки неможливо.
ТЕОРІЯ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ
Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самостійною незалежною сферою
публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права,
з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів - судів.
Один із перших мислителів, який створив теорію розподілу влади, Дж. Локк виділяв законодавчу,
виконавчу та федеративну владу (тобто владу держави на міжнародній арені), і нічого не писав про
судову владу.
Шарль Луї Монтеск'є виокремлював законодавчу і дві виконавчі влади. Одна виконавча влада - це аналог
за Дж. Локком, інша -судова, покликана вирішувати спори приватних осіб. Ш. Л. Монтеск'є розробив
систему стримувань і противаг між різними гілками влади, проте судовій владі місця у ній не знайшлося.
І лише у американській версії теорії розподілу влади, яку створили “батьки-засновники” конституції
США Дж. Вашингтон, Т. Джефферсон, О. Гамільтон, Дж. Медісон та ін., судова влада стала
повноправною гілкою у системі розподілу влади.
І хоча судову владу прийнято називати “третьою владою” після законодавчої і виконавчої гілок, це
жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності.
Як відомо, кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. На відміну від законодавчої
влади, суд не створює загальні правила поведінки (виняток становить судовий прецедент, характерний
для країн англосаксонської правової сім'ї), не здійснює виконавчо-розпорядчих повноважень (хоча у
судових установах можуть існувати посади судових виконавців). Державна влада суду має конкретний
характер. А основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто вирішення на підставі
чинного права із застосуванням особливої процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають
внаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різним структурам
держав. Отже, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.
Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади:
● охорона прав і законних інтересів громадян;
● охорона правопорядку від злочинних й інших правопорушень;
● контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.
Основа судової влади - це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною
компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть
найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або “одноособовому” судді, які
розглядають справу.
Як правило, у країнах тоталітарного соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних
засідателі, у багатьох європейських країнах - суддя та 6-9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина,
Франція), у країнах англосаксонського права - суддя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у
процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як правило,
фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком, беруть участь лише у
кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання наявності або відсутності вини
підсудного (вирішують питання факту, а не права).

3. Сучасне розуміння суду та організація судової влади. Поняття та ознаки судової влади.
Судова влада – це сукупність закріплених у Конституції України, процесуальних кодексах та законах
України повноважень, які надані судам як спеціальним органам держави для вирішення у процесі
застосування права питань, віднесених до їх компетенції, і які реалізуються шляхом здійснення
конституційного, цивільного, господарського, адміністративного, кримінального судочинства, а також у
формі судового контролю і судового забезпечення.
Розуміння:
Судова влада – це самостійна і незалежна гілка (галузь) державної влади. У зв'язку з відсутністю в
законодавстві України визначення поняття "судова влада", у юридичній літературі по-різному
визначають його зміст. Найчастіше її визначають як систему судів, що здійснюють правосуддя. Дійсно,
без судів судова влада неможлива, але не можна зводити судову владу лише до системи судів,
оскільки суди є лише суб'єктами судової влади. Уся система судових органів, наділених відповідними
повноваженнями, становить основу судової влади. Головним призначенням цих органів є розв'язання
правових конфліктів між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Професійні судді
та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу (народні
засідателі, присяжні) є носіями судової влади в Україні, які покликані здійснювати правосуддя незалежно
від законодавчої та виконавчої гілок влади.
Не можна ототожнювати судову владу з правосуддям, адже воно є основною і виключною (ч. 1 ст. 124
Конституції України), але не єдиною функцією судової влади, методом її реалізації. Поняття "судова
влада" є ширшим, ніж поняття "правосуддя" як розгляд справ у судовому засіданні, і більш загальним по
суті. Воно засвідчує наявність органів, які здійснюють судову владу, і відображає зміст їх функцій та
повноважень.
Організація суд. влади:
Стаття 1 Закону наголошує, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади
здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно з законом. Судову владу
реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом
здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Судова влада має ознаки самостійності, винятковості, підзаконності і повноти.
1. Самостійність судової влади означає, що судові функції суд не поділяє з іншими органами. Вона
здійснюється судами автономно і незалежно від інших державних органів і реалізується у притаманних
саме судовій владі організаційних і процесуальних формах, а рішення суду не потребують чиїхось
санкцій чи затверджень.
Згідно з Рекомендацією № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо
незалежності, ефективності та ролі суддів від 13 жовтня 1994 р. судді повинні приймати свої рішення
цілком незалежно і мати можливість діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення,
тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, з чийого боку та з яких мотивів воно б
не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб
впливати на суддів. Судді повинні бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі,
яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів і чинне
законодавство. Судді не зобов'язані давати звіт щодо справ, які перебувають в їх провадженні, жодній
особі, яка не належить до системи судової влади (п. 2 "d").
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів
у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України).
Пленум ВСУ у п. 4 постанови № 8 від 17 червня 2007 р. "Про незалежність судової влади" роз'яснив,
зокрема, що незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою гілками влади є
невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і
свобод.
Втручання у здійснення правосуддя, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і
поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи
впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (ст.
6 Закону України).
2. Винятковість судової влади полягає в тому, що жоден інший орган державної влади чи управління,
жодна посадова особа не має права брати на себе функції і повноваження судів. Відповідно до ст. 124
Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Винесення рішення у конкретній справі є прерогативою суду. Наприклад, у кримінальному процесі особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав
законної сили (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК).
3. Підзаконність судової влади дістає вияв не тільки в тому, що суди і судді діють на підставі закону,
підпорядковуються Конституції України, процесуальним кодексам і законам України, а і в тому, що її
носії не мають права відступати у своїй діяльності від вимог матеріального і процесуального
закону. Наприклад, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону або неправильне
застосування закону про кримінальну відповідальність можуть бути підставами для скасування судового
рішення судом апеляційної інстанції (статті 409, 412, 413 КПК), а порушення або неправильне
застосування норм матеріального або процесуального права у цивільному процесі – підставами для
скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції (статті
307, 309 ЦПК). Судді всіх судів, у тому числі КСУ, незалежні і підкоряються тільки Конституції і
законам України.
4. Повнота судової влади визначається змістом компетенції її органів, остаточністю рішень, які
приймаються судовою владою, їх обов'язковістю для державних органів, посадових осіб, громадян.
4. Форми реалізації судової влади.
Судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського,
адміністративного та кримінального судочинства.
1. Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються
юридичні справи, що мають конституційне значення. Саме шляхом конституційного судочинства
визнається неконституційність нормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний
захист Основного Закону країни.
Конституційне судочинство - це діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом
яких є конституційно-правові питання, пов’язані із забезпеченням дотримання Конституції державними
органами й у прийнятті щодо них рішень, що тягнуть за собою правові наслідки.
Необхідним, основоположним елементом конституційного судочинства є здійснювана судовим органом
перевірка нормативних актів з огляду на їх відповідність Конституції. Саме це становить сутність
конституційного судочинства.
В Україні конституційне судочинство здійснюється єдиним органом - Конституційним Судом України.
Це судова установа, діяльність якої здійснюється у процесуальній формі, що зближує її із судами за
гальної юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судоинства з іншими формами
судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів, але з особливою юрисдикцією -
конституційною. Про цедура судочинства в Конституційному Суді й у судах загальної юрис дикції
заснована на таких принципах судочинства, як незалежність, колегіальність, гласність, змагальність і
рівноправність сторін.
2. Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові
конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує
забезпечити правильний і своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених
майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди загальної юрисдикції й
наділяючи їх відповідною ком петенцією. Зміст цивільного судочинства становить розгляд і вирішення
по суті юридичних справ, пов’язаних із захистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших
прав і законних інтересів суб’єктів пра ва. У порядку цивільного судочинства також розглядаються
справи, якщо необхідно офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність
особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості
розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби чи з інших причин.
Цивільне судочинство вершиться судами загальної юрисдикції. Ця процедура регламентована
Цивільним процесуальним кодексом України
3. Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у про цесі якої вирішуються правові
конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин. Зміст господарського судочинства
полягає в розгляді й вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють
господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприяти поновленню порушених
правових норм і тим самим вирішувати соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської
юрисдикції зумовлено як історичними чинниками (існу вання системи державних арбітражів у СРСР), так
і особливостями правовідносин, що виникають у царині господарювання (розвиток ринкової економіки,
складність законодавства, яке діє в цій сфері).
Господарське судочинство вершиться спеціалізованими господарськими судами, що входять до
системи судів загальної юрисдикції. Його процедура регламентована Господарським
процесуальним кодексом України.
4. Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються
юридично значущі справи, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного
інтересу. Закон передбачає, що при реалізації судової влади в адміністративному судочинстві має бути
забезпечено своєчасний, всебічний, повний та об'єктивний розгляд обставин справи й вирішення у
відповідності із законом. Предметом судового розгляду є скарга на дії (бездіяльність) посадових чи
службових осіб, державних органів..
Адміністративне судочинство вершиться спеціалізованими адміністративними судами, що входять
до системи судів загальної юрисдикції, відповідно до процедури, визначеної Кодексом про
адміністративне судочинство.
5. Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої розглядаються й
вирішуються справи про злочини. Зміст кримінального судочинства полягає в розгляді в судових
засіданнях кримінальних справ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у
вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого у вчиненні кримінального
злочину може бути встановлена лише судовим вироком, який набув законної сили. Беручи до уваги
серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або
заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду. Необхідність
прояву судової влади виникає і при вирішенні питань щодо відбування кримінального покарання
(наприклад, дострокове чи умовно-дострокове звільнення від покарання тощо).
Кримінальне судочинство вершиться загальними судами в межах процедури, визначеної
Кримінально-процесуальним кодексом.

5. Функції судової влади

У межах функції судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки,
суди (судді) виконують такі види діяльності (функції судової влади):
· Вирішення конфліктів
Можна вирізняти три групи правових конфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це конфлікти:
а) матеріально-правові, вирішення яких згідно із законом є виключною компетенцією суду (наприклад,
визнання особи винуватою у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що обмежують її
конституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусового лікування тощо);
б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи ( наприклад, апеляційне або касаційне
оскарження судового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у справі та ін.);
в) процесуально-правові, що не мають передбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у випадку
конфлікту закону і міжнародного договору, принципів цивільного, господарського чи адміністративного
судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого значення набуває суддівська
правосвідомість і нормотворчість.
· Судовий контроль
Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів службових та
посадових осіб. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України, а також загальні, господарські
та адміністративні суди.
Розгляд справ щодо відповідності Конституції України рішень (актів), що приймаються вищими
органами державної влади, здійснюється Конституційним Судом України (закони, інші правові акти
Верховної Ради України; акти Президента України; акти Кабінету Міністрів України; правові акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим).
Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються
судами загальної юрисдикції.
· Вирішення питання щодо застосування заходів процесуального примусу
Суди (судді), як суб’єкти судової влади вирішують питання щодо можливості (необхідності)
застосування до особи заходів процесуального примусу і провадження окремих слідчих (розшукових),
негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових дій, що обмежують конституційні права
та свободи людини.
У межах цієї діяльності судді розглядають і вирішують питання стосовно надання органам досудового
слідства при розслідуванні кримінальних проваджень дозволу на провадження таких процесуальних і
слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій:
а) застосування до різних суб’єктів кримінального провадження (підозрюваного, обвинуваченого,
потерпілого, свідка, а також інших осіб) заходів забезпечення кримінального провадження, привід,
накладення грошового стягнення, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом,
відсторонення від посади, тимчасовий доступ до речей і документів, арешт майна, а також запобіжні
заходи як особливий вид заходів забезпечення кримінального провадження – особисте зобов’язання,
особиста порука, домашній арешт, застава, тримання під вартою, екстрадиційний арешт тощо.
б) проведення слідчих (розшукових) дій таких як: обшуку в житлі чи іншому володінні особи;
проведення огляду житла чи іншого володіння особи; слідчий експеримент, що проводиться у житлі чи
іншому володінні особи, примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної
експертизи та ін.
в) проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а саме: аудіо-, відео контроль особи; накладення
арешту на кореспонденцію; огляд і виїмка кореспонденції тощо.
· Засвідчення юридичних фактів
Суди офіційно засвідчують юридичні факти, що визначають виникнення, зміну чи припинення особистих
або майнових прав фізичних та юридичних осіб. Перелік таких фактів, що підлягають судовому
засвідченню, визначено законодавством.
· Обмеження дієздатності
Виключною компетенцією суду є прийняття в передбачених законом випадках рішень щодо обмеження
прав та свобод громадян, що не пов’язано з учиненням правопорушення. Зокрема, ідеться про
компетенцію суду стосовно визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною або обмежено
дієздатною. Так, тільки суд може визнати особу недієздатною через психічне захворювання, коли вона не
може розуміти значення своїх дій або керувати ними.
До компетенції суду також належить обмеження дієздатності громадянина, який унаслідок зловживання
алкогольними напоями або наркотичними засобами ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне
становище.
· Тлумачення правових норм
Діяльність суду завжди пов’язана з правозастосовною діяльністю, у процесі якої судді тлумачать правову
норму. Але слід відокремити напрям судової діяльності, який безпосередньо полягає у трактуванні норми
права. За результатами такої діяльності суд робить висновок про правовий зміст норми й відповідність її
Конституції. Це так званні правотлумачні функції судової влади.

6. Принципи судової влади

· Принцип паритетності судової влади
Принцип паритетності передбачає виключну компетенцію судової влади – це, насамперед, межі
поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.

· Принцип справедливості
Слід зазначити, що в контексті наведених міжнародних документів, а також практики Європейського
Суду з прав людини право на справедливий (належний) суд означає встановлення певних вимог (а) до
організації суду: самостійність, безсторонність, створення на підставі закону, доступність, а також (б) до
процедури розгляду справи: гласність, забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав
учасників судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного
судового рішення тощо.

· Принцип законності
Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ та судових процедур. Судові органи та
судді діють на підставі закону, підкоряються лише Конституції і законам України.

· Принцип здійснення судової влади тільки судом

Ніякий інший орган, крім суду, не може здійснювати судову владу.
· Принцип доступності
Принцип передбачає нормативне закріплення та реальне забезпечення можливості безперешкодного
звернення до суду за захистом своїх прав, відсутність невиправданих правових і фактичних ускладнень
при цьому.
· Принцип незалежності
Зовнішній рівень незалежності судової влади виявляється в політичній та соціально-економічній
незалежності.
Внутрішній рівень незалежності судової влади виявляється через: 1) процедуру здійснення судової влади;
2) статутні гарантії суддів; 3) побудову судової системи.
· Принцип безсторонності
Здійснювати правосуддя може суддя, який не має особистої заінтересованості в справі та спроможний
виконати роль безстороннього арбітра, що вирішує правовий спір незалежно, підкоряючись лише закону.
· Принцип процедурності
Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в спеціальній процесуальній
формі. Судові рішення, прийняті всупереч або з порушенням визначеної процедури, визнаються
незаконними і повинні бути скасовані, а умисні дії судді з цього приводу повинні стати підставою для
притягнення судді до відповідальності.

7. Загальна характеристика судової системи

Будова судової системи базується на принципах: а) територіальності: б) спеціалізації; в) інстанційності.
Територіальність: судові системи побудовано з урахуванням адміністративно-територіального устрою
України. В кожній області, містах Києві є відповідні суди. Загальні суди функціонують у кожному районі
(місті) і районі в місті. Простота системи, таким чином, забезпечує доступність судів для населення.
Спеціалізація: суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних,
господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
У судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних
категорій справ.
Інстанційність: над кожним судом, відповідно до адміністративно-територіального поділу, створюється
вищий суд. Повноваження вищого суду відрізняються від повноважень нижчого і одне з цих
повноважень – перевірка законності та обгрунтованості рішень нижчого суду.
Для характеристики діючої судової системи необхідно усвідомити зміст таких понять: судові інстанції та
ланки судової системи (див. наступне питання).
Наступним важливим елементом діяльності судової системи судів є їх єдність.
Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:
● єдиними засадами організації та діяльності судів;
● єдиним статусом суддів;
● обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
● забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної
інстанції норм матеріального права;
● обов'язковістю виконання на території України судових рішень;
● єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
● фінансуванням судів виключно з Державного бюджет}' України;
● вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
Суди, які є самостійними і незалежними органами судової влади у діяльності щодо здійснення
правосудця, реалізуючи принцип рівності громадян перед законом і судом, повинні бути одноманітними
в судовій практиці. Тому необхідне єдине керівництво у межах системи. Для досягнення цієї мети вищий
судовий нагляд і контроль за всіма загальними судами України здійснює Верховний Суд України.
Аналогічні функції покладено і на Вищий Господарський суд України. Забезпечення однакового
розуміння і застосування законів, орієнтування судової практики здійснюється цими судами як через
розгляд і вирішення конкретних справ, так і наданням керівних роз'яснень з питань застосування чинного
законодавства.
8. Поняття «інстанція» та «рівень» судової системи
Рівень або ланка – це сукупність однотипних судів рівнозначних територіальних утворень, які наділені
однорідними повноваженнями. Рівень – це поняття судоустрою, ним визначається місце конкретного
суду в системі судів у зв’язку з його діяльністю на певній території.
Судові ланки:
І рівень– місцеві суди
ІІ рівень – апеляційні суди
ІІІ рівень– Верховний Суд України
Для господарської та адміністративної юрисдикції ІІІ рівнем є відповідні вищі спеціалізовані суди, а ІV
рівнем – Верховний Суд України.
Функціональні зв’язки полягають у тому, що кожен суд здійснює одну чи декілька судових функцій
(видів судової діяльності). При здійснення правосуддя суди пов’язані між собою системою інстанцій
(перша, апеляційна та касаційна інстанції).
Інстанція – це вид судової діяльності, властивий певному рівню в системі судів. Інстанція є поняттям
судочинства, яке характеризує функції того чи іншого суду – це розгляд справи по суті, чи перегляд
судового рішення, яке не вступило в законну силу, в апеляційному порядку, чи перегляд судового
рішення, що набрало законної сили, у касаційному порядку.
Зазвичай виділяють три інстанції – першу, апеляційну та касаційну.
Поняття «судовий рівень» і «судова інстанція» за змістом не тотожні. Судовий рівень означає суди
одного організаційного рівня у структурі судоустрою. Судова інстанція означає суди, які здійснюють
один з видів провадження – розгляд справи по суті, апеляційне провадження, касаційне провадження,
провадження у зв‘язку з винятковими обставинами. Різниця між цими поняттями заснована на
багатозначності терміну «суд». Судовий рівень визначається через поняття «суд» у значенні «судовий
орган», а судова інстанція – через поняття «суд» у процесуальному значенні - «суд, що розглядає справу».

9. Принципи судової системи.

Принципи побудови судової системи, на думку І. Назарова, є частиною принципів судової влади, але, з
огляду на цілком видиму специфіку, утворюють самостійну систему принципів.
Принципи побудови судової системи можна визначити як історично сформовані теорією й практикою
діяльності судів, обумовлені економічним і ідейно-політичним рівнем розвитку суспільства нормативно
закріплені положення, які фіксують найбільш важливі вимоги й відображають закономірності побудови
судової системи країни, виражають її зміст й специфіку, визначають тенденції розвитку.
Щодо системи побудови судової системи України в сучасній правовій науці немає одностайності позицій.
На думку І. Назарова, до системи принципів побудови судової системи варто включити такі принципи: а)
єдності судової системи; б) територіальності; в) спеціалізації; г) інстанційності; ґ)єдності; д)
універсальності суду; е) доступності суду.
С. Тимченко до принципів побудови судової системи України відносить лише конституційні –
територіальність і спеціалізацізацію. Решту принципів він визначає як ознаки судової системи.
Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної
юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою. Деталізацію цей принцип
отримав у Законі України «Про судоустрій і статус суддів».
Сутність принципу територіальності полягає в тому, щоб місцеві суди були територіально наближені до
людей, щоб кожен громадянин знав, як у складній судовій системі обрати той суд, у якому він має
захищати свої права. Він вимагає чіткого визначення місця розташування суду і території, на яку
поширюється його юрисдикція. Цей принцип забезпечує територіальне розмежування компетенції
однорідних судів, тобто визначає межі судового округу.
Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із чинників забезпечення права на правосуддя,
оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Суди загальної
юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних
справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Ця норма закону спричинює функціонування
в судовій системі 3-х судових гілок –загальних, господарських і адміністративних судів, яких може
запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ (ст. 18 Закону).
Отже, закон закріпив як «зовнішню», так і «внутрішню» спеціалізацію судової системи. Перша означає
утворення в судовій системі окремих
підсистем (гілок), що спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, що мають суттєві особливості,
а друга – розподіл справ в рамках одного суду з урахуванням фахової підготовленості й досвіду роботи
окремих суддів (у місцевих судах це можливо завдяки кількісному складу суддів, а в апеляційних і вищих
спеціалізованих - утворенню судових палат).
У більшості сучасних судових систем спеціалізація виступає загальною сутнісною ознакою, одним із
принципів їх організації. Вона відбувається за предметом правового регулювання (предметна, галузева
спеціалізація), суб’єктом правових відносин (суб’єктна спеціалізація) або за змішаною системою. В
різних судових системах можна знайти дуже значну різноманітність видів судових юрисдикцій, що
зумовлено різноманітністю національних правових традицій.
Ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає ще один із принципів побудови системи
судів загальної юрисдикції – інстанційність. Він чітко не передбачений у нормах Конституції України,
проте на підставі системного тлумачення приписів ст.ст. 125 і 129 Основного Закону можливим є його
дослідження з урахуванням вказівки законодавця про побудову системи судів загальної юрисдикції за
принципом інстанційності у положеннях Закону. Реалізація цього принципу в судовій системі втілюється
в ієрархічності її побудови, яка полягає у створенні декількох рівнів судової системи (суд першої
інстанцій, апеляційний суд, суд касаційної інстанції). Він вимагає, щоб один і той самий суд не виконував
в одній і тій самій справі функції двох чи більше інстанцій.
Принцип єдності судової системи виявляється в тому, що в Україні утворена цілісна система судів
загальної юрисдикції, яка складається із відокремлених і незалежних одна від одної підсистем і
очолюється єдиним найвищим судовим органом, - Верховним Судом України. Відповідно до п. 4 ст. 17
цього Закону єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:
• єдиними засадами організації та діяльності судів;
• єдиним статусом суддів;
• обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
• забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції
норм матеріального права;
• обов’язковістю виконання на території України судових рішень;
• єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
• фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
• вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
Доступність правосуддя – принцип, закріплений у п. 4 ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів», де вказано, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку,
встановленому Конституцією та законами України. Зміст принципу доступності правосуддя в
судоустрійному аспекті становлять декілька елементів.
Відкритість інформації про суд означає, що відомості про адресу суду і його юрисдикцію, графік роботи,
порядок звернення до суду, порядок оплати судових витрат, має доводитися до громадськості в декількох
формах. Це мають бути інформаційній стенди в суді, публікація інформації про суд та результати його
діяльності в місцевих ЗМІ, розміщення відповідної інформації на спеціальних Інтернет-порталах.
Важливим елементом інформування громадськості є забезпечення доступу до судових рішень. В Україні
з 2006 р. діє Єдиний державний реєстр судових рішень, в якому розміщуються усі акти суду. Вищі суди
України, Державна судова адміністрація України (далі – ДСА України), а також деякі апеляційні та
місцеві суди мають власні Інтернет-сайти, де можна знайти вичерпуючу інформацію про діяльність суду.
Універсальність юрисдикції суду означає, що:
• в державі не існує територій, на які не поширюється юрисдикція суду;
• юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції
України);
• звернення до суду для захисту прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі
Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції України).

10. Конституційне та законодавче закріплення основ формування та функціонування судів першої

інстанції.
Судом першої інстанції є суд, який уповноважений первісно розглянути і вирішити у межах своєї
предметної юрисдикції (кримінальної, цивільної, адміністративної тощо) відповідну справу. Суди першої
інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову
обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-
правових відносинах), або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При
розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний),
потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані
фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи.
Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком, рішенням, постановою.
В Україні:
Нормативною основою діяльності судів загальної юрисдикції є Конституція України, Закон України “Про
судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року, Закон України “Про забезпечення права на
справедливий суд” від 12 лютого 2015 року тощо.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», система судів загальної юрисдикції
відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та
інстанційності. Місцевий суд є найнижчою ланкою в системі судоустрою згідно принципу
територіальності, а суд першої інстанції є найнижчою ланкою в системі судоустрою згідно принципу
інстанційності. Таким чином, кожний місцевий суд є судом першої інстанції, але не кожний суд першої
кінстанції є найнижчим суто територіально: це залежить від правил підсудності. Один і той же суд може
розглядати справи як по першій, так і по другій (а іноді по третій) інстанціях.
- суди першої інстанції. Вони розглядають і вирішують справу по суті, тобто досліджують усі докази і
першими приймають судове рішення у справі. Судом першої інстанції може бути місцевий загальний,
окружний адміністративний, апеляційний чи Вищий адміністративний суд;
Стаття 22. Суд першої інстанції
1. Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні
суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами
другою - четвертою цієї статті.
2. Апеляційному адміністративному суду в апеляційному окрузі, що включає місто Київ, як суду першої
інстанції підсудні справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності Центральної виборчої комісії
(окрім визначених частиною четвертою цієї статті), дій кандидатів на пост Президента України, їх
довірених осіб.
3. Апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні справи за позовами про
примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого
майна, що на ній розміщені, а також спори за участю суб’єктів владних повноважень з приводу
проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства та спори, що виникають у
зв’язку з проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та
концесійного конкурсу.
4. Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою
комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове
припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи
бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України.

Конституційні принципи судочинства, якими суд має керуватися при здійсненні правосуддя, добре
розкривається на прикладі України. Згідно ст. 129 Конституції України 1996 р. до них належать:
* 1) законність. Суть принципу законності полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних
правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у
визначеній законом процесуальній формі;
* 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Рівність перед законом - це
однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян країни незалежно від їх
статі, раси, віросповідання, політичних, релігійних і інших переконань, національного чи соціального
положення, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Поняття
рівності перед судом не відрізняється істотно від поняття рівності перед законом. Воно означає наділення
всіх громадян, які постають перед судом у тій чи іншій якості, рівними процесуальними правами і
обов'язками;
* 3) забезпечення доведеності вини. Юридичний зміст цього принципу розкриває ст. 62 зазначеної
Конституції, в якій проголошено, що "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчинені злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь...";
* 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості. Цей принцип полягає в тому, що кожна із сторін в судовому процесі відстоює свою
правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Крім того, він
забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо надання доказів, їх дослідження і
заявления клопотань, а також виступає гарантією всебічного, повного і об'єктивного дослідження
обставин справи і винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення;
* 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Згідно цього принципу, прокурор,
підтримуючи обвинувачення, зобов'язаний керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім
переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи;
* 6) забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа
має право на захист від обвинувачення у вчиненні злочину, для чого їй надається можливість одержати
правову допомогу на будь-якій стадії судового процесу;
* 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Цей принцип передбачає
відкритість судової процедури, крім випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної чи
комерційної таємниці, або щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які
звернулися до суду. Але у будь-якому випадку (крім усиновлення) рішення суду оголошується публічно;
* 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Цей принцип має важливе
значення для виконання завдань суду із захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб,
зміцнення законності, утвердження принципу справедливості та забезпечення розвитку демократії;
* 9) обов'язковість рішень суду. Судове рішення - це найважливіший акт здійснення правосуддя, яке
ухвалюється судами іменем держави або народу. Рішенням суду, яке набрало законної сили, є
обов'язковим для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими і службовими особами на території всієї країни. Держава забезпечує силою примусу
виконання судових рішень, за їх невиконання передбачена законом юридична відповідальність.
11. Принципи територіальності та підсудності судових установ при розгляді справ у першій
інстанції.
Принцип територіальності у побудові судової системи за своїм значенням є демократичним досягненням
суспільного розвитку людства, оскільки прийшов на зміну становому принципу побудови судів, коли для
кожного соціального стану існувала своя судова система. Принцип територіальності вимагає чіткого
визначення місця розташування суду і території, на яку поширюється його юрисдикція. Цей принцип
забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового
округу. Найбільшого значення принцип територіальності набуває при визначенні мережі судів першого
(вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну
можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.
Принцип територіальності у побудові судової системи не тягне за собою автоматичної прив’язки
судового округу до території певної адміністративно-територіальної одиниці, які утворюються в
державах. Унікальність розвитку кожної держави, інші соціально-економічні чинники вплинули на те, що
у державах існують різні варіанти співвідношення судового і адміністративно-територіального округів:
або судовий округ охоплює декілька адміністративно-територіальних одиниць, або в межах однієї
адміністративно-територіальної одиниці існує декілька судових округів, або у судовий округ входять
частини територій декількох адміністративно-територіальних одиниць. При будь якому варіанті
реалізації принципу територіальності слід розуміти, що він є одним з шляхів реалізації права на свій
законний суд, якому підсудні всі справи, юридичний спір по яких виник на території певного судового
округу.

Підсудність − це розмежування компетенції щодо розгляду і вирішення справ, які належать до

юрисдикції суду. який саме суд повинен розглядати дану справу, тобто є судом першої інстанції. Суд
першої інстанції − це суд, який першим досліджує усі докази та вирішує справу по суті, приймаючи
судове рішення. Це можуть бути як апеляційні, так і Верховний Суд України по певних категоріях справ.
В першу чергу і в основній своїй масі справи в суді першої інстанції розглядають районні місцеві суди.

+ принцип інстанційності
Інстанційність судової системи пов'язана з основними способами оскарження і перегляду судових
рішень. Вона полягає у тому, що вирішення справи по суті здійснюється судом першої інстанції, – як
правило, судовою ланкою найнижчого рівня. При вирішенні справи суд першої інстанції внаслідок
недостатньої кваліфікації, неуважності чи навіть свідомо може допустити помилку. Очевидно, що
оскарження цього рішення не може здійснюватися до суду, який його ухвалив, оскільки оскарження за
своєю природою є спором невдоволеної судовим рішенням сторони із судом, що його ухвалив. Тому для
перегляду судових рішень діють суди вищих інстанцій.
Кількість судових інстанцій в Україні обумовлена основними способами оскарження і перегляду судових
рішень. Таким чином, інстанційність безпосередньо пов'язана з доктриною і правилами судового
процесу.
Принцип інстанційності також вимагає, щоб один і той самий суд не виконував в одній і тій самій справі
функції двох чи більше інстанцій. По-перше, суд не повинен мати можливість двічі розглядати одну й ту
саму справу, адже сумнівно, що при перегляді свого рішення він захоче відхилятися від нього. Це
випливає і з принципу, що ніхто не може бути суддею у своїй справі (при оскарженні, як зазначалося,
йдеться про спір сторони із судом, який ухвалив рішення). А якщо в одному суді, але у різних інстанціях
справу й будуть розглядати різні судді, то все одно залишатимуться обгрунтовані сумніви в їхній
неупередженості, оскільки результати перегляду можуть залежати від особистих стосунків цих суддів.
По-друге, справу у вищій інстанції мають розглядати судді, до кваліфікації яких ставляться підвищені
вимоги, порівняно з вимогами до суддів нижчих інстанцій, а до суддів судів одного рівня ставляться
однакові вимоги. Відповідно, гарантії правосудності судового рішення у суді вищої інстанції не будуть
вищими, якщо один і той самий суд або суд одного й того самого рівня виконуватиме функції двох і
більше інстанцій.
Найкращим способом не допустити ситуації, коли один і той самий суд виконує у справі функції двох і
більше інстанцій, вважається наділення кожної судової ланки функціями тільки однієї інстанції.
Правило "суд однієї ланки – суд однієї інстанції" переважно реалізовано у системі судів загальної
юрисдикції: місцеві суди – перша інстанція, апеляційні суди – апеляційна інстанція, вищі спеціалізовані
суди – касаційна інстанція, ВСУ – суд, який здійснює перегляд рішень судів касаційної інстанції у
виняткових випадках.
Таким чином, принципи спеціалізації, територіальності та інстанційності втілені у системі судів України,
насамперед у системі судів загальної юрисдикції, з метою найкращого забезпечення якісного і
неупередженого судочинства.
Принцип спеціалізації дістає вияв у розподілі судової юрисдикції між різними судами за єдиним
критерієм, який поєднує галузь правовідносин і вид судочинства.
Принцип територіальності передбачає забезпечення географічної наближеності судів до людей.
Необхідність посилення гарантій незалежності суддів обумовлює недоцільність ототожнення цього
принципу з адміністративно-територіальним устроєм країни.
Принцип інстанційності вимагає забезпечення розумних можливостей щодо оскарження і перегляду
судових рішень у суді вищого рівня. При цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як
однієї інстанції в одній і тій самій справі.
Ще однією засадою побудови системи судів загальної юрисдикції, поряд з принципами спеціалізації і
територіальності, можна назвати інстанційність. Ця засада, на відміну від інших двох, прямо не
згадується в Конституції України, але названа у ч. 2 ст. 19 Закону.
Уперше про цей принцип йшлося у розділі III Концепції вдосконалення судівництва для утвердження
справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.
КСУ не розглядає це як суперечність Конституції України: "побудова системи судів загальної юрисдикції
узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і
касаційній інстанціях)... З огляду на зазначене Конституційний
Суд України наголошує, що під принципом інстанційності слід розуміти таку організацію судової
системи, яка забезпечує право на перегляд рішення суду нижчої інстанції судом вищої"
12. Види судів першої інстанції у системі судів загальної та спеціальної юрисдикції в зарубіжних
державах.
Система адміністративних судів має три інстанції: суди першої інстанції , вищі адміністративні суди на
рівні земель і федеральний адміністративний суд. Усі ці суди діють колегіально, причому в перших двох
інстанціях разом з трьома професійними суддями діють по 2 засідателі, а федеральний адміністративний
суд розглядає справи у складі 5 професійних суддів. Засідателі адміністративних судів обираються на
чотири роки і не належать до певної професійної групи громадян. Суди другої та вищої інстанції можуть
у певних випадках функціонувати як суди першої інстанції. Наприклад, Федеральний адміністративний
суд розглядає спори між федерацією і землями, або між окремими землями
НІМЕЧЧИНА:
У Німеччині на цей момент діє близько 700 місцевих судів загальної юрисдикції (Amtsgerichte), які
розглядають цивільні, господарські, сімейні, земельні, кримінальні справи, а також справи, пов’язані із
приватною власністю та справи, в яких право позивача не оскаржується, відповідно до § 13 Судового
Конституційного Акту Gerichtsverfassungsgesetz (GVG). Фінансовий чинник є основним у визначенні
юрисдикції у цивільних та господарських справах. Судом першої інстанції у цивільній справі, ціна позову
в якій перевищує 5 тис. євро буде не місцевий суд, а регіональний суд загальної юрисдикції. У справах,
пов’язаних із виконанням договорів лізингу, оренди житлових приміщень, незалежно від ціни позову,
міські суди наділені виключною юрисдикцією, відповідно до п. 2 параграфу 23 Судового
Конституційного Акта (GVG).
Рішення регіональних судів можуть бути оскаржені в апеляційному порядку до Вищих регіональних
судів, наразі у Німеччині їх 24.
Цивільні справи в німецьких судах розглядаються відповідно до правил, встановлених в Цивільному
процесуальному кодексі Німеччини 1877 року, який в 2002 році був прийнятий в новій редакції. У першій
інстанції справи розглядаються або місцевими, або регіональними судами. Хоча мовою судочинства в
Німеччині є німецький, в регіонах компактного проживання сорбов (лужицких сербів) справи в судах
можуть розглядатися на сорбском мові.
Місцеві суди в Німеччині діють у складі одного судді і розглядають спори з ціною позову, що не
перевищує 5000 євро. Вони також розглядають деякі справи незалежно від ціни позову по предметній
основі осудності. Так, в їх компетенцію входить розгляд справ про оренду жител, подів по позовах
пасажирів до перевізників, подів, витікаючих з сімейних суперечок, справ особливого виробництва
(включаючи справи про опіку повнолітніх і справи про різні види реєстрацій) і тому подібне
Усі інші цивільні справи, що розглядаються в першій інстанції, як правило, підпадають під юрисдикцію
регіональних судів, де засновуються спеціальні палати у цивільних справах. Кожна справа в такому суді
розглядається у складі трьох суддів або, в окремих випадках, - одного судді. Цивільні справи в Німеччині
розглядаються відносно швидко, особливо якщо порівнювати Німеччину з більшістю інших
європейських країн. На практиці середній термін розгляду таких справ в судах першої інстанції складає
від чотирьох до семи місяців, а в апеляційних судах - від п'яти до дев'яти місяців.

У всіх державах діють декілька різних ланок загальних судів. Спочатку розглядають справу суди першої
інстанції (мирові судді, поліцейські суди, районні суди, суди судових округів і ін.)

США:
У США історично склалася дворівнева судова система, що припускає наявність у кожному штаті, як
федеральних судів, так і судів суб’єктів федерації.
Американська Конституція заклала основи єдиної централізованої федеральної судової системи, яка
складається з трьох ланок: районних судів, окружних судів і Верховного суду США. Крім того, в
систему федеральних судів входять так звані «спеціалізовані суди», що мають окрему компетенцію з
правом винесення вироків і рішень (податковий суд, суд по справах військовослужбовців, суд з митних і
патентних справах, претензійний суд). Районні суди розглядають кримінальні та цивільні справи в якості
суду першої інстанції.
Верховний суд США в якості суду першої інстанції виступає за всіма спорами між двома і більше
штатами, між центром і штатом, у справах, які порушуються одним штатом проти громадян іншої або
іноземців.
Як правило, судова система штатів складається з трьох або чотирьох інстанцій: низові суди (мирові суди,
поліцейські суди тощо), які розглядають дрібні кримінальні та цивільні справи; суди першої інстанції
(суди графств, округів, міські суди та ін), що розбирають переважна більшість цивільних і кримінальних
справ.
Федеральна судова система США має три рівні: окружні суди (перша інстанція), апеляційні суди і
Верховний суд. Існує 94 окружні суди, 12 апеляційних судів і Верховний суд. Верховний суд забезпечує
для американського народу рівне правосуддя та охорону Конституції США. 94 судових округи США
об’єднані в 12 регіональних, у кожному з яких є Апеляційний суд США, який розглядає апеляції на
рішення окружних судів та володіє загальнонаціональною юрисдикцією для розгляду апеляцій з питань
міжнародної торгівлі, патентного законодавства та ін.
Окружні суди є головною ланкою федеральної судової системи. В окружному суді суддя може
розглядати справу з журі присяжних або без нього, залежно від характеру справи та волі сторін. Щороку
в США за участі присяжних розглядається більше як 100 000 справ, тоді як в Англії кількість справ
становить близько 20 000.
У США існують спеціалізовані федеральні суди, що є судами першої або апеляційної інстанції, а саме:
Претензійний суд, Податковий суд, суд міжнародної торгівлі, з питань банкрутства, у справах ветеранів
та ін.
Усі питання, що не належать до компетенції федеральних судів, розглядаються судами штатів. Судова
система в штатах, як правило, є трирівневою: мирові судді, апеляційні суди в штатах та Верховний суд
штату. Суди штатів здійснюють правосуддя незалежно один від одного та у розгляді справ керуються як
місцевим, так і федеральним законодавством.
Таким чином, федеральні суди мають первинну юрисдикцію з розгляду питань, що регулюються
федеральним законодавством, а суди штатів – місцевими законами. Така розгалужена система
судоустрою впливає на характер судочинства.
ЯПОНІЯ:
У Японії діють сімейні та дисциплінарні (первинні) суди, такий собі аналог мирових судів, які
розглядають відповідно сімейні і незначні цивільні і кримінальні справи. Існує розгалужена мережа
звичайних судів загальної юрисдикції (так звані «територіальні суди»), що розглядають по першій
інстанції більшість кримінальних і цивільних справ.
До судової системи можуть також входити племінні суди, в яких беруть участь вожді та старійшини.
Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель, пасовищ, лісів, деякі питання
сімейного права на підставі звичаїв племені, кримінальні справи такі суди не розглядають. Рішення таких
судів, що суперечить закону, є недійсними. Рішення племінного суду може бути оскаржене в суді
загальної юрисдикції.
У деяких країнах існують церковні суди, які передусім розглядають справи священників, однак можуть
накладати стягнення і на прихожан.
Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду – медіатори,
консиліатори (посередники, примирителі), що діють у Франції та Італії. Їх розглядають як мирових суддів
у незначних справах і призначають органи місцевого самоврядування.
У країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які
розглядають дрібні спори, незначні правопорушення.
Громадськими судами із досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, які створюються при
установах (США). Їх члени не є державними службовцями, а громадськими діячами.
Тут виділяють два види цієї моделі: 1.адміністративний, де інститут мирових суддів є складовою
системи державних судів зі збереженням усіх вимог, їхніх прав та обов’язків (яскравий приклад –
Російська Федерація);
2.громадівський (від слова «громада» як базового суб’єкта місцевого самоврядування) – мирові судді –
елемент державної судової системи, який обирається органами місцевого самоврядування.
У цьому випадку мирові судді є найнижчою ланкою судової системи, хоча не є членами професійного
суддівського корпусу (магістрату) і виконують судові функції тимчасово.
На користь першої моделі свідчить її ефективність, оскільки адміністративний підхід забезпечує
якісніший розгляд справ (адже висуваються певні вимоги до кандидатів у мирові судді), юридичну
відповідальність судді за неправильне рішення або ухвалу. До того ж реально забезпечити незалежність
суддів та встановити відповідальність мирових суддів перед громадою.
Друга модель – громадські мирові судді, які необхідно відокремлювати від попередніх моделей цих
суддів, оскільки вони можуть функціонувати в структурі місцевого самоврядування на основі статуту
громади. У цьому випадку громадські мирові судді – довірені особи територіальної громади, які
обираються сільською, селищною, міською, районною в місті радою за їхньою згодою, працюють
безоплатно та діють відповідно до чинного законодавства, інших нормативно-правових актів, норм
народної моралі з метою розв’язання спорів (конфліктів), що виникають унаслідок дії місцевих
нормативних актів та примирення сторін.
Третя модель – мирові судді як інструмент альтернативного розв’язання спорів. Ця модель є певним
паліативом попередніх моделей, згідно з якою ці судді є засобом альтернативного розв’язання спорів,
автономним, незалежним від держави інститутом – на зразок третейських суддів або медіаторів.
13. Основні повноваження суду першої інстанції.
Районний (мiський) суд розглядає всi цивiльнi i кримiнальнi справи, за винятком справ, вiднесених
законом до вiдання iнших судiв.
У цивiльному судочинствi це майже всi категорiї справ, за винятком може дострокового припинення
повноважень народного депутата України, що вiднесено до Компетенцiї Київського мiського суду.
У кримiнальному судочинствi цi суди не розглядають лише справ пiдвiдомчих обласним судам та
Верховному Суду АРК.
До цiєї ж ланки вiдносяться i мiжобласнi суди. Мiжобласний суд є судом першої iнстанцiї i в межах своїх
повноважень розглядає на особливо режимних об’єктах, розташованихна територiї України, всi цивiльнi i
кримiнальнi справи, а також справи про адмiнiстративнi правопорушення у випадках, передбачених
законодавством України. Мiжобласний суд обирається Верховною Радою України строком на десять
рокiв у складi голови, заступника голови i суддiв. Народнi засiдателi мiжобласного суду обираються
Верховною Радою України строком на п’ять рокiв за поданням голови цього суду.
Стаття 22. Повноваження місцевого суду
1. Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його
підсудності.
2. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи
про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом.
3. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а
також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
4. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні
справи).
5. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються
процесуальним законом.
Стаття 23. Суддя місцевого суду
1. Суддя місцевого суду здійснює судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом, а
також інші повноваження, визначені законом.
Стаття 24. Голова місцевого суду
1. Голова місцевого суду:
1) представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами;
2) визначає адміністративні повноваження заступника голови
3) контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить керівникові територіального управління
Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду,
заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника
апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до
законодавства;
4) видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний
наказ;
5) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у суді в
десятиденний строк з дня їх утворення;
6) забезпечує виконання рішень зборів суддів місцевого суду;
7) контролює ведення в суді судової статистики, дбає про інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з
метою підвищення якості судочинства;
8) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації суддів місцевого суду;
8-1) вносить на розгляд зборів суду пропозиції щодо кількості та персонального складу слідчих суддів;
9) здійснює інші повноваження, визначені законом.
2. Голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і
розпорядження.
3. У разі відсутності голови суду виконання його обов'язків здійснюється відповідно до встановленого
ним розподілу щодо організації діяльності суду.
Верховному Суду України як суду першої iнстанцiї пiдсуднi кримiнальнi справи особливої складностi
або виняткового громадського значення. Верховний Суд України має право прийняти до свого розгляду
всяку справу, пiдсудну нижчестоящому суду, або передати справу на розгляд вiдповiдного iншого суду
України.
14. Вимоги, що пред’являються до суддів першої інстанції.
На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший
шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права
щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.
1) вищою юридичною освітою - вища юридична освіта ступеня магістра (або прирівняна до неї вища
освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста), здобута в Україні, а також вища юридична освіта
відповідного ступеня, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом
порядку;
2) стажем професійної діяльності у сфері права - стаж професійної діяльності особи за спеціальністю
після здобуття нею вищої юридичної освіти;
3) науковим ступенем - науковий ступінь у сфері права, здобутий у вищому навчальному закладі
(університеті, академії чи інституті, крім вищих військових навчальних закладів) чи науковій установі
України або аналогічному вищому навчальному закладі чи науковій установі іноземної держави.
Науковий ступінь, здобутий у вищому навчальному закладі чи науковій установі іноземної держави,
повинен бути визнаний в Україні в установленому законодавством порядку;
4) стажем наукової роботи - стаж професійної діяльності у сфері права на посадах наукових (науково-
педагогічних) працівників у вищому навчальному закладі (університеті, академії чи інституті, крім вищих
військових навчальних закладів) чи науковій установі України або аналогічному вищому навчальному
закладі чи науковій установі іноземної держави
2. Не може бути призначений суддею громадянин, який:
1) визнаний судом обмежено дієздатним або недієздатним;
2) має хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню функцій зі здійснення
правосуддя;
3) має незняту чи непогашену судимість.
3. Не може претендувати на посаду судді особа, до якої згідно із законом застосовується заборона
обіймати відповідну посаду.
4. Не може претендувати на посаду судді також особа, яку було раніше звільнено з посади судді за
вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є
несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, порушення вимог щодо
несумісності, порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна або у зв’язку із
набранням законної сили обвинувальним вироком щодо такої особи, крім випадків визнання в судовому
порядку протиправним рішення про звільнення з цих підстав або скасування обвинувального вироку
суду.
5. Не може претендувати на посаду судді також особа, яку було раніше звільнено з посади судді за
результатами кваліфікаційного оцінювання.
У Франції претендент на суддівську посаду повинен успішно закінчити Національну школу магістратів
(28 місяців). До кандидата пред’являються серйозні вимоги:
1) наявність вищої юридичної освіти;
2) перебування у французькому громадянстві не менше 5 років;
3) володіння повним обсягом цивільних прав;
4) бездоганна репутація;
5) наявність військового обов'язку;
6) відсутність захворювань, що перешкоджають виконанню суддівських обов'язків;
7) для осіб, що вступають за конкурсом ( або за направленням від суду, міністерства юстиції і т.д.) –
граничний вік 27 років.
В Італії, для того щоб бути допущеним до відправлення суддівських функцій, необхідно: бути
італійським громадянином; мати диплом юридичного факультету університету; мати цивільну
правоздатність; відрізнятись бездоганною громадською та моральною поведінкою, в тому числі і у
минулому; бути фізично придатним для посади; відповідати іншим професійним вимогам, встановленим
законом
У Німеччині згідно §9 “Німецького закону про суддів” (1961 р.) на судову посаду може бути призначена
лише особа, яка є німцем в розумінні ст.116 Основного Закону ФРН , тобто має громадянство Німеччини,
не залишає ніяких сумнівів у тому, що завжди буде захищати вільний демократичний конституційний лад
у відповідності з Основним Законом. Питання практичної підготовленості претендентів на посаду судді,
подібно австрійському, вирішується і німецьким законодавцем. Згідно “Німецького закону про суддів”
право претендувати на заняття судової посади набуває особа, яка отримала юридичну освіту в
університеті, здала перший державний іспит, пройшла після цього підготовче службове стажування і
здала після нього державний іспит. В §5 закону встановлюється, що підготовче професійне стажування
продовжується два роки. Стажування проводиться в обов’язковому порядку перш за все в суді, який
розглядає справи загальної цивільної підсудності, в суді по кримінальним справам або в прокуратурі, в
установі управлінського профілю, а також при адвокатові. Згідно §10 даного закону, в дворічний строк
обов’язкового стажування можуть бути зараховані стаж роботи в якості чиновника високого рангу, в
якості службовця на державній службі в Німеччині чи на службі в якій-небудь міждержавній чи
міжнародній організації, якщо ця діяльність за своїм характером і значенням відповідала службовій
діяльності високого рангу; в якості такого, що захистив докторську дисертацію викладача права в
німецькому університеті; в якості адвоката, нотаріуса чи асесора при адвокатові чи нотаріусові; в іншій
сфері, де робота сприяє отриманню знань і досвіду, які необхідні для виконання суддівських обов’язків.
Так, ст. 119 Конституції Російської Федерації декларує: "суддями можуть бути громадяни Російської
Федерації, які досягай 25 років, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи зі спеціальності не менш 5
років" [7, с. 677], ст.
126 Конституції Азербайджанської Республіки встановила, що "суддями можуть бути громадяни
Азербайджанської Республіки, в віці не молодші ЗО років, які наділені виборчим правом, мають вищу
юридичну освіту і стаж роботи по юридичній спеціальності не менше 5 років"
ст. 208 Конституції Гватемали гласить: "Магістрати і судді повинні бути гватемальцями за народженням,
мати незаплямовану репутацію, бути здатними до здійснення громадянських прав, а також бути членами
колегії адвокатів, за винятком випадків, встановлених законом відносно останньої вимоги" [6, с. 89], ст.
184 Конституції Куби встановлює: "суддя повинен бути придатним до здійснення суддівської діяльності;
мати диплом, виданий чи підтверджений університетом або уповноваженою офіційною установою, бути
кубинським громадянином за народженням чи внаслідок натуралізації; активно брати участь у
революційній діяльності, мати високі моральні якості та гідну репутацію"
В Польщі на посаду судді може бути призначена лише особа, котра має польське громадянство і в повній
мірі користується громадянськими правами, котра гарантує належне виконання обов'язків судді, володіє
бездоганним характером, яка закінчила юридичний вищий навчальний заклад і пройшла судове або
прокурорське стажування, а також здала судовий або прокурорський іспит і не менше року пропрацювала
судовим чи прокурорським стажером, і, насамкінець, лише та, котра досягла 26-річного віку.
15. Порядок розгляду справ у судах першої інстанції.
Україна
Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї компетенції розглянути і вирішити
кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи, справи про адміністративні
правопорушення. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість,
необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав,
свобод та інтересів у публічно-правових відносинах) або винність чи невинність особи (при
обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач,
відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також
документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б
обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується
відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та
господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Найчастіше розгляд у першій інстанції здійснюється професійним суддею одноособово, але законами
передбачаються категорії справ, що розглядаються і колегіально, у тому числі за участю представників
народу – народних засідателів або присяжних. До речі, представники народу залучаються до розгляду
справ лише в суді першої інстанції.
(ЦПКУ:
Стаття 159. Розгляд справ у судовому засіданні
Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які
беруть участь у справі. Судове засідання провадиться в приміщенні суду, а по найбільш актуальних
справах та справах, що мають широкий громадський інтерес, - безпосередньо на підприємствах,
будовах, в установах, радгоспах, колгоспах. Справа про розірвання шлюбу з особою, визнаною в
установленому порядку безвісно відсутньою або недієздатною внаслідок душевної хвороби чи
недоумства, розглядається в судовому засіданні без виклику відповідача.
Стаття 160. Безпосередність та усність судового розгляду
Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі:
заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів,
ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові докази. Винятки з цього правила
допускаються лише у випадках, встановлених статтями 33 і 45 цього Кодексу. Розгляд справи
відбувається усно і при незмінному складі суддів. У разі заміни одного з суддів у процесі розгляду
справи її розгляд має бути проведений з самого початку.)
США
Головні суди першої інстанції вирішують різноманітні цивільні та кримінальні справи. У деяких штатах
їх називають окружні суди, в інших - вищі чи генеральні окружні суди. Вони можуть виносити вирок або
рішення в будь-якій судовій справі. Суди першої інстанції можуть виносити судове рішення з
обмеженого кола питань. Наприклад, суди що вирішують незначні порушення правил руху, або суди у
справах спадщини, у справах неповнолітніх. Компетенція деяких судів обмежена сумою позову (не
більше 5 тис. доларів). Існують також муніципальні, магістратські поліцейські мирові суди. У судах
первинної юрисдикції справи вирішуються судом присяжних або одним суддею. Рішення судів першої
інстанції може бути переглянуте та скасоване судам и вищого рівня. Для деяких судів першої інстанції
цей перегляд відбувається у головних судах першої інстанції. Рішення судів загальної юрисдикції
переглядається апеляційними судами
Японія
Окружні суди (всього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних та кримінальних
справ, а також є апеляційною інстанцією у рішеннях, які виносяться дисциплінарними судами. Вони
знаходяться в кожній із 47 префектур. Справи розглядаються, частіше за все, одним суддею або колегією
з трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення в злочині, котрий карається позбавлення волі
терміном більше одного року. Кордони судових округів побудовані таким чином, щоб вони не співпадали
з кордонами територіальних одиниць місцевого самоврядування.
Суди по сімейних справах мають таку ж структуру, як і окружні суди, і діють при окружних судах і в їх
відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення у справах, пов'язаних із сімейним
правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років)
Франція
Першою ланкою загальних судів є трибунали малої і великої інстанцій, які розглядають основну масу
судових справ. Вони мають у своєму складі цивільні та кримінальні структурні підрозділи. Кримінальний
підрозділ суду малої інстанції іменується поліцейським трибуналом. Судді трибуналу малої інстанції
призначаються на трьохрічний строк зі складу суддів великої інстанції. Справи, як правило,
розглядаються суддею одноособово.

15. Порядок розгляду справ у судах першої інстанції.

Україна
Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї компетенції розглянути і вирішити
кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи, справи про адміністративні
правопорушення. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість,
необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав,
свобод та інтересів у публічно-правових відносинах) або винність чи невинність особи (при
обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач,
відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також
документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б
обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується
відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та
господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Найчастіше розгляд у першій інстанції здійснюється професійним суддею одноособово, але законами
передбачаються категорії справ, що розглядаються і колегіально, у тому числі за участю представників
народу – народних засідателів або присяжних. До речі, представники народу залучаються до розгляду
справ лише в суді першої інстанції.
(ЦПКУ:
Стаття 159. Розгляд справ у судовому засіданні
Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які
беруть участь у справі. Судове засідання провадиться в приміщенні суду, а по найбільш актуальних
справах та справах, що мають широкий громадський інтерес, - безпосередньо на підприємствах,
будовах, в установах, радгоспах, колгоспах. Справа про розірвання шлюбу з особою, визнаною в
установленому порядку безвісно відсутньою або недієздатною внаслідок душевної хвороби чи
недоумства, розглядається в судовому засіданні без виклику відповідача.
Стаття 160. Безпосередність та усність судового розгляду
Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі:
заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів,
ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові докази. Винятки з цього правила
допускаються лише у випадках, встановлених статтями 33 і 45 цього Кодексу. Розгляд справи
відбувається усно і при незмінному складі суддів. У разі заміни одного з суддів у процесі розгляду
справи її розгляд має бути проведений з самого початку.)
США
Головні суди першої інстанції вирішують різноманітні цивільні та кримінальні справи. У деяких штатах
їх називають окружні суди, в інших - вищі чи генеральні окружні суди. Вони можуть виносити вирок
або рішення в будь-якій судовій справі. Суди першої інстанції можуть виносити судове рішення з
обмеженого кола питань. Наприклад, суди що вирішують незначні порушення правил руху, або суди у
справах спадщини, у справах неповнолітніх. Компетенція деяких судів обмежена сумою позову (не
більше 5 тис. доларів). Існують також муніципальні, магістратські поліцейські мирові суди. У судах
первинної юрисдикції справи вирішуються судом присяжних або одним суддею. Рішення судів першої
інстанції може бути переглянуте та скасоване судам и вищого рівня. Для деяких судів першої інстанції
цей перегляд відбувається у головних судах першої інстанції. Рішення судів загальної юрисдикції
переглядається апеляційними судами
Японія
Окружні суди (всього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних та кримінальних
справ, а також є апеляційною інстанцією у рішеннях, які виносяться дисциплінарними судами. Вони
знаходяться в кожній із 47 префектур. Справи розглядаються, частіше за все, одним суддею або колегією
з трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення в злочині, котрий карається позбавлення волі
терміном більше одного року. Кордони судових округів побудовані таким чином, щоб вони не співпадали
з кордонами територіальних одиниць місцевого самоврядування.
Суди по сімейних справах мають таку ж структуру, як і окружні суди, і діють при окружних судах і в їх
відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення у справах, пов'язаних із сімейним
правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років)
Франція
Першою ланкою загальних судів є трибунали малої і великої інстанцій, які розглядають основну масу
судових справ. Вони мають у своєму складі цивільні та кримінальні структурні підрозділи. Кримінальний
підрозділ суду малої інстанції іменується поліцейським трибуналом. Судді трибуналу малої інстанції
призначаються на трьохрічний строк зі складу суддів великої інстанції. Справи, як правило,
розглядаються суддею одноособово.

16. Поняття спрощеного виробництва у судах першої інстанції.

Спрощене виробництво виникає, коли у однієї зі сторін (частіше у відповідача) немає необхідного
захисту проти позову. І його позиція виглядає непереконливою. Є можливість розгляду справи в
спрощеному виробництві.
Дуже великий відсоток справ розглядається в спрощеному порядку. В Англії в два рази більше, ніж
звичайних справ. У США 35% справ.
Головна умова в Англії - позиція позивача повинна бути визначена повністю.
Позивач звертається до майстра і вказує, що у відповідача немає підстав для захисту і просить винести
рішення. Позивач дає присягу і вона направляється відповідачу. Якщо відповідач мовчить, то
проводиться спрощене виробництво. Відповідач може не погодиться і зажадати звичайного виробництва.
Можливі три варіанти відповіді:
1) Якщо майстер визнає аргументи відповідача переконливими, то він відмовить позивачеві і буде
проведено звичайний процес,
2) Якщо майстер впевнений в позиції позивача, то він виносить рішення, таким чином справу до суду не
доходить. Цей майстер може викликати відповідача для пояснень перед винесенням рішення.
3) Майстер сумнівається в позиції відповідача та є необхідність в звичайному процесі. Але він може
винести справу в особливий список (short case list) і справа буде розглядатися через 1-2 тижні. За умови,
що відповідач внесе певну суму на депозит суду (коли майстер сумнівається в аргументованості позиції
відповідача).
У США діє той же принцип. Спрощене виробництво проводиться, коли немає спірних питань факту.
Винесення проміжного сумарного рішення на користь позивача - це рішення справи в принципі, але без
точного зазначення суми. Розрахунки можуть йти в звичайному порядку.
За ЦПК Франції 1967 р немає спрощеного виробництва. Передбачено лише спрощений спосіб стягнення
боргів:
1) Ліквідні борги з договірних відносин, які можуть бути підтверджені договором (документом). Сума
боргу записана і є відсотки, значить легко розрахувати суму.
2) Борги, засновані на векселях, стягуються в спрощеному виробництві.
3) Борги комерсантів, які встановлені по документах про доставку, здачу-приймання і т.д. Необхідно
представити всі необхідні документи заявнику для отримання наказу про стягнення. Суддя видає наказ
про сплату і направляє боржникові, який може або сплатити, або уявити захист.
Якщо відповідач заперечує борг, то він повинен надати документи в суд, який розглядає справу. Суддя
може затвердити вимоги або відхилити їх.
У Німеччині якщо позивач вимагає сплати грошей або передачі речей родового характеру можливе
проведення спрощеного виробництва. За статутом цивільного судочинства заявник повинен довести свої
претензії тільки документами. Заява подається в дільничний суд обмеженою компетенції, але без
обмеження суми.
Боржнику надсилається наказ про сплату. І він повинен протягом одного тижня заперечити проти наказу.
Якщо ж він мовчить, то позивач може вимагати видання наказу про виконання.
Боржник може висунути заперечення без обґрунтування протягом двох тижнів. Тоді справа розглядається
в звичайному порядку.

17. Рішення судів першої інстанції, їх види та характеристика

Судове рішення є актом реалізації судової влади. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим
і вмотивованим.
· Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з
дотриманням усіх процесуальних вимог.
· Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені
доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом належним чином.
· Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Види судових рішень першої інстанції в Україні :
Ухва́ ла — письмове або усне судове рішення, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою
розгляду справи, та інші процесуальні питання.
Ухвала є актом застосування судом норм процесуального права.
Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем
України; інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення
заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали.
Ухвали суду, що набрали чинності, є обов'язковими до виконання.
Окрема ухвала — вид судового рішення, за допомогою якого суд реагує на виявлені під час судового
розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.
Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли
вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам
для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня
надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.
Окремі ухвали є засобом зміцнення законності та правопорядку, сприяють усуненню недоліків у
діяльності державних органів, громадських організацій і посадових осіб, запобігають вчиненню злочинів
та інших правопорушень, впливають на формування у громадян поваги до права та становлять важливу
частину діяльності судів[1].
Інститут окремих ухвал з'явився у радянському процесуальному праві у 1960-х роках.
Винесення судами окремих ухвал передбачено у процесуальних кодексах України, Республіки Білорусь,
Російської Федерації (рос. частное определение), Республіки Казахстан.
За процесуальною метою є рішення:
1. про присудження - підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і
одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання
(наприклад, рішення про стягнення завданої шкоди);
2. про визнання - підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних
юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (наприклад, визнання факту родинних
відносин громадян);
3. перетворювальні (конститутивні) - спрямовані на зміну чи припинення
правовідносин (наприклад, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу).
За складом суду є рішення:
ü ухвалені професійним суддею одноособово;
ü ухвалені колегією професійних суддів;
ü ухвалені за участі народних засідателів;
ü ухвалені на підставі висновку журі присяжних.
Окремими видами рішень суду є додаткове і заочне рішення.
Додаткове рішення суду ухвалюється в разі нерозв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо
яких розглядалася справа.
Законодавець також передбачає наявність заочного рішення, тобто такого, яке ухвалюється за
відсутності відповідача — у разі, якщо немає відомостей про причину його неявки, або така причина
визнана судом неповажною.
Залежно від того, на якій стадії процесу суд ухвалює судові рішення, їх можна поділити на проміжні
(якими провадження у справі у суді певної інстанції не закінчено) та кінцеві (якими суд закінчує розгляд
справи у суді певної інстанції).

18. Конституційне та законодавче закріплення основ формування та функціонування судів другої

інстанції.
Нормативна база:
Основи формування та функціонування судів другої інстанції закріплено Конституцією України; Законом
України „Про судоустрій і статус суддів”; Законом України „Про доступ до судових рішень”; Законом
України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; Законом
України „Про виконавче провадження”; Законом України „Про судовий збір”; Господарським
процесуальним кодексом України; Указом Президента України „Питання мережі господарських судів
України”; іншими нормативно правовими актами.
Суд другої (апеляційної) інстанції – це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції,
що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних
рішень. Отже, метою звернення до апеляції є перевирішення, тобто повторний розгляд справи у цілому
або в частині.
Існують два види апеляції: повна і неповна.
Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише тих фактичних
даних, що були встановлені з матеріалів, наданих учасниками процесу в суді першої інстанції, без права
надання нових матеріалів до суду апеляційної інстанції. Тому, якщо наявних у справі матеріалів суду
апеляційної інстанції недостатньо для вирішення питання щодо законності і обґрунтованості рішення
суду першої інстанції, він повертає справу для нового розгляду у суді першої інстанції.
При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з
раніше дослідженими й нові матеріали. Тому при повній апеляції, на відміну від неповної, суд при
розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам
винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку
правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній – перевірку рішення
(вироку).
В апеляційній інстанції суд може перевіряти справу або у повному обсязі, не обмежуючись вимогами
скарги, або лише в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень
західноєвропейські держави виходили з принципу: скільки скарги – стільки й рішення. Відбиттям цього
принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє
правильність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і лише відносно тієї частини
рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
Однак не у всіх державах споріднений інститут має назву «апеляція» чи «апеляційний перегляд».
Так, у ФРН для оскарження рішення суду закон передбачає дві можливості: або апеляційне, або ревізійне
провадження. Різниця між цими двома способами оскарження полягає в тому, що в апеляційному
провадженні перевіряється як правильність застосування закону, так і достовірність встановлення
фактичних обставин. При ревізійному порядку фактичні обставини вважаються встановленими і не
підлягають перевірці, а оцінюється лише дотримання процесуального закону і правильність застосування
матеріального закону. Апеляційне рішення тому може бути оскаржене і перевірене в ревізійному
порядку. Поряд з переглядом справ, рішення з яких не набули законної сили, у сучасних державах існує
також процедура перегляду справ, рішення з яких набули законної сили. У різних державах цей спосіб
має різну назву: касаційний, апеляційний. Так, держави, у яких панує англо-американська правова
система (Великобританія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.) не знають поняття «касація» і в
них відсутні суди, що мають назву «касаційна інстанція». Будь-який вид перегляду в них охоплюється
поняттям «апеляційний», незалежно від того, уповноважений цей суд на розгляд скарг лише з питань
права чи і права, і факту.

19. Прийняття та розгляд справ різної юрисдикції у порядку апеляційного провадження.

Апеляція — це перевирішення справи, тобто повторний розгляд по суті в повному обсязі чи в якійсь
частині з постановленням нового рішення. Подача апеляції можлива при неправильності рішення суду
першої інстанції, яка одержала вияв у неправильному тлумаченні і застосуванні закону або у
неправильному встановленні фактичної сторони справи. При цьому неправильність повинна заподіювати
шкоду правам скаржника. Не може оскаржувати судове рішення та сторона, на користь якої воно
постановлено. В апеляції не можуть бути заявлені вимоги, що не були предметом рішення суду першої
інстанції, подання ж стороною нових доказів допускається
При розгляді справи апеляційний суд не має права виходити за межі предмета апеляційної скарги.
Апеляція (appellatio) у буквальному розумінні означає звернення з промовою до будь-кого. У
Стародавньому Римі в період імперії судді були чиновниками держави. Імператор мав право втручатися в
їх дії. Клопотання на ім'я імператора про втручання в розпорядження його чиновників називалося
апеляцією.
Згідно до статті 368 Цивільного процесуального кодексу України,Апеляційна скарга на рішення суду
першої інстанції має бути розглянута протягом 2 місяців з дня постановлення ухвали про прийняття
апеляційної скарги до розгляду, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції — протягом 15 днів
з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду. У виняткових випадках за
клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може подовжити
строк розгляду справи, але не більш як на 15 днів, про що постановляє відповідну ухвалу (ст. 303-1 ЦПК).
Судове засідання як процесуальна форма розгляду справи судом апеляційної інстанції складається з
декількох частин, а саме:
І) підготовчої;
2) розгляду справи по суті;
3) судових дебатів;
4) ухвалення та проголошення рішення суду.
Підготовча частина судового засідання — це така частина, від належного проведення якої залежить
ефективність всього судового засідання у справі. Зокрема, у підготовчій частині перед судовою колегією
апеляційного суду стоїть завдання з'ясувати, чи може бути розглянута справа:
1) за цього складу суду;
2) за цієї явки учасників процесу;
3) за наявності зібраних доказів у справі.
Розгляд справи по суті — це основна, центральна частина судового засідання апеляційної інстанції, в якій
колегія суддів апеляційного суду з'ясовує фактичні обставини справи. Вона розпочинається доповіддю
головуючого про:
• 1) зміст рішення (ухвали), яке оскаржено;
• 2) доводи апеляційної скарги;
• 3) межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали), встановлюватися обставини і
досліджуватися докази.
Після чого головуючий уточнює у позивача незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу, про
наявність у нього бажання відмовитися від позову в апеляційному суді, а у сторін — укласти мирову
угоду (ст. 306 ЦПК). При реалізації такого права ці процесуальні дії виконуються відповідно до загальних
правил (ст.ст. 174, 175 ЦПК).
Судові дебати (промова) — це наступна частина судового засідання апеляційного суду. В ній особами,
які беруть участь у справі, та їх представниками підбивається підсумок проведеного дослідження
обставин справи та належних у справі доказів. У судових дебатах особи, які беруть участь у справі,
виступають з промовами, посилаючись лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.
Ухвалення та проголошення судового рішення — заключна частина судового засідання, в якій колегія
суддів апеляційного суду перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення суду першої
інстанції, ухвалює своє рішення (постановляє ухвалу) та оголошує його. При цьому апеляційний суд
ухвалює рішення та постановляє ухвалу за правилами ст. 19 ЦПК і глави 7 розділу III ЦПК за винятками і
доповненнями, зазначеними у ст.ст. 314—316 ЦПК.
++++++Приклад ФІНЛЯНДІЯ
Апеляції з окружних судів направляються в шість апеляційних судів (фінський: hovioikeus, шведський:
hovrätt),. Більшість справ, розглянутих апеляційними судами, є апеляції на рішення районних судів. Крім
того, апеляційні суди в першу чергу вирішують справи про державну зраду, а також про деякі злочини на
державній службі. Апеляційний суд Гельсінкі має особливі обов'язки, такі як умовно-дострокове
звільнення злочинців, які відбувають довічне ув'язнення.
Головою апеляційного суду є головний суддя. Решта суддів суду називаються старшими суддями або
суддями. Справи передаються на розгляд, які пройшли юридичну підготовку референдантам, яких
називають старшими помічниками суддів або помічниками суддів. Більшість справ слухаються
професійними відділеннями з трьох суддів, кожне з яких очолює старший суддя.
У справах за участю високопоставлених державних чиновників апеляційний суд може виступати в якості
суду першої інстанції. Судді апеляційних судів призначаються Президентом на підставі проекту
постанови, поданого урядом.
У всіх випадках будь-яка сторона може подати апеляцію до Апеляційного суду. У фінській інтерпретації
справа вважається закритою лише після винесення остаточного вироку. Таким чином, звинувачена або
потерпіла сторона можуть оскаржити кримінальні справи на додаток до захисту. Апеляційний суд
зазвичай повністю повторює розгляд справи, заслуховуючи ті ж докази, які були представлені в
районному суді. Процес в основному вербальний. Однак правила процесу вимагають, щоб сторони могли
представити нові докази або пред'явити нові вимоги тільки в тому випадку, якщо ці докази не були
доступні під час судового розгляду в Окружному суді.
Вирок Апеляційного суду може бути приведений у виконання негайно, навіть якщо одна зі сторін
подасть апеляцію у Верховний суд Фінляндії.

20. Касаційне провадження справ.

Касаційне провадження (від лат.— скасування, знищення) — одна із стадій цивільного процесу, метою
якої є перевірка законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в
апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду.
Ситуації, коли помилкові рішення не оскаржуються і набирають законної сили, потребують створення
додаткових гарантій забезпечення законності судових рішень. Такою цивільною процесуальною
гарантією є інститут касаційного оскарження і перевірки судових рішень та ухвал — касаційного
провадження (ст.ст. 323—352 ЦПК). Крім того, ч. З ст. 14 ЦПК зазначає, що обов'язковість судового
рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернення до суду, якщо ухваленим
судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.
Під стадією судового перегляду судових рішень і ухвал, що набрали законної сили, в касаційному
порядку слід, розуміти сукупність процесуальних дій касаційного суду, сторін, осіб, які беруть участь у
справі, а також інших учасників процесу, якщо в разі необхідності зазначені особи будуть викликані для
надання пояснень у справі (ч. 1 ст. 333 ЦПК), спрямовану на перевірку законності та обґрунтованості
судових рішень і ухвал, що набрали законної сили, після їх перегляду апеляційним судом, а також рішень
і ухвал апеляційного суду в межах, установлених ст. 335 ЦПК.
Стадія перегляду у касаційному порядку рішень і ухвал суду першої інстанції, що набрали законної сили,
після їх перегляду апеляційним судом, складається з таких частин: 1) відкриття; 2) підготовка справи до
касаційного розгляду); 3) розгляд справи по суті; 4) ухвалення рішення, постановлення ухвали та їх
проголошення судом касаційної інстанції.
Особливостями касаційного провадження як окремої стадії цивільного процесу є:
1) перевірка законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в
апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду;
2) здійснення правосуддя судом касаційної інстанції — Вищим спеціалізованим судом України з
розгляду цивільних і кримінальних справ;
3) виключний Перелік повноважень суду касаційної інстанції з чіткою регламентацією процесуальної
можливості застосування кожного з них;
4) остаточність рішень та ухвал, постановлених за результатами касаційного провадження.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи
порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК). Неправильне застосування судом першої або
апеляційної інстанції норм матеріального права має місце, якщо застосовано закон, який не поширюється
на спірні правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм
процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни судового рішення суду першої
або апеляційної інстанцій за умови, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи,
зокрема у випадках, коли справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду; справу розглянуто
за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і
місце судового засідання, тощо.
Провадження та розгляд справи у касаційному порядку розпочинається за скаргою осіб, які беруть участь
у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки
(ст. 324 ЦПК). Зазначені особи мають право звернутися з касаційними скаргами, якими відкривається
розгляд справи касаційним провадженням, що розпочинається вирішенням питання прийняття касаційної
скарги до розгляду касаційним судом (ч. 1 ст. 327 ЦПК) та може мати місце за наявності встановлених ч.
2 ст. 324 ЦПК підстав.
При розгляді справи в апеляційному порядку перевіряється законність і обґрунтованість судових рішень і
ухвал суду першої інстанції, а при розгляді справи в касаційному порядку — правильність застосування
судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, законність судових
рішень та ухвал.
Значення касаційного провадження полягає втому, що воно забезпечує законність рішень і ухвал суду
першої і апеляційної інстанцій, захист прав, свобод і охоронюваних законом інтересів осіб, які беруть
участь у справі, інших заінтересованих осіб і держави, захист публічних інтересів, а також забезпечує
однакове застосування закону судами України та превентивну їх дію, спрямовану на запобігання
порушенню законності громадянами, юридичними, службовими і посадовими особами.
Строк на касаційне оскарження
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або
у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений
строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення,
має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана
протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин,
крім випадків, зазначених у ч. 3 ст. 394 ЦПК.Касаційна скарга на судові рішення, передбачені п. 1 ч. 1 ст.
389 ЦПК, має бути розглянута протягом шістдесяти днів, а на ухвали, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 1 стю
389 ЦПК, - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у
справі.+++++++++++++++++++++++++++
Практика ЄСПЛ щодо реалізації гарантій ст.6 Конвенції на стадії перегляду судових рішень
- рішення ЄСПЛ від 13.07.1995 р. у справі «Толстой-Мілославський проти Сполученого Королівства»
(Tolstoy-Miloslavsky v.UK) «Європейська конвенція не гарантує права на апеляцію, проте держави-члени
мають конструювати свої апеляційні системи з урахуванням фундаментальних гарантій, передбачених ст.
6 Конвенції»;
- рішення ЄСПЛ у справі від 02.03.1987 р. «Моннелла і Моріса проти Сполученого Королівства» (Monnell
and Morris v. UK) «до держав, де діють апеляційні й касаційні суди, висувається вимога забезпечити
особам, що притягаються до кримінальної відповідальності, можливість користуватися у таких судах
основоположними гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції;
- рішення ЄСПЛ від 13.07.1995 р. у справі «Толстой-Мілославський проти Сполученого Королівства»
(Tolstoy-Miloslavsky v.UK) «Європейська конвенція не гарантує права на апеляцію, проте держави-члени
мають конструювати свої апеляційні системи з урахуванням фундаментальних гарантій, передбачених ст.
6 Конвенції»;
- рішення ЄСПЛ у справі від 02.03.1987 р. «Моннелла і Моріса проти Сполученого Королівства» (Monnell
and Morris v. UK) «до держав, де діють апеляційні й касаційні суди, висувається вимога забезпечити
особам, що притягаються до кримінальної відповідальності, можливість користуватися у таких судах
основоположними гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції;
21. Інші форми перегляду рішень нищестоячих судових установ.
Іншими формами перегляду рішень є перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами
Судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за
нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно стаття 362 КАСУ право подати заяву про перегляд судового рішення суду будь-якої інстанції, яке
набрало законної сили, за нововиявленими або виключними обставинами, мають право такі особи:
•учасники справи;
•особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або)
обов’язки.
Підстави та строки подання заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами
Підстави для перегляду судового рішення за нововиявленими
Строки подання заяв про перегляд судових
обставинами рішень за нововиявленими обставинами

1) істотні для справи обставини, що не були встановлені

1) протягом
судом татридцяти днів з дня, коли особа
не були і не могли бути відомі особі, яка звертається
дізналася
із заявою,або
на повинна була дізнатися про
час розгляду справи; існування таких обставин, але не пізніше трьох
років з дня набрання таким судовим рішенням
законної сили;

2) встановлення вироком суду або ухвалою 2) пропротягом

закриттятридцяти днів з дня, коли вирок
кримінального провадження та звільнення особи від(ухвала)
кримінальної
у кримінальному провадженні набрав
відповідальності, що набрали законної сили, (набрала)
завідомо
законної сили, але не пізніше десяти
неправдивих показань свідка, завідомо неправильного
років висновку
з дня набрання таким судовим рішенням
експерта, завідомо неправильного перекладу, законної
фальшивості
сили;
письмових, речових чи електронних доказів, що потягли за собою
ухвалення незаконного рішення у цій справі;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою

3) скасування
для судового рішення, яке стало
ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду.
підставою для ухвалення судового рішення, яке
підлягає перегляду.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами в разі прийняття нових законів, інших
нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові акти, що діяли на час
розгляду справи, не допускається, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують
відповідальність фізичної особи.
Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:
1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;
2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.
Підстави для перегляду судових рішень у зв’язку Строки
з виключними
подання заяв про перегляд судових
обставинами рішень за виключними обставинами
 1) встановлена Конституційним Судом1) протягом
Українитридцяти днів з дня офіційного
неконституційність (конституційність) закону, іншого
оприлюднення
правового відповідного рішення
акта чи їх окремого положення, застосованого (не Конституційного
застосованого) Суду України;
судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане;

2) встановлення вироком суду, що набрав законної 2) протягом

сили, вини
тридцяти днів з дня, коли вирок у
судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено
кримінальному
судове провадженні набрав законної
рішення;

3) встановлення міжнародною судовою установою,

3) юрисдикція
протягом тридцяти днів з дня, коли особа
якої визнана Україною, порушення Україною дізналася
міжнародних
або повинна була дізнатися про
зобов’язань при вирішенні цієї справи судом. набуття цим рішенням статусу остаточного.

Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана не пізніше десяти
років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.
При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити
за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається,
розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами
1. Заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції подається до суду, який ухвалив судове
рішення.
2. Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій, якими змінено або
скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким змінено або ухвалено нове судове
рішення.
3. Заява про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою установою,
юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї
справи судом подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати Верховного Суду.
У разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали за нововиявленими або виключними
обставинами суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви про перегляд судового рішення та
скасування судового рішення, що переглядається, суд:
· ухвалює рішення - якщо переглядалося рішення суду;
· приймає постанову - якщо переглядалася постанова;
· постановляє ухвалу - якщо переглядалася ухвала.

22. Рішення судів другої інстанції, їх види та характеристика.

1. Суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судові рішення у формі
постанов згідно з вимогами, встановленими статтею 34 та главою 9 розділу II цього Кодексу, з
урахуванням особливостей, зазначених у цій главі.
2. Процедурні питання, пов’язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про
відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших
випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом
постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої
інстанції.
3. Постанова або ухвала суду апеляційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею,
якщо суддя-доповідач не згодний з постановою, ухвалою) і підписується всім складом суду, визначеним
для розгляду справи, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
4. Судові рішення суду апеляційної інстанції приймаються, проголошуються, вручаються (видаються
або надсилаються) учасникам справи в порядку, встановленому главою 9 розділу II цього Кодексу, з
урахуванням особливостей, зазначених у цій главі.
5. Судові рішення суду апеляційної інстанції оскаржуються в касаційному порядку у випадках,
передбачених цим Кодексом
Ухва́ ла — письмове або усне судове рішення, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою
розгляду справи, та інші процесуальні питання.
Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються питання про відкриття
апеляційного або касаційного провадження.
Ухвала є актом застосування судом норм процесуального права.
Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем
України; інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення
заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали.
Ухвали суду, що набрали чинності, є обов'язковими до виконання.
Окрема ухвала — вид судового рішення, за допомогою якого суд реагує на виявлені під час судового
розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Суд, виявивши під час
розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення,
може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо
усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали
повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.
Окремі ухвали є засобом зміцнення законності та правопорядку, сприяють усуненню недоліків у
діяльності державних органів, громадських організацій і посадових осіб, запобігають вчиненню злочинів
та інших правопорушень, впливають на формування у громадян поваги до права та становлять важливу
частину діяльності судів.
Окремі ухвали можуть виносити суди у цивільному (ст. 262 ЦПК), господарському (ст. 246 ГПК),
адміністративному (ст. 249 КАСУ) судочинствах. Окремі ухвали / окремі постанови у кримінальному
судочинстві існували до введення в дію нового Кримінального процесуального кодексу (20 листопада
2012 року). Їм була присвячена ст. 232 КПК УРСР.
Окрема ухвала суду виноситься в нарадчій кімнаті та викладається у вигляді окремого процесуального
документа, який має бути підписаний суддею або усім складом суду.
Вона повинна відповідати вимогам щодо змісту ухвал суду, зокрема мати вступну, мотивувальну та
резолютивну частини (за винятком описової).
У судовій практиці раніше зустрічалися випадки, коли окремі ухвали постановлялися щодо позитивних
явищ («заохочувальні окремі ухвали»), зокрема з урахуванням пильності, самовідданості певних осіб при
охороні громадського порядку тощо.
Окрема ухвала може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується, незалежно від того, чи
беруть вони участь у справі.

Ви́ рок,також при́ суд— судове рішення про винуватість або невинуватість підсудного.
Види вироку
1. Виправдувальний
2. Обвинувальний
Стаття 373 Кримінального процесуального Кодексу України від 13.04.2012
1. Виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:
1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;
2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;
3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
4) п. 1, 2 ч. 1 ст. 284 КПК
2. Якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суд ухвалює
обвинувальний вирок і призначає покарання, звільняє від покарання чи від його відбування у випадках,
передбачених законом України про кримінальну відповідальність, або застосовує інші заходи,
передбачені законом України про кримінальну відповідальність.
Зміст вироку
Вирок суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин.
У вступній частині вироку зазначаються:
1) дата та місце його ухвалення;
2) назва та склад суду, секретар судового засідання;
3) найменування (номер) кримінального провадження;
4) прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць і день його народження, місце народження і
місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу обвинуваченого, що мають
значення для справи;
5) закон України про кримінальну відповідальність, що передбачає кримінальне правопорушення, у
вчиненні якого обвинувачується особа;
6) сторони кримінального провадження та інші учасники судового провадження.
У мотивувальній частині вироку зазначаються:
1) у разі визнання особи виправданою — формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане
судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд
відкидає докази обвинувачення;
мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та
положення закону, якими керувався суд;
2) у разі визнання особи винуватою:
● формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу
вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального
правопорушення;
● статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає
відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений;
● докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих
доказів;
● мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо
судом приймалися такі рішення;
● обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання;
● мотиви призначення покарання, звільнення від відбування покарання, застосування примусових
заходів медичного характеру при встановлені стану обмеженої осудності обвинуваченого, застосування
примусового лікування відповідно до ст. 96 КК мотиви призначення громадського вихователя
неповнолітньому;
● підстави для задоволення цивільного позову або відмови у ньому, залишення його без розгляду;
● мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та
положення закону, якими керувався суд.
.У резолютивній частині вироку зазначаються:
1) у разі визнання особи виправданою — прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, рішення про
визнання його невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та його виправдання;
● рішення про поновлення в правах, обмежених під час кримінального провадження;
● рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про
запобіжний захід до набрання вироком законної сили; рішення щодо речових доказів і документів;
● рішення щодо процесуальних витрат;
● строк і порядок набрання вироком законної сили та його оскарження;
● порядок отримання копій вироку та інші відомості;
2) у разі визнання особи винуватою:
● прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, рішення про визнання його винуватим у
пред'явленому обвинуваченні та відповідні статті (частини статті) закону України про кримінальну
відповідальність;
● покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна
міра покарання, обрана судом;
● початок строку відбування покарання;
● рішення про застосування примусового лікування чи примусових заходів медичного характеру
щодо обмежено осудного обвинуваченого у разі їх застосування;
● рішення про призначення неповнолітньому громадського вихователя;
● рішення про цивільний позов;
● рішення про інші майнові стягнення і підстави цих рішень;
● рішення щодо речових доказів і документів;
● рішення про відшкодування процесуальних витрат;
● рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження;
● рішення про залік досудового тримання під вартою;
● строк і порядок набрання вироком законної сили та його оскарження;
● порядок отримання копій вироку та інші відомості.
Постанова суду — письмове судове рішення, в якому справа вирішується по суті.
За своїм процесуальним статусом постанова суду в цілому рівнозначна рішенню.
Постанови суду, що набрали чинності, є обов'язковими до виконання.
Прийняттям постанови закінчується судовий розгляд у справах про адміністративні правопорушення;
адміністративних справах (усі інстанції); апеляційний і касаційний розгляд господарських справ. Крім
того, постанови приймає Верховний Суд України за наслідками перегляду справ про адміністративні
правопорушення, цивільних, господарських та адміністративних справ.
23. Основні вимоги до суддів, що здійснюють перегляд справ у порядку апеляційного та
касаційного провадження.
Апеляційне впровадження
В апеляційному порядку справи переглядаються колегіально судом у складі трьох суддів, хоча б один з
яких має стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років, крім випадків, коли жодний такий суддя у
цьому суді не може брати участь у розгляді справи з передбачених законом підстав.
Кримінальне провадження в апеляційному порядку здійснюється колегіально судом у складі не менше
трьох суддів, крім випадків, передбачених частиною дванадцятою цієї статті, при цьому кількість суддів
має бути непарною.
Стаття 28. Суддя апеляційного суду
1. Суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за
результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в
апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог:
1) має стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років;
2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років;
3) має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або
захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років;
4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами
1-3 цієї частини, щонайменше сім років.
2. Суддя апеляційного суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом, а
також інші повноваження, визначені законом.
Касаційне впровадження
Стаття 38. Суддя Верховного Суду
1. Суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за
результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному
Суді, а також відповідає одній із таких вимог:
1) має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років;
2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;
3) має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або
захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років;
4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами
1-3 цієї частини, щонайменше десять років.
2. Суддя Верховного Суду:
1) здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;
2) бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання Пленуму Верховного Суду;
3) аналізує судову практику, бере участь у її узагальненні;
4) бере участь у розгляді питань, що виносяться на збори суддів відповідного касаційного суду, та
здійснює інші повноваження, визначені законом.
24. Конституційне закріплення формування та функціонування судової влади в Україні. Джерела
судового права.
Конституція України
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6)
Визначено ознаки правової держави, серед яких є; гарантоване звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 8)
ст. 55 передбачає право на судовий захист, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - звернення за захистом своїх
прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна
Ст. 62 встановлює презумпцію невинуватості особи у кримінальному судочинстві
За Конституцією (статті 85, 92, 111) Верховна Рада України здійснює обрання суддів
Конституція не допускає створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125) чи делегування функцій
судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами (ст. 124)
На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший
шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права
щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою
Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді
Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти
та стажу професійної діяльності. (ст. 127)
Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в
порядку, встановленому законом
Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом
Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Пленум
Верховного Суду в порядку, встановленому законом (ст. 128)
Судді є незалежними й недоторканними (ст. 126); при здійсненні правосуддя вони підкоряються лише
закону
Серед основних засад судочинства - законність; рівність усіх учасників судового процесу; змагальність
сторін; право обвинуваченого на захист; гласність, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішень суду та ін. (ст. 129)
Розділ ХІІ «Конституційний Суд України» містить принципові засади організації та діяльності, основні
повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду
До його складу входять вісімнадцять суддів Конституційного Суду, яких по шість призначають
відповідно Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України.
Термін їх повноважень - дев’ять років без права бути призначеними на повторний строк.
Голова Конституційного Суду обирається зі складу суддів Конституційного Суду лише на один
трирічний строк (ст. 148)
До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про конституційність
законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету
Міністрів України; правових актів Верховної Ради АРК (ст. 147, 150) На Конституційний Суд України
покладається офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150)
Рішення Конституційного Суду з цих питань є обов’язковими до виконання, остаточними і не можуть
бути оскаржені (ст. 151²)
Джерела судового права.
Ієрархія нормативно-правових актів у порядку зменшення їх юридичної сили має такий вигляд:
Конституція України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента
України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відомчі та міжвідомчі правові акти.
Окремо варто говорити про акти судової практики, акти органів суддівського самоврядування та органів,
що здійснюють організаційне забезпечення судів.
1. Конституція
Конституція України має найвищу юридичну силу у правовому полі нашої держави. Згідно зі ст. 19
органи державної влади, до яких належить більшість органів судової влади, їх посадові особи, зобов’язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Для судового права першочергове значення мають положення розділів II «Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина», V III «Правосуддя», XII «Конституційний Суд України» Основного Закону. Так,
у розділі II містяться принципи судової влади: право на судовий захист (ст. 55), право на правову
допомогу (ст. 59), презумпція невинуватості (ст. 62), а також положення щодо судового контролю за
правомірністю обмеження свободи людини та особистої недоторканності, недоторканності житла,
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та інші важливі
положення, які безпосередньо визначають зміст діяльності правоохоронних органів. Розділ VIII визначає
основи організації судової влади в Україні, основні засади судочинства, а також компетенцію і склад
Вищої ради юстиції. Розділ XII визначає порядок формування складу Конституційного Суду України,
основні його повноваження та місце і завдання у суспільстві
2. Міжнародні договори
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Серед таких міжнародних правових
актів є низка договорів, які визначають способи захисту прав і свобод людини, вимоги до організації
судової влади, обсягів судової юрисдикції, забезпечення незалежності судів і суддів та ін.
Найважливішими із них є:
• Загальна декларація прав людини;
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права людини.;
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;
• Основні принципи незалежності суддів;
• Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність,
ефективність та обов’язки;
• Рекомендація Б. (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного
судочинства, що спрямовані на удосконалення судової системи;
• Резолюція 1989/60 15-го пленарного засідання Економічної і Соціальної Ради ООН «Процедури
ефективного здійснення основних принципів незалежності судових органів»;
• Рекомендація 11(2000)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду
або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень
Європейським судом з прав людини»
Ці нормативні акти проголошують і розкривають зміст невід’ємних прав людини, а також містять
авторитетну регламентацію питань, пов’язаних з оскарженням несправедливих рішень вищих судових
інстанцій України в міждержавні органи, зокрема до Європейського суду з прав людини. Така
можливість оскарження прямо передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції України.
3. Закони України
До нормативно-правових актів, які регламентують питання організації та реалізації судової влади в
Україні і прийняті відповідно до конституційних положень, належать: закони України «Про судоустрій і
статус суддів», «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», «Про Конституційний Суд
України», «Про доступ до судових рішень», «Про Вищу раду юстиції», «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про гарантії держави щодо виконання
судових рішень», усі процесуальні кодекси(дальше детальніше) та ін
В цих нормативних актах встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні функції
судів, а також регулюються питання їхнього матеріально-технічного і організаційного забезпечення. Одні
з них детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що пред’являються до них, містять
гарантії незалежності суддів. Інші регулюють процедурні аспекти діяльності судів – кримінальні
процесуальні, цивільні процесуальні, господарські процесуальні.
4. Інші нормативно-правові акти
Що стосується нормативно-правових актів, які приймаються не органом законодавчої гілки влади, а
іншими органами державної влади, то як приклад можна навести Концепцію розвитку кримінальної
юстиції щодо неповнолітніх в України, затверджену Указом Президента України від 24 травня 2012 р,
або укази Президента України про створення або ліквідацію судів, призначення суддів на посади вперше
тощо. Кабінет Міністрів України також може запроваджувати акти, що можуть стосуватися порядку
здійснення судовими органами своїх повноважень, наприклад, затвердив своєю постановою від 22 травня
2006 р. № 740 Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.
+процесуальні кодекси
Цивільний процесуальний кодекс України регулює судочинство з розгляду справ про захист порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових,
земельних, житлових відносин, а також з інших правовідносин у порядку позовного, наказного та
окремого провадження
ЦПК побудовано на демократичних принципах цивільного процесуального права: здійснення правосуддя
на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового
розгляду; змагальності сторін; диспозитивності цивільного судочинства, права на правову допомогу
тощо.
Господарський процесуальний кодекс України регулює порядок вирішення господарських та інших
спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями, громадянами-підприємцями,
державними та іншими органами.
Кодекс розкриває загальні положення та урегульовує процедурні питання судочинства у господарських
справах, що стосуються досудового врегулювання господарських спорів, підвідомчості та підсудності
справ, доказів, судових витрат, строків, подання позову, порушення провадження, забезпечення позову,
вирішення справ у першій інстанції, перегляду судових рішень в апеляційному й касаційному порядку та
за нововиявленими обставинами, виконання рішення, ухвали тощо.
Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження адміністративних судів щодо
розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок
здійснення адміністративного судочинства.
Кримінальний процесуальний кодекс України — кодифікований закон, що визначає порядок
кримінального провадження на території України,
КПК запроваджує змагальну модель кримінального провадження європейського типу, докорінно
змінюється система, в якій домінувало обвинувачення.
5. Акти органів суддівського самоврядування
Є обов’язковими для виконання всіма суддями і спрямовані на вирішення внутрішніх питань організації і
діяльності судів і суддів, наприклад: а) Положення про автоматизовану систему документообігу суду,
затверджене рішенням Ради суддів України № ЗО і наказом Державної судової адміністрації України від
26 листопада 2010 р. № 188; б) Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затверджене
рішенням Ради суддів України від 25 березня 2010 р. № 14; в) Перелік судових рішень судів загальної
юрисдикції, що підлягають включенню до Єдиного державного реєстру судових рішень, затверджений
рішенням Ради суддів України від 17 лютого 2012 р. № 4 тощо.
6. Судова практика
У сучасній Україні вона розглядається як у широкому (вся діяльність органів судової влади, що
втілюється у прийнятті правових актів), так й у вузькому вимірі (як створення певних правоположень
«прецедентного» характеру). Відповідно до першого підходу судова практика — це різновид юридичної
практики, що полягає у правозастосовній, інтерпретаційній та правотворчій діяльності судів і втілюється
у певних видах юридичних актів. У другому випадку — визначається як матеріалізовані результати
розгляду судової справи, оформленні як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання, і
які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення
аналогічних спірних ситуацій. Як форму судової практики, що може бути джерелом судового права,
варто назвати постанови пленумів вищих спеціалізованих судів, рішення Верховного Суду України у
справах щодо неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції,
інформаційні листи керівництва вищих судових органів тощо.
25. Основні етапи розвитку судової системи в Україні, від стародавніх часів до сучасності.
1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е. — середина І
тис. н. е.)
У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди, у тому числі й суд присяжних.
У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.
Боспорське царство
Цар Боспору вважався одноосібним правителем, розпоряджався всіма його матеріальними та людськими
ресурсами. У руках царя зосереджувалася вища законодавча, виконавча й судова влада.
Суд творили цар із своїми наближеними, які зналися на судових справах, і місцеві правителі.
Існувала посада судового виконавця.
2. Період давньоруської держави й права (VІ — середина ХІV ст.)
Судові органи - як особливі державні структури - в Київській Русі не існували.
Суд не був відділений від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення
Суди поділялися на світські й церковні.
До судів світських належали суди княжі, князівської адміністрації, вічові, вотчинні
Існував у Київській Русі і громадський суд - суд общини
Княжий суд чинив сам князь як зверхній суддя або, за його дорученням,- урядовці
Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівського суду.
Враховувалась думка представників громадськості - «старців».
Судові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами.
Княжий суд відбувався на княжому дворі в столиці князівства або у інших місцях державної території, де
спинявся князь, об’їжджаючи землі.
На місцях діяли постійні княжі суди - суди намісників.
Юрисдикції князівського суду підлягало все населення, за винятком «церковних людей».
З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні
суди - суди землевласників над феодально залежним населенням.
Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді.
Найнижчою судовою інстанцією (під юрисдикцію підпадали члени селянських общин) були громадські
суди, які розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду
Церковні люди і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду.
До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків,
справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство,
знахарство, здійснення язичницького культу, справи, пов’язані з церковним майном. Судовий процес мав
змагально-обвинувальний характер, сторони в ньому були рівноправними.
Судовими доказами були:
свідчення очевидців правопорушення, зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання.
У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга, яка супроводжувалась
цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок, ордалії - випробування водою чи розпеченим
залізом).
Судові рішення виносились в усній формі, а до їх виконання залучались спеціальні посадові особи
(вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство)
Галицько-Волинське князівство
Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації.
Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди - боярська рада.
Від імені князя нерідко суд здійснював двірський, який був «суддею князівського двору»
Певні функції щодо забезпечення князівського судочинства належали також княжим тіунам, вірникам,
мечникам, отрокам . Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам,
воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян
Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних
законів, шлюбно-сімейні справи й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна
Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київській Русі, і мав змагальний характер
3. Литовсько-руська держава і право (друга половина ХІV — середина ХVІ ст.)
На українських землях у складі Польщі судова влада перейшла з кінця 14 ст. до королівських намісників
(старостів); у 1435 р. уведено польську систему станово-шляхетських судів: міські суди, практика яких
ґрунтувалася (із змінами) на німецькому праві (Маґдебурзьке право); сільські суди вирішували менші
справи місцевого населення, а домініальні — важливіші й оскарження ухвал сільських судів.
На українських землях у Великому князівстві Литовському зберігся спершу суд княжої доби з тим, що
Великий князь мав право суду над удільними князями. З 1386 р. судоустрій змінився під польським і
західно-європейським впливами.
Існували чотири роди судоустрою:
1. державні суди — провінціальні (для вільного населення) і центральні (гол. як апеляційна інстанція під
проводом Великого князя або з його уповноваження);
2. міські суди, привілейовані містом, зазвичай з виборною лавою присяжних (у деяких містах діяли суди
для окремих національностей);
3. громадські суди, звані також копними, які ґрунтувалися на звичаєвому праві давньої доби;
4. домініальні суди для справ панів проти невільного і напіввільного населення, а згодом і проти всього,
навіть вільного населення, поселеного на панській території.
Деякі зміни уведено до судоустрою другим Литовським Статутом, а від Люблінської унії 1569 р. на
землях, приєднаних до Польщі, уведено польський суд. Тоді виникло, вже урядово визнане, автономне
станове козацьке судівництво.
4. Козацька держава і право
Здійснення основних судових функцій покладалося на військового суддю, який безпосередньо розглядав
кримінальні й цивільні справи
Військовий суддя був другою особою після кошового отамана і часом заміняв його під іменем «наказного
кошового отамана»
У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, в паланках - на паланкових полковників
Вони розглядали різні суперечки сторін і, маючи велику силу й авторитет, виносили вироки, в тому числі
карали винних тілесно
Проте у тяжких кримінальних справах право остаточного рішення залишалося за кошовим отаманом,
який вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом.
За рішенням кошового отамана такі справи могли виноситися на розгляд ради старшини, а справи про
найбільш резонансні злочини передаватися на розгляд загальної військової ради.
Певні судові функції виконували й інші військові старшини
Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених
Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи по затриманню злочинців, проводив
дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків
Військовий довбиш доставляв на Січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа,
був присутнім при виконанні судових вироків
Злочинці, що чекали на суд, знаходились під наглядом військового пушкаря - тимчасово їх утримували у
військовій пушкарні; він також був наглядачем військової в’язниці
Судочинство і виконання вироків здійснювалося публічно
Важливу роль у здійсненні козацького правосуддя відігравали „старики” - заслужені й авторитетні
козаки, які стежили за збереженням давнього порядку судочинства
У якості доказів використовувалися: визнання підсудним своєї провини; покази свідків, потерпілих;
пояснення підсудного; зовнішні ознаки наприклад, синці чи інші ушкодження; речові докази; письмові
документи (листи, боргові розписки тощо)
При вирішенні спорів приватного характеру судді всіляко намагалися схилити сторони до примирення
Козак, який не погоджувався з рішенням суду курінного отамана у першій інстанції, міг звертатися до
суду другої інстанції - військового судді, а потім і до суду третьої інстанції - кошового отамана
При розгляді кримінальної справи злочинцю пропонували зізнатися у скоєному і щиросердно покаятись
З метою дістатися зізнання практикувалося застосування тортур, проте „мучити” мали прилюдно
При винесенні вироку звинуваченому у кримінальному злочині суд враховував думку громади
Гетьманська держава
У Гетьманщині діяли у 1648—1763р р. козацькі державні суди. Вони поділялися на провінціальні суди
(сільські, сотенні, полкові), при чому кожний вищий суд був апеляційною інстанцією для нижчого, та на
центральні суди: Генеральний Військовий суд, Генеральна Військова Канцелярія і суд гетьмана.
Генеральний Військовий суд, що існував при гетьманській резиденції, був спершу найвищим судом
країни, але згодом допускалися апеляції від нього до Генеральної Військової Канцелярії, яка, на додаток
до апеляційного суду, була судом першої інстанції для генеральної старшини, полковників, бунчукових
товаришів і гетьманських «протекціоністів». Суд гетьмана виникає з його прероґатив як зверхнього судді
держави з правом судити усі справи в першій або апеляційній інстанції. У системі судів того часу діяли
також міські, сільські, домініальні і духовні суди.
Велика судова реформа гетьмана К. Розумовського 1760 — 63р р., що спиралася на зразках судової
системи Литовського Статуту, замінила козацькі державні суди на земські, городські (полкові) та
підкоморські із реформованим Генеральним Військовим судом на чолі.
На Запорізькій Січі судами нижчого порядку були суди курінних отаманів і паланкових полковників,
вищого — суди військового судді, кошового отамана і Січової Ради. Проти вироків військового судді
можна було апелювати до кошового отамана або до Січової Ради. Кошовий суддя був зверхнім суддею і
тільки в мирний час можна було апелювати проти його вироків до Січової Ради.
5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель у складі Російської та
Австро-Угорської імперій (ХVІІІ — початок ХХ ст.)
На українських землях під Росією після недовгого перехідного періоду уведено в 1782 р. станові суди:
для дворян діяли верхні земські суди; справи міських мешканців розглядали городовий і губернський
маґістрати, селян — Нижня і Верхня розправи; кріпаків судили самі поміщики. У кожній губернії
створено ще так звані совісні суди, які розглядали деякі цивільні та карні справи про злочини, вчинені
неповнолітніми та божевільними. Апеляційними і ревізійними інстанціями для всіх судів були губернські
палати цивільного та карного суду, вироки яких затверджував губернатор, а у важливіших справах —
Сенат. На Правобережжі до 1830-их pp. діяв польський суд. У результаті судової реформи 1864 р.
уведено новий судоустрій, побудований більше за західними зразками. У новій системі виділено з
загальних судів волосні суди, тобто нижчі суди для селянства для розгляду цивільних і карних справ, та
мирові суди для розгляду незначних цивільних і карних справ з метою спрощення судочинства. Мирових
суддів обирали повітові з'їзди або міські думи. Ці суди діяли в першій інстанції в складі одного судді, а в
другій, як повітові з'їзди мирових суддів, колеґіально в складі трьох мирових суддів. Окружні суди
охоплювали кілька повітів і були компетентні для більших карних і цивільних справ; вони діяли в складі
трьох присяжних суддів. Судові палати діяли в судових округах (вони охоплювали кілька губерній) в
складі трьох суддів як апеляційна інстанція (їхні вироки розглядалися у касаційному порядку Сенатом), а
також як суд першої інстанції в справах особливої ваги, зокрема про так звані державні злочини (тоді
вони діяли у складі трьох постійних суддів і трьох станових представників). Окружних суддів і членів
судових палат призначав цар на пропозицію міністра юстиції. Найвищою судовою установою в
Російській Імперії був Правлячий Сенат, касаційні департаменти якого діяли головним чином як
найвищий касаційний суд для вироків окружних судів присяжних та вироків судових палат. Пізніші
реформи обмежили діяння суду присяжних, а в 1889 р. скасовано мирові суди з заміною їх міськими
судами, а в селах — земськими начальниками.
На українських землях під Австрією діяли спершу суди польської системи, але реформами 1784 — 87р р.
уведено два шляхетські суди (у Львові й Станиславові) та ряд міжстанових карних судів з апеляційним
судом у Львові і найвищим у Відні. Поступові реформи почалися після революції 1848 р.; у 1867 р.
уведено неусуненність суддів і суду присяжних для найважливіших карних, політичних і пресових справ.
У судочинстві тоді дозволено вживання української мови (поряд з польською і німецькою). За судовою
реформою 1895 — 96р р. утворено повітові суди (діючі одноособово) для дрібних цивільних і карних
справ, окружні — для важливіших справ та апеляцій від повітових судів, і апеляційний суд у Львові для
апеляції від окружних судів. Найвищою ревізійною інстанцією був Найвищий Суд у Відні. Суддів
призначав цісар на пропозицію міністра юстиції довічно, ґарантуючи їх незалежність. При окружних та
апеляційних судах урядували прокуратори для обвинувачення у карних справах; у повітових судах ці
функції виконував представник адміністративної влади.
6.Період відродження української національної держави і права (1917–1921 рр.)
Період УНР (1917—1920р р.)
Недовгий час незалежності України 1917—1920р р. не дозволив введення нової судової системи; назагал
з потрібними змінами діяв Суд Російської Імперії та Автро-Угорської монархії. Третій універсал
Центральної Ради 1917 р. ствердив, що «суд в Україні повинен бути справедливий, відповідний духові
народу». Згідно з цим Центральна Рада законом від 17 грудня 1917 р. встановила Генеральний Суд, як
найвищу судову установу країни. На західних українських землях Українська Національна Рада законом
від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судівництва та вимір справедливості» ствердила,
що суди мають бути незалежні, і встановила Найвищий Суд у Львові.
Період (1920—1939р р.)
Під Польщею 1920 — 39р р. основи судоустрою визначала конституція від 17 березня 1921 р., яка
визнала суд окремим органом державної влади, незалежним від виконавчого і законодавчого органів.
Встановлено найвищий суд для карних і цивільних справ, суд присяжних для розгляду важких,
політичних та інших злочинів; поза тим залишено систему суду попередніх режимів. Суд змінено
розпорядженням голови держави від 6 лютого 1928 р. («Право на устрій загальних судів»), яке
передбачало городські суди для незначних цивільних і карних справ (вони діяли в одноособовому складі),
окружні для важливіших справ (вони були також апеляційною інстанцією для городських судів і при них
діяли недовгий час суди присяжних) та апеляційні (від окружних судів). У Галичині було 11 окружних
судів (у них допускалася українська мова, чого не було на північно-західних землях) та апеляційний суд у
Львові. Найвищий суд у Варшаві був зверхньою апеляційною установою для апеляційних судів та
касаційною для окружних судів присяжних. При окружних, апеляційному та найвищому судах урядували
прокурори. Крім того, існували спеціальні суди — суди праці, примусового арбітражу тощо.
Суддів призначав голова держави, і вони, за законом, мали бути незалежні від державної адміністрації. У
дійсності судді добиралися лише з політично благонадійних осіб.
Період УРСР
У УРСР підставою організації судової системи були спочатку декрети, розпорядження і закони РРФСР, а
потім всесоюзні. Декрет про суд, частина 1 від 24 листопада 1917 р., схвалений Радою Народних
Комісарів РРФСР, скасував всю судову систему Російської Імперії й утворив місцеві народні суди для
звичайниих справ та революційні трибунали для так званих «контрреволюційних злочинів». Народний
Секретаріат УРСР видав постанову від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду», яка була
майже дослівною копією декрету про суд, частина 1; народні судді мали бути вибрані «демократичним
способом», але їх обирали Ради робітників, солдатських та селянських депутатів. «Тимчасове положення
про народних судів й революційні трибунали», затверджене Радою Народних Комісарів УРСР від 14
лютого 1919 р., з чинністю з 15 лютого 1919 р., регулювало точніше новий судоустрій. Народні суди в
складі одного народного судді і від двох до шести народних засідателів розглядали карні й цивільні
справи, не передбачені для Революційних трибуналів, а Революційні трибунали (в складі п'ятьох членів)
— справи про контрреволюційні злочини в широкому розумінні; в УРСР на відміну від РРФСР вони не
мали права розглядати справи так званим скороченим процесом, без участі обвинуваченого й оборони.
Згодом вироки революційного трибуналу можна було оскаржувати перед Найвищим касаційним судом
(пізніше трибуналом). За зразком РРФСР в Україні засновано також Всеукраїнські і місцеві надзвичайні
комісії (ВЧК), які мали, поряд з революційними трибуналами, завдання боротися з «контрреволюцією».
Ця подвійність судоустрою наявна в двох формах суду — народному і революційному (на додаток до
надзвичайних комісій) — була особливістю судової системи в Україні того періоду. Революційні
трибунали були скасовані в 1921 р. Декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 26 жовтня 1920 р. увів
зміни, які мали на меті усунути різниці між судом УРСР і РРФС р. Централізація судової системи
завершилась закликом Центрального Виконавчого Комітету РРФСР, щоб усі союзні республіки ухвалили
у себе ідентичний з російським закон про судоустрій. У результаті ВУЦВК ухвалив 16 грудня 1922 р.
положення про судоустрій УРСР за російським зразком. За конституцією СРСР 1924 р., в компетенції
верховних органів Союзу було встановлення основ судоустрою, як і судочинства та цивільного і карного
законодавства; ЦВК СРСР затвердив 29 жовтня 1924 р. ці «Основи». Відповідно до них 23 жовтня 1925 р.
був виданий декрет про суд УРСР, який передбачав таку судову систему: народні суди, окружні суди і
Верховний Суд республіки. Конституція СРСР 1936 р. дала привід до всесоюзного закону про судоустрій.
На підставі «Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік», затверджених
Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р., видано закон про судоустрій УРСР 30 червня 1960 р. Згідно з
ним судова система в Україні складається з районних (міських) народних судів, обласних судів і
Верховного Суду.
Основним судом в УРСР був народний суд, який був першою інстанцією для всіх карних і цивільних
справ, не передбачених вищим судом. Обласний суд як суд першої інстанції розглядає справи, визначені
законом, як суд другої інстанції для народних (міських) судів і порядком нагляду перевіряє законність
вироків та рішень народних судів, що набрали вже законної сили. Верховний Суд УРСР є найвищим
судовим органом у республіці, він діє у виняткових справах, цивільних і карних, як суд першої інстанції
та головних як суд другої інстанції. Судові колегії Верховного Суду розглядають також протести
генерального прокурора СРСР і УРСР, голови Верховного Суду і постанови президії нижчих судів.
Найвищим судовим органом СРСР є Верховний Суд СРСР; в його компетенції є нагляд за діяльністю
судових органів СРСР, а також союзних республік. Стосовно останніх він розглядає протести голови
Верховного Суду і генерального прокурора СРСР на постанови пленумів верховних судів республіки,
коли вони суперечать союзному законодавству або інтересам інших республік.
Конституція і закон про судоустрій передбачають виборність суддів. Громадяни того чи іншого району
(міста) обирають суддів народного суду на 5 років. Суддів обласних судів обирають обласні ради
депутатів трудящих, а суддів Верховного суду — Верховна рада, також на 5 років. Кандидатів на суддів
висувають партійні й інші громадські організації.
У УРСР деякі проступки і справи розглядаються також позасудовими органами. Ними є система
державного арбітражу при союзній і республіканській радах міністрів, крайових і обласних виконкомах
Рад депутатів тощо для розв'язання суперечок між державними і кооперативними установами і
підприємствами (положення Ради Міністрів СРСР від 17 серпня 1960 р. і УРСР від 1 жовтня 1960 р.) та
так звані товариські суди на підприємствах, в установах, колгоспах, які мають право розглядати
суперечки між членами тієї чи іншої організації і навіть карати за порушення законів у дрібніших
справах.
7. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з
прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення
незалежності України 24 серпня 1991 р.
Визначальними державно-правовими подіями стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. та
прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.
Спочатку Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави, обирала суддів
Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначала арбітрів Вищого арбітражного суду
Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на
функціонуванні судових та правоохоронних органів
У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи
Законом України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 р. були закладені основи
конституційної юстиції
Нині порядок організації і діяльності Конституційного Суду, процедура розгляду ним справ
визначаються Законом України від 13 липня 2017 р.
В Україні після отримання незалежності продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції,
основною ланкою якої були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди - вони розглядали основну
масу кримінальних і цивільних справ
Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та
Севастопольський міські суди
Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України
До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських
Сил
В період 1991-1994 рр. на підставі законів «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про органи
суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. дещо розширились функції судів і посилилась
незалежність суддів
Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які вирішували господарські
спори, що виникали між юридичними особами, державними та іншими органами
Реформувалися із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону України «Про арбітражний
суд» від 4 червня 1991 р., вони продовжували діяти в режимі арбітрування
Судова реформа
Основні засади побудови судової системи на основі принципу верховенства права були визначені в
Конституції України
Разом із тим, Перехідними положеннями Конституції встановлювався п’ятирічний термін уведення в дію
конституційних положень стосовно побудови за принципами територіальності і спеціалізації єдиної
судової системи в Україні
Відповідно до Перехідних положень Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 р.
прийняла «пакет» законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти законодавчих актів, які
регулюють діяльність судових органів і визначають їх повноваження, а також повноваження
правоохоронних органів
Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. встановив правові засади судової влади та
здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування
корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування
Арбітражні суди було реформовано у спеціалізовані господарські суди
Поглиблення судової реформи відбулося з прийняттям 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій
та статус суддів» - згідно із законом судову систему України складали суди загальної юрисдикції та суд
конституційної юрисдикції
Систему судів загальної юрисдикції складали: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди;
Верховний Суд України
Чинним Законом не передбачено існування в Україні військових судів, у зв’язку із чим їх ліквідовано.
26. Сучасна ієрархічна структура судової системи.
Конституційний суд
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний
Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції.
Пріоритетним напрямком діяльності Конституційного Суду є здійснення конституційного судочинства в
Україні. Втім, це не єдина функція суду, також виділяють функції конституційного контролю та
офіційного тлумачення законодавства.
Відповідно до Конституції України та Закону «Про Конституційний Суд України» (стаття 7) до
повноважень Суду належить:
1. вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2. офіційне тлумачення Конституції України;
3. надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або
тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов'язковість;
4. надання висновків про конституційність питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;
5. надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
6. надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України
вимогам статей 157 і 158 Конституції;
7. надання висновку про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або
законів України;
8. вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
9. вирішення питань про відповідність конституційність законів України (їх окремих положень) за
конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі
закон України суперечить Конституції України.
Суди загальної юрисдикції
Верховний Суд
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність
судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Верховний Суд:
1. здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, —
як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом;
2. здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
3. надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу
суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов'язаних із функціонуванням системи судоустрою;
4. надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України,
ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове
подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
5. звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а
також щодо офіційного тлумачення Конституції України;
6. забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб,
визначені процесуальним законом;
7. здійснює інші повноваження, визначені законом.
У 2016 році були внесені зміни до Конституції і прийнято новий закон про «Судоустрій і статус суддів»,
згідно з якими найвищим судом у системі судоустрою України є Верховний Суд (ст. 125 Конституції, ст.
17 Закону).
До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот. У складі Верховного Суду
діють:
· Велика Палата Верховного Суду;
· Касаційний адміністративний суд;
· Касаційний господарський суд;
· Касаційний кримінальний суд;
· Касаційний цивільний суд.
У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституцією
України та Законом. Пленум є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді Верховного Суду
(ст. 46 Закону).
Апеляційні суди
У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду
цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні
правопорушення.
Загальні апеляційні суди
Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні
правопорушення є апеляційні суди, які утворюються відповідно до указу Президента України в
апеляційних округах.
До створення апеляційних округів загальних судів, такими округами є місто Київ, місто Севастополь,
Автономна Республіка Крим, області, а апеляційними судами у відповідних апеляційних округах є
відповідно Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Севастополя, Апеляційний суд
Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей. Загальна кількість — 27.
Частина приміщень деяких загальних апеляційних судів розміщена за межами адміністративних центрів.
Апеляційні господарські суди
Апеляційні господарські суди переглядають рішення та ухвали господарських судів першої інстанції.
Загальна кількість — 8. Юрисдикція апеляційних господарських судів є особливою і не збігається з
адміністративно-територіальним устроєм.
Місцеві суди
Загальні місцеві суди
Місцевими загальними судами є районні, міжрайонні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Це
суди першої інстанції. Загальна їх кількість — 663[4].
Господарські місцеві суди
Господарські місцеві суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР Крим та містах
Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27.
Адміністративні місцеві суди
Окружні адміністративні суди (місцеві) розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР
Крим та містах Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна
кількість — 27.
27. Поняття та види судів загальної юрисдикції
Україна:
02 червня 2016 року Верховна Рада України ухвалила низку законів, спрямованих на запуск судової
реформи, зокрема Закон України «Про судоустрій і статус суддів»
Судову система України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є
єдиним органом конституційної юрисдикції.
Згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», система судів загальної юрисдикції, яка має таку
трьох-ступеневу структуру:
Систему судоустрою складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) Верховний Суд.
Перший рівень судової системи України складають місцеві суди трьох видів:
▪️ місцеві загальні суди (окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у
містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах)),
▪️місцеві господарські суди (окружні господарські суди),
▪️ місцеві адміністративні суди (окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені
процесуальним законом).
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його
підсудності.
Другий рівень судової системи України становлять апеляційні суди.
Під судом другої інстанції (апеляційної) розуміється суд, який перевіряє законність та обґрунтованість
винесеного судом першої інстанції вироку, ухвали, постанови чи рішення, які не вступили в законну
силу.
Стаття 26 Закону «Про судоустрій і статус суддів» дає перелік апеляційних судів і визначає їхню
структуру. Відповідно до зазначеної статті є три різновиди апеляційних судів:
▪️ апеляційні суди з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні
правопорушення (утворюються в апеляційних округах);
▪️апеляційні господарські суди;
▪️апеляційні адміністративні суди (утворюються у відповідних апеляційних округах). Їх головне завдання
- виступати як суди апеляційної інстанції та переглядати рішення місцевих судів. У випадках, визначених
процесуальним законом, виконують і інші завдання.
Структура судів другого рівня (апеляційних судів) відрізняється від структури судів першого рівня.
Головним призначенням апеляційних судів є функціонування як судів апеляційної інстанції. Але у
випадках, визначених процесуальним законом, вони мають право розглядати і вирішувати цивільні,
кримінальні, господарські, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення
у порядку першої інстанції.
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у системі судоустрою України
створені два вищих спеціалізованих суди:
▪️Вищий суд з питань інтелектуальної власності,
▪️ Виший антикорупційний суд,які виступають судами першої та апеляційної інстанції з розгляду
відповідних категорій справ. Незважаючи на це, їх не можна віднести до місцевих судів або апеляційних
судів. Вони мають специфічний статус, особливий порядок створення та формування складу, їх рішення
переглядаються безпосередньо Верховним Судом.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність
судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Він поширює свою юрисдикцію
на всю територію України, займає третій рівень судової системи та здійснює остаточне правосуддя як суд
касаційної інстанції. Крім того, він має і інші повноваження, які підкреслюють його статус найвищої
судової установи в державі.

У країнах Європи питання кількості рівнів судової системи й розташування в їхніх межах судових
інстанцій вирішується по-різному.
Судові системи країн Європи за кількістю рівнів можна розділити на кілька видів:
1) країни з дворівневою судовою системою;
2) країни, що мають судову систему із трьох рівнів;
3) країни, у яких судові системи мають чотири рівні. Крім того, можна окремо виділити ряд країн, судова
система яких складається з декількох гілок, кількість рівнів у яких різна.
До першого виду (дворівневою судовою системою) з можна віднести країни з невеликою територією, що
не потребують значної кількості судів і мають судову систему з двома або трьома судовими інстанціями.
Наприклад, Ісландія, у якій на першому рівні розташовані вісім окружних судів, а на другому рівні -
Верховний суд країни. І при цьому окружні суди розглядають справи по суті, а Верховний суд - апеляції
на рішення окружних.
Країн із трирівневою судовою системою в Європі значно більше. Слід зазначити, що в ряді випадків на
першому рівні судової системи в таких країнах є не один вид судів, а кілька (звичайно два). Структура й
територіальна юрисдикція таких судів відрізняються і є відмінності у повноваженнях. Але поєднує їх у
першому рівні те, що вони є виключно судами першої інстанції й розглядають справи тільки по суті.
Відповідно другий рівень представлений апеляційними судами, а на третьому рівні - вищий суд країни,
що переглядає справи в порядку касації. Прикладом класичної трирівневої судової системи може бути
Угорщина, Данія, Норвегія, Словаччина, Фінляндія, Хорватія, Швеція. Судові системи з трьома рівнями й
декількома видами судів першого рівня діють у Франції, Естонії.
Країн із чотирирівневою судовою системою також багато, і відмінності полягають у тім, що практично
всі суди, за винятком найнижчих, можуть розглядати справи в порядку кількох інстанцій. Тобто на
першому рівні судової системи є два види судів і більші суди першого рівня мають право переглядати
рішення менших судів першого рівня у порядку апеляції. Це приводить до того, що в країнах з такою
судовою системою при наявності трьох судових інстанцій можна говорити про наявність судової системи
з чотирма рівнями.
Прикладом може бути Австрія. У цій країні серед загальних судів виділяються дільничні суди, районний,
апеляційні й Верховний суд країни. Дільничні й районні суди є судами першої інстанції, але районні суди
крупніше, їхня територіальна юрисдикція охоплює території декількох дільничних судів, і вони крім
розгляду справ по суті мають право розглядати апеляції на рішення дільничних судів. Тому районні суди
виділяються в самостійний рівень. На третьому рівні відповідно розташовуються апеляційні суди, що
розглядають апеляції на рішення районних судів, винесені ними як судами першої інстанції. Верховний
суд Австрії розташовується на вищому рівні, виступаючи як суд третьої інстанції.
Чотири рівні судової системи мають Бельгія, Німеччина, Ірландія, Італія, Литва, Нідерланди, Польща,
Румунія.
Судова система Франції.
До системи судів загальної юрисдикції входять:
(1) суди першої інстанції:
1) трибунали малої інстанції - створені замість мирових судів і розглядають всі цивільні спори із ціною
позову до 10 тис. євро, кримінальні справи із покаранням у виді штрафу до 1500 євро;
2) трибунали великої інстанції - створюються у кожному департаменті і розглядають цивільні справи із
сумою позову понад 10 тис. євро, кримінальні справи про злочини, за які передбачено покарання до 10
років позбавлення волі. Мають широку внутрішню спеціалізацію: слідчі судді, судді у справах
неповнолітніх, судді по застосуванню покарань тощо;
3) виправні трибунали - розглядають дрібні кримінальні правопорушення;
4) суди асизів - у складі присяжних розглядають найтяжчі злочини, за які передбачено довічне або
тривале позбавлення волі;
(2) апеляційні суди - поширюють юрисдикцію на декілька департаментів, переглядають рішення у
цивільних та кримінальних справах судів першої інстанції;
(3) Касаційний суд - здійснює перегляд рішень судів першої інстанції та апеляційних судів з метою
забезпечення уніфікації судової практики, складається з 6 спеціалізованих палат.

Судова система ФРН.

До системи загальних судів належать:
1) місцеві суди - розглядають по суті цивільні (ціна позову у яких не вище 5000 євро) й кримінальні (у
яких передбачено покарання до 4 р. позбавлення волі) справи;
2) регіональні суди - розглядають апеляції на рішення місцевих судів, а також діють як суди першої
інстанції у цивільних (ціна позову в яких вище 5000 євро) та кримінальні (покарання понад 4 р.
позбавлення волі) справи;
3) вищі регіональні суди - діють як суди апеляційної інстанції для рішень регіональних судів, а також
розглядають по суті найбільш тяжкі кримінальні справи;
4) Федеральний загальний суд - переглядає в апеляційному порядку з питань права рішення нижчих
загальних судів, забезпечуючи єдність застосування ними законодавства.

Судова система Польщі.

До системи загальних судів, які розглядають цивільні, кримінальні, сімейні, трудові та інші справи,
належать:
1) районні суди - розглядають більшість справ по суті;
2) суди воєводств - створюються в округах, що охоплюють принаймні 2 районні суди, і розглядають
апеляції на їх рішення, а також найскладніші цивільні та кримінальні справи по суті;
3) апеляційні суди - розглядають апеляції на рішення судів воєводств як судів першої інстанції;
4) Верховний суд - вища судова інстанція щодо загальних і військових судів.

28. Апеляційні суди України.

Апеляційні суди
У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з
розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про
адміністративні правопорушення.
Загальні апеляційні суди
Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються відповідно до указу
Президента України в апеляційних округах.
До створення апеляційних округів загальних судів, такими округами є місто Київ, місто
Севастополь, Автономна Республіка Крим, області, а апеляційними судами у відповідних
апеляційних округах є відповідно Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд міста
Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей. Загальна
кількість — 27.
Частина приміщень деяких загальних апеляційних судів розміщена за межами адміністративних
центрів. Певна частина Апеляційного суду Автономної Республіки Крим розміщена в Феодосії,
Апеляційного суду Дніпропетровської області в Кривому Розі, а Апеляційного суду Донецької
області в Бахмуті та Маріуполі[2].
Апеляційні господарські суди
Апеляційні господарські суди переглядають рішення та ухвали господарських судів першої
інстанції. Загальна кількість — 8. Юрисдикція апеляційних господарських судів є особливою і не
збігається з адміністративно-територіальним устроєм.
12 серпня 2010 р. Президент України підписав Указ № 811/2010 щодо «Питання мережі
господарських судів України», відповідно до якого були ліквідовані Житомирський,
Запорізький, Київський міжобласний та Луганський апеляційні господарські суди та був
утворений Рівненський апеляційний господарський суд. До цього нововведення під юрисдикцію
Житомирського апеляційного господарського суду підпадала Вінницька, Житомирська та
Хмельницька область, під юрисдикцію Запорізького апеляційного господарського суду
підпадала Запорізька та Херсонська область, під юрисдикцію Київського міжобласного суду
підпадала Київська (без м. Києва), Полтавська та Черкаська область, а під юрисдикцію
Луганського апеляційного господарського суду підпадала лише Луганська область. Під
юрисдикцію новоствореного Рівненського апеляційного господарського суду підпадає
Вінницька, Волинська, Житомирська, Рівненська та Хмельницька область.
Апеляційні адміністративні суди
В Україні існує 9 апеляційних адміністративних судів

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції (а у визначених законом випадках — як

суди першої інстанції) з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних
справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Апеляційний суд виконує такі функції:

● здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом;

● аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про
результати узагальнення судової практики відповідні місцеві суди, Верховний Суд;
● надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства;
● здійснює інші повноваження, визначені законом.

Суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду
судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати
правосуддя в апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог:
● має стаж роботи на посаді судді не менше 5 років;
● має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше
7 років;
● має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення
представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше 7 років;
● має сукупний стаж роботи відповідно до вимог, визначених пунктами 1—3 цієї частини,
щонайменше 7 років.

Наприкінці 2017 року Президент ліквідував старі та створив нові апеляційні суди, які почали
роботу восени 2018 року.

При цьому суддів нових апеляційних судів було призначено формальним переведенням з
ліквідованих старих судів, а не на основі передбаченого Конституцією відкритого конкурсу, в
якому мали б змогу взяти участь як судді, так і адвокати, й науковці. А 26 з 31 одного нового
апеляційного суду очолили ті ж самі голови старих судів.

29. Спеціалізовані суди

Вищими спеціалізованими судами є:
1)Вищий господарський суд України - відносно спеціалізованих судів, які розглядають господарські
спори;
2) Вищий адміністративний суд України - відносно спеціалізованих судів, які розглядають спори, що
виникли у сфері публічних правовідносин;
3) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ - відносно розгляду в
касаційній інстанції справ, вирішених судовими палатами відповідно з цивільних або кримінальних справ
апеляційних загальних судів.
Вищі спеціалізовані суди складаються з професійних суддів, які обрані на посаду безстроково, тобто
мінімальний практичний досвід їх роботи на посаді професійного судді становить не менше п'яти років.
Загальне адміністративне керівництво вищим спеціалізованим судом здійснює голова суду та його
заступники, дотримуючись при цьому принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону.
Голова та його заступники призначаються на посаду строком на 5 років з числа суддів даного суду і
звільняються з посади у порядку, визначеному статтею 20 цього Закону.

У вищому спеціалізованому суді утворюються палати з розгляду окремих категорій справ. Судову палату
очолює секретар судової палати, який обирається з числа суддів цього суду строком на два роки.
Суддя не може бути секретарем судової палати у відповідному суді більш як два строки поспіль.
Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про обрання секретаря судової палати
приймаються зборами суддів вищого спеціалізованого суду за пропозицією голови суду. Секретар
судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення
судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів вищого
спеціалізованого суду про діяльність судової палати.
У вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду для вирішення питань,
визначених цим Законом. Склад і порядок діяльності пленуму вищого спеціалізованого суду
визначаються цим Законом.
Повноваження:
 • 1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним
законом;
• 2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції
як суд першої або апеляційної інстанції;
• 3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;
• 4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції
та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає
спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства
щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;
• 5) здійснює інші повноваження, визначені законом.

30. Верховний Суд, склад, структура, повноваження

Є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у
порядку та спосіб, визначені процесуальним закономПовноваження Верховного Суду: 1) здійснює
правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої
або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; 2) здійснює аналіз судової
статистики, узагальнення судової практики; 3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які
стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань,
пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою; 4) надає висновок про наявність чи відсутність у
діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить
за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом
України своїх повноважень за станом здоров’я; 5) звертається до Конституційного Суду України щодо
конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції
України; 6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та
спосіб, визначені процесуальним законом; 7) здійснює інші повноваження, визначені законом

Склад та структура Верховного Суду До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше
двохсот У складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний
адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд; 4) Касаційний кримінальний суд; 5)
Касаційний цивільний суд До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.
У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з
урахуванням спеціалізації суддів. Кількість та спеціалізація судових палат визначаються рішенням
зборів суддів касаційного суду з урахуванням вимог законодавства та судового навантаження

У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо:
1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів; 2) захисту соціальних прав; 3) виборчого процесу та
референдуму, а також захисту політичних прав громадян

У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ про: 1)
банкрутство; 2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та
конкурентним законодавством; 3) корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.

Суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за
результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному
Суді, а також відповідає одній із таких вимог: 1) має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років;
2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;
3) має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або
захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років; 4) має сукупний стаж (досвід)
роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3, щонайменше десять
років

Суддя Верховного Суду: 1) здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; 2)

бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання Пленуму Верховного Суду; 3) аналізує судову
практику, бере участь у її узагальненні; 4) бере участь у розгляді питань, що виносяться на збори суддів
відповідного касаційного суду, та здійснює інші повноваження, визначені закономВерховний Суд очолює
Голова Верховного Суду, якого обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування
Пленум Верховного Суду з числа суддів Верховного Суду в порядку, встановленому законом Голова
Верховного Суду: 1) представляє Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України у
зносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними
особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями; 2) визначає
адміністративні повноваження заступника Голови Верховного Суду; 3) скликає Пленум Верховного
Суду; вносить на розгляд Пленуму подання щодо обрання на посаду секретаря Пленуму; виносить на
розгляд Пленуму питання та головує на його засіданнях; 4) контролює ефективність діяльності апарату
Верховного Суду, погоджує призначення на посаду керівника апарату суду, вносить подання про
застосування до керівника апарату суду заохочення або накладення дисциплінарного стягнення
відповідно до законодавства; 5) інформує Пленум Верховного Суду про діяльність Верховного Суду; 6)
здійснює інші повноваження, визначені законом

Голова Верховного Суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і
розпорядження Голова Верховного Суду за посадою входить до складу Вищої ради правосуддя У разі
відсутності Голови Верховного Суду його адміністративні повноваження здійснює заступник Голови
Верховного Суду У разі відсутності заступника Голови Верховного Суду адміністративні повноваження
Голови Верховного Суду здійснює суддя, який має більший стаж роботи на посаді судді Верховного
Суду Пленум Верховного Суду обирає Голову Верховного Суду на посаду та звільняє його з посади
більшістю голосів від загального складу Пленуму шляхом таємного голосування Голова Верховного
Суду обирається з числа суддів Верховного Суду строком на чотири роки з правом обіймати посаду
Голови Верховного Суду не більше двох строків поспіль Голова Верховного Суду не може одночасно
обіймати будь-яку іншу адміністративну посаду

Судові палати касаційного суду: 1) здійснюють правосуддя в порядку, встановленому процесуальним

законом; 2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику; 3) здійснюють інші
повноваження, визначені законом

Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу
якого входить двадцять один суддя Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених
законом випадках діє як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування норм
права касаційними судами; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом
як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює
узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом Судді Верховного
Суду обираються до Великої Палати зборами суддів відповідних касаційних судів з числа суддів таких
касаційних судів Кожен касаційний суд у складі Верховного Суду обирає по п’ять суддів до Великої
Палати Верховного Суду До складу Великої Палати Верховного Суду також входить Голова Верховного
Суду за посадою Суддя Верховного Суду, обраний до Великої Палати, здійснює повноваження судді
Великої Палати Верховного Суду протягом трьох років (крім Голови Верховного Суду), але не більше
двох строків поспіль
Пленум Верховного Суду є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді Верховного Суду
Пленум Верховного Суду: 1) обирає на посади та звільняє з посад Голову Верховного Суду та
заступника Голови Верховного Суду у порядку, встановленому цим Законом; 2) обирає з числа суддів
Верховного Суду за поданням Голови Верховного Суду та увільняє від виконання обов’язків секретаря
Пленуму Верховного Суду; 3) заслуховує інформацію Голови Верховного Суду про його діяльність,
Секретаря Великої Палати Верховного Суду про діяльність Палати; 4) надає висновки щодо проектів
законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень
та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України; 5) приймає рішення про
звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів,
а також щодо офіційного тлумачення Конституції України; 6) надає висновок про наявність чи
відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність
виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; 7) затверджує Регламент
Пленуму Верховного Суду; 8) затверджує Положення про Науково-консультативну раду при
Верховному Суді та її склад; 9) затверджує склад редакційної колегії офіційного друкованого органу
Верховного Суду; 10) затверджує бюджетний запит Верховного Суду; 11) розглядає та вирішує інші
питання, віднесені законом до його повноважень

Науково-консультативна рада утворюється при Верховному Суді з числа висококваліфікованих фахівців

у сфері права для підготовки наукових висновків з питань діяльності Верховного Суду, що потребують
наукового забезпечення Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради визначається
положенням, що затверджується Пленумом Верховного Суду.

31. Конституційний Суд України як єдина судова установа конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційна юрисдикція (конституційний контроль)- юридична перевірка судом законів та інших

нормативно-правових актів на відповідність Конституції і визнання їх у разі неконституційності
нечинними.

В Україні конституційний контроль здійснює Конституційний Суд України. Згідно зі ст. 147 Конституції
України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, він
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне
тлумачення Конституції України та законів України.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України" завданням
Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону
держави на всій території України.

Основне соціальне призначення Конституційного Суду України - забезпечення верховенства права,

захист прав і свобод людини, розв'язання юридичних (конституційно-правових) спорів (суперечок,
конфліктів) між більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України і опозицією, між законодавчою і виконавчою гілками влади, функція правового арбітра і
противаги можливому зловживанню ними своїми повноваженнями.
Конституційний Суд України здійснює судову владу у формі розгляду відповідних справ. Діяльність
Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності,
колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості
прийнятих ним рішень.

КСУ складається з вісімнадцяти суддів (ч. 1 ст. 148). Президент України, Верховна Рада України та з'їзд
суддів України призначають (у рівній кількості) по шість суддів
Призначеним на посаду судді КСУ вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав
більшість голосів від кількості обраних делегатів з'їзду суддів України.

Згідно з ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду України обирається на
спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу його суддів шляхом
таємного голосування лише на один трирічний строк.

Голова КСУ очолює КСУ та організовує його діяльність. Він має двох заступників, які обираються за
пропозицією Голови лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у
тому ж порядку, в якому відбуваються й вибори Голови КСУ.

У складі КСУ утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за
конституційними поданнями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у
справах за конституційними зверненнями.

Секретар Колегії суддів призначається з числа суддів, які входять до складу Колегії, та очолює її.
Секретар Колегії суддів:
• - очолює Колегію та організовує її роботу з питань розгляду конституційних подань та конституційних
звернень, що надійшли до Колегії суддів;
• - головує на засіданні Колегії суддів;
• - вносить пропозицію на засіданні КСУ про заміну судді-доповідача у справі в разі неможливості його
участі у підготовці та розгляді матеріалів справи за конституційним поданням, конституційним
зверненням;
• - вносить на розгляд КСУ пропозицію щодо тимчасового введення до складу Колегії судді КСУ з іншої
Колегії у разі неможливості проводити протягом тривалого часу засідання Колегії через відсутність
кворуму;
• - звітує щоквартально про роботу Колегії суддів на засіданні КСУ;
• - вирішує інші питання організації роботи Колегії суддів.

КСУ може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження
питань, пов'язаних із конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях
права.
Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності КСУ
покладено на Секретаріат Конституційного Суду України на чолі з керівником Секретаріату.

Суддя КСУ має наукового консультанта та помічника, які є державними службовцями. Науковий
консультант і помічник виконують доручення судді КСУ зі справ конституційного провадження.
КСУ на своєму засіданні утворює із суддів КСУ постійні комісії, що є його допоміжними робочими
органами з питань організації внутрішньої діяльності.

32. Конституційні основи та загальна характеристика устрою системи правосуддя Франції.

Французька правова система базується на одному з найважливіших принципів організації державної
влади — принципі розподілу судових і адміністративних функцій. Цей принцип, який було спеціально
включено до законів під час Французької революції, сьогодні має одним із своїх основних результатів
встановлення двох окремих видів судочинства, які здійснюються в судах загальної юрисдикції і судах
адміністративної юстиції.
На сучасну структуру судової системи Франції, як у сфері організації, так і у сфері судового
провадження, значний вплив чинять відомі документи Європейської спільноти в галузі прав людини і
прецедентні рішення Страсбурзького суду відносно обов'язків певних держав, у тому числі Франції щодо
судових умов дотримання прав людини.
Правова та судова система Франції унікальна тим, що вона виникла внаслідок буржуазно-демократичних
перетворень у жорстокій боротьбі з абсолютистсько-феодальним режимом кінця XVIII століття за такий
державний устрій, який, насамперед, захищав би "природні права" людини. Судова структура Франції
(особливо адміністративна юстиція) створювалась як противага абсолютизму і чиновницькому свавіллю.
Розділ VIII "Про судову владу" (статті 64—66) присвячений судам звичайної юрисдикції, а не всій судовій
владі, як це претензійне не випливало б з його назви. Але й основна увага в положеннях цього розділу
приділена органу, який здійснює адміністративне керування судами звичайної юрисдикції — Вищої Ради
магістратури. Проте зазначені головні принципи діяльності суддів незмінювані:
● судова влада розглядається як вартовий свободи особи з вказівкою на те, що умови забезпечення
реалізації цього принципу передбачаються в законі;
● суддя є уособленням необхідного втручання (грунтується на законності) у справи влади, якщо це
пов'язано із захистом людини від свавілля держави;
● констатовано незалежність судових органів.
Гарантом їхньої незалежності проголошено Президента Франції. У цьому розділі знайшло своє
конституційне затвердження визначення судового та прокурорського корпусу як єдиної публічної
професійної корпорації під назвою магістратура.
Ще один розділ — розділ IX Основного Закону (ст. 67— 68) констатує діяльність специфічної саме для
Франції установи, яку покликано у випадкових ситуаціях здійснювати судочинство щодо певної категорії
найвищих посадових осіб держави, у тому числі й президента Французької республіки.
Основні положення: Вона виконує функції правосуддя, коли виникає потреба. Члени цього утворення у
переважній більшості є представниками французького народу у законодавчому органі — Парламенті.
Найбільш детально у Конституції внормовано організа-цію, порядок утворення, повноваження та
діяльність органу конституційної юрисдикції — Конституційної Ради Франції — розділ VII (статті 56—
63).
Проте в Конституції відсутній окремий розділ, в якому б регламентувалася судова діяльність
адміністративних органів, що у Франції іменується як адміністративна юстиція, або хоча б діяльність
головного органу цієї системи — Державної ради Франції.
Проте, Державна рада все ж таки є органом, який згадується у тексті Конституції Франції, хоча й не у
зв'язку з адміністративним судочинством. Саме статті 38 і 39 Конституції вказують на роль цього органу
в законопроектній діяльності уряду Франції, а вже окремим ордонансом від 31 липня 1945 р. "Про
Державну раду" безпосередньо визначається його роль у системі адміністративної юстиції.

33.Організація судів першого рівня загальної юрисдикції у Франції.

Судова система Франції складається із загальних, спеціальних і спеціалізованих судів. Першою ланкою
загальних судів є трибунали малої і великої інстанцій, які розглядають основну масу судових справ. Вони
мають у своєму складі цивільні та кримінальні структурні підрозділи. Кримінальний підрозділ суду малої
інстанції іменується поліцейським трибуналом. Місцезнаходження, територіальна підсудність і
чисельність трибуналів встановлюється декретом Державної ради. Судді трибуналу малої інстанції
призначаються на трьохрічний строк зі складу суддів великої інстанції. Справи, як правило,
розглядаються суддею одноособово. Нараховується близько 470 таких судів.
Трибунали малої інстанції розглядають справи, сума позову яких не перевищує 13000 франків у першій
та останній інстанції. Тільки в якості першої інстанції він має право розглядати цивільні справи, якщо
сума позову не перевищує 30000 франків. У першому випадку рішення трибуналу може бути переглянуте
лише в порядку касації, в другому можлива апеляція.
Суди у справах опіки розглядають справи стосовно батьківських прав; щодо управління майном і
піклування над неповнолітніми; щодо охорони прав осіб, тимчасово обмежених у дієздатності; з нагляду
за виплатою допомоги соціального страхування; щодо піклування над дітьми, батьки яких загинули на
війні тощо.
Трибунали спрощеного цивільного процесу. Розглядають майнові позови; питання обов'язкового
працевлаштування голови сім'ї; виплат на утримання батьків чи дітей; суперечки щодо права власності;
участі у виборах; посвідченні нотаріальних актів; скасування арешту майна тощо
Поліцейські трибунали розглядають справи щодо правопорушення. Необхідно відмітити, що система і
підсудність кримінальних судів будується відповідно до поділу усіх злочинних діянь за французьким
кримінальним законодавством на правопорушення (дрібні злочини), кримінальні делікти (серйозні
злочини) і тяжкі злочини. Правопорушення караються судом, тюремним ув'язненням на строк до двох
місяців або штрафом розміром до 10 тис. франків. За кримінальні делікти може бути призначене тюремне
ув'язнення на строк до 10 років ув'язнення, а за тяжкі злочини суд має право призначити будь-яку міру
покарання, передбачену Кримінальним кодексом Франції. Справи в трибуналах першої інстанції
розглядаються суддею одноособово, рішення якого можуть бути оскаржені в апеляційному порядку до
трибуналу великої інстанції чи апеляційного суду
Трибунали великої інстанції розглядають усі справи, крім тих, які спеціально віднесені до компетенції
інших судів. Такі трибунали існують у кожному департаменті, а у великих департаментах їх створюється
кілька. По одному трибуналу великої інстанції мають 32 департаменти із 96. Всього ж у Франції 181
такий трибунал. Вони розглядають щорічно 350 тис. цивільних справ і близько 450 тис. кримінальних.
Трибунали виступають як суди першої інстанції, розглядаючи в складі 3 суддів цивільні справи при сумі
позову більше як 30 тис. франків. Вони розглядають також справи щодо розлучення; визначення режиму
окремого проживання подружжя; встановлення родинних зв'язків; усиновлення; спадкоємство тощо. За
розгляду кримінальних справ суди великої інстанції іменуються виправними трибуналами і діють як
виправна палата. Територіальна компетенція виправних трибуналів визначається місцем вчинення
проступку, місцем проживання обвинуваченого чи місцем його затримання.
Суд асизів (присяжних) розглядає справи щодо вчинення злочинів. Обов'язкова умова розгляду справи
цим судом - особлива форма віддання до суду. Віддання до суду проводиться трьома суддями, які
створюють обвинувальну палату, їм належить право проводити перекваліфікацію злочину в проступок, і
тоді справа розглядається не судом асизів, а виправним трибуналом. Суд асизів складається з 3
професійних суддів, а також 10 засідателів, які складають журі. Засідателі призначаються із громадян, які
проживають у даному департаменті, досягли 23 років, уміють читати та писати французькою мовою,
користується політичними, громадянськими і сімейними правами та не страждають психічними і
розумовими розладами. Професійні судді та засідателі створюють єдину колегію, яка вирішує всі
фактичні та правові питання. Судді та засідателі радяться і приймають рішення в нарадчій кімнаті.
Голосування таємне. Рішення приймається більшістю, не менше ніж у 8 голосів. Вирок не мотивується, є
остаточним і оскарженню не підлягає. Суд асизів не є постійно діючим органом. Він збирається в разі
потреби на сесії різної тривалості. Як правило, один раз у три місяці в кожному департаменті. Ці суди
розглядають невелику кількість справ, але ці справи широко висвітлюються засобами масової інформації
й відповідно у населення створюється уявлення щодо правосуддя.

34. Апеляційні суди Франції. Касаційний суд Франції.

Апеляційний суд є судом другої інстанції. Він переглядає рішення нижчестоящих судів (але питань
тлумачення закону чи конкретних протиріч справи) і діє у складі трьох професійних суддів. Для розгляду
справ у цьому суді утворюються спеціальні підрозділи (палати чи суди) з соціальних, комерційним,
загальним цивільно-правовим і кримінальних справах (у тому числі у справах про злочини
неповнолітніх).
Нині їх у Франції - 35. До складу апеляційного суду входять - перший голова, голови палат і члени. Число
палат і склад апеляційних судів установлюється Державною радою. Судді можуть брати участь у роботі
різних палат. При кожному апеляційному суді - генеральний прокурор з підлеглими йому прокурорами. В
судовому засіданні бере участь 3-5 суддів. Апеляційний суд виступає як суд другої інстанції відносно
всіх трибуналів, які знаходяться в його судовому окрузі
Касаційний суд - вища і остання судова інстанція щодо перегляду кримінальних і цивільних справ. Суд не
переглядає справу по суті, а перевіряє правильність застосування закону нижчестоящими інстанціями у
складі трьох-п'яти суддів. Касаційний суд - це Верховний Суд країни. До його складу входять - перший
голова, 6 голів палат, судді. В Касаційному суді діє 5 палат з цивільних справ і одна - з кримінальних.
Якщо за розгляду справи виникає питання, що відноситься до компетенції кількох палат, то справа
передається на розгляд змішаної палати. Якщо справа містить питання принципового характеру, то його
вирішує Пленум Касаційного суду. Висновок щодо питання принципового характеру робить перший
голова суду чи відповідна палата цього суду. На розгляд пленуму обов'язково передаються справи і у
разі, якщо цього вимагає Генеральний прокурор
(!) У судовій системі Франції поряд з Касаційним судом між ним і Державною радою (вищою ланкою
адміністративної юстиції) знаходиться Трибунал з конфліктів. Наявність такого органу пов'язана з
наявністю двох паралельних юрисдикційних систем - загальної та адміністративної. До завдань
трибуналу входить розгляд конфліктів - компетенції та рішення. У першому випадку вирішується
питання підсудності справи, а в другому, коли кожна із юрисдикцій по-своєму вирішила справу і ці
рішення протирічать одне одному.
Трибунал з конфліктів складається із восьми членів і двох заступників. По 3 члени обирає із числа своїх
радників Касаційний суд і Державна рада. Ці шість, своєю чергою, обирають із того самого кола осіб ще
2 членів і 2 заступників. Головою трибуналу є Міністр юстиції, але його головування номінальне і
обмежено в основному засіданнями, на яких обирається новий склад Трибуналу, що оновлюється кожних
3 роки. Фактично Трибуналом керує обраний ними самими віце-голова.

35. Система адміністративних судів Франції.

До адміністративних судів належать низові суди (регіональні та спеціалізовані), апеляційні і Держрада.
Регіональні адмін. суди були сформовані за зразком загальногромадянських судів у 1953 році. Їх
попередниками були ради префектур і міждепартаментські ради префектур.
На низовому рівні вони розглядають усі ті спори, якими не займаються спеціалізовані суди, тобто вони
загальні адміністративні. Всього є 31 регіональний адміністративний суд, до складу яких входять 320
суддів - голів і радників. Найбільший і найважливіший з них розташований в Парижі. Паризький суд
складається з 50 суддів і розділений на декілька відділів. Суд є також у Версалі.
Юрисдикція версальського суду поширюється на значну частину передмість і околиць Парижу. 24 суди
розташовані в іншій частині метрополії, а 5 - у заморських територіях, де адміністративні суди
називаються радами адміністративної юстиції.
До спеціалізованих адміністративних судів належать:
1) Рахункова палата - найстаріший, найважливіший з адміністративних судів (у 1982 р. в регіонах були
засновані регіональні рахункові палати, що підпорядковуються столичній);
2) дисциплінарні суди - як усередині адміністративної системи (наприклад, для викладачів публічних
навчальних закладів), так і за її межами (для архітекторів, лікарів та інших осіб вільних професій);
3) суди з питань соц забезпечення, що займаються пенсіями та ін виплатами.
Постанови регіональних судів можуть бути оскаржені до апеляційних судів, які було створено для
полегшення роботи Держради. Їх всього 5 і кожен розділений на 2 або 3 палати. Головами судів є члени
Держради. Без згоди членів судів неможливе їх переміщення по службі, у тому числі підвищення на
посаді. Рішення по скаргах приймають палати, іноді - пленуми судів.
Вищим адміністративним судом Франції, а також головним консультантом уряду з питань управління
є Державна рада. Вона є Вищим адмін судом, що складається з 5 відділів: 4 консультативних та 1 зі
спорів (судового). До консультативних належать відділи громадських робіт, внутрішніх справ, фінансів і
соціальний. Голови відділів призначаються Радою міністрів з числа державних радників - членів ради.
Главою Держради формально є Прем'єр-міністр, а його заступником - міністр юстиції.

36.Суди у справах неповнолітніх Франції.

ст. 1 Ордонансу від 1945 р.: у деяких ТВІ створюються суди, у вигляді окремих палат, у кримінальних
справах щодо неповнолітніх — суд у справах неповнолітніх, і призначаються спеціальні судді у справах
неповнолітніх зі складу суддів ТВІ на три роки міністром юстиції.
Цим судам підсудні справи відносно усі три головні категорії правопорушень, скоєних неповнолітніми
віком від 13 до 15 років.
Кримінальні справи до цього суду надсилає слідчий суддя або суддя у справах неповнолітніх, який має
повноваження вести розслідування правопорушень, вчинених неповнолітніми, а також розглядати
делікти в палатах у колегіальному складі суду.
Деякі справи розглядають поліцейські трибунали, а більш серйозні – просто трибунали у справах
неповнолітніх.
При одноособовому розгляді суддя як покарання може застосовувати лише заходи виховного та
наглядового впливу.
Усі інші справи розглядаються колегіально повним складом суду:
• суддя у справах неповнолітніх (головуючий),
• два асесори (особи від 30 років обізнані у вихованні дітей; призначає міністр юстиції на 4 роки).
Асесори є штатні та додаткові.
Спеціальна палата у справах неповнолітніх апеляційного суду.
Розгляд апеляції щодо рішень ТВІ у справах неповнолітніх, які стосуються кримінальних вироків, а
також рішень, що стосуються забезпечення майнових інтересів і громадянських прав неповнолітніх, які
приймає суддя великої інстанції.
Спеціальний суд асизів (присяжних) у справах неповнолітніх.
Найтяжчі кримінальні правопорушення – неповнолітні від 13 до 18 років
Склад: 3 професійні судді в справах неповнолітніх + 9 асизів
Ювенальна юстиція Франції активно застосовує заходи виховного та наглядового характеру.
37. Конституційні основи формування та діяльності судової влади в Німеччині.
Судова система Німеччини будується за принципом децентралізації. Відповідно до ст. 92 Конституції або
Основного закону Німеччини (Grundgesetz), вся судова влада покладається на суддів. Вони діють в
рамках конституційного, федеральних і земельних судів. Відповідно до ст. 95 Grundgesetz, позначено 5
юрисдикцій, в яких федерація засновує відповідні їм системи судів. До того ж компетенція федерального
парламенту та уряду поширюється виключно на суди касаційної інстанції.
Відособленою і водночас вищою судовою інстанцією виступає Федеральний Конституційний суд
(Bundesverfassungsgericht).
Він тлумачить Конституцію та оцінює законність положень федеральних і місцевих нормативно-
правових актів на предмет їх відповідності Grundgesetz. Крім того, їм можуть бути розглянуті спори між
землями, землями й урядом, а також питання примусового розпуску політичних антидемократичних
партій. Діє Конституційний суд у складі 16 членів, яких призначає Бундестаг і Бундесрат – по 8 суддів
кожен.
Слід зазначити, що ст. 96 Grundgesetz дозволяє також створювати федеральні суди з питань
промисловості, військово-кримінальні суди та військові трибунали. Однак найбільший інтерес
викликають суди загальної та спеціальної юрисдикції, тому зупинимося на них докладніше.

Основи діяльності судів загальної юрисдикції визначає закон Німеччини про судоустрій
(Gerichtsverfassungsgesetz – GVG). Відповідно до §13 GVG, судам загальної юрисдикції – підсудні
цивільні, сімейні, комерційні спори, а також кримінальні справи, якщо вони не підсудні спеціалізованим
судам. Відповідно до §12 GVG, система судів загальної юрисдикції ділиться на 4 інстанції, в число яких
входить:
38. Система судів загальної юрисдикції Німеччини.
У порівнянні з судовими системами інших європейських країн, юстиція Німеччини має своєрідні, навіть
унікальні риси, які надають їй специфічної якості.
Унікальність її полягає в тому, що, система судів загальної юрисдикції Німеччини (у ФРН термін
«загальна юрисдикція» розуміється як сукупність усіх юрисдикцій, крім конституційної. — побудована за
територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішньо ієрархічними рівнями судові
піраміди. Конституційною основою такої організації є ст. 95 Основного Закону ФРН 1949 р., де
зафіксовано галузеву юрисдикцію через вищі судові установи, котрі здійснюють ці юрисдикції. Згідно з
частиною першою зазначеної статті, у Федерації засновуються як вищі судові інстанції:
Федеральна судова палата, Федеральний адміністративний суд, Федеральний суд з трудових
питань, Федеральний соціальний суд, Федеральна фінансова палата, рівнозначні в повноваженнях і
не підпорядковані одна одній.
Кожна з зазначених судових пірамід має ієрархічні структури різних рівнів і поєднує суди земель та
Федерації. Послідовність інстанцій полягає в тому, що справи в земельних судах переходять від одного
суду до іншого, а потім до судів Федерації. У цьому виявляється одна з головних відмінностей
німецького судового устрою (земельно-федерального) від судового устрою США. Суди земель
застосовують право Федерації і право Землі при розгляді конкретних справ.
Організація й діяльність зазначених самостійних судових ієрархій регулюються окремими законами, а не
одним уніфікованим нормативним актом. Але самостійність ієрархічних організацій галузевих судів не є
перешкодою однаковості у правозастосуванні, що ґрунтується на положеннях ст.95 частини 3 Основного
Закону Об’єднаного сенату — установи, що являє собою процедурне зібрання керівників вищих
галузевих судів, котрі мають забезпечувати єдність правосуддя.
Своєрідність судового устрою Німеччини полягає також у тому, що територіальна організація судової
системи в багатьох випадках не збігається з адміністративно- територіальним поділом держави, особливо
в галузях спеціальної юрисдикції. Більше того, німці географічно поділили розташування центрів
галузевих юрисдикцій судової системи країни: наприклад, Федеральний конституційний суд і
Федеральна судова палата знаходяться у Карлсруе, Федеральний суд з трудових питань і Федеральний
соціальний суд — у Касселі, Федеральний адміністративний суд — у Берліні, Федеральна фінансова
палата — в Мюнхені. Для такого розташування федеральних судових установ вони, спираючись на
історичний досвід минулих часів, обрали певний концептуальний підхід: вершини судових підсистем не
дислокуються в місцях розташування органів політичної влади держави (парламент, уряд, президент),
щоб забезпечити незалежну поведінку суддів при застосуванні законів і попередити можливий вплив або
тиск на них з боку представників політичної влади, а також не допускати концентрації судової влади в
одному місці, тобто запобігти корпоративності. Дотримуючись цієї концепції на практиці, німці,
наприклад, після переїзду столиці ФРН з Бонна до Берліну змінили дислокацію Федерального
адміністративного суду з Берліна на Дрезден.
Основна кількість справ розглядається в судах загальної юрисдикції, які становлять автономні системи
цивільної та кримінальної юрисдикції. Вона має чотири ієрархічних рівнів судів: дільничні, земельні,
вищі земельні суди й Федеральна судова палата. Блок судів цивільної юрисдикції не збігається з блоком
судів кримінальної юрисдикції, що значно відрізняє організацію судів загальної юрисдикції в Німеччині
від організації судів загальної юрисдикції, скажімо, у нас в Україні, коли розгляд майже всіх судових
справ акумульований в одних судах
39. Системи адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції Німеччини.
Адміністративна юрисдикція
Загальні адміністративні суди передбачають три інстанції судової системи. Сьогодні в Німеччині
функціонують 53 адміністративні суди, які утворюють першу інстанцію. На другому рівні знаходяться 16
вищих адміністративних судів, утворених відповідно до поділу держави на землі. На чолі
адміністративної судової системи знаходиться Федеральний адміністративний суд.
Адміністративні суди є незалежними, тобто організаційно і предметно відділеними від адміністративних
органів, на них не розповсюджується дія вказівок чи інструкцій, що зазначено в Основному законі.
Рішення в адміністративному судочинстві приймаються незалежними (пожиттєво призначеними)
професійними суддями і частково непрофесійними суддями.
В усіх випадках адміністративні суди є судами першої інстанції розгляду адміністративно-правових
спорів. Адміністративний суд приймає рішення як колегіальний орган, в ньому утворюється палата, що
складається з трьох професійних і двох непрофесійних суддів.
Рішення вищих адміністративних судів приймаються сенатами, що складаються із трьох суддів. Вони є
апеляційною інстанцією для рішень адміністративних судів. Крім того, в окремих випадках вони
приймають рішення як суди першої інстанції.
Федеральний адміністративний суд приймає рішення через свої сенати, до складу яких входять п'ять
суддів. Вони діють, у першу чергу, як суди касаційної інстанції щодо рішеннях адміністративних судів та
вищих адміністративних судів. Лише в окремих випадках (спори за участю вищих федеральних органів)
Федеральний адміністративний суд діє як суд першої інстанції. Строк подання апеляції і касації складає
один місяць.
Фінансова юрисдикція
Система судів з фінансових питань створена для вирішення публічно-правових спорів у сфері
функціональної діяльності фінансових органів — фінансових і митних відомств. Іх правовою основою є
ст.95 Основного Закону ФРН і Положення про фінансові суди 1965 року. Сферою компетенції судів цієї
юрисдикції є справи про податки та збори; питання законності повідомлень податкової служби та інших
повідомлень фінансових та митних органів, законність дій податкових та митних відомств, ввізне мито,
контроль щодо імпорту й експорту та деякі інші питання цієї сфери діяльності. Судова система
фінансової юрисдикції має два рівні: 19 податково-фінансових судів у землях Німеччини й Федеральна
фінансова палата.
Суди у трудових справах займаються конфліктами між найманими працівниками та підприємцями у
галузі трудових правовідносин. Спорами між сторонами, що укладають тарифні угоди, а також такими
питаннями, як участь найманих працівників в управлінні підприємством. Трудові суди мають три
інстанції. Управління трудовими судами і службовий нагляд за їх діяльністю здійснюють міністри праці
земель за погодженістю із земельними управліннями юстиції. Всі трудові справи розглядаються
професійними суддями і засідателями. В палатах трудових суддів, в яких діють два засідателі, один з них
представляє робітників, інший - роботодавців. Засідателі обираються на чотири роки і мають
забезпечувати інтереси кожної зі сторін в ході розгляду
Справи в трудових спорах розглядаються в основному відповідно до норм цивільного процесу, однак
допускається ряд спрощень процедур для його прискорення і здешевлення. Слухання справи в трудовому
суді починається зі спроби примирення сторін суддею. У разі невдачі такого намагання воно
переноситься на розгляд колегії, в трудовому суді першої інстанції сторони можуть виступати самі або
бути представлені довіреними особами від профспілок або спілки підприємців. Адвоката у цій інстанції
допускають лише як виняток, у земельних трудових судах сторони мають бути представлені адвокатами
чи довіреними від своїх професійних організацій, у Федеральному трудовому суді обов'язкове
представництво через адвоката. Рішення трудових спорів можуть бути оскаржені до земельних трудових
судів тільки у випадках, якщо майнові інтереси сторін оцінюються в сумі більше як 800 марок або
земельний суд допускає оскарження справи з точки зору її принципової важливості
Вищою інстанцією з трудових спорів є Федеральний трудовий суд.
Касаційне провадження у Федеральному трудовому суді може бути почато за клопотанням трудового
суду першої інстанції. Як правило, воно починається з дозволу земельного трудового суду. Цей суд може
своїм спеціальним рішенням просити Федеральний суд не щодо касаційного провадження, а щодо
розгляду справи за її сутністю.
Суди із соціальних питань займаються конфліктами в галузі соціального страхування, страхування на
випадок безробіття, соціального забезпечення жертв війни, прав лікарів, лікарняних кас. У більшості
випадків розгляд скарги зацікавленої особи має передаватися до відповідного відомства. У разі відмови
відомства, справа може бути передана до соціального суду, який розглядає її в службовому порядку, не
будучи по в'язаним заявами і доказами сторін. Для полегшення доступу громадян до соціальних судів
провадження в них безкоштовне. Позов або апеляція не обов'язково мають подаватися в письмовій формі,
скарги можуть бути продиктовані в секретаріаті суду. Суд має три інстанції, першою з яких виступають
соціальні суди в земельних, наступною інстанцією є земельні соціальні суди, а вищою - Федеральний
соціальний су д. У соціальних судах діють спеціалізовані палати з різних видів справ: з соціального
страхування, страхування на випадок безробіття, у справах інвалідів війни, лікарняних кас тощо. У всіх
інстанціях соціальні суди працюють колегіально. В першій інстанції - це суддя з 2 засідателями. У двох
вищих - це 3 судді та 2 засідателя. В палатах і сенатах, які розглядають справи щодо соціального
страхування та виплати з безробіття, один із засідателів представляє інтереси застрахованих осіб, інший -
підприємців; у палатах, які розглядають позови інвалідів війни, один - із числа осіб, які отримують таке
страхування, інший - із осіб, які це страхування здійснюють
Касаційне провадження в Федеральному соціальному суді можливе у разі, якщо це допускає земельний
або сам Федеральний соціальний су д. Справа розглядається лише за умови, якщо має принципове
значення з точки зору права, чи рішення земельного суду входить у протиріччя із раніше прийнятим
рішенням Федерального суду. Достатньою підставою для касаційного провадження є суттєві порушення
процесуальних норм. Федеральний соціальний суд підлягає службовому нагляду з боку федерального
міністра праці та соціального порядку.
40. Спеціалізовані судові установи: Федеральний патентний
Федеральна судова палата як вищий судовий орган країни покликана забезпечувати єдність судової
практики, хоча її рішення формально не мають сили прецеденту. Це ревізійна інстанція. До її складу
входять 11 сенатів з цивільних справ і п’ять з кримінальних, один з яких постійно засідає в Берліні. В
середньому ФСП у порядку ревізії щороку розглядає 2-2,5 тис. цивільних і близько 3,5 тис. кримінальних
справ.
Своєрідним є і порядок формування ФСП. Суддів призначає президент ФРН за поданням спеціальної
комісії, до якої входять міністри юстиції земель, стільки ж осіб, що обираються Бундестагом, і є його
депутатами. Кандидат на посаду члена ФСП має бути старшим 35 років і мати досвід судової роботи.
Всього до складу палати входять понад 100 членів.
Компетенція федеральної палати останнім часом розширилася. В момент створення вона була наділена
цивільною і карною юрисдикцією, однак поступово охопила певною мірою також трудову і соціальну
сфери.
Федеральний патентний суд належить до вищих федеральних судів Німеччини. Маючи у своєму штаті
близько 141 суддів є одним з найбільших федеральних судів. Суд належить до сфери відення
Федерального міністерства юстиції.
Однією з особливостей функціонування Федерального патентного суду ФРН є те, що до складу його
сенатів, які розглядають питання правової охорони технічних рішень, входять не тільки юристи, але й,
так звані, патентознавці, що мають, як і члени сенату з юридичною освітою, статус судді. Нині з 141 судді
62 – юристи та 79 – не юристи. Особливою ознакою останніх є те, що в них є вища професійна освіта за
однією зі спеціальностей технічного чи природничо-наукового напряму, й не тільки досвід роботи за
своєю спеціальністю, але й знання з юриспруденції, зокрема в галузі патентного права. Відповідно,
оскільки такі особи є досвідченими фахівцями у своїх галузях техніки, у суду при винесенні рішень,
зазвичай, немає необхідності залучати сторонніх експертів. Це, з одного боку, дає змогу скоротити
витрати на провадження по справі. З іншого боку, взаємодія суддів-юристів і суддів-патентознавців
забезпечує винесення особливо якісних рішень Федеральним патентним судом. Останнє є надзвичайно
корисним для впровадження в Україні.
Відповідно до чинного Патентного закону ФРН до компетенції Федерального патентного суду належить
розгляд суперечок за скаргами на рішення бюро експертиз або патентних відділів Патентного відомства
(Німецького відомства патентів та торговельних марок) про відмову у видачі патентів, а також щодо
позовів про визнання патентів недійсними та про видачу примусових ліцензій.
Юрисдикція цього суду поширюється не тільки на суперечки, предметом яких є винаходи, але й на
суперечки щодо товарних знаків, корисних моделей, промислових зразків, топологій напівпровідникових
мікросхем, а також на суперечки, що стосуються охорони сортів рослин. Особлива компетенція
Федерального патентного суду склалася після висновку Європейської патентної конвенції у жовтні 1973
р. та початку роботи Європейської патентної організації з 1978 р. Відтак на Федеральний патентний суд
був покладений обов’язок розглядати суперечки про недійсність європейських патентів, дія яких
поширюється на територію ФРН.
Водночас Федеральний патентний суд ФРН приймає рішення лише щодо надання прав на об’єкти
промислової власності. А справи про порушення прав на об’єкти промислової власності
розглядаються цивільними судами загальної юрисдикції.
41. Вимоги, що пред’являються до суддів у Франції та Німеччині.
Франції здійснюється призначення на посаду судді через спеціалізовану школу навчання. В системі
відбору та призначення суддів у Франції беруть участь кілька органів (Вища рада магістратури, Комісія з
просування по службі, Міністерство юстиції, Національна школа магістратури). Судові функції Франції
здійснюють магістрати. Національна школа магістратури набирає по конкурсу кандидатури для суддів.
Правове регулювання навчання та добору на посаду суддів здійснюється нормами Закону «Про статус
магістратури». У Франції Вища Рада магістратури на чолі з головою Касаційного суду Франції володіє
лише компетенцією надавати рекомендацію та висновки на висунутих Міністром юстиції Франції
кандидатів на посаду суддів інших інстанцій і здійснює діяльність як дисциплінарний орган суддів .
Вимогами є відповідний диплом вищої освіти, громадянство Франції, відповідний стан здорової психіки.
Добір здійснюється через оцінку есе та складання відповідного екзамену з юридичних дисциплін,
іноземної мови та заліку із загально-фізичної підготовки. Наступними кроками підготовки кандидата на
посаду судді є укладення контракту, що передбачає обов’язкову роботу в сфері юстиції не менше 10
років, стажування тривалістю 3 місяці в державних та недержавних установах. Черговим етапом є 8
місяців навчання в Школі, а після цього стажування вже безпосередньо в судових установах тривалістю
14 місяців . Після успішного складання іспиту претендентам пропонують зайняти ті чи інші посади у
суддівському корпусі, де особа отримує можливість проходити стажування з подальшим
працевлаштуванням.
Насамперед претендент на посаду судді повинен пройти спеціальне навчання, тобто проходження
базового курсу навчання у спеціалізованих школах права Німеччина. Як ми вже зазначали, в Німеччині
немає спеціальної суддівської освіти. Всі юристи отримують однакову юридичну освіту в університеті,
що завершується здачею першого державного іспиту; після цього вони проходять підготовчу службову
стажування, що закінчується здачею другого державного іспиту. На відміну від Великобританії, Франції,
Італії та Іспанії, де відсутні спеціальні вимоги щодо стажу роботи на державній службі, у Німеччині діє
заборона на перебування на державній службі. Часові обмеження у Франції охоплюють строк у 8 років,
через які претендент може працювати на посаді судді. Німеччина відрізняється специфікою відбору на
посаду суддів саме системою теоретичної та практичної підготовки, а також серйозної психологічної та
психо-емоційної підготовки
У Федеральному законі про суддів 1962 р. (у редакції 1972 р.) підкреслюється, що судді не є звичайними
чиновниками, а перебувають в інших, специфічних відносинах із державою. Такий статус певною мірою
гарантує їхню незалежність від чиновників, які працюють у державному апараті. Суддею у ФРН може
стати тільки особа, яка здобула спеціальну юридичну освіту та склала необхідні державні іспити. З
огляду на термін перебування на посаді судді всі вони поділяються на тих, хто призначений довічно; тих,
хто призначений на певний строк; суддів з іспитовим терміном та суддів за дорученням. Більшу частину
суддів ФРН призначають уряди земель або міністри юстиції. В чотирьох із десяти земель суддів
обирають спеціальні комітети, які складаються з парламентарів і суддів, а потім їх затверджують уряди.
Суддів вищих федеральних судів призначає Президент ФРН за поданням міністра юстиції та комітету з
виборів суддів, до якого входять усі міністри юстиції земель та 11 обраних Бундестагом членів комітету.
Судді ФКС обираються Бундесратом і комітетом Бундестагу з виборів, що складаються з 12 депутатів
Бундестагу. У західнонімецькій літературі часто висловлюється думка на користь виборності суддів, яку
слід розуміти як обрання суддів парламентськими комісіями. Причому проблема виборності пов’язується
не лише з технікою формування суддівського корпусу, а й з необхідністю парламентського контролю за
суддівським правотворенням.
42. Нормативні основи судоустрою Великобританії.
43. Організація судів цивільної та кримінальної юрисдикції Великобританії.
Британська система адміністративної юстиції виходить з доктрини рівності усіх посадовців перед судом
та неприпустимості їх ухилення від юрисдикції тих судів, з якими мають справу інші громадяни.

Цивільне судочинство в Англії та Уельсі Цивільне правосуддя в Англії та Уельсі в основному

розглядається в судах графства, а у випадку більш значущих або складних справ — у Високому суді.
Юрисдикція охоплює дуже широкий діапазон – від досить невеликих або простих претензій, наприклад,
зіпсованих товарів або стягнення боргу, до великих позовів між багатонаціональними компаніями.
Цивільні справи включають слухання у відкритому судовому засіданні, на яке може бути присутнім
громадськість, слухання в приватній кімнаті судді, від якої громадськість не допускається, а також
питання, які вирішуються суддею в закритому режимі, але на підставі лише документів.

Більшість цивільних спорів не закінчуються в суді, а ті, які не закінчуються, часто не доходять до
повного судового розгляду. Багато з них вирішуються за допомогою медіації (процес, що відбувається
поза судом для вирішення спору) або за допомогою встановлених процедур подання скарг. Але якщо
справа все-таки проходить через суд, мета полягає в тому, щоб зробити її якомога простішою. Для
невеликих позовів існує швидкий і дешевий спосіб вирішення спорів – через суд дрібних позовів.

Судді цивільної юрисдикції не мають повноважень ув’язнити сторону, яка програла. Зазвичай, але не
завжди, вони присуджують фінансову «збитку» стороні, яка виграла, розмір якої залежить від обставин
позову.

Кримінальне судочинство
Більшість людей дуже сильно ставляться до злочинів, а судді та магістрати відіграють життєво важливу
роль у системі кримінального правосуддя – особливо коли йдеться про винесення вироків.

Кримінальні справи надходять до суду після прийняття рішення, як правило, прокуратурою Королівства,
про притягнення до відповідальності когось за ймовірний злочин. У переважній більшості випадків
(понад 95 відсотків) магістрати заслуховують докази і як колегія виносять рішення про винуватість чи
невинуватість. У більш серйозних справах окружний суддя (магістратський суд) або окружний суддя в
суді корони слухатиме докази, а у випадку останнього — суд присяжних. Дуже серйозні кримінальні
справи, такі як вбивство та зґвалтування, можуть розглядатися суддею Високого суду.

І магістрати, і судді мають право ув’язнити тих, хто засуджений за злочин, якщо злочин досить
серйозний. Але ув’язнення не є єдиним рішенням; суддя чи магістрат може наказати громадське
покарання або поставити особу під якийсь контрольний наказ, де їх пересування чи діяльність обмежені.
Незважаючи на те, що покарання є ключовим фактором при винесенні вироку, судді також мають на
увазі, як конкретне вирок може зменшити ймовірність повторного вчинення окремого злочину.
44. Верховний суд Великобританії.
Верховий суд Великобританії є апеляційною інстанцією із цивільних і кримінальних справ судів Англії,
Уельсу та Північної Ірландії, і лише із цивільних справ – для Шотландії.
Судді Верховного суду Сполученого Королівства відомі як судді Верховного суду, а також є таємними
радниками. Суддям Верховного суду надається титул ввічливості лорд або леді на все життя.
Верховний суд є відносно новим судом, створеним у жовтні 2009 року відповідно до Закону про
конституційну реформу 2005 року. Раніше Вищим апеляційним судом у Сполученому Королівстві був
Апеляційний комітет Палати лордів, що складався з лордів апеляцій у звичайних судах, також відомий як
Law Lords, які разом з іншими лордами тепер утворюють Верховний суд. Він також перебрав справи про
передачу повноважень від Судового комітету Таємної ради. Таким лордам-законам дозволялося засідати
в Палаті лордів і були довічними членами.
Верховний суд є вищим апеляційним судом для всіх справ в Англії та Уельсі та в Північній Ірландії, але
лише для цивільних справ у Шотландії. Вищий суд юстиції залишається судом останньої інстанції в
Шотландії для розгляду кримінальних справ.
Верховний суд очолюється Президентом і заступником Голови Верховного Суду і складається з ще
десяти суддів Верховного Суду.
Судді в суді не носять жодних суконь чи перук, але в урочистих випадках вони носять чорні дамаські
сукні з золотим мереживом без перуки.
45. Суд Палати Лордів.
До 2009 року працював як суд останньої інстанції серед усієї судової системи Сполученого Королівства.
З 1 жовтня 2009 року цю роль перебрав на себе Верховний Суд Сполученого Королівства.
Судові повноваження Лордів перейшли до них від давньої функції, що виконувала Курія Regis як орган,
що розглядав петиції підлеглих Короля. Повноваження були не у всієї Палати Лордів. Ці повноваження
мав Комітет «Право Лордів». Основна частина судової діяльності Палати імплементувалась дванадцятьма
Лордами-ординаріями з питань апеляції, які були спеціально призначені з даною метою
Від імені Палати лордів справи розглядає Суд Палати лордів, який складається з лорда-канцлера,
«ординарних лордів для розгляду апеляцій» і тих перів – членів Палати лордів, які в минулому обіймали
вищі судові посади, у тому числі посаду лорд-канцлера.
Юрисдикція Палати Лордів поширювалася (в цивільних та кримінальних справах) на суди Англії, Уельсу
і Північної Ірландії. Апеляція на судові рішення судів Шотландії була можлива тільки у цивільних
справах
Не всі дванадцять Лордів Права заслуховують кожну справу; навпаки, після Другої світової війни справи
заслуховувалися відділеннями, які називалися Апеляційні Комітети, кожен з яких, зазвичай, містив у собі
по п'ять членів (вибраних Головним Лордом). Апеляційний Комітет, заслуховуючи важливі справи, може
містити більше, ніж 5 членів.
Юрисдикція
Юрисдикція Суду палати лордів як карного суду першої інстанції на сьогодні фактично є застарілою.
Процедура імпічменту, за якою Палата громад могла судити особу за державну зраду востаннє
застосовувалася проти Віконта Мелвілла у 1805 році.
Суд Палати лордів розглядав апеляції з питання права у цивільних та кримінальних справах.
У кримінальних справах дозвіл подавати апеляцію надається за умови, якщо справа зачіпає правну
проблему загальнодержавної ваги і створюється враження, що Суду Палати лордів варто її розглянути.
Коли йдеться про цивільні справи, Суд палати лордів виступає як суто апеляційна інстанція. Апеляція
подається Апеляційним судом, але її розглядають лише тоді, коли на це погоджується саме цей суд або
Апеляційна комісія Палати лордів. Апеляції, що беруться до розгляду, стосуються особливо важливого
законодавства.
Рішення Суду Палати лордів є обов’язковими для всіх інших судів, які розглядають цивільні і
кримінальні справи, незважаючи на те, чи мають ці суди право подавати сюди апеляції.
46. Суди спеціальної юрисдикції Великобританії.
Суд коронера
Коронер - посадова особа, обов'язком якої є проведення дізнання щодо нещасних випадків з летальним
кінцем або смерті за неясних обставин. За встановлення обставин, які свідчать щодо насильницької
смерті чи спровокованого самогубства, ухвалюється вердикт для суду, який є додатковим матеріалом при
розгляді справи.
Суд у справах щодо порушення свободи підприємництва
Розглядає спори, пов'язані з угодами щодо цін і умов поставок товарів; скарги щодо порушення правил
сумлінної торгової практики; прохання щодо звільнення від сплати податків з міркувань громадського
інтересу тощо. Справи розглядаються суддею і двома непрофесійними членами.
Церковні суди
Юрисдикція церковних судів поширюється, головним чином, на заяви щодо непристойної поведінки
священнослужителів і невиконання ними своїх обов'язків; справи, пов'язані з "обрядовим або
формальним догматом". Найважливішими церковними судами є Суд архієпископа Кентерберійського та
суд архієпископа Йоркського. Ці суди є апеляційними інстанціями щодо судових рішень консисторських
судів.
Лицарський суд
Вирішує суперечки щодо користування геральдичними девізами та гербами. Розв'язує конфлікти
стосовно права на використання символіки, емблем та прапорів. Головує в суді граф-маршал (головний
церемоніймейстер і голова геральдичної палати).
47. Особливості судової системи Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії.
Шотландська система значно відрізняється від Англійської, Уельської та Ірландської, які в свою чергу
однакові.
До судів нижчого рівня у Шотландії належать окружні суди (перша інстанція) і шерифські суди (друга
інстанція)
Окружні суди
Окружні суди — найнижча інстанція у судовій системі Шотландії. Вони виникли як наслідок процесу
уніфікації складної суміші судових утворень, які дійшли до сучасної Шотландії з часів середньовіччя.
Шерифські суди
Шерифські суди — найважливіші й найбільш завантажені ланки судової системи Шотландії, яку
поділено на шерифські (судові) округи — шерифства, що не обов'язково збігаються з адміністративно-
територіальним поділом країни.
Апеляційна інстанція
Реформою судової системи Шотландії 2014 року було запроваджено шерифські апеляційні суди, які
розглядають апеляції на рішення шерифських судів. Також реформа 2014 року підвищила мінімальну
суму позову для розгляду Сесійним судом до 100,000£.
Вищі суди
Високий суд юстиціарії.
Юрисдикція з кримінальних справ належить Високому суду юстиціаріїв З такою назвою цей суд було
створено в 1672 р. Він є вищою й остаточною інстанцією щодо рішень шотландських судів з
кримінальних справ і складається з: Лорда — Генерального судді Шотландії (голова суду), лорда-судді-
клерка, лордів — членів Високого суду юстищ'аріїв. Цей суд розміщений в Единбурзі й працює як суд
першої та апеляційної інстанції. На справи про зраду, навмисне вбивство, зґвалтування, образу
правосуддя, шахрайство, порушення магістратами обов'язків поширюється лише юрисдикція цього суду.
Сесійний суд
Юрисдикція з цивільних прав належить Сесійному суду (— найвищій судовій інстанції у цивільному
судочинстві. До складу суду входять: Лорд — Генеральний суддя Шотландії, який є головою цього суду,
але називається лордом — президентом Сесійного суду; лорд-суддя-клерк і сесійні лорди, які одночасно є
членами Високо¬го суду юстиціаріїв. З 1837 р. Голова цього суду і Високого суду юстиціаріїв є однією
особою. Сесійний суд складається із зовнішньої та внутрішньої палат
Судова система Північної Ірландії та Уельсу
Судова система Північної Ірландії та Уельсу багато в чому копіює англійську Верховний суд Північної
Ірландії містить у собі Високий суд (з відділеннями королівської лави, канцлерським і сімейним),
Апеляційний суд і Суд корони. Усі вони наділені функціями, аналогічними функціям відповідних
англійських судових інстанцій. Цивільні справи, крім найбільш важливих, розглядають суди графств,
малозначні кримінальні справи й деякі дрібні цивільні спори -- магістратські суди. Організація діяльності
й процедура розгляду справ у судах графств і магістратських судах трохи відрізняються від прийнятих в
англійських судах.
48. Конституційні основи судової влади в США.
ü Стаття III(Розділ 1,2,3) Конституції формулює основу федеральної судової системи: “Судова влада
Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом та тими нижчими судами, які будуть час від часу
засновуватися Конгресом”.
ü Конституція не розглядає питання про те, які вимоги, пред'являються до суддів. Ніде не сказано, що
вони повинні бути юристами, хоча насправді всі федеральні судді і судді Верховного суду є членами
колегії адвокатів.
Діяльність суду спирається на принципи, закріплені в конституції. Одні з них мають загальний характер,
інші поширюються переважно на кримінальний процес, де особливо важливим є захист прав особистості.
До числа загальних конституційних принципів відносяться:
1. Здійснення правосуддя тільки судом, інші посадові особи та органи держави не мають права
привласнювати собі функції правосуддя;
2. Незалежність суддів і підпорядкування їх тільки законові. Жоден державний орган, посадова або інша
особа не має права вказувати суду, як йому слід вирішити ту чи іншу справу; судді вирішують справу на
основі закону і особистого переконання. Якщо вищий суд скасовує судове рішення нижчої інстанції, то
він знову-таки не вказує, як саме слід вирішити справу: він направляє його в інший склад судової колегії,
і вже вона вирішує справу за своїм переконанням. Приймаючи його до свого розгляду, вищестояща
судова інстанція не вказує, як має бути вирішена справа, вона доручає його розгляд колегії;
3. Свобода доступу до суду. Не можна відмовляти в прийомі справи з причин відсутності закону або його
неясності. Суд зобов'язаний прийняти і розглянути позов (він може відхилити розгляд лише з підстав
непідвідомчості або непідсудність)
4. Колективне відправлення правосуддя. Світовий, поліцейський, інший суддя одноосібно може
розглядати лише дрібні правопорушення;
5. Ведення судового процесу на мові, що розуміється сторонами , або із забезпеченням їм перекладача за
рахунок держави;
6. Гласність, тобто відкритий, публічний суд. Закриті засідання проводяться, якщо в процесі зачіпаються
питання державної таємниці, інтимні відносини сторін;
7. Можливість оскарження і перегляду судового рішення шляхом апеляції (повторний розгляд справи по
суті за процедурою першої інстанції)
8. Відповідальність держави за судову помилку. Держава відшкодовує фізичній або юридичній особі
збитки,які заподіяні помилковим рішенням.
Деякі особливі принципи в сфері кримінального процесу:
· право обвинуваченого на розгляд справи за участю присяжних засідателів, які вирішують питання про
його винність або невинність
· право користуватися допомогою адвоката з моменту затримання або арешту (у переважній більшості
країн - з моменту затримання)
· право на безкоштовну юридичну допомогу в встановлених законом випадках;
· презумпція невинуватості: кожен обвинувачуваний у скоєнні злочину вважається невинним, поки його
винність не буде доведена
· при здійсненні правосуддя не допускається використання доказів , отриманих з порушенням закону
Деякі з названих принципів відносяться, перш за все, до кримінального процесу, але поширюються і на
цивільні справи (наприклад, про неприпустимість доказів, отриманих з порушенням закону, про
незастосовність зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність).
49. Система федеральних судів, їх склад, компетенція, порядок утворення.
Федеральні суди США існують паралельно із судовими системами штатів. До них відносяться:
· спеціалізовані та загальні федеральні суди,
· апеляційні суди,
· Верховний суд.
Федеральна судова система включає три рівні:
І- федеральні районні і спеціалізовані суди
1)*федеральні районні суди
Компетенція:
- розгляд кримінальних справ про злочини, кримінальна відповідальність за вчинення яких
передбачена федеральним законодавством,
- цивільних справ за позовами до федеральної влади і по спорах, що виникають у зв'язку із
застосуванням федеральних законів або між громадянами, які проживають у двох різних штатах, якщо
при цьому сума позову перевищує 10 тис. доларів
Переважна частина кримінальних і цивільних справ розглядається судами штатів, і лише відносно
невелика їх частина (5-10%) являється предметом розгляду федеральних судів
Окружні суди (районні)
***Вся територія країни поділена на округи з урахуванням меж між штатами, так що в одному штаті є від
1 до 4 округів; Відповідні окружні суди створені також в 4 заморських територіях США
Усього в даний час налічується 94 окружні суди, у кожному з яких від 2 до 27 суддів
Компетенція – більшість кримінальних і цивільних справ, що входять до компетенції федеральної
юстиції (за винятком тих, які підлягають розгляду виключно Верховним судом США), у тому числі справ
про банкрутство (розглядаються в bankruptcy court), апеляція на рішення судів по банкрутствах, апеляція
на рішення ряду федеральних відомств.
На практиці федеральні окружні суди займаються переважно розглядом цивільних справ, основну масу
яких становлять спори про банкрутство
На кримінальні справи припадає лише близько 10% від загальної кількості справ
Склад – федеральні судді, невеликі справи розглядають магістрати , що призначаються на 8 років
(повний робочий день) або 4 роки (за сумісництвом) Радою суддів по рекомендації спеціального комітету
В судах по банкрутствах засідають судді по банкрутствах, що призначаються Апеляційним судом
відповідного округу на 14 років, по ряду справ – колегія 12 присяжних (серйозні кримінальні справи,
справи, слухання по яких проводилися за участю присяжних по англійському праву у момент створення
США, по типах справ, спеціально вказаним Конгресом)
Обвинувачення — федеральний прокурор
Оскарження – Апеляційний суд (по кримінальних справах оскаржуються лише обвинувальні вироки),
вирішення судів по банкрутствах оскаржуються в самому окружному суді або в апеляційній колегії у
справах про банкрутство апеляційного суду
Кримінальні справи:
При окружних судах діють магістрати, засновані Актом про федеральних магістратів 1968 р
Вони займаються в основному підготовкою справ до слухання й контролем за виконанням судових
рішень.
Магістрат має право самостійно розглядати кримінальні справи за звинуваченням у малозначних
злочинах, якщо вони караються позбавленням волі на строк до 1 року і штрафом у розмірі до 1000
доларів, однак за умови, що обвинувачений не наполягає на розгляді його справи суддею окружного суду
Кримінальні справи слухаються за участю присяжних, якщо на цьому наполягає обвинувачений
У кримінальних справах присяжні беруть участь у двох процесуальних формах:
· виносять вирок суду (поправка 5)
· виносять вердикт про винуватість (поправка 6)
5 поправка - затвердження обвинувального висновку великим журі присяжних у справах про злочини, за
які передбачається покарання у вигляді смертної кари, або про злочини, за які може бути призначено
покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 1 року або пов'язане з обов'язковим залученням до
праці, з позбавленням права обіймати певні посади або виборчих прав
6 поправка - право обвинуваченого на неупереджений суд присяжних того штату й округу, де скоєно
злочин, у всіх випадках кримінального переслідування - це саме право, а не обов'язок обвинуваченого
Склад: 12 присяжних засідателів і 1 професійний суддя
Вердикт - як обвинувальний, так і виправдальний - вважається винесеним при його одностайному
схваленні всіма присяжними (лише в кількох штатах законодавство дозволяє винесення вердикту
кваліфікованою більшістю голосів присяжних)
Якщо присяжні не можуть прийти до одностайного вердикту, суддя зупиняє хід процесу з тим, щоб
продовжити його з новим складом присяжних
Виправдальний вердикт присяжних є остаточним
Цивільні справи:
Правила цивільного судочинства в окружних судах по першій інстанції в чому визначаються тим, які
норми слід застосовувати: загального права чи права справедливості
Вважається, що особа шукає справедливості, якщо вона звертається до суду з вимогою зобов'язати кого-
небудь виконати законні дії або відмовитися від вчинення незаконних
Якщо ж позивач вимагає матеріального відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями, тобто
позов має грошовий вираз, то судочинство здійснюється за правилами загального права
Відмінності:
1) розрізняються процедурні норми: розгляд справ за загальним правом є усним, а по праву
справедливості - письмовим (суддя працює в основному з документами)
2) тільки в рамках загального права сторони мають право на суд присяжних, а за правом справедливості
справа слухається суддею одноосібно
3) в результаті застосування норм загального права суди виносять рішення про відшкодування шкоди, а
за правом справедливості - накази мандамус або інджанкшн (зобов'язуючі чи заборонні)
Суд присяжних у цивільних справах може здійснюватися лише за позовів, ціна яких перевищує 20
долларів:
· на вимогу хоча б однією з сторін
· За відсутності принаймні однієї з цих умов справа слухається суддею одноособово
Вердикти виносяться абсолютною більшістю голосів присяжних:
Велике журі скликається на вимогу органів обвинувачення та налічує від 16 до 23 присяжних
Воно стверджує обвинувальний вирок (і тоді справа передається в суд), або відхиляє його (справа
припиняється)
Втім, за згодою обвинуваченого справа може бути передана до суду і на підставі звинувачення,
висунутого аторнеєм (прокурором)
Персональний склад і великого, і малого журі формується методом випадкового відбору секретарем
відповідного суду (йому в допомогу суд може призначити одного громадянина, який не перебуває з ним у
одній партії), а в деяких штатах - шерифом (начальником поліції) графства або особливим судовим
чиновником - уповноваженим з формування журі
Присяжними не можуть бути:
- іноземні громадяни й апатриди;
- неповнолітні;
- особи, які проживають на території відповідного судового округу менше року;
- особи, які не володіють англійською мовою;
- особи, психічне або фізичне захворювання яких не дозволить їм належним чином виконати обов'язки
присяжних;
- особи, обвинувачені у вчиненні злочину, а також ті, що відбували покарання за вчинення злочину у
вигляді позбавлення волі строком більше року
Формування великого чи малого журі відбувається для кожної справи окремо на підставі наказу
головного судді, що видається за вимогою аторнея або при призначенні справи до слухання з ініціативи
самого суду
Перед виданням наказу суддя, що бере участь у справі, опитує кожного з кандидатів у склад журі, щоб
переконатися в його неупередженості
В іншому випадку кандидатура відкидається
2)*Спеціалізовані суди
Федеральний претензійний суд
Компетенція – справи про фінансову шкоду внаслідок дій федеральної влади, спори за федеральними
контрактами
Склад – 15 суддів, які призначаються на 15 років Президентом США «за порадою та згодою» Сенату
Оскарження - Апеляційний суд федерального округу
Розглядає цивільні позови осіб і приватних корпорацій до уряду США на суму понад 10 тис. доларів з
вимогою про відшкодування шкоди, завданої порушенням договорів, а також по ряду інших підстав
Суд міжнародної торгівлі
Компетенція – позови проти федеральної влади у зв'язку з міжнародною торгівлею та митницею
Склад – 9 довічних суддів, яких призначає президент США «за порадою та згодою» Сенату, виносять
рішення одноосібно
Суд засідає або в Нью-Йорку, де знаходиться його штаб-квартира, або, при необхідності, в одному з
інших портових міст США
Оскарження - Апеляційний суд федерального округу
Сучасна історія - у 1980 р. Суд у митних справах був перейменований в Суд міжнародної торгівлі
Податковий суд
Компетенція – податкові справи
Склад – 19 призначених Президентом США «з поради та згоди» Сенату суддів та спеціальні судді
(special trial judges)
Оскарження – Апеляційний суд федерального округу
Апеляційний суд у справах ветеранів
Компетенція – апеляції на рішення комісії зі скарг ветеранів (Board of Veterans' Appeals) у складі
міністерства у справах ветеранів (Department of Veterans Affairs)
Склад – 7 суддів, що призначаються Президентом США «за порадою та згодою» Сенату на 13 або 15
роківОскарження-Апеляційний суд федерального округу
ІІ-федеральні апеляційні суди
1) Апеляційні суди
Склад – справи розглядає колегія із 3 суддів
Компетенція – апеляції на рішення федеральних окружних судів та федеральної адміністрації у межах
свого судового округу (regional circuit), апеляції на рішення апеляційної колегії у справах про
банкрутство
Апеляції на рішення судів з банкрутства слухає апеляційна колегія у справах про банкрутство (Bankruptcy
Appellate Panel з 3 суддів)
Оскарження – Верховний суд, рішення апеляційної колегії у справах про банкрутство оскаржуються у
самому Апеляційному суді
2)Апеляційний суд федерального округу
Компетенція – апеляції на рішення Суду міжнародної торгівлі, Федерального претензійного суду,
Апеляційного суду у справах ветеранів та низки федеральних відомств, апеляції на рішення з
адміністративних справ, інтелектуальної власності, патентів
Склад – 12 суддів, які призначаються президентом США «за порадою та згодою» Сенату
Оскарження – Верховний суд
Апеляційні суди було створено у 1891 р. в якості проміжної інстанції між Верховним судом США і
окружними судами
В даний час є 13 апеляційних судів:
- один у федеральному окрузі Колумбія
- одинадцять - у кожному із апеляційних округів, що охоплюють територію від 3 до 10 штатів і мають
свій офіційний номер
- заснований у 1982 р. Апеляційний суд федеральної юрисдикції
До складу кожного апеляційного суду входить від 4 до 23 суддів
Обов'язки голови покладаються на того з них, хто довше за всіх входить до складу цього суду, однак не
досяг 70 років
У роботі кожного апеляційного суду бере участь один з членів Верховного суду США (вони закріплені за
1-2 судами)
12 апеляційних судів розглядають скарги на вироки та рішення федеральних окружних судів, на
постанови ряду адміністративних органів, якщо в них вбачається порушення правових норм, а також
видають накази щодо деяких питань як суд першої інстанції
Як правило, справи слухаються колегією із 3 суддів, проте якщо суд виступає як суд першої інстанції,
справи можуть розглядатися 1 або 2 суддями
Якщо справа представляє особливий інтерес, а також для вирішення спорів між суддями скликаються
пленарні засідання апеляційного суду
У зв'язку зі збільшенням числа справ, що надходять до апеляційних судів, прийняті законодавчі заходи
для прискорення процедури розгляду справ
Рішення приймаються абсолютною більшістю голосів
При поділі голосів суддів порівну рішення або вирок, що оскаржуються, зберігають чинність
У зв'язку з істотним збільшенням кількості справ, що розглядаються апеляційними судами, були різко
обмежені або зовсім скасовані виступи сторін в суді, а також приймаються інші заходи для прискорення
процедури
І окружні федеральні суди, і федеральні апеляційні суди можуть в процесі розгляду конкретної справи
відмовитися застосовувати той чи інший закон, визнавши його неконституційним.
ІІ-Верховний Суд США.
Компетенція – справи за участю влади штатів, апеляція на рішення апеляційних судів (приймаються до
розгляду лише важливі справи, або справи, за якими кілька апеляційних судів ухвалили різні рішення) та
вищих судів штатів
Склад – голова (Chief Justice) та 8 суддів (associate justices), що призначаються Президентом США «за
порадою та згодою» Сенату
Верховний суд США займає виключно важливе положення в структурі вищих державних установ поряд з
Конгресом і Президентом США
Кворум, необхідний для прийняття рішення, 6 або більше членів Суду
Верховний суд розглядає у першій інстанції справи по спорах між двома або більше штатами, за
позовами, в яких однієї зі сторін є посли іноземних держав, і деякі інші (на практиці такого роду справи
нечисленні)
Основна його функція - розгляд скарг на рішення нижчих федеральних судів і судів штатів, якщо в них
порушується «федеральне питання», а також клопотань про скасування постанови будь-якого суду, який
визнається таким, що суперечить Конституції США, визнання неконституційним закон будь-якого штату
або акт Конгресу США
Верховний суд вправі також, коли надходить клопотання апеляційного суду, роз'яснити будь-яке питання
права, що розглядається у цивільній або кримінальній справі, і дати по ньому обов'язкове тлумачення
Верховний суд бере до розгляду справи на свій розсуд, якщо визнає їх досить суттєвими і
загальнозначущими
Кожен суддя висловлює свою думку, після чого зазвичай один із суддів формулює позицію більшості,
тобто рішення суду, а решта або повністю погоджуються з ним, або приєднуються до висновку, але
розходяться в мотивуванні рішення, або висловлюють свою думку, що є протилежною позиції більшості
(всі думки суддів публікуються)
По першій інстанції Верховний суд розглядає:
1 - спори між двома і більше штатами
2 - спори, в яких однією із сторін є представник іноземної держави
3 - спори між Сполученими Штатами і окремим штатом
4 - справи, розпочаті штатом чи його громадянином проти громадян іншого штату або іноземної
держави
Але тільки справи першої категорії належать до виключної юрисдикції Верховного суду
По інших справах юрисдикція є конкуруючою з юрисдикцією окружних федеральних судів, тобто
відповідну справу може бути розпочато на розсуд сторін або у Верховному суді, або у федеральному
окружному суді
У випадках, передбачених 5, 6, 7 поправками до Конституції США, справи слухаються за участю
присяжних
Основним напрямком діяльності Верховного суду США є розгляд справ як вищої апеляційної інстанції
Апеляційна юрисдикція Верховного суду здійснюється в трьох процесуальних формах:
1) в порядку власне апеляції
2) в порядку сертіорарі - витребування з нижчестоящого суду
3) в порядку сертифікації-роз’яснення по конкретних справах, що розглядаються федеральними
апеляційними судами, при наявності звернень цих судів
50. Федеральні суди спеціальної юрисдикції.
Федеральний претензійний суд
Компетенція – справи про фінансову шкоду внаслідок дій федеральної влади, спори за федеральними
контрактами
Склад – 15 суддів, які призначаються на 15 років Президентом США «за порадою та згодою» Сенату
Оскарження - Апеляційний суд федерального округу
Розглядає цивільні позови осіб і приватних корпорацій до уряду США на суму понад 10 тис. доларів з
вимогою про відшкодування шкоди, завданої порушенням договорів, а також по ряду інших підстав
Суд міжнародної торгівлі
Компетенція – позови проти федеральної влади у зв'язку з міжнародною торгівлею та митницею
Склад – 9 довічних суддів, яких призначає президент США «за порадою та згодою» Сенату, виносять
рішення одноосібно
Суд засідає або в Нью-Йорку, де знаходиться його штаб-квартира, або, при необхідності, в одному з
інших портових міст США
Оскарження - Апеляційний суд федерального округу
Сучасна історія - у 1980 р. Суд у митних справах був перейменований в Суд міжнародної торгівлі
Податковий суд
Компетенція – податкові справи
Склад – 19 призначених Президентом США «з поради та згоди» Сенату суддів та спеціальні судді
(special trial judges)
Оскарження – Апеляційний суд федерального округу
Апеляційний суд у справах ветеранів
Компетенція – апеляції на рішення комісії зі скарг ветеранів (Board of Veterans' Appeals) у складі
міністерства у справах ветеранів (Department of Veterans Affairs)
Склад – 7 суддів, що призначаються Президентом США «за порадою та згодою» Сенату на 13 або 15
років
Оскарження-Апеляційний суд федерального округу

51. Судова система штатів: порядок створення та розгляду справ у судах першої та другої інстанції.
Суди штатів сформовані на основі конституцій штатів органами легіслатури. Для судової системи США
характерний дуалізм (наявність поряд з федеральними судами судів в кожному штаті) і трирівневість
федеральної системи (Верховний суд; 12 Апеляційних судів по округах; окружні суди по першій інстанції
загальної та спеціалізованої юрисдикції).
Повноваження Федерації мають винятковий характер, а повноваження штатів - залишковий: це
питання прийняття власної конституції, визначення регіональної системи органів державної влади,
адміністративний поділ, питання кримінального права, виборче законодавство
Предмети виняткових повноважень штатів в Конституції спеціально не перераховуються, ними
вважаються питання, які прямо не віднесені до відання Федерації
Суди штатів в необхідних випадках зобов'язані тлумачити федеральні закони і іноді навіть оголошувати
їх непридатними через невідповідність федеральній Конституції.
Разом з тим вони зобов'язані не застосовувати закони і навіть положення Конституції власного штату,
якщо вони суперечать Конституції США або федеральним законам..
Всі подібні рішення є предметом остаточного перегляду у Верховному суді США.
Рішення судів штатів не можуть бути оскаржені в федеральні суди, і навпаки.
Виняток становлять скарги у справах, що торкаються так званих федеральних конституційних питань, які
можуть бути розглянуті Верховним судом
Особливий випадок становлять скарги хабеас корпус, що стосуються законності тримання обвинувачених
під вартою.
Вони можуть бути подані у федеральний окружний суд.
У разі задоволення скарги суди, що порушили правила взяття під варту, тобто незаконно обмежили
чиюсь свободу, право на яку є найважливішим конституційно визнаним правом людини, позбавляються
юрисдикції, і відповідна справа переглядається у федеральний окружний суд
До системи судів штатів відносяться суди первинної юрисдикції.
У більшості штатів ці суди мають два рівні. Головні суди першої інстанції вирішують різноманітні
цивільні та кримінальні справи. У деяких штатах їх називають окружні суди, в інших - вищі чи генеральні
окружні суди. Вони можуть виносити вирок або рішення в будь-якій судовій справі.
Суди першої інстанції можуть виносити судове рішення з обмеженого кола питань. Наприклад, суди що
вирішують незначні порушення правил руху, або суди у справах спадщини, у справах неповнолітніх.
Компетенція деяких судів обмежена сумою позову (не більше 5 тис. доларів). Існують також
муніципальні, магістратські поліцейські мирові суди. У судах первинної юрисдикції справи вирішуються
судом присяжних або одним суддею. Рішення судів першої інстанції може бути переглянуте та скасоване
судам и вищого рівня. Для деяких судів першої інстанції цей перегляд відбувається у головних судах
першої інстанції. Рішення судів загальної юрисдикції переглядається апеляційними судами
Апеляційні суди.
У більшості штатів судові системи очолює Верховний Суд штату. У штатах Нью-Йорк і Мериленд цей
вищий судовий орган іменується Апеляційним судом, а у штатах Массачусетс і Мен він відомий як
Верховний юридичний суд. У штатах Техасі й Оклахомі таких вищих судів 2: Верховний суд (для
цивільних справ) і Апеляційний кримінальний суд (для кримінальних справ). Спочатку Верховний суд
був єдиним апеляційним судом у штаті. Він мав юрисдикцію над усіма апеляціями, що надходили від
судів першої інстанції. Всезростаюча кількість справ призвела до створення проміжних апеляційних
судів, і зараз вони існують у переважній більшості штатів. Апеляційні суди переглядають основну масу
справ, а верховні суди вирішують найважливіші судові справи, які мають більше значення для закону та
відправлення правосуддя, а не лише для сторін у справі. Справи в судах розглядаються колегіально (від 3
до 15 і навіть до 28 суддів). Якщо з одного і того самого питання приймаються суперечні рішення
різними журі, єдиним шляхом розв'язання конфлікту є перегляд у верховному суді штату
Юрисдикція Верховного суду штату обмежується переглядом рішень проміжного суду на дискреційній
основі (дискреційний - залежний від власного розсуду). Дискреційна компетенція може
використовуватися з огляду на терміновість і важливість питання або у разі, якщо потрібно розвантажити
проміжний суд, бо в нього накопичилося багато справ. Сторона не має права на дві апеляції. Будь-який
подальший перегляд після першої апеляції передбачений тільки в інтересах закону та системи правосуддя

52. Верховний Суд США: особливості юрисдикції та порядок створення.

Компетенція – справи за участю влади штатів, апеляція на рішення апеляційних судів (приймаються до
розгляду лише важливі справи, або справи, за якими кілька апеляційних судів ухвалили різні рішення) та
вищих судів штатів
Склад – голова (Chief Justice) та 8 суддів (associate justices), що призначаються Президентом США «за
порадою та згодою» Сенату
Верховний суд США займає виключно важливе положення в структурі вищих державних установ поряд з
Конгресом і Президентом США
Кворум, необхідний для прийняття рішення, 6 або більше членів Суду
Верховний суд розглядає у першій інстанції справи по спорах між двома або більше штатами, за
позовами, в яких однієї зі сторін є посли іноземних держав, і деякі інші (на практиці такого роду справи
нечисленні)
Основна його функція - розгляд скарг на рішення нижчих федеральних судів і судів штатів, якщо в них
порушується «федеральне питання», а також клопотань про скасування постанови будь-якого суду, який
визнається таким, що суперечить Конституції США, визнання неконституційним закон будь-якого штату
або акт Конгресу США
Верховний суд вправі також, коли надходить клопотання апеляційного суду, роз'яснити будь-яке питання
права, що розглядається у цивільній або кримінальній справі, і дати по ньому обов'язкове тлумачення
Верховний суд бере до розгляду справи на свій розсуд, якщо визнає їх досить суттєвими і
загальнозначущими

Кожен суддя висловлює свою думку, після чого зазвичай один із суддів формулює позицію більшості,
тобто рішення суду, а решта або повністю погоджуються з ним, або приєднуються до висновку, але
розходяться в мотивуванні рішення, або висловлюють свою думку, що є протилежною позиції більшості
(всі думки суддів публікуються)
По першій інстанції Верховний суд розглядає:
1 - спори між двома і більше штатами
2 - спори, в яких однією із сторін є представник іноземної держави
3 - спори між Сполученими Штатами і окремим штатом
4 - справи, розпочаті штатом чи його громадянином проти громадян іншого штату або іноземної
держави
Але тільки справи першої категорії належать до виключної юрисдикції Верховного суду
По інших справах юрисдикція є конкуруючою з юрисдикцією окружних федеральних судів, тобто
відповідну справу може бути розпочато на розсуд сторін або у Верховному суді, або у федеральному
окружному суді
У випадках, передбачених 5, 6, 7 поправками до Конституції США, справи слухаються за участю
присяжних
Основним напрямком діяльності Верховного суду США є розгляд справ як вищої апеляційної
інстанції
Апеляційна юрисдикція Верховного суду здійснюється в трьох процесуальних формах:
1) в порядку власне апеляції
2) в порядку сертіорарі - витребування з нижчестоящого суду
3) в порядку сертифікації- роз’яснення по конкретних справах, що розглядаються федеральними
апеляційними судами, при наявності звернень цих судів.
53. Міжнародно-правові документи, що регулюють порядок створення і функціонування
міжнародних судових установ універсального та регіонального рівня.
Правової основою організації і діяльності міжнародних судових установ є, як правило, договірні акти у
формі конвенцій або статутів. Кілька прикладів:
● Міжнародний Суд ООН - Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду
ООН, який набув чинності 24 жовтня 1945 року;
● Міжнародний арбітражний (третейський) суд - Конвенція про мирне врегулювання міжнародних
сутичок від 5(18) жовтня 1907 р.
● Міжнародний трибунал з морського права - Конвенція ООН з морського права 1982 року, що
включає в себе у вигляді додатка VI Статут Трибуналу;
● Міжнародний кримінальний Суд - заснований Римським статутом в 1998 році.
● Суд Європейського Союзу - діє на основі Статуту Суду, договорів про утворення Союзу ,
Маастрихтського договору 1992.
● Європейський Суд з прав людини - Конвенція про захист прав людини та основних свобод і
Протокол № 11 до Конвенції і прецеденти.
● Міжамериканський Суд з прав людини – Американська конвенції прав людини 1969 р.)
● Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав-Угода про статус Економічного Суду СНД
від 6 липня 1992 р.
● Міжнародний трибунал по Руанді - створений в 1994 р. у відповідності з резолюцією Ради
Безпеки ООН.
● Міжнародний трибунал по колишній Югославії - створений у відповідності з резолюцією Ради
Безпеки ООН від 25 травня 1993 р

Договірні акти для подібних цілей застосовувалися і в минулому. Так, Міжнародний військовий трибунал
для суду над головними німецькими військовими злочинцями мав в якості установчих актів Угоду між
урядами СРСР, США, Великобританії і Франції від 8 серпня 1945 р. і прикладений до неї Статут
Міжнародного військового трибуналу.

54. Міжнародний Суд ООН: порядок створення, компетенція, склад, проведення засідань.
Міжнародний суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) — головний
судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі
питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15
суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за
рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї
країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд
Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні
копалини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з
Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Конпетенція.
Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений:

розглядати правові суперечки між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і

зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;
ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його
розгляд;
давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання
Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.
До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН.
Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному
окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН. Всі держави учасники Статуту Міжнародного
Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним. Інші держави можуть передавати на його
розгляд справи на умовах, що визначає РБ ООН. Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на
розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

Розгляд порушується одним з двох таких способів:

За допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода є двосторонньою за своїм

характером, укладається державами, охочими спільно представити спір на розгляд Суду, і складається з
одного тексту питань, які вони погодилися передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може
порушити розгляд, повідомивши Секретаріат про цю угоду;
За допомогою заяви: заява, яка є односторонньою за своїм характером, подається державою проти іншої
держави на основі юрисдикційної статті в договорі або заяв в рамках системи «факультативної обмовки».
У документах, що супроводжуються листом міністра закордонних справ відповідної держави або його
посла в Гаазі, має вказуватися точний предмет суперечки і назви сторін. Заява повинна бути
докладнішою, ніж спеціальна угода: крім вищезазначених елементів, держава заявник повинно вказати
підстави наявності, на його думку, у Суду юрисдикції. Воно повинне також вказати точний характер
претензії і представити короткий виклад фактів і підстав, що лежать в основі цієї претензії.

Секретар негайно супроводить спеціальну угоду або заяву іншій стороні і суддям, а також Генеральному
секретареві Організації Об'єднаних Націй і всім державам членам, що мають право звертатися до Суду.
Він включає справу в загальний список Суду і інформує пресу.

Рішення Суду є обов'язковим для відповідних сторін. У статті 94 Статути Організації Об'єднаних Націй
передбачається, що «кожен член Організації зобов'язується виконати рішення Суду у тій справі, в якій він
є стороною». Будь-яка держава, незалежно від того, чи є вона членом Організації Об'єднаних Націй чи ні,
яка вважає, що інша сторона не виконала рішення Суду, може довести це питання до відома Ради
Безпеки. Остання, якщо визнає це необхідним, може зробити рекомендації або вирішити про вживання
заходів для виконання рішення.

55. Міжнародні військові трибунали: судові установи, створені для переслідування осіб, які
відповідальні за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права або скоїли злочини проти
людяності.

Такі установи конституюються і функціонують на основі міжнародних договорів або на основі

акту Ради Безпеки ООН. Історії відомі два виконюючі свої завдання судові органи, що
іменувалися Міжнародними військовими трибуналами. Вони діяли відразу ж після закінчення
Другої світової війни.

Перший такий трибунал був утворений на підставі Версальського мирного договору 1919р., для
суду над німецьким кайзером Вільгельмом ІІ. Процес не відбувся, оскільки уряд Голландії, куди
втік кайзер, відмовився видати його союзникам.

Перший Міжнародний Воєнний трибунал утворений у 1943р. на нараді голів урядів СРСР,
США, Великої Британії. Складався із 4-х суддів і їх заступників та 4-х головних військових
обвинувачів, призначених урядами СРСР, США, Великої Британії і Франції. У 1945р. МВТ були
передані 24 військові злочинці Німеччини, безпосередні організатори всіх актів військової агресії.

Питання його організації, юрисдикції та компетенції були вирішені в доданому до Угоди Статуті
Міжнародного військового трибуналу. Трибунал, згідно зі Статутом, був наділений правом судити
і карати осіб, які вчинили дії, що тягнуть індивідуальну відповідальність:

ü злочини проти миру (планування, підготовка, агресивної війни або війни в порушення
міжнародних договорів),;

ü військові злочини;

ü злочини проти людяності;

ü вбивства (винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості у ставленні до цивільного

населення);

Його постійним місцезнаходженням був призначений Берлін.

На практиці його діяльність обмежилась Нюрнберзьким процесом, проведених в період з 20
листопада 1945 р. Генеральна Асамблея ООН 11 грудня 1946 р. прийняла резолюцію, чим визнала
принципи міжнародного права, втілені у Статуті Нюрнберзького трибуналу і його вироку.

Другий Міжнародний військовий трибунал був призначений для суду над головними
японськими злочинцями і отримав назву Токійського. Його правовою основою був також
спеціально для нього прийнятий групою держав Статут. Цей Трибунал включав представників 11
держав - СРСР, США, Китаю, Великобританії, Франції, Нідерландів, Канади, Австралії, Нової
Зеландії, Індії, Філіппін.

Передбачався лише один головний обвинувач, назначавшийся головнокомандувачем

окупаційними військами в Японії (представник США); всі інші держави, представлені в трибуналі,
призначали додаткових обвинувачів.

Токійський процес був проведений в період з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. і

завершився винесенням обвинувального вироку.

Потенційна можливість створення нових міжнародних судових установ була зафіксована в

конвенціях про таких міжнародних злочинах, як геноцид і апартеїд.

В останні роки проблемою здійснення кримінальної юрисдикції на міждержавному рівні активно

займалася Комісія міжнародного права ООН, перед якою цей питання було поставлене
Генеральною Асамблеєю ООН ще в 1948 р. Від імені Комісії підготовлено рекомендації щодо
заснування такого суду на основі багатостороннього договору у формі Статуту (статуту). Суд
передбачається як орган юстиції щодо фізичних осіб, а не держав (втім, допускається в
перспективі поширення його компетенції і на держави).

Юрисдикція суду повинна охоплювати злочину, що визначаються в Кодексі злочинів проти миру і
безпеки людства, і злочини міжнародного характеру, і, отже, повинна бути пов'язана з
відповідними міжнародними конвенціями.

Деякі фахівці вважають переважною точку зору, згідно якої юрисдикція Суду повинна бути
обмежена такими діяннями, як агресія, геноцид, злочини проти людяності, військові злочини, які в
комплексі іменуються злочинами за загальним міжнародним правом.

Передбачувана структура Суду: голова, заступники, президія, що виконує як судові, так і

адміністративні функції.

Безпосередній розгляд справ і винесення вироків здійснюють судові палати, а також апеляційна
палата. У контакті з Судом повинна знаходитися незалежна прокуратура.

Обговорюються два варіанти її діяльності:

1) самостійне розслідування, що проводиться у відповідних державах від імені міжнародного

Співтовариства;

2) розслідування через національні компетентні органи в рамках співробітництва;

56. Міжнародний трибунал з морського права.
Враховуючи ту обставину, що положення Конвенції ООН з морського права 1982 р. вміщують у собі
правові механізми майже на всі головні питання з міжнародного морського права, ч. XV Конвенції
цілком присвячена вирішенню спорів і передбачає всі засоби їх мирного врегулювання.

Так, згідно зі ст. 287 (п. 1) Конвенції 1982 р., кожна держава-учасниця "може обирати через письмову
заяву один або більше із таких засобів врегулювання спорів, що стосуються тлумачення або застосування
цієї Конвенції:

а) Міжнародний трибунал з морського права, заснований згідно з Додатком VI;

б) Міжнародний суд;
в) арбітраж, утворений згідно з Додатком VII;
г) спеціальний арбітраж, утворений згідно з Додатком VIII, для однієї чи більше категорій спорів,
зазначених у цьому Додатку...11.
Правовою основою діяльності Трибуналу є статті Конвенції 1982 р., Статут Трибуналу, Правила
процедури, які прийняті 28 жовтня 1997 р., резолюції про внутрішню судову практику Трибуналу від 31
жовтня 1997 р., а також Основні напрями підготовки і подання справ у Трибуналі від 28 жовтня 1997 р.

До складу Трибуналу входить 21 суддя, які представляють основні правові системи світу та різні
географічні регіони.

У структурі Трибуналу є: палата спрощеного, прискореного розгляду з п'яти членів і двох кандидатів;
палати зі спорів, пов'язаних із захистом морського середовища, рибальством, використанням Району -
глибоководного морського дна.

Поряд з цим є також робочі комітети, які складаються із суддів з важливих практичних справ Трибуналу:
бюджет і фінанси; правила процедури і юридична судова практика; апарат і адміністративні справи;
бібліотека і видавнича діяльність; будівля і її електронні системи; громадські зв'язки.

Міжнародний трибунал уповноважений розглядати спори, які стосуються тлумачення чи застосування

будь-якої угоди з питань, які передбачені Конвенцією 1982 р., у випадку згоди всіх учасників такої угоди.
Першочергове значення для практики міжнародного морського права мають положення про те, що
Трибунал розглядає спори про негайне звільнення судна, затриманого в межах юрисдикції іноземної
держави за підозрою у порушенні норм Конвенції 1982 р.

24). Після цього Секретар зобов'язаний повідомити всі зацікавлені сторони про одержання заяви, яка
повинна бути лаконічною, містити зміст зі списком документів, включаючи інформацію в електронному
або цифровому вигляді.

У першій частині заяви вказують представників сторони, його помічників, їхню контактну інформацію,
відповідача. У частині А вказують: фактичний зміст справи; підсудність; юрисдикцію Трибуналу; статті
Конвенції, котрі порушені, на думку заявника, відповідачем; повідомлення. У частині В перераховують
нормативно-правові акти, що стосуються повідомлення.
Негайне звільнення судна й екіпажу є новим явищем у міжнародному морському праві. Трибунал
наділений правом приймати рішення про "негайне звільнення судна і екіпажу", якщо вони звільняються,
незважаючи на надання "розумної застави або іншого фінансового забезпечення" і якщо впродовж десяти
днів з моменту затримання не буде досягнуто згоди між державою прапора і прибережною державою про
передачу питання про звільнення будь-якому суду чи арбітражу (ст. 292 Конвенції 1982 р.).

Заяву про негайне звільнення подають у Трибунал, рішення якого неостаточним і обов'язковим.

Звернення до Трибуналу з проханням про винесення рішення про звільнення судна й екіпажу є можливим
у випадках відмови звільнити судно, котре заарештоване:

- за забруднення у територіальному морі або виключній економічній зоні (п. 7 ст. 220);
- за порушення "застосовних міжнародних норм і стандартів по захисту і збереженню морського
середовища" (п. 1 (6) ст. 226);
- через відповідальність, взяту або викликану на себе цим судном під час проходу через територіальне
море іноземної держави або внаслідок будь-яких інших порушень, коли воно проходить територіальне
море після виходу із внутрішніх вод (п. 2 і 3 ст. 28);

57. Міжнародний кримінальний суд.

Міжнаро́ дний криміна́ льний суд (МКС) — перший правовий інститут, що діє постійно, в компетенцію
якого входить переслідування осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини і злочини проти
людяності. Заснований на основі Римського статуту, прийнятого в 1998 році. Існує з липня 2002 року.
На відміну від інших міжнародних і змішаних кримінальних судів, МКС є установою, що діє постійно. У
його компетенцію входять злочини, здійснені після набуття чинності Римського статуту. Розташований у
місті Гаазі, проте за бажанням Суду засідання можуть проходити у будь-якому місці. Міжнародний
кримінальний суд не слід плутати з Міжнародним судом ООН, який також засідає в Гаазі, але має іншу
компетенцію. МКС не входить в офіційні структури Організації Об'єднаних Націй, хоча може
порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН.
Держави стають учасниками МКС, а злочини, скоєні їх громадянами або на їх території — підсудними
йому, за фактом ратифікації Римського статуту.
Станом на квітень 2013 Римський статут ратифікували 122 держави у всьому світі. З 193 держав-членів
ООН ратифікувала тільки 121 (острови Кука не є членом ООН), 31 — підписали, але не ратифікували, а
41 — зовсім не підписали.
Ряд країн принципово заперечує проти самої ідеї МКС який обмежує суверенітет держав і дає
невизначено широкі компетенції суду; серед них США, Китай, Індія, Ізраїль та Іран.
Найзапеклішим противником діяльності МКС є США. Уряд США хоча і підписав Римський статут в 2000
році, але вже в 2002 році відкликав свій підпис. Спочатку Білл Клінтон, підписуючи документ, пояснив,
що США не збираються ратифікувати Римський статут, поки що повною мірою на власні очі не
ознайомиться з роботою Міжнародного кримінального суду. Надалі вже адміністрація Буша-молодшого
під приводом захисту своїх військовослужбовців повністю відмовилася від участі в Римському статуті,
назвавши його таким, що порушує національні інтереси і суверенітет США. Крім того в 2002 році був
прийнятий спеціальний Закон про захист американського персоналу за кордоном, який дозволив
застосування військової сили для звільнення будь-якого американського громадянина або громадян з
числа союзників США, затриманих на території якоїсь держави за ордером МКС. Також США уклали
двосторонні угоди з низкою країн, в яких зобов'язали їх не видавати підозрюваних американських
громадян Міжнародному кримінальному суду, а в разі порушення цих домовленостей США припинять
надавати їм військову допомогу і будь-яку іншу підтримку.
Станом на серпень 2010 року, 113 країн приєдналися до Суду, у тому числі майже вся Європа і Південна
Америка та половина країн Африки. Сейшельські острови та Сент-Люсія стануть 112-м і 113-м членами
організації з 1 листопада 2010 року. Сейшельські острови ратифікували Статут 10 серпня 2010, а 18
серпня 2010 Сент-Люсія передала документи для ратифікації Римського Статуту до Генерального
Секретаря ООН.
Станом на квітень 2013 34 держави-учасника МКС відносяться до африканських країн, 18 — до
азіатських, 18 — зі Східної Європи, 27 — з Латинської Америки і Карибського басейну і 25 — із Західної
Європи та інших держав.
Після визнання 14 листопада 2016 року Міжнародним кримінальним судом ситуації в Криму та
Севастополі рівнозначною міжнародному збройному конфлікту між Росією та Україною президент РФ
Володимир Путін видав наказ про вихід Російськой Федерації з-під юрисдикціїї суду [4].
У статті 34-й Римського статуту[5] Міжнародного кримінального суду зазначено перелік органів, з яких
він складається, а саме:
● Президія;
● Апеляційне відділення, Судове відділення та Відділення попереднього провадження
(попереднього розгляду справ);
● Канцелярія прокурора;
● Секретаріат.
Президія
Загальний опис та функції президії зазначенні в ст. 38 Римського статуту.
«Голова і перший і другий віце-голова обираються абсолютною більшістю голосів суддів. Вони
виконують свої функції протягом три річного строку або до завершення строку їх повноважень як суддів,
в залежності від того, який з цих строків закінчується раніше. Вони можуть бути переобрані один раз.
Голова разом з першим та другим віце-головою утворюють Президію, котра несе відповідальність за:
1. Належне управління справами суду, за виключенням Канцелярії прокурора;
2. Інші функції, покладені на нього у відповідності до діючого Статуту.
При виконанні своїх повноважень, президія координує діяльність з Прокурором та виконує інші функції
пов'язані з діяльністю Суду.»
На сьогодні головою Президіуму є Сан Хюн Сон (Республіка Корея), повноваження якого дійсні до 2015
року.
Відділення та палати суду
В статті 39 Римського статуту зазначено, що структуру судового компоненту Міжнародного
кримінального суду складають Апеляційне відділення, Судове відділення та Відділення попереднього
провадження. Відділення складаються з палат, кількість котрих може бути досить різною та визначатися
в залежності від ступення складності справ, які розглядає суд.
Апеляційне відділення у своєму складі містить голову та ще чотирьох суддів, а судове відділення і
Відділення попереднього виробництва (попереднього розгляду справ) — не менш ніж з шісти суддів
кожне. При цьому Апеляційна палата повинна містити усіх суддів, які входять до складу Апеляційного
відділення, одна Судова палата — не менш трьох суддів Судового відділення, а до Палати попереднього
розгляду — не менш трьох суддів або одного судді відповідного відділення в залежності від складності
справи, що розглядається.
Канцелярія Прокурора
Ст. 42 Римського статуту закріплює положення такого органу МКС як Канцелярія Прокурора.
Канцелярія Прокурора є незалежним органом МКС, уповноваженим на здійснення кримінального
переслідування осіб відповідальних за злочин та висунення їм обвинувачення. Працівники канцелярії не
запитують і не виконують вказівок будь-якого зовнішнього джерела. Канцелярію очолює Головний
прокурор. незалежність прокуратури полягає в тому, що Прокурор та його зами призначуються не Судом,
а обираються Асамблеєю держав-учасниць строком на дев'ять років, повторно переобраними бути не
можуть і не повинні бути представниками однієї держави.
На сьогодні посаду Головного прокурора МКС займає Фату Бенсуда, представниця Гамбії, раніше цю
посаду займав з 2003 по 2012 роки аргентинець Луіс Морено Окампо.
Секретаріат
Положення про Секретаріат містить ст. 43 Римського статуту.
Секретаріат відповідає за аспекти, котрі відносяться до несудового управління справами та
обслуговування Суду. Очолюється секретарем, котрий обирається суддями на п'ятирічний строк,
Секретар затверджує в структурі Секретаріату Групу по здійсненню допомоги потерпілим та свідкам. Ця
група забезпечує, радячись з Канцелярією Прокурора, заходи захисту та процедури безпеки,
консультативну та іншу відповідну допомогу свідкам, потерпілим, котрі з'являються до суду, та іншим
особам, котрим загрожує небезпека за надання показань. До складу групи входять працівники, котрі
мають досвід праці з травмами, в тому числі травми, пов'язанні зі злочином сексуального насилля.
Судді
До складу Міжнародного кримінального суду входять 18 суддів, що обираються на термін в 9 років
Асамблеєю держав-учасниць суду, причому кожна з вище перелічених груп має бути представлена
принаймні 2 суддями. Станом на квітень 2013 року 3 судді представляли Східну Європу, 3 — Азію, 4 —
Африку, 2 — Латинську Америку, а інші 5 — Західну Європу та інші держави.
Усі судді обираються за двома списками. Список «А» містить осіб, які визнані спеціалістами в сфері
кримінального права і процесу, так само наділених необхідним досвідом роботи як судді, прокурора або
адвоката у цій сфері. Список «В» містить осіб, котрі є авторитетними спеціалістами у сфері
міжнародного права, а саме у міжнародному гуманітарному праві та правах людини, мають великий
досвід юридичної практики.
Склад злочину
Компетенція суду обмежена трьома видами злочинів:
● Геноцид — намір цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну
групу як таку.
● Злочини проти людяності — частина масштабного або систематичного переслідування,
спрямованого проти мирного населення, причому про можливе переслідування злочинцеві заздалегідь
було відомо.
● Воєнні злочини — порушення законів і звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних
формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання і таке
інше.
У компетенцію Міжнародного кримінального суду пропонувалося також включити агресію. Проте під
час переговорів у Римі сторони не змогли прийти до єдиного визначення цього злочину і тому було
вирішено, що наразі Суд не може здійснювати правосуддя з питань, пов'язаних зі злочинною агресією.
Перелік дій, що становлять об'єктивну сторону певного злочину, містяться в Елементах злочинів
(затверджено 09.09.2002 року).[6]
Час здійснення злочину
Компетенція Суду обмежена в часі злочинами, скоєними після 1 липня 2002 року, дати вступу Римського
статуту у дію. Якщо деякий конфлікт — наприклад, війна в Уганді — продовжується вже двадцять років,
то компетенція Суду обмежена діями після 1 липня 2002 року.
Після процесу формування, що зайняв приблизно три роки, та комплектації Міжнародного кримінального
суду, він почав свою роботу.
Всього Суд отримав скарги про передбачувані злочини принаймні в 139 країнах, проте, в даний час,
прокурором суду порушено розслідування тільки стосовно восьми ситуацій в Африці: в Демократичній
Республіці Конго, Уганді, Центральноафриканській Республіці; в Суданському регіоні Дарфур; Кенії,
Лівії, Кот-д'Івуарі і Малі. З них чотири були передані до суду самими державами як зацікавленими
сторонами (Уганда, Демократична Республіка Конго, Центральноафриканська Республіка та Малі), два
були передані Радою Безпеки ООН (Дарфур і Лівія), а два були розпочаті за власною ініціативою
Прокурором (Кенія та Кот-д'Івуар).
У 2006 році почався розгляд Судом конкретних справ. 17 березня 2006 року був заарештований і
відданий Міжнародному кримінальному суду громадянин Демократичної Республіки Конго Томас
Лубангу Дьіло, лідер «Союзу конголезьких патріотів», учасник Ітурійського конфлікту. Він
звинувачувався у заклику на військову службу дітей віком до 15 років і використанні їх у військових діях.
Початок суду над Лубангою планувалося на січень 2007 року, потім на червень 2008 року, але обидва
рази відкладалося з процедурних міркувань. Суд розпочався 26 січня 2009 року. 14 березня 2012 року
Лубанга був визнаний винним за пред'явленими йому звинуваченнями. Це був перший обвинувальний
вердикт МКС.
Крім того, прокурор видав ордери на арешт 5 членів збройного формування Господня армія опору в
Уганді, обвинувачених у викраденні тисяч дітей, яких вони насильно вербували у свої ряди або
використовували як домашню прислугу або сексуальних рабів.
21 липня 2008 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Судану Омара аль-
Башира за звинуваченням у геноциді у зв'язку з конфліктом у Дарфурі. Таким чином аль-Башир став
першим чинним главою держави, проти якого було висунуто звинувачення органом міжнародної юстиції.
27 червня 2011 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт лівійського лідера Муаммара
Каддафі, його сина Саїфа аль-Іслама і глави лівійської розвідки Абдулли аль-Сенуссі, звинувативши їх у
злочинах проти людяності. Головний прокурор МКС Луїс Морено Окампо у травні 2011 року просив
видати ордери за «навмисне» вбивство демонстрантів у Лівії після того, як Рада безпеки ООН звернувся з
даним питанням до суду. У своїй постанові МКС повідомив, що існують «достатні підстави», щоб
вважати, що Каддафі, його син і аль-Сенуссі вчинили злочини, що потрапляють під юрисдикцію суду, і
що слід видати ордер на їх арешт. Проведення арештів, проте, є складним завданням для Міжнародного
Кримінального Суду, зважаючи на відсутність власної поліції, що змушує суд покладатися в цій справі на
країни-учасниці. Саїф аль-Іслам і Абдулла Сенуссі затримані і перебувають під вартою в Лівії, але в
Міжнародний кримінальний суд досі не передані.
У грудні 2012 року Міжнародний кримінальний суд виправдав Метью Нгуджоло Чуі з Демократичної
Республіки Конго. Він обвинувачувався у вчиненні військових злочинів і злочинів проти людяності під
час ітурійського конфлікту. Судді у своєму рішенні постановили, що надані обвинуваченням докази і
свідчення свідків, не дозволяють повною мірою без сумнівів прийти до висновку про те, що Матьє
Нгуджоло Чуі був командиром бойовиків, які причетні до нападу на село Богор.
4 березня 2013 року один з обвинувачених у справі про ситуації в Кенії Ухуру Кеніата був обраний
президентом цієї країни в ході загальних виборів.
Процесуальні фази МКС
1. Попереднє вивчення (англ. Preliminary investigation)
2. Розслідування (англ. Investigation)
3. Попередній розгляд (англ. Pre-Trial)
4. Судовий розгляд (англ. Trial)
5. Апеляційний розгляд (англ. Appeals)
6. Примусове виконання рішення суду (англ. Enforcement of sentence)
У березні 2015 року, в інтернеті з'явилася публікація про те, що Україна зібрала необхідні матеріали для
подання позову до Міжнародного Кримінального Суду.
«Україна зібрала матеріали, щоб подати в Міжнародний кримінальний суд в Гаазі заяву на Володимира
Путіна і міністра оборони Росії Сергія Шойгу у зв'язку з їх висловлюваннями на російському телефільмі
про анексію Криму.» Матеріали передані в Генпрокуратуру України, продовжив міністр. Саме ця
структура буде взаємодіяти з трибуналом.
Заява в Гаагу, додав Петренко, готується на виконання лютневої постанови Верховної ради. Український
парламент зажадав звернутися в міжнародний суд для оцінки злочинів, скоєних російськими
чиновниками і військовими, а також особами, яких вони підтримали в Криму та східних регіонах країни.
Це буде друга заява України в гаазький трибунал. Перша, спрямована владою країни в квітні 2014 року,
стосується злочинів режиму Віктора Януковича під час Революції гідності. Прокурори міжнародного
суду, додав Петренко, вже зв'язувалися з українськими колегами щодо цієї справи.
58. Діяльність арбітражів: Перший віденський арбітраж, Другий віденський арбітраж.
Міжнаро́ дний арбітра́ ж — один з мирних засобів розв'язання міжнародних спорів у формі третейського
розгляду справ.
Міжнародний арбітраж передбачений багатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Статутом ООН.
Звернення до міжнародного арбітражу добровільне і можливе після укладення міжнародної угоди
держав, т. з. третейського запису або компромісу. Третейський запис визначає предмет спору, склад
третейського суду, порядок його обрання, процедуру розгляду справи, джерела права, які мають бути
застосовані арбітрами, і зобов'язання виконати рішення арбітражу міжнародного. Третейський суд може
складатися з одного або кількох арбітрів і суперарбітра (голови). Кожна сторона призначає однакове
число арбітрів. Суперарбітр призначається сторонами або обирається арбітрами чи іншим порядком за
домовленістю сторін.
Перший Віденський арбітраж було проведено 2 листопада 1938 року у Відні, в Бельведерському палаці
міністрами закордонних справ Німеччини — Йоахімом фон Ріббентропом та Італії — Галеаццо Чіано для
вирішення «угорського питання» в Чехословаччині. Необхідність термінового врегулювання
чехословацько-угорського національно-територіального конфлікту була прописана в Мюнхенській угоді,
підписаній 30 вересня 1938 року.
Під час Першого Віденського арбітражу арбітри з нацистської Німеччини і фашистської Італії шукали
спосіб ненасильницького задоволення територіальних претензій Угорщини, пов'язаних з переглядом
Тріанонського договору 1920 року.
У результаті Першого Віденського арбітражу від Чехословаччини були відокремлені та передані
Угорщині південна частина Підкарпатської Русі (Карпатської України) і райони південної Словаччини,
населені переважно угорцями. Таким чином Угорщина повернула частину територій, втрачених у
результаті розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни. Загальна площа переданих Угорщині
територій склала 12 400 км², де проживало понад 1 млн осіб. Протягом листопада 1938 року — березня
1939 року пройшла делімітація чехословацько-угорського кордону, яка визначила тільки її словацьку
ділянку, що нібито дозволило Угорщині, після проголошення незалежності Словаччини 14 березня 1939
року (і таким чином де-факто розпаду Чехо-Словаччини), почати окупацію частини Підкарпатської Русі.
Делегації
Арбітраж був проведений у Відні міністрами закордонних справ Німеччини (Йоахім фон Ріббентроп) та
Італії (Галеаццо Чіано). Угорську делегацію очолював міністр закордонних справ Угорщини Калман
Кан'я, його супроводжував міністр освіти Пал Телекі. Чехословацьку делегацію очолювали міністр
закордонних справ Чехословаччини Франтішек Хвалковський і Іван Крно. У чехословацьку делегацію
також входили представники Підкарпатської Русі — прем'єр-міністр Августин Волошин — і Словаччини
(прем'єр-міністр Йозеф Тісо і міністр юстиції Фердинанд Дюрчанський). На арбітражі був присутній
Герман Герінг.
Процес арбітражу
Арбітраж почався в Бельведерському палаці Відня опівдні 2 листопада 1938. Чехословацькій та угорській
делегаціям було запропоновано викласти свої аргументи. Хвалковський був коротким, і залишив виклад
чехословацької точки зору на долю міністра Крно. Після цього Ріббентроп чинив опір тому, щоб свої
точки зору офіційно виклали Тісо і Волошин: згідно з поясненням Ріббентропа, Тисо і Волошин були
членами чехословацької делегації, і не могли розглядатися як третя сторона.
Арбітри Ріббентроп і Чіано продовжили переговори з делегаціями за обідом, а потім пішли в окрему
кімнату, де продовжили обговорення над картою. Рішення арбітражу були оголошені близько 19:00
години.
Рішення арбітражу
Чехословаччину зобов'язали передати Угорщині території в південній Словаччині та південному
Підкарпатті на південь від лінії Собота — Єлшава — Рожнява — Кошице — Міхаляни — Вельке
Капушани — Ужгород — Мукачево — кордон з Румунією. Таким чином Чехословаччина залишила за
собою західнословацькі міста Братислава і Нітра, в той час як Угорщина отримала три спірні східні міста
і чотири населені пункти в центральному регіоні. Площа переданої території склала 11 927 км² (з них 10
390 припадають на територію сучасної Словаччини, решта — Україна), на ній проживало близько 1 060
000 осіб.
В неанексованій частині Словаччини залишилося згідно зі словацькими джерелами — 67 000 угорців,
згідно з угорськими джерелами — 70 000.
Словаччина втратила 21 % території, 20 % промисловості, 30 % сільськогосподарських угідь, 27 %
електростанцій, 28 % родовищ залізної руди, 50 % виноградників, 35 % поголів'я свиней, 930 км
залізничних колій. Східна Словаччина втратила своє головне місто — Кошице. Східна Словаччина і
багато міст південної Словаччини втратили залізничний зв'язок зі світом, оскільки єдина залізнична гілка
йшла через анексовані терени, а кордон виявився закритим. Карпатська Русь втратила два головні міста
— Ужгород і Мукачево — та всі родючі землі.
Крім того, Третій рейх отримав у результаті арбітражу частини Братислави — Девін і Петржалку.
У рішенні арбітражу було сказано, що «обидві сторони приймають рішення арбітражу як остаточне
вирішення питання про проходження кордону».
Підсумки арбітражу виявилися дуже невигідними для Словаччини та Підкарпатської Русі. Згодом це
дозволило Німеччині отримати контроль над стратегічно важливою територією в центрі Європи,
нацьковуючи Угорщину і Словаччину один на одного, оскільки обидві ці країни розраховували на
німецьку підтримку.
Наслідки арбітражу
Незабаром після того, як були оголошені рішення арбітражу, Янош Естерхазі — лідер угорської меншини
в Словаччині — запропонував, щоб Угорщина повернула Словаччині 1000 км² території, на якій
переважало словацьке населення (райони Шуран і Паларіково), щоб забезпечити довгострокове мирне
співіснування двох націй. Його пропозиція була проігнорована Будапештом.
З 5 по 10 листопада 1938 гонвед зайняв передані території. 11 листопада 1938 угорський регент Міклош
Горті особисто прибув у головне місто переданої території — Кошице. До того часу місто покинули 15
000 чехів і словаків (чехи жили там з 1919 року), ще 15 000 мали зробити це до кінця місяця, залишитися
мало близько 12 000 словаків і жодного чеха.
Переданні Чехословаччиною території історичної Верхньої Угорщини були офіційно включені до складу
Угорщини рішенням угорського парламенту від 12 листопада 1938 року. Згідно з історичним
адміністративним поділом Угорського королівства, на нових територіях було утворено два нові медьє з
адміністративними центрами в Нове Замки і Левіце, частина земель увійшла до складу існуючих
угорських медьє.
Оскільки під час арбітражу нова межа була проведена на великомасштабній мапі, то під час процесу
делімітації кордону Угорщина змогла пересунути його ще далі на північ. Чехословаччина не
протестувала, оскільки її уряд боявся нового арбітражу.
Під тиском Гітлера Словаччина 14 березня 1939 оголосила про свою незалежність. Чехословаччина
припинила своє існування. Потому Гітлер поінформував Угорщину, що вона може протягом 24 годин
окупувати південну частину автономної Карпатської України, але не повинна чіпати решту терену
Словаччини. 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність республіки, але в цей
час уже тривала угорська агресія і до 18 березня її територія була окупована Угорщиною.
15 березня угорські війська зайняли невелику ділянку території власне Словаччини. Не спостерігаючи
реакції, 23 березня Угорщина зробила велике вторгнення в східну Словаччину, маючи намір
«просунутися на захід настільки, наскільки вдасться». Після невеликої словацько-угорської війни
Угорщина отримала ще 1 897 км² території Словаччини з 69 630 мешканцями — в основному словаками
або русинами-українцями. Угорщина заявила, що не вважає це порушенням рішень Віденського
арбітражу, оскільки він стосувався відносин Угорщини та Чехословаччини, а Чехословацька держава вже
кілька днів як не існує.
Другий Віденський арбітраж був другим із двох територіальних суперечок, арбітрованих Третім Райхом
та Фашистською Італією. Відбувся 30 серпня 1940 року, він перерозподілив територію Північної
Трансильванії (включаючи всю Мармарощину та частину Кришани) від Румунії до Угорщини.
Після Першої світової війни, мультиетнічне Королівство Угорщини було розділене Тріанонською угодою
задля формування кількох нових національних держав, але Угорщина стверджувала, що нові державні
кордони не відповідають реальним етнічним кордонам. Нова угорська національна держава Угорщини
становила близько третини розміру колишньої Угорщини, і мільйони етнічних мадярів повинні були
залишатися поза межами Угорщини. Багато історично важливих районів Угорщини було віднесено до
інших країн, і розподіл природних ресурсів відбувся нерівномірно. Таким чином, хоча різні немадярські
національності старого Королівства зазвичай розглядали договір як справедливість для історично
маргіналізованих національностей, з угорської точки зору Договір був глибоко несправедливим,
національним приниженням і справжньою трагедією.
Договір та його наслідки переважали в угорському суспільному житті та політичній культурі в
міжвоєнний період. Крім того, угорський уряд все частіше і більше рухався вправо; урешті-решт, під
Регентом Міклош Горті, Королівство Угорщина встановила тісні зв'язки з Беніто Муссоліні в
Королівством Італія та Адольфом Гітлером в Третім Рейху.
Альянс з Третім Рейхом зробив можливим приєднання Угорщиною півдня Чехословацької республіки на
Першому Віденському арбітражі в 1938 році та Підкарпаття у 1939 році. Але ні того, ні наступного
військового завоювання Карпатської України в 1939 виявилося недостатньо, щоб задовольнити політичні
амбіції Угорщини. Ці здобутки включали лише частину територій, втрачених за Тріанонським договором,
в усякому разі втрата, яку угорці найбільше заперечували, - це те, що Трансильванія була передана до
Румунії.
Наприкінці червня 1940 р. уряд Румунії піддався на Радянський ультиматум та врешті дозволив Москві
зайняти Бессарабію та Північну Буковину, які були включені до Румунії після Першої світової війни та
Край Герца. Хоча територіальний збиток був небажаним з її точки зору, уряд Румунії схилявся до цього
скоріше, аніж на військовий конфлікт, який міг би виникнути, якщо б Румунія протидіяла радянському
наступу, з огляду на те, що Фінляндія щойно відмовилася від територій після війни з Совітами. Проте
угорський уряд інтерпретував той факт, що Румунія відмовилася від деяких областей, як нарешті
визнання того, що вона більше не наполягає на збереженні на тій території національної території під
тиском. Таким чином, радянська окупація Бессарабії та Північної Буковини надихнула Будапешт на
ескалацію своїх зусиль для вирішення "питання про Трансільванію". Угорщина сподівалася здобути
якомога більшу частину Трансільванії, але румуни не підуть на це й погодяться розглядати лише
невелику частину цього регіону. Зрештою, угорсько-румунські переговори повністю розвалилися. Після
цього румунський уряд попросив Італію та Німеччину виступити посередниками.
Тим часом, уряд Румунії пристав на вимогу Італії щодо територіальних концесій Болгарії, іншої сусідньої
союзною Німеччині країни. Від 7 вересня за Крайовською угодою, "Карділатер" (південну Добруджу)
була передана Румунією до Болгарського царства.
1 липня 1940 р. Румунія відмовилася від англо-французької гарантії від 13 квітня 1939 р., яка тепер стала
нерелевантною з огляду на колапс Франції. Наступного дня Кароль II звернувся з листом до Гітлера, в
якому пропонував Німеччині відправити військову місію до Румунії та відновити її альянс 1883 року.
Німеччина використовувала новий відчай Румунії, щоб примусити врегулювати територіальну суперечку,
яка виникла через Паризьку мирну конференцію 1919 року на користь старих союзників Німеччини:
Угорщини та Болгарії. Під час обміну листами між Каролем і Гітлером (5-15 липня) румунський король
наполягав на тому, щоб ніякого територіального обміну не відбувалося без обміну населення, тоді як
німецький лідер спирався на німецькому бажанні пізніших добрих відносин Румунії з Угорщиною та
Болгарією.[2] Румунський міністр закордонних справ на той час, Михаїл Манойлеску, а німецький
міністерський повірений в Бухаресті Вільгельм Фабриціус. Відповідно до німецьких побажань, Румунія
почала переговори з Угорщиною в Турну-Северин 16 серпня.[3] Початкова вимога Угорщини була 69,000
км² території з населенням 3,803,000 мешканців, майже дві третини з яких були румунами. Переговори
припинилися 24 серпня. Тоді німецькі та італійські уряди запропонували арбітраж, пропозиція, що в
протоколах королівської ради Румунії від 29 серпня характеризувалася як «комунікації з ультимативним
характером німецьких та італійських урядів».[3] Румуни погодилися та міністри закордонних справ
Йоахім фон Ріббентроп від німеччини та Галеаццо Чано від Італії зустрілися 30 серпня 1940 р. у палаці
Бельведер у Відні. Дві держави скоротили вимоги Угорщини до 43,492 км² з населенням 2,667,007.
Румунська королівська рада зібралася протягом ночі 30-31 серпня, щоб прийняти арбітраж. На зустрічі,
Юліу Маніу зажадав, щоб Кароль II відрікся від престолу, і румунська армія протистояла будь-яким
угорським зусиллям оволодіти Північною Трансильванією. Його вимоги були прагматично відкинуті. [3]
Статистика населення в Північній Трансільванії та зміни, що відбулися після арбітражу, детально
представлені в наступному розділі. Решта Трансильванії, відома як Південна Трансильванія, з 2,274,600
румунами та 363,200 угорцями залишалася румунською.
59. Міжнародний арбітраж, Зовнішньоторговельний арбітраж, Міжнародна торгова палата, інші
міжнародні судові установи у сфері зовнішньоекономічних відносин держав.
Міжнаро́ дний арбітра́ ж — один з мирних засобів розв'язання міжнародних спорів у формі третейського
розгляду справ.
Міжнародний арбітраж передбачений багатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Статутом ООН.
Звернення до міжнародного арбітражу добровільне і можливе після укладення міжнародної угоди
держав, т. з. третейського запису або компромісу. Третейський запис визначає предмет спору, склад
третейського суду, порядок його обрання, процедуру розгляду справи, джерела права, які мають бути
застосовані арбітрами, і зобов'язання виконати рішення арбітражу міжнародного. Третейський суд може
складатися з одного або кількох арбітрів і суперарбітра (голови). Кожна сторона призначає однакове
число арбітрів. Суперарбітр призначається сторонами або обирається арбітрами чи іншим порядком за
домовленістю сторін.
Арбитраж внешнеторговый, орган, осуществляющий разбирательство гражданских дел в области
внешней торговли. Действует как третейский суд, т. е. состоит из лиц, избранных сторонами (третейских
судей, арбитров), и разрешает споры в пределах компетенции, основанной на соглашении сторон. В
отличие от арбитража международного, который рассматривает споры между государствами на основе
принципов и норм международного права, А. в., как правило, — национальный правовой институт, в
который обращаются не государства, а юридические лица (организации, учреждения и т. п.).
Договорённость о передаче дела в А. в. может быть оформлена сторонами в виде третейской записи
(соглашение об арбитражном разбирательстве, заключённое сторонами по уже возникшему спору) или
включаемой в сделку арбитражной оговорки (оговорки об арбитраже или арбитражной клаузулы),
представляющей собой соглашение о разрешении в арбитражном порядке возможных споров по данной
сделке. В капиталистических странах оговорка о разбирательстве споров в определённом А. в. нередко
включается монополистическими предприятиями в разрабатываемые и навязываемые ими клиентуре
типовые договоры (т. н. формуляры), в связи с чем эти оговорки по существу утрачивают договорный
характер.
А. в. может быть образован для разрешения какого-либо конкретного спора (т. н. случайный,
изолированный арбитраж — арбитраж ad hoc) либо в качестве постоянно действующего третейского суда
(институционный арбитраж).
Міжнародна торгівельна палата (МТП) англ. International Chamber of Commerce (ICC) — світова
організація бізнесу, яка має на меті підтримку й розвиток міжнародної торгівлі й глобалізації. Членами
МТП є понад 6,5 мільйонів компаній, бізнес-асоціацій та торгово-промислових палат світу. МТП має
національні комітети у 91 країні світу.
Основні напрями діяльності
Основні напрями діяльності ICC — розроблення правил, міжнародний арбітраж і вираження позицій
бізнесу.
Компанії, що входять до складу ICC є безпосередніми учасниками міжнародного бізнесу. Міжнародна
Торгова Палата розробляє правила, що регулюють світову торгівлю. Хоча ці правила є добровільними,
бізнесмени щодня дотримуються їх у численних ділових операціях, і ці правила становлять основу
міжнародної торгівлі.
ICC також надає послуги, зокрема, через Міжнародний арбітражний суд ICC — провідну арбітражну
установу світу. Ще одна послуга — Світова Федерація Торгових Палат, міжнародна мережа торгово-
промислових палат, яка відповідає за взаємодію та обмін досвідом між палатами.
Український національний комітет Міжнародної торгівельної палати
Український національний комітет Міжнародної Торгової Палати (ICC Ukraine) є єдиною організацією,
яка представляє Міжнародну Торгову Палату в Україні.[3]
Керівництво ICC Ukraine:
● Щелкунов Володимир Ігорович — президент ICC Ukraine.
● Переверзева Світлана Олександрівна — Генеральний секретар,
● Козакевич Ірина Олегівна — Перший віце-президент ICC Ukraine[4].
Історія
МТП була заснована у 1919 й мала на меті слугувати світовому бізнесу через розвиток торгівлі й
інвестицій, відкритого ринку товарів і послуг, вільного руху капіталу. Міжнародний секретаріат МТП
було розміщено в Парижі, і Міжнародний Арбітражний суд МТП було засновано в 1923 році. Зараз
мережа МТП включає суб'єктів з понад 130 країн[5].
Інкотермс
Власне для розв'язання проблем, які можуть виникнути з нечітким прописанням у контрактах
відповідальності сторін, Міжнародна торгова палата опублікувала у 1936 році перше зведення
міжнародних правил для точного тлумачення торгових термінів. Ці правила стали відомі, як «Incoterms
1936». Поправки й доповнення були пізніше зроблені у 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000, 2010 роках.
Зараз діє остання версія INCOTERMS яка набула чинності 1 січня 2011 року. Основною причиною
редакцій цих правил була необхідність приведення їх у відповідність до сучасної комерційної практики.
Міжнародний комерційний арбітраж — арбітраж (третейський суд) між юридичними особами та/чи
фізичними особами - комерсантами з різних держав, що зазвичай виникає на підставі арбітражного
застереження, включеного в комерційний контракт. Такий арбітраж утворюється спеціально для розгляду
окремої справи (ad hoc) або здійснюється постійно діючою арбітражною установою (arbitral institution),
зокрема, Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при
Торгово-промисловій палаті України.
Переважною системою правил міжнародного комерційного арбітражу є Арбітражний регламент
ЮНСІТРАЛ 1976 року[1], а також Конвенція Організації Об'єднаних Націй про визнання та виконання
іноземних арбітражних рішень 1958 року ("Нью-Йоркська конвенція")[2].
Міжнародним комерційним арбітражем не вважається діяльність Міжнародного центру з урегулювання
інвестиційних спорів (МЦУІС), створеного як інституції Групи Світового банку для примирення й
урегулювання спорів між урядами й іноземними інвесторами.
Особливості
Міжнародний арбітраж дозволяє сторонам уникнути місцевих державних судових процедур за
виключенням приведення до виконання та оспорювання рішень арбітражу.
Цей процес може бути більш обмеженим, ніж типова судова справа, і є гібридом між загальним правом та
цивільними правовими системами [3].
Проарбітражна політика України
Зміни, впроваджені до Господарського процесуального кодексу України (ГПК) та Цивільного
процесуального кодексу України (ЦПК) у 2018 році, сприяють проарбітражній політиці держави.
Нові редакції ГПК та ЦПК:
● Деталізують та встановлюють чіткі правила реалізації права на звернення до арбітражу та
третейського суду
● Запроваджують прогресивні норми щодо тлумачення угоди про передачу справи в арбітраж /
третейський суд
● Розмежовують терміни «арбітраж» та «третейський суд» та встановлюють нові правила
арбітрабільності спорів
Впровадження у новому ЦПК ефективних механізмів виконання судами функцій сприяння міжнародному
комерційному арбітражу є основним інструментом проарбітражної політики держави. Сьогодні сторона
арбітражного розгляду може звернутися до апеляційного суду за заходами забезпечення позову, на
прохання міжнародного комерційного арбітражу чи сторони арбітражного розгляду суд може
витребувати чи оглянути докази, здійснити допит свідка тощо. Такі заяви державний суд розглядає у
дуже стислі строки, що є привабливим для сторін. Разом з тим, дієвість нового українського
процесуального законодавства буде залежати від того, як його на практиці будуть застосовувати державні
суди.
Арбітражні організації
Кілька великих міжнародних інституцій та правил, які приймають рішення, встановлюють правила та
призначають арбітрів.
Важливою арбітражною інституцією в Північній Америці є також Корпорація судового арбітражу та
посередницьких послуг JAMS JAMS International

60. Суд Європейського Союзу, Суд загальної юрисдикції ЄС.

Суд Європейського Союзу (також Європейський суд, Суд справедливості) — є офіційною інституцією
Європейського союзу, яка охоплює всю судову владу ЄС.
Європейський суд був заснований відповідно до Угоди про Європейське співтовариство вугілля та сталі у
1952 році як Суд Європейського співтовариства з вугілля та сталі. З набранням чинності Римськими
договорами в 1958 році Суд став спільним інститутом для трьох Співтовариств (ЄСВС, ЄЕС, Євроатом).
З набранням чинності Лісабонської угоди у 2009 році назву Суду було змінено на теперішню.
Відповідно до статті 19 Договору про Європейський Союз «Суд справедливості Європейського союзу
повинен включати Суд справедливості, загальний суд та спеціалізовані суди» [1]
Таким чином, термін «Суд справедливості Європейського Союзу» позначає всю судову систему ЄС в
сукупності і включає:
● Європейський Суд справедливості — найвища ланка судової системи Європейського Союзу;
● Загальний Суд (раніше Суд (Трибунал) першої інстанції створений у 1989 році та
перейменований Лісабонським договором на Трибунал);
Трибунал у справах публічної служби (створений у 2004 році, припинений у 2016 році) також був
елементом судової системи, але, через неспіврозмірність користі від існування та фінансових витрат на
утримання, трибунал був розформований, а його функції передані Загальному суду. Трибунал у справах
публічної служби був єдиним спеціалізованим судом, створеним до цього часу.
Функції Суду справедливості
Роль Суду полягає у забезпеченні дотримання права ЄС «у тлумаченні та застосуванні» державами-
членами. Для цього Суд виконує такі функції:
● перевіряє законність актів інститутів Європейського союзу;
● забезпечує виконання зобов'язань державами-членами за договорами ЄС;
● інтерпретує право Європейського Союзу на прохання національних судів і трибуналів.
Склад Суду справедливості
Європейський суд справедливості складається з трьох основних органів:
Основний суд — розглядає справи направлені від національних судів, певні анулювання та апеляції.
Загальний суд — розглядає анулювання від фізичних і юридичних осіб і в деяких випадках від урядовців
ЄС. На практиці це означає, що цей суд займається спірними питаннями, справами з державної допомоги,
торгівлі, сільського господарства та торгових марок.
Трибунал у справах публічної служби — розглядає справи, що стосуються ЄС та його співробітників.
Кожен суддя і адвокат взагалі призначається на термін 6 років, спільно з національними урядами. У
кожному суді, судді вибирають президента, якого переобирають кожні 3 роки.
До складу суду входить по одному судді від кожної країни ЄС. Таким чином, у Суді представлені
національні юридичні системи всіх країн ЄС. Однак з метою підвищення ефективності своєї роботи Суд
рідко засідає в повному складі. У Суді також працюють 9 генеральних адвокатів, які виносять
вмотивовану точку зору у справах, які розглядаються в Суді. Роблять вони це публічно і неупереджено.
Призначаються спільним рішенням урядів-членів ЄС кожні 3 роки по половині складу. Відповідно для
генеральних адвокатів — 4 особи; суддів — 13 і 14. Незаангажованість суддів та генеральних адвокатів
не підлягає жодному сумніву. Вони мають кваліфікацію та компетенцію, необхідну для призначення на
найвищі юридичні посади у власних країнах. Вони призначаються до Суду ЄС за спільною згодою урядів
країн ЄС на шестирічний термін з правом повторного призначення.
Звичайно засідання проходять у форматі «Великої палати» з 13 суддів або у форматі палати (колегій) з 5
або 3 суддів.
Організація роботи суду
Справи подаються на реєстрацію, і за кожною справою закріплюються конкретний суддя та генеральний
адвокат.
Далі процедура проходить дві стадії: спочатку — письмову, потім — усну.
На першій стадії всі причетні сторони подають письмові заяви, і закріплений за справою суддя складає
звіт, у якому узагальнює ці заяви й викладає юридичні обставини справи.
Потім наступає друга стадія — публічні слухання. В залежності від важливості та складності справи такі
слухання проходити перед колегією у складі з трьох, п'яти або тринадцяти суддів або за присутності
всього Суду. На слуханнях адвокати сторін представляють справу суддям і генеральному адвокату, які
можуть вимагати роз'яснень. Генеральний адвокат виносить своє рішення, після чого судді радяться й
повідомляють остаточне рішення. Вони не обов'язково погоджуються з думкою генерального адвокату.
Рішення Суду приймаються більшістю голосів і оголошуються на публічних слуханнях. Інші точки зору,
що суперечать загальному рішенню Суду, не оприлюднюються. Кожне рішення публікується в день його
виголошення [3].
Типи справ, які розглядає Суд
Суд виносить рішення у справах, які він розглядає. Є п'ять найбільш типових справ:
1. клопотання про попереднє рішення;
2. позови у зв'язку з невиконанням зобов'язань;
3. позови про визнання рішень недійсними;
4. позови про бездіяльність;
5. позови про збитки.
1. Попереднє рішення
Суди у всіх країнах ЄС несуть відповідальність за належне впровадження законодавства ЄС на території
своєї країни. Але існує ризик того, що в різних країнах суди по-різному можуть тлумачити закони ЄС.
З метою запобігання цьому існує процедура «попереднього рішення». Це означає, що якщо національний
суд має якісь сумніви щодо тлумачення чи юридичної сили закону ЄС, він може, а іноді і повинен,
звернутися за порадою до Європейського Суду. Така порада надається у формі «попереднього рішення».
2. Позови у зв'язку з невиконанням зобов'язань
Комісія може ініціювати такий позов, якщо в неї є підстави вважати, що держава — член ЄС не виконує
свої зобов'язання відповідно до законодавства ЄС. Такий позов може бути ініційований і іншою
державою-членом ЄС.
У будь-якому разі Суд вивчає цю ситуацію і виносить своє рішення. Якщо виявиться, що країна ЄС, яку
звинувачують у порушенні, справді припустилася помилки, вона відразу ж повинна виправити ситуацію.
В разі, якщо Суд виявить невиконання свого рішення країною-членом ЄС він може накласти на країну
штрафні санкції.
3. Позови про визнання рішень недійсними
Якщо якась країна ЄС, Рада, Комісія або, за певних умов, Парламент вважають, що конкретний правовий
акт ЄС не є правомірним, вони можуть звернутися до Суду з проханням його скасувати. Позови про
скасування можуть також ініціювати фізичні особи, які звертаються до Суду з проханням скасувати
певний закон, оскільки він безпосередньо та негативно впливає на них.
Якщо Суд вважає, що закон про який йдеться, був прийнятий з порушенням відповідної процедури, або
якщо він невірно базується на установчих договорах, він може оголосити його недійсним та таким, що не
має юридичної сили.
4. Позови про бездіяльність
Установчі договори вимагають, щоб Європейський Парламент, Рада ЄС та Комісія виносили певні
рішення за певних обставин. Якщо вони цього не роблять, держави, інші інституції ЄС та, в окремих
випадках, фізичні особи і компанії можуть подати скаргу до Суду, щоб це порушення було офіційно
зареєстроване.
5. Позови про збитки
Громадяни або компанії, які зазнали збитків в результаті дій або бездіяльності Співтовариства або його
співробітників, можуть подати позов до Суду першої інстанції про одержання компенсації.
Цікаві факти
● Річний бюджет Суду європейського союзу становить 378.190.000 Євро (станом на 2015 рік).
● З 1952 року було розглянуто 31750 справ.
● Суд Європейського союзу налічує близько 5537 службовців.
● Середній вік робітників — 45 років.

61. Європейський суд з прав людини.

Європе́йський Суд з прав люди́ ни (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits
de l’homme) — міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради
Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, і включає всі
питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включно з міждержавними справами й
скаргами окремих осіб.
Перш ніж скарга буде подана до Суду, необхідно суворо дотримуватися кількох неодмінних умов. Серед
них:
● Предметом скарги можуть бути тільки права й свободи, які гарантуються конвенцією або її
протоколами. Перелік цих прав є досить широким, але в ньому відсутні деякі права, присутні в
українському і новітньому конституційному законодавстві.
Зокрема, Конституція України (глава 2, «Права і свободи людини і громадянина»), охоплюючи всі права
людини, про які йдеться у конвенції, називає і деякі інші, наприклад, працівники мають право на страйк
для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, кожен, хто працює, має право на відпочинок, кожен
має право на житло, право на соціальне забезпечення та ін. Ці права закріплені в іншій конвенції Ради
Європи — Європейська соціальна хартія Європейської соціальної хартії, однак юрисдикція
Європейського суду заснована виключно на конвенції про захист прав людини та основних свобод.
● Відповідно до статті 34 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Суд
може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що
заяви про порушення з боку держав-учасниць конвенції (вони називаються в конвенції високими
договірними сторонами) їхніх прав, визнаних у конвенції або в протоколах до неї. Це означає те, що
заявнику необов'язково бути громадянином держави — члена Ради Європи або взагалі громадянином
держави, на яку він подає скаргу. Найчастіше при розгляді скарг Суду доводиться мати справу з так
званими прямими (безпосередніми) жертвами: звертається особа безпосередньо та, яка стала жертвою
порушення її права.
Важливою функцією Європейського суду є забезпечення неухильного дотримання і виконання норм
конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось
конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг, поданих:
● фізичною особою;
● групою осіб ;
● неурядовою організацією.
Можлива подача скарги на порушення конвенції державою — членом Ради Європи з боку іншої
держави — члена.
Крім цього, у практиці Європейського суду існують і інші поняття жертви. Особа може бути визнана
потенційною жертвою у разі, якщо вона піддається реальному ризику застосування до неї законодавства,
що суперечить Європейській конвенції, і її права, закріплені в конвенції, будуть порушені. У цьому
випадку важливо вказати, чому до заявника застосовні положення законодавства, за яких обставин існує
реальний ризик такого застосування.
Непряма жертва: у практиці Європейського суду визнано, що особа може відчувати порушення своїх
особистих прав і через те, що порушені права іншого. Тому за певних обставин особа може подати скаргу
про порушення своїх прав попри те, що саме безпосередньо не зазнавало збитків. Для цього необхідно,
щоб у цієї особи з безпосередньою жертвою був близький зв'язок (спорідненість або інше).
Найбільш поширеним прикладом є звернення родичів постраждалого з вини державних органів з
причини незабезпечення ними належного захисту права на життя, унаслідок чого родичі відчувають
моральні страждання і несуть матеріальні збитки.
1. Скарга повинна бути подана не пізніше ніж через 6 місяців після остаточного розгляду питання
компетентним державним органом. Цей термін відновленню не підлягає.
2. Скаржитися можна тільки на ті порушення, які відбулись після дати ратифікації конвенції
державою.
3. Для того, щоб скарга була визнана прийнятною по суті, заявник повинен використати всі
внутрішньодержавні засоби захисту свого права, і насамперед судові засоби такого захисту. Для України
вичерпанням національних засобів правового захисту буде проходження заявником першої, апеляційної
та касаційної інстанцій.
4. Скарги, що направляються до Європейського суду, повинні стосуватися подій, за які несе
відповідальність державна влада. Скарги проти приватних осіб організацій Європейським судом не
приймаються до розгляду.[5]
Компетенція Європейського суду з прав людини
Європейський суд з прав людини має право:
● розглядати індивідуальні та міждержавні скарги, подані до Європейського суду з прав людини
проти одного або декількох держав — членів Ради Європи або проти Європейського союзу;
● визнавати факт того, що було порушено, те чи інше право заявника;
● присудити заявнику виграну, справедливу компенсацію;
● тлумачити Конвенцію про захист прав людини та основних свобод;
● встановлювати факт того, що будь-яке порушення в певній державі носить масовий характер
через системність проблеми, у зв'язку, з чим наказувати цій державі вжити заходів щодо виправлення
цього недоліку;
● розглядати запит комітету міністрів Ради Європи з питання про те, чи не порушила держава
— відповідач своє зобов'язання по виконанню постанов (рішень) Європейського суду з прав людини ;
● давати тлумачення раніше винесеної постанови на запит Комітету Міністрів Ради Європи;
● виносити Консультативні висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та
основних свобод, з питань, не пов'язаних з розглядом справ .[6]
Рішення Європейського суду з прав людини
Загалом Європейський суд виносить три основних види рішень (усього їх понад 10 видів):
● рішення про неприйнятність, оформлене у вигляді листа, адресованого заявнику (понад 95);
● рішення про неприйнятність або прийнятність у вигляді окремого мотивованого документа, у
перекладі українською називається «рішенням» («decision») ,
● остаточне рішення у справі, іменоване «постановою» («decree»). Тільки в цьому документі
Європейський суд може визнати порушення прав людини.
На 13 лютого 2014 року Європейським судом з прав людини було винесено 16 995 мотивованих рішень
(рішень і постанов). Згідно з даними[7] на початок 2017 року, лідерами у списку країн за кількістю скарг,
які перебували на розгляді, були:
1. Україна — 18131 (22,8 %)
2. Туреччина — 12600 (15,8 %)
3. Угорщина — 8950 (11,2 %)
4. Росія — 7400 ( 9,3 %)
За кількістю скарг, переданих суддівським складам, на душу населення, перші місця станом на 2013 р.
посідають Сербія, Чорногорія, Хорватія і Молдова. Естонія перебуває на 12 місці, Україна — на 5-му,
Латвія — на 15-му, Росія — на 21-му. Останні місця займають Іспанія, Данія, Велика Британія, Ірландія.
За статистикою за 1959—2010 роки, 96 % поданих до Суду скарг були визнані неприйнятними. З інших 4
%, за якими було винесено рішення по суті справи, в 83 % випадків суд визнав порушення конвенції або її
протоколів.[8]
2016 року Європейський суд з прав людини ухвалив 39 рішень за скаргами проти України (для
порівняння: у 2015 р. — 36 рішень, у 2014 р. — 40, у 2013 р. — 69, у 2012 р. — 71, у 2011 р. — 105, у
2010 р. — 109, у 2009 р. — 126, у 2008 р. — 110, у 2007 р. — 108). [1]
Рівнянка, уперше в історії України, здобула перемогу у Європейському суді з прав людини, у справі щодо
домашнього насильства[9].