Семінарське заняття 3. Характер правової системи Jus gentium. (2год.

Особливості правової системи Jus gentium. Її значення для історичного розвиток

міжнародного права європейського регіону.

Jus gentium - це латинський термін, що означає "право всіх народів". Це була

система права, що існувала в Давньому Римі і була призначена для регулювання
відносин між римськими громадянами та іншими народами, які жили на
території Римської імперії. Основними регуляторами Jus gentium були принципи
справедливості, природного права і міжнародного звичаю.

Значення Jus gentium для історичного розвитку міжнародного права

європейського регіону полягає в тому, що воно стало попередником сучасного
міжнародного права, яке регулює відносини між державами та міжнародними
організаціями. Jus gentium було базовим принципом римської зовнішньої
політики та міжнародних відносин, і це сприяло його подальшому розвитку в
європейському регіоні.

Jus gentium дало поштовх для формування сучасного міжнародного права, в

тому числі принципів міжнародного права, що стосуються державного
суверенітету, права мирного врегулювання конфліктів, права на
самовизначення, міжнародної відповідальності держав та міжнародних
організацій, міжнародного гуманітарного права, міжнародного права моря та
інших сфер.

Отже, Jus gentium є важливою складовою історичного розвитку міжнародного

права європейського регіону. Воно сприяло формуванню і розвитку основних
принципів міжнародного права, які зараз є невід'ємною частиною сучасної
системи міжнародного права.

У мові будь-якого народу є слова і вирази, що збереглися в ній після того, як їх

первинний зміст зник не лише з життя народу, але навіть і з його пам'яті. Прикладом
такої ситуації є латинське слово «gens», при тлумаченні якого на різних етапах
державно-правового розви- тку вкладалося різне значення: рід, плем’я, народ,
національність (дикунів і язичників називали тим самим словом, але у множині –
«gentes»). Відпо- відно, змінювалось і значення пов’язаного із цим словом терміну jus
gentium [1, c. 6].

Словосполучення jus gentium найчастіше пере- кладається українською як «право

народів», проте в давнину – на початковому етапі свого форму- вання – досліджуваний
концепт мав значення права родів як первинних кровноспоріднених колективів [2, c.
91, 93].
З утворенням римської держави jus gentium диференціюється на jus gentium, яке до
цього було міжродовим, а стало внутрішньодержавним пра- вом (jus Quiritum, jus
civile) і на власне jus gentium, яке виконувало ті самі функції, але тепер уже із
зовнішніми для об’єднаного Риму політичними утвореннями (курсив наш. – І. Я., О.
Ж.) [3, с. 74].
Відколи Рим стає центром світової торгівлі, до нього прибуває багато перегринів –
негромадян Риму. Їм було заборонено використовувати рим- ське цивільне право: його
дія розповсюджувалась лише на громадян Риму (cives Romani). Перегрини ж могли
використовувати своє звичаєве право чи право своєї колишньої (підкореної) держави,
втім не у приватноправових відносинах з римлянами. Оскільки потреба внормувати ці
відносини все ж була, римляни створили інститут перегринського претору (praetor
peregrinus). Він вирішував супер- ечки як між римлянами та перегринами, так і між
самими перегринами з різних провінцій [4, c. 199]. Рішення претора ставали
прецедентами і в ана- логічних ситуаціях використовувалися в інших провінціях. Крім
цього, перегринский претор видавав едикти – зводи правил, якими він мав намір
керуватись протягом своєї каденції (вони розглядалися як своєрідна програма його
діяль- ності на 1 рік – lex annua («річний закон» – так називав преторські едикти
Цицерон)) [17, c. 129, 133]. Результатом цієї діяльності власне і стало виникнення jus
gentium.
Із часом право народів стало більш повним і досконалим, ніж римське цивільне право,
норми першого проникали у друге. Цілком обґрунтова- ним вважаємо твердження про
те, що в jus gentium втілювався дух Римської держави, адже претор, створюючи це
право, так чи інакше покладався на цивільне (jus civile) [4, c. 200]. Після прийняття у
212 р. Едикту римського імператора Каракалли («Конституції Антоніна»), за яким всі
мешканці імперії отримали права громадянства, розбіж- ності між ними взагалі зникли,
а римляни почали використовувати jus gentium для регулювання від- носин між собою.
Таким чином, у Римі поступово виникла єдина система приватного права.
Яким же було ставлення давньоримських юрис- тів і філософів до перегринського
права? Стоїки розглядали jus gentium як «вроджене у кожній людині», aliis verbis, як
форму природного права [5, c. 225]. Цицерон вбачав у jus gentium вищий закон
морального зобов’язання, який зобов'язує людину більше, ніж цивільне право [6, c.
158].
Давньоримський історик Лівій описує цим терміном радше публічно-правові, ніж
приватно- правові відносини. Саме за jus gentium, на його думку, організовуються
посольства, оголошується війна й укладається мир (Лівій вживає термін jus belli et pad
– право війни і миру), а також договори [7, c. 61]. Водночас знаний правник і
державний діяч Римської імперії Гермогеніан так схаракте- ризував зміст цього права:
«Цим правом народів введена війна, поділ народів, заснування царств, поділ майна,
встановлення меж полів, побудова будівель, торгівля, купівлі і продажі, найми,
зобов'язання, за винятком тих, які регулюються цивільним правом» [6, c. 158].
У другій половині II ст. н. е. римський юрист Гай розрізняв jus civile і jus gentium,
називаючи останнє універсальним правом, яке містить у собі такі правові інститути, як
шлюб, захист права власності, відшкодування шкоди, дипломатичний імунітет та ін.
Відтак, за Гаєм, jus gentium склада- ється як із публічного, так і з приватного права.
Середньовічні юристи розрізняли цивільне право і право народів – друге поняття, на
відміну від пер- шого, є універсальним, наднаціональним, спіль- ним для всіх народів
[7, c. 337]. З іншого боку, Гай вжив словосполучення jus gentium у природно-
правовому значенні: «Право, яке встановлюється природним розумом (naturalis ratio)
для усього людства, дотримується всіма народами і назива- ється «правом народів» (jus
gentium), оскільки всі народи ним користуються. Таким чином, рим- ський народ
дотримується частково своїх власних законів і частково законів, спільних для всього
людства» [4, c. 201]. Не буде перебільшенням стверджувати, що Гай був першим
юристом, який визначив jus gentium як таке, що було встановлене природним розумом
усього людства, себто базу- валося на природних причинах.
Власне кажучи, більшість тогочасних правни- ків ототожнювали jus gentium і jus
naturale, проте не всі. Так, Ульпіан розділив право на три галузі: природне право, яке
існувало в природі і керувало тваринами та людьми, стосувалось усіх живих
організмів; право народів, «яким користуються народи людства», ergo воно є
винятково люд- ським; і цивільне право – власне римське право, яке повністю не
відокремлюється ні від природ- ного права, ні від права народів. Поза тим, якщо
людина ставала рабом (що суперечило природному праву, за яким всі люди приходять
у світ віль- ними), це відбувалось завдяки дії jus gentium або jus civile. За Ульпіаном,
рабство виникло саме у праві народів і попри те, що ми всі нази- ваємося людьми,
відповідно до jus gentium існує три їх категорії: вільні, раби і відпущені на волю [6, c.
158; 7, с. 339].

 Загалом співвідношення понять jus naturale та jus gentium можна звести до трьох
постулатів
 : по-перше, jus gentium не випливає із природного права, а засноване на досвіді
людини і свободі волі;
 по-друге, на відміну від природного права, jus gentium стосується винятково
держав як таких, а не окремих осіб;
 по-третє, jus gentium не можна уявити незалежно від природного права,
навпаки, воно працює у такому собі партнерстві з останнім і доповнює його в
певних аспектах [8, c. 261].
Термін «jus gentium» увійшов у світову пра- вову культуру завдяки візантійській
кодифікації римського права в Інституціях і Дигестах Юсти- ніана (533 р.), де він вже
мав значення «права народів» [2, c. 92]. Наприкінці Античності Ісидор Севільський (бл.
560–636 рр.) перерахував такі принципи jus gentium: «Це окупація, будівництво,
укріплення, війни, полон, право повернення гро- мадянства після полону, рабство,
договори, мир, перемир'я, недоторканність послів, заборона змі- шаних шлюбів; і це ius
gentium, оскільки майже кожен народ використовує його» [5, c. 226].
На думку О. Буткевич, у ранньому Серед- ньовіччі «право народів» було комплексом
між- народно-правових норм, завдяки яким продо- вжувалася традиція регулювання
міжнародних відносин, що склалися ще в часи Римської імперії. У ньому поєднувались
публічно-правові й приват- ноправові елементи. Перевагою jus gentium в цей
період було те, що воно ґрунтувалося на найста- більнішому джерелі міжнародного
права – міжна- родному звичаї [3, с. 186].
Т. Аквінський вважав право структурним еле- ментом людського закону, який виникає
із природ- ного. Виходячи із цього, він поділив позитивне право на jus gentium та jus
civile, сприймаючи перше як право у сфері торгівлі [9, c. 112]. Доцільно зазначити, що
за такого підходу стає зрозумілим, чому середньовічне право народів базувалося на
міжнародних звичаях.
Знаний правник доби пізнього Середньовіччя, один із засновників польської школи
міжнарод- ного права, П. Влодковіц пов’язує право народів із природним правом,
проте не ототожнює їх. Влод- ковіц вважав, що від природного права відгалужу- ється
право народів, ergo друге поняття походить із природного розуму: «Те, що природний
розум встановив між усіма людьми, чого додержу- ються всі народи і називається
правом народів». Щобільше, на думку вченого, jus gentium лежить в основі виникнення
держав і власності, влади і верховенства, є універсальним для всіх людей і народів,
християн і «невірних», правителів і настоятелів, зокрема Папи Римського [10, c. 63].
Беручи до уваги вищенаведене, очевидною є еволюція права народів (рис. 1).
Так, в Античності воно складалося із двох частин – публічно- і приватноправової.
У Новий час ця назва (droit des gens, jus gentim) закріпилася за міжнародним
публічним правом, тобто стала використовува- тись для позначення права, яке
регулювало від- носини між державами. Натомість перша частина перестала бути
самостійною та увійшла до складу внутрішнього права держав [11, c. 2]. Крім того, в
ранній Новий час іспанський правознавець і тео лог Ф. де Віторія ввів у доктрину
міжнародного права термін jus inter gentes.
Заміна «права народів» на «право між народами» (саме так цей термін латинською
мовою увійшов у літературу 16-17 ст.) мала принци- пове значення, оскільки новий
термін почав асоціюватися з міждержавним, тобто міжнародним правом. А втім, слово
natio, використане правником у тлумаченні jus gentium, означає, як і gens, групу людей,
об’єднаних природними узами, тоді як сучасне, політичне визначення нації з’явилось
лише в часи Французької рево- люції [12, c. 80, 326].
Засновник науки міжнародного права Г. Гроцій у роботі «Рrolegomena» так писав про
право наро- дів: «...як певне право виникне між всіма дер- жавами або більшістю
держав, цілком очевидно, ... буде мати перевагу не тільки над конкретною державою,
але і над їх спільнотою (magnae illius universitatis)». «Батько міжнародного права» чітко
розмежовує позитивне jus gentium, яке має силу тільки для декількох народів (що є
правом народів в одній частині світу, не є таким в іншій), та природне jus gentium, яке
може мати силу для всіх народів. Ба більше, Гроцій висловлював думку про звичаєве
право народів, яке виникло в результаті усної угоди всіх або більшості держав світу. А
от договори, які укладаються між державами та пра- вителями, не є частиною цього
права» [9, c. 113]. Однак, слід зауважити, що Гроцій зосереджу- вався на jus inter
populos plures, а не jus gentium, – право, що діє між народами, а не право народів [13, c.
56]. Таким чином, він розумів jus gentium як право, що регулює відносини між
незалежними державами (не між приватними особами, як вва- жалось в Античності),
одначе ще не ввів термін «міжнародне право» expessis verbis.
Першим, хто використав термін «право народів» (jus gentium) щодо міжнародних
відно- син, був сучасник Гроція Т. Гоббс [12, c. 146]. Англійський юрист та історик
права XVIII ст. В. Блекстон розглядав право народів як універ- сальне право, що
складається з торговельного, морського права і права держав. Можна ствер- джувати,
що розуміння Блекстоном поняття jus gentium охоплювало не лише відносини між
індивідами, а й між суверенними державами (норми, що стосуються паспортів, прав
послів та піратства). Вперше ж поняття «міжнародне право» (буквальний переклад jus
inter gentes) з’явилося в науці завдяки позитивісту Дж. Бентаму, і невдовзі
словосполучення jus gentium було витіснено новим [4, с. 216, 217, 263].

У цілому в період класичного міжнародного права внаслідок історичних перетворень,

а саме появи незалежних європейських держав, кожна з яких наполягає на верховенстві
власної правової системи, втрачається роль римського jus gentium як правової системи,
що об’єднує більшість держав у Європі (курсив наш. – І. Я., О. Ж.) [3, c. 261].
Як зазначає В. Грабар, наукове дослідження значення jus gentium почалось лише у XIX
ст. Варто зазначити, що більшість юристів-міжнародників того часу взагалі не
визнавали міжнародно-пра- вову природу цього поняття [1; 6; 11]. Так, на думку
Вітона, попри те, що римляни називали своє феці- альне право jus gentium, воно не
було встановлено взаємною згодою чи спільним звичаєм народів. Він вважав, що це
було лише внутрішнє право [14, с. 23]. З точки зору професора Харківського
університету А. Стоянова, jus gentium діяло всередині держави, спочатку лише для
іноземців, а згодом і для грома- дян Риму [15, с. 59]. Цікаво, що інший представник
харківської школи міжнародного права В. Данев- ський також не надавав jus gentium
загальносвіто- вого значення: «Під jus gentium слід розуміти не право між народами
(jus inter gentes), а спільне право народів, що було в римлян поряд з jus civile, ... jus
gentium взагалі не має своїм предметом міжнародні відносини». З іншого боку,
науковець погоджується з тим, що джерело jus gentium лежало в інтересах і потребах
людської природи [16, c. 25].
Утім, також вартою уваги видається думка тих учених, які додержувались протилежної
позиції. Приміром, російський правознавець і сучасник В. Грабаря Й. Покровський
відзначав, що норми цього права запозичувались із загальних звичаїв міжнародного
торговельного обороту. Позаяк у торгівлі беруть участь ділові люди різних країн і
національностей, то за своїм змістом воно є загальнонародним, тому римляни і
називали його jus gentium [17, c. 133].
Висновки. Слід констатувати, що термін jus gentium розумівся primum як «право
родів». Після виникнення римської державності міжродове jus розпадається на
внутрішнє право (jus civile) та міжнародне (jus gentium), що мало на меті утримати
народи під римським правопорядком і здебільшого розглядалось як частина
природного права. В Античності та в Середньовіччі право народів складалося з двох
частин – приватноправової та публічно-правової. У ранній Новий час та з них, що
регулювала відносини між державами, дістала назву jus inter gentes. Термін jus gentium
почав використовуватися у значенні права, визнаного всіма незалежними державами,
яке регулює відносини між ними. Отже, воно поступово трансформувалось у напрямку
регулювання спочатку приват- ноправових, а згодом публічно-правових відносин.
Із плином часу jus gentium переходить у суто міждержавне право і поступається
новому поняттю – «міжнародне право».

2 варіант відповіді

Враховуючи те, як активно ранньофеодальні країни запозичували римське право

для формування внутрішньодержавного правопорядку та римську міжнародно-правову
культуру для регулювання своїх міжнародних відносин, можна говорити, що
міжнародне право Середньовіччя (а відтак і класичне) має античну основу. Ця основа
зумовила і погляд на докласичне і класичне міжнародне право як продукт
європейського античного регіону.
Саме система римського jus gentium виділяється у період пізньої античності і
раннього Середньовіччя як фактор, з одного боку, континуїтету античного
міжнародного права, а з іншого – його змін і трансформації в середньовічне. Питання
ролі і місця jus gentium завжди було одним з найбільш дискусійних не лише в теорії
міжнародного права, але й в інших правових науках. В основному суперечки
стосуються походження і сутності jus gentium, того, було це право міжнародним,
внутрішньодержавним римським правом, чи правовим комплексом, що поєднав
приписи міжнародного, цивільного права та релігії; чи можна вважати jus gentium
попередником сучасного міжнародного права, в якій мірі воно здійснило вплив на
останнє і т.д. [332, с. 1-8].
На думку В.Грабаря, «уривки міжнародно-правових норм, які збереглися в Corpus
Juris Civilis складають першу ланку, що пов’язує ці збірники з новоєвропейською
літературою міжнародного права [332, с. 3]».
В основному, завдяки jus gentium античне міжнародне право змогло відродитися в
середньовічному, а згодом на його основі формується класичне міжнародне право.
Можна перелічити ряд причин, що сприяли значній ролі цієї системи в період
трансформації стародавнього міжнародного права в міжнародне право Середньовіччя.
Це, зокрема, флуктуативна природа jus gentium (виробилась в результаті його
неодноразових історичних трансформацій), звичаєвий характер, поєднання
приватноправових та публічно правових рис і якостей, характер цього правового
комплексу як спільного для різних народів.
Флуктуації, які зазнало на собі пізньоантичне міжнародне право, не змінили його
сутності лише завдяки наробленій пристосовуваності jus gentium. Йому був знайомий і
генетично властивий перехід з публічно-правових на приватноправові основи,
регулювання як внутрішньодержавних, так і міжнародних відносин. При таких змінах
особлива роль належить загальним принципам та основним і характерним
властивостям права. Маючи доволі сильні такі принципи й засади, jus gentium вижило
в період загальних трансформаційних процесів правових систем і визначило сутність
ранньосередньовічного міжнародного права. Базуючись на аналізі таких історичних
змін jus gentium, можна говорити, що в період раннього Середньовіччя воно являло
собою комплекс міжнародно-правових норм, завдяки яким продовжувались деякі
традиції регулювання міжнародних відносин, що склалися ще в часи Римської імперії.
Флуктуаційні процеси, що спостерігалися в ньому в попередні періоди, виробили
риси як стабільності, так і гнучкості, як консерватизму, так і спроможності сприйняти
новації, що дало можливість зберегти елементи цього права навіть у сучасному
міжнародному праві.
Говорячи про сучасні процеси універсалізації і глобалізації, вчені нерідко
змушені звертатися до їх витоків у міжнародному порядку середньовіччя,
сформованому на основі римського права народів і за прикладом Pax Romana: «На базі
права народів в Новий час (Г.Гроцій та ін.) починає формуватись сучасне універсальне
міжнародне право, як, втім, на основі римського права (і частково ідей і концепцій
давньогрецьких авторів) виникло і розвивається до наших днів європейське право.
Істотну роль в цьому процесі універсалізації державно-правових концепцій, ідей і
інститутів Західній Європі зіграла рецепція римського права в середні віки і у Новітній
час [333, c. 41]».
Коли йдеться про еволюцію jus gentium як попередника класичного міжнародного
права, то мається на увазі той етап його функціонування, коли воно застосовувалось
для регулювання міжнародних відносин Риму, про що А.Нуссбаум писав: «еволюція
jus gentium символізує римський лібералізм щодо іноземної культури [183, p. 19]».
Проте не всі вчені визнають в jus gentium публічно-правові компоненти [334].
Нерідко його визначають лише як внутрішнє римське право [104, c. 17] або його
специфічну частину [335, p. 37-39] чи як попередника міжнародного приватного права,
або міжнародного торговельного права [336, p. 11]. Приватно-правовий (міжнародний)
компонент дійсно виділився з jus gentium, але значно пізніше (так само jus gentium
вплине і на формування національних правових систем і на створення, навіть
кодифікацію, канонічного права, але в основі своїй воно залишиться правом народів).
Серед істориків права популярний погляд на jus gentium як еволюціонуючи римське
право, «в якому виділяються чотири періоди: 1) квіритське право; 2) цивільне право; 3)
jus gentium і 4) право імперії [337, p. 1104]».
Безсумнівна перевага jus gentium в період раннього Середньовіччя перед іншими
правовими комплексами полягала також у тому, що воно ґрунтувалося на
міжнародному звичаї (найстабільнішому джерелі міжнародного права). Дехто
схильний вважати, що спершу це були звичаї лише італійських племен, а згодом
конгломерат (сукупність) співпадаючих звичаїв різних народів: «jus gentium, яке
називають ще звичаєвим міжнародним правом [338, p. 174-175]». Деякі міжнародні
звичаї стародавнього періоду (расta sunt servanda, недоторканості послів, відкритого
моря, еквівалентності, рівності та ін.) дійшли до сьогоднішнього дня практично в їх
первозданному вигляді.
Вплив римського права народів в нових умовах проявився й завдяки здатності
поєднувати публічно-правові та приватноправові елементи, що не завжди адекватно
оцінювалось дослідниками. Через таку природу jus gentium їм було важко встановити
предмет його регулювання. Останній розглядають як усі відносини, що виходять за
національні рамки: між державами, народами, (навіть бездержавними), племенами,
усіма «цивілізованими спільнотами» тощо.
В періоді раннього Середньовіччя також часто важко відрізнити публічно-
правову природу деяких принципів і інститутів від приватноправової. Так публічне
римське право поступово витісняється звичаєвим правом варварських «правд».
Відбувається своєрідна приватизація держави, публічна влада якої підміняється
особистою владою військових вождів, суверенів, правителів, забезпечена їх власністю і
гвардією. Тому багато в чому «приватизовуються» і ключові норми міжнародного
права. Яскраво виявляється це на прикладі інститутів третейського розбирательства і
третейського суду, що стали «прикордонними» між публічним і приватним правом:
«Характер третейського розбирательства носив найчастіше змішаний приватно-
публічно-правовий характер, водночас внутрідержавний і міжнародний. Це
пояснюється тим, що у багатьох випадках в ролі третейських суддів у суперечках між
васалами виступали їх сюзерени [189, с. 61]».
Говорять навіть про «приватноправовий характер мислення [189, c. 51]» в період
раннього середньовіччя, на який вплинуло римське цивільне право. Проте, в результаті
політичних змін в Європі і Азії після розпаду Римської і Перської імперії публічно-
правовий характер права народів ще більше зміцнився. Як свідчать історики
міжнародного права, «в цей період кількісно збільшується чисельність міжнародних
мирних договорів, які укладалися або на 50 років, або за формулою: «мир без кінця».
…Для біженців і полонених допускається свобода повернення на батьківщину і
свобода від покарань обох сторін, що воюють. Вводяться норми вшанування християн
в Перській імперії і толерантного ставлення до послідовників зороастризму на землях
із християнським віросповіданням [118, с. 79]».
За умов, коли багато рис з публічно-правових відносин трансформувалося в
приватноправові, важливе завдання регулювання цих відносин починає здійснювати
знов таки jus gentium, яке саме зазнало схожих трансформацій. В епоху переходу від
пізньої античності до раннього середньовіччя jus gentium продовжували сприймати як
публічне право міждержавних відносин: «римська і канонічна юриспруденція все
більше приділяли уваги питанню правотворчості правителя та її обмеженню вищими
нормами в формі божественного права, природного права та jus gentium [339, p. 117]».
З іншого боку, під впливом чинників римського приватного права і певної
«приватизації» права в ранньому середньовіччі розвивається приватне право з
іноземним елементом. Його норми остаточно закріпляться у XII-XIV ст., у тому числі у
кодифікаціях середньовічних держав.
Ще одним аспектом, який сприяв значній ролі jus gentium в ранньому
Середньовіччі, було те, що воно виявилось здатним пристосуватись до регулювання
міжнародних відносин нового «горизонтального» типу. Jus gentium містить у собі
засади, властиві всім народам, визнані ними та придатне до регулювання відносин між
багатьма суб’єктами. Із втратою Римською та Перською імперіями свого
превалюючого становища, «пірамідальна» система міжнародних відносин змінюється
переважно горизонтальними зв’язками безлічі нових, ще не достатньо зміцнілих
народів і країн. Jus gentium виявилось здатним рівномірно і адекватно переносити
принципи міжнародно-правового регулювання на новий ґрунт середньовічної Європи.
Така особливість цього права викликала його специфічне розуміння у класичній
науці. Але незалежно від того, розглядали дослідники jus gentium, як міжнародне
публічне чи міжнародне приватне право Риму, чи як цивільне, тощо, більшість з них
акцентує увагу на елементі спільності його норм для різних народів як самої
характерної риси і природи цього права (його походження в тому числі виводили з
вимог регулювання міжнародної торгівлі та особистого статусу торгівців).
Така характеристика jus gentium призвела до того, що в міжнародно-правовій
теорії воно почало розглядатись як природне право або його специфічна частина, як
перехідне від природного до позитивного права.
Близько до місця jus gentium як античної основи міжнародно-правової
трансформації стоять античні імперативні принципи міжнародного права, загальні
принципи права як спільні правові цінності різних народів. Однак, зведення jus gentium
лише до загальних принципів права чи до співпадаючих елементів і компонентів в
місцевих законах різних країн, які відображають їх спільне, звужує як структуру jus
gentium і сферу його застосування, так і природу й сутність таких принципів і
призводить до висновків про те, що воно є внутрішньодержавним правом  у
співпадаючій формі.
Разом з тим, варто відзначити, що імперативні принципи міжнародного права (а
більшість з них склались на основі загальних принципів права) склали вагомий
елемент античної основи міжнародно-правової трансформації зазначеного періоду.
Нормативний комплекс jus cogens як основа міжнародно-правового регулювання,
принципові засади, без яких це право не може існувати, було перенесено із античної
практики як каркас, що став основою розвитку ранньосередньовічного міжнародного
права. Прикладом такого переносу римських правових положень у середньовічне
міжнародне право є принцип недоторканості послів, який стає основоположним і в
ранньосередньовічному міжнародному праві, де норми щодо цього містились в
Салічній правді, Саксонському дзеркалі, Ломбардському зводі та ін. [340; 341]. 
Спільність норм римського jus gentium у різних народів має передумови і в
правовій практиці Риму. Рим, розростаючись як імперія, завжди визнавав право
захоплених ним країн: «Я, Тиберій Клавдій Август Германік, верховний жрець з
трибунською владою і вдруге консул, наказую: «...Нехай іудеї, які живуть по всьому
просторі нашої славної імперії, вільно дотримуються своїх споконвічних звичаїв,
причому Я, за своєю великодушністю, дозволив їм це, вимагаю, щоб вони тримали
себе спокійніше, не глумилися над релігійними обрядами іновірців і дотримувалися
точно своїх власних законів» (з указу імператора Тиберія 14-37 рр. н.е.) [343, c. 377]. В
результаті, в основу нового середньовічного міжнародного права було покладене jus
gentium з окремими наробками різних народів. Як вірно зауважив М.Ростовцев, «не
можна випускати з уваги, що цивілізація Галлії, Іспанії, Карфагену, іллірійських і
фракійських земель на момент їх завоювання римлянами мала вже багатовікову
історію. Всі ці локальні правові системи, в особливості елліністична не були витіснені
ні римським цивільним правом, ні так званим ius gentium. Вони продовжували жити
протягом всього існування імперії і складали основу юридичної практики різних
провінцій [344, с. 173-174]».
Таким чином, при завоюванні Римом інших країн простежується правова
акультурація, яку проводив Рим, маючи досконалішу правову систему, а не про
знищення їх права [345, c. 377].
В цілому, досить значна кількість норм та інститутів античного міжнародного
права була сприйнята середньовічним (при чому як міжнародним, так і внутрішнім
правом країн). Вплив jus gentium, а також елементів давньоримської правосвідомості
виявився і у тому, що, «в германських державах епохи Великого переселення народів
система правових норм (так само, як і в еллінізмі і протягом довгого часу в римському
праві) будувалася на принципі індивідуальності. Це означало, що германські королі
повинні були видавати закони окремо як для своїх германських підданих, так і для
підданих, що мали римське громадянство [22, c. 128]». Подібність із системою
формування римського jus gentium тут безперечна, оскільки останнє і стало
безпосереднім попередником ранньофеодальних норм міжнародного права і
внутрішнього права щодо іноземців, торгівлі і зовнішніх зносин.

Тому важко погодитись із твердженням Д.Шиндлера про те, що «Сучасне

міжнародне право, яке розвинулось в Європі в кінці Середніх віків, було спочатку за
походженням і проявом винятково універсальним правом [376, p. 162]». Помилковим
було б стверджувати також, що тенденція до розвитку середньовічного міжнародного
права до універсальності відбувалась за рахунок звуження регіональних міжнародно-
правових особливостей. Навпаки, утвердження універсальності в міжнародному праві
у той час засновувалась на визнанні регіональних наробок. Співпадаючі регіональні
цінності, як правило, визнавались універсальними міжнародно-правовими стандартами
(як, наприклад, більшість імперативних принципів міжнародного права, норм jus
cogens, таких, як pacta sunt servanda, дипломатичної недоторканості та ін.).
Середньовічний регіоналізм не тільки зберігся, але й перейшов у класичне, а
згодом в сучасне міжнародне право [370, c. 47]. Хоча в цілому в Середньовіччі на
перший план в характеристиці міжнародного права виходять спільні, загальні
міжнародно-правові цінності і стандарти.

Варіант 3 (МІЙ)
Питання походження та змісту терміна jus gentium неодноразово піднімалися в працях як
істориків міжнародного права, так і в роботах представників науки римського приватного
права. Проте і до сьогодні серед науковців не існує одностайності в підходах до визначення
історії його становлення, сфери застосування та змісту, що вкладався стародавніми римлянами
в це поняття.У сучасній науці міжнародного права визнаною є точка зору про досить раннє
походження міжнародного права. Різні групи людей взаємодіяли на різних етапах виникнення
суспільної організації життя, починаючи з епохи первісного ладу. Міжплемінні відносини з
появою держав змінилися міждержавними відносинами. Міжплемінні, а потім і міждержавні
відносини регламентувалися певними нормами поведінки. У римському праві система
правових норм, що визначали відносини громадян з негромадянами, називалася jus gentium −
право народів. Саме це поняття було перенесене в середні віки на правила міжнародних
відносин
Стосовно питання про виникнення терміну jus gentium дослідники тотожні, пов’язують
його зі словом gens, тобто − «рід» і відносять його походження до додержавного періоду
життя римської общини, до родового суспільства, коли це право розумілося не як міжнародне,
а як міжродове, міжплемінне, яке мало відношення лише до родів Лаціуму, на основі
об’єднання яких і виник Рим. Поступове поширення дії jus gentium на племена Італії не змінило
значення цього словосполучення, тому що слово gens не набуло іншого змісту для римлян з
переходом від роду до племені [2, 489-490]. Погоджуються історики і в тому, що термін jus
gentium був власне римського походження, а не запозичений римлянами в греків, як це мало
місце відносно поняття jus naturale
В.Е. Грабар вважає, що споконвічно усе первісне право було «міжнародним», свідченням
чого є те, що усі перші відомі правові формули стосувалися міжнародних відносин, усі
правовідносини мали міжродовий або міжплемінний характер, iндивідуального права на
цьому етапі не існувало.
 Поділ на публічне і приватне з’явився лише із розкладом первісного суспільства та
утворенням держави. У зовнішніх відносинах римська община стала на місце родів і зберегла
колишню назву роду − gens, і у відносинах з іншими общинами продовжувало діяти колишнє
міжродове право − jus gentium
Теза про зародження міжнародного права на етапі розпаду родоплемінних структур
первісного суспільства і появи держав, на думку В.Г. Буткевича, явно не враховує історичних і
правових реалій. Сучасні археологічні та етнографічні дані свідчать про наявність традицій,
ритуалів, правил поведінки в період понад 60 тисяч років тому. Багато з них забезпечувалися
примусом, породжували відповідальність і застосування санкцій, тобто мали ті саме елементи і
правила застосування, що і норми, які з появою держави вважаються правовими. Особливо це
характерно для періоду перед утворенням держав
Так, при першій взаємодії між племенами (війна, обмін, розмежування території тощо) одразу
ж виникало питання про визнання свого контрагента, наділення його певним статусом.
У межах міжплемінного права сформувалися три інститути: інститут екзогамії
(заборона укладення шлюбів у межах певної групи) та ендогамії (дозвіл на укладення
шлюбів у межах певної групи), інститут обміну (формується принцип можливості
торговельного обігу з іншими племенами та визнання правового захисту як чужого
майна, так і особистої недоторканності іноземця) та інститут гостинності
У римських джерелах ми вперше зустрічаємо термін jus gentium наприкінці
республіканського періоду в Цицерона. Він, а також наступні історики (Тіт Лівій,
Тацит) використовували його виключно в значенні міжнародного права. У римських
юристів цей термін вперше з’являється в епоху імператора Адріана вже в іншому
значенні − права, що діє всюди, серед усіх народів, до того ж виключно в значенні
приватного права, яке протиставляється римському цивільному праву
Грабар сформулював і обґрунтував наступну теорію: jus gentium спочатку
використовувалося саме в значенні міжнародного публічного права, а не міжнародного
приватного, як його почали розглядати пізніше, за часів Римської імперії
Покровський розглядає jus gentium як третю правову систему яка приєдналася
до цивільного права (jus civile) та адміністративного права (jus honorarium), що
виникла в республіканський період. Перші дві системи поширювалися лише на
римських громадян. Проте у другій половині республіканського періоду Рим став
центром світової торгівлі, центром скупчення значної кількості негромадян,
перегринів. Між римськими громадянами і перегинами, між самими перегинами,
виникали різноманітні ділові відносини. Так виникла необхідність нормативно
врегулювати ці відносини. Для цього була створена спеціальна магістратура − praetor
peregrinus. Він також, як і інші претори, при вступі на посаду видавав едикт, у якому
визначав правила своєї юрисдикції. Цей едикт ставав основою особливого цивільного
правопорядку, що діяв для регулювання відносин римлян з перегранами та перегринів
між собою. Норми цього правопорядку запозичувалися із загальних звичаїв
міжнародного торговельного обігу. Таким чином, за своїм змістом це було право
загальнонародне (тобто, спільне для усіх народів), тому римляни і називали його jus
gentium
Різницю між цивільним правом і jus gentium В.Е. Грабар вбачає в тому, що
норми цивільного права утворювалися законом і регулювали відносини між
громадянами, а норми jus gentium встановлювалися міжнародними договорами і
регулювали відносини іноземців між собою та з римськими громадянами
На формування концепції jus gentium справила вплив філософія Стародавньої
Стої, для якої був характерний космополітизм. Стоїки одними з перших філософськи
обґрунтували необхідність універсального права. Людині від народження властиві
зв’язки з іншими людьми, тому вона по праву може вважати себе «громадянином
світу», а не лише окремої держави. Усі люди − брати і діти одного і того самого
Небесного батька, стверджували стоїки Це природне право є основним і єдиним
джерелом різноманітних позитивних прав у різних державах. Усі розходження між
законами держав − результат відхилень від природного права. В єдиній космічній
державі розбіжності між людьми мають лише моральний характер. Відповідно, в
основі позитивного права лежить космополітична мораль, тотожна природному праву
людини. Визнання природного права призводить до визнання його принципової
єдності, яка не може бути скасована довільними розходженнями в законодавстві.
«Існує лише одне право, що пов’язує людське суспільство і встановлене одним
законом» (Цицерон)
Римський юрист Ульпіан вбачав у природному праві прояв інстинкту,
властивого всьому живому. Порівнюючи природне право з правом народів (jus
gentium), він визначав його наступним чином: «Природне право − це те, якому природа
навчила усе живе: це право властиве не лише людству, але й усім тваринам, що
народжуються на морі і на землі, і усім птахам; сюди відноситься об’єднання чоловіка і
жінки, яке ми називаємо шлюбом, також − народження дітей, також − виховання; ми
бачимо, що тварини, навіть дикі, мають знання цього права. Право народів − це те,
котрим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від
природного права: останнє є спільним для усіх тварин, а перше − лише для людей (у
їхніх відносинах) між собою»
Отже, на основі стоїчної ідеї внутрішньої єдності людства, а відповідно єдності
правосвідомості різних народів у римському праві виникло поняття права народів − jus
gentium. Аналіз наукових поглядів на проблему становлення міжнародного права в
стародавньому Римі дозволяє дійти наступних висновків:
1. Jus gentium мало своє значення уже в період докласового суспільства та
спочатку означало міжродове (міжплемінне) право. З утворенням римської
державності воно почало розвиватися у двох напрямках − jus gentium (міжнародне
право) та jus quiritium (право квірітів), пізніше − jus civile (внутрішнє право).
2. Для римських юристів термін jus gentium мав два значення. У широкому сенсі
він означав право, що є спільним для всіх цивілізованих народів, і містило в собі і
публічне, і приватне право. У вузькому сенсі цей термін означав сукупність норм і
принципів, що регулювали відносини римського народу як єдиного цілого з іншими
народами.
3. Ключову роль у формуванні jus gentium відігравав претор перегринів. Судова
практика, яка окрім римського права, базувалася на праві інших народів, була
головним джерелом jus gentium.
4. Умови міжнародного співробітництва зберегли регіональний характер
міжнародного права в стародавній період. Воно продовжувало розвиватися
здебільшого за рахунок звичаїв, а не міжнародних договорів.
5. Римське право справило значний вплив на подальший розвиток науки
міжнародного права. Під впливом грецьких стоїків римські юристи розвинули ідею
природного права, яке поширювало свою дію на всіх осіб і всі народи. У подальшому
ця ідея знайшла своє відображення в міжнародно-правовій науці.

Встановити сутність поняття історичної трансформації, як фактору континуїтету

МП.
Історична трансформація - це процес змін, які відбуваються в системі
міжнародного права протягом певного періоду часу. Цей процес може
бути спричинений різними факторами, такими як соціальні, політичні,
економічні, культурні та технологічні зміни в світі.

Історична трансформація є фактором континуїтету міжнародного

права, оскільки вона стимулює розвиток правової системи, а не
призводить до її зміни з кореня. Процес історичної трансформації
може відбуватися шляхом зміни норм міжнародного права, які вже
існують, або створення нових норм. У будь-якому випадку це
відбувається в межах традиційної системи міжнародного права, з
урахуванням правової історії та попередніх правових норм.

Одним із прикладів історичної трансформації є еволюція міжнародного

права моря від традиційного морського права до сучасної системи, яка
включає міжнародні конвенції, принципи, договори та рішення
міжнародних судів. Цей процес відбувався впродовж століть і був
спричинений різними факторами, такими як розвиток морської
технології, розширення торгівлі та геополітичні зміни в світі. Однак, не
дивлячись на ці зміни, система міжнародного права моря залишається
континуальною, оскільки вона зберігає деякі ключові принципи та
норми, які визнані звичаєм та попереднім міжнародним правом.

Отже, історична трансформація є важливим фактором

В теорії міжнародного права проблема його історичної трансформації ніколи не

була об'єктом спеціального дослідження. На сьогодні навіть не існує чіткого бачення
того, чим є трансформація міжнародного права – його перетворенням у часі чи
просторі, заміною одного типу (історичного або за формою чи змістом) міжнародного
права іншим тощо [303, с. 34-39]. Так само не існує і єдиного тлумачення цього явища.
Причиною цього може бути як те, що міжнародне право вважається статичним
явищем, якому не властиві переходи, так і те, що до нього переважно підходять з
позитивістських позицій, розглядаючи тільки діюче право.
Крім того, в теорії міжнародного права вважалось, що воно розвивається шляхом
кількісного накопичення нормативного матеріалу і географічного розширення своєї дії,
а не внаслідок притаманних йому внутрішніх механізмів пристосування до нових
історичних обставин. Історики права більше говорять про хронологію прийняття
правових актів і передають їх зміст, аніж про еволюцію власне міжнародно-правових
категорій, принципів, норм або інститутів, а теоретики права – про визначення права,
його джерел, принципів і норм, конкретні просторово-часові рамки їх застосування,
аніж про генезис та історичний розвиток цих норм та інститутів.
 Чи не вперше проблема трансформації міжнародного права (в історичному
розумінні цього поняття) була згадана в науці в двадцяті роки ХХ ст. у радянській
доктрині «міжнародного права перехідного часу» [304, с. 35] як «форми тимчасового
компромісу між двома антагоністичними класовими системами [305, c. 17-18; 306, c. 9-
10]». Суть концепції полягала в тому, що існуюче класичне міжнародне право
(буржуазних країн) не вважали за можливе застосовувати до відносин за участю
соціалістичних держав. Вважалось, що капіталістичні країни мають зникнути, а їх
міжнародне право трансформуватися в новий історичний тип права – соціалістичне
міжнародне право, а поки що між ними буде діяти перехідне міжнародне право від
капіталізму до соціалізму [307, c. 28]. Хоча згодом радянські дослідники й відмовились
від такої характеристики, в цілому вони залишались на позиції можливості
революційного оновлення міжнародного права.
Західні вчені, попри те, що не розглядали безпосередньо питання саме
трансформації міжнародного права, у контексті дослідження його історії вважали, що
воно не може розвиватись стрибкоподібно, революційно, а для нього характерний
еволюційний процес. На думку М.Віраллі, «в рамках будь-якого юридичного порядку
встановлюється напруга між консервативними та еволюційними силами…,
результатом взаємодії яких є такий порядок, котрий, з одного боку, не може змусити
застигнути навічно в одному стані норми, що його утворюють, і не може
оновлюватись, зберігаючи при цьому цілісність: саме така перманентна трансформація
зветься тяглістю права [308, p. 188]». Така позиція залишається властивою західній
науці і сьогодні: «Право змінюється по мірі того, як змінюється характер питань, які
підлягають регламентуванню…жодна його галузь не може уникнути цих мутацій,
навіть найбільш фундаментальні інститути державного або приватного права; в той же
час ці основи права живуть довше, аніж їхні поверхові прояви, чому так рідко
трапляються революції в сфері права; справа в тому, що між чисельними
консервативними й творчими силами, які діють в правовій сфері, встановлюється
рівновага, яка навіть в моменти криз не дає втриматись радикальним тенденціям,
пом’якшуючи їх, в результаті чого відбуваються звичайні коливання [309, с. 199-200]».
Відкиданням наступництва в міжнародному праві окремі радянські вчені
фактично утверджували невизнання докласичного, досоціалістичного міжнародного
права або проявляли нерозуміння його сутності. Заперечуючи процес трансформації
міжнародного права, закономірне наступництво в його розвитку, вони уявляли його як
явище, що вже склалось і не потребує дослідження своєї історії, чи навіть позбавлене її
[310, c. 29; 311, c. 199, 312, c. 119]. Ця школа не визнавала історичних трансформацій
міжнародного права.
Міжнародно-правову трансформацію частіше за все розглядають в контексті
«переходу» норм міжнародного права до внутрішньодержавного. В такому значенні
термін «трансформація» ввів до науки німецький юрист Г.Тріппель [313, s. 19].
Найбільш характерним такий підхід був для радянських дослідників, які визначали
трансформацію як «перетворення у встановленому в цій державі порядку норм
міжнародного права в форми внутрішньодержавного права [314, c. 16]». Однак
більшість вчених піддають сумніву таке визначення трансформації права [148, с. 231;
315, с. 26].
Крім трансформації норм міжнародного права у внутрішнє або навпаки, можна
назвати декілька засобів формування міжнародно-правових норм у просторі: 1)
міжнародно-правова акультурація (зміна чи поширення міжнародного права в
результаті впливу більш розвиненого субрегіонального, регіонального чи комплексно-
регіонального права); 2) міжнародно-правова уніфікація (спосіб вироблення в
окремому субрегіоні, регіоні, або на універсальному рівні спільного узгодженого
міжнародно-правового комплексу норм); 3) інтеграція (об’єднання локальних,
партикулярних норм міжнародного права в субрегіональні, субрегіональних, в
регіональні, а останніх в універсальні, з анулюванням, відміною чи зміною норм, що
суперечать або не узгоджені із нормами відповідно більшої сфери дії); 4) міжнародно-
правова дифузія (засіб перетворення міжнародного права шляхом проникнення в нього
норм на основі запозичення, рецепції більш ефективних правових приписів).
Зберігається й такий спосіб формування цього права як міжнародно-правова
колонізація, як примусово-насильницьке поширення міжнародно-правових стандартів
на країни з менш розвиненою міжнародно-правовою культурою.
Однак це є підходом до трансформації «по горизонталі», в межах одного
історичного періоду, і він практично не розглядає трансформацію міжнародного права
у часі. Крім того, при цьому не враховується те, що трансформація міжнародного права
– це процес його змін і перетворень, а не спосіб зв’язку з внутрішньодержавним
правом, чи регіонального міжнародного права з універсальним, тощо; процесу
трансформації підлягають не лише норми міжнародного права (як про це говорять
прихильники теорії трансформації як перетворення міжнародного права у
внутрішньодержавне), але й принципи, галузі та інститути. Крім цього, під
трансформацією міжнародного права розуміють його еволюцію, глобалізацію,
гармонізацію, чи звичайний його розвиток та ін. [316-319]. Таким чином, термін
«трансформація міжнародного права» в його теорії часто застосовується для
характеристики зовсім інших процесів.
Перш ніж перейти до визначення історичної трансформації, слід відзначити, що
вона є наслідком природи міжнародного права. Воно є своєрідним складним
організмом, який Е.Ніс образно назвав «живим світом права», котрий по-своєму реагує
на політичні зміни як засіб адаптації і водночас регулювання у міжнародному житті
[320, p. 5]. Сьогодні бачення міжнародного права як «живого організму» є властивим
для міжнародних судових установ. В своїй діяльності вони утверджують розуміння
міжнародного договору як «живого інструменту» і необхідність тлумачити його в
динаміці, в розвитку. Досягнення сучасного міжнародного права полягає і в тому, що
воно надає перевагу тлумаченню договору як «живого документа» перед
позитивістською вимогою слідувати незмінній згоді держав.
Міжнародному праву як «живому організму» зі складною системою, котрий
динамічно розвивається, властиві свої особливості: виникнення, формування і
становлення; розвитку і поширення; генезису і історичної безперервності. Довга
історія еволюції міжнародного права не має перервності, але має трансформаційні
етапи, внаслідок яких не порушувалась безперервність міжнародного права, але воно
якісно змінювалось. Тому до характеристики міжнародного права як системи, що
динамічно змінюється, слід додати чинник його історичних трансформацій у певні
періоди, що стали наслідком його «пристосованості» до таких обставин [321-323].
Міжнародному праву властиві, з одного боку, континуїтет при змінних
міжнародних відносинах, з іншого – ефективне пристосування до їх регулювання.
Досліджуючи питання фрагментації міжнародного права, Р.Колодкін дійшов висновку,
що цей процес міжнародному праву не загрожує, як про це інколи говорять, бо воно
володіє внутрішнім механізмом пристосування до нових умов: «Система міжнародного
права дозволяє вирішувати конфлікти, що виникають у зв’язку з формуванням нових
міжнародно-правових норм, між старими і новими нормами [324, c. 60]». Здатність
міжнародного права до «саморегулювання», самозбереження можна простежити і в
ході дискусії щодо обов’язкової сили, ефективності, розвиненості міжнародного права.
Ті, хто заперечують ці якості, не враховують саме здатності міжнародного права
пристосовуватись до різних обставин міжнародної системи і регулювати міжнародних
відносин різних видів і типів.
Про властивий міжнародному праву механізм саморегуляції (або
«самозбереження») шляхом пристосування до нових історичних обставин свідчить і те,
що протягом історії не можна назвати жодної внутрішньодержавної системи права,
котра б не з’явилась, сформувалась, переживала кризу і врешті зникла під впливом
конституційних, революційних, політичних, економічних, воєнних чи ін. обставин.
Цей самий процес виникнення, становлення і відмирання внутрішньодержавних
правових систем, як і самих держав буде властивий їм і надалі. Міжнародне ж право,
історично трансформуючись, залишається незмінним у своїх основних сутнісних
якостях.
До такої пристосовуваності і історичної тяглості у порівнянні із
внутрішньодержавними правовими системами в міжнародному праві долучились його
риси: акумулювання загальнолюдських цінностей і їх захист.
Історичну трансформацію міжнародного права можна визначити як процес
розвитку міжнародного права, який проявляється в спадкоємності і еволюції цього
права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнародні відносини, в зміні
пріоритетності джерел чи суб’єктів цього права, еволюції його принципів та інститутів,
що відбувається внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах. Трансформація
міжнародного права залежить як від внутрішніх (власне міжнародно-правових), так і
від зовнішніх чинників. Трансформація – це зміна міжнародного права на основі
континуїтету, тяглості його основних принципів та методів регулювання; і як вірно
відзначив Ж.-Л.Бержель: «право безперервно трансформується, підлаштовуючись до
ритму історії …завдяки цьому право передає особливості свого часу і несе в собі
стигмати тієї епохи, коли воно сформувалось [309, c. 198]».
Якщо розділити певний тип міжнародного права на три його стадії: зародження,
розвиток, відмирання, – то виявиться, що всі вони схильні до трансформації.
Перехідний трансформаційний період між двома типами міжнародного права є
найбільш доленосним і відчутним для нього. Тут міжнародне право покликане
забезпечити наскільки можливо, поступальний відхід старих порядків, і по можливості
безболісне вростання нових політичних утворень в світову спільноту.
Міжнародне право залежить від зовнішніх детермінантів, і є наслідком їх дії (його
поява зумовлена потребами відповідних соціальних утворень). Однак, утворившись в
самодостатню цілісність зі своїми внутрішніми закономірностями, воно не може
уникнути процесів пристосування до зміни цих детермінант. В ньому виробляються
свої засоби самозбереження і пристосування, які являють собою той міжнародно-
правовий консерватизм, що становить основу тяглості розвитку міжнародного права.
Цьому консерватизму (як елементу стабільності) протистоять фактори зміни та
розвитку, які проявляються внаслідок зміни зовнішніх детермінантів: якщо ці фактори
нових змінних обставин – новаторські, позитивні, то й міжнародне право
пристосовується до їхніх вимог; якщо вони несуть деструктивний елемент, то риса
консерватизму в міжнародному праві запобігає його несприятливій зміні. У взаємодії
консервативного (стабільності) і прогресивного (пристосовуваності) в міжнародному
праві проявляється правовий баланс. Флуктуації і мутабельність цього права є
результатом дії радикальних або кризових факторів. В часовому аспекті ця флуктуація
стає складовою еволюції міжнародного права.
Трансформація міжнародного права стосується не тільки його системи в цілому,
але в першу чергу його складових (норм, принципів, джерел, інститутів і галузей): так
будь-якому міжнародно-правовому звичаю передують міжнародні прецеденти як
сукупність співпадаючих одноразових рішень. Однак для перетворення цих
прецедентів в міжнародно-правовий звичай (перетворення неправового в правове)
необхідний час як його каталізатор, і згода суб’єктів міжнародного права як фактор
закріплення його результатів.
Інститут міжнародного права складається, перш за все, на основі міжнародно-
правових звичаїв і міжнародних договорів, єдність яких є фактором стабільності, а
протиборство – фактором флуктуацій в міжнародному праві. При цьому зміна
міжнародних звичаїв відбувається, як правило, еволюційно, а зміна міжнародних
договорів може стати (хоча й нечасто) причиною трансформації, перетворення
міжнародного права (Вестфальський мир 1648 р., Статут ООН 1945 р. і т.п.).
Стабільність цього права, як і його історичний континуїтет, в основному забезпечують
звичай і загальні принципи права, що можна пояснити тим, що їх «помічають», коли
вони вже склалися. Це дало підставу солідаристам (Л.Дюгі, Дж.Ссель та ін.)
стверджувати, що міжнародний звичай, проявляється для нас як міжнародно-правова
даність, яка складається в результаті специфічної акумуляції економічного,
культурного, соціального, морально-етичного та ін. порядків в міжнародному
співтоваристві, що утворюються на певному етапі розвитку останнього.
Розвиток цього права часто не відповідає більш швидким змінам у міжнародних
відносинах і входить у протиріччя з останніми. У цьому випадку включається механізм
пристосовуваності міжнародного права до таких змін (його саморегуляції) тобто
трансформації цього права до рівня потреб нових міжнародних відносин. Відтак,
історія міжнародного права – це його постійна еволюція з періодичними
трансформаційними процесами. Функція трансформації більшою мірою реалізується
шляхом міжнародного договору, який може більш оперативно реагувати на змінні
міжнародні відносини, і тому він, а не більш стабільний звичай, є основним
каталізатором трансформаційних процесів. Цими своїми функціями трансформація
міжнародного права приводить його у відповідність до міжнародних відносин. Звичай
же є характерним для еволюції міжнародного права, в процесі якої він «переносить»
його старі норми у новий період.
Протягом історії міжнародного права воно пережило декілька процесів
трансформації. Трансформація міжнародного права здійснюється на основі властивих
їй закономірностей, при чому кожна нова трансформація може мати свої
закономірності, оскільки кожен наступний тип права багато в чому відрізняється від
попереднього. Однак ніколи вона не зачіплює того спільного для всіх типів
міжнародного права, що є виявом його сутності і причиною історичного континуїтету.
Трансформація не може спричинити знищення всього старого права, а лише
призводить до його адаптації у нових умовах функціонування.
Видається вірним вказати на такі трансформаційні етапи в історії міжнародного
права: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє міжнародне право в
період формування вождеств і протодержав (стадія, на якій легітимізуються норми
міжплемінного спілкування, їм надається юридична сила і оформленість); скоріше її
можна визначити, як «квазітрансформацію», оскільки у той період мова не йде про
перетворення старого права у нове (першого як такого не було); ця трансформація
завершиться на етапі становлення стародавніх держав; 2) трансформація періоду
розпаду «пірамідальної» системи міжнародного права (етап пізньої античності і
раннього Середньовіччя); 3) трансформація середньовічного міжнародного права у
класичне (водорозділом цих типів міжнародного права прийнято вважати укладення
Вестфальського миру 1648 р.); 4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до
позитивістського міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація
міждержавного міжнародного права у зв’язку із кризою держави (триває з середини
ХХ ст.) з поступовим нарощуванням в ньому компонентів прав людини.
 Видно, що чимдалі процес трансформації міжнародного права займає все менший
відрізок часу. Окрім вказаних найбільш суттєвих трансформацій міжнародно-правової
системи можна назвати й ряд специфічних процесів її менш кардинальних змін, що
відбувались внаслідок пристосування цього права до змін його суб’єктів, міжнародних
відносин тощо. Серед таких можна вказати перетворення міжнародного права в
результаті становлення держав стародавнього типу (перехід від міжнародного права
вождеств і нестабільних ранніх держав до власне стародавнього типу права); в
результаті папської революції; зміни у міжнародному праві внаслідок криз Першої та
Другої світових війн ХХ ст.; періоду кризи позитивістського європейського
міжнародного права в ході деколонізації другої половини ХХ ст.; зміни в
міжнародному праві внаслідок кризи ООН, двополярної системи та початку процесу
глобалізації та ін.
Однією з найбільш доленосних для міжнародного права була його трансформація
на межі пізньостародавнього і ранньосередньовічного періодів.
І виникнення міжнародного права найчастіше датують періодом середньовіччя,
тому що саме в той період в процесі трансформації були закладені основні
характеристики засади, принципи так званого європейського міжнародного права [326,
p. 32; 327, c. 300].
Негативно на процес вивчення цього періоду історії міжнародного права
вплинула характеристика Середньовіччя як «Темних віків». З падінням Римської
імперії, на думку дослідників, призупинилися міжнародно-правові процеси, наступив
хаос, викликаний набігами варварів, і нове становлення міжнародного права
відроджується більш, як за половину тисячоліття, на початку ХІ ст. [325, p. 47].
Як зазначалося, вкрай невірним є характеризувати етап трансформації античного
міжнародного права в ранньосередньовічне як процес знищення міжнародного права
стародавнього типу (що зазвичай ототожнюється з падінням Римської імперії), адже
тут не враховується тривалий процес міжнародно-правових перетворень, змін,
пристосувань і адаптації.
М.Циммерман розкриває суть трансформаційного періоду від стародавнього до
середньовічного міжнародного права як континуїтет його розвитку від pax Romana до
формування системи міжнародних відносин молодих народів Європи, Азії і Африки:
«В певному сенсі Рим був безсмертний і весь подальший процес життя народів в епоху
середньовіччя визначався усвідомленням належності до спілкування не стільки
християнського, скільки римсько-католицького. І якщо пізніше буде складатися нова
імперія, вона буде називатися Священною Римською Імперією. І не тільки в сенсі
політичних традицій, але й рецепції права, його наукового тлумачення. Північні
народи поклали кінець політичній могутності Риму, вони знищили ідею pax Romana і
стерли з лиця землі кордони, проведені від Тигру і Євфрату до Дунаю і Гібралтару і
розбили на частини один великий організм [49, с. 105-106]».
На практиці трансформація норм і принципів стародавнього міжнародного права
в міжнародне право Середньовіччя відбувалася за умов загальної трансформації
суспільної системи [328]. Переміщення народів, занепад Римської імперії і зсув центру
формування міжнародних відносин і норм міжнародного права з Римської імперії до
європейського регіону (держав франків, галлів та ін.) стали чинниками, що зумовили
зміни в системі міжнародних відносин і права.
Трансформацію міжнародного права у період переходу від пізньої античності до
раннього середньовіччя можна поділити на два підетапи («перехід від міжнародного
права стародавнього світу до міжнародного права середніх віків тривав кілька століть
[329, с. 25]»): 1) переважання в праві античних устоїв, їх поступове зникнення і
зародження феодального типу відносин та 2) період укріплення християнської церкви,
виходу її на міжнародну арену в якості основного суб’єкта права, папської революції
1075 р. та формування канонічного права [270, c. 74-75]. Перший етап
характеризувався активним процесом пристосування норм міжнародного права до
нових феодальних реалій. Це відбувалось як шляхом застосування старих актів права
(перш за все римських правових зводів), загальновизнаних стандартів jus gentium, так і
шляхом створення нового законодавства (часто через компіляції актів римського
права), активної договірної правотворчості.
Другий етап – це період кінцевого занепаду стародавньої державності і
утвердження середньовічної (феодальної), посилення тенденцій становлення
універсального міжнародного права, поки ще пов’язаного регіональними зв’язками
(Західна Європа, Східна Європа, арабський Халіфат, монгольські держави, царства
Індії та Китаю тощо), але вже з більш активними міжрегіональними відносинами,
особливо в Євразійському регіоні. На світову арену вийшли сотні нових держав та
інших суб’єктів, багато з який навіть в назві намагались слідувати Римській імперії:
Священна Римська імперія германців (складалася з чисельних племінних герцогств:
Саксонія, Франконія, Швабія, Баварія, Лотарингія та ін.), Велика Сербія Душана та ін.
За цих умов проходить посилення ролі церкви в міжнародних відносинах, аж до
становлення її як основного поряд із державою суб’єкта цього права.
В процесі взаємодії пізньоантичних країн з ранньофеодальними неможливо було
ефективно застосувати міжнародний звичай: держави різного типу, або країни з
тривалою історією і наробленим міжнародно-правовим масивом, з одного боку, та
молоді утворення – з іншого, часто не могли виробити взаємно прийнятних звичаєво-
правових норм. Не було можливості для дотримання умов створення міжнародного
звичаю – його визнання суб’єктами міжнародного права та тривалого застосування
[330].
Іншою особливістю цієї трансформації (на етапі, коли стародавні імперії
розвалювались, а середньовічні країни ще не укріпились) стало переважаюче
застосування випробуваних міжнародно-правових принципів і відмова від активної
правотворчості. Першість в міжнародно-правовому регулюванні займають норми й
принципи, що реалізуються шляхом утримання суб’єктів від дій: незастосування сили,
невтручання, нейтралітету, дипломатичної недоторканості, непорушення договорів
тощо; виникає інститут самовиконуваних договорів.
Така ситуація продовжується до остаточного занепаду античних імперій та
утворення на теренах Європи чисельних нових політично-владних суб’єктів. Це
спричинило кризу «пірамідальної» системи міжнародного права. Але за відсутності
виробленого між ними сталого міжнародного права нового типу і неможливості
керуватися стародавнім, необхідний був механізм для підтримання міжнародного
правопорядку. Функції такого механізму на певний час стала виконувати католицька
церква, яка своєю міжнародно-правовою діяльністю утворила з численних
європейських ранньофеодальних держав християнську цілісність (в регіоні Перської
імперії, згодом арабського Халіфату таким чинником став іслам; в Індійському –
індуїзм і т.п.).
Трансформація міжнародного права на рубежі цих епох кладе початок його
розвитку в напрямі універсалізму (яскравим прикладом цього є jus gentium, норми
якого властиві більшості народів, а саме це право застосовується до усіх – римлян і
неримлян). В цілому перехід від стародавнього до середньовічного міжнародного
права був чи не найбільш тривалим. Процес цієї трансформації полягає у
взаємодоповненні двох факторів: 1) перенесення на ґрунт нових міжнародних відносин
норм, принципів та інститутів, вироблених античністю, що становлять каркас
міжнародного права, його регулятивну основу та 2) формування адаптованих до нових
умов норм і принципів, вироблення інститутів нового середньовічного типу
міжнародного права [299, с. 43-61; 331].