Питання до іспиту з дисципліни Основи римського приватного права

для студентів 101 групи ДФН ЧЮІ НУ «ОЮА»

1. Предмет римського права.

Предмет Римського права – це система правових норм стародавнього Риму,
яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме:
 сукупність особистих прав, правове становище суб’єктів у майнових
відносинах, можливість суб’єктів здійснювати угоди майнового
характеру;
 питання правового захисту приватних прав;
 шлюбно-сімейні відносини;
 відносини, пов’язані з власністю та іншими правами на речі;
 зобов’язання суб’єктів, які виникають з різних підстав: договір,
правопорушення, нібито з правопорушень, нібито з договорів;
 коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

2. Періоди розвитку римського права.

Основні періоди:
1) найдавніший, архаїчний (753-367 рр. до н.е);
2) докласичний (367–17 рр. до н.е);
3) класичний (17р. до н.е-284р. до н.е);
4) посткласичний (284–476 рр. до н.е);
5) право епохи Юстиніана (527-565 рр. н.е).
Архаїчний період – це етап формування римського права. Він
характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом,
архаїчністю, примітивністю інститутів.
Докласичний період – було введено посада міського претора. З 242р. до н.е
почали обирати претора перегринів. Його завдання полягало в наданні
допомоги консулам, а за їх відсутності вони виконували обов’язки останніх.
Консул міг скликати народні збори, засідання сенату, голосувати за них.
Претор здійснював правосуддя в Римі, до його функцій належить право
проголошувати едикти із судових справ, що відігравало значну роль у
розвитку римського приватного права.
Класичний період - етап розквіту римського права, розвитку найважливіших
інститутів, які врегульовували най важливіші суспільні відносини (власності,
товарно-грошові, шлюбно- сімейні та ін.).
Посткласичний період. Основним його досягненням було те, що відбувається
систематизація та кодифікація права, але на праві цього періоду не могли не
відбитися кризові явища, що були характерні для тогочасного римського
суспільства.
Право епохи Юстиніана. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та
виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової
культури були збережені безцінні тексти римських класичних юристів та
імператорських конституцій.
3. Системи римського приватного права: jus civile, jus gentium, jus praetorium.
Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке
складалося з трьох правових систем:
 jus civile — цивільне право;
 jus gentium — право народів;
 jus praetorium — преторське право.
Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало
майнові відносини виключно між римськими громадянами.
Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка
справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини
римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора
(тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд
спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та
перегинами.
Потім з’явилося право народів воно було прогресивнішим і доступнішим
для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу та чутливо реагувало
на зміни в суспільстві.
Виникла ще одна правова система під назвою преторське право - воно
набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої
змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним
засобом захисту прав та інтересів суб'єктів права.

4. Поняття та співвідношення jus privatum та jus publicum.

До приватного права відносять : цивільне право, право народів і преторське.

Критерієм розмежування публічного і приватного права, є характер

інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо
воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Публічне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що

побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним
інституціям і пов’язані з державними або суспільними інтересами.

Приватне право – сукупність правових норм, що за допомогою

диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин,
заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій
незалежності їх учасників.

5. Історична роль римського приватного права та його значення для сучасної

цивілістики.
Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало
існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена
спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського
права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії
остаточно розвалило колись могутню рабовласницьку імперію Стародавнього Риму. З її
падінням для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло.
Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і
втрата неминучі. Проте римське право продовжувало жити у свідомості римського
народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у відносинах
між римським населенням, а потім і вивчати.
З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає.
Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави
завдяки вивченню римського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась.
Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систематизації і тлумаченні
римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Європи, а отже, формувалася
корпорація знаменитих професорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в
діяльності її простежуються дві особливості:
1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особлива увага приділялася головній
частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи .виявили та
усунули багато протиріч, перекручень первісного тексту.
2. Суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського
університету, юристи дозволяли собі занадто вільно поводитися з нормами римського
права. Було проголошено, що внаслідок колізії права і справедливості перевага надавалася
правовій нормі.

6. Відмінність пандектної системи від інституційної.

Пандектна система виникла на межі ХVIII-XIX ст. і передбачає поділ на загальну і
особливу частини, в межах яких право викладають більш деталізовано, ніж за
інституційною системою.
7. Поняття та види джерел права.
Джерела в РП вживались в наступних значеннях:
- у значенні матеріальних умов з яких народжується право
- у значенні релігійних, полтіичних, ідеологічних, моральних та інших умов, які
впливають на зміст права

- у значенні форм правоутворення

- у розумінні джерела пізнання права
Преторське право.
8. Звичай як джерело римського права.
Звичай – це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма яка свідчить про своє
існування самим фактом свого неухильного застосування.
Норма звичаєвого права позначалися в стародавньому Римі такими термінами: морис,
майорум, звичаї предків.
Звичаєва практика commentate magistatum – звичаї які складалися в практиці магістрів.
9. Постанови народних зборів, постанови сенату.
Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним органом. Вони
приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною
інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів.
У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції.
До складу сенату входили представники вищих кіл рабовласницької знаті. Вони так само,
як і принцепс, були виразниками інтересів пануючого стану - рабовласників. Відповідно
до цього постанови сенату (сенатус-консульти) виражали їх волю.
10. Закони XII таблиць.
Закон дванадцяти таблиць – це збірник коротких правил з найважливіших практичних
питань.
11. Преторські едикти як джерело римського права.
Едикт – усне оголошення по тому чи іншому питанню.
Едикт видавався тільки на той рік протягом якого магістрат знаходився при владі.
12. Діяльність юристів як джерело правоутворення.
Вся діяльність юристів виражалась у трьох функціях:
1) cavere – складання формул різних приватно-правових актів, що здійснювалися
окремими особами
2) agree – поради щодо предявлення позову і порядку ведення порушеної справи
3) rspondere – відповіді на юридичні питання що надходили від приватних осіб.
13. Кодифікація Юстиніана
Кодифікація Юстиніана. – це створений кодекс, тобто право було викладено
у творах юристів класичного періоду.
У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою
систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою
неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви
було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528
р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів
Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи
стали декілька збірок римського права, що пізніше стали єдиним Зведенням
законів.
Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:
 Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.) із 12 книг -
зібрання законодавчих постанов римських імператорів II — поч. VI
століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському публічному
праву, а ІІ-УШ - приватному;
 Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі до
них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів,
переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить
матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців;
книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - кримінальному
праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним
дефініціям і правилам.
 Інституції - зведений огляд права (підручник римського цивільного
права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули юридичної сили
з 533 р., на них можна було посилатися судцям у процесі вирішення
справ;
 Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном після
обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.
Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з них
юстиніанівських — 156.
Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" та стала
найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набув слави
найвеличнішого законотворця всіх часів і народів.

14. Інституції та їх зміст.

«Інституції» уявляли собою систематизований виклад основ права: основи
права і систематизований виклад догматичних принципів приватного права.
«Інституції» поділялися на 4 книги і 98 титулів; книги були наступними: 1)
загальне вчення про право і вчення про суб'єктів права, 2-3) загальні
інститути речового права і зобов'язального права, 4) вчення про позови.
Римське приватне право складається з 3 основних інститутів:
1) Особи (personae) — суб'єкти права.
2) Речі (res) — відносини з приводу речей.
3) Позови (actio) — способи придбання речей і захисту речових прав. До них
належать спадкування і зобов'язання.

15. Дигести Юстиніана.

Дигести або Пандекти складають основну частину компіляції Юстиніана і
складаються з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. У першій (кн. 1-4)
розглядалися загальні питання права і вчення про суб'єктів права - осіб; у
другій (кн. 5-11) - «про право осіб на свої власні і на чужі речі, про захист
права власності», тобто речове право; у третій (кн. 12 -19) - про зобов'язання;
у четвертій (кн. 20-27) - про забезпечення зобов'язань, про свого роду витрат і
позовних вимог із зобов'язань і про зобов'язання, пов'язаних з реалізацією
сімейних і опікунських прав; у п'ятій (кн. 28-36) - про заповіти; в шостій (кн.
37-43) - про найрізноманітніші правові колізії; в сьомий (кн. 44-50)
трактувалися питання, пов'язані, переважно з кримінальним та публічним
правом; остання книга присвячувалася старим юридичним виразами,
термінології, висловлюванням, прислів'ям і т.д.
16. Кодекс та його зміст.
Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12
книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули -
на параграфи. Книга 1 містить конституції, які  торкаються церковного права,
джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне
право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне
управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у
хронологічному порядку.
17. Види імператорських конституцій.
У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів
божої влади самого імператора. Розпорядження імператорів мають загальну назву
“конституцій”. Їх було чотири види:
1) Edicta - загальні розпорядження, які були обов’язковими як для службових осіб, так і
для населення;
2) Decreta - імператорські рішення в судових справах;
3) Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;
4) Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.
18. Роль претора в судочинстві Стародавнього Риму.
Претор виробляв процесуальні дії, а в деяких випадках виступав
у ролі судді. Претори здійснювали тлумачення законів. Судова влада належала диктатору
в період встановлення диктатури. Диктатор міг виносити будь-які рішення, причому дані
рішення не підлягали оскарженню.
19. Виникнення державного суду.
20. Поняття та види римського цивільного процесу.
Легісакційний процес. Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній
цивільний процес у Римі є римський юрист ІІ ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в
четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.
Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio
- легісакційний процес (лат. - законний). На запитання, чому процес цього періоду
називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були
створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені
словами того закону, на який вони посилаються.
Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається
внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни.
Спрощений порядок цивільного процесу з’явився за законами Ебутія і двома законами
Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. У
результаті цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний. Загальний зміст
реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов’язку формулювати предмет спору з
обов’язку сторін на обов’язок претора.
Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона
становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгляду на стадії judicium і є
юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.
Exceptio - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач  може висунути свої
заперечення. Praescriptio - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і
могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав
вимоги, для уточнення вимоги, пред’явленої позивачем. Складена в такий спосіб
преторська формула є інструкцією для судді, котрий розглядатиме справу по суті на стадії
judicium.
Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій
поділ на дві стадії - jus  і judicium. Органом суду на стадії jus у Римі був претор. За
загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху формулярного процесу
з’являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників -
cognitares і procuratores.

21 . Види позовів
Позови в давньоримському праві становили цілу систему, яка включала різні їх види.
Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. Залежно від того, на
захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов’язальних), виділяють
речові та особисті позови.
Речовий позов — (аctio in rem) подавався з метою захисту права власності або іншого
речового права (сервітутного, заставного та ін.). Він міг бути заявлений проти будь-
якої особи, яка посягне на речове право — незаконно заволодіє річчю, створить
перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить
право на річ.
Особистий позов — (аctio in personаm) заявлявся проти особи, зобов’язаної на користь
позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав із правовідносин
особистого характеру між двома чи кількома певними особами.
Залежно від підстав позову розрізняють цивільні позови (civiles), що ґрунтувалися на
ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових
відносин, які не вписувалися у квіритське право.
Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris) і позови доброї совісті (аctio
bonаe fidei) проводився залежно від того, що покладалося в основу судового рішення.
Різновидом позову з фікцією був позов з переміщенням осіб. Для цього позову
характерно, що в intentio зазначалась одна особа, а в condemnatio — інша.
Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали
застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може
бути позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор)
від свого імені.
Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на відновлення порушених
майнових прав шляхом відшкодування заподіяної шкоди або повернення речі.
Штрафні позови (actio poenales) — позови, за якими на користь потерпілого
стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду — крадіжку,
пограбування, особисту образу, завдання майнової шкоди
Змішані позови (аctio mixtae) поєднували характеристики майнових та штрафних
позовів і відповідно мали дві мети — стягнути з порушника компенсацію завданої
шкоди і штраф.
Ноксальний позов (аctio noxalеs) заявлявся проти pater familias, у якого під владою
перебував правопорушник — раб чи підвладний син. У такому разі відповідач повинен був або
сам відшкодувати збитки, або видати порушника потерпілому.
Кондикційний позов (сondictio) — це особистий позов про передачу боржником у
власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна
було захистити права у відносинах, які ґрунтувалися на договорі чи інших юридичних
фактах, і з якими право пов’язувало виникнення окремих видів зобов’язань.

22.Легісакційний процес : поняття та загальна характеристика

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка
існувала за часів республіки близько до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими
відомостями, відбита історія його розвитку.
Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу;
накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням
відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов,
проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.
Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною
процедурою, носив яскраво виражений становий характер, був розрахований на досить
обмежений господарський оборот.
Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора.
Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами
закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від
форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні
форми (форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували
функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну
винагороду. Якщо ж форма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати
позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно дотриматися форми
звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе
дотримання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.

23. Загальна характеристика формулярного процесу

Формулярний процес.У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається
внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни.
Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових
спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний
процес із своїм надзвичайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної
практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.
Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія і двома законами
Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли
були прийняті закони Юлія - невідомо. У результаті цих законів у Римі встановився новий
процес - формулярний.
Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати
предмет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора.

 Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не пови-

нен строго додержуватись вимог старого цивільного права стосовно
викладу суті позову в точних словах закону. Користуючись своєю владою
(imperium), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки,
позбавити захисту відносини, які формально відповідали закону, проте, по
суті, відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв
у видачі позивачу формули позову. Тепер право на позов претор виводив
не з наявності правової норми, а із свого уявлення про справедливість.

24. Загальна характеристика екстраординарного процесу

Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі”, відносили його до звичайної
форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в
класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про
надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. -
розслідування, слідство по справі). Сognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали
відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження.
Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади
імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах,
що розглядалися магістратами.
Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів:
адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими
полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань
призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів –заповідальних розпоряджень
певного виду, спори між фіском та приватними особами).
 Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори,
префекти.
Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному
процесі протягом всієї класичної епохи.
Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і
iudicium.
Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було
функцією держави.
Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала
порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне
оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного
суду замінювало попереднє нижчої інстанції.
25. Особливі засоби преторського захисту
Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні:
1. Інтердикти, або декрети. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо
вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось
конкретних дій називалися інтердиктами.
2. Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити,
яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання  контрагента.
3. Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаючи це прохання
важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю.
4. Поновлення в первісний стан - restititio in integrum. Іноді може виявитися, що самі
правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до
явної несправедливості: без вини пропущений строк позовної давності, угода укладена,
але під впливом примусу або обману тощо. Для застосування реституції необхідні: 1)
наявна шкода, при цьому значна; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява.

26. Позовна давність

Позовна давність - означає погашення процесуальної можливості захисту права
внаслідок того, що протягом відомого часу такий захист не була здійснена особою.
Класичне право позовної давності в цьому сенсі, тобто погашення процесуальних прав
внаслідок господарської та правової бездіяльності уповноваженої особи протягом
встановленого законом часу, не знало. Класичне право знало лише законні строки для
деяких позовів. Їх відміну від позовної давності у тому, що при законному терміні саме
право діє лише протягом певного часу; наприклад, поручительство (в деяких його формах,
див) діє тільки протягом двох років, після чого автоматично погашається. А при позовної
давності право, встановлене в принципі безстроково, погашається бездіяльністю
уповноваженої особи.
При позовної давності, коли бездіяльність не могла бути поставлена у провину,
допускалися перерву та зупинення цієї давності, неможливі при термінових позовах.
У V ст. була введена позовна давність майже для всіх особистих позовів та позовів на
речі. При Юстиніані всі позови підлягали давності і називалися actiones peretuae, якщо
погашалися через 30 років, і actiones temporales, якщо строки погашення були коротше,
іншими словами, було згладжено відмінність між терміновістю і давністю.
Ці позови погашаються протягом 30 послідовних років і вони вважалися постійними, але
не ті, які здавна обмежуються певними строками.
Початок перебігу позовної давності
Умови позовної давності стосувалися її початку, перебігу і дії. Початок перебігу
встановлювалося з моменту виникнення позовної вимоги, зокрема:
(1) право власності та інші права на речі-з моменту порушення ким-небудь
панування особи над річчю.
(2) При зобов'язання не робити чого-небудь - коли зобов'язаний суб'єкт здійснював
дія, протилежна прийнятої обов'язки.
(3) При зобов'язання що-небудь зробити - коли виникала можливість негайно
вимагати виконання обов'язку від зобов'язаного.
Дія позовної давності
Після закінчення позовної давності відповідач мав право протиставити эксцепцию всякій
спробі позивача здійснити судовим порядком погашені давністю домагання. Однак суддя
з власної ініціативи не враховував давності, якщо цього не вимагало зобов'язана особа.
Дія цієї эксцепции було таке:
(1) Якщо домагання було засноване на праві на річ, то эксцепция знищувала лише
дана вимога з цього права; саме ж право продовжувало існувати.
(2) Дія позовної давності і законних строків зобов'язальні права не зовсім ясно.
27-28. Поняття суб’єкта права. Правосуб’єктність. Правоздатність за римським
правом.
Суб'єктом права - визнавалася особа, яка була здатна мати суб'єктивні права, бути
носієм права.
Правоздатність – це можливість особи бути носієм закріплених у правових нормах
суб'єктивних прав та обов'язків.
Особа(persona) – в юридичному розумінні це той, хто має право та може бути суб'єктом
права

Римляни стверджували, що людина як повноправний суб'єкт приватного права з

правоздатністю мала відповідати подвійній сукупності умов:

1) їй належало бути людиною з позицій природного права, тобто мати розумну душу і
людське тіло з виразними ознаками статі;

2) їй слід було являти собою особу (реrsona) з позицій цивільного права.

Термін caput – це здатність бути суб'єктом цивільних прав.

Правоздатність позначали словом caput і розрізняли у ній такі елементи:

а) jus conubii означало право брати квирітский шлюб, тобто такий, який мав особливі
юридичні наслідки відносно дітей;

б) jus commercii означало право володіти майновими правами і реалізовувати їх шляхом

здійснення цивільно-правових угод;

в) jus suffragii et honorum означало політичну правоздатність повноправних громадян –

активну (право брати участь у роботі народних зборів) і пасивну (право виступати
кандидатом на магістратські посади). Відсутність у людини будь-якого з цих прав
означала, що вона не була суб'єктом цивільного права..

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті

продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга).
Якщо людина будь-яким чином знову отримувала свободу, її правоздатність віднов-
лювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі.
Повною правоздатністю володіли суб’єкти, які мали 3 елементи правоздатності:
1) statuslibertatis (статус свободи) – ґрунтувався на фундамен-тальному положенні, що
всі люді або вільні або раби;
2) statuscivitates (статус громадянства) – визначав приналеж-ність особи до
громадянства Риму та поширювався виключно на римських громадян;
3) statusfamiliae (сімейний статус) – надавав право особам (римським громадянам)
вступати у римський шлюб (домовласни-ки і підвладні особи).
Цивільна правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів:
права брати законний шлюб, у якому діти набувають статусу римського громадянина (jus
conubii), і права бути учасником цивільного обігу, яке включало в себе право бути
власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини
(продавати, дарувати, здавати в найм, обмі-нювати тощо), бути спадкоємцем і
спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо (jus commercii).
Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється по-трійним статусом особи
– свободи, громадянства і «батька сімейс-тва», то втрата одного зі статусів спричиняла
обмеження право-здатності – так зване capitis deminutio. З огляду на це класичні
римські юристи розрізняють і три ступеня зміни правоздатності:
1) Повна втрата правоздатності( capitisdominutiomaxima) – втрата свободи, наслідком
якоїбула повна втрата прав як особис-тих, так і майнових. Майно особи, яка повністю
втратила право-здатність, переходило у власність держави або до певних приват-них осіб,
зокрема, до кредитора, який продав боржника, до гос-подаря раба, з яким жінка вступала в
зв'язок тощо;
2) Середня втрата правоздатності( capitisdominutiomedia) – втрата права римського
громадянина (громадянин стає перегри-ном або латином з метою одержання землі на
периферії);
3) Мінімальна втрата правоздатності( capitisdominutiominima) – відбувалась зі зміною
сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках:
а) особа власних прав перетворювалась на особу чужих прав;
б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою;
в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружувалась та ін.
Результатом цього був повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з
них випливали (спадкування тощо).
Наявність правоздатності – тільки одна сторона правосуб'єкт-ності. Для того, щоб
самостійно набувати юридичних прав та обов’язків, особа мусила мати дієздатність.

29. Поняття та види дієздатності.

Здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки

називається дієздатністю.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці -до

14років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки,
приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку
здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або встановлення якоїсь
повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення
правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у
випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25

років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати
різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду,
могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення
угоди, тобто провести реституцію.

30. Обмеження дієздатності.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не

могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії
легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули,
тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю
недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи,
нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам
призначали піклувальників, які були зобов’язані піклуватися про їхній
майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник 
самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття
майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені
правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного
місця проживання.

31. Правовий статус римських громадян.

Серед вільних людей найбільшим обсягом правоздатності наділялися римські
громадяни (cives Quiritas). Римське громадянство набувалося внаслідок
народження дитини у законному шлюбі (matrimonium justum) від батьків -
римських громадян. Дитина, яка народилася в такому шлюбі набувала
статусу свого батька і підпадала під його владу. Римське громадянство могло
бути пожалуване особливими актами держави окремим особам, общинам або
провінціям за особливі заслуги перед Римською державою. Усиновлення
римським громадянином чужоземця надавало останньому статусу cives
Quiritas. Раб, звільнений римським громадянином, як правило, набував
положення римського громадянина.
Залежно від підстави встановлення громадянства римські громадяни
поділялися на вільнонароджених (ingenui) і вільновідпущеників (libertini).
Вільнонароджений римський громадянин мав повну правоздатність в
політичних, майнових і сімейних відносинах. Римський громадян, який мав
статус pater familias мав повну правоздатність у приватній сфері. Крім того,
правоздатність римського громадянина у публічній сфері включала: право
служити в регулярних римських військах; право брати участь і голосувати у
народних зборах (ius suffragii); право бути обраним на посади магістратів (ius
honorum).
Римські громадяни з числа вільновідпущеників, назавжди залишалися
носіями обмеженої правоздатності, як у сфері публічних, так і у сфері
приватноправових відносин. Вони перебували в залежності від своїх
колишніх господарив. Однак, в період імперії з’явився інститут присвоєння
вільновідпущеникам повної правоздатності спеціальною постановою
імператора або шляхом пожалування імператором золотої каблучки за
особливі заслуг
32. Правовий статус латинів і перегринів.

Латини (latini). Ця частина населення проживала на території Італії, а потім і

поза нею, в римських провінціях, колоніях. Древні латини - це жителі
Лациума, які отримали латинське громадянство до середини III століття до
н.е. Правове становище латина купувалося: в силу народження; актом
державної влади; добровільним переходом римського громадянина в розряд
latini з метою придбання земель, які роздають населенню колоній. Латини під
час перебування в Римі могли брати участь у народних зборах, мали jus
commercii, а деякі - jus conubii. У майновій сфері древні латини мали такі ж
права, що і римські громадяни, проте мали меншими правами в публічно-
правовій сфері (не мали права брати участь у народних зборах, займати
виборні посади, складати народну армію Риму та ін.) Як бачимо, латини були
повністю позбавлені публічних прав і дещо обмежені в майнових (наприклад,
не могли становити заповітів). Саме це нерівноправність між римлянами і
латинами викликало в останніх протест, що, врешті-решт, призвело до
Союзницької війні (90-89 рр.. До н.е.), після якої всі латини отримали ті ж
права, що мали римські громадяни
Перегріни (peregrini). Це іноземні громадяни на території Стародавнього
Риму. Перегрінами також вважалися і римські піддані, які не мали ні
римської, ні латинської правоздатністю. Спочатку перегріни були абсолютно
безправні, так як не мали ні майнових, ні публічних прав і тому не могли
захистити свої права в римському суді. Вони вступали в ті або інші майнові
відносини з римськими громадянами, але так як вони не користувалися
їхніми правами, то й були позбавлені правового захисту. Тому вони шукали
собі покровителя або захисника - патрона з числа римських громадян.
У 242 р. до н.е. була заснована посада претора у справах іноземців, який
розбирав суперечки між римлянами і іноземцями чи між іноземцями. На
цьому грунті й виробилося так зване jus gentium (право народів). Перегрін не
був рабом, але не був і римським громадянином. Не мав він, природно, і
політичними правами. Перегріни могли ставати римськими громадянами:
згідно із законом; в нагороду за послуги, надані державі; чинності
спеціальним акта державної влади.
У міру розвитку торговельного обороту перегріни стали користуватися
захистом преторського права, а в 212 р. н.е. імператор Каракалла дарував їм
права римського громадянства. З цього року правоздатність римських
громадян і перегринів стала однаковою.

33. Правовий статус вільновідпущеників і колонів.

Вільновідпущеник (libertini) — це відпущений на свободу раб. За загальним правилом він
формально набував правового статусу свого господаря, що відпустив його на свободу
(звільнив із рабства). Однак правоздатність вільновідпущеника не збігалася із
правоздатністю тієї категорії, правового положення якої він набував. Він не міг укласти
шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а шлюб
вільновідпущеника з особою сенаторського звання заборонявся до юстиніанівського
періоду. У сфері публічних відносин вільновідпущеник обмежувався у праві служити в
римських легіонах, а в I ст. н. е. втратив право і брати участь у народних зборах. Навіть
після звільнення з рабства у вільновідпущеника залишалися певні обов’язки перед
колишнім господарем. Вважалося, що вільновідпущеник був зобов’язаний володарю своїм
громадянським життям, як син зобов’язаний батькові фізичним життям.
Колони (coloni) — це категорія юридично залежних людей. У класичну епоху колон був
орендарем землі, який юридично не залежав від орендодавця, а перебував з ним лише у
договірно-зобов’язальних відносинах. У період імперії, коли, з одного боку, приплив
рабської сили зупинився із завершенням загарбницьких війн, а з іншого — зросла
смертність рабів через їх жорстоку експлуатацію, колони стали економічно важливою
фігурою для господарського життя Риму. Римські землевласники почали здавати землю в
оренду вільним людям дрібними ділянками за натуральний оброк чи з покладанням на
орендаря обов’язку обробляти ще й землю землевласника. Колони являли найбіднішу
частину населення і не мали достатніх засобів для успішного обробітку землі, унаслідок
чого змушені були позичатися у землевласників. Неможливість своєчасно повернути
позику спричиняла економічну залежність колонів від орендодавців. Колон не міг
залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись із боргами. Таким чином, у III—IV ст.
н. е. колонат набуває форми залежного утримання.
34. Правове становище рабів.
У римському праві визначалося, що свобода є природною можливістю робити, що
завгодно, якщо тому не перешкоджає яка-небудь сила чи яке-небудь право, а рабство —
це встановлення загальнонародного права, за яким підкоряються владі чужої особи
усупереч природним законам права.У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав
ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли служити в
римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями
будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не
визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею,
набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати
об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо),
предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму).
Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то
позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря
від своїх прав на раба не приводила до його відпущення на свободу, а означала лише
зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати
будь-хто . Неможливою була ситуація, щоб раб не належав нікому, тобто був нічиїм.
35. Рабський пекулій.
У раба не було ніякого майна, але іноді він мав розум, сильну волю, спритність,
інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом починають експлуатувати
рабовласники. Вони виокремлюють певну частину свого майна та надають його в
управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений
peculium, отримував можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без
покладання на останнього обов’язків. Це не сприяло усталеності розвитку господарського
обороту, тому що ніхто не хотів укладати з рабом договір, за яким не передбачалося
відповідальності за невиконання або неналежне його виконання. Згодом раб, наділений
peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності
раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар покладає на себе
обов’язки, що випливають із договорів. Юридична діяльність раба, зумовлена peculium,
суворо регламентувалася. Усе набуте рабом при управлінні peculium вважалося власністю
його господаря.
36. Поняття та види юридичних осіб.
Суб’єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (окрема людина), але й
об’єднання осіб, які виступають в обігу як одне ціле. Учення про юридичну особу тільки
зародилось в Римі. У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули великого значення з
розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної
особи як особливого суб’єкта, що протиставляється особі фізичній1 . Уже в Законах XII
таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) — релігійного
характеру, професійні об’єднання ремісників тощо. У класичний період корпорація не
вважалася власником майна. Воно було спільною власністю членів корпорації і не могло
поділятися доти, поки існує корпорація. У разі припинення діяльності майно корпорації
розподілялося між останнім складом її членів. Корпорація як така не могла виступати і в
цивільному процесі. Утім, римські юристи звертають увагу на те, що у деяких випадках
майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за
об’єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театри, стадіони, що
перебувають в общині, належать сукупності, а не окремим особам (D. 1. 8. 6. 1). Інший
юрист Ульпіан проголошує: «У корпоративному об’єднанні не має значення для його
існування, чи всі члени залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінюється
на новий. Борги об’єднання не є боргами окремих його членів, і права об’єднання аж ніяк
не належать окремим членам об’єднання». Однак усі ці висловлювання лише визнавали за
такими об’єднаннями певні права та обов’язки. У Римі існували такі види юридичних
осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї
професії — м’ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні
релігійні об’єднання. Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення
поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; унаслідок вибуття
всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для
функціонування юридичної особи, становила три особи.
37. Сімейний стан.
Сімейний статус є правовим статусом особи у сім'ї. Голова сім'ї має повну владу над
сім'єю (patria potestas), і кожен був підданим до нього на спорідненості по батьківській
лінії. Це мало вплив на приватне право. Є чітка відмінність між alieni iurus (особи піддані
голові сім'ї) і sui iurus (особи незалежні від голови сім'ї, котрі самі могли ним стати). Filius
familias мали ius suffragii та ius honorum, але у межах приватного права він був обмежений
через patria potestas.
38. Римська сім’я. Види споріднення в римській сім’ї (агнати, когнати).
Сім'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю
побуту, взаємною до-помогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом
підпорядкування владі глави родини (pater familias). До складу сім'ї, крім pater familias, входили
його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia у давні
часи позначали сукупність усього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Сім'ю, засновану на підпорядкуванні владі pater familias, називали агнатською. Всі підвладні
підкорялися владі одного pater familias і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок на
той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого
чоловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестрою братів і сестер
свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усіма
наслідками, що з цього випливали, наприклад, вона вже не могла стати спадкоємницею після
їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті pater familias.

Поступово римляни надають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової,

когнатської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї
існували паралельно, проте когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську, і
дотепер залишається основою сімейно-правових відносин.

Кровне споріднення також визначали за лініями і ступенями. Розрізняли дві лінії — пряму і бокову.
Пряма поділялася на висхідну і низхідну. Якщо родичі походили послідовно один від одного
(батько, син, онука, правнук), — це родичі по прямій лінії. Родичів по прямій лінії, від яких
походила конкретна особа, називали родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати,
бабуся тощо). Родичі, що походили від цієї конкретної особи, становили пряму низхідну лінію
(діти, онуки, правнуки). Родичі, які походили від одного спільного предка, були родичами по
боковій лінії.
39. Поняття та види шлюбу.
Римський юрист Модестін писав: «Шлюб — це союз чоловіка й жінки, спільність всього життя
через єднання божественного і людського прав» (D.23.2.1). Жінка в шлюбі ніколи не була рівною в
правах з чоловіком, вона завжди підкорялася йому.
Римське право знало два види шлюбу:
1. Законний римський шлюб (matrimonium iuris civilis).
2. Шлюб укладений між вільними особами, що не мали права брати законний римський шлюб
(matrimonium iuris gentium).
Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і
шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між
римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними
(перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися.
Перегрини мали право вступати в шлюб matrimonium iuris gentium відповідно до свого права, так
само шлюби укладалися і між латинами, колонами, вільновідпущениками. Проте, згідно з
римським правом, такі шлюби не породжували правових наслідків римського шлюбу.

40. Умови вступу до шлюбу.

Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання
таких умов:

* згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і
його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було
примусити до цього через магістрат;

* важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб j u s c o n n u b і і. Цим
правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це
обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було
надане римське громадянство;

* додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в
цьому віці досягається зрілість, з чим пов’язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке
усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора
умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

* не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після
розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на
перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких
обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити
інтереси дітей від першого шлюбу;

* недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було
перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами
заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого -
третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший
брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

* дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так
званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу.
Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які
сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю
умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася
безчестю у формі і n f a m і a, і деяким обмеженням у сфері спадкування.
41 Шлюб з чоловічою владою cum manu
Cum manu «з рукою», що означало, що жінка, покидаючи рідний дім, ішла з-під влади глави своєї
сім'ї,  pater familias, і потрапляла під владу (лат. patria potestas) чоловіка або глави сім'ї чоловіка.
Жінка при цьому не могла розпоряджатися приданим і принесеним багатством.

Три обряди заключення такого шлюбу:

1. конфарреація (лат. confarreatio) — урочистий ритуал, що проводився в основному в

сім'ях патриціїв. Обряд здійснювали головний жрець (Pontifex Maximus) і Фламін Юпітера
(лат.flamen Dialis): зачитувалися прохання до богів, в жертву приносився хліб з полбяного
борошна (лат. far — «жито», звідси назва ритуалу). Наречена передавалася з рук батька в
руки нареченого — це підкреслювало повну залежність римської патріціанії. Цей обряд не
допускав розлучення — на важку процедуру розірвання шлюбу подібного вирішувалися
тільки тоді, коли не залишалося ніякого іншого виходу. 
2. coemptio («купівля») — при цьому ритуалі для простіших громадян і плебеїв часів початку
республіки, дівчина в присутності п'яти свідків символічно «викуповувалася» нареченим у
її батька за один ас, при цьому жінка ставала наче власністю чоловіка
3. При шлюбі у формі usus («за звичкою, давності»), жінка, яка прожила невідлучно в будинку
свого фактичного чоловіка один рік, признавалася його законною дружиною, що
перебувала в його manus. Така форма укладення шлюбу була особливо популярна у
римлянок, тому що жінка дуже просто і законно могла звільнитися від панування свого
чоловіка: їй варто було провести три ночі в році поза домом
42 Шлюб без чоловічої влади sine manu.
У пізній період Римської республіки поширилася форма шлюбу лат. sine manu — «без руки», при
якій дружина не перебувала під владою чоловіка (лат. sine in manum conventione) і залишалася у
владі батька або опікуна. Так, вже в кінці республіки яким опікувався було достатньо поскаржитися
на відлучки свого опікуна, котра тривала хоча б один день, і вона могла вибрати собі іншого за
власним бажанням. За законами Августа, жінка, що мала трьох дітей, звільнялася від опіки.

Фактично заміжня жінка вже до кінця республіки користується у приватному житті такою же
свободою, як і її чоловік: розпоряджається самостійно своїм майном, має волю подати на
розлучення.

43 Конкубінат
Конкубінат (лат. concubinatus) зустрічався в заможних сім'ях вищого стану, а також в інших
верствах населення. Так, жінки в сенаторського стану іноді жили в конкубінаті з
вільновідпущеними чоловіками, оскільки в разі укладення шлюбу вона втрачала свій статус (з тієї
ж причини сенатори жили з вільновідпущеними жінками в конкубінате). Таку форму «шлюбу»
можна було зустріти серед солдатів, рабів, сенаторів і отримавших волю. Сенатор не міг зробити
ту, хто отримав волю законною дружиною, що вважалося ганьбою і для нього, і для всієї його
родини, однак відносини в конкубінаті не накладали на нього ніякої плями.

44 Підстави припинення шлюбу

1) смерть одного з подружжя;

2) втрата одним з подружжя статусу свободи;

3) втрата одним з подружжя римського громадянства;

4) втрата сімейного статусу;

5) розлучення: бездітність, негідна поведінка одного з подружжя або бажання жити з
іншим партнером, зрада.

45.Особисті та майнові відносини між подружжям

При шлюбі cum  manu, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично
перебувала на становищі дочки. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула
після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У
випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його
кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що
вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його
агнатичних родичів.
Зовсім інакше складаються  відносини  між  жінкою і  чоловіком у  шлюбі sі ne
manu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед
місцем принципу рівності.Чоловік  мав право вимагати повернення жінки від
третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sі ne  manu,
дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне
місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і
захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за
чоловіком.Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові
відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і
чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до
шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона
могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік
та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. 
46. Правові відносини між батьками і дітьми
За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не
знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалось, абсолютна
влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім’ї. У майновому
відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну
правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично
ставало власністю батька. При цьому батько за зобов’язання дітей не відповідав.
Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або
відшкодувати заподіяні втрати, або видати винного потерпілому. В особистому
відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором
Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. втратила майже всю свою патріархальну
гостроту.Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж
шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм
повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій.Проте
згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища
рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа,
за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому
як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись.Нові обмеження
майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все
те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою
власністю
Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а разом з тим
зруйнована початкова юридична єдність сім’ї: тепер сім’я з юридичного боку не
була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб’єктом прав,
котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати
юридичні угоди.
47. Встановлення та припинення батьківської влади. 
Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження
дитини в законному шлюбі.  Закононародженими   вважалися   діти, які народилися
під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і
не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою
жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено
протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.Щодо
незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути
встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з’являється тільки в
період абсолютної монархії і тільки для  l і b e r і  n a t u r a l e s - так званих
природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:
1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим  шляхом
висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном
(декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки
неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);
2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у
законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це
зробити раніше;
3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту
імператора.
Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом
усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався:
усиновлення особи власних прав називалося a r r o g a t і o, а усиновлення особи
чужих прав (підвладної) - a d o p t і o.
48.Опіка та піклування 
Опіка.  Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Людина стає
дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в
епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності
чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з
тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7
років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від
віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали -
їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність
здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших
випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

49.Поняття речового права

У стародавньому римському праві речові та зобов'язальні
права розмежовувалися за допомогою позовів,
розмежування саме речових і зобов'язальних прав тоді було
відсутнє, воно розроблено юристами пізніших
часів. Речовий позов застосовувався, якщо спір виникав з
приводу права на річ, особистий позов - якщо приводом для
спору були правові чи фактичні дії іншої особи.

Речове право - це таке право особи на річ, яке дає його
носієві можливість безпосереднього впливу дією на неї. До
речових прав відносяться: 1) володіння; 2) право власності;
3) сервітути та інші права на чужу річ. Речове право
мало абсолютний захист - абсолютно проти всіх, проти
будь-кого (немає значення злодія чи добросовісного
володільця), хто порушує речове право конкретної особи.
50.Поняття та класифікація речей в римському приватному праві
52.Поняття та види володіння
Види
53. Захист володіння.
Захист володіння здійснювався не у формі судових розглядів, а за допомогою преторських наказів
(interdiction), які давали хід особливому інтердиктному захисту.

Захист адміністративними засобами давав можливість показувати, що володіння — це речове

право, яке належить суб'єкту права як повноправному члену публічного суспільства і об'єкту
адміністративного управління. Характерною рисою інтердиктного захисту є неможливість при
спорі про володіння піднімати питання про право володіння. Претор встановлював лише факт
володіння і факт його порушення. Рішення претора було неостаточним, незгодна сторона могла
його оскаржити. Захист володіння мав попередній (провізорний) характер.

Особа, яка програла спір, могла пізніше пред'явити до відповідача віндикаційний позов. Довівши
своє право власності на річ, ця особа отримувала річ з рук того, хто виграв в попередньому спорі,
фактичного володільця.

Преторський захист, який був заснований на виявленні фактів володіння і його порушення, в
римському праві мав назву посе-сорного захисту (possessorium).

Для захисту володіння використовувалися три групи володарських інтердиктів. Інтердикти,

спрямовані на утримання діючого володіння. В цю групу входили два види інтердиктів: для
утримання володіння нерухомими і рухомими речами. Інтердикти про повернення насильно або
таємно викраденої речі. Ця група включає в себе інтердикт захисту нерухомості воло дільця, яка
була насильно відібрана. Інтердикти про встановлення володіння вперше.
54. Поняття та зміст права власності.
право власності – це право найбільш абсолютним чином, у встановлених правопорядком межах,
користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus
utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. 

55. Відмінність права власності від володіння.

Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю,
тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське
призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його
іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

56. Види права власності.

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не могли бути квіритськими
власниками.. Їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними
договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора
за допомогою позовів з фікцією, тобто робилося припущення, що  перегрин став римським
громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч
право перегрина на річ не є квіритська власність.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на землі, які
входили до складу римської території в повному смислі слова, тобто з встановленням
громадянства по всій території Італії. Провінційна власність - це землі, завойовані Римом, які
розглядалися як державна власність. Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської
власності на італійські землі, особливо у сфері публічного права головно тим, що з власників
провінційних земель стягувалися на користь казни особливі платежі, так звані stipendium або
tributum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв’язку з обмеженням права
власності. спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна
особа має право власності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, а не
фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала у спільній власності, можна було
лише за загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом,
незалежно від його частки.

57. Набуття права власності.

У систематичному визначенні способи набуття власності згідно джерел римського права

поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття власності, коли право набувача не залежить від
попереднього права власності на відповідну річ. До них відносяться, перш за все, такі способи, за
допомогою яких набувається річ, яка нікому до цього не належала (захват безхазяйної речі, або ж
на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві
попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право
відчужувати та набувати майно згідно договорів та на підставі відповідних правочинів (наприклад,
спадкування за заповітом).
58. Поняття манципації.
Манципація (mancipatio), як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігся фактично на
протязі всього часу існування римської держави і зник тільки за часів імператора Юстиніана. Суть
цього способу полягав у тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені
правом торгувати (ius commercii) в разі придбання манципних речей. За змістом це була складна
процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ
(наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажі
земельної ділянки) до місця, де знаходились 5 свідків та вагар (libripens) з терезами та міддю.
Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб мій», - і передав при цьому продавцю як
символ вручення покупної ціни злиток металу (міді), попередньо ударивши ним по терезам. З
цього моменту угода вважалась завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

59.Відмінністьпохідного від первинного права власності

 Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і похідні.
 Первинний називається такий спосіб набуття, за яким право власності виникає
вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час конфіскації,
реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За первинного способу
право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на цю річ.
 Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності
переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Таке право
набувача грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права.
Той, хто набуває власність, є правонаступником власності певної особи. Власність
переходить до набувача тільки в тому випадку, якщо правопопередник справді був
власником, бо, як говорили римляни, ніхто не може передати іншому більше прав,
ніж має сам.9. Відмінність похідного від первинного права власності

60. Правомочності власника
 Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право
володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати
прибутки; За римським правом, до права користування входило право отримання
прибутку від речі (jus fruendi).
 Право посідання (jus possidendi) можна розуміти, як правоможність власника, що
полягає у фактичному володінні власника своєю річчю. Це в свою чергу означає, що
річ находиться в господарстві власника, яке займає в ньому відповідне становище
та відповідає певному призначенню
 Право користування (jus utendi) являється найбільш широким за обсягом права
посідання правоможності власника. Основою є те, що власнику надаються права
вилучати з речі корисні якості, тим самим одержувати доходи від неї.
Користування річчю здійснюється в різних
 способах і формах, а саме: споживання, оренда, найм.
 Право розпорядження (jus abutendi) полягає в тому, що власник
 спроможний визначити та встановити фактичну і юридичну долю речі,
 а саме здійснювати відчуження всіма законними способами. Прикладом може бути
зміна встановленим сервітутом на користь іншої особи,
 а припинити можна відчуженням іншій особі. Відчуження можна здійснювати
шляхом дарування, міни, продажу, переходу права власності за
 спадкуванням. В усіх наведених випадках правовий статус може змінюватись лише
за розпорядженням самого власника.
61.Способи захисту права власності
 Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res
vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогібіторний (actio prohibitoria) позови,
які спершу застосовувалися тільки для захисту квіритської власності.
 Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є
власником майна, яке перебуває в незаконному володінні іншої особи, і на цій
підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від
найбільш брутального порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка
незаконно утримувала його річ (майно).
 Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику
право не піддавалося сумніву, але інші особи зазіхали на те, щоб користуватись
цією власністю, начебто маючи яке- небудь право на чужу річ (ius in re aliena)
(сервітут, узуфрукт).
 Прогібіторний позов (actio prohibitoria) — позов про заборону (лат. prohibere —
забороняти), застосовувався в разі, якщо треті особи, які не зазіхали на чуже майно
ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, проте своєю поведінкою заважали
власнику нормально користуватися майном.
62. Поняття і види права на чужі речі
 У римському праві могли існувати права як на свої, так і на чужі речі. Малося на
увазі, що власність належить певній особі, але інша особа при цьому має ряд прав,
пов'язаних з його річчю. такі обмежені права виникали або з волі самих власників
(на підставі договору), або на підставі правових актів, що видаються з метою
поліпшення економічного використання окремих категорій речей.
 Виділялося кілька видів прав на чужі веші:
 1) сервітути (servitutes) - майнові права на чужі речі
 - Особисті (вважалися довічні права користування чужою річчю)
 - Речові (ставилися до землі і тому називалися земельними, ці речові права
надавалися особі, яка є власником іншої ділянки, на використання чужої землі.)
 2) застави - річ перебувала у кредитора в забезпечення виконання вимоги;
 3) емфітевзис (emphiteusis) - відчужуване успадковане право довгострокового
користування чужою землею;
 4) суперфіцій (superfisies) - це аналог емфітевзису: довгострокове відчужуване і
успадковане право оренди будівельних ділянок з метою зведення будівлі і
користування цим будовою.

63. Поняття та види сервітутів

 Сервітут - речове право користування чужою річчю.
Види сервітутів:
1) предіальние (від слова preadium - маєток), або земельні. Їх призначення
- заповнити відсутні ділянці блага і властивості. Встановлюються на
земельну ділянку. Обов'язкова умова - існування двох ділянок: пануючого
і службовця. За загальним правилом панівний і службовець земельні
ділянки мають бути сусідніми, але в пізнішому праві досить того, щоб
фактично користування однією ділянкою відбувалося в інтересах іншої.
Види предіальних сервітутів:
- міські - встановлюються на користь забудованих ділянок. Види:
позитивні - право користування службовцям будовою як підпори для
пануючого (право обперти балку про стіну сусіда чи вставити її в стінку
сусіда, право зводити коптильню поруч із двором сусіда, відведення
дощової води на дах або двір сусіда); негативні - мали на меті не допустити
змін до службовця ділянці, які зробили б користування панівним ділянкою
менш зручним менш приємним;
- сільські - встановлюються на користь польових, незабудованих ділянок.
Види: дорожні (iter - право переходити і проїжджати через сусідню
ділянку; via - право провозити тяжкості; actus - право проганяти худобу і
проїжджати); водні (aquae ductus - право провести воду з сусідньої
ділянки; aquae haustus - право черпати воду на сусідній ділянці);
пасовищні сервітути;
2) особисті - належать певним особам персонально:
- узуфрукт - право користування чужою річчю та отримання від неї плодів
із збереженням в цілісності сутності речі . Може бути довічним або на
певний строк. Він не передається у спадок, не відчужується, допускається
здача внайми, але після смерті власника сервітуту право наймача
припиняється. Узуфруктуалей зобов'язаний користуватися річчю
відповідно до її господарським призначенням, вживати заходів до
збереження речі;
- узус - право користування річчю без права користування її плодами.
Дозволялося використовувати стільки плодів, скільки необхідно
користувачу для задоволення своїх особистих потреб;
- habitatio - право довічного проживання в чужому будинку або його
частини;
- право користування робочою силою раба або тварини.
Способи встановлення сервітуту:
- з волі власника служить речі як одностороннім актом волі, так і за
договором;
- по суду ;
- за законом;
- по давності.
Сервітут втрачається:
- із загибеллю речі, яка служить її предметом. До фізичної загибелі
прирівнюється юридична. У разі поділу земельної ділянки на частини
предіальний сервітут пов'язується з кожною частиною, тобто якщо
розділений панівний ділянку, то для кожного новоутвореного ділянки
набувається самостійний сервітут. Якщо розділений службовець ділянку,
то сервітут обтяжує кожен з утворених ділянок;
- зі смертю суб'єкта (тільки особисті сервітути);
- якщо сервітут з'єднується з правом власності;
- внаслідок відмови від нього;
- у разі нездійснення протягом 10 і 20 років.
Сервітутне право захищається абсолютним позовом (actio confessoria),
протилежним власницькому негаторному позовом.
64.Зміст права земельного сервітуту

 1. Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача

земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне
або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

 2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

 Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою,

яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути
більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у
користування землекористувачу.

 3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника

земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав
володіння, користування та розпорядження нею.

 4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для

власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

 65. Виникнення і втрата сервітутів.

 Підставами для встановлення сервітутів були: а) судовий вирок, яким
визначалася господарська необхідність або «право справедливості» інших
осіб на використання твоєї власності, б) приватний договір двох осіб, один
з яких був власник, а другий - користувач узуфрукт (тільки для особистих
сервітутів ), в) одержання у спадщину, в т.ч. як легата.

 Сільські сервітути грунтувалися, як правило, на традиційному взаємному

використанні, а спроби припинити сервітутного використання припинялися
вже через суд.

 Припинялися сервітути: а) загибеллю речі-фізичною або юридичною

(тобто виходом її з цивільного обороту); б) смертю особи, якій надавався
особистий сервітут; в) закінченням строку, на який він встановлювався; г)
зміною суті речі; д ) злиттям в одній особі власника і користувача
особистого сервітуту («Ніхто не може мати права сервітуту на свої речі» -
тобто коли річ, перш колишня у твоєму сервітутом право, ставала ще й
власної цілком); е) невикористанням сервітуту протягом двох років, тобто
за давністю.

 Сервітути мали суворо конкретне правовий вираз. Для того, щоб

встановити якісно новий за своїм змістом сервітут, встановити
цензпевного давностного терміну, визначеного «звичаями і вдачами»
місцевості.

66. Суперфіцій та Емфітевзіс

 Емфітсвзис. У класичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка,

насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда
землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала
спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику
 плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних
селян. Початок емфітевзисному володінню землею був покладений у
великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом
імператорів церква, міста, а потім і приватні особи - великі землевласники
- почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.
 Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис
відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ,
оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати
повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю.
Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке
зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений Держання, поки
вносить плату згідно з договором.
 Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор
наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса - повністю або
частково, - щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на
відчуження емфітевзиса обмежувалось обов'язком суб'єкта емфітевзиса
попередити власника землі про можливе відчуження емфітевзиса, але за
власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг
скористатися протягом двох місяців. У випадку відчуження емфітевзиса
власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни.
 Суперфіцій - буквально означає - те, що знаходиться на поверхні землі.
Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва
сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під
забудову. Уже в перірд республіки держава і окремі міські общини нерідко
здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу
передачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій
часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у
спадщину, право користування чужою землею для забудови.
 Отже, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови
житлового будинку або іншої споруди на чужій землі. Юридично між
землею і зведеною на ній будовою існувало таке співвідношення, як між
головною і придатковою річчю. Враховуючи, що придаткова річ йде за
головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути визнаний
лише той, кому належить земля

67. Заставне право

є різновидом прав на чужі речі. Застава — це засіб забезпечення виконання зобов
´язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Але
це не є правом користування чужою річчю. Заставне право не допускає можливості
користуватися її предметом. Для виникнення заставного права необхідна була
наявність трьох факторів:

 боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави;

 об'єкт, який підлягав заставі;
 установчий правовий акт.

Заставне право припинялося в разі:

 знищення самої речі;

 переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного обігу;
 поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя) і заставодавця;
 припинення зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

Форми застави:
1) фідуціарна застава;
2) ручна застава (pignus);
3) іпотека (hipoteka).

68. Іпотека
У класичний період з'являється третя форма застави — іпотека, яка була
запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не
тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати
видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.
При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право
вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було
отримати згоду від останнього кредитора.

69. Зобов’язання
- це правовідношення, за яким одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої
сторонни (боржника) вчити певну дію або утримуватися від дій. Під зобов'язанням
розуміли необхідність виконання якихось конкретних дій, а не чогось бажаного. Тому
зобов'язання адресовані певній особі, а не спрямовані на якийсь предмет і передба-
чають деякі дії щодо цієї особи.

70. Кредитор і боржник

В зобов'язанні беруть участь, як правило, дві особи: кредитор і боржник.
Кредитор (creditor) — це особа, яка має право вимагати здійснення обумовлених дій
або утримання від їх здійснення.
Боржник (debitor) — це особа, яка зобов'язана здійснювати обумовлену в
зобов'язанні дію або утриматися від Ті здійснення.
71. Види зобов’язань:

 цивільні
 преторські
 натуральні


Цивільні вважалися зобов’язаннями, що були узакрнені правом 12 таблиць. У

цих зобов’язаннях головним був обов’яізок боржника. Виконання цивільних
злбов’язань забезпечувалося державним примусом.
Преторські зобов'язання були позбавлені позовного захисту.
 Натуральні зобов'язання – виконання боржником свого обов’язку завжди
вважалося належним виконанням:

 зобов'язання рабів, що виникали не з правопорушень;

 зобов’язання, які виникали між pater familias та підвладними йому особами, а
також взаємні зобов’язання осіб,які пребували під однією владою;
 зоб. осіб, що перебувають під опікою та зоб. осіб, оголошених
марнотратниками, укладені без участі опікуна чи піклувальника;
 зобов’язання позики підвладних дітей;
 зобов’язання, в яких утрата права позову виникала спливом позовної давності.

72. Підстави виникнення зобов’язань.

в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи підстав виникнення зобов’язання, а
саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex
contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto) (I. 3.13.2).
Контракт (ex contractu) – це договір (домовленість сторін), який врегульований цивільним
правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом.
Делікт (delictum) – це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з
невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання.
Квазіконтракт (quasi ex contractu) – це зобов’язання, яке виникає на підставі події або дії
однієї з сторін і має спільні риси з певними договорами (контрактами).
Квазіделікт (quasi ex delicto) – це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не
пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання, але не
визнана цивільним правом (ius civil) як делікт.

73. Умови припинення зобов’язань.

74. Вина та її форми.

Вина у римському праві – це недодержання особою тієї поведінки, яка вимагається правом. Якщо
все зроблено, як необхідно зробити достатньо обачливій людині, вини немає (D. 19.2.25.7).

Вина у широкому розумінні цього слова розподілялася на дві форми: умисел (dolus) і
необережність (culpa).

Умисел (dolus) має місце, якщо боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності та бажає
їх настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала завжди. Це
положення носило імперативний характер, тобто не могло змінюватися за домовленістю сторін.
Отже, якщо продавець відчужує раба, що є предметом застави, то, хоча б і було застереження про
звільнення його від відповідальності, він буде відповідати за те, що діяв з умислом.

Необережність (culpa), або вина у вузькому розумінні цього слова, має місце, коли боржник не
передбачає, але повинен був передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності. Необережність
(culpa), в свою чергу, поділялася на грубу (culpa lata) і легку (culpa levis) необережність.

75. Забезпечення виконання зобов’язань.

Римському праву були відомі наступні способи забезпечення виконання зобов’язання: порука
(adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).
Порука (adpromissio) – це договір, за яким третя особа (поручитель), в цілях забезпечення
виконання зобов’язання, приймає на себе відповідальність перед кредитором за виконання
зобов’язання боржника.

Завдаток (arra) – це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій
стороні (кредитору) у момент укладення договору.

Неустойка (stipulatio poenae)– це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався
виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Застава – це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановляються речове право

заставодержателя на предмет застави.

76. Прострочення виконання зобов’язання.

77. Відповідальність боржника за невиконання зобов’язання.
Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов’язання наставала
лише за наявності

спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов
відповідальність не наставала.

78. Поняття договору за римським правом.

Договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і
господарський обіг Стародавнього Риму.

Договір  (contractus) — двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямована на
досягнення певного правового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов´язків.

79. Види договорів.

Контракти  як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним
захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визнавалися ними угоди,
не передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб товарообігу, що швидко
розвивався, класичне і післякласичне приватне право допускає певні відхилення.

Пакти  — це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за
межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут
покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми
позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком
ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим
колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика
змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

80. Умови дійсності договорів.

Умови дійсності договору — відповідність правочину загальним вимогам, додержання яких є
необхідним для його чинності.
Юридична сила договору (його дійсність) залежать від дотримання сторонами при його укладенні
певних вимог, встановлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності
договору.
У римському праві визначалися такі умови дійсності договору.
1. Законність договору. Зміст укладеного договору має відповідати вимогам закону. Зокрема,
договір не може укладатися з приводу дій,

що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами

розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам
права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє бажання особи встановити певні права та
обов'язки. У договорі воля сторін має бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети.
З огляду на те, що сторони в договорі мають протилежні цілі, їх волі є зустрічними. Для укладення
договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення — це зовнішня
об’єктивна форма виявлення волі особи. Волевиявлення можна виявити в різний спосіб: усно,
письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також у деяких випадках мовчанням. Для дійсності
договору необхідно, щоб воля та волевиявлення збігалися. Тривалий час серед римських юристів
точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх відмінності) мають враховуватися
при тлумаченні договору. Врешті- решт було визнано, що при розбіжності між волею та
волевиявленням пріоритет надається дійсній волі.

У разі, якщо воля та волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку (error). Помилка (error) —
це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену ззовні волю іншої сторони, яка
спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з
незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того, чи була ця
помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмета, особи контрагента) або
неістотною (помилка щодо мотиву).

Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було достатньою мірою розроблено римськими юристами.

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не вільно, а під впливом іншої особи,
вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати в: обмані
(dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до

волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У джерелах римського права dolus
визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити, ввести в
оману інших людей (D. 4. 3. 1.2).

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному насильстві. При
цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у
римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрунтований: небезпека має
дійсно існувати (D. 4. 2. 7. рг).

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолютно недійсним.

УІ ст. до н. е. також недійсним вважався договір, укладений унаслідок примусу як фізичного, так і
психічного. Втім ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали право на їх
оспорювання.

3. Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлення особи мало юридичне значення

тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну
правоздатність та дієздатність.
4. Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є невизнане ним
узагалі. Римське право поділяло договірні зобов'язання на визначені та невизначені. Але такій
поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів. Предмет
визначених договорів визначався чітко (індивідуально визначена річ), а предмет невизначених
договір окреслювався загальними ознаками (речі, визначені родовими ознаками).

5.Форма договору — це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація,
стипуляція, письмова форма. Форма для окремих видів договорів встановлювалася в законі. Не-
додержання сторонами форми договору призводило до його недійсності.

6. Реальна можливість виконання договору. Для дійсності договору юридичне значення мала
здійсненність установлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання: чи має юридичну
силу той чи інший договір, враховувався той факт, чи існує реальна можливість вчинення дії, яка
передбачена в договорі. Неможливість виконання договірного зобов'язання може бути фізична
(наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту).
Неможливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У
цьому разі договірне зобов'язання припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Якщо ж
буде встановлено, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути
виконаний, договір визнається недійсним.

81. Вербальні контракти: поняття та загальна характеристика.

вербальні, коли для виникнення зобов’язання сторони мали виявити зміст угоди словами.
У свою чергу вербальні контракти поділялися на:
– стипуляція усний договір, який встановлювався у формі певного запитання майбутнього
кредитора та відповіді майбутнього боржника [5];
– обіцянка приданого, суть якого полягала у зобов'язанні дати придане нареченій яка
вступає в шлюб, за допомогою урочистих слів, які говорила чоловікові жінка, її боржник,
або родич по висхідній чоловічій лінії [5];
– обіцянка вільновідпущеника патрону, надавати послуги на користь колишнього
господаря. Клятва суворо визначала зміст, якість і тривалість послуг, патрон не міг
вимагати більшого [5];
– явка до суду і запорука гаранта – це древні вербальні контракти, їх функція полягала в
забезпеченні процесуальних гарантій.

82. Літеральні контракти: поняття та загальна характеристика.

Літеральні контракти (litteris) — це контракти, які породжували зобов’язання між
кредитором і боржником на підставі дотримання письмової форми.

Літеральні контракти укладалися шляхом запису в спеціальних книгах або в інших відповідних
актах .. Відомі два типи книг: журнал  (adversaria) і книга прибутків і видатків  (codex accepti et
expensi).  Журнал  (adversaria) мав значення пам’ятної книги і заводився на кожен місяць, по
закінченні якого втрачав значення і міг бути знищений. До нього заносилися найрізноманітніші
відомості, які мали певне значення і про які не можна було забути.

Постійною книгою, в якій записувалися грошові надходження

І видатки, була книга прибутків і видатків (codex accepti et expensi).
У ній висвітлювалася кожна господарська операція. Одну і ту ж суму кредитор фіксував у своїй
книзі у графі «Видатки», а боржник — у графі «Прибутки».
83. Реальні контракти: поняття та загальна характеристика.
Реальними (re) є контракти, що вважаються укладеними в момент передачі одним
контрагентом іншому певної речі (res).

Реальні контракти відрізняються від попередніх простотою порядку укладення, оскільки

виконання формальностей не вимагалося. Достатньо було домовленості та одночасної передачі
речі однією особою іншій. Однак, поки не відбулася передача, зобов’язання із реального
контракту не виникає . Оскільки реальні контракти надавали перевагу змісту, а не формі, вони не
могли бути абстрактними, а тому породжували зобов’язання лише, якщо мали під собою певні
підстави (causa).
Римське право виділяло чотири види реальних контрактів: позика (mutuum), позичка
(commodatum), поклажа (depositum) і застава (pignus).
Договір позики (matuum) — це реальний договір, який виникає внаслідок передачі однією
особою (позикодавцем) речей, визначених родовими ознаками, іншій особі (позичальнику) у
власність із зобов’язанням останнього повернути їх у тій же кількості, такого ж роду і
якості в установлений строк або до вимоги.
Договір позички (commodatum) — це реальний договір, за яким одна особа (комодант)
передає іншій особі (комодатарію) якусь певну річ у тимчасове й безоплатне користування на
чітко визначений строк.
Договір поклажі (depositum) — це реальний договір, відповідно до якого одна особа
(поклажодавець) передає іншій особі (поклажонаймачеві) на безоплатне збереження рухому
річ із правом повернення за першою вимогою.

Договір застави (contractus pigne raticius) — це договір, за яким одна особа (заставодавець)
передає іншій (заставодержателю) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що
заставодержатель поверне ту саму річ у момент сплати боргу або припинення застави
(pignus

84. Консенсуальні контракти: поняття та загальна характеристика.

Консенсуальними є контракти, в яких зобов’язання виникає з моменту досягнення
сторонами згоди з усіх істотних умов, іншими словами, для укладення цих контрактів
достатньо було згоди сторін.
Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм,
доручення, товариство.
Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) — це договір, за яким продавець (venditor)
зобов’язується передати покупцеві річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor)
зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium).
Щоб договір купівлі-продажу був укладений, достатньо простої згоди сторін із двох обов’язкових
умов: 1) речі, що продається, і 2) ціни, що виплачується за неї.
Договір найму (locatio conductio) — це договір, за яким наймодавець зобов’язується
передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач
зобов’язується оплатити це.
Розрізняли три види найму:
1) найм речі (locatio rei) — це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла);
2) найм роботи (locatio conductio operis) — це різновид договору найму, за яким контрагент за
обумовлену працю зобов’язувався не просто виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання
отриманого замовлення досягти заздалегідь обумовленого замовником результату. Це прототип
договору підряду, який включав також перевезення;
3) найм робочої сили (locatio conductio operarum), або найм послуг, — це різновид договору
найму, за яким продавець зобов’язується за обумовлену плату надати здатність до праці для
використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та
оплачувати робочий час.
Договір доручення (mandatum) — це договір, відповідно до якого одна сторона —
довіритель (mandans) — доручала зробити що-небудь у своїх інтересах іншій особі —
повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно. Договір доручення
конструювався як безвідплатний.
Договір товариства (societas) — це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої
вклади для досягнення спільної мети (наприклад, збудувати будинок, разом вести торгівлю
тощо).
Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товариства):
1) товариство всього майна (societas omnium bonorum) — виникало між членами сім’ї, які
спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність;
2) дохідне товариство (societas quaestus) — виникало між особами, які поєднували частину
свого майна у вигляді внесків із метою отримання в майбутньому спільних доходів;
3) товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) — створювалося з метою
спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього
майна;
4) товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) — виникало при поєднанні осіб
для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу
(наприклад, торгового рейсу).

85. Пакти та їх види.

Пакт (pactum) — це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося
формалізмом, передбаченим римським цивільним правом.
Розрізняють три підвиди захищених пактів: додаткові, преторські й законні.
Додаткові пакти (pacta adjecta) — це додаткові до основного договору угоди, які мають на
меті внести якісь видозміни в юридичні наслідки основного договору.
Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист
їм був наданий претором.
До цих пактів належали:
1) клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора
зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася повірити в існування
заборгованості та вчинити платіж за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо
кредитор приносив клятву, то вже цього було достатньо для примусового виконання;
2) угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала в разі
визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак із проханням про
його відстрочення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від
виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на підставі цієї угоди зі збільшенням розміру
суми від 1/3 до 1/2 на розсуд претора;
3) прийняття зобов’язання (receptum), яке мало три форми пактів:
перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) — це угода з банкіром про сплату за рахунок
клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало появи у кредитора нового
боржника, оскільки основне зобов’язання продовжувало діяти в попередньому вигляді.
Законні пакти (pacta legitima) — це угоди, захист яких був передбачений правовими
нормами, прийнятими (установленими) імператором.
Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого.
Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунка та про арбітрування. Тому
інколи зазначені пакти називають також імператорськими.
Розрізняли такі види законних пактів.
1. Пакт про надання приданого (pactum dotis) — це неформальна угода, за якою батько
нареченої брав на себе обов’язок передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно як
придане для полегшення їх подальшого сімейного життя.
2. Пакт про надання дарунка (pactum donationis) — це неформальна угода, за якою одна сторона
(дарувальник) із метою проявити щедрість безвідплатно передавала майно іншій особі
(обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми,
надання сервітутного права тощо.
3. Пакт про арбітрування (compromissum) — це домовленість двох сторін про передачу їх спору
на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді). Це було, наприклад, доцільно, коли
сторони хотіли уникнути публічного розголошення своїх взаємовідносин. За невиконання в
подальшому рішення арбітра на винну сторону накладався штраф

86. Делікти як джерело зобов’язань: поняття та загальна характеристика.

Делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta
privata).
Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси.
Приватні делікти , то їх суть полягає в їх спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які
потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з
порушника
. Спочатку в Законах ХІІ таблиць визначалося три види деліктів, які протиставлялися державним
злочинам, а саме: образа; крадіжка; протиправне знищення чи неправомірне пошкодження
чужого майна.

87. Основні поняття інституту спадкування.

Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб.
У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не
зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Римськими юристами були розроблені
основні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом.
Ще з тих давніх часів спадкування могло відбуватися у двох формах:
універсальної наступності (hereditas) і сингулярної наступності (legutam). При
універсальній наступності спадкоємець одним актом одержує всю сукупність
прав і обов’язків померлого, в тому числі і такі про існування яких він міг до
того і не знати. До спадкоємців переходили і борги спадкодавця, за які вони
відповідали особистим майном.
При сингулярній наступності певна особа у відповідності з волею померлого або
за законом одержує лише окремі майнові права чи частки майна померлого.
Видами сингулярної наступності є легат і фідеїкоміс.
Становлення та розвиток інститутів спадкового права було тривалим процесом.
Так, ґенезу спадкування на підставі заповіту за римським правом прийнято
досліджувати за нормами ius civile, за преторським правом, за імператорським
законодавством.

88. Спадкування за заповітом

Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт -
розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї
єдиним і повновладним власником сімейного майна був домовладика, і тільки він міг ним
розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його
майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором.
Заповіт - це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з
настанням умови - смерті заповідача. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам,
визначається недійсним.
Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної
влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади,
вони назива лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і
усними.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо шував свідкам про те, що в цьому
документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід чували
свої підписи печатками. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби.
Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався
незмінним в усі часи рим ської історії, була свобода заповіту. Заповіт, укладений суворо до
вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини
самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни ти його або змінити.

89. Спадкування за законом

Спадкування за законом - мало місце в таких випадках: а) за відсутності
заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в
заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини. В цих
випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно
називалося ще спадкуванням «всупереч заповіту». Якщо заповідач висловив свою
волю з відхиленням від вимог закону, то її не визнавали справжньою.

В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне)

споріднення й індивідуаль на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто
кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до
спадкування і допустив наступ ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів.
- І клас - низхідні родичі спадкодавця (діти, онуки)
- II клас - висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся
- II клас - неповнорідні брати і сестри та діти раніше по мерлих неповнорідних братів й
сестер;
- IV клас - решта бокових родичів без обмеження ступенів
- V клас - той з подружжя, хто пережив спадкодавця
Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу.
Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців
першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців
другого класу могло мати місце лише у разі, якщо: а) спадкоємців першого класу
на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу
відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було
чи вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликалися спадкоємці
третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови прийняти спадщину до
спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було
спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися прийняти спадщину, до
спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

90. Зміст та форма заповіту.

Заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише
з настанням умови - смерті спадкодавця.
У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. За
свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на
народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою
скликалися двічі на рік - імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу
спакодавець "усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім
звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.
Друга форма стародавнього заповіту -тестамент (testamentum),який здійснювався перед
фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.
Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля
спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця
обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності
своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні
незручності.
+Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед
фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на
військовій службі. Тим часом саме ця категорія людей відчувала всю складність такої
форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.
У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задоволення цієї
потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio.
Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь
довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані
спадкодавцем.
І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вже в другій пловині республіки
заповіти почали складатися у письмовій формі. Така письмова форма стає
загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння
спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповіт з необхідною кількістю
печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назву преторських і стали
нормальними приватними заповітами пізнього римського права.
+Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку ман-ципація,
заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала
манципація, в ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в
присутності семи свідків, має повну силу.
Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з'являються й форми
публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти,
укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на
збереження імператору.

.
Питання 91- Відкриття та прийняття спадщини:
Відкриття спадщини: Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових
правовідносин, тобто відкритття спадщини. Право власності на успадковане
майно спадкоємці набували не в момент відкриття спадщини, а після його
прийняття. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які
закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець,
закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на
прийняття спадщини або відмовитися від неї. З моменту відкриття спадщини
починається сплив строку на прийняття її, на пред'явлення претензій
кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців,
які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.

Прийняття спадщини: Римське право з самого початку розрізняло два види

спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті,
які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед сюди
відносилися свої спадкоємці (sui heredes), тобто діти, які перебували під
владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без
будь-якого акту з їх боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома.
За цивільним правом вони не можуть відмовитися від спадщини, як не
можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. Їх називали в
Римі не тільки своїми, але й обов'язковими спадкоємцями.
Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого були спадкоємцями
зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний
акт, певним чином виразити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого
вони були визнані спадкоємцями добровільними. Якщо закликані до
спадкування особи були нездатні самостійно прийняти спадщину, то замість
них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники).
У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого
урочистого акту. Спадкоємець у пристуності свідків у будинку спадкодавця
урочисто заявляв про прийняття спадщини.
Прийняття спадщини є односторонньою дією спадкоємців, які свідчили про
наявність у них бажання вступити у спадок.
Способи прийняття спадщини:
1) пряме волевиявлення спадкоємців;
2) фактична поведінка особи, яким воно підтверджує прийняття ним
спадщини.
У разі відмови від спадщини або небажання його приймати від спадкоємців
першої черги було потрібне особливе заяву. Решта спадкоємці мали «право
на роздуми» і повинні були висловити своє бажання про прийняття
спадщини спеціальним актом або передбачають його. При цьому відсутність
цих дій чи заяв говорило про перехід права на прийняття спадщини до
наступного спадкоємцю. При прийнятті спадщини спадкоємець повинен був
скласти опис спадкового майна. Моментом прийняття спадщини вважався
момент переходу всіх прав і обов'язків спадкодавця незалежно від часу
складання опису і факту її закінчення.
У тих випадках, коли спадкоємець помирав, переживши спадкодавця і не
встигнувши прийняти спадщину, його права на спадщину переходили його
спадкоємцям. Таке прийняття спадщини в римському праві отримало назву
спадкова трансмісія (transmissio). Спадкування за правом представлення
здійснювалося, якщо в момент смерті спадкодавця в живих з числа тих, які
сходять родичів залишилися діти від раніше померлого сина чи дочки. Вони
набували право на отримання тієї частки, яка дісталася б їх померлим батьку
чи матері, якщо б ті пережили спадкодавця.
У тих випадках, коли на спадщину претендували кілька спадкоємців, вони
зізнавалися спільними власниками спадщини (співспадкоємцями), але в
межах своїх спадкових часток.
Питання 92- Спадкова трансмісія:
Спадкова трансмісія (transmissio)- це коли спадкоємець помирав,
переживши спадкодавця і не встигнувши прийняти спадщину, його
права на спадщину переходили його спадкоємцям.
Спадкова трансмісія виникає у процесі прийняття спадщини, якщо
спадкоємець за заповітом або за законом помер і не встиг її прийняти. У
цьому разі здійснюється перехід права на прийняття спадщини від померлого
спадкоємця до його спадкоємців.
Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона
вважалася безгосподарною. Спадкова трансмісія буває тоді, коли закликаний
до спадщини спадкоємець помирає після відкриття спадщини, однак до її
прийняття. За преторським правом володіння спадковим майном
пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не
приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося
спадкування за законом. Претор допустив, якщо спадкоємець помре, не
встигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може
бути надане право прийняти спадщину. У праві Юстиніана це правило було
узагальнено- якщо смерть спадкоємця настала протягом року від дня, коли
він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину
вважається таким, що перейшло до його спадкоємців.
Питання 93- Прийняття спадщини та його наслідки:
Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути виражена за
допомогою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що
спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне
управління спадщиною, продовжує проживати в будинку, який входить у
спадкову масу, сплачує податки. Термінів для прийняття спадщини за
цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи
спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого
упродовж 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити
спадкових кредиторів. Будучи зацікавленими у виконанні своїх вимог у
найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої
відповіді: чи приймають вони спадщину чи ні. Спадкоємець, вагаючись,
може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь - так
чи ні. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то спочатку його мовчання
сприймалося як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана - за прийняття
спадщини зі всіма випливаючими з цього наслідками.
Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між
домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець
повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що
пов'язувалось з певними строками: для низхідних і висхідних родичів
спадкодавця один рік, а для інших спадкоємців - 100 днів. Якщо спадкоємець
пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.
У стародавньому римському праві становище лежачої спадщини розуміли
досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не
було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року
ставав її власником. З появою спадкування за преторським едиктом така
можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо
хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було
повернути, за законом спадщини визнавалось злочином. І лише в тому
випадку, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за
заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи
таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним
бажаючим.
Якщо ж спадкоємець за законом і заповітом після відкриття спадщини, не
встигнувши прийняти її, помер, то спадщину приймає субститут. Коли у
заповіті субститут не вказаний, то за законами стародавнього часу спадщина
ставала безгосподарною.
У тих випадках, коли спадкоємець не один, а декілька, то між ними виникала
спільність на спадкове майно: усі вони були співвласниками (condomini) у
розмірі своєї спадкової частки.
Щодо спадкових вимог і боргів, то їх поділяли між спадкоємцями згідно з
законом або заповітом на певні частки. Якщо ж річ була неподільна, то
вимоги і борги солідаризували права і відповідальність усіх спадкоємців
разом. Кожний спадкоємець у будь-який момент міг вимагати поділу
спадщини через угоду, а якщо її не було - судовим порядком шляхом
особливого позову про поділ спадщини.
Наслідки: При спадкуванні декількох спадкоємців у деяких випадках мало
місце так зване спадкове зарахування, „тобто обов'язок зарахувати до
спадкової маси, яка підлягає розподілу, деякі види свого власного майна.
Наприклад, дочка, яка одержала придане, якщо вона забажає взяти участь у
спадкуванні після свого батька поряд з іншими дітьми, повинна внести у
розподіл своє придане (dos).
Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках, уже прийнята
спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його. Така
спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере
на себе обов'язок сплатити всі спадкові борги.
Якщо спадкоємець протягом ЗО днів з часу смерті спадкодавця почне
складати опис спадщини за участю свідків, нотаріуса, кредиторів і протягом
наступних 60 днів доведе його до кінця, то він відповідає за спадкові борги
тільки в розмірі описаної спадщини.
Внаслідок прийняття спадщини припиняється перехідний стан як спадщини,
так і спадкоємців. Особа, яка прийняла спадщину, стає спадкоємцем і ніби
продовжує особу спадкодавця. До неї переходять сімейні традиції, а-разом з
тим і усі права та обов'язки померлого, за винятком суто особистих.
Спадщина зливається з власним майном спадкоємця в єдину неподільну
масу.

Для захисту своїх спадкових прав спадкоємець мав різні засоби, серед яких
загальний позов про спадщину (hereditas petitio actio in rem), за яким можна
було повернути собі будь-яке спадкове майно. Спадкоємець, пред'являючи
позов, повинен довести, що спадкодавець справді помер, що він є
спадкоємцем за законом чи за заповітом і що він прийняв спадщину.
Якщо права спадкоємця порушувалися не тим, що не визнавалися які-не-будь
права, які входили до складу спадщини, а тим, що не визнавалася дана особа
такою, що має право на спадщину, то спадкоємцеві надавався цивільний
позов про повернення спадщини (hereditas petitio). Цей позов за своїми
умовами та наслідками аналогічний віндикаційному позову. За цим позовом
володілець спадщини повинен був повернути позивачу своє збагачення за
рахунок спадщини на час пред'явлення позову. Недоброчесний володілець
спадщиною ніс відповідальність за все одержане від спадщини зі всіма
плодами і приростами і за все те, що міг одержати, але не одержав через
недбайливість за весь час володіння.

Питання 94- Легат: поняття та загальна характеристика:

Легат— у римському праві спеціальна форма для зазначення в
письмовому або усному заповіті дару на користь конкретної особи
(легатарія), яка повинна була мати досконалу пасивну заповідальну
здатність.
В старому цивільному праві легати були підпорядковані цілому ряду
формальностей: вони могли бути встановлені тільки у заповіті;
виконання їх покладалося на призначеного в заповіті спадкоємця.
Покласти легати на спадкоємця ad intestato було неможливо, бо заповіт було
недійсна без heredis institutio(призначення спадкоємця).
Легатарій отримував легат після виплати зі спадкової маси всіх боргів
заповідача. Розмір цього дару вираховувався зі спадкової маси, що
залишилася і лише після такого відрахування наставала черга інших
спадкоємців. Легатарієм часто була церква чи конкретний храм.
Спеціальна вказівка в заповіті (легат) могла передбачати:
 Передачу на користь легатарія речі або речового права (сервітуту);
 Надання легатарію зобов'язань, що випливають зі спадщини;
 Обов'язок легатарія не перешкоджати здійсненню іншим
спадкоємцями.
Заповідальні подарунки (легати) перетворилися у форму позбавлення або
істотного обмеження для законних спадкоємців можливості отримання
спадщини. Це викликало правові обмеження розмірів легата. Згідно з
законом Фальцідія (I ст. до н. е.) загальний розмір легатів не міг
перевищувати 3/4 спадщини.
Розрізняють декілька видів легатів:
1) per vindicationem- встановлювалося безпосередньо право власності
легатарія на відому речі заповідача (звідси і назва цього виду легатів:
легатарій отримує віндикаційний позов).
2) per damnationem- названий так тому, що він призначався у формі
«heres damnas esto dare», тобто спадкоємець нехай буде зобов'язаний
передати те-то такому-то. У цьому випадку легатарію надавалося лише
зобов'язальне право вимагати від спадкоємця виконання волі
заповідача.
3) sinendi modo, мабуть, різновид legatum per damnationem- спадкоємець
зобов'язаний був не заважати легатарію взяти те, що останньому було
відмовлено.
4) per praeceptionem- природа якого неясна, але який найчастіше
вважають різновидом legatum per vindicationem.

Питання 95- Фідеїкоміс: поняття та загальна характеристика:

Фідеїкоміси (лат. fideicommissum — звернення до честі іншого) —це усне
або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під
чесне слово зобов’язував свого спадкоємця видати третій особі або всю
спадщину, або її певну частку.
Фідеїкоміс міг бути покладений не тільки на спадкоємця за заповітом, але й
за законом. Він міг бути зроблений до і після заповіту у вигляді доповнення
до нього. Але, як правило, фідеїкоміси складалися у письмовій формі на ім'я
спадкоємця.
При дотриманні інтересів інших спадкоємців, можна було доручити передати
як фідеїкоміс весь спадок повністю третій особі (універсальний фідеікоміс).
Фідеїкомісарій мав зобов'язальне право вимагати від спадкоємця видачі
спадщини, хоч останній залишався спадкоємцем, і, отже, ніс відповідальність
за борги спадкодавця. За таких обставин чекати прийняття спадкоємцем такої
спадщини було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залишалися
невиконаними. За постановою сенату (56 р. н.е.) спадкоємець не відповідав за
борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У
такому випадку обов'язок сплатити борги спадкодавця припадав на
останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним
наступником.
Проте за таких умов фідеїкомісарій залежав від спадкоємця, оскільки він міг
зруйнувати все право фідеїкомісарія - варто тільки спадкоємцю відмовитися
від прийняття спадщини і разом з падінням заповіту відпадає і фідеїкоміс.
Прагнучи створити для фідуціарія (спадкоємця) інтерес для прийняття
спадщини, переносить на всі фідєїкоміси правило, за яким спадкоємець,
котрий добровільно приймає спадщину, дістає право на утримання 1/4
частини спадщини. Якщо цей інтерес виявиться недостатньо сильним, то, на
прохання фідеїкомісарія, фідуціарій (спадкоємець) може бути змушений до
прийняття спадщини у встановленому порядку, і при цьому він
позбавляється права на фальцидієву четвертину.
Фідеїкоміс діяв і для третіх осіб, які не успадковували майно, а мали тільки
обов'язки по відношенню до будь-якого можливого спадкоємця: наприклад,
заповідач міг наказати своєму боржникові повернути борг конкретній
особі, не обов'язково спадкоємцю. Покладені доручення повинні були мати
законний і моральний характер: не можна було доручити здійснити злочин
тощо. За своєю суттю, фідеїкоміс знімав обмеження щодо можливості для
заповідача розпоряджатися майном у заповіті.
96.Лежача спадщина, її правовий режим. Відумерла спадщина.
У проміжку між моментами відкриття і прийняття спадщина опинялася
в юридично невизначеному («підвішеному», «лежачому») стані (hereditas
jacens). У найдавнішому праві воно розглядалося в цей період як майно, що
не має власника (sine domino), що нікому не належить (res nulljus). Тому таке
майно могло бути набуте у власність будь-якою особою, яка заволоділа ним і
проволоділа протягом року. У праві посткласичного періоду з метою захисту
майбутнього спадкоємця до речей, що входили в «лежачу» спадщину
перестав застосовуватися принцип, згідно з яким «нічиї» речі відкриті для
заволодіння будь-яким охочим. Більш того, у період принципату заволодіння
речами, що складали частину «лежачої спадщини» стало розглядатися як
злочин. Із того часу спадщина могла або перейти до спадкоємців, або
опинитися в особливому правовому становищі через відмову спадкоємців від
її прийняття.
У разі, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за
заповітом, так і згідно з (чи тому, що спадкоємців не залишилося або вони не
побажали прийняти спадщину) законом, спадщина ставала відумерлою
(виморочною). Lex Iulia et Papia Poppaea закріпив право спадкування фіску
відносно виморочного майна. Пізніше за деякими юридичними особами було
визнано переважне перед фіском право на виморочне майно. Наприклад,
виморочне майно духовних осіб потрапляло на користь церкви, виморочне
майно солдатів на користь полку і т.д.
Щоб виправдати придбання прав і обов’язків «лежачої» спадщини,
римські юристи вдавалися до деяких фікцій.

97.Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця.

Оскільки існував обов’язок спадкоємців сплатити борги спадкодавця і
тоді, коли спадщина була активною, а необхідний спадкоємець мав власні
борги, щоб захистити кредиторів спадкодавця, була передбачена міра,
названа separatio bonorum, або beneficium separationis. На підставі beneficium
кредитор спадкодавця отримував гарантію, що спадкове майно не буде
включене в майно спадкоємців, поки борги не будуть виплачені повністю. Це
пояснювалося тим, що спадкоємцем міг бути неспроможний боржник, і у
такому разі кредитори спадкодавця ризикували не отримати повного
задоволення, оскільки з ними б стали конкурувати кредитори самого
спадкоємця. У силу ж beneficium separationis кредиторам спадкодавця
надавалося переважне право отримати задоволення безпосередньо із
спадкової маси.
До Юстиніана необхідний спадкоємець (добровільний спадкоємець міг
завжди відмовитися від збиткової спадщини) відповідав за борги
спадкодавця не тільки в межах спадкового активу, але і власним майном.
Проте в юстиніанівському праві був введений beneficium inventarii («пільга
інвентаризації»), що без будь-яких обмежень давалася всім спадкоємцям, які
того побажають, і була обов’язковою для всіх спадкоємців, що знаходилися
під опікою. У цьому випадку спадкоємець, що бажав обмежити свою
відповідальність за боргами спадкодавця межами самого спадкового майна,
тобто так, щоб до його складу не ввійшло його власне майно, міг домогтися
цього, розпочавши до спливу 30 днів з моменту отримання відомостей про
відкриття спадщини складання «опису» спадкових надходжень і завершити
його складання до спливу 60 днів.
98. Поняття, форми та типи рецепції.
Рецепція (лат. receptio — прийняття) — це відродження шляхом впливу
високорозвиненої системи права, яка існувала раніше, на менш розвинену
правову систему.
Існують різні види, типи та форми рецепцій. Історично рецепція римського
права здійснювалася в різноманітних формах: створення спеціальних
законодавчих збірників, заснованих на текстах римського права; вивчення та
створення шкіл нового тлумачення текстів кодифікованих актів римського
права (Зводу Юстиніана) — шкіл глосаторів та постглосаторів; філософське
пізнання римського права; логічне, а також філологічне та історичне
тлумачення його норм та ін.
Види рецепції римського приватного права:
Пряма (безпосередня) рецепція — безпосереднє сприйняття ідей, правових
пам’яток римського приватного права певною цивілізацією.
Опосередкована (похідна) рецепція — запозичення окремих ідей, принципів,
положень із правової системи певної країни, яка вже запозичила їх з
римського приватного права, тобто застосувала рецепцію раніше.
Латентна (прихована) рецепція — запозичення принципів римського
приватного права в процесі правотворчості, при офіційному проголошенні
відмови від застарілого права.
О. Підопригора та Є. Харитонов виокремлюють східноєвропейський
(візантійський) та західноєвропейський типи рецепції римського права.
Східноєвропейський (візантійський) тип рецепції має такі риси:

 ґрунтується на одній, чітко встановленій ідеологічній максимі;

 не має, як правило, глибокої науково-теоретичної бази;
 провадиться «за ініціативою зверху», не обов'язково зумовленою
потребами суспільства або навіть не відповідаючи його потребам;
 обмежується кількома видами форм рецепції, найчастіше — обранням
зразків для наслідування.
Західноєвропейський тип рецепції:

 ґрунтується на плюралізмі політичних та правових думок;

 має надійне методологічне підґрунтя (теоретичну базу);
 є компромісом дії різних політичних, економічних, соціальних сил;
 відбувається внаслідок «ініціативи знизу» (як реалізація соціальних,
культурних, економічних та інших потреб)
99. Рецепція Римського приватного права в сучасному українському праві.
Вплив римського приватного права на законодавство України простежується
упродовж Х—XIX століть. Помітнішим та ширшим був вплив римського
приватного права у законодавстві пізніших часів. Насамперед це
стосується Литовських Статутів, які замінили «Руську правду». Так
Статут 1566 року своєю структурою та багатьма положеннями подібний до
Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права
позначився на Статуті 1588 року, в якому детально врегульовано приватну
власність на землю і значна увага приділена договірному праву.
Сучасну правотворчість в Україні багато в чому можна розглядати як пряму,
так і непряму (опосередковану) рецепцію римського приватного права. В
основу сучасної кодифікації цивільного права України
покладено принципи свободи договору і підприємницької діяльності,
неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини,
неприпустимість незаконного позбавлення права власності, судовий захист
цивільного права й інтересу, а також справедливість, добросовісність і
розумність (стаття 3 Цивільного кодексу України) — засади, характерні саме
для римського права.
Серед перешкод на шляху рецепції римського права у правову систему
України — обережне ставлення українських правників до надмірного
запозичення зразків римського права; значна вкоріненість радянської
правової доктрини, яка попри перегляд найбільш одіозних положень все ще
продовжує визначати правові процеси в сучасній Україні.