ЗМІСТ:

1. Інституційна та пандектна структури............................................................

2. Рецепції римського права…………………………………………………………
3. Критерії поділу римського права на приватне та публічне………………….
1. Періодизація розвитку римського права. Джерела римського права..............
2. Місце римського права в історії формування європейського права.................
3. Фізична особа, як суб’єкт римського приватного права. Правоздатність:
поняття, виникнення, припинення та чинники, що обмежували її обсяг.
4. Дієздатність: поняття та чинники, що обмежували її обсяг.......................
5. Юридична особа.......................................................................................................
6. Річ, як об’єкт римського приватного права........................................................
7. Класифікація речей.
Витрати...............................................................................
Права особи. Сімейне право.
1. Раб та його статус у Давньому Римі...................................................................
2.Джерела рабства. Манумісія та інші способи отримання свободи.
Патронат…………………………………………………………………………….
.
3.Правовий статус риських громадян ,латинів та
перегринів............................
4.Структура римської сім’ї. Набуття,втрата та суть батьківської влади.
5. Поняття шлюбу,його суть. Передумови та
види..............................................
6. Розлучення. Майнові відносини,придане..............................................................
7. Опіка і піклування....................................................................................................
План 4 заняття - Юридичні факти. Процес у Давньому Римі.
1. Поняття та класифікація юридичних фактів..................................................
2.Значення строку та помилки як юридичних фактів.........................................
3. Угода, її істотні та природні умови.....................................................................
4. Договір укладений під умовою, строки та цільове призначення.
Представництво..........................................................................................................
5. Нікчемність
угоди....................................................................................................
6. Конвалідація угод та відповідальність за незаконні
дії.....................................
7. Види та функції цивільного процесу у
Римі…………………………………….
Речове право у Давньому Римі
1.Поняття речових прав. Розмежування речових і зобов’язальних прав........
2. Класифікація речових прав. Поняття та обєкти та види права
власності. Спільна
власність.....................................................................................
3. Первинні способи набуття права власності:
заволодіння,скарб,пророщення,намиви,злиття,переробка,плоди.......................
4.Вторинні способи набуття права власності: манципація, давність, легат
та
ін................................................................................................................................
5. Втрата права власності. Захист права власності:віндикація, негаторний
позов...............................................................................................................................
6.Володіння: поняття та види. Розмежування володіння та держання.........
7. Сервітути: поняття, принципи, види, припинення........................................
8. Узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій, застава: поняття, виникнення,
припинення...................................................................................................................

1. Інституційна та пандектна структури.

Система римського права - порядок викладу правових норм, їх розташування в
законодавчих актах і працях римських юристів.

Системи угруповання правових норм:

 пандектній характерна для Дигест (Пандект) Юстиніана.

Складається з: загального розділу; спеціальних розділів: речове право,
зобов'язальне право, сімейне право і спадкове право.

Пандектній система була сприйнята німецької правовою системою, і на її основі було

створено Німецьке Цивільне Покладання. Пандектній система сприйнята і сучасним
російським приватним правом;

 інституційна. У ній була відсутня загальна частина, а зі складу речового права не

виділялося спадкове право. Норми, що носили загальний характер, розташовувалися в
кожному з розділів.
Групи правових норм: право осіб (суб'єкти права), речове право, зобов'язальне
право. Інституційна система була панівною в класичну епоху і була сприйнята
французькою правовою системою при створенні Цивільного кодексу (Кодексу
Наполеона).

Право у Стародавньому Римі структурно вибудовувалося за так званою «інституційною»

системою, суть якої полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність
відносин, що регулюються) в інститути, що розташовують затим у логічній послідовності.

Щодо інституційної системи побудови римського права існують дві поширені помилки.

По-перше, припускають, що така структура характерна лише для приватного, а не для всього
римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути.
По-друге, часто вважають, що таких інститутів у римському приватному праві було три: 1)
особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються
на висловлювання Гая та його Інституції, що нібито мають таку структуру.
Однак римські правознавці поділяли за інституційною системою усе право в цілому.
Сам Гай зазначав, що все право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або
позовів. Отже, можна сказати, що норми права публічного також розглядалися як такі, що
стосуються осіб , речей і позовів. При цьому слід взяти до уваги, що особисті немайнові
права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об´єкти
права, а як елемент правового статусу особи.

Крім того, actio (позовний захист) міг слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише
окремих громадян, а й держави, яка виступає як виразник публічних інтересів (інтересів
спільноти). Цей термін охоплював у Стародавньому Римі дві категорії дій: придбання речей
(договори) і захист суб´єктивних прав. Якщо перша з цих категорій стосувалася виникнення
прав щодо речей, то друга — того, що нині ми називаємо «судовим процесом».

Пандектна система виникла на межі ХVIII-XIX ст. і передбачає поділ на загальну і особливу
частини, в межах яких право викладають більш деталізовано, ніж за інституційною системою
і дещо в іншому порядку. Поняття, Предмет, Джерела, Суб’єкти права, Поняття речі, Правові
дії, Сімейне право, Речове право, Зобов’язальне право, Спадкове право. На практиці
пандектна система сприйнята багатьма сучасними цивільними кодексами.

2. Рецепції римського права

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і
розвиватися в східній частині — Візантії. Правова культура візантійської імперії, надала
другого історичного життя римському праву. У візантійські часи римське право знайшло свою
повну кодифікацію (звід цивільних законів Юстиніана), яка стала пріоритетним джерелом
римського права.

Велике значення для збереження римського приватного права мала та обставина, що церква
всі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями та окремими їх
служителями) вирішувала на основі римського права, внаслідок чого, природно, сфера дії
римського права значно розширювалася.

Культурний підйом у Західній Європі на межі XI–XII ст. спричинив відродження римського
права, починається його рецепціЇ (сприйняття, запозичення, засвоєння).

Визначну роль у відродженні і популяризації класичного римського права відіграв

Болонський університет, який був заснований наприкінці XI ст. У Болонській школі викладали
римське право. Викладання полягало у публічному зачитуванні і тлумаченні джерел
римського права, а слухачі одночасно під диктовку записували ці тлумачення (глоси). Звідси
й сама школа отримала назву “школа глосаторів”.

Шляхом рецепції римське право увійшло спочатку до системи права і практику

середньовічних держав, а потім буржуазних. Найбільшого обсягу рецепція досягла в
Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько 150 запозичень з
кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам'ятки німецького права, як Саксонське
зерцало, Кароліна та ін. До кінця XIX ст. в Німеччині римське право було невичерпним
джерелом і класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив
римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його
фундамент становило те німецьке право, в якому асимілювались досягнення римської
правової форми. Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного
буржуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить чіткі,
лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішуючи окремі питання права,
зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право.
Рецепійоване римське приватне право протягом тривалого часу діяло в багатьох країнах
Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному
законодавстві, науці і практиці цивільного права.

Рецепція римського приватного права в нашій країні відома з X ст. Однак слід зазначити, що
в Україні не було прямої рецепції (тобто запозичення законодавчих рішень), подібної до
німецької або французької правових систем. Вплив римського приватного права на
законодавство України простежується протягом X–XIX ст.

“Руська правда”, чимало положень мають подібність із положеннями римського приватного

права. Більш помітним та широким був вплив римського приватного права на законодавство
пізніших часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили “Руську правду”.

Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., закріплює необхідні
гарантії та основні принципи приватного права, обмежуючи можливості втручання публічної
влади у сферу приватного права

3. Критерії поділу римського права на приватне та публічне

Особливої популярності набуло визначення приватного і публічного права, дане у першому
фрагменті книги І Дигестів Юстиніана, де воно наведене у вигляді сентенції відомого
римського юриста Ульпіана. Останній зазначав, що вивчення права поділяється на дві
частини — публічне та приватне право — і розрізняв їх залежно від того, чиєї користі право,
насамперед, стосується: суспільної (державної) чи приватної (окремих осіб): «Публічне
право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що
стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у
приватному відношенні».

Ульпіан зазначав, що публічне право включає в себе святині, служіння жерців, положення
магістратів. Водночас приватне право поділяється на три частини, бо воно складається або з
природних приписів, або з приписів народів, або з приписів цивільних.

Стає очевидним, що критерії розмежування і визначення сфери дії публічного і приватного

права обрано загалом довільно й, отже, вони потребують уточнення.

Слід враховувати, що родовим для публічного права є імперативний метод регулювання,

якому притаманна низка ознак, що визначає його природу, сутність.

 По-перше, для нього характерним є формування та використання владних відносин, за

яких норми приймаються і реалізуються за принципом «команда — виконання». Суб'єкт
прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані.
 По-друге, суб'єкти публічного права є жорстко зв'язані законами, сфера їх діяльності
окреслена правовими межами. Суб'єкти публічного права мають право діяти на свій
розсуд лише у встановлених межах повноважень. Тут діє принцип, протилежний
принципу приватного права «можна тільки те, що дозволено», і має місце закритий
перелік повноважень.
 По-третє, для правового регулювання у публічній сфері характерним є зобов'язування,
тобто покладення на суб'єктів публічного права обов'язку діяти у певному напрямку для
досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язування може бути як загальнонормативним, так
і у формі конкретного припису.
 По-четверте, часто імперативний метод виявляється у забороні певних дій. Норми-
заборони окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб'єктів від неї.
 По-п'яте, у публічному праві природним є застосування засобів державного примусу.
Отже, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси,
тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності
державного апарату, посадових осіб.

Є і всі інші принципи публічного права: різниця правового статусу осіб; ієрархічність
становища і різний обсяг владних повноважень урядовців; наявність спеціальної «відомчої»
юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

З урахуванням сказаного, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що

складають особливу систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних інтересів за
допомогою розпоряджень ,регламентує відносини за участю держави, а також між:
суб'єктами, які є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади і
підпорядкування.

Характерні риси приватного права:

 регулює відносини приватних осіб;

 забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному
самовираженні та рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;
 забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їхніх прав;
 припускає широке використання договірної форми регулювання;
 містить норми, що «звернені» до суб'єктивного права і забезпечують судовий захист;
 характеризується переважанням диспозитивних норм.

До цього додамо, що від санкціонування приватних відносин або забезпечення захисту

інтересів їх учасників державою характер приватноправового регулювання не змінюється,
оскільки в ідеальному варіанті закони держави повинні відповідати приписам і положенням
природного права, а в реальному контексті — якщо і не відповідають, то повинні прагнути
цього (якщо, звичайно, йдеться про громадянське суспільство і правову державу).

Отже, приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються

визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не
перебувають у відносинах влади — підпорядкування щодо одне одного, рівноправно і вільно
встановлюють собі права й обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

1. Періодизація розвитку римського права. Джерела римського права.

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи
відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення
етапів (періодів) розвитку Римської держави та римського права.

Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:

 царський (754 — 509 pp. до н. е.);

 республіканський (509 — 27 pp. до н. е.);
 період імперії (27 р. до н. е.— 476 р. н. е.).

Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. е. —193 р. н. е.) та домінат (284 —
476 pp. н. е.).

Але процес періодизації римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій
розвитку римського права. Межі між періодами умовні, хоча в багатьох випадках
визначаються з точністю до року.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його
розвиток можна поділити на п’ять основних періодів:
 • архаїчний (753 — 367 pp. до н. е.);
• докласичний (367 — 17 pp. до н. е.);
• класичний (17 р. до н. е. — 284 р. н. е.);
• післякласичний (284 — 476 pp. н. е.);
• юстиніанівський (527 — 565 pp. н. е.).

1. Архаїчний період характеризується як етап початкового формування римського права. У

цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від
звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на звичаєвому праві
постійної судової практики. У 367 р. до н. е. була введена посада міського претора. З 242 р.
до н. е. почали обирати претора перегринів. Із запровадженням посади претора пов’язаний
кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї,
правові звичаї, царські закони, закони.

2. Докласичний період. У цю епоху Римська республіка підходить до періоду занепаду,

здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Важливу
роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотворчість. Кінець
докласичного періоду пов’язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення
правосуддя . Джерелами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

3. Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н.

е. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає
суверенітет римлян. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично
закінченого вигляду, і системи стають зразком для приватного права взагалі. Джерелами
права в цей період є постанови сенату та діяльність юристів.

4. Післякласичний період. З часів домінату здійснюється спрощення та уніфікація різних

класичних правопорядків. Правотворча діяльність зосередилася в руках імператора.
Розвиток імператорського законодавства. Постанови імператора почали називатися
конституцією.

5. Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної

при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені
неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

У римському праві вперше виникла та юридично сформувалася думка про те, що для
надання нормі права обов’язкової сили слід дотримуватися певних процедур і дій. Таким
чином виникло вчення про джерела права.

Юридична норма — це виражене в джерелах права загальнообов’язкове правило поведінки,

яке існує як зразок, еталон можливої або належної поведінки, що охороняється від
порушення заходами державного примусу.

Вперше термін “джерела права” ввів у науковий обіг римський історик Тит Лівій, який єдиним
джерелом усього публічного і приватного права назвав Закони XII таблиць.

Крім того, джерела права в літературі застосовують як джерела пізнання права (звідки ми
черпаємо знання матеріалу) — тексти законів, судові рішення, записи звичаїв, виступи
юристів, літописи, твори мистецтва, археологічні розкопки, нумізматика тощо.

Інституції Юстиніана згадують два види джерел:

• закон та інші норми, які походять від державних органів і зафіксовані ними у
письмовій формі;
• норми, звичаї ,які складаються на практиці.

Звичаї . Досягаються певними приписами, які виробляються родом, племенем, тобто

соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які
утворюються стихійно шляхом багаторазового повторення протягом тривалого часу.
Наявність загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує свавілля окремих осіб і
забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин, тобто
ставить усіх в однакові умови.

Для свого визнання звичаї повинні були відповідати визначеним критеріям:

• мати тривалий характер (життя більше одного покоління);

• відображати одноманітну практику;
• втілювати розумну потребу в регулюванні життєвими обставинами.

Виникнувши у Римі, публічна влада за умови необхідності починає визнавати звичаї та їх

загальнообов’язковий характер, звичаї перетворюються на правові звичаї.

Царські закони. Нормами соціального регулювання в царський період були приписи,

постанови царської влади.

З іменем царя Ромула пов’язують такі закони:

• про укладення шлюбу у формі релігійного обряду;

• про заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку, крім
• явних виродків;
• про заборону дружині залишати чоловіка.

Закони. З вигнанням царів (509 р. до н. е.) судова влада і право законодавчої ініціативи
переходять до двох вищих магістратів (консулів) і сенату.

Закони приймали лише зі згоди сенату, крім того, вони мали бути попередньо прийняті на
народних зборах — куріатних, центуріатних та трибутних. Давньоримський юрист Гай
стверджував: “Закон — це те, що народ наказав і постановив”.

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були

результатом взаємної згоди всіх громадян. Закони забезпечують визначеність права,
виключають свавілля щодо громадян і володарів. Незнання закону, знання якого
передбачається, не вибачає особу, яка порушила цей закон.

Закон поділявся на три частини:

• praescriptio (вступ) – ім’я ініціатора закону і голови народних

зборів, день і місце засідання народних зборів;
• rogatio — пропозиція магістру про зміст закону;
• sanctio (санкція) — заходи примусу, під які підпадали порушники закону.

У середині V ст. до н. е. на основі всіх звичаїв і законів у Римі були створені Закони XII
таблиць. У 451 р. до н. е. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів
(desemvire), які розробили перш 10 таблиць, в 450 р. до н. е. — дві останні.

Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з

деякими запозиченнями з грецького права. Ці закони мали велике значення в історії
римського права періоду Республіки і їх високо цінували римляни. На основі цих законів
набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм.

Право розвивалося двома шляхами:

• шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць;

• шляхом створення нового законодавства.

Постанови народних зборів. Народні збори вважалися найважливішими державними

органами у Стародавньому Римі. Вони були верховною інстанцією, обирали всіх посадових
осіб. Найдавніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це замкнуті об’єднання
патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V–IV ст. до н. е. були створені так звані
центуріатні коміції, в яких брали участь і патриції, і плебеї.

Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти

магістратів, передусім преторів. Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував
едикт. Термін “едикт” означав усне розпорядження магістрата з того чи іншого питання. Але
згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував суть своєї
діяльності. Враховуючи те, що посади преторів були виборними, едикт, відігравав роль
передвиборної програми. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував
власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників.

Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала
назву преторського права. Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація
після Законів XII таблиць.

Постанови сенату. У період Республіки римський сенат отримав право видавати постанови
під назвою сенатус-консульти. В сенат-консультах нерідко давали лише загальні принципові
положення, які претори повинні були відобразити в едиктах.

Діяльність юристів. Юридичні знання розглядалися як щось священне. Юристи

користувалися авторитетом і популярністю. Своїми тлумаченнями законів вони надавали
окремим правовим нормам потрібного змісту, необхідного спрямування і цим самим
фактично створювали нові норми.

В III ст. до н. е. почалося формування юриспруденції як самостійного і впливового джерела

права. Тіберій Корунканій, консул (280 р. до н. е.) з плебеїв, уперше почав індивідуально від
свого імені давати консультації населенню. Секст Елій Пета, світський консул (198 р. до н.
е.), уперше письмово прокоментував Закони XII таблиць.

Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники:

• суворий формалізм цивільного права вимагав появи особливих спеціалістів, за порадами

до яких могли б звертатися громадяни при укладенні ними різних угод;
• система побудови римської магістратури і римського суду — для виконання обов’язків
претора, квестора, цензора, едита та інших вимагалося знання права;
• весь лад римського життя вимагав загального знайомства всіх і кожного з елементарними
положеннями права.

Римський юрист Цицерон зазначав, що Закони XII таблиць заучувалися хлопчиками

напам’ять.

У цілому сформувалося кілька видів правотворчої діяльності юристів.

• Перша — cavere — вироблення рекомендаційно-зобов’язальних формул угод, а також дії

щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції зцього виду сформується нотаріальна
функція юридичної практики.
• Друга — respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто надання
консультацій. Це був найважливішийвид діяльності, тому що не всі юристи мали право
jus respondendi(обов’язково-рекомендаційні консультації з тлумачення права).
• Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул, які висловлювали сутність
позову, а також поради стосовно процесуального ведення справ.

У римській юриспруденції утворилися дві своєрідні наукові школи: сабініанці (названі на

честь правознавця І ст. Сабіна) та прокуліанці (названі на честь його сучасника Прокла).
Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки різними, що в юридичній практиці
наказували враховувати до певного часу подвійне тлумачення правових положень.

Імператорські конституції. З оформленням у державній політичній структурі єдиновладної

верховної влади (III ст.) єдиним джерелом права стали постанови імператора. Постанови
мали кілька різновидів, які суттєво відрізнялися не тільки формально, а й змістовно.
• Едикти (edictum) — загальні розпорядження, які були обов’язковими і для службових осіб,
і для населення. Едикти діяли в сфері публічного та приватного права.
• Декрети (dicretum) — імператорські рішення з конкретних судових справ.
• Мандати (mandatum) — інструкції посадовим особам (чиновникам, правителям провінцій)
щодо правозастосування.
• Рескрипти (rescriptum) — письмові відповіді на запитання приватних або посадових осіб з
приводу правових питань.

Наявність великої кількості імператорських конституцій була незручною для користування.

Виникла необхідність систематизації нормативно-правового матеріалу.

Кодекс Грегоріана за ім’ям укладача, виданий 295 року, у якому зібрані імператорські
конституції починаючи з Адріана і закінчуючи Діоклетіаном (від 196 до 295 р.).

Кодекс Гермогеніана – є доповненням до першого кодексу. Сюди увійшли імператорські

конституції, видані від 295 до 324 р. Кодекс містить 120 конституцій, розділених по змісту на
69 титулів. Кодифікація здійснена між 314 і 324 рр.

Кодекс Феодосія – перша офіційна збірка конституцій. Кодифікація здійснена комісією із 9

чоловік, яка була сформована у 428 р. імператором Східної Римської імперії Феодосієм ІІ.
Кодекс виданий 438 р. До нього увійшли імператорські конституції, видані починаючи із 313
року. Кодекс діяв в обох частинах Римської імперії (з 438 – на Сході, з 439 – на Заході).
Структура: 16 книг, титули (за предметом регулювання).

Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній Римській імперії була
здійснена систематизація римського права. Вона була продиктована змінами, які відбулись у
суспільноекономічному і політичному житті суспільства та держави.

Причини кодифікації:

• прагнення створити єдине право, яке б об’єднало Римську імперію, відродило її

могутність;
• потреба в оновленні права.

Кодифікація, проведена під керівництвом видатного юриста того часу Трібоніана протягом
529-534 рр. у результаті чого було складено три збірники: Інституції, Дигести або
Пандекти, Кодекс Юстиніана.

Інституції – підручник з римського цивільного права, призначений для навчальних цілей.

Дигести (зібране) – створені комісією, завданням якої було переглянути всю наявну
юридичну літературу, систематизувати її, усунути протиріччя і застарілі поняття.

Кодекс Юстиніана, створений комісією із 10 чоловік протягом 528-529 рр.Джерелами Кодексу

Юстиніана за період від Адріана до Феодосія є кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія.
А також конституції, які видав сам Юстиніан. Складені збірники у ХІ-ХІІ ст. дістали загальну
назву Звід цивільного права і є основою вивчення римського права в середні віки і новий час.

2. Місце римського права в історії формування європейського права.

Ідеями римського права виповнена сучасна теорія цивільного права, цивільного процесу,
підприємницького права, міжнародного приватного права тощо.У римському праві закріплено
розуміння права як системи загальнообов’язкових правових норм, санкціонованих людьми
для свого блага, тому право — це інститут захисту населення.

У римському праві вперше знайшло відображення поділ норм права на публічне та приватне.
Римське право вперше в історії людства розробило критерії для оцінки правової поведінки
людини, сформулювало особливу правову культуру відносин між людьми. У римському праві
вперше сформувалися юридична термінологія і понятійний апарат, наука про право.

Саме в нормах римського права зафіксовані у юридичній формі положення природного

права. Оскільки право Європи є наднаціональною системою права, що має основою так
звані «загальнолюдські цінності», то норми природного права є його важливим джерелом.
Також воно справило і продовжує справляти вплив на сучасне право Європи завдяки такому
феномену, як рецепція римського права. Отже рецепція римського права означає сприйняття
його «духу», ідей, засад та окремих рішень у процесі формування та розвитку європейських
традицій права.

Зокрема, римське право для розвитку європейського права має в сучасних умовах
цивілізаційне, історичне та юридичне значення.

Цивілізаційне значення римського права полягає в тому, що воно є одним із наріжних каменів
так званого «Європейського дому», будучи важливою складовою загальноєвропейської
цивілізації.

Історичне значення римського права зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно в
класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та
розвиток європейського права і продовжує впливати на розвиток його концепції сьогодні.

Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний

апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях, засадах та визначеннях,
розроблених римською класичною юриспруденцією.

3. Фізична особа, як суб’єкт римського приватного права.

Правоздатність: поняття, виникнення, припинення та чинники, що
обмежували її обсяг.
Особа – носій певних прав і обов’язків, тобто є суб’єктом права. Особа в Римі позначалася
терміном persona. Persona – суб’єкт права. Суб’єктами права могли виступати як фізичні, так
і юридичні особи. Фізичні особи – громадяни Риму; юридичні особи – організації.

В Римі тільки вільні люди визнавалися суб’єктами права. Але і вони мали неоднаковий обсяг
прав. Останній залежав від багатьох факторів, про що вже йшла мова в питаннях про статус
різних категорій населення.
Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових
нормах суб’єктивних прав та обов’язків.

Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових

здібностей та стану здоров’я. Правоздатність суб’єкта права починається з моменту
народження і припиняється з настанням смерті. Крім того, у римському праві існувало
правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб’єктом прав у всіх
випадках, коли це відповідало її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що
зачата дитина охороняється на рівні з вже існуючими у всіх випадках, коли мова йде про
вигоди зачатої дитини.

Правоздатність у римському праві складається з трьох статусів:

• статус свободи — бути вільним, а не залежним;

• статус громадянств) — бути громадянином Риму;( латини, перегріни, вільновідпущеники,
колони;)
• сімейний статус – глави сімейств та інші члени родини.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи,

римського громадянства і сімейного стану глави сім’ї.

Обмеження правоздатності

Юридичне становище людини як суб’єкта права і члена громадянського суспільства з огляду

на певні об’єктивні обставини може бути змінене.

У зв’язку з тим що правоздатність зумовлюється трьома статусами:

• повний; настає, коли римський громадянин втрачає свободу.

• середній; настає у зв’язку із втратою статусу громадянина.
• мінімальний. настає у разі зміни правового становища особи в сім’ї.

На обмеження правоздатності суттєво впливає стан громадянської честі. Стан громадянської

честі — це повага, якою користується людина у своїх співгромадян у силу належних їй
правомірності та моральної якості. Громадянська честь може втрачатися, тоді настає
безчестя. Безчестя може бути за законом або за фактичних обставин. Безчестя за законом
настає на підставі розпорядження закону або цивільного права (ганебна відставка солдата,
фіктивне банкрутство, лжесвідчення, двоєженство, розлучення, недоброчесне опікунство,
невиконання обов’язків, виказування).

Фактичне безчестя наставало з моменту осудження суспільством морального занепаду

людини (невпійманий злодій, картярний шулер, п’яниця, розпусник).

Правоздатність у галузі приватного права обмежувалася також належністю людини до

певного класу суспільства. На обмеження правоздатності впливала також віра, окремі
професії.

4. Дієздатність: поняття та чинники, що обмежували її обсяг.

Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідатина них.

Однієї правоздатності було замало, для того щоб повною мірою користуватися благами
права. Адже правоздатність — це тільки наявність прав, скористатися якими особа могла
самостійно тільки за наявності дієздатності.

У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати юридичні дії.

Римські юристи вважали, що особисто користуватися власними правами і особисто
відповідати за власні протиправні дії могли тільки ті особи, які своїм віком, моральним та
фізичним станом могли гарантувати, що вони можуть поводитися як розумні люди.

На відміну від правоздатності дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а

із досягненням певного віку, коли вона ставала спроможною правильно оцінювати свої дії,
усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто самостійно виявляти свою
волю.

Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров’я, поганих вчинків тощо.

Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи:

• Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно

недієздатними, від їх імені діяв опікун.
• Друга — дівчата віком 7–12 років і хлопці 7–14 років. Представники цієї групи
вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж,
дарування, обмін).
• Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 до 25 років — хлопці), що
визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття наставало у 25 років.

Чинниками, які впливали на дієздатність, були:

І. громадянська честь, якої можна було позбавити. Розрізняли:

• повне позбавлення честі – це результат покарання судом і пов’язане з втратою

громадянства;
• припинення честі – могло наступати у таких формах:
 безчестя, яке наставало внаслідок засудження за злочин або порушення договорів
доручення, товариства, схову; в результаті порушення деяких правови норм, які
стосуються шлюбу;
 безчестя таврування ганьбою певних дій особи або її способу життя. Ця форма
безчестя була підставою суттєвих обмежень в галузі спадкування;
  наступало тоді, коли особа брала участь при укладенні договору як свідок, а в суді
відмовлялася засвідчити цей факт. В результаті i особа не могла виступати більше
в подібній ролі, що обмежувало її дієздатність.

ІІ. Обмеження за статтю.

Жінки в Римі обмежувалися в дієздатності. І лише за законодавством Юстиніана було

встановлено рівноправність чоловіка і жінки.

ІІІ. Обмеження за релігійною приналежністю.

За християнських імператорів обмежувалася правоздатність язичників та єретиків.

IV. Вікові обмеження.

За віком дієздатність громадян поділялася на три групи:

• недієздатні (діти до 7 років)

• дівчата з 7 до 12 років, хлопці з 7 до 14 років – обмежено дієздатні. Могли вчиняти
дрібні правочини. Для здійснення правочинів, спрямованих на припинення прав або
виникнення обов’язків, то потрібна була згода опікуна. Правочини, здійснені без згоди
опікуна, забов’язували неповнолітніх тільки в межах збагачення, одержаного за цією
угодою.
• дієздатні, але неповнолітні (повноліття наставало у Римі в 25 років) – особи жіночої
статі з 12 до 25 років; чоловічої – з 14 до 25 років. Вони могли укладати угоди, але
уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і
провести двосторонню реституцію (повернути в попереднє становище). З ІІ ст. н.е.
таким особам почали призначати піклувальників.

V. Обмежувались в дієздатності або не були дієздатними.

Особи психічно хворі, із значними фізичними вадами (вадами слуху, зору, мови)
недорозвинуті.

VІ. Обмежувалися в дієздатності марнотратники, які не здатні розумно розпоряджатися своїм

майном. Їм призначались піклувальники.

VII. Деяке обмеження дієздатності залежало від постійного місця проживання.

Інститути опіки і піклування в сучасному праві належать до галузі сімейного права. Опіка чи
піклування призначається в разі неможливості чи нездатності особи в силу перелічених вище
причин самостійно здійснювати своє право. В римському праві суттєвої різниці між опікуном і
піклувальником не було.

Опіка і піклування встановлюються:

• за законом;
• за заповітом;
• за розпорядженням влади.

Випадки відмови опікуна від виконання доручення:

• якщо особа вже здійснює опіку чи піклування над майном трьох осіб;
• при управлінні державним або імператорським майном;
• якщо особа займає надзвичайно відповідальну посаду;
• має вік понад 70 років, матеріально незабезпечена, неосвічена, хвора.

Призначенням і звільненням опікунів займався суд першої інстанції. До особистості

піклувальника і опікуна були досить суворі вимоги. Це і повага в суспільстві, чесність,
порядність, безкорисливість, турботливість. До того ж ця людина повинна була бути
забезпечена майново.

Обов’язком їх була турбота про майнові інтереси підопічних, про особу підопічного, його
виховання, розвиток. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішим
вчинком і призводило до безчестя.

5. Юридична особа.
Юридична особа — це союзне утворення, що об’єднує людей і майно, що користується
самостійною правоздатністю і визнається суб’єктом права.

Щоб вважатися утвореним, треба, щоб у союзному об’єднанні було не менше як три особи, а
також мало бути майно та уповноважена особа, яка діяла від імені об’єднання. Вищим
органом вважалися загальні збори всіх членів об’єднання, на яких рішення приймалися
більшістю голосів. Дієздатності юридичні особи не мали. Ця нездатність самостійно
здійснювати свої права і нести обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб,
діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної особи.

Юридична особа припиняла свою діяльність:

• зі смертю або вибуттям особи зі складу юридичної особи;

• якщо державна влада позбавляла її характеру юридичної особи
• за протиправні дії;
• у випадку ліквідації майна;
• при прийнятті рішення для припинення діяльності на загальних зборах засновників;
• за умови досягнення мети, заради якої створювалася юридична
• особа;
• у разі закінчення терміну, на який було створено юридичну
• особу.

За статусом і повноваженнями розрізняли такі юридичні об’єднання:

• держава;
• імператорський престол;
• політичні союзи: общини, міста, колонії, провінції;
• вільні союзи (релігійні колегії, похоронні колегії, політичні
• клуби, союзи ремісників);
• церковні інститути (церкви, храми, монастирі, богоугодні будинки, лікарні).

Римські юристи розробили такі принципи, які характеризували юридичну особу:

• незалежність існування юридичної особи від зміни або вибуття її окремих членів
(вихід з об’єднання і вступ нових осіб, аж до його повного оновлення, не впливає на
його правовий статус);
• наявність власного імені, під яким ведуть справи юридичної особи;
• наявність особистого майна, яке перебуває у власності юридичної особи, а не у
власності його окремих членів. Майно юридичної особи існує як відокремлене майно,
а не як спільна власність фізичних осіб;
• наявність самостійних прав і обов’язків;
• можливість юридичної особи та окремих її членів вступати в цивільні правовідносини
як рівні суб’єкти;
• належність усього, що юридична особа отримує зі своїх клієнтів, їй самій, а не
окремим її засновникам;
• можливість юридичної особи самостійно вести справи і відповідати в суді.
6. Річ, як об’єкт римського приватного права.
Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське
приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового
права і містило в собі певну цінність.

У цивільному праві одним із найважливіших завдань є розподіл майнових благ, насамперед

речей, якими володіє те чи інше суспільство, між окремими особами. Речі є або можуть бути
предметом юридичного панування особи.

Сукупність правових норм, які надають суб’єкту права в особистих інтересах постійно і
безпосередньо, повністю або частково юридичне панування над будь-якою річчю,
називається речовим правом.

Оскільки речове право має об’єктом річ, матеріальний предмет, а на річ може посягнути
кожний, воно і захищається позовом проти будь-якого порушника права. Тому речове право
користується абсолютним захистом.

Римські юристи класичного періоду визначили групи правових норм, які регулюють такі
речово-правові відносини.

Норми права, які регулюють майнові відносини протягом життя людини:

• а) норми права, які надають конкретним особам право використовувати в своїх інтересах
деякі речі (право власності, правона чужі речі);
• б) норми права, які надають окремим особам право вимагати від інших осіб вчинення
конкретних дій (зобов’язальне право).

Норми права, які регулюють майнові відносини, пов’язані зі смертю суб’єкта (спадкове
право).

Отже, речове право за змістом і обсягом поділяється на:

• а) право власності;
• б) право на чужі речі:
 право обмеженого користування чужою річчю (сервітути);
 право розпорядження чужою річчю (заставне право).

Спадкове право.

Основний поділ речей зводиться до двох категорій, а саме:

Речі священні: речі, присвячені богам , храми і вівтарі тощо, а також речі, що перебувають
під заступництвом богів — міські стіни міста Рима.

Речі релігійні: кладовища, могили тощо.

Публічні речі — це речі, суб’єктом права на які є римські громадяни. Вони поділялися на
кілька категорій залежно від їх функцій:

• речі загального (громадського) користування, які використовувалися членами

суспільства для своєї користі і для розвитку суспільного життя громадян (річки, моря,
порти, дороги, громадські стадіони, бібліотеки тощо);
• речі, які служать специфічним цілям держави, які вилучені збезпосереднього
користування громадян (казна, військове спорядження, тюрми, фортеці тощо);
• речі, які є предметом комерційної діяльності держави (державний земельний фонд,
державні раби тощо).
7. Класифікація речей. Витрати.
Гай уточнював: “Приватні речі — це ті, що належать окремим людям. Приватні речі — це ті,
якими члени суспільства володіють як приватні особи”.

• Манципні речі- зараховували землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути —

найважливіші і найцінніші речі в господарстві.
• Неманципні речі — всі інші речі. Неманципні речі відчужувалися шляхом простої
передачі, в той час як для відчуження манципних речей вимагалося виконання певних
ритуальних дій, урочисто, в присутності свідків.
• Рухомі речі — це речі, які могли змінити своє положення в просторі без зменшення
своєї цінності і пошкоджень (тварини, раби, домашній скарб тощо).
• Нерухомі речі — це речі, які при переміщенні в просторі втрачають свою цінність
(земля, будинки, ліс).
• Споживні речі — це ті речі, які в процесі їх використання втрачають повністю або
частково свої споживні якості (продукти харчування, корм для тварин, будівельні
матеріали тощо).
• Неспоживні речі — це речі, які при використанні їх не за призначенням втрачають
свою початкову сутність (землі, будівлі, одяг).
• Тілесні речі — це ті речі, які ми бачимо й відчуваємо, речі, що мають матеріальну
субстанцію (земля, худоба, будинок тощо).
• Безтілесні — це речі, які існують у нашій уяві, абстрактні речі. Це навіть не речі, а
швидше права (право спадкування, сервітути, право вимоги тощо).
• Подільні речі — це ті речі, які не змінюють свого господарського призначення в
результаті їх поділу (земельні ділянки тощо). Гай стверджував: “Кожна окрема їх
частина являє собою попередню тільки в зменшеному обсязі”.
• Неподільні речі — з правової точки зору, це ті речі, які в результаті поділу втрачають
своє призначення, цілісність (раб, тварина тощо).
• Головна річ визначається як частина речі, яка містить у собі ознаки цілої речі.
• Приладдя — це ті складові головної речі, які здійснюють господарське призначення,
бо перебувають у залежності від головної речі (наприклад, музичний інструмент та
футляр до нього).
• Індивідуальні речі — це ті речі, які цінні своєю індивідуальністю, речі унікальні, єдині у
своєму роді (скульптури, картини тощо).
• Родові речі — це речі, цінність яких визначається за їх родом і кількістю, яких в
природі існує багато.
• Безхазяйні речі — це ті речі, які на цей час нікому не належать і належати не можуть
(звір у лісі, риба в морі, птахи у небі).
• Речі в правовому володінні — це речі, які мають конкретного господаря.
• Речі, які перебувають в обігу — це ті речі, які можуть належати кожному.
• Речі, які виведені з обігу — це ті, які не можуть бути предметом цивільно-правових
угод (речі, які є державною власністю).
• Речі, які обмежені у цивільному обігу — це ліки, зброя.
• Прості речі — речі, елементи яких не мають самостійного значення, речі, створені з
єдиного матеріалу (раб, тварина, дорогоцінне каміння).
• Змістовні речі — функціонально-конкретні одиниці, які об’єднують у собі самостійні
частини (будівля).
• Збиральні — речі, що складаються з предметів, які утримують свою індивідуальність,
але сприймаються як складові одного цілого (театр, комерційне підприємство, хор).
• Плоди — продукти органічного розвитку і живі (тварина), і неживі речі (врожай).
• Продукція — все те, що отримано в результаті вибіркового використання речі
(продукти, вирощування тварин).
• Доходи — плоди, які ми отримуємо з речі в результаті юридичних угод (цивільні
плоди). Дохід — це грошове надходження від речі.
• Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські
юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить
певній особі.

Виокремлюють також заборонені речі — ті, які державою заборонені у цивільному обігу
(книги про магію, отрути).
Витрати - будь-які затрати на річ. Серед них виділяли витрати необхідні - ті, без яких річ не
може існувати (наприклад, харчування раба чи худоби); корисні - ті, які поліпшують річ,
збільшують її цінність; витрати, зроблені заради примхи. При позовах про повернення речі
добросовісний і недобросовісний володільці несли різну відповідальність, відповідно, ті чи
інші витрати підлягали або не підлягали компенсації.

1. Раб та його статус у Давньому Римі.

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Правове становище рабів не було завжди
однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого
домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою
виробництва. У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої
патріархальної сім’ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність,
зачисляється до інвентарю, майна рабовласника. Влада рабовласників над рабами була
безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Марк Терренцій Варрон (І ст. до н. е.), римський вчений-енциклопедист, вважав,що всі

знаряддя праці можуть бути віднесені до однієї з трьох груп:

 неживі;
 живі і ті, що подають нечленороздільні звуки (худоба);
 живі і наділені мовою (раби) .

Раби у Стародавньому Римі якраз і відносились до третьої категорії (знаряддя, що говорить).

Раб не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. З погляду приватного права, раб
вважався не суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної
правоздатності. До раба з боку господаря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до
речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна
купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Також господар мав
право раба покарати та навіть вбити за будь-яку провинність або без такої. На рабів
покладався обов’язок піклуватися про свого власника. Постанова сенату 10 р. до н. е.
(Силантіїв сенатус-консульт) містила положення: всі раби, які на момент вбивства свого
власника перебували з ним під одним дахом, піддавалися допиту і страчувалися, за
винятком тих, хто міг довести свою неспроможність допомогти власникові. Раб, який видавав
вбивцю власника владі, здобував свободу. Розумніше та вигідніше було оцінювати раба як
об’єкт, який має розум, сильну волю, спритність, здатність до творчості. Використовувати
його як просто фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні та інші людські якості, було б
просто нерозумно і нераціонально. Рабів навчали та «натаскували» різного роду
принизливих професій для збільшення ринкової ціни рабів. Втеча рабів стала досить
поширеним явищем, настільки поширеним, що ввійшло в повсякденність затавровувати на
шиї раба мідний ошийник з надписом, на якому була вказана винагорода за повернення раба
його господареві, який у більшості випадків навіть не знав своїх рабів поіменно. Держава у
відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних
гарантій захисту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і
насильства. Лише певні едикти чи закони як Едикт імператора Клавдія передбачав, що
власник, який вигнав або покинув старого чи хворого раба, позбавлявся права власності на
нього; закон Петронія, за Августа, передбачав покарання для тих власників, які віддавали
рабів для циркових вистав з тваринами; сенатус-консульт 83 р. н. е. карав за кастрацію раба;
Клавдій та Андріан карали за вбивство свого або чужого раба.

Класичне право визнавало за рабом певні людські здібності та ознаки:

– раб міг дотримуватися своїх релігійних культів і відправляти їх, поклонятися своїм
божествам;
– могила раба мала статус священного місця (diis minibus servilibus);
– зв’язок між рабами визнавався співжиттям, але обов’язково враховувався з метою
уникнення кровозмішування;
– за рабом зберігалася здатність здійснювати певні юридичні дії, які здатні принести
користь власникові;
– відносини рабів з третіми особами породжували т. з. натуральні зобов’язання;
– власник раба відповідав за приватні правопорушення раба і завдані ним збитки.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої

римського рабовласницького суспільства. Державою встановлюються певні рамки відносин
між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба
рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори
рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого покинув власник через старість або
хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти
притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували
продати раба іншому господарю.

Для ефективності експлуатації рабської праці їм надавали певну господарську самостійність

з умовою, що раб платитиме господарю необхідний оброк. Таке майно було відоме в
стародавньому Римі як пекулій. Пекулій юридично захищався майном рабовласника, який ніс
відповідальність по договорах, укладених рабом, але в межах пекулія.

Раби стали численним класом суспільства Стародавнього Риму. В I ст. до н.е. в Італії
налічувалось близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Міжнародним центром работоргівлі
був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Вони відігравали роль основної
виробничої сили в усіх галузях господарства. Уже в ІІ - І ст. до н.е. в середовищі міських
рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83
цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри,
поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані
греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

2.Джерела рабства. Манумісія та інші способи отримання свободи.

Патронат
У Римі відомі різні способи обернення в рабство. На перших стадіях розвитку єдиною, а
надалі вельми істотною постачальницею рабів у всіх народів служила війна.

Захоплення в полон під час війни.

Війна супроводжувана полоненням воїнів супротивника і викраденням людей, що

проживають на його території. Тому і одним з найдавнішим засобів обернення в рабство
було захоплення у полон воїнів ворожої Риму країни. У рабство могли бути обернуті будь-які
інші іноземці, які опинилися в Римській державі та не користувалися на території Риму
жодними правами, якщо тільки Рим не уклав з відповідною державою жодного договору.

Народження від матері-рабині.

Якщо жінка-рабиня народжувала дитину від чоловіка, який навіть і не мав статусу раба,
дитина завжди в статусі матері. Все пояснюється тим, що правового статусу батька набували
народженні в законному шлюбі діти. Але вступ в шлюб з рабинею був виключений – її
дитина вважалася народженою поза шлюбом, в наслідку такі діти могли набувати лише
статусу матері . Попередній статус матері, тобто статус до пологів, до уваги не брався.
Статус визначався на момент пологів, хоча вже пізніше дитина народжувалася вільною,
якщо мати була вільною в період вагітності, незалежно від того, як довго вона володіла
свободою.

Зв’язок вільної жінки з чоловіком-рабом.

При сенатській постанові, прийнятій за часів Клавдія, рабинею ставала вільна жінка, яка
вступила у зв’язок з рабом всупереч трикратній забороні рабовласника і не погоджувалася
зупинити цей зв’язок. Варто зазначити, що рабами народжувалися і її діти, але дитина, яка
була зачата такою жінкою в правильному шлюбі, народжувалася вільною не дивлячись на
рабство матері.

Також була можлива згода між жінкою і господарем раба, за якою жінка залишалася вільною,
проте народжена дитина ставала рабом. При цьому виникала не зовсім нормальна ситуація,
коли статус особи залежав від спільної згоди. Правило «від вільної матері народжувалася
вільна дитина» було встановлено при правлінні Адріана, проте при Юстиніанові було
відмінене, як ганебне і неналежне тій епосі.

Внаслідок продажі батьком власних дітей.

За найдавніших часів існування Стародавнього Риму глава сім’ї (paterfamilias) міг продати у
рабство підвладного члена сім’ї, який являвся вільно народженим підданим Римської імперії,
за непослух. У 313 р. за часів Констянтина надавався дозвіл для батька продавати свого
новонародженого сина, який після цього договору ставав рабом власника (покупця), проте в
будь-якому разі син міг бути викуплений батьком. Юстиніан залишив це правило в силі,
обмеживши можливість продажі випадком крайньої необхідності.

У випадку засудження на смерть чи на каторжні роботи.

Даний вид набуття статусу раба відноситься до цивільного способу набуття рабства.
Перетворення в раба відбувалося також у випадку засудження на смерть чи на каторжні
роботи, при цьому, все майно засудженого переходило в спільну казну, тобто засуджені
ставали рабами держави. Проте, у 535 році перехід в рабство засудженого було ліквідоване
Юстиніаном.

У разі непроходження військової служби чи не проходження майнового цензу.

Вільний підданий набував статусу раба відповідно до інституцій Гая.

Внаслідок фіктивного продажу (пізніше самозаклад).

Якщо позичальник не повертав борг, взятий ним «під заставу» власної особи або якщо
дозволяв фіктивно продавати себе як раба, маючи на меті отримання частини покупної ціни
визнавався рабом після підтвердження його вільного стану і переходив у власність
кредитора або покупця. Лише з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги в
боргових зобов’язаннях поступово переміщався з особи боржника на його майно,
«самозаклад» боржника змінився заставою речей, а тому перестав бути джерелом рабства.

У всі часи правом дозволялося дарувати рабу свободу (manummisio). Манумісія мала дві
сторони: перша була негативною, оскільки зводилася до виходу раба з-під влади свого
власника, і була приватною; а друга – позитивна – давала свободу і диктувала в подальшому
статус вільного (вона визначалася громадянською общиною, її надавали претори,
проконсули або інші посадові особи).

Римському архаїчному праву відомі три форми відпуску власником раба на свободу:
1) манумісія через віндикту (римський громадянин, тримаючи в руках віндикту, оголошував
раба вільним). Пізніше достатньо було лише оголосити про те, що раб вільний, у присутності
магістрата. Манумісія на основі через віндикту «полягала у фіктивному застосуванні процесу
про свободу», в результаті якого «претор оголошував про присудження рабу вільного стану і
той ставав, таким чином, вільною людиною і римським громадянином». Повторна процедура
відпуску на волю через віндикту була неможливою. Тобто, така форма відпуску на свободу
могла бути застосована на користь одного раба лише один раз і лише однією приватною
особою, а не декількома. Manumissio vindicta була виключним правом римського
громадянина, тільки він міг користуватися нею для звільнення власного раба.

2) манумісія через ценз означала, що власник вносив ім’я раба в цензорські списки як
громадянина;

3)манумісія через заповіт. За квіритським правом, раб, який одержав свободу через заповіт,
здобував права громадянства. Манумісія через заповіт здійснювалася у таких формах:

– а) заповідач міг прямо вказати на те, що раб має бути вільним; свободу раб здобував з
моменту смерті власника, тобто з моменту вступу заповіту в силу;
– б) заповідач міг покласти на спадкоємця обов’язок звільнити раба (раб ставав вільним з
того моменту, коли спадкоємець вчиняв одну з дій, яка звільняла б раба за життя
власника);
– в) заповідач міг звільнити раба під суспенсивною (відкладальною) умовою, тобто раб міг
набути свободи тільки після виконання рабом певної дії (сплати комусь певної суми,
надання певних послуг).

У другій половині Республіки з’явилися нові (неформальні) способи звільнення з рабства; на

основі заяви власника в присутності свідків; через складання власником відпускного листа.
Але звільнений у такий спосіб раб не набував свободи в розумінні права. Для цього існували
засоби преторського захисту свободи раба, які забезпечували так зване «перебування в
стані свободи», тобто ті, хто одержав свободу, не набували прав громадянства.

Патронат – особлива форма заступництва (покровительства) багатими людьми бідних.

Ставлення патронату відображалися і в структурі громадянського імені вільновідпущеника .
Клієнти одержували родове ім’я патрона, земельні наділи, виконували сільськогосподарські і
військові повинності на користь патрона. Раб, після здобуття свободи, залишався пов’язаним
зі своїм власником правами патронату.

У відносинах патрон (колишній власник раба) – вільновідпущеник (колишній раб) останній

був пов’язаний з першим зобов’язаннями морального і матеріального порядку, за
невиконання яких він міг позбутися свободи. Цей зв’язок був за суттю обов’язком поваги і
надання послуг своєму патрону. Найбільш поширеними були такі обов’язки: виконання
конкретних робіт у визначену кількість днів, допомога патрону в разі його хвороби і турбота
про його сімейну гробницю. Патрон мав право успадковувати майно того вільновідпущеника,
який не мав синів або не залишив заповіту.

Патрон мав певні обов’язки щодо вільновідпущеника: він зобов’язаний був забезпечити
захист колишньому рабові, надавати йому перший сніданок, а також запрошувати його на всі
бенкети, влаштовані у домі патрона. В разі відмови надати допомогу вільновідпущенику
патрон позбувався влади над ним, так само, як і у випадках здавання в оренду послуг
вільновідпущеника. Патрон також втрачав свої права, якщо порушував проти
вільновідпущеника судове обвинувачення, яке загрожувало останньому смертю.
3.Правовий статус риських громадян ,латинів та перегринів.

Римські громадяни  (cives Romani) – це члени римської общини, які володіли всією
повнотою політичних і громадянських (у вузькому значенні слова) прав.  Згідно з головним
принципом древньоримського права, тільки римський громадянин - користувався захистом
права. Тому тільки він міг бути членом римського суспільства і суб’єктом прав. 

Римське громадянство набувалось у таких випадках:

– у момент народження дитини в законному римському шлюбі. Дитина, яка

народжувалася незаміжньою жінкою, також мала римське громадянство, хоча батько міг
бути неримлянином. Але не навпаки: римським громадянином не ставав той, хто був
народжений незаміжньою не-римлянкою від римлянина. В І ст. н. е. в законодавство були
внесені серйозні зміни, які передбачали, що дитина, народжена римлянкою поза
шлюбом, не набуває римського громадянства, якщо батько був не-римлянином;

– як наслідок звільнення римським громадянином раба (за римськими законами раб,

відпущений на свободу, успадковував громадянський статус свого колишнього
власника);

– надання римського громадянства окремим особам, общинам іпровінціям особливими

державними актами.

Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство,
особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res
mancipi - речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати
різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни
володіли jus connubii - правом вступати в шлюб і  jus commercii - правом торгувати, право
бути учасником судового процесу ; право на заповіт; право на ім’я , яке складалося із трьох
основних частин: особисте, родове, фамільне.
Латини.  Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських 
громадян  наближалися  латини  - вільне населення общин. Латинами також називалися
звільнені з рабства власником-латином. Набуття правового становища латина було
можливим такими способами: за правом народження (діяло те саме правило, що і для
набуття римського громадянства: народжена у шлюбі дитина набуває правового
статусу батька; народжений незаміжньою жінкою наслідує стан матері); латинське
громадянство могло бути присвоєне актом державної влади; звільнення з рабства
власником-латином; звільнення з рабства власником-римлянином; добровільний перехід
римського громадянина в число латинів з метою одержання земель у колоніях.

Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони

користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів.
Однак вони мали таке ж правом вступати в шлюб та право торгувати, як і римські
громадяни. Латини колоніальні володіли лише правом вступати в шлюб та правом торгувати
- тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню
цілої общини. Право на звернення до суду за розв’язанням майнових спорів, а також порядок
судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку  

соціального становища  в Стародавньому Римі посідали перегрини. Більшість дослідників
вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію
Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані
перегрини). Статус перегрина набувався: а) населенням завойованих Римом територій,
але таким, що не було обернено в рабство; б) у разі народження в сім’ї перегринів або
незаміжньою перегринкою; в) у часи Імперії за присудження до заслання у перегринські
провінції; г) за Республіки – за скоєння тяжких злочинів. За деякі кримінальні злочини
римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів,
де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом
дарувався статус римського громадянина.

Перегрини були позбавлені політичних прав. У сфері приватного права вони підкорялися
своїм національним системам права. Перегринам (окрім dediticii) надавалося право торгівлі,
в окремих випадках – право законного шлюбу. З 242 р. до н. е., після введення посади
перегринського претора, за перегринами було визнане право учасників судових процесів.

З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними

потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий
лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у
Римі з’являється інститут клієнтели. На клієнта поширювалася влада домовладики, і у
випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу
патрон зобов’язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми
особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно,
вступати в договори тощо. Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні
цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові
цивільного обороту між ними і римськими громадянами.

4.Структура римської сім’ї. Набуття,втрата та суть батьківської влади.

В Римі сім’я об’єднувала під владою глави сім’ї – батька (pater familias) дружину, дітей, онуків
та інших родичів, кабальних, а також рабів. Тільки домоволоділець був повноправним
громадянином Риму, всі інші члени сім’ї перебували під його владою і були підвладними
(особами чужого права). За сімейним станом римські громадяни поділялися на осіб власного
права та осіб чужого права. Всі члени сім’ї крім домоволодільця були особами чужого права
(persona alieni juris). Вони мали право укладати договори про набуття певного майна (правда,
воно вважалося таким, що належить домовладільцю).

Термін familia (сім’я) означав не тільки колектив людей (дружина домоволодільця, діти, інші
родичі), а й усю сукупність майна, рабів, худоби та інші матеріальні ресурси цього колективу.
Це об’єднання засновувалося не на правовій спорідненості його членів, а на владі
домоволодільця. Хто підпадав під цю владу, той був членом сім’ї і родичем. Влада
домоволодільця спочатку об’єднувала всі елементи сім’ї в одне ціле, але поступово ця влада
диференціювалася законодавством і, зрештою, була поділена на владу над дружиною,владу
над дітьми та владу над рабами. Отже, споріднення у давньоримському праві
затверджувалося не за кров’ю і походженням, а фактом спільного проживання і базувалося
на підпорядкуванні владі домоволодільця.

Це було так зване агнатське споріднення , в якому всі підкорялися владі одного
домоволодільця і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв’язок не мав правового
значення. Агнатське споріднення визнавалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про
підпорядкування владі батька сімейства. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і
ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії (наприклад, брат і
сестра, дядько й племінники), а послідовно один від одного — родичами по прямій лінії
(прадід — дід — батько – син тощо).
З часом на зміну агнатичній спорідненості прийшла когнатична. Це є кровне споріднення.
Когнатське споріднення визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії — пряму і
бокову . Якщо родичі походять послідовно один від одно — це родичі по прямій лінії. Родичі,
які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії .Серед дітей
розрізняють повнорідних (спільні батьки) та неповнорідних (різні батьки). Неповнонідні
можуть бути єдиноутробні,коли спільна мати або спільний батько. Якщо ж різними є і
батько, і мати, то діти – зведені.

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво — це відносини між

чоловіком і родичами дружини, і, навпаки, між дружиною та родичами чоловіка, а також між
родинами дружини і чоловіка.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами: 1) закононародженістю; 2)

узаконенням; 3) усиновленням.

Закононародженими - визнавались діти, які народилися в правильному римському шлюбі, а

також ті, хто народилися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів
після смерті чоло- 50 51 віка. Діти, які народилися раніше як за 181 день, також вважалися
закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми,

народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

• при наступному одруженні, в цьому разі дітьми вважалися тільки народжені від
конкубінату;
• • шляхом отримання імператорського рескрипту на прохання батька, якщо одруження
було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;
• • зарахування сина у члени муніципального сенату. Усиновлення — встановлення
законної батьківської влади над чужою особою.

Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція

(adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і

самостійних у правовому відношенні, здійснювалась у стародавньому праві народними
зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов’язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, хто перебували під
владою домоволодільця. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі
мансипації шляхом удаваного триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі,
після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред’являв
віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти цього. Наслідком цієї
процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Припинення батьківської влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська
влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська
влада припинялася внаслідок: 1) смерті домоволодільця або підвладного; 2) втрати свободи
домоволодільця або підвладними; 3) придбання підвладними деяких почесних звань
(жрецьких звань, посади консула, претора, патриція тощо); 4) звільнення сина самим
батьком, що має назву емансипації (emancipatio).

У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домоволодільця;

наданням підвладному протягом тривалого часу самостійності; отриманням імператорського
рескрипту
5. Поняття шлюбу,його суть. Передумови та види.
Сім’я як елемент соціальної організації суспільства виявлялася у правовому регулюванні в
двох аспектах: це союз чоловіка та дружини та наявність у сім’ї дітей. Не кожна сім’я, не
будь-які відносини між чоловіком та жінкою визнавалися римським правом шлюбом, який
породжував правові наслідки у взаємовідносинах між учасниками цього союзу.

люб римським юристом Модестіном визначається як союз чоловіка іжінки, поєднання всього
життя, спільність Божого і людського права.

Римське право розрізняло два види шлюбу: законний (правильний) римський шлюб
(matrimonium justum) і незаконний (неправильний) шлюб.

Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:

 шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti); Шлюб, в якому жінка цілком
підпорядковувалася владі чоловіка. Вона була на становищі дочки у батьків свого
чоловіка, втрачала родинні зв’язки зі своїми батьками і родичами.
 шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti). Вступаючи в такий шлюб жінка не змінювала
своєї правоздатності. Якщо до того вона була особою своїх прав, то нею і залишалася,
або ж продовжувала підкорятися своєму батькові. Чоловік не мав влади над жінкою. В
особистих відносинах вони обоє вважалися рівними суб’єктами. Ці два види шлюбу по-
різному укладалися і припинялися.

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався

лише між римськими громадянами. Цей шлюб укладався в спеціальних, визначених законом
формах і породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям.
Неправильним шлюбом визнавався союз між партнерами різного права (між римським
громадянином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли
необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни
вважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб.
Йшлося про встановлене законом стійке (не короткочасний тимчасовий зв’язок) співжиття
чоловіка та жінки з наміром у подальшому створити сім’ю. Конкубінат практично не мав
ніяких правових наслідків. Конкубіна не могла поділяти становище свого співмешканця. Діти,
народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони мали право на
утримання батька і могли успадкувати частину його майна. А якщо батько їх узаконив, то
повністю підпадали під його владу.

Способи узаконення дітей від конкубіни:

 при укладенні шлюбу з матір’ю дітей (якщо одержала сторона право);

 шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном
(декуріон – особа, яка погашала за свій рахунок податки місцевого населення);
 шляхом видачі рескрипту імператором.

Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція
(coemptio), або купівля чоловіком дружини. Коемція – суто світський спосіб укладання
шлюбу, відповідно до якого дружина купувалася чоловіком у її батька чи інших родичів по
чоловічій лінії в манципній формі, у присутності п’яти свідків і ваговщика.

Другою, передбаченою законом, формою укладення шлюбу була так звана конфареація
(confarreatio). Конфареація – особливий спосіб укладання правильного шлюбу; релігійна
церемонія, в якій чоловік і дружина беруть участь стоячи. Дана церемонія вважалася
обов’язковою для того, щоб діти мали право займати жрецькі посади. Наприклад, Тацит
свідчив про те, що в часи Тіберія було дуже важко знайти патриціїв, які були б народжені в
конфарреційному шлюбі, і з яких обирали фламина Юпітера. Це була релігійна форма, яку
застосовували патриції, за якою в присутності десяти свідків і жерців, з дотриманням певного
церемоніалу і виголошенням визначених урочистих слів, приносили Юпітеру жертву.

Найпоширенішою і найпростішою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок
безпосереднього проживання жінки у будинку чоловіка протягом року. Але вже Закони XII
таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну
владу чоловіка. Дружина мала право перешкоджати встановленню влади чоловіка,
покидаючи будинок чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи
перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала незалежність.

Умови вступу до шлюбу.

 згода обох сторін.

 досягнення шлюбного віку – жіноча стать 12 років; чоловіча стать 14 років;
 наявність права вступати у римський шлюб (jus connubii). До 212 р. цим правом були
наділені тільки римські громадяни; та мати affectio mаritalis (намір подружжя жити саме у
шлюбі).
 відсутність попереднього неприпиненого шлюбу. Кількість шлюбів була необмежена.
Вдова повинна була витримати траурний рік (10 місяців) до вступу в новий шлюб. Але
якщо це порушувалося, то шлюб не визнавали недійсним, проте вдова піддавалася
безчестю;
 відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії, по боковій лінії до
шостого ступеня були перешкодою до вступу в шлюб, між опікуном і підопічною, між
заміжньою жінкою, яка допустила перелюб і її спільником. Не допускався також між
особами, які були в близькому свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із
подружжя і родичами другого з подружжя (брат не міг одружитися з вдовою свого брата).
 шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом: coemptio, confarreatio
usus.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні
перешкоди, тобто обставини, наявність яких могла зумовити припинення шлюбу.

Перешкодою для одруження були:

 перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу.

 душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу; коли ж
хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;
 близьке свояцтво.

Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг
брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і
племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним.

Жалобний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна була одружуватися протягом не
менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам’яті
покійного, а з другого, — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що
народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак
сама вона піддавалася безчестю;
Обітниця безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницьку епоху не могли
одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на все духовенство римо-
католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.

У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які
забороняли укладання шлюбу. Скажімо, заборонялися шлюби між вільнонародженим та
вільновідпущеною із сумнівною поведінкою, зокрема був заборонений шлюб між сенаторами
і актрисами.

Провінційний магістрат не мав права вступати в шлюб з громадянкою цієї провінції. Ця

заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити
виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі
заборонялося вступати в шлюб.

6. Розлучення. Майнові відносини,придане.

Шлюб як постійний зв’язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних
фактів — природних та людських подій. Розлучення в Римі були дозволені законом, але
заборонені релігією та мораллю. Розрив шлюбу розглядався як безчесне діяння; жерці
відлучали чоловіка, і він жертвував частину свого майна, щоб умилостивити тих богів, під
заступництвом яких укладався шлюб.

Розлучення. Від способу укладення залежав спосіб розірвання. Одним із основних

принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі
часи Римської держави.

 а) cum manu(з чоловіч. владою) розривався з певними формальностями. При шлюбі

шляхом купівлі, вимагався продаж зворотний. Вимагати розірвання шлюбу cum manu міг
тільки чоловік. З часом було вироблено правила, коли саме чоловік міг вимагати
розлучення. У випадках коли жінка порушує вірність; займається чаклуванням дітей;
утруднює чоловікові доступ до спиртного;
 б) sine manu(без чоловіч. влади) – розлучення без особливих формальностей, за згодою
сторін або однієї столрони. Не вимагалось ніяких обгрунтувань. А розлучення за згодою
обох сторін звільняло від будь-яких штрафів. Від негативних наслідків звільняли також
такі причини: полон чоловіка, якщо протягом п’яти років про нього нема звісток;
постриження в ченці;посягання на життя другого з подружжя; порушення подружньої
вірності; нездатність до дітонародження;нездатність до шлюбного життя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак законодавство вимагало, щоб про
розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності про
сімейний стан громадян.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя або втрати свободи
(громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення —
а menса et toro — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи наставала через полонення або обернення в рабство. Жінка не мала права
вступати у новий шлюб протягом п’яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то
правильний шлюб продовжувався.

Відносини подружжя у шлюбі з чоловічою владою (сиm mаnu). Дружина цілком

підпорядковувалася владі свого чоловіка. В особистому відношенні дружина юридично
підпорядковувалася необмеженому праву чоловіка, який міг розпоряджатися її майном
незалежно від волі дружини або її родичів. Однак дружина отримувала родове ім’я чоловіка і
розділяла його громадянський стан, місце проживання чоловіка було обов’язковим для неї,
вона потрапляла у число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми. Дружина була
позбавлена правоздатності в галузі майнових відносин, тому не могла самостійно укладати
цивільно-правові угоди і виступати в суді. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або
набувала будь-яким чином за період шлюбу, автоматично ставало власністю чоловіка.

Відносини подружжя у шлюбі без чоловічої влади (sine manu). Шлюби sine manu були
типовими у класичний і післякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала
правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї не поширювалася.
Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність і дієздатність.

При шлюбі sine manu принцип підлеглості поступився місцем принципу рівності:

 подружжя було зобов’язане допомагати і поважати один одного, а також утримуватися

від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;
 дружина отримувала родове ім’я чоловіка;
 дружина мала спільне місце проживання з чоловіком, поділяла його громадянський стан;
 чоловік повинен був утримувати дружину;
 чоловік був захисником дружини та її представником у суді;
 між подружжям не допускалися штрафні позови;
 чоловік мав право вимагати від дружини ведення домашнього господарства.

Майно подружжя продовжувало залишатися у роздільній власності. Дружина мала право

самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але вона могла
передати чоловікові право управління своїм майном.

До майнових відносин подружжя належало придане і дошлюбне дарування.

Посаг. Майно, яке у зв’язку з укладенням шлюбу дружина віддавала своєму чоловікові для
задоволення потреб спільного життя, мало назву “посаг” (придане). При припиненні шлюбу у
зв’язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся
внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося дружині. Придане поверталося дружині й
тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо
дружина вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення
сталося через недостойну її поведінку, посаг залишався чоловікові.

Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка
діяла у римлян із кінця Республіки, не стосувалася подарунків, зроблених перед шлюбом.
Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло у звичай за часів правління
імператора Костянтина (306 – 337 pp.).

Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала посагу, та дарував майбутній дружині.

Спочатку майно передавалося перед укладанням шлюбу, за часів правління імператора
Юстиніана (527 – 565 pp.) допускалося дарування і під час шлюбу.

Законодавством Юстиніана було встановлено: 1) donatio за своїм розміром мало відповідати

dos; 2) батько чоловіка повинен був давати donatio так само, як і батько дружини повинен був
давати придане; 3) нерухоме майно, яке входило до donatio, не підлягало відчуженню; 4) під
час існування шлюбу дружина не могла вимагати повернення дару. Якщо шлюб припинявся
з вини дружини, то вона позбувалася посагу на користь чоловіка і не могла вимагати
передачі donatio. Якщо шлюб припинявся з вини чоловіка, то чоловік повинен був повернути
дружині dos і передати їй donatio.
7. Опіка і піклування.
У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати юридичні дії.
Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватися власними правами та особисто
відповідати за власні протиправні дії тільки ті особи, які за своїм віком, моральним та
фізичним станом можуть гарантувати, що вони чинять як розумні люди. Тому в межах
римського приватного права досить ґрунтовно було розроблено механізм опіки і піклування.

Опікою є турбота і представництво, встановлені правом для таких людей, які не можуть
належним чином потурбуватися про свою особу і майно. У римлян не існувало принципової
відмінності між опікою і піклуванням.

Опіка призначалася над недієздатними особами, і опікун мав право від імені підопічних
укладати всі правочини. Опікунська влада як влада сімейна, встановлювалася і в інтересах
тих осіб, які були позбавлені сімейного піклування. Опіка встановлювалася над малолітніми
обох статей і над жінками будь-якого віку. Інститут піклування з’явився пізніше.

Опіка над неповнолітніми могла встановлюватися за законом, за заповітом і могла бути

встановлена претором; вона передбачала існування двох класів цієї категорії осіб:

а) діти, які ще нездатні розумно говорити (молодше п’яти або семи років), вони не можуть
зобов’язуватися за цивільним правом і бути відповідальними, тому стосовно таких дітей
опікун був наділений справжньою батьківською владою, щоб мати можливість повністю вести
всі їхні справи;

б) діти старшого віку, які могли брати участь у юридично значимих діях, але за підтримки
опікуна, через посередництво його права стверджувати дії опікуваного.

Стосовно божевільних і марнотратників існувало піклування – про це згадується ще в

Законах ХІІ таблиць. У посткласичному праві піклування прирівнювалося до опіки, і норми
опіки поширюються на піклувальника. Щоб урівняти ці два інститути – опіку і піклування –
було встановлено принцип повної дієздатності лише після досягнення 25 років, хоча в 20
років можна було просити в імператора визнання повної дієздатності87 . У римлян не
існувало принципової відмінності між опікою і піклуванням. Опіка призначалася над
недієздатними особами, і опікун мав право від імені підопічних укладати всі правочини.
Опікунська влада, як влада сімейна, встановлювалася і в інтересах тих осіб, які були
позбавлені сімейного піклування. Опіка встановлювалася над малолітніми обох статей і над
жінками будь-якого віку.

Розрізняли такі види піклування:

• над душевнохворими;
• над марнотратцями;
• над неповнолітніми, які не досягли 25 років;
• над особами, які у зв’язку з фізичними дефектами (глухота, німота, сліпота тощо)
потребували захисників;
• над деяким майном, що призначалося до певного часу (піклування над майном
спадкоємця, який ще не народився; над майном особи, яка потрапила у полон та ін.).

Опіка та піклування встановлювалися за заповітом, законом і розпорядженням влади.

1. Поняття та класифікація юридичних фактів.
Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав
право, а інший мав обов´язки, іншими словами, з чого виникали зобов´язання. Відповісти на
це запитання можна коротко — зобов´язання виникали з юридичних фактів.

Факт (factum — зроблене) означає дійсну, реальну подію або дію: землетрус, народження
людини, укладення договору, вчинення делікту, укладення шлюбу, прогулянку тощо.

Факти, що мають правове значення, тягнуть певні правові наслідки, називаються

юридичними (народження людини, вчинення делікту та ін.). Факти, що не мають правових
наслідків, не належать до юридичних (прогулянка, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі
людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші дії сил
природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, вони
завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди
мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, якщо
землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має
юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний або
правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм. Дії, які
здійснюються відповідно до норм права, називаються правомірними, а ті, що порушують
його, — неправомірними. Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового
результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов´язків), називаються
правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти
тощо.

Якщо для встановлення, зміни або припинення прав і обов´язків необхідне волевиявлення
двох сторін, то такі правочини називаються двосторонніми. Це — договори. Без згоди іншої
сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю
будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права й обов´язки виникають, змінюються або припиняються за

волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад,
заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін. Двосторонні правочини — це
договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов
´язань і односторонніх договорів, так само як і двосторонніх правочинів, двосторонніх зобов
´язань і двосторонніх договорів. Одностороннім називається договір (зобов´язання), в якому
одна сторона має тільки право (і ніяких обов´язків), а друга несе тільки обов´язки (і ніяких
прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов´язання), в якому кожна із
сторін має права й обов´язки, наприклад договір ку-півлі-продажу. Отже, критерієм
розмежування двосторонніх і односторонніх договорів (зобов´язань) є розподіл прав і обов
´язків між сторонами.

Односторонній — це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт),

а двосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір). Критерієм
розмежування двосторонніх і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють
свою волю на їх виникнення. Неправомірні дії поділяють на три види: а) приватні
порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті,
що порушують договір або норми приватного права. Приватне правопорушення, яке порушує
договір, називається договірним приватним правопорушенням (наприклад, відмова від
уплати купівельної ціни, орендної плати тощо). Приватне правопорушення, яке порушує
права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у договірних відносинах, дістало
назву позадоговірного, або деліктного.

Наприклад, Тит підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову
шкоду. Тит і Люцій у договірних відносинах між собою не були, але Тит порушив права Люція
— це і є позадоговірне правопорушення, або делікт. Різноманітність юридичних фактів є
підставою виникнення зобов´язань. Наприклад, договір, як двосторонній правочин, — це
юридичний факт, з якого виникає договірне зобов´язання. Зародження юридичних фактів,
а саме виокремлення підстав виникнення правовідносин відбувається в римському
праві (II – III ст.).

В Інституціях Гая, Юстініана закріплювалися такі з них як контракт, делікт, квазіделікт.

Пізніше ще однією підставою виникнення правовідносин визнавали односторонню угоду.
Дефініції юридичного факту римські юристи не сформулювали. Виокремлення підстав
виникнення правовідносин стало загальноприйнятим і було закріплено в Кодексі Наполеона
(фр. Code Napoléon). Дефініція юридичного факту з’являється на початку ХІХ ст. та
вводиться в науковий обіг німецьким правознавцем Ф.К. фон Савіньї, який визначає
юридичний факт як події, що викликають виникнення або завершення правовідносин.
Вважають, що формулювання поняття юридичного факту зумовив розвиток цивільного
права, а саме розвиток майнових відносин вимагав їх детальної регламентації, тому
виникала потреба в поняттєвому апараті, в тому числі й визначення загального поняття
юридичного факту. Як будь-яка категорія соціально-правової дійсності юридичний факт має
матеріальну і нормативну (формально-юридичну) складові.

Матеріальна складова цього явища така, що юридичні факти – це явище об’єктивної

реальності, а нормативна складова полягає у тому, що це не просто реальні обставини
соціальної ситуації, а такі, які можуть бути піддані юридичній оцінці (кваліфікації на основі
норми права) в процесі дії механізму правового регулювання.

На нашу думку, середовищем походження юридичних фактів є саме життя, всі вони в першу
чергу є обставинами,[23] крім того, доповнення цієї матеріальної складової частинкою
соціальна,[24] дозволить вести мову про всебічність, повноту явища, що досліджується.
Розуміння під матеріальною складовою юридичного факту соціальних обставин, з якими
норма права пов’язує правові наслідки, поєднує юридичний процес з рухом фактичних
суспільних відносин, дозволить акцентувати увагу суб’єктів права на ретельному аналізі
явищ реального життя, націлить правозастосовувача на пошук матеріального коріння
правової форми.

Юридичний факт, з одного боку – це конкретні обставини соціальної ситуації як

підстава виникнення правових наслідків, а з іншого – це правова модель (у формі
вироку, рішення суду, різних правових актів і т. п.). Утворюючи факт модель, потрібно
враховувати, що він містить ознаки не лише зазначеної конкретної соціальної ситуації, а й
ознаки, які не входять до структури даного явища. Модель юридичного факту закріплюється
в нормі права (або декількох нормах). Між гіпотезою норми права і моделлю факту не слід
ставити знаку рівності адже вони не співпадають за обсягом – модель фактичного складу
може бути закріплена в гіпотезах декількох норм права.

Юридичний факт – це конкретні соціальні обставини, які мають значення для суб’єкта права
у зв’язку з реалізацією його потреб та інтересу, властивості яких описано в нормі права як
знання про умови, що викликають юридичні наслідки.

Юридичні факти як явище правової дійсності мають тривалу історію свого становлення і
розвитку.
2.Значення строку та помилки як юридичних фактів.
Строк (dies) у договорі.

Під строком розуміється перебування юридичних наслідків в тій чи іншій залежності від
певного моменту часу.

Строк відрізняється від умови достовірністю свого настання.

Умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим.
Строк може бути зазначений прямо календарним днем або віднесений до будь-якої
майбутньої дії.

Отже, чистий строк може бути визначений або днем, або подією, але такою, яка є
достовірною і яка обов’язково повинна відбутись. 

Можливі різні комбінації зі встановленням строку: 

 dies certus an incertus quando – певна обставина повинна настати, але невідомо, коли
вона настане (наприклад, день смерті);
 2) dies incertus certus quando – невідомо, чи настане певна обставина, але відомо, коли
вона настане (наприклад, день повноліття сина);
 3)dies incertus an incertus quando – взагалі невідомо, настане коли-небудь певна
обставина чи не настане (наприклад, день народження діда).

Строк не допускався в правочинах при укладанні шлюбу, усиновленні, прийнятті

спадщини.
Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо,
коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки,
що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або
строку, останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із
договору пов’язуються із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за
яких припинення прав та обов’язків із договору пов’язуються із настанням певної події.

За наявності відкладальної умови до її настання має місце так звана невизначеність

(pendentia)1. У цей період право, що випливає з договору, ще не існує. Права та обов’язки
сторін за договором виникають тільки в разі настання події, якою вони обумовлені. Права та
обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з моменту його
укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила
поширювалися на відкладальні та скасувальні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент
укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту
договору призводить до його недійсності.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка
спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою (error).

Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка
неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв’язаною зазначеним
зобов’язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювались. Помилка
враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.
Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону і помилку щодо
фактичних обставин: – помилка в праві завжди була невиправною, оскільки права і закони
повинні знати всі громадяни; факти можна було і не знати; – фактична помилка не завжди
вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку
нічим не можна виправдати.

Помилками, які можна виправити, вважалися тільки ті помилки, які не породжувалися

найбільшою недбалістю; помилка також вважається виправною, коли особа, яка
помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи. 

Істотними помилками в межах договірного права визнавалися: 1) помилки у самому

характері правочину (error in negotio), в неправильній оцінці договору: наприклад, одна
особа передає за договором річ на збереження, а інша – вважає, що річ передана їй в
тимчасове користування;

 помилка в самому предметі правочину (error in corpore): наприклад, продавець

продає свою ділянку в Римі, а покупець вважає, що мова йде про ділянку в провінції;

 помилку в якості предмета (error in substantia): наприклад, купували вино в бочці, а

там виявився оцет;

 помилку в особі контрагента (error in persona): наприклад, особа доручає справу

адвокатові Семпронію, приймаючи його за іншого знаменитого адвоката, який має таке ж
прізвище.

Якщо тотожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась
неістотною: наприклад, особа має бажання в книжковій крамниці купити книгу у продавця
Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Для права абсолютно однаково,
з якої причини особа вступає в юридичні відносини.

 Помилка в праві (error iuris), незнання закону пробачалися жінкам, неповнолітнім,

солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

3. Угода, її істотні та природні умови.

Договір – двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення
певного правового результату – виник- нення, зміна або припинення прав і обов’язків.
Іншими словами, до- говір є угодою двох або кількох осіб про здійснення певної правової дії
або про утримання від здійснення певної дії.

Розрізняли два види договорів – контракти і пакти.

Контракти – це формальні угоди, що визнавалися цивільним пра- вом і забезпечувалися

позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, внаслідок чого тривалий час не
визнавалася сила за уго- дами,які не входили до цієї системи.

Пакти – це неформальні угоди, які були правовою формою діло- вого життя за межами кола
контрактів. Вони не мали позовного за- хисту і їхні учасники покладалися на совість
контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норм права. Невиконання пакту не тягло
юридичної відповідальності. Проте, з розвитком ремесел, тор- гівлі, сільського господарства
цивільний обіг не міг вже задовольни- тися замкнутим колом контрактів. Нові відносини
вимагали нових договірних форм. Тому практика визнавала за деякими пактами силу
контрактів, надаючи їм позовний захист.

Контракти поділялись на види.

1.У залежності від процедури укладення договорів Гай розрізняв чотири види зобов’язань: 1)
ті, що випливали з передачі речі – res; 2) ті, ті, що виникали внаслідок проголошення певних
слів (усні) – verba; 3) ті, що виникали внаслідок написання певних слів – litterae; 4) ті, ті, що
виникали внаслідок досягнення угоди – consensus. Це стало критерієм розмежування
окремих видів контрактів: вербаль- них, літеральних, реальних і консенсуальних.

Кожен з контрактів мав своє місце і не міг переходити з одної гру- пи до іншої. Відповідно
кожен з чотирьох видів контрактів містив їх вичерпний перелік. Однак практика потребувала
визначення юри- дичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку.

Змісту договору – це сукупність умов, на яких він укладений.

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається
договір; матеріальна підстава укладення договору.

Умови (елементи змісту) договору поділяються на три види: істот- ні (необхідні), звичайні та
випадкові.

Істотні умови – такі, без яких договір взагалі не може існувати (наприклад, у договорі купівлі-
продажу – товар, ціна).

Разом із тим, у договір могли включатися і умови, які не були без- умовно обов’язковим, але,
зазвичай, згадувалися в ньому. Такі еле- менти змісту договору називалися звичайними.

Крім того, за бажанням сторін у договір можна включити інші умови, які не є для нього
необхідними і звичайними. Їх називають випадковими.

Як випадковий елемент у договір за бажанням сторін може вклю- чатися застереження, яке
ставить його чинність в залежність від настання певної, згаданої в договорі події. Якщо
настання чинності договору зумовлено настанням цієї події, то така умова називається
відкладальною або суспензивною. Прикладом відкладальної умови може бути здача в найом
будинку до можливого одруження сина.

Якщо ж чинність договору визначена «до настання зумовленої по- дії», то така умова
(застереження) називається скасувальною, або резо- лютивною. При скасувальній умові
договір набуває чинності відразу після його укладення і втрачає чинність з настанням цієї
умови, а при відкладальній умові – набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

4. Договір укладений під умовою, строки та цільове призначення.

Представництво.
Умова – це невизначена подія, яка повинна настати в майбутньому і від якої залежатиме
юридичний факт правочину.

Необхідними умовами договору є:

 наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

 вираження волі має виходити від дієздатної особи;
 вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні конкретних прав та
обов’язків;
 договір має бути укладений у відповідній формі;
 сторони в договорі мусять мати правильне уявлення про результат, що його вони
бажають досягти.

Умови (conditiones) укладання договору

Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним (negotium
conditionale). Істотними ознаками умови є: невідомість настання наслідків і самовільність.
Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо: настане чи ні умовна обставина.
Умова буде недійсною, якщо до моменту укладання правочину умовна обставина
відбудеться. Наприклад, при укладанні правочину застережується: «якщо корабель прийде в
порт», а корабель вже в цей час стоїть в порту, тут умова буде недійсною. З тієї ж причини
умова буде недійсною, якщо відомо, що вона ніколи не здійсниться. Наприклад: «Чи обіцяєш
ти оплатити мені сто асів, якщо я дістану пальцем небо?».

Умова має бути цілком довільною; тому умова, яка ставила юридичний факт правочину в
залежність від такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна
настати, вважалася недійсною.

Римські юристи розрізняли такі види умов:

1) умови позитивні і негативні – поставлені в залежність від наявності або відсутності

певних обставин. Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має
відбутися, стала дійсністю; негативною – вважається умова, що настала, коли стало відомо,
що настання її є неможливим;

2) умови самовільні, випадкові і змішані є такі, які залежать від рішення умовно-
правомочної особи, або абсолютно не залежать від її вирішення, або залежать тільки
частково;

3)умови відкладні або суспензивні та умови, які скасовуються або резолютивні. За

суспензивних умов юридичний факт правочину відкладається до моменту настання
відповідної обставини, за резолютивних умов настання такої обставини припиняє існування
самого правочину.

Подібною до поняття «умова» була категорія «строк». Строк (dies) — це подія, яка
неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо,
коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки,
що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або
строку, останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із
договору пов’язуються із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за
яких припинення прав та обов’язків із договору пов’язуються із настанням певної події.

За наявності відкладальної умови до її настання має місце так звана невизначеність

(pendentia)1. У цей період право, що випливає з договору, ще не існує. Права та обов’язки
сторін за договором виникають тільки в разі настання події, якою вони обумовлені. Права та
обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з моменту його
укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила
поширювалися на відкладальні та скасувальні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент
укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту
договору призводить до його недійсності.

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається
договір; матеріальна підстава укладення договору.
Як правило, при укладенні договору сторони прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка
укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, купуючи річ,
особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій.
У наведеному прикладі найближчою метою є набуття права власності на річ. При цьому мета
здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, протиправною є causa при
укладенні договору дарування між подружжям1.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного значення для дійсності

договорів, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є
каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори,
щодо яких неможливо або складно встановити мету їх укладення. Для таких договорів causa
не має юридичного значення, тобто не впливає на їх дійсність. У римському праві прикладом
абстрактних договорів була стипуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання досягти певної мети), що, як
правило, не має юридичного значення для договору.

Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту
прийняла зацікавлена особа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття
пропозиції укласти договір називається акцептом. У консенсуальних договорах акцептування
оферти і свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо
договір не був консенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було
ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку
реальних контрактів) передати річ, яка була предметом договору. Отже, згода вважалася
такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи,
приймалася іншою. Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як
безпосередньо, так і через представника.

Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило
те, що в сучасному праві називають укладанням договору за допомогою представника.

Рабство заважало широкому розвиткові представництва в Римі і тому питання про

представництво недостатньо розроблене в джерелах римського права.

У зв’язку з розвитком Римської держави, перетворенням її у великий торговий центр дедалі

гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладання договорів.

Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених

однією особою від імені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу.
Представники бувають прямі і непрямі.

Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря.

Непрямий представник діє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при
цьому переносили на нього.

Пряме представництво було можливе: а) за статутом юридичної особи; б) за

дорученням, яке виходило з посади або від державної влади; в) за дорученням
приватної особи.

Представництво могло бути загальним і спеціальним.

У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу
після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо
сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли
представник був відкликаний до її остаточного укладення.

Представництво: законне, договірне, самовільне

5. Нікчемність угоди.
Правочин є нікченмим (недійсним) коли порушують умови угоди

• недієздатний суб’єкт
• непридатність об’єкту (абсолютна; для конкретного договору)
• відсутність волі чи помилка (коли особа взагалі не виявляла волі про уклад угоди),
фіктивна угода
• недотримання форми
• відсутність суті(мети)

Юридична сила договору (його дійсність) залежить від дотримання сторонами при його
укладенні певних вимог, установлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами
дійсності договору.

У римському праві визначалися такі умови дійсності договору:

1. Законність договору. Зміст укладеного договору має відповідати

вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми
права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально,
тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але
й добрим звичаям та нормам моралі.

2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє бажання особи встановити певні

права та обов’язки. У договорі воля сторін має бути взаємною та спрямованою на
досягнення певної мети.

З огляду на те, що сторони в договорі мають протилежні цілі, їх волі є зустрічними. Для
укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення
— це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Волевиявлення можна виявити в
різний спосіб: усно, письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також у деяких випадках
мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення збігалися.

Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення
(у разі їх відмінності) мають враховуватися при тлумаченні договору. Врешті-решт було
визнано, що при розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет надається дійсній волі.

У разі, якщо воля та волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку (error). Помилка
(error) — це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену ззовні волю іншої
сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із
незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки
залежали від того, чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його
предмета, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна
помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було достатньою мірою розроблено римськими юристами.

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не вільно, а під впливом іншої
особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати в:
обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до

волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У джерелах римського права dolus
визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити,
ввести в оману інших людей 

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному

насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна,
здійснена погроза. Так, у римському праві було закріплене правило, що страх має бути
обґрунтований: небезпека має дійсно існувати 

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолютно недійсним.

У І ст. до н. е. також недійсним вважався договір, укладений унаслідок примусу як

фізичного, так і психічного. Втім ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали
право на їх оспорювання.

3. Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлення особи мало юридичне

значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала
цивільну правоздатність та дієздатність.

4. Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є невизначеним
узагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але
такій поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів.
Предмет визначених договорів визначався чітко (індивідуально визначена річ), а предмет
невизначених договір окреслювався загальними ознаками (речі, визначені родовими
ознаками).

5. Форма договору — це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були:

манципація, стипуляція, письмова форма. Форма для окремих видів договорів
встановлювалася в законі. Недодержання сторонами форми договору призводило до його
недійсності.

6. Реальна можливість виконання договору. Для дійсності договору юридичне значення мала
здійсненність установлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання: чи має
юридичну силу той чи інший договір, враховувався той факт, чи існує реальна можливість
вчинення дії, яка передбачена в договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання
може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати
річ, вилучену з обороту). Неможливість виконання боржником свого обов’язку може настати
під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняється у зв’язку з
неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановлено, що вже в момент укладення
договору вбачалося, що він не може бути виконаний, договір визнається недійсним

6. Конвалідація угод та відповідальність за незаконні дії.

Термін «конвалідація» означає надання нікчемному правочину юридичної сили з
моменту його укладення

У юридичній літературі існує вчення щодо порочності юридичних актів, відповідно до якого
нікчемний правочин ні при яких умовах не може набути юридичної сили Однак вже в часи
Стародавнього Римського права були відомі певні виключення з даного правила, які не
узгоджувались з ідеєю нікчемності в чистому вигляді. Так, якщо покупець, укладаючи договір,
знав про те, що річ, яка є предметом договору купівлі-продажу, є краденою, даний договір
визнавався нікчемним, навіть за умови, що продавець не знав про даний факт. Однак, якщо
добросовісний продавець уже провів виконання (передав покупцю річ), угода визнавалась
такою, що породжує юридичні наслідки, і у покупця  виникало зобов’язання сплатити

Також Конвалідацією вважалося :

 погроза застосування сили (дефект волі) Я волі не мав, але якби мав договору б не
вчинив. Щезла погроза – особа звертається до суду
 злі наміри (шахрайство) Я не знав, якби знав то не уклав би договір
 помилка в мотиві

7. Види та функції цивільного процесу у Римі

Легісакційний процес. Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній
цивільний процес у Римі є римський юрист ІІ ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в
четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio –
легісакційний процес (лат. – законний). На запитання, чому процес цього періоду
називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були
створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені
словами того закону, на який вони посилаються.

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді залежав від дій
позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento – позов за заставою, або закладом. У цій
формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не виноситься. Для цього
справа повинна перейти на другу стадію – judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір
і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не
існує вже ані формальностей, ані обрядів. Заяви сторін, наведені докази та все інше
здійснюється просто і вільно.

Друга форма легісакційного процесу – накладання руки на боржника. Ця форма

застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов’язань.

Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається

внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни.
Спрощений порядок цивільного процесу з’явився за законами Ебутія і двома законами Юлія.
Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. У результаті
цих законів у Римі встановився новий процес – формулярний. Загальний зміст реформи, яка
відбулася, полягав у перенесенні обов’язку формулювати предмет спору з обо обов’язку
сторін на обов’язок претора.

Екстраординарний процес. Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не

тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановленням
імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так
званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Заміна формулярного процесу
екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд
справ втратив публічний характер, усний процес замінювався письмовим, що було
порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному
процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер
весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою третейського судді, а
владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на
всьому ході розгляду справи.

Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до протоколу судової

установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже
офіційно за участю представника державної влади.

На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі допускалось

оскарження судового рішення у вищу інстанцію – аж до імператора. Однак до імператора
доходили лише найважливіші справи – цивільні та адміністративні. Таке оскарження дістало
назву apellatio – апеляції.

Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду.
Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого
позову, а достатньо простого прохання позивача. Рішення суду виконувалось
адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення
на майно боржника.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона

становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгляду на стадії judicium і є
юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного характеру.

Насампередрозрізняютьintentio in rem іintentio in personam. Щерозрізняютьintentio stricti juris
іintentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи
позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Важливою частиною
преторської формули була condemnatio – припис судді. У формулі претор указував судді, за
яких умов позов повинен бути задоволений і за браком яких обставин слід у позові
відмовити.

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з
них називалася ексцепція (exceptio), друга – прескрипція (praescriptio).

Exceptio – це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може висунути свої

заперечення.

Praescriptio – застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути

використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для
уточнення вимоги, пред’явленої позивачем. Складена в такий спосіб преторська формула є
інструкцією для судді, котрий розглядатиме справу по суті на стадії judicium.

Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ
на дві стадії – jus і judicium. Органом суду на стадії jus у Римі був претор. За загальним
правилом сторони вели процес особисто, але в епоху формулярного процесу з’являється
вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників – cognitares і
procuratores.
1.Поняття речових прав. Розмежування речових і зобов’язальних прав.
Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед
речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого
розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї
функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю – jus in
rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати
цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не

згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio
in personam). різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом
права. Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об’єктом права є
певна дія іншої особи з приводу певної речі – то це право зобов’язальне.

Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст

речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється
договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права
власника і права наймача будинку.

Річ – це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське
приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового
права і містило в собі певну цінність.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали
складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали
складній процедурі передачі – манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу
худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського
рабовласницького суспільства.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю,
матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали
матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права.
Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в
просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили
найперше землю, будинки, дороги, міські стіни.

2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось
фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та
ін.). Складні речі складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою
матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа).

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка
від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності., неподільними є ті речі, які в разі
поділу знищуються або втрачають свою цінність.

4. Речі споживні і неспоживні.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або
та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і
підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі,
приналежність, плоди і витрати.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі,
вилучені з обороту. До першої категорії – в обороті – відносилися речі, які становили об’єкти
приватної власності і обороту між окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі
речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення,
а не за своєю природою.

8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи

розглядали як одне ціле – майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.

2. Класифікація речових прав. Поняття та обєкти та види права

власності. Спільна власність.
До речових прав належать такі правові інститути римського права, як: ✓Володіння;
✓Власність; ✓Права на чужі речі, які охоплюють сервітут; ✓Емфітевзис; ✓Суперфіцій;
✓Право застави.

Речові права за змістом і обсягом поділяються на 3 види :

1) право власності (основний інститут); право власності — це право найбільш повне, у
встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів
та розпорядження останньою.
• квіритська власність ( власність римських громадян); яка регулювалася й захищалася
цивільним правом (іus civile).
•преторське(бонітарна); (лат. in bonis habere — мати в складі майна). Вона виникала на
підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаманних квіритській власності, а саме: якщо
набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував
неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції.
•власність перегринів;  власність осіб, які не мали статусу рим. гр-нина. Це були
представники сусідніх народів, які потрапили у залежність від Риму.
• провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися
до об’єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іus italicum).
Вважалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або
пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише
право щодо цих земельних ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були
зобов’язані сплачувати за це податкові платежі, які називались відповідно до сенатських
провінцій — поземельний податок у сенатських провінціях (stipendium) і поземельний
податок в імператорських провінціях (tributum).
2) право володіння( деякі автори не відносять прова володіння до речових прав, а лише
власність і права на чужі речі);Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів
римського права, визначається як фактичне панування особи над річчю, поєднане із наміром
мати предмет володіння цілком для себе
3) права на чужу річ:
• сервітути ( речові і особисті) Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право
обмеженого користування чужою річчю
• емфітетевзис( право спадкової оренди землі, тобто довгострокова оренда на 100 і більше
років для сільськогосподарських намірів);
• суперфіцій(довгострокова оренда землі для забудови)
• право застави
Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню
зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати
задоволення своїх вимог .
 Право володіння. Це право фактичного утримання речі. Воно могло виникати як у
власника, так і у не власника. Наприклад, власник міг передати річ у заставу. В такому разі
право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався
власником, але був позбавлений права володіння.
Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з
речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося
деякими умовами. Основною був обов’язок не завдавати шкоди іншим особам. Право
користування, як і володіння, могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник
міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за платню.
Право розпорядження — передбачає можливість власника самостійно визначати
подальшу долю речі. Це він міг робити у різний спосіб: заповісти, продати і просто викинути.
Види власності. Існували такі види власності:
Квіритська — власність римських громадян. Пізніше суб’єктами цієї власності стали і
латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.
Преторська — це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був
необхідний, коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації, і тому за
римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача.
Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист
здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина
або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому що перегрини
не мали римської право- і дієздатності. У такому разі претор застосовував фікцію і припускав,
що перегрин був римським громадянином, і тому перехід права власності відбувся
відповідно до римських законів.
Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути
суб’єктами права власності, але згодом, коли активізувалася торгівля між римськими
громадянами та перегринами, останнім надавалося право — ius in commercio. Це право
давало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів
виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.
Провінційна власність. Провінційну власність складала земля, що перейшла до
власності римського народу внаслідок загарб- ницьких війн. Одна частина цієї землі
переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша
частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених
народів.
З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча
вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності — римські
громадяни мали право розпоряджатися цією землею.
Спільна власність. Здійснюючи права власності, римляни помітили, що іноді трапляються
такі випадки, що власниками на одну річ стають дві особи або й більше. Вважалося, що двох
прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на
кілька частин.
Такий підхід означав, що при зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість
частки кожного з співвласників.
Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка
належала особі на праві власності, а реальна — це та, якою він користувався фактично.
Всі співвласники були рівні у своїх правах, і якщо хтось хотів визначити подальшу долю
речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один із власників хотів
продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.
 Кожен власник мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було
можливо.
Вирізняли спільну сумісну та спільну дольову власність. За спільної сумісної власності
розмір частки кожного не був визначений, а за дольової визначалися частки всіх
співвласників.

3. Первинні способи набуття права власності:

заволодіння,скарб,пророщення,намиви,злиття,переробка,плоди.
Право власності на ту чи іншу річ може виникнути в конктретної особи різними способами:
особа виготовила річ самостійно, придбала її за допомогою купівлі-продажу, освоїла землю,
яка до того нікому не належала та ін. В усій різноманітності форм виникнення права
власності римляни виділяли два самостійних, проте тісно взаємопов’язаних моменти -
спосіб і титул набуття права власності. Факти, з виникненням яких особа набуває права
власності, дістали назву способу набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою
основою виникнення права власності, - титулу набуття.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло

на первинні і похідні. Первинними називається такий спосіб набуття, за яким право
власності виникає вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час
конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За первинного способу
право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на цю річ.
Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить
від однієї особи  до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Давнішим способом набуття
права власності був первинний. До нього відносили:
Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не
має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою
собі привласнити.
Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне
володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен
віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка знайшла річ, привласнила її
собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. Якщо власник пред’явить
вимогу про повернення речі, той, хто знайшов річ, має право вимагати повернення лише
витрат на її охорону. Однак вимагати винагороди за повернення знайденої речі він не мав
права.
Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні
вважалася будь-яка цінність, схована в землі так  давно, що її власник не міг бути відомим. У
давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як
правило, земля), і тому належав її власнику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів
розпорядженням імператора Адріана було встановлено, що половина скарбу належала
власнику земельної ділянки, а інша половина тому, хто знайшов його.
2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне володіння
зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом
визначеного законом часу. Претори поширили дію цього положення і на перегринів. За
законодавством Юстиніана, строки набувної давності були більш тривалими: три роки для
рухомого майна і для нерухомого - десятилітня давність із збільшенням її до двадцяти років,
якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність іншої особи за давністю
володіння.
Умови набуття права власності за давністю володіння в кінцевому підсумку визначалися
так: а) володіння повинно спиратися на законну основу: купівля-продаж, дарування, придане
та ін; б) добросовісність володільця, який придбав річ, не знаючи що вона крадена, а
продавець видав себе за власника. Добросовісність потрібна була тільки на момент
придбання; в) володіння повинно бути безперервним у межах установленого часу. Шляхом
давнісного володіння право власності набувається в повному обсязі. Однак не могли бути
придбані за давністю речі крадені, захоплені силою, одержані шляхом обману, спірні межі
тощо. Уложення Юстиніана ввело також
3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається  створення з чужого
матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з
чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової
форми, одержано нову річ.
4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від  речі, яка їх виробляє, стають
самостійними речами.. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був
власником плодоносної речі.
5. Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей
після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст
може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.
До природного приросту відноситься: а) намив, поступові наноси землі з верхньої ділянки
на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої; б) прибій - течія
ріки відбиває ділянки землі від одного берега і відносить до іншого, і в цьому випадку одна
ділянка збільшується за рахунок іншої; в) покинуте русло річки, коли вода змінює свою
течію, стає власністю володільців берегових ділянок тощо.
б) злиття речей - це таке їх з’єднання, коли неможливо визначити, яка з речей поглинула
іншу, наприклад сплав з двох металевих предметів. Таке злиття речей приводить до
встановлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю.

4.Вторинні способи набуття права власності: манципація, давність,

легат та ін.
Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить велика.
Зі спливом часу частина з них повністю сходила із сцени, натомість з’являлися нові, ще інші,
зберігаючись у цілому, змінювалися у своєму конкретному змісті. Деякі з них так і
залишилися не більш ніж сучасниками Римської держави.
Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу,
позики, міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї
особи до іншої відбувається за їх волевиявленням, право власності набувача ґрунтується на
праві власності відчужувача.
У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням
суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін;
б) за законом - у вигляді покарання за недозволене самоуправство, за несплату мита тощо.
Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного укладення договору
недосить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі манципації
(mancipatio), поступки права (injurecessio) або традиції (traditio). Специфічно римським
способом набуття права власності протягом усього часу існування Римської держави була
насамперед манципація, яка зникла лише за Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у
випадках набуття resmancipi.
Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набуття права власності.
Знайдений новий спосіб дістав назву поступки права. Як полегшений замінник манципації
поступка права теж повинна розглядатися як специфічно римський спосіб набуття права
власності. Поступка права здійснювалася у формі вдаваного судового процесу про право
власності на річ. Покупець вимагав річ, яку набував, стверджуючи, що вона належить йому.
Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким відбувалася ця процедура,
визнавав право власності за покупцем.
Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить
громіздкими і відчутно утруднювали цивільний оборот. Відчувалася потреба в новій простій
та доступній формі перенесення права власності від однієї особи до іншої. Така форма
існувала в праві народів (jusgentium) і мала назву традиції. У Римі традиція спочатку
застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких не мали римського громадянства.
Згодом її дія поширилася і на манциповані речі, набувачі яких були римські громадяни. Дія
цього способу передбачає, однак, поєднання двох умов. По-перше, потрібна була сама
передача речі. Для перенесення права власності однієї тільки згоди сторін недосить.
Передачею вважалось як фактичне вручення речі набувачеві, так і відповідна символічна дія
(наприклад, вручення ключів від проданого дому). По-друге, необхідно, щоб передача речі
набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Такою основою міг бути договір
купівлі-продажу, дарування, міни чи інший акт, здійснений з метою відчуження майна чи речі.
У разі передачі речі на аморальній основі відчужувач набував право на її повернення лише
за умови, якщо сам не був звинувачений в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися
обидві умови, а отже, фактична передача спиралася на юридично виправдану основу,
здійснювався перехід права власності від відчужувача до набувача.
Лега́т — у римському праві спеціальна форма для зазначення в письмовому або усному
заповіті дару на користь конкретної особи, яка повинна була мати досконалу пасивну
заповідальну здатність.

5. Втрата права власності. Захист права власності:віндикація,

негаторний позов.
Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення
речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших
причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право власності припинялось в однієї
особи і не виникало в іншої. Те ж саме спостерігаємо і у випадку дерелікції - відмові власника
від права на річ, яка йому належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла
заволодіти інша особа, в якої за певних умов виникало право власності.

Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ, при
чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна,
надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження одночасно з припиненням права
власності у відчужувача таке ж право виникає у набувача. Римляни констатували тут не
просто припинення, а перехід права власності.

Відомий ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з обороту,

наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю цього способу було
те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження.
Вилучення речі з обороту було причиною припинення прав колишнього власника.

Захист права власності

При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на

засоби виробництва і на робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі і права,
найперше спрямована на захист і збереження економічної основи свого існування -
власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні.
Розглянемо лише речово-правові засоби його захисту, які розроблені римськими юристами
досить ґрунтовно. Це, зокрема, три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і
публіціанський. Усі вони об’єднуються загальною назвою - речові позови.

Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов (reivindicatio). Він

пред’являвся в тих випадках, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка
знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута. При
цьому позивач повинен був довести своє право власності на цю річ. Якщо він дістав право
власності від іншої особи (похідне право), то він повинен був довести, що відповідач володіє
річчю як юридичний володілець або як фіктивний володілець, а зробити це було не так
просто.
Якщо позивач доведе своє право власності, то відповідач зобов’язаний повернути річ з усіма
прибутками від неї. При цьому недобросовісний володілець, крім самої речі, зобов’язувався
повернути плоди, які приносила річ за весь час неправомірного володіння нею, тоді як
добросовісний володілець повертав плоди, одержані лише з часу пред’явлення позову.

Відповідач міг захищатися і виставляти свої зустрічні вимоги. Він міг заявити, що річ
належить йому, що він придбав її законним шляхом, що він є добросовісним володільцем.
Проте добросовісність брали до уваги лише у вирішенні справи про плоди і прибутки, а не
про долю самої речі. Річ поверталася власнику незалежно від добросовісності володільця.

Відповідач міг заперечувати претензії щодо зроблених ним витрат на річ позивача, вимагати
повернення необхідних і корисних витрат. Витрати на розкіш могли бути зняті як
добросовісним, так і недобросовісним володільцем, якщо таке зняття робилося з єдиною
метою - не завдати шкоду позивачеві.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику

нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом
був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих
випадках, коли через земельну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який
обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за
цим позовом зводилася до обов’язку порушника припинити неправомірні перешкоди.

Траплялися й такі випадки, коли треті особи не претендували на чуже майно ні цілком, ні в
рамках суворо обмеженого права, а проте своєю поведінкою перешкоджали власнику
нормально використувувати його. Такою є, наприклад, спроба звести стіну, яка
перешкоджала б доступ світла у вікна сусідського будинку. Це було приводом для
пред’явлення так званого прогібіторного позову, який за своїм змістом близько стоїть до
негаторного. Визнавши його обґрунтованим суд зобов’язував порушника усунути наслідки
вчинених дій і не повторювати їх у майбутньому.

Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалось добросовісне

володіння. Згодом ним міг користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності
свого попередника.

6.Володіння: поняття та види. Розмежування володіння та держання.

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не
тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку
можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не
правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її
відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло
собою фактичне панування над річчю, однак було пов’язане з юридичними наслідками,
насамперед забезпечене юридичним захистом.

Володіння річчю - це панування над річчю. Для того, щоб визнати певний фактичний чи
юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об’єктивний -
corpus possessionіs, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш
давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб’єктивний - animus possessionіs, -
вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на
свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.
Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни
розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона
знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти.
У цьому розумінні власник є законним володільцем. До законних володільців прирівнювалися
і похідні володільці.
 Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне;
б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння ґрунтується на помилковій думці
володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець
не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія.
Недобросовісному володільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю,
але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може
служити володіння річчю злодія
Суб’єкти і об’єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох елементів:
суб’єктивного і об’єктивного. З цього випливає, що суб’єктом володіння могли бути лише ті
особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років,
душевнохворі, юридичні особи (однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли
здобути право на володіння через представника).
Об’єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне
володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю
можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.
За якими основними ознаками володіння відрізняється від держання?
Якщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе,
тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки
держання. У цьому випадку хоч і є володіння, але немає волі володільця, спрямованої на
річ, як на свою. А втім не можна сказати, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти
нею - воля є, але це воля володіти від імені іншого.
Для володіння ж в юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно,
не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою. Така
воля може бути лише у справжнього власника і у особи, яка, помиляючись, вважає себе за
власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець).
І, навпаки, такої волі володіти немає, наприклад, у орендатора. Він володіє річчю, володіє в
своїх інтересах, однак самим фактом сплати оренди він визнає над собою юридичне
панування власника. Тому орендатор за римським правом вважався держателем.
Отже, володіння можна визначити як фактичне панування над річчю, поєднане з
наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи,
самостійно; держання ж - як фактичне володіння річчю без такого наміру.

7. Сервітути: поняття, принципи, види, припинення.

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задовольнялося тільки
однією власністю і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі
полягала в тому, що суб’єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких
випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали
іншим особам, то, зрозуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими
широкими правомочностями, як власник. Суб’єкт цього права мав змогу користуватися
чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстародавнішими з них
були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire - служити). Сервітути
поділялися на речові й особисті. Згодом преторська практика створила нові форми права
на чужі речі - емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і
суперфіцій(довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься
також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку.

Сервітут — це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й
іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб’єкт сервітуту лише
певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж
суб’єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це
— негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на
своєму пасовиську стадо до 20 голів, а це пасовисько більш ніж 20 голів не могло
прогодувати, то переважне право користуватися пасовиськом належить суб’єкту сервітутного
права.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (лат. predium — маєток,
земля).  предіальние (від слова preadium - маєток), або земельні. Їх призначення - заповнити
відсутні ділянці блага і властивості. Встановлюються на земельну ділянку. Обов'язкова
умова - існування двох ділянок: пануючого і службовця. За загальним правилом панівний і
службовець земельні ділянки мають бути сусідніми, але в пізнішому праві досить того, щоб
фактично користування однією ділянкою відбувалося в інтересах іншої.
Види предіальних сервітутів:
- міські - встановлюються на користь забудованих ділянок. Види: позитивні - право
користування службовцям будовою як підпори для пануючого (право обперти балку про стіну
сусіда чи вставити її в стінку сусіда, право зводити коптильню поруч із двором сусіда,
відведення дощової води на дах або двір сусіда); негативні - мали на меті не допустити змін
до службовця ділянці, які зробили б користування панівним ділянкою менш зручним менш
приємним;
- сільські - встановлюються на користь польових, незабудованих ділянок. Види: дорожні (iter -
право переходити і проїжджати через сусідню ділянку; via - право провозити тяжкості; actus -
право проганяти худобу і проїжджати); водні (aquae ductus - право провести воду з сусідньої
ділянки; aquae haustus - право черпати воду на сусідній ділянці); пасовищні сервітути;

Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою;

земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що
служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред’являти
вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов’язані з її
збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо
турботливого ставлення до ділянки, що служить.

Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин

землекористування. Згодом вони поширилися і на всі інші речі, а відтак почали поділятися на
речові і особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб’єктом права: особистий
сервітут належав певній особі персонально; речовий сервітут також належав особі, але як
власнику земельної ділянки або іншої речі.

Речовий сервітут можна продемонструвати на такому прикладі. У зв’язку зі спадкуванням

земельної ділянки її треба поділити між двома спадкоємцями. Один з них має доступ до
своєї ділянки, оскільки розташована біля дороги. Інший такого доступу не має. Цілком
очевидно, що він не мав би змоги користуватися ділянкою, якщо б у нього не було права
проходу або проїзду через першу ділянку і таке право є речовим сервітутом. Сервітутом
тому, що він дає змогу користуватися чужою земельною ділянкою в межах, необхідних для
власника другої ділянки. Речовим тому, що (як би не змінювалися власники обох ділянок) у
другого власника земельної ділянки у всіх випадках існуватиме певне право щодо першого.

До способів установлення сервітуту відносили:

1) встановлення за спадковим відказуванням (legatum per vindicationem);

2) набуття шляхом придбання, яке діяло для сільських предіальних сервітутів, та судова
уступка, що стосувалась усіх інших сервітутів (були відмінені за Юстиніана);

3) продаж володіння правом (тобто сервітуту як права), який виник за часів імперії;
4) залишення за собою права на сервітут при відчуженні земельної ділянки, яке
оформлювалось окремим договором;

5) присудження сервітуту на користь однієї з частин ділянки при поділі її в судовому порядку;

6) встановлення в силу закону тощо.

Основні види сервітутів у Стародавньому Римі

Сервітути традиційно поділялись:

за ознакою тривалості часу їх можливого використання — на Servitutes continuae (такі, що їх

можна здійснювати протягом усього року) та Servitutes discontinuae (сезонні сервітути);

за змістом сервітутного права — на Servitutes habendi (які дають право мати певну будівлю
на чужій ділянці), Servitutes prohibendi (які забороняють власникові обтяженої сервітутом
ділянки виконувати певні дії), Servitutes faciendi (які полягають у праві власника панівної
ділянки виконувати певні дії);

за суб’єктом права — на земельні та особисті сервітути.

Як уже зазначалося, сервітути в Римі поширювалися не тільки на землі, але й на всі інші
речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські.

Із сервітутів сільських відомі чотири: три дорожних сервітути — право проходу через чужу
ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний
наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води — право провести воду
з чужої ділянки. Свідченням їх найдавнішої появи служить та обставина, що ці чотири
сервітути відносяться до res mancipi — очевидно, вони виникли ще в ту епоху, коли поділ
речей на res тапері і res пес тапсірі мав певне життєве значення.

Із спливом часу з’являються інші сільські сервітути. Найважливіші з них: право прогону
худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблені також сервітути, які
надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці.

Слідом за цими чотирма сервітутами виникли сервітути міські. Вважають, що розвиток міст,
будівництво багатоповерхових будинків, які тісно прилягали один до одного, покликали до
життя надзвичайну різноманітність подібних сервітутів. Найпоширеніші типи права — це
право опирати будову або її частину на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в
стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду зідвір сусіда, право вимагати, щоб
сусідська споруда не заслоняла розташованому поряд будинку світла і краєвиду. Однак зміст
цих сервітутів часто залежав від різних муніципальних будівельних порядків.

Згодом, слідом за стародавніми речовими сервітутами виникають сервітути особисті.

Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи
юридичної особи мали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме та нерухоме
майно пожиттєво для фізичних осіб і на час існування юридичної особи. Особистий сервітут
можна продемонструвати на конкретному прикладі. Якщо майно заповідалося синові з
покладанням на нього обов’язку надати житловий будинок або окрему кімнату в ньому в
пожиттєве користування дружині спадкодавця, вона й набувала особистий сервітут відносно
об’єкта, який перейшов до сина. Порівняно з речовими особисті сервітути мали ту
особливість, що прив’язувалися до певного суб’єкта і зберігалися безстроково, а не довше
ніж життя уповноваженого — узуфруктарія. Вони не могли відчужуватися, переходити у
спадщину до спадкоємців узуфруктарія, який повинен був користуватися нею за її
господарським призначенням.
Встановлення сервітутів. За цивільним правом, сервітути можна було встановлювати як
між живими особами, так і на випадок смерті. Першим і найбільш дієвим способом
встановлення сервітуту між живими особами була все та ж манципація, а ще частіше -
поступка правом - injurecessio. На випадок смерті сервітут встановлювався в заповіті.
Право на чужу річ могло бути встановлено судовим рішенням під час розподілу земельного
наділу між двома братами, а в період ранньої республіки сервітут міг бути придбаний за
давністю володіння (не менше ніж два роки). Сервітут міг бути встановлений також за
договором і за законом.

Припинення сервітутів. Найпростішим способом припинення сервітуту була відмова від

нього, формальним виразником якої служила, як повідомляє Гай, injurecessio - поступка
правом. Особисті сервітути припинялися зі смертю узуфруктарія, втратою ним
праводієздатності, з загибеллю речі внаслідок пожежі, зі знищенням речі. Речові сервітути
припинялися із загибеллю предмета сервітуту, приєднанням ділянки, яка служить, до
панівної (на підставі договору купівліпродажу) тощо. Речові сервітути могли припинятися і
шляхом тривалого невикористання сервітуту. У цивільному праві невикористання
визнавалося тривалим, якщо воно тривало рік стосовно рухомого і два роки стосовно
нерухомого майна, починаючи з класичного права ці терміни збільшувалися відповідно до
трьох і десяти років.

Дещо складніше було з сервітутами міськими. Міський сервітут у ряді відносин є

специфічний: він більше обтяжений, ніж сільський, перебуває у безпосередньому зв’язку зі
станом будов, які вимагають постійної уваги (зокрема, ремонт) тощо. Міський сервітут
вважався погашеним у тому випадку, коли власник ділянки, яка служить, протягом двох років
користувався нею так вільно і таким чином, що не було потреби в реальному користуванні
сервітутом. Такі обставини виникали у тому випадку, коли сервітуарій пасивно ставився до
цього - фактично самоусувався. Припиненню сервітуту могла служити також і неправомірна
дія сервітуарія, коли, порушуючи договір, він дозволяв собі самоуправство, яке йшло
всупереч інтересам ділянки, що служить. Сервітут припинявся не тільки внаслідок відмови
від нього суб’єкта права, але й нездійснення (невикористання) протягом 10 років між
присутніми і 20 років між відсутніми.

8. Узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій, застава: поняття, виникнення,

припинення.

Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Найважливіший з них
— узуфруктус (usufructus)., тобто право пожиттєвого користування річчю і її плодами,
причому пожиттєвий володілець — узуфруктарій — може користуватися нею не тільки
особисто, але й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так
званий usus — це право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій
вид — habitatio — право жити в чужому домі і четвертий — право особистого користування
працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в
тому, що коли у звичайних випадках у результаті тривалого невикористання сервітут
припинявся, то в даному випадку цю обставину зовсім не брали до уваги.

Що таке емфітевзис?
У класичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася
тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській
державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику
плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок
емфітевзисному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які
 потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи -
великі землевласники - почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим,
що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі
податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю.
Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов’язання
власника: наймач не буде позбавлений держання, поки вносить плату згідно з договором
Це спадкове довгострокове право на користування чужою землею.
Емфітевзис виникав шляхом договору з власником легату, що встановлювався власником-
спадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не
міг бути поділений на частини, а тому присуджувався одній особі).
Права емфітевта припинялися у випадку:

 придбання ним права власності на орендовану землю,

 внаслідок погіршення ділянки,
 у випадку несплати податків упродовж двох років, якщо власником була церква, і протягом
трьох років у всіх інших передбачених випадках.
Власник зберігав за собою право віндикаційного позову до наймача, коли траплялося
прострочення платежу. Якщо ж орендатор регулярно сплачував податки, сумлінно виконував
свої обов'язки перед власником, земля ні в нього, ні в його правонаступників не могла бути
відібрана. У випадку порушення його прав, враховуючи таке тривале право наймача, претор
надавав йому як посесорні інтердикти, так і речовий позов - позов, аналогічний речовій
віндикації проти всіх, навіть проти власника. Внаслідок цього таке право набуло характеру
особливого права на чужу річ.

Що таке суперфіцій?
Суперфіцій - буквально означає - те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за
емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської
продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову.

Отже, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку
або іншої споруди на чужій землі. Юридично між землею і зведеною на ній будовою
існувало таке співвідношення, як між головною і придатковою річчю. Враховуючи, що
придаткова річ йде за головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути
визнаний лише той, кому належить земля.

Отже, договір передачі землі під забудову, по суті, розглядався спочатку, як звичайний
договір оренди, внаслідок чого наймач-суперфіціонарій мав тільки зобов'язальну вимогу до
власника, а не речове право. Але згодом претор цілком справедливо виділив його з ряду
звичайних короткострокових орендаторів, надавши суперфіціонарію певні права і особливі
засоби захисту. Крім відчуження, безстроковості і переходу у спадщину, ці права
захищалися від усіх сторонніх осіб і від самого власника за допомогою позовів і
інтердиктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і прогібіторним
позовам, а також володарським інтердиктам. І суперфіцій, і емфітевзис, в основних своїх
рисах сконструйовані претором, згодом, вже в очищеному від слідів юридичного
дуалізму вигляді увійшли до Уложення Юстиніана.
Заставне право. Вважають, що найважливішим серед преторських нововведень у галузі
прав на чужі речі є створення заставного права. Проте застава не є правом користування
чужою річчю. Історичні форми застави в принципі не допускали права користуватися її
предметом. Заставодержателю надавалося право розпоряджатися предметом застави лише на
випадок невиконання боржником свого зобов’язання. Отже, право на чужу річ полягає не
тільки в праві користування, але й в праві розпорядження чужою річчю.

Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з

основних способів забезпечення виконання зобов’язань, які являють собою
комплекс правомочностей (повноважень) кредитора майна, виділеного боржником як
забезпечення виконання своїх зобов’язань. Кредитор як володілець заставного
права на майно називається зас-таводержцем (заставодержателем), а боржник, який
надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, — заставодавцем.

Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ,

встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок,
якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов’язкової
вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода;
ручний заклад; іпотека.

Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть полягала

в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю
(фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за
зобов’язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В
стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність
своєму слову — fides.

Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава залишалася

у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі
невиконання ним зобов’язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо
сума боргу була меншою від вартості заставної речі.

При такій формі, якручшй заклад, річ передавалася не у

власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов’язанням. У
разі задоволення за зобов’язанням річ обов’язково мала бути повернута назад. У
цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він
не завжди міг вимагати її повернення.

У класичний період з’являється третя форма застави —

іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому,
що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею.
Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін
сплати боргу.

При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам,

відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому
випадку треба було отримати згоду від останнього кредитора.

Для виникнення заставного права необхідна була наявність

трьох факторів:

боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави;

об’єкт, який підлягав заставі;

установчий правовий акт.

Заставне право припинялося в разі:

а) знищення самої речі;

б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються

з цивільного обігу;

в) поєднання в одній особі заставодержця

(заставодержателя) і заставодавця;

г) припинення зобов’язання, для забезпечення

якого було встановлено заставу.