Перелік екзаменаційних питань з історії держави і права України

1.Виникнення і розвиток науки ІДПУ(історична школа права,поширення,причини)

Виникнення ІДПУ як науки пов*язано із історичною школою права.
Істори́чна шко́ла пра́ва — напрям у правовій думці, що виник наприкінці XVIII ст. в
Німеччині. У першій половині XIX століття цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі
уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права.
Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764–1844) — професор Ґетінгенського
університету. Його основною працею є «Підручник природного права, як філософії позитивного права, а
особливо — приватного права». Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї
(1779–1861), головними працями якого є: «Право володіння» та шеститомна «Система сучасного
римського права». Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму є Георг Фрідріх Пухта
(1798–1846). Його головні праці: «Звичаєве право» та «Курс інституцій»
Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-
правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. В
центрі уваги історичної школи права, яка виникла і розвивалася, як своєрідна реакція на Велику
французьку революцію, були проблеми історії, традицій і, головне, саме поняття народу. Базовим було
поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права,
народ — це єдність окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами та групами
суспільства. Дух народу виростає з традиції і виробляється упродовж віків. Саме тому він є
визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм,
характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ і
тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є «продуктом» середовища,
тієї цілості, яка витворила і охоплює його, тобто народу.
Інший представник історичної школи права — Ф. К. фон Савіньї підкреслював, що право —
це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу і так само, як культура, не може
встановлюватися свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі
спільного життя всіх людей, які становлять народ. Об'єднуючим фактором, що творить з певної кількості
індивідів народ, є спільна правосвідомість і суспільна за своєю суттю діяльність. Як невід'ємна частина
народної культури право перебуває у такому ж стані, як і вона, на одному рівні з нею і може бути
осмислене тільки в її межах. Право розвивається і змінюється разом з рухом, розвитком національного
духу. Еволюція права — це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвитку
організму із зародку. 
Пухта підкреслював, що право — це продукт народного духу і своєрідність, специфічні
особливості того чи іншого права, зумовлені особливостями народу. Більше того, він вважав, що воля
окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається за волею історичної необхідності,
або, іншими словами, за волею історії. Право — це результат тих обставин, які історично склалися у
суспільстві. «Право, — писав вчений, — це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування».
Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. Хоча ще раз треба підкреслити, що для
історичної школи в цілому характерний антиіндивідуалізм. Оголошуючи право продуктом
національного духу певного народу, представники історичної школи права разом з тим не заперечували
існування загальних засад та принципів права, які мають наднаціональний характер. Зокрема, Пухта
зазначав, що у праві, поряд з національними, існують певні «загальні» засади, які дають змогу одному
народові впливати на інший і запозичувати чуже право як основу для розвитку власного. Цим
пояснюється рецепція римського права в країнах Західної Європи.
Значенння: Історична школа поставила питання про можливість наступності сучасного права
і права попередніх епох. Юристи в практиці цю наступність повинні враховувати. Під впливом
історичної школи юристи перестали сприймати природне право як універсальний зразок. Під впливом
історичної школи багато юристів стали схилятися до історичних поглядам. Вони не поспішали
переробляти систему в дусі природно-правових цінностей.
Російська кодифікація саме йшла під впливом історичної школи права. Відмова Миколи I від
нового кодексу і систематизація вже сформованого законодавства. Під впливом історичної школи у
юристів з'явився інтерес до вивчення старого права. У результаті стало складатися право як окрема
наука. Закономірний розвиток права. Кожен етап народного духу пов'язаний з попереднім, тому
формування права є органічним процесом, через вивчення якого можна зрозуміти особливості народної
правосвідомості.
2.Періодизація ІДПУ, Проблемні питання. Народницький/цивілізаційний підходи.
Вперше наукову концепцію, схему української історії обґрунтував М.С.Грушевський в 1904 р. у роботі
"Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства". На основі
ідей Михайла Грушевського можна виділити такі головні періоди історії України:
Народницький підхід:
    1. Найдавніші часи історії східного слов’янства. «Додержавний» етап в історії України. Тривають
приблизно до 6 ст. н. е.
    2. Середньовіччя . Триває з 6 ст. по 16 ст. Воно, в свою чергу, поділяється на:
           2.1. Раннє середньовіччя – період перед утворення Київської Русі (6-9 ст.)
           2.2. Зріле середньовіччя – Київська Русь і Галицько-Волинське князівство (10 – середина 14 ст.)
           2.3. Пізнє середньовіччя – доба литовського панування (середина 14 ст. – 1569 р. (Люблінська
унія))
    3. Ранньомодерна доба. 1569 – 80-ті рр. 18 ст. Це період визвольної війни Богдана Хмельницького,
Руїни, Гетьманщини.
    4. Нова доба – ХІХ ст. (80-ті рр. 18 ст. – 1914 р., початок першої світової війни). Це період російського
та австрійського панування на українських землях і, одночасно, доба національного відродження.
    5. Новітній час – ХХ – початок ХХІ ст.
          5.1. Українські землі під час Першої світової війни і національно-демократичної революції (1914-
1920 рр.) 
          5.2. Україна в радянську добу (1921 – серпень 1991 р.)
          5.3. Україна часу незалежності

1. Стародавня доба
    Охоплює час від початку формування людської цивілізації на території України і до
східнослов'янських племен у VII — IX ст. У стародавню добу Україну населяли різноманітні племена і
народи. Вони залишили свій слід в історії населення країни. Кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи,
гуни, авари та інші народи на різних етапах історичного розвитку впливали на життя та побут місцевого
населення. Починаючи з епохи бронзи ( II — початок І тис. до н. є.), особливо в лісостеповій та поліській
зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів
провідне місце на українських землях. На межі нової ери формується культура давніх слов'ян — венедів,
антів, склавинів. Існування антської політичної організації стало вершиною суспільно-політичного
розвитку давніх слов'ян. У VII — IX ст. на українських землях проживали великі племінні об'єднання
східних слов'ян, які і склали підґрунтя східнослов'янської державності.
2. Київсько-Галицький період
(друга половина IX — 40-ві рр. XIV ст.)
    Це час утворення та існування Київської Русі, спадщину якої перебрала Галицько-Волинська держава.
Найважливішими факторами, що визначили розвиток суспільства Русі-України в межах цього періоду,
були запровадження християнства і встановлення династичних зв'язків із державами Західної Європи. У
цей час формування і розвиток українського народу відбувались цілком окремо від інших
східнослов'янських народів — російського і білоруського.
3. Литовсько-польська доба української історії
(40-ві pp . XIV cт . — 1648 p .)
    Це період, коли українські землі входили до складу Литви та Польщі, відбувалася боротьба за Україну
різних політичних сил. Українські землі відігравали роль пограниччя між Заходом і Сходом. В умовах
Литовсько-Руської держави відбувався процес національного відродження, водночас протягом XVI ст.
визначається вирішальна роль польсько-католицького елемента. У цей же період виникає козацтво як
свідчення постійного прагнення українців до свободи і як феномен національно-релігійної боротьби. На
політичних і культурних процесах в Україні протягом XVI — першої половини XVII ст. посилилися
західні впливи, вищим проявом чого стала Берестейська унія.
4. Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини
(1648 р. — кінець XVIII ст.).
    Основною віхою цього періоду були Українська національна революція XVII ст. і утворення козацько-
гетьманської держави, відновлення політичного суверенітету українського народу. Основний зміст
історичного процесу у XVIII ст. становить боротьба гетьманської держави з царською адміністрацією,
яка зрештою завершилася ліквідацією гетьманської держави. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита зникає
з політичної карти Європи, і українські землі опиняються у складі двох держав — Росії та Австрії.
 5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та національного відродження
(кінець XVIII ст. — 1917 р.)
    Цей період характеризується тим, що українські землі входили до складу Російської та Австрійської
імперій. Було ліквідовано всі самобутні українські громадські та політичні інститути. Російський царизм
переслідував і знищував українську мову і культуру. Водночас із кінця XVIII ст. розпочалося українське
національне відродження, яке еволюціонувало від фольклорно-етнографічного до політичного етапу.
Відбувався процес подальшого формування української нації. Економіка українських земель
підпорядковувалася інтересам Росії та Австрії. Здійснені урядами цих держав реформи середини XIX —
початку XX ст. зумовили еволюцію економіки українських земель в напрямі до ринку, але останні
продовжували залишатися внутрішніми колоніями імперій.
6. Українські землі в роки національно-демократичної революції
та боротьби за возз'єднання (1917 — 1920 рр.)
    Ці роки характеризуються наполегливою революційною боротьбою українського народу за
відродження української державності. Послідовними етапами цієї революції були УНР доби Центральної
Ради, Українська держава — Гетьманат П. Скоропадського, УНР доби Директорії. Аналогічним явищем
були боротьба західних українців проти польського панування і утворення ЗУНР. У цей період було
проголошено Акт злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР, який втілював споконвічні мрії українців. На жаль, ця
подія була суто символічною. Відродження національної державності було надто коротким, щоб
справити вирішальний вплив на соціальну й економічну еволюцію українського народу. Спроби
українців відродити державність були перервані більшовиками і Польщею.
7. Україна в радянську добу
(1921 р. — серпень 1991 p.)
    Період радянсько-російського панування на українських землях позначений впровадженням
радикального соціалістичного, політичного й економічного порядку. Особливо негативний вплив на
становище народу мала жорстока колективізація, що супроводжувалася голодомором, воєнно-
комуністичний штурм кінця 1920-х — початку 1930-х pp . Радянська влада послідовно здійснювала курс
на денаціоналізацію культурного процесу України, її зросійщення. Основою господарського життя
стала державна власність на засоби виробництва, яка зумовила командно-адміністративну економіку.
Тоталітарним за своєю суттю був політичний устрій суспільства. Подібні соціалістичні зміни і
перетворення були здійснені й на західноукраїнських землях, включених до складу УРСР у роки Другої
світової війни. Системна криза радянського ладу зумовила так звані перебудовні процеси другої
половини 1980-х pp ., які спрямовувались на вдосконалення тогочасного суспільно-політичного ладу, але
привели до остаточного краху командної економіки, до політичної структуризації суспільства, до
піднесення національно-визвольного руху, суверенізації УРСР і народження незалежної України.
8. Україна в роки незалежності
    Період був започаткований проголошенням 24 серпня 1991 р. Акта незалежності України. Було
покінчено з радянською формою державності України, насправді фіктивною, що намертво прив'язувала
УРСР до тоталітарної наддержави — СРСР. Народилася нова, демократична Україна, яка стала на шлях
побудови і зміцнення незалежної держави, ринкових змін в економіці, демократизації суспільно-
політичного життя, національно-культурного і духовного відродження, активного міжнародного
співробітництва.

3.Предмет,методи та завдання ІДПУ.

Предмет вивчення історії держави і права України як історико-правової науки і навчальної
дисципліни становлять такі конкретні суспільні явища як держава та право українського народу в
історичному розвитку, а також зародження державно-правових відносин і державно-правові
інститути сусідніх народів на території України в окремі періоди вітчизняної історії. Тому
навчальний курс історії держави і права України передбачає стислий виклад загально-історичних і
загальнополітичних питань, а основна увага зосереджується на державно-правових проблемах. Останні
охоплюють розвиток усіх галузей права та аспектів еволюції держави на території України - форму
держави, державний механізм, органи влади та управління (центральні й місцеві), суспільні відносини,
правові інститути тощо. В історії права основна увага приділяється джерелам, кодифікаціям,
особливостям виникнення й розвитку різних галузей права (головно кримінального, цивільного,
процесуального), аналізуються зміст і структура найзначиміших правових норм і найважливіших (із
погляду державотворення) правових актів.
Історико-правова наука, досліджуючи державно-правові явища, вдається до різноманітних
методологічних способів і засобів, які використовуються також і у викладанні відповідної навчальної
дисципліни. Серед них є логічний метод. Він складається з індуктивного (від абстрактного до
конкретного) та дедуктивного (від конкретного до абстрактного), аналізу (синхроністичний підбір
фактів, завдяки яким виявляються неточності джерел і прогалини в загальній картині історико-правового
явища), та синтезу, тобто порівняння одержаних історико-правових даних з аналогічними рядами
фактів, що були встановлені в такий само спосіб у суміжних науках.
У висвітленні питань виникнення та розвитку держави і права у сучасній вітчизняній та
закордонній історико-правовій літературі простежується боротьба двох основних підходів:
формаційного, що базується на марксистській періодизації історичного процесу (первісно-громадський
устрій, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм), і цивілізаційного, який виходить з
аналізу не лише безумовно важливих об'єктивних виробничих зв'язків, а й суб'єктивних. Оскільки
об'єктивні історичні процеси значною мірою опосередковуються особистістю, за цивілізаційного підходу
на перше місце ставиться людина. Визначаючи слушність такого підходу, усе ж зазначимо, що для
об'єктивного висвітлення державно-правових реалій варто було б об'єднати ці два методи на основі
синтезу.
Крім того, у вивченні історії держави і права України застосовуються й такі спеціальні
методи, як історико-правовий, порівняльно-правовий, конкретно-історичний, системний. Суть
порівняльно-правового методу полягає у тому, що на підставі порівняння двох або кількох правових
явищ, що мають якість подібності, відшукуються їхні розбіжності та визначаються загальні риси.
Застосування його дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави і права на різних
історичних етапах (діахронне порівняння), або ж у різних народів, що проживали на території України в
той самий час (синхронне порівняння). Історико-порівняльний або історико-правовий метод є одним із
найдосконаліших і найпродуктивніших у засвоєнні матеріалу. Використання конкретно-історичного
методу передбачає підхід до розгляду державно-правових явищ з урахуванням особливих умов їхнього
формування та розвитку. Системний метод дозволяє вирізнити з цілісної системи державно-правових
явищ окремі, найбільш показові, найсуттєвіші її елементи, або ж, навпаки, індивідуальні особливості
певних держав чи правових систем.
Вивчення історії держави і права України має важливе теоретичне й політичне значення.
По-перше, як наука і навчальна дисципліна, що перебуває на стику історії та юриспруденції (хоча й
входить у систему правознавства), вона має структурно-логічні зв'язки з низкою історичних та
юридичних дисциплін, зокрема розглядається як своєрідний вступ до спеціальних юридичних дисциплін
(конституційне, цивільне, трудове, кримінальне право тощо). По-друге, існує безпосередня залежність
між тяглістю державної традиції і рівнем національної свідомості. Чим міцніші зв'язки з минулим, його
засвоєння суспільством, тим вищий рівень свідомості народу. А завжди помітну роль у соціальній та
національній свідомості народу відігравало минуле державно-правових інститутів. З цього погляду,
історія держави і права України - це наука, яка у своїй основі покликана виховувати громадянина.
Відповідні знання про державно-правові системи допомагають формувати правову культуру особистості
й суспільства, моральне ставлення до юридичних та політичних реалій. Лише спираючись на досвід
історії, ми дістаємо можливість орієнтуватися, в якому напрямі повинні розвиватися національні
законодавство та державотворення. Опора на історичний досвід українського державо - та
правотворення, виклад основних моментів якого й становить одне з головних завдань курсу, мали б
допомогти випускникам юридичних навчальних закладів зайняти тверду громадянську позицію у справі
розбудови демократичної та правової України.

4.Стародавні держави і право на території Україні(Скіфія,античні міста-держави,Боспорське царство)

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується соціальним розшаруванням.
Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку
суспільства становили: царська сім’я, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті купці, що
постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.
За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігравала значну роль у житті
суспільства, були жерці.
Найчисленнішу верству населення становили вільні общинники, що відбували військову
службу, платили данину, виконували інші повинності.
У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й
купці.
Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною,
проте вони не відігравали вирішальної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому
господарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Головними джерелами рабства були
підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.
Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління —
один із різновидів рабовласницької монархії. Державу очолював цар, якому належала вся повнота
законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої
політики, здійснював судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади
базувалися також його функції жерця. До апарату державного управління входили найближчі родичі,
найвідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утворювали наближений до царя
дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також
демократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорювалися важливі питання суспільного
життя й і престолонаслідування
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів
правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних
звичаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому
норми звичаєвого права не були зафіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше джерело
права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися,
звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи
таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, пересувні житла на візках,
домашні речі, рабів. Судячи з поховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя
виробництва, прикраси.
Верховна власність на землю належала царю, який установлював порядок користування
пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та
ін. Звичайно договори у скіфів стверджувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання
договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини.
Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних
дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним
перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився
по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала
привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого
брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що
старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї,
а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.
Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя
шляхом чаклування, непокора царському наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам
царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відхід від віри в богів
також тягли за собою смертну кару винного.
Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство,
перелюбство, образа).
Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання.
Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.
• БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО - союз грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку
самостійності;
• АРХОНТИ видавали закони для всього об‘єднання античних полісів, хоча кожен із них як
незалежне місто-держава мав власне право;
• у місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самоврядування у вигляді народних
зборів, ради, виборних посад. Але з часом традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам,
поступово зникли, держава перетворилась на МОНАРХІЮ;
• ЦАР – одноосібний правитель, який розпоряджався всіма матеріальними та людськими
ресурсами держави,зосереджував у своїх руках вищу законодавчу, виконавчу й судову владу, керував
військом і, навіть, жрецькі функції. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським
імператором, від якого одержував регалії своєї влади – курульне крісло, скіпетр та ін;
• функції ЦЕНТРАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ здійснювало найближче оточення царя. Монарх
призначав із числа вищої придворної знаті усякого роду управителів. Центральний апарат управління
становили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни,
керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Для зв‘язку із сусідніми племенами й державами
при дворі утримувалися перекладачі;
• держава поділялася на ОКРУГИ, управління якими доручалося ЦАРСЬКИМ
НАМІСНИКАМ;
• держава включала деякі АВТОНОМНІ МІСТА(Пантікапей), у яких зберігались традиції
полісного самоврядування у вигляді народних зборів, міської ради, виборних посад;
• СУД творили цар із своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві
правителі. Існувала посада судового виконавця;
• ДЖЕРЕЛА ПРАВА: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав,
звичаї місцевих племен, норми римського права;
• ПРАВО захищало інтереси рабовласників та землевласників, якимив основному були
боспорська знать, місцева аристократія і храми. Усі землевласники могли користуватися землею,
виконуючи певні службові обов‘язки та повинності на користь царя;
• МАЙНОВЕ ПРАВО. Регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на
житло, рухоме майно, худобу, особисті речі; закріплювало державну і приватну власність на землю і
рабів;
• ЗОБОВЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування та ін.,
важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у присутності чиновників;
регламентувалося право оренди землі, найманої праці;
• КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби
повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Серед видів
покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

5.Західні,південні та східні слов’яни:поява,причини і наслідки розселення,політичні утворення.

Слов'яни поділялися на: східних, західних та південних.
У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке
найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. е. Плінієм Старшим. У
"Природничій історії" він зазначав, що "місцевості до річки Вістули (Вісли) заселені сарматами,
венедами, скіфами і гіррами". Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті
"Походження германців і місцезнаходження Німеччини". Трохи пізніше поряд з венедами у писемних
джерелах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян: анти і склавіни. Хоча значення і
походження цих термінів і досі нез'ясовані, але в них уперше відображено поділ слов'ян на західних
(склавіни) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія охоплювала
також Лівобережжя Дніпра. Власне антів-слов'ян дослідники вважають першими достовірними предками
українців. 
Отже, слов'яни як самостійна етнічна спільнота з'явилося на історичній арені на початку І тис. н. е.
Це був час Великого переселення народів (ІІ - VII ст.).
Становлячи в І ст. н. е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших у Європі етнічний масив, венеди
заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх
розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні - рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий
спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми
племенами.
Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у II-V ст. н. е. містять писемні джерела VI
ст. Наприклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Йордан свідчили, що
східні слов'яни-венеди (називалися антами) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра.
Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського
господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком
ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню
багатої соціальної верхівки.
Причинами розселення слов’ян були:
- Ріст ефетивності обробки землі -> демографічний вибух
- поглиблення соціальної диференціації
- вакуум, спричинений великим переселенням народів
- стагнація Візантійської Імперії
Наслідки та значення Великого розселення слов’ян:
- розселення слов’ян від Балтійського моря до Балканського півострова, від Лаби (Ельби) до
Подніпров’я;
 - формування східних (українці — волиняни, деревляни, поляни, сіверяни та ін.), західних (поляки,
чехи) і південних (болгари, серби, хорвати) слов’янських союзів племен.
Передумови утворення державності:
а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст);
б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів,
дружинників, старшин).
У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу були союзи племен. Названі
у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати,
сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і складали 14 союзів
східнослов’янських племен. Територія кожного з них дорівнювалася декільком сучасним областям.
Союзи племен об’єднували до десятка племен, назви яких з часом забулися.
У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни та оборони, великого значення
набувай військовий ватажок, від досвіду й мужності якого залежали долі членів племені. Поступово
складається такий інститут, як дружина, - постійна організація професійних воїнів, котра
підпорядковувалася військовому ватажку. Військова демократія поступово переростала у військово-
ієрархічне правління-князівство. Близьке оточення князя складали його радники і намісники. У його
підпорядкуванні перебувала дружина, спираючись на яку князь здійснював функції придушення опору
населення, ведення загарбницьких та оборонних воєн.
У союзах племен — князівствах — рівень правління не залишався незмінним. Органи суспільного
самоврядування поступово перетворювалися в органи панування та пригнічення простого народу.
Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем — князем.
Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не
був одночасним для всіх союзів східнослов’янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в
інших — повільніше. У VIII ст., коли слов’яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров’ї,
відбулося об’єднання кількох союзів племен або князівств, у «союз союзів» під назвою «Русь»,
столицею якого став полянський Київ. Великим об’єднанням східнослов’янських союзів племен був
дулібо-волинський союз. Три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів — також
створили велике об’єднання.
«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями
й відображали більш високий етап у процесі східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII-
IX ст. придніпровський «союз союзів» Русь переростає в ще сильніше об’єднання — Руська земля, до
складу якого входила значна кількість союзів слов’янських племен.
Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої,
відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

6.Держава антів.Її суспільно-політичний лад і право.

Антське царcтво – конфедерація на основі добровільного війського-політичного племінного союзу
з метою протистояти експансії кочівників та здійснювати військові походи на сусідів.
В антському суспільстві існувало також патріархальне рабство, хоча рабовласництво не стало
панівним укладом. Полонені, захоплені антами під час військових походів, за викуп могли повернутися
додому або ж залишитися в племені вже вільними людьми. Поступово східні слов’яни перейшли від
первіснообщинного ладу до ранньофеодального.
Родова община почала перетворювалась на територіальну. Панувало індивідуальне
землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне
землеволодіння.
Глибоким було майнове розшарування. Воєнна здобич і контрибуції, отримувані у результаті
військових походів сприяли накопиченню багатств у антських вождів; активна внутрішня торгівля,
спричинена розвитком ремесла сприяла майновій деференціації суспільства, сприяла формуванню
багатої соціальної верхівки. До того ж, запроваджувався регулярний апарат збору данини. Широко
розвивалось рабовласництво, работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, прогресивніші
відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу
виробництва.
Яскравим показником завершення формування державного ладу антів була діяльність професійної
військової дружини та поява несумісної з інтересами та волею населення, відокремленої від нього
публічної влади.
 На чолі держави стояли вожді, яких називали рексами (царями). При античних царях діяла рада,
яка називалася коментом. Це був дорадчий орган, що певним чином впливав на прийняття
правителями політичних рішень. Виявом демократії в державі антів були всенародні збори — народне
віче. На них обговорювалися важливі питання суспільного життя. У кожному роду судові функції
виконував родовий старійшина, а в племені — племінний вождь. Найвищою судовою інстанцією був
цар.
Візантійські джерела містять свідчення про існування в Антській державі певних
загальнообов'язкових правил поведінки і актів під назвою "закон". Відомі, зокрема, "Закон про
народоправство", "Закон про громадянство", "Закон антів про Хільбудія", право гостинності тощо.
Водночас існував і "язичницький закон", що випливав з вірувань антів. Він відображався у звичаях і
традиціях, які анти "самі собі встановили і судили по розуму". Характерними рисами й елементами
звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в
світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві
закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.
Процес державотворення антів не знайшов свого завершення. Слов'яно-аварські війни, в яких анти
брали активну участь, призвели на початку VII ст. до розпаду Антської держави. Востаннє анти
згадуються у писемних джерелах від 602 р., хоча візантійський імператор Іраклій ще зберігав за собою
титул "імператора антського" у 612 р.

7.Утворення Київської держави–України-Руси.

Слов'янські племена очолювали представники знатних родів, які здобули визнання внаслідок
багатства, воєнних успіхів тощо. Найталановитіші та найенергійніші ставали князями, причому їх
влада поступово стала спадковою. Усе це засвідчило початок процесу перетворення племен у їх союзи
та у феодальні князівства. Отож, до часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100
слов'янських племен, які були об'єднані у 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби,
бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Так,
союз племен радимичів мав вісім племен, в'ятичів – шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке
об'єднало їх.
Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів
племінного самоврядування в державні органи влади призвели до перетворення союзів племен у
"княжіння" і "землі" державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен,
влада князів окремих племен ставала посередньою. Князівська влада набула спадкового характеру,
виникли слов'янські князівські династії.
У басейні трьох річок – Росі, Росавиці і Росави, на правому березі Дніпра у VI ст. сформувався
полянський союз племен, який пізніше став центром об'єднання східних слов'ян. Найімовірніше, корінь
згаданих вище гідронімів дав назву держави "Русь". Консолідація слов'янських княжінь навколо Києва
спричинила появу нової держави – Русі. Сучасники ж називали свою державу "Руською землею" або
"Руссю", а з XII ст. – "Україною", "Вкраїною". Київська держава виникла у процесі політичної
консолідації східнослов'янських племен в умовах постійної загрози з боку сусідніх кочових племен
(угорців, хозарів, чорних клобуків та ін.)
Початки державотворчих процесів у літописах пов'язують із заснуванням у Середньовічному
Подніпров'ї союзу слов'янського племені полян. Навколо Києва поступово формувалися, зміцнювалися і
ставали більшими та міцнішими міжплемінні об'єднання під керівництвом місцевої князівської
династії від Кия до Аскольда і Діра. Іншим центром політичної консолідації на землях племені
ільменських слов'ян став Новгород. Представник новгородської знаті Олег (за легендою родич або
воєначальник варязького князя Рюрика) у 882 р. об'єднав Київ і Новгород під своєю владою, що й було,
на думку більшості дослідників, часом утворення Київської Русі як ранньосередньовічної держави.
Отож, центром Київської Русі були сучасні українські землі.
Передумовами створення староруської держави східних слов'ян були: 1) економічний розвиток
(зростання продуктивності праці завдяки сприятливим кліматичним умовам, багатим природним
ресурсам та удосконаленню знарядь праці), піднесення міст як центрів ремесла і торгівлі, розвиток
торговельного шляху "з варяг у греки" (шлях уздовж Дніпра зі Скандинавії до Візантії); 2) зростання
майнової та соціальної нерівності; 3) заміна родової общини (громади) сусідською, яка об'єднувала
невеликі сім'ї; 4) виділення панівної верхівки (воєвод племен, старшини, у залежність до яких
потрапляла більшість селян та міщан); 5) остаточне формування у другій половині VIII ст. союзів
племен, які почали переростати в племінні князівства; 6) необхідність захищати свої землі від нападів
варягів, хозарів та інших войовничих кочових племен.
 Як зазначено у "Повісті минулих літ", назва Руської держави східних слов'ян була "Русь", "Руська
земля". На думку українських істориків, "Руською землею" називали територію сучасних Київщини,
Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, деревлян, сіверян). Назву "Київська Русь", яка є
загальновживаною в історичній та історико-правовій літературі, ввели науковці-історики. У період
існування Київської Русі слово "український" уперше зустрічається в XI ст., а назва "Україна" вперше
згадується в Київському літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ця територія була основою
східнослов'янської Київської держави – Руської землі у IX–XII ст.
З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення
єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування державності
східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.
Така своєрідність історичного розвитку пояснюється певними обставинами. Масовому використанню
рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання раба було
надто дорогим і тому нерентабельним. Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському
суспільстві й сільська община (верв). Важливе значення мала відсутність обширних заселених сусідніх
територій, що могли б стати джерелами великої кількості рабів-полонених. Окрім цього,
рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у
ліквідації рабовласницької держави Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи
спільно з візантійськими рабами.

8.Теорії походження Київської держави—України-Руси.

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо
неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та
"антинорманістами".
Норманська теорія — про несамостійний розвиток руської державності спирається на
«Повість временних літ», де переказується легенда про запрошення слов’янськими племенами трьох
братів-князів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) — варягів (вікінгів, норманів) за походженням;
стверджує, що першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик, Олег; що у творах
римських істориків і деяких інших неслов’янських літописах говориться про дикість і відсталість
східнослов’янських племен, які нібито були нездатними без допомоги ззовні заснувати таку могутню
державу, як Київська Русь. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та
Л. Шльоцер. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є.
Маланюк та ін.
Аргументи:
1) розповідь літописця Нестора про закликання варягів.
2) назва Русь походить від слова ‘raotsi” так фіни називали шведів. За Нестором з Рюриком прийшло ціле
плем’я “Русь”, яке і дало назву державі.
3) скандинавські імена князів і дружинників.
4) згадки про русів в працях ісламських вчених.
"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в
становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і
жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М.
Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у
створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М.
Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський.
Аргументи:
1) Літописи, на які посилаються норманісти містять багато суперечностей і неточностей, багато
разів переписувались, тому їх не можна використовувати, як надійні історичні джерела.
2) Прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної до праслов’янського кореня
*rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою
назвою мешкало на цих теренах уже в VІ-VІІІ ст.
3)Держава на території південної Русі вже існувала і до приходу варязьких князів. Полянський
племінний союз, дулібський племінний союз . Тобто прихід Олега Києва - це було радше зміною
правлячої династії, ніж фактом творення нової держави.
Торговельна є похідною від норманської. На думку прибічників цієї теорії торговий шлях між
Скандинавією на півночі та Візантією на півдні (шлях «із варяг у греки»), освоєний скандинавськими
купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою, і саме це
стимулювало утворення держави з центром в Києві.
 Болгарська – Київ був заснований у 6ст. болгарами на чолі з братом хана Великої Болгарії
Курбата-Шамбатом, і мав початкову назву Шамбат. Пізніше навколо Київського князівства утворилась
держава – імперія під проводом болгарського правителя князя Ігоря. Спираються лише на збірку
болгарських літописів, свідчення Костянтина Болгарського
Хозарська теорія Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в
пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу - Хозарський каганат. У VIII ст. він
підкорив слов''янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були використані для
обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Думку про хозарське походження
Київського князівства обстоював це у 19ст. Еверс. У наш час найвидатнішим засновником став О.
Пріцак. На його думку, Київське князівство було засноване хозарами, а європейський військово-
торгівельний союз Русь очолив утворення держави – імперії, що об’єднала усіх східних слов’ян. Однак
археологічні дослідження не підтверджують широкої присутності хозар у Подніпров’ї.
Триєдиної Русі – КР-колиска трьох братніх народів – білоруського, російського, українського
Неонорманська – варяги відіграли значну, але не вирішальну рольу у державотворенні. Слов*яни
були на тій стадії розвитку, що веде до формуання держави, а варяги становили лише військову верхівку.

9.Правовий статус населення Київської держави – Суспільний устрій.

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління
князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною
церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані
соціальні та державні інститути, склалася правова система.
Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні
люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський
патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.
Соціальні групи:
1) аристократичну верхівку: київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики;
2) вільні общинники;
3) напівзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи);
4) залежне населення (холопи челядь) тощо.
а)князі київські— перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст.. Великий Київський князь: верховний
правитель країни, землі чи волості,володар міста, розпорядник усього місцевого життя. Йому належало
право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками;
б)місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівської династії, що
перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві князі очолювали адміністрацію, військо,
здійснювали судочинство в уділі самостійно чи через своїх уповноважених тіунів;
в)бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була передумовою для того, щоб
стати боярином. Право суду на своїй території, їх життя майно гідність охоронялися більше. Майно
успадковували сини і дочки. Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини,
спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах “Руської Правди” життя бояр охоронялося
подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5
гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла. Бояри при відсутності синів мали право
передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри
звільнялися від податків.
г)дружинники. Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя землю, осідати на ній і
зливатися з боярством;
д)Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а
дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з
представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками
монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи,
архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на
землі. Духовенство звільнене від державної юрисдикції.
е) До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебільшого або виключно займалися
торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської
Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх
караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право
служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.
є)міщани, горожани (основні платники податків, захищались законом, брали участь у військовому
ополчені)
До напівзалежного населення належали:
а)смерди - основна група сільського населення, що мала свій будинок, вела власне господарство,
мала в користуванні ділянку землі. Вони були зобов'язані сплачувати податки, але не були особисто
прикріплені до землі; . Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною
працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед
спадкоємців синів, його майно переходило до феодала
б)рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок
укладення договору — "ряду";
в)закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої застави брала в борг "купу",
тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі господаря і не мав права його покинути доти, поки
не повертав борг. Якщо він цього не робив — перетворювався на раба. Частіше смерд ставав закупом за
борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після
відпрацювання “купи” закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й
відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду,
свідчити в суді.
Залежне:
а)холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочину, неповернення боргу,
самопродажу, одруження на рабині. Холопами також ставали закупи-утікачі; Холоп був позбавлений
будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан.
Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або
звільнення його паном. Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю
б)челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також були абсолютно безправні
Ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. У
князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчинні ремісники. їхнє життя "Руська
правда" оцінює у 12 гривень. У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне
населення.

10.Державний лад Київської держави.

Київська держава за формою правління вважалася ранньофеодальною монархією і влада у
ній здійснювалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними,
великими князями всієї держави, але з розвитком феодальних відносин між київським і місцевим
князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.
Очолював державу Великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий
князь зосереджував і виконавчу владу, будучи главою адміністрації, він виконував також функції
воєначальника і особисто водив рать у бій. Мали князі й судову владу. Право спадкування престолу, що
раніше передавалося старшому братові за принципом "старшинства", було замінено принципом
"отчини", тобто передачі старшому синові. Проте порядок переходу князівської влади у спадщину не
визначався жодними нормами. Не визначив цей порядок і Ярослав, після смерті якого між його синами
почалася боротьба за престол. Княжі сім'ї зазвичай мали у ті часи багато дітей, що посилювало політичні
та майнові суперечності. 
Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена,
але мала вплив на князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, які мали посади у
державному апараті, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював
питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі
внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього,
рада виконувала судові функції, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових
та інших питань. За відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади,
який не тільки вирішував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу
майбутнього князя.
Правлячий князь у разі необхідності скликав народні збори населення – віча, які були
важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права і були відомі вже в добу
племінного ладу. Віче виникло з племінних зборів у стародавніх слов'ян і характеризувалося як вияв волі
народу, народної влади або народовладдя.Віче віддавна відігравало важливу роль у вирішенні важливих
громадських та державних справ, зокрема ще з часів ранньоукраїнських держав – Київської Русі, а
відтак, Галицько-Волинської держави. 
 У головних містах Київської Русі, а відтак, Галицько-Волинської держави вічеві збори були
одним із верховних органів влади протягом X – на початку XIII ст. Через віче народ мав відповідний
вплив на політичне життя у бажаному для себе напрямку. Віче скликалося у великих містах ("городах") і
в менших містах ("пригородах"). Мешканці "пригородів" мали також право брати участь у вічі "старшого
города". Віче збиралося на княжому чи церковному подвір'ї або на торговиці; регулярних вічових зборів
не було, а їх скликали у разі потреби князь, бояри або ініціатива йшла від народу. Зафіксованого порядку
дебатів і прийняття постанов віче не знало. Рішення на віче приймалося шляхом схвалення чи
заперечення тієї чи іншої пропозиції криками. Компетенція вічевих зборів була досить широкою. З
аналізу літописних джерел бачимо, що громада на вічі не тільки затверджувала князя, а й певним чином
впливала на нього, коли він вагався йти на князювання.
Громада на вічі радилась з князем, висувала йому свої вимоги, і залежно від виконання їх
порушувала питання про перебування його при владі. Віче обговорювало і вирішувало різні поточні
питання. Так, у 1146 р. віче Києва обговорювало зловживання княжих чиновників і вирішило подати на
них скаргу князю Ігорю з вимогою встановити на майбутнє гарантії від подібних зловживань.
Запросивши на віче князя, воно уклало з ним відповідну угоду. До повноважень віча, крім затвердження
і позбавлення влади князів, належало вирішення питань зовнішньої політики, війни і миру, контроль
над адміністрацією і судочинством, а також з питань про скликання земського ополчення.
Інколи у Київській державі скликалися також феодальні з'їзди, що вирішували
міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання. Наприклад, на Любецькому з'їзді 1097 р. у
Любечі (тепер Чернігівської обл.) князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили
принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на
володіння інших князів. Це було добре, але насправді цей з'їзд не поклав край князівським феодальним
міжусобицям. Був ще один з'їзд – Витачівський (тепер с. Витачів Київської обл.) у 1100 р., який позбавив
князя Данила Ігоровича Володимиро-Волинського князівства.
У період існування Київської держави існували дві системи управління. Спочатку
застосовувалася десяткова система. Суть її полягала в тому, що на завойованих або приєднаних
територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, але згодом тисяча втратила своє
реальне математичне наповнення та стала територіальним поняттям – округом, який очолював
тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову та фінансову
владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцькими, що також виконували фінансово-адміністративні
та судові функції.
Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася при дворі князя. До
її складу входили (дворецький, конюший, стольник, чашник та ін.), які, відтак, стали виконувати
доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов'язків
при дворі. На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали
адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці
посадові особи одержували за свою службу з населення "корм" у вигляді різних поборів.
Особливих державних структур судових органів у Давньоруській державі не існувало.
Судові функції виконували владці – як у центрі, так і на місцях. Судцями були князі, посадники,
волостеві, тисяцькі, соцькі, десятські. Суд, фактично, не був відділений від адміністрації. Він захищав,
передусім, інтереси панівних верств давньоруського суспільства. Суди поділялись на публічні
(державні), вотчинні (приватні) та церковні.
До компетенції виключно князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі
сторін були представники феодальної знаті. Найважливіші справи князь вирішував разом з боярами
чи виносив на віче. Для вирішення незначних цивільних справ (розподіл спадщини, суперечки за межу
тощо) князь посилав датських і отроків, які діяли від його імені. Час від часу князь вибирався з тіунами у
провінцію, об'їжджав громади та здійснював суд на місці. Це був так званий, "поїзний суд".
З виникненням великого приватного землеволодіння виникають приватні суди – суди
землевласників над залежним населенням. Це право жалувалося феодалам державою разом із землею.
Із запровадженням християнства та зростанням впливу церкви на віруючих виникають
церковні суди, під юрисдикцію яких підпадали духовні та церковні люди щодо будь-яких справ, а
миряни – стосовно справ про мораль, віру, подружніх проблем. Судцями на таких судах, залежно від
типу злочину та статусу порушника, були єпископи, архієпископи чи митрополити.
Існував і общинний суд, до юрисдикції якого належали: захист власності в разі порушення
межі; проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території верві тощо. В умовах
феодальної держави цей суд відігравав доволі незначну роль.
 Судовими урядовцями були: княжі урядовці, метальники, слідчі (істці), ябедники (офіційні
обвинувачі). Для доказів залучалися свідки – послухи та видоки.

11.Джерела права Київської держави та їх характеристика.

1. У період первіснообщинного ладу східних слов`ян існували звичаї кожного племені (союзу
племен).
2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та
перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких
процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків). У 9-10 ст. існувала система норм
усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.
3. Судова діяльність князя створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих
актах.
4. Міжнародно-правові акти – договори Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр. За
договором 907 р. купці з Київської Русі отримали у Візантії право безмитної торгівлі, греки повинні були
надавати їм утримання упродовж 6 місяців і забезпечити їхнє повернення додому. Договір 911 р.
встановлював караність злочинних діянь і визначав міри покарання, призначуваного за їх вчинення. Так,
злочинець, затриманий на місці вбивства, підлягав смертній карі, а якщо він утік і був заможним, то при
його віднайденні сплачував родині вбитого свою частку майна (залишаючи дружині її частку). За
побиття чи побої призначався штраф, притому незаможний сплачував таку суму, яку був спроможний
сплатити. За крадіжку належало сплатити потрійний розмір викраденого; притому вбивство власником
затриманого при вчиненні крадіжки злодія, якщо він опирався, не каралось. За грабіж стягувалась
потрійна сплата награбованого майна. Вчинення злочину мало бути доведене достатніми і правдивими,
на розсуд суддів, доказами; і покарання мало бути відповідним провині. Злочинець-втікач у дружню
державу підлягав поверненню. Украдений, насильно проданий чи втікач челядин повертався його
власнику через суд. Полонений, проданий у рабство, підлягав викупу його державою. Майно, померлого
у Візантії русича, поверталось його найближчим родичам. Дозволявся заповіт майна служачого у
Візантії русича іншим торгуючим у Візантії чи тривалий час проживаючим там русичам. Русичам
дозволялось найматись у військовий похід Візантії. Договір 944 р. врегульовував взаємну торгівлю,
порядок взаємовикупу полонених, військової допомоги, а також порядок призначення і міри покарань.
Договір 971 р. підтверджував положення попередніх договорів.
5. Перші нормативно-правові акти. За часів князя Олега на початку 10 ст. було створено
прототип “Руської Правди”, на підставі якого велось судочинство, - збірники законів “Статут” і
“Закон Руський”. Додатком до них стали “Статути” і “Уроки” княгині Ольги та “Статут
Земляний” князя Володимира Великого. Ольга у 946-947 рр. провела адміністративно-судові реформи –
було узаконено систему погостів як адміністративних, фінансових і судових центрів; унормовано
повинності; врегульовано порядок стягнення данини і здійснення суду представниками влади на місцях.
6. “Руська Правда” – перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського
права. На сьогодні нараховують 106 списків (названих за місцем їх знаходження чи ім`ям осіб, що їх
знайшли), складених в 11-17 ст., які поділяються на 3 редакції:
7. Канонічне, передусім візантійське, право. Автохтонні пам`ятки церковного права – церковні
статути Володимира Святославича про десятини і церковних людей та Ярослава Володимировича про
церковні суди. Збереглись їх переробки 13-14 ст. Спершу десятина встановлювалась для спорудження й
утримання Десятинної церкви – першої кам`яної церкви у Києві, збудованої у 989-996 рр.; а згодом
набула повсюдного характеру (стягувалось 10% з різних доходів - із суду, торгівлі, з домів, з табунів, із
зібраного врожаю та з інших прибутків).
8. Договори князів з народом, зокрема “ряди”, укладувані між Вічем і князем при його вступі на
престол. Так, за договором князя Ігоря з народом 1146 р. він зобов`язувався усунути тіунів і особисто
вести розгляд судових справ та не чинити насильства.
9. Князівські грамоти (імунітетні грамоти), за якими окремі особи чи міста отримували певні
привілеї чи дарунки.
10. “Повчання дітям” Володимира Мономаха – літературно-філософський заповіт князя своїм
нащадкам з настановою урядовцям не зловживати владою та наказом синам судити гуманно і не
застосовувати смертної кари та опікуватись зубожілими, сиротами, вдовами, каліками і т.п.

12.Звичай і звичаєве право як джерело права в Київській Русі.

 Найдавнішим джерелом Київської Русі було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права
були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули,
наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду.
Звичаєве право — система правових норм, яка ґрунтується на нормах-звичаях, що діють у
суспільстві в результаті тривалого застосування, санкціоновані державою і забезпечуються його
примусовою силою (у разі потреби).
Норми-звичаї — правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування
протягом тривалого часу. Це основна форма регулювання відносин у додержавному суспільстві.
В умовах первіснообщинного ладу у східних слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку |
людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і
повідомленнях зарубіжних авторів. Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з
державою, що формувалася. У IX-X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права.
Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI-
XII ст., і тому не дійшла до нас.
З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та
перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких
процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків). У 9-10 ст. існувала система норм
усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.
Ознаки норми-звичаю:
— етнічний характер;
— колективістський характер;
— моральна обумовленість;
— пов'язаність із релігійними уявленнями і ритуалами;
— підкреслена публічність та ін,
Дотримання норм-звичаїв забезпечувалося засобами громадського суспільного впливу на
порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення вогню і води та ін.) або схваленням засобів, що
застосовувалися до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста).

13.Договори як джерела Київської держави(зі всіма державами).

Угоди Русі з Візантією (907, 941, 941,971) — перші міжнародні угоди Русі. Відомі тільки
давньоруські, перекладені з грецької мови тексти угод, які дійшли до нашого часу в «Повісті Минулих
Літ», куди вони були включені на початку 12 століття
 Процес договірного оформлення стосунків Київської Русі з Візантією бере початок 860, коли
київ. кн. Аскольд обступив м. Константинополь і добився вигідної для себе угоди, яка, ймовірно,
забезпечувала права рус. купців у Візантії. Текст цього договору не зберігся.
 875 рік – угода Аскольда з Візантією про ненапад і розподіл сфер впливу
 Угода 907 року - Олег змусив імператорів відновити виплату данини Київській Русі;
найвигідніша торговельна угода. За договором 907 р. купці з Київської Русі отримали у Візантії право
безмитної торгівлі, греки повинні були надавати їм утримання упродовж 6 місяців і забезпечити їхнє
повернення додому.
 Угоду   911 укладено після вдалого походу дружини Олега  на  Візантією близько 907. Вона
поновлювала дружні стосунки держав, визначала порядок викупу полонених, покарання за
кримінальні злочини, обвинувачені в яких були грецькі і руські купці в Візантії, правила ведення
судових процесів та успадкування, створювала сприятливі умови торгівлі для русичів і греків,
змінювала морське право (замість захоплення викинутого на берег судна і його майна власники берега
зобов'язувалися надати потерпілим допомогу).
 Угода 944 укладена після невдалого походу військ Ігоря на Візантію в 944. Підтверджуючи в
зміненому вигляді норми угоди 911, угода 944 зобов'язувала руських послів і купців для користування
певними пільгами мати княжі грамоти, вводила ряд обмежень для руських купців. Русь
зобов'язувалася не претендувати на  володіння Візантії, не залишати застави в протоці Дніпра,
допомагати один одному військовими силами (Русь мала доаомогти Візантії у боротьбі з печенігами і
хозарами).
 Третій договір Русі з Візантією укладено 971 між вел. кн. київ. Святославом Ігоровичем,
обложеним візант. військом у болг. м. Доростол (нині м. Сілістра, Болгарія), й імп. Іоанном Цимісхієм.
Святослав зобов'язався не воювати з Візантією; ні в Болгарії, ні в Криму не піднімати проти неї народи;
надавати імперії військ. допомогу. Цей договір вписано до "Повісті временних літ" у лаконічно-
узагальненому вигляді; без згадок про торгівлю й вигоди для рус. купців.
 Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного
права і русько-візантійських відносин. Міжнародні відносини Русі зокрема відобразилися в договорах,
які укладали київські князі із сусідніми державами. Щоправда, збереглося лише три договори з греками
князів Олега (911 p.), Ігоря (944 р.) та Святослава (971 p.), хоча в джерелах згадується і про інші
договори з Візантією та волзькими болгарами.
 Усталення стосунків з Візантією тривало і за княгині Ольги. Вона здійснила два візити до
Константинополя — в 946 і 957 pp., під час яких були укладені союзницькі угоди. Відтоді руські загони
збройно служили імператорові, а Візантія платила за це Русі данину. Після хрещення міжнародні
зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ установив відносини з багатьма країнами
Середньої Європи, особливо із Скандинавією, як рівний і повноправний член християнської
спільноти. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, котрий становив би для неї значну
воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.
 Окремо слід зупинитися на дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого, який проводив
гідну великої держави зовнішню політику, вступаючи в повноправні стосунки з головними імперіями
середньовіччя. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були
дружніми. Тоді ж пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською
імперією. У 1030—1031 і 1040—1043 pp. країни обмінювалися посольствами.
 На підставі літописних та інших джерел науковці засвідчують 200 шлюбів Рюриковичів, що
укладалися впродовж X—XIII ст. Найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий,
котрого називали "тестем Європи". Його дружиною була шведська принцеса, польський король
тримав його сестру, іншу сестру — візантійський імператор. Династичні зв'язки, а також участь Русі в
європейських комбінаціях, коаліціях і війнах підтверджують, що на той час вона входила в європейську
державно-політичну систему й усвідомлювала себе частиною цієї системи. За цими шлюбними зв'язками
стояли постійні глибокі політичні, економічні та духовно-культурні зв'язки між середньовічною
Україною і європейським світом.

14.Князівське законодавство як джерела права КиівРусі (статути,уроки,що ще видавали?)

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів
між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою
містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти
сторін, які уклали угоду тощо. Договори (“ряди”) князів з народом укладалися, як правило, на віче, щоб
контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не
збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них
— грамота Мстислава I (1130 р.).
Врегулювання деяких важливих потреб в галузі загальнодержавного управління вилилося в
форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а
лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок
компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток
законодавчої князівської творчості.
Устави (статути) — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань
цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. Як правило, «устави» були
обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги,
які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян
Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю – до міста Вишгорода, яке було
власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в
Київській державі. Окрім цього Ольга також видавала оброки і уроки – обсяг податків і повинностей;
погости – адміністративно-господарські осередки для збору данини.
Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою
«Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.
У формування права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як
трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.
1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий
юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступки
залежним категоріям населення – закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки
(рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в
«Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46), про банкрутство (ст.ст. 48-49), про закупництво (ст.ст.
50-53), про холопцтво (ст.ст. 99-110). Поряд з детальною регламентацією зобов’язальних відносин
«Устав Володимира Мономаха» встановлював принципи сімейного, спадкового та опікунського права.
Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був
також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.
Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося
шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення
державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так
звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого»,
«Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину
з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з
інших прибутків.
В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені
холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів,
батьки яких померли, не одержавши права власності.
Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи
міста одержували певні дарунки або привілеї. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють
процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регуляції земельної
власності.Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але, головним чином, це були
юридичні норми, які встановлювали певні привілеї.
До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира
Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм
синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він
виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.
Уроки являли собою конкретні постанови про мито й інші податки на користь князя. Вони, як
правило, діяли тимчасово.
У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного та приватного права.
Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців.
Найстарший з них датується між 1308 та 1316 рр. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325
—1327 рр. і поновлювала грамота 1334—1335 рр. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся,
відомі лише грамоти 1316 та 1334 рр. У цих договорах "довічно" встановлювався оборонно-
наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Прусського ордену проти
Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві ще й тим, що в них, крім підписів князя, є підписи
представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр. Літописи вказують також
на існування договорів князів з народом. Але самих договорів- "рядів" не збереглося.

15.Загальна характеристика Руської правди як джерела права Київської Русі.

«Руська правда» - перший збірник та звід законів Київської Русі, найвідоміша пам'ятка
давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні
відносини Київської Русі. «Руська правда» - основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і
права Давньоруської держави.
Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського,
білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято
поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і
більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.
Xто автор «Руської Правди» та коротка редакція.
Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її
вважається Ярослав Мудрий, рік - 1016); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей
текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та
«Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.
Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава»
відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді,
інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна
недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного
оформлення. У «Правді Ярославичів» уже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею
 суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку,
земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею.
«Покон вірний», або «Статут вірний», визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок
«годування»* княжого слуги - вірника (збирача віри), а «Урок мостникам» безпосередньо продовжує і
завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.
Зміст та значення.
«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й
процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й
інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя
і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала,
за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не
передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від
соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену
представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування,
договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав
змагальний характер.
«Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від
князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла
після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.
«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську
державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути,
російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких
інших країн.
Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського
звичаєвого права, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби. За
посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці
українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743).
Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів,
зокрема польських статутах короля Казимира та інших. «московське законодавство в час Судебників
губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».
Перший юридичний кодекс «Руська правда» складається із двох частин :
І частина - Правда Ярослава (близько 1016 рр.), яка, поміж іншого, включала і правові настанови
дохристиянських часів;
II частина - Правда Ярославовичів, складена синами князя Ярослава у Вишгороді (1072 р.), або
Коротка і Поширена Правда.
Правда Ярослава складається із трьох частин:
І частина - Статті про вбивство.
II частина - Статті про поранення і образу.
III частина - Статті про порушення прав власності.

16.Походження,основні редакції та списки Руської Правди.

Оригінал "Руської правди", не зберігся. До наших днів дійшло більше 100 (за іншими даними - 300)
списків "Руської правди". Усі вони складені впродовж XI-XIII ст. До найстаріших належать списки:
Синодальний (бібліотека Синоду), Академічний (бібліотека Академії Наук), Карамзінський.
Редакції:
1. Коротка: найдавніша. Складється: Правда Ярослава (ст. 1-18), Правди Ярославичів (ст. 19-41),
"Локону вирного" (ст. 42) і "Уроку мостникам" (ст. 43). Усього в науці відомо близько десяти списків
(варіантів) Короткої "Руської правди".
Правовий зміст "Правди Ярослава" стосувався головно кримінального і кримінально-
процесуального права. Серед питань, які вона порушувала, були: правове становище холопів,
спадкоємництво, земельна власність тощо. "Правда Ярослава" охоплювала норми покарань за вбивство,
за тілесні ушкодження, за образу, та норми, які врегульовували питання про порушення права власності.
1030-1040 рр.
"Правду Ярославичів" (статті 19-41) було укладено після смерті Ярослава Мудрого його синами
Ізяславом, Всеволодом і Святославом на початку 70-х років XI ст. її виникнення пов'язують із
повстанням київських смердів і городян 1068-1071 рр. Вона була першим значним доповненням до
"Руської правди" і принципово відрізнялася від законів Ярослава. Всі введені до "Правди Ярославичів"
норми були спрямовані передовсім на посилення правового захисту князівських слуг, князівського
майна і князівського вотчинного господарства загалом. Не пізніше 1113р.
2. Просторова/розширена "Руська правда" пов'язується з іменем Володимира Мономаха. її
датують не пізніше 1113 р. У цьому Уставі, який містив близько 70 правових положень, містилися норми
не тільки кримінального, а й цивільного права, регулювався порядок укладення окремих договорів і
встановлювалася відповідальність за їх порушення. Важливою новацією згаданого зводу законів стало
детальне врегулювання правовідносин між феодалом-боргодавцем і залежним від нього селянином-
закладником (закупом). Приблизно в середині XII ст. Устав Володимира Мономаха було об'єднано з
оновленою та переробленою Короткою "Руською правдою" та іншими князівськими уставами, що
дістало назву Суду Ярослава. Було враховано окремі норми візантійського церковного права, зроблено
інші доповнення. Отже, Просторова "Руська правда" також переділялася на дві основні частини: Суд
Ярослава (статті 1-52) і Устав (Статут) Володимира Мономаха (статті 53-121). Вони були
видані в різний час, а потім механічно поєднані переписувачами. Таким чином, поширена "Руська
правда" в цілому, а Устав Володимира Мономаха зокрема регулювали набагато ширше коло суспільних
відносин, ніж попередні пам'ятки правової культури Київської Русі. Тут уже було викладено норми
цивільного, процесуального, кримінального, більш детально - сімейного, шлюбного, опікунського та
інших галузей права. У найголовнішій частині Просторової "Руської правди" - Уставі Володимира
Мономаха - відображено норми, що врегульовували соціальні відносини у вотчинах, питання
спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, окремих посадових осіб, судочинство та
правове становище холопів. Просторову редакцію "Руської правди" найчастіше мають на увазі, коли
говорять про "Руську правду" взагалі. Вона стала основним зводом правових норм Києво-Руської
держави періоду політичної роздробленості.
3. Скорочена "Руська правда" (50 статей) не мала самостійного вжитку та була призначена для
використання у церковних судах. Більшість дослідників уважає, що її було складено на основі
Просторової "Руської правди". У літературі зазначається, що "Руська правда" була досить типовим
зводом правових норм для своєї доби. Зокрема, у ній повністю відсутній притаманний давньому праву
символізм судових дій і призначення покарання. її норми - життєві й конкретні, позбавлені характерної
для давніх часів жорстокості. Одночасно "Руська правда" відобразила досить примітивний рівень
розвитку держави і права в Київській Русі. Вона не знала абстрактних юридичних понять, узагальнених
розпоряджень, складних правових конструкцій.

17.Цивільне право за Руською Правдою.

Розрізнялося "право власності" і "права володіння" на рухомі і нерухомі речі. Найраніше у
праві утвердилася власність на рухоме майно. Так, у "Правді Ярослава" йшлося про право власності на
коней, зброю, одяг, а згодом у "Правді Ярославовичів" вже з'явилася норма про право власності на
землю (встановлено покарання за псування межі). У "Правді Ярославовичів" містилися вказівки
стосовно княжої, боярської та церковної земельної власності. Окремі норми свідчили, що право на
власність мали смерди (залежне сільське населення). Об'єктом правових відносин селян і ремісників
були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній зі статей
Руської Правди вказувалося про недоторканність худоби смерда.
Згідно з нормами Руської Правди суб'єктами права власності були князі, княжі і земські
бояри, дружинники, духовенство, ремісники, купці, смерди. Суб'єктом права власності можна вважати і
закупа, оскільки Руська Правда надавала право закупу відлучатися з двору свого господаря для того, щоб
він міг заробити кошти для повернення боргу. Майно закупа виступало відокремленим, через те, що він
мав право ним розпоряджатися на свій розсуд. Суб'єктами права власності не могли виступати челядь і
холопи. Проте серед категорій холопів вирізнялися ролейні холопи, які, будучи "посадженими на
землю", мали право, на відміну від "обільних" холопів, мати у своїй власності певне рухоме майно, тоді
як земля залишалася власністю їх господаря.
Аналіз норм Руської Правди дає право вважати, що об'єктами права власності були земля,
коні, робоча худоба, одяг, зброя, знаряддя праці, торгові товари та ін. З виникненням правового
регулювання майнових відносин земля виступала головним об'єктом права власності.
Основними формами земельної власності у Київській Русі були: князівський домен;
боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади
(общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним
власником яких виступав великий князь як глава держави.
 У Київській Русі основними способами набуття феодальної земельної власності були:
надання князем земель за службу і для служби; освоєння вільних земель ("заїмка", "займанщина"); пряме
захоплення общинних земель ("окняжіння" й "обоярення" землі); купівля; дарування; міна; спадкування.
Основу феодального ладу Київської Русі становила приватна власність на землю. Згідно з
нормами звичаєвого права, Руської Правди та відповідно до судових рішень способами набуття права
власності на землю у Київській Русі були: володіння, давність володіння, успадкування та дарування.
Тому Руська Правда багато уваги приділила саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю.
Норми Руської Правди пронизані ідеєю охорони, насамперед, господарства феодалів-вотчинників, хоч
вони певною мірою захищали й окремі соціально-економічні інтереси селян від порушень з боку
феодалів, які могли спровокувати селянські повстання.
Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю регламентовано у
найдавнішій Короткій редакції Руської Правди, зокрема, ст. 32 передбачала штраф за пошкодження
князівської борті, а ст. 34 встановлювала високий штраф за переорювання межі та знищення межового
знаку – 12 гривень незалежно від соціального статусу власника. У Поширеній редакції Руської
Зобов’язальне право.
o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав
повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції).
o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише
майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у
рабство (статті 54-55 Просторової редакції).
Договори ("ряди") укладали на торгах усно у присутності свідків або митника. Здебільшого то
були:
а) договори купівлі-продажу (статті 37-39 Просторової редакції); ст. 110 - про продаж себе у
рабство;
б) договори позики, які охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами та речами;
в) договори особистого найму;
г) договори поклажі.
Договори позики були найурегульованішими. Коли позика становила суму понад 3 гривні, при
укладені такого договору потрібні були свідки (послухи).
Боржники мали сплачувати значні відсотки ("рези" - для грошей; "присоп" - для зерна;
"наставу" - у разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження щодо сплати лише для
довгострокової позики - щороку 50% суми боргу (ст. 51 Просторової редакції), але якщо кредитор устиг
отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником
вважалися виконаним (ст. 53 Просторової редакції).
Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види:
1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення
боргу;
2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали
на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової
редакції);
3) злісне банкрутство. При цьому боржника продавали разом із майном.

18.Спадкове і шлюбно-сімейне право КР.

Шлюбно-сімейне:
Шлюбу передувало сватання, коли між сторонами укладалася угода про одруження. Сватів до
дівчини засилав наречений, проте до прийняття християнства могла і дівчина засилати сватів до
нареченого. Після сватання, коли було досягнуто згоди щодо весілля, рідні обох сторін збиралися на так
звані змовини чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу (приданого) та віно. Такі
домовленості мали назву "ряд" і могли бути укладені в усній або письмовій формі. На "ряді"
відбувалися заручини – висловлювання згоди нареченими укласти шлюб. основне значення в
християнському шлюбі отримало його укладення в церкві шляхом здійснення особливого церковного
обряду. Цей звичай називався вінчанням (на молоду пару під час обряду одягали вінки). Церковні
постанови стверджували, що "без вінчання одруження є незаконним і не благословенним".До
запровадження християнства існував звичай викрадення нареченої.
Для того, щоб шлюб був дійсним, була необхідною наявність певної умови, а саме: досягнення
шлюбного віку нареченої та нареченого. У візантійському законодавстві встановлювався неоднаковий
шлюбний вік. Одні нормативні акти вимагали досягнення 15 років для нареченого і 13 років для
нареченої, а інші, відповідно 14 та 12 років. Відомо, що у XVI–XVII ст. (за часів Речі Посполитої)
шлюби укладалися в більш ранньому віці. Можна припускати, що й у Київській державі норми
візантійського права стосовно шлюбного віку не завжди дотримувалися. Шлюби між 10-річними були
звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам заборонялося
благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного
сану.
Другою вимогою для дійсності шлюбу були добровільна воля наречених і згода батьків.
Наречені не повинні були перебувати в іншому шлюбі, а також вимагалася відсутність споріднених
зв'язків у кровних ступенях. Церква, крім того, обмежувала кількість шлюбів, вона не допускала
третього шлюбу.
Шлюб можна було припинити шляхом:
 розлучення у церкві
 Шлюб розривався у разі встановлення подружньої зради жінки
На формування сімейного права Київської Русі мало вплив візантійське (церковне) право. Так,
згідно з візантійським правом розлучення можна було просити у таких випадках:
 при порушенні подружньої вірності;
 при нездатності чоловіка до інтимних стосунків після трьох років співжиття,
 коли чоловік або жінка намагались позбавити життя один одного.
Згодом до цих причин було додано інші, зокрема,
 коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років,
 коли чоловік чи жінка постриглися в ченці,
 коли жінка задумала викрасти майно без відома свого чоловіка,
 коли жінка без дозволу свого чоловіка зустрічалася з чужими чоловіками або милася з
ними в лазні,
 коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не вдома, а у своїх родичів.
Згідно з церковним статутом дружина мала право вимагати розлучення у разі:
 коли чоловік торгував честю своєї жінки;
 коли чоловік задумав недобре проти держави або знав про інших зловмисників і не доповів
князеві;
 коли чоловік звинувачував свою жінку в статевих стосунках з іншими чоловіками, не
маючи доказів;
 коли чоловік приводив у сімейну хату коханку або були докази про статеві відносини
чоловіка з чужою жінкою.
Церква встановила досить серйозні покарання за "розпусти", тобто самовільні розлучення.
Питання щодо розлучень належали суто до її компетенції.
Жінка була наділена цивільною дієздатністю і за життя чоловіка зберігала своє окреме майно,
яке й після його смерті не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною главою
сім'ї. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю і від неї залежало відділення синів
для ведення власного господарства.
Жінка могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування,
успадкування. В її розпорядженні перебували посаг (придане) і віно. Розмір посагу визначався батьками
нареченої, а за їх відсутності братами, або, якщо вони неповнолітні, опікунами. Посаг (придане)
складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі.
Родичі – батьки та брати, видаючи дочок і сестер заміж, наділяли їх певним майном (посагом). Це майно
повинно було передаватися після смерті дружини її спадкоємцям.
У Руській Правді проводилося розмежування майна, яке дружина одержувала за законом і яке їй
подарував або заповів чоловік. Майном, яке їй заповів чоловік, дружина мала право користуватися за
життя. Після її смерті воно передавалося дітям. Віном, тобто частиною майна, яке дружині подарував
чоловік, вдова мала право розпоряджатися на власний розсуд. Після смерті чоловіка вдова мала право
залишатися у його домі, незважаючи на протести спадкоємців.
Спадкове:
 З поступовим розпадом патріархальних відносин почала розвиватися свобода заповітних
розпоряджень. Батько мав право заповідати своє майно одним членам сім'ї, залишаючи інших без
спадку. Так виникло спадкування за заповітом. Деякі члени сім'ї починають претендувати на більшу
частину спадку (сини), інші ж члени сім'ї повністю відсторонюються від спадкування (дочки та
дружини).
Обмежувалося свавілля чоловіка при складанні заповіту. Він мав право заповідати лише тим,
хто був визнаним спадкоємцем у законі. Лише на користь церкви можна було заповідати за наявності
інших спадкоємців за законом. Батько мав право розподілити своє майно серед синів, а бояри – і серед
дочок. Мати- вдова мала право заповідати своє майно (материзну) всім дітям, або тому із них, хто буде її
утримувати. Вона могла обійти сина, заповівши майно дочці. Материзною жінка могла розпоряджатися
більш вільно, ніж чоловік отчиною. Коли ж мати не встигла зробити заповіт, то майно переходило до
того з дітей, з ким вона проживала (ст. 103 "Просторової Правди"),
Правові джерела містять постанови і про спадкування за законом, і про спадкування за
заповітом, причому в цих постановах виражені принципи феодального права. Встановлювалися два
різні порядки спадкування: один – для бояр, другий – для смердів. Руська Правда, допускаючи свободу
заповідальних розпоряджень, тим не менше присвячує багато статей спадкуванню за законом. Згідно з
цими статтями майно батька як глави сім'ї у разі, коли він помирав без складання заповіту, передавалось
дітям, за винятком частини, яка передавалася церкві. Під дітьми у спадковому праві Руської держави
розуміли синів. Відповідно, дочки, за наявності у померлого батька синів, до спадкування не
закликалися. Ця норма, яка дуже довго зберігалася в руському праві, знайшла своє відображення у
приказці: "сестра при братах – не спадкоємниця". У західноєвропейському феодальному праві часто
переваги при спадкуванні надавалися старшому сину. За Руською Правдою, навпаки, молодший син
перебував у сприятливішому становищі; спадкувати могли тільки діти, які народилися у законному
шлюбі. Діти наложниці після смерті свого батька і пана не одержували спадщини, проте разом з матір'ю
ставали вільними.
До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий
раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для
опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і
переходив до молодшого сина (ст. 99—100).
Заповіт укладався переважно усно. Письмова форма вживалася рідко. Виникає питання, чи
спадкувала дочка, якщо померлий не мав сина. Руська Правда вирішувала це, керуючись основними
принципами феодального права, права-привілею. Вона встановлювала два порядки спадкування
дочок: після смердів і після бояр. Згідно з точним змістом статей Руської Правди майно смерда, який
не залишив після себе синів, переходить до князя. Незаміжня дочка отримувала частину майна, яке потім
складало її посаг. Заміжні дочки цього не одержували.
У Руській Правді відсутні норми, які б регулювали повернення приданого померлої невістки,
якщо у неї не було дітей. Ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким придане
поверталося родині померлої.
Суперечки з приводу розподілу спадщини належали до компетенції церковного суду. Проте деякі
джерела свідчать, що в окремих випадках участь у розподілі спадщини брали князівські отроки.

19.Кримінальне право за Руською Правдою.

Злочин називався "обидою" під якою розуміли будь-яке порушення суспільного спокою -
завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального збитку. Водночас право не розрізняло
кримінальне правопорушення від цивільного. Об'єктами злочинної дії були особа, майно, мораль.
Об'єктивна сторона злочину ще була виражена недостатньо: відомі лише замах на злочин та скоєний
злочин. Суб'єктами злочину не могли бути невільники (ст. 46 Просторової редакції). Вони були
власністю господарів, які несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки. Руська
Правда передбачає співучасть, наприклад, при скоєнні крадіжки (ст. 40 Короткої редакції і ст. 43
Просторової редакції). Усі співучасники в такому разі несли однакову відповідальність. Руська Правда
містила також норми, що стосувалися суб'єктивних сторін злочинної дії. Вона розрізняла вбивство
огнищанина "в об йду" (ст. 19 Короткої редакції) та вбивство огнищанина "в розбої"; убивство людини
"на пиру" (ст. 6 Просторової редакції) та вбивство навмисне (ст. 7 Просторової редакції).
У Київській Русі здійснювалися державні злочини. Серед них особливо небезпечним вважалося
посягання на князівську владу, на самого князя. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин
порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким
злочином.
 Найбільш поширеними злочинами в Київській Русі були злочини проти особи та майна. Одним
із особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в багатьох статтях
"Руської Правди". Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті "Руської
Правди" стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала-землевласника.
Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита,
одягу, бортні (ст. 32 П. П.).
Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважали
підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.),
незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К. П.; ст. 33
П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї,
одягу (ст. 34 П. П.).
У зв'язку із запровадженням християнства в Київській Русі з'являються злочини проти церкви, а
також проти сім'ї і моральності. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і
Ярослава. До них, зокрема, належали: церковна татьба, приведення в церкву тварин та птахів,
"умикання", "пошибання" (зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб,
розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини,
укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без
розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з
невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.
Мета і система покарань за Руською Правдою:
Покарання. Їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків, наповнення
держ.скарбниці.
Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За часів
Руської Правди помсту спочатку обмежують, а потім скасовують зовсім. Руська Правда не знала
смертної кари, хоча літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її
застосування у формі повішення, утоплення, спалення.
Серед грошових стягнень тяжкою формою була віра - грошовий штраф, що його стягували на
користь князя за вбивство вільної людини. Він дорівнював 40 гривням. Полувіру (20 гривень)
сплачували за вбивство жінки або заподіяння каліцтва чоловікові Дика віра - складчина членів общини,
яку виплачували у двох випадках: неумисного вбивства під час сварки чи на бенкеті; відмови общини
видати злочинця чи вжити заходів із його розшуку на території общини. Існувало жорстке правило: хто
не міг сплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав невільником; а хто
взагалі був не в змозі сплатити штраф, - того карали смертю. Іноді штрафи за вбивство
представників нижчих верств суспільства становили від 5 до 12 гривень.
Передбачався і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, що надходив до скарбниці
князя за скоєння деяких злочинів проти особи і майна. Потерпіла сторона при цьому отримувала
грошову компенсацію - урок.
Найвищою мірою покарання, за Руською Правдою, був потік та розграбування. Вона
передбачала конфіскацію майна злочинця ("розграбування") та вигнання його із сім'єю з общини
(віддання "на потік"), що ставило їх на межу загибелі. Було можливе й обернення їх на невільників.
Смертна кара, тілесні покарання та каліцтва не були властивими найдавнішій системі нашого
права. Як пережиток додержавних часів існував самосуд, проте його обмежували деякі умовності.

20.Суд і судочинство у Київській державі.

У Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була притаманна
активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував здебільшого функції
посередника в судочинстві. Домінування такого виду судового процесу можна пояснити, по-перше,
відносно невисоким рівнем соціальних протиріч; по-друге, недостатнім розвитком державного
механізму, що займався б розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх.
У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий процес: князі чи
їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили зловмисників. Елементи розшукового
процесу були властиві церковним судам.
Судочинство розпочиналося з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну заяву
потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про пропажу речі потерпілий оголошував на торзі
(статті 32,34 Просторової редакції). Якщо протягом трьох днів після цього річ знаходили у когось, то той
ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали обов'язок повернути річ її власнику і
сплатити штраф за правопорушення.
 Іншим способом розшуку відповідача був звід (статті 35-39 Просторової редакції). Його
розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена через більш як три дні після
закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общині, й особа, в якої це майно знайшли, відкидала
звинувачення.
У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведене право його
власності на неї. Він мав запропонувати підозрюваному "піти на звід", тобто звернутися до тієї особи,
в якої той цю річ придбав. Тепер відповідачем стає третя особа (і так далі). Якщо черговий відповідач
не зміг пояснити, як ця річ до нього потрапила, його визнавали тятем (злодієм).
Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі, яка
виплачувала власнику пропалої речі її вартість, після чого могла сама продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордону держави або власник спірної речі не зміг назвати особу у якої цю
річ придбав, він міг відвести від себе підозру, привівши двох свідків купівлі даної речі або митника
(статті 37,39 Просторової редакції).
Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесами не існувало, але все ж певні
процесуальні дії могли застосовувати лише щодо кримінальних справ. Йдеться про гоніння сліду, тобто
пошук злочинця за його слідами. Гоніння сліду" регулювалося ст. 77 Поширеної Правди і виражалося в
гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, власник припиняв розшук. Якщо ж
вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в
крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену
крадіжку. Отримані під час проведення "зводу" і "гоніння сліду" результати ставали підставою для
прийняття судового рішення.
Судовими доказами вини вважали: свідчення видоків (очевидців правопорушення) чи послухів
(свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного); речові докази; сліди скоєних дій; власне зізнання.
Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного
вкрадені речі, знайдення трупа на території верви тощо
У випадках, коли не було інших доказів чи наявні докази не були переконливими, суд міг
застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілуванням хреста. Мали місце і "суди Божі"
(ордалії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Під час першого підозрюваного кидали
зв'язаним у воду, і якщо він тонув - отже, був невинним.
Cеред судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община
судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з
общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше
ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.
   Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили
вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності,
особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.
   Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території
верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада
мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла
видавати_злочинця.
   В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника
(колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
   У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів
посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці
— судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив
Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки
та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала
компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї
волості.
   До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи,
наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського
суду.
   В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція
поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі,
порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне
майно.
21.Рецепція Візантіського права (вплив,збірники)
Прийняття християнства й культурне зближення з Візантією привели до запозичення, рецепції
візантійського права. Але ця рецепція позначилася головно в сфері церковного законодавства в т. зв.
Церковних Уставах Володимира й Ярослава Мудрого. Рецептоване візантійське право поглибило й
збагатило національне давньоукраїнське право новими юридичними поняттями і дало поштовх розвитку
вітчизняного законодавства княжої доби.
Насамперед із Візантії запозичувалися норми церковного (канонічного) права. Найбільш
авторитетним із тієї категорії візантійських джерел права на Русі були "Номоканони" (інша назва
-"Кормчі книги"), які видавалися синодами, вселенськими соборами чи окремими єпископами. До
складу "Номоканонів" входили правила Апостолів, Отців церкви, постанови Вселенських соборів,
численні закони візантійських імператорів, що стосувалися церковних справ. Усі вони мали загальну
назву - канони, і служили для позначення правил поведінки (чи норм), згідно з якими поведінка людей
визнавалася правильною чи неправильною. Ця пам'ятка права дійшла до нас у двох авторствах -
"Номоканон" за редакцією Івана Схоластика (VI ст.), який першим з'явився на Русі, та "Номоканон"
Фотія (VII ст.). Останній відомий на українських землях від XIV ст.
Разом із "Номоканонами" на Русь прийшли й світські збірники візантійського права. До найбільш
впливових збірників серед тих, що побутували на Русі, належали передовсім два: "Еклога" та
"Прохирон". Перший збірник було укладено у Візантії VIII ст. Він складався з 18 статей. Більшість - 16 -
статей "Еклоги" містили норми приватного права. В них йшлося про дарування, спадкування, свідків
тощо. Останні дві статті збірника врегульовували кримінально-правові відносини та процес поділу
воєнної здобичі. "Прохирон", складений у IX ст., за змістом був подібний до "Еклоги". У його 40 статтях
містилися норми, які регулювали цивільні, кримінальні, частково судові та церковні правовідносини.
Згадані збірники були винятково пам'ятками світського візантійського права. Перш ніж прийти на Русь,
вони були чинними у Візантії. (Прохирон+Еклога – офіційні збірники)
До джерел руського права належать також збірники-компіляції з грецького та слов'янського права,
які вже укладалися на Русі. З таких збірників до нас дійшло два: "Закон судний людям" та "Книга
законів". Норми, що містились у першому документі, свідчили про нього як про кодекс кримінального
права, із характерною особливою суворістю кримінальної репресії. Первинну редакцію. ("Закон судний
людям" та "Книга законів" – неофіційні збірники)
"Закон судний людям" було укладено, як припускають, у VIII- IX ст. Ряд учених схиляється до
думки про болгарське походження пам'ятки. Існує також гіпотеза про її давньоруське походження (В.
Гончаренко). У будь-якому разі в цьому правовому документі простежується певний вплив на
подальший розвиток законодавства Русі. Зокрема, багато статей церковного уставу князя Ярослава
відтворюють норми згаданої пам'ятки. Щодо "Книги законів", то вона містить постанови приватного і
кримінального права. Цей збірник складається з чотирьох частин: візантійського рільничого закону
(укладений у VII ст.), законних книг про покарання, про розлучення і про свідків. "Книга законнія" була
досить поширеною на давньоруських землях, тому окремі її норми можемо знайти у складі "Руської
правди"5

22.Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави.

Від утворення (друга половина XI ст.) Галицьке князівство, власне, розвивалося так, як і решта
складових єдиної Давньоруської держави. уже в середині XII ст. воно знову об'єдналося і стало
могутньою державою (з 1141 р. столиця - Галич, нині це Івано-Франківська область). Кордони держави
сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на
Дунаї було засновано місто Новий Галич (тепер Галац на території Румунії).
Північніше Галичини пролягали землі Волинського князівства (назва походить від міста Волиня,
зараз село Грудек на території Польщі). Давнє суперництво між Галичем і Волинню закінчилося
наприкінці XII ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася, відколи помер князь
Володимир(син Ярослава Осмомисла). Скориставшись цим, волинський князь Роман 1199р. завоював
Галич, об'єднав Галичину з Волинню і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни
спершу був Галич, далі - Холм (тепер на території Польщі), аз 1272 р. - Львів.
Ставши правителем великої держави, Роман насамперед приборкав галицьку боярську верхівку,
яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління.
Короткий період перебування на престолі об'єднаного князівства князя Романа позначився
консолідацією держави. Спираючись на дрібних і середніх служилих галицьких бояр і городян, князь
Роман Мстиславович приборкав верхівку галицьких бояр, перемога над якою сприяла зміцненню
князівської влади в державі та зумовила активну й цілеспрямовану зовнішню політику першого
галицько-волинського князя. Роман Мстиславович успішно воював із половцями на сході та Литвою на
заході. Долучив до сфери впливу Галицько-Волинського князівства Київ у 1202 р. Після смерті князя
Романа західноукраїнські землі вступили у більш як 40-річну смугу князівсько-боярських міжусобиць,
які нерідко зумовлювали й іноземну окупацію краю.
Розквіту Галицько-Волинська держава досягла за правління князя Данила Галицького (1238-
1264). З його іменем пов'язується нове об'єднання Галичини та Волині (1238 р. – розгромив
тевтонський орден під Дорогочином), відновлення влади над Києвом (1240р.), вигнанням із краю
іноземних загарбників у битві під Ярославом 1245 р. Щоправда, князь змушений був визнати
залежність від Золотої Орди, яка полягала у сплаті данини та в зобов'язанні галицько-волинських князів
під час воєнних походів Орди надавати в розпорядження ханів своє військо.
Сподіваючись на допомогу католицького Заходу у звільненні всієї Руської землі від монголо-
татарських загарбників, Данило Галицький прийняв від Папи Римського королівський титул.
Коронований 1253 р. в Дорогичині, Данило Галицький став першим українським королем. Він розумів
значення корони не просто як монаршого символу, а як символу належності до Європи. Під назвою
"Королівства Русі" держава князя Данила була добре відомою в Європі. Не одержавши обіцяної
допомоги від Риму, Данило Галицький вирішив власними силами воювати проти монголо-татар.
Передовсім він зайнявся зміцненням свого війська - князівської дружини та ополчення, будівництвом
нових міст-фортець (саме тоді було засновано м. Львів). Неодноразово князь Данило перемагав - єдиний
серед руських князів XIII ст. - монголо-татарські орди. Однак сили були нерівними, Данило вимушений
був скоритися переважаючим силам монгольського полководця Бурундая (1259 р.)
З-поміж останніх князів Галицько-Волинської Русі найпомітнішою постаттю був онук Данила -
Юрій. Він поновив свою владу над усіма галицько-волинськими землями, користувався титулом короля
та утворив окрему Галицько-Волинську митрополію у 1303 р. Династія Романовичів припинила
існування зі смертю синів князя Юрія - Андрія та Лева II у 1323 р. Смерть останнього князя в державі
Юрія-Болеслава (1325-1340 рр.) стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі. Від
1349 р., коли польський король Казимир Великий загарбав Галичину й частину Волині, Галицько-
Волинська держава перестала існувати.

23.Центральні органи влади і управління Галицько-Волинської держави.

Основною формою правління в Г-В землі була ранньо-феодальна монархія.
Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) ніби був схожий на устрій
Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була
дещо іншою. Князеві (королю)належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна
влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами
(податки, карбування грошей). Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Очолювали
військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і
розпорядження скарбницею, визначення розміру й порядку стягнення митних поборів. Прерогативою
князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. За згодою
великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським
митрополитом.
Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством,
особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії, ще
родоплемінних часів. Політично сильні князі (Данило Романович) вели з ними криваву боротьбу, а
слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського
князівства є дуумвірат - одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого –
м.Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Льва I
Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.
Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та
фактично рада с кликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати
владу князя. До її складу входили найбільші землевласники (бояри-аристократи), галицький єпископ,
воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж всі походженням з боярського стану). У часи занепаду
влади князя бояри очолювали державу, наприклад, Володислав Кормильчич (в роки малолітства Данила
Романовича) або Дмитро Детько (після смерті Юрія II). В період Юрія-Болеслава вплив боярської ради
настільки посилився, що князь не міг підписувати документи буз згоди з нею. З 14 ст. Рада стає
офіційним органом влади. Фактично, в руках бояр зосереджувалась війскова, адміністративна й судова
влада.
Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спарадично - або стихійно, або
князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого
регламенту, визначених повноважень та компетенції та регламенту роботи.Поступово його роль
занепала і до XIV ст. звелася нанівець. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських
феодальних з*їздах, які рідко скликались. Так, у ХІІ ст. був скликанй з*їзд феодалів у м.Шарці для
вирішення питання про міжусобиці між синами перемишлянського князя Володара Ростиславовича і
Володимирка.
Система управління була двірцево-вотчинною. Центральну виконавчу владуочолював
двірський (дворецький): відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством
князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи
«суддею князівського двору». Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, до його
обов’язків входило також супроводження князя під час його виїздів за межі_князівства.
Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував
писарями, перекладачами, архіваріусами, складав тексти грамот, засвідчував князівські документи. Він
зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця.
Стольник. очолював фінансову систему, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з
князівських земельних володінь. Збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські
виконували різні доручення князя. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в
життя різноманітних державних актів.

24.Місцеві органи управління у Галицько-Волинській державі.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління.
Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс-
тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та
різного мита — важливої частини князівських доходів.
Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й
судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли
призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними,
військовими та судовими повноваженнями.
Важливою функцією місцевого управління в Галицько-Волинській Русі була військово-
оборонна. Структурним елементом військово-адміністративної організації Галицько-Волинської
держави була, передовсім, адміністрація тисяцького. Він призначався князем з-поміж вірних бояр і
відповідав за організацію оборони окремої землі. Тисяцькі були керівниками війська волості (землі), а
також, зосереджували у своїх руках адміністративну владу - фінансову, судову, поліційну.
До складу військово-адміністративної організації Галицько-волинського князівства входили
також соцькі та десятники. Соцькі спочатку були командирами сотень, які потім перетворювалися в
окремі військові округи. Соцькі також керували фінансовими, адміністративними та судовими органами.
Сотня складалася з десятків. Адміністративно Галицько-Волинська Русь поділялася на
територіальні одиниці - князівства або землі, ті на - волості. Центрами останніх були міста-городи.
Управителів волостей - волостелів - призначав князь із кола великих бояр. Волостелі здійснювали
адміністративні, військові та судові функції. Воєводи - лише військові та військово-адміністративні.
Міста в період Галицької Русі були одночасно й адміністративними центрами.
Від першої половини XIV ст. у краї поширювалося магдебурзьке (німецьке) право, яке
забезпечувало містам самоуправління. Першим містом, яке одержало магдебурзьке право, був Сянок
(1339 р.). З 1356 р. магдебурзьким правом володів Львів. Сільську общину очолювали виборні "старці"
(старости), які вели судові (незначні) справи та виконували поліційні функції. Загалом, систему
центрального й місцевого управління було побудовано в такий спосіб, аби служити інтересам
привілейованого прошарку населення - феодальній верхівці.

25.Судові органи і особливості правової системи Галицько-Волинської держави.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.
Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської
адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені
князя незрідка суд здійснював двірський, який був "суддею князівського двору". Князівське судочинство
здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки. Право суду належало й посадовцям
місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони
судили залежних від них селян.
 Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення
церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.
Церковний суд, діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава. 
Конкретні зміни (порівняно із законодавством Київської Русі) такі:
 посилення ролі юридичних актів за рахунок збільшення кола об'єктів феодального
господарства, що отримували правовий захист;
 відтворення у праві соціального становища певних верств, перш за все феодально
залежного населення;
 зміцнення основ феодального права-привілею;
 посилення впливу на законодавство місцевих особливостей, що надавало йому
партикулярного характеру.
Правотворення в Галицько-Волинській Русі мало особливості, які виявляли себе у двох основних
напрямах:
 внесенні змін до чинних руських джерел (збірників) права;
 створенні нових законодавчих актів.
Регулювання питань права власності на майно та земельні володіння, укладення угод і договорів
здійснювали за нормами Руської Правди. Чинними були також норми церковних статутів князів
Володимира і Ярослава, але вони зазнали деяких змін, зокрема щодо посилення санкцій, установлених на
основі принципів феодального права-привілею.
Збереглося лише кілька пам'яток правотворчості князів Галицько-Волинської держави, які дають
уявлення про особливості її правової системи. Збереглася Грамота князя Івана Ростиславича (1134 р.),
що розкривала економічні зв'язки Галицького князівства з іноземними купцями, зокрема болгарськими,
чеськими та угорськими, та регламентувала правове становище останніх під час їх перебування на
руських землях. У ній зазначалося, що болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозили до
Малого Галича товари "на заказ". Якщо до іншого міста - пільга не діяла. При торгівлі "на склад" (зі
складу) мито сплачували тільки в Малому Галичі, а в інших містах - ні.
Тут переважно діяли відомі з часів КР принципи, інститути та форми правового
регулювання. Застосування звичаїв та “Руської Правди” в Галицько-Волинському князівстві не мало
відмінностей. “Руська Правда” не втратила свого значення. Подальший розвиток давньоруського права
відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів
тощо.
Грамота князя Івана Берладника (середина XII ст.), яка визначала правовий статус іноземних
купців та регламентувала умови торгівлі з ними; Заповіт (рукописання) Володимира Васильковича
(1287 р.) на успадкування Волині нащадками Данила Галицького; Уставну грамоту Мстислава
Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей міщан; міжнародно-пpaвовi акти - декілька угод
князів з орденом хрестоносців (1308-1335 pp.); канонічне право церковних уставів Володимира та
Ярослава, "Номоканон", "Кормча книга"; магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на
самоврядування містам Сянок (1336 р.) та Львів (1356 р.) Хоча норми цього права діяли в Галичині не в
повному обсязі і у зміненому вигляді. 
Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом
західноєвропейського права. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява
в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки підлягали лише іноземці. У XIV ст. з'являється
магдебурзьке право.
Цивільно-пpавові норми передбачали інститут права власності та зобов'язання. Придбане
шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде
воля". Згадані застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей.
Родинне право передбачало шлюб, опіку та успадкування. 
Норми карного права збереглися з часів єдиної Київської Русі.+ появився такий вид злочину, як
змова проти князя та його влади. Поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у
фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до суспільних низів, але і до відомих, багатих і
знатних бояр. Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи.
Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання
доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі
не сталося.

26.Захоплення Литовським князівством Волині,Чернігово-Сіверщини, Поділля і Київщини та їхнє

правове становище.
 Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя
Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські
землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче
проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х
роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на
початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі,
Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося
побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами
Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати
українські землі. У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї
лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного
Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий
час всією Київщиною та Переяславщиною. Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка
дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками. Приєднавши Волинь до завойованих земель,
Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське,
що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.
Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби. Литовці здобули
прихильність українського населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та
дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», —
проголошували вони. І дійсно, місцеве управління, організація влади галицьких і волинських князів,
норми права, устрій земель певний час залишались без змін.
В 1362 р. в результаті битви на р. Сині до Литовського князівства відійшло Поділля. Таким
чином, кордони Русько-Литовського князівства окреслювались білоруськими землями, Правобережною
Україною і Чернігово-Сіверщиною. Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та
Південно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на
договірних засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне володіння однією територією
двома або кількома державами), що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій
від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом
відступив українські землі великому князю Литовському. Од-нак і після цього правлячі кола Литви
впродовж 100 років змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упоминками».
Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти
вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де
слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства.
Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-
князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-
Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія
Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. На приєднаних до Литовської держави
землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на
Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити
родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю
литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною
дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з
татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.

27.Захоплення Галичини Польщею у 1349р.та його наслідки та їхнє правове становище.

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі.Польща посилила свою
експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою —
польський король Казимир III відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на
допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра
Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р.
здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король
називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї
експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило
територію польської держави у півтори рази.
Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з
польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував
католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії.
 По смерті Казимира III “Королівство Галицьке” стало васально залежним від Угорщини.
Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що
королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі
став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло
зобов’язувався “навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до “Корони Польської”.
Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його
двоюрідний брат Вітовт.У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав
йому західну частину Поділля з Кам’янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі
польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій
національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні
загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

28.Правове становище українських земель в складі Речі Посполитої (1569-1795).

Передумови укладення Люблінської унії :
 ВКЛ було ослаблене внаслідок поразкок у московсього-литовських війнах
 ВКЛ потрібна була військова і грошова допомога
 Польща хотіла скористатись становищем Литви і ,об'єднавшись, розширити свої землеволодіння і
поширити вплив на слов’янський схід
 Українська шляхта і магнати хотіли скористатись союзом як захист південних рубежів від турецько-
татарських нападів і припинення шляхетських наїздів (збройні напади) у польсько-українському
прикордонні( При цьому українські князі висували пропозицію об’єднати Польщу, Литву й Україну в
одну державу на рівних засадах)

Основні умови :
 Об'єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який
одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному
польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.
 Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики. Збереження
Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і
територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.
 Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.
 Литовське князівство отримало статус автономії. Українські землі, що раніше належали Литві,
переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на сім воєводств:
 Руське(Львів);
 Белзьке(Белз);
 Брацлавське(Брацлав);
 Київське(Київ);
 Подільське(Кам’янець)
 Волинське(Луцьк).
Річ Посполита була виборною монархією зі шляхтською демократією.
Українське питання на переговорах у Любліні
Аристократія України
Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на
князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на
чолі власних озброєних розділів. Осередком княжих родів була Волинь.
Пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя.
Дрібна та середня шляхта. Їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові
гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була
військова служба за власний кошт и сплата грошового збору .Шляхта дістала право вільно
розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї .
У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з
князями. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб
здобути для себе більше привілеїв. Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю
Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна
перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося
скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства . Грабіжницькі напади з Криму
татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не
могли протидіяти татарським ордам.
Створення Речі Посполитої призвело спочатку до обмеження автономії українських земель , а потім
до повної ліквідації як цієї автономії ,так і взагалі їх державності
Посилення політичної ролі і економічно – господарських функцій шляхти призвело до встановлення
режиму шляхетської демократії. В цей час відбувався процес творення замкнутих суспільних верств –
станів(шляхетський стан ,духовенство і міщанство). Правове становище різних станів значно
відрізнялося.
Шляхетські права і привілеї стали поширюватись на верхівку українських феодалів. Проте правове
становище інших станів (селянства ,яке стало остаточно закріпаченим) залишалось важким. Натомість
польські магнати що прибували на українські землі безжалісно експлуатували природні багатства країни
та пригноблювали населення.
Однак, у польсько-литовському пануванні над Україною був і певний позитивний аспект – міста
отримали законодавство і систему самоврядування (за Магдебурзьким правом), українці призвичаїлись
до системи управління, яка існувала на заході, до усвідомлення своїх прав та необхідності боротьби за
свої інтереси.
З переходом українських земель під владу Речі Посполитої було поставлене під сумнів саме
існування українців як окремого народу, окремої етнічної спільності. Національне життя і національні
традиції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта з погордою ставилася до всього східноукраїнського,
білоруського, литовського тощо. Перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або
окатоличитися, полонізуватися. Поволі, але невпинно польська мова, право, релігія, підтримані
державою, впроваджувались на всіх захоплених Річчю Посполитою землях України.

29.Центральні органи влади і управління Речі Посполитої та їхня діяльність на українських землях.
1) На чолі держави стояв король(обирався сеймом ) якому належала вища виконавча влада.
Король одночаснобув і головою на засіданнях сейму. Однак усі важливі питання він повинен був
вирішуватилише з урахуванням думки сенату.
2) За Люблінською унією законодавча влада була вручена спільному для обох держав Вальному
сейму. Він складався з двох палат :Сенату і посольської ізби
Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми:
-"конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля;
-"елекційні", де обирали короля;
-"коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу.
За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої.
Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби. Король у сенаті,
таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.
Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих
посадових осіб Речі Посполитої —Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з
того чи іншого питання.
Найбільш впливовою частиною вального сейму була посоль ська ізба. До її складу входило 170
делегатів — послів від земської шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти
відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.
Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип "вільної заборони"
— так зване право вето.
Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові
податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав,
визначати основні напрямки зовнішньої політики. Постанови сейму називалися конституціями.
3) Центральне управління поряд з королем здійснювала центральна адміністрація що складалась
із вищих урядовців : коронний маршалок – Відав королівським двором ,його заступником був
надвірний маршалок;Королівською канцелярією відав коронний канцлер ,а королівською скарбницею –
коронний підскарбій,
Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому
Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Важливе місце у
державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо.
30.Джерела,структура і редакції Литовських статутів.
Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому Князівстві Литовському стало
укладення в XVI ст. трьох редакцій Литовських статутів.
Роботи з підготування Першого Литовського статуту (Старого) проводилися у першій чверті XVI ст.
Основним джерелом цього статуту були:
-адміністративна і судова практика державних органів.
-звичаєве право.
-норми писаного права, викладені в Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях).
-норми Руської правди.
-норми православного й католицького церковного права.
-привілеї польських королів
-магдебурзьке право
-польські_конституції
І Литовський Статут (Старий) був прийнятий при Сигізмунді І на Вальному сеймі у 1529 р. як
виключно світський кодекс, і юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного
устрою. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального,
сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди,
звичаєвого (українського, білоруського і литовського) права, окремих положеннях польських і німецьких
судебників, у т.ч. Саксонського Зерцала, та поширювався на усе населення держави незалежно від
станової приналежності, зокрема, закріплював отримані за привілеями права шляхти, яку зрівнював в
єдиний стан, та водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю. Він складався з 13
розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного ужитку.
Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання про його
перегляд. Для розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію. Статут було
затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність лише з 1566 р.; так як ця редакція
з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, він називається
також – Волинський. За рівнем кодифікаційної техніки він перевершував І Статут; поділявся на 14
розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-економічні
і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів,
встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.
Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із
польським. За дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на
чолі з литовським підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий),
що був затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту,
щоправда, у приєднаних до Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському
воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав
права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості
селян.
Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-
українською мовою, а на початку 17 ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання
Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти
поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу
на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв,
привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої
чверті 19 ст.

31.Характеристика цивільного права за Литовськими статутами.

Речове право:
У польському і литовському праві поняття власності з`явилось доволі рано – спершу термін
“дідівщина”, тобто володіння речима, отриманими у спадок “від дідів”, який згодом витіснив термін
“власність” (у польському праві); спершу термін “отчина”, а у І Литовському Статуті – “власність” (у
литовському праві). Об`єкти права власності: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті,
озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Усі речі
розподілялись на рухоме і нерухоме майно; нерухоме майно – усе, що пов`язане із землею (за польським
правом), маєтки, землі, будови, ліси тощо (за литовським правом).
 Правовий режим землеволодінь був різним, оскільки:
1. розрізнялись королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі;
2. за способом придбання маєтки поділялись на такі категорії – а) “отчини” або “дідини”,
тобто отримані у спадок родові володіння; б) вислужені або отримані у користування (данини або
держання) на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”; в) набуті внаслідок купівлі-продажу.
Відповідно, право розпорядження цими землеволодіннями було різне – якщо власник
купленого землеволодіння розпоряджався ним вільно, то щодо отриманих іншим шляхом маєтків
існували певні обмеження. Попри те, шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена чи
куплена) вважалась недоторканою; щоправда, право володіти батьківськими землями втрачали дівчата,
які вийшли заміж без згоди батьків або одружились з іноземцями; діти злочинця теж втрачали право на
нерухоме майно; великокнязівські піддані, які втекли у ворожу землю, вважались державними
злочинцями, тож їхні маєтки переходили до господаря (Великого князя).

Право володіння землею грунтувалось на пожалуванні, підтверджуваному

великокнязівською грамотою або давністю володіння. При здійснюваній перевірці прав на володіння
землею у ході аграрної реформи Сигізмунда Августа, якщо держатель землі не мав належних документів
на право володіння землею, то вона відписувалась господарю. А І Статут вже гарантував шляхті
недоторканість їхніх земель за строком давності володіння ними упродовж понад 10 р. Вже шляхетські
привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатись ним на власний розсуд.
І Статут підтвердив право вільного розпорядження землевласників їхніми землями, але обмежив його
щодо родового і вислуженого майна, власник якого мав право продавати, міняти, відчужувати і дарувати
лише 1/3 такого майна. Та ІІ Статут скасував це обмеження – для шляхтичів не вимагався дозвіл
Великого князя на відчуження “отчини”, а досить було повідомити про це земський суд, щоправда,
вислужені маєтки (“вислуги”) відчужувались лише за згодою Великого князя. Остаточно усі обмеження
шляхетської земельної власності скасував ІІІ Статут.
Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом
кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову службу на підставі земського рішення –
кожен шляхтич повинен був з`явитись на війну особисто, а також відправити на війну певну кількість,
залежно від розміру свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така
військова служба вимагалась з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином
придбаних чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати військову службу
і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав
право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.
Було врегульовано права користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові
і особисті; це – право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право
користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю
землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло
перешкодити сусідам.

Зобов*язальне право:
Закон передбачав неоднакову правоздатність суб'єктів у зобов'язаннях. Більш широкою вона була
для шляхти, обмеженою - для залежних і напіввільних людей. Наприклад, залежна людина не мала права
без згоди свого пана укладати угоди про землю, бути поручителем у зобов'язаннях, що перевищували 4
копи грошей (одна копа = 60 грошей). У випадку невиконання зобов'язання просту вільну людину могли
видати кредиторові для відпрацювання боргу. Крім того, закабалення просто і вільної людини феодалом
допускалося й за заздалегідь укладеному в письмовій формі зобов'язанню.
Головними підставами для виникнення зобов'язань були угоди й делікти. Крім того, зобов'язання
могли виникнути для феодально-залежних людей згідно з волею їхнього пана. Останній міг зобов'язати
залежну від себе людину виконати певну роботу або ж передати якесь майно на користь третьої особи.
Зобов'язання могли виникнути й на підставі судового рішення.
Зазвичай усі угоди відбувалися в присутності свідків і з дотриманням визначених символічних дій
(рукобиття, могоричтощо). Угоди про землю укладалися тільки в письмовій формі. Письмова форма
передбачалась і для договорів позики на суму понад 10 коп. грошей.
 Припинення зобов'язання наступало у випадку його виконання чи закінчення терміну дії (позовної
давності), внаслідок смерті зобов'язаної особи (було досить обмеженим, оскільки борг зобов'язані були
відпрацювати діти боржника), а також за неможливості його виконання.
На забезпечення виконання зобов`язань застосовувались різні засоби:
1. іноді договір скріплювали присягою;
2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого
майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у
довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником
зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу;
3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі
неплатоспроможності боржника.

32.Характеристика сімейного права за Литовськими статутами.

Дивитись зошит
Проте широкі права учасників подружжя стосовно володіння, користування та розпорядження
майном зумовлювали їхню матеріальну незалежність один від одного, що давало змогу в разі невдалого
шлюбу доволі легко його розірвати. Католицька та православна церковні доктрини визнавали
допустимим припинення шлюбу лише після смерті одного з подружжя. Однак на практиці відбувалося
розірвання шлюбу і з дозволу церкви, і без нього. Особи, які уклали шлюб за звичаєвим правом, за
розлученням зверталися до державного суду, вінчані – до церковного. Для законності розлучення
необхідна була взаємна згода подружжя перед державним або церковним судом чи посадовою особою
місцевого органу державної влади, що вони припиняють свій шлюб і надають одне одному свободу на
укладення нового шлюбу. Відповідно до Литовського статуту 1566 р. і Литовського статуту 1588 р., за
відсутності взаємної згоди учасників подружжя на розірвання шлюбу процедура розлучення
здійснювалась виключно перед церковним судом. Однак, як підтверджують документальні джерела,
навіть у таких випадках шлюби розривала і духовна влада, і світська. Розірвання шлюбу в юридичній
термінології Литовських статутів позначалось терміном "протестація". Окрім припинення шлюбу,
юридична процедура мала на меті забезпечення матеріальних умов та захист прав дітей подружжя. За
канонічним правом, розлучення допускалось лише на таких підставах:
 1. Нездатність чоловіка до подружнього життя.
 2. Наявність певного ступеня кровної спорідненості між подружжям.
 3. Вчинення тяжкого злочину одним із подружжя.
 4. Подружня зрада дружини.
 5. Тяжка хвороба одного з подружжя.

33.Характеристика спадкового права за Литовськими статутами.

Литовський статут 1588 р. містив 32 статті, які визначали принципи, умови та порядок спадкування
майна і передбачав два види спадкування: за законом і за заповітом. Відповідно до Литовських
статутів, спадкування за законом відбувалося, якщо спадкодавець не залишив заповіту. У період
чинності на українських землях Литовських статутів спадкування за законом здійснювалося відповідно
до черг спадкоємців. Спадкування хоча б одним спадкоємцем ближчої черги унеможливлювало
спадкування наступних черг спадкоємців за законом.
У разі спадкування за законом до спадкоємців першої черги належали діти спадкодавця, які
народилися у законному шлюбі, не були оголошені батьком незаконнонародженими і не були
позбавлені в офіційному порядку права на спадщину батьків.
Другу чергу спадкоємців за законом становили брати та сестри спадкодавця, інші кровні родичі.
На підставі Литовських статутів не мали права на спадок за законом: діти державних злочинців;
діти, визнані незаконнонародженими; дочка, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-
шляхтянка, що без згоди її найближчих родичів вийшла заміж за людину з непривілейованого
суспільного стану; деякі інші категорії осіб.
У разі відсутності спадкоємців першої та другої черг, до спадкування за законом, допускалася третя
черга: все майно спадкодавця, крім отриманого у спадок від матері, ставало власністю найближчих
родичів за батьківською лінією спорідненості; материнське майно (отримане спадкодавцем у спадок від
матері) переходило до найближчих родичів по матері. У випадку, коли в спадкодавця не було ані
спадкоємців за заповітом, ані за законом усіх черг, його майно визнавалося вимороченим і ставало
власністю держави.
 У Литовських статутах розрізнялося спадкування за законом батьківського майна та
материнського. Дружина після смерті чоловіка мала право на його майно, але не більше 1/3, а 2/3
отримували інші спадкоємці відповідно до згаданих черг. Придане жінки за відсутності в неї дітей
після її смерті передавалося у власність найближчих родичів, у "дім, з якого вийшла".
Відповідно до Литовських статутів, спадкування за законом інколи допускалося навіть за наявності
заповіту. Йдеться про так звану обов'язкову спадкову частку, яка існує і в сучасному українському
цивільному праві. У Великому князівстві Литовському були певні обмеження, адже на користь
сторонніх спадкоємців можна було заповідати тільки рухоме майно та куплену нерухомість.
Батьківське і материнське нерухоме майно могло передаватися за заповітом лише до 1/3 його кількості,
а 2/3 підлягали спадкуванню за законом. Спадкодавець не мав права скласти заповіт на ці 2/3 вотчини
навіть тоді, коли у нього не було дітей. У таких випадках до спадкування за законом долучалися родичі
з побічної лінії спорідненості.
Феодально залежні люди, за відсутності в них дітей, могли заповісти стороннім особам 1/3 свого
рухомого майна, а 2/3 його зобов'язані були залишити дітям, які оселялися після них у їхньому домі. У
разі відсутності дітей, ці 2/3 надходили у розпорядження пана.

34.Характеристика кримінального права за Литовськими статутами.

Мало становий характер. Це знайшло вияв, наприклад, у тому, що життя, майно, честь і
гідність привілейованих станів захищали посиленими засобами кримінальної репресії. І навпаки, за
деякі злочини, скоєні феодалами, карали м'якше або взагалі не карали. Так, у разі поранення шляхтича
шляхтичем винному відрубували руку, а за поранення шляхтичем простої людини - стягували
грошовий штраф.
Литовсько-руське кримінальне право розуміло під злочином "кривду" або "шкоду". Ці поняття
дещо схожі з тим, що в Руській Правді позначали терміном "обида". Дещо пізніше до неї почали
зараховувати порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "ґвалт", "злочинство". Відповідно до
Привілею 1457 р. існувала особиста відповідальність за скоєне. Вона наставала спочатку із 7-річного
віку, а за Другим статутом - з 14 років. Правда, покарання для дітей були м'якіші.Розрізняли умисел,
необережність, рецидив.
Правове регулювання кримінальних відносин на українських землях, які перебували у складі
Великого князівства Литовського, здійснювалося спочатку на основі звичаєвого права, Руської
Правди, обласних привілеїв, Судебника 1468 р., відтак за Литовськими статутами.
Поняття злочину у праві Великого князівства Литовського в другій половині 14 ст. розуміли як
заподіяння шкоди, згодом (від другої половини 15 ст.) трактували як проступок. Залежно від
характеру злочинного діяння і наслідків злочину Литовський статут 1529 р. розглядав злочин як
"виступ" або "злочинство". Злочин проти здоров'я, особистої та майнової недоторканості
називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкоди проти державної влади - "ображення маєстату
господарського".
Об'єктом злочину у Великому князівстві Литовському була людина, її майно і честь. До
суб'єктів злочину відносили вільних та залежних людей.
У Великому князівстві Литовському злочинні дії поділялися на такі основні види:
 державні ("ображення маєстату господарського");
 проти порядку управління і судочинства;
 військові;
 проти релігії і церкви;
 проти сім'ї і моралі ;
 проти життя, здоров'я й честі людини ;
 майнові;
 злочин слуг і феодально залежних людей проти феодалів;
 переховування засуджених;

Проти державні. До них відносили такі діяння, як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада
держави. За їх вчинення передбачалася смертна кара, позбавлення шляхетської честі й конфіскація
майна.
Проти порядку управління належали: відмова старост виконувати законні вимоги особи,
стягнення мита, ще перевищувало встановлені норми, протизаконна діяльність членів суду, відмова
здійснювання судочинства.
 Проти судочинства вважалися спричинення безладу у приміщенні суду, образу судді або іншої
сторони і плямування свідків, порушення процедури судового розгляду, невиконання судового
рішення, порушення правил перебування в суді під час судового засідання.
Військові. Відносили ухилення від військової повинності, неприбуття на місце шикування
війська, самовільне залишення військового табору, недбалість при несенні караульної служби, утечу з
війська, крадіжку військової скарбниці, порушення порядку і спокою в поході і в обозі, грабунки в
поході, продаж і вивіз до ворожих країн зброї, заліза, кіс, ножів, стріл.
Проти релігії. Перехід від християнства до ісламу чи іудаїзму, за що передбачалося спалення
винного.
Проти сім'ї. Належали: укладення шлюбу проти волі батьків і за відсутності бажання однієї зі
сторін; двоєженство, викрадення заміжньої жінки з її волі чи без її; укладення шлюбу між кровними
родичами. За злочин проти сім'ї винні підлягали смертній карі.
Проти моралі. Злочини проти моралі регулювалися церковним правом. Однак ґвалтування
регулювалося світським правом.
Проти особи. Найтяжчим злочином проти особи було вбивство - навмисне, ненавмисне.
Навмисне вбивство карали шляхом ув'язнення і штрафом. Ненавмисне вбивство каралося лише
сплатою штрафу.
Проти здоров'я. Литовські статути передбачали покарання за поранення руки, ноги, носа, ока,
губ, вибиття зуба. Обтяжуючими обставинами при пораненні було вчинення злочину в присутності
короля, у суді або під час нападу на маєток.
Проти честі. В князівстві Литовському злочин проти честі поділявся на злочин проти
шляхтича та проти інших осіб. Злочинами проти честі вважали: вчинення побиття ломакою чи
іншим способом; образа словом у суді, у палаці короля, обзивання байстрюком. Серед злочинів, які
посягали на свободу особи, вирізняли перетворення вільної особи на раба, незаконне ув'язнення.
Проти майна. До майнових злочинів відносили крадіжку, пограбування, розбійницький напад,
знищення або спалення майна, незаконне користування чужим майном. Покарання за крадіжку
залежало від вартості викраденого. За вчинення пограбування суд призначав сплату різноманітних
штрафів. За розбійницький напад з корисливою метою було передбачено смертну кару. Шляхтича
притягували до відповідальності лише у тому випадку, якщо його було схоплено на місці злочину. За
навмисний підпал чужого майна було передбачено спалення винного. За знищення майна передбачали
штраф 12 кіп грошей. За замах на життя особи та її майна карали смертною карою організатора нападу
і вбивцю. Для співучасників, що вчинили напад з метою заволодіння чужим майном, було передбачено
тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.
Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція
злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили. Найбільш тяжким
покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III —
у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили:
спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара
здійснювалась відрубанням_голови_або_через_повішення.
Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою
тощо.
В Статутах була складна система майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що
складалась із "накладу", який надходив у скарбницю держави, "шкоди" — винагороди за вчинену
шкоду потерпілому, "годовщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався
насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.
Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до
шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або
назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами
додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста.
Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось
надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні
злочини суд застосовував догану або зауваження.
Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували
вид покарання, а не його розмір.
За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.

35.Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами (згадати Трибунал Луцький).

 Судовий процес литовсько-руської доби мав змагальний характер. У ньому брали активну участь дві
сторони: сторона захисту і сторона обвинувачення. Вони вели спір, доводили свою правоту,
використовували фактичний матеріал і судові докази. Формальна рівність сторін передбачала широкі
процесуальні права як д ля сторони обвинувачення, так і для сторони захисту. Приватно-позовна форма
процесу передбачала, що сторони були "господарями" процесу: могли в будь-який момент його
припинити, відмовитися від позову, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.
Учасників судочинства на українських землях у складі Великого князівства Литовського можна
об'єднати в такі групи: 1) судді та судові урядники; 2) сторони, які захищали свої інтереси в суді
(позивач та відповідач) та особи, що брали участь з ініціативи однієї зі сторін (представники); 3) "люди
добрі сторонні", представники громади; 4) свідки та співприсяжники. Кожна група учасників мала своє
призначення та виконувала притаманну тільки їй специфічну роль.
Інституту професійних судців фактично не існувало. Судочинство в державних судах, не
відокремлених від адміністрації, здійснював великий князь, або особи, ним призначені (воєводи,
старости). Спеціальних професійних вимог до суд дів державних судів не висувалося.
У недержавних судах функції судді виконували обрані на певний термін присяжні судці-лавники,
війт, обрані сторонами приватні особи, такі, що добре мали знати право. Склалася така ситуація (за
відсутності судової влади в країні), за якої населення не впливало на призначення судців державних
судів, тоді як в недержавних свідомо обиралися особи, обізнані у праві.
У судах на українських землях литовської доби суддям допомагали численні урядники, зокрема
діцькі, вижі, дільчі, єдначі, пізніше – возні. До функцій діцьких входило: примусове доставления
сторони до суду, здійснення майнового стягнення за рішенням суду. Вижі були своєрідними слідчими,
яких великий князь, воєвода чи староста мав право послати на місце злочину для ознайомлення з
обставинами справи. Серед осіб, що допомагали у судовій діяльності, були увязичі. До їхніх функцій
належало введення у володіння маєтком, якщо він передавався потерпілій стороні як погашення боргу
або відшкодування збитків. У судових актах також згадуються дільчі, які за дорученням суду
здійснювали розподіл спільного майна між нащадками. Названі посади не були постійними, виконання
таких обов'язків відбувалося за одноразовим дорученням великого князя, воєводи або старости.
Учасники судового процесу, які відстоювали в суді свої інтереси, у пам'ятках права та судових
матеріалах досліджуваного періоду мають загальну назву "сторони". Сторону обвинувачення (ту, якій
було завдано шкоду або яка зверталась зі скаргою) називали "істець", "актор", "повод", "жалобник";
сторону захисту (ту, яка себе захищала) називали "отпорною", "доводячою", "обжалованною".
Судочинство починалося за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів. Судовий
процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і
підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або
обвинувачення, укласти мирову угоду. У разі найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'язковими,
незалежно від заяви сторони. У таких справах практикувалися доноси, застосовувалися катування,
дотримувалася таємниця судочинства, тобто проявлялися риси розшукового процесу. Обсяг
процесуальних повноважень сторін залежав від того, в якому суді розглядали справу, та від станової
належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути адвокати, що перебували при судах. У
деяких справах їхня участь була обов'язковою, оскільки вони відігравали головну роль під час "розмови
сторін".
Важливе значення мала система доказів, яку використовували в судах. Литовські статути містили
перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо.
Докази поділялися на достатні та недостатні. Достатніми вважались: власне зізнання (у
кримінальних справах для його отримання допускалось катування), письмові документи (істинність
яких встановлювало визнання протилежною стороною), показання свідків (у кримінальних, цивільних
та земельних спорах вимога щодо кількості свідків була неоднаковою) та впіймання з речовими
доказами на місці злочину (на "гарячому вчинку").
Недостатніми доказами вважались: показання одного або двох свідків, "лице", знайдене у чесної
людини в результаті обшуку в приміщенні, в якому є вікно або двері, присяга і докази за результатами
"гоніння сліду".
Власне зізнання було вирішальним доказом під час розгляду кримінальних справ. Для одержання
зізнання законодавство допускало застосування катувань (власне, в цьому простежується
впровадження елементів інквізиційного процесу). Найпоширенішими доказами були показання свідків.
Литовські статути визначали коло осіб, які могли бути свідками.
 Речовий доказ ("поличне", "лице") оцінювався як повний доказ, достатній для того, щоб винести
обвинувачувальний вирок. Однак у Литовських статутах була норма, яка забезпечувала захист тим, хто
був невинуватим у вчиненні злочину, хоча при ньому і знаходили поличне.
Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Присяга шляхтича визнавалася доводом, тобто
безсумнівним доказом. Якщо не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому,
він мав право очиститися присягою.
Трибунал Луцький — найвищий апеляційний суд для Брацлавського, Волинського і
Київського воєводств утворений на вальному сеймі у Варшаві 1578.
Організований на зразок Трибуналу коронного у складі 13 суддів (депутатів), обраних на
шляхетських сеймиках (5 від Волинського і по 4 від Брацлавського та Київського воєводств). Фактично
діяв у складі 6 депутатів: 5 — від Волин. воєводства, 1 — від Брацлавського; від Київського воєводства
не було обрано жодного представника ( суди відбувалися з кількістю суддів, що зібралися). Через це
Луцький трибунал практично був трибунальським судом тільки для 3 повітів (Луцького, Волинського і
Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцьк. трибуналу, припинялася
діяльність земського суду: весь земський уряд брав участь у сесіях трибуналу.
Трибунал розглядав скарги не тільки на рішення нижчих судів (на підставі Статуту Великого
князівства Литовського 1566), а й справи, що стосувалися виключно Волинського воєводства, передані з
королів, канцелярії, а також частину записових (нотаріальних) справ, характерних для земського суду.
Розглядав апеляції на ухвали від земських, ґродських і підкоморських судів на підставі Литовського
Статуту 1566.
Судочинство велося українською мовою, але проти цього виступила польська шляхта і
католицьке духовенство, в наслідок чого Луцький трибунал приєднано до Коронного трибуналу
1589, який розглядав апеляційні справи також українських воєводств на сесіях у Любліні. Більшість
укр. шляхти і духівництво не підтримували ідею власного трибуналу. Ліквідація Луцького трибуналу
була чималим обмеженням автономного ладу українських земель під Польщею.

36.Виникнення Запорізької Січі та її аппарат управління.Її організація і роль в історії Україні

Посилення панщини, безправ'я українських селян і бідних міщан, дрібних ремісників
зумовили масові втечі знедолених людей на неосвоєні незаселені землі, де не було польської влади.
Найрішучіші, найвідчайдушніші з них складали специфічну категорію поселенців-козаків, основу яких
становили зневажені українські селяни.Вперше про козаків згадується наприкінці XIV ст.
Половецькою мовою слово "козак" означало "вартовий воїн", турецькою – незалежна людина.
Об'єднуючись у ватаги, групи, ці сміливі і волелюбні люди полювали, ловили рибу, відбивали
полонених і повертали награбоване татарами майно. Ось ці хоробрі люди і стали називатися
козаками. З поширенням в Україні кріпацтва та грубого порушення прав українського селянства
чисельність козаків зростала, вони часто поверталися у рідні домівки, щоб захистити своїх рідних від
панської сваволі. До козаків приєднувалися люди різних національностей – поляки, литовці, білоруси,
московити, молдавани, однак більшість становили українці. Проникаючи щораз далі на південь, вони у
степах засновували укріплені табори – січі – з військовими залогами. Це були їх оборонні пункти.
На початку XVI ст. за Дніпровими порогами виникають невеликі козацькі поселення – січі,
на базі яких у 1553–1554 pp. утворилася Запорізька Січ як осередок відновлення української
державності. Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти
феодально-кріпосницького ладу, порушень соціально-економічних, політичних, релігійних прав
українців з боку магнатів і шляхти та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. У період
національно-визвольного руху Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для
повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва. Протягом
свого 200-річного існування запорізькі козаки створили 8 січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську,
Микитинську, Кам'янську, Нову, Олешківську, Чортомлицьку.
На XVI–XVII ст. припадає помітний розквіт Запорізької Січі. У військовому аспекті Січ
поділялася на курені (максимально їх було 38), територіально – на паланки (5–8). Козацьке
самоврядування, яке склалося на Запоріжжі, було покладено в основу майбутньої української
державної організації. У Запорізькій Січі функціонувала суспільна система з виборністю старшин,
діяли органи влади і самоврядування, які розглядали найважливіші питання внутрішнього і
зовнішнього життя Січі:
1) військова рада за участю всіх козаків, що вирішувала найважливіші питання, і скликалася за
потреби, а регулярно – 1 січня і 1 жовтня; скликалися також ради у куренях і паланках;
2) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, курінні отамани;
3) військові службовці – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.;
4) похідні та паланкові начальники – полковники, писарі, осавули.
Вся військова старшина обиралася військовою радою на рік. Найвищу владу після
військової ради мав кошовий отаман – військову, адміністративну, судову. Він був підзвітний
військовій раді. Другою особою після отамана вважався військовий суддя, який також заступав
кошового отамана і був начальником артилерії. Організація козацького самоврядування Запорізької
Січі дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася втрачена у XIV ст. українська державність.
Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та
шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з
білим хрестом.
Запорізька Січ визнавалась республікою безпосереднього управління, в якій законодавча
влада належала всьому товариству, а не тільки його представникам, що об'єктивно є можливим лише
у невеликих республіках. У той час на Січі знаходилося 5–6 тисяч козаків, а по всіх Вольностях
Запорізьких – декілька сотень тисяч. Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, а була своєрідним
державним утворенням:
1) за формою правління – демократичною республікою, органи управління якої
формувалися, в основному, для забезпечення головного завдання – оборони козацтва від зовнішнього
нападу;
2) за формою державного устрою – унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів
(побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно- військових округів) у межах Вольностей
Запорізьких;
3) за населенням – самоорганізованою корпорацією самітників та утікачів, яка була
заснована на колективній формі власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у
користуванні земельними угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах
зрівняльного розподілу благ
Запорізька Січ мала свою правову систему, оскільки маючи свободу і незалежність від
державних чиновників, козаки твердо стояли на охороні звичаїв предків. Якщо на території України
діяли різноманітні джерела права (Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне та
магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі їх не визнавали, а найважливіше значення мало звичаєве
козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин.
Запорізька Січ відіграла виняткову роль у захисті України від татарських нападів.
Зміцнившись, козаки почали, у свою чергу, здійснювати регулярні походи у Крим, Туреччину, навіть на
Стамбул, сіючи серед татар і турків паніку, визволяючи тисячі і тисячі невільників з татарсько-
турецької неволі. Особливо активно боролися запорожці з "бусурманами" наприкінці XVI ст. у XVII
ст., зокрема, під проводом гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного (народився у с. Кульчиці –
тепер Самбірського району Львівської обл.).
Наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. тут стали спалахувати одне за одним народні
повстання. Вони охопили майже всю Центральну і Східну Україну і мали важливі історичні наслідки,
ставши провісниками Національно-визвольної війни, яка розгорнулася під проводом Богдана
Хмельницького у 1648–1657 pp.
Прийняті у Речі Посполитій 1632 р. "Статті для заспокоєння руського народу" ніяк не
злагодили напруженої ситуації. Польські феодали продовжували отримувати від короля, купувати у
попередніх власників або й силою захоплювати (особливо безгосподарні та селянські й общині) землі,
встановлювати там кріпосне право, численні повинності селян і міщан, переслідувати православну
релігію, зачиняти церкви.
Отож повстання продовжувалися, набираючи все більшої гостроти і розмаху. Серед
найбільших були повстання під проводом С. Наливайка (1594–1596 pp.), якого, спіймавши, живцем
спалили у мідному баку у Варшаві), Я. Острянина (Остряниці) (1648 р.) та ін. Вони, як і інші,
попередні, були жорстоко придушені, багато учасників страчено, причому мученицькою смертю.
1638 р. польською владою було видано "Ординацію війська запорізького реєстрового".
Замість піти повсталим на поступки, спробувати пом'якшити ситуацію, – влада пішла іншим шляхом.
Отож, кількість реєстрового козацтва було зменшено з 8 до 6 тисяч; відмінено порядок обрання
козацької старшини козаками (щоправда, цю старшину й так "рекомендувала" влада) й замінено
призначенням (у засаді з польської шляхти), ліквідовано козацький суд та ін. З повстанцями наказано
не вести переговорів, а нещадно їх знищувати.
В результаті застосування терору на деякий час повстання в Україні припинились. Польська
історіографія назвала час – з 1638 по 1648 pp. – часом "золотого спокою". Але це був оманливий
 спокій. Проте насильство над українським народом з боку польського панства й шляхти
продовжувались. Сприяли цьому й такі обставини, як слабкість у Польщі королівської влади, всесилля
магнатів, так званих "королевенят", сваволя шляхти, політична анархія і корупція в державному
управлінні та ін.

37.Утворення Козацько-Гетьманської держави уроки народно-визвольної війни 1648-1654рр.

У січні 1648 р. на Запорожжі знову повстали козаки, а коли до них прибув Б. Хмельницький,
повстання стало розгортатися і незабаром переросло в Національно-визвольну війну. Навесні 1648 р.
Хмельницький розбив польське військо, послане для припинення повстання, під Жовтими Водами, а
потім – під Корсунем. Козаки і повстанці проголосили Б. Хмельницького гетьманом України,
вручивши йому клейноди (владні відзнаки – бунчук, булаву) здобуті у польського гетьмана М.
Потоцького.
Всенародна боротьба, яка охопила всю Україну була за своїми рушійними силами, суттю та
розмахом справжньою революцією – національно-визвольною та антикріпосницькою за характером,
бо ж революції бувають не тільки соціально-економічні.
Революція – це докорінна зміна існуючого державно-політичного ладу, також соціально-
економічних та інших відносин, в якій бере (обов'язково!) участь народ. Без його участі – це не
революція, а переворот. Отож визвольна війна 1648–1657 pp. безсумнівно може бути оцінена як
революція.
Але повернемось до подій 1648 р. Отже, війна охопила всю Україну. До повсталих
долучилося й реєстрове козацтво, невдоволене порядками, уведеними "Ординацією війська
Запорізького реєстрового".
Після блискучої перемоги військ Хмельницького у вересні 1648 р. у великій битві під
Пилявцями, вони рушили на захід. У жовтні 1648 р. війська Хмельницького підійшли під Львів, й
оточили його. Максим Кривоніс здобув Високий замок – оборонну фортецю, після чого Львів вже не
міг довго боронитися. Але не бажаючи його нищити, оскільки це була українська земля і у Львові
проживало багато українців, гетьман взяв з міста викуп (365 тис. золотих) і зняв облогу.
Польський король Ян Казимир 1649 р. видав універсал, яким позбавив Хмельницького
гетьманства (хоча не польська влада цей титул йому надала), оголосив його поза законом і визначив
за його голову нагороду в 10 тис. золотих. Він оголосив проти повстанців посполите рушення шляхти,
яка разом з регулярним військом вирушила в похід на Україну.
Українське і польське військо влітку 1649 р. зустрілися під Зборовом (нині Тернопільська
обл.). Козакам і їх союзникам татарам вдалось оточити польські війська. Зрозумівши, що битва буде
програна, король Ян Казимир надіслав листа до Хмельницького і кримського хана з пропозицією
укласти перемир'я і провести переговори.
Козацька старшина та гетьман висунули низку вимог, серед яких:
 збереження всіх давніх козацьких вольностей;
 встановлення реєстру козаків у 40 тис. чоловік;
 скасування Берестейської унії;
 встановлення автономної козацької території, усунення з неї польських військ і католицького
духовенства та ін.
Після переговорів, коли виявилося, що кримський хан підписав за спиною Хмельницького
вигідний для себе мир, 8 серпня 1649 р. був укладений Зборівський договір. Отже, маємо підстави
говорити про правове визнання Річчю Посполитою автономії (поки що) української державності на
території трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського.
Мир з Річчю Посполитою був нетривким, поляки постійно його порушували,
вторгаючись в Україну. Так, у березні 1651 р. вони напали на м. Красне на Поділлі, де в бою загинув
один з найкращих полковників Хмельницького–Нечай. Хмельницький, розуміючи, усю складність
боротьби один на один з Річчю Посполитою (вона мала на той час найбільшу і одну з найкращих у
Європі шляхетсько-рицарську кінноту), став активно шукати союзників. Він вів переговори з
Московією, Молдавією, Угорщиною, Кримом, Швецією. Але кожна з цих країн вела свою політику,
мала свої інтереси і допомагати Україні ніхто не поспішав Тобто воєнно-політична і зовнішня
ситуація складались для Хмельницького несприятливо.
28–30 червня під Берестечком (нині Рівненська обл.) сталася ще одна велика битва з
поляками. Спочатку вона проходила для українського війська успішно. Але у вирішальний момент
знову підвели татари. Підкуплені, як вважають дослідники, польською владою, вони покинули поле
бою, захопивши з собою Б. Хмельницького, який, було, кинувся їх умовляти повернутися у бій.
 Поразка українців стала неминучою. Повернувшись з татарського полону, Б. Хмельницький розпочав з
поляками нові переговори. На той час Брацлавщину і Чернігівщину окупували вже польські війська,
українська адміністрація була ліквідована.
18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між
Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Він значно обмежив територію і автономію української
держави, а саме:
 територія – Київське воєводство;
 козацький реєстр – 20 тис. чол., столиця – м. Чигирин;
 Військо Запорізьке зберігає свою православну віру;
 правовий статус – автономія у складі Речі Посполитої;
 розірвання Хмельницьким угоди з кримським ханом;
 польські пани і шляхта отримують право повертатись до своїх маєтків і мати колишніх підданих.
Білоцерківський мир теж діяв недовго. На початку травня 1652 р., за участю ханських
послів, у Чигирині відбулася козацька рада, яка постановила відмовитись від умов Білоцерківського
договору, тобто анулювати. Зважаючи на численні акти віроломства і насильства з боку польської
шляхти, було визнане за необхідне взагалі розірвати мирні стосунки з Річчю Посполитою. У травні
1652 р. біля с. Батіг відбулась нова битва між козацьким і польським військами, яка закінчилася
повного поразкою поляків.
У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем під Жванцем. Поляки
були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир.
Хмельницький погодився на припинення війни на умовах Зборівського миру.
Національно-визвольна війна українського народу, яка тривала з 1648 до 1657 pp., закінчилася
звільненням значної частини українських земель з-під влади Речі Посполитої. Внаслідок переможної
Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького сформувалася Українська
Козацько-Гетьманська держава. Вирішальну роль у формуванні держави відіграла Запорізька Січ. 
Ознаками Української козацької держави ("Війська Запорізького") були:
 територія, на яку поширювалася влада гетьмана, адміністративно-територіальний поділ на полки,
сотні, курені;
 публічна влада, тобто офіційне керівництво суспільством, що здійснювалося спеціальними органами
від його імені, власна система права;
 збройні сили, податкова система, державні символи, суверенітет, мова, інші культурні цінності.
Офіційна назва козацької держави – Військо Запорізьке – існувала впродовж 1649–1783 pp.
Тогочасний український народ називав цю державу Україною, Гетьманщиною. Перед молодою
державою виникли два основні завдання: внутрішнє, тобто забезпечення нормативного
функціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення тощо; зовнішнє,
тобто захист незалежності й території. Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи
публічної влади; територіальний поділ; введення своєї податкової системи.

38.Рішення Переяславської Ради 1654р.та її політико-правові наслідки.

8 січня 1654 р. у Переяславі гетьманський уряд скликав Генеральну раду. Оскільки після
виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене по домівках, у місті
знаходилися лише місцеві козаки, частина прибулих представників козацьких полків, міст України,
духовенстваМ. Грушевський уточнював: на Раді були присутніми від війська близько 200 осіб, з них
приблизно половину складали полкова старшина і козаки, іншу - сотники. На раді були присутніми 12
полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит
С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського
воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України.
На думку історика козацьких рад Л. Окіншевича, міщанство було представлено на Раді як
"державний елемент". Разом із міщанами у Раді брали участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що
присягу царю тоді склало 284 особи. Представники запорізького козацтва участі у Раді не брали. Не
представлені були й ряд адміністративних полків, селянство - тобто більшість населення. Отже,
Переяславська рада мала представницький характер, хоч це представництво відображало
волевиявлення лише частини станів населення держави. На раді було оголошено царську грамоту і
її учасники погодилися перейти під "високу руку" російського царя.
Рішення Земського собору і Переяславської ради стали усним договором між Росією і
Україною. Увечері 8 січня 1654 на Переяславському церковному соборі Хмельницький та генеральна
старшина присягнули на вірність царю, після чого російські посли вручили гетьману клейноди -
корогву булаву і щедрі подарунки. Два наступні дні козацька старшина й посли обговорювали
характер і принциповий зміст українсько-російського договору. Йшлося про військовий союз,
територію, на яку поширювалася протекція московського царя та гарантії прав і вольностей всіх станів
українського суспільства. Після цього московські посли поїхали по Україні приводити до присяги
населення. Та це давалось непросто - не всі українські полки і міста виявили бажання скласти присягу.
Відмовились від присяги Уманський, Брацлавський, Кропив'янський та Полтавський полки,
полковники І. Богун, І. Сірко, митрополит Київський, який заборонив своїм парафіянам складати
присягу. Проте "...народ присягав без спротиву", - писав М. Костомаров. Більшість українців своєю
присягою підкріпили рішення Переяславської ради.
Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість
виконуватиметься російською стороною. Вони бажали юридичного оформлення договору, письмового
закріплення прав і обов'язків сторін, збереження суверенітету Української держави.
Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів
("просительскі статті"), основними з яких були:
 недоторканність витвореного в ході Української революції політико-адміністративного, військового,
судового устрою Козацької держави;
 збереження прав і вольностей козаків, шляхти і міщан;
 60-тисячного козацького реєстру та встановлення платні реєстровцям;
 виборність гетьмана і старшини;
 невтручання царських представників у справи місцевого управління;
 право гетьмана приймати чужоземних послів;
 участь російського війська у війні з Польщею.
За умов виконання усіх статей Україна погоджувалася перейти під протекторат
московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину. В історичній науці цей
документ називають по-різному: статті Б. Хмельницького, "Прохальні пункти", Переяславський чи
Московський договір, оригінал якого не зберігся.
17 лютого 1654 р. повноважні посли України - генеральний суддя С. Зарудний і
переяславський полковник П.Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його
цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21
березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Цар і бояри розглянули статті і
супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, проте
в них були й положення, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. Йшлося про
збереження за гетьманом права зовнішньополітичної діяльності, але про її характер він був
зобов'язаний інформувати Москву та утримуватися від зносин із Туреччиною й Річчю Посполитою.
Російський уряд відхилив запропоновану модель фінансових взаємин двох сторін, натомість
конституювалось положення, за яким зібрані українською адміністрацією кошти мали йти до царської
скарбниці, а звідтіль повертатись на утримання козацького війська, адміністрації, судів тощо. У такому
вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними,
документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей
документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому і жалувані грамоти
козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.
Таким чином, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8
січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три
жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами. Уряд Олексія
Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II,
розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.
Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема
вони розцінювались як:
1) персональна унія;
2) васалітет;
3) тимчасовий військовий союз;
4) возз'єднання;
5) приєднання;
6) реальна унія;
7) не повна інкорпорація;
8) протекторат;
 9) конфедерація.
Зараз найпоширенішими є думки про те, що це був тимчасовий військово-політичний союз або
протекторат. Рішення Б. Хмельницького про перехід «під руку» московського царя було вимушеним
кроком, напевне не розрахованим на «вічну» перспективу. У тих умовах кращого варіанта, скоріш за
все, не було. 

39.Організація і діяльність Малоросійських колегій, Правління гетьманського уряду в Україні та їхній

антиукраїнський характер.
Організація і діяльність Малоросійських колегій в Україні.
Заснована (замість Малоросійського приказу) в травні 1720 р. для нагляду за діяльністю
гетьмана та його адміністрації на Лівобережній Україні. Складалася з 6 офіцерів російської армії та
прокурора на чолі з президентом — бригадиром С. Вельяміновим. Цей орган був засобом ще
більшого обмеження і без того куцої автономії козацьких областей. Аналогічні заходи вживалися і
стосовно козацтва Дону, Тереку та Яїку (Уралу). Вже після смерті 1. Скоропадського царський уряд не
дозволив обрати нового гетьмана. Указом від 11 липня 1722 р. він доручив правити Лівобережною
Україною наказному (тимчасовому) гетьманові П. Полуботку. Фактично ж усі справи вирішував
президент колегії. Остання, попихаючи генеральну старшину, втручалася в місцеве самоврядування,
збільшувала податки. Відала також судовими справами.
Діяльність Малоросійської колегії викликала велике невдоволення на Україні. До того ж
наближалася війна з Туреччиною. Щоб заручитися підтримкою старшини та козацтва, російський уряд
1727 р. скасував колегію і відновив колишній устрій, звелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-
річного Д. Апостола. З його смертю 1734 р. гетьманство знову ліквідували. До влади прийшла
видозмінена Малоросійська колегія під назвою «Правління гетьманського уряду». Так тривало до
1747 p., коли уряд імператриці Єлизавети, зваживши на бажання української старшини, видав указ
«Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями».
1750 р. під тиском уряду гетьманом обрали Кирила Розумовського,
молодшого брата фаворита імператриці Олексія. Але 1764 р. Катерина II, яка щойно прийшла до
влади, остаточно скасувала інститут гетьманства і знову підпорядкувала Лівобережну Україну
Малоросійській колегії, що дістала назву «другої». Очолював її президент П. Румянцев. Колегія
складалася з 4-х російських офіцерів і 4-х представників козацької старшини. Вона послідовно
викорінювала залишки автономії та самоврядування в Україні. 1775 р. скасувала поділ Малоросії на
полки, а 1783-го самі козацькі полки перетворила на регулярні частини російської армії. На основі
лівобережних та південних українських земель було утворено Київське, Чернігівське та Новгород-
Сіверське намісництва, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі. Згодом до них
приєдналися Харківське й Катеринославське намісництва. Так було покінчено з автономією
Лівобережної України. У серпні 1786 р. царським указом Малоросійська колегія ліквідовувалась у
зв'язку з поширенням на Україну системи губернського правління Російської держави. 
Правління гетьманського уряду та його діяльність у Гетьманщині.
Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750р, коли імператриця Єлизавета Петрівна
погодилася відновити посаду гетьмана.
Після смерті Д.Апостола нова імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а
для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою «Правління Гетьманського
Уряду» (1734 — 1750) , фактично видозмінена Малоросійська колегія. Він складався із трьох
представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали
рівні права, але фактичним головою був князь О.Шаховський, а з 1737 — князь І.Барятинський. Вони
отримали таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління,
переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці
зближувалися з росіянами через змішані шлюби, але в жодному разі не допускати подібних зв'язків із
правобережними українцями, поляками чи білорусами.
Крім О. Шаховського та І. Баратинського членами правління також були полковник Гур'єв та
представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А.
Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. За ствердженнями істориків, що замість одного з двох
останніх представників до Правління гетьманського уряду міг входити генеральний суддя М. Забіла.
Російська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, намагалася знищити місцеве
самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на російсько-турецьку війну
1735 — 1739 pp., де загинуло 34 тис. українців. Великим лихом для Гетьманщини стало також
поширення на її території діяльності «Таємної канцелярії» — попередниці ЧК-НКВД-КГБ, яка чинила
 насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих
українців.
.До її компетенції входило насамперед адміністративне, військове, апеляційне й
господарсько-фінансове управління Україною- Гетьманщиною, яке вона здійснювала через
підпорядковані їй Вищі державні органи - Генеральний Військовий суд, Канцелярію Малоросійських
зборів, Канцелярію Генеральної артилерії та полкові адміністрації, які поширювали дію розпоряджень
і наказів ПГУ на підлеглі їм органи управління.
У віданні ПГУ перебували також питання, пов´язані з організацією й функціонуванням
митної й прикордонної служби, встановленням адміністративно-територіальних кордонів між
полками і сотнями, проведення перепису населення і власності України.
Важливою функцією ПГУ була адміністративно-поліцейська, тобто контроль за ремонтом
і будівництвом доріг й мостів, видача паспортів та інших засвідчувальних документів.
До його компетенції входив і нагляд за розшуком та передачею втікачів з Російської
імперії, Польщі й Туреччини, а також контроль за тим, щоб населення України- Г етьманщини не
вдавалося до втеч.
Конкретніше повноваження ПГУ розкрито в наказі князю О.Шаховському від 31 липня 1734 р.
про збереження в Глухові Канцелярії міністерського правління: 1) Залишити в Глухові Канцелярію
малоросійського правління для секретних та інших державних справ: розгляду чолобитних з ГВС,
контролю за збором грошових та хлібних податків підскарбіями; 2) розглядати справи чолобитників,
які направлялися Д.Апостолу, й у випадку неправильного вирішення переглядати.
Функціонально ПГУ об’єднувала верховну, апеляційну, законодавчу/розпорядчу, фінансову
владу в Україні-Гетьманщині. До її повноважень входило:
1) адміністративне керівництво, формування війська, нагляд за прикордонною службою,
облік рангових маєтків, присвоєння чинів;
2) організація, комплектування, озброєння, облік козацького війська, забезпечення його під
час походів;
3) контроль за збиранням податків та їх витратами; 4) безпосередній нагляд за діяльністю
ГВС і розгляд апеляцій на його рішення.

40.Вищі органи влади і управління Гетьманщини.

Система органів публічної влади мала три уряди: генеральний, полковий і сотенний.
Сотенні, у свою чергу, у військовому відношенні поділялися на курені: у кожному по 20–30 козаків.
Формально вищим органом влади у цей період вважалася військова рада. Але вона не була
постійно діючим органом й скликалася періодично для вирішення найважливіших питань життя
України: ведення війни, обрання генерального уряду. Реально вища влада належала генеральному
урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. До генерального уряду
входили гетьман і його помічники, що утворювали раду генеральної старшини при гетьманові.
Ілавою України, її правителем був гетьман. Він наділявся широкими державновладними
повноваженнями у галузі політичній, військовій, фінансовій і судовій, видавав також
загальнообов'язкові для всіх нормативні акти – універсали, скликав ради, був вищою судовою
інстанцією. Коли на першому етапі національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще залишався
васалом польського короля та підписував документи як "Гетьман війська його королівської милості
Запорізького", то потім – як "Гетьман Війська Запорізького". Згодом його як правителя української
держави визнали правителі сусідніх держав.
Генеральні старшини, як і в Запорізькій Січі, очолювали окремі галузі управління. Так,
генеральні обозний, осавул, хорунжий відповідали за військові справи та матеріальне забезпечення.
Звичайно, генеральний обозний вважався першою посадовою особою після гетьмана. Серед інших
генеральних старшин обов'язки розподілялися так, як і в Запорізькій Січі. Зокрема, генеральний
бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади, генеральний писар керував
зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював вищий судовий орган, що був апеляційною
інстанцією для полкових і сотенних судів, генеральний підскарбій відав справами казни.
На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд становили полковник і
полкові урядовці, які обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складався з сотника та його
помічників. У великих містах управління здійснювали магістрати, в малих, але привілейованих, –
отамани. У звичайних містах управляли городові, які обиралися, а в селах – сільські отамани.
Україна мала своє військо, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським договором 1649 р.
 визнано реєстр козаків у 40 тис., за Білоцерківським (1651 р.) – 20 тис. Загалом у 1648– 1654 pp. армія
сягала 300 тис. чоловік.
Територія Української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину
Правобережжя та степу. Звільнені території також поділялися на полки і сотні, які з літа 1648 р.
вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке
проживало на їх терені. За Зборівським договором звільнена територія України охоплювала три
воєводства: Київське, Брацлавське, Чернігівське. Вони ж поділялися на 16 полків і 272 сотні. Це були
такі полки: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський,
Кропив'янський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський,
Чернігівський, Черкаський, Чигиринський. У 1650 р. полків було вже 20. Зазначимо, що Запорізька Січ
становила окрему адміністративно-територіальну одиницю. Така полково-сотенна ознака
державності властива тільки Україні й проіснувала до ліквідації залишків української державності,
тобто до 1783 р. Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова
система. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в Україні
створювалася своя грошова система.
Особливості української державності – виборність органів публічної влади, роль
колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в неї були закладені основи демократичної
(республіканської) форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб'єктом міжнародних
відносин, підтримувала дипломатичні відносини з багатьма іноземними державами (Московією,
Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо)

41.Місцеві органи влади і управління в Гетьманщині.

До них належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки
та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці.
На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман.
Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, головував
на полковій раді, мав судові функції.
Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та
функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий
обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул та полковий хорунжий. Всі вони за
посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов'язковими
для всього населення полкової території. У XVIII ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.
Сотню очолював сотник, який у масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку.
Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осавул. У другій половині
XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку
XVIII ст.
Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста
управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами. Перші з них користувалися
магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим гетьманами або
царським урядом.За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий
імунітет,право власності на землю,ремісничі й торгівельні пільги тощо. Ним установлювалися
порядок обрання міських властей,їхні управлінські функції,основи цивільного та кримінального
права,норми оподаткування,регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань.
На чолі міста - війт. Його вибирало все спільство і затверджував гетьман. Влада війта була
довічною. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які
складалися: ради (райці на чолі з бурмистром) і лави. Ради відали адміністративно-господарськими
справами:міськ.господарством,організацією оборони міста, збиранням торгівельного
мита,підтриман-
ням зв'язків з гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники)
на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них
вироки.
Давній устрій міського самоврядування був порушений тим що частина міщан стала
козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана. Унаслідок цього в міста
нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям. Козацька адміністрація неодноразово
втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки, а міський
патриціат, захищаючи давні привілеї, намагався поширити свою владу і на козацьке населення
міст.Управління малих містечок,населення яких не володіло правами магдебургії,зосереджувалося в
 ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької
влади в краї.Сільське управління перебувало в руках сільської громади, якa складалася з дорослих
самостійних господарів, як чоловіків, так жінок. Для догляду за порядком і для завідування сільськими
справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників).

42.Магдебурзьке право та його поширення в Україні.

Важливе значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке
право, що поширюється на українські міста із сер. XIV ст. і передбачало надання міській громаді
право здійснювати місцеве управління, запровадити модель місцевого самоврядування на зразок
управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву німецького чи
саксонського права. Міста з Магдебурзьким правом активно використовували і загальнонімецьке
джерело права — «Саксонське зерцало» (1221—25) та його пізніші аналоги «Швабське зерцало»,
«Німецьке зерцало» тощо (див. Зерцало). В 13—14ст. міське право часто викладалось у формі
повідомлень для інших міст, які прагнули його запозичити. З часом Магдебурзьке право
систематизувалось у вигляді збірок, складених коментаторами. Приватні збірники Магдебурзького
права виходили в Німеччині до 19 ст. В інших країнах також випускалися збірники Магдебурзького
права, пристосовані до місцевих потреб. Так, у Польщі існували латинські переклади або переробки
Магдебурзького права (переважно «Саксонського зерцала» і «Вайхбільда»), авторами яких були
Конрад з Сандомира (1359), Й. С. Тухоленсіс (Ян Цервус Тухольчик, 1531), М.Яскер (1535), Й. К.
Церазін (1629). Побачила світ і низка польськомовних видань Б. Гроїцького (починаючи з 1556), П.
Щербича (1581), П. Кушевича(1623).
Міста з Магдебурзьким правом отримували самоврядування, податковий і судовий імунітет,
право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та звільнялися від феодальних повинностей
(окрім гужової). Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні
норми цивільного і кримінального права, правила судочинства та оподаткування, визначало діяльність
купецьких об'єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо.
Запровадження Магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір українського
населення, оскільки супроваджувалося посиленням іноземної експанції, обмеженням прав
некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було
пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових
козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент "давніх прав"
українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації "малоросійського права".
Одержання містами права самоврядування перетворювало їх жителів на окремий замкнутий,
корпоративний стан. Значного поширення в українських землях дістало міське самоврядування,
засноване на Магдебурзькому праві. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від
феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства.
Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви,
домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби наприкінці ХV ст. польський і
литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на
"вільність", тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзького права.
Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: відміну
звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; скасування влади і суду державців
стосовно міщан; утворення органів самоврядування - ради, що обирадася міщанами. При одержанні
права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських
державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олександра, видана у 1498 р.
"Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право".
Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав свої станові органи
самоуправління. Таким органом була у великих містах вибірна міська рада (магістрат), що, як
правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бургомістрів) і двох колегій -
ради (райці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді
війт призначався державною або дідичною владою). Кількість радців залежно від розмеру міста
коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданні
ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватно-власницьких - пан
міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів . Рада
обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випадках призначала також цехових
старшин.
 Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо.
Судова компетенція належала і до ради і до лави, їх розмежування було не завжди виразне; але, як
правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а
рада - як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах. Магістратською
канцелярією відав міський писар.

43.Польсько-литовське законодавство у Гетьманщині.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого діяли на українських землях,
приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст.
розглядали останні у понад половині статей. Значне місце вони займали у Судебнику 1468 p., а також у
всіх трьох статутах Великого Князівства Литовського. Названі правові пам'ятки відносили до
найбільш тяжких злочинів вбивствжо на суді або у присутності пана. Проте вони розташовувалися у
розділі — злочини проти особи.
Кримінально-правові норми у той період мали відкрито класовий характер. Життя, майно,
честь і гідність представників пануючих верств, насамперед, шляхти захищалися посиленими санкціями.
Оскільки суддями, замковими, війтами могли бути тільки шляхтичі, то необхідності особливого захисту
органів правосуддя не виникало.
За межами польсько-литовського законодавства виявилася система злочинів і покарань
запорізького козацтва, яка склалася відповідно до давніх звичаїв, а також згідно із «словесним правом і
здоровим глуздом». Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну
рівність суб'єктів перед законом.
Водночас названа система передбачала не менше, а суворіше покарання, що, на думку Д.
Яворницького, обумовлювалося перебуванням на Січі людей високої моралі й тим, що Запорізьке
військо не знало пом'якшуючого впливу жінок. Козаки майже постійно вели військові дії, і тому
підтримка порядку у війську потребувала суворих заходів.Діяльність козацьких судів базувалась
виключно на нормах звичаєвого права, які були широко відомі українському населенню завдяки
простоті, принциповості, справедливості рішень, відсутності тяганини. Судовий устрій Запорізької Січі
відігравав важливу роль у розвитку судової системи на українських землях.
Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися судова
система, що була визнана також царським урядом Росії. У царській грамоті від 27 березня 1654 р. за
Україною визнавалося право мати власні суди і судитися за своїми старими правами. Спочатку судові
функції виконували служби різних рівнів. Потім у їхньому складі почали виділятися колегії, а також
службовці, яким доручалося постійно виконувати дані функції.
Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, що
випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту в Росії й у Речі Посполитій. Вищим
судовим органом був Генеральний військовий суд. У нього входили генеральний судя (у 1654 р. їх було
три, потім два, потім один) і генеральна старшина.
В останній чверті XVII ст. залишилися чинні норми права польсько-литовського періоду.
Найпоширенішим був Статут Великого Князівства Литовського у редакції 1588 р. і Магдебурзьке
право. Багато їх положень суперечили один одному і вже не відповідали соціально-економічним умовам,
що сформувались на той час.
Водночас їхнє застосування у судовій практиці певним чином забезпечувало самостійність
розвитку української правової системи, де до злочинів проти порядку управління і суду були віднесені
фальшивомонетництво, підробка печаток, документів, лжеприсяга, лжесвідчення у суді і непокора
адміністрації. Під злочином проти суспільного порядку розуміли приховання злочинів, порушення
громадського порядку, бійку тощо.
Загальні правові норми Російської держави на території України — Гетьманщини до кінця
XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки нормативні акти, що спеціально видавалися російською
владою для застосування в Україні. Проте в Слобідській Україні російське законодавство
застосовувалося активно і витискувало норми звичаєвого права.
У Судебниках 1497 р. («Судебник Івана III», або «Великокнязівський судебник») і 1550 р.
(«Царський судебник», складений за завданням Івана Грозного) вперше закріплена відповідальність за
неправдивий донос та обмову з метою осуду невинного (ябедництво). За це у Судебнику 1497 р.
передбачена, навіть, смертна кара.
Захист правосуддя регламентував Литовський статут 1588 р.
У Соборному Уложенні 1649 р. (царя Олексія Михайловича) викладена глава, яка мала назву
«Про суд». До неї включені статті, що передбачали відповідальність за вчинення діянь проти правосуддя,
які скоюються як особами, покликаними до його здійснення (винесення неправосудного рішення,
відмова від виконання функцій з відправлення правосуддя тощо), так й іншими особами (вимагательство
шляхом пред'явлення «поклепного» позову, що має на меті неправдиве, корисливе обвинувачення кого-
небудь у вчиненні злочину). Ця глава, крім норм матеріального права, містила положення
процесуального характеру, що регулюють діяльність у сфері правосуддя. Така конструкція була
громіздкою і незручною у правозастосовчій діяльності.
У Артикулі військовому 1715 р. у главах 22 та 23 передбачалась відповідальність за злочини
проти порядку управління та суду (в тому числі за протидію служителям суду).

44.Нормативні акти автономної влади Гетьманщини.

Важливу роль відіграли договірні (гетьманські) статті, що підписувались гетьманом і
козацькою старшиною з одної сторони та російським царем і його представниками з іншої.Вони
визначали державно-правове становище України у складі Росії, фіксували найважливіші проблеми
внутрішнього життя України. Статті були найвищими юридичними актами, що регламентували
підвалини життя і загальне становище України. Були конституційними актами, на підставі яких діяли
всі інші джерела права. Ці акти визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права,
привілеї класів та окремих соціальних груп, організацію чиновництва.
Найбільш поширені нормативні акти гетьманської влади та Генеральної
військової канцелярії видавались у формі універсалів, ордерів, інструкцій, декретів і грамот. Провідне
місце посідали гетьманські універсали, які видавалися від імені гетьмана і містили закони та
розпорядження.Вони мали характер письмового розпорядження адміністративно-політичного акта. За
змістом і призначенням поділялись на:
 Загальні (стосувались усього населення);
 Спеціальні (до окремих установ, станів чи груп населення)
 Земельні – стосувалися надання земель козацькій старшині “за або на службу” або церквам
і монастирям “на молитву”, стверджували права власності на землі, набуті у спадок чи
купівлею,
 Охоронні та імунітетні (охорона майна чи виведення певних осіб з-під компетенції
адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана)
 Військові й службові(призначення на посади)
Прикладами останніх можуть бути універсали гетьмана К. Розумовського від 1752 р. та 20 квітня
1760 р. Першим гетьман установив порядок заснування діяльності (статус) Новгород-Сіверського
магістрату, а другим заборонив переселення селян з одного місця на інше без дозволу землевласника.
Цим же універсалом установлювалося, що нерухоме майно селян, які залишали свого пана, переставало
бути їхньою законною власністю.
Гетьманські ордери та інструкції – вирішували питання суспільно-політичних відносин
(наприклад, заборона купцям проводити роздрібну торгівлю, порядок розгляду апеляційних справ у суді,
проведення ревізійних полків)
В інструкціях визначався порядок заснування й діяльності адміністративно-політичних
установ (зокрема судових органів, порядок здійснення рішень вищих органів влади). Прикладом можуть
бути інструкції судам гетьманів П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-
1763 рр.). Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала права та обов'язки генерального
підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження й витрачання коштів гетьманського уряду.
Гетьманські листи, грамоти, декрети використовували для повідомлення про ухвалені акти і
встановлення порядку введення їх в дію. Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі
універсалів та указів – підзаконні акти, за допомогою яких запроваджували правові акти вищих органів
влади і проводилась виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Генеральної військової
канцелярії затверджувались і нові загальнообов'язкові відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р.
встановлювалися ціни на порох і розмір податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748
р. вводив контроль над мірами ваги й покарання за порушення чинних правил. Універсалом 1746 р.
Генеральна військова канцелярія заборонила військовим урядникам утручатися в справи магістрального
суду м. Стародуба.
 Що ж до рішень таких органів, як військова рада і рада генеральних старшин, то вони практично
вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. ці органи збиралися дуже рідко і лише для
виборів гетьмана та інших вищих чиновників або для вирішення питань, що вимагали подальшого
затвердження царською владою.

45.Судові органи Гетьманщини.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. складалася з Генерального військового суду,
полкових, сотенних і громадських (сільських) судів.
Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у
справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різний час
генеральних суддів було від одного до трьох. Згідно з "Рішучими пунктами" Д. Апостолу 1728 р. до
складу суду ввели трьох українських і трьох російських чиновників. Кандидатури членів суду
затверджувалися царем. Гетьман став президентом суду.
Полкові суди у складі полкового судді, полковника й полкової старшини розглядали кримінальні
й цивільні справи. Вони були судами другої інстанції відносно сотенних судів. Сотенні суди діяли на
території сотні й за своїм складом нагадували сотенне правління. Поступово їх значення зменшилось, а
сфера компетенції звузилася до розгляду незначних спорів між козаками.
У містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були
отаманські суди за участю козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. В магістратських містах
суди все ще діяли на основі магдебурзького права. 
Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи.
До центральних судових органів Гетьманщини належали:
Суд гетьмана - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало;
Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на
засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні справи, а
також_апеляції_у_карних_справах.
Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи
козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів
(полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші)
До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські
(магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація. Для селян існували
сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства у церковних та родинно-шлюбних
справах діяли духовні або церковні суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської
митрополичої консисторії.
До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та
національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли
на засадах загального судочинства.
Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони
називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді
індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або
опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль
прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письмовій формі до суду. Далі велося досудове
слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер,
але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура
передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду
місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім
записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію протягом 10 днів,
заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.
Усередині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення
судової реформи, яка була здійснена у 1760 році. Україну було поділено на 20 судових повітів. У
кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський—для земельних. Для
розгляду кримінальних справ було відновлено Югродських судів у кожному полковому місті. Членів
земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і
підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися
суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.
До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем
підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони
були ліквідовані у 1840 році.У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього
складу входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію
гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.
Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого
входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.
Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-
литовського панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що
репрезентували всеукраїнське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші
закони, які тільки може мати най шляхетніший народ у світі".
Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відокремила судову владу від
адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію
Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював
військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили
представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався
нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки
козацького суду.
Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено
загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських
судів було створено повітові суди.
На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою
інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися його установи. 3
1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до
судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на
самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові,
вотчинні суди.

46.Збройні сили Гетьманщини.

Козацьке військо розвивалося у специфічних умовах південного порубіжжя. В умовах
постійної загрози нападу кочовиків формувався новий тип вояка — універсального, готового до
швидкої зміни обстановки, такого, що сприймав свою військову діяльність через призму протистояння
християнського і ісламського світів.
Першим відомим підрозділом козацького війська був загін (перша згадка — 1533 рік). Під час
Лівонської війни козацьке військо поділялося на роти, сотні, хоругви, десятки. В Запорозькій Січі
наприкінці XVI століття сформувалася чітка структура війська. Головнокомандуючим запорозького
війська був гетьман, далі йшли полковники, сотники, десятники.
Козацьке військо було універсальним. Ударну силу козацького війська становила піхота,
озброєна рушницями, холодною зброєю. Кількість шеренг козацьких стрільців не була сталою. Козаки
вели вогонь з рушниць стоячи, з коліна, навіть лежачи. Козацька кіннота являла собою легку кавалерію
з відповідними завданнями — розвідка, флангові атаки, переслідування, рейди, заманювання до пастки
тощо. Кіннота атакувала неприятеля «лавою»; якщо не перемагала — відступала під прикриття
піхоти.
Важливе місце у козацькому війську займала артилерія. При стрільбі з гармат
використовувались кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. У запорозьких козаків був свій флот, який
складався з «чайок» — човнів, що вміщували 50—70 воїнів і були озброєні 4—6 невеликими гарматами,
а також човнів на 20—30 осіб. У морських боях козаки намагалися атакувати супротивника непомітно:
вночі або проти сонця. Наблизившись до ворожого судна, брали його на абордаж.
Через те, що тактика козацького бою відштовхувалася від оборони, бій супротивнику козаки
намагалися нав'язати на важкодоступній місцевості. Готуючись до бою, козаки будували вали, рови,
дерев'яні укріплення. Основним оборонним укріпленням у поході був табір — укріплення з возів,
з'єднаних мотузками, ланцюгами. Головним призначенням табору возів було прикриття від атак кінноти
і списоносців.
Основною зброєю козака була рушниця. Козаків називали «рушничним військом». Загалом
козаки були добре озброєні як вогнепальною, так і холодною зброєю. З вогнепальної зброї у джерелах
згадуються самопали, мушкети, аркебузи (чи «пищалі»), гаковниці, пістолі, гармати, фальконети,
мортири; з холодної — шаблі, списи, кинджали, булави, обухи (бойові молотки), луки і стріли тощо.
Дисципліна у козацькому війську трималася на карності, ідеології, осуді товариства.
Найпоширенішими покаранням були смерть та побиття киями. Ідеологія зводилася до релігійних і
патріотичних лозунгів: у протистоянні з татарами і османами козаки вважали себе захисниками
християнської віри, а під час війни з поляками додавалася ще й національна ідея визволення Русі

47.Кодифікація права Гетьманщини.

Та найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були "Права, за
якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). Ініціатива підготування збірника виходила від
російського уряду, який у "Решительных пунктах..." гетьманові Д. Апостолу (1728 р.) запропонував
укласти збірку чинного в Україні права в перекладі російською мовою. Роботу було завершено в
результаті 15-річної праці спеціально створеної комісії, до складу якої входили представники козацької
старшини й духовенства. Серед членів комісії були високопоставлені правники (лохвицький сотник В.
Стефанович, генеральний хорунжий М. Ханенко), знані історики (С. Савицький, С. Луковський, Я.
Лизогуб), професори Києво-Могилянської академії та культурні діячі (Я Апостол).
У складанні збірника комісія творчо використала, першоджерела: Литовський статут 1588 р.
(в польському виданні 1648 р.), правові книги магдебурзького і хелммінського права, гетьманські
універсали, окремі російські законодавчі акти, реальну практику козацьких судів, українське звичаєве
право. Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила самостійно."Права, по которым судится
малоросійський народ" як систематизований звід чинних в Україні-Гетьманщині правових норм
структурно складалися з передмови і 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів (за
іншими даними І. Бойка - 532 артикули і 1607 пунктів). Окрім того, до збірника було додано Інструкцію
кодифікаційної комісії та "Степенный малоросийського воисъкового знания порядок после гетмана",
тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини.
Кодекс давав пояснення цитат, що наводились у тексті, алфавітний покажчик, заголовки із
зазначення8м розділів і поданням короткого змісту артикулів. Кодифікаційні роботи другої половини
XVIII ст., що проводилися в Україні, мали на меті закріпити економічне й політичне становище
української шляхти, яке дедалі більше зміцнювалося, а також відобразити її прагнення відновити
українську автономію.
Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були
передусім приватні кодифікації Ф. Чуйкевича, В. Кондратьева, О. Безбородька. У 1750-1758 рр. за
дорученням гетьмана Кирила Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Федір
Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію і розробив по-своєму унікальний збірник під назвою "Суд і
розправа в правах малоросійських..." Цей збірник, власне, був витягом із польсько-литовського та
російського законодавства, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі й Правобережжі
впродовж XV-XVІІI ст. Структурно він складався з таких розділів(6):
o Про докази;
o Про рочки й роки (судова організація);
o Про процес;
o Про апеляції;
o Про виконання рішення суду;
o Про посаг, віно і привінок.
У збірнику систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських державців на
землю й маєтки, на залежність від них селян (посполитих). У травні 1752 р. цюь книгу було передано
гетьманові К. Розумовському з присвятою від Ф. Чуйкевича. Згодом автор додав розділи: про Апеляції зі
Статуту (1754 р.); про давність земську (1755 р.); про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто
межовий (1758 р.). Хоча праця Ф. Чуйкевича не набула офіційного характеру, вона безпосередньо
застосовувалась у тогочасній судовій практиці й помітно вплинула на подальший розвиток правової
думки в Україні.
Зміст і рекомендації кодифікації Ф. Чуйкевича, зокрема, було враховано під час проведення
судової реформи 1760-1763 рр. Подібною до "Суду й розправи..." працею був збірник під назвою “Книга
Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Він був укладений 1764 р. в результаті приватної
кодифікації В. Кондратьєвим. Структурно він складався з:
1) короткого покажчика магдебурзького права з книги "Порядок" Б. Троїцького;
2) виписки з книги Литовського статуту "согласних" артикулів;
3) витягів із книги "Порядок";
4) екстракту з книги "Статут прав малоросійських" і різних юридичних матеріалів довідкового
характеру (виписка про козацькі вольності і маєтки, копії указів, грамот і привілеїв, реєстр книги
"Порядок", переклад алфавітного покажчика до Литовського статуту, списки гетьманських статей тощо).
 Наступним кроком у напрямі систематизації чинних в Україні правових норм стало підготування
групою правників під керівництвом секретаря Малоросійської колегії та члена Генерального суду
Олександра Безбородька збірника під назвою "Екстракт малоросійських прав" (1767 р.). Усі правові
норми з різних джерел, які діяли в Україні протягом майже двох останніх століть, у збірнику
викладались у хронологічному порядку – у цьому плані даний збірник був унікальним зводом, оскільки
дозволяв відстежувати історичний розвиток різних інститутів права і виявити його основні тенденції.
Книга була збірником норм державного, адміністративного та процесуального права. Однак вони були
викладені таким чином, щоби довести необхідність відновлення попередніх "малоросійських прав",
тобто автономного устрою України. О. Безбородько систематизував права по розділах, показав
регламентацію управління на Лівобережній Україні, діяльності судів, розкрив джерела права, з'ясував
фінансове регламентування, самоуправління міст, соціально-правове становище старшин, духовенства,
козацтва, селянства. До збірки додано інструкцію про судову організацію та судовий процес першої
половини XVIII ст.
Проте, зіткнувшись із централізаторською політикою самодержавства, скерованою на ліквідацію
особливостей системи управління в Україні, "Екстракт малоросійських прав" також не було
затверджено Сенатом як офіційний збірник права. І лише з остаточною ліквідацією автономії України
та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники Малоросійської
експедиції Сенату розробили новий збірник правових норм, в основу якого поклали "Экстракт..." О.
Безбородька, "Учреждение об управлении губерниями" (1775 р.) - “Установлення про губернії”, та
інші акти, прийняті впродовж 1767-1786 рр. Цей збірник із новим обґрунтуванням дістав назву
"Екстракт з указів, інструкцій і настанов" (1786 р.). Він містив норми як українського права, так і
російського законодавства. Після затвердження Сенатом його було розіслано у "присутні місця" України
для практичного застосування.
В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування
особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з
перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за
якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.+

48.Поступове обмеження російським царизмом автономного устрою Гетьманщини

Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права
й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за
яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським
воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало
призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам.
Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2
царські полки.
Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б
офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в
судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим
контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати не українців. Після
смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом
став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати
Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана
Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка
заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р.
Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали
авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став
полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому
належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав
замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з
проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными
пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо
порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини,
прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-
аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина —
до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не
дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки
російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.
При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія
підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав
автономність України, Сенат не затвердив його.
Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана.
За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського
уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р.
Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не
здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис.
виборних і 190 тис. підпомічників.
У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана.
Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки.
Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де
були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних —
громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між
Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.
З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням
гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами.
К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити
козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну,
шляхетську.
Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити
централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну
провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».
У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це,
Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було
ліквідовано автономію України, залишки української державності.
У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління
Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут
української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а
військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра
Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано
на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців
переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.
Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний
політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише
справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■    Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками.
■    Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■    Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■    Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що
перешкоджало вільному доступу до Чорного моря.
■ Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■    Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби
українців.
■    Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку
кріпосницького господарства імперії.
ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського
козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі
Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у
дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з
Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а
осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після
ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр.
49.Причини ліквідації Запорізької Січі і створення Задунайської Січі (додане до 48)

50.Джерела права Гетьманщини.

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини
московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані
попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці
правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих
самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що
призводило до різних зловживань.
В українській державі діли ті польсько-литовські законодавчі акти, які закріплювали виключні
права шляхти, старшини, козаків та міщан, найчастіше – 3 Литовський статут який залишався
найавторитетнішим джерелом права. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали
порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. Українська адміністрація і навіть Сенат
вважали Статут «малоросійським правом».I Литовський статут - 1529 р. II Литовський статут - 1566 р.
III Литовський статут - 1588 р.
III Литовський був перекладаний Комісією створеною гетьманом Іваном Скоропадським для
виконання наказу Петра I. Практичним коментарем до Литовського статуту був текст зводу права за
яким судяться малоросійський народ. III Литовський статут має чотирнадцять розділів:
Розділ перший - про нашу особу панську;
Розділ другий - про оборону земську;
Розділ четвертий - про суддів і підсудків;
Розділ сьомий - про записи і продажу;
Розділ восьмий - про заповіти;
Розділ дев`ятий - про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі;
Розділ десятий - про пущу, про ловлю, про дерево бортне, про озера і сінокоси.
Розділ одинадцятий - про злочин, бійку і головщину шляхетську;
Розділ дванадцятий - про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від
панів своїх відходять, а також про слуг приказних.
Розділ тринадцятий - про гарбунок і про відшкодування.
Розділ чотирнадцятий - про злодійство усякого стану.
Литовський статут зберігав чинність аж до 1840 р.
Значне місце серед чинних джерел посідали збірники магдебурзького права, під якими розуміють
усі нормативні акти, які надходили з Німеччини, а не лише ті, які стосувалися самоврядування міст.
Воно у Гетьманщині діяло як основа самоврядування міст. Міста поділялись на магістрацькі і ратушні.
У Гетьманщині відомо декілька збірників магдебурзького права. Найдавніший з них – «Зерцало
саксонів» М. Яскера (латинською мовою), опублікований 1536р. у Кракові. У 17 ст. поширеними стали
збірники «Порядок прав цивільних магдебурзьких», укладений 1559р. В. Гроїцьким (польською
мовою), «Право цивільне хелмінське» 1584р. (німецькою мовою) та «Артикули права магдебурзького»,
укладені латинською мовою Я. Кірштейном у 1557р. Після приєднання Гетьманщини до Московської
держави з’явились нові збірники магдебурзького права українською мовою (наприклад, короткий
покажчик до книги «Порядок»).
В історико-правовій літературі існували різні думки стосовно значення магдебурзького права у
Гетьманщині. Зокрема, В. Антонович вважав, що магдебурзьке право залишалося в українських містах
«мертвою буквою». З цією думкою не погоджувався О. Кістяківський, зазначаючи, що магдебурзьке
право було діючим. Фактично застосування магдебурзького права у Гетьманщині припинилось після
поширення на неї «Установлення про губернії» 1775р. і створення загальноросійської судової системи.
Указом 1831р. Микола І сказував магдебурзьке право у всій Гетьманщині, крім Києва, де воно було
чинним до 1835р.
В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу
Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права . Статутні прагнення викладені у
збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767
році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.
"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального
права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.
Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт
малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.
 У 1786 році, після введення в Україні загальноімперського адміністративно-територіального поділу,
в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було
покладено "Екстракт малоросійських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд
інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт
из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми
загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і
розіслано у присутні місця України для практичного застосування.
59.Екстракт Малоросійських прав 1767р.і його переробка 1786р.:причини складення та зміст.
1767р. за доручення президента Малоросійської колегії Рум'янцева під керівництвом секретаря
комісії Безбородька був складений «Екстракт малорос. прав»- збірник систематизованих витягів з
правових норм, що в різний час діяли в Гетьманщині.
Збірник складається із вступу та 16 розділів(про головне управління в Малоросії; про малорос.
суди та порядок розгляду справ у них; про міста, шляхту, козацтво; про маєтки державні; про прибутки
державні; про ревізії; про комісаріат; про пільги та маєтки шляхти; про духівництво, його пільги та
маєтки; про малорос. чиновників; про артилерію; про простий народ; про греків), до деяких з них додано
копії найважливіших законодавчих актів.  
У вступі викладено зміст імперського указу про створення Кодифікаційної комісії,  указу про
вибори депутата Кодифікаційної комісії від Малорос. колегії, розпорядження П. О. Рум'янцева та ухвала
Малорос. колегії про складання «Е. м. п.».  
До збірника було додано «Інструкцію про суди 1730» і копію «Відомостей про чини 1765».
Більшість матеріалів «Е. м. п.» визначала правове становище укр. шляхти, козацької старшини,
духівництва, службовців військ.-адмін. апарату, верхівки міського населення. Визначалися види держ.
власності (переважно на землю), порядок розпорядження і користування нею. Значну кількість актів,
зібраних в «Е. м. п.», присвячено питанням держ. та адмін. права. У 1-му розділі визначалося правове
становище центр. органів управління, частково — суд. організація, наводилися акти про відновлення та
ліквідацію гетьманства і статус Генерального Військ. суду, Генерал. скарбової канцелярії та Генерал.
рахункової комісії. Докладно висвітлено судоустрій і судочинство. 
Визначення в «Е. м. п.» взаємовідносин місцевих органів самоврядування з імперськими
структурами Росії йшло всупереч офіційному напрямові політики самодержавства на остаточну
ліквідацію залишків укр. державності, тому у 1786р. змінили.Підготовлений 1786 в умовах ліквідації
автономії України, її полкового адміністративного поділу, автономії органів місцевого управління та
запровадження губернського адмін.-територіального поділу, поширення на терит. України дії
«Установлення про губернії» (1775), створення намісництв та призначення нового апарату місцевих
органів. Щоб узгодити стару адмін. практику з вимогами нового рос. законодавства, чиновники малорос.
експедиції Сенату підготували збірник, основою якого стали «Екстракт малоросійських прав» (1767),
«Установлення про губернії» (1775), ін. акти держ. влади, прийняті у 1767—86.  Тому збірник містить
доповнення і переробку «Екстракту малоросійських прав».

51.Причини і наслідки складення Кодексу Гетьманщини 1743р.“Права,за якими судиться малоросійський

народ”.
«Права, за якими судиться малоросійський народ» - збірник норм права 18 ст., що діяли у
Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 не було
поширено діяння московського права, де залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве
право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто суперечили одне
одній і давали судовим органам України можливість по одних і тих же справах виносити різні рішення у
залежності від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного
роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське
законодавство, намагаючись, тим самим, добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії
України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.08.1728 про скликання
кодифікаційної комісії. Усклад комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті -
генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше - 18 членів. Робота по складенню
проекту кодексу продовжувалася 15 років і завершилась у 1743 створенням обширного збірника під
назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».
 Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною причиною такого ставлення
російського уряду до складеного кодексу слід вважати те, що його зміст не відповідав політиці
російської влади щодо України.
Кодифікатори творчо використали першоджерела, пристосувавши їх до норм і судової практики, що
діяли в Україні. Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул,
тобто статтю і 1716 пунктів. До нього було прикладено «Іструкцію кодифікаційній комісії» та
«Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових
військових і цивільних чинів Гетьманщини.
Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покажчик і заголовки
із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою
він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також діючих тоді пам'яток права
Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників,
тлумачення і формування основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів
кодифікаційної комісії, їх ерудицію і загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.
Кодекс українського права 1743 знав інститути власності і володіння, сервітути і заставне право.
Він розрізняв право власності на рухоме майно, на спадкове і набуте майно. Незвичайно розвинений
характер мало в кодексі зобов'язальне право. Розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із
заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і
майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Важливою рисою кримінального права був його
приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним.
Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог
його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні
злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, тілесної
недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком
нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється
поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; розрізнення головного
злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що
виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо);
поняття рецедиву і т. д.
В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування,
втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання
голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування),
вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед
яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия
засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і
ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування
кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система.
Причини кодифікації:
 Пізноманітність джерел права
 Зловживання суддівв і невпорядковане судочинство
 Необізнаність чиновників російських органів з українським правом
 Намагання української шляхти закріпити існуючі права, які вони отримали внаслідок
національно-визвольної боротьби
 соц-економічний розвиток суспільних відносин 2 пол.17-1пол.18ст, потребував правового
врегулювання;
 чинність різних правових норм,які мали різне походження і суперечили одна одній
Збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними
керувалися на практиці.

52.Джерела і структура Кодексу Гетьманщини 1743р.

Джерелами Кодексу Гетьманщини 1743 р. стали: 3-ій Литовський Статут 1588 р., збірники
магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних”
Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), акти царської влади, церковне право, правові
звичаї, узагальнення судової практики.
Структура збірника доволі чітка: передмова і 30 розділів (глав), які поділялись на 531 артикул
(статтю) і 1716 пунктів (за іншими даними І. Бойка - 532 артикули і 1607 пунктів); а також до нього
було додано: Інструкцію кодифікаційної комісії, Алфавітний реєстр (Іменний покажчик), Табель
про ранги (“Степенний малоросійського військового звання порядок по гетьману”).
За своєю суттю цей збірник був кодексом феодального права – козацька старшина домоглась
закріплення у ньому певних дворянських привілеїв, а також цивільних і кримінально-правових норм, які
посилювали захист основ феодального ладу і розширювали закріпачення селянства.

53.Характеристика цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743р.

Суб'єктами цивільних правовідносин у Гетьманщині визнавалися людина (фізична особа) та
об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта наставала – для чоловіків у 18
років, для жінок у 15 років. Малолітні діти перебували під опікою батьків або опікунів. Обмеженою
правоздатністю користувалася жінка (цивільно-правові дії за неї виконували батько або чоловік).
Проте це не стосувалося жінок-удів. Удова могла провадити самостійне господарство й користувалася
при цьому повного правоздатністю. Підставами для обмеження чи позбавлення правоздатності були
нелегальність народження (обмеження щодо осіб нешлюбного походження) та фізичні причини. 
Цивільному праву, яке було детально врегульоване в «Правах», присвячувалося одинадцять глав:
 X «Про весільні зговори, про придане і віно, про спадкування чоловіка після жінки і жінки
після чоловіка і про розлучення»,
 XI - «Про опікунів і їх опіки над сиротами, також про неподільне майно дорослих братів і
сестер з недорослими та про поділ між ними»,
 XII - «Про заповіти або духовні записи»,
 XIII - «Про спадкування маєтків по низхідній, висхідній і бічній лінії споріднення і по
усиновленню від бездітних, також про владу батьків над дітьми» і
 XIV - «Про продаж, купівлю, викуп, дарування і про диспонування, тобто розпорядження
всяким чином маєтками та про різні записи»,
 XV - «Про майно і речі, які в найом або відкуп віддаються»,
 XVI - «Про борги, заставу, поруку, поклажу і про арешт»,
 XVII - «Про земельні справи»,
 XIX «Про кущі, ліси, бори, гаї, бортне дерево, про полювання і рибальство, озера, сінокоси,
про пожежі в пущі і полі, про диких звірів, про пташині принади, про соколине і лебедине
гнізда, також про будівництво хоромів, сади, Городи, всякі фунти, про пожежі будинків і
хуторів і про запалювачів»,
 XXVIII - «Про ярмарки, торги, купецькі договори».
Українське середньовічне право XVIII ст. знало інститути власності і володіння, сервітути і
заставне право. «Права» досить детально регламентують право власності. Вони розрізняють право
власності на рухоме і нерухоме майно, на спадкове і набуте. Власниками вважалися вільні люди
шляхетського військового і цивільного звання, які мали право на свої маєтки - «все взагалі, або
половину, чи яку-небудь частину, кому хоч за доброю волею, або за потрібною потребою, поза відомом і
дозволом своїх дітей, їх спадкоємців, а також близьких родичів своїх, дати, дарувати, записати, замінити,
заставу дати, а також від тих же власних дітей і їх спадкоємців, як і їх близьких родичів віддати». Право
власності на ту чи іншу річ могло виникнути у конкретної особи різними способами, зокрема: особа
виготовила річ самостійно, придбала її шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка нікому не
належала.
Вивчаючи цивільно-правові норми Кодексу, бачимо, що усі способи набуття права власності
цивільне право Гетьманщини поділяло на первинні і похідні, або вивідні. До первинних способів
набуття права власності належали: заволодіння, природний приріст, знайдення загублених речей.
Похідними способами вважалися: державні акти (царські жалувані грамоти, гетьманські універсали,
листи полковника), судові декрети (рішення), договори. Припинялося право власності на таких
підставах: відмова власника від речі, передання права іншим суб'єктам за договором, конфіскація та ін.
Українському праву був відомий інститут захисту володіння.
Дуже детально регламентував Кодекс 1743 року заставне право. Застава нерухомого майна повинна
була здійснюватися з відома місцевої влади (уряду), і заставний акт повинен був складатися у письмовій
формі (т.зв. «урядовий запис»), причому заставодавець повинен був представити достовірних свідків або
поручителів, які підтвердили б, що дане майно він раніше не заставляв і що він не втратив на нього
право власності. «Права» 1743 року серед сервітутів відрізняли довічне володіння майном (узуфрукт) і
предіальні сервітути - сільські та міські.
Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та інші угіддя. Вони
виникали в той час, коли ще ліси чи луки нікому не належали за правом власності. Згодом, коли,
внаслідок розподілу громадської власності (надання актами верховної влади або й захоплення), ліси й
землі перейшли у приватну власність, такі угіддя стали складовою частиною приватної власності чи
безпосереднім об'єктом такої власності. Для їх господарської експлуатації необхідно було мати право
вільного проходу і проїзду через чужі землі й ліси, а також право користування чужим лісом для потреб
мисливства та інших промислів. Тому найпоширенішими серед сервітутів в Україні були сервітути
проходу й проїзду в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для потреб рибальського,
мисливського та бджолярського господарства.
Розвинений характер мало зобов'язальне право. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи,
котра не виконала договору чи заподіяла шкоду. Тому розрізнялися зобов'язання з договорів і
зобов'язання з заподіяння шкоди.
Система зобов'язань з договорів була досить складна. «Права» детально регламентували договори
купівлі-продажу, міни, позики, особистого і майнового найму, поруки, поклажі. Встановлювалися умови
для визнання дійсності договору купівлі-продажу. «Права» вимагали, щоб купівля-продаж нерухомого
майна (землі або будинку) була письмово оформлена. Продавець передусім повинен сам написати і
підписати купчу, яка відтак повинна була зміцнюватись підписами «упращеных на то людей добрих,
двоих или трех веры достойных, жильцов тутешних», причому вони повинні були бути присутні при
продажу. В разі неписьменності продавця і свідків вони мали знайти таких осіб, які могли б за них
розписатися. Після написання купчої продавець повинен був «объявить письмо» про продаж майна в
присутності властей («урядових персон»), які повинні купчу («письмо») вписати в міські книги. При
продажу рухомих речей не вимагалося реєстрація в міських книгах. Для цього досить було підпису
продавця і підписів двох або трьох достовірних свідків.
Детально говорилось про договір дарування. Дарування майна дорожче 100 карбованців мало
оформлятися в письмовій формі і реєструватися міськими властями в присутності дарувальника і
обдарованого. Дарування на жарт, у п'яному вигляді і до того ж в усній формі визнавалося недійсним. У
випадку виявлення невдячності з боку обдарованого, зокрема в разі насильницьких дій, образ,
заподіяння збитків, замаху на життя і честь дарувальника, обдарований міг бути позбавлений дару.
Договір позики на суму 12 карбованців повинен був укладатися у письмовій формі. В іншому разі
боржник при пред'явленні йому позову міг частково визнати свій борг чи зовсім його заперечити. Для
цього йому досить було принести присягу. Максимальний процент з позиченої суми «Права»
встановлювали у 8%. Вищий процент називався лихвою і офіційно був заборонений.
На основі аналізу норм глави XV «Прав» договором оренди майна вважався договір, за яким одна
особа (наймодавець) зобов'язувалась за відповідну плату надати нерухоме майно іншій особі (наймачеві)
у користування на певний строк. У договорі вимагалось вказувати суму орендної плати, терміни її
сплати, строк договору тощо. Договір оренди міг укладатися як у письмовій, так і в усній формі при
наявності свідків. Якщо в орендному договорі не вказувалась орендна плата, то наймач був
зобов'язаний сплачувати звичайну для даної місцевості, тобто місцевості, де знаходиться будинок чи
маєток, орендну плату. У «Правах» вказувалися також три умови, за яких власник майна міг розірвати
договір оренди до обумовленого строку: у випадку псування і спустошення орендованого майна, в разі
«безчинного» життя орендатора, зокрема спілкування його із злодіями, блудницями та ін., а також у
разі необхідності для власника самому поселитися в маєтку чи будинку, зданому ним в оренду. Наймач
також міг достроково розірвати договір у разі всякого роду утисків, вимагательства грошей раніше
обумовленого строку, образ з боку власника тощо.

54.Сімейне право Гетьманщини за Кодексом 1743р.

Сімейно-шлюбне право урегульовувало питання порядку укладення шлюбу та умови його
дійсності, правові відносини подружжя, батьків і дітей, опікунів і підопічних, усиновителів і
усиновлених.
У Гетьманщині шлюб розумівся у двох значеннях: визначеного в законі й заснованого на
добровільній згоді договору між чоловіком і жінкою з метою створення сім'ї та продовження
людського роду, і подружнього співжиття.
У тодішній Україні переважала звичаєва форма укладення шлюбу – весілля. Укладенню
формального шлюбу передували переговори й угоди між батьками майбутнього подружжя. Угода між
батьками ставала дійсною шлюбною угодою тільки після взаємної згоди майбутнього подружжя.
Взаємна згода дітей на шлюб вимагала дозволу батьків, а після їх смерті – старших родичів чи опікунів.
(Іноді дозвіл на шлюб давала місцева адміністрація). Порушення цієї норми зумовлювало матеріальні
санкції, передусім для жінки. Її батьки могли позбавити посагу і права спадкування батьківських маєтків.
Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для хлопців 18 років, для дівчат – 13 років.
Відносини між подружжям мали особистий і майновий характер. Особисті відносини між
чоловіком і дружиною основувалися на тому, що з укладенням шлюбу дружина підпадала під владу
чоловіка як зверхника сім'ї. Вона запозичувала його прізвище і користувалася пошаною, яка належала її
чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті.
Майно подружжя ґрунтувалося на правах роздільної власності (майна жінки – посагу й майна
чоловіка – віна). Проте чоловік уважався законним опікуном своєї дружини, відав її посагом та
особистим майном, представляв її у суді. За борги, що виникли під час шлюбу, однаково відповідали
обоє спільним майном. Якщо чоловік не призначав заповітом окремого опікуна, то вдова після його
смерті ставала опікункою малолітніх дітей і одержувала право розпоряджатись як своїм майном
(посагом), так і чоловіковим (віном), і дитячим майном аж до своєї смерті або до виходу вдруге заміж.
Особисті й майнові відносини між батьками й дітьми регулювалися на основі принципу
окремішності. Діти перебували під батьківською владою та на утриманні й вихованні батьків, поки не
досягали повноліття й не були батьками виокремлені (сини) чи одружені (дочки). Інститут виділу
батьками синів на свій хліб полягав у тому, що батьки, виокремлюючи синів, надавали їм за свого життя
частину майна, аби вони створили власну сім'ю, самі себе утримували і жодних претензій на спадщину
після їх смерті не мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж ту, що після смерті батьків
дістали невиокремлені сини. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до
урядових книг разом із письмовим зобов'язанням дітей не вимагати після смерті батьків більше,
ніж одержали за життя.
Батьки щодо своїх дітей мали широкі права. (Усиновитель мав таку ж владу над
усиновленим, як і рідний батько). Зокрема, невиокремлених синів і дочок батьки в разі необхідної
потреби (втрата сімейного майна під час голоду чи іншого лиха) мали право дати у найми або в заставу
на службу; батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; майно,
набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; діти мали право
виступати в суді тільки у справах, доручених батьками; спадщина, яку одержували діти, а також
майно, яке вони самостійно набували законним способом, у разі їх смерті переходило до батьків.
Права дітей (спадщині) в сім'ї значно залежали від легальності народження. Діти,
народжені в законному шлюбі, мали всю повноту прав, установлених законом для закононароджених
дітей, інші діти були позбавлені таких прав. З нешлюбних дітей розрізняли дітей, що народились від
чоловіка і жінки, які не були пов'язані між собою шлюбом ("бенкарти"), та дітей, народжених від
неодружених чоловіка й жінки, проте які згодом укладали шлюб і, крім дітей, прижитих до одруження,
народили шлюбних дітей.
Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи з розлученням. Вирішення справ
законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри й моралі належали до компетенції
церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.
Опіка була похідною сімейно-шлюбного регулювання (над малолітніми) і самостійним
правовим інститутом (над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).
Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття)
передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона нездатна
була здійснювати опіку, опікунські обов'язки переходили до старшого брата або до одного з дядьків із
батькового роду. За відсутності таких родичів обов'язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з
роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів:
чесні особи, заможні та ощадливі господарі.
Опікунів над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а
також відсутніми особами призначали та звільняли місцеві уряди. Разом із призначенням опіки суд
виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження маєтку підопічного.
Передусім, опікун був зобов'язаний у присутності родичів, сусідів чи інших свідків
скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до
школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре
господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без
крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів
і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повного звітністю.
Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати і втрати чогось із підопічного майна.
Він також ніс і кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.
55.Спадкове право Гетьманщини за Кодексом 1743р.
Спадкове право врегульовувало порядок переходу майна (цивільних прав та обов'язків)
померлого до спадкоємців. Виробилися загальні правила щодо права на спадщину для різних категорій
спадкоємців. Зокрема:
 батьківські маєтки, за відсутності прямих спадкоємців переходили до нащадків із
батьківського роду, материнські – з материного;
 повнорідні діти мали перевагу перед неповнорідними;
 не могли спадкувати пожалувані та вислужені маєтки особи, які самі не могли
відбувати військової повинності та не мали синів, які могли б заступити їх у цьому.
У Гетьманщині склалися дві форми спадкування: на підставі заповіту та закону.
Заповіт укладався письмово з доброї волі заповідача у присутності кількох полкових
урядовців чи сусідів. Свідками складання заповіту не могли бути зацікавлені особи та опікуни.
Юридичної сили не мали передсмертні розпорядження, зроблені під загрозою чи з примусу, які
суперечили загальнонародним правам, добрим звичаям, совісті й пристойності. Право залишити заповіт
належало всім повноправним суб'єктам, крім осіб: недієздатних (неповнолітні, божевільні, марнотратні,
глухі, німі, сліпі від народження тощо); засуджених на смерть із позбавленням прав; політичних
злочинців; невільників та осіб, відданих за рішенням суду в заставу. Заповідач вільно розпоряджався
на випадок смерті своїм рухомим і нерухомим майном. Обмеження стосувалися розпорядження
успадкованим "батьківським і материним" майном. Таке майно не можна було передати за заповітом
іншим родичам чи стороннім особам, а тільки своїм дітям чи іншим прямим спадкоємцям.
В основі спадкування за законом лежала кровна спорідненість між спадкодавцем і
спадкоємцями. Право на спадкування за законом визначалося на підставі ступенів і ліній споріднення.
Перевагу у спадкуванні мали діти й онуки спадкодавця. Сини й дочки (за відсутності синів) ділили
спадщину після батька між собою рівними частками. Розподіляв одержану спадщину між братами й
сестрами старший з братів, натомість молодший мав пріоритетне право вибору своєї частки. Онуки
успадковували тільки ту частку спадщини, яка належала б їхньому батькові чи матері, якби вони були
живі. Після смерті бездітного подружжя спадкували їхні родичі (майно чоловіка й дружини
передавалося, відповідно, до їхніх родин). Бездітне подружжя успадковувало одне після одного лише
тоді, коли не залишалося родичів померлого як у прямих, так і в бічних лініях.
Правове регулювання цивільних відносин у Гетьманщині мало як для свого часу високий
рівень розвитку. Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин, основи тодішнього
існування суспільства. За допомогою інститутів права власності й володіння, сервітутного права
регулювались і вдосконалювались економічні відносини тогочасної України. Важливим засобом
регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин були інститути зобов'язального права.
Сімейно-шлюбні відносини більшою мірою перебували під контролем громади і місцевих органів влади,
аніж церкви. Вони, насамперед, стосувалися врегулювання майнових питань між подружжям і дітьми. А
високий рівень урегулювання спадкового права свідчить про такий самий рівень розвитку соціально-
економічних відносин в Україні другої половини XVII–XVIII ст.

56.Характеристика кримінального права Гетьманщини за Кодексом 1743р.

Кримінальне право Української козацької держави передусім характеризувалося поглибленим
розумінням поняття права і справедливості, кращою систематизацією і чіткішим визначенням
окремих видів злочинів. У "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р. уперше на
законодавчому рівні у гл. VII, арт. 1, п. 2 було визначено поняття права і справедливості, зокрема, "право
є наукою, що приводить до справедливості, та відводить від неправди, щоб через таку науку і виховання
зухвальство злих людей гальмувалося, а між добрими людьми невинність перебувала у безпеці і
справедливість – це віддавати кожному те, на що він має право...". Найважливішими позитивними
рисами кримінального права у XVII–XIII ст. були гуманізація та деяка демократизація, хоч і в межах
відродженого станового устрою, поглиблене розуміння теорії суб'єктивної провини, зміцнення публічно-
правного елементу і запровадження засобів запобігання вчиненню злочинів.
Поняття злочину і покарання загалом зазнали ґрунтовних змін. Міцний зв'язок держави з
церквою позначався на розумінні злочину не лише як непослуху (переступ Божих законів), а й як виступу
проти державного правопорядку ("злодіяння"), що порушують закони Божі. Залежно від ступеня
суспільної небезпечності кримінально-правові норми Гетьманщини, вміщені у Правах 1743 р.,
передбачали три основні види кримінальних діянь: злочин – протиправне діяння, за яке передбачали
переважно смертну кару; провина – протиправний вчинок середньої тяжкості, за який передбачали інші
менш жорстокі покарання; переступ (проступок) – вчинок, спрямований на порушення менш важливих
кримінальних принципів, за який передбачали легше покарання, інакше кажучи, дрібне правопорушення.
Поняття права і злочину визначало межу покарання, яке було правдивою відплатою за
вчинений гріх проти Бога, як порушення Божого і світського права. Отже, поряд з кримінальними пока
раннями передбачали й покарання матеріального таліону ("око за око", "зуб за зуб"), поряд з публічними
покараннями – кари приватні. І на основі судової практики, і на основі норм "Права" можна встановити,
що часто метою покарання були відплата і залякування. Часто після призначення якого-небудь
покарання "Права" додавали: "на страх іним", "на страх другим", "в страх прочим"
Однією з підстав звільнення від покарання була необхідна оборона, якщо не було
перевищено встановлених правом меж. За перевищення меж було передбачено пом'якшену
відповідальність. Виняток становило вбивство у втечі вбивці, діяння якого було оголошене урядом як
злочинне (наприклад, зрадника). За це не було ні покарання, ні відшкодування. На відміну від литовсько-
польського права, при вбивстві в необхідній обороні не було обов'язку заплатити відшкодування
(головщину).
У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням
суспільних відносин і розвитком правових ідей
• з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;
• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;
• був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного
злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);
• було сформульоване поняття рецидиву та ін.
Розвинутим в Українській козацькій державі "Війську Запорізькому" був інститут
давності в кримінальному праві, який базу вався на 3-річному "промовчанні", запозиченому з
Литовського статуту. Потерпілий зобов'язаний був домагатися переслідування злочинця до трьох років
від вчинення злочину. Якщо потерпілі не дотримали цієї засади, тоді "уже вічно мовчати мають". 
Основною метою покарання у Гетьманщині було заподіяння страждань злочинцю,
відшкодування збитків потерпілій стороні та виправлення злочинця, а також залякування (жорстокість
покарання злочинця мала вплинути на інших для запобігання вчинення ними нових злочинів).
У Гетьманщині судові засідання відбувалися відкрито, покарання виконувалися публічно з
метою застереження і залякування. Розслідування злочину у Гетьманщині мало приватноправовий
характер (за винятком державних злочинів). Переслідування за злочин, навіть тяжкий, було в
основному приватною справою. Іноді суд призначав вид покарання злочинцеві залежно від
волевиявлення потерпілого, а в разі його смерті – волевиявлення родичів. Згодом все більше зростала
ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У випадках неясності закону і сумніву щодо змісту
його норм суд більше схилявся до виправдання, ніж до обвинувачення. У разі сумнівів щодо доцільності
застосування покарання суд призначав м'якше покарання. В українському праві була закріплена
недоцільність застосування жорстоких покарань. Цінність життя людини у Гетьманщині була
доволі високою як для того часу. Українці дорожили особистою свободою, поважали недоторканність
права людини, а їхня природна м'якість характеру поєднувалася з гуманністю системи покарань, що
надавало нормам українського права лише йому притаманних ознак.
Найпоширенішим видом покарання у Гетьманщині була смертна кара, яку виконували у
простій та кваліфікованій формах.
До простих видів належала смертна кара шляхом відрубування голови і повішення, при чому
останній вид вважався більш ганьблячим. Повішення застосовували до звичайних злодіїв, що походили
здебільшого з нижчих верств, до шпигунів, за викрадення людини і продаж у неволю. Відрубування
голови застосовували переважно за некваліфіковане вбивство, часто за злочини проти держави і
військові злочини (якщо за них не призначали кваліфікованого покарання), наприклад, за допомогу
ворогові зброєю і іншими важливими речами, за вбивство посла государя, за знищення або зневагу
грамоти государя, за інші злочини, які були вчинені у поході під час воєнних дій, тощо.
До кваліфікованих видів смертної кари належали: четвертування (за батьковбивство,
Гвалтування малолітніх, незалежно дівчинки чи хлопця, вбивство пана слугою, начальника службовцем,
таємне вбивство, вбивство із засідки, отруєння, пограбування церкви, крадіжку людини і продаж її в
неволю тощо), спалення живцем (зокрема за антирелігійні злочини: богохульство, відступництво від
християнської віри, чарівництво та ін.). Спалення живцем застосовували дуже рідко. Закопування
живцем у землю по шию, де людина залишалася аж до смерті, також належало до кваліфікованих видів
смертної кари. Цю кару застосовували спеціально до жінок; чоловіків у подібних випадках частіше
карали четвертуванням. Це стосувалось злочинів батьковбивства і отруєння. Була відома смертна кара –
заливання горла розтопленим свинцем як типове покарання за підроблення монет. Поза цими
кваліфікованими формами смертної кари була ще кара, зміст якої не був визначеним.
Вибір способу виконання кари залишався на розсуд суду і ката, якого називали "палачом або
майстром". Закон призначав цю кару за винятково важкі та антидержавні злочини, наприклад, замах на
государя, державну зраду, вбивство або зневагу закордонних послів, вбивство возного та ін. Зі смертною
карою поєднували інші види покарання. За найважчі, передусім протидержавні злочини, нерідко
призначалось потрійне покарання: смертна кара, позбавлення честі і майна, інколи поєднана з
"особливим, надзвичайним мученням"

57.Характер та особливості судового процесу Гетьманщини.

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не
відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і
слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом. На
початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим.
Процесуальними сторонами були особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або
захистом від претензій; вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона,
яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива
сторона”, “чолобитник”, “доноситель”; а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”; з
18 ст. поширились терміни, відповідно, “позивач” і “відповідач”.
Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді –
“прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою
реформою 1763 р. називались присяжні повірені.
Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за
розпорядженням Д.Апостола – у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або
наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам
позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи; слідчі
дії називались “шлякування”. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування –
“гоніння”, “гонитва”; потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до
суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив
“трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи – брали під варту, накладали арешт на його
майно.
Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд.
Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на
папері і обмінятись копіями документів.
Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін,
покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів. Законодавство і судова практика
розрізняли свідків звичайних та офіційних - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків
забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом. Часто суд вдавався до закладу – “викидщини” – коли
сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала
ушкодити їй здоров`я. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків
застосовувались побиття і тортури (катування).
Судовий процес завершувала судова постанова – “декрет”; у 18 ст. вирок у кримінальних справах
почав називатись “твердження”, постанова у цивільних справах – “рішення”.
Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування.
Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати
причини оскарження; апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови.
Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти
нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним
засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше
не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні
факту зловживання суддів та інших учасників процесу.
Судові рішення виконували місцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. – службовець суду возний. Вироки
виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.

58.Суд і розправа в правах малоросійських 1750–1758рр.Їх зміст і значення.

 У 1750-1758 за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидатв члени Генерального військового
суду Ф.Чуйкевич провів приватну кодифікацію і розробив унікальний у своєму роді збірник "Суд і
розправа в правах малоросійських".
Джерела: Лит.статут 1588р., магд.право(праці Б.Гроїцького - Порядок, П.Щербича -
Саксон),укр.зак-тво. Тут систематизовано норми права,які закріплювали право вл-сті феодалів на землю,
маєтки, закріпачення селян. Пропонувалось відновити статутні суди і судоустрій за Лит.статутами.
Осн.ідея - відокремити суд від адміністрації,захистити незалежність судів, скоротити к-сть
апел.інстанцій. У ньому систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських
державців на землю і маєтки, залежність посполитих.
Чуйкевич обстоював ідею поновлення шляхетських станових судів в Україні, застосування ними
"искомой", тобто столітньої, давності володіння як засобу набування прав власності на землю і
прав остаточного вирішення таких справ Генеральним військовим судом без наступного їх
перегляду Сенатом. Названий вище збірник являв собою витяг (екцерпт) з польсько-литовського
та російського законодавства, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі і Правобережжі в
XV—XVIII ст
«Суд і Розправа» складається з таких частин: про докази;про рочки і роки;про процес;про
апеляції;про виконання судових рішень;про посаг, віно і привінок.
Ці частини були виготовлені до 1750 й 1752; пізніші доповнення:про апеляції за Статутом
(1754),про давність земську (1755),про суд польовий, підкоморський, тобто межовий (не раніше
1758).
Хоч «Суд і Розправа» була приватна зб. діючого права, нею користувалися в судах; в актах судових
розправ зустрічаються посилання на неї, як на джерело права. Відчуття національної гордості й
патріотизму («При помочі Божій малоросіяне з гетьманом Богданом Зіновієм Хмельницьким кров'ю
своєю освободили Малу Росію»), літературни метафори (порівняння окремішности судів з річковою
системою) й інші поширюють значення цієї пам'ятки поза сферу історії права.
\«Матеріали до історії українського права», І (1929); рукописна копія 1791 зберігається у Державній
публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна в Ленінграді.

59.Екстракт Малоросійських прав 1767р.і його переробка 1786р.:причини складення та зміст.По ідеї
цього питання не має бути, але вона казала шо воно буде згадуватись в наступних,тому пропоную
коротко написати) – додане до 50

60.Характеристика судової реформи в Україні 1760-1763рр.

Усередині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової
реформи, яка була здійснена у 1760 році. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті
було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський—для земельних. Для розгляду
кримінальних справ було відновлено гродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду
обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок.
Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про
власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.
До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем підкоморій
вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були
ліквідовані у 1840 році. У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу
входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських
судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.
Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два
генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.
Ф-ції земсього суду зводилися до розгляду справ про: розподіл майна між родичами, боргові
зобов’язання, заставні маєтності, оранку чужих земель, втечу слуг тощо. Підкоморський суд розбирав
конфлікти між феодалами щодо спірних земель. У гродському суді вирішувалися справи про
кримінальні злочини, вчинені представниками шляхетства.
Спеціальним гетьманським розпорядженням чиновникам створених суддів забезпечувалося
досить високе становище в старшинській ієрархії. Зокрема, підкоморський суддя ставав другою особою
в полку після полковника, за ним йшов земський суддя, а підсумки урівнялися з бунчуковими
товаришами. Земські писарі діставали рівного становища з полковниками-осавулами. Усі ці чиновники,
вступаючи на посади, приводилися до спеціальних присяг, форму яких було розроблено за вказівкою
гетьмана Розумовського. Текст присяги для кожного з них був майже ідентичним: поряд із запевненням
служити «вірно і справедливо», судді обіцяли втриматися перед спокусою брати хабарі (опосередковане
свідчення тогочасного глибокого ураження корупцією старшинської адміністрації).
Розмежування компетенції між земським, підкоморським і гродськими судами, яке, щоправда,
мало здебільшого формальний характер, не відкидало фактів, коли за вирішення судових справ бралися
інші органи. Не було чіткості й у визначенні функції новоутворених судів. Неминучі при цьому
непорозуміння та зволікання призводили до дедалі частішого втручання у судові справи гетьманського
уряду. Останній часто використовував цю обставину для обмеження гетьманської влади вцілому.
Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського
панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що репрезентували все
українське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки
може мати найшляхетніший народ у світі".
Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відокремила судову владу від
адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію
Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював
військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили
представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався
нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки
козацького суду.
Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський
устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено
повітові суди.

61.Входження Правобережної Україниі Західної Волині до складу Російської держави. Додане до 70

62.Конституція Пилипа Орлика 1710р.. Структура,зміст і оцінка.

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа
Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика
підписав кошовий отаман 4), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року.
Затверджений шведським королем КарломXII. Написаний латиною  і староукраїнською. Складається
з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою
українських істориків є однією з перших європейських  конституцій  нового часу  .Чинності не набула,
оскільки була написана в умовах вигнання.
ЗМІСТ:
1) ПРЕАМБУЛА: схематично викладена іст.укр.народу і Війська Запорізького. Конституція.
визначала, що Україна з обох частин Дніпра має бути вільною, Кордони вічними, що Україна має
бути під протекторатом Швеції і підтримувати відносини з Кримським Ханством.
2) РОЗДІЛИ:
- одна віра-православна+ підпорядкування Константинопольському патріарху.
- неподільність українських земель за кордонами Зборівського договору.
- підтримання побратимських стосунків з Кримом.
- присвята забезпеченню територіальних і політичних інтересів Війська Запорізького(очищення
берегів Дніпра від фортець московитів, повернено м. трахтемирів).
- створення козацького парламенту-Гетьманської військової ради, що мала збиратись 3р/рік(Різдво,
Великдень, Покрова), закріплено традицію присягати на вірність народу.
- формування 3 гілок влади (законодавчої - виборна Генеральна рада, що мала збиратися тричі на рік
– Різдво, Великдень і Покрову, виконавчої - гетьман, дії якого обмежувалися законом, що виключало
монархічну форму правління і судової, підзвітної і контрольованої.)
- генеральна старшина має право заслуховувати доповідь гетьмана про усі військові справи.
- обмеження влади гетьмана у фінансовій сфері, він мав жити на власний дохід.
- старшина не має права використовувати працю ремісників без оплати. Гетьман не міг призначати
на посади родичів.
- вдови, бездітні, сироти звільнялись від податків і повинностей.
- збережено самоврядування міст на основі магдебурзького права.
- Розд.14- запроваджено суворий облік держ.коштів.
- населення мало складати щорічну платню, щоб фінансувати військо.
- Розд.16 – обов’язок стягнення мит з певних товарів.
В основному тексті Конституції проголошено принципи побудови Української держави. У 16 статтях
Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими
державами. "Пакти й Конституція" П. Орлика визначали національно-державний суверенітет України.
У статтях зазначалося: 1) Україна з обох частин Дніпра має бути звільнена від чужоземного панування; 2)
Україна має бути повністю незалежною від Московщини та Польщі; 3) українські кордони вічні і
недоторканні; 4) Україна перебуває під протекторатом Швеції; 5) Україна підтримуватиме союзницькі
відносини з Кримським ханством.
За конституцією Генеральна Рада скликалася три рази на рік: в січні (на Різдво Христове), у
квітні (на Великдень) та у жовтні (на Покрову), а також за рішенням гетьмана. Порядок денний
кожного скликання Генеральної Ради формулювався і вносився гетьманом України. Між скликаннями-
зібраннями парламенту його повноваження виконував гетьман спільно з Радою генеральних старшин, які
становили вищу виконавчу владу. Завдяки своїй виборності генеральна старшина була наділена
серйозними владними повноваженнями та незалежністю від гетьмана у здійсненні своїх повноважень.
Генеральна старшина у формі Генеральної Ради домоглася юридичного оформлення своїх прав на керівну
роль у державному та політичному житті України і легітимізувала своє право на цю функцію через
конституцію. Конституція радикально звужувала права гетьмана як виконавчого органу влади
Гетьманщини.
Конституція визнавала гетьмана главою держави і главою виконавчої влади, він виступав
символом держави (народу). Найвищий його обов’язок «всім серцем сумлінно дбати про суспільні
справи Вітчизни, раду радити, уряд рядити і провадити...». Гетьман обирався представниками усіх верств
населення та складав присягу на вірність державі. Обрання гетьмана широкими верствами народу значно
посилювало і зміцнювало авторитет гетьманської влади і обмежувало прерогативи Генеральної Ради.
На конституційному рівні чітко формулювались і закріплювались засади та мета гетьмана у
здійсненні зовнішньої політики держави: досягнення політичного суверенітету і незалежності України,
встановлення мирних стосунків із сусідніми державами. Головний творець конституції майбутнє України
бачив як держави, яка не підлягала б ні під чию васальну залежність і була назавжди самостійною. У
зносинах з іншими державами гетьман виступав гарантом існування держави та захисником її території.
Гетьман очолював уряд, до якого входили генеральні старшини. Він вносив кандидатури
генеральних старшин на розгляд Генеральної Ради. Генеральна старшина постійно перебувала при
гетьмані і була йому підконтрольною і підзвітною. Гетьман не міг проводити власну кадрову політику та
створювати особисто підпорядковану адміністрацію. У свою чергу, гетьман був підзвітний Раді. Значно
обмежувались його права у фінансовій сфері, він позбавлявся права розпоряджатися державним скарбом
та землями. На термін виконання служби йому мали надаватись рангові маєтності з чітко визначеними
прибутками.
Нововведення конституції — запровадження посади генерального скарбника з його апаратом.
Генеральний скарбник відав державною казною, прибутками: «індиктами» і «екветами» — мито із ввозу
й вивозу товарів, податками з користування гутами, млинами, які були державною монополією та
витратами держави. Державна скарбниця відділялась від скарбниці гетьмана.
За конституцією, влада на місцях здійснювалась відповідно до адміністративно - територіального
поділу, характерного для Гетьманщини — полкового ладу. Основною адміністративно-територіальною
одиницею поділу був полк. Цивільні (повітові) адміністрації очолювали виборні цивільні полковники і
полкова старшина, сотники і сотенна старшина, яка обиралася (ст. 10). Вибори полковника
узгоджувалися з гетьманом, який затверджував результати виборів, але не міг впливати на процес виборів
полком (ст. 8). У конституції вживається термін «повіт» замість «полк», що свідчило про намір поряд із
військовим районуванням України запровадити цивільний територіальний поділ та відділити військові
посади від цивільних (ст. 10). Новим для цивільних (повітових) адміністрацій було введення посад
полкових підскарбіїв: по два в кожному полку, яким підпорядковувались по одному скарбнику в кожному
місті. Підскарбії обиралися двома станами — козаками й «простим людом» — селянами та міщанами.
Конституція закріплювала запровадження елементів загального виборчого права, виборність цивільних і
військових посад винятково за участю чоловіків. Це був важливий крок до запровадження загального
виборчого права та скасування станової диференціації суспільства, притаманної феодалізму.
Важливе місце в конституції приділено судовій справі (владі). Судочинство мало здійснюватись
новостворюваним Генеральним судом і судами. Генеральний суд відокремлювався від гетьманської
влади (ст. 7). Він наділявся широкими повноваженнями розглядати всі судові справи державної ваги. Суд
 мав діяти незалежно і повинен був виносити рішення «не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому
кожен мусить підкорятися, як переможений законом».
ЗНАЧЕННЯ. Конституція визначала Україну як станову парламентську республіку на чолі з
виборною гетьманською владою. Це перша писана і демократична конст. світу, що стала символом
боротьби за незалежність.
63.Причини і наслідки приєднання Західноукраїнських земель Австрією, Юридичне оформлення.
До Австрійської імперії входили чотири самостійні територіальні угруповання українських
земель:
1) Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після
першого поділу Польщі у 1772 p.;
2) Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією 1775 р. увійшла до
Австрійської імперії;
3)землі, заселені поляками, які були включені до Австрійської імперії в 1795 р. після третього поділу
Польщі;
4)Закарпаття, розташоване на західних схилах Карпатських гір, з ХУП ст. входило до складу
Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було
ізольованим від інших українських земель.
Габсбурги стали володарями великої частини українських земель площею понад 70 тис. км2, з
чисельністю населення понад 2,5 млн, більшість якого (близько 2 млн) становили українці.
Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована військовим інстанціям, з 1787 по 1849 р.
на правах окремого округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого
коронного краю.
Закарпаття перебувало у складі Пожонського (Братиславського) намісництва.
Отже, входячи до складу однієї імперії, західноукраїнські землі залишались адміністративно
розмежованими.
Галичина. Галичина потрапила до складу Австрії внаслідок 1 поділу Речі Посполитої.
Австрія дістала Галичину у стані занепаду. Війни, російська окупація довели цей край до зубожіння.
Шляхетство втратило свої соціальні позиції через взаємну боротьбу окремих родів, міське населення
збідніло одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селяни знемагали під гнітом кріпацтва.
Хліборобство мало екстенсивний характер. Значну увагу приділяв австрійський уряд удосконаленню
економічних та соціальних відносин. Особисту залежність селян було скасовано. Було проведено
реформу судоустрою, завдяки якій селяни дістали більш демократичні права — могли самостійно
одружуватись, віддавати дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Хоча, загалом реформи мали
демократичний характер, однак завершені вони не були, а наступники цісаря не дуже переймалися долею
галичан.
Галичина на 150 років закріпилась в складі Австрійської імперії. У відносно-ліберальній
країні українцям вдалось пройти всі етапи національного відродження та стати “П’ємонтом
українства”.
Буковина. Внаслідок Кючук кайнарджийського миру Буковина увійшла до складу Австрії у
1774 році.
У 1774 р. Австрія, щоб зібрати докупи свої, як вона вважала, володіння і забезпечити
сполучення Галичини з Семи городом, приєднала до себе північну частину Молдавії з містами Чернівці,
Серет та Сучава. Молдавський господар протестував проти цього, але його зверхник, турецький султан,
дав згоду. Ця країна знову стала називатись Буковиною, як у XIV ст. Деякий час влада була військовою. У
1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, і так вона перебувала до 1849 p., коли знову стала окремою
провінцією. На Буковині на час приєднання до Австрії було 69 % українців, 26 % румунів і 5 % інших
національностей.
Австрійський уряд провів низку реформ, щоб вивести Буковину із занедбаного стану. У 1781
р. було скасовано кріпацтво і замінено панщиною за договором селян із паном. Австрійський уряд був
переконаний, що населення Буковини здебільшого румунське і тому призначав на керівні пости румунів.
Закарпаття перебувало у складі Угорщини з пізнього середньовіччя.
У 16 столітті Угорщина попадає під залежність до Габсбургів.
І аж до 1919 року Закарпаття перебувало в складі або Австрії або Угорщини.
Водночас в Австрійській імперії в період правління Марії-Терезії була здійснена модернізація
суспільства, зокрема, у галузі освіти. Витоки українського відродження були пов'язані з освітніми та
релігійними реформами Марії-Терезії та імператора Йосифа II. У Львові 1783 р. було відкрито Греко-
католицьку духовну семінарію. Саме вона стала центром українського духовного життя. Так, у 1770 р.
імператриця почала реформування системи освіти, оголосивши шкільництво справою держави, а не
церкви. Було проголошено загальну середню освіту для всіх жителів краю, створено в містах, містечках
і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів (однокласні – "парафіяльні" з
навчанням рідною мовою, трикласні – "тривіальні", чотирикласні – "нормальні" з навчанням німецькою
мовою), які утримувалися державним коштом. Найнижчою шкільною ланкою стали у селах народні
школи (Volrsschule), у містах – нормальні школи (hormalschule), в столицях країв – зразкові школи
(Musterschule). Навчальні плани, строки навчання визначала держава. Започатковано й створення
реальних шкіл своєрідних профтехучилищ). Середньою ланкою залишались гімназії, для яких 1776 р.
створено окремі навчальні програми і плани. У 1774 р. у Відні при церкві Св. Варвари було засновано
духовну семінарію – "Барбареум", де дозволялося вчитися і українцям із західноукраїнських земель. За
20 років її закінчили 29 галичан і 32 закарпатці. З цієї семінарії вийшло багато українських вчених,
письменників та священиків.
У 1784 р. було відновлено діяльність Львівського університету, де було створено чотири
факультети: філософський, теологічний, медичний і юридичний. Відкриття Львівського університету
сприяло формуванню молодого покоління української інтелігенції, найкращі представники якого стали
першими "будителями" національно-культурного відродження в Галичині та на Закарпатті. Показовим
було створення на юридичному факультеті Львівського університету у 1848 р. двох кафедр цивільного і
кримінального права з української мовою викладання. Галицькі українці в австрійський період мали
більш сприятливі умови для розвитку. Українська інтелігенція, Греко-католицька церква підтримувала в
народі прагнення до свободи, любов до рідної мови, історії, землі. Значна заслуга у цьому належала
прогресивному товариству письменників "Руська трійця", "Руська бесіда, "Просвіта", літературному
товариству імені Т. Шевченка, створеним у 60–70-х pp. XIX ст.

64.Утворення Коронного краю Галичини в складі Австрії та апарату правління Галичиною до 1948 року.
Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і
князівствами Освенцима і Затору— коронний край, утворений на землях Королівства Русі (Галицько-
Волинського князівства), складова частина Габсбурзької монархії, Австрійської імперії і Австро-
Угорщини у 1772–1918 роках. Об'єднувало українські етнічні землі (історичну Галичину), які почали
називати Східною Галичиною, та землі Малопольщі (Західна Галичина). Більша частина Володимирії-
Волині в той час при поділі Польщі Австрією, Росією і Пруссією була відділена від королівства і
належала Російській імперії.
«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова
адміністративна одиниця Габсбурзької монархії. Королівство постало в результаті анексії австрійцями
Галичини після першого поділу Речі Посполитої.
В серпні 1772 року цісарева Марія Терезія заявила про необхідність облаштування Галичини
на зразок Чехії, Моравії, керівництво здійснював призначений губернатор з кільканадцятьма
губернськими радниками. 1775 р. до королівства була приєднана Буковина, відвойована в Османської
імперії.
Історично-юридичною підставою для створення королівства було існування Руського
Королівства (Королівства Галичини та Володимирії), яке постало на базі Галицько-Волинського
князівства.
13 травня 1783 року Йозеф ІІ видав декрет про піднесення міст Галичини та Лодомерії,
відбулась їх класифікація. До І-го класу віднесли Львів (столиця, резиденція губернської влади), до ІІ-го
— королівські міста (мали спеціальний імператорський привілей), до ІІІ-го — муніципальні (всі, що
мали магістрат).
1795 р. внаслідок ліквідації Речі Посполитої Габсбурґи приєднали до своїх володінь Краків,
Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні польські території. 1803 року вони ввійшли до
складу Королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини.
1796 року було створено провінцію «Західна Галичина» з центром у Кракові. 18 травня 1803
офіційний Відень ліквідував її, територію приєднали до Львівської губернії.
Адміністративний поділ Королівства Галичини та Володимирії у 1777—1782 роках 1815 р. до
складу королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 р. перебував у складі Російської
імперії.
1846 р. королівство поповнилось територією Вільного міста Кракова, але 1849 року
позбулося Буковини, виділеної в окрему адміністративну одиницю — Герцогство Буковина.
 Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів. Адміністративні посади
обіймала польська шляхта, хоча більшість населення становили українці. Окрім них на території
королівства існували чисельні єврейські та вірменські громади.
До 1849 року королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями й
онімеченими чехами. Першим губернатором був Антон фон Перґен, який на доручення імператора
склав «Меморіял» — опис краю, єдиний історичний документ про тодішню Галичину — і вручив
його Йосифу ІІ після його прибуття 6 серпня 1773 до Львова. Командувачем військ, які зайняли
Галичину та Володимирію, був генерал словацького походження Андрей Гадік — наступник фон
Перґена на посаді. Імператори Йосиф II і Франц II скасували у Галичині кріпацтво й урізали у
вольностях місцеву шляхту. Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію до
суду. Українська католицька церква візантійського обряду, перейменована на Греко-католицьку
Церкву, була урівняна в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії та митрополита.
Хоча ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет
австрійських монархів серед простих українців.
Апарат управління Галичиною у складі Австрії (1772-1848рр.).
Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала
окружна влада. Округи (циркули) очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі
адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу
тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів, секретар, два діловоди,
практикант і два кур’єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших –
староста. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в
сільських місцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади
покладалося на мандаторів, війтів і присяжних.
З’ясовано, що низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила
самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок
детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене
право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Галичини
створювались “юридики” – ділянки, вилучені з підпорядкування міській владі та судочинству.
Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був
заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі
у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і
найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не
поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. 
Військова адміністрація на Буковині була
запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо
Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові.
Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у
1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов’язане з
діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778–1786
рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала
завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала
відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в
краю цивільного управління. У 1849 р. на базі губернського правління в Галичині
було утворено намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор і який представляв його в
крайовому сеймі. На відміну від попереднього губернського правління намісник був єдиноначальним
главою краю, підлеглим безпосередньо міністру внутрішніх справ Австрії. Майже всі галицькі
намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставились до українського населення краю.
Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини ХІХ ст.
коливалася від 8 до 17. На початку ХХ ст. їх кількість зросла і в 1908 р. воно налічувало 24, в 1910 р. –
25, а в 1912 р. – 37 департаментів Влада намісника поширювалася на всю територію
краю. Проте іноді деяким повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами.
Галицьке намісництво припинило свою діяльність в жовтні 1918 р. в зв’язку з розпадом
багатонаціональної Австро-Угорщини.

65.Ограни урядової адміністрації в Галицині і Буковині1848-1918рр.

 Із середини ХІХ ст. в Австрії вводиться поділ на коронні краї, повіти, містечка та сільські
общини. Окрім того були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові, податкові райони
крайової оборони, райони відділень жандармерії.
Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він вважався
єдиним джерелом права, видавав декрети, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції
імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була
Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала назву і проіснувала до 1848 р. У 1774–1776 і 1797–
1802 pp. існувала окрема канцелярія для Галичини.
Австрійський уряд після приєднання Галичини скасував інститут польських шляхетських
сеймиків і, патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже
обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при
губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і
барони, а також архієпископи та інфулати (особи, які мали звання єпископа, але не управляли єпархією).
До другої групи належало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої – міські депутати – по 2 від
найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий
комітет з 7 членів (по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського
стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р.
Фактичним керівником краю вважався губернатор. Він призначався австрійським
імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське
правління, що поділялося на департаменти, які відали окремими галузями управління. З 1772 р. по 1849
р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був австрієць граф А. Перген). Усі вони, за винятком
останнього – польського магната В. Залеського – були заможними і впливовими австрійськими німцями.
Після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Галичині,
населеній переважно українцями, повна політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам,
які постійно залякували Відень "російською небезпекою".
Територія Галичини у межах колишніх польських воєводств спочатку була поділена на
шість циркулів, що у свою чергу поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти
ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до
складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини
і поділялася на комітати. Циркули очолювали окружні старости.
До їх компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею,
промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий – усього 10–12 осіб. До
нього входили староста, 3–4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1 або більше практикантів і 2 кур'єри.
Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших – староста.
Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (лат. Mandatum – доручення),
яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Мандатори – це формально
державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично – службовці домінії, бо платню
отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер – вони збирали податки,
встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до
постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом
тілесного покарання, яке офіційно скасовано в Австрії тільки патентом 15 листопада 1867 р. У селах
мандатори мали необмежену владу. Скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки,
погіршували становище галицьких селян. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована тільки 1856 р.,
в умовах переходу Австрійської держави на шлях конституціоналізму. Але і без них влада на селі
повністю належала земельній аристократії.
А) Намісник (крайовий президент)У 1849 році замість губернаторського управління в
Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині – крайове управління,
очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвом і губернським управлінням
полягає у тому, що в останньому зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий
президент, був єдиновладним начальним головою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.
Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами
1852 і 1853 рр. До компетенції намісництва входили підтримання буржуазії – поміщицького
правопорядку, поліцейський нагляд, питання освіти, релігії, с/г.
Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво
поліцією, спостерігав за підтриманням спокою та правопорядку, нагляд за дотриманням законів про
друк, збори, тощо.
 Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф Голуховський, останнім –
австрійський генерал-полковник Гуйн. Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція
і крайова шкільна рада. Управління намісництвом поділялось на департаменти, очолювані радниками та
їх заступниками.
Б) Повітові старости.
Призначались з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.
Компетенція повітових старост визначалась розпорядженням 1843 року, яке було чинним майже до
розпаду Австро-Угорщини.
Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-
адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати
військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних
установ, причому не тільки адміністративних, а й фінансових, військових, торгових, тощо, повітові
старости здійснювали функції нагляду за товариствами , об’єднаннями, пресою та органами місцевого
самоврядування.
Отже, старостами були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою.
Основне їх завдання полягало у придушенні будь якого руху, спрямованого проти австрійського
владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах
виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.
В) Сільські війти.
Австрійський уряд не створив низової ланки державного управління і передав владу у
домініях – сільських місцевостях – феодалам-поміщикам. З трьох кандидатів, визначених селом,
поміщик призначав війта. Його компетенція була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів – війт
раз на місяць звільнявся від панщини.
Носієм вищої урядової влади в Австро-Угорщині вважався імператор, якому в питаннях
законодавства "сприяв" парламент (рейхсрат), що складався з двох палат – верхньої палати панів і
нижньої палати депутатів.
Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважалися конституційними державами, не могло бути й
мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а
призначалася імператором з найвідоміших дворян імперії та верхівки духовенства. Кількість членів
палати панів становила від 150 до 170 осіб. Українців було лише чотири. Нижня палата парламенту до
1873 р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена 1873 р. куріальна система
виборів обмежувала коло виборців. За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою
географією, українське населення, яке становило 13 % населення Австрії, 1879 р. посилало до
парламенту тільки 3 депутатів (з 353), а 1897 р. – 11 (з 425).
В Австрії 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право, але не мали права голосу жінки,
військовослужбовці та молодь до 24 років. Окрім цього, воно і надалі забезпечувало привілеї німецьких
правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки – від 52 тис., чехи – від
60 тис. а українці – від 102 тис. Тобто запровадження загального виборчого права майже не змінило
безправного становища народних мас західноукраїнських земель Закони, прийняті обома палатами,
вимагали санкції імператора. Але спеціальна стаття 14 австрійської конституції 1867 р. давала урядові
право самому видавати закони у період між сесіями парламенту.
Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав імператор, вважалася вищим органом
державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед парламентом, але фактично –
тільки перед імператором. Окрім міністрів, які відали окремими галузями управління, в Австрії були ще
міністри "без портфеля", які не керували якоюсь галуззю управління, а повинні були стежити за
інтересами певного краю. Такий характер мало створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини.
Трохи пізніше, 12 серпня 1879 р., було створене таке ж міністерство для Чехії. Міністрів для Галичини
призначали тільки з числа польських магнатів цього краю. Міністрам підлягала крайова влада, а
крайовій владі – місцеві органи державної адміністрації.
Керівником коронного краю був крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому
та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалася поліція, крайові та повітові органи
управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців,
призначали більшість чиновників, боролися зі всілякими небажаними для уряду проявами тощо. У
Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині – намісником.
До праці у галицькому намісництві, що розділялося на департаменти, як і в усьому апараті
управління Галичиною, приймали майже виключно представників панівної польської національності. До
того ж ще 1869 р. польська мова була введена як офіційна в управлінні та судах.
 Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости. Їх
призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли одноособово, належало
адміністративне управління у галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров'я, поліції.
Старостатське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Основне його
завдання полягало в припиненні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням. У селах
такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові старости.

66.Органи крайового та місцевого самоврядування в Австро-Угорщин і (Галицький і Буковинський

Сейми + ради на місцях).
У Галичині та Буковині, окрім урядових органів адміністративного управління, існували ще органи
крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Австрійське
законодавство розмежувало компетенцію і завдання органів урядового управління та самоврядування.
Насправді державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-
якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під
приводом їх невідповідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право розпустити
повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити свій розпуск перед
міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як засвідчила практика,
ніколи не давала позитивних наслідків.
У Львові та Чернівцях 1861 р. були створені крайові сейми, вибори до яких були нерівними для
різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так
звані вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було
загальним. Усі виборці розділялися на 4 курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської
буржуазії та сільську), кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років. У виборах
до галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9–10 % населення. По-
третє, виборче право не було таємним. А відкрите голосування давало великі можливості для
зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату.
В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського
– румунами. Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності
стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до встановлення додатків до
безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму. В
галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими
органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового
комітету. Діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального
апарату Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджував
імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.
Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи,
інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові
органи, воно однаково захищало усталені порядки і всілякими способами підтримувало інтереси
заможних верств населення.
Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, що територіально збігалися з
адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний та
наглядовий орган і повітовий комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість
років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох куріях. Це давало змогу формувати
повітову раду як орган поміщиків і буржуазії. З числа депутатів повітової ради обирали повітовий
комітет у складі 7 чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків повітовий
староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження імператором. Права і обов’язки
службовців повітового комітету визначались спеціальними регламентами. Забезпечивши перевагу в
радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм навіть частини реальної влади на місцях.
До компетенції повітових органів самоуправління
належали: питання бюджету повіту, завідування належним їм майном і установами, шляхи сполучення
місцевого значення,боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства,піклування про
місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну освіту і охорону здоров’я, розкладка податків
і нагляд за діяльністю органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової влади, не
могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через повітового старосту, який мав право зупинити
виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або
недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад. Рішення повітових рад у багатьох
питаннях мали бути затверджені вищестоящими органами. Основними прибутками, якими
розпоряджались повітові органи самоуправління, були додатки до безпосередніх податків,але їх розмір
не міг перевищувати 20%. В іншому випадку потрібно було мати згоду крайового сейму, який завжди
схилявся до збільшення розміру.
Міські і сільські ради обиралися жителями міст і сіл за наявності майнового цензу по трьох
виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики. Виконавчим органом рад були обрані
ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмистри в містах і війти у селах
затверджувалися повітовими старостами. Вибори до міських і сільських рад проводили, як і до
австрійського парламенту та Галицького сейму, під сильним тиском з боку місцевих урядових органів.
На них, як відзначав з трибуни австрійського парламенту один з галицьких депутатів, накладались
штрафи за нібито поганий санітарний стан, їм відмовляли у наданні допомоги під час стихійного лиха,
чинили труднощі в еміграції.
Галицький сейм, повітові, міські і сільські ради мали яскраво виражений класовий характер,
перебували у повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління
західноукраїнськими землями.
Галицький крайовий сейм: структура, компетенція і діяльність.
Революція в Австрії 1848 року поклала кінець існуванню станового сейму, і зрозуміло, що в цей
період у Галичині не було свого органу самоврядування, і таким чином населення краю було позбавлене
права участі в місцевих представницьких установах. Тому австрійський імператор Франц-Йосиф І
створив у 1861 р. Галицький крайовий сейм, який діяв на підставі “Крайового статуту і сеймової
виборчої ординації для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”.
Звернуто увагу, що австрійська конституція 1867 р. закріплювала принцип рівних прав для всіх
громадян держави, однак фактично цей принцип порушувався. Доказом цього був закон про вибори до
Галицького крайового сейму, оскільки він забезпечував інтереси панівних класів, вибори мали яскраво
виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення.
Кількісний склад Галицького сейму на початку існування становив 150 депутатів: 9 вірилістів
(3 львівських архієпископів, 4 єпископів, 2 ректорів університетів) та 141 обраних депутатів від курій
(великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20, сільських громад – 74).Згодом
Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів і 149 депутатів, обраних у куріях:
великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28, сільських громад – 74. У
національному відношенні депутати Галицького крайового сейму були переважно поляками, лише у
1913 р. українців було 31 депутат, що становило п’яту частину всіх де путатів сейму.
Законодавча функція Галицького сейму поділялася на три головних групи і одну додаткову. У
трьох головних групах сейм мав право приймати закон, у додатковій міг тільки вимагати прийняття
нових законів, відміни або зміни вже існуючих законодавчих актів, прийнятих центральним
парламентом.
Сейм формально здійснював контроль за діяльністю намісника. Бюджетні права сейму
обмежувалися збором місцевих податків. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд
над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму
або його виконавчого органу – крайового виділу (комітету).
Сейм повинен був скликатися у Львові імператором на чергові сесії один раз на рік, надзвичайні – у
міру необхідності. Час тривання сесії не визначався; за традицією відбувалися в рік дві кількатижневі
сесії. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму належало крайовому маршалку або
його заступнику, які призначалися з членів сейму імператором терміном на шість років.
Питання, які виносилися на обговорення і вирішення сейму, попередньо готувалися постійними
комісіями, що створювалися з числа депутатів. Пропозиція депутата повинна була бути підтримана
принаймні 15 підписами і вважалася прийнятою, якщо одержала абсолютну більшість голосів при
участі більше як половини депутатів сейму. Прийняті проекти законів крайовий маршалок через
намісника передавав урядові для імператорського затвердження, і лише після санкції імператора закон
набирав чинності.
Постійнодіючим виконавчим органом Галицького крайового сейму був крайовий виділ
(комітет), який складався з маршалка і шести членів, які очолювали відповідно шість департаментів.
Розпорядження даного органу приймалися більшістю голосів, але за маршалком залишалося право
зупинити їх введення в дію і подати через намісника на розгляд імператору. У липні 1914 року
австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував новий виборчий закон, розпустив Галицький сейм і
призначив нові вибори, які повинні були відбутися в жовтні 1914 року. Проте в зв’язку з початком
Першої світової війни призначені вибори не відбулися, і новий виборчий закон до Галицького сейму не
був запроваджений у життя.
 Для Галичини, яка включала і Буковину, крайову конституцію було надано цісарським патентом 29
вересня 1850. Ця конституція проголошувала, зокрема, що поляки й руські (тобто українці), а також ін.
народності, які проживають у коронному краї, є рівними в управлінні і кожен народ має непорушне
право на збереження й розвиток своєї народності та своєї мови.
Буковинський крайови́й сейм (нім. Bukowiner Landtag) — представницько-законодавчий орган
коронного краю Герцогства Буковина. Буковинський крайовий сейм очолював крайовий маршалок (нім.
Landeshauptmann) Як правило Маршалком ставав один з румунських магнатів, заступником -
буковинський Митрополит. Маршалка і заступників за поданням Президента Буковини призначав Цісар
із числа послів сейму.
Помітну роль в організації роботи крайового парламенту відігравало його Бюро (нім. Bureau), до
складу якого входи: Маршалок, його заступники, секретарі та керуючий справами.
Буковинський крайовий сейм перших скликань складався з 30 послів:
• Митрополит
• 12 представників від сільських громад
• 10 представників від великих землевласників
• 5 представників від міст
• 2 представника від торгової та промислової палат
Важливими робочими органами Буковинського крайового сейму були його постійні Комісії (нім.
Kommission): фінансова, мандатна, правнича, адміністративна, петиційна, шляхова, економічна,
депутатської недоторканості тощо. Чисельність комісій була різною. Дозволялось брати участь у роботі
кількох комісій.
Активно в комісіях в різні часи працювали й українці. Всі комісії зазвичай очолювали німці чи
румуни.
Виконавчим органом сейму був Буковинський крайовий виділ (нім. Der Bukowiner
Landesausschuss), створений згідно указу цісаря від 26 лютого 1861 р. Виділ складався з 4-х засідателів із
числа послів сейму та Голови крайового виділу (Маршалок крайового сейму).
Засідателі обиралися за квотним принципом: від землевласників – 1, від міст і торгово-промислової
палати – 1, від сільських общин – 1, від послів сейму – 1.
Буковинський крайовий виділ складався з 8 засідателів, з числа яких голова призначав двох
заступників. На засіданнях сейму з числа депутатів обиралися комітети: фінансовий, адміністративний,
транспортний, шкільний, розвитку господарства. Два комітети були постійними: ревізійний і з петицій.
Строки повноважень Виділу збігалися зі строками діяльності сейму – 6 років.
До функцій Буковинського крайового виділу входило: управління ресурсами краю, проведення
обліку крайових фондів, встановлення належності до дворянства, розміщення жандармських постів,
управління річковим господарством, утримання поштових станцій, лікарень, видача стипендій і
допомоги з коштів благодійних фондів, ведення справ з особового складу крайових державних установ.
Члени виконкому працювали на постійній основі й отримували платню.
Компетенція Буковинського крайового сейму була визначена «Конституцією краю» від 26 лютого
1861 р. Так за сеймом було закріплено три групи повноважень:
1. Вирішення питань що стосувались суто крайових справ (культура краю, зведені за крайові кошти
громадські будівлі, підтримка добродійних установ, використання крайових прибутків).
2. Делеговані повноваження (справи місцевих громад, церковні та шкільні справи, розквартирування
військових підрозділів тощо).
3. Справи щодо устрою краю, що відносились до розгляду сеймом різними спеціальними імперськими
законами
КРАЙОВА КОНСТИТУЦІЯ ДЛЯ ГАЛИЧИНИ 1850 [далі – К.к. для Г.], Крайовий статут для
Королівства Ґаліції і Лодомерії з Великим князівством Краківським з незалежним правилом виборів до
Крайового сейму – осн. закон для Королівства Ґаліції і Лодомерії у складі Австрійської імперії. Видана
цісарським патентом від 29 вересня 1850 на виконання ст. 77 австрійс. Конституції 1849, відповідно до
якої всі коронні краї Австрійс. імперії отримали свої крайові конституції.
- закріплювала рівноправність укр., польс. та ін. народів, які жили на тер. краю, та їх право на
збереження і розвиток своєї національності й мови
- передбачала самостійність краю у вирішенні всіх питань, за винятком тих, що конституцією д-ви
були зараховані до відання центр. органів. Край повністю займався питаннями, що стосувалися
благоустрою, громад. споруд, буд-во яких фінансувалося за рахунок крайового бюджету, а також усі-ма
питаннями, пов'язаними з крайовим бюджетом, у т. ч. встановленням місц. податків і зборів. До
компетенції краю в рамках, встановлених загальнодерж. законом, належали організація та
функціонування громад. само-врядування, церковні та шкільні справи тощо
- передбачала поділ краю на 3 округи, в яких відповідно утворювалися сеймові курії: Львів. – 50
депутатів (11 осіб, які сплачували найвищий податок, 11 – від міськ. громад, 28 – від сільс. громад);
Краківська – 58 (відповідно 14, 9, 35); Станіславська – 42 (відповідно 10, 8, 24). Депутати обиралися
прямими виборами на 6 років. Для отримання пасивного виборчого права (права бути обраним) потрібно
було не мати обмежень у громадянських та політ. правах, досягнути 30-річного віку на день виборів та 5
останніх років проживати на тер. відповідної сеймової курії
- представницьким органом були сеймові курії, наділені правом приймати ухвали при вирішенні
крайових справ. Ухвали мали обов'язкову силу після їх затвердження цісарем. Спільним
представницьким органом 3-х округів був Центр. виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу та
по 6 представників від сеймових курій), який вирішував справи, що стосувалися всього краю. Крайовим
виконавчим органом був спільний Крайовий виділ у складі 15 членів.
Конституція не була введена в дію – вона була офіційно скасована цісарським патентом від 31
груд. 1851; тоді ж було скасовано і загальнодерж. конституцію 1849 та адм. автономію коронних країв.
20 жовт. 1860 цісарським дипломом було проголошено відновлення конституційного правління й
автономних прав коронних країв. 26 лют. 1861 опубл. цісарський патент, що був офіційно визнаний
доповненням до цісарського диплома 1860 і яким розмежовано повноваження держ. парламенту
(рейхсрату) та центр. міністерств і крайових органів. Додатком до патенту були крайові конституції
(статути) та правила виборів (положення про ви-бори) для кожного коронного краю, включаючи
Галичину. За цим актом у Галичині створювався Галицький крайовий сейм (150 депутатів).
Повноваження крайових органів та порядок їх формування (при деяких змінах) у цілому були схожі до
визначених К.к. для Г. 1850. Структура держ. та крайового управління, яка сформувалася у цей період, в
осн. рисах зберігалася до розпаду Австро-Угор. Монархії.

67.Застосування австрійського права в Галичині. Кодифікація.

У другій половині XVIII ст. в Австрії, за часів правління імператриці Марії-Терезії, було
активізовано кодифікаційні роботи у цивільному, кримінальному та процесуальному праві. З цією
метою імперський уряд створив низку комісій, які називалися також придворними комісіями. Перша
комісія розпочала свою роботу 3 травня 1753 р. Одним із перших кодифікованих актів австрійського
права, дію якого було поширено на територію Галичини, став кодекс вексельного права 1763 р., яким
урегульовувалися відносини у сфері вексельних зобов'язань. На території Галичини відносини у цій
сфері до 1775 р. регулювало українське звичаєве право, яке, однак, в міру свого формалізму та
складності, було нездатним забезпечувати якісне правове регулювання вексельних операцій, що
перешкоджало їх швидкому здійсненню. У 1775 р. чинність цього Кодексу була поширена на територію
Галичини та Буковини.
Проте найважливішим завданням було розробка і прийняття цивільного кодексу. У період з 1753
р. до 1797 р. розробкою проекту нового австрійського цивільного кодексу займалися три комісії:
 1. Компіляційна комісія;
 2. Ревізійна комісія як інстанція з перевірки;
 3. Законотворча комісія, утворена після ліквідації компіляційної комісії.
План кодифікації австрійського права розробив професор Аццоні з Праги, передбачивши в ній три
частини: особисте, майнове та облігаційне (боргове) право. У 1772 р. було віддане розпорядження
переробити Терезіанський кодекс, зокрема уникати наукових положень, зайвих роз'яснень та повторень,
не прив'язуватись до римського права і якомога більше спростити зміст правових норм. Для цього того ж
року створено нову кодифікаційну комісію для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу.
Робота цієї комісії просувалася дуже повільно. Щоправда, у січні 1783 р. було видано патент про шлюб,
який регулював сімейні відносини, а в 1786 р. – патент про порядок спадкування за законом.
Декретом від 1 листопада 1786 р. затверджено і оприлюднено першу частину цього кодексу, яка
отримала назву "Йозефінського кодексу законів", оскільки її затвердив імператор Йосиф II. Вона
передбачала права осіб у п'яти розділах: 1) про закони; 2) про права підданих взагалі; 3) про права
подружжя; 4) про права батьків і дітей; 5) про права сиріт та інших осіб, не здатних управляти своїми
справами.
Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття також були: звичаєве право, австрійське
і угорське законодавство (патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька конституція 1791 р.,
Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р.,
Кримінальні кодекси – Терезіана 1768 р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р
 Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній
чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність
поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки
незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої
увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив
декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був
запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе
польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р.
уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини : вступ –
загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення
про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до
капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких
австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-
шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він
продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі – аж до прийняття
Польського кодексу зобов`язань 1933 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р. в Австрії був затверджений Кодекс
вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була
поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом.
Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням
Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і
введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній
Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу – від
позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського
цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його
окремі розділи – адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про
судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс
було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини.
Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-
Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин:
процесуального і матеріального права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав
інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у
Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права.
У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка
детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і
форми бланків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.
У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання
(Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був
феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в
історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які
розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи.
На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р.
Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у 1803 р. із
незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів –
матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда,
імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р.
цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там
Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і
проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини – про злочини і проступки. За вчинення злочину він
передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки –
грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р.,
заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної
відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за
аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив
відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим
залишався застарілим.
 У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави –
Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і Буковині, а в Угорщині було видано
Угорське кримінальне положення про злочини і проступки1879 р., чинність якого поширювалась і на
Закарпаття. Натомість, цивільне право в Угорщині не було кодифіковане, а складений наприкінці 19 ст.
проект Цивільного кодексу не був затверджений.
Процесуальна частина Кримінального кодексу 1803 р. діяла до 1853 р., коли було прийнято
окремий Закон про кримінальне судочинство, який запровадив частково гласність процесу, але не
допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. У 1852 р. більшість справ про проступки було
передано на розгляд органів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним
демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а
у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами
проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь
громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів
за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-
процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого
Терезіанського кодексу 1768 р.

68.Зібрання малоросійських прав 1807р..Структура та характеристика.

Над кодифікацією права України у складі 2-ої експедиції працювало 2 групи: перша, очолена
А.Повстанським, займалась правом правобережних, а друга, очолена українським правознавцем
Д.Давидовичем, - правом лівобережних губерній. Група Повстанського розробила проект “Зводу
місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”, а група Давидовича підготувала
“Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії” 1807 р., поширене під назвою “Зібрання
малоросійських прав”.
“Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що
діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми
звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські
Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах:
1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення
шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей;
2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і
випливаючих з них зобов`язань;
3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи
набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а
лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”.
За “Зібранням малоросійських прав”недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до
досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також
душевнохворі не могли виступати свідками.
Дикі звірі, птиця, риба і уся флора, будучи за своєю природою нічиїми, вважались власністю
того, хто їх перший впіймав. Учасники у спільній власності мають рівні права на неї, оскільки спільно її
охороняють і отримують рівну частку прибутків, розподіляючи між собою і збитки. Кожен міг вільно
продавати свої батьківські чи материнські, вислужені, куплені чи будь-яким іншим способом набуті
маєтки. Передбачалась передача на збереження речей. Про найм слуги для роботи у місті повідомлялось
у цех, а у містечку чи іншому поселенні – в уряд, у відомстві якого перебував наймодавець, про що
робився запис в урядовому реєстрі. Шляхом ссуди за взаємною домовленістю чи договором набувалось
право на чужу річ, притому отриману у ссуду річ не можна було використовувати іншим чином, ніж
було повірено, а інакше вимагалось заплатити за неї.
Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись
необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при
живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній
карі. Презюмувалось батьківство тих батьків, які визнавали дитину своєю, поки не буде доведено інше.
Визнання чи заперечення материнства доводилось показами свідків, присутніх при пологах даної жінки.
Дозволялось усиновлення старшим молодшого (але не навпаки), притому усиновителем міг
бути лише вільний, щоправда, незалежно від його бездітності. Діти були зобов`язані утримувати своїх
батьків, незалежно від їх проживання окремо від них. Неповнолітні у разі смерті батьків перебували під
опікою разом з батьківським рухомим і нерухомим майном, а по досягненні повноліття виходили з-під
опіки і вступали у володіння майном. Опікунами могли бути лише місцеві уродженці, а не іноземці,
притому добропорядні і немарнотратні, та з власним маєтком у тому ж повіті, де проживав опікуваний, у
т.ч. родичі теж повинні були мати маєток, крім тих, яких безпосередньо призначив батько у заповіті.
Сини і дочки спадкували батьківське і материнське майно нарівні. Ненароджені діти мали
рівні спадкові права щодо батьківського майна з народженими, якщо батько у заповіті визнав своїми
спадкоємцями і ще ненароджених дітей, зачатих при його житті.
За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого
поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а
також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових
компенсацій (зокрема, за кожен палець – по 20 коп грошей) на користь потерпілого. За словесну образу
лавника у суді винний сплачував йому моральне відшкодування, а також штраф судді. За вигул собаки у
громадському місці, де вона покусала когось, її господар сплачував штраф суду і відшкодовував збитки
потерпілому у подвійному розмірі. За порубку чужого дерева, викошення чужої трави і вилов риби у
чужих водах винний сплачував штраф і відшкодовував збитки.

69.Звід місцевих законів західних губерній 1837р.:структура і основні положення.

У 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Данилевича
було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії).У
розпорядженні І. Даниловича були проекти "Зводу місцевих законів губерній і областей від Польщі при -
єднаних" (Повстанського), "Зібрання Малоросійських прав" (Давидовича), переклад Литовського статуту
(1811 р.) та інші збірники законів. Крім того, Данилович зробив виписки з "Повного зібрання законів
Російської імперії", починаючи з 1722 р., що змінювали й доповнювали чинну систему норм місцевого
права.
За період з 1830 по 1833 рр. І. Данилович розробив проект "Зводу місцевих законів західних
губерній" польською мовою. Ще два роки пішло на переклад російською мовою та технічну і
редакційну обробку, а також на складання вступу, де було подано історико-правовий огляд джерел і
всієї системи місцевого права. На початку 1837 р.збірник був переданий на розгляд Державної Ради. У
1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою, але законодавчої сили не отримав.
По змісту це був збірник матеріального і процесуального права.
"Звід місцевих законів західних губерній" – добре систематизований збірник. За своєю
структурою він складався зі вступу, трьох частин і додатків.
Перша частина - "Закони про стани", була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких
розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів.
Друга частина -"Закони цивільні", в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати
право власності, зобов'язувальне і сімейне право.
Третя частина -"Закони про судові обряди, про судочинство і про захо-ди цивільних стягнень".
Частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного
судового процесу.
Частини Зводу поділено на книги, розділи, глави, відділення і параграфи. Проект мав такі
додатки: хронологічний покажчик джерел, використаних для складання зводу; алфавіт ний предметний
покажчик; алфавітний покажчик пояснення термінів.
Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве
законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано так, що російське законодавство
виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право —
як таке, що ре-гулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи
законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід
планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для
всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів.

70.Правове становище України в складі Російської імперії + коротка характеристика всіх реформ.
Росія, після війни з Туреччиною, закріпила за собою землі центральної, південної і східної України.
Україна стала провінцією Роси. Остання поширила свій адміністративно-територіальний устрій на землі
України. Колишню територію Української держави (Гетьманщину) у 1781 р. було поділено на
Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Слобідсько-Українська губернія була
перетворена в Харківське намісництво. Південні регіони України було об'єднано в Катеринославське
намісництво, у якому намісником був князь Г. Потьомкін-Таврійський. У 1796 р,, імператор Павло І,
прийшовши до влади, скасував намісництва і знову відтворив в Україні губернії: Малоросійську з
центром у Чернігові, Київську, Подільську, Харківську та Новоросійську. У1802 р. Новоросійську
губернію було поділено на Миколаївську (з 1812 р. Херсонську), Катеринославську та Таврійську
губернії. Такий адміністративно-територіальний поділ із незначними змінами існував в Україні аж до
1917 р.
В Україні, поряд із новим адміністративно-територіальним устроєм, запроваджувалися нові
органи адміністрації та суду. На чолі губернії стояв губернатор або генерал-губернатор. Цар
призначав генерал-губернатора в генерал-губернаторствах, яких в Україні було три:
а) Київське, яке об'єднувало Київську, Волинську та Подільську губернії;
б) Малоросійське, яке об'єднувало Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії;
в) Новоросійсько-Бесарабське, яке об'єднувало Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії
та Бессарабську область. Генерал-губернатор на відповідній території здійснював військову і цивільну
владу.
В губерніях діяли галузеві установи відповідних міністерств. При губернаторі існувало управління в
складі віце-губернатора, радників і прокурора. Губернії в Україні ділилися на повіти. Адміністративно-
поліцейські і судові функції в повітах виконував капітан-ісправник.
В Україні Павлом І були відновлені Генеральний земський і Підкоморний суди та Магдебурзьке
право. Увесь час чинним залишався Литовський статут. Було поновлено діяльність уніатської та
католицької церкви. В 1840 р, на Лівобережну, у 1842 р. і на Правобережну Україну було поширено
чинність "Зводу законів Російської імперії", який було затвердженого 1 січня 1835 р. За своїм змістом
"Звід" був збірником норм феодально-кріпосницького права, спрямований на збереження, захист і
зміцнення самодержавного суспільно-політичного устрою. Лише деякі цивільні закони відображали
правові інтереси буржуазії. Реформи 60-70-х рр. зумовили еволюцію права буржуазним шляхом. З 1863
р. в Росії стало видаватися періодичне зібрання узаконень та розпоряджень уряду. В юридичній практиці
оформилися основні галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне, державне та ін.1
Отже, суверенної держави і права українських земель у період знаходження України в складі
Російської імперії не існувало. Територія України була частиною царської Росії. На її території була
форма правління у вигляді абсолютної монархії Росії. За формою державного устрою Україна була
провінцією Росії, яка включала в себе декілька губерній. Державно-правовий режим був
антидемократичним. Правова система української провінції була продовженням права Російської імперії
і характеризувалася як ранньо-буржуазна. Однак, зберігалися і традиції феодального права, наприклад*
вік (7 років) з якого притягували дітей до кримінальної відповідальності.
Селянська реформа 1861 р. та її запровадження в Україні.
Причини:
1. Економічна відсталість Росії.
2. Поразка Росії в Кримській війні (1853–1856).
3. Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права.
4. Селянські виступи (1855 р. — «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Похід у Таврію за волею»)
Мета: Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків.
Наслідки:
1. Скасування кріпацтва.
2. Соціальна диференціація селян.
3. Збереження поміщицького землеволодіння.
4. Тимчасово зобов'язаний стан.
5. Викупна операція.
6. Зниження купівельної спроможності селян.
7. Обмеження самоврядування і правового статусу селян.
Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації
населення.
Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати понад 20 років. Насамперед селяни
переходили на становище тимчасово зобов`язаних, однак і для цього відводилося 2 роки, впродовж яких
складалася та підсувалася так звана уставна грамота – своєрідний договір селян з поміщиком про умови
звільнення. В уставній грамоті визначалися наділи, що надавалися селянам у користуванні, і належні за
них повинності. Кріпосницькі повинності поділялись на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За
поміщиками зберігалися лише деякі права, щодо нагляду за поведінкою селян. Тимчасово зобов’язаний
селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні
викупної угоди він найчастіше вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський
уряд. Селяни зобов`язувалися виплачувати борг у кредит державі впродовж 49 років. До 1881 р.
залишалося близько 15% тимчасовозобов’язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов’язковий викуп.
Впродовж 2х років потрібно було укласти викупні угоди або втратити право на земельні наділи. У 1883
р. категорії тимчасовозобов’язаних селян вже не існувало. Селянська реформа внесла найістотніші зміни
у правове становище селян. Після перетворення поміщицьких селян у сільських обивателів, Положенням
19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно
розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися
торгівлею та різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства,
брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори,
вступати до купецьких гільдій. Селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним затверджувалося
право подавати позов і виступати на суді. Визнавалося право на організацію сільських органів
самоврядування, виборів, сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав
незначні кримінальні й цивільні справи. Надане селянською реформою право сільського самоврядування
підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не
підлягали оскарженню. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми
поміщицькими селянами. Однак для них встановлювалися тяжкі умови викупу землі. Викуп дозволявся
тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися.
Земська́ рефо́рма 1864 року — реформа системи регіонального управління Російської імперії,
зумовлена необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку та
прагненням царської влади залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.
У систему земських установ входили: 
· Земські виборчі з'їзди, завдання яких обмежувалася обранням один раз на три роки земських гласних
(тобто виборних членів міських зборів); 
· Земські зборів; 
· Земські управи. 
Суть:
1.були створені губернські та повітові земські збори та земські управи. В основу виборчої системи
були покладені виборні, майнові (цензові) та станові засади.
2.Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських
товариств.
3.Право участі у виборах за 1-ю курією було покладено високий майновий ценз
4.Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або
торгових закладів Від виборів, таким чином, були усунуті наймані робітники, дрібна буржуазія,
інтелігенція.
5.Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства обирали
представників на волосні сходи, ті — виборників, а останні — «гласних» у повітові земські збори.
Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах.
Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків.
Головами губернських і повітових з'їздів були предводителі дворянства.
Земські збори і управи як установи не мали права спілкуватися між собою, не мали примусової
влади, бо поліція їм не була підпорядкована; їх діяльність контролювалася губернаторами і міністром
внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів.
Земська реформа сприяла розвитку місцевої ініціативи, господарства та культу
Міська реформа
У 1870 році була проведена реформа міського самоврядування. У 509 містах створюються нові
органи управління - міські думи, які обиралися строком на чотири роки. Постійно діючим органом
думи була міська управа, що складалася з міського голови і двох членів. Міський голова одночасно був
головою думи і управи. Правом обирати і бути обраними користувалися лише багаті городяни. Люди,
які не платили податків, були позбавлені права участі у виборах. Міські думи підпорядковувались
Сенату. Міський голова на посаді затверджувався міністром внутрішніх справ, а в дрібних містах -
губернатором.
Міська дума обиралася раз на 4 роки, і стати її членом міг кожен, хто мав право голосу, виключення
було зазначено у статті 35, згідно з якою кількість «нехристиян» не повинна була перевищувати третю
частину від загального числа гласних. Очолював міську думу міський голова, який обирався теж на 4
роки з числа гласних і не міг бути єврейської національності.
Основними функціями міської думи були:
- Призначення виборних посад і справи суспільного устрою;
- Призначення змісту посадовим особам міського громадського управління та визначення його
розмірів;
 - Встановлення, збільшення і зменшення деяких видів міських податків і зборів: з рухомого майна, з
документів на право торгівлі і промисловості, з трактирів, заїжджих дворів і продуктових крамниць, з
візництва, з приватних коней і екіпажів, з квартир і житлових приміщень, з тварин (зокрема з собак), з
аукціонів;
- Складання недоїмок по міських зборів;
- Відрахування на утримання мостових, тротуарів, чищення вулиць за рахунок коштів міста і
перекладення натуральних повинностей на грошові.
Третім органом міського управління була міська управа, яка також обиралася на 4 роки, але
половина її складу повинна була оновлюватися кожні 2 роки. У статті 72 «Міського положення»
описані функції  управи: 
- Безпосереднє завідування справами міського господарства та громадського правління; 
- Виконання ухвал (рішень) думи, збирання потрібних для неї відомостей; 
- Складання міських кошторисів; 
- Стягування і витрачання міських зборів на встановлених думою підставах і надання в думу, в
призначені терміни, звітів про свою діяльність. 

71.Судові статути.Структура,зміст,історичне значення.

Дореформена система судоустрою та судочинства не задовольняла представників нових,
буржуазно-капіталістичних відносин. Ставало очевидним, що надалі не може зберігатися судова
система, охоплена такими негативними явищами, як свавілля, хабарництво, невігластво чиновників,
велика чисельність судових інстанцій, негласний, інквізиційний процес тощо.
Отже, Судова реформа 1864 р. яку почали розробляти з 1850 р., відбулася з метою
запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Як зазначалося в
імператорському Указі, реформа здійснювалася для піднесення судової влади, надання їй належної
самостійності, утвердження поваги населення до закону, без якої неможливий громадський добробут і
яка повинна бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого.
Серед її важливих нововведень — запровадження чіткої, однакової для всіх частин імперії
системи судів, прийняття нових судових статутів, що закріплювали демократичні принципи
судівництва , впровадження інститутів мирових судів, присяжних повірених (адвокатури) та суду
присяжних тощо. Крім безпосередньо суду було реформовано судове
слідство,  прокуратуру, нотаріат, створено стан (верству) присяжних повірених (адвокатуру). Реформа
була проведена 20 листопада 1864 року на підставі Судових статутів - після розгляду в Державній раді
цар затвердив для запровадження 4 акти:
- про заснування судових установлень;
- статути кримінального судочинства
- статути цивільного судочинства;
- статут про покарання, що накладались мировими суддями.
Судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів – загальних та
мирових судів. В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке
забезпечувалось:
-незмінністю суддів та судових слідчих;
-створення всестанових судових органів;
-рівність всіх перед судом;
-засновувався суд присяжних;
-виборністю мирових суддів;
-встановленням прокурорського нагляду за законністю судочинства.
Судові статути 20 листопада 1864 року проголосили принципово нову організацію судових
органів у країні, принципово нові форми судочинства. Вони були діаметрально протилежні
дореформеної судово - процесуальної організації і будувалися відповідно до процесуальних і
організаційними формами буржуазних держав. Відповідаючи потребам розвиваються в Росії
капіталістичних виробничих відносин, і новий суд грунтувався на безстанових засадах побудови,
проголошувалася незмінюваність суддів, незалежність суду від адміністрації, участь присяжних
засідателів у розгляді кримінальних справ в окружному суді, гласність, усність і змагальність
судочинства. Але поряд з цим реформа залишила в недоторканності цілий ряд пережитків феодалізму і в
судовій організації. Вона так само, як і інші реформи другої половини XIX століття, була можна сказати
половинною, була закінченим «побічним продуктом революційної боротьби».
 Правильність цього положення підтверджується аналізом змісту судових статути 20
листопада 1864 року. Розгляд змісту судових статутів необхідно і для того, щоб більш повно усвідомити
подальшу долю судової реформи - приведення її у життя.
Судові статути 20 листопада 1864 року стали на шлях значного скорочення числа судових
інстанцій, значного спрощення судової системи. Замість громіздкої і складної структури станових
дореформених судів створювалися такі судові органи: світовий суд у складі одного мирового судді, а в
якості другої, апеляційної інстанції для всіх справ, розглянутих у світових судах даного світового
округу, створювався з'їзд мирових суддів (додаток 2), загальні судові місця - окружні суди і судові
палати (додаток 2), єдиної касаційною інстанцією для всіх судів імперії засновувалися два
департаменти сенату-кримінально-касаційний та цивільний - касаційний.
У результаті реформи створювалися дві судові системи: перша - місцеві (світові) суди, іншу
становили - суди загальні.
Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи,
передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок:
1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду,
кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці,
але користувались усіма правами мирового судді),
2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися
дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів). Загальною касаційною судовою
інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в
системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в
кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до
трьох років тюрми.
Систему загальних судів склали:
1) окружні суди (суд першої інстанції в цивільних і кримінальних справах у межах декількох
повітів),
2) судові палати (друга ланка загальної судової системи; одна на декілька губерній, а також -
орган судового управління),
3) Сенат (вищий касаційний суд).
Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав
справи про найбільш важливі державні злочини. В Україні загальні суди обох ланок діяли лише на
Лівобережжі (у Полтавській, з 1869 р.~ в Чернігівській губерніях) та в кількох губерніях (Херсонська,
Катеринославська, Таврійська) Південної України.

72.Судові органи за реформою.

Місцеві судові установи за Статутами 1864 року.
Система місцевих судів( розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагались
примирити сторони) складалась з двох ланок:
1) дільничний мировий суддя( зазвичай у повіті було декілька дільниць мирового суду); почесний
мировий суддя.
2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними
мировими суддями.
Загальною касаційною судовою інстанцією було визначено Сенат.
Мирові суди в укр. губерніях створювались на декілька років пізніше ніж в Росії. Суддів у мирових
судах обирали повітові земські збори на 3 роки для сільської місцевості, а для міст - обирали міські
думи. У губерніях Правобережної України мирові судді призначались царським міністром юстиції.
Кандидати на посади мирових суддів мали відповідати певним вимогам: мати високий майновий
статус, середню або вищу освіту, стаж роботи не менше 6 років, бути не молодшим 25 років.
Перебудову системи мирових судів було проведено в кінці 80х років на
підставі 'Положення про земських дільничних начальників'. Компетенція дільничних мирових суддів у
сільськ. місцевості передавалась земським начальникам, у повітових містах - членам окружного суду, у
губерн. містах - міським суддям. всі вони вирішували справи Список кандидатів у мирові судді
попередньо санкціонував губернатором. Після виборів мирові судді затверджувалися на посаді
Сенатом. Мировим суддям були підсудні незначні кримінальні справи про злочини, за які закон
передбачав такі покарання, як догана, зауваження, навіювання, грошові стягнення понад 300 руб., Арешт
на строк не більше 3 місяців і увязнення на термін до 1 року . За цивільних справах світовим суддям
були підсудні позови на суму не більше 500 руб.
 Загальні судові установи за Статутами 1864 року.
Систему загальних судів склали:
1) окружні суди ( суд першої інстанції в цив. і крим. справах у межах декількох повітів + розглядав
карні і цивільні справи, що не належали до компетенції мирових суддів, однак з їхнього ведення були
вилучені справи про злочини, скоєні тими особами, які мали чин вище за титулярного радника. Справи
про злочини або проступки, за які були встановлені покарання, пов'язані з позбавленням усіх прав стану
або всіх особисто привласнених прав і переваг, слухалися за участю присяжних засідателів.)
Окружний суд був органом, що виконував не тільки судові, а й прокурорсько-наглядові,
слідчі, нотаріальні ф-ції. Тому він мав у своєму складі слідчих, прокурорів, нотаріусів. найбільш важливі
крим. справи виносились на розгляд 12 присяжних засідателів( списки яких складали земські та міські
управи за погодженням губернатора)
2) судові палати(одна на декілька губерній, а також орган судового управління + апеляційна
інстанція для окружного суду (апеляція з приводу вироку, винесеного судом присяжних, не
допускалася) Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої
інстанції у справах про державні та посадові злочини) сатах знаходилися судові слідчі, судові пристави,
прокуратура; крім того, при судових палатах діяла рада присяжних повірених. Судові слідчі проводили
попереднє слідство під наглядом прокуратури і підпорядковувалися окружному суду і судовій палаті.
Прокуратура знаходилася при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор
окружного суду і декілька товаришів прокурора, при судовій палаті — прокурор судової палати та його
товариші, при касаційних департаментах Сенату — обер-прокурор та його товариші). Вищий нагляд за
прокуратурою здійснював генерал-прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).
Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав
справи про найбільш важливі державні злочини.

73.Зміни в цивільному і кримінально-процесуальному законодавстві (загальність,гласність….)

Цивільний процес. завершилось виділення у галузі цивільно-процесуального і кримінально-
процесуального права. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, він сам
вирішував позови на незначні суми – до 300 крб. Після подачі позову відповідач викликався до
канцелярії суду, де ознайомлювався із змістом заяви. Рішення мирового судді могли бути оскаржені в
апеляційному порядку.
Розгляд цивільних справ у загальних судах здійснювався відповідно до принципів усності,
гласності, змагальності. Справа починалась з подачі позову; з його змістом ознайомлювався
відповідач, який міг подати заперечення. У суді брали участь адвокати, допускалось примирення сторін.
Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.
Кримінальний процес.
Проголошувались демократичні принципи правосуддя – усність, гласність, змагальність,
безпосередність, право обвинуваченого на захист. Принцип змагальності вимагав створення
адвокатури, яка була запроваджена Судовими статутами 1864 р. Адвокати поділялись на 2 категорії:
присяжні і приватні повірені. Присяжними повіреними могли бути особи з вищою юридичною освітою
і практичним стажем відповідної судової роботи, зокрема помічниками присяжного повіреного не
менше 5р. Вони могли здійснювати представництво у цивільних і захист у кримінальних справах, які
розглядались в окрузі, до якого вони були приписані.
Приватними повіреними могли бути громадяни, віком з 18 р., крім жінок. Вони не мали своєї
корпоративної організації. Вони могли виступати лише у тих судах, до яких були приписані і які,
здійснювали нагляд за їх діяльністю.
Було проголошено принцип презумпції невинності, за яким особа вважалась невинною, поки її
винність не була доведена вироком суду. Система феодальних доказів була замінена системою вільної
оцінки доказів суддями за їхнім внутрішнім переконанням.
Законодавство детально регламентувало процесуальний порядок розгляду кримінальних справ
окружними судами за участю присяжних засідателів – винесенню вироку передував вердикт
присяжних про винність чи невинність підсудного.
Значна увагу приділялась стадіям кримінального процесу у загальних судах. Попереднє
розслідування поділялось на дізнання і попереднє слідство. Оформилось у самостійну стадію віддання
до суду, в якій вирішувалось питання про достатність чи недостатність даних для розгляду судом
кримінальної справи з обвинувачення конкретної особи. Наступними стадіями процесу були: підготовчі
до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд вироку.
 Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу законності в карному і цивільному
процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура,
створена судовою реформою, відразу заявила про себе рішуче і сміло.
Адвокатура за судовими статутами була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були
присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по округах по округах судових палат. Другу, нижчу
категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони займалися незначними справами і могли
виступати в тих судах, при яких состояли.
Велике значення для затвердження демократичних принципів судочинства мала реорганізація
прокуратури. Вона звільнилася від функції загального нагляду, діяльність обмежувалася тільки
судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор повинен був виступати в суді «як стягувач
покарання і водночас захисник безвинності», то тепер головним його завданням ставав нагляд за
дізнанням і слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура створювалася
при судах.
Присяжними повіреними могли бути особи з вищою юридичною освітою і практичним стажем
відповідної судової роботи, зокрема помічниками присяжного повіреного не менше 5 р. Присяжні
повірені діяли на засадах самоврядування, шляхом обрання при окрузі Судової палати Рад присяжних
повірених, які обирали голову Ради і його заступника (товариша). На Раду присяжних повірених
покладалось: розгляд заяв про вступ чи вибуття з присяжних повірених, нагляд за дотриманням ними
законів і встановлених правил, призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги,
накладення дисциплінарних стягнень – попередження, догани, заборони займатись адвокатською
практикою строком до 1 р., виключення з присяжних повірених, віддання до суду, та ін. Матеріальні
кошти Ради становили: вступний внесок при прийнятті до адвокатури і обов`язковий щорічний внесокі,
їхні помічники і приватні повірені. Зарахованому до присяжних повірених Рада видавала свідоцтво і
після приведення його до присяги заносила у списки.Присяжні повірені могли здійснювати
представництво у цивільних і захист у кримінальних справах, які розглядались в окрузі, до якого були
приписані.
Приватними повіреними могли бути громадяни, віком з 18 р., крім жінок. Не мали своєї
корпоративної організації. Для отримання звання складали іспит в окружному суді або Судовій палаті,
які видавали свідоцтво на право ведення судових справ, прізвища публікувались у губернських
відомостях. , вони могли виступати лише у тих судах, до яких були приписані і які здійснювали нагляд за
їх діяльністю. Прокуратура в Російській імперії була запроваджена ще в часи Петра І, Указом від 12
січня 1722 р. "Про обов'язки сенатських членів, про засідання президентів військових колегій, іноземної і
Берг-колегій в Сенаті, про буття при Сенаті генерал і обер-прокурорам, рекетмейстеру, екзекутору і
геральдмейстеру, а в кожній колегії по прокурору … ". Після запровадження міністерств (1802) Указом
Олександра І було визначено, що міністр юстиції є одночасно і Генерал-Прокурором (тобто очолює
систему органів прокуратури імперії).
В ході підготовки судової реформи (1862) російську прокуратуру було реформовано за
французьким зразком. Прокуратура стала не тільки обвинувальною стороною в кримінальному процесі,
але разом з тим контрольним органом урядової влади, зобов'язаним наглядати за правильним
застосуванням закону судовими установами. Тобто зміст прокурорської діяльності розпадався на
законоохоронну (наглядову) і обвинувальну (кримінальне переслідування) [50]. За судовими статутами
прокуратура позбавлялася функції загального нагляду, компетенція прокурорів обмежувалася справами
«судового відомства»: вони здійснювали державне обвинувачення в судах і нагляд за
діяльністю поліції і судових слідчих. Посади прокурорів засновувалися при загальних судах усіх рівнів.
За необхідності прокурори могли брати участь у розгляді справ в мирових судах. Правовою основою
діяльності прокуратури у цей час були прийняті Державною Радою Основні положення про прокуратуру
(1862) та процесуальне законодавство (судові статути).
Відповідно до реформи 1864 року вводився суд присяжних. Суд присяжних був важливим
демократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом, зміцнення народного
контролю за процесом правосуддя. Суд присяжних з моменту створення розглядав до трьох чвертей
кримінальних справ.
Присяжні засідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими комісіями. Згідно із законом
до складу суду присяжних могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в
повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні, сліпі, глухі, німі, божевільні.
Загальний список присяжних публікували в місцевих відомостях. За законом 1884 р. було змінено склад
комісій, які створювалися у повітах для складання списків. А за Законом 1887 р. для присяжних
засідателів підвищено ценз - читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном,
порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.
В основу нового судочинства було покладено такі початку:
1) Концепція формальних доказів скасовується, а поміщаються в судових статутах, правила про силу
доказів повинні служити тільки керівництву при визначенні провини або невинності підсудних за
внутрішнім переконанням суддів, заснованому на сукупності обставин.
2) Вирок або засуджує, або виправдувати підсудного. Залишення в підозрі не допускається .

74.Реорганізація прокуратури і заснування адвокатури за судовими статутами.

Реорганізація прокуратури відповідно до судової реформи 1864р. суть реорганізації - звільнення
її від загального нагляду, хоча було збережено нагляд за місцями позбавлення волі.Основне завдання
-нагляд за дізнанням і слідством та підтримка державного обвинуваченого в суді.
Прокурор мав право:
1.вимагати у органів досудового слідства кримінальної справи для ознайомлення та вивчення
справи;
2.скасовувати незаконні постанови судових слідчих;
3.давати письмові вказівки про розслідування;
4.доручати поліцейським органам виконавчих постанов про затримання;
5.усувати особу,яка проводить слідство у разі порушення закону.
Прокурор особисто складає обвинувальний висновок, після чого передає справу до суду.
Організація прокуратури базувалася на принципах сурової ієрархічності,єдиноначальності і
взаємнозамінності. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом генерал-
прокурора,який був міністром юстиції Рос.імперії. Вимоги до прокурора:1.вища освіта;2.значний
службовий стаж;3.особлива політична благонадійність.
Адвокатура була створена відповідно до цієї реформи.
Повірені поділялися на:
1.присяжних;
2.приватних повірених.
Присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і
дорученням позовників. Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи радою
присяжних повірених,видачі свідоцтва і після цього проведення даної особи до присяги та її приписки.
Присяжним могла бути особа:
1.яка мала диплом ВНЗ;
2.служила не менше 5р. у судовому відомстві на посадах,де могла набути практичних навичок у
ведені суд.справ;
3.або стільки ж часу була кандидатом на посаду в судовому відомстві або помічником
присяжного повіреного.
Не могли бути особи:
1.не досягли 25р.;
2.іноземці;
3.оголошені неспроможними боржниками;
4.які за судовим вироком позбавлені або обмежені в правах;
5.які перебували під слідством за злочини та проступки;
6.звільнені з служби у суді або з духовного відомства.
7.яким суд заборонив займатися чужими справами;
8.виключені з числа присяжних.
Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати,до якої були
приписані. Організовували свою діяльність на засадах самоврядування.Обиралася Рада присяжних
повірених для нагляду за всіма повіреними.К-сть членв ради-5-15. Рада поновлювалася щорічно,а перед
бранням нових представників, стара рада доповідала про свою роботу.
Обов’язки та права ради:
1.розгляд заяв особі, які хочу ввійти чи вийти з присяжних;
2.розгляд скарг на дії присяжних;
3.видача присяжним повіреним свідоцтва про те,що вони не піддаються осуду ради;
4.визначення розміру винагороди повіреному.
Також існував статут приватних повірених. Ними могли бути:
1.громадяни(окрім жінок), котрі досягли 18р.;
 2.для отримання звання складали екзамен.
Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень виданих з’їздом
мирових суддів,окружного суду чи суду судової палати за умови юр.освіти та сплати щорічного мита.
Вони клопотали лише у справах тих судів,від яких одержували на те дозвіл.

75.Передумови відродження української державності після І світової війни.

Кінець XIX-початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило
українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної
свідомості й активності. В Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зокрема
Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство Українських
поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.

Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905-1907 рр. у Росії.
У цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні
товариства, установи.
З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства ("Просвіта"),
музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.
Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до
західноєвропейського парламенту - Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів:
1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. - 47, які домагалися національної автономії України. Однак після
поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху.
Важливою подією стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися
численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками,
Україна перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована. Як у Австро-Угорщині, так і
в Росії розпочався новий наступ на українство. "Кінець українству!" - таке гасло висунула російська
адміністрація. Закривали українські видання, заарештовували і засилали багатьох українських
політичних діячів, письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичні партії, організації,
товариства.
Аналогічну політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині, де
було утворено генерал-губернаторство на чолі з Графом Бобринським.
Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині,
Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась
у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий
уряд на чолі з князем Львовим.В цей час соціально-економічна та політична ситуація в Україні
залишалася напруженою. Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах, був
недостатньо свідомий і організований, окрім цього - ще й ослаблений військовими мобілізаціями.
Робітники терпіли соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть
російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну
гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну
невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалися землі. Загострювалися суперечності між біднотою і
заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального гноблення, несправедливості.
Національно-свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади
Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію.
Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч і
налічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), очолювана В. Винниченком, Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з
М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо. Отже, в
умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного
розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя доба становлення української державності після
попередніх двох - княжої та козацької.
У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи
зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських
організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й
координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її
головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з
московського заслання.
 Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві
17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про
незалежність України”. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес
санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів
її перевибори.
Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського
народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з
Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не
мала.
Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23)
червня видала Перший універсал , у якому закликала населення до самостійного будівництва
національної української державності.
76.Проголошення Української Народної Республіки за Третім Універсалом Центральної Ради.
Третій Універсал Центральної Ради — державно-правовий акт, універсал Української
Центральної Ради, що проголошував Українську Народну Республіку. Був проголошений 7 листопада
(20 листопада за новим стилем) 1917 року в Києві.
Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день
відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний
зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт. 7 листопада М.
Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова зачитав
текст Універсалу:
Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише
Центральній Раді та Генеральному Секретаріату.«Однині Україна стає Українською Народною
Республікою. Не отділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на
нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією
рівних і вільних народів».
Україна стає Українською Народною Республікою.
До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь,
Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму).
Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з
Україною територій з переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.
На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські,
кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно
прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських
Установчих Зборів.В Україні проголошувався 8-годинний робочий день. Запроваджувався державний
контроль над виробництвом.Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.
Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія. В Україні повинен бути створений дійсно
незалежний суд. Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин. На 27
грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які
планувалося скликати 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року
За Універсалом Генеральний секретаріат перестав бути проміжною ланкою у вертикалі
виконавчої влади, отримав всю повноту виконавчої влади і статус повноцінного українського уряду
("правитeльcтвo,,), а Центраяьна Рада склала на себе всю повноту влади законодавчої. ("До
Установчих зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити належить
нам, Українській Центральній Раді і нашому правительству Генеральному секретаріатові України"13,
говорилось у Третьому Універсалі).
В Універсалі констатується, що центрального уряду нема, тобто ні Рада Народних Комісарів, ні
Тимчасовий уряд, який у лнстопаді ще діяв напівлегально, за федеративний владний центр не
визнавалися.
Можна помітити одну характерну особливість Третього Універсалу: наскільки чітко в ньому визначені
внутрішні атрибути української державності, настільки розмиті, неповні ознаки федерального центру.
Ще одним свідченням того, що Третій Універсал належав до нового періоду діяльності Центральної Ради
є його соціальноекономічна і політична платформи. В принципі вони добре відомі, я лише нагадаю
про них. Це вирішення земельного питання, робітнича політика, державний контроль за виробництвом,
негайне припішення світової війни, відміна смертної кари, нова судова система, поширення прав
місцевого самоврядування, забезпечення демократичних свобод особи та національних меншин.

77.Виникнення Центральної Ради та її законодавча діяльність.

Масовий національний рух за повернення Україні державного суверенітету розгорнувся з перших
днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:
1)«автономісти», які обстоювали культурно-національну автономію України в складі
перебудованої на федеративних засадах Росії, виразником таких поглядів виступало, перш за все,
Товариство українських поступовців (ТУП);
2)  «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М.
Міхновського та ін,).
Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної демонстрації в Києві 19 березня 1917
р., основними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе
самостійна Україна» та ін.
 Прагнення об'єднати українські національні сили, зацікавлені у відродженні національно-
визвольного руху, та не допустити розколу у цьому русі привели національно-патріотичні сили до
створення єдиної державно-політичної організації, що отримала назву Центральна Рада (3—4 березня).
Українська Центральна Рада об'єднала представників головних українських національних партій
— Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-
револю-ціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федера-лістів (УПСФ), Української народної
партії (УНП), а також наукових, політичних, освітніх, кооперативних, студентських та інших
громадських організацій.
Це був перший український революційний сейм (парламент), що намагався представляти
інтереси всього народу. Головою УЦР був обраний відомий український історик, лідер ТУП, відомий
політичний і громадський діяч М. С. Грушевський. Провідну роль в Центральній Раді відігравали також
Володимир Винниченко, відомий український письменник, член УСДРП. Для обох ідеалом була
автономія України в складі Росії. Інші відомі діячі УЦР — Симон Петлюра (УСДРП), С. Єфремов
(ТУП), Б. Мар. тос, П. Христюк та ін.
Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу
сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В ній увесь час точилася боротьба між
«автономістами» і «самостійниками».
Важливу роль в кристалізації політичної програми ЦР та в завершенні її становлення як
всеукраїнської організації відіграли: багатотисячна демонстрація в Києві (19 березня) та в інших містах
України; Всеукраїнський національний конгрес (6—8 квітня), на який зібралося понад 900 делегатів, що
обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обрали повий склад
УЦР, головою якої знову став М. Грушевський; 1-й Український військовий з'їзд (травень 1917 р.), який
теж став на автономістські позиції, обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.
В ході розгортання національно-визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло
національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.
Тимчасовий уряд не визнавав державного статусу Центральної Ради.
У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий)
мав політико-декларативний характер і полягав у розробці підвалин української державності.
Законодавча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проектом Української Конституції
("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні
"автономного устрою".  Як відомо, вперше Закон-декларацію під назвою "Універсал до українського
народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. Універсал
проголошував відродження автономного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади
Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським,
що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Секретаріат своїми
крайовими органами в Україні.
Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістом
якого стало формування власної правової системи. Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада
проголосила Українську Народну Республіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської
Федерації. За своїм значенням Третій Універсал — перший у XX ст. український державно-правовий
документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової
системи.
Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави, але
фатальною її помилкою була підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. У Четвертому Універсалі
Центральної Ради говорилося: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого
незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Центральна Рада, визнаючи
джерелом влади народ України, прагнула встановлення "бажаного миру, щоб повести свій край до ладу,
творчої праці". Отже, державність України виникла як реакція на розпад центральної влади Російської
імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.
Одним із перших кроків у розбудові української правової системи був Закон від 25 листопада
"Про порядок видання законів". Згідно з його положеннями "виключне й неподільне право видавати
закони для Української Народної Республіки" до сформування Російської Федерації надавалося
Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" —
Генеральним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російського законодавства, що діяло
до 27 жовтня і не було скасоване українською владою.
 Формування власної законодавчої бази в галузі державного будівництва розпочалося з прийняття
11 листопада 1917 р. Закону "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки".
Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення.
Прийнятими в березні 1918 р. законами встановлювалась державна українська мова, Державний
герб УНР — "Володимирів тризуб".
Спробою врегулювання міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин був
Закон "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р. Але деякі його положення,
зокрема про "іменні списки" — кадастри представників нацменшин, які повинні були публікуватись для
загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців.
Суперечливим виявився й Закон "Про громадянство Української Народної Республіки" від 2
березня 1918 р., за яким громадянами УНР вважалися ті, "хто родився на території України і зв'язаний з
нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян
Української Народної Республіки". Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно
проживали в Україні, але народилися за її межами.
Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ради здійснити соціалістичні
перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право
приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього трудового народу".
Приписувалося встановити "державну контролю над продукцією на Україні", наголошувалось на
необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й
кращої організації праці". У січні 1918 р. було прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який
може вважатися першою спробою створення власного трудового законодавства. Він не тільки визначав
тривалість робочого часу — 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і
неповнолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому виробництві, встановлював святкові
дні тощо.

78.Конституція УНР:структура та основні положення.

Конституцію прийняли на останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. її
опрацювала спеціальна конституційна комісія на чолі з М. Грушевським, яка детально ознайомилася з
досвідом конституційного законодавства країн світу. Зрозуміло, якогось всенародного обговорення
проекту документа не було. Конституція мала це назву: "Статут про державний устрій, права і
вольності УНР" і складалася з восьми розділів і 85 статей.
Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і
складалася з 83 статей, об'єднаних у8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян
України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-
49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII.
Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).
Загалом це, безперечно, прогресивний документ, і не лише для свого часу. На жаль, багато чого із
викладеного в ньому більшовицький режим витравив із пам'яті та свідомості українського народу.
Наприклад, право нації на розбудову своїх культурних інституцій; позбавлення громадянства лише в
судовому порядку; свобода пересування; можливість добровільного виходу з громадянства УНР тощо.
Конституція мала широкий спектр гарантій прав особистості. Вона передбачала заборону
довільного арешту, за винятком випадків затримання на місці злочину. Та й тоді підозрюваного мали
звільнити через 24 години, якщо суд не знайде підстав для подальшого утримання під вартою.
Основний закон держави скасував смертну кару, тілесні покарання та інші акції, які
принижують людську гідність. Заборонялися конфіскації як засіб покарання. Для проведення обшуку
потрібен був дозвіл суду, а не постанова прокурора. Навіть із цього видно якою значною мала бути роль
незалежного суду в структурі державних органів УНР.
Варто відзначити також проголошення рівності перед законом чоловіків і жінок (тоді як на
Заході феміністський рух тільки-но набирав сили), свободи пересування не лише для громадян України,
а й для іноземців. Конституція передбачала прийняття окремого закону про громадянство УНР.
Виборча система виходила з принципу "один виборець - один голос". Позбавити особу виборчого
права можна було лише в установленому законом порядку. Перевіряти результати виборів дозволено
тільки за рішенням суду.
У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади.
Всенародні збори визнавали носієм верховної влади в УНР. їм мали належати вища законодавча влада в
країні, право формують органи виконавчої та судової влади. Збори повинні були обирати загальним,
рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб.
Депутатом міг бути громадянин з 20-річного віку. Термін повноважень депутатів - три роки.
Достроково розпустити Всенародні збори могли на підставі прийнятої ними постанови, а також волею не
менш як 3 мільйонів виборців.
Найвища виконавча влада належала Раді народних міністрів, сформованій Головою
Всенародних зборів разом із Радою старшин Зборів. Після цього склад уряду затверджували Всенародні
збори. Рада відповідала перед Зборами, яким до того ж надавали право імпічменту стосовно уряду. А
постановою Зборів, за яку проголосували 2/3 депутатів, міністрів могли віддати під слідство і суд.
Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою
касаційною інстанцією для всіх судів держави.
Місцевими органами влади стали виборні ради і управи громад, волостей і земель.
Широким і конкретним був перелік суб'єктів законодавчої ініціативи: зареєстровані в
установленому порядку фракції чи групи депутатів із не менш як 30 осіб, органи самоврядування і навіть
безпосередньо виборці у кількості не менш як 100 тисяч осіб.
Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж
на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод - у разі війни чи внутрішньої смути. Таке
рішення входило до компетенції Всенародних зборів, і лише у виняткових випадках рішення міг
прийняти уряд.
Конституція, очевидно, мала тимчасовий характер, адже її створено на перехідний період
становлення української державності. Нічого в ній не було про обов'язкові атрибути держави - герб, гімн,
державний прапор, не йшлося про головні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок
обрання місцевих органів влади і управління, про органи прокуратури, судову систему тощо. І все ж вона
була демократичною за духом, добротною правовою базою держави, основою решти законодавства
країни.

79.Державний лад і законодавство Гетьманату.

У Києві, на хліборобському з'їзді 29 квітня 1918 p., який скликав Союз земельних власників,
гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського. країні проголосили Українську Державу на
чолі з гетьманом (гетьманат). За формою правління це мала бути не монархія, а класична президентська
республіка з твердою, майже диктаторською владою гетьмана.
Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. - "Грамотою до всього
українського народу" та "Законами про тимчасовий державний устрій України" - визначено
державний лад та форми організації механізму влади, який поділявся на центральні та місцеві
установи, на законодавчу, виконавчу та судову гілки.
Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові,
судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування
армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва,
затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту - Сейму.
На випадок смерті, тяжкої недуги чи тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія з
трьох осіб, яких призначали по одному гетьман (заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.Рада Міністрів
виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром, згодом - головою. Вона об'єднувала галузевих
міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював генеральний (згодом державний) секретар.
Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів, яку представляли товариші (заступники)
міністрів.
Сенат мав функції вищої державної інституції у судових та адміністративних справах. Очолював його
президент, склад (сенатори) комплектувався з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман. За
період своєї діяльності гетьманом Скоропадським було видано такі закони:
• «Грамота до всього українського народу» де гетьман підкреслив нездатність Центральної Ради до
державної праці, а також заявив, що для забезпечення порядку та спокою він бере необмежену владу над
Україною, розпускає Центральну Раду та її місцеві органи й установи, земельні комітети, скасовує все її
законодавство, повертає правову силу всім формам власності, що існували до Центральної Ради. Гетьман
також обіцяв проведення в майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян
правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову
промисловості.Також в ній шлося про скликання Сейму.
• «Грамота до всіх українських громадян» він оголосив про федерацію з майбутньою,
небільшовицькою Росією.
 • 25 травня 1918 року приймається “Положення про Малу Раду Міністрів”. Вона формувалася із
заступників міністрів. Її компетенцією було розглядати організаційні питання, законодавчі та виконавчі
пропозиції окремих міністерств, які не потребують взаємної згоди.
• Головним нормативним актом гетьманської доби слід вважати “Закон про тимчасовий державний
устрій України” від 29 квітня 1918 року. Цей нормативний акт має конституційне значення. Ним
визначалася форма правління, система органів влади й управління Української держави.
• 8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на
себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції.
• В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності.
• “Закон про громадянство Української держави” від 2 липня 1918 року визначав поняття
громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо.
• Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість.
• Ухвалений 31 січня 1918 року закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25
десятин і конфіскацію великих землеволодінь було скасовано “Грамотою” гетьмана від 29 квітня.

80.Українська держава за Директорії.

1. Обрання Директорії. У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу,
створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було
утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські
соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій.
На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги:проведення
аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення
землею  трудового  селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка
демократичного  виборчого  закону.
14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту  про федерацію України з Росією
(він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман
розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П.
Скоропадський призначив новий уряд Української держави, у якому переважали політики проросійської
орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.
Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного
союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні
відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради.  На цьому засіданні було обрано
тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію  у складі
Володимир  Винниченко  (голова), Симон  Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського.
Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після
здійснення цієї мети передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.
3. Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва
повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в
Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української
Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на
чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.
В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до
якого влада повинна була належати трудовим радам:
- вища державна влада передавалася Директорії УНР;
- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);
- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу,
трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової
інтелігенції'.
Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії,
авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.
4. Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське
законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-
персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без
викупу, закон про автокефалію Українськоїправославної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання
Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.
Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату
чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції.
Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова
влада заявила про запровадження демократичних свобод.
Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта
Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов
Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який
висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної
України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю
законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати
функції глави держави.
5.  Скрутне становище влади Директорії. Становище нової влади було дуже скрутним.
Серед керівництва Директорії не було єдності. Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з
більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти
більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.
Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно
того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи
різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим
залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню.
Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, C. Остапенко, Борис Мартос,
I. Мазепа, В. Прокопович.
У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив
С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські
порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було
втілено в життя.
Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів
на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під
гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі
розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.
Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з
найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на
території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.
Ще складнішими були проблеми у внутрішньополітичній сфері. Хоча Директорія змогла
розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан,
Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ
польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій
за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська
білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська
французьких інтервентів.
7.  Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Протягом літа - осені 1919 р.
Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія
кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на
Паризькій мирній конференції 1919-1920 pp. звели нанівець ці намагання.
Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював
закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній
Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УІІР втратила
контроль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати.
8. Причини поразки Директорії. Причинами поразки Директорії стали:
- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат,
армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади
як в центрі, так і на містах;
- відсутність єдності національно-демократичних сил;
- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними
політичними партіями серед населення, особливо серед селян;
- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного
будівництва;
- нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би
створити широку соціальну основу нового режиму;
-війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти
УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;
- розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій
політичного характеру, єврейські погроми;
- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі
зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання -
Української Галицької Армії;
- керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею
незалежності УНР.

81.Утворення УРСР та її юридичне оформлення.

За історіографією часів СРСР початком існування радянської влади на українських землях
вважається 12 (25) грудня 1917, коли російськими більшовиками (РСДРП(б)) разом із російськими
соціалістами-революціонерами, був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на
якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України». Таким чином,
радянська історіографія веде історію УРСР від 25 грудня 1917.
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та
«Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад
робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську
республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали «Українською Народною
Республікою Рад».
У 1917–1920 відбулися три спроби встановлення радянської влади (а
точніше — більшовицької диктатури) в УНР, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.
У березні 1918 ряд раніше створених більшовиками радянських республік на території
України об'єдналися в Українську Радянську Республіку зі столицею у Харкові.
28 листопада 1918 у Курську створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд
України» та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини
радянської (Червоної) армії 3  січня 1919 р. взяли Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-
селянським урядом України» вперше затверджено назву «Українська Соціалістична Радянська
Республіка». УСРР (до січня 1919 використовувала назву «Українська Народна Республіка ») формально
проголошена як «окрема держава» на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад 6-10 березня 1919, коли ухвалено
першу конституцію УСРР. Остаточно вона затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим
Комітетом на засіданні 14 березня 1919, підписана членами президії
з'їзду: Раковським,  П'ятаковим,  Бубновим  та  Квірінгом, відомими більшовиками, але їх право
виступати представниками українського народу дуже сумнівне.
УСРР проголошена 10 березня 1919 на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно
території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР. До початку 1923 року мала формальні
ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із   РСФРР,  БСРР,  ЗСФРР.
На час створення УСРР керівною силою в ній проголошено КП(б)У, що входила на правах обласної
організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною
(4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 р. на десятки мільйонів українського населення) і,
внаслідок цієї обставини, не була представником ні українського робітничого класу, ні українського
селянства.
14 березня 1919 року в Харкові на III з"їзді Рад була ухвалена Конституція УСРР, зміст якої
перекликався із змістом Конституції Російської Федерації 1918 року.
У Конституції УСРР 1919 p., як і в Конституції РСФРР, визначалися основні завдання диктатури
пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення
революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. УСРР
проголошувалася державою „трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого
селянства". Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів.
Визначалися структура і компетенція вищих органів державної влади. Найвищим органом
проголошувався з'їзд Рад, а в період між з'їздами діяв ВУЦВК, який утворювався з'їздом і звітував перед
ним. Повноваження Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не були чітко розмежовані. Кожен
із центральних органів влади отримав право видавати закони, що суперечило азбуці демократії.
 У травні 1919 р. законодавчими функціями була наділена і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р.
ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи, а в міжсесійний період її повноваження покладалися на
Президію. Остання мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і призупиняти їх чинність
до остаточного вирішення найближчої сесії ВУЦВК. їй доручався розгляд клопотань про помилування та
вирішення поточних управлінських питань. Керівництво окремими галузями управління покладалося на
наркомати.
Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів
влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських
депутатів й обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

82.Ризький мирний договір 1921р., його зміст і оцінка. Як окреме питання не виноситься,але буде в
складі якогось іншого
Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року представниками РРФСР і УСРР, з
одного боку, та Польщі — з другого[1], який формально закінчив польсько-радянський збройний
конфлікт 1919—1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею та
Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920 року.
Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом
(від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську — К. Данішевський
(Мінськ) та А. Йоффе (Рига); УСРР репрезентував спершу Дмитро Мануїльський, а потім Юрій
Коцюбинський і Емануїл Квірінґ.
Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів та умов, які регулювали різні
економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між радянськими республіками та
Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тис. км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони
визнавали незалежність створених більшовиками маріонеткових УСРР і БРСР, «згідно з принципом
самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні
справи другої сторони, а особливо не дозволяти створення та перебування на своїй території організацій,
які «присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР мали
забезпечити за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала
ті самі права представникам російської, української та білоруської меншин.
Порівняння польсько-російського кордону після другого поділу Польщі (жовта крива) та згідно з
умовами Ризького миру (червона крива)
В результаті договору з більшовиками Польща отримала землі, котрими володіла перед третім і
частково другим поділом Речі Посполитої, які в 1795-1916 роках складали частину Російської імперії,
але від весни 1919 були зайняті Військом Польським: губернії Гродненська й Віленська, а також західні
частини Волинської губернії з Луцьком, Рівним і Кременцем і Мінської губернії з містами Несвіж,
Докшиці і Столбці. РРФСР і УРСР відмовилися від претензій на Східну Галичину, яка до 1914 року
входила до складу Габсбургської монархії. Польсько-радянський кордон пролягав у принципі уздовж
лінії ІІ поділу Польщі 1793 року (з корекцією на користь Польщі в вигляді частини Волині і Полісся та
містом Пінськ).
Головним в питанні розподілу територій було те, що Польща відмовлялася від земель давньої Речі
Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі, а РРФСР і УРСР від претензій на
території, що лежали західніше від лінії кордону. Польща, внаслідок визнання маріонеткової УРСР і
паралельну відмову визнання УНР (свого єдиного союзника в польсько-більшовицькій війні),
відмовлялася фактично від реалізації програми федерального устрою держави.
Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони
зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні
трофеї, культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом,
(повернуто однак небагато — за принципом взаємності, в тому числі вавельські гобелени, єдину
польську коронаційну регалію, котра збереглась (меч-Щербець), пам'ятник Юзефу Понятовському (пол.
Pomnik księcia Józefa Poniatowskiego w Warszawie, рос. Памятник Юзефу Понятовскому), створений
руками данського скульптора Бертеля Торвальдсена, до 1924 прикраси резиденції Івана Паскевича в
Гомелю, а Польща передала між іншим архівні матеріали, котрі стосувалися Леніна), та виплатити їй 30
млн золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті
колишньої Російської імперії (ці гроші радянською стороною під різними приводами так і не були
виплачені).
83.Розпад Австро-Угорщини і проголошення ЗУНР.
Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у першій
світовій війні призвело до революційних вибухів у воюючих країнах – спершу у Росії (лютнева
революція і жовтневий переверот 1917 р.), а у жовтні-литопаді 1918 р. – в Австро-Угорщині і
Німеччині. Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. Маніфест про перетворення
країни у федеративну державу, і коронні землі отримали право створити свої представницькі
органи – Національні ради.
Відтак, 18 жовтня у Львові відбулись Збори усіх українських послів Австрійського парламенту,
Галицького і Буковинського Сеймів і по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства і
студенства, на яких було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем і
проголошено, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття утворюють Українську державу,
щоправда, ще у складі Австро-Угорської монархії. Рада створила свої виконавчі органи – комісії:
загальну – на чолі з Є.Петрушевичем, для Галичини і Закарпаття – на чолі з Костем Левицьким, для
Буковини – на чолі з Омеляном Поповичем. Делегація Української національної ради виїхала до Відня
для переговорів з австрійською владою. Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли
рішучіше – у жовтні-листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща,
Сербо-Хорвато-Словенська держави.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу у свої руки. В,її рішенні було записано:
1) всі українські землі під владою Австрії становлять єдину етнографічну цілісність:
2) тепер вони представляють окрему Українську державу;
3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів;
4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави;
5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український
народ презентуватиме його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права
говорити від імені незалежної України.
Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 р., і цей день є початком існування ЗУНР.
До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку
галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою
слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями
в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської
окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне
державно-правове становище гетьманської держави та її залежність від сторонніх чинників обережність
Української Національної Ради була виправданою.
Комітет із злуки українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман
Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з
Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти
гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана,
бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.
Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією
Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських
січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української
Національної Ради. 24 жовтня 1918 р. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до
Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 р. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на
самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволено, бо ніхто з міністрів не
погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави. Не гаяли
часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала
перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської
держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі
державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави.
На 1 листопада 1918 р. нона призначила офіційну передачу влади польській владі, обравши місцем
свого постійного урядування Львів. У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-
поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення. Баритися
далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Військовий комітет
вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі
об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.
Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до
українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: «Волею українського народу
утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою владою
Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада
обіймає владу в поличнім місті Львові і на цілій території Української держави». Подібною за змістом
була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження
новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській
Національній Раді і наказам створених нею військових влад.

84.Центральні і місцеві органи влади та управління ЗУНР.

Центральним представницьким органом українського населення Галичини та Буковини
була Українська Народна Рада.Від жовтня 1918 р. по червень 1919 р. вона діяла як тимчасовий
законодавчий орган республіки, не маючи постійного складу впродовж усього періоду існування.
15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та
великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента (Є.Петрушевич) і
чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від
парламентської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті.
Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.
Президія організовувала роботу законодавчого органу в сесійний період.  Цього ж дня було
створено ще один орган - Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і
дев’ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави. Він мав повноваження
призначати членів уряду, затверджувати й оприлюд нювати закони, проголошувати амністії тощо.
Скликати Виділ мав право президент. Рішення ухвалювалося більшістю, за рівності голосів перевагу
мав голос президента. Виділ відповідав за внутрішню і зовнішню політику в державі. Члени УНРади
мали депутатську недоторканність, у сесійний період їх не можна було притягнути до кримінальної
відповідальності, крім випадку затримання депутата на місці скоєння злочину. Депутатові надавалося
право безоплатного проїзду територією ЗУНР.
Важливе місце в діяльності представницьких органів влади посідали депутатські комісії. Попри
наміри створити кілька комісій, зокрема адміністративну, міжнародну, національної оборони, було
створено лише одну - фінансову. Щоправда, після переїзду УН Ради зі Львова до Станіслава на початку
1919 р., вона спромоглася створити більше 10 галузевих комісій, які розробляли законодавчі проекти.
УНРада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року ухвалила Закон про скликання
Сейму ЗУНР, а 13 квітня 1919 року - Закон про вибори до Сейму.
Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого вибор-
чого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне -
з 25. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину . Посли
Сейму обиралися за національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним
меншинам право мати своїх представників у парламенті.
         Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам - 33,
євреям - 27, австрійцям - 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори
до Сейму так і не вдалося. В тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Петрушевича було
проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої
та виконавчої, так і військової. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію
головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його
вказівками.
Державний Секретаріат - уряд ЗУНР - на чолі з Костем Левицьким було сформовано 9
листопада 1918 р. До нього перейшли виконавчі функції державної влади. У його першому складі було
14 міністерств: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та
промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки,
суспільного здоров’я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Згодом структура і персональний склад
уряду зазнали певних змін. На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем’єром
призначається С.Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства - польське, єврейське і
німецьке. Пізніше за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було
ліквідовано секретарство праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я. Ці секретарства стали
відділами секретаріату внутрішніх справ. Після переїзду до Станіслава в руках Державного Секретаріату
тимчасово зосереджувалися функції законодавчої влади.  Впродовж першої половини 1919 р. третю гілку
влади створено не було. В ЗОУНР не існувало судового органу найвищої інстанції.
 Місцеві органи влади та управління. 1 листопада 1918 року УНРада проголосила про
ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення нових -
національних. Протягом місяця відбулися вибори до місцевих органів влади і управління на всій
території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах - громадські та міські комісари; у повітах -
повітові комісари.
У всіх адміністративно-територіальних одиницях були сформовані т.зв. „прибічні ради”, які
виконували функції  дорадчого органу. Повітового комісара призначав державний секретар внутрішніх
справ, а сільських, міських комісарів і „прибічні ради” обирало населення. Згідно Закону „Про
адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки” від 16 листопада 1918 року повітовий комісар
був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських
комісарів. Йому належало право розпуску „прибічних” рад і призначення нових виборів до них. Крім
цього повітові комісари повинні були:
1) оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;
2) приймати присягу від службовців повітових служб;
3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків;
4) затверджувати розпорядження повітових властей;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті.
Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції „прибічних” національних
рад. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільне необхідних служб
(комунальних, зв’язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове
зобов’язання чесно служити Українській державі, залишаються працювати на своїх місцях. Згідно із
виданим у березні 1919 р. розпорядженням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік
вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної
поведінки, які володіли українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, не старші
40 років.

85.Судові органи ЗУНР.

В Західноукраїнській Народній Республіці було приділено особливу увагу створенню судової
системи держави. За основу організації судової системи була взята попередня – австроугорська.
Виходячи з цього, усіх попередніх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і які зобов'язались служити українському народові та державі і склали про це відповідну
присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях Розпорядженням Державного Секретаріату
судівництва на території ЗУНР було створено 12-ть судових округів і 130-ть судових повітів.
Судову владу ЗУНР очолив Державний Секретар судівництва та її перший секретар О.
Бурачинський, який розгорнув активну діяльність з перебудови судівництва .Правове регулювання
діяльності судово-прокурорських органів здійснювалося відповідно до Закону “Про тимчасову
організацію судів і судової влади”. При утворенні нової системи судочинства власті ЗУНР неухильно
проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншин. Крім того, на пропозицію Державного
Секретаріату судівництва УН Рада 11 лютого прийняла закон "Про скорочення підготовляючої
судівської служби", яку необхідно було проходити після закінчення юридичного факультету, тобто
стажування на посаді судді. Раніше воно тривало З роки, а цим законом було скорочено до 2-х років.
Система судових органів ЗУНР включала: повітові, окружні суди та вищий суд.У лютому
1919 року Державний Секретаріат Судівництва розмежував компетенцію повітових та окружних судів в
цивільному судочинстві . Ці суди повинні були розглядати тільки цивільні справи. А для розгляду
кримінальних справ згідно з законом УН Ради від 11 лютого 1919 р. були створені в повітах трибунали
1-ї інстанції . Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат Судівництва, затверджувала УН
Рада або її Виділ.Трибунали і інстанції діяли у складі:
1) одноособового судді, якщо покарання за скоєне правопорушення не перевищувало 1 року
в'язниці і грошова кара — незалежно від розміру;
2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів.
Діяльність суду присяжних у зв’язку з воєнним станом тимчасово була припинена на 1 рік.
Вищою (другою інстанцією) по цивільних і кримінальних справах, згідно закону УН Ради від 15лютого
1919р., стали Вищий суд у Львові , а третьою, найвищою інстанцією — Найвищий державний суд . В
той же час цей закон передбачав, що за надзвичайних військових обставин, спричинених війною, функції
другої і третьої інстанцій належали , відповідно:
1.Окремому судовому Сенату II-ї інстанції
 2.Окремому судовому Сенату ІІІ-Ї інстанції.
Згідно розпорядження Секретаріату від 8 березня Сенати були утворені при окружному
суді в м.Станиславові .Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівництва, затверджувала
УН Рада або її Виділ.
Одночасно була утворена Західноукраїнська державна прокуратура, яка виконувала функції
звинувачення. Називалась вона "Державна прокураторія", а її найвища інстанція — "Вища Державна
прокураторія" яку очолив Генеральний державний прокурор.
Організація захисту в суді покладалась на адвокатуру, яка фактично не зазнала значних змін
у організації і діяльності. Адвокатам було запропоновано організуватись в Палату адвокатів.
Поряд з організацією органів цивільної юстиції, зокрема, судових і прокурорських, була також утворена
військова юстиція.16 листопада 1919 року було видане розпорядження Державного Секретаріату про
організацію військового судочинства .
Структура військових судів виглядала так:
1. Найвищий військовий трибунал;
2. Військові обласні суди, які діють на території трьох областей, утворених Державним Секретаріатом
військових справ . Головами Львівського, Станиславівського і Тернопільського обласних військових
судів автоматично ставали військові коменданти цих областей. До складу цих судів входили
представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися
області.

86.Об’єднання ЗУНР з УНР в єдиній соборній державі.

Возз'єднання стало одним з головних завдань першого уряду ЗУНР. 10 листопада 1918 року
приймається резолюція, яка зобов'язує Державний секретаріат вжити всіх заходів щодо об'єднання
українських земель в одній державі. Війна з Польщею забирала багато сил і потребувала допомоги. Ще
5 листопада до Києва було споряджено делегацію, яка мала просити гетьмана П. Скоропадського про
військову допомогу. Гетьман погодився направити до Львова корпус січових стрільців під
командуванням Є. Коновальця. Але політична опозиція перешкодила це зробити.
21 листопада 1918 року Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського та Д.
Левицького вести в Києві переговори про об'єднання ЗУНР зі Східною Україною. Але там відбулася
чергова зміна влади - на місце Гетьманату прийшла Директорія. 14 грудня 1918 року у Фастові, під
Києвом делегація ЗУНР підписала з Директорією так званий Передвступний договір. У ньому йшлося
про те, що:
1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого;
2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього;
3) ЗУНР отримує свою територіальну автономію;
4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного секретаріату ЗУНР.
На першому ж засіданні у Станіславі 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила
Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі, але за умови, що до
скликання Українських установчих зборів вся влада в Галичині залишається за Українською
Національною Радою і Державним Секретарством. Рішення було прийнято від імені всіх
західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, — заявив Є. Петрушевич, — існує тільки одна
Українська Народна Республіка".
Для участі в урочистому акті возз'єднання було затверджено представницьку делегацію у складі
65 чоловік. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі УНР, який вважався Всеукраїнським
передпарламентом.
Акт соборності
Акт соборності (возз'єднання, злуки) відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані у
Києві. В Універсалі, який було проголошено з цієї нагоди, говорилося: "Віднині воєдино зливаються
століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка
(Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Віднині є єдина незалежна
Українська Народна Республіка". Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового Конгресу.
Відтепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки.
Але через війну практичне злиття двох державних утворень відкладалося на майбутнє — до
Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною.
Фактично ж ЗУНР і надалі продовжувала діяти як окреме державне утворення. Подальші події знову
розвели уряди ЗУНР і Директорії. Акт Злуки від 22 січня 1919 року так і залишився символом
споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання. Головними причинами, які не дали
можливості втілити злуку в життя, були соціально-політичний консерватизм, взаємна нетерпимість
лідерів двох державних утворень, їх різні зовнішньополітичні орієнтири. А разом все це призвело до
падіння як УНР, так і ЗУНР.
Причини поразки та уроки національно-визвольних змагань поч. ХХ ст.
Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до
Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями — Російською
та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами —
Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР.
Невдача визвольної боротьби українців пояснюється цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних
обставин. Вони поділяються на внутрішні і зовнішні чинники Основні причини поразки української
національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:
Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.: 
1. низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база
визвольного руху;
2. очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку
селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично несвідомими, неосвіченими,
неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;
3. робітники, підприємці, поміщики в більшості с воїй не підтримали ідею незалежності
України;
4. відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я
загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман
П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи
визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.
5. несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели
набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці,
війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.
Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне
значення: 
 у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її
існування;
 героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід
наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної
незалежності в 1991 р.
Варто відзначити також історичні уроки української революції: 
 необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;
 оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань , турбота про
забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;
 створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних
структур не лише в центрі, а й на місцях;
 чіткість програмних завдань розбудови національної держави;
 наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;
 забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;
 турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.
-Кожна революція спирається на відповідні кадри професійних політиків, які мають практичний
досвід діяльності Українській революції таких кадрів надзвичайно бракувало. За деякими винятками
українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань,
водночас мало зв'язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський — за фахом історик, В.
Винниченко — письменник, С. Петлюра — журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися
розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.Унайвирішальніші
моменти українські провідники усувалися або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле
бою. Так було з М. Грушевським, В. Винниченком, П. Скоропадським на відповідних етапах визвольних
змагань.
-Історичний досвід цілого ряду революцій в інших країнах свідчить, що тільки та революція чого-
небудь варта, яка уміє захищатися, коли вона створює свої власні збройні сили, здатні відстояти її
завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав Українська влада не зрозуміла цієї
закономірності і надзвичайно повільно просувалася в цьому напрямі. Якщо Центральна Рада зовсім
відмовилася від формування збройних сил, покладаючись на міліцію, то Українська держава П.
Скоропадського спиралася на іноземні війська, УНР доби Директорії лише поклала початок створенню
українського війська. Зрозуміло, що з таким ставленням до військового питання годі було сподіватися на
успіх у боротьбі з регулярними військовими формуваннями інтервентів.

87.Причини падіння ЗУНР.

1. непослідовність та поміркованість внутрішньої політики ЗУНР;
2. війна з Польщею;
3. байдужість до долі української республіки з боку великих європейських держав;
4. поглинення території ЗУНР різними країнами.
5. провал на Паризькій конференції
6. політики сковували руки військовим взимку 1919 року
7. армія Геллера (80 тисяч французів прийшло допомагати полякам)
8. відсутність підтримки з боку УНР (навіть наоборот, Галичина ще допомагала УНР)
9. відсутність належної кількості військового спорядження

Вагомою причиною розколу ЗУНР була її непослідовна зовнішня політика, особливо з огляду на
відверті наміри польських панів захопити Східну Галичину, вказівкою емісара Паризької конференції,
французького генерала Бартелемі, який прибув до Східної Галичини в лютому 1919 р. уряд ЗУНР уклав
із панською Польщею угоду про перемир'я. Водночас в березні й травні 1919 р. керівництво
Західноукраїнської Народної Республіки відхилило пропозиції українського Радянського уряду про
спільну боротьбу проти польських окупантів.
У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання (злуку) двох республік. Проте це
був лише декларативний акт, бо уряд УНР, сфера впливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок
відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже
окупована іноземними військами, не мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській
Україні у класовому протиборстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток
української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлення державності було перерване
іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким.
Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі,
місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що Директорія аж
ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини". Таку ж заяву Курдиновський зробив і на Паризькій
мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа
Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що "Польща й Україна повинні получитися
нерозривними зв'язками", а "Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини".
Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва
УНР і ЗУНР призвели того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окували
Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейшли Збруч й
опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський
договір панською Польщею про включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих
українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР "соборної
України". В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні
1919 р. Закарпаття - чеськими.
Часткою краху ЗУНР відіграло возз'єднання з Українською РСР. Об'єднаний всіх українських земель
відбулося в умовах другої світової війни. Процес цього об'єднання слід розглядати в контексті рішень
Народних Зборів Західної України (жовтень 939 р), сучасних оцінок пакту між СРСР і Німеччиною від
23 серпня 1939 р.

88.Конституційні проекти ЗУНР

Конституційні акти Західноукраїнської Народної Республіки — комплекс документів,
ухвалених 1918–19 Українською національною радою Західноукраїнської Народної Республіки
(див. Українська національна рада ЗУНР). Це, зокрема, «Статут Української національної ради» (18
жовтня 1918), «Прокламація Української національної ради» (19 жовтня 1918), «Тимчасовий основний
закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» (13
листопада 1918), «Про Виділ Української національної ради» (4 січня 1919) та ін.
Статут Української національної ради
«Статут Української національної ради» визначив Українську національну раду як конституанту
(колегіальний представницький орган з розроблення і прийняття конституції) «тієї частини
українського народу, яка живе в Австро-Угорській монархії, на цілій етнографічній українській
території», а також як законодавчий та адміністративий орган. До її складу увійшли члени  Палати
панів  австрійської Державної ради «української народності», від Галичини та Буковини, українські
посли крайових соймів та по 3 представники від політичних партій, що діяли на західноукраїнських
землях. Українська національна рада «іменем українського народу Австро-Угорської монархії» мала
реалізувати «його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим
народом». Безпосереднє керівництво роботою цього органу покладалося на Президію (обрана 26
жовтня) у складі 9 осіб на чолі з головою Української парламентської репрезентації в австро-
угорському парламенті Є.Петрушевичем.
Прокламація Української національної ради
«Прокламація Української національної ради» проголосила українську етнографічну область Австро-
Угорщини — «Східну Галичину з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західну
Буковину та українську полосу північно-східної Угорщини» — «одноцілою українською територією»
і поклала на Українську національну раду обов'язок розроблення конституції для новоствореної держави
на основах «загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування з пропорціональним
заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для
національних меншин».
Тимчасовий основний закон
«Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-
угорської монархії» — конституційний акт, ухвалений Укр. нац. радою. Містив 5 статей (артикулів), у
яких визначалися назва й основні засади державності Західноукр. Нар. Республіки. До скликання
Установчих зборів уся повнота законодавчої влади передавалася Укр. нац. раді, а виконавчої  —
створюваному нею 9 листоп. Державному секретаріатові Західноукраїнської Народної Республіки.
Автором проекту конституції ЗУНР був один з найближчих співробітників митрополита
А.Шептицького о. Платонід Філяс (чин св. Василія Великого). Безпосередню участь у розробленні
документа брали митрополит А.Шептицький, єпископи І.Коциловський та Г.Хомишин.
Закон «Про Виділ Української національної ради» встановлював, що виділ виконуватиме
«функції, які звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави». До першого складу виділу
увійшли: Є.Петрушевич (президент), Л.Бачинський, С.Вітик, А.Горбачевський, Г.Дувірняк,
М.Новаковський, Т.Окуневський, О.Попович, А.Шмигельський, о. С.Юрик, секретарі: д-р С.Витвицький,
С.Силецький, О.Устимович.
Закон про внесення змін до Статуту Української національної ради покладав поточну
роботу виділу на Президію Ради у складі президента Є.Петрушевича, чотирьох його заст., двох
секретарів та заст. секретаря. Одночасно було ухвалено закон про недоторканність членів Укр. нац.
ради.
Ще один конституційний документ — «Передвступний договір» про злуку двох частин
України в «одне державне тіло» (підписано 1 груд. 1918, ратифіковано Укр. нац. радою 3 січ. 1919) —
оголошував, що ЗУНР та Українська Народна Республіка заявили про свої наміри створити єдину д-ву;
ЗУНР зберігала права «територіальної автономії». Фактично «соборна» УНР була конфедеративним
об'єднанням: ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу й обсяг їх компетенції.
На сесії, яка тривала 25 берез. — 15 квіт. 1919, Укр. нац. рада ухвалила закон про утворення
повноцінного легітимного законодавчого органу для ЗУНР — сойму, який мав замінити Укр. нац. раду
після виборів, призначених на черв. 1919. До новообраного парламенту мали увійти 226 осіб, у тому
числі 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв, 6 німців — відповідно до нац. складу нас. Східної Галичини.
Вибори до сойму повинні були проводитися на засадах заг., рівного, безпосереднього, таємного та
пропорційного виборчого права, що надавалося: активне (право обирати)  — з 20-річного, пасивне (право
бути обраним)  — з 28-річного віку. Нац. громади мали 23 нац. виборчих округи виключно для громадян
даної національності. 14 квіт. 1919 був ухвалений відповідний виборчий закон.
15 лют. 1919 ухвалено закон «Про державну мову». Він проголошував держ. статус
української мови, її мали вживати у внутр. і зовн. управлінні «всі державні власті і уряди, публічні
інституції та державні підприємства». Водночас нац. меншини мали «свободу уживати як усно, так і в
письмі їхню рідну мову в зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями та
державними підприємствами».
 20 квітня 1919 Українська національна рада ухвалила закон про громадянство, який
визнавав усіх громадян Західної області Української Народної Республіки громадянами Української
Народної Республіки, а всіх громадян УНР — громадянами ЗОУНР (окремого громадянства ЗОУНР не
встановлювалося).
24 трав. Виділ Укр. нац. ради та Рада держ. секретарів ухвалили закон про передачу повноти
влади в ЗОУНР держ. секретарям О.Бурачинському, М.Мартинцеву, а також «в разі потреби» —
А.Артимовичу, М.Казаневичу, В.Паненкові, М. М. Лозинському. Цим особам надавалося право
«заступати правительство Західної Області Української Народної Республіки, діяти від імені цього
правительства і справляти урядові правні акти».
9 черв. 1919, за умов військ. поразки та держ. розвалу Зх. Області, Президія Виділу Укр. нац.
ради та Держ. секретаріат ухвалили рішення «надати право виконувати всю військову і цивільну владу,
яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат,
уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». Для втілення в життя покладених на нього
функцій диктатор ЗОУНР утворив інститут уповноважених, які в практичній роботі керувалися
виключно його вказівками. Уповноваженими були призначені С.Голубович (внутр. справи),
С.Витвицький (закордонні справи), ген. В.Курманович (оборона д-ви), І.Мирон (транспортні справи);
ген.-поручник О.Греков став начальним вождем Української Галицької армії.
У серед. лип. 1919 залишки УГА перейшли р. Збруч (прит. Дністра) і з'єдналися з військами
Директорії УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto.

89.Окупація західноукраїнських земель після І світової війни та її юридичне оформлення.

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна
Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-
Словаччини. Після підписання 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору Бойківщина, Східна
Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залишалися в складі
Польщі. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної
Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9
млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини,
дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і
внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х
років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не
цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут
вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща
зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію.
Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в
публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав
самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але
ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі
західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі,
яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в
українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних
земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів
Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську
державу.Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення
іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли,
що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України
сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську.
На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7%
усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський,
Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.
В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Кароля II. Розвиток політичного руху
опору румунській владі давав про себе знати в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш активно
він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:
 1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 p., з 1926 р. — складова частина
Комуністичної партії Румунії. Лідери партії — О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін. Боролась за
возз'єднання з Радянською Україною;
2) Українська національна партія. Утворена в 1927 p., лідер В. Залозецький. Виступала за
співробітництво і компроміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдалося здобути декілька місць
у парламенті Румунії;
3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років охоплював
молодь і студентство —спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк». Користувався і
підтримкою селянства. Лідери —О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський.
Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців.
Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами.
Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що
призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в
промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю
робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель,
які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід
зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.

90.Передумови і юридичне оформлення утворення СРСР.

Причини створення СРСР:
Ø Єдиний господарчий комплекс, успадкований від Російської імперії.
Ø Тісні економічні зв'язки.
Ø Перебування при владі в усіх республіках партії більшовиків.
Ø Однакова політична система. Радянська влада.
Ø У національних республіках різними шляхами більшовики встановили свою владу. Ідентичність
політичних систем також сприяла об'єднанню.
Ø Військово-політичний союз радянських республік (літо 1919 р.).
Ø Міжнародна ізоляція, невизнання провідними країнами світу.
Створенню Союзу РСР передували з'їзди Рад України, Білорусії, Закавказзя й РРФСР, де було
прийнято рішення про необхідність об'єднання в Союз на рівноправних засадах.
Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість
радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві
народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але
фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром (ЦК РКП(б)). Залежність
республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка
отримала назву «договірної федерації».
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між
республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом
Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія
розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій
до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком
внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету
комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Манільський підтримав Сталіна.
Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді
голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано,
В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи
Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних
Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна
держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі
ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація,
Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У
документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами
республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально
кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.
 Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли була прийнята
Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю,
прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості.
Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною
здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б),
яке визначало внутрішню : зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.
IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР,
законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою.
Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну
одиницю СРСР.

91.Перша кодифікація законодавства УРСР 1922-1927рр.та її характеристика.

Кодифікаційна робота українського радянського законодавства здійснювалася у двох напрямах -
рецепція законодавства РФСРР та розробка власних кодексів і нормативно-правових актів
галузевого характеру.
Оскільки перший напрям був пріоритетним, то законодавство радянської України стало точною
копією законодавства Росії. Цього не приховували в українських найвищих владних колах, які офіційно
пояснювали таку схожість однотипністю двох соціалістичних держав; відсутністю в Україні
кваліфікованих юридичних кадрів, здатних здійснити великий об'єм кодифікаційних робіт; єдністю мети
двох братніх народів тощо.
У надзвичайно короткий термін (впродовж 2-3-х років) було створено кодекси та прийнято ряд
законодавчих актів з основних галузей радянського права.
Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс
складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між
громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте
забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів.
Перший розділ “Загальна частина” містив основні засади кодексу, а також положення про суб’єкти
й об’єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім
громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).
У другому розділі “Речове право” містилися норми, які врегульовували право власності, право
забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та
приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані
підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об’єкти державної
власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23).
Розділ “Зобов’язальне право” містив норми про зобов’язання з договорів та інших, зазначених у
законі, підстав, у тому числі - через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі.
Розділ “Спадкове право” допускав спадкування згідно із законом і заповітом у межах загальної
вартості спадщини не більш як 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж
вартість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини
здійснювалися на користь держави.
Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове
землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення.
Базуючись на аналогічному кодексі РС3ФРР, він містив і ряд відмінностей, пов’язаних з існуванням в
Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного
процесу. Кодекс проголошував скасування “назавжди” приватної власності на землю, надра, води, на
ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава
землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, “окрім покарання кримінальним
порядком” позбавлялися землі.
Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим
хліборобам та їх об’єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам. Перевага
надавалася колективним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським
комунам, артілям, добровільним об’єднанням дворів.
Оскільки основною виробничою одиницею в сільському господарстві на той час було селянське
дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі.
Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хліборобське господарство не могло
самотужки своєчасно виконати певного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства про охорону
праці та участі у праці всіх працездатних членів господарства нарівні з найманими працівниками.
Тісно пов’язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове
становище лісів як об’єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження,
охорони та відтворення.
Розвиткові сільського господарства й тваринництва сприяв Ветеринарний кодекс 1925 р. Він
визначав завдання державної ветеринарії, порядок запобігання та припинення хвороб домашньої худоби
й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ветеринарних органів.
Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР.
Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата
й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній частині наголошувалося, що норми кодексу
поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Договори й угоди про працю, які погіршували
умови праці порівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними.
Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча
його джерелами окрім декретів і відомчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР про
єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось “звільнення трудящих мас від
духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей
комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною
кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом”.
Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, на безплатну
освіту, спільність навчання осіб різної статі, світський характер освіти.
Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-
просвітні заклади вважалися “знаряддям” диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового
суспільства і створення нового соціалістичного суспільства.
Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР
1922 р. складався з двох частин - Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У
Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від
злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших
заходів соціального захисту (ст. 5).
Метою покарання та інших “заходів соціального захисту” було:
а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку нестійких елементів
суспільства;
б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;
в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8).
Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві
форми - умисел і необережність. Проте припускалась можливість визнання злочином певного діяння,
не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії.
Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру небезпеки як самого злочинця, так і
вчиненого ним злочину. Крім того, суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення
влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи; в) чи було скоєно злочин
у стані голоду та нужденності; г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими
критеріями злочини, скоєні представниками “нетрудових класів”, вважалися суспільно небезпечними,
що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій.
В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Серед них - державні, які
поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про
відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи;
майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспільної безпеки
та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11
статей і встановлювала суворішу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення
законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).
Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів “соціального захисту” з метою
запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини,
виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із “Загальних положень”, 21 глави і 197
статей. Положення кодексу регулювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими
покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправно-трудових установ. Заходи
соціального захисту поділялися на 3 групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс
визначав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й кару, вони не повинні завдавати
фізичних страждань чи принижувати людську гідність.

92.Друга кодифікація законодавства УРСР 1958-1984рр. Характеристика окремих галузей права.

Причини :Розвінчання культу особи Сталіна й розширення повноважень республіки з середини
1950-х років спричинили необхідність до складання в країні нових суспільно-політичних умов, які не
були предметом регулювання кодексів і поточних законів. Крім того, ряд положень чинних
республіканських кодексів після XX з'їзду КПРС застаріли. Тому працівники правоохоронної системи
нарікали на труднощі в роботі, пов'язані з відсутністю необхідної законодавчої бази. Гострота і
серйозність проблеми стають ще більш зрозумілими, якщо згадати, які конкретні законодавчі акти
залишалися чинними на середину 50-х років. (Серед них - закон від 7 серпня 1932 p., за яким основним
покаранням за розкрадання соціалістичної власності був розстріл і лише за пом'якшуючих обставин
застосовувалось позбавлення волі строком до 10 років; діяла ще з 1940 р. групова відповідальність
директорів, головних інженерів, начальників відділів технічного контролю за випуск недоброякісної
продукції з покаранням від п'яти до восьми років; існував виданий ще 1934 р, закон, який передбачав
заслання для членів сімей зрадників Батьківщини навіть у тому випадку, коли вони не були причетні до
злочину зрадника; з 1935 р, діяла відповідальність за деякі кримінальні злочини, починаючи з 12-річпого
віку; не переглянутий був закон від 9 червня 1947 p., за яким встановлювалось покарання до 20 років за
розголошення державної таємниці; з 1948 р. практикувалося засудження до 20 років каторжних робіт
за втечу з поселень). Зрозуміло, наскільки все це суперечило новій суспільно-політичній ситуації
середини 1950-х років.
Жорстка централізація державного механізму, системи органів влади і управління,
правоохоронних органів закономірно привела до централізації законотворчості. Законодавство УРСР
розвивалося під прямим впливом загальносоюзних нормативних актів. Започаткована Законом від 11
лютого 1957 р. кодифікація права чітко визначила рамки законотворчої самостійності радянських
республік. Результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні – Основ законодавства СРСР і
союзних республік – 1980.
Звід законів УРСР формувався як зібрання актів і був офіційним виданням,що давало можливість
посилатися на нього при вирішенні справ у правозастосовчих органах.
1959 року М. Хрущов проголосив повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР. Розпочався
період десталінізації. 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР.
У ньому єдиною підставою кримінальної відповідальності проголошувалася провина. Кримінальна
відповідальність наставала з 16-літнього віку, а за тяжкі злочини - з 14-літнього. Максимальний термін
позбавлення волі зменшувався з 25-ти до 15-ти років.
Загальнодержавна власність СРСР тлумачилася як найвищий вияв цивільної, громадської,
соціалістичної, комуністичної власності, що якнайповніше забезпечує інтереси народів СРСР. Приватна
власність відкидалася як найбільше зло. Основою правового регулювання цивільних відносин у
зазначений період був Цивільний кодекс УРСР 1963 року.
Відповідно до постанов партії Цивільний кодекс був покликаний регулювати майнові відносини
державної і колгоспно-кооперативної власності, служити зміцненню законності у сфері майнових
відносин, а також посиленню охорони прав насамперед соціалістичних організацій, а потім уже
громадян. Низка статей Цивільного кодексу давала змогу чиновникам комуно-радянського режиму
обмежувати цивільні (громадянські) права, чинити сваволю стосовно нелояльне налаштованих до
режиму осіб. Інакше кажучи, право власності, закріплене в Цивільному кодексі, порушувало природні
права людини. У цьому юридичному документі набуло подальшого розвитку зобов'язальне право,
важливе місце займали акти планування народного господарства, яких раніше не було в цивільних
кодексах. У кодексі чи не вперше було сформульовано принцип вини як необхідної умови покарання за
порушення зобов'язань (ст. 209). Закріплювалися й інші види зобов'язань, як-от: договори про поставки,
державні закупки, підряд на капітальне будівництво тощо.
У цивільному кодексі зазнало змін і спадкове право, зокрема розширювалася свобода заповідальних
розпоряджень. Так, заповідач міг залишити свою власність не лише тим особам, які були спадкоємцями
за законом, а й іншим або взагалі позбавити усіх їх спадщини. Замість трьох встановлювалися дві черги
спадкування за законом. До спадкоємців першої черги належали діти, чоловік (дружина) і батьки
померлого, а до другої — поряд з його братами і сестрами ще й діди і бабусі.
 В галузі трудового права слід відмітити прийняття 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу
РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. було прийнято Кодекс законів про працю
УРСР. З 1966 р. розпочався перехід на 5-денний робочий тиждень. З 1968 р. було введено мінімум
заробітної плати - 60 крб. на місяць. Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та
підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за
межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права.
1981 року були прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік. 30
червня 1983 р. приймається Житловий кодекс УРСР. В Кодексі були конкретизовані житлові права та
обов’язки громадян, визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення
житлових умов тощо.
В аграрних відносинах основою було виключне право власності держави на землю. 13 грудня 1969 р.
було прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. 8 липня 1970 р.
приймається Земельний кодекс УРСР.
Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального
законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і республіканських
актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна
відповідальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до
діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпечення життя
громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення
кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні
умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників
Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів».
З 1954 р. в радянському кримінальному праві домінували дві тенденції: 1) обмеження і
пом'якшення відповідальності за малозначні злочини; 2) посилення покарання за небезпечні злочини.
Законом від 11 лютого 1957 р. прийняття кримінальних кодексів покладалося на союзні республіки.
Базою для створення нового Кримінального кодексу УРСР стали «Основи кримінального законодавства
Союзу РСР і союзних республік», прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. Підготовлений
протягом чотирьох років республіканський Кримінальний кодекс був затверджений Верховною Радою
УРСР 28 грудня 1960 р. До нього повністю увійшли загальносоюзні закони про кримінальну
відповідальність за державні й військові злочини, а також ті загальносоюзні закони, які визначали
відповідальність за інші злочини, спрямовані проти інтересів СРСР.
Кримінальний кодекс охороняв від злочинних зазіхань насамперед суспільний і державний лад,
соціалістичну (тобто державну) систему господарювання, соціалістичну власність і весь так званий
«соціалістичний правопорядок». Статті цього кодексу віддзеркалювали ставлення держави до майна
своїх громадян. Якщо розкрадання державного майна суворо каралося, то за крадіжку особистого майна
призначалися незначні міри покарання. Суворі заходи покарання застосовувалися до шпигунів,
диверсантів та інших ворожих елементів. З 1959 р. посилювалася відповідальність за такі злочини, як:
виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 79) та порушення правил про валютні
операції (ст. 80); розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах (ст.
86); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 101) і зґвалтування (ст. 117); хабарництво (ст. 168). Нове
кримінальне законодавство запровадило поняття «тяжкий злочин», за вчинення якого передбачалися
особливо суворі покарання. Кримінальний кодекс УРСР містив у примітці до ст. 25 вичерпний перелік
тяжких злочинів, яким мусили послуговуватися суди, визначаючи

93.Конституційний розвиток УРСР.Конституції 1919,1929,1937,1978.

На території України за періоду радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР - 1919,
1929, 1937, 1978 років. Вони повністю копіювали союзні конституції і були формальними
(декларативними), оскільки не відбивали реального стану справ тогочасного суспільства. Радянські
конституції, з позицій теорії конституціоналізму, є "квазіконституціями", тому що:
1) заперечували принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ради підміняли
діяльність законодавчого органу, не було створено самостійної державної виконавчої гілки влади;
2) повністю відтворювали структуру й основні положення Конституції СРСР, важливе місце серед
яких займали ідеологічні настанови;
3) регулювали відносини між державою і людиною без належного врахування міжнародних
стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина .
 Характеристика конституції УРСР 1929 року.
XI Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові 15 травня 1929 р. затвердив ІІ Конституцію УСРР.
Складалася вона з 82 статей, 5 основних поділів (розділів) та 8 підрозділів, була самостійною, не
схожою на Конституцію Союзу, укладена українською мовою.
Перший поділ містив загальні засади: УСРР є соціалістична держава, заснована на диктатурі
пролетаріату та владі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
Другий поділ "Організація радянської влади" містив дві частини з підрозділами:
1. Органи центральної влади:
а) Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади в державі, мав скликатися 1 раз на 2 роки
(раніше - щорічно);
б) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - обирався з'їздом як постійно діючий
посесійно законодавчий орган влади;
в) Президія ВУЦВК діяла між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі функції як орган верховного
правління;
г) Рада Народних Комісарів - уряд держави складався з галузевих наркоматів на чолі з наркомами,
очолювався головою РНК;
д) Народні комісаріати УСРР - на них покладалося галузеве управління і законодавча ініціатива;
2. Органи місцевої влади - ними проголошувалися:
а) з'їзди рад;
б) виконавчі комітети, утворені з'їздами;
в) ради депутатів на місцях - міські, селищні та сільські. Визначалася їхня компетенція.
Новими були поділ III - "Про виборчі права", поділ IV "Про бюджет УСРР", а також статті про
наявність у складі УСРР Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки та про столицю
держави м. Харків.
В цілому ж Конституцією 1929 р. було підведено підсумок правотворчості і кодифікацій 20-х pp.
Вона логічно завершила процес становлення українського радянського права.
відповідно до Конституції СРСР, Конституція УСРР 1929 року визначила численне коло питань, з
яких Українська СРСР здійснювала свою державну владу самостійно. Конституція Української СРР 1929
року залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УСРР 1919
року. Але Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади
місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне
адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції).
Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до
голодомору 1932—1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось
із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в
подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі
світового розвитку.
Конституція УРСР 1937 року. Її зміни та доповнення.
Надзвичайний XIV Український З`їзд Рад , що відбувся уже в новій столиці Української РСР м.
Київ З0 січня 1937 року ухвалив нову Конституцію, яка з відповідними змінами і доповненнями
проіснувала до 1978 року і називалась «сталінською».
Що стосується юридичної техніки та логіки побудови конституційних норм та системи влади в
республіці, нова Конституція була значно більш якісним документом, ніж Конституція 1929 року. Проте,
як і її попередниця, нова Конституція в частині визначення конституційної основи адміністративно-
територіального устрою не зробила суттєво кроку на перед.
Відтепер вищим органом державної влади СРСР ставала двопалатна (Рада Союзу і Рада
Національностей) Верховна Рада СРСР. Вищим органом державної влади УРСР була Верховна Рада
республіки.
В Конституції 1937 року зроблено суттєвий крок в сторону певної професіоналізації законодавчої
влади і найголовнішим тут стала відмова від системи з‘їздів, яка архаїчного пережитку періоду
революції та військового комунізму. Вперше в радянських конституціях з‘являється поняття
«законодавчого» органу та певне розведення законодавчих та виконавчих повноважень.
Стаття 20. Найвищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада УРСР.
Стаття 22. Верховна Рада УРСР здійснює всі права, що залежать УРСР
Стаття 23. Верховна Рада УРСР є єдиним законодавчим органом УРСР.
стаття 39. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада
Народних Комісарів УРСР.
 • а) об`єднує і спрямовує роботу Народних Комісаріатів УРСР та інших підвідомчих їй
господарських і культурних установ; об`єднує і перевіряє роботу Уповноважених загальносоюзних
Народних Комісаріатів;
• б) вживає заходів по здійсненню народногосподарського плану;
• в) вживає заходів по здійсненню державного і місцевого бюджету УРСР;
• г) вживає заходів по забезпеченню громадського ладу, обороні інтересів держави і охороні прав
громадян;
Місцеві органи влади
Система місцевих органів влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою виглядає
за Конституцією 1937 року достатньо уніфікованою: ради плюс виконкоми. Проте, як і у випадку
Конституції 1929 року, усі ці органи є органами державної влади і діють в режимі жорсткого
вертикального підпорядкування.
Стаття 72. Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і
селах УРСР є Ради депутатів трудящих.
Стаття 74. Ради депутатів трудящих (області, округи, району, міста, селища, станиці, села) керують
культурно-політичним та господарським будівництвом на своїй території, встановлюють місцевий
бюджет, керують діяльністю підлеглих їм органів управління, забезпечують охорону державного ладу,
сприяють зміцненню обороноздітності країни, забезпечують додержання законів та охорону прав
громадян.
Стаття 76. Виконавчими та розпорядчими органами обласних Рад депутатів трудящих, Рад
депутатів трудящих адміністративних округ, районних, міських і сільських Рад депутатів трудящих є
обирані ними виконавчі комітети в складі: голови, його заступників, секретаря і членів.
«Демократичний централізм», що був характерним для комуністичної партії знайшов своє
відображення і в системі рад та їх виконавчих органів:
Стаття 85. Вищестоячі виконавчі комітети Рад депутатів трудящих мають право скасовувати
рішення і розпорядження нижчестоячих виконавчих комітетів і припиняти рішення та розпорядження
нижчестоячих Рад депутатів трудящих.
Стаття 86. Вищестоячі Ради депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження
нижчестоячих Рад депутатів трудящих та їх виконавчих комітетів.
Судова система, прокуратура.
Зміни у державному механізмі, викликані новою Конституцією, торкнулись як судової системи, так
і прокуратури. Перебудова цих органів спрямовувалася насамперед на посилення репресій як головного
засобу існування тоталітарно-репресивної системи.
Закон про судоустрій декларував найважливіші принципи судочинства, наприклад принцип
гласності. Подальшого розвитку набув принцип виборності суддів. Так, Конституція УРСР визначала,
що Верховний Суд республіки обирається Верховною Радою УРСР строком на 5 років, обласні суди -
обласними Радами депутатів трудящих на такий самий строк, народні суди - населенням строком на 3
роки.
Суттєві зміни відбулися в організації судового управління на місцях. Обласні суди звільнялися від
адміністративних функцій, які передавалися відтепер управлінням наркомату юстиції при обласних
Радах депутатів трудящих.
Уведення по всій країні в основному єдиного законодавства, єдиного керівництва судовою
практикою, єдиного судового управління, що здійснювалось Наркоматом юстиції СРСР, мало на меті
подальше зміцнення єдності судової системи, зростання централізації. Демократичні принципи,
закріплені в Конституції та Законі про судоустрій, і передусім принципи соціалістичної законності, не
стали гарантією її додержання. Навпаки, саме у цей час мали місце дуже серйозні порушення законності,
практикувалася позасудова репресія. Право застосування кримінального покарання надавалось не тільки
судовим органам, а й "трійкам", особливій нараді при Наркоматі внутрішніх справ СРСР.
Прокуратура
Діяльність Прокуратури УРСР визначалась Конституцією СРСР 1936 р. і Конституцією УРСР 1937
p., де було сказано, що вищий нагляд за точним дотриманням законів усіма наркоматами й
установами, як і окремими посадовими особами і громадянами, на території республіки здійснює
Генеральний прокурор СРСР як безпосередньо, так і через Прокурора УРСР. Прокурор республіки й
обласні прокурори призначалися Генеральним прокурором СРСР на п'ять років, прокурори районів і
міські - Прокурором УРСР на такий самий строк.
Як Прокуратура Союзу PCP, так і Прокуратура України в цей період не забезпечували належного
прокурорського нагляду за правоохоронними органами. Керівництво Прокуратури СРСР само
підтримувало застосування недозволених методів слідства, проведення необгрунтованих масових
репресій.
У Другій половині 30-х pp. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду і вищих
партійних органів. Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, крім Сталіна, проте, диктував свою
волю усім, нехтуючи правовими нормами, спираючись виключно на власні нормативні акти - накази,
директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства. Країною прокотилася нова
хвиля масових репресій, яка захопила й Україну.
Конституція УРСР 1978 року. Її зміни та доповнення.
У зв'язку з ухвалою програми побудови комунізму, радянське партійно-державне керівництво у
1962 р. прийняло рішення провести конституційну реформу. Але після усунення М. Хрущова і зі
зміною економічної та соціальної ситуації в країні, розробка проекту основного закону затяглася на
тривалий час. Лише у жовтні 1977 p., після всенародного обговорення, схваленого партією проекту,
Верховна Рада СРСР прийняла нову союзну Конституцію. На її основі 20 квітня 1978 p., після
обговорення жителями республіки, позачергова сьома сесія Верховної Ради УРСР дев'ятого скликання
ухвалила четверту радянську Конституцію. Вона була повною рецепцією загальносоюзної і складалася з
преамбули, 19 глав та 10 розділів, які мали такі назви: Більшість статей Конституції 1978 р. мала
декларативний характер, вони ніколи не були закріплені відповідними законами. Наприклад, гарантовані
права і свободи. Республіка проголошувалася суверенною, а основною ознакою цього суверенітету
називалося право зносин з іншими державами. Гарантією суверенітету нібито була норма на право
вільного виходу з СРСР, хоча закону і механізму виходу не існувало. Стаття 6 встановлювала політичну
монополію у державі єдиної комуністичної партії. Отож створення інших партій було
неконституційним і вело за собою притягнення до кримінальної відповідальності.
Конституція 1978 р. змінила назву рад депутатів трудящих на народних депутатів, затвердила
державну символіку, яка зазнала змін у кінці 40-х pp. та адміністративний устрій у складі 25 областей,
після адміністративних реформ 50-60-х pp. Діяла вона зі змінами та доповненнями до 1996 р
Органи влади урср за Конституцією урср 1978 р.
Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі
загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути
громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з
числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що
належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю
державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її
організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і
заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР.
Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і
республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим
виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась
Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і
голів державних комітетів.
Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські
Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при
таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії,
створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми.
Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні
(міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні
судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного
і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались
на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів –
відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і
організаціями вирішували органи державного арбітражу.
Правоохоронну систему УРСР становили:
1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором
СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались
Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.;
2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона,
слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.
94.Голодомор 1932–1933рр.в Україні та його правова оцінка.
Спільними для геноциду й інших злочинів проти людяності є те, що їх скоєння тягне за собою
широкомасштабні або систематичні порушення природних прав та основоположних свобод людини і є
підставою для відповідальності винних держав, посадових і приватних осіб згідно з нормами
національного і міжнародного права. Отже, масове знищення українців у 1932-1933 рр. є тяжким
міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.
Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи було цей намір
зафіксовано документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував.
"Дослідники не знайшли ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують убити з
допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян", - пише російський учений В.
Кондрашин.
Але ж Конвенція ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього не передбачає
неодмінного надання документа про план злочину або про намір його скоїти, а вимагає лише доведення
такого наміру. Документ, у якому було 6 викладено план знищення українських селян з із допомогою
голоду, навряд чи буде виявлено. І взагалі його існування під питанням з огляду на вкорінену у
ментальності більшовицького керівництва схильність до приховування будь-якої злочинної акції. Навіть
у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцид проти євреїв
чинили під прикриттям "вирішення єврейського питання".
Сьогодні навіть противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що
голод в Україні та інших регіонах СРСР спровокувало свавільне вилучення у селян вирощеного ними
врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на підставі надмірних хлібозаготівельних планів,
установлених державою за рішенням вищих партійних органів СРСР. Реалізація таких планів неминуче
прирікала село на голодну смерть. Тож планування надмірного вилучення у селян виробленої ними
сільгосппродукції е рівнозначним плануванню Голодомору. Іншими словами, план винищення
українських селян було замасковано під надмірні плани хлібозаготівель.
У 1926 р. - останньому році вільного продажу-закупівлі сільськогосподарської продукції - держава
заготувала в Україні 3,3 мільйона тонн зерна. Після запровадження централізованого планування
хлібозаготівель квота для України на 1928 р. становила 4,4 мільйона тонн зерна, а на 1930 р. - аж 7,7
мільйона тонн. Слід мати на увазі й те, що радикальне підвищення квот хлібопоставок відбулося, коли
внаслідок політики розкуркулювання і насильницької колективізації стару традиційну систему
землеробства було зруйновано, а нової ще не створили.
Плануючи і здійснюючи хлібозаготівлі 1930-1931 рр., більшовицьке керівництво, ймовірно, не мало
наміру спричинити голод. їхня мета полягала тоді не у знищенні українських селян, а у створенні
великих централізованих запасів сільськогосподарських продуктів, необхідних для отримання валютних
надходжень і використання їх на індустріалізацію, створення потужного військово-промислового
комплексу, а відтак - для силового поширення комунізму в світі.
Голод, перші ознаки якого з'явилися ще наприкінці 1931 р. і який почав поширюватися в Україні на
початку 1932 р., слід кваліфікувати як результат злочинної недбалості партійного керівництва. Його дії
мали ознаки злочину, оскільки воно могло і мусило передбачити небезпечні наслідки надмірних
хлібозаготівель.
На 1932 і 1933 рр. заготівельні плани для України передбачали трохи нижчу квоту поставок - 5,8
мільйона тонн щороку. Проте і вони виявилися непосильними, оскільки в попередні роки село було
виснажене. Затвердження цих квот означало затвердження планів винищення українського селянства.
Отже, початком Голодомору в Україні слід вважати початок реалізації плану хлібозаготівель на
1932р.
Аналіз наказів і настанов кремлівського керівництва та їх дублювання партійно-господарською
верхівкою України свідчать також про наявність непрямих доказів застосування голоду для винищення
українських селян.
По-перше, у розпал Голодомору їм заборонили виїздити за межі України. На кордонах УСРР та на
залізничних станціях розташовувалися військові частини і підрозділи міліції. Відповідно до постанови
Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р. органи влади були зобов'язані "не допускати
масового виїзду селян з України в інші краї...". Ця заборона свідомо позбавила голодуючих можливості
придбати необхідні для порятунку харчі поза межами ураженої голодом території УСРР, прирікаючи
людей на смерть.
По-друге, держава вкрай негативно реагувала на спроби полегшити становище селян. Систематичних
і жорстких репресивних заходів уживали до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, котрі
висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти хліборобам -
видавали їм продукти з колгоспних фондів.
По-третє, хоч у державних резервах нагромадилося повно збіжжя, цей ресурс не було використано
для надання допомоги голодній Україні.
По-четверте, вироблені та заготовлені в Україні продукти харчування експортували за її межі - в інші
регіони СРСР і за кордон, а на мільйони українських селян чекала голодна смерть. Держава не
спромоглася переглянути експортну політику, зробивши акцент на продажу за кордон лісоматеріалів і
нафтопродуктів, тим більше, що світові ціни на зерно тоді впали і відповідно зменшилися валютні
надходження.
По-п'яте, тодішній радянський режим проголосив, що голоду в Україні немає, і на цій підставі
відмовлявся від міжнародної гуманітарної допомоги. Це є додатковим переконливим свідченням
наміру влади використати голод як знаряддя винищення українського селянства.
Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932-1933 рр. і умисного використання його для
ліквідації українських селян є продемонстрована сталінським режимом спроможність "контролювати
голод". 8 травня 1933 р. за підписом Й. Сталіна і В. Молотова виходить таємна Директива-
інструкція партійно-радянським працівникам, покликана покласти край репресіям: "Настав момент,
- ідеться в ній, - коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях, що, як відомо, торкаються не лише
куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників". Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх
селах селяни вже не становили загрози режиму, директива передбачала припинення масових виселень,
"упорядкування" арештів та "розвантаження" місць ув'язнення.
Український Голодомор був складовою превентивної каральної політики, спрямованої проти
української нації як такої, оскільки її відродження загрожувало єдності й власне існуванню радянської
імперії. Голодомор планувався і здійснювався проти української нації, оскільки саме вона була суб'єктом
державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати зафіксоване в радянських конституціях
право на самовизначення шляхом виходу із СРСР і утвердження незалежної держави.
Варто зазначити, що під час Голодомору, крім українців, гинули і представники національних
меншин, які оселилися в Україні з деяких історичних причин. Вони також ставали жертвами злочинних
дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду був спрямований не проти них, а проти української
нації. Саме українські селяни як основна її частина, а не представники національних меншин, були
живильним ресурсом і рушієм народних повстань і національно-визвольних рухів, відігрівали в них
провідну роль. Тому й стали об'єктом Голодомору.
Те, що від Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може
бути підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти
євреїв, нацисти водночас винищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй,
яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать
трагедії Бабиного Яру та інших місць масового вбивства людей. Але при цьому ніхто не заперечує, що
Голокост є геноцидом єврейського народу.
Представники національних меншин України стали невинними жертвами українського Голодомору
просто тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. "Вони немовби
опинилися на лінії вогню, - пише дослідник В. Василенко, - коли мали намір вбити конкретну особу, а
постраждали й інші. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що
внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавити життя"1.
Антибільшовизм українського селянина у поєднанні з його ментальністю був підґрунтям
українського сепаратизму і становив загрозу єдності та й існуванню Радянського Союзу. Відтак
сталінський тоталітарний режим винищував українське селянство як питому складову нації і джерело її
духовної та матеріальної сили.
22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення
геноциду в Україні у 1932-1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442
Кримінального кодексу України. Це - закономірна, хоча дещо запізніла реакція на давні вимоги
української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми
трагічними масштабами і наслідками вирізняється Голодомор.
В Україні перша публічна згадка про Голодомор як злочин проти української нації була ще 1989 р. - у
преамбулі Програми Народного руху України за перебудову. Після проголошення незалежності нашої
держави порушення кримінальної справи за фактом Голодомору ініціювала Асоціація дослідників
Голодомору, яка подавала клопотання до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Києва.
Тоді органи прокуратури відповіли відмовою.
 У 2001 р. ухвалено новий Кримінальний кодекс України, ст. 442 якого зафіксувала склад злочину
геноциду. Наступного року Верховна Рада України провела присвячені 70-м роковинам трагедії
слухання, в документах яких Голодомор на офіційному рівні названо геноцидом. 2006-го ухвалено Закон
"Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", ст. 1 якого характеризувала Голодомор як геноцид
українського народу. Впродовж 2007-2008 рр. СБУ разом з Українським інститутом національної пам'яті
та міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" вжила заходів, спрямованих на виявлення,
розсекречення та оприлюднення величезного масиву документів стосовно цієї трагедії. Нарешті, до 75-х
роковин Голодомору опубліковано 18-томну "Національну книгу пам'яті жертв Голодомору 1932-1933
років в Україні". Вона містить як документи, так і свідчення тисяч людей з усіх постраждалих від голоду
регіонів України.
Порушення СБУ кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні, зазначає В.
Василенко1, не суперечить ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу "немає злочину без
визначення його законом". Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах
Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України.
Варто зазначити, що кримінальну справу порушено не проти конкретних осіб, а за фактом злочину.
Головні його ідеологи, організатори та виконавці відомі. Але їм не можна висунути їм обвинувачення і
притягти їх до справедливого земного суду, оскільки вони давно вже пішли з життя. Розслідування має
на меті покарати когось за злочин чи висунути претензії, а насамперед з'ясувати всіх обставини трагедії
Голодомору. Тому безпідставними є спекуляції на тему антиросійської спрямованості офіційного
розслідування трагедії. Результатом його має стати реабілітація (скоріше за все, посмертна) осіб,
репресованих тоді за спротив владі та спроби самодопомоги чи полегшення долі інших голодуючих.

95.Соціально-політичне становище Західної України в складі Польщі (1921–1939рр.).

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон
можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. У
кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які
проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою
недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб.
2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині.
Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).
Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише
тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний
режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було
заборонено вживати назву “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін
“Малопольська Всходня” . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис
населення в краї, в 1922 році –  парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак
протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила Українська військова
організація, утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець).
До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд  ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам
Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14
березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною
Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості
вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала
правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році
міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни
"русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для
розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював
більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років
польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було
заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах.
У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської
армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до
45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції
переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо
на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до
католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було
пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му
залишилась лише 51. Найбільшим порушенням прав українців була "пацифікація"
(умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські
громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна
польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за
дії її окремих представників. І все-таки слід зазначити, що політична
система Польщі ґрунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям,
незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної
влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли
широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації).
Найвпливовішим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його було створено
в 1925 р об'єднанням Трудової партії з іншими невеликими партіями і політичними групами. Лідери
УНДО С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. розвивали традиції провідної української партії початку
XX ст. — національно-демократичної. Вони прагнули дотримуватися у політичній боротьбі певної
поміркованості. Однак екстремістські гасла комуністів і українських націоналістів у поєднанні з
шовіністичною політикою польських партій у Західній Україні та урядових кіл змушували їх діяти
наступально. У липні 1925 р лідери УНДО сформулювали політичну программу, в якій висловилися за
єднання українців у протидії асиміляційним намірам уряду. У програмі УНДО головною ціллю було
єднання польських українців, щоб вони не асимілювалися з поляками. Лідери УНДО прагнули не
загострювати питання про ставлення до радянської України. Разом з усією західноукраїнською
громадськістю вони щиро вітали успіхи у розбудові національної культури в УСРР, досягнуті завдяки
курсу ВКП(б) на українізацію. Не визнаючи зі комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у
громадсько-політичному житті, УНДО не висувало гасел, спрямованих на негайне об'єднання
українських земель Польщі та Радянського Союзу,проте допускало можливість возз'єднаная
західноукраїнських земель з радянською Україною. У 30-х роках голод і репресії в УРСР зробили гасло
возз'єднання неактуальним.
В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український
кооперативний рух. Як відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя
самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.
Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала
відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського
характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у
січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець). ЇЇ основою стала УВО. Разом з УВО, яка зберігала кілька
років відносну функціональну самостійність, нову організацію утворили об'єднання українських
студентів: «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Група української національної
молоді» (Прага), «Легія українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина).
Ідеологією ОУН в ті часи був інтегральний націоналізм. Лідери ОУН вважали,
що демократичні традиції попереднього періоду були причиною національної поразки і
приниження.Подібно до комуністів і нацистів українські націоналісти заперечували можливість
існування будь-якої іншої політичної партії. Члени ОУН визнавали свободу совісті і прагнули
відокремити церкву від держави. Однак на відміну від комуністів вони докладали зусиль для
підвищення ролі релігійних організацій у житті суспільства, увагу вони приділяли розвиткові української
національної церкви. Можливостей індивідуального терору члени ОУН
не переоцінювали. Вони були переконані в тому, що шлях до незалежності прокладуть Україні тільки дії
великих мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Однак Є.
Коновалець вважав індивідуальний терор цілком корисним для досягнення поставлених ОУН цілей.
Терор УВО—ОУН спрямовувався, до речі, не стільки проти зовнішнього, скільки проти
внутрішнього ворога. Такими ворогами оунівці вважали тих, хто виступав за нормалізацію відносин з
польським урядом.
За весь міжвоєнний період націоналістичне підпілля здійснило 63 політичні замахи. Найбільшого
розголосу набули вбивства комісара львівської поліції Є. Чеховського, радянського дипломата О.
Майлова (помста за голодомор 1933 р.), керівника кампанії пацифікації Б. Перацького і директора
української академічної гімназії у Львові І Бабія.В 1938 році Є. Коновальця було вбито чекістами, ОУН
напередодні ДСВ залишилася без керівника.

96.Соціально-політичне становище Північної Буковини у складі Румунії(1919–1940рр.).

На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях
Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над
українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про
адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на
приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими
адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики
Міністерства внутрішніх справ.
З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному
ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в
Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на
окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в
державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних
і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.  Були закриті всі гімназії
та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону
на ввезення українських книжок і музичних товарів. Українські священики не допускалися до вищих
посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.
Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить
яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали
для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне
кустарне виробництво з ручною і напівручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до
20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості.
Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств
української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості:
обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним
супутником трудящих. Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях
перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено
початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства.
Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі.
Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони
відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на
м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Політика королівського уряду на
окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі.
16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь
близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої
тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбунарського
повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500».
Щодо політичного становища, то на окупованих Румунією землях України склалися менш
сприятливі умови для діяльності партій і громадських об'єднань, ніж, наприклад, в Галичині. З 1918 по
1928 р. діяв стан облоги, легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі перебували
нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії Румунії. Політика королівського уряду
на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі.
16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання,яке змусило дещо послабити
адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання.
З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації
політичних партій. Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р.
організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Це було
ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися до компромісів з властями, до виключно легальних
методів діяльності. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних партій
була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали існувати.
Українське населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло
своє прагнення до національного визволення і справедливого соціально-економічного ладу.

97.ПактМолотова-Ріббентропа 1939р.:його зміст і оцінка. Похід Червоної Армії в Західну Україну і

створення тимчасових органів народної влади.
23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як
«пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору
зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої
агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, проводити
взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом. Важливим додатком до пакту
був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.
Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:
1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських
держав (Фінляндія,Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів
Німеччини і СРСР.
2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави,
межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну.
3. Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у
Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.
4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки:
• Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський
Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
• Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти.
• Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія
висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не
спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
• Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера»)
був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе
майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
Оцінка. Питання про те, яке значення пакт Молотова-Ріббентропа, мав для розвитку
міжнародних відносин в Європі напередодні Другої світової війни, є одним з найбільш дискусійних в
історії міжнародних відносин новітнього часу. Нині можна виділити два основні підходи до оцінки цієї
події. Прибічники першого, що представляють в основному західну історичну і політичну науку,
вважають, що пакт Молотова-Ріббентропа став своєрідним символом єдності цілей двох
тоталітарних режимів, що прагнули до зруйнування існуючої системи світоустрою і створенню
"нового порядку", що відповідає їх ідеологічним принципам. Вважається, що Радянський союз і
гітлерівська Німеччина в 1939 р. уклали тимчасовий пакт для того, щоб поділити сфери впливу в
Східній Європі. Гітлер був зацікавлений в цій угоді, оскільки з його допомогою розраховував
забезпечити нейтралітет СРСР відносно його дій в Західній Європі, тоді як Радянський Союз також був
зацікавлений в налагодженні стосунків з Німеччиною для того, щоб, гарантувати їй своє невтручання в
європейський конфлікт, направити німецьку агресію на захід, почекати, поки німецька армія не ослабіє
в боях з британськими і французькими частинами і потім, і тоді завдати Німеччині "удару в спину". Що
ж до прибічників другого підходу, то на їх думку, договір про ненапад зіграв значну роль в зміцненні
безпеки Радянського Союзу, зупинив на якийсь час німецьку експансію на східному напрямі і
дозволив Радянському Союзу виграти час для реорганізації збройних сил і модернізації озброєння.
Очевидно, що обидві точки зору далекі від об'єктивності.
Похід Червоної Армії в Західну Україну і створення тимчасових органів народної влади.
Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустрінутий у польському суспільстві з болем і
навіть викликав ворожу реакцію. Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англії та
Франції, засудили радянську акцію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт.
Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськими військовими підрозділами. Так, тяжкі
кровопролитні бої тривали протягом 20—21 вересня з польськими захисниками міст Гродно, Львів,
Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін. Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 поранених. Під
час руху назустріч траплялися незначні сутички між частинами німецьких та радянських військ, але
вони були спровоковані певною неорганізованістю дій. Після 12-денного маршу Червона армія вийшла
на Західний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена парадами радянських та німецьких
військ у Бресті, інших містах колишньої Польщі.
Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укладено договір про дружбу і кордони, який
викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість
території Західної України. Натомість, на-пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов
до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію
розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250
—350 км. Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного
неприйняття до палкої підтримки. Ще не встановивши повного контролю над Західною Україною,
радянське керівництво почало юридичне оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій
 у цьому напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б). Цей
план передбачав скликання у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити
питання про входження Західної України в СРСР, про характер нової влади, про націоналізацію банків і
великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день
проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), а також повністю узгоджений
порядок денний Народних Зборів. 22 жовтня вибори у Народні Збори відбулися. За офіційними
даними, в голосуванні взяли участь 92,8% виборців, з них 90,9% віддали свої голоси заздалегідь
підібраним органами влади кандидатам. Переважну їх більшість (92,9%) становили українці. Водночас
голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до змін,
зумовлених вступом Червоної армії. Не з'явились або проголосували проти понад 7 тис. осіб.
Незадоволення викликав і спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-
яку можливість справді таємної процедури голосування політичних сил.
Народні Збори Західної України, які відбулися 26— 28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно
прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України і
возз'єднання з Радянською Україною. Цими рішеннями було розв'язане питання про суспільний і
державний устрій Західної України. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР
прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.
Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його
території утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська,
Тернопільська.

98.Державно-правові акти Народних Зборів Західної України. Державне будівництво в західних областях
УРСР.
Наро́дні Збо́ри За́хідної Украї́ни — тимчасовий орган влади, утворений з метою правового
оформлення нового статусу Західної України після вступу на її територію Червоної армії у
вересні 1939 р. Вибори до цих Зборів проводилися 22 жовтня 1939 р. Були обрані 1484 депутати.
Засідання Н33У відбулися у Львові 26–28 жовтня 1939 р.
Тимчасовий орган влади, утворений з метою правового оформлення нового статусу Західної
України після вступу на її територію Червоної армії у вересні 1939 р. 26 жовтня 1939 р. відкрились
Народні Збори Західної України і був затверджений порядок денний:
1. про державну в ладу в Західній Україні;
2. про входження Західної України до складу УРСР;
3. про конфіскацію поміщицьких земель;
4. про націоналізацію банків і великої промисловості.
27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про передачу влади в Західній Україні Радам
депутатів трудящих і про звернення до Верховної Ради СРСР з проханням про прийняття
Західної України до складу СРСР і включення її до складу УРСР. Панська Польща, яка трималась на
пригніченні міліонів українців, білорусів та польського трудового народу, впала. Червона Армія,
виконуючи волю великого радянського народу, простягла трудящим Західної України руку братерської
допомоги і звільнила їх спід гніту польських панів та капіталістів. Не може бути справжньої волі й
рівноправності там, де є визискувачі й визискувані. Оборонити інтереси звільненого народу Західної
України, звільнити його раз і назавжди від капіталістичного рабства, від панування і свавілля
поміщиків та фабрикантів, заводчиків та банкірів, — це значить встановити владу Рад депутатів
трудящих — Радянську владу.
28 жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких,
монастирських і великих державних урядовців – уся земля з її надрами, всі ліси і ріки оголошувались
всенародним добром, тобто державною власністю; а також про націоналізацію банків і великої
промисловості – усі цінності банків, усі великі фабрики, заводи, усі копальні і залізниці оголошувались
всенародним добром, тобто державною власністю. На заключному засіданні депутати обрали
Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити ці Декларації Верховним Радам
СРСР і УРСР і просити увести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.
На позачерговій 5-ій сесії ВР СРСР 31 жовтня було заслухано заяву Повноважної комісії і 1
листопада ВР СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів, і Верховній Раді УРСР було
запропоновано прийняти Західну Україну до складу УРСР. Відтак, на позачерговій 3-ій сесії ВР УРСР
13-15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної комісії і постановлено прийняти Західну
Україну до складу УРСР. Указом Президії ВР СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську,
Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславівську і Тернопільську області у складі УРСР. Указом
 Президії ВР УРСР 17 січня 1940 р. повністю було скасовано старий адміністративно-
територіальний поділ на повіти і волості, а натомість створено райони.
Державне будівництво в західних областях УРСР.
Державне будівництво в західних областях УРСР.З приходом у Західну Україну радянських
військ розпочалась «радянізація».Радянізація передбачала такі заходи .
1)У сільському господарстві :конфіскація поміщицьких і монастирських земель та їх розподіл,
створення колгоспів .
2) У промисловості і фінансах :націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків,
запровадження 8-годиного робочого дня ,установлення контролю над виробництвом .
3)У державній розбудові :проведення виборів до Рад, створення робітничих загонів ,селянської міліції
Радянізація супроводжувалась українізацією ,що відповідало інтересам населення. «Культурна
революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.
Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на
території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий
адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську,
Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області в складі УРСР.
Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і
сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки
вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що
новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком
компартійних органів.всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за
скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих
«уповноважених» переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень
початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці
люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечне підкорятися партійній
дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та
господарської діяльності які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у
роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти культури.
В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично
не залишала простору для самостійних рішення господарських керівників, інженерів та техніків
Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької
партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. "Про створення комуністичних
організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо
створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них
тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського
фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні,
змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.
99.Юридичне оформлення окупації Північної Буковини Румунією.Соціально-політичне становище
Буковини в складі Румунії. Звільнення Північної Буковини і створення тимчасових органів влади і
управління.Державне будівництво в Північній Буковині 1940–1941рр.

100.Спроба відновлення Української держави в окупованому німцями Львові.Українське державне

правління на чолі з ЯрославомСтецьком.
101.Адміністративно-територіальний поділ України в період німецько-фашистської окупації.
102.Створення УПА та її діяльність.
103.СтворенняУкраїнської Головної Визвольної Ради в 1944р.та характеристика її документів.
104.Перебудова державного апарату УРСР на воєнний лад у період ІІ світової війни.
105.Захоплення Закарпаття Чехословаччиною та його юридичне оформлення.Соціально-політичне
становище Закарпаття у складі Чехословаччини.
106.Утворення Карпато-Української держави та її оцінка.
107.Возз’єднання Закарпаття з УРСР.
108.Розпад СРСР і угода про утворення Співдружності незалежних держав.
109.Прийняття,зміст і значення Декларації про державний суверенітет України від 16липня 1990р..
110.Акт проголошення незалежності України.Його характеристика та історичне значення.
111.Демократизація суспільно-політичного життя у незалежній Україні.
112.Основні положення і значення Конституції України від 28червня 1996р.
113.«Помаранчева революція» 2004р.:причини і наслідки.
114.«Революція гідності» (листопад 2013р.—лютий 2014р.):причини і наслідки.
115.Анексія Криму Росією (2014р.) та Російська збройна агресіяу Донецькій і Луганській областях
України.