Г.І.

Трофанчук

Основи римського приватного права

Навчальний посібник

Київ – 2018

1
 Передмова

Римське право посідає особливе місце в історії розвитку правових

систем людства. Вже давно не існує Давньоримської держави, немає
практичного застосування її права, проте інтерес до нього ніколи не зникав.
Завдяки удосконаленню його правових положень, конструкцій, прогресивних
правових ідей та засад воно мало позитивний вплив на розвиток правових
систем багатьох держав Європи, зокрема й України. Українська правова
система належить до романо-германського типу правової системи, котра
сформувалася під впливом саме римського права. Цінність римського права
полягає в тому, зазначає дослідник І.Й. Бойко1, що понятійний та
категоріальний апарат, термінологія сучасного права України, грунтуються
на ідеях, засадах та визначеннях, які були розроблені римською класичною
юриспруденцією.

Останнім часом зріс інтерес до історії ролі та значення впливу римського

приватного права у якості регулятора цивільних відносин на різних етапах
Української державності. Сьогодні відбувається трансформація українського
права, зумовлена відродженням традицій романо-германської правової сім’ї,
яка сформована на рецепції римського приватного права у багатьох
європейських державах.

В умовах функціонування правової держави саме цивільне право

визначає правові засади організації громадянського суспільства, а поняття
“цивілізоване суспільство”, “цивілізація” походять саме від цивільних
правових відносин, цивілістики, які зародилися у Стародавньому Римі.

Всім відоме твердження, що Рим тричі підкоряв собі світ: перший раз –
своїми легіонами, завоювавши та поширивши владу практично на весь
тодішній цивілізований світ; другий раз – християнством, яке зародилося в
1
Бойко І.Й. Вплив римського приватного права на розвиток правового регулювання
цивільних відносин в Україні // Науковий вісник Львівського державного університету
внутрішніх справ, 2013, № 2. – С. 88.

2
Римській імперії як заборонена секта, невдовзі було визнане державною
релігією, а згодом стало однією з найбільших і найвпливовіших релігій світу;
третій раз – своїм правом. Його вплив на законодавство багатьох країн
виявлявся або шляхом прямого запозичення, або через сприйняття його
принципів, базуючись на загальногуманістичному характері
стародавньоримського права.

Римське приватне право є своєрідною історико-правовою пам’яткою,

вивчення якої дає можливість зрозуміти походження і сутність більшості
правових засад та інститутів України та інших сучасних правових систем тих
держав, котрі зазнали впливу римського права. Історичне значення римського
права для нашої держави зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у
класичному (давньоримському) та у греко-римському (візантійському)
варіанті впливало на формування і розвиток українського права і продовжує
впливати на формування концепції приватного права України в сучасних
умовах. Як зазначають у своєму підручнику О.А. Підопригора та Є.О.
Харитонов, «довершеність системи римського права, що ґрунтувалася на
ідеях природного права, засадах справедливості, порядності, доброчесності,
зумовила періодично повторювані спроби відродити дух римського права,
використати його найбільш вдалі знахідки та рішення»2.

Чи можна обійтися у підготовці висококваліфікованого юриста без

вивчення римського права? Ні, не можна. Саме тому, що римське приватне
право, з одного боку, характеризується чіткістю визначень і високою
юридичною технікою; а з іншого – знайомство з головними постулатами
римського приватного права і його системою допоможе сформувати у
сучасного фахівця-правознавця юридичне мислення, створити передумови
для наукового аналізу життєвих ситуацій, для пошуку юридично
обгрунтованих шляхів і способів розв’язання правових завдань.
2
Підопригора О.А. Римське право / О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов. – К.: Юрінком
Інтер, 2003. – С.3.

3
 Римське право, як і римська державність, відносяться до тих
споконвічних культурних, політичних, юридичних цінностей, які пронизують
усі сфери сьогоднішнього буття, хоча зародилися біля двох з половиною
тисяч років тому. Римське право втретє завоювало світ завдяки сприйняттю
його пізньофеодальною Європою з тим, щоб через століття стати основою
численних новітніх кодифікацій цивільного права, своєрідним
термінологічним джерелом понять і дефініцій, котрі зберігають свій
авторитет до наших днів. Римлянам вдалося досягти таких висот правової
культури, які виявилися здатними слугувати суспільству далеко за межами
рабовласницької епохи. Для того, щоб ґрунтовно опанувати сучасним
цивільним правом, слід добре знати його витоки, ознайомитися з його
основними принципами, цивільно-правовими ідеями та інститутами.

Як відомо, правові системи були притаманні найдавнішим цивілізаціям –

єгипетській, вавілонській, індійській, китайській тощо. Саме римське право
зазнало потужного впливу близькосхідного, давньогрецького,
стародавньоіндійського права, рецептувавши у себе значну кількість
інститутів, ідей, принципів та конкретних правових норм. Однак лише у
Римській державі право перетворилося у відносно самостійний феномен,
абстрагувавшись від своєї рабовласницької основи, тих конкретно-
історичних умов, в яких воно виникло і дістало розвиток. Саме ця його якість
позбавила римське приватне право характеру тлумачення чи коментування
чинного на той час в Римі законодавства. Воно має вигляд „чистої”
юриспруденції і стало „правом приватного індивідуума”.

Система римського права, яка ґрунтувалася на засадах природного

права, людського розуму, справедливості та доброчесності, обумовила
значний інтерес до неї з боку багатьох представників вчених наступних
цивілізацій. Пристосування римського рабовласницького права до нових
соціально-економічних умов, що дістало назву „рецепція римського права”,

4
стало з одним з найяскравіших доказів його значимості для наступних епох,
збереження його потенціалу і науково-практичної цінності.

Слід зазначити, що на початку ХХІ століття римське право переживає

справжній ренесанс. Перефразовуючи відомий вислів щодо його впливу на
світову цивілізацію, можна сказати, що воно вчетверте завойовує світ.
Особливо помітно це на пострадянському просторі, коли у багатьох країнах
СНД, інших колишніх державах соціалістичного типу знаходимо втілення
його ідей у законодавчих актах, цивільних кодексах, у розробці
законопроектів. Ці документи виходять із того, що у правовій системі
сучасного суспільства приватне право мусить бути чи не на найвищому місці,
втілюючи в собі юридичний порядок та урегульованість відносин. Вони
забезпечують свободу людини, закладаючи засади ділового партнерства,
підприємництва, максимально обмежують втручання держави у цивільно-
правову сферу, проголошують гасло „все, що не заборонено – дозволено”.

„Основи римського приватного права” є теоретико-історичною

дисципліною. Вона тісно пов’язана з теорією держави і права, яка розробляє
загальні для всіх юридичних наук проблеми, даючи можливість
зосередитись на конкретних знаннях цієї галузі. Відповідно вивчення
студентами основ римського приватного права передбачає попереднє
освоєння ними теоретичної бази та поняттєвого апарату юридичних наук.

Вивчення основ римського приватного права є неможливим без

вивчення і конкретних історичних умов розвитку римських правових
інститутів. А тому обов’язковою передумовою вивчення дисципліни є
наявність ґрунтовних знань в галузі історії держави і права зарубіжних країн.

Нарешті, виходячи із загальної мети курсу, найбільш тісним і значущим

є зв’язок дисципліни з наукою сучасного цивільного права, витоками якого і
є римське приватне (цивільне) право. Римське приватне право є повністю
абстрагованим від тих соціально-економічних умов, на гранті яких воно

5
зародилося. Як навчальна дисципліна воно є чистою цивілістикою, а тому є
прийнятною навчальною дисципліною для вивчення сутності тих чи інших
цивільно-правових інститутів на сучасному етапі.

Навчальний посібник з “Основ римського приватного права” містить

теоретичний матеріал, поданий за модульним принципом організації
навчального процесу. Після його повного опрацювання студент повинен
знати історико-правовий процес виникнення, розвитку, зміни цивільних
правових відносин у Стародавньому Римі; джерела формування і пізнання
римського права; систему римського цивільного права;об’єкти та суб’єкти
цивільно-правових відносин; особливості цивільно-правового регулювання;
вплив римського права на розвиток сучасної цивілістики.

Опанувавши основний зміст програми даного навчального курсу,

студент повинен вміти самостійно аналізувати і користуватись джерелами
римського права; використовувати досвід римських юристів в своїй
практичній правовій діяльності; вільно володіти поняттями і категоріями
античної римської правової культури; творчо застосовувати знання про
римське приватне право при вивченні сучасного цивільного права.

При висвітленні основних засад системи римського приватного права

автор посібника виходив із того, що вирішальне значення у формуванні
фахового спеціаліста-юриста, оволодінні правовою культурою має не стільки
правильне розуміння і тлумачення чинного законодавства, скільки
опанування студентами юридичним мисленням, правильним розумінням
ними правових ідей, категорій , понять та їх наступним віддзеркаленням у
чинному законодавстві. При цьому важливо не стільки запам’ятати той чи
інший інститут, як усвідомити його сутність, витоки, уяснити межі
практичного застосування норм приватного права у сучасній юриспруденції.

6
 Методика користування навчальним посібником
Навчальна дисципліна. “Основи римського приватного права”
передбачає вивчення основних принципів, інститутів та системи римського
права, головних джерел формування та пізнання приватного і публічного
права, особливостей правового регулювання цивільних відносин,
напрацювання навичок роботи з нормативними матеріалами. В реалізації цих
завдань суттєву допомогу надасть посібник.
Знайомство з навчальним посібником слід розпочати з розгляду
структурно-логічної схеми навчального курсу, яка дає цілісне уявлення про
навчальну дисципліну і принципи подачі матеріалу для його вивчення і
засвоєння. Відповідно до вказаної схеми, навчальний матеріал поділено на
п’ять модулів, кожен з яких включає в себе відповідні теми, які розкривають
зміст навчального матеріалу.
Наступним кроком є вивчення змісту кожного модуля, опрацювання
питань для самоконтролю та залікових (екзаменаційних) питань. Головна
увага повинна бути приділена змісту теоретичного матеріалу, який бажано
засвоювати, одночасно із веденням записів (конспектів) у робочому зошиті.
Прочитавши матеріал модуля, спробуйте відповісти на поставленні питання
для самоконтролю. Після того, як всі завдання будуть виконані, результати
бажано звірити із запропонованими відповідями, які містяться в додатках.
Треба мати на увазі, що обсяг поставлених питань–завдань передбачає
ознайомлення не лише з матеріалом цього посібника, але й з додатковою
літературою, яка пропонується до кожного модуля. Тільки у тому випадку,
коли запропоновані завдання будуть виконані, можна вважати, що матеріал
даного модуля засвоєно і можна переходити до вивчення наступного. Певну
допомогу надасть поданий до кожного модуля глосарій.
Обсяг поставлених питань та завдань передбачає ознайомлення не лише
з матеріалами даного посібника, а й додатковою літературою, яка
пропонується до кожної теми. Загальна оцінка за виконання цих завдань

7
може бути зарахована як підсумкова оцінка за опрацювання модуля або як
залік у кінці навчального семестру.
Передбачається, що студенти мають попередні базові знання з курсу
середньої школи і паралельно з курсом «Основи римського приватного
права» вивчають (або вже вивчили) навчальні курси «Історія України»,
«Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних
країн», «Історія вчень про державу і право», «Теорія держави і права» тощо.
Для успішного засвоєння матеріалу необхідно регулярно працювати на
темами хоча б 20-30 хвилин щоденно.
Після опрацювання кожного модуля студент відповідає на питання для
самоконтролю, вирішує тестові завдання чи ситуаційні задачі, виконує
модульну контрольну роботу за дорученням викладача. Виконані роботи
передаються на перевірку викладачеві-консультанту, котрий приймає
рішення про зарахування чи незарахування модуля щодо кожного студента
окремо. Лише успішна здача попереднього модуля дає студентові можливість
братися за вивчення і складання наступного модуля.
Набрана кількість балів по кожному модулю при контрольних звітах за
них дає студентові підстави на отримання підсумкової екзаменаційної оцінки
без складання іспиту («автоматом»). За бажанням студента або за
рекомендацією викладача він може складати іспит у усній чи письмовій
формі за традиційною системою.

8
 Структурно-логічна схема навчального курсу
„Основи римського приватного права”

Модулі навчального матеріалу

І Модуль ІІ Модуль ІІІ Модуль ІV Модуль V Модуль

Загальні Особи Речове право Зобов’язальне Спадкове право
положення право

Змістові Змістові Змістові Змістові

модулі модулі модулі модулі
1.Передумови 1.Суб′єкти 1.Право 1.Загальне
формування цивільних володіння вчення про
римського правовідносин зобов’язання
права 2.Право
2.Захист власності 2.Договірне
2. Система цивільних прав право
римського (Позови) 3.Права на
права чужі речі 3.Позадоговірні
3.Шлюбно- зобов’язання
3.Роль сімейні
римського правовідносини
права в історії
права
4.Джерела
римського
права

9
 Модуль 1. Загальні положення.

Тема 1. Передумови формування римського права, його предмет та

принципи
Поняття римського права як загального права античного світу.
Основні етапи та історичні передумови розвитку римського права.
Фактори, що обумовили високий рівень розвитку права Стародавнього
Риму. Предмет навчального курсу та його принципи.

Процес формування та розвитку римського права охопив понад тисячоліття і

був невід’ємний від становлення, функціювання, занепаду Римської державності.
Більшість вчених схильні поділяти історію Риму на три періоди: а) царський
період (доба рексів) – 753 – 509 р. до н.е.; б) період республіки – 509 – 27 р. до н. е.
; в) доба імперії (принципат та домінат) – 27 р. до н. е. – 476 р. н. е. В основу
зазначеної періодизації покладена форма державного устрою.

Періодизація розвитку римського права не співпадає з періодизацією

державності, хоча при його аналізі не можна не враховувати ступінь розвитку
державних інституцій і форм правління. В історії розвитку римського права
виділяють три періоди: а) найдавніший (VIII – III ст. до н. е. ); б) класичний (ІІІ ст.
до н. е. – ІІІ ст н. е.); в) посткласичний (ІІІ – VI ст н. е.).

При розгляді права на кожному із вказаних періодів слід застосовувати

проблемно-хронологічний підхід з урахуванням пріоритетності характеру права,
його джерел та інститутів на тому чи іншому відрізку часу. У ранній період
розвитку Римської держави відносини між вільними жителями общини
регулювалися нормами права квіритів (jus civile). За півтисячоліття до початку
нашої ери були прийняті відомі Закони ХІІ Таблиць, у яких викладені правові
засади регулювання відносин тогочасного римського суспільства. Впродовж
століть фундаментальні основи Законів розвивалися, застарілі обходилися (але не
відкидалися), в результаті чого вони набули вигляду досконалої системи
римського права. Апогеєм його розвитку став кінець класичного періоду – ІІІ ст.

10
н. е., коли римлянам вдалося досягли найбільшої завершеності та досконалості
власного права.

Пізніше норми квіритського права поповнилися правовими здобутками

інших народів , що ввійшли до складу держави, і було започатковане так зване
„право народів” - jus gentium. При цьому спостерігалось помітне домінування
норм публічно-правового характеру, які були своєрідним продовженням самої
публічної влади. Водночас зароджується і право приватне (jus privatum), яке
являло собою сукупність норм, правил та принципів, які стосувалися статусу
особи, регулювали взаємини між громадянами, захищали особу та її майно.
Просякнуті консерватизмом та обтяжливим формалізмом деякі із таких правових
регуляторів швидко застаріли, стали анахронізмом, а то і просто суперечили
здоровому глузду. Вони охоплювали незначну сферу суспільних відносин,
стримували цивільний обіг.

Такі характеристики римського права були притаманні йому і в

республіканські часи. Лише у період пізньої республіки та ранньої імперії
(принципату) римські юристи переосмислюють характер взаємин громадянина і
держави, громадян між собою. Прогресивним явищем стає усунення із права
багатьох його формалістичних вимог, значної кількості непотрібних обмежень
прав приватних осіб, сформовується ідеологія самого приватного права,
розвиваються та удосконалюються його інститути.

На початку періоду домінату історії Римської держави (ІІІ ст. н. е. ) приватне

право фактично сформувалося. Римлянам вдалося досягти таких висот правової
культури, які здатні слугувати людству і в теперішній час. З усією впевненістю
можна сказати, що приватне право як сукупність правових норм, ідей та
принципів, що регулюють відносини між юридично-рівними суб’єктами
сформувалося у пізньоримський період – за доби домінату. Надалі відбуваються
процеси доопрацювання норм, поновлення законодавства, проведення у більшій
чи меншій мірі вдалих кодифікацій.

11
 Процес формування Римської державності започаткувало заснування у 753 р.
до н. е. міста-поліса. Подальша історія держави пов’язана із постійною боротьбою
певних суспільних груп, народів, регіонів та територій за власні права, що не
могло не відобразитись на формах правління державою і римському праві.
Тривале протистояння патриціїв та плебеїв у стародавній період, яке поставило
суспільство на межу соціального вибуху, завершилося досить помірковано та
виважено. Еволюційного характеру реформи Сервія Туллія (VI ст. до н. е. )
призвели до зрівняння у правах обох суспільних верств і сформування єдиного
римського народу (populus romanus).

Встановлення республіканського ладу у 509 р. до н. е. докорінно не змінило

статус Риму. Він, як і багато інших міст-держав Середземномор’я, продовжував
залишатись полісом. Однак вже на початку ІІІ ст. до н. е. Рим оволодіває
Апеннінським півостровом, вступає у тривалий період конфлікту з
наймогутнішою державою регіону – Карфагеном. Перемога у Пунічних війнах
відкрила для Риму шлях до подальших загарбань на сході, заході та півдні.
Продовжуючи залишатись республікою в самому місті-полісі, Рим стає фактично
метрополією для багатьох підкорених держав та народів. Республіканські
інститути влади з великим зусиллям справляються з управлінням величезною
державою. Діючи за принципом „поділяй і владарюй”, сенат встановлює
неоднаковий статус для різних територій Риму: особливий статус мають міста, що
здалися на милість римським легіонам; на окремому становищі перебували
колонії римських громадян у провінціях; міста-союзники, міста-муніципії, у яких
збереглась первісна система управління. За межами Риму, в Італії, а особливо у
провінціях населення зазнає нечуваної експлуатації.

Зовнішня експансія Риму і перетворення його на державу, землі якої

перебували на європейському, азіатському та африканському континентах,
істотно не вплинули на римське приватне право. Громадянство і надалі
залишалось однією з найсуттєвіших привілей і переваг римлян, а демократизація

12
внутрішнього життя держави не сягала далі стін Риму. Парадоксальність ситуації
полягала в тому, що не за умов існування республіки, а в часи імперії численні
народи та країни, що увійшли до складу Римської держави, відчули на собі
демократизацію її політики. У 212 р. н. е. едиктом імператора Каракалли всім
вільним жителям держави було надано римське громадянство. Це значно
полегшило цивільний обіг, спростило торговельні зв’язки. Була усунута
диференціація правосуб’єктності жителів Риму.

Характеристика історичних передумов формування римського приватного

права була б неповною без вияснення питання формування правової культури
римлян, збагачення її надбаннями правової думки і практики інших народів. З
огляду на це слід відзначити в першу чергу потужний вплив на формування
римської правосвідомості грецької правової та політичної культури.

Незважаючи на всю несхожість національного характеру, релігії і традицій

греків і римлян, їх культури об’єднувало одне – те, що вони формувалися на
однаковому соціально-економічному та політичному підґрунті, яким було
античне громадянське рабовласницьке суспільство. Воно володіло своєю шкалою
основних цінностей, до яких слід віднести: а) ідею значимості та єдності
громадянського суспільства при нерозривному зв’язку блага окремої особи з
благом всього колективу; б) обов’язок громадянина служити суспільству,
отримуючи при цьому блага від суспільства; в) ідею верховенства влади народу
(демосу), яка давала підстави римлянам та грекам вважати себе цивілізованим
суспільством на відміну від тих держав, де існувало одноосібне правління, а всі
інші особи були рабами або напівзалежними; г) ідею свободи і незалежності як
для самого міста-поліса, так і для його громадян; д) ідею тісного зв’язку
громадянського суспільства з його героями і богами, традиціями і мораллю,
віровченням і правом.

Для римської общини, яка сформувалася в наслідок об’єднання племен

латинів, сабін та етрусків, була притаманна напіввійськова, напівгосподарська

13
організація, якої не мала грецька родина. Римський плебс тратив більше зусиль
для завоювання політичних прав, ніж грецький демос. В процесі протистояння
вироблялися різноманітні форми організації як патриціїв, так і плебеїв, наслідком
якого було вдосконалення державних інституцій та установ. Складний характер
взаємовідносин обох груп вільного населення міста-поліса зумовлював також
особливе значення права у житті суспільства, так як існувала потреба детальної
регламентації приватних відносин.

Помітний вплив на античне суспільство як Греції, так і Риму виявляла

релігія. Взаємозв’язок права та релігії в Римі був специфічним. Це пояснюється
тим, що тісне поєднання релігії з правом і політичною боротьбою, з одного боку,
посилювало її значення та авторитет в житті суспільства, а з іншого – сприяло її
формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з божествами,
пізнання їх волі. На цьому тлі право стверджувалося за допомогою релігії,
підкріплювалося її авторитетом формувало відповідний рівень правосвідомості
римських громадян.

Було б спрощено вважати, що лише еллінська культура впливала на

становлення римської правосвідомості і правової культури Риму. Незважаючи на
презирливе чи навіть вороже ставлення римлян до „варварів”, провінції виявляли
свій зустрічний вплив. Континентальна Європа надала римському праву елементи
свого звичаєвого права, пов’язаного з життям общин. Східні провінції вели
першість у поширенні релігійних віровчень, принаймні у тій частині, яка не
суперечила традиційній римській моральності і суспільному укладу.

Векторна взаємодія цих впливів поступово сформувала своєрідну правову

культуру пізнього Риму. Набуваючи рис універсальності і синкретичності, вона
породжує універсальні, ще не відомі Європі правові інститути, які стали
надбанням світової цивілізації.

Впродовж своєї багатосотлітньої історії римське право увібрало в себе

досягнення культури багатьох народів, виробило власні правові традиції.

14
Найбільшу увагу привертає до себе римське приватне право класичного періоду,
зокрема перших століть нової ери, коли воно досягло найвищого розквіту.
Найхарактернішою його рисою стає повна відсутність державного втручання у
сфери приватних відносин, хоча зрозуміло, що приватна сфера була визначена
межами публічного інтересу. Головним суб’єктом приватноправових відносин
стає римський громадянин. Його інтереси ставилися вище державних і
захищалися у першу чергу. Найретельніше були розроблені два правові інститути,
які мали вирішальне значення для зміцнення господарського обігу. Це – інститут
індивідуальної приватної власності та інститут договору. І не випадково, адже
приватна власність на засоби виробництва, передусім на землю і рабів, становила
економічну основу рабовласницького ладу, а договори були головним правовим
інститутом, який регулював та забезпечував господарський обіг.

Класичне римське приватне право характеризується дослідниками такими

схвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система
минулого і сучасності. Однак це не означає, що римське право не мало своїх
недоліків і негативних сторін. Справляє враження, наприклад, те, як римські
магістрати виховували своїх громадян в дусі глибокої поваги, беззаперечного
вшанування закону, прищеплювали усвідомлення його вічності та непохитності
(„Dura lex, sed lex est”)3. В своїй практичній діяльності римські юристи
дотримувались принципу непорушності, стабільності права. Вони шанобливо
ставились до стародавніх звичаїв, думки відомих правників, підкреслюючи тим
самим непохитність державного ладу, соціального устрою і правового
фундаменту своєї країни. Однак таке побожне ставлення до правової форми
посилювало консерватизм права, який нерідко суперечив здоровому глузду.
Застарілі правові форми, соціальна значимість яких знецінювалась або
суперечила новим відносинам, в силу традиції не скасовувались і не змінювались.
При відсутності систематизації права у цьому безмежному морі правових джерел,
3
Переклад сентенцій, які використовуються при викладі тем, їх тлумачення та деякі інші
пояснення подаються у другій частині навчального посібника.

15
звичаїв, законів, едиктів магістратів тощо знайти і застосувати потрібну,
об’єктивно необхідну норму було вкрай нелегко. Це породжувало суб’єктивізм у
тлумаченні та застосуванні права, призводило до свавілля преторів, судових та
адміністративних органів, підкупу чиновників, юристів та суддів.

Стійкий консерватизм римського приватного права став звичним,

ординарним явищем, сприймався як належне. Однак все ж здорові, прогресивні
паростки брали верх. Вже в республіканський період стало відчутно, що
консервативно-заформалізовані норми Законів ХІІ Таблиць виступали гальмом
цивільного обігу. Вихід було знайдено у діяльності магістратів, зокрема преторів,
які дуже чутливо реагували на зміни в соціально-економічному житті римського

рабовласницького суспільства. У своїй практичній діяльності по керівництву

судовою практикою претори так спрямовували судочинства, що воно обходило
приписи застарілих законів і вирішувало цивільні спори на основі правил
преторського едикту.

Оригінальною, досить прогресивною формою правотворчої діяльності

римлян відзначалась практика преторів перегринів, які вирішували спори, що
виникали між римськими громадянами та особами, що не мали громадянства. Тут
претор був вільний у виборі та застосуванні норм права. У випадку, коли норми
старого римського цивільного права не сприяли справедливому вирішенню
справи, претор перигринів вдавався до правових засобів національного права
інших народів, добираючи при цьому найбільш вдалі форми. Правотворча
діяльність преторів доповнювала старе римське право, заповнювала його
прогалини, усувала протиріччя. Це дає підстави стверджувати, що римське право
є творінням не тільки римського народу, а стало надбанням багатьох народів
світу. Через „право народів” римське право проходило апробацію, вбираючи в
себе найпрогресивніші ідеї та норми країн тогочасного світу.

Вагомим надбанням римського права доби імперії стала юриспруденція.

Починаючи із Октавіана Августа, принцепси стали надавати видатним юристам

16
права давати офіційні консультації від їхнього імені. Це породило практику, коли
до них звертались в особливо складних випадках. Їх тлумачення і відповіді були
обґрунтованими та оригінальними, враховували соціально-економічні зміни.
Вони мали офіційний характер і широко застосовувались у судовій та
адміністративній практиці.

Таким чином, на основі „права народів”, практичної діяльності

магістратів, правотворчої діяльності юристів (юриспруденції) сформувався
важливий принцип римського приватного права – формальна рівність у цивільно-
правовій сфері всіх приватних осіб. І якщо нерівність між вільним і рабом
продовжувала існувати і навіть поглиблювалася, то юридична рівність приватних
осіб стала аксіомою. На її грунті розвинулася класичне римське право. Одночасно
з формальною рівністю приватних осіб співіснував специфічний індивідуалізм,
властивий римському праву, - необмежена влада домовладики над родиною,
батька над дітьми, чоловіка над дружиною. Через всю систему римського права
проходить інтерес рабовласника – одноосібного суб’єкта права приватної
власності, захищеного законом і могутнім державним механізмом.

Римське право займає в історії людства виключне місце: воно на століття і

тисячоліття пережило своїх творців і двічі підкорило світ. Воно зародилося у
далекій глибині століть, коли Рим являв собою невелику общину серед численних
інших подібних общин середньої Італії. Право цієї общини віддзеркалювало
примітивний уклад суспільства, являючи собою досить спрощену, архаїчну
систему норм, просякнутих патріархальністю і полісною замкнутістю. І якщо
допустити, що воно залишилося б на такій стадії, римське право давно б
загубилося серед численних таких же примітивних систем інших народів.

Але доля розпорядилася по-іншому. Ведучи боротьбу за своє існування,

римська община поступово зростала, міцніла, поглинаючи сусідні общини
(civitates). Розширювалася її територія. З часом Римська держава поширюється на
весь Апеннінський. півострів, перекидається на острови, включає до себе інші

17
країни і народи Середземномор’я, в результаті чого з'являється величезна
держава, у якій Середземне море стало внутрішнім морем країни.

Величезні територіальні зміни відобразились на внутрішньому устрої Риму,

що призвело до зруйнування старих патріархальних відносин, а примітивне
натуральне господарство поступається місцем складним економічним
відносинам. Відповідно змінює свій характер і римське право, зокрема у тій його
частині, яка пов’язана із статусом особи, договірними відносинами,
регулюванням питань власності.

І все ж наріжним каменем у розвитку римського права стали економічні

відносини держави. Перебуваючи на перехресті торговельних шляхів з Азії та
Африки у Європу, Рим неминуче втягували у міжнародний обіг, і в міру того, як
він ставав центром політичного життя світу, поєднував у собі різноманітні ланки
світового торгового обігу. На його території безперервно зав’язувались
нескінченні ділові відносини, у яких були задіяні торговці різних народів.
Представники влади Стародавнього Риму (магістрати) були зобов'язані
розглядати та вирішувати спори, що виникали щоденно, керуючись при цьому
відповідними правовими нормами. Старе архаїчне римське право стало
непридатним для таких цілей; було необхідне нове право, позбавлене місцевих,
полісних, вузько національних рис, яке могло б в одноковій мірі задовольнити і
захистити інтереси карфагенця і галла, єгиптянина і римлянина, грека і фінікійця.
Для цього було придатне лише право універсальне, всесвітнє. І саме римське
право зуміло перебудуватись на засадах універсальності. Воно увібрало в себе ті
норми світового обігу, які вже століттями побутували в практиці міжнародних
відносин. Але римське право надало їм стрункості, юридичної якості, ліквідувало
двозначність і національну нашарованість.

В результаті виникло те універсальне право, яке стало загальним правом

всього античного світу і поширилось на народи, які спілкувались з цим світом.
Насправді творцем цього права став увесь тодішній світ, а Рим лише акумулював

18
правові досягнення народів, позбавив їх застарілих, вузько національних рис,
надавши їм універсалізму та індивідуальності.

Що сприяло високому рівню розвитку римського права ? Які фактори

обумовили його всесвітній характер?

По-перше, як вже зазначалось, Римська держава була найбільшою країною

античного світу, кордони якої простягались від Британських островів на півночі
до Єгипту на півдні, від Галлії на заході до Кавказу на сході. Законодавство цієї
супердержави мусило виробити такі норми, які б не викликали принципових
заперечень, як у самому Римі, так і у провінціях.

По-друге, до виникнення Стародавньоримської держави тисячоліттями

існували, розвивались, гинули, відроджувалися країни Стародавнього Сходу,
давньогрецькі держави. У своєму праві Рим успішно запозичував і поширював ті
правові інститути, які склалися поза його межами і які довели свою ефективність
в інших країнах.

По-третє, дався взнаки тисячолітній розвиток Римської держави.

Напівміфологічною датою заснування Риму як центру патріціанської общини є
753р. до н.е. Безперервна історія Стародавнього Риму продовжилась до
зруйнування Західної Римської імперії (476р. н.е.), а Східна Римська імперія
(Візантія), ставши правонаступницею Риму, ще на тисячоліття продовжила
римські традиції, в тому числі і в галузі права.

По-четверте, Римська держава надзвичайно шанувала і цінувала своїх

правознавців. У найдавніший період її історії право тлумачити і застосовувати
норми звичаєвого права належало жерцям-понтифікам, які утворювали свою
особливу корпорацію, не допускаючи у своє коло інших осіб. В період республіки
професія юриста відкривала широкі можливості для обіймання найвищих
державних посад, а для непривілейованих верств це був чи не єдиний шлях
отримати вагому посаду в державі. В часи імперії посада консультанта

19
імператора з юридичних питань (префекта преторія) була другою за своїм
статусом у неписаному табелі про ранги. Саме юриспруденція, а не інші
прибутковіші види діяльності, залучала до себе інтелектуальну еліту суспільства.

По-п’яте, римське суспільство (на відміну від багатьох держав сучасності)

розглядало право як виключний засіб підтримання порядку в державі і
закріплення моральних устоїв. Воно розглядалося не через призму досягнення
корисливих цілей для певних верств, а у якості інструменту справедливості.
Класичне римське право, будучи в своїй основі рабовласницьким, декларувало і
утверджувало рівність усіх громадян перед законом. Тим самим в уяві
суспільства воно виглядало як максимально об’єктивне, позакласове.

Предметом „Основ римського приватного права” є найважливіші

інститути майнового і пов’язаного з ним зобов’язального та шлюбно-сімейного
права, які склалися і дістали свій завершений розвиток у Римській державі на
всіх етапах її історії.

Отже, римське приватне право є ідеальною навчальною дисципліною серед

інших загальноюридичних навчальних предметів, які вивчаються студентами.
Воно абстрагувалось від рабовласницьких соціально-економічних умов, на грунті
яких зародилося, а тому цілком позбавлене характеру тлумачення чи
коментування тодішнього державного законодавства. Римське право створило і
дало світові безліч категорій, сентенцій, понять та інститутів, що непідвладні
часові. Ними юриспруденція користується протягом тисячоліть.
Принципи римського права. Як будь-яка система права, римське приватне
право мало свої принципи – вихідні положення, які існували і змінювалися в
залежності від зміни тих умов життя суспільства, котрі вони обслуговували. Так,
у найдавніший період (добу Законів ХІІ Таблиць) переважну роль відігравали два
базових принципи – формалізм і урочистість.
Форомалізм являв собою суворо обумовлений порядок юридичної оцінки
правових актів, яким надавалася юридина сила лише за умови дотримання певної

20
визначеної форми. Це означало, що будь-який акт мав здійснюватися за здалегідь
визначеною формою. Вона була розроблена і встановлена лише для нього, а зміст
кожної проголошеної формули тлумачився безпосередньо, виходячи із
загальноприйнятого змісту слів або фраз. Будь-яка помилка у слові, жесті чи
навіть кількості свідків робили акт недійсним. На це вказують окремі положення
із Законів ХІІ Таблиць, як, наприклад, такі, де вказується, що при судовій оцінці
угод слід суворо дотримуватися їх форми.
Урочистість форми акта підпорядкована в римському приватному праві
цілій низці правил, що випливають одне з одного. Наприклад, укладення угоди
включає в себе декілька урочистих дій, кожна з яких виражає певну чітко
окреслену думку. Їхньою метою є намагання справити якнайсильніше враження
на оточуючих, довести непорушність угоди та її юридичну значимість.
З найдавніших часів і у класичну добу принципами римського приватного
права стали його консерватизм і прогресивність. Як відомо, терміном
«консерватизм» позначають прихильність до древнього, відстоювання старих,
усталених форм і традицій. Стосовно римського права, то це – його одна з
найголовніших ознак, яка підкреслювала непорушність права багатовікової
рабовласницької держави, незмінність існуючого устрою. Звідси випливала
неприпустимість будь-яких новел, котрі б загрожували існуючому ладу. Римляни
виховувалися в дусі беззаперечного пошанування закону, навіть поклоніння йому,
віри в його вічність і непорушність.
Що ж стосується прогресивності римського приватного права, то у поєднанні
з консурватизмом цей принцип виглядає на перший погляд як парадокс. Але це
далеко не так. З давніх-давен у Римі існувало правило: якщо норми існуючого
права відставали від розвитку економічних відносин, а відтак, вже не захищали
інтереси рабовласників, то завданням права було розробити нові установлення,
які б заповнили існуючі прогалини у діючому праві. Іншими словами, йдеться про
вдосконалення законодавства.

21
 Втілюючи в життя правило «dura lex, sed lex est» («закон хоча й
ненормальний, але він закон»), римські юристи не бажали вносити зміни або
скасовувати положення старого законодавства. Взагалі, думка про можливість
зміни норм права не сприймалася. Практика була такою: приймався новий закон
(а найчастіше – преторський едикт), який існував поряд із старим. І коли вони
входили у протиріччя, старий закон «не помічали». Він набував тоді статусу
«nudum jus» («голе право»). Як слушно зазначають дослідники, «життя починало
текти новим руслом, хоча старе русло не засипалося – воно просто висихало»4.
На основі «права народів», преторської діяльності та правотворчості юристів
(юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного
права – формальна рівність усіх вільних людей. Але, на відміну від інших
принципів, він обумовлювався низкою суттєвих застережень. Зокрема, вся
система римського права на перший план ставить інтереси рабовласників та
захист їхніх майнових і особистих прав. Принцип індивідуалізму (як
протилежний принцип формальної рівності) виявлявся і в необмеженій правовій
владі глави родини (paterfamilias) над своїми дітьми, дружиною і навіть
невістками та внуками.
Загальним принципом римського приватного права є принцип
справедливості, який передбачав здійснення своїх прав і виконання зобов’язань
на законних і чесних засадах. Взагалі право розглядалося як мірило
справедливості, її безвідмовний інструмент. На підтвердження цього доречно
буде привести висловлювання з цього приводу видатних римських юристів, праці
та тлумачення яких законодавчо набули статусу джерела права. Так, юрист Павел
зазначав, що «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано вирішувати справу
по справедливості». А його соратник Ульпіан, вважаючи, що «знання права є

4
Римское частное право: Учебник / Под ред. Проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С.
Преторского. – М.: Юристъ, 2004. – С.9.

22
вмінням відрізняти справедливе від несправедливого», наполягав на тому, що у
випадку, коли право суперечить справедливості, має діяти справедливість5.
Варто зазначити й те, що коли певний із фундаментальних принципів
римського приватного права вступав в очевидну суперечність із доброю совістю і
справедливістю, римські юристи застосовували беззаперечний інструмент –
фікцію. Вона служила засобом коригування права з точки зору справедливості і
здорового глузду. Поширеним прикладом застосування вказаної ситуації є
випадки з римськими громадянами, коли ті потрапляли у полон, а, отже, ставали
рабами. Для того, щоб їхні нащадки мали легальну можливість отримати належне
полоненим майно (у раба, за римською правовою традицією ніякого майна бути
не може), юристи застосували фікцію («юридичну неправду»), за якою римський
громадянин в момент його полонення визнавався мертвим.

Словник маловідомих термінів та визначень

Патріархальність – застарілість, застосування у якості правового регулятора
норм, які не відповідали новим суспільним відносинам.
Полісна замкнутість – обмеженість дії норм права рамками міста – поліса.
Натуральне господарство – господарство, яке базується на споживанні того,
що вирощено та зроблено; відсутність торгівельного обігу і торгово – грошових
відносин.
Магістрати – найвищі посадові особи часів Римської республіки і
принципату (періоду ранньої імперії).
Патриціанська община – сукупність давньоримського населення, яка
включала в себе три племені (латинів, сабінів, етрусків), кожне з яких в свою
чергу складалось із 100 родів.
Жерці- понтифіки – замкнуте об’єднання жерців, які займались тлумаченням
норм звичаєвого права, надавали юридичну допомогу громадянам за певну
грошову винагороду і були носіями норм звичаєвого права.
Корпорація – об’єднання.

5
Цит. за: Основи римського приватного права: Підручник / В.І. Борисова, Л.М. Баранова,
М.В. Домашенко та ін.. За заг. ред.. В.І. Борисової та Л.М. Баранової. – Х.: Право, 2008. –
С. 9-10.

23
 Префект преторія – радник імператора з юридичних питань, найближчий
помічник правителя, його довірена особа.

Тема ІІ. Система римського права.

24
 Право Стародавнього Риму як елемент античної цивілізації. Система
римського права та її складові частини, Квіритське право, Преторське
право та „право народів”. Взаємний вплив та поєднання квіритського,
преторського права та права перегринів. Публічне та приватне право, їх
відмінності та інститути.
Теорія держави і права визначає національну правову систему як
конкретно-історичну сукупність самого права (законодавства), юридичної
практики і панівної правової ідеології країни. Вона охоплює такі правові
явища, як правотворчість, правову ідеологію, правозастосовчу практику,
правову свідомість. Вона є елементом суспільства і віддзеркалює його
соціально-економічні, політичні, цивілізаційні особливості. Тому
характеристика поняття правової системи має істотне значення для
характеристики права тієї чи іншої держави. «Система римського права» є
поняття структурно-інституціональне. Воно розкриває внутрішню структуру
римського рабовласницького права, поділ його на галузі, підгалузі, інститути,
взаємозв’язок галузей та інститутів права.
Право Стародавнього Риму являє собою сукупність правил і норм, що
регулювали у давньоримському рабовласницькому суспільстві відносини між
громадянами, державою, організаціями. Метою такого регулювання є
впорядкування цих відносин, забезпечення можливості реалізації прав та
належного виконання обов’язків, а також захисту прав та інтересів учасників
правовідносин.
Право Стародавнього Риму як елемент давньоримської античної
цивілізації, частину культури античного Риму слід відрізняти від римського
права – сукупності загальних принципів і норм, які визначають становище
особи та її взаємини з державою на основі засад справедливості, добра та
гуманізму. Римське право на відміну від національно-полісного права
Стародавнього Риму стало явищем досить унікальним. Увібравши в себе
вищі досягнення не лише стародавньоримської, а й інших стародавніх
цивілізацій, будучи систематизованим і вдосконаленим раціоналістичним

25
римським суспільством, воно перетворилося на елемент світової,
загальнолюдської цивілізації.
Цивільне право – це право, яке народ Риму встановив сам для себе і яке
поширювало свою дію лише на римських громадян (квіритів), тому й
отримало ще одну назву – квіритське право. Зрозуміло, зміст цивільного
права Стародавнього Риму не відповідає сучасному поняттю цивільного
права, оскільки сьогодні воно розглядається як сукупність правових форм,
котрі за допомогою диспозитивного методу регулюють особисті майнові та
немайнові відносини, що базуються на юридичній рівності суб’єктів, їх
вільному волевиявленні та майновій незалежності.
Квіритське право було засноване на Законах ХІІ Таблиць, збірниках
формул із доповненнями, взятими із сенатусконсультів та інших джерел.
Звісно, воно не могло задовольнити потреби центру світового торговельного
обігу, яким став Рим. Будучи сильно заформалізованим, квіритське право не
знало багатьох інститутів, які були вкрай необхідними для здійснення
торговельних операцій (таких, як представництво, договори спільної
власності, товариства, страхування тощо). Численні ділові відносини, в яких
брали участь представники різних країн, вимагали впровадження норм
нового права, яке не було б пов’язане з місцевими чи регіональними
особливостями і могло б однаковою мірою задовольняти інтереси як
громадян Риму (квіритів) так і іноземців (перегринів).
Як у Римі вирішувалася ця проблема? На перших порах застосовувалися
позови на підставі фікції. Іншими словами, застосовувалася формула «si civis
romanus esset», яка передбачала ставитися до переграна так само, як би то він
був римським громадянином. Надалі поряд з нормами квіритського права
стали застосовувати норми іноземного права (jus peregrinum). Наприклад, із
грецького права був запозичений звичай давати завдаток при укладенні
договору купівлі-продажу; обов’язкове страхування майна (у формі позики)

26
при перевезенні його морем. Дослідники вважають, що такі запозичення
відбувалися через юрисдикцію претора перегринів6
Отже, першою складовою частиною системи римського приватного
права було квіритське право – споконвічне, суто національне і найдавніше
право, яке регулювало відносини римських громадян всередині міста-поліса.
Це надавало йому замкнутого характеру а головним джерелом такого права
стали Закони ХІІ Таблиць (451 – 450 рр. до .н.е.)
Саме національно-полісна замкнутість римського квіритського права
значно звужувала сферу його дії. Воно не могло тривалий час задовольняти
потреби римського рабовласницького суспільства, виступати регулятором
багатосторонніх і складних суспільних відносин. Це - одна з негативних
сторін квіритського права.
До негативних рис квіритського права слід віднести і те, що соціально –
економічні умови рабовласницького ладу в самому місті – полісі Римі
розвивалися швидше, ніж те право, яке було покликане їх відрегулювати.
Тобто воно мало тенденцію „постійного відставання”. Форми квіритського
права не забезпечувало чіткого регулювання нових майнових відносин, які
виникали в міру подальшого зростання території Риму і завоювання ним
країн та підкорення народів.
І нарешті, квіритське право було нездатне регулювати майнові відносини
між римськими громадянами – з одного боку, і жителями Римської держави,
які не мали повноправного статусу громадян, – з другого. Однак потреба в
цьому зростала, а тому з часом довелося визнати основні цивільні права і за
не-римлянами (негромадянами). Але це сталося набагато пізніше, ніж
виникло квіритське право.

Негативні сторони квіритського права

6
Основи римського приватного права: Підручник / В.І. Борисова, Л.М. Баранова, М.В.
Домашенко та ін.. За заг. ред.. В.І. Борисової та Л.М. Баранової. – Х.: Право, 2008. – С. 7.

27
 Національно– Тенденція Нездатність
полісна замкнутість „постійного регулювати відносини
відставання” між громадянами і
негромадянами
Отже, першою складовою частиною системи римського права було
квіритське право. Воно мало свій обмежений характер і негативні сторони.
Другою складовою частиною системи римського права стало так зване
„право народів” або перегринське право. Звідки і як воно виникло? На період
ІІІ – І ст. н.е. припадають численні завойовницькі війни Риму проти сусідніх
держав. Це призвело спочатку до підкорення ним Апеннінського півострова,
а згодом – і всього Середземномор’я. Підкорені народи мали високий рівень
розвитку власного права, яке виявило зворотній вплив на римське цивільне
право. Але ж квіритське право не могло регулювати відносини між
негромадянами, перегинами. Більше того, заборонялося застосовувати його
для регулювання таких відносин. Вихід було віднайдено у запровадженні
посади претора перегринів (242 р. до н.е.). Його обов’язком було
врегулювання цивільних спорів, що виникали як між самими перегринами,
так і між ними і квіритами. Розв’язуючи такі спори, претор у своїй
практичній діяльності спирався на місцеве право іноземців, яке нерідко було
досконалішим, ніж закостеніле римське квіритське право. У своїх едиктах
претор перегринів використовував право інших народів, застосовував
досягнення правової культури перегринів. Замість урочистості і обтяжливого
формалізму, притаманних квіритському праву, при укладенні угод був
започаткований вільний вибір їх форми і довільне тлумачення за справжнім
змістом. При цьому поведінка контрагентів оцінювалася з огляду на вірність
даному слову, добросовісність та справедливість.

28
 Таким чином, у цивільному праві Стародавнього Риму виникло ще одна
складова частина – „право народів”. Які переваги мало це право у порівнянні
з квіритським правом?
По-перше, перевагою „права народів” у порівняні з квіритським правом
було те, що воно було більш рухливим, пристосованим для регулювання
нових суспільних відносин в Римі. По-друге, це право було позбавлене
властивого римському праву обтяжливого і малозрозумілого формалізму.
Йому не була властива полісно–національна обмеженість.
По-третє, увібравши в себе все найкраще найпрогресивніше з правової
культури сусідніх держав, „право народів” було доступнішим для простих
людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в
суспільстві.

Переваги „права народів” у порівнянні з квіритським

правом

Більш рухливе, Позбавлене формалізму і Доступніше для сприйняття

пристосоване для нових полісної обмеженості простим людом
суспільних відносин

Третьою складовою частиною системи римського цивільного права

було преторське право. Що зумовило його появу?
І квіритське право, і „право народів” існували та розвивалися
паралельно, проникаючи одне о одне і взаємозбагачуючись. „Право народів”
було більш змістовнішим а тому квіритське право брало від нього нові ідеї,
інститути, конструкції.
Обидві системи почали зближуватися, однак через певний час стали
безнадійно відставати від вимог цивільного обігу, що бурхливо розвивався.
Нові правові явища вимагали пошуку, ефективних правових засобів їх
регулювання і вони були віднайдені у вигляді преторського права.

29
 Преторське право об’єднувало у собі юридичні новації, привнесені у
правову практику на основі едиктів посадових осіб з числа римської
адміністрації. Вони регулювали майнові відносини, що виникали між
жителями Римської держави незалежно від їхнього громадянського статусу.
Але застосовувалося преторське право лише в разі неможливості
регулювання нових відносин нормами квіритського права і „право народів”.
Преторське право мало суттєві переваги над спорідненими елементами
системи Римського права. По-перше, воно досить повно і багато суттєвіше
відображало будь які зміни, що виникали в римському рабовласницькому
суспільстві.
По-друге, преторському праву не був властивий формалізм квіритського
права. З іншого боку, воно було позбавлене обмеженості і певної вузькості
„права народів”. Спростивши ряд правових процедур, преторське право
набуло чіткості і якості правових приписів, лаконічності і глибокої
змістовності Це робило його більш доступним, ефективним і надійним
засобом захисту прав та інтересів осіб, у першу чергу рабовласників.

Переваги преторського права над квіритським правом і

„правом народів”

Чутливіше реагувало на Позбавлене формалізму Популярність і вплив

зміни у суспільстві квіритського права і посади претора в Римі
обмеженості
перегринського права

По-третє, сама посада претора, його вплив серед магістратур і

авторитет у суспільстві надавали преторському праву популярності і
зручності.
Отже, всі три складові частини складали єдину систему римського права.
Однак домінуючим серед них було преторське право як найбільш гнучке,
динамічне і мобільне. Згодом названі три складові частини системи

30
 зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі виникло
єдине поняття jus privatum (римське приватне право).

Система римського права

Публічне право Приватне право

У Стародавньому Римі У сучасному праві

Державне право Стародавнього Риму
Адміністративне право

Кримінальне право

Торговельне право
Преторське право
Квіритське право

Цивільне право

Сімейне право
Право народів

Вести мову про римське приватне право як про єдину систему права, яка
пронизувала римське суспільство на всіх етапах його розвитку, було б
ненауково та історично спрощено. У республіканський період римської
історії приватне право розвивалося у вигляді паралельних систем jus civile і
jus gentium. Тоді ж розпочала активне формування система преторського
права, котра отримала найбільший розвиток в епоху принципату.
З плином часу jus civile і jus gentium стали зближуватися, в процесі їх
практичного застосування судами, адміністративними органами чи

31
посадовими особами обидві системи права взаємодіяли, а головне –
спостерігався їх позитивний взаємний вплив. Вагомішим був вплив jus
gentium на jus civile внаслідок того, що перша система вбирала в себе норми
права бульш розвинутих народностей тогочасного світу, їй не був
притаманний складний та обтяжливий для застосування формалізм. А
головне – ця система права більше співвідносилася з потребами
господарського життя країни.
Мав місце і зворотній вплив, коли норми квіритського права проникали в
систему jus gentium. Наприклад, за Законами ХП Таблиць норми про
крадіжку не могли поширюватися на перегринів оскільки взагалі
заборонялося застосовувати норми квіритського права по відношенню до
негромадян Риму. А на практиці вони широко застосовувалися по
відношенню до перегринів.
Поряд з цим вже починаючи з І ст.. н.е. помітно стали виявлятися місцеві
особливісті права окремих провінцій, зокрема східних – єгипетське, грецьке,
фінікійське право. Імператорський карально-репресивний режим і
централізація державного устрою не залишали місця на існування права
окремих завойованих Римом країн. І все ж витіснити повністю місцеве право
не вдалося. Воно в усякому разі зберігало значення субсидіарного (тобто
допоміжного) права. Більше того, грецьке і східне право виявило вплив і на
саме загальноімперське римське право. Прикладом цього є виникнення у
римському праві не притаманних йому інститутів грецького і східного
походження, таких як іпотека – одна із форм закладного права; синграфи і
хірографи – боргові розписки тощо.
Римське публічне та приватне право. Свою історію римське право
розпочало із нерозвинутої, переважно архаїчної системи патріархального
права, яке мало обмежений, полісний характер, обслуговуючи потреби
римської общини. З часом воно перетворилося на загальновживане право
всього Старожавнього світу, дійшовши до наших днів.

32
 Найдавніше римське право характеризується поєднанням у собі як
публічного, так і приватного права, відокремлення яких відбувалося
поступово, виходячи з потреб соціально-економічного розвитку держави.
Саме цим можна пояснити наявність багатьох архаїчних правових інститутів,
які зустрічаються у Законах ХІІ Таблиць, норми яких стали суперечити
здоровому глузду (як, наприклад, втрата донькою, котра вийшла заміж у
патріархальну сім’ю, юридичного зв’язку зі своїми кровними родичами). В
міру того, як особа в Римі вивільнялася від міцних правових зв’язків із
суспільними спільнотами (рід, плем’я, сім’я, родина), господарські зв’язки
переходили від натуральних форм до товарно-грошових; а держава
зосереджує у своїх руках функції публічно-правового регулювання
суспільних відносин, створюються передумови для подулу права на публічне
і приватне.
У період найбільшого розквіту Римської держави і розвитку права
класичного періоду (І – ІІІ ст. н.е.) структуризується нова система римського
права, яка поєднувала в собі дві частини: а) публічне право; б) приватне
право.
Критерієм розмежування між ними була сфера інтересів, яка
регулювалась та захищалась правом. Якщо право захищало інтереси
держави, воно було публічним правом (державне, адміністративне,
кримінальне право). Коли ж право захищало інтереси приватних осіб, то воно
було приватним. (право власності, інститут володіння, договірне право,
шлюбно-сімейне та спадкове право тощо). Коло питань, які регулювалися
приватним правом у Римі, було набагато ширшим ніж сьогодні. Наприклад,
крадіжка особистого майна розглядалась як приватне правопорушення
(delictum privatum).
Відмінності між публічним і приватним правом знайшли своє
відображення також у різних методах регулювання окремих суспільних
відносин.

33
 Для публічного права домінуючим є той принцип що його норми не
можуть бути змінені угодами сторін. Вони були об’єктивними, існували
незалежно від волі і бажання конкретних осіб. У сучасному праві такі норми
називають імперативними (наказовими, безумовно обов'язковими).
Отже, для визначення публічного права недостатньо вказувати на те, що
воно стосується тільки інтересів чи становища держави в цілому.
Невід’ємною його рисою є саме імперативний метод регулювання, якому
притаманна низка ознак, що випливають з його природи та сутності.
По-перше, для публічного права характерним є формування та
використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються
за „командою”, яку слід неодмінно виконати. При цьому суб’єкт прийняття
імперативних рішень не зв’язаний угодою (чи незгодою) з іншою стороною,
якій вони адресуються.
По-друге, всі сторони публічного права, його суб’єкти жорстко зв’язані
законами, а сфера їх діяльності суворо регламентується правовими межами.
Суб’єкти публічного права володіють невеликим діапазоном свободи і мають
право діяти на свій розсуд лише в рамках їхніх повноважень, перелік яких
вичерпний. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права –
„можна тільки те, що дозволено”.
По-третє , у публічній сфері правовідносин для правового регулювання
характерним є покладення на суб’єкта публічного права обов’язку діяти саме
у певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов’язання може
мати характер конкретних приписів закону чи бути як загальнонормативне.
По-четверте, імперативний метод регулювання у публічному праві
нерідко виявляється у формі заборони певних дій. Такі норми-заборони
застерігають суб’єктів від неправомірної поведінки, окреслюють її межі.
Нарешті, норми публічного права не тільки мають безумовно наказовий
характер, а й передбачають застосування засобів державного примусу.

34
 Маючи імперативний характер, норми публічного права застосовуються
державою в особі її уповноважених органів за власною ініціативою, коли
цього вимагав звхист суспільних інтересів (наприклад, стягнення податків чи
штрафів, покарання злочинців). Імперативний характер норм публічного
права знайшов своє відображення у його принципах, зокрема, в такому з них,
що забороняв можливість надання будь-кому приватних привілеїв. Інший
принцип публічного права сформулював римський юрист Папиніан: норми
поблічного права не можуть змінюватися договорами приватних осіб.
Отже, публічне право являє собою сукупність правових норм, які
регулюють відносини, побудовані на засадах влади та підпорядкування їй
всіх учасників відносин і які тісно пов'язані з державними чи суспільними
інтересами.
Підсумовуючи вказане вище, зазначимо, що публічне право – це така
правова сфера, в основі якої знаходяться державні інтереси. Мається на увазі
сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація
діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби. Це -
переслідування силою держави правопорушників, кримінальна та
адміністративна відповідальність. Ось чому для публічного права
характерним є специфічний юридичний порядок, який полягає у „владі –
підпорядкуванню” і відповідно до якого особи, які наділені владними
повноваженнями, мають право і можуть визначати поведінку інших осіб.
Діюча в державі система владно-примусових установ силою примусу
забезпечує повну і точну реалізацію приписів влади.
Імперативні норми зустрічалися і у сфері римського приватного права.
Наприклад, інститут опіки відносився до сфери приватного права, однак
деякі питання цього інституту (наприклад, відчуження опікуном майна
підопічного) регулювалися імперативноми нормами. І все ж не вони складали
основу приватного права.

35
 Приватним правом у Стародавньому Римі регулювалися майнові
відносини, які мали місце між громадянами держави за їхнім волевиявленням
і могли захищатися свмостійно чи з допомогою держави. На відміну від
публічного права, тут захиси порушеного права здійснювався державою
виключно на вимогу зацікавленої особи і в межах заявлених претензій.
Норми приватного права мають диспозитивний характер.
Отже, приватне право являє собою сукупність норм, які забезпечують
захист і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному
волевиявленні та юридичній незалежності сторін.
Приватному праву Стародавнього Риму притаманна гнучкість норм,
здатність адаптуватися до тих чи інших умов життя суспільства. На це чітко
вказує поєднання в системі приватного права трьох його складових:
цивільного (квіритського) права, права народів і преторського права.
Для приватного права характерними і переважаючими є норми, які
надають зацікавленим сторонам самим визначити свої відносини
(уповноважуючі норми). Наприклад, у Законах ХІІ Таблиць є норма, яка
надає зацікавленим сторонам право при укладенні договору позики самим
визначати свої нові відносини („як вони домовляться, нехай так і буде; ця
угода нехай буде ніби законом”).
З іншого боку, у приватному праві є норми які застосовуються у
окремому, конкретному випадку лише тоді, коли зацікавлена особа, якій було
надане право самій визначати свої відносини, не скористалась ним. У
сучасному праві такі норми називаються диспозитивними нормами.
Наприклад: римському громадянину уповноважуючою нормою надавалось право
скласти заповіт, вказавши в ньому, кого він бачить своїм спадкоємцем. Сталося так, що
заповідач раптово помер, не скориставшись своїм правом щодо призначення спадкоємця.
Тоді диспозитивна норма законодавства, яка регулює спадкові відносини, вказує, хто
стає спадкоємцем за законом.

36
 Найхарактернішою рисою приватного права була цілковита відсутність
державного втручання у сферу приватних відносин. Однак це зовсім не
означало, що приватна сфера суспільних відносин була віддана на самоплив.
Вона визначалась межами законодавства.
Головним об’єктом приватно-правових відносин був римський
громадянин. Його інтереси домінували над державними, ставилися вище них.
І хоча правовий статус римського громадянина визначався його майновим
цензом, все ж інтереси громадянина ставилися вище за державні.
До характерних рис приватного права належать те, що норми приватного
права регулювали відносини приватних осіб; вони забезпечували приватний
інтерес особи, акцентували увагу на економічній свободі, рівності
товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; приватне право
забезпечувало вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації їхніх прав;
норми приватного права характеризувалися домінуванням договірної форми
регулювання, зверненні до суб’єктивного права і забезпечували судовий
захист прав та інтересів осіб.
Таким чином, приватне право можна визначити як сукупність правил і
норм, які стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які
рівноправно і вільно встановлюють собі права і беруть на себе обов’язки у
відносинах, що породжуються за їх ініціативою.
Найважливішими інститутами римського цивільного (приватного) права
були: право власності; інші, дещо обмежені права на речі; договори та інші
зобов'язання; сімейні правовідносини:; спадкове право; інститут захисту
приватних прав (вчення про позови) тощо.
Серед них найретельніше і найглибше були розроблені два основних
правових інститути, які мали вирішальне значення для зміцнення
рабовласницького ладу: а) інститут необмеженої індивідуальної приватної
власності (сама рабовласницька приватна власність на рабів і землю як
головні засоби виробництва становила основу основ рабовласницького ладу);

37
б) інститут договору (договори були регулятором господарського обігу,
гарантом права власності).
Римські юристи вперше розробили право приватної власності як
приватне право абстрактної особи. Саме завдяки цьому цей правовий
інститут був настільки удосконалений, що пережив на століття своїх авторів.
Отже, розподіл права на публічне і приватне є не просто
кваліфікаційним розмежуванням. Вони являють собою якісно різні сфери
правового регулювання. З виникненням права у стародавньосхідних
державах і до його розвитку у Стародавньому Римі право так і розвивалося як
дві порівняно самостійні сфери – публічне та приватне. При цьому ступінь
розвитку права, його якісні характеристики визначались розвитком кожної з
цих сфер.

Словник маловідомих термінів та визначень

Квіритське право – система правових норм, які регулювали відносини
серед римських громадян – квіритів.
Закони ХІІ Таблиць – перший запис норм звичаєвого права
Стародавнього Риму, здійснений у 451 – 450 рр. до н.е.
Претор перегринів – один із магістратів республіканського періоду, який
регулював цивільно-правові відносини серед негромадян, а також між ними і
квіритами.
Едикти – (від латинського «dico» – говорю) – публічне оголошення
римського магістрата (претора) при вступі його на посаду.
Лаконічний – виражений чітко, без зайвих слів.
Делікт – (за латинським – «delictum») – правопорушення.

38
 Тема ІІІ. Роль римського права в історії права, його значення для
підготовки юристів.
Забуття стародавньоримського права та його відродження у
середньовічній Європі. Виникнення юридичних шкіл та напрямів. Рецепція
римського права в Західній Європі та в Україні. Історичне значення
римського права, його вплив на становлення цивільного законодавства
сучасних країн. Римське право і сучасна юриспруденція. Римське право в
незалежній Україні.

Після занепаду рабовласницького світу, пов’язаного з падінням Західної

Римської імперії (476 р. н.е.) і перетворенням Візантії у феодальну державу
римське право на тривалий час ніби зникло. Його перестають вивчати,
втрачаються численні джерела. Рівень правової свідомості „варварів”
(племен-завойовників германської групи) „не дотягнувся” до пізнання глибин
римського права. Воно було для них чужим і незрозумілим. На початку VІ ст.
король вестготів Аларіх ІІ видав і поширив серед підвладного галло-
римського населення примітивні закони із певними запозиченнями з
римського права – „Lex Romana”.
З розвитком економічних відносин у ранньому середньовіччі,
поширенням хрестових походів і збагаченням феодальних верств
відроджується інтерес до римського права. На перших порах він мав чисто
науковий, а згодом – і практичний характер. Видатну роль у популяризації ті
відродженні класичного римського права відіграв відомий у Європі
Болонський університет. Починаючи з VІ ст., у цьому навчальному закладі
практикуються так званні глоси – публічні читання і тлумачення римського
права, його головних джерел. Крім того, у X-XІ ст. з’являються самостійні
юридичні твори, у яких подається систематичний виклад римського права,
хоч і дещо модифікованого. Видаються перші підручники римського права.
У другій половині XІІ ст. на зміну глосаторам прийшли так звані
коментатори, які більшу увагу приділяли тлумаченню глоса. Вслід за
Болонським університетом стали практикувати вивчення римського

39
класичного права ряд інших європейських університетів – Празький,
паризька Сорбонна та інші. Разом з тим слід відмітити, що тодішня рецепція
відповідала потребам порівняно невеликих соціальних груп, тому такі спроби
застосування римського права не дали помітних результатів. Модернізація
норм римського права не - рідко мала характер його примітивізації, адаптації
окремих положень до нових умов.
Рецепція римського права у Західній Європі. Епоха активного
відродження римського права настає у ХVІ ст. Бурхливий розвиток ремесла,
торгівлі, зростання міст та їх збагачення призвели до поглиблення майнового
обігу. На цьому фоні досить обтяжливими стають обмеження майнових прав
різних осіб (в тому числі і привілейованих) а також різноманітні форми
громадської залежності самих суб’єктів правовідносин (общини, цехи,
гільдії, феодальні привілеї та інші). Право середньовічної Європи виявилося
нездатним регулювати нові виробничі відносини, що виникали.
Промисловість і торгівля вимагали нового правового забезпечення, яке б
активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало „переступити” через
феодальні обмеження, станові перегородки і державні кордони. Саме ця
обставина зумовила те, що розпочинається не тільки вивченням і
поширенням римського приватного права, але й активне пристосування його
норм (рецепція) до нових виробничих відносин європейських держав.
Таким чином, поряд з вивченням та коментуванням відбувалась рецепція
римського приватного права у формі його прямого застосування. Рецепція
римського права – це відродження і пристосування загальних положень,
засад та інститутів римського права правовими системами держав у нових
(пізніших) суспільно-економічних відносинах.
Рецепція римського права розпочалася у ХІ-ХІІ ст. й охопила практично
всю тогочасну цивілізовану Європу. У науці римського права вчені-
правознавці визначають два види рецепції римського права: пряму та
опосередковану (або похідну). Пряма рецепція передбачає запозичення

40
римських правових ідей і інститутів із першоджерел. А опосередкована
відбувається, з одного боку, шляхом запозичення римських першоджерел, а з
іншого – через ті системи права, де рецепція вже відбулася раніше.
А тепер розглянемо процес рецепції римського права через призму
історичного розвитку західноєвропейських країн. Як відомо, римське право
було приватним правом рабовласницького суспільства, основою якого був
рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути були
зорієнтовані саме на регулювання відносин рабовласницького ладу. А
тодішня Європа перебувала в іншій суспільно – економічній площині – у
феодалізмі. І все ж римське право здобуло тут визнання. Рецепції римського
права значною мірою сприяли: абстрактний характер права, його норм та
положень; значна дистанційованість римського права від тієї
рабовласницької соціально – економічною основи, що його породила;
здатність римського права приживатися до будь-яких умов життя
суспільства. Саме ці якості дозволили римському приватному праву стати
чинним загальним правом багатьох європейських країн.
Першою на цей шлях стала Італія, яка вже в XІІ ст. проголосила римське
право lex generalis, тобто таким яке повинно застосовуватись в усіх випадках,
коли правові норми місцевого права не задовольняли потреб цивільного
обігу. У Франції римське приватне право сприяло зародженню і розвитку
капіталізму. Воно було діючим правом аж до прийняття Цивільного кодексу
Наполеона 1804 р. В Англії вже в XІІ ст.. римське право почалось активно
вивчатися, але внаслідок ряду причин рецепція приватного права не дістала
тут такого поширення, як у континентальній Європі.
Найбільшою активністю характеризувався процес рецепції римського
приватного права в Німеччині. Називаючи свою державу Священною
Римською імперією германської нації, німці вважали себе
правонаступниками римської імперії, а „Звід цивільного права” (Кодифікація
Юстиніана) – власним кодексом. Суддями загальнодержавного суду

41
Німеччини могли обиратися лише особи, які знали римське приватне право.
Згодом це правило було поширене на інших суддів. Римське право було тут
визначальним при розгляді спірних справ. Підраховано, наприклад, що уже в
„Швабському зерцалі” (збірнику права 1275р.) містилось близько 150
запозичень з римського права.
У кінці XVІ – на початку XVІІ ст. римське приватне право в Німеччині
було рецептоване прямо і безпосередньо. „Звід цивільного права” стає
законом. Римське приватне право рецептовувалося не окремими інститутами
чи нормами, а повністю і діяло у якості сучасного права аж до прийняття
Німецького цивільного уложення 1900р.
Саме завдяки рецепції Рим підкорив Європу „втретє” (перший раз –
легіонами, другий – християнством). Такий успіх, здавалось би, навіки
забутої правої системи, пояснювався в Німеччині й у Європі в цілому двома
основними причинами:
По-перше, нові форми виробництва, нові відносини виробників, нові
форми та об’єм товарного обігу вимагали, як уже зазначалося, нового
законодавчого врегулювання. Рецепція римського права дозволяла
здійснювати реформу феодальних правових систем шляхом запозичень, які
негайно проходили перевірку практикою.
По-друге, інтереси абсолютистських політичних режимів Західної
Європи вимагали якнайшвидшого подолання партикуляризму феодального
права (тобто розпорошеності права, одночасної дії всіх правових норм для
різних груп населення: окремо – дворян, духовенства, міщан, селян;
панування місцевого законодавства в різних регіонах країни). В даному разі
Рим зі своїм статусом світової імперії дозволяв абсолютним монархам з
найменшими зусиллями нав’язувати своїм підданим єдині правові системи,
базовані на давньому римському приватному праві.
Рецепція римського права в Україні. Цілком слушно зауважує
професор Є. Харитонов, що для визнання можливості рецепції римського

42
приватного права в Україні, її типу та наслідків, слід перш за все з’ясувати,
до якого виду цивілізації належить українська культура 7. На українські землі
римське право поширювалося двома шляхами: східним і західним. Східний
шлях визначався через візантійське переважно канонічне (церковне) право,
як, наприклад, збірник «Номоканон»; а також через переробки світського
права Візантії («Еклога», «Прохірон» тощо). А західний – через магдебурзьке
(міське, німецьке) право. Рецепція римського права на українських землях
відбувалася однозначно за опосередкованим видом. Але виключати або
абсолютизувати котрийсь із названих вище шляхів рецепції було б
помилково. Ясно одне: це був синтез правових установлень, які позитивно
впливали на розвиток руського (староукраїнського) права.
В добу раннього Середньовіччя Київська Русь впродовж декількох
століть була самостійною державою, у якій правова культура увібрала в себе
багаті надбання східноєвропейської (візантійської) цивілізації. Збереглися
тексти чотирьох русько-візантійських договорів, у яких є посилання як на
норми візантійського права, так і на «закони руські», що свідчить про взаємні
контакти цих правових систем. Прийняття християнства як державної релігії
на Русі, з одного боку, істотно вплинуло на входження держави у тогочасний
цивілізований політичний і культурний простір, а з іншого – означало вибір
нашою державою майбутнього типу цивілізації.
У ХІІ-ХІІІ ст. склалися такі історичні умови, завдяки яким Україна могла
відійти від східноєвропейської і наблизитися до західноєвропейської
цивілізації. Цей процес активно розвивався за часів галицько-волинського
князя Данила Галицького. Виявом міжнародного авторитету нашої держави
було коронування князя Данила у 1253 р. Трансформація Галицько-
Волинської держави з князівства у королівство означала її приєднання на
7
Харитонов Є.О. Рецепція римського права у Статутах Великого князівства Литовського:
чинники, передумови та деякі результати / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова // Актуальні
проблеми держави і права: зб. наук. праць /редкол. С.В. Ківалов (голов. ред.) та ін.; відп.
за вип. Ю.М. Оборотов. – Одеса, 2009. – С. 23.

43
рівних правах до західноєвропейської спільноти держав і певну
інтегрованість у західноєвропейські правові системи.
Українські землі, які стали складовою частиною Польського королівства
і Великого князівства Литовського, безсумнівно зазнавали європейського
впливу. Насамперед це стосується Литовських статутів, які за своєю
структурою і внутрішнім змістом мають багато схожого з «Кодексом
Юстиніана». Можна вести мову про достатньо виражену рецепцію римського
права у формі сприйняття положень про вільне розпорядження маєтностями,
сервітутними правами, норм про купівлю-продаж, позику, заставу, договірні
правовідносини, цивільно-правові делікти тощо. На відміну від
давньоруського права, яке досить широко допускало усну форму укладення
договорів, Статут 1588 р. встановлював як загальне правило дотримання
письмової форми угод. Крім того, у деяких випадках передбачалася
реєстрація угоди в суді, укладення її у присутності свідків та ін.
Отже, якщо німецьке та польсько-литовське право того часу
формувалося під значним впливом римського права, то можна вести мову й
про рецепцію римського приватного права в Україні доби ХІV- ХVІ ст.
Особливістю такої рецепції було те, що вона здійснювалася через
посередництво давньоруського права, а воно, як вже згадувалося, перебувало
під впливом правої традиції візантійського (східноримського) права.
В процесі історичного розвитку українське право зазнавало
сприятливого впливу римського приватного права, хоча при цьому
зберігалися його національні особливості. Історичне походження і розвиток
українського права традиційно пов’язані з римською правовою доктриною,
що, зокрема, виявилося у «Руській Правді», Литовських статутах, «Правах, за
якими судиться малоросійський народ» та інших пам’ятках українського
права.
Спроби відродити дух римського права та використати його найбільш
вдалі відкриття, що отримали у сукупності назву «рецепція римського

44
права», стали одним з найпереконливіших доказів того, що це право й через
тисячоліття після падіння Римської держави зберігало свою значущість і
практичну цінність. З приводу цього Є.М. Орач та Б.Й. Тищик цілком
слушно підкреслюють думку про те, що саме це надало йому статусу
базового материнського права для майже всіх європейськиї правових систем,
зокрема романо-германської системи права8.
Після укладення Україною союзницьких відносин з Московією на
територію Гетьманщини поступово почало поширюватись російське
законодавство. З цією метою у 1743 р. була завершена робота над
законопроектом “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Однак він
не влаштовував царський уряд своєю оригінальністю, відмінністю від
тогочасного російського законодавства, а тому його так і не було прийнято,
хоча фактично він застосовувався в юридичній практиці до формування
загальноімперської системи законодавства в 30-х. роках XIXст.
В основу проекту „Прав…” було покладено римські та німецькі джерела
а також Литовські Статути, польське законодавство, звичаєве українське
право і судову практику. На зміст „Прав...” досить помітно вплинуло римське
право, а також його візантійські інтерпретації. В такій же мірі визначається
вплив римського права на збірку „Зібрання малоросійських прав”, яка цікава
насамперед перед тим, що відображала римське приватне право.
Таким чином, оцінюючи тенденцію проектів розвитку права України у X
– XIXст., можна зробити висновок про досить стійкий вплив римського
приватного права. Ця рецепція була часткова, оскільки сприймалися не всі
ідеї та рішення (як це спостерігалось у Німеччині), а лише їх частина. З
іншого боку, вона була похідною, так як сприйняття положень римського
права відбувалась не безпосередньо з першоджерел, а через інші системи, які

8
Орач Є.М. Римське приватне право: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Є.М. Орач, Б.Й.
Тищик. – К.: Ін Юре, 2012. – С.4.

45
в свій час вже інтерпретували першоджерела римського права, адаптувавши
їх до місцевих потреб.
Після буржуазно-демократичної революції 1917 р. в Росії і утворення
більшовицької Української держави засади розвитку права визначала
радянська правова доктрина. Для першого десятиліття її існування були
характерними скасування існуючої системи майнових відносин та
регулюючої їх системи права, відмовою від визнання приватної власності
взагалі. Рецепція римського права була заборонена. «Вождь світового
пролетаріату» В. Ленін наголошував, що нова влада не визнає нічого
приватного, а все у сфері господарських відносин є публічно-правовим.
Позитивним явищем у розвитку права в Українській СРР у 20-і роки
минулого століття була його кодифікація. У ході кодифікації цивільного
законодавства була можливість використання цивільних кодексів
європейських країн як зразків законодавчих рішень. Проте і ця можливість не
була реалізована, оскільки правники мусіли керуватися вказівками
більшовицьких бонз про необхідність боротися з політикою пристосування
до Європи, творити нове цивільне право, базоване на «революційній
доцільності».
Лише на початку 90-х років ХХ ст. відбувся поступовий поворот у
ставленні вітчизняних цивілістів до римського права – від негативного до
позитивного, тобто більш виваженого, аналітичного, наукового. З’являються
публікації, присвячені іншим системам права власності, нові підходи до
оцінки відносин власності.
Після проголошення України як незалежної держави постало питання
про формування власної національної правової системи. Україна поступово
інтегрується в європейську спільноту. У прийнятих законах та інших
нормативно-правових актах наша держава повертається до гуманістичних та
правових загальнолюдських цінностей: правового забезпечення суверенітету
особи та встановлення гарантії її прав; зрівняння правового становища особи

46
й держави; створення умов, за яких особа може вільно розпоряджатися
своїми правами тощо. Спостерігається часткова рецепція та вплив римського
приватного права на розвиток сучасного, зокрема цивільного права України.
Доказом цього стало прийняття у 2003 році Цивільного кодексу України,
автори якого активно використали надбання римського приватного права,
діючі цивільні кодекси західноєвропейських держав, використали все цінне,
що увійшло до скарбниці світової цивілістики.
Значення римського права. Колись римське право називали „писаним
розумом” (ratio scripta). Зрозуміло, сучасне цивільне право пішло далеко
вперед щодо регламентації складної сфери майнових відносин. Однак багато
із сучасних найновіших юридичних конструкцій у своїй першооснові мають
ті поняття і категорії які отримали свою розробку і апробацію в римському
праві. Виходячи з цих міркувань, римське приватне право продовжує
залишатись основою для вивчення цивільного і торговельного
законодавства, базою для підготовки кваліфікованих юридичних кадрів.
Значення римського права визначається його величезним впливом не
тільки на наступний розвиток права, але й на розвиток світової культуру в
цілому. Римське право характеризується неперевершеною за чіткістю
розробкою всіх найважливіших правових відносин простих товаровласників
(покупець і продавець, кредитор і боржник, зобов’язання і відповідальність і
т.д.).
Римське право, за словами одного з класиків марксизму Ф. Енгельса, є
настільки класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів
суспільства, в якому панівне становище займає приватна власність, що всі
пізніші законодавчі акти не змогли внести до нього ніяких суттєвих
доповнень.
Римське право справило свій вплив на всі галузі сучасного
законодавства. Але найбільшою мірою це торкнулося теорії цивільного
права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом

47
римського приватного права, а його принципи і поняття покладені в основу
нового законодавства. Такі правові категорії, як „приватна власність”,
„договір”, „делікт”, „застава”, „іпотека” та багато інших, започатковані з
римського приватного права, трактуються майже в усіх країнах однозначно.
Тому вивчити достатньо глибоко сучасне цивільне право, не знаючи права
римського, неможливо. Сутність багатьох традиційних інститутів сучасного
цивільного права легше зрозуміти, простеживши витоки цих понять за
римським правом.
Римська юриспруденція відзначається високою технікою
правотворчості, вмінням аналізувати конкретні правовідносини, добре
аргументувати свої висновки. Формулювання правових ідей римськими
юристами відзначаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту,
витонченістю форми. Вони є взірцем для сучасних юристів.
Багато висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили
свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися на юридичні
презумпції (аксіоми). Вони увійшли до скарбниці світової правової культури
і стали надбанням сучасної юриспруденції. Вільне володіння
загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термінами не тільки
свідчить про високу правову культуру особи, а й значно полегшує
спілкування юристів різних країн
Оволодіння відшліфованою юридичною технікою римського права
необхідне і для законотворчої роботи, і для правильного застосування закону.
Закони повинні викладатися не лише зрозумілою будь-кого мовою, але й так,
щоб редакція закону, його текст цілком відповідали тому, що хотів висловити
законодавець. Необхідно, щоб формулювання закону охоплювали всі ті
відносини, які прагнув урегулювати законодавець. І навпаки, редакція закону
не повинна давати приводу для застосування його до таких відносин, до яких
він не був призначений.

48
 Римське право в незалежній Україні. За радянських часів питання
поширення римського права в Україні залишалося поза увагою вчених-
юристів. Це обумовлювалося значною мірою тим, що радянська правова
доктрина ґрунтувалося на твердженні про оригінальний, самобутній характер
радянського права. Через це в усіх наукових дослідженнях, підручниках і
посібниках, написаних до 90-х років минулого століття, питання впливу,
поширення і значення римського права для України не розглядалося.
В умовах незалежної України ситуація дещо змінилася. Наша держава
орієнтується на інтеграцію у світову спільноту, створення громадянського
суспільства, розбудову правової держави. А це зумовлює необхідність
неупередженого перегляду багатьох усталених поглядів в різних сферах
сучасної юриспруденції. Наша держава зорієнтована на визнання існування і
навіть пріоритету так званих загальнолюдських цінностей, в тому числі
суверенітету особи, права приватної власності, вільного укладення угод, що
не суперечать моральності та не порушують права інших суб’єктів, права
вимагати від держави виконання нею зобов’язань перед громадянами та ін.
Непростий процес правотворення робить особливо актуальною
проблему визначення місця римського права в сучасній Україні. Адже, як
вже вказувалося вище, римське право є фундаментом сучасної європейської
правової думки і правової практики. І від того, наскільки великим буде вплив
його ідей в Україні, значною мірою залежить готовність нашої держави до
інтеграції в європейську спільноту.
Отже, місце римського права в концепції права України взагалі та
приватного права зокрема полягає у його впливові на філософію права,
сучасну правову думку; на саме правотворення в країні; на формування
правосвідомості громадян; на формування загальної правової культури у
суспільстві в цілому і серед юристів зокрема.
З часу отримання Україною незалежності було визнано вплив
римського права на філософію національного права. Римське право все

49
більше привертає увагу вчених, юристів-практиків, розширюється і
поглиблюється його вивчення у юридичних навчальних закладах. Чітко
окреслилася тенденція зміни підходів до правотворення в галузі приватного
(цивільного) права. Прийнято Цивільний кодекс України (2003 р.), який
справедливо оцінюється як кодекс приватного права. Відбуваються зрушення
у правосвідомості громадян. Звичайно, нам ще далеко до правосвідомості
римлян, які розглядали власне національне право, як найцінніше духовне
надбання. Було б невиправданим оптимізмом стверджувати, що повага до
закону є моральним імперативом сьогодення, але принаймні з’являється
впевненість у справедливому вирішені цивільно- правових спорів, у
можливості знайти юридичні форми захисту своїх прав.

Словник маловідомих термінів та визначень

„Варвари” - назва походить від римлян. Цим поняттям називали всі
народи, які оточували Рим і які вважалися його ворогами.
Вестготи – група германських племен.
Адаптація - пристосування.
„Швабське зерцало” – збірник права феодальної Німеччини,
прийнятий у 1275 р.
Партикуляризм права - одна з характерних рис феодального права, яка
полягала у розпорошеності права, існуванні різного законодавства в межах
однієї держави.
Інтерпретація – своєрідне тлумачення, підхід до аналізу певного
явища з іншого боку, інший погляд на щось.
Іпотека – один із засобів забезпечення виконання зобов’язань.
Лаконічний – назва походить від назви однієї з областей Стародавньої
Греції – Лаконіки. Вживається в розумінні „короткий”, „точний”,
„небагатослівний”.
Юридична презумпція – аксіома, правило, яке не вимагає доведення.
Афоризм – крилатий вислів.
Доктрина – система поглядів.

50
 Тема IV. Джерела римського приватного права
Поняття і види джерел римського права. Форми правоутворення.
Звичаєве право, його становлення та розвиток в Римській державі. Закон як
джерело права. Закони XII Таблиць. Сенатусконсульти. Імператорські
конституції.
Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти.
Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських
едиктів.
Діяльність юристів (юриспруденція). Форми діяльності юристів.
Значення римської юриспруденції для формування і розвитку права. Закон
про цитування юристів. Юридичні школи. Кодифікації римського права.
Кодекс Феодосія. Кодифікація Юстиніана. Дигести (пандекти), їх загальні
принципи. „Вульгарне право”.

Поняття і види джерел римського права

У Стародавньому Римі державою вперше встановлюється норма права,
на основі якої існує єдине об’єктивне позитивне право. Воно стає цілісною
юридичною системою, сукупністю правил, котрі, з одного боку, регулярно
генеруються владою; а з іншого – санкціонуються (захищаються) цією
владою через юрисдикційну діяльність.
У римському праві вперше виникла і юридично сформулювалася думка
про те, що для надання нормі права імперативної (обов’язкової) сили
необхідно дотримуватися певних процедур і дій. В результаті у
юриспруденції з’явилося поняття джерела права, під яким розумівся спосіб
виникнення і набуття правилами поведінки у суспільстві обов’язкової сили і
правової форми. До помітних рис цього явища варто віднести, по-перше,
існування різних форм функціонування норм права; по-друге, диференціація
норм права за юридичною силою і способом формування.
Сам термін „джерело” означає місце, з якого щось випливає (по іншому
можна назвати «витоки права») У юридичній літературі різних авторів з
римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років, поняття „джерело
права” вживається у троякому значенні: по-перше, це матеріальні умови, в
яких застосовується право; той соціально-економічний і політичний грунт, на

51
якому воно виростає; по-друге, це різноманітні умови розвитку суспільства,
які впливають на сам зміст права; по-третє, це форми, в яких реалізується
право, його „упаковка”. Мова йде про пам'ятки права, інші матеріальні
субстанції, звідки ми дістаємо знання про існування в ті чи інші часи
відповідного права та його зміст.
У юриспруденції джерело права – це спеціальний професійний термін,
сутність якого полягає у способі, зовнішній формі втілення та закріплення
юридичної мови. Саме римські юристи вперше сформулювали та
обгрунтували думку про те, що для надання правовій нормі
загальнообов'язкової (імперативної) сили слід суворо дотримуватися певних
дій і процедур. Таким чином виникло вчення про джерела (форми) права.
Отже, джерело права вказує нам на спосіб, зовнішню форму втілення та
закріплення юридичної норми. Сама юридична норма – це виражена в
джерелі права загальнообов'язкове правило поведінки, яке є своєрідним
еталоном, моделлю правомірних поступків, що охороняється від порушення
силою та засобами державного примусу.
Вперше термін «джерело права» запровадив у науковой обіг римський
історик Тит Лівій, який зазначав, що Закони ХІІ Таблиць є єдиним джерелом
всього публічного і приватного права в Римі. Головною вимогою до джерел
правоутворення було те, що вони мали бути результатом роботи тих органів,
котрі наділені функціями створення юридичних приписів (народні збори,
сенат, претори тощо).
Соціально-економічним підгрунтям виникнення і змісту римського
приватного права був рабовласницький спосіб виробництва. Римське право
просякнуте ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом
невільника, а раб – не є людина, а лише річ («все людське вмирає у рабові»).
Справжня суть римського права полягає у захисті найвищої
несправедливості – рабства. „3 точки зору приватного права раби вважаються
нічим” (Ульпіан). За римським приватним правом найвища справедливість у

52
 праві полягає у тому, що всі люди або вільні, або раби (третього не дано). А
раби - це речі. Римське приватне і публічне право захищає рабоволодіння і
сам рабовласницький лад.
У рабовласницькій формації право відкрито закріплює привілеї вільного
по відношенню до раба, позаекономічний примус невільника. Воно
застосовує найжорстокіші санкції для охорони економічного і політичного
панування можновладців.
З другого боку, воля панівного класу; виражена в праві, зумовлена
економічним ладом, способом виробництва. Рабовласницький спосіб
виробництва засобами права закріплював за рабовласником все, що
вироблялося рабом. Але коли розвиток продуктивних сил став стримуватися
незацікавленістю раба у результатах своєї праці, на зміну рабовласницькому
способу виробництва приходить новин економічний лад. А відтак -
приводиться у відповідність і правова система.
Отже, саме матеріальні умови диктують виникнення права, зародження
його джерельної бази. 3 їх зміною змінюється і саме право у всій своїй
різноманітності щодо джерел, змісту, інститутів тощо.
Інше значення, у якому в юридичній літературі позначається термін
„джерело права”, має дати відповідь на питання, якими шляхами, по яких
каналах виникає, утворюється та чи інша форма права. Тобто мова йде про
джерела правоутворення.

Джерела римського права

Змісту права Правоутворення Пізнання права

Рабовласницький
Літературні твори
Едикти магістратів

спосіб
Юриспруденція
Звичаєве право

Папірусологія

Нумізматика

виробництва
Археологія
Закони

магістратів

53
 У римському праві на протязі його історії формами правоутворення
були: а) звичаєве право; б) закон, різновидами якого були: постанови і
ухвали центуріатних коміцій (в республіканський період), сенатусконсульти
(у період принципату), імператорські конституції (в період монархії); в)
едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція); д) юридичні
пам'ятки права і кодифікації.
У Стародавньому Римі право як воля рабовласницького стану знаходить
свій вплив і стає державною волею. Це відбувається тоді, коли воля коміцій,
сенату, правителя виражається не у вигляді приватної думки, а від імені
держави, а відтак стає загальнообов'язковою. Тоді ця воля набуває значення
закону.
Форми вираження волі рабовласників у Стародавньому Римі протягом
всієї історії держави змінювалися відповідно до змін у соціально-
економічних відносинах і державному ладі. Так, в „царський" період
основною формою права був звичай. У період республіки - постанови
народних зборів і едикти преторів. За часів принципату - сенатус-консульти і
діяльність юристів, домінанту – імператорські конституції.
Під поняттям «джерело римського права» розуміється також джерело
наших знань про римське право і римську історію взагалі. Сюди в першу
чергу варто віднести юридичні пам’ятки, такі як, наприклад, Кодифікація
імператора Юстиніана, твори римських юристів тощо. До памяток римської
історії належать праці римських істориків Тита Лівія, Тацита, Авла Гелія;
ораторів – таких як Цицерон; письменників, поетів, філософів.
Важливим джерелом пізнання римського права є написи на дереві,
камені, бронзі, що дійшли до наших часів (наприклад «Гераклійська
таблиця», бронзова дошка, на якій був викладений муніципальний закон);
написи на стінах будівель (наприклад, написи, знайдені при розкопках міста
Помпеї, засипаного вулканічним попелом і лавою при виверженні Везувію у
79 р. н.е.). Ці та інші написи у новий час (починаючи з другої половини ХІХ

54
ст..) публікувалися у спеціальному виданні «Звід латинських написів».
Найважливіші з них з правової точки зору були подані у сьомому виданні
книги Брунса «Джерела римського права» (1909 р.). Вивченням стародавніх
написів займається спеціальна галузь історичної науки – епіграфіка.
Цінним джерелом пізнання римського права є папіруси, які вивчає наука
папірусологія. Їх цінність для вивчення римського права полягє, по-перше, в
тому, що вони дозволяють скласти уявлення про правозастосовну практику у
тодішній державі (у папірусах можна знайти викладення різноманітних
договорів не у їхньому абстрактному звучанні, а стосовно конкретних
життєвих випадків з посиланнями на живих суб'єктів). По-друге, папіруси
зберігають багатий матеріал щодо пізнання місцевих особливостей у праві
окремих провінцій Римської держави. Хоча і є папіруси, які зафіксували
загальноімперське законодавство, як, наприклад, папірус з едиктом (указом)
імператора Антоніна Каракалли (212 р.) – про надання всім жителям
провінцій римського громадянства.
Хронологія подій добре простежується за нумізматикою (наукою, що
займається вивченням монет).

Звичаєве право.
Всяке суспільство ( в тому числі і додержавного періоду) для
нормального функціонування вимагає відповідного регулювання відносин.
Це досягається певними правилами поведінки, які узагальнено називаються
соціонормативні регулятори. До них належать звичаї, на основі яких виникло
звичаєве право. Звичаї – це загальноприйняті стандарти поведінки, які
утворюються та існують в межах суспільства стихійно в результаті
багаторазового повторення впродовж тривалого часу.
Наявність звичаїв, а відтак і звичаєвого права у людській спільноті
обмежує свавілля окремих осіб і забезпечує незалежність учасників правових
відносин, ставить їх у однакові умови стосовно один одного. Але для свого

55
визнання як обов’язкової вимоги, котра може стати предметом судового
захисту, правовий звичай мусить відповідати певним критеріям, а саме: мати
тривалий характер; відображати однакову соціальну практику; бути
втіленням реальної життєвої потреби у врегулюванні певних спірних питань.
Отже, звичаєве право виникло із звичаїв – неписаних правил поведінки,
які були основною формою регулювання відносин у додержавному
суспільстві. Дотримання звичаїв забезпечувалося засобами громадського
впливу на порушника. Якщо такі правила поведінки (звичаї) не отримувала
визнання і захисту від державної влади, вони так і залишалися простими
(побутовими) звичаями. Якщо ж вони визнавалися і захищалася державою, то
ставали юридичними звичаями, складали звичаєве право, а іноді навіть
сприймалися державною владою, набуваючи сили закону.
Звичаєве право являє собою найдавнішу форму утворення римського
Права, а його норми позначалися термінами: а) mores majorum (звичаї
предків); б) jusus (звичаєва практика); в) commentary pontificum (звичаї, що
виходили з практики жерців - понтифіків); г) commentary magistratum (звичаї,
що склалися у практиці магістратів); д) consuetudo (звичай імператорського
періоду). «У справах, де ми не володіємо писаними законами, - говорили
римські юристи, - слід дотримуватися того, що визначено звичаєм». Ведучи
мову про загальнообов’язкову силу звичаю, римське право зазначало:
«Звичай, який встановився здавна, заслужено дотримується як закон»9.
Впродовж тривалого часу в Римі з урахуванням простоти господарського
ладу (місто-поліс), всього громадського й державного життя, при
нерозвинутості обігу у законах не було необхідності. Обходилися звичаєвим
правом. 3 другого боку, при відсутності юридичної техніки і примітивному
рівні правосвідомості людей, видання законів як загальної норми
представляло великі труднощі. І нарешті, у письмовому фіксуванні норм і

9
Цит за: Калюжний Р.А., Вовк В.М. Римське приватне право: підруч. для вищ. навч. закл.
– К.: «МП Леся», 2014. – с. 36-37.

56
правил поведінки не були зацікавлені привілейовані верстви (патриції) та їхні
понтифіки.
Навіть видання Законів XII Таблиць (Vст. до н.е.) було здійснене саме
під тиском плебеїв.
У міру зміцнення і розширення держави неписане звичаєве право стає
незадовільною формою регулювання відносин саме внаслідок своєї
невизначеності, двозначності, архаїчності та обмеженості. Звичаєве право
поступається місцем закону та іншим формам правоутворення. Однак його
ще „терплять”.
В період імперії звичаєве право зустрічає недружнє до себе відношення
перш за все за те, що уніфікація всього звичаєвого права по всій країні
неможлива. А це суперечило централістським тенденціям імператорської
влади. І все ж місцеве звичаєве право жило та існувало.''Яка різниця - пише
юрист, чи висловлює свою волю народ голосуванням, чи справами і
фактами?"
Врешті-решт імператори були змушені піти на компроміс: визнати
авторитет і силу звичаю внаслідок його довготривалого застосування, але
закону надати першорядного значення.
Закон.
Поняття закону як джерела правоутворення в Римі було неоднозначним.
До них належали та звані «царські закони» (приписи рексів), постанови
народних зборів (коміцій) та одноосібні розпорядження правителів держави
(імператорські закони). У кожен період римської історії домінували ті чи
інші форми законотворчої діяльності.
Царські закони (Rex leges) переважали у архаїчний період розвитку
Римської держави. Вони мали дещо сакральний характер і датуються VІІ-V
ст. до н.е. Найперший рекс Ромул відомий як автор перших «законів про
сакральні ритуали», про прерогативи царської влади, а також про шлюбно-
сімейні відносини. Щодо останніх, то мова йде про укладення шлюбу у

57
формі релігійного обряду, яка передбачала перехід дружини під владу
чоловіка і взаємну відповідальність подружжя один перед одним. Йшлося
також про успадкування майна дружиною на рівні доньки померлого.
Дружині не дозволялося зраджувати чоловіка, пити вино чи оскверняти своє
тіло. У той же час «закон змушував… чоловіків володіти дружинами як
необхідним і невідчужуваним майном»10. В той же час чоловік не мав права
продавати свою дружину, йому заборонялося лаятися у присутності жінок,
він повинен був виявляти повагу до дружини як хранительниці домашнього
вогнища.
Закони царя Ромула забороняти вбивати дітей, окрім явних виродків
(коли «з самого народження вони були каліками або потворами»). За
порушення цього припису слідувало суворе покарання аж до конфіскації
половини майна.
Відомий в історії Риму реформатор, шостий римський цар Сервій Туллій
був автором групи законів, що стосувалися договірних правовідносин,
приватних правопорушень, скасування боргового рабства.
Із припиненням царської влади (509 р. до н.е.) судочинство і право
законодавчої ініціативи переходить до двох суб’єктів – магістратів і сенату.
Класичне розуміння поняття «закон» як декларації, ухваленої народом і
обов’язкової для всіх громадян формується у кінці VІ – на поч. V ст.. до н.е. в
результаті станово-класової боротьби патриціїв з плебеями.
Закони забезпечують визначеність права, виключають свавілля як
окремих громадян, так і можновладців. Незнання закону не вибачає особу,
котра його порушила. За визначенням юриста Гая, «закон – це те, що народ
наказав і постановив».
У республіканський період всі закони повинні були отримати санкцію
сенату і дістати затвердження народних зборів. Вони називались leges.
10
Цит за: Калюжний Р.А., Вовк В.М. Римське приватне право: підруч. для вищ. навч. закл.
– К.: «МП Леся», 2014. – с. 40-41.

58
 Розвиток життя міста-поліса Риму висував це джерело права на перше
місце Однак законів у республіканському Римі видавалося не так вже й
багато. Натомість отримали величезне поширення такі специфічно римські
форми правоутворення як: а) едикти судових магістрів; б) діяльність юристів.
Причина полягала в тому, що названі форми правоутворення більше
відповідали консерватизмові і стабільності римського права.
Крім Законів ХІІ Таблиць, важливе значення для цивільного права мали
такі закони: Петеліїв закон (ІVстг до н.е.), який скасував продаж у рабство і
вбивство неоплатного боржника; Аквіліїв закон (Шст. до н.е.) - про
відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; Фальцидіїв закон
(Іст. до н.е.) - про обмеження відмови по заповітах тощо
Процедура проходження законопроекту була досить складною.
Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вони не могли
вирішувати принципові питання. Магістрат (консул, претор або диктатор),
який мав право скликати народні збори, опрацювавши законопроект, подавав
його на обговорення до сенату. Без схвалення цього органу законопроект не
міг бути винесений на народні збори. Народні збори законодавчою
ініціативою не володіли і не могли вносити у проект закону свої поправки
або доповнення. Поданий проект вони могли або прийняти в цілому без
обговорення, або відхилити зовсім. Сама процедура голосування на народних
зборах мала такий вигляд: спочатку голоси підраховувались у межах курії,
центурії або триби, і таким чином складався голос цієї одиниці («за » чи
«проти» ), який подавався у коміцію. За більшістю голосів цих підрозділів
встановлювалось загальне рішення народних зборів. Наприкінці І ст.н. е.
народні збори припинили приймати закони, поступившись цим правом
сенату.
Постанови сенату (сенатусконсульти).
В республіканський період найвища державна влада в Римі, в тому числі
і право законодавства, належала сенату. Після реформ Сервія Тулія його

59
вплив і роль в політичному житті посилюється, а з IV ст. до н. е. Його склад
поповнюється магістратами, що відслужили свій термін і після звітування
перед народними зборами і складенням повноважень автоматично
включалися до сенаторського стану.
У період принципату коміції не відповідали новому політичному ладу і
поступово втрачали своє значення. Але оскільки тоді імператорська влада
прикривалась ще республіканськими формами, створювалось уявлення, що
закони видавалися сенатом (сенатусконсульти). Насправді це були
розпорядження принцепсів, схвалені сенатом, Остаточне зміцнення
імператорської влади призвело до того, що особисте розпорядження глави
держави стало визнаватися законом.
Починаючи з часів правління імператора Октавіана, сенат у повному
складі формував глава держави. Водночас сенат формально набув статусу
єдиного законодавчого органу. З І і до середини ІІІ ст. н. е. сенатусконсульти
стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права
законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв
пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати
свою волю у вигляді усних промов у сенаті або послань до нього. У
сенатусконсультах давалися лише загальні принципові положення, які
претори повинні були відображати в едиктах.
В часи домінату правотворча діяльність повністю зосередилась в руках
імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Всі інші форми
правотворчості в цей час фактично припинилися. Постанови та ухвали
імператора дістали назву конституцій (від римського „constitucio” -
установляю). У свій час Ульпіан зазначав: ”Те, що вирішив принцепс, має
силу закону”, сам правитель „вільний від обов’язку (додержуватися) закону »
Це означало, що всі інші форми правотворчості в державі фактично
припинилися або підпорядковувалися імператорській волі.

60
 Починаючи з часів принципату, конституції поділялися на чотири види:
едикти, рескрипти, декрети і мандати. Імператорські едикти за своєю формою
були подібні до преторських едиктів (про них буде йти мова далі), але цей
нормативний акт, виданий імператором, містив постанови, обов’язкові для
всього населення імперії, і діяв він не один рік, а довічно, іноді переживаючи
свого автора. Декрети являли собою рішення імператорів у конкретних
судових справах. Рескриптами називались офіційні письмові відповіді на
запити, які надходили до імператорської канцелярії від посадових осіб
правителя чи юристів. Мандати – це інструкції імператорів, які надавались
правителем провінцій з адміністративних та судових питань. Їх дія мала
регіональний характер. обмежуючись певною територією.
З часом наведені вище чотири види імператорських конституцій були
уніфіковані відповідно до закону 315 р., який зберігся в Кодексі Юстиніані.
Імператорські мандати виводилися з ужитку, а декрети і рескрипти зберігіли
силу лише для приватних випадків, з приводу яких вони видавалися
імператором. В результаті єдиною формою загальноімперського
нормативного акту стає едикт.
Доба абсолютної рабовласницької монархії (домінат) внесла певні зміни
у конституції. Мандати поступово вибувають з практики правотворчої
діяльності імператорів. Декрети та рескрипти набули вигляду рішень
імператорів у конкретних справах. Основною формою імператорської
правотворчості залишався едикт, який зберіг за собою назву конституції.
Доба імперії в історії Риму тривала майже півтисячоліття. За цей час
накопичилася велика кількість імператорських конституцій, що спричинило
утруднення у їх застосуванні. Виникла необхідність у систематизації цього
нормативно-правового матеріалу. Кодифікаційна обробка чинного
законодавства стала досить поширеним явищем. До нас дійшли відомості про
збірку імператорських конституцій у 20 книгах. Але найвідомішою з усіх
доюстиніанівських кодифікацій булла кодифікація Грегоріана (невідомого

61
юриста), яка являла собою перший приватний кодекс, що датується 90-ми
роками ІІ ст. н.е. і охоплює конституції із 196 по 292 рр. н.е., подані у
хронологічному порядку.
Преторське право.
Специфічною формою правоутворення були едикти магістратів (едикт –
від. Dico - „говорю”). На перших порах, едикт означав усне оголошення
магістрата з того чи іншого питання. Згодом він отримав спеціальне значення
програмного оголошення (в письмовій формі), яке робив претор при вступі
на посаду.
Формально едикт був обов'язковим для того магістрата, яким він
видавався, і лише на один рік, протягом якого магістрат перебував при владі.
Однак фактично ті пункти едикту, які заповнювали прогалини у праві,
відповідали інтересам панівних верств, повторювалися в едикті наступного
претора і набували постійного значення.
Преторські едикти спочатку мали на меті лише надати допомогу
законному правопорядку і заповнити прогалини у цивільному праві. Але
потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя
була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові
відносини, які складися під натиском нових соціально-економічних умов.
Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти
неперевершеного вдосконалення правової культури.
Посада претора запроваджується в 366 р. до н.е.. Згодом, у середині ПІ
ст. до н.е., стали обирати двох преторів (міського і перегринського). На цю
посаду (вона була досить почесною) могли претендувати громадяни з 40-
річного віку які пройшли нижчі посади. Робота претора не оплачувалася,
однак ця посада була досить привабливою щодо отримання сторонніх
доходів. Тому у передвиборній кампанії витрачались великі гроші (посада ці
витрати покривала). Статус претора як заступника консула визначався лише
його місцем у їєрархії чинів, а не у звичній для сьогодення субординації.

62
Претор не підпорядковувався консулові, оскільки за загальним порядком
жодна римська магістратура не втручалася у справи одна одної.
Будучи особою, наділеною від імені народу значною владою (право
скликати народні збори; представляти на зборах законопроекти; командувати
армією за дорученням консула; вершити правосуддя тощо), претор отримав
також право при вступі на посаду видавати едикти, котрі мали
загальнообовязкову силу; видавати накази-інтердикти, виконання яких
забезпечувалося дійовими санкціями11.
Як вже зазначалося, преторський едикт вважався обов’язковим для
магістрата, який його видав. Оскільки строк повноважень посадовця
обмежувався одним роком, то й едикт діяв стільки ж. «Закон на рік», – так
назвав едикт Цицерон. Але так було теоретично. Насправді кожен новий
претор, за традицією, зберігав ті положення едикту свого попередника, які
прижилися, стали загальновизнаною частиною римського права. Якщо ж
новообраний претор вважав за необхідне додати щось своє, то робив це дуже
обережно, враховуючи вимоги часу, судову практику, ділові стосунки,
едикти претора перегринів і власне бачення проблеми.
Не виключалось і те, що протягом одного року преторської діяльності
високо посадовець, керуючись невідкладними потребами, оперативно вносив
в едикт поправки. Вони, зазвичай, стосувалися позовів, і були за своєю
формою процесуальними. Але, вкорінившись у судову практику і закріпивши
нові правовідносини, такі нововведення впливали і на матеріальне право,
відшліфовуючи таким чином приватно-правові стосунки між громадянами
Риму.
Претори не могли скасовувати чи призупиняти дію законів. Але їхні
повноваження на видання едиктів виявилися не менш ефективними, ніж
скасування законів. І якщо раціональний едикт вступав у протиріччя із

11
Преторські едикти записувалися на деревяних дошках білою або червоною фарбою і
виставлялися на центральній площі столиці – Форумі.

63
консервативною нормою закону, остання ставала nudum jus («голим
правом»). Її «не помічали», залишали осторонь, обходили, керуючись
положеннями преторського едикту.
Отже, преторські едикти усували суперечності, доповнювали або
корегували «суворе право» законів, у тому числі і Законів ХІІ Таблиць. «Quid
est jures?». – «Що є справедливість?». Так зазвичай ставили питання римські
юристи, знаходячи у джерелах права на нього відповідь.
Потреба у преторських едиктах була зумовлена нездатністю цивільного
права надійно захистити нові відносини в державі, пов'язані з широкою
торгівлею, розвитком ремесла. Могутній цивільний обіг вимагав більш
ефективного, надійного, без формалізованих рамок правового регулювання
ділових відносин.
Старе цивільне право або взагалі не містило відповідних норм, або вони
не відповідали новим вимогам. Претор був змушений відшукувати нові
правові засоби або пристосовувати норми застарілого цивільного права до
нових відносин.
Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти (консули, едили,
правителі провінцій), не мали права скасовувати, змінювати закони, видавати
нові законодавчі акти. Але видані претором нові правила більше відповідали
новим відносинам. Керуючись принципом справедливості, претор мав право
відмовити в захисті там, де норма цивільного права вимагала надати такий
захист. І навпаки, претор міг захистити нові відносини у випадках, коли за
нормами цивільного права це не передбачалося.
Для наочної уяви про діяльність претора у сфері юриспруденції спробуймо
змоделювати таку ситуацію. Глава римської патріархальної сім'ї (назвемо його
Аквилієм) вирішив заснувати торговельну факторію в Афінах. Кому доручити її
очолити? Тямущому рабу, ще й до того грекові? Право це зробити дозволяло, оскільки
укладені з рабом угоди в межах сфери його діяльності визнавалися дійсними. Щоправда,
була одна обумовка: визнавалося, що угода повинна відповідати інтересам господаря
раба (а не навпаки) і не повинна викликати заперечень з боку рабовласника. Та й
спрацьовував чисто психологічний момент: презирливе ставлення до рабів стримувало
бажання римлян мати з ними якусь справу.

64
 Можливо, варто було б випробувати у цій ролі старшого сина Тіберія? Але й тут
виникає чимала проблема. Його необхідно було звільнити від батьківської влади, надавши
тим самим статусу «особи свого права» (persona sui juris), тобто ні від кого не залежної
людини.
Закони ХП Таблиць вимагали для такого звільнення (emancipatio) фіктивного
продажу у кабалу. Після емансипації син ставав вільним від батьківської влади і
отримував право укладати будь-які угоди з майном. Але при цьому він втрачав право на
успадкування батьківського майна. Передбачаючи це, Аквилій пообіцяв Тіберію участь в
успадкуванні свого майна шляхом включення його імені у заповіт.
Отримавши гроші на створення факторії, Тіберій виїхав до Афін і з головою поринув
у торговельні справи на користь свої і батьківської сім'ї. Через деякий час він дізнається
про раптову смерть батька і про те, що той не склав обіцяного заповіту. А тим часом
два молодших брата Тіберія, посилаючись на норми Законів ХП Таблиць, поділили між
собою чималий батьківський спадок.
Тіберій спішить до Риму, щоб знайти захист своїх інтересів у цивільного претора,
знаючи про те, що у преторському едикті йдеться про можливість захисту своїх
спадкових прав емансипованими дітьми, незважаючи на те, що Заони ХП Таблиць такого
дозволу не містять.
Сподівання Тиберія виявилися не марними. Спираючись на свій едикт, претор
предписує судді розглянути позов Тіберія до своїх братів і якщо для цього будуть законні
підстави (показання свідків, визнання відповідачів тощо), присудити Тіберію його частку
майна померлого батька. При цьому допускалася фікція – ніби-то Тіберій не виходив з-під
батьківської влади.
- І я, так само, як і мої брати, стану цивільним власником всього того, що мені
присудив суд?. – запитав у претора Тіберій.
- Ні, ти ще певний час залишишся його преторським власником, оскільки твоє право
базується на моєму захисті. Але можеш не хвилюватися. Так само, як я, вступаючи на
посаду, пообіцяв дотримуватися едиктів моїх попередників, так само поступлять і ті
претори, хто прийде мені на зміну. Але присуджене тобі майно буде формально
називатися «боні тарною власністю».
- І як довго я буду бонітарним власником?
- До тих пір, поки не спливе час терміну давності набутої тобою власності, -
відповів претор.
(Зауважимо, що римське приватне право у різні часи встановлювало різні терміни
давності для рухомих та нерухомих речей. Про буде йти мова у наступних темах).

Із приведеного прикладу видно ще одну деталь. У пошуках

справедливого урегулювання майнових спорів претори стали активно
застосовувати юридичну фікцію12. Деякі з них проникли у преторські
формули. Зберігаючи пошану до старого права, претор насправді творив нове
право, яке стало тим самим «живим голосом цивільного права». Воно було
ефективним засобом задоволення нових життєвих інтересів, котрі виникали

12
Сутність фікції полягає у представленні неіснуючого факту як такого, що насправді
існує або, навпаки, у відмежуванні від врахування якихось самих по собі безсумнівних
обставин заради торжества справедливості.

65
разом із ростом виробництва, розширенням господарських зв’язків, торгівлі
тощо.
Фактично незаконна діяльність претора не лише дістала визнання
держави, а й стала досить прогресивною і зручною формою оновлення,
оздоровлення та удосконалення правового регулювання майнових відносин у
республіканському Римі. Зрозуміло, що не все, що пропонувалося претором в
його едикті, автоматично сприймалося його наступникам. Правовою нормою
ставали тільки випробувані часом і перевірені практикою життя правила.
Юрист Марціан називав преторське право "живим голосом цивільного
права” саме в тому розумінні, що преторський едикт швидко відгукувався на
нові запити життя і задовольняв їх.
Правотворча діяльність преторів стала звужуватися з переходом до
імперії. Це було викликано двома обставинами: по-перше, преторські едикти
багато в чому вже заповнили прогалини в цивільному праві; по-друге, місце
преторського едикту зайняли розпорядження імператора і постанови сенату.
У ІІ ст. (130р. до н.е.) за наказом імператора Андріана видатний римський
юрист Юліан створив єдиний звід преторських едиктів ("постійний едикт”),
який став вважливим джерелом права протягом декількох століть — аж до
кодифікації Юстиніана.
Про кодифікацію едиктів преторів перегринів відомостей не залишалося,
але відомо, що з початку ІІІ ст. н.е., коли вільне населення римських
провінцій отримало право римських громадян, "право народів” втратило своє
виключне значення і обидві гілки преторського права (міське і перегринське)
злились воєдино.
Така ж сама тенденція спостерігалась і у співвідношенні цивільного і
преторського права. Цивільне право, що зародилося із звичаїв і наступних
нововведень, поступово, з плином часу, стало приходити у відповідність з
правом преторським. Відбувалося злиття між собою джерел права, які раніше
конфліктували і суперечили одне одному.

66
 'Гак виникає єдиний правовий комплекс - римське класичне право.
Юриспруденція (діяльність юристів).
У свідомості давньоримських громадян заняття юриспруденцією
вважалося однією з найповажніших і благородних видів діяльності.
Юридичне пізнання розглядалося як щось сакральне (священне), а знатній і
благородній людині ганебно було не знати права. Юристи користувалися
беззаперечним авторитетом і популярністю. Своїми тлумаченнями законів
вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту. Завдяки
авторитету юристів та їхніх консультацій, такі тлумачення набували
загальнообов’язкового характеру.
Якщо співставити обширну літератури Риму, то з усієї її маси кількість
творів римських юристів складає невелику частку. Більшість їх у вигляді
цитат міститься у Кодифікації Юстиніана. Втім, і це становить справжню
юридичну скарбницю, яка бентежить уми вчених і дотепер.
Головним досягненням римської юриспруденції є витончена розробка
практичної сторони права, завдяки чому вона дала блискучі зразки
юридичного аналізу, виявила глибоке розуміння практичних потреб
цивільного обігу. Саме у майстерному вирішенні всіляких практичних
завдань та випадків життя у повній мірі виявляються переваги римських
юристів. Їх мало цікавила історія права, і з огляду на це їхні історичні
повідомлення та довідки є досить скромними, а то й уривчасті. Мало
цікавила римських юристів і теорія права. Лише зрідка вони намагалися
подати якесь (іноді не зовсім вдале) філософське обгрунтування відомому
положенню. Реальна сфера римського юриста – це аналіз правових норм та
визначення юридичної природи конкретних правовідносин. За уривками
творів республіканських юристів, котрі дійшли до нас, і посиланнями на них
пізніших авторів варто зазначити, що вже у ті часи юридична техніка досягла
досить високого рівня.

67
 Римські юристи зробили значний внесок у розробку загальних принципів
цивільного і преторського права. Це дозволило владі дати офіційну згоду на
зближення цих двох джерел права. Велика заслуга в цьому належить юристу
Сальвію Юліану. Він систематизував найбільш вагомі у юридичному плані
норми преторського права, забезпечивши його остаточну редакцію. Як вже
зазначалося, складений ним збірник «Постійний едикт» (90 книг) отримав
обов’язкову силу. Намениті юристи Риму Павел та Ульпіан написали до цієї
збірки свої коментарі, які згодом були прирівняні до джерел римського
приватного права. Багато положень збірника увійшло до Кодифікації
Юстиніана.
У найдавніший період Риму тлумачення права і закону належало
високопоставленій жрецькій корпорації - понтифікам. У них куплялися
судові формули, які вживалися в легісакційному процесі. Від них залежало
призначення прийомних днів, включаючи дні, відведенні на розгляд судових
спорів.
За переказами, син вільновідпущеника Гней Флавій вкрав книгу із
позовами та іншими відомостями про закони. Там же містилися збірники
формулярів і трафарети позовів а також календар з вказівкою днів для
ведення судових справ.
Говориться, що Флавій навіть видав окремий юридичний збірник
(Флавіїв закон). Після цього юриспруденція перейшла до рук світських
юристів.
Першим світським тлумачником права був Катус (поч. II ст. до н. е.).
Його "Коментарій" був керівництвом для ведення судових спорів; то був
своєрідний збірник судових формул, без застосування яких нічого було й
думати про судовий захист у якійсь справі. Там же, в "Коментарії”, містився
критичний огляд Законів XII Таблиць.

68
 Серед перших римських юристів був і плебейський понтифік Тіберій
Корункалій, який не тільки давав тлумачення, але й навчав римського права
громадян.
У республіканський період діяльність юристів зводилася до таких
аспектів: а) надання консультацій громадянам, які звергалися за юридичною
допомогою; б) редагування ділових паперів, перш за все договорів, а також
позовів до претора; в) керівництво юридичними діями сторін, в суді, тобто
практичне виконання функцій адвокатів.
У результаті такої, досить обмеженої діяльності юристів у Римі поряд з
цивільним правом з'явилося право, створене тлумаченням професіоналів.
За традицією, в Римі право тлумачення законів належало сенату. Але
оскільки сенат займався головним чином законами, що мали публічно-
правовий характер, приватне право знаходилося поза його увагою.
З іншого боку, зайнятий повсякденними справами претор та суди
відчували гостру потребу у кваліфікованому і авторитетому тлумаченні
самого права, а також тих нових господарських соціальних відносин, які
потребували позовного захисту. Саме ці обставини вимагали консультацій
юристів.
Вже тоді стало очевидним, що жодна правова система не зможе
належним чином функціонувати без наукової інтерпретації права чи закону,
тобто без юриспруденції як науки про право; без наукового коментування
права і закону за його змістом, призначенням і практичним застосуванням.
Склалася ситуація коли юристи, не володіючи законодавчою владою, своєю
консультаційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права
авторитетом власних науково-практичних висновків.
На перших порах тлумачення юридичних актів стримувалося низкою
різних консервативних обумовок. Але вже тоді спостерігається один з
найважливіших його принципів – встановлення справжньої волі учасників
правовідносин.

69
 Класичним прикладом у цьому може бути «справа Манія Курія», про яку розповідає
Цицерон у одній із своїх книг про ораторське мистецтво. Справа слухалася у римському
суді у 93 р. до н.е. на засіданні судової колегії центумвірів (колегія складалася із 100
засідателів-суддів). Сторонами у процесі виступали Курій (його адвокатом був
знаменитий юрист, оратор Красс) і Капоній (адвокатом у нього виступав не менш
відомий Муцій Сцевола).
Сутність справи полягала у тому, що римський громадянин, помираючи, склав
заповіт. У цьому не було б нічого дивного, якби не одна обставина. У заповіті
вказувалося, що коли після смерті заповідача народиться його син і той помре, не
доживши до свого повноліття (віку, з якого розпочиналася дієздатність особи, а відтак
– набувалося право скласти заповін на власний розсуд), то нехай спадкоємцем буде Курій.
Сталося так, що ніхто не народився, а заповідач, звісно, помер. Подейкують, що
дружина заповідача його обдурила. За таких обставин претензію бути спадкоємцем
заявив найближчий родич померлого Капоній.
Сцевола, захищаючи свого клієнта, посилався на буквальний зміст тексту заповіту,
у якому зазначалося, що той, хто призначений спадкоємцем після сина (у даному випадку
Курій) може вступити у права спадкоємця лише після народження сина і його смерті до
настання повноліття. А оскільки такий хід подій не мав місця, то і сам заповіт втрачає
силу. Значить, робить висновок Сцевола, законним спадкоємцем має стати Капоній. На
доказ своєї правоти Сцевола застерігав, наскільки небезпечним для суспільства є
нехтування точним змістом написаного у заповіті.
З критикою цієї позиції виступив Красс, котрий відразу наголосив на необхідності
поважати справжні думки і наміри покійного. Заповідач, каже Красс, бажав одного –
щоби за відсутності повнолітнього сина (той помре чи взагалі не народиться)
спадкоємцем ставав Маній Курій. Обовязок суддів – поважати думку і наміри заповідача,
якого вже немає серед нас.
У цьому юридичному казусі надзвичайно яскраво проявили себе два протилежних
підходи до тлумачення і застосування права: перший вимагав дотримуватися
буквального тексту; другий – радив бачити за словами тексту справжню волю
заповідача, який не міг передбачити такий поворот подій.
Цей спір не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Адже відомо, що одні правові
системи визнають право суддів на вільну інтерпретацію права і закону; інші – суворо
вимагають дотримуватися букви закону.
Цицерен приймає сторону Красса і зауважує: «Найвища законність є найвища
несправедливість». Закон містить у собі лише найголовніше, найнеобхідніше, певну
абстракцію. Але у вирішенні конкретних справ варто триматися не букви закону, а волі
законодавця, виходячи при цьому з власного внутрішнього переконання, де є добро,
справедливість, а де – зло, несправедливість.

Діяльність юристів, що по своїй суті була призначена допомагати

застосуванню діючих норм права, фактично отримала значення самостійної
форми правотворчості.
Правовий характер діяльності юристів отримав в епоху принципату (І –
Ш ст. н.е.) і формальне визнання. У цей період римська юриспруденція
досягла класичних форм.

70
 Новий і по-своєму унікальний імпульс отримує юриспруденція з
утвердженням монархічної форми правління. Панівний клас і його
представник - принцепс бажають мати в особі юристів свою опору. Вони
очікували і отримали від юристів допомогу у зміцненні існуючого
рабовласницького ладу з допомогою норм права. Право бралося на озброєння
при вирішенні повсякденних політичних і класових колізій і конфліктів.
Принцепси були зацікавлені в зберіганні високого авторитету юристів,
оскільки юристи здебільшого проводили їхню політику. Саме остання
обставина (намагання зробити юриста безпосереднім знаряддям своєї
політики) зумовила подальший крок правителів у цьому напрямі.
Починаючи з Октавіана Августа, правителі стали надавати
найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консультації.
Висновки юристів, наділених цим правом, набули на практиці
обов'язкового значення для судді: ці тлумачення опиралися на авторитет
принцепса. Правотворчість юристів отримала офіційне визнання.
Сила римських юристів полягала у поєднанні науки і життєвої практики.
Вони будували право на грунті вирішення конкретних життєвих казусів, з
якими зверталися до них громадяни і представники державної влади.
Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення
законів продовжувалася до V ст. н.е. Однак із встановленням домінанту має
місце занепад діяльності юристів і особливо зниження її творчого характеру.
Юристів правителі використовували вже не в якості творців прав, a на
посадах імператорських чиновників (радників). Показником занепаду є закон
„Про цитування юристів" (426 р.), згідно з яким в основу; судового рішення
можна було покласти твори лише 5 юристів: Ульпіана, Гая, Павла,
Модестина, Папиніана.
Серед цієї п’ятірки юристів особливої уваги заслуговує цитування творів
Папиніана. При імператорові Септимії Севері у 203 р. н.е. він був
призначений на найвищу посаду префекта преторія, ставши

71
градоначальником Риму і другою особою в державі після імператора. Його
перу належать роботи, які свідчать про гостроту думки точність
формулювань, самостійність суджень.
Про високу моральну стійкість і порядність цієї людини свідчить такий факт.
Після смерті імператора Севера його владу успадкували два його сини, котрі стали
співправителями величезної імперії. Здавалося, кожному з них можна було знайти місце і
способи застосування своїх здібностей і життєвих намірів. Однак пранення до
єдиновладдя взяло верх. Старший із братів – Каракалла наказав вбити свого молодшого
брата. На очах у матері той був заколотий. Папиніану Каракалла наказав написати
«Апологію вбивства», у якій він власним високим авторитетом знаного юриста
виправдав би це жорстоке братовбивство. Папиніан, не роздумуючи, рішуче відмовився,
заявивши: легше прийняти смерть, ніж виправдовувати злочин («Non tantum facile
parricidum excusari posse, quam fieri»), за що був негайно страчений.
Варто згадати також Гая, юриста П ст. н.е., викладача права,
письменника. За його «Інституціями» вивчали право в юридичних
навчальних закладах Риму, Константинополя, Бейрута. Гай поділив свою
книгу на три принципово важливі частини, з яких перша була присвячена
правовому статусу фізичних осіб; друга – речам; третя – зобов’язанням. Таку
систему викладу юридичного матеріалу (у кодексах, підручниках,
навчальних посібниках) називають інституційною.
На основі класичної юриспруденції у І - П ст. н. е. виникають дві
юридичні школи: прокуліанська та сабиніанська.
Науково-літературні твори римських юристів прийнято поділяти на такі
категорії:
1) твори, присвячені розробці цивільного права (на противагу
преторському праву): Помпоній, Павло, Ульпіан;
2) коментарі до преторських едиктів Лабеон, Гай, Павло, Ульпіан;
3) дигести (вибране з праць юристів), які об'єднували цивільне і
преторське право;

72
 4) підручники - інституції. З них найбільш популярними були інституції
Гая;
5) збірник казусів під назвою „Питання”, "Відповіді”;
6) монографії із спеціальних питань римського права.
Найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів
принципату, коли питання правотворчої діяльності були передані від
преторів до правознавців. Претор, як демократичний інститут
республіканського періоду не вписувалися у межі принципату, поступово
втрачали свій авторитет і правотворчу ініціативу. В умовах соціальної
нестабільності Риму в добу Імперії юристи засобами права намагалися
зміцнити рабовласницький лад. Вони винаходили нові рішення правових
колізій повсякденного життя, відшуковували правові засоби регулювання
відносин і задоволення потреб цивільного обігу.
Кодифікація римського права.
Перші кодифікаційні спроби були зроблені приватними особами, які
складали збірники імператорських конституцій
У І половині V СТ. н.е. була здійснена перша офіційна кодифікація -
Кодекс Феодосія (названий на честь імператора Феодосія П, який був
ініціатором цієї кодифікації), де були зібрані і систематизовані імператорські
конституції. Кодекс складався із 16 книг, книги поділялися на титули,
всередині яких окремі конституції розміщені у хронологічному порядку.
Конституції, що зявилися після видання кодекса, отримали назву Феодосієві
новели.
Після завоювання у другій половиніУ ст.. н.е. Західної Римської імперії
варварськими (германськими) племенами на її території утворилися
королівства (Вестготське, Остготське, Бургундське, Рипуарське тощо), у яких
проживала значна частина етнічних римлян (галло-римляни). Тут
продовжувало за інерцією ще деякий час діяти римське право, оскільки свого
права племена-завойовники не мали. На допомогу судам королі видавали

73
збірники у вигляді витягів із римських кодифікацій і праць юристів. Вони так
і називалися «Збірник для Вестготського королівства», «Збірник для
Остготсткого королівства» тощо. Звичайно, кодифікаціями їх можна назвати
лише умовно.
Східна Римська імперія (пізніше - Візантія) стала правонаступницею
Римської держави, а відтак – і її права. Саме тут у УІ ст.. н.е була проведена
колосальна кодифікаційна робота, ініційована імператором Юстиніаном. У
цей час зароджуються плани відродження єдиної могутньої супердержави –
Римської імперії. Крім того, інтереси держави вимагали єдності права,
ясності та недвозначності його змісту, оновлення архаїчних норм, скасування
тих, котрі вийшли з ужитку.
Юстиніан поставив перед собою здавалося утопічну мету – зібрати увесь
правовий матеріал, що накопичився у Римській державі за всю її історію,
привести його у відповідність з вимогами нової епохи, ліквідувати
протиріччя.
Для здійснення кодифікації призначались особливі комісії. Активну
участь у ній брав Трибоніан (начальник імперської канцелярії, який редагував
закони) і Феофіл (професор Константинопольської школи права).
Робота розпочалась із зібрання імператорських законів у 528 р. У 530 р.
створюється комісія для кодифікації творів юристів-класиків, яка через три
роки видала збірник витягів з творів класичних юристів під назвою "Дигести"
(вибране), або "Пандекти". Збірник складався з 50 книг, поділених на титули і
фрагменти. В "Дигестах" цитується 39 юристів, з яких найчастіше Ульпіан
(1/3 тексту).У своїх сентенціях (поглядах, судженнях) римські юристи
дотримувалися переважно прагматичних рішень, відводячи теорії якогось
питання другорядне значення.
Дигести об’єднують витяги із 275 творів 38 класичних римських
юристів. Перша книга присвячена загальним питанням права. Друга – сорок
шоста – приватному праву, сорок сьома – сорок восьма – кримінальному

74
праву, сорок дев’ята – апеляція, фіскальному праву і військовим справам,
п’ятдесята – адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам.
Кожна книга поділяється на титули, титули – на фрагменти.
У 533 р. було опубліковано коментар-підручник римського права
„Інституції”, які разом з тим дістали силу закону. Він складається з 4-х книг в
основу яких були покладені інституції Гая.
При здійсненні кодифікації комісія допускала зміну оригіналу текстів,
робила власні висновки. Вони дістали назву „інтерполяція”. Так, замість
застарілого і не вживаного поняття „манципація” вживалось „традиція" як
спосіб відчуження речей.
Збірник імператорських конституцій дістав назву „Кодекс”.
Четверта частина – „Новели” – являє собою закони, видані Юстиніаном
у період здійснення кодифікації і у період с 535 до 542рр., загальним числом
158, присвяченим головним чином сімейному та спадковому праву. Вони вже
були написані грецькою мовою, що свідчило про перехоплення Візантією
пальми першості щодо правонаступництва римського права.
В добу Середніх віків Інституції, Дигести, Кодекс і Новели отримали
єдину назву – «Corpus juris civilis» - Звід цивільного права.
Надалі доля кодифікації була різною. У Візантії впродовж приблизно
п’яти століть після кодифікації Юстиніана складені ним збірники були базою
діючого права, наукової і практичної роботи юристів. Разом зі зміною
соціально-економічних умов життя і виникнення нових потреб вносилися
поправки і проводилася переробка окремих частин Юстиніанової кодифікації
(як, наприклад, Базилики імператора Лева Мудрого кінця ІХ – початку Х
ст..).
На Заході у ранньому Середньовіччі, як вже зазначалося,
застосовувалися не кодифікації римського права, а збірники окремих
королівств, призначені для судочинства (своєрідні судебники). Тільки в Італії
після повалення Остготського королівства застосовувалися Інституції,

75
Кодекс, Новели. Дигести до середини ХІ ст..на Заході не були відомі, поки не
знайшли рукопис Дигест, який пізніше назвали Флорентійським. Ця знахідка
дала поштовх для відродження римського права (перш за все в Болоньї з її
знаменитою юридичною школою).
Внаслідок занепаду юриспруденції в ІV ст. н.е. в Західній Римській
імперії виникає так зване „вульгарне право”. Класичні твори римських
юристів були піддані скороченню і перефразуванню, оскільки вважалося, що
їх зміст надзвичайно деталізований і обширний для обслуговування потреб
пізньоримського суспільства. „Вульгарне право” справило значний вплив на
формування правових систем варварських королівств.

Словник маловідомих термінів та понять

Позаекономічний примус – форма експлуатації, яка полягала у застосуванні
примусової, підневільної праці.
Можновладці – правляча, панівна еліта суспільства.
Центуріатні коміції – вид народних зборів у Римі, які передбачали зібрання
воїнів по центуріях (сотнях), на яких кожна центурія була представлена
одним голосом.
Казус – випадок.
Імператорські конституції – (від латинського constituo – установляю) –
постанови та ухвали імператора.
Дефініції – визначення, характеристики.
Lex (leges) – законодавчі акти, прийняті народними зборами.

76
 Модуль ІІ. Особи.

Тема І. Суб’єкти цивільних правовідносин.

Поняття особи (persona). Правоздатність (caput) та її зміст. Виникнення,
втрата і обмеження правоздатності. Дієздатність, умови її настання,
обмеження і втрата. Опіка і кураторство.
Правовий статус римських громадян. Підстави набуття та шляхи втрати
громадянства. Проголошення рівності громадян щодо правоздатності. Правове
становище латинів і перегринів. Статус рабів. Джерела рабства. Рабський
пекулій. Система колонату. Вільновідпущеники(лібертини).
Зародження юридичних осіб. Поняття юридичної особи, її ознаки.
Правоздатність та дієздатність юридичних осіб. Припинення юридичних осіб.

Поняття особи
Здатність бути носієм права не є вродженою, а є результатом соціально-
економічного розвитку суспільства. А це обумовлює виділення у соціальній
структурі осіб, наділених правом і людей, позбавлених багатьох прав. Римські
юристи цілком прагматично поділяли людей на суб’єктів та об’єктів права. Ними
був винайдений термін caput (правоздатна особа), яким визначали здатність
суб’єкта бути носієм цивільних прав та обов’язків. Повноправна суб’єктність
права воєднувала у собі два чинники: по-перше, особа мала бути людиною з
точки зору природного права (мати тіло та розум); по-друге, бути персоною з
точки зору цивільного права.
На думку римських юристів, людина стає суб’єктом права у тому разі,
якщо об’єктивне право (правовий звичай, закон тощо) визнає за нею здатність
мати права і нести юридичні обов’язки. Іншими словами, людина володіє
правоздатністю. Розрізняють правоздатність у публічному праві і правоздатність
у праві приватному.
Правоздатність у галузі публічного права (публічно-правова
правоздатність) полягала у можливості суб’єктів права брати участь у
громадському житті Римської держави (обирати і бути обраним до публічних
органів влади, служити у війську, бути учасником релігійних містерій тощо).

77
Приватно-правова правоздатність полягала у можливості особи бути носієм прав
у приватному житті. На відміну від сучасного права, римське право не визнавало
правоздатними всіх людей: одні з них мали здатність мати права, інші – здатність
бути носіями юридичних обов’язків. Так, раби були здатними нести лише
обов’язки, але аж ніяк бути носіями прав.
Суб’єкт права у Стародавньому Римі набував правоздатності з моменту
народження. Але феномен життя тут являв собою поєднання в людині
біологічного і соціального начал. Звідси випливало розмежування між природним
і соціальним життям: соціальне життя було можливе за наявності передумов –
народження людини і перебування її у суспільстві. Римське право визнавало
дитиною того новонародженого, який був фізично живим, мав людську подобу і
був повністю відділений від материнської утроби. Ненароджений або народжений
мертвим дитиною не визнавався.
Серед римських юристів не існувало єдиної точки зору щодо того, який
момент народження дитини вважається юридичним фактом: прихильники
прокуліанської юридичної школи твердили, що фактом народження є крик
дитини; а сабиніанці визнавали доказом народженості дихання дитини або якісь її
рухи. До народження, а відтак, виникнення правоздатності прирівнювалися і такі
події, як здобуття рабом свободи (розцінювалося як народження вільної людини),
усиновлення, повязане із зачисленням усиновителем особи до своєї курії.
Правоздатність припинялася із настанням смерті або у випадках,
прирівняних до фізичної смерті (так звана «громадянська смерть» - військовий
полон, продаж у рабство, засудження за тяжкий злочин тощо). Актом власної волі
від правоздатності відмовитися було неможливо.
Терміном "особа" (persona) прийнято називати суб'єкт права. Для того,
щоб бути суб'єктом права, потрібно володіти здатністю мати права і обов'язки,
тобто володіти правоздатністю. Вона є не біологічним, а саме соціально-
юридичним явищем, і рабовласницька держава підтверджує це, визначаючи

78
 правоздатність лише за вільними громадянами і відмовляючи в ній рабам, які,
будучи людьми, вважалися проте не суб'єктами, а об'єктами права.
Крім правоздатності, суб'єкт права потребує дієздатності, тобто
спроможності набувати прав власними діями. Ні того, ні іншого поняття в
точному їх значенні римське право не знало. Однак категорія стану (caput), що
застосовувалася по відношенню до індивідуумів, практично означала
правоздатність, а диференціація правової самостійності з урахуванням віку і
деяких інших чинників приховувала за собою дієздатність.

Особи

Юридичні Фізичні

Особи свого Особи чужого

права права
Релігійні об’єднання

Поховальні тов-ва.

Інші об’єднання
Корпорації
Скарбниця

Муніципії

Домовладика Підвладні члени

сім’ї

Поняття цивільної правоздатності та дієздатності особи.

Цивільна правоздатність – це спроможність вільної особи володіти
правами і обов’язками у сфері приватних правовідносин.
Цивільна правоздатність є невід’ємною від людини і виникає з моменту її
народження. Римська юриспруденція передбачала також виникнення цивільної
правоздатності і до народження дитини. Так, відомий юрист Павло зазначав: «Хто
знаходиться у чреві матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей,

79
оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Практичне значення цього
положення полягає в тому, що у випадку смерті батька ще не народженої дитини
вона набувала спадкових прав.
Прагматизм римських юристів при визначенні цивільної правоздатності
полягав і у тому, що моментом народження дитини визнавалося відділення
дитини від матері та її крик. Мертва дитини не подавала ніяких звуків, і
правоздатність у неї не виникала.
Правоздатність припиняляся зі смертю людини. До фізичної смерті
прирівнювався примусовий продаж у рабство, військовий полон, а також
засудження до тяжких видів покарання (наприклад, до довічної каторги). Якщо
після цього людина отримувала свободу, її правоздатність відновлювалася, але, як
правило, у обмеженому вигляді (Той, наприклад, хто побував у ворожому полоні,
не міг обіймати відповідальні державні посади, бути суддею тощо).
Таким чином, цивільна правоздатність римського громадянина є важливою
складовою частиною його правового статусу. Але правоздатність – це тільки
можливість мати права. Скористатися ними особа може лише за наявності
дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для
себе обов’язки, а також відповідати за вчинені делікти.
Іншими словами, цивільна дієздатність – це здатність особи здійснювати
юридично значущі дії і відповідати за них. На відміну від правоздатності,
цивільна дієздатність настає в людини не в момент її народження, а за певних
обставин, які дають можливість характеризувати людину як соціально активну,
відповідальну, психічно здорову і свідому особу.
Першою обставиною, яка впливає на дієздатність особи, є її вік. Римське
право поділяло осіб за цим критерієм на чотири групи.
До першої групи (infantes) належали діти до 7 років, які були абсолютно
недієздатними.
До другої групи (impuberes) відносилися дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з
7 до 14 років, які були обмежено дієздатними. Це означає, що вони могли

80
здійснювати лише дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні
подарунки, проводити дрібний обмін речей, продавати речі, що не мали великої
цінності тощо. Інші правочини такі особи могли здійснювати лише з дозволу
батьків (опікунів), а коли якась цивільно-правова угода була укладена такою
дитиною без участі батьків чи опікуна, то зобов’язання неповнолітнього
стосувалося лише тих аспектів, які приносили йому дохід чи збагачення.
Третю вікову групу (adulescientes) складали дівчата з 12 до 25 років і хлопці з
14 до 25 років, котрих римське право визнавало повнолітніми і дієздатними. Це
означає, що вони не були обмежені у здійсненні будь-яких цивільно-правових
угод за умови, коли перебували у шлюбі. Поза шлюбом їхні права обмежувалися.
Оригінальністю їхнього правового статусу було право на реституцію. Його
сутність полягала в тому, що, уклавши явно невигідний для себе правочин, особа
могла просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у попередній
стан. Але така практика вносила елемент невизначеності у відносини з участю
подібних осіб, бо їхні контрагенти не мали твердої впевненості у тому, що
виконаний договір у подальшому не буде розірваний. Тому дехто боявся укладати
договори з громадянами, які ледь досягай повноліття, і практична реалізація
останніми jus commercii істотно ускладнювалася. Для того щоб, з одного боку,
гарантувати свої інтереси, а з іншого усунути можливі сумніви контрагентів у
тривалості правовідносин, згадані особи стали звертатися по допомогу до
попечителів, які, апробувавши договір, надавали йому безповоротного характеру.
Оскільки йдеться про осіб, які досягли повноліття, попечителі їм призначалися
тільки на їхнє прохання. З часом таке попечительство настільки розповсюдилося,
що набуло характеру звички. Таке попечительство діяло до досягнення
підопічним 25-річного віку. Тобто лише у 25 років відпадали останні обмеження
дієздатності, і особа ставала повноправною у повному розумінні слова.
Отже, повноліття в Римі наступало у 25-річному віці, але імператори могли
за певних обставин надати повну дієздатність чоловікам з 20 років, а жінкам – з
18 років. Подібне явище має місце сьогодні, коли суд може, наприклад, знизити

81
шлюбний вік дівчині з 18 до 16 років. Це означає не лише надання їй права на
заміжжя, а й надання дівчині повної дієздатності.
Четверту групу становили повністю дієздатні особи – чоловіки і жінки, які
досягли 25-річного віку.
Другою обставиною, яка обмежувала дієздатність, був фізичний стан особи,
який незначною мірою впливав нв її дієздатність (глухонімі, незрячі, особи з
фізичними вадами, заїки тощо). Так, наприклад, глухонімий не міг укласти такий
вид договору, як стимуляція (він укладався у формі усної відповіді на запитання);
не міг подавати позов і брати участь у легісакційному судовому процесі (про ці
правочини йтиметься у наступних темах).
Вагомою обставиною щодо обмеження дієздатності був психічний стан
особи. Недоумкуваті та душевнохворі визнавалися абсолютно недієздатними і не
могли самостійно вчиняти цивільно-правові правочини. Їхні інтереси представляв
опікун. Якщо ж приступи душевної хвороби чергувалися зі "світлими
проміжками", коли особа цілком розуміла значення власних дій і могла керувати
ними, то у цей період душевно хворий мав право укладати договори самостійно.
Особливе місце стосовно дієздатності займали римські жінки. Право ніколи
не зрівнювало їх з чоловіками. У добу республіки жінка перебувала під
постійною опікою чоловіка, батька чи інших родичів, вона також істотно
обмежувалася у правоздатності та дієздатності. Жінка, котра вступала у шлюб
cum manu (з чоловічою владою), повністю підпадала під владу свого чоловіка або
свекра-домовладики. У добу принципату панівне становище у сімейних стосунках
займає шлюб sine manu (шлюб без чоловічої влади), а відтак становище заміжньої
жінки зазнає певних змін. Вона зберігає за собою статус і майнові права, якими
володіла до шлюбу. А доросла незаміжня жінка взагалі могла приймати
самостійні рішення щодо свого майна.
До обставин, котрі відображалися на правовому статусі римського
громадянина, налажало безчестя (infamia). Воно наставало, по-перше, як наслідок
засудження за кримінальний злочин чи за ганебне приватне правопорушення; за

82
присуд по таких позовах приватних правовідносин, де вимагалася особлива
щирість відносин і чесність (наприклад, при укладенні договору поруки,
товариства, поклажі тощо); з відносин з приводу опіки, По-друге, внаслідок
порушення деяких правових норм щодо сімейно-шлюбних відносин (наприклад,
вважалося безчестям вступ вдови у новий шлюб до спливу одного року після
смерті чоловіка). По-третє, безчестям вважалося зайняття ганебною професією
(наприклад, сутенерством, звідництвом). По-четверте, безчестя породжувало
звільнення з армії з ганьбою; укладання другого шлюбу при нерозірваному
першому; програшу судового процесу, пов'язаного зі звинуваченням у
несумлінності (притягнення до відповідальності за крадіжку, нечесність при
виконанні договорів доручення, зберігання тощо).
Класичне римське право запроваджувало суттєві обмеження для таких
категорій осіб: вони не могли представляти когось на судовому процесі і не могли
найняти представника в суді для себе; не могли вступити у законний шлюб з
повноправним громадянином; були обмежені у спадкових правах.
Серед безчесних громадян були ще так звані «часково безчесні» - особи, які
внаслідок громадської думки про них визнавалися брехунами, безчесними. Як
правило, такий «комплімент» вони заробили собі своєю поведінкою.
Найсуттєвішим обмеженням їх були обмеження спадкових прав. До числа
«частково безчесних» належали особи, брехливість чи непорядність яких
виявилась на суді. Наприклад, ще у Законах ХІІ Таблиць зазначалося, що особа,
яка брала участь в угоді в якості свідка і яка згодом відмовилася від показань в
суді з приводу цієї угоди, визнається нечесною. Їй не можна було довіряти
серйозні справи і заборонялося брати участь у вагомих угодах.
Обмеження цивільної правоздатності наставало при capitis deminutio – втраті
одного із статусів, які характеризували приватну правосуб’єктність особи.
Такими статусами були статус свободи, статус громадянства і статус сім’ї.
Суб'єкт права в Давньому Римі - це не просто людина, а передусім вільна
людина, яка володіє станом свободи . Але для повноправного суб'єкта цього було

83
 мало, оскільки вільним ставав не будь-хто, а тільки римський громадянин.
Піддані Римської держави, які не є римськими громадянами, так звані латини,
користувалися обмеженою правосуб'єктністю.
Що стосується іноземців (або за давньоримською термінологією
«перегринів»), то спочатку на території Римської держави вони не користувалися
жодними правами, навіть могли бути віддані у рабство. З розвитком торгового
обороту їм була надана можливість набуття деяких прав. І тільки на останній
стадії існування Римської держави всі піддані Римської імперії були проголошені
римськими громадянами. Довгий час розвиток держави йшов під знаком
розмежування правового стану римських громадян і осіб, котрі не мали
римського громадянства. Цьому відповідала залежність правового стану індивіда
не тільки від стану свободи, але і від стану громадянства.
Правоздатність римських громадян

ПРАВОЗДАТНІСТЬ

Статус свободи Статус громадянства Сімейний статус

Римські громадяни - квірити

Глава Решта
Вільновідпущеники

Вільні Раби родини членів

Перегрини

родини -
Колони
Латини

підвлдні

Зміни в статусі свободи, Зміни в сімейному

що призводило до повної статусі, що призводили до
Зміни в статусі громадянства, що
втрати правоздатності чи обмеження чи
призводили до обмеження чи
набуття правоздатності розширення
розширення правоздатності.
правоздатності.
84
 Зміст правоздатності

Право бути власником будь-якого майна;

Право брати шлюб з римською Право здійснювати будь-які цивільно-правові
громадянкою і створювати римську
На правоздатність в правочини;
сім’ю Бути спадкоємцем і спадкодавцем

На правоздатність впливав також сімейний стан. З цієї точки зору

розрізнялися глава сім'ї (paterfamilias) і підвладні члени сім'ї. Глава сім'ї завжди
був повноправним. Підвладні члени сім'ї спочатку були зовсім безправними і
цілковито підкорялися його владі як раби. Лише пізніше, з розвитком товарно-
грошових відносин, члени сім'ї поступово стали наділятися певними правами, але
ніколи не досягали того правового стану, в якому знаходився глава сім'ї.
Таким чином, правосуб'єктність, за римським приватним правом,
визначалася трьома станами: станом свободи (status libertatis), станом
громадянства (status civitatis) і сімейним станом (status familiae). За словами
римського юриста Павла, з точки зору status libertatis, розрізнялися вільні та раби;
з точки зору status civitatis - римські громадяни і особи, які не мали римського
громадянства; з точки зору status familiae - голови сімейств і підвладні їм члени
сім'ї.
Стан свободи
Поділ на вільних і рабів — основний поділ римського суспільства. Рабство
складало основу рабовласницького способу виробництва, і, відповідно,
протиріччя між вільними та рабами виражали класову суть рабовласницького
суспільства. Римські юристи, далекі від розуміння соціально-економічних коренів
рабства, все ж визнавали поділ на вільних і рабів основним поділом сучасного їм

85
суспільства. Вільні були суб'єктами, а раби - об'єктами права, "поряд з худобою
або як додаток до землі", і за своїм правовим станом прирівнювалися до речей.
Давнім римлянам приписується вислів "servi res sunt" («раби суть речі»). Надто
характерна в цьому відношенні позиція Варрона (І ст. до н. є.), на думку якого всі
знаряддя праці можуть бути віднесені до однієї з трьох груп: 1) неживі; 2) живі і
ті, що подають нечленороздільні звуки (худоба); 3) живі і наділені мовою (раби).
Раб у Давньому Римі не більш ніж instrumentum vocale (знаряддя, що говорить).
І це при тому, що над кожним з повноправних громадян Риму, включаючи
найбагатших і найвпливовіших, висів, як Дамоклів меч, привид рабства. Адже
ніхто не був застрахований від полону на війні чи піратського на морі,
неспроможності виплатити борги, бути засудженим до каторжних робіт.
Підстави для виникнення рабства. Найдавнішим засобом обернення в
рабство було захоплення в полон воїнів ворожої Риму країни. В рабство могли
бути обернуті будь-які інші іноземці, які опинилися в Римській державі і не
користувалися на території Риму жодними правами, якщо тільки Рим не уклав з
відповідною державою особливого договору.
Рабом ставала також дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був
вільною людиною. Справа в тому, що правовий статус батька набували лише діти,
народжені в законному шлюбі. Але вступ у шлюб з рабинею був виключений,
отже її дитина вважалася народженою поза шлюбом. А такі діти набували статус
матері. Йдеться про статус матері у момент пологів, бо попередній її статус до
уваги не брався. І якщо навіть до цього моменту жінка була вільною, дитина все ж
оголошувалася рабом. Лише в посткласичну епоху дитина народжувалася
вільною, якщо мати була вільною в період вагітності, незалежно від того, як довго
вона володіла свободою.
Заслуговує на увагу той факт, що дозволяючи господарям продаж рабів,
закон забороняв відчуження дітей від матері. Дитина, народжена від рабині, не
була «фруктом», як це часто трактувалося на правовому і побутовому рівні. Вона
не була приплодом від певного майна, як, наприклад, новонароджене телятко.

86
Очевидно тут, як завжди, брав верх суворий римський прагматизм: дитина не
виживе окремо від матері, а тому не представляє цінності як річ.
Разом з тим за певних умов у рабство міг бути обернутий і вільнонароджений
підданий Римської держави. Так, у найдавніший час глава сім'ї (paterfamilias) міг
продати в рабство підвладного члена сім'ї за непослух. Позичальник, який не
повернув борг, взятий ним "під заставу" власної особи, міг бути проданий у
рабство кредитором. Аналогічне право належало потерпілому по відношенню до
злодія, захопленого на місці злочину. У перерахованих випадках названі особи
продавалися в рабство за кордон (trans Tiberim), оскільки за давньоримськими
переконаннями вільна людина не могла бути рабом на території своєї
батьківщини. Політична основа цієї концепції полягала в тому, що скупчення в
межах Римської держави великої кількості людей, позбавлених свободи, якою
вони раніше володіли, створювало б підвищену небезпеку соціальних
заворушень.
І лише з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги в боргових
зобов'язаннях поступово переміщався з особи боржника на його майно,
"самозаклад" боржника змінився заставою речей, а тому перестав бути джерелом
рабства. Подібним чином і крадіжка, що традиційно вважалася приватним
правопорушенням, з часом замість заходів, спрямованих проти особи викрадача,
стала тягти за собою штрафні санкції. Влада глави сім'ї над іншими членами
мало-помалу поступалася місцем визнанню їхньої майнової самостійності. І хоча
ця влада, незважаючи на звуження її меж, залишалася в римському праві до
самого кінця, на останніх етапах існування Римської держави вона вже не була
такою необмеженою. Завдяки цьому відпав і такий спосіб обернення в рабство.
Скорочення сфери приватного рабовласництва не обмежувало джерел
рабовласництва державного. Рабами держави ставали особи, які вчинили тяжкі
злочини і були засуджені до смертної кари чи довічних каторжних робіт. В
рабство обергалася вільна жінка, яка вступила у зв'язок з рабом всупереч забороні
рабовласника. Вільновідпущеник, який невдячно поводився по відношенню до

87
свого колишнього господаря (патрона), міг бути на вимогу останнього
повернутий у рабство.
Нарешті, визнавався рабом той, хто, дозволивши фіктивно продати себе як
раба, насправді мав на меті отримати частину покупної ціни після того, як буде
підтверджений його вільний стан. Це розцінювалося як шахрайство, яке ганьбить
чесного римського громадянина.
Правовий стан рабів. Будучи об'єктами права раби не могли мати
правосуб'єктності. За Ульпіаном, «з точки зору цивільного права раби є ніщо».
Тому у них не могло бути ні власного майна, ні власних прав, ні власної сім'ї
Навпаки, вони самі були об'єктами купівлі - продажу, обміну, дарування тощо.
Раб, навіть покинутий господарем напризволяще, зберігав свій рабський стан,
стаючи "нічийним", і його, як будь-яку нічийну річ, міг захопити у власність
будь-хто .
Експлуатація рабів, що ставала в міру зростання їхньої кількості (а у зв'язку з
цим і дешевизни) все більш нестримною, оберталася численними повстаннями,
що розхитували економічні основи римського суспільства. Ось чому державна
влада в інтересах панівного класу в цілому починає вживати певних заходів,
спрямованих на визнання за рабами чогось подібного до правоздатності.
Так, місце поховання раба з найдавніших часів проголошувалося locus
religiosus (таким, що знаходилося під охороною нарівні з могилою вільної особи).
Хоча власнику по відношенню до раба належало право життя і смерті, у
постклакласичну епоху здійснення цього права ставилося вже у певні рамки:
безпідставне вбивство свого раба тягнуло для господаря таке саме покарання, як і
вбивство чужого раба; віддати раба в гладіатори його власник міг тільки з
особливого дозволу магістрата; раб, який став безпомічним через старість або
хворобу, набував свободу, якщо був покинутий господарем; якщо жорстокість
власника ставала для раба нестерпною, йому дозволялося шукати притулок в
храмі або біля скульптури імператора, і магістрат, переконавшись у тому, що

88
жорстокість була справді надмірною, зобов'язував власника провести відчуження
раба іншій особі.
Згадані норми були зумовлені зовсім не милосердям римських імператорів, а
потребами панівного класу, задля забезпечення яких держава була змушена
стримувати окремих його представників, які своєю жорстокою поведінкою з
рабами ставили під загрозу безпеку рабовласницького суспільного ладу.
Судячи з усього, втечі, нанесення майнової шкоди своєму господарю та інші
форми протесту рабів були досить поширеним явищем, незважаючи на
жорстокість покарань за такі дії. Вбивство рабовласника, наприклад, тягло за
собою смертну кару для всіх рабів, котрі в цей час знаходилися у будинку або
десь поблизу, оскільки вони могли чути крики і прийти на допомогу господарю.
Історії відомий такий приклад. Якийсь знатний сенатор, друг імператора Августа, мав
біля свого маєтку невеликий ставок з хижими рибами муренами. За яку-небудь провину раба
кидали туди, де він помирав жорстокою смертю. Одного разу у сенатора гостював
імператор. Раб, який їх обслуговував, від хвилювання розбив дорогоцінну чашу із сервіза. У
розпачі він кинувся до ніг імператора і почав просити про помилування. Август, очевидно, був у
доброму гуморі, оскільки неочікувано для всіх наказав принести йому всі чаші, що залишилися
від сервіза, і методично розбив їх. Тим самим було сказано, що інцидент вичерпаний. Однак
так було не завжди. Адже вбивство раба завжди було чи не єдиною мірою покарання, оскільки
побити чи скалічити його означало нанести шкоду своєму майну власними руками.
Інтересами панівного класу було продиктоване також поступове надання
рабам своєрідного сурогату правового статусу і в майновій сфері. Послідовне
проведення в життя принципу "servi pro nullius habentur" означало, що дії раба
взагалі позбавлені будь-якого юридичного ефекту. Але це далеко не завжди було
вигідно самим рабовласникам, бо не дозволяло, наприклад, укладати договори
через посередництво рабів і тим самим звужувало можливості їхньої експлуатації.
Ось чому згадуваний принцип застосовувався з певними винятками.
Передусім, йдеться про те, що через раба як instrumentum vocale можна було
придбати майно шляхом укладання договорів з урахуванням того, що всі права на
майно в момент їхнього придбання одержував безпосередньо господар. Однак

89
обов'язки, що виникали з укладеного рабом договору, попервах господаря не
обтяжували, бо, за давньоримськими переконаннями, дії рабів могли призводити
лише до поліпшення, а не до погіршення майнового становища пана. Покладання
цих обов'язків на самого раба було тим більше неможливе: не володіючи
правосуб'єктністю, раб не міг ні приймати на себе зобов'язань, ні відповідати за
їхнє виконання. Зважаючи на це, подання до нього позовів не допускалося (servo
nulla actio est - у відносинах з рабом немає позову).
Згодом раб, відпущений на свободу, став визнаватися носієм тих зобов'язань,
що виникали з договорів, укладених ним ще в рабському стані. Щоправда,
подання до нього позовів про примусове виконання таких зобов'язань було
виключене. Але якщо він робив це добровільно, то вже не міг вимагати
виконаного назад на тій підставі, що виконане ним зобов'язання не мало
позовного захисту.
Інколи зобов'язання, пов’язані з діями раба, виникали саме в особі господаря
і при цьому забезпечувалися позовним захистом. Так, господар ніс
відповідальність за шкоду, завдану рабом іншій особі, і за спеціальним позовом
потерпілого повинен був компенсувати збитки або передати потерпілому самого
раба-зловмисника. Згадуване зобов'язання зберігало силу при відчуженні раба,
переходячи разом з останнім до його нового хазяїна, а у випадку, коли раб
одержував свободу, відповідний позов міг бути поданий до нього самого.
Розвиток товарного виробництва, а з ним і торгового обороту все більше
спонукав рабовласників використовувати рабів при укладанні договорів. Однак
така можливість практично зводилася нанівець через те, що господар не
відповідав по договорах, укладених рабом, а треті особи, не впевнені в реальній
здійсненності своїх прав по таких договорах, природно, остерігалися їх укладати.
Виходом із цього стало передбачене для ряду випадків покладення на господаря
відповідальності по договорах, укладених рабом.
Наприклад, господар міг поставити раба на чолі якогось підприємства, і тоді
повну відповідальність по договорах, укладених цим рабом (він називався

90
institor), ніс господар, проти якого контрагент раба міг подати особливий позов
(actio institoria). Раб міг бути призначений і капітаном торгового судна. За його
договорами також повністю відповідав господар-судновласник. Повна
відповідальність господаря наставала і у випадку, коли раб укладав угоду згідно з
попередньою домовленістю, досягнутою між його паном і контрагентом
(наприклад, господар домовився з якоюсь особою про надання рабу позики, якщо
раб попросить про це). У таких випадках раб вважався таким, що діяв за наказом
господаря, до якого і міг бути поданий відповідний позов. Окрім цього, певну
відповідальність господаря передбачав будь-який укладений рабом договір, що
призводив до збільшення майна господаря. Останній, однак, відповідав лише в
межах приросту власного майна.
З часом розповсюджуються випадки, коли господар, даючи рабу певне майно
(наприклад, земельну ділянку з інвентарем, ремісничу майстерню, копальню
тощо), дозволяв йому мати прибутки від експлуатації цього майна і зобов'язував
певну їх частку передавати собі. Таке майно в Давньому Римі було відоме під
назвою "пекулій". Але експлуатація пекулія і отримання прибутків були б
неможливі без вступу раба у правовідносини з іншими особами. А оскільки
пекулій юридично залишався майном господаря, то саме він у межах пекулія ніс
відповідальність по цих договорах. Забезпеченням такої відповідальності служив
позов, який називався "actio depeculio".
Історії відомі факти такого значного збагачення раба, який отримав пекулій,
що скоро він сам ставав володарем рабів або наймав собі на роботу вільних
людей.
Накопичивши певну суму грошей, раб міг купити собі свободу. З цією метою
він вступав у спеціальні домовленості з іншою вільною особою, сплачуючи їй
гроші в рахунок свого майбутнього визволення з неволі. За такою угодою особа,
яка отримала від раба певну суму, зобов'язувалася викупити раба у пана і після
цього звільнити його. Формально подібні угоди юридичної сили не набували, а
відтак не були захищені правом. Але у посткласичну епоху вони отримали захист

91
з боку магістратів, які за скаргою раба могли наказати особі виконати прийняту
ним на себе обіцянку.
З економічного боку інститут пекулія був ні чим іншим, як попередником
колонату - нової, вже феодальної форми експлуатації людей - особисто вільних,
але прикріплених до землі. Тим самим пекулій служив показником розпаду
рабовласницького і зародження в його надрах феодального суспільного ладу.
Стан громадянства
Поділ на громадян та іноземців - істотна риса давньоримської держави.
Свобода проголошувалася необхідною передумовою правосуб'єктності, але в
повному обсязі вона належала не всім вільним, а лише римським громадянам.
Якщо вільний не є підданим Римської держави, то він як чужоземець довгий час
не володів у Римі і правосуб'єктністю, а в давнину навіть вважався ворогом
(hostis) і у зв'язку з цим міг бути обернутий у рабство.
Проте з розвитком товарно-грошових відносин таке становище стало
суперечити економічним потребам панівного класу, бо торгівля (в тому числі
зовнішня) була можливою лише на засадах рівності всіх її учасників. Не
випадково з найдавніших часів у Римі з'явився інститут клієнтелли, коли
римський громадянин укладав з чужоземцем спеціальну угоду, за якою
зобов'язувався в якості патрона захищати правові інтереси свого клієнта,
укладаючи договори, виступаючи замість нього в суді тощо. Патрон, замінюючи
собою клієнта, не вважався його представником, і тому діяв від власного імені.
Оскільки приватне право не передбачало подібних угод, вони охоронялися силою
релігії, яка погрожувала недобросовісному патрону божою карою.
Зростання торгового обороту згодом зумовило тенденцію не тільки надання
чужоземцям певного (спочатку досить обмеженого), правового статусу, а і
поступового зближення його з правовим статусом римських громадян.
Сімейний стан
Поділ на підвладних і самостійних суб'єктів - найважливіша риса
давньоримської сім'ї. Первинний осередок римського суспільства складала сім'я

92
(familia). Належність до римської сім'ї вважалася прерогативою римських
громадян, а становище, яке римський громадянин посідав у сім'ї, визначало поряд
зі свободою і громадянством його правосуб'єктність.
Сім'я в Давньому Римі будувалася на суто патріархальних засадах,
нагадуючи автономний світ, повністю підлеглий владі однієї особи - глави сім'ї
(paterfamilias - домовладики). Влада paterfamilias у сім'ї була безперечною і
необмеженою. Інші члени сім'ї однаково підкорялися йому і були перед ним
безправними: він міг піддати їх будь-якому покаранню, продати в рабство і навіть
позбавити життя. Це стосувалося не тільки дітей, але і дружини, яка за
давньоримськими переконаннями займала становище дочки по відношенню до
чоловіка і становище сестри по відношенню до власних дітей.
Ця структура римської сім'ї зумовила поділ громадян за їхнім сімейним
станом на самостійних і підвладних, або, як говорилося в римських джерелах, на
осіб свого права (personae sui juris) і осіб чужого права (personae alieni juris).
Самостійною в сім'ї була тільки одна людина - paterfamilias, - незалежно від того,
очолював він сім'ю чи, як самостійний, не підлягав чиїйсь владі. Лише він
вважався здатним до необмеженого правоволодіння і був єдиним суб'єктом усіх
майнових прав, придбаних як ним самим, так й іншими членами сім'ї.
Інші члени сім'ї (дружина, діти, їхні подружжя і потомство) вважалися
personae alieni juris. Будучи суб'єктами права, вони могли від свого імені
укладати договори на придбання майна, яке, однак, автоматично вважалося як
таке, що належить домовладиці. Навіть у випадку, коли сам глава сім'ї наділяв
майном своїх підвладних, таке майно прирівнювалося до пекулія і, залишаючись
його власністю, лише експлуатувалося членами сім'ї.
Члени сім'ї, раби, речі - над усім цим paterfamilias спочатку мав абсолютну
владу. Однак розвиток товарного виробництва, яке поступово витіснило
натуральне господарство, починає мало-помалу підточувати і засновані на ньому
патріархальні традиції римської сім'ї. Це відбивалося і на характері влади глави

93
сім'ї. Так з часом єдність його влади над усіма підлеглими поступається місцем її
диференціації.
Терміном "manus" називається вже тільки влада над дружиною. Для
позначення влади над дітьми з'являється спеціальне поняття patria potestas, а
влада над рабами називається dominica potestas. Термінологічні нововведення
заслуговують на увагу тому, що вони відбивають соціальні процеси, які
відбувалися всередині римської сім'ї з розвитком товарного виробництва і
привели спочатку до появи окремих елементів, а після цього і до поступового
зростання самостійності членів сім'ї, раніше необмежено підлеглих владі
paterfamilias. Але навіть на останніх стадіях існування Римської держави, коли
самостійність членів сім'ї досягла досить високого рівня, влада глави сім'ї, яка на
той час втратила деспотичні риси, притаманні їй у давнину, все ж не зникла. Тому
поділ на «осіб свого права» і «осіб чужого права» важливий для оцінки правового
статусу римських громадян в цілому, а не на якомусь окремому історичному
етапі.
Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
Правове становище римських громадян. Повну цивільну
правоздатність у майновій і сімейній сферах мали лише римські громадяни.
Вони не тільки володіли повною приватно-майновою правосуб’єктністю, а й
займали привілейоване становище у публічно-правовій сфері. Наприклад,
тривалий час, аж до пізньоримської доби, тільки з числа римських громадян
комплектувалася армія Давнього Риму. З цього приводу варто згадати
Реформи Сервія Туллія (УІ ст.. до н.е.), серед яких центральне місце займав
поділ громадян держави на майнові розряди, котрі формавали відповідну
кулькість військових одиниць – центурій13.
Громадяни Риму мали право брати участь у народних зборах всіх
трьох типів – центуріатних, трибутних і куріатних, голосувати в них, тобто,
13
Докладніше див.: Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.
посібник. - Юрінком Інтер, 2006. – С.69-71.

94
вживаючи сучасні термінологію, володіли активним виборчим правом.
Водночас їм належало також право займати виборні посади магістратів, а
оскільки такі посади вважалися почесними, то саме е право отримало назву
jus honorum. Високі виборні державні посади в Римі традиційно були
безоплатними, оскільки вважалося ганебним служити народу і отримувати за
це платню.
Що ж стосується приватно-майнової правосуб’єктності римських
громадян, то її сформовували у сукупності, по-перше, право утворювати
сім’ю шляхом укладення шлюбу, при якому діти від народження ставали
римськими громадянами; а по-друге, право укладати договори і вчиняти інші
дії щодо придбання і відчуження майна.
Підставами для набуття римського громадянства були:
 народження дитини у законному шлюбі римських громадян.
Вже з моменту зачаття дитина набувала статусу свого батька.
Дитина, народжена поза шлюбом, набувала статусу матері;
 пожалування звання громадянина Риму іноземцеві за особливі
заслуги перед римським народом. Таке повноваження завжди
належало сенату;
 усиновлення римським громадянином особи, яка не мала прав
громадянина Риму;
 відпущення на волю раба римським громадянином.
У 212 р. н.е. едиктом імператора Каракалли була проголошена
рівність всіх жителів Римської держави щодо правоздатності. Але насправді
фактичної рівності не існувало, оскільки виникла станова нерівність,
породжена утворенням суспільних верств сенаторів і нобілів (аристократія),
вершників (служила знать), торгівців, ремісників і селян.
Станові та інші соціальні відмінності давали про себе знати перш за
все в галузі оподаткування і взагалі – у всіх галузях публічного права. Але
вони зачіпали і приватноправові відносини: наприклад, не допускався шлюб

95
 між сенатором і вільновідпущеною; між правителем провінції і жителькою
цієї ж провінції тощо.

Правовий стан латинів і перегринів.

Другу категорію осіб в Давньому Римі складали латини, правовий стан яких
не був однорідним. Ближче всього до римських громадян стояли так звані latini
veteres - "стародавні" латини, тобто вільне населення общин Лациума, яке колись
разом з Римом складало Латинський союз, що припинив існування в IV ст. до н. є.
Користуючись обмеженими правами в публічно-правовій сфері, вони у всьому
іншому мали такі ж права, як і римські громадяни. Жителі інших італійських
общин володіли лише правом укладати договори і вчиняти інші приватноправові
дії, які не вимагали укладати договір. Право на звернення до суду з приводу
вирішення майнових спорів, а також порядок судочинства були для всіх латинів
такими ж, як і для римських громадян.
Набуття юридичного статусу латина відбувалося в першу чергу шляхом
народження у сім’ї латина. У той же час за певних обставин римлянин міг змінити
своє громадянство на становище латина, наприклад, з метою придбання земельної
ділянки у щойно приєднаних до Риму провінціях, якщо їхні землі держава
надавала латинам на пільгових умовах, заохочуючи тим самим освоєння нових
територій.
З іншого боку, за певних умов і латин міг стати повноправним римським
громадянином. Наприклад, набували римського громадянства latini
veteres(«стародавні» латини), які переїздили на постійне проживання до Риму.
Іншим латинам римське громадянство присвоювалось, якщо вони займали певні
виборні посади в своїх общинах або за певні заслуги перед Римською державою.
Оскільки різноманітного роду міграції призводили, з одного боку, до зростання
населення Риму і, з іншого, до скорочення кількості жителів провінції, держава
вживала заходів щодо їхнього обмеження. Так, з початку П ст.. до н.е.,
переселення latini veteres до Риму стали дозволяти за умови залишення латином у

96
місці свого колишнього проживання чоловічого потомства, а пізніше такий засіб
набуття римського громадянства був зовсім скасований.
Водночас здобуття латином римського громадянства стало можливим через
участь у державній службі. Зокрема, громадянство одержували латини, які
обіймали посади декуріона (члена муніципального сенату).
Обмеження правового статусу латина стосувалося не лише заборони переїзду
до Риму, в й заборони служити у регулярних військах (дозволялося нести службу
у допоміжних військових формуваннях); обиратися на посади римських
магістратів. Обурення латинів, незадоволених своїм політичним нерівноправ’ям у
порівнянні з громадянами Риму (котрий, як вони справедливо вважали, багато в
чому був зобов'язаний своїми військовими успіхами допоміжним латинським
формуванням), стало одним із чинників, що призвели до так званої Союзницької
війни (90-89 pp. до н. є.), після якої Римська держава змушена була наділити
правами римського громадянства все італійське населення.
Правосуб'єктність латинів, обмежена порівняно з правосуб'єктністю
римських громадян, все ж була ширшою, ніж у вільного населення приєднаних до
Риму територій.
Лише закон Каракалли (212 р. н. є.), що розповсюдив права римського
громадянства на усіх вільних жителів Римської імперії, ліквідував латинів та
перегринів як особливі категорії осіб, зрівнявши їх у правах з римськими
громадянами.
Перегрини. З числа вільних людей найнижчу сходинку соціальної драбини
займали перегрини - громадяни іноземних держав, які опинилися на території
Риму, а також римські піддані, яким не було надане ні римське, ні латинське
громадянство. Йдеться, зокрема, про громадян держави, яка воювала з Римом і
здалася на милість переможця. Громадяни такої держави, яка набувала тепер
статусу римської колонії, не оберталися в рабство як звичайні військовополонені,
а зберігали свободу та називалися peregrini dedeticii (дослівно - перегрини, котрі

97
капітулювали). Перегрином міг стати і римський громадянин, висланий до
перегринів за серйозну провину.
Спочатку перегрини були в Римі абсолютно безправними. Разом із тим з
розвитком товарно-грошових відносин економічні потреби примусили Римську
державу забезпечити правову охорону і перегринам. Це здійснювалося яку
приватному порядку, так і на державному рівні, в договорах, які Рим укладав з
дружніми йому країнами, і мали на меті взаємно гарантувати приватно - правовий
захист інтересів громадян однієї держави на території іншої.
На відміну від латинів, правова охорона перегринів забезпечувалася не
шляхом надання їм окремих елементів статусу римських громадян, а іншим,
специфічним способом: за допомогою особливої правової системи, котра дістала
назву jus gentium («право народів»). Тільки законом Каракалли всі піддані
Римської імперії були проголошені римськими громадянами, і, відповідно,
перегринами відтоді могли вважатися в Римі лише іноземці. Але на цей час
взаємопроникнення jus gentium («право народів») та jus civile (квіритське право)
досягло такого рівня, при якому приватно-правовий стан римських громадян і
чужоземців став практично однаковим.
Перегрини проживали на землях завойованих Римом провінцій – Греції,
Єгипту, Галлії (теперішня Франція), Іберії (сьогодні це Іспанія) тощо. Жорстоко
експлуатуючи провінційне населення, управляючи ним за відомим принципом
«поділяй і владарюй», Рим, коли в цьому не було необхідності, не нав’язував
провінціям власного права і власних суддів. За римськими намісниками
(проконсулами, пропреторами, прокураторами, легатами) залишалася найвища
політична, військова і судова влада.
Показовим прикладом такого стану речей є висвітлена Михайлом Булгаковим заключна
стадія судилища над Ісусом Христом в романі «Майстер і Маргарита». Римський прокуратор
«вершник Понтійський Пілат», не бажає страти бродячого філософа і намагається
врятувати його від розп’яття, але вимушений відступити перед безкомпромісним
первосвящеником, перед його погрозою звернутися за захистом до самого «римського кесаря»
(царя-імператора).

98
 Первосвященник добре знає, що Пілат не піде на крайність, оскільки Христос –
державний злочинець і рятувати його від заслуженої кари – значить ставити під загрозу свою
кар’єру. Це добре знає і сам Пілат. Не випадково він так різко обірвав себе, коли почув з уст
Ісуса Христа, що той говорив Іуді з Коріафа, що «будь-яка влада є насиллям».
За Євангелією від Луки, Пілат, вийшовши до народу, говорить про Христа: «не бачу на
ньому вини». Але наелектризований натовп, підбурюваний священниками, кричить у відповідь:
«Ми маємо закон, і за нашим законом він повинен вмерти, тому що сам себе проголосив Сином
Божим».
Ця версія знадобилася євангелістам (як і відомий пілатовський вислів «я вмиваю руки»),
щоби облагородити римську адміністрацію і тим самим схилити її до відмови переслідувати
християн.
Вільновідпущеники. Свобода в Давньому Римі набувалася двома шляхами:
людина могла бути вільною від народження або стати вільною в результаті
відпущення з рабства.
Вільновідпущеник (libertinus), за загальним правилом, набував правового
статусу особи, яка дарували йому свободу, і залежно від того, ким був колишній
власник — перегрином, латином або римським громадянином, відпущений на
волю раб одержував його статус,
Але це правило знало і окремі вилучення. Перш за все вільновідпущеники
римських громадян не набували прав на зайняття посад, були позбавлені
виборчих прав, а їхнє право на вступ у шлюб не розповсюджувалося спершу на
шлюби з будь-якими вільнонародженими, а пізніше - на шлюби з особами
сенаторського стану.
У випадку звільнення з рабства поза встановленої для цього спеціальної
процедури вільновідпущеник взагалі не ставав вільним з точки зору jus civile
(римського цивільного права). Його свобода забезпечувалася претором, і він
таким чином опинявся у своєрідному стані фактичної свободи. Лише у
посткласичний період такі особи були поставлені в становище латинів і за назвою
закону, що надав їм це становище (lex Junia Norbana), стали називатися latini
Juniani. У той же час обсяг їхньої правоздатності був обмежений порівняно з

99
правами інших категорій латинів. Вони не тільки не мали повної правоздатності,
але й їхня дієздатність була значно урізана, оскільки не охоплювала здатності до
укладення заповіту, у зв'язку з чим все їхнє майно переходило після смерті до
колишнього господаря. Не випадково до latini Juniani відносилися слова: „vivunt
ut liberi, moriuntur ut servi” (живуть як вільні, помирають як раби). Категорія latini
Juniani продовжувала існувати тривалий час і була ліквідована лише Юстиніаном,
котрий проголосив римськими громадянами всіх вільновідпущеників, якщо
тільки вони були звільнені при п'яти свідках.
Винятки стосувалися рабів, підданих клеймуванню за скоєння тяжких
злочинів. Згідно з lex Aelia Sentia (Законом Сентія – 4 p. н. є.), цим рабам у
випадку їхнього подальшого звільнення присвоювався статус вільновідпущеників
перегринів. Вони, на відміну від самих перегринів, ніколи не могли стати
громадянами Риму.
Не розривалися повністю стосунки вільновідпущеника з його колишнім
господарем, який виступав тепер як патрон (patronus) вільновідпущеника.
Останній був зобов'язаний поважати патрона, зокрема, не мав права звертатися до
нього з ганебними позовами, задоволення яких тягло обмеження правоздатності
відповідача. Подавати до патрона інші позови вільновідпущеник міг не інакше, як
з дозволу магістрата. Вільновідпущеник, який не дотримувався поваги до
патрона, ризикував втратити свободу і знову стати рабом.
Вільновідпущеник зобов'язувався надавати патрону різні послуги, якщо
патрон їх потребував, а патрон, який зазнавав матеріальної скрути, мав право на
утримання від вільновідпущеника. Майно вільновідпущеника, який не залишав
заповіту і не мав дітей, переходило до патрона в порядку успадкування.
Підставу "особливих відносин" між вільновідпущеником і патроном римські
юристи вбачали в тому, що патрон давав вільновідпущенику свободу, подібно до
того, як батько дає життя своєму сину. Ось чому патрон мав над
вільновідпущеником деяку подібність тієї влади, якою paterfamilias володів по
відношенню до дітей. Однак, "батьківська" влада патрона над

100
вільновідпущеником дозволяла колишньому рабовласнику продовжувати (хоча і
у видозміненій формі) експлуатацію раніше підвладних йому людей вже після
того, як вони вийшли з рабства.
Що стосується способів отримання свободи, то основним із них було
звільнення раба його власником (manumission). При цьому форми manumissio,
спочатку нечисленні, поступово, з розвитком римського суспільства, стали більш
різноманітними.
У найдавнішу епоху manumissio могло бути виражене в заповіті, коли
господар прямо вказував: "servus meus Stichus liber esto" («нехай буде раб мій
Стих вільним») або зобов'язував спадкоємця надати рабу свободу, причому
звільнення раба інколи ставилося в залежність від виконання ним певних умов
(найчастіше — передачі спадкоємцю певної грошової суми).
Очевидно, дещо пізніше у рабовласників з'явилася можливість відпускати
рабів на волю, не чекаючи власної смерті, - шляхом фіктивного судового процесу
(manumissio vindicta). Цей процес "розігрувався" за певними правилами і спирався
на попередню домовленість власника з іншою особою про виступ в ролі позивача.
Вони разом з'являлися до магістрата (куди доставлявся також і раб), і там
господар у відповідь на вимовлену фіктивним позивачем формулу "hunc hominem
ex jure Quiriiium libertum esse aio" («я стверджую, що по праву квіритів ця людина
вільна») обмежувався мовчанням або позитивно визнавав позов.
За правилами легісакційного процесу позов у такому випадку вважався для
відповідача програним, і магістрат проголошував раба вільним. Існувала і
порівняно проста процедура звільнення раба з рабства, яка передбачала внесення
раба як вільного до цензового перепису. Але ця можливість з'являлася лише при
проведенні цензових переписів, тобто не частіше ніж один раз на 4-5 років.
У класичну епоху були розповсюджені й інші способи звільнення з рабства,
пов'язані вже з меншим формалізмом: господарю достатньо було проголосити про
свободу раба перед свідками, не звертаючись ні до заповіту, ні до внесення
цензових записів магістратом. Якщо ж господар вручав рабу спеціальний

101
документ про звільнення, відпадала потреба навіть у присутності свідків. Але
свобода колишніх рабів, відпущених на волю неформальними способами,
охоронялася не цивільним, а преторським правом.
Поступово збільшуючи кількість способів надання рабам свободи, держава
разом з тим зовсім не збиралася пускати цей процес "на самоплив", тому що
безконтрольне звільнення рабів могло, по-перше, підірвати самий інститут
рабовласництва як основу суспільного ладу, а по-друге, поповнити вільне
населення "збудниками спокою". Ось чому, коли в давнину відпущення рабів на
волю відбувалося у виняткових випадках, жодних кількісних обмежень на це не
існувало, то у посткласичний період, коли у переддень феодалізму ("дихання"
якого відчувалося все більш явно) звільнення рабів набувало досить
розповсюдженого характеру, законодавство стало обмежувати як кількість
водночас звільнених рабів, так і самі умови їхнього звільнення.
У цьому відношенні заслуговує на увагу lex Fufia Caninia (закон Фулія
Канінія, І ст. н. е. ), що дозволяв господарю відпускати на волю за допомогою
заповіту не всіх рабів, що належали йому, а лише певну їх кількість. Так за
наявності 1-3 рабів дозволялося відпустити не більше 2, за наявності 10 рабів - не
більше половини, при 30 - не більше 1/3, до 100 рабів - не більше 1/4, за наявності
до 500 рабів - не більше 1/5 і максимум -100 рабів. Закон цей був скасований
Юстиніаном.
Інший закон, також виданий у І ст. н. є., - lex Aelia Sentia - ввів у певні рамки
саме право господаря давати рабам свободу. Господар у віці до 20 років, міг
зробити це не інакше, як з дозволу спеціальної комісії. Це було необхідно також і
для відпущення раба, який не мав 30 років, вже не залежно від віку господаря. А
звільнення рабів "на зло кредиторам" взагалі заборонялося.
В імператорську епоху був встановлений ряд правил, які передбачали
набуття рабами свободи ipso jure - за вказівкою самого закону. Так, ставав
вільним: раб, який виявив убивцю свого господаря; безпорадний раб, залишений
господарем напризволяще; раб, який прожив не менше 20 років в якості вільного.

102
 Система колонату.
До категорії колонів у класичну епоху належали орендатори землі (говорячи
сучасною термінологією – дрібні фермери), які формально були вільними, але
економічно залежали від землевласника.
Поширення дрібної земельної оренди було зумовлене економічним
становищем Римської держави. Із припиненям завойовницьких воєн, котрі давали
Риму величезні маси рабів, потік дешевої робочої сили припинився, а нелюдські
умови, в яких перебували раби, призводили до масової загибелі рабів. Відтепер
їхня смертність переважала над народжуваністю. Землю було нікому обробляти.
Варто нагадати і про те, що наймана праця в Римі не мала поширення, оскільки
традиційно вважалося, що всі роботи, пов’язані з обробітком землі, мають
виконувати раби. Римський збіднілий громадянин скоріше буде розраховувати на
державну допомогу, ніж стане найманим сільськогосподарським працівником.
Відвойовані в інших народів величезні території стали базою для виникнення
плантаторських господарств, які за відсутності рабської праці швидко занепадали.
Тому землевласники стали практикувати здачу землі в оренду невеликими
ділянками, причому нерідко не за грошову винагороду, а за певну частку врожаю.
При цьому на орендатора покладались обов’язки обробляти землю самого
землевласника (своєрідна панщина феодальної доби). Зрозуміло, що невеликі
земельні угіддя не давали можливості колонам швидко розбагатіти, а неврожаї,
стихійні лиха, епідемії та інші нещастя спонукали їх залазити в борги до своїх
панів.
В переод домінанту становище колонів ускладнилося ще й тим, що держава
обклала їх натуральними податками, прикріпивши колонів до своїх земельких
ділянок.
Таким чином, колон опинився під подвійним наглядом: з одного боку,
землевласник суворо стежив, щоби його неоплатний боржник-орендатор не пішов
зі своєї ділянки; а з іншого – держава турбувалася, щоб землі не залишалися без
обробітку і вчасно та в повному обсязі сплачувалися податки та натуральні

103
повинності. На цій підставі фактичне безправ’я колонів перетворювалося на їхнє
юридичне закріпачення. Вже у ІУ ст.. н.е. закон заборонив вільним орендаторам
залишати орендовані земельні ділянки, а землевласникам було заборонено
відчужувати свої землі окремо без колонів. В результаті колись вільні орендатори
перетворюються у кріпосних селян-колонів.
На становище закріпачених селян переводилися також підкорені народи. У
деяких провінціях (як, наприклад, в Єгипті) такі відносини панували ще до
завоювання їх Римом.
У колонат переростало користування рабом пекулієм. У цьому випадку раби
теж прикріплювалися до землі. Ця обставина практично стерла відмінності між
рабом рабовласницького суспільства і кріпаком доби феодалізму. Закріпачений
стан колонів передавався спадок. В окремих випадках колон міг бути звільнений
від кріпосного стану, але в такому разі він «звільнявся» і від земельної ділянки,
яка була чи не єдиним засобом існування його самого та його родини.

Обмеження правового стану

Обмеження правового стану (capitis deminutio) виражалося у втраті одного зі
статусів, які характеризували приватну правосуб'єктність (status libertatis, status
civitatis, status familiae – статусу свободи, статусу громадянства, статусу сім'ї), і за
своїм ступенем могло бути найбільшим (maxima), середнім (media) або
найменшим (minima).
Найбільший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio maxima)
наставав внаслідок втрати статусу свободи. Адже тільки вільна людина могла
бути римським громадянином і членом римської родини. Отже, розлучаючись зі
свободою, римлянин позбавлявся і свого становища громадянина, і власних
сімейних зв'язків. Іншими словами, втрата статусу свободи призводила до втрати
громадянського і родинного статусів. Ось чому вона вважалася capitis deminutio
maxima, тобто максимальною.

104
 Втратити свободу - значило стати рабом. Отже, capitis deminutio maxima
наставала, коли римлянин потрапляв у рабство. Це відбувалося, наприклад,
внаслідок полону римського воїна. Ставши рабом за кордоном, він втрачав
правосуб'єктність і у себе на батьківщині. Така втрата не була, однак,
безумовною, бо у випадку повернення він знову набував правосуб'єктності Ця
"реанімація" правового стану римлянина, який вирвався з військового полону і
знову опинився на території Риму, називалася «jus postliminii».
Суть jus postliminii полягала в тому, що повернувшись з полону, римлянин
фінгірувався (фіктивно вважався) таким, який ніколи не знаходився в рабстві і
тому в його особі відроджувалися всі права народженого вільним римського
громадянина, без будь-яких обмежень, зумовлених переходом зі стану рабства у
стан свободи.
Римлянин міг виявитися рабом за кордоном не тільки як полонений, але і при
продажу в рабство (trans Tiberium – буквально: проданий за Тибр, тобто за
кордон). Така доля в давнину судилася боржнику, який не повернув гроші;
злодію, зловленому на гарячому. У подібних випадках продаж у рабство носив
характер покарання за протиправну поведінку, у зв'язку з чим jus postliminii на
згаданих осіб не розповсюджувався.
Інколи римський громадянин міг перетворитися на раба і в межах своєї
країни. Це стосувалося жінки, яка підтримувала зв'язок з рабом, не зважаючи на
заборону господаря, вільновідпущеника, котрий порушував правила поведінки
щодо свого патрона, осіб, засуджених за тяжкі злочини.
Усі перераховані особи після повернення у рабство не могли залишатися
суб'єктами прав, які належали їм раніше, і тому виникало питання про їхню
подальшу долю. Вона залежала, по-перше, від природи прав, і по-друге, від
підстав втрати свободи.
Деякі права (наприклад, батьківська влада) невід'ємні від особистості їхнього
носія, і, отже, з втратою їхнім носієм правосуб'єктності вони припинялися. Інші
права могли переходити до інших осіб з передачею їм відповідного майна. Так,

105
при захопленні римського громадянина в полон не виключене було його
повернення, а отже і відновлення правосуб'єктності. Зважаючи на цю можливість,
майно римлянина, який знаходився в полоні, нікому не передавалося, а
довірялося опікуну, котрий був зобов'язаний стежити за ним і повернути
власнику, тільки-но той знову здобуде свободу.
Якщо ж полонений римлянин помирав, залишаючись рабом, то його майно
переходило до спадкоємців. Оскільки раб не міг мати власних прав, не міг,
відповідно, передавати їх у спадок, в подібних випадках було прийнято виходити
з фіктивного припущення про те, що розлучаючись зі свободою, воїн водночас
розставався і з життям - "quasi tune decessive videtur, cum capitus est" (немов би
померлим вважається той, кого полонили). За допомогою цієї фікції смерть, яка
ніби наступила (може, через деякий час), штучно приурочувалася до моменту,
коли римлянин був ще вільною людиною, після котрої можливе успадкування.
Майно особи, проданої в рабство за борги, переходило до кредитора. Майно
жінки, відданої в рабство за зв'язок з рабом, ставало власністю рабовласника.
Проте громадянин, підданий capitis deminutio maxima, мав не тільки права,
але і обов'язки. Згідно з квіритським равом, обов'язки припинялися, бо їхній носій
припиняв існування. Але таким шляхом боржник звільнявся від виконання боргу,
а це вже суперечило інтересам кредиторів, для забезпечення яких преторська
практика допускала вчинення позову до правонаступників.
Середній ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio media)
виражався у позбавленні статусу громадянства при збереженні свободи і
сімейного стану, оскільки лише римський громадянин міг бути членом римської
родини. Він мав місце у випадках вигнання за межі Римської держави або
заслання.
Особа, піддана capitis deminutio media, переставала бути суб'єктом jus civile,
але "громадянська смерть", як при capitis deminutio maxima, тут не наставала:
людина опинялася в становищі перегрина і на неї розповсюджувався jus gentium
(«право народів»).

106
 Capitis deminutio media застосовувався у вигляді покарання, що накладалося
державною владою. Тому майно такої особи переходило до скарбниці, а відносно
обов'язків діяли правила, вже розглянуті відповідно до capitis deminutio maxima.
Найменший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio minima)
супроводжувався зміною лише родинного стану, не порушуючи ні свободи, ні
громадянства відповідної особи. Так бувало у випадках, коли самостійна особа
ставала підвладною (наприклад, при вступі жінки, вільної від батьківської влади у
шлюб з чоловічою владою або при арогації – одним з видів усиновлення).
В ролі capitis deminutio minima розглядався також перехід підвладного з
однієї родини в іншу (наприклад, при вступі у шлюб з чоловічою владою).У
подібних ситуаціях жодного додаткового обмеження правосуб'єктності не
відбувалося. Але оскільки відповідні акти оформлювалися процедурою, що
нагадувала продаж у рабство, вони оголошувалися capitis deminutio.
Майнові права самостійної особи, яка зробилася підвладною, ставали
правами paterfamilias (домовладики) Що ж стосується обов'язків, то претор на
догоду кредиторам виходив з того, як нібито обмеження правосуб'сктності зовсім
не було, і на підставі цієї фікції дозволяв їм учиняти позов до підвладного, a
домовладика був змушений розраховуватися з боргами. В іншому випадку претор
зобов'язував його надати кредиторам отримане від підвладного майно в натурі
для реалізації з метою погашення боргів.
Обмеження правосуб'єктності не завжди, однак, виражалося у втраті одного з
її статусів. Якщо, наприклад, особа, яка засвідчила укладання договору,
відмовлялася підтвердити його на суді, то вона позбавлялася права виступати
свідком у подальшому і, крім того, їй заборонялося звертатися до інших осіб з
проханням бути свідками договорів, які нею особисто здійснювалися. Тим самим
jus commercii даної особи практично зводилася нанівець в умовах, коли
присутність свідків оголошувалася необхідною передумовою укладання скільки-
небудь важливих договорів.

107
 Крім того, протягом тривалого періоду римської історії можливості
самостійно укладати договори були позбавлені жінки, які перебували у зв'язку з
цим під опікою. Пояснення такої позиції римського права знаходиться головним
чином серед історичних чинників. У глибокій давнині, коли здійснення і захист
прав вважалися винятково приватною справою його володаря, суперечки про
право нерідко вирішувалися за допомогою зброї. І, відповідно, лише той, хто був
здатний діяти зброєю, визнавався здатним до набуття прав. Ось чому жінка, за
найдавнішими переконаннями, потребувала опіки з боку особи, яка могла
забезпечити їй збройний захист.
Але вже у класичний період функції опікуна вичерпуються згодою на
укладання деяких договорів (пов'язаних з відчуженням майна або з прийняттям
жінкою зобов'язань), причому відмова опікуна може бути оскаржена магістрату, а
всі інші договори жінка укладала цілком самостійно.
Після цього немовби властива жінці від природи легковажність полегшує
введення її в оману. Внаслідок цього жінка оголошувалася неспроможною: 1)
брати на себе відповідальність за чужий борг; 2) бути опікуном (виняток робився
тільки для матері по відношенню до дітей і для бабки по відношенню до онука);
3) складати заповіт. Останнє пояснювалося (крім усього іншого) тим, що у
найдавніший час заповіт оформлювався у народному зібранні, куди доступ
жінкам було закрито, а в подальшому, коли порядок укладання заповіту було
змінено, заборона ця зберігалася вже в силу традицій.
З іншого боку, жінкам (як і воїнам та особам, яким не виповнилося 25 років),
як виняток із загального правила про те, що ніхто не може виправдовуватися
незнанням закону, дозволялося за певних умов скористатися посиланням на
незнання закону як на обставину, котра позбавляє відповідальності.
Опіка і піклування
Під опікою і піклуванням розумілося забезпечення відсутньої у даної особи
спроможності до самостійного придбання і здійснення прав та обов'язків

108
(висловлюючись по-сучасному - дієздатності) за допомогою інших, спеціально
призначених осіб.

Опіка і піклування

Опіка над Піклування над

Малолітніми Неповнолітніми Неповнолітніми з Душевнохворими

до 7 років з 7 до 12 14(12) до 25 років
(дівчатка) і 14
років (хлопці)
Особами з фізич- Марнотратниками
ними недоліками

Майном зачатих, Майном

але ще ненарод- неплатежоспро-
жених дітей можного боржника

«Лежачою Здійснення піклу-

спадщиною» вання за іншими
підставами

У нинішній час критерієм розмежування опіки і піклування служить

обсяг дієздатності, яку необхідно забезпечити: над повністю недієздатним
засновується опіка, над частково недієздатним — піклування.
Римському праву цей критерій відомий, очевидно, не був, бо там деякі
типові (з точки зору сучасної правосвідомості) випадки повної недієздатності
(наприклад, психічне захворювання) тягло піклування, як і навпаки - при
частковій дієздатності інколи призначалася опіка (наприклад, над жінками).
В основу розмежування опіки і піклування римські юристи скоріше за
все закладали вікові ознаки. Опіка встановлювалася над жінками, котрі
прирівнювалися до неповнолітніх, і над неповнолітніми дітьми.

109
 Варто підкреслити, що діти, які знаходилися під батьківською владою,
будучи «особами чужого права», ні власним майном, ні власними правами
розпоряджатися не могли (все належало paterfamilias), а не маючи майнових
прав, вони не мали потреби у захисті майна. У тих випадках, коли виникала
необхідність в захисті їхніх інтересів, це робив домовладика, в особі якого
діти, таким чином, мали "природного" опікуна. Отже, опіка призначалася
тільки над малолітніми дітьми, котрі не підлягали батьківській владі
внаслідок смерті батька.
По відношенню до осіб, які досягли повноліття, в усіх необхідних
випадках застосовувалося піклування: над юнаками 14 - 25 років, над
душевно хворими, над марнотратниками .
У сучасному праві опікун і піклувальник розрізняються за характером
їхніх функцій. Опікун укладає договори за підопічного, а піклувальник
санкціонує або забороняє договори, що складаються самим підопічним.
Римляни розрізняли волю на укладання договору з боку опікуна, що
повинна бути висловлена безпосередньо при укладанні договору (і при цьому
в певній формі), і згоду опікуна на укладання договору підопічним, котра
могла бути отримана як заздалегідь, так і "заднім числом" і жодної особливої
форми не вимагала. Ця відмінність, однак, значною мірою стиралася,
оскільки іноді піклувальник був по суті опікуном, і навпаки, опікун
виконував чисто піклувальницькі функції.
У найдавніший час опікун міг розпоряджатися майном підопічного
досить вільно і притягувався до відповідальності лише за несумлінність або
розтрату ввіреного йому майна. Однак довести несумлінність опікуна не
завжди було просто, а позов про відшкодування вартості розтраченого майна
носив суто особистий характер. Він був спрямований тільки проти опікуна і у
випадку його смерті до спадкоємця не пред'являвся.
Зважаючи на це, преторська практика розробила спеціальні позови.
Один із них спрямовувався проти опікуна і мав на меті відшкодування

110
збитків, завданих підопічному неналежним виконанням опікунських
функцій. Уповноваженим на пред'явлення цього позову були новий опікун,
який змінив колишнього, і після припинення опіки - сам колишній
підопічний. У ролі відповідачів тепер могли фігурувати і спадкоємці опікуна.
Інший преторський позов призначався тепер вже для охорони інтересів
опікуна, котрий, виконуючи свої обов'язки безкоштовно, мав право на
компенсацію з майна підопічного пов'язаних з опікою витрат.
Крім того, з плином часу раніше необмежена свобода опікуна щодо
розпорядження майном підопічного стала ставитися у певні рамки.
Укладання деяких договорів опікуну не дозволялося зовсім (він, наприклад,
не міг дарувати майно підопічного), а для інших (наприклад, для відчуження
земельних угідь підопічного, розташованих у сільській місцевості) необхідна
була попередня санкція державних органів.
Розвиток інституту опіки і піклування - від практично необмежених прав
опікуна до поступового, але все більш радикального забезпечення інтересів
підопічного отримав своє вираження і в модифікації порядку призначення
опікунів і піклувальників.
Спочатку під впливом пережитків родового ладу опіка вважалася чисто
внутрісімейною справою і була спрямована на охорону родового майна від
його можливого переходу в "чужі" руки. У цьому розумінні опіка
встановлювалася в інтересах не стільки самого підопічного, скільки його
майбутніх спадкоємців.
Дана обставина є ключем до розуміння характерної для раннього
періоду римської історії процедури призначення опікунів. Опікуном ставав
той, до кого повинно перейти по спадщині майно підопічного. Але коло і
черговість спадкоємців у давнину визначалися імперативними нормами
закону. Водночас згадані норми регламентували і порядок призначення
опікунів.

111
 Коли з часом paterfamilias був уповноважений заповідати майно особам,
навіть не визначеним у законі, він отримував завдяки цьому право за власним
розсудом призначати опікуна і своїм неповнолітнім дітям.
Подібно до права спадкоємця на прийняття спадщини опіка первісно
також була правом, від якого можна відмовитися або передати його іншій
особі. Пізніше, однак, опіка починає розглядатися вже як обов'язок, що
покладається на опікуна в інтересах підопічного, відмовитися від якої можна
тільки в особливих випадках. Виконання цього обов'язку ставиться під
контроль держави, причому якщо у особи, яка потребує опіки, немає родичів,
опікун призначається в адміністративному порядку. Така опіка з'явилася в
останній період існування Римської держави
Юридичні особи.
Суб'єктами права є не тільки окремі індивіди (singulae personae), але і
певні організації (за сучасною термінологією - юридичні особи). В широкому
масштабі юридичні особи виникають, коли головна роль в економіці починає
переходити від індивідуальних до колективних товаровласників, а для цього
необхідно, щоб товарне виробництво досягло досить високої стадії розвитку.
Такої стадії воно досягає в умовах капіталістичної формації. У
рабовласницькому суспільстві товарне виробництво, яке щойно прийшло на
зміну натуральному господарству, знаходиться на первісному етапі розвитку,
і тому втілюється здебільшого у відносинах індивідуальних товаровласників.
Що ж стосується юридичних осіб, то вони хоча і з'являються вже у той
час, але грають ще другорядну роль. Ця обставина відбивається і на ступені
урегульованості правового стану тих чи інших суб'єктів. Правовий стан
індивідів у Давньому Римі був регламентований досить детально. Римське
право знало також і окремі норми відносно юридичних осіб, однак про
докладну розробку цього інституту римськими юристами говорити не
потрібно, причому і сам термін "юридична особа" не був їм відомий.

112
 Так, головним зібранням майна здавна вважалася державна скарбниця.
Але стосунки, пов'язані зі скарбницею, регулювалися не приватним, а
публічним правом. Навіть коли державне майно (наприклад, державна земля
- ager publicus) здавалося в оренду приватним особам, відповідний акт не
вважався приватноправовим договором, і виконання породжених ним
обов'язків забезпечувалося не судом, а магістратами (наприклад, платежі, що
належали державі від приватної особи, магістрат стягував власною владою).
Однак у класичну епоху поряд з республіканською скарбницею
(aerarium) з'являється імператорська скарбниця (fiscus). Остання спочатку
вважалася приватним майном принципса, а тому на неї розповсюджувалося і
приватне право. По мірі зміцнення імператорської влади fiscus поступово
витіснив aerarium, зберігши у той же час свій приватноправовий режим.
Завдяки цьому fiscus по суті зробився відокремленим суб'єктом цивільного
права як приватна особа, від якої відрізнявся деякими привілеями
(privilegiafisci): державне майно не могло перейти у власність приватних осіб
по давнині володіння; зобов'язальні вимоги держави задовольнялися
здебільшого перед вимогами інших кредиторів тощо.
Приватномайнова правосуб'єктність здавна визнавалася також за
муніципіями (munісіріі). Так називалися міські общини, які колись були
самостійними державами (civitates liberae), а в подальшому увійшли до
складу Римської імперії як автономні одиниці. їхні майнові відносини з
іншими особами регулювалися нормами приватного права, а в силу
преторського едикта вони отримали можливість виступати в суді як позивачі
і відповідачі через посередництво спеціальних представників, як постійних
(муніципальні магістрати), так і "разових" (adores, від слова "actio" - позов),
котрі призначалися муніципальним сенатом у кожному окремому випадку. Ці
ж представники діяли від імені муніципії і при укладанні договорів.
З найдавніших часів у Римі існували і суто приватні об'єднання під
загальною назвою universitas. Такими, наприклад, були союзи, призначені

113
для задоволення релігійних потреб (collegia sodalicia), а також осіб,
об'єднаних однією професією, наприклад, корпорація пекарів (collegia
pistorum), майстрових (collegia fabrorum), мореплавців (collegia
naviculariorum). Надалі кількість таких об'єднань зростала. З'явилися
похоронні товариства (collegia funeralicia) з метою надання матеріальної
допомоги для поховання своїх членів.
Правовий стан юридичних осіб. Спочатку загальне майно universitas
(зокрема, загальна каса ) вважалося таким, що належить (у певній долі)
кожному з членів або скарбнику, який призначався для ведення загальних
справ. З часом право самостійного виступу в суді, надане муніципіям, було за
аналогією розповсюджене і на приватні корпорації, а в римському праві
класичного періоду майно universitas вважалося вже відокремленим від
майна осіб, які входили до її складу. Так, раб, який знаходився у власності
корпорації, належав саме їй, а не її членам (nоn servus plurium, sed corporis).
Борг, що належав корпорації, не належав її членам. Як і навпаки,
зобов'язання корпорації не могли розглядатися як зобов'язання її членів.
Але за обсягом громадянської правоздатності корпорації дещо
поступалися муніципіям. Так, починаючи з класичного періоду, муніципії
могли були спадкоємцями за заповітом, а корпорації навіть за положенням
Юстиніана набували такої можливості не інакше, як у вигляді особливої
пільги; корпорації не мали наданого муніципіями права, відпускаючи рабів
на волю, ставати патронами вільновідпущеників.
Порядок створення корпорацій не був однаковим протягом всієї історії
Давнього Риму. За Законами XII Таблиць союзи, які створювали приватні
особи на власний розсуд, не потребували попереднього дозволу чи хоча б
наступної санкції з боку органів державної влади. Важливо лише, щоб мета
створення колегії не суперечила нормам публічного права, а для її створення
досить було трьох осіб (ires faciunt collegium - троє організовують колегію).
Такий порядок діяв у докласичний період. Надалі з поступовою

114
концентрацією влади у руках принципса, а потім імператора держава починає
все більш наполегливо ставити виникнення приватних союзів під власний
контроль, і в результаті за законом про колегії (lex Julia de collegiis),
виданому імператором Августом, для створення корпорації вже вимагався
спеціальний дозвіл сенату.
Припинення існування корпорації могло бути добровільним (за
рішенням її членів) чи примусовим (при скороченні кількості членів нижче за
мінімально допустиму їх кількість, при забороні державою корпорації
відповідного виду чи абсолютно конкретної).
Як правове регулювання, так і доктринальна розробка інституту
юридичної особи у Давньому Римі знаходилася у зародковому стані. Римське
право і римська юриспруденція не знали ні терміна "юридична особа", ні
відповідного йому поняття.
Не існувало різниці між представниками юридичної особи, спеціально
уповноваженими на ведення справи, і органами, тобто посадовими особами,
котрі ведуть справу в силу свого службового становища і тому спеціальних
повноважень не потребують. Правопорушення представника, який діяв від
імені об'єднання, тягло відповідальність лише самого представника, але не
об'єднання.
Неповнота і непослідовність конструювання інституту юридичної особи
у Давньому Римі пояснюється певними соціально-економічними причинами:
у ту історичну епоху вони відігравали набагато меншу роль, ніж
індивідуальні суб'єкти. Тому не їм, а індивідуальним суб'єктам як
центральній фігурі давнього суспільства і була приділена головна увага у
нормах і доктринах римського приватного права.

115
 Словник маловідомих термінів та визначень
Особа (persona) – це суб'єкт права, який володіє правоздатністю і
дієздатністю.
Самозаклад – спосіб забезпечення особою виконання боргу шляхом
закладання себе як боржника.
Контрагент – інша сторона в договорі.
Інститут клієнтели – давньоримська форма заступництва чужоземців
(клієнтів) з боку римського громадянами (патрона).
Фінгіруватися – фіктивно вважатися.

116
 Тема 2. Захист цивільних прав ( Позови)
Форми захисту цивільних прав. Самоуправство та самосуд.
Виникнення державного суду. Поняття судового процесу, його види.
Легісакційний процес. Формулярний процес. Преторська формула та її
складові частини. Екстраординарний процес.
Поняття і види позовів (action). Засоби і форми непозовного захисту.
Поняття позовної давності. Початок перебігу позовної давності. Перерва
перебігу позовної давності та її підстави. Призупинення перебігу позовної
давності. Наслідки спливу позовної давності.

Виникнення державного суду.

У найдавніший період римської історії захист майнових прав та інтересів
жителів Риму здійснювався власними силами потерпілого: кожен, хто вважав
своє майнове право порушеним, розправлявся з кривдником власними
силами, залучаючи для цього родичів, друзів. Це був період саморозправи.
При цьому правим виявлявся той, хто перемагав.
Відображення приватної саморозправи знаходимо у Законах ХІІ
Таблиць, де зазначається, що злодій, впійманий господарем чи його слугами
(рабами) “на гарячому” піддавався публічному побиттю різками, після чого
віддавався на розсуд потерпілому. Нічний злодій або крадій, впійманий зі
зброєю в руках, піддавався смертній карі на місці злочину або продавався у
рабство.
Але з часом приватна саморозправа стала неприйнятною для
розвинутого суспільства.
Перехід від приватної саморозправи до державного суду в Римі являв
собою довготривалий процес, який відбувався поступово у декілька стадій.
На першій стадії приватна саморозправа поступово обмежується і
встановлюється регламентований порядок відплати зловмиснику. Типовим
методом такої розправи стало відображене в Законах ХІІ Таблиць покарання
за принципом таліону :“Якщо хто-небудь заподіяв каліцтво і не помириться з
потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те ж саме”. В іншому місці цієї

117
пам’ятки зазначається, що у випадку ненавмисної потрави посівів твариною,
її слід видати потерпілому або відшкодувати вартість заподіяних збитків.
Другим кроком на шляху до державного суду було встановлення
системи добровільних чи примусових викупів (композицій) за причинену
кривду, образу, нанесення каліцтва.
І, нарешті, приватна саморозправа повністю припиняється, а спори
незалежно від їх значимості і характеру передаються до державного суду.
Тобто захисту прав і майнових інтересів громадян надається державна вага.
Римське право визнавало принцип –“насилля дозволено відбивати
силою”. Навіть у розвиненому праві Стародавнього Риму ще зберігались
відгуки саморозправи, до якої перш за все слід віднести самозахист. Під ним
розумілося самостійне відбиття насилля, яке загрожувало порушенням прав
громадянина. Це був своєрідний примітивний захист свого права. Кредитор
мав право розшукати боржника і силою примусити його сплатити борг.
Але спроба застосувати силу для відновлення порушеного цивільного
права вела до несприятливих наслідків для кредитора. Так, кредитор, який
самоправно захопив майно боржника для задоволення власних потреб, був
зобов’язаний не тільки повернути захоплене, а й втрачав право вимоги (Закон
імператора Марка Аврелія). Іншим законом (IV ст. н.е.) встановлювалось, що
особа, яка силою захопила власну річ у її фактичного володаря (орендатора,
боржника, найманця тощо) позбавлялась права власності на цю річ і повинна
була повернути її володарю (відтепер він став її власником). А якщо до того
ж виявиться, що захоплена річ йому не належить на правах власності
(наприклад, господар позичив сусідові плуга для обробки поля, а самочинно
відібрав в рахунок погашення боргу коня), то він не тільки повертав
відібрану річ, а й сплачував вартість цієї речі (в даному випадку – коня)
особі, у якої він її відібрав.
Звернемо увагу на таку особливість правового захисту в Римі: право
надавало захист лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної

118
категорії спорів ті чи інші позови, надаючи тим самими можливість
“підібрати” позов до конкретної спірної справи. Іншими словами: якщо позов
встановлено – захист буде надано, якщо ні – права на захист не буде надано.
Іншими словами, суд відмовить потерпілому у його позові, а виконання
зобов’язання однією стороною стане лише моральним обов’язком. Єдиним
виходом у спробі «підібрати» позов для конкретного юридичного факту є
застосування позову за аналогією чи за фікцією (детально про це – на
наступних сторінках).
Нам невідомо, коли саме виник державний суд в Римі. Але зрозуміло,
що він виник разом з утворенням публічних органів, оскільки був і
залишається складовою частиною державного апарату.
Виходячи з наявності у Римі публічного та приватного права, суди
публічні розглядали справи, що стосувалися інтересів держави; майнові
спори і деякі дрібні кримінальні справи розглядали у цивільних судах.
Перш ніж перейти до висвітлення рис та процедури судочинства у
Стародавньому Римі, з’ясуємо необхідні особливості судового процесу, його
поняття. Діяльність судових органів, спрямоване на здійснення правосуддя,
називається судовим процесом. В залежності від характеру розглядуваних
справ він поділявся на кримінальний і цивільний. Кримінальний судовий
процес Стародавньоримської держави розглядається в навчальному курсі
“Історія держави і права зарубіжних країн”. Ми ж аналізуватимемо процес
цивільний.
Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до
суду за захистом свого порушеного права є позивачем. Вимога позивача,
представлена до суду щодо надання захисту порушеному праву – позов.
Тобто, позов є не що інше як право особи здійснювати в судовому порядку
вимоги, які їй належать. Особа, до якої заявлена претензія чи вимога
позивача – відповідач.

119
 Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного
періоду був поділ його на дві стадії провадження: а) розгляд справи у претора
(jus); б) розгляд справи у суді (judicum).
Провадження у цих двох стадіях докорінно відрізнялося від сучасного
цивільного судочинства. Сучасний суд першої інстанції розглядає справу від
початку до кінця і виносить рішення. Якщо таке рішення не оскаржене у
встановленому законом порядку, воно вступає в законну силу і приводиться
до виконання. У випадку оскарження прийняте рішення переглядає суд
другої інстанції.
У Стародавньому Римі судочинство розпочиналось із розгляду справи
у претора (стадія jus). Сторони викладали вимоги, заявляли претензії. Якщо
відповідач визнавав вимогу і зобов’язувався її виконати, подальший розгляд
справи припинявся. В разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити
зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадія
judicum).
Таким чином, jus і iudicum є не дві інстанції, а два етапи одного й того
ж судового провадження. Без розгляду справи у претора її розгляд у суді був
неможливий. Розгляд претором справи не являв собою здійснення
судочинства по суті спору оскільки: не приводилися і не оцінювалися докази
сторін; не викликалися і не заслуховувалися свідки по справі; не
вислуховувалися аргументи сторін та не велися судові дебати.
Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть.
Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком.
Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був
скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного).
З давніх-давен утверджувалися деякі загальні правила цивільного
процесу:

120
  сторонам дозволяються давати відвід запропонованому претором
судді або самим пропонувати власну погоджену кандидатуру
судді;
 крім суддів, що призначалися претором, існували ще так звані
арбітри ( прообраз пізніших судів присяжних). Вони теж
призначалися претором і утворювали спеціальні рекуператорні
(тобто колегіальні – у складі 3, 5 чи 7 суддів) суди;
 визнавалось, що ніхто не може бути суддею у власній справі;
 коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не
позивача і в сумнівних випадках приймати більш м’яке рішення;
 один свідок – не свідок;
 ніхто не може бути двічі покараний з один і той же делікт;
 за заздалегідь неправильне рішення суддя відповідав власним
майном;
 неповага до суду тягла за собою карну чи матеріальну
відповідальність.
Неважко зрозуміти, що багато з цих правил судочинства покладені в
основу сучасного цивільного судового процесу.
Форми цивільного процесу.
Як вже зазначалось, в ранньому римському праві переважав самозахист
порушеного майнового права, на зміну якому прийшов позовний захист.
Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох
публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що
дістала назву судового процесу.
Впродовж тривалого періоду розвитку римського права судовий процес
декілька разів змінювався за формою і своїм внутрішнім змістом. Його
найдавнішою формою був легісакційний процес, який існував за часів
республіки аж до 126 р. до н. е. Він був організований на противагу

121
застарілим формам приватної саморозправи, яка з формально – юридичної
точки зору співставлявся із законом дуже віддалено. До його основних рис
слід віднести:
По-перше, він відзначався обтяжливим формалізмом і складною
процедурою, охоплюючи досить вузьку сферу господарського обігу.
Спробуємо роз’яснити це детальніше.
Процес розгляду спору розпочинався звертанням позивача зі своєю
вимогою до претора. Для підтвердження своїх вимог була встановлена
спеціальна форма звертання, найменший відступ від якої автоматично
позбавляв позивача права на позов, процес припинявся.
Позовні форми ( форми звертання до претора, свого роду заяви до нього)
знали жерці-понтифіки14, які тримали їх у суворій таємні і надавали за
відповідну плату.
Вже на цьому етапі для позивача закладались “підводні камені”, які
могли призвести до припинення процесу, а відтак – до неможливості
отримати захист порушеному праву: а) позивач міг не знати форми
звертання; б) понтифік-жрець не надав йому необхідної допомоги у
правильному складанні форми; в) у позивача не було коштів на оплату

14
Понтифіками спочатку називали мостобудівників, які займались будівництвом (а за
необхідності – руйнуванням) мостів через Тибр. Оскільки вони були професійними
інженерами, знайомими з таємницями цифр, мір, ваги і чисел, то вони ж складали
державний календар, повідомляли римлян про настання святкових днів, а головне –
наглядали, аби кожне богослужіння і кожна судова процедура відбувалися у визначені
календарем дні. З часом повноваження понтифіків обмежилися на останніх функціях.
Колегію понтифіків (від 4 до 15 осіб) очолював Великий понтифік. Про його високий
статус свідчить наступне: місце проживання – на Форумі, у колишньому царському
палаці; мав право повчати і навіть судити римських жерців; щорічно здійснював обряд
освячення Риму як «вічного міста».
Понтифіки були знавцями всіх культів і стежили за дотриманням обрядів,
оскільки вважалися, що від правильності всіх обрядових процедур залежало, чи принесе
богослужіння користь Риму. Вони були також літописцями, ведучи записи на дерев’яних
дощечках, покритих білим гіпсом. Така табличка називалася «альбум» (звідси сучасна
назва – «альбом»). Альбуми зберігалися у своєрідному архіві – хранилищі храму бога
Юпітера. Зібрання альбумів, у яких викладалася історія минулого Риму, називалися
«анналами».

122
юридичної послуги понтифіка; г) не завжди вдавалося точно запам’ятати
зміст позовної форми і відтворити його у присутності претора.
По-друге, водночас із звертанням до претора позивач був зобов’язаний
доставити до нього спірну річ. Якщо мова йшла про спірну рухому річ, вона
приносилась чи привозилась до претора, нерухомі речі доставлялись під
виглядом їх символів (грудка землі із спірного поля, камінь з будинку, жмут
шерсті з тварини та ін.).
По-третє, позивач повинен був внести грошовий заклад – сакрамент у
розмірі 50 асів (за Законами ХІІ Таблиць). Якщо вартість спірної речі
перевищувала 1000 асів, розмір закладу зростав до 500 асів. В разі виграшу
справи сакрамент повертався, а в разі програшу – надходив до державної
скарбниці.
По-четверте, на позивача покладалося забезпечення явки відповідача
на судоговоріння ( до претора і в суд), не зупиняючись при цьому перед
застосуванням сили. Без явки відповідача суд претора не розпочинався.
Зрозуміло, наскільки зробити це було непросто, особливо коли відповідач
займав високу посаду.
По-п’яте, звернутись до претора можна було у спеціально відведені
дні. Заборонялося звертатись у сезон сільськогосподарських робіт, в дні
трауру, свят, під час війни тощо.
По-шосте, процесуальні дні у претора відбувались в присутності 5-7
свідків. Вони не були свідками у справі, а мали засвідчити саму процедуру
дійства у претора, тобто здійснити літісконтестацію (засвідчення спору).
Це мало важливе значення , оскільки погашало позов, тобто позбавляло
позивача права повторно подати позов по тій же справі проти того ж
відповідача.
Судочинство у претора розпочиналося із ритуалу, який називався
віндикацією (vindicatio). Позивач брав у руки віндикту – спеціальну палицю,
яка символізувала спис воїна, клав її на спірну річ або її символ і

123
проголошував: ” По праву квіритів я запевняю вас, що ця спірна річ належить
мені”. Якщо відповідач мовчав (мовчання - знак згоди) або висловлював
згоду з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес на цьому
завершувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то він мусів здійснити
ті ж самі дії – накласти свою віндикту на спірну річ і виголосити такі ж самі
слова (здійснити контрвіндикацію).
Всі ці формально обумовлені обов’язкові процесуальні дії відбувались у
присутності претора і свідків. Претор, вислухавши сторони, оголошував
присуд: „Обидва залиште річ”. Сторони знімали з речі свої віндикти, і
позивач запитував відповідача: ”На якій підставі ти претендуєш на цю річ?”
Відповідач заявляє: „На підставі права” і наводить необхідні докази, дає
пояснення.
Вислухавши сторони, претор підводить підсумок спору, вирішує
питання про те, у кого залишається спірна річ до закінчення розгляду справи.
Сторони в урочистій формі звертаються до свідків і просять їх засвідчити все,
що вони бачили і чули у претора. На цьому провадження справи у претора
закінчувалося. В присутності свідків претор призначав суддю, і справа
переходила у другу стадію – до суду (in judicum).
Отже, провадження справи у претора не було розглядом її по суті. Тут не
оцінювалися докази, не викликалися свідки по справі, не заслуховувалися
їхні показання тощо.
На другій стадії справу розглядав присяжний суддя або судова колегія.
Суд збирав докази, перевіряв їх достовірність, заслуховував показання
свідків. Процес проходив у простій, доступній формі. Суддя визначав
правого і винуватого, виносив присуд, який був остаточним і не підлягав ні
оскарженню, ні опротестуванню.
На перший погляд, легісакційний процес трохи нагадує спектакль, де
кожен із учасників грає свою роль. Не відкидаючи його формалізму і
консервативності, варто зазначити, що творці римського права з допомогою

124
такого ритуалу привчили громадян до необхідності дотримання судової
процедури. Був підготовлений благодатний грунт поваги до права, коли
дотримання літери і букви закону переросло у поклоніння духу права,
відкинуло назавжди свавілля і беззаконня.
Формулярний процес.
В пізньореспубліканський період інтенсивний розвиток сільського
господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до
значного зростання майнових спорів, які було неможливо розглядати за
складною процедурою легісакційного процесу. Життя вимагало, щоб
судочинству була надана більш гнучка і доступна форма. Спрощений
порядок судового процесу з’явився спочатку в практиці претора
перегринів, оскільки застосовувати до перегринів цивільні форми legis
actio було не дозволено. Згодом і міський претор (претор квіритів) став
практикувати цей спрощений порядок.В чому його сутність ?
По-перше, позивач звільнявся від неухильного обов’язку формулювати
свої вимоги у чітко визначеній формі. Він викладав претору свої прохання
вільно, без дотримання формальностей і відповідного ритуалу.
По-друге, на претора покладався обов’язок юридично грамотно
сформулювати позовні вимоги. Після заслуховування пояснення сторін,
їхніх доказів і заперечень претор самостійно формулював юридичну
сутність спору. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді –
формулі. Звідси і назва процесу – формулярний.
По-третє , подібно до легісакційного , формулярний процес також
поділявся на дві стадії: судочинство у претора та розгляд справи у суді.
Відмінність полягала в тому, що значно спрощувалася судова процедура;
формулярний процес дав змогу перетворити застаріле римське цивільне
право з вузьконаціонального, полісного у всесвітньовизнане, абстраговане
від своєї основи приватне право; позбавлений формалізму цей процес
виявився досить гнучким та ефективним щодо захисту інтересів власника.

125
 Саме формулярний процес у поєднанні з преторською діяльністю
сприяв досягненню римським приватним правам своєї завершеності
досконалості.
Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна формально-
ритуальних дій на першій стадії формулою, яка була основою процесу -
метою провадження на першій стадії та юридичною підставою на другій.
Складовими частинами преторської формули були :
1. Призначення судді, якому доручалося розглянути справу. (Наприклад:
“Нехай Октавій буде суддею”).
2. Інтенція – виклад змісту претензій позивача. Претензія могла
ґрунтуватись на діючих нормах цивільного права або її не можна було
обґрунтувати діючими нормами. Щодо останнього , то претор, коли вважав
її справедливою, мав описати ті факти, якими пояснювалася преторська
підтримка даної претензії.
3. Кондемнація – доручення судді звинуватити чи виправдати
відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.
4. Додатковими частинами формули була ексцепція і проскрипція.
Ексцепція - являла собою заперечення відповідача проти вимог позивача.
Але не всяке заперечення було ексцепцією. Якщо, наприклад, в інтенції мова
йде про заборгованість відповідача в сумі 100 сестерцій, а відповідач
заперечує борг, заявляючи, що він нічого не винен, то це – заперечення
самого позову. Коли ж відповідач погоджується з фактом позики 100
сестерцій, але вказує, що це було зроблено за надзвичайних обставин і
просить дати відстрочку виплати боргу, то це - ексцепція. Проскрипція -
додаткові пояснення судді з боку претора обставин спору, відносин сторін
та ін.
Таким чином, преторська формула являла собою не лише
формулювання юридичної сутності майнового спору, а й своєрідну
інструкцію, вказівку судді, як треба вирішувати справу з урахуванням

126
конкретних обставин. Формула містила в собі певні обов’язкові рамки, в
яких суддя вирішував майновий спір. Тому помилка претора у формул
автоматично вела до помилки судді. І все ж, найістотнішим у формулярнім
процесі була не формула, а те , що претор переставав бути простим
статистом, фіксатором ритуальних дій. Він починає формулювати основи
приватно -правової політики в державі. Зростає його вплив у судовій сфері.
Друга стадія формулярного процесу – judicum – практично нічим не
відрізнялася від такої ж стадії у легісакційному процесі. Правда, якщо
відповідач оспорював у суді законне рішення по справі , заперечував проти
рішення суду , а підтвердити свої вимоги не міг, він відповідав у
подвійному розмірі. Таким засобом виховувалась повага до суду і
унеможливлювалась нескінченна судова тяганина.

Екстраординарний процес.
Ще в класичний період розвитку римського права поряд із
застосуванням розглянутих вище двох форм судового процесу були випадки,
коли спірні майнові питання розбирались магістратом особисто , без
передачі справи присяжному судді. З точки зору правосвідомості римлян ,
які століттями звикли до двостадійного процесу,одноосібний розгляд справи
був незвичайним (екстраординарним ) явищем.
Певний час такий процес існував поряд з першими двома. Але на кінець
III ст. н.е. екстраординарний процес повністю витісняє формулярний.
Новий порядок розгляду спорів мав мав безперечні переваги – одна стадія
(розгляд справи лише у суді ) забезпечувала оперативність судочинства.
До основних характеристик екстраординарного процесу слід віднести:
o Судові функції виконували адміністративні органи.
o Розгляд справи втратив свій публічний характер і відбувався
лише в присутності сторін і почесних гостей.

127
 o При неявці позивача справа припинялася, а коли на засідання не
з’являвся відповідач, справа розглядалась без нього.
o Принциповим нововведенням процесу було встановлення
офіційного виклику відповідача до суду.
o Вперше запроваджувалось судове мито.
o Допускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію,
включаючи самого імператора.
У екстраординарному процесі вперше запроваджується апеляція,
тобто повторне надання можливості звернення на рішення судді у вищі
інстанції. Право на апеляцію мали не лише сторони судочинства, а й будь-хто
з учасників процесу. Подача апеляції могла бути усною чи письмовою
впродовж 2-3 днів. В часи Юстиніана термін подачі апеляції був
продовжений до 10 днів. Право на апеляцію втрачали особи, стосовно яких
судове рішення було винесене заочно, а також ті, хто відмовлявся скласти в
суді присягу.
У судових процесах Стародавнього Риму брали участь свідки.
Римське право поділяло їх на дві категорії. До першої належали свідки, явка
яких у суд була обов’язковою під страхом конфіскації майна. Виняток
становили свідки – когнати чи родичі відповідача, клієнти і особи, які
користувалися привілеями. Другу категорію складали добровільні свідки – як
приватні, так і службові особи, чиновники.
Римське право пред’являло до свідків такі вимоги: розумова і фізична
повноцінність; заборона свідчити у власній справі чи у справі родичів. Не
могли бути свідками засуджені особи; обвинувачені у вчиненні злочину;
«непотребні жінки»; особи, що не досягли 20-річного віку; клієнти проти
свого патрона тощо. Сумнівними свідками були неповнолітні; ті, хто
перебував у дружніх чи ворожих стосунках з обвинуваченим;
клятвопорушники; принижені в честі за легковажну поведінку; а також азіати
і греки.

128
 Лібелярний (рескриптний) процес.
В добу пізньої імперії одночасно з екстраординарним процесом з’явився
і діяв ще один різновид спрощеного судочинства – лібелярний (або
рескриптний) процес. Він відображав посилення адміністративної влади
правителя та його посадових осіб і був найкоротший за термінами.
Сторона у спорі (позивач чи відповідач) або державний орган звертались
з листом до імператора з проханням надати рескрипт щодо спірного питання.
Рескрипти відображали юридичну точку зору імператора, хоч і не мали
характеру судового рішення. Починаючи з ІІІ ст. н. е., видання рескриптів
стало антиподом юридичних консультацій правознавців і характеризувало
занепад правової науки та юридичної практики.
На основі рескриптів виник „рескриптний процес” як особливий вид
провадження. Перед тим, як подати позов до суду, сторона зверталась до
імператора з особистим питанням висловитися зі спірного питання. В
розробці рескриптів брали участь радники глави держави, правознавці,
видатні юристи. Цей шлях вимагав чималих затрат і був не під силу будь-
кому. Але він, разом з тим, захищав сторону від свавілля суддів першої
інстанції, які були пов’язані думкою імператора. Правитель міг також
відіслати заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку щодо
вирішення спору.

Класифікація позовів
Для римського приватного права типовим був позовний захист. Було
розроблено розгалужену систему позовів, які доповнювались преторськими
едиктами, охоплюючи таким чином більшість суспільних відносин в державі
і захищаючи від правопорушень основні приватноправові інститути.
За своєю логікою позови поділялись на: персональні (особисті) та речові.
Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов.
Порушником такого права потенційно могла бути не тільки особа , яка

129
порушила право на річ, а й будь-яка третя особа, у якої ця річ виявилася.
Тому захист засобом речового позову мав відносний характер.
За своїм змістом римське право поділяло позови на: позови суворого
права та позови доброї совісті. Основна відмінність між ними полягає в
тому, що при застосуванні позову суворого права суддя був пов’язаний з
буквою договору чи закону і не міг від них відступити, навіть якщо і вважав,
що допустить помилку. При застосуванні позову доброї совісті суддя
виясняв справжню волю сторін, приймав до уваги їхні доводи, наміри та
результати.
За обсягом і метою позови поділялись на позови для поновлення
порушеного права ( тут задовольнялась вимога позивача щодо повернення
речі, сплати боргу, чи відшкодування збитків), штрафні позови (мали на
меті піддати винуватого приватному покаранню - штрафу) і позови,
спрямовані на відшкодування збитку і покарання винуватого
(застосовувались у випадку, коли вимагалась сплата не лише вартості
пошкодженої чи знищеної речі, а вищої її ціни.)
Окремою групою серед позовів були позови за аналогією. Їх суть
полягала в тому, що вони застосовувалися претором чи суддею до подібної
ситуації, яка не підлягала під якийсь відомий у праві прямий позов.
Наприклад, сусідська вівця пролізла крізь огорожу і стала пастися на посівах сусіда.
Помітивши це, сусід впіймав її і зачинив у сараї, де вона невдовзі здохла від голоду та
спраги. Серед позовів римського приватного права не існувало такого, котрий би
передбачав відповідальність особи за доведення тварини до загибелі шляхом заморення
голодом чи спрагою. В такому разі у судочинстві застосовується позов за аналогією –
подібно до того випадку, коли тварина (вівця) була б вбита дрючком чи іншим предметом.
Позови за фікцією займали окреме місце. При їх застосуванні претор,
видаючи судді формулу, пропонував допустити існування таких фактів,
яких насправді не було ( фікція ), а тоді підвести під них нове
правовідношення. Це давало особі правовий захист у тому випадку, коли
квіритське право ( закон ) такого захисту не надавало. Наприклад, виник спір з

130
приводу продажу на ринку зіпсованих продуктів перегрином (купцем із Фінікії). Для
розгляду ситуації і покарання купця-іноземця застосувати норми квіритського права було
неможливо, оскільки вони урегульовували відносини лише між римськими громадянами.
Тоді приймалася фікція – нібито перегрин був римським громадянином, що дозволяло у
повному обсязі застосувати норми квіритського права.
Крім позовного захисту майнових прав, застосовувались різноманітні
засоби непозовного захисту - преторський захист адміністративними
формами: інтердикти, стипуляція та реституція. Інтердикти являли собою
розпорядження претора щодо заборони здійснювати які-небудь дії, котрі
могли б нанести кому-небудь шкоду. Такі заборони стосувалися, як правило,
звичайних поступків осіб, які на перший погляд не мали протиправного
характеру (протиправні дії забороняв закон, преторський едикт,
імператорський указ тощо). Вони широко застосовувалися як правовий засіб
проти самоправності (не роби так, бо будеш покараний ). Наприклад, у вітряну
погоду господар направив своїх рабів, щоби ті перекрили черепичну покрівлю на
двоповерховому будинку. Дізнавшись про це, претор видає інтердикт щодо заборони
таких дій, оскільки вітор може зірвати черепицю під час її монтажу на даху будинку,
черепиця впаде додолу і може покалічити чи навіть вбити перехожого. (Деякі деталі,

що стосуються преторських інтердиктів, висвітлюються у темі «Право

володіння»).
Стипуляція була обіцянкою заплатити певну суму як форму
забезпечення виконання вже існуючих зобов’язань, або попередження від
можливих негативних наслідків. Вона виголошувалась в урочистій
обстановці, в присутності претора. Наприклад, споруджений на сусідній ділянці
ставок загрожував у разі зливи затопити сусідню земельну ділянку і знищити врожай.
Сусід звертався до претора з проханням, щоби власник ставка дав обіцянку відшкодувати
збитки, якщо вода прорве греблю.

131
 Реституція – (поновлення у первісний стан) застосовувалась у суворо
визначених випадках, коли правові наслідки, які виявились після здійснення
якогось правочину (наприклад, угоди ), стали невигідними чи шкідливими
для однієї із сторін. Підставами для реституції були: неповноліття особи,
обман , помилка, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування
реституції вимагались дві умови: по-перше, наявність неприхованого
збитку у потерпілої сторони; по-друге, термін давності мав не перевищувати
одного року після настання юридичного факту (наприклад, укладення
договору).
Позовна давність.
Позовною давністю називають встановлений законом термін для
захисту порушеного права в суді. Як правова категорія у римському праві
вона виникла досить пізно, в класичний період вона не існувала. На перших
порах лише для деяких позовів застосовувались законні терміни, звідси і
виникла позовна давність. Але такі законні терміни були короткочасними,
вони погашали саме матеріальне право (тобто сам факт – заподіяння
збитку), а відтак – і право на судовий захист його в суді.
Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися: доти, поки
існувало саме право, існувало і право на позов, тобто право на судовий
захист. Згодом претори обмежують право на захист строком в один рік (це
пов’язувалось із терміном повноважень самого претора ). Далі було
встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів. Нарешті, у
424 р. імператор Феодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на
позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів (щодо державної
скарбниці, церковного майна ) встановлюються триваліші терміни – 40 років.
Встановлення жорстких термінів позовної давності вимагало точного
визначення початку їх перебігу (відправної точки відліку часу). А це
залежало від характеру правовідносин. Так, у строкових договорах
початком перебігу позовної давності вважався наступний день після

132
закінчення договірного строку. Наприклад: якщо договір позики грошей
було укладено з 1.01.72 р.н.е. на 5 років, то позовна давність розпочинає
перебіг з 2.01.77 р. н.е. Якщо в договорі строк виконання не зазначений,
то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про
речове право перебіг позовної давності починається з того часу , коли у
суб’єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто, коли
йому стало відомо, де знаходиться його річ.
Нормальний перебіг позовної давності може перериватися і
призупинятися. Перерва настає з двох підстав:
а) підтвердження боргу. Мається на увазі те, що боржник своїм
проханням про відстрочку боргу не тільки не заперечує наявність боргу , а й
підтверджує його. Тоді позовна давність переривається і починається
спочатку. Час , що сплинув до перерви, до уваги не береться.
б) подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок того,
що сторони тоді досягли мирної угоди про відстрочку боргу. Зрозуміло,
що подати позов до суду щодо примусового виконання боржником його
зобов’язань перед кредитором останнього змусило вперте ігнорування
віддати борг. В такому разі моментом відліку часу виконання зобов’язання
стає не час надання грошей у борг, а момент надання позову до суду щодо
витребування боргу.
Призупинення на певний термін перебігу позовної давності може бути
викликане певними обставинами, після усунення яких позовна давність
продовжувалася. До таких обставин належала війна, стихія, епідемія,
неповноліття правомочної особи.
Сплив терміну позовної давності тягнув за собою погашення права
на позов, однак не припиняв права вимоги на річ. Спірне право
продовжувало існувати, проте воно вже було позбавлено правового захисту
з боку держави.

133
 Словник маловідомих термінів та визначень
Покарання за принципом таліону - це один із пережитків
додержавних відносин у суспільстві, який передбачав застосування
покарання методом “рівне за рівне” ( “око за око “ ).
Потрава посівів - знищення чи пошкодження посівів худобою.
Композиція – система грошових викупів за скоєне правопорушення.
Превентивний - випереджувальний .
Публічні суди – суди, які розглядали справи, що стосувались інтересів
держави.
Ординарний – звичайний.
Екстраординарний – надзвичайний.
Рекуператорний – колегіальний .
Сакрамент – грошовий заклад, який вносився позивачем на судовому
процесі.
Ас – грошова одиниця Риму .
Реституція– поновлення у первісний стан.

134
 Тема 3. ІІІ. Шлюбно-сімейні правовідносини.

Загальна характеристика римської сім'ї, її види. Агнатське та

когнатське споріднення. Шлюб та умови вступу до нього. Шлюб cum manu і
sine manu. Припинення шлюбу. Конкубінат. Правові та майнові відносини
подружжя. Батьківська влада. Правове становище дітей. Узаконення та
усиновлення. Емансипація. Майнові відносини батьків і дітей.

Сім’я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об’єднання осіб,

пов’язане спільністю побуту, взаємодопомогою і моральною
відповідальністю.
Стародавньоримська сім’я будувалася за принципом підпорядкування
владі глави родини (paterfamilias). Несучи на собі відбиток родового ладу,
римська патріархальна сім’я включала в себе главу сім’ї, його дружину,
дітей, онуків, інших родичів, залежних осіб, а також рабів. В цілому римська
сім’я була моногамною і патріархальною.
За сімейним статусом римські громадяни поділялись на осіб свого права
(домовладика) та осіб чужого права (всі інші члени сім’ї). Тільки
домовладики володіли повною правоздатністю. Сини незалежно від віку,
сімейного і громадського стану, посади за життя paterfamilias були
підвладними йому, мали досить обмежені приватні права. Набуття ними
майна виключалось, оскільки воно відразу переходило до домовладики.
Підвладні члени сім’ї могли укладати договори чи здійснювати інші
приватноправові дії лише від імені і на користь домовладики.
Сім’я заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась
агнатською („родичі по батькові”). Кровний зв’язок на той час не мав
правового значення. Жінка, яка виходила заміж і переходила жити до свого
чоловіка, займала становище дочки його батька (свого свекра). При цьому

135
вона втрачала правовий та родинний зв'язок зі своїми кровними родичами та
батьками. Наприклад, з формально-юридичної точки зору, 0вона не могла
вступити у спадщину після смерті своїх батьків.
Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком (наприклад,
батько і його діти, онуки), але юридичне значення мало лише
підпорядкування владі paterfamilias. При цьому агнатське споріднення
визначалося лише по чоловічій лінії. Після смерті paterfamilias його дорослі
сини ставали носіями влади в своїх сім’ях, а дружини і діти підпадали вже
під їхню владу.
Міцна залежність підвладних членів сім’ї від її глави помітно
стримувала цивільний обіг. Хто наважиться укладати правочин з підвладним,
якщо все одержане переходило у власність paterfamilias, а останній до того ж
ні за що не відповідав і ні до чого не зобов’язувався? Порівняйте: навіть за
пекулієм власник раба приймав на себе обов’язки за ті правові дії, які укладав
його раб. А тут цього не було. До того ж підвладні члени сім’ї не мали
ніякого майна як засобу забезпечення договору.
Зростання приватної власності, накопичення матеріальних благ в руках
окремих сімей породжувало прагнення батьків закріпити власне майно за
кровними нащадками, передусім – дітьми. Агнатське споріднення
суперечило цьому природному бажанню батьків. Поступово римляни
надають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової,
когнатської сім’ї, яка пов’язувала людей кровними узами. Деякий час обидва
види сім’ї співіснували, але когнатська сім’я за нових умов поступово
витіснила агнатську.
Кровне споріднення визначали за лініями і ступенями. Родичі дружини, з
одного боку, й родичі чоловіка, з другого, є між собою свояками. Брати й
сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й
сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків –
єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, проте різні матері – вони

136
єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й сестрами.
Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному
спорідненні і називаються зведеними.
Визначення лінії ступеня споріднення має важливе значення для
встановлення прав на спадщину, оскільки в спадковому праві діє принцип:
більш близький ступінь споріднення усуває від спадщини родичів більш
дальшого ступеня. Характерні особливості римської сім’ї знайшли відбиток у
римському сімейному праві, яке відзначається завершеністю, послідовністю.
Багато його положень збереглося до наших часів.
Шлюб та його види.
Сім’я починається з шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги
правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши їх,
дали відповідні оцінки їх різновидам. За римською традицією, початком
шлюбного життя був обряд введення дружини у дім чоловіка. Допустимим
було укладення шлюбу за відсутності чоловіка (наприклад, коли той ще не
повернувся з війни), коли дружину вводили у його дім родичі. Але ніколи не
визнавався шлюб, укладений за відсутності дружини.
Давньоримське суспільство намагалося ідеалізувати сім’ю. Римські
юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестин писав:
„Шлюб є союз чоловіка і жінки, союз на все життя, єднання божественного і
людського права”. Водночас римляни не приховували, що дружина ніколи не
займала рівного з чоловіком становища, завжди перебуваючи в залежності
від батька, чоловіка, онука. Причому, мова йде не просто про традицію,
моральну чи матеріальну залежність, а про правову нерівність.
Римському праву були відомі два види шлюбу: а) законний римський
шлюб; б) шлюб, що укладався між іншими вільними особами, які не мали
римського громадянства і які не мали права укладати римський законний
шлюб. Шлюбні відносини між рабами називались контуберніум.

137
 Римський законний шлюб в свою чергу поділявся на: шлюб з чоловічою
владою (cum manu); шлюб без чоловічої влади (sine manu).
Законний римський шлюб укладався відповідно до норм квіритського
права і допускався лише між римськими громадянами. Шлюб між римськими
громадянами і латинами, вільновідпущениками і перегинами заборонявся.
Шлюб перегринів відбувався відповідно до норм свого національного права.
Латини, вільновідпущеники, колони укладали шлюб відповідно до свого
статусу. Проте такі шлюби не породжували правових наслідків римського
законного шлюбу. Діти від таких шлюбів статусу римських громадян не
набували.
А як бути у тому випадку, коли особи мали між собою фактичні шлюбні
відносини, а вступити в законний шлюб не могли (наприклад, мали різне
громадянство)?
Римляни знайшли вихід з такого становища, запровадивши інститут
конкубінату, під яким розумілось стійке співжиття чоловіка і жінки з
наміром утворити сім’ю. Конкубінат фактично не супроводжувався
правовими наслідками: діти не набували імені і статусу свого батька; вони не
мали право на аліменти; діти не отримували статусу свого батька, не
успадковували майно і не мали статусу шлюбних дітей; на дітей не
поширювалася батьківська влада; жінка не поділяла соціального статусу і
громадського стану свого конкубіна (чоловіка).
Незважаючи на моногамний характер римської сім’ї, для чоловіка можна
було перебувати в конкубінаті з іншою жінкою. І навпаки, всяке співжиття
заміжньої жінки з чужим чоловіком давало право законному чоловікові її
вбити.
Законний римський шлюб cum manu (з чоловічою владою) передбачав
повну залежність жінки від чоловіка або домовладики. Вона займала
становище дочки свого свекра, повністю позбавляючись агнатських зв’язків
зі своїми батьками. Влада чоловіка була фактично необмеженою.

138
 Шлюб sine manu (без чоловічої влади) відображений вже в Законах ХІІ
Таблиць. Відповідно до нього, жінка не підпадала під владу чоловіка при тій
умові, що наприкінці кожного шлюбного року вона повинна була три доби
перебувати за межами свого дому.
Умовами укладення шлюбу були:
а) згода тих, хто вступав у шлюб, та згода на шлюб paterfamilias. Правда,
якщо домовладика без достатніх на те підстав не погоджувався на шлюб,
примусити його дати згоду на шлюб можна було через магістрат (Закон Юлія
– 4 р. н.е.);
б) досягнення шлюбного віку: дівчата – 12 років, хлопці –14 років;
в) наявність права брати законний римський шлюб, що було елементом
цивільної правоздатності;
г) відсутність шлюбу з іншими особами у нареченої і нареченого на
момент укладення нового шлюбу. Перешкод для укладення другого шлюбу
після розірвання першого римське право не чинило. Однак вдова мусила була
втримати не менше 10 місяців трауру. Метою цього обмеження були не
стільки моральні принципи, скільки усунення сумнівів щодо визначення
батьківства дитини, яка народиться в період трауру. Це був скоріше звичай,
ніж правова норма. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб
визнавався дійсним, але вона сама піддавалась безчестю;
д) відсутність інших перешкод для укладення шлюбу.
Історії відомі три форми шлюбних церемоній, які обирали на власний розсуд батьки
і наречених.
Перша форма мала назву «поїдання млинців». Частина млинців поїдалася
присутніми, а інша частина приносилася в жертву Юпітеру. Це – один з найдавніших
обрядів. Крім жерців, на церемонії були присутніми 10 свідків і багато родичів. В добу
імперії цей релігійним по своїй сутності обряд був поширений головним чином у жрецьких
родах, коли батьки виявляли бажання, шоб народжений у шлюбі первісток міг
успадкувати релігійний сан свого батька. Плебеям здійснювати ці релігійні містерії
заборонялося.

139
 Друга форма шлюбного церемоніалу мала поширення переважно серед плебеїв і мала
назву церемонії «міді і терезів». Це – певного виду ритуал купівлв-продажу. Він
здійснювався у присутності 5 свідків та батьків молодят. Молоді обмінювалися
репліками на зразок: «Чи будеш ти для мене гідною хазяйкою дому і матір’ю дітей?» -
запитував жених. «Я буду завжди там, де будеш ти» - відповідала його майбутня
дружина. Після цього жених передавав своєму тестю злиток міді, який символізував
покупну плату за дочку.
Інший неформальний і простий ритуал згадується у Законах ХП Таблиць. Жінка, яка
поєднала свою долю з чоловіком без всяких ритуальних церемоній, залишалася
непідвладною чоловікові і могла легко з власної ініціативи перервати шлюб. При цьому
існувала одна умова: вона повинна була щорічно відлучатися зі свого будинку на три ночі,
підтверджуючи тим самим свій незалежний статус у сімейних стосунках. Якщо з якоїсь
причини вона «забула» відлучитися з дому чи проігнорувала цю вимогу, вона підпадала під
владу свого чоловіка назавжди.
Помилково було б вважати римську дружину завжди покірною і безправною особою
у сім’ї. Літературні пам’ятки, легенди, інші джерела свідчать, що давньоримські жінки,
матері були освіченими людьми, гарні господині, виховательки дітей, які вимагали до
себе уваги і поваги. Громадський статус чоловіка і пов’язані з ним почесті і повага
поширювалися і на його дружину.
До 445 р. до н.е. (прийняття Закону Канулея) шлюбні відносини були
неможливі між патриціями і плебеями. Суворо дотримувалися заборони на
шлю між римським громадянином і перегринкою (і навпаки). Закони
імператора Августа забороняли шлюби між вільнонародженими і
вільновідпущениками; між особами вільного статусу і повіями, актрисами,
сутенерками тощо.
Не допускався шлюб між родичами по прямій і боковій лініях, між
свояками, між опікуном і підопічною, між провінційним магістратом і
жителькою даної провінції, між заміжньою жінкою, що вступила ще при
шлюбі в перелюб, і її коханцем.
Шлюб припинявся зі смертю одного з подружжя, або розлучення, а
також із втратою одним із подружжя свободи чи громадянства.

140
 Розлучення у класичну епоху було вільним. Воно допускалося як за
взаємною згодою, так і з ініціативи однієї сторони. В період монархії
розлучення за взаємною згодою заборонялось. Одностороння заява про
розлучення допускалися у випадках: порушення подружньої вірності одним
із подружжя, замаху на життя одного із них, здійснення інших винних дій
одним із подружжя.
Допускалося розлучення і без вини когось із подружжя, але з поважної
причини, якою вважалась нездатність до статевого життя або бажання піти в
монастир. Одностороннє розлучення без поважної причини
супроводжувалося штрафом.

Правові та майнові відносини подружжя.

Відносини осіб, що перебували у шлюбі, поділялися на особисті і
майнові.
При шлюбі cum manu особисті і майнові відносини подружжя
відзначалися патріархальною суворістю: Дружина були позбавлена всякої
юридичної самостійності і фактично будь якого захисту. Її, як річ, можна
було продати в рабство, віддати в рахунок відпрацювання боргу, витребувати
назад, якщо вона покинула дім. Не існувало ніяких перешкод щодо
покарання дружини, включаючи її смертну кару. При цьому скликався
сімейний суд, куди запрошувались кровні родичі дружини. Вирок виносив
paterfamilias одноосібно. Безчестя дружини падало на чоловіка. При
перелюбі дружини розлучення для чоловіка було обов’язкове, інакше це
розцінювалося як звідництво з метою отримання прибутку. Вбивство
невірної дружини з часом не допускалося, але коли це було зроблено в стані
гніву (афекту) то покарання було мінімальним.
Так само у цьому шлюбі складались і майнові відносини подружжя. Все
майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала під час шлюбу автоматично
ставало власністю чоловіка. Лише після смерті чоловіка вона могла

141
успадковувати майно нарівні з дітьми і поділяла громадянське становище
чоловіка.
Шлюб sine manu дещо по-іншому визначав особисті і майнові відносини
подружжя. Дружина зберігала свій дошлюбний правовий статус. Чоловік не
мав права на її життя і свободу. Главенство чоловіка стосувалося лише
деяких внутрісімейних справ: вибір місця проживання; облаштування житла
тощо. В основі майнових відносин знаходився принцип роздільності майна
подружжя. Дружина володіла правоздатністю та дієздатністю. Характерною
особливістю майнових відносин у цьому шлюбі була заборона дарувати що-
небудь одне одному. Це робилося в першу чергу, щоб не допустити майнової
залежності когось із подружжя.
На початку укладення шлюбу sine manu увійшло у звичай передавати
чоловікові посаг (придане). На перших порах (за два століття до н.е.) чоловік
брав на себе усний обов’язок повернути придане у випадку розлучення.
Згодом (у перші три століття н.е.) придане отримує спеціальну
регламентацію. Чоловік ставав власником приданого. Однак йому
заборонялося без згоди дружини відчужувати земельні ділянки. У випадку
припинення шлюбу придане поверталося.
Із встановленням імперії і настанням певної стабільності у політичному
та економічному житті держави римські імператори на початку І ст.. н.е.
видають два закони (Lex Julia et Papia), якими вони, спираючись на
споконвічну віру римлян в силу закону і безмежне підкорення йому,
намагалися відновити зруйновані в добу смути і беззаконня римські сімейні
моральні устої. Були сподівання відродити прищеплені століттями повагу до
предків, ставлення до щлюбу як до виконання свого громадянського
обов’язку, спонукати юнаків і холостяків до вступу у шлюб.
Цими законами чоловіки від 25 до 60 років і жінки від 20 до 50 років
були зобов’язані вступити в шлюб і народити дітей під страхом певних
майнових обмежень. При безшлюбності особи позбавлялися права

142
отримувати майно за заповітом, а при бездітності дозволялося отримувати
лише половину заповіданого майна. Бездітність трактувалася досить
своєрідно: чоловікові було достатньо мати одну дитину, щоб він не вважався
бездітним, а жінці – аж трьох дітей.
Дбаючи про моральність, законодавець заборонив шлюби між
коханцями, що були пов’язані сімейними узами. Більше того, винні у
перелюбі позбавлялися частини власного майна і висилалися з Риму у
провінції.
У зв’язку з цим не можна не згадати відомі чотири сталінські укази 1943-
1945 рр., якими держава штучно намагалася стимулювати народжуваність з
тим, щоб хоч якось відновити мільйонні втрати в роки війни. Довоєнні
репресії та воєнне лихоліття породили кризову ситуацію в інституті сім’ї і
дітонародженні. Ці нормативні акти оголосили законним лише
зареєстрований шлюб, поставивши тим самим поза законом численні
фактичні шлюбні відносини без реєстрації. Був відроджений драконівський
інститут позашлюбних дітей (байстрюків) і виключений порядок
встановлення батьківства, а відтак – стягування аліментів. Предписувалося
ставити прочерк у графі «батьківство» позашлюбної дитини, і тим самим
дітей поділили на законних і незаконних. Нова процедура розлучення робила
їх практично неможливими і принизливими для суспільної моралі.
Рецидивом цих антигуманних експериментів радянської влади залишавя
податок на бездітність, який стягувався і тоді, коли батьки (або хтось із них)
були нездатні до дітонародження. Такий податок стягувався з батьків навіть
тоді, коли єдиний син чи донька гинули у Афганістані чи іншій «гарячій
точці» планети, виконуючи свій «інтернаціональний обов’язок».

Правовідносини дітей і батьків

Характерною особливістю правовідносин дітей і батьків в римській сім’ї
була практично безмежна батьківська влада над дітьми. Відомий юрист Гай

143
називав інститут батьківської влади „строго національним інститутом
римських громадян. Навряд чи є які інші люди, – продовжував він, – які мали
б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни”. І це
правда: жодна правова культура народів світу не знала такого неприхованого
вияву володарювання батька в сім’ї.
Під батьківську владу діти попадали, по-перше, через народження у
законному римському шлюбі. Мати дитини була завжди відома, навіть якщо
вона зачала поза шлюбом. Але батьком дитини вважали того, хто перебував у
шлюбі з матір’ю. Це – юридична презумпція. „Батько – це той, на кого вказує
шлюб”, – писав юрист Павел.
Імператор Август поставив вимогу – публічно оголошувати про кожну
дитину, народжену в шлюбі, не пізніше 30 днів з моменту народження.
Імператор Марк Аврелій (ІІ ст. н.е.) запровадив відповідний запис щодо
батьківства. При цьому презумпція батьківська була обмежена такими
умовами: дитина повинна була народитися на пізніше 10 місяців після
розірвання шлюбу і не раніше 6 місяців після укладення шлюбу.
По-друге, підпадання дітей під батьківську владу відбувалось шляхом
усиновлення. Інститут усиновлення був відомий багатьом народам світу, і
римляни не були тут першовідкривачами. Але у Стародавньому Римі потреба
в ньому диктувалася в першу чергу культом предків і пов’язаними з ним
заупокійними обрядами, до яких допускаися лише сини покійного. Якщо у
сім’ї не було синів, то усиновлення було чи не єдиним виходом з цієї
ситуації. На пісніших етапах римської історії усиновлення могло
переслідувати і політичні, і династичні цілі, і як засіб кар’єрного зростання.
Через усиновлення плебей, наприклад, міг стати патрицієм, а вершник –
сенатором.
Римське приватне право встановлювало два види цього правочину:
а) у формі арогації, коли всиновлювалась повнолітня і самостійна особа.
У такому випадку скликалися куріатні народні збори (коміції), на яких

144
верховний жрець пропонував родині прийняти рішення про запровадження
батьківської влади такого-то над таким-то. Для юридичного оформлення
усиновлення цього було достатньо. Але з припиненням народних зборів
усиновлювати таким шляхом було неможливо. Тому імператор Діоклетіан
(243-316 рр.) започаткував видання з цього приводу відповідного рескрипту
імператора, який мав силу закону;
б) у формі адопції, коли всиновлювалась особа, яка перебувала під
батьківською владою і яка з якихось причин бажала перейти в іншу сім’ю;
або йшлося про всиновлення неповнолітніх чи жінок, котрі не мали права
брати участь у куріатних зборах. Робився запис у судовому протоколі, за
яким особа звільнялася від батьківської влади колишнього домовладики і
переходила під владу нового батька (усиновителя).
Усиновлення могло здійснюватися за певних умов. Так, усиновляти міг
лише чоловік. Жінка - як виняток, коли вона до усиновлення мала своїх дітей
і їх за якихось трагічних обставин втратила. Усиновитель не повинен бути
підвладним, тобто мав перебувати в статусі „особи свого права”. Різниця у
віці між усиновлювачем і усиновленою особою повинна бути не менш як 18
років. При арогації магістрат повинен був вияснити умови та обставини
справи і вказати, чи не відіб”ється це негативно на інтересах усиновленого.
Батьківська влада над дітьми встановлювалась також шляхом
узаконення. Воно являло собою встановлення батьківської влади над
власними дітьми, але народженими поза шлюбом (наприклад, від конкубіни,
коханки чи наложниці). Найпростішим способом узаконення був наступний
шлюб батьків позашлюбних дітей (наприклад, конкубінат ставала законною
дружиною). Практикувалися і інші способи: через отримання відповідного
імператорського рескрипта, що було доступно лише небагатьом
привілейованим особам; або наділення дитини певним майновим цензом що
давало право зарахувати її до своєї курії.

145
 Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювало їх до дітей,
народжених у шлюбі.
Батьківська влада над дітьми припинялася внаслідок смерті батька чи
дитини, а також шляхом звільнення з-під батьківської влади. Для цього
вимагалася відповідна процедура – еманципація. Вона надавала синові повну
свободу, але при цьому він втрачав спадкові права. Батько зберігав право
користуватися половиною майна сина (батьківський узуфрукт).
Втрата свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним теж мали
своїм наслідком припинення батьківської влади. Син звільнявся від влади
батька, коли йому надавалися почесні звання, або він став обіймати посади
консула, префекта преторія, магістра.
Підкреслюючи владу батька над усіма членами сім’ї, не треба забувати
про те, що він не дозволяв собі використовувати до кінця чи зловживати
такими прерогативами. Велику роль відігравали звичайні людські батьківські
почуття до дітей, любов до коханої дружини. Крім того, звичай вимагав,
щоби у всіх серйозних випадках, пов’язаних з покаранням підвладної дитини
чи тим більше – дружини скликалася сімейна рада. У випадку ігнорування
главою сім’ї цього правила втручався цензор, котрий здійснював нагляд за
дотриманням давніх звичаїв.
Варто зауважити і те, що ця чи не найконсервативніша сфера
суспільного життя не залишалася без змін впродовж тисячолітньої історії
Римської держави. Радикальні зміни у правовому і у фактичному становищі
підвладних дітей настали вже у кінці республіки і посилилися в добу імперії.
Мова йде про руйнацію патріархальних засад старої римської сім’ї. Суворо
заборонялося позбавляти життя новонароджених. Були різко обмежені
можливості продажу дітей (лише у випадку крайньої нужди і лише
новонароджених). З П ст.. н.е. синові дозволялося звертатися за допомогою
до магістрата з метою змусити батька відмовитися від влади над ним. Якщо у
найдавніший період батько міг на власний розсуд розпорядитися життям

146
свого сина чи доньки, то згодом право батька на вбивство власної дитини
було різко обмежене; пізніше воно каралося так само, як убивство
найближчих родичів. А у ІV ст. н.е. імператор Констянтин прирівняв
позбавлення життя сини чи доньки їхнім батьком до навмисного вбивства,
що неминуче тягло найсерйозніше покарання, включаючи публічну смертну
кару.
Що стосується майнових відносин, то тут зміни не мали такого суттєвого
значення. Всякі угоди, укладені синами навіть від імені батька, були
дійсними до тих пір, поки їх визнавав батько. Тим самим статус підвладних
дітей у різноманітних договірних стосунках з контрагентами мало чим
відрізнявся від становища раба-пекуліста.
З часом дорослі сини, котрі відчували на собі свою майнову
безправність, намагаються поділити сімейне майно, отримавши свій виділ з
нього. Інститут пекулія тут був дуже зручним. Отримавши пекулій, син (як,
між іншим, і раб) набував певної майнової правоздатності та дієздатності.
Пекулістові не можна було заборонити купляти і продавати, укладати угоди,
брати на себе зобов’язання, оскільки без цього була неможлива господарська
діяльність. Крім того, батько знімав із себе турботу про утримання такого
сина і його сім’ї. Продовжуючи бути законним власником пекулія, батько в
принципі міг відібрати його у сина, але для цього були потрібні вагомі
підстави, і нерідко при цьому морально-етичні правила брали верх над
правовими нормами.
В часи імперії сини, що перебували на військовій службі, отримали
право власності як на військові трофеї, так і на майно, отримане під час
служби (фактично це майно було або куплене, або пожалуване за службу). З
часів імператора Адріана (П ст.. н.е.) ця власність залишалася за колишніми
військовослужбовцями і після почесного звільнення зі служби. А у
пізньоримський період такі правила поширилися і на державних чиновників.

147
На «службовий пекулій» була поширена свобода заповіту. І лише у випадку,
коли син не залишив заповіту, батько приєднував його майно до статків сім’ї.
Правовідносини між матір’ю і дітьми залежали від форм шлюбу. При
шлюбі cum manu мати поділяла стан своїх дітей-повністю перебувала під
владою чоловіка або домовладики. Мати не мала ніякої влади над дітьми.
Після смерті чоловіка вона успадковувала майно нарівні з дітьми, а опіку над
нею здійснювали сини.
При шлюбі sine manu мати фактично не була пов’язана з дітьми. Вона
залишалась агнаткою своїх кровних родичів, і з точки зору права не була
членом сім’ї чоловіка. Утримання дітей покладалась на чоловіка.

Словник маловідомих термінів і понять

Моногамія – одношлюбність;
Контуберніум – шлюбні відносини між рабами;
Cum manu – шлюб з владою чоловіка;
Sime manu – шлюб без чоловічої влади;
Конкубінат – стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром створити
сім’ю;
Свекор – батько чоловіка;
Посаг – придане;
Арогація – всиновлювання повнолітньої, самостійної особи.
Адопція – всиновлення особи, яка перебувала під владою домовладики.

148
 Модуль ІІІ. Речове право.

Тема І. Право володіння.

Класифікація майнових прав. Відмінність речового права від
зобов'язального. Поняття і види речей. Майно.
Поняття володіння. Володілець і власник. Види володіння. Законне і
незаконне володіння. Добросовісне і недобросовісне володіння. Виникнення
володіння. Способи набуття володіння. Припинення та захист володіння.
Володільницькі інтердикти. Посесорний та петиторний захист.

Мабуть мало хто з дослідників невичерпного багатства правового спадку

стародавніх римлян може зрівнятися зі скрупульозним вивченням римського
права класиками марксизму. Вже у 25-річному віці К.Маркс успішно
використовує римське право для обґрунтування наукової концепції
соціалізму. Він, зокрема, зауважує, що саме римляни, римські юристи вперше
у світовій історії розробили право приватної власності саме таким, яким воно
є насправді, не вдаючись до його ідеалізації та містифікації. Право приватної
власності, пише далі К. Маркс, було для них (римлян) правом користування і
розпорядження речами на власний розсуд.
Коли, з плином часу, обминаючи історично неминучі перепони і
обмеження, право власності вийде на простори, як це сталося в добу імперії,
воно набуває нових історично безцінних властивостей, стаючи, як зазначав К.
Маркс, «абстрактним правом», «правом абстрактної особистості». Воно стає
правом «відмежованим» від усіх попередніх особистих і речових обмежень,
правом настільки необмеженим, наскільки це взагалі можливо у всякій
соціальній структурі, для якої приватна власність на речі є фундаментальною
основою.
Висловлені у 1843 р. думки К. Маркса згадає через багато років його
соратник – Ф. Енгельс. У 1884 р. він напише, що римське право є по своїй

149
суті настільки класичним вираженням життєвих умов і конфліктів
суспільства, у якому панує «чиста приватна власність», що всі наступні
законодавства, як феодальні, та і буржуазні, «не змогли внести до нього
нічого значного».
Класифікація майнових прав на речові та зобов’язальні римськими
юристами не давалась: римське право вказувало лише на їхній різний захист
– речовими позовами чи позовами особистими. Якщо особа має право на річ і
вона своєю дією може впливати на свою річ, то таке право – речове.
Якщо ж безпосереднього права на річ немає а є лише право вимагати від
іншої особи надати річ або вимагати певну дію (чи утриматись від
виконання) то таке право – зобов’язальне.
Таким чином, перша відмінність речового права від забов’язального
полягає в об’єкті права: якщо об’єктом права є річ, то перед нами право
речове; якщо об’єктом права є дія певної особи, то це право зобов’язальне.
Однак вказана відмінність речового і зобов'язального права, хоч і є
головною, все ж має дещо поверхневий характер. Іноді для встановлення
характеру правових відносин цього зовнішнього розрізнення буває
недостатньо.
Приведемо приклад. Виник спір навколо купівлі-продажу коня. Після укладення
договору і сплати покупцем грошей за коня продавець відмовився відразу його передати
покупцеві, пославшись на те, що йому необхідно відвезти з ринку додому домашні речі.
Питається: про яке право йде мова у спорі – речове чи зобов'язальне? Це – важливо,
оскільки від цього залежить спосіб захисту порушеного права. Розмірковуємо так: В
даному випадку покупець, хоч і сплатив гроші, ще не став власником коня, оскільки кінь
фізично не перейшов до нього. Отже речового права в нього не виникло. А договір купівлі
– продажу було порушено продавцем. Значить спір ведеться щодо права зобов’язального.
Отже об’єктом речового права є завжди якась річ (тілесний предмет), а
об’єктом зобов'язального – певні дії, право вимоги здійснювати певні дії або
утриматись від них.

150
 Правовими інститутами речового права є право володіння, право
власності, сервітутне право та інші права на чужі речі.

Види речових прав

Право володіння Право власності Право на чужі речі

Перегринське
Провінційне

Емфітевзис

Суперфіцій
Преторське
Квіритське
Незаконне

Сервітути
Похідне
Законне

Застава
заставовласника
Недобросовісне
Добросовісне

Секвестрація
Володіння

Прекарій

Зобов’язальне право виникало із договорів та інших правомірних та

неправомірних дій.
Другою відмінністю речового права від зобов’язальногоє те, що речове
право має своїм об’єктом певну конкретно визначену річ, тілесний предмет.
На нього може посягнути будь-хто, а тому речове право користується
абсолютним захистом. Відповідачем тут може бути будь-хто, навіть та особа,
яка не порушувала речового права його носія. (Наприклад: спадкоємець, який
разом з успадкованим майном успадкував вкрадену річ).

151
 Зобов'язальне право полягає у праві особи вимагати від однієї або
декількох, але точно визначених осіб здійснити певні дії чи утриматись від
них. Тому порушником зобов’язального права виступає точно визначена,
відома особа (чи група осіб), і тільки проти них суб’єкт зобов’язального
права може пред’явити позов.
(Наприклад: при укладенні договору його сторони точно відомі). У
цьому розумінні захист зобов'язального права має відносний характер.
Третє. За загальним правилом, більшість речових прав не мають строків
щодо свого захисту. Речові права існують довічно, поки існує сама річ.
(Наприклад: якщо раб помер, то і речове право на нього зникає).
Всі зобов’язально – правові відносини є тимчасовим, їх дія обумовлена
певними строками. А відповідно, права однієї сторони, що виникають з таких
відносин, припиняються одночасно із припиненням зобов’язань іншої
сторони. (Наприклад: договір про будівництво будинку припиняється із його
завершенням. І відповідно припиняються зобов’язання).
Четверте. Суб’єкт речового права міцно „прив’язаний” до свого
володільця (наприклад: кінь, раб, плуг – до свого господаря). Де б не
перебувала річ, її володілець має право вимагати повернення її від будь-кого,
хто незаконно її утримує. Це є правило необмеженої віндикації.
Зобов'язальні права такого міцного зв’язку не мають. (Наприклад:
укладено договір про облицювання будинку плиткою, дано грошовий
задаток, а з майстром раптом трапилося нещастя і він став божевільним. З
кого вимагається завдаток?)
П’яте. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як
правило, - договором. За своїм обсягом речові права ширші, ніж
зобов'язальні. (Наприклад: права власника земельної ділянки (речові права) є
ширші ніж орендатора (зобов’язальні права).

Поняття і види речей

152
 Що таке річ? Це частина оточуючого середовища, яка представляє певну
цінність для людини. Вона може бути ізольована від природи (раби, будівлі,
худоба) або бути її складовою частиною (озеро, дерево, поле). Римське право
визнавало речами все, що оточує людину і що могло бути об’єктом речового
права, мало певну цінність.
Матеріальний світ, що нас оточує, складається з певних речей. Їх
різноманітність настільки велика, що встановити чіткі критерії для
розмежування нелегко, іноді – неможливо, а то й недоцільно. З точки зору
права речі поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний
правовий режим. Деякі види речей, з точки зору їх класифікації, залишилися
суто римськими, інші – надовго пережили римське право і дійшли до
сьогодення.
З погляду римської юриспруденції, основний поділ речей полягав у
віднесенні їх до речей сакрального права і людського права. До категорії
речей божественного права відносили речі, присвячені волею populus
romanus (римського народу) вищим богам. Сюди ж належади речі релігійного
призначення або священні за своєю сутністю. Наприклад, священне
навантаження несли не тільки речі, що відносились до релігійного культу
(храми, кладовища, місця поклоніння богам), а й міські укріплення, ворота.
Всі інші речі, яких було більшість, належали до речей людського права.
Вони поділялися на публічні та приватні. Перші були вилучені із цивільного
обігу, вони не могли належати комусь на праві власності, оскільки належали
всьому суспільству. Приватні речі були об’єктами права власності та
предметом угод між окремими особами.
Досить важливим, суто римським поділом речей було їх розмежування
за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називали тілесними,
а ті, що не мали такої субстанції, - безтілесними. До тілесних речей можна
було доторкнутися, відчути їх як предмети, а безтілесні не відчувалися

153
дотиком. Це були скоріше всього не речі, а права (право спадкування,
сервітутне право, право вимоги тощо).
Римське право найдавнішого періоду (Закони ХІІ Таблиць) поділяло речі
на манциповані – найцінніші у господарському обігу (земля, будівлі, раби і
худоба), які були головними засобами виробництва; і неманциповані.
З огляду на їх важливість для господарства і цінність при відчужені для
таких речей було встановлено спеціальний, ускладнений порядок –
манципацію. Такі правочини відбувались в присутності обох сторін
(представництво не допускалось), з участю 5-7 свідків і вагаря з терезами.
Передача права власності проходила в урочистій обстановці, з виконанням
певних ритуальних дій і проголошенням відповідних фраз. Такий порядок
відчуження манципованих речей бере свій початок з найдавніших часів, коли
вони перебували у колективній власності римської общини і вимагали
контролю з боку суспільства. Всі інші речі були неманциповані і
відчужувались простим способом – традицією (tradicio).
Правове значення такого поділу полягало в тому, що, коли при відчужені
манципованих речей обряд манципації не виконувався, право власності до
набувача не переходило. І це при тому, коли сплачувались гроші (наприклад,
при купівлі-продажу), реально передавались речі. Форма права переважала
над сутністю. Цим не рідко користувались недобросовісні продавці, які після
здійснення операції відчуження без дотримання манципації подавали позов
до суду і суд нерідко задовольняв їхні вимоги. У класичний період
манципація не застосовувалася.
Рухомі і нерухомі речі.
У найдавніший період, коли основні засоби виробництва перебували у
власності всієї римської общини, такий поділ речей майже не мав правового
значення. Але з плином часу правовий режим рухомих речей почав
відрізнятися від статусу нерухомих речей. До рухомих стали відносити речі,
які можна було пересувати у просторі без зміни їхньої субстанції і

154
призначення (худоба, раби, домашні речі, предмети розкоші та ін.). До
нерухомих – ті, що не можна було пересунути у просторі або коли такі дії
змінювали сутність речі (земля, будівлі, дороги, ставки тощо). Характерною
рисою такого поділу речей є те, що до традиційно нерухомих речей (земля,
дороги, будинки) відносилось все те що було пов’язане з ними (незібраний
врожай на полі, риба в ставку, сільськогосподарські знаряддя). Вони
вважалися складовими частками нерухомих речей і підлягали такому
відношенню: „зроблене над поверхнею слідує за поверхнею”. Тобто,
збудований ким-небудь будинок завжди вважався власністю володаря
земельної ділянки, на якій він розташований. Правовий режим рухомих і
нерухомих речей чітко визначився у період імперії.
Речі. які перебувають в цивільному обігу, і речі, вилучені з нього. Різниця
між ними полягала в тому, що речі, вилучені з обігу не могли бути об’єктом
приватної власності (ріка, повітря, храм, кладовище).
Родові та індивідуально визначені. До перших належали такі речі, які
мали одиницю виміру (довжину, об’єм, вагу), а головне – яких у природі
багато. Вони є взаємозамінювані (плоди, дошки, пісок). Індивідуально
визначенні – це речі оригінальні, унікальні, єдині у своєму роді (картина,
скульптура, храм, раб-художник).
Поділ речей на родові та індивідуально визначені з правової точки зору
був важливий тому, що враховував господарську сутність речі, яка належала
власнику. Якщо для власника щодо певної речі першорядне значення мала
вага, розміри, кількість речей, їх об’єм, то це – річ родова. Коли ж для особи
цінними є індивідуальні, неповторні ознаки речі, то це – річ індивідуально
визначена. Іноді одна і та ж річ могла відноситись як до першої, так і до
другої групи. Наприклад, раб як одиниця робочої сили, яких у господаря
було десятки чи сотні, і раб-вчитель. В другому випадку раб є річчю
індивідуально визначеною внаслідок його освіченості і вміння навчати дітей.

155
 На перший погляд може скластися уява, що такий поділ речей мав лише
деякі поверхневі характеристики і не ніс принципового правового
навантаження. Насправді це далеко не так. Родові речі взаємно замінювані.
Щодо них застосовувався принцип „genus non perit” („рід не гине”), тобто
при втраті володілець родової речі зобов’язаний повернути власнику таку ж
річ чи подібну їй навіть у тому разі, коли він втратив її випадково.
Індивідуально визначені речі є єдиними у своєму роді і тому кожну з
них замінити іншою неможливо. Щодо них римське право застосовувало
принцип „dominus sentii periculum „ (власник несе ризик випадкової загибелі
речі). Це означає, що збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках,
незалежно від того, хто втратив річ (власник чи інша особа), завжди
покладались на її власника. Наприклад, якщо особа позичила зерно для засіву
поля, і воно якимось чином у неї пропало, то вона не звільняється від
обов’язку повернути кредитору таку ж кількість зерна. В той же час
позичальник індивідуально визначеної речі (наприклад, картини) не несе
відповідальності перед власником за її випадкову загибель чи пошкодження.
Подільні та неподільні речі. Перші не втрачали своїх первинних якостей
від поділу (земля, яблуко, дошка, зерно). Другі – втрачали свої первинні
якості або господарське призначення (тварина, корабель, лопата, стілець).
Поділялися не лише рухомі, а і нерухомі речі. Так, земельні ділянки
вважалися подільними, як і будівлі, розташовані на них (вони ділилися
строго по вертикалі). Такий поділ мав істотне значення при розділі спільної
власності. При спільній власності стосовно неподільної речі (наприклад,
корабля) кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи
при цьому частку у праві на річ в цілому.
Споживчі і неспоживчі речі. Перші фізично зникали в процесі їх
використання (пісок, продукти харчування). Сюди ж належали гроші, бо
скористатися ними можна було, витративши їх. Неспоживчі речі служили

156
 тривалий час і зношувалися поступово (будівлі, одяг, сільськогосподарські
знаряддя).
Практичне значення такого поділу речей полягало у їхньому різному
правовому режимі: предметом договору позики могли бути лише споживчі
речі, а найму неспоживчі речі.
Відповідно до свого фізичного стану речі поділялися на такі види:
а) прості – ті, що складалися з однієї матеріальної субстанції (земля,
тварини, плоди);
б) складні – такі, які являли собою поєднання різнорідних речей
(будинок, віз, млин, корабель). Сюди ж належали однорідні речі, об’єднані
загальним призначенням чи назвою (театр, ліс, пасіка).

Види речей

Тілесні Безтілесні Споживчі Неспоживчі

Рухомі Нерухомі Подільні Неподільні

Що знаходиться Вилучені з Прості Складні

в обігу обігу

Манциповані Неманциповані Одиничні Сукупність

речей

Родові Індивідуально Головні Додаткові

визначені (побічні)

Згодом на основі характеристик речей виникає правове поняття майна як

сукупності різноманітних речей, поєднаних одним господарським

157
призначенням чи приналежністю (майно господаря, майстерня художника,
майно храму).
Поняття і види володіння
Володіння є тим правовідношенням, на основі якого склався інститут
права власності. Хоча на побутовій мові володілець і власник нерідко
ототожнюються, з юридичної сторони – це дві різні правові категорії.
Володілець – (рос. „владелец”) – це фактичний володар речі незалежно від
наявності права на неї (наймач будинку, орендатор). Власник – (рос.
„собственник”) – це теж фактичний володар речі, але який має право
власності на неї.
Отже поняття «володіння» (рідше вживається термін «посідання») несе
на собі подвійний зміст: як самостійний правовий інститут, який не залежить
від права власності; і як одна із правомочностей власника. В першому
значенні мається на увазі саме володіння, в другому – право володіння.
Інститут володіння виник в Римі ще в найдавніший період, про що
вказують Закони ХІІ Таблиць. Очевидно він зародився у той час, коли
головний засіб виробництва римлян – земля знаходилася у власності всієї
общини і періодично перерозподілялася між родами у тимчасове
користування (тобто володіння). При колективній власності індивідуальним
могло бути лише володіння.
Володіння як основа майбутньої приватної власності фіксується не як
право, а лише як факт. Згодом воно отримує юридичне обгрунтування,
поступово набуваючи якостей приватної власності. У доби ранньої
республіки претори вже розрізняють фактичне володіння річчю без права на
неї і володіння річчю, засноване на праві. Володіння, засноване на праві, є
вже не володінням, а правом власності.
Оригінальність формування інституту володіння в Римі полягає в тому,
що на перших порах в центрі уваги постав сам факт володіння, а не право на
нього. Потім він отримав правовий захист і лише після цього став юридично

158
значимим поняттям. Виникла необхідність дати факту володіння юридичне
визначення. І римська юриспруденція це зробила. Юристи розуміли
володіння як фактичне обладання річчю з наміром вважати її своєю.
Для наявності володіння необхідні два елементи:
а) „тіло володіння”, тобто сам фізичний предмет і обладання ним;
б) намір, воля володіти даною річчю. Причому, для володіння в
юридичному розумінні була необхідна воля обладати річчю самостійно, не
визнаючи влади іншої особи. Тут повинна бути воля відноситись до речі як
до своєї. Таким чином, володіння є фактичне обладнання особи річчю,
поєднане з наміром відноситись до речі як до своєї, тобто обладати річчю
самостійно.
Отже, володіння є панування особи над річчю, реальне, фактичне
обладання нею. Це – об’єктивний момент володіння. Мова йде не про якесь
тимчасове, випадкове обладання річчю, а саме про беззаперечний, тривалий
намір відноситися до такої речі як до своєї. В цьому криється суб’єктивний
момент володіння, пов'язаний зі сподіванням стати з плином часу власником
речі.
Така надія була далеко не примарною. При тому земельному голоді,
який відчував Стародавній Рим, суспільний інтерес полягав у тому, щоби
земля не пустувала. А оскільки вона вважалася в принципі спільною
власністю, то кожен домовладика мав право захопити певну частку
необроблюваної землі. Навіть тоді, коли у земельної ділянки колись і був
господар, який з якоїсь причини відсутній або перестав обробляти землю,
Закони ХП Таблиць дозволяли не тільки захоплення безгосподарного поля, а
й предписували двохрічний термін добросовісного володіння, після чого
володілець перетворюється у цивільного власника і тим самим раз і назавжди
відкидав будь-які посягання на колишню володільницьку землю.
Те ж саме стосувалося і інших речей, але з однією важливою умовою:
для рухомих речей строк набутої давності скорочувався до одного року.

159
 За загальним правилом, будь-який власник речі є одночасно і її
володільцем. Якщо ж річ вкрадуть, фактичне обладання нею переходить до
іншої особи, в тому числі і до того, хто добросовісно придбав крадену річ,
приймаючи злодія за чесну людину – власника речі. Таким чином, власник у
цій ситуації перестає бути володільцем, поки крадена річ не буде знайдена і
повернена йому.
Але злодій ніколи не стане володільцем краденої речі (хоча він обладає
нею і відноситься до неї, як до своєї), оскільки необхідною умовою
правомірного володіння римське право вважало добросовісність володіння.
Про злодія цього не скажеш.
Якщо законне володіння речами виникає за наявності двох елементів
(фактичного обладання і волі відноситися до речі, як до своєї), то зрозуміло,
що відсутність одного із цих компонентів веде до припинення володіння.
Тому володіння вважається не стільки правом, скільки фактом. Звідси і
наголос на фактичному володінні.
Проаналізувавши правову природу володіння, можна дійти наступних
висновків:
- володіння не передається спадкоємцям так категорично і твердо, як
передається власність;
- позов про порушення володіння може бути пред’явлений тільки тій
особі, яка безпосередньо посягнула на нього, усунувши добросовісного
володільця силою чи погрозами;
- повернення особи з полону не відновлює володіння так автоматично,
як це можливо з правом власності;
- право власності захищається позовом, а володіння – інтердиктом,
тобто преторським наказом порушнику залишити володільця у спокої, при
бажанні - взяти на себе доказування власної правоти через суд.
Юридичне поняття „володіння” не слід плутати із „утриманням”
(держанням). Утримання є теж фактичне обладання особи над річчю, але без

160
наміру відноситись до неї, як до своєї (наприклад, речі, здані на зберігання,
поклажа).
Утримання – це така форма фактичного обладання річчю, коли її
власник добре відомий і навіть отримує від цього прибуток. Так, наймаючи
квартиру, особа стає її фактичним володільцем і навіть інколи може мати
намір відноситися до квартири як до своєї: він може її прикрасити,
покращити, розмістити на свій смак меблі, зробити косметичний ремонт
тощо. Однак вже самим фактом платежу за найману квартиру наймач визнає
юридичне панування над собою її власника. Наявність власника речі, який до
того ж отримує вигоду від її здачі в оренду, виключає володіння,
перетворюючи його в утримання.
Намір утримувача (у даному випадку наймача квартири) ставитися до
чужої речі як до своєї виявляє свою ілюзорність ще й тому, що володілець
(наприклад, орендатор земельної ділянки) має право у будь-яких випадках
вимагати у претора захисту своїх прав прямо і безпосередньо, не ставлячи до
відома власника ділянки. А утримувач повинен діяти через власника (в
приведеному прикладі – домогосподаря), який самостійно приймає рішення –
надавати захист чи утриматися від нього.
Різновидом володіння є похідне володіння, коли річ передавалася «у
володіння», але при цьому виключалася можливість користування нею
(наприклад, передача товару для перевезення морем чи сушею; заклад, який
боржник надавав кредитору в забезпечення виконання боргових зобов’язань,
але при цьому боржник зберігав право власності на свою річ до настання
терміну прострочки платежу тощо).
Сюди належить і прекарне володіння. Прекарієм називалася земля,
надана землевласником добровільно у безоплатне і тимчасове користування
до вимоги. Якщо при цьому прекарист був змушений звернутися до претора
за захистом своїх прав, то преторський інтердикт захищав не його, а
земельного власника. Користуючись цим, а також і своєю реальною владою,

161
римські латифундисти (власники великих маєтностей, які переважно
розташовувались у далеких провінціях), ігноруючи безоплатність прекарію,
перетворювали його у знаряддя економічної експлуатації прекаристів та
різних форм особистої залежності. Водночас пре карій сприяв переходу до
інтенсивного землеробства, яке в першу чергу базувалося на особистій
зацікавленості землероба у результатах своєї праці. Екстенсивне
господарювання на землі, засноване на примусовій праці рабів, поступово
згорталося.
Практичне значення відмінності між володінням і держанням
виражалось у тому, що володіння захищалось від всяких зазіхань на річ
безпосередньо володільцем, а держателі отримували захист порушеного
права від власника речі.
Найдавнішим видом володіння, котре бере початок від Законів ХП
Таблиць, було квіритське (або цивільне) володіння. Воно набувалося
окупацією (захопленням) певної частки громадської землі, але не більше 2
югерів (половини гектара у сучасному вимірі). Якщо впродовж двох років
ніхто не заявляв претензію на захоплену землю, її володілець ставав
власником.
До нас не дійшли достовірні відомості стосовно захисту володіння за
цивільним правом. Але за аналогією щодо захисту інших суб’єктів неважко
здогадатися, що захист здійснювався за преторським правом. Цей захист був
настільки беззаперечним і гарантованим, що на цій підставі виникла відома
сентенція – beati possidentis («блаженні ті, хто володіє»).
Претори надавали захист не тільки тому, хто володів річчю особисто, але
й тому, хто доручав управління і навіть користування предметом володіння
посторонній особі – держателю. Причому існувало неписане правило
преторського захисту: захист має бути наданий не тільки тому, хто може
довести законність володіння і тим самим свою добросовісність, але й тому,
хто позбавлений такої можливості.

162
 Отже, римські юристи розглядали володіння в перщу чергу як
юридичний факт, а вже потім аналізували його з точки зору права. Правові
регулятори вмикалися лише тоді, коли володіння ставало предметом спору.
При цьому обов’язок надавати докази своєї правоти цілком покладався на
позивача.
В залежності від правової підстави фактичного обладання річчю,
володіння поділялось на:

Законне Незаконне

Те,що грунтувалось на праві Те, що не мало правового титулу

власності та інших правах

Незаконне Незаконне
добросовісне недобросовісне

Незаконним добросовісним володінням, за римським правом,

визнавалось таке володіння, коли володілець не знав, що він не мав право
володіти річчю (наприклад, наймач краденого коня).
Прикладом незаконного недобросовісного володіння може бути злодій,
який знав, що річ не його і все ж вів себе так, ніби річ належала йому.
Володіння, яке не суперечило Законам ХП Таблиць, було і законним, і
добросовісним. Наприклад, римлянин захопив частину поля, яке не
оброблялося. Таке володіння відповідає ще одному принципу: воно
встановлювалося вперше і саме тією особою, яка володіє річчю на даний
момент.
Ситуація різко змінювалася у випадку таємного насильницького
захоплення як нічийної речі, так і у випадку відсутності законного
володільця чи без його відома. З самого початку заволодіння вважалося

163
недійсним. І лише коли законний володілець не проявлятиме інтересу до
свого володіння, не заважатиме самовільному її захопленню, тоді вступає в
силу строк набутої давності.
Могло статися й так, що, сприйнявши запущену і закинуту ділянку землі
за нічийну, володілець «помилився в об’єкті». У таком випадку володіння
буде незаконним. Але недобросовісним назвати його було не можна. Тому
попередній володілець землі повинен був довести законність свого права на
ділянку.
Добросовісний володілець мав змого завжди знайти захист у претора.
Той надавав йому формулу (розпорядження) приблизно такого змісту:
забороняю насильницьке відчуження володіння, якщо воно встановлене не
таємно, не насильницьки і не є прекарним. Такий преторський інтердикт
називався заборонним і вимагав негайно припинити всякі самоуправні дії.
Заборонний інтердикт видавався претором без слухання спору, на
підставі довіри до позивача, претензію якого претор вважав правильною і
обґрунтованою. Доречність інтердикту полягала у відновленні того
фактичного стану, який мав місце до звернення потерпілого за захистом. В
деяких випадках інтердикт зобов’язував сторони до бездіяльності, поки у
справу не втрутиться суд. Однак інтердикт був тимчасовим актом, оскільки
потерпілий мав право звернутися до суду. Але звернення до суду і
оспорювання підстав інтердикта було пов’язано з ризиком як для позивача,
так і для відповідача. З цієї причини справа, як правило, завершувалася
виконанням інтердикту.
У тих випадках, коли до претора зверталися з проханням про поновлення
в правах з приводу захопленого володіння, видавався відновлюючий
(рекуператорний) інтердикт. Він містив вимогу негайного відновлення у
володінні того, хто його насильно і незаконно був позбавлений.

164
 Виникнення і припинення володіння
Римські юристи вважали, що володіння встановлюється для особи у
тому випадку і з того часу, коли у неї поєднується тілесний момент з наміром
вважати річ своєю. Спосіб набуття володіння залежав від характеру самого
володіння: добросовісне володіння набувалося одним способом,
недобросовісне – іншим.
Законне володіння (тобто таке, яке ґрунтувалось на правовому титулі)
набувалось:
а) первісним способом – шляхом захоплення нічийних речей, набуття за
давністю, переробка речі, прирощення її. Тут первісне володіння ставало
елементом права власності на річ.
б) похідним способом – шляхом купівлі – продажу, позики, найму,
успадкування. Тут воно ставало наслідком відповідного договору.
Незаконне володіння набувалося тим же способом, що і право власності
з однією істотною різницею – тут право власності до набувача не переходило.
Він міг про це й не знати. Тоді його володіння було незаконним, але
добросовісним. Якщо він про це знав, тоді володіння було незаконним і
недобросовісним.
Припинення володіння здійснювалось у випадках: фізичної загибелі
речі; юридичної загибелі речі (коли вона вилучалась із цивільного обігу); при
втраті володільцем одного із елементів володіння („тіла володіння” чи
володільницької волі); зі смертю обладателя речі. В такому випадку
спадкоємці повинні були обґрунтувати своє право на володіння і його склад.
Захист володіння
Римське право виводило володіння в самостійний правовий інститут. А
це означало, що фактичне обладання річчю, основане на факті, а не на праві
все ж отримувало правовий захист з боку держави.
Чим це пояснюється? Точки зору дослідників різні. Цікавою і, мабуть,
близькою до істини є думка О.А. Підопригори. Він вказує, що

165
першопричиною виникнення володіння в Римі стали общинні землі, які були
власністю populus Romanus (римського народу) і перерозподілялись між
родами у володіння, без права власності.
З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління і
зосереджуючись в руках небагатьох землеволодільців, поступово
перетворилася у величезні латифундії. Обезземелені селяни вимагали
перерозподілу землі.
Зрозуміло, що претори, користуючись своєю владою, перешкоджали
переділу земель, вводячи в ІІІ – ІІ ст. до н.е. володільницькі інтердикти
(імунітетні грамоти) для захисту фактичного володіння землями.
Застосовувати квіритське право тут було неможливо (таких норм в ньому
просто не існувало). Тому захист здійснювався преторськими едиктами.
Таким чином, володіння захищалося перш за все засобами преторських
інтердиктів. Це – володільницький або інтердиктний захист. Його
особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і факти
порушення цього володіння. При цьому посилання на право не було і,
відповідно, доводити правову підставу володіння не вимагалося. Римське
право називало такий захист посесорним.
Якщо ж вимагалося довести правову підставу володіння, то такий захист
називався петиторним. Він був складнішим і довести своє право на річ
повинен був позивач.
Виходячи з того, що володіння захищалося не позовами, а інтердиктами,
суд не надавав захисту володінню. Цим займався претор. Його захист мав
характер адміністративно – правового захисту.
Преторські інтердикти поділялися на дві групи: одні з них
спрямовувалися на утримання фактичного володіння і мали характер
своєрідних охоронних грамот; другі – були зорієнтовані на повернення
втраченого володіння.

166
 Добросовісний володілець, крім інтердиктів, міг скористатися
спеціальним засобом – публіціанським позовом. Він надавався особі,
володіння якої не викликало сумніву і відповідало всім вимогам, за
виключенням одного – терміну давності. Для захисту такого володіння
претор включав у свою форму позову, адресовану судді, фікцію –
припущення, нібито володілець проволодів річчю необхідний термін
давності. Це робилося з метою захисту добросовісного володільця від
недобросовісного.

Захист володіння і речових прав

Посесорний (володільницький чи Петиторний захист, що

інтердиктний) захист, який застосовувався для захисту
застосовувався для захисту речових прав і потребував
володіння і не потребував доведення права
доведення права володіння

Інтердикти Інтердикти Захист права Захист

для утримання для власності сервітутних
наявного повернення прав
володіння втраченого 167
володіння
 Конфесорний

Надавалося особі, яка передала річ

Надавалося володільцю, насильно

позов,

(майно) іншій в тимчасове

протилежний
позбавленому володіння

позбавленого володіння
Надавалося володільцю

Публіціанський позов
Віндикаційний позов
негаторному
Нерухомими речами

Негаторний позов
Рухомими речами

безоплатне

Словник маловідомих термінів та визначень

Сервітут – обумовлене правом право на чужі речі (докладно буде йти
мова в модулі „права на чужі речі”).
Віндикація – витребування, вимога повернути щось.
Манципація – давньоримська формально обумовлена форма відчуження
речей.
Латифундії – великі землеволодіння.

Тема ІІ. Право власності

Поняття права власності, його зміст. Права володіння, користування
та розпорядження. Види права власності: квіритська, преторська
(бонітарна), провінційна і власність перегринів.
Правове регулювання відносин спільної власності. Способи набуття
власності: первісний та похідний. Загарбання нічийних речей. Набуття
права власності за давністю володіння. Специфікація, з’єднання та
змішування речей. Правове регулювання похідного способу набуття права

168
власності. Втрата права власності, його захист. Віндикаційний, негаторний
та публіціанський позови.

Поняття права власності та його зміст

Право приватної власності займає центральне місце серед інститутів
римського цивільного права. Його головною якістю є абсолютне панування
особи над річчю з правом розпорядження нею, визначення її долі. Власність
позначалася римським словом «dominium», яке, скоріше всього, походило від
«domare» - «приборкувати», «підкорювати», «приручати».
Дослідники схильні вважати, що інститут власності в Римі спочатку
склався стосовно манципованих речей і лише згодом був перенесений на інші
речі. У давньому квіритському праві поступово формується розуміння права
власності як найбільш повного панування над річчю. Особа, що мала таке
право, могла витребувати свою річ з чужого незаконного володіння. Така дія
позначалася терміном „vindicatio” (витребування). Крім того власник мав
право вимагати від будь-якої особи, щоб вона не перешкоджала йому
користуватися своєю річчю. Правда, на перших порах індивідуалізація
власності мала місце тільки щодо рухомих речей. Нерухомість перебувала у
власності родових союзів і окремим сім’ям надавалась лише у тимчасове
користування.
На ранніх етапах розвитку римського права ще не існувало практики
визначення змісту права власності шляхом встановлення переліку
повноважень, що належали власнику. Сутність права власності визначалася
передусім тим, що воно є найбільш повним пануванням на річчю з-поміж
тих, які визначались квіритським правом. Але така повнота панування особи
над річчю не була абсолютною, а це означало можливість його обмеження в
інтересах третьої особи. Доказом цього є перелік обмежень , що містяться в
Законах ХІІ Таблиць (табл. VIII, п. 1, 2, 9а, 9б). Водночас характер захисту

169
інтересів власника був абсолютним, і його можна було здійснити за
допомогою віндикаційного чи негаторного позовів.
Не можна не погодитися з думкою Карла Маркса, який у листі до свого
соратника Фрідріха Енгельса від 5 березня 1855 року зазначав, що внутрішня
історія Риму може бути цілком зведена до боротьби великого землеволодіння
з дрібним. Варто додати, що вистояти дрібному те середньому
землеволодінню у цій нерівній боротьбі допомогла законодавча діяльність
держави, видатні юристи та політичні діячі.
В умовах рабовласницького способу виробництва земля була чи не
головною цінністю, а тому в ході гострих політичних зіткнень її ділили і
переділяли, надавали і відбирали. Ще у найдавніші часи у Римському полісі
була прийнята постанова, котра дозволял незаможним верствам заселяти
Авентинський пагорб, і тим самим було на деякий час ліквідовано проблему
«земельного голоду».
Пізніше держава санкціонує прийняття низки законів подібного змісту: у
367 р. до н.е. закон Ліцинія-Секстія забороняв громадянам володіти наділами
понад 500 югерів (125 гектарів) і випасати на общинній землі понад 100 голів
худоби; у 228 р. до н.е. був прийнятий закон Фламинія, який дозволив
надання землі у Північній Італії всім, хто її потребував; закон Лівія (89 р. до
н.е.) предписував поділити між неімущими громадянами всі вільні на той час
італійські землі.
Яскравою сторінкою у боротьбі дрібних землевласників проти великого
землеволодіння була реформа знаменитого народного трибуна Тіберія Гракха
(133 р. до н.е.), якою заборонялися всі подальші захоплення державних
земель. Максимальний розмір приватного землеволодіння становили ті ж
традиційні 500 югерів з доданням 250 югерів на дорослого сина, але при
цьому загальна площа сімейного наділу не повинна перевищувати 1000
югерів. Лишки землі поступали до державного фонду і розподілялися зе
невелику винагороду між бідними селянами ( не більше 30 югерів на сім’ю.

170
За конфісковані землі надавалася винагорода. Закон Тіберія Гракха викликав
серйозний опір багатих латифундистів, сенаторської знаті, новоявлених
земельних власників. В результаті організованої ними змови Сам реформатор
і 300 його прихильників були вбиті, а реформа – провалена.
Не вдалася також реформа молодшого брата – Гая Гракха, хоча деяка
частина бідняків встигла закріпити за собою невеликі земельні ділянки. Цю
епоху описує у своїй книзі «Громадянські війни» відомий римський історик
Апіан: багаті правдами і неправдами захопили всю землю, бідні виявилися
нездатними утримувати себе і своїх дітей. Навряд чи Тіберій виявляв
співчуття бідноті, але, надавши бідним землю, він прагнув за получити для
держави боєздатну силу.
Щоб якось зупинити безперервну боротьбу за землю, у 111 р. до н.е
народні збори прийняли закон Спурія Торія, за яким будь-яке землеволодіння
незалежно від його походження набувало статусу квіритської власності і
було гарантоване від свавільного відчуження і розподілу.
Доба військових диктатур пройшла під знаком нових земельних
переділів. При Суллі у 81 р. до н.е. великі земельні площі були насильно
конфісковані у італійських міст з тим, щоби поселити на них 100 тисяч
солдатів армії диктатора. Наступні десятиліття і століття характеризувалися
концентрацією земельних наділів у небагатьох сім’ях і виникненням
замельних латифундій, що призвело врешті-решт до обезземелювання
італійського селянства, виникнення і поширення колонату як панівної форми
експлуатації землеробів.
До змісту права власності належала сукупність правомочностей
власника, а саме: а) право володіння; б) право користування; в) право
розпорядження; г) право отримувати прибуток; д) право захисту. Згодом
останні дві правомочності визнали як такі, які дублюють інші.
Право приватної власності є виключне право особи володіти,
користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

171
 Право володіння є правомочністю власника, яка полягає в тому, що
власник має право фактично обладати своєю річчю. Це означає, що річ може
бути в його господарстві чи в особистому користуванні, займати там
становище, яке відповідає її призначенню. Фактичне володіння річчю – це
реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею.
Ця правомочність належить одноосібно власнику. Однак він може
передавати право володіння на річ іншій особі, уклавши з нею, наприклад,
договір оренди, зберігаючи при цьому право власності на річ. В такому разі
фактичний володілець (орендатор) здійснював володіння не від свого імені, а
від імені власника, а правовим титулом таких правовідносин є укладений
договір.
Право користування є найширшою за обсягом правомочністю власника.
Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості,
отримуючи доходи чи прирощення до неї (наприклад, приплід від худоби). В
рамках діючого законодавства користування річчю може здійснюватися в
різноманітних формах і способах: передача в найм, оренда, споживання
тощо. Корисні якості можна вилучати з речі різними способами (носити
прикраси, збирати плоди, здавати житло в найм).
Проте римське приватне право встановлювало загальні правила
користування річчю. Наприклад, не можна було своєю річчю спричиняти
незручності чи шкоду іншим особам, користуватися нею всупереч закону. У
праві користування річчю закладена можливість задовольняти особисті,
господарські, побутові, релігійні чи інші потреби власника. З цією метою
власник набуває річ, дбає про неї, піклується про її схоронність, оберігає від
зазіхання на неї інших осіб. Право користування власник міг переуступити
іншим особам (наприклад, здати річ у найм), зберігаючи за собою право
власності.
Право розпорядження полягало у тому, що власник визначав юридичну
і фактичну долю речі. Мається на увазі, що він міг відчужувати річ,

172
 заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити річ.
При визначенні юридичної долі речі власник встановлює її правовий статус,
змінює його за власним бажанням. Свою правомочність він може передавати
іншим особам (наприклад, доручити іншій особі продати його річ).
Таким чином, всі три правомочності становлять зміст права власності,
його сутність, хоч і не вичерпують всієї різноманітності прояву
володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини
власності.
Право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом,
оскільки всі інші права на річ поступаються йому.
Це право є виключним, тому що воно неподільне, тобто належить лише
власнику, який ні з ким його не мусить поділяти.
Римляни називали це право необмеженим, підкреслюючи цим самим
повноту владарювання власника над річчю. Власник, вступаючи у правові
відносини з іншими особами, наділяється значними правами (володіти,
користуватися, розпоряджатися), а всі, хто його оточує, зобов’язані не
порушувати, дотримуватися, поважати його права.
Порушником права власності може бути будь-яка особа. Тому захист
права власності здійснюється речовими позовами, а саме право називають
абсолютним.

Правомочності власника

Право Право Право Право захисту Право

володіння користування розпоряджен- одержувати
ня прибутки

173
 Пізніше ці правомочності відпали

Види права власності

Найдавнішим видом права власності, відображеним у Законах ХІІ
Таблиць, було право квіритської власності, яке встановлювалось і
регулювалось за давнім квіритським (цивільним) правом. До характерних рис
такого права власності варто віднести, по-перше, те, що на перших порах
суб’єктами такого права були лише римські громадяни, згодом – латини, а в
пізньориський період – всі жителі імперії; по-друге, воно було надзвичайно
заформалізоване; і по-третє, йому була притаманна національно-полісна
замкнутість.
Другим видом права власності були преторська (або бонітарна)
власність – власність яка отримувала захист силою преторської влади. Як
вже зазначалося, квіритське право власності було досить консервативним і
заформалізованим, а відтак – мало обмеженні засоби відчуження. Якщо річ
набувалася без дотримання вимог зазначених форм (наприклад, манципації),
то право власності до набувача не переходило. Цим нерідко користувалася
недобросовісні продавці. А тому претор силою своєї влади усував цю
несправедливість, видаючи відповідний едикт. Відтепер преторське право
ставало правовою нормою.
Отже, з допомогою преторського права ліквідовувались формальні
обмеження квіритської власності. Одночасно з нею виникає преторська
власність, для захисту якої був встановлений спеціальний публіціанський
позов.
Третім видом права власності була власність перегринів. Як відомо,
перегрини у цивільно-правової сфері підпорядковувались власному
місцевому праву. Користуватися цивільним (квіритським) правом їм було
заборонено. Це стало невигідним перш за все римським громадянам, і тому з

174
початку республіки перегринам надається певна правоздатність. Це
дозволяло їм набувати власність у римських громадян, але вільно
розпоряджатися нею не могли.
Щоб ліквідувати таке протиріччя і захистити набуте перегринами право
власності, претор перегринів надавав „фіктивні позови” (допускалося, що
перегрини є римськими громадянами).
Провінційна власність. Вона стосувалася в першу чергу власності на
землю в підкорених країнах. Земля у завойованих країнах ставала
державною, хоча частина її залишалась у володінні і користуванні
підкорених народів.
З державного фонду землі передавались у володіння і користування
багатих римлян-рабовласників. Згодом, у ІІ ст. н.е. за володільцями
провінційних земель було визнане право володіння, користування і
розпорядження землею. Таким чином, виникла провінційна власність, яка
відрізнялася від квіритської тим, що; з цих земель стягувалися платежі і
регулятором відносин тут було „право народів”.
Спільна власність. Ми вже зазначали, що право власності в Римі мало
виключний характер. Це означало, що коли певна особа мала право власності
на річ, інша – була позбавлена такого права. Але виникали життєві ситуації,
коли одна і та ж річ була власністю кількох осіб, і тоді вже мова йде про
право спільної власності (наприклад, декілька осіб купили судно і
використовують його для перевезення вантажів).
Римське право трактувало однозначно: не може бути кількох прав
власності на одну річ, але одне право власності на річ може належати
кільком особам.
Виходячи з цієї аксіоми, кожен із власників (у наведеному вище
прикладі – власників судна) мав часткове право власності на всю річ в
цілому.

175
 Правове регулювання відносин спільної власності включало в себе такі
елементи. По-перше, виходячи з того, що право власності на річ є лише одне,
то існувало непорушне правило – розпорядження користування і володіння
річчю могло здійснюватися лише за згодою всіх співвласників.
По-друге, всі співволодільці рівні у своєму праві здійснювати право
власності, а тому для прийняття якогось рішення вимагалась згода всіх без
винятку.
По-третє, кожен із співвласників мав право на свій розсуд
розпоряджатися своєю часткою спільної власності (продати, подарувати,
обміняти, заповісти тощо). Однак переважне право придбання такої частки
належить іншим співвласникам.
По-четверте, кожен із співвласників має право вимагати розділу спільної
власності і ніхто з компаньйонів не може йому в цьому відмовити при умові,
що така дія речі не зашкодить.

Набуття і втрата права приватної власності

Життєва ситуація така, що ніколи власність не може належати одній
особі довічно. Переміщення власності від однієї особи до іншої завжди було
справою непростою і вимагало чіткого юридичного обґрунтування. Подібно
до права володіння (див. тему попереднього модуля), способи набуття права
власності поділялися на первісні і похідні.
Первісним називають такий спосіб набуття власності, при якому право
набувача встановлювалось незалежно від попереднього права на дану річ
(наприклад, мисливець вбив звіра, який до цього нікому не належав). До
первісного способу належали і такі випадки, коли майно набувалось проти
волі колишнього власника (наприклад, конфіскація майна і його реалізація з
торгів).

176
 Похідний спосіб полягав в тому, що право власності на річ переходило
від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею або згодою (наприклад,
купівля-продаж речі, дарування, отримання речей у спадок тощо).
Первісний спосіб набуття права власності здійснювався у таких формах.
Загарбання нічийних речей. Об’єктом такого права власності ставали
нічийні речі (плоди природи, нічийна земля, звірі у лісі) або такі, від яких
колишній власник відмовився (викинута річ, вигнаний з дому раб).
При цьому не слід плутати викинуті речі із загубленими. Власник
загубленої речі не втрачав права власності на неї, і особа, яка присвоїла
знайдену річ, прирівнювалась до злодія.
Сховані речі вважалися чужою власністю. Але коли вони сховані так
давно, що відшукати і встановити їх власника ставало неможливим, вони
визнавалися скарбом. За стародавнім римським правом, скарб вважався
часткою тієї речі, у яку він був захований (будинок, земля, дерево), а тому
належав у половинному поділі (половину – власнику землі, будинку;
половину тому, хто його відшукав). А з П ст.. н.е держава стала вимагати
половину вартоста скарбу собі, залишаючи другу половину тому, хто його
знайшов.
Набуття за давністю володіння. Це такий спосіб набуття права
власності, коли власником визнавалась особа, яка фактично проволоділа
річчю протягом встановленого законом терміну.
У найдавніший період термін давності володіння був досить коротким:
для земельних ділянок –два роки ; для інших речей – один рік. Пізніше
преторськими едиктами давність володіння подовжувалася до 10 років. У
праві Юстиніана набуття права власності за давністю обґрунтовувалось за
такими умовами:
а) наявність правової основи володіння (договір купівлі–продажу), яка
мала місце, але не призвела з якоїсь причини до виникнення права
власності;

177
 б) термін володіння визначався: для рухомого майна – 3 роки, для
нерухомого – 10 років;
в) добросовісність володільця;
г) безперервність володіння протягом встановленого терміну (3 і 10
років);
д) сама річ не повинна бути краденою або бути вилученою з цивільного
обігу (тобто мати здатність до набуття права власності на неї).
Специфікація (переробка) речей. Мається на увазі виготовлення з даного
матеріалу нової речі або переробка однієї речі на іншу.
Якщо річ зроблена майстром з чужого матеріалу, кому вона належатиме?
Римське право однозначної відповіді на це питання не давало. Тільки в праві
Юстиніана було зафіксоване компромісне рішення: якщо річ можна знову
повернути в матеріал (наприклад, переплавити золоту каблучку), то її
власником буде власник матеріалу; якщо ж ні, то річ переходить до того, хто
її виготовив, але при умові надання власнику матеріалу винагороди за нього.
З’єднання речей. Мало місце тоді, коли одна річ перетворювалась у
складову частку іншої речі так, що їх не можна було роз’єднати. Тоді вона
переходила у власність того, кому належала друга річ.
Змішування речей. Воно являло собою таке поєднання речей, коли
неможливо було встановити, яка річ поглинула одна одну. Внаслідок
змішування однорідних речей виникала спільна власність кількох власників.
Основною правовою формою похідного способу набуття права власності
був договір (позики, купівлі – продажу, міни, застави та ін.), а також
успадкування власності. В цих випадках перехід права власності від однієї
особи до іншої відбувається за їхнім волевиявленням, а право власності
набувача базувалося на праві власності відчужувача.
Однак для переходу права власності від однієї особи до іншої укладення
договору недостатньо. Договір є лише правовою основою набуття права
власності. Для перенесення права власності від однієї особи до іншої

178
вимагалась фактична передача самої речі. Вона здійснювалась у формах
манципації (див. попередні модулі); поступки правом; традиції (прямої
передачі речі).
Як вже згадувалося, для здійснення манципції потрібна була присутність
сторін, п’яти свідків і вагаря з вагами і міддю. В добу ХП Таблиць Рим ще не
знав чеканної монети, а тому мідні злитки оцінювалися за вагою. Через те й
потрібен був вагар. Бронзовий ас, коли він став чеканитися, важив 325 грам.
Законом Папирія 430 р. до н.е. встановлювалася його тверда покупна
спроможність: 10 асів – вівця, 100 асів – віл.
Крім угод купівлі-продажу, з плином часу манципацію почали
запроваджувати і в інших випадках: дарування, обміну речей, еманципації
дітей, усиновлення тощо. Пізніше сувора і заформалізована процедура
манципації пом’якшується дозволом на представництво сторін. При усній
формі угод з цінними речами саме манципація зафіксовувала фактичний
перехід речі з рук у руки, створюючи фактично неоспорювані гарантії
покупцям.
Помилково було б розглядати манципацію як своєрідну пристрасть стародавніх
римлян до церемоній і обрядів. Вона склала добру послугу впорядкуванню та
гарантованості угод, які відносилися до купівлв-продажу головних засобів виробництва –
землі, будівель робочої худоби і рабів.
Може виникнути цілком закономірне запитання: чому до складу манципованих
речей не входили інші засоби виробництва (наприклад, плуг, борона, кінна упряжа), зброя?
Відповідь може бути побудована на здогадках. Спершу треба уяснити, що римляни, як це
не дивно, не внесли нічого принципово нового у технічний прогрес. Роботу коней нерідко
виконували раби, оскільки так було дешевше. Коса для збирання стиглого врожаю і ціп
для його обмолочування були винайдені у Середні віки, так само, як і млин. Тому зерно
молотили, розклавши снопи на дорозі і прогоняючи через них худобу чи проїжджаючи
возами. Плуг або соха і серп в Римі виготовлялися ремісниками-ковалями, якими, як і у
Стародавній Греції, ствавли непридатні для військової служби чоловіки. Знаряддя праці,
як і зброя, вимагаючи індивідуального підбору, досить рано перейшли до особистої
власності, а тому випадали з розряду манципованих речей.

179
 Дослідники вважають, що манципація, хоч і дожила до періоду імперії, все ж
проводилася зрідка, і не стільки задля міцності торгівельної чи іншої угоди, скільки як
данина традиції, побутовим, релігійним чи моральним устоям суспільства.
Що стосується інших речей, то всі вони були неманципованими і
переходили з рук в руки шляхом традиції – простої передачі, яка є звичною
для нас сьогодні. Ніяких формальностей не вимагалося, але це не означає, що
зобов’язання при цьому могли не виконуватися. Серед манципованих речей
могли бути і такі, які були набагато ціннішими, ніж раб чи якась домашня
тварина, але вони переходили до іншого власника шляхом простої передачі.
Свого особливого значення традиція набуває, мабуть, з тієї причини, що
при укладенні договору не відбувалася, як при манципації, негайна передача
тілесного предмета набувачу та ще й при численних свідках. Це вже набагато
спрощувало обіг товарів. Беззаперечною вимогою традиції було вирішення
питання про покупну ціну, без чого не виникало перенесення права
власності. Але тут ціна могла бути кредитованою, тобто сплаченою не
відразу, як це робилося при манципації, а у визначений сторонами строк.
Саме на основі традиції стали широко практикуватися письмові документи,
які скріплювали, підкріплювали договір і посвідчували його.
Втрата права власності мала місце у випадках, коли річ гинула фізично
чи юридично (вилучалася із цивільного обігу); коли власник відмовлявся від
свого права на річ; коли власник позбавлявся свого права на річ всупереч
своїй волі (наприклад, при конфіскації речі).

Захист права власності

Римські юристи визначали право власності як абсолютне право, яке
означало, що власник здійснював над річчю повне, необмежене і неподільне
панування, тобто користувався всіма правомочностями, якими його наділяв
закон. Всі оточуючі не повинні порушувати права власника, поважати їх.

180
Власник є суб’єктом права власності, а всі хто його оточує, - зобов’язані
суб’єкти.
Регламентація питань пов’язаних з порушенням права власності мала не
особистостний, а публічний характер. Порушення права власності надавало
власнику право вимагати від оточуючих відповідної поведінки. Ця вимога не
тільки самого власника, а й суспільства в цілому, втілена у законі.
В Стародавньому Римі захист права власності здійснювався речово-
правовими засобами, які включали три спеціальні позови: а) віндикаційний;
б) негаторний; в) публіціанський.
Віндикаційний позов полягав у витребуванні своєї речі неволодіючим
власником від володіючого невласника. Позивачем тут виступав тільки
власник речі, який з якоїсь причини втратив володіння нею (наприклад,
загубив річ). Відповідачем був завжди фактичний володілець речі.
Термін «віндикація», який широко використовується у сучасній
цивілістиці, сягає у сиву давнину, коли словами «vin dicere» римлянин
оголошував: застосовую силу! Мова йде про витребування своєї речі з
чужого неправомірного володіння, котре здійснювалося власником речі
самовільно. Це було не що інше, як самоуправство. З часом самовільне
вилучення речі було заборонене, а спірне питання вирішував претор, який
надавав захист своїм інтердиктом всякому добросовісному володільцю.
Водночас претор надавав власнику право знаходити у суді необхідний
захист своєму порушеному праву, а за певних обставин – вимагати і
відшкодування збитків. В той же час добросовісному володільцю чужої речі
не заборонялося вимагати вимагати покриття затрат на зроблені ним
покращення речі, якщо вони були в рамках здорового глузду і необхідності.
Все це стосується добросовісного володільця. Що ж стосується
недобросовісного володільця, то його становище було набагато гіршим. Він
відповідав перед позивачем за загибель речі (навіть при легкій
необережності). Після пред’явлення йому позову ніякі витрати, пов’язані з

181
експлуатацією речі, не відшкодовувалися. Навпаки. Власник отримував
відшкодування не тільки тих доходів, які реально отримав недобросовісний
володілець, але й тих, які міг би отримати.
А у добу імперії віндикаційні позови почали пред’являтися також і проти
утримувачів (орендаторів, поклажохранителів тощо). Ці відповідачі були
настільки беззахисними, що їм законодавчо (у ІУ ст.. н.е.) дозволили
перекласти обов’язок доводити правоту тим, за дорученням яких вони
зберігали віндиковані речі.
Віндикаційний позов діяв в межах таких правил: по-перше, він
застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю; по-
друге, відповідач був зобов’язаний повернути річ разом з прирощеннями до
неї; по-третє, у випадку, коли володіння річчю вимагало від відповідача
певних витрат (наприклад, використання корму для тварин), він мав право
вимагати від позивача відшкодування понесених витрат.
У віндикаційному позові позивач мотивував вимогу своїм правом на річ.
Рішення суду залежало від здатності позивача довести своє право власності.
Перед тим, як заявити такий позов, позивач повинен був встановити
тотожність належної йому речі і тої речі, на яку була звернена його
віндикація. У випадку, коли у відповідача не було шансів утримати спірну
річ, цей засіб міг бути достатнім для припинення процесу. Відповідачем за
віндикаційним позовом завжди був фактичний володілець речі. Не мало
значення, за своєю волею чи всупереч їй власник втратив володіння. Для
суду було важливо, що є в наявності річ, є її власник і є фактичний
володілець-невласник.
Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для поновлення
втраченого власником володіння річчю. Але ж, витративши володіння,
власник речі ніколи не втрачав право власності на неї, що і було правовою
підставою для пред′явлення позову. Якщо відповідач вступав в процес, то він
повинен був оспорювати докази, які наводив позивач. Відповідачем за таким

182
позовом був всякий, хто володів спірною річчю. У тому випадку, коли
відповідач відмовлявся вступити в спір про власність речі, він однозначно
був зобов′язаний віддати річ позивачеві.
Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали
власнику здійснювати своє право власності у повному обсязі. (Наприклад,
пред’явлено позов проти сусіда, який проти волі власника переїжджає через
його поле).Позивачем тут виступав власник речі, а відповідачем – особа, яка
претендувала на користування чужою річчю або перешкоджала йому
здійснювати своє право власності. Відповідальність зводилася до обов’язку
порушника припинити свої неправомірні дії.
Публіціанський позов за своїм механізмом був подібний до
віндикаційного і застосовувався для захисту добросовісного володіння.
Такий позов був запроваджений преторами для захисту преторської власності
і мав місце тоді, коли підстав для пред’явлення віндикаційного позову не
існувало.
За позовом претора Публіція (звідси і назва позову) добросовісний
володілець (не власник!) отримав право витребування речі на тій підставі,
нібито він був би її квіритським власником. За допомогою публіціанського
позову «створювався» квіритський власник і допускалося, що він проволодів
законний термін давності. Не важко здогадатися, що це була звичайнісінька
фікція, але вона служила справі утвердження нових правових поглядів на
здавалося патову ситуацію. Зрозуміло, що публіціанський позов не міг бути
застосований щодо речей, які несли на собі відбиток негативу – речі крадені,
вилучені насильницьким незаконним шляхом чи внаслідок обману тощо.

Словник маловідомих термінів та визначень

Бонітарна власність – власність римських громадян, яка захищалась
силою преторської влади.
Аксіома – правило, яке не вимагає доведення.

183
 Скарб – це давно сховані речі, власника яких відшукати і встановити є
неможливим.
Поступка правом – уявний судовий процес в присутності претора, при
якому набувач вимагав річ, а відчужувач визнавав пред’явлену вимогу.

Тема ІІІ. Права на чужі речі

Поняття і види прав на чужі речі. Сервітути: поняття і класифікація.
Господарське значення і зміст сервітутів. Земельні сервітути. Особисті
сервітути. Узуфрукт та узус. Виникнення, захист та втрата сервітутів.
Емфітевзис та суперфіцій.
Заставне право. Виникнення та припинення застави. Захист застави.
Фідуціарна угода. Ручна застава. Іпотека.

184
 Право власності хоч і є невідємним і беззаперечним, все ж зобовязує
власника рахуватися з правами інших осіб, самостійно обмежуючи тим
самим своє право власності. Давнє англійське прислів’я гласить: «Тим
кращим є сусід, чим вищий паркан від нього».
Вже у Законах ХП Таблиць предписується відступати на один фут (30
см) від сусідньої ділянки при спорудженні паркану; на два фути – при
будівництві будинку і т.п. Дерева на висоті 6 футів повинні обрізатися їхнім
власником, щоб крони не затіняли сусідню ділянку, спричиняючи шкоду
посівам. А якщо дерева нахиляли гілки через межу, їх треба було обрізати. А
якщо плоди з сусідського дерева падали на іншу ділянку, її господар міг їх
збирати навіть проти волі власника плодового дерева.
Пізніше до вказаних обмежень додалися й інші. Наприклад, власник мав
терпіти природний стік води від сусіда, дим і кіптяву з його будинку чи
ділянки тощо.
Права на чужі речі є одним з істотних обмежень права приватної
власності. Суть права на чужі речі полягає в тому, що суб’єкт цього права
має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.
Римське приватне право розрізняло три види прав на чужі речі: а) сервітути;
б) суперфіцій і емфітевзис; в)заставне право.
Права на чужі речі перебували у певній колізії з правом власності, яке
вони обмежували у більшій чи меншій мірі. При цьому сервітути мали
пріоритет, у конкуренції з правом власності вони виявилися сильнішими.
Власник був зобов′язаний поступитись вимогам, що випливали із сервітуту
або іншого права на чужу річ. Але з припиненням права на чужу річ право
власності поновлювалося в повному об′ємі. Разом з тим право на чужу річ за
обсягом значно вужче, ніж права власності.
Сервітути.
Сервітутом назвали абсолютне за способом захисту право
користування чужою річчю. Цим терміном римляни позначали бажання

185
зробити чужу річ такою, яка б обслуговувала інтереси іншого власника
навіть тоді, коли тому цього не дуже хотілося. Це, якщо висловитися більш
категорично, «рабство речі», яке встановлювалася бо за законом, або за
взаємною згодою сусідів-власників.
Виникнення сервітутів у Римі пов’язане із поземельними відносинами.
Із встановленням приватної власності на землю стало проблематично
задовольняти потреби одного власника за рахунок іншого, а іноді це було
неможливо. Договір, який не рідко ставав регулятором таких відносин, був
ненадійним правовим засобом і мав особистостний характер. При зміні
власника ділянки він втрачав силу.
Необхідно було віднайти більш усталені форми регулювання відносин.
Ними і стали сервітути (від латинського „servire” – служити).
Надійність задоволення потреб власника шляхом такої правової форми
полягала в речовому характері сервітутного права: предметом сервітутного
права була сама земельна ділянка, а не дії тої чи іншої особи, яка надавала
чи не надавала відповідний дозвіл на користування своєю власністю.
(Наприклад, правом прогону худоби через сусідню ділянку до водопою
можна було користуватися незалежно від капризів її власника).
Сервітут не залежав від власника: власник міг змінюватися, сервітут
залишався. Згодом сервітути поширювалися на інші речі, поділяючись на
земельні та особисті. Головною особливістю земельних сервітутів було те,
що їх предметом була земля: сільська (сільські сервітути) або міська (міські
сервітути).
Умовою виникнення земельного сервітуту була наявність двох,
безпосередньо сусідніх ділянок, з яких одна (панівна) обслуговувала іншу
(обслуговуючу). Земельні сервітути не обмежувалися термінами, переходили
у спадщину, відчужувалися разом із земельною ділянкою.
Особисті сервітути являли собою право користування чужою річчю або
майном в інтересах конкретної особи (фізичної або юридичної). Такі

186
сервітути встановлювалися як на рухоме, так і на нерухоме майно, довічно
(для фізичної особи) або на час існування юридичною особи. Іноді терміни
дії сервітутів могли бути коротшими.
До особистих сервітутів належали узуфрукти та узуси.
Узуфрукт – право користування чужою річчю і отримання від неї плодів
із збереженням цілісності самої речі (наприклад, передача вуликів пасічнику
в знак вдячності господаря за бездоганну службу).
Узуфрукт не міг відчужуватися і не передавався у спадок. Як правило,
він встановлювався заповітом. Наприклад, батько призначив сина
спадкоємцем свого маєтку, а на користь своєї дружини (вона могла бути
матір′ю спадкоємця або його мачухою) встановлював сервітут на половину
маєтку. Це означало, що після смерті заповідача власником маєтку ставав
син, але його право власності обмежувалося наполовину на користі матері,
яка мала право довічно отримувати половину прибутків від маєтку. Після
смерті матері право власності сина ставало повним за своїм обсягом.
Власник узуфрукта мав право надавати узуфрукт іншим особам за
винагороду чи без неї. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі
смертю його власника. Узуфруктарій був зобов′язаний користуватися річчю
добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ, навіть якщо б
така зміна поліпшила річ. Він відповідав перед власником за навмисне чи
необережне пошкодження речі.
Узус – право користування річчю, але без права отримання від неї плодів
чи прибутку. (Наприклад, надання кімнати няні дитини для довічного
проживання).
По суті це було лише володіння, а не користування, хоча користуватися
плодами від речі узуарій міг, але лише для особистих потреб, без отримання
доходу. Тут обсяг прав був менший, ніж у узуфруктарія.
Узуарій (у нашому випадку няня) може надати на певний час для
проживання свою кімнату комусь іншому. Право гарантувало йому довічне

187
користування предметом узуса. Ні новий власник будинку ( в тому числі і
спадкоємець), ні, тим більше, його наймач не можуть позбавити узуарія його
права. Цілком можливо, що продажна ціна будинку, де проживав узуарій,
могла бути меншою, а відтак, невигідною для спадкоємця, котрий не був
причетний до надання узуса. Але внести свої корективи в узуальні стосунки
він права не мав. При намаганні обмежити у правах власника узуса той може
звернутися за захистом до претора чи до суду.
Виникнення, втрата і захист сервітута.
Римське право визначало різноманітні шляхи виникнення сервітута,
серед яких можна назвати, по-перше, надання сервітута волевиявленням
власника речі як предмета сервітутного права. Це можна було зробити як
одностороннім актом (наприлад, заповітом, дорученням), так і договором.
По-друге, сервітут надававя за рішенням суду (наприклад, при
успадкуванні земельної ділянки двома братами та її поділі суд міг встановити
для одного із них право проїзду або проходу через іншу ділянку).
По-третє, сервітут міг з’явитися в силу закону (наприклад, римське
право встановлювало узуфрукт батька на майно підвладного сина).
І нарешті, набуття сервітута за давністю. Воно визначалося 10 роками
безперервного відкритого користування перевагами іншої ділянки.
Втрата сервітута визначалась за таких умов:
1) загибелі речі; користування якого було предметом сервітута або
вилучення її із цивільного обігу (юридична загибель речі);
2) особистий сервітут припинявся зі смертю його суб’єкта;
3) сервітут припинявся у випадку, коли чужа річ (наприклад, ділянка
сусіда) ставала власністю суб’єкта сервітутного права (наприклад, куплялась
сусідом).

188
 4) внаслідок відмови від нього суб’єкта такого права або
невикористання цього права безперервно впродовж 10 років чи з перервами –
20 років15.
Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, який надавався
об’єкту сервітута і спрямовувався проти будь-кого, хто заважає йому
здійснювати сервітутні права.
Емфітевзис та суперфіцій.
Утворення великих земельних латифундій і зосередження землі в руках
небагатьох римських сімей призвело до довгострокової і успадкованої
оренди. Договірна оренда не могла достатньою мірою захистити інтереси
орендаторів від посягань третіх осіб. Особливо це було утруднено, коли
орендовані ділянки знаходились у далекій провінції. Тому преторська
практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарторів, які
фактично переводили договірну оренду в речове право користування чужою
землею.
Так виникли своєрідні правові інститути користування чужою землею –
емфітевзис та суперфіцій.
Емфітевзис – це довгострокове, відчужуване і успадковуване право
користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Він
прийшов у римське право із Стародавньої Греції, де успадковувана оренда
землі мала достатнє поширення. Емфітевзис встановлювався договорами або
іншими правочинами, серед яких найпоширеніший був емфітевзисний
контракт. Початок емфітевтному володінню землею було покладене у
обширних імператорських маєтностях, які потребували обробки. Не були
рідкісними величезні емфітевтні володіння, пожалувані імперській знаті, які
ділилися своїми доходами з імператорською казною
15
З.М.Черниловський у названому раніше навчальному посібнику називає дворічний
термін погашувальної давності сервітута. Правда, відразу уточнює, що цей термін був
притаманний класичному римському праву, а вже в епоху Юстиніана він збільшився до 10
і 20 років.

189
 Суб′єкт емфітевзісу (емфітевта) володів широкими правами. Формально
він не був власником землі, мав лише право користування нею. Однак
фактично він здійснював усі правомочності власника (тобто володіння,
користування, розпорядження) в межах повного сільськогосподарського
виробництва. Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі, не
погіршуючи її стан, встановлювати на неї заставу і сервітути. Права
емфітевзису переходили у спадок як за заповітом, так і за законом.
Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. При цьому
емфітевта мусив повідомити про це власника землі, оскільки останньому
надавалось переважне право на купівлю емфітевзиса. Якщо власник землі
відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої
правомочності третій особі, але два відсотки ціни землі належали власнику
ділянки.
Суб’єкт емфівтезису був зобов’язаний сплачувати власнику орендну
плату, а також вносити державний земельний податок. Невнесення орендної
земельної плати впродовж трьох років призводило до припинення
емфівтезису.
Для захисту, емфітевзису застосовувались такі ж самі позови, як і для
захисту права власності, але у формі позовів за аналогією (вектигальні
позови). Широко застосовувався преторський захист з допомогою
інтердиктів, які могли бути спрямовані як проти стороннього порушника, так
і проти самого власника. Договір про встановлення емфітевтного
користування містив у собі обов’язок власника не позбавляти наймача
емфітевтного держання, поки він вносить необхідні платежі.
Суперфіцій (у буквальному перекладі – «наземна частина будівлі»)–
відчужуване успадковуване речове право зведення будівель на чужій ділянці
в місті з правом користування цими будівлями.
Його поява була зумовлена зростанням міст і розширенням будівництва,
для якого вільних земель не було. Це протиріччя розв′язувалось правовими

190
засобами, аналогічними з емфітевзисами. Міські, державні, а згодом і
приватні землі почали передавати у довгострокову оренду для забудови. Так
поступово сформувався суперфіцій.
Деякі дослідники, як, наприклад З.М.Черниловський16, припускають, що
початок суперфіцію поклали міняйли. За характером їхньої професії, у них
виникала потреба у приміщеннях поблизу від ринків чи іних «ділових місць»,
і вони охоче брали в оренду порожні будівлі. Самі споруди і земля під ними
були бо державними, або муніципальними (міськими). З плином часу до цих
споруд міняйл прибудовувалися лавки, майстерні, котрі вже були побудовані
самими міняйлами. Так виникає і отримує все більший розвиток особлива
форма довгострокової оренди, яка захищалася преторськими інтердиктами
від посягання будь-яких третіх осіб.
Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на
чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: продати,
подарувати, обміняти, здати в найм, передати у спадщину. Такі права не
обмежувалися термінами.
Право власності на будівлі належало власнику земельної ділянки за
правилом „будівлі слідують за землею”. Всі інші умови (орендна плата,
поземельний податок, межі правомочності суперфіціарія та ін.) були такими
ж як і у емфітевзисі. Такі ж самі були обставини припинення і засоби захисту
суперфіція.

Заставне право.
Будучи різновидом права на чужі речі, заставне право мало своїм
призначенням забезпечувати виконання зобов’язань. Воно почало
формуватися в ранній республіканський період. Виникнення заставного
права було зумовлене прагненням гарантувати виконання зобов′язань

16
Черниловский З.М. Римское частное право. Элементапный курс. – С.128-130.

191
боржником перед кредитором. Застава – це засіб забезпечення виконання
зобов′язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет
застави.
Підставою для виникання заставного права був договір застави, який
укладався паралельно з основним договором як доповнення до нього. Тому
застава тут виконувала допоміжну роль: договір застави вступав в дію за
умови невиконання основного зобов’язання (наприклад, неповернення
боргу).
Такий від договору називався договором з відкладною умовою (якщо
умова не наставала, то застава не діяла).
Заставне право встановлювалось передачею боржником (заставодавцем)
кредитору (заставодержцю) заздалегідь обумовленої речі (предмету застави).
Речове право заставодержця полягало не в користуванні чужою річчю (як це
має місце у інших правах на чужі речі), а в праві розпорядження заставленою
річчю (тобто продати її).
Зміст заставного права включав в себе такі правомочності. По-перше, в
разі невиконання боржником у встановлений договором термін основного
зобов′язання, забезпеченого заставою, кредитор мав право звернути
стягнення (здійснити продажу) на заздалегідь обумовлену річ. Якщо виручка
від продажі була більшою від суми боргу (а саме так повинно було бути),
кредитор був зобов′язаний повернути різницю боржнику, якщо ж меншою, то
він мав право звернути стягнення в розмірі непогашеної частки боргу на інше
майно боржника на загальних умовах. В деяких випадках кредитор мав право
вимагати передачі йому права власності на заставлену річ. Це мало місце
переважно тоді, коли боржник злісно ухилявся від виконання основного
зобов′язання.
По-друге, право продажу застави в разі невиконання боржником зобов
′язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета
застави, незалежно від того, де і в кого перебувала заставлена річ. Право

192
кредитора на предмет застави мало речовий характер, і він міг скористатися
ним будь-коли. Навіть тоді, коли боржник, передбачаючи неможливість
виконання зобов′язання, продав заставлену річ, це не ускладнювало
становища кредитора. Він мав право звернути стягнення на річ незалежно від
її нового власника і місця її знаходження.
По-третє, вимога, забезпечена заставою, задовольнялась в першу чергу
і в повному обсязі. З іншого майна, що залишалось, задовольнялись інші
вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів
по дві сотні асів. Однак лише перший кредитор виявився обачним і надаі
кредит під заставу майна боржника, яке оцінювалося вартістю у триста асів.
Коли настав термін віддачі боргу, боржник виявився банкрутом. У кожного з
кредиторів виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна
боржника, яке в цілому коштувало триста асів. В цьому випадку передусім
задовольнялась вимога першого кредитора, оскільки вона була забезпечена
заставою. Він одержував свої двісті асів, а інші кредитори вдовольнялись
поділом між собою ста асів, які залишились.
Римському праву було відомо три види застави: фідуціарна угода, ручна
застава; іпотека.

Форми заставного права

Фідуціарна угода Ручна застава Іпотека

з кредитором

Фідуціарна угода являла собою первісну форму застави, суть якої

полягала у передачі боржником кредитору замість одержаних в позику

193
грошей будь-яку річ у власність. При передачі предмета застави робилося
застереження, що у випадку виконання обов’язку боржником застава
повертається. Але така обмовка мала лише моральне, а не правове значення,
оскільки кредитор відразу ставав власником заставленої речі і міг
розпорядитись нею на свій розсуд. Якщо боржник не зміг вчасно погасити
борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. Повернення
застави при виконанні у зазначений строк зобов′язання боржником було
лише справою честі і совісті, сумління кредитора. Умови цієї форми застави
були досить обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет
застави третій особа, то боржник, навіть при добросовісному виконанні зобов
′язання, міг бути позбавлений права на річ. Якщо вартість застави
перевищувала суму боргу, боржник теж не мав підстав надіятися на
одержання різниці.
Нерівноправні, ризиковані для боржника умови фідуціарної угоди
стримували розвиток цивільного обігу. Тому преторська практика шукала
шляхи удосконалення застави, в результаті чого виникла нова форма – ручна
застава, за якою предмет застави передавався кредитору не у власність, а
лише у володіння. Вона швидко поширювалася і витіснила фідуціарну угоду.
При ручній заставі власником предмета застави залишався боржник.
Якщо він виконував своє зобов′язання, то заставодержатель юридично був
зобов′язаний повернути заставу її власникові (боржнику). Кредитор
позбавлявся можливості користуватися переданою йому у заставу річчю і
при необхідності міг захистити свої інтереси посесорним інтердиктом. Ручна
застава була прогресивнішою, більше відповідала вимогам цивільного обігу.
Проте і вона мала ряд недоліків. По-перше, така форма застави нечітко
визначала становище заставодержателя як володільця застави. При втраті
предмета застави він не завжди міг захистити свої інтереси. По-друге,
становище боржника, хоч і було значно вигіднішим, ніж при фідуціарній
угоді, все ж не забезпечувало належним чином охорону його економічних

194
інтересів. Нерідко предметом застави була річ, вкрай необхідна йому у
господарстві (кінь, сільськогосподарські знаряддя праці, раб тощо) або були
предметами його професійної діяльності (млин, майстерня ремісника, ділянка
поля тощо).Боржник позбавлявся можливості використовувати предмет
застави, щоб вчасно розрахуватися з кредитором.
Іпотека являла собою найрозвинутішу форму застави, коли предмет
застави не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався
у його власника (боржника).
Перевагою такої форми застави було те, що у його користуванні,
володінні і розпорядженні залишалася заставлена річ. Це давало змогу
швидше погасити заборгованість, відкривало можливості заставляти одну й
ту ж річ різним кредиторам (попередивши їх про це) або навіть продати
предмет застави, обравши для цього вдалий момент і вдалого покупця.
Правда, і тут попередження покупця було обов’язкове, оскільки застава
переносилась на нового власника.
Заставне право припинялося у випадках загибелі речі (предмета застави)
поєднання в одній особі заставного права і права власності на заставлену річ;
припинення зобов’язання, в забезпечення якого була закладена річ.

Словник маловідомих термінів та визначень

Сервітут – узаконене і врегульоване правом обмеження права власності
однієї особи та користь іншої.
Суперфіцій – урегульоване правом право спорудження будівель на
міській території, яка належала іншому власнику.
Емфітевзис – успадковане право користування землею
сільськогосподарського призначення.
Узуфрукт – право користування чужою власністю з отриманням від неї
доходів.
Узус – право користуванням чужою річчю баз отримання доходів від неї.

195
 Модуль ІV. Зобов`язальне право

Тема І. Загальне вчення про зобов`язання

Поняття зобов`язання та його зміст. Предмет та види зобов’язань.
Підстави виникнення зобов’язань. Юридичні факти. Поняття і види
правочинів. Юридичні події та дії. Класифікація зобов’язань.
Сторони в зобов’язанні. Заміна осіб у зобов’язанні. Перехід зобов’язання
за спадкоємством. Переведення боргу. Зобов’язання з кількома кредиторами
або боржниками.

196
 Умови виконання зобов’язань. Наслідки невиконання зобов’язань.
Правові засоби забезпечення виконання зобов’язань. Припинення зобов’язань.

Поняття зобов'язання та підстави його виникнення.

У римському приватному праві зобов'язальне право займало центральне
місце. Воно регулювало майнові відносини у сфері виробництва і цивільного
обігу.
Зобов’язання (obligatio) є правове відношення, через яке одна сторона
(кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) вчинила яку-
небудь дію або виконала вимогу кредитора.
Предметом зобов'язального права була певна поведінка зобов`язальної
особи, її позитивні чи негативні дії. Така поведінка мала юридичне значення і
правові наслідки. Якщо дія не мала правового характеру, то вона не
породжувала юридично значимого зобов′язання.
До прийняття на себе зобов’язання особа була абсолютно вільною, не
пов’язаною з іншою особою жодними обіцянками, які б мали правові
наслідки. Вступивши у зобов`язання, вона ставала боржником, дана нею
обіцянка обтяжувала її свободу, накладала відповідні правові обов`язки, або
“правові пута”. Ще в Законах ХІІ Таблиць зазначалось, що на неоплатного
боржника одягались кайдани вагою 15 фунтів (один фунт дорівнює 327,5
грам).
У зобов’язальному правовому відношенні боржник був зобов`язанний
виконати вимогу кредитора, інакше проти нього будуть застосовуватись
відповідні санкції. Зобов′язання являли собою такі правовідносини, у яких
сторонами були боржник і кредитор, а їх зміст складали права і обов′язки
сторін. У зобов′язально-правових відносинах боржник (дебітор) мав виконати
певну дію. Різноманітність господарсько-необхідних дій римляни поділяли
на три групи: dare – дати, praestare – надати, facere – зробити. Ця тріада і

197
визначає зміст зобов′язання. Це означає, що кредитор може вимагати від
боржника виконання однієї з трьох вимог – дати, надати чи зробити що-
небудь. Римське право поділяло зобов′язання на односторонні, коли одна
сторона мала лише права, а інша – тільки обв’язки (наприклад, договір
позики грошей); двосторонні, при яких кожна із сторін мала певні права і
несла обов’язки (договір найму, оренди).
Підставою виникнення зобов’язань були юридичні факти. Фактом
називали дійсну реальну дію чи подію у повсякденному житті (злочин, дощ,
землетрус, договір). Факти, що мали правове значення і супроводжувалися
правовими наслідками, називалися юридичними фактами. Вони поділялися
на події та дії.
Подіями називають такі факти, які настають незалежно від волі людини
(землетрус, смерть, народження). Але і тут одні з них мають правове
значення (тобто є фактами юридичними), інші – не завжди мають правове
значення. Наприклад, одна і таж подія – удар блискавки у будинок, матиме
правове значення для господаря застрахованого будинку і страхової компанії;
а для інших незастрахованих будинків така подія не є юридичним фактом.
Дії – це факти, які настають з волі людини. Вони можуть мати
правомірний і протиправний характер.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату,
називають правочинами (дарування, продаж, обмін, заповіт, доручення).
Подібно до зобов'язань, правочини поділяються на односторонні (наприклад,
заповіт, доручення) або двосторонні (різні види договорів).
Неправомірні дії поділяються на приватні правопорушення, проступки
та злочини.
Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається цивільним
договірним правопорушенням (наприклад, відмова боржника вчасно
сплатити борг; завдання шкоди орендованим речам). Цивільне
правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою

198
правопорушник не перебував ні в яких договірних відносинах –
позадоговірне (деліктне) правопорушення (наприклад, крадіжка майна).
Таким чином, юридичні факти служать підставою для виникнення
зобов’язань. Зобов’язання найчастіше виникають із договорів, але не всяке
зобов’язання є договором, оскільки воно може виникнути з інших
правовідносин, наприклад, із делікту.

Сторони у зобов′язанні
Зобов′язання – це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і
боржник, а їх зміст складають права і обов′язки сторін. Зобов′язання мало
суворо особистий характер і стосувалося тільки тих осіб, які його укладали.
Такий персональний зв′язок не поширювався на третіх осіб. Кредитор не міг
передати свої права, а боржник – перевести свої обов′язки на інших осіб.
У зв′язку із суворо особистим характером зобов′язання в нього не можна
було вступити через представника. Права і обов′язки, встановлені зобов
′язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі у зобов′язанні.
Правда, іноді виникали зобов′язання багатосторонні, в яких брали участь
більше двох осіб (наприклад, договір товариства).
Двосторонні зобов′язання домінували у цивільному обігу Стародавнього
Риму. Наявність у переважної більшості зобов′язань тільки двох сторін
зовсім не означало, що в кожному з них брало участь лише дві особи. Мали
місце зобов′язання, в яких брали участь багато осіб. Зокрема, по-перше,
кредитор виступав в ролі однієї особи, а на стороні боржника – декілька осіб
(наприклад, один кредитор дав у позику гроші чотирьом особам). По-друге,
на стороні кредитора – кілька осіб, а на боці боржника – одна (наприклад,
боржник взяв у позику суму у трьох братів, уклавши з ними один договір).
По-третє, декілька осіб були на стороні боржника і кредитора (наприклад, два
брати укладають договір позики з двома сусідами).

199
 Такі зобов′язання породжують неоднакове становище боржників і
кредиторів. В деяких випадках при укладенні договору визначали головного і
додаткового боржника, якими могли бути відповідно позичальник і його
поручитель. На випадок невиконання зобов′язання головним боржником
претензії заявлялися поручителю. Такі зобов′язання з додатковим боржником
називали субсидіарними.
Зобов′язання, які виникали в умовах, коли на обох сторонах було
декілька осіб, поділялися на часткові і солідарні. Обидва їх види могли бути
активними (коли у зобов′язанні було декілька кредиторів) і пасивними (коли
було кілька боржників). У частковому зобов′язанні за наявності кількох
кредиторів кожен з них мав право вимагати від боржника виконання лише
своєї частки, а за наявності кількох боржників кожен з них повинен виконати
зобов′язання лише у своїй частині.
Наприклад, особа дала в борг двом своїм сусідам певну суму грошей. Це
– часткове пасивне зобов′язання, оскільки кожен із сусідів-боржників сам
відповідав перед кредитором тільки половиною загальної суми боргу. В свою
чергу особа-кредитор мала право вимагати від кожного із сусідів виконання п
′ятдесяти відсотків загального зобов′язання.
Але були випадки, коли кожен із боржників був зобов′язаний виконати
зобов′язання у повному обсязі. Це мало місце, як правило, при виникненні
деліктних зобов′язань. Наприклад, з метою посилення відповідальності за
групову крадіжку суд постановив, що кожен із злодіїв зобов′язаний сплатити
потерпілому штраф у повному розмірі вкраденого майна. Отримана
потерпілим сума штрафу в такому випадку у декілька разів перевищувала
вартість вкраденого.
Зобов′язання, за яким кредитор мав право вимагати від будь-кого із
боржників його виконання у повному об′ємі, називалось солідарним. Воно
теж було як активним, так і пасивним. Якщо у зобов′язанні із кількома
кредиторами кожен з них мав право вимагати від боржника (чи боржників)

200
виконання зобов'язання в повному обсязі, то це – солідарне активне
зобов'язання. Тут за умови витребування одним із декількох кредиторів
повного виконання зобов'язання на свою користь (наприклад, віддачі всієї
суми боргу) інші кредитори вже не могли вимагати виконання того самого
зобов'язання ще раз. Аналогічно, виконання зобов'язання в повному обсязі
одним із кількох боржників звільняло інших від обов'язку виконувати його.
Але в такому разі боржник-виконавець мав право вимагати від інших
боржників відшкодування у тих частках, у яких він виконав зобов'язання за
них. Це – так зване право регресу. Кредитор, який одержав виконання
зобов'язання у повному об'ємі, повинен був передати частки виконаного
іншим кредиторам.
Часткове зобов'язання було вигіднішим для боржників, оскільки кожен з
них відповідав тільки за свою частку боргу. Солідарні – навпаки, вигідні
кредиторам, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання
від будь-кого з декількох боржників. Кредитор міг, наприклад, заявити
претензію на майно найбільш сумлінного боржника аби той згодом сам
витребував частки від інших боржників.
На практиці розмежування між частковим і солідарним зобов'язаннями
було нечітко визначеним. В разі виникнення спору кредитор стверджував, що
зобов'язання було солідарним, а боржник – частковим. Для усунення
подібних колізій римське приватне право виробило чіткі критерії: солідарна
відповідальність мала місце тоді, коли солідарне зобов'язання було
обумовлене договором чи законом. В усіх інших випадках наставала часткова
відповідальність.
Як уже зазначалося, персональний характер зобов'язання виявлявся в
тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником.
Заміна сторін тут спочатку не допускалася, але за умов обмеженого
цивільного обігу це спричиняло істотних незручностей. Згодом виникла
необхідність у застосуванні щодо цього інституту більш гнучких підходів.

201
Цьому сприяло те, що з давніх часів квіритське право допускало перехід
більшості зобов'язань у спадщину. Винятком були лише зобов'язання, які
були пов'язані з особою кредитора або боржника і які не могли бути
предметом спадкування (наприклад, зобов'язання майстра зробити певний
виріб).
Правовою основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація, тобто
оновлене зобов'язання, яке давало можливість кредитору передати своє право
вимоги іншій особі. З цією метою та зі згоди боржника кредитор укладав з
третьою особою новий договір того самого змісту, який фігурував у першому
зобов'язанні. Новий договір скасовував старий, встановлюючи зобов'язально-
правові відносини між тим самим боржником і новим кредитором.
Але така форма заміни кредитора у зобов'язані була не зовсім зручною,
вимагала урегулювати багато питань. По-перше, для новації вимагалась згода
боржника, яку не завжди можна було одержати. По-друге, укладення новації
не лише скасовувало старий договір, а й припиняло різні форми забезпечення
виконання зобов'язання, що не завжди було вигідно новому кредитору. Знову
виникала необхідність у пошуках досконаліших форм.
З часом почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання –
цесію (cessio). ЇЇ суть полягала в тому, що кредитор, який бажав передати
своє право вимоги іншій особі, призначав її своїм представником щодо
стягнення боргу і передавав їй своє право. В класичному римському праві
цесія стала самостійною формою перенесення права від попереднього
кредитора до іншої особи. Перевага цесії над новацією полягала в тому, що,
по-перше, цесія не вимагала згоди боржника, його необхідно було лише
поінформувати про заміну кредитора; по-друге, цесія не скасовувала форм
забезпечення виконання зобов’язання, які існували раніше, оскільки вони
автоматично переходили до нового кредитора.
Запроваджуючи цесію як більш прогресивну форму передачі
зобов’язання, римське право урегулювало питання захисту інтересів

202
цесіонарія, якому надавався спеціальний позов. Цесія могла бути укладена за
волею кредитора, на вимогу закону чи за судовим рішенням. Не допускалась
цесія, якщо вимога кредитора мала суто особистий характер, при спірних
вимогах. Не дозволялась передача вимоги впливовішим особам, а також від
підопічного до опікуна.
Крім різних форм поступки вимоги кредитором допускалося
переведення боргу на іншу особу. Якщо при передачі права вимоги особа
боржника істотної ролі не відігравала, то тут вона набувала першорядного
значення. Вступаючи у таке зобов’язання з новою особою, кредитор мав бути
впевненим у його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення
боргу було можливе лише за згоди кредитора і здійснювалося у формі
новації. В такому разі дія старого договору припинялася. Умовами
переведення боргу були: а) добровільне прийняття новою особою чужого
боргу; б) належне оформлення договору. Нерідко кредитор
перестраховувався і щоб бути впевненим у належному і добросовісному
виконанні зобов’язання вимагав надання йому застави або поруки.
Виконання та наслідки невиконання зобов’язання.
Кожне зобов’язання переслідує свою головну мету - задовольнити певні
вимоги кредитора або відшкодувати заподіяні збитки. Тому будь-яке
зобов’язання зумовлене перш за все його реалізацією.
Виконання зобов’язання полягало у здійсненні зобов’язальною особою
(боржником) певної дії, яка становить його зміст (передача речі, виконання
певної роботи, повернення боргу).
Предметом виконання зобов’язання був об’єкт зобов’язання, який без
згоди кредитора не міг бути змінений. Саме виконання зобов’язань нерідко
по-різному бачилося як з боку боржника, так і з боку кредитора. З метою
уникнення подібних непорозумінь римські юристи виробили чіткі критерії,
яким мало б відповідати виконання зобов’язань. Невідповідність хоча б

203
одному з них вело до негативних наслідків аж до визнання зобов’язання
невиконаним.
Саме по собі виконання зобов’язання мало багато своїх вимог, елементів,
характеристик, передбачало неоднозначне тлумачення його суті обома
сторонами. І все ж будь-яке зобов’язання – це тимчасові правовідносини, у
які, за загальним правилом, сторони вступали добровільно. Нормальний
спосіб його припинення – це виконання. До цього моменту боржник був
пов’язаний з кредитором певними умовами, а значить до деякої міри
обмежений у своїй правовій свободі.
Отже, умовами виконання зобов’язання були:
1.Зобов’язання виконувалося в інтересах кредитора. Воно вважалося
виконаним, коли сам кредитор його прийняв. А для цього кредитор повинен
бути дієздатним. Виконання зобов’язання на користь інших осіб без згоди на
те кредитора не дозволялося. Якщо кредитор був недієздатним (наприклад,
малолітня дитина) або став таким (наприклад, душевно хвора особа), то
виконання зобов’язання приймав його законний представник (опікун). За
бажанням кредитора забов`язання могла прийняти третя особа. Після смерті
кредитора зобов’язання, як правило, приймав спадкоємець.
2. Зобов’язання виконував боржник. В одних випадках особа боржника
для кредитора особливого значення не мала (наприклад, грошовий борг
могла сплатити дружина боржника або третя особа). В інших ситуаціях особа
боржника мала першорядне значення для кредитора (наприклад, договір
укладено з художником, але той передоручив виконати роботу своєму
учневі). Боржник повинен бути дієздатним, інакше від його імені мав діяти
його законний представник.
3. Місце виконання зобов’язання. Воно мало важливе практичне
значення, оскільки місце зумовлювало сам момент переходу власності на
куплений товар, ризик втрати при його транспортуванні (наприклад, при

204
купівлі-продажу). Як правило, місце виконання зобов’язання
обумовлювалося в договорі. В інших випадках діяло таке правило:
– якщо предметом зобов’язання було нерухоме майно, то зобов’язання
виконувалось за його місцезнаходженням;
– якщо існувала альтернатива щодо місця, то право вибору надавалося
боржнику;
– якщо місце виконання в договорі не вказувалося, то ним вважалось або
місце проживання боржника, або місто Рим (“всі дороги ведуть до
Риму”, “Рим - наша спільна вітчизна”).

4. Правильне встановлення строків виконання зобов’язання.Саме

термінами, визначеннями у часі, обумовлювався ритм цивільного обігу. Тому
цьому надавалась особлива увага. Враховуючи важливість і життєву
необхідність дотримання строків, римляни назвали останній день перед
виконанням договору «фатальним». За загальним правилом, строки
обумовлювались договором. У позадоговірних зобов'язаннях їх визначав
закон. Якщо строк не вказувався, то спрацьовувало загальноприйняте
правило: борг виникав негайно, в момент виникнення зобов’язання, і його
виконання мало бути негайним. Що ж стосується злодія, то він завжди у про
строчці, а просторочка збільшує відповідальність боржника.
Прострочка виконання зобов’язане несла негативні наслідки як для
кредитора, так і для боржника. Для визнання боржника таким, який порушив
строк платежу (у прострочці) вимагалась наявність зобов’язання, захищеного
позовом, його „стиглість” (тобто настання строку платежу), наявність вини
боржника у порушенні строку. Крім того, важливо, щоби було зафіксоване
нагадування кредитора про настання строку платежу. Правда, в добу
домінату нагадування кредитора вже не було обов’язковою умовою,
прострочка наступала сама по собі.

205
 Право Юстиніана встановило ще точнішу умову: якщо зобов’язання має
точний термін виконання, то він ніби нагадує боржнику про його
зобов’язання. Прострочка виконання зобов’язання мала для боржника такі
негативні наслідки: кредитор міг вимагати відшкодування всіх заподіяних з
вини боржника збитків за період прострочки; ризик випадкової загибелі
предмета зобов’язання покладався на боржника; якщо виконання
зобов’язання втратило для кредитора інтерес, він мав право відмовитись від
нього.
А як бути у тому випадку, коли про строчка наставала з вини кредитора,
який не приймав вчасно виконане боржником зобов’язання (наприклад, не
приходив вчасно за отриманням грошей, зерна, коня чи раба)? Стаючи на
захист боржника, римське право дозволяло йому депонувати речі (передати
їх на зберігання) за рахунок кредитора. В такому разі ризик випадкової
загибелі речі чи можливі збитки цілком покладалися на кредитора.
Після прострочення з вини кредитора боржник відповідав тільки за
навмисно заподіяні збитки, а не за просту вину.
5. Виконання зобов’язання повинно суворо відповідати його змісту.
Без згоди кредитора його не можна було виконувати частинами,
достроково. Не допускалася заміна предметів зобов’язання (наприклад,
віддати замість грошей якийсь предмет).

Наслідки невиконання зобов’язань.

Порушення умов виконання договорів, інших зобов’язань негативно
відбивалось на цивільному обігові. Римське приватне право трактувало
невиконання або неналежне виконання зобов’язання як порушення умов
договору, хоча ці поняття не є тотожними. Наприклад, у випадку, коли
прострочено термін виконання договору, то це – неналежне виконання

206
зобов’язання; якщо ж договір взагалі не виконано в обумовлений строк, то це
– невиконання зобов’язання. В обох випадках наслідки наставали однакові:
боржник або відповідав за свої дії, або звільнявся від відповідальності.
Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання
зобов’язань наступала лише за наявності спеціальних умов вини та наявності
збитків.При відсутності хоча б однієї з цих умов відповідальність не
наступала.
Римське приватне право визначало дві форми вини: а) умисел – коли
боржник передбачав результати своєї поведінки і бажав їх настання; б)
необережність (необачність) – коли боржник не передбачав результатів своєї
поведінки, хоча мав би передбачити.
Необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність мала
місце тоді, коли боржник не виявив тієї міри піклування, дбайливості,
обережності, яку зазвичай виявляють люди (майстер розкрив покрівлю, а сам
поїхав у гості на декілька днів). Вона іноді прирівнювалася до умислу.
Легка необережність була викликана недбайливістю або халатністю
боржника, його безтурботністю. (Наприклад, пастух у дощ погнав стадо
овець через місток, в результаті чого одна з овець зірвалася у річку).
За умисел і грубу вину відповідальність наставала без будь-яких
винятків, а за легку необережність – не завжди.
Із загальних правил про відповідальність за вину римське право робило
характерні винятки. Зокрема, власники заїжджих дворів, готелів, суден несли
підвищену відповідальність за пропажу або загибель речей, переданих їм на
зберігання. Вони відповідали без вини, за випадкову загибель речі (так звана
безвинна відповідальність). Така, на перший погляд, несправедливість була
виправданою. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність через
грабіжництво, розбої і піратські напади, які стали частим явищем у державі.
У деяких випадках зазначені особи виступали активними чи пасивними
співучасниками таких правопорушень.

207
 За римським правом найдавніших часів, відповідальність боржника мала
особистий характер. Так, за Законами ХІІ Таблиць, боржника предписувалося
карати фізично, садовити у боргову яму чи в’язницю. Прикладом особистої
відповідальності є нексум – самозаклад боржника.
Пізнє римське право стало диференціювати відповідальність боржника
за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання. Вона наступала, коли
неправомірною поведінкою боржника майну кредитора заподіяні збитки. Що
ж стосується відповідальності боржника, то римські юристи дійшли
висновку, що його покарання навіть смертю не зможе відшкодувати
кредитору майнових збитків. Тому досить швидко особиста відповідальність
поступається місцем майновій, коли боржник відповідає своїм майном.
Майнова шкода – це виражене у грошовій сумі всяке зменшення
наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи,
заподіяне протиправними діями з боку іншої особи. Поняття шкоди у
римському праві включало в себе два елементи позитивна втрата, яка
передбачала будь-яке зменшення майна; і втрачена вигода, коли мало місце
неотримання передбачуваного доходу.
Як вже зазначалося, розмір шкоди визначався у грошах з урахуванням
обставин, часу, ринкової кон’юнктури. Приватне право не співвідносило
визначення обсягу відповідальності боржника зі ступенем його вини. Вона
мала значення лише для встановлення відповідальності боржника або
звільнення його від відповідальності. Наприклад, наявність легкої вини дає
підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позики,
але звільняє від відповідальності поклажохранителя. Ступінь вини теж не
впливав на обсяг встановленої відповідальності. Боржник ніс однакову
відповідальність за умисел, грубу і легку вину.
Що стосується підстав звільнення боржника від відповідальності за
невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, то тут мав місце casus
(випадок) і vis major (нездоланна сила). Під випадком розумівся збіг

208
обставин, за яких не було вини боржника, проте виконати зобов’язання стало
неможливим. За зальним правилом, за casus боржник відповідальності не ніс.
Але власники готелів, заїжджих дворів, капітани кораблів від
відповідальності не звільнялись за будь-яких обставин.
Під нездоланною силою розумілась дія стихійних сил природи, які
неможливо ні передбачити, ні усунути. Тут боржник, як правило, повністю
звільнявся від відповідальності. Але бували випадки, коли дія нездоланної
сили накладалася на халатність чи безгосподарність людини. Якщо,
наприклад, ураган зірвав черепицю з сусідського даху і вона, будучи
занесеною на інший двір, спричинила там шкоду, то варто було з'ясувати, як
була закріплена черепиця і чи в цьому вини її власника. Як зазначав юрист
Сервій, «до справи долучається вина відповідача».

Забезпечення та припинення зобов’язань.

Вступаючи у правовідносини з боржником, кредитор завжди був
зацікавлений у тому, щоб зобов'язання було виконано реально і вчасно. Він
повинен бути впевнений у реальній можливості відшкодування збитків і
хотів мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і
своєчасного виконання зобов’язання. Такими правовими засобами
забезпечення зобов’язання були: завдаток, неустойка, застава, порука.

Засоби для забезпечення зобов’язань

Завдаток Неустойка Застава Порука

209
 Завдаток(pignus – кайдани) являв собою грошову суму або іншу цінну
річ, яку боржник передавав кредитору в момент укладання договору. На
перших порах завдаток був своєрідним доповненням до договору. У
пізньоримський період він став виконувати штрафну функцію. Завдаток
втрачався, якщо боржник відмовлявся виконати зобов’язання. Кредитор,
який відмовлявся від договору, був зобов'язаний повернути завдаток у
подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток
зараховувався як частка платежу.
Неустойка (штраф) – визначена в договорі грошова сума, яку боржник
зобов’язувався виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного
виконання зобов’язання. Угода про неустойку укладалася у формі стипуляції
і мала характер додаткового договору. Якщо основний договір з якоїсь
причини виявлявся недійсним, то ставала недійсною і угода про штраф. У
разі невиконання зобов'язання кредитор мав право вимагати виконання
зобов’язання або сплати штрафу (неустойки). Витребування виконання
зобов’язання і сплата неустойки допускалася як виняток. Це – так звана
кумулятивна неустойка.
Застава – це право на чужу річ (Див. відповідний розділ модуля “Речове
право”).
Порука являє собою договір, за яким встановлювалася додаткова
(акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання
зобов’язання боржником. Це – допоміжний договір, який співіснував з
основним доти, поки існував основний контракт. Якщо основне зобов’язання
припинялося, то припинялася і порука, яка мала забезпечити виконання
основного зобов’язання. Кредитор, даючи боржнику певну суму грошей, мав
бути гарантований, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагав,
щоб хтось третій взяв на себе обов’язок повернути йому гроші, коли з якоїсь
причини їх не зможе повернути боржник. Третя особа повинна добровільно

210
прийняти на себе таку відповідальність. Отже, поруці передували дві угоди:
основний контракт і угода боржника з поручником.
Відповідно до класичного римського права, відповідальність поручника
мала саме додатковий (акцесорний) характер. Передбачалося, що кредитор зі
сплином терміну повернення боргу мав право вимагати виконання
зобов’язання з боржника чи поручника. Йому належало право вибору.
Одночасно з акцесорною відповідальністю практикувалась і субсидіарна
відповідальність поручника, яка наставала лише за неможливості виконати
зобов’язання боржником. Зрозуміло, що для поручника акцесорна
відповідальність була більш обтяжливою, ніж субсидіарна. Юристи
пізньоримського часу реформували поруку, встановивши, що поручник може
вимагати, щоб кредитор насамперед звернув вимогу на майно боржника і
тільки після з’ясування факту неплатоспроможності боржника наставала
відповідальність поручника. Таким чином, порука перетворилася на
субсидіарне зобов’язання.

Припинення зобов`язання
Найприйнятнішою підставою для припинення зобов’язання було його
виконання. Проте в реальному житті нерідко мали місце випадки припинення
зобов’язання з інших підстав, які не випливали із факту виконання
зобов’язання. Це в першу чергу була новація. Вона являла собою оновлення
існуючого зобов’язання за допомогою договору, який скасовував раніше
укладений договір і породжував нове зобов’язання. Новація погашала
зобов’язання, що існувало до цього за умови що нова угода укладалась саме з
метою погасити попереднє зобов’язання і що у цьому зобов’язанні з’явився
новий елемент порівняно з попереднім зобов’язанням. Таким новим
елементом могла бути зміна підстав чи змісту зобов’язання. Наприклад,
замість передачі речі у найм вона передавалась у позичку. Це – зміна змісту.
А коли борг із позики перетворювався у борг купівлі-продажу, то це – зміна

211
підстав. При цьому сторонами у зобов’язанні повинні залишатися одні і ті ж
особи, інакше це вже була б уступка вимоги або переведення боргу.
Формою припинення зобов’язання був залік. Він мав місце тоді, коли
між двома суб’єктами правовідносин виникали зустрічні зобов’язання.
Наприклад: римлянин Овідій продав громадянину Петросу житловий
будинок за 5 тис. денарій з відстрочкою платежу у 2 роки. Але згодом у
Овідія виникли фінансові труднощі, і він попросив у Петроса 1 тис. денаріїв в
борг на один рік. Договір було укладено, в результаті чого між суб’єктами
виникло два зустрічних зобов’язання. При остаточному розрахунку по
зобов’язаннях застосовувався взаємний залік: сплата грошової суми за
будинок частково перекривалась взятим боргом. Обидва зобов’язання
погашалися одночасно.
Смерть однієї із сторін теж могла призвести до припинення
зобов’язання. За загальними правилом, смерть одного із суб’єктів не
припиняла зобов’язання, оскільки як права, так і борги померлого
переходили на спадкоємців. Але якщо особистість боржника мала
першорядне значення, його смерть припиняла зобов`язання. Борги, що
випливали із деліктів, у спадщину не переходили. Але, якщо внаслідок
делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягало вилученню, оскільки
до складу спадщини воно не входило. Правда, за сам делікт спадкоємці
відповідальності не несли.
Випадкова неможливість виконання зобов’язання теж вела до його
припинення. Вона була фізичною, коли предмет зобов’язання випадково
гинув, і юридичною, коли предмет зобов’язання вилучався із цивільного
обігу (наприклад, було укладено договір про купівлю раба з відстрочкою
виконання договору, а саме в той час раба викупили з неволі).

Словник маловідомих термінів та визначень.

212
Кредитор – сторона в зобов’язанні, за якою зберігалося право вимоги.
Боржник – сторона у зобов’язанні, яка повинна була вчинити якусь дію чи
виконати умову.
Факт – реальна дія чи подія у повсякденному житті.
Правочин – правомірна дія, спрямована на досягнення певного правового
результату.
Нексум – самозаклад боржника (Закони ХІІ Таблиць).

Тема ІІ. Договірне право.

Поняття договірного права. Договір, його предмет та зміст.
Контракти і пакти. Договори односторонні, двосторонні та
багатосторонні. Укладання договору. Умови дійсності договору.
Окремі види договорів. Вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні
контракти. Безіменні контракти. Договір міни, оціночний договір. Поняття
і види пактів.

213
 Поняття договірного права, його предмет.
Договірне право Римської держави було найдосконалішим правом,
призначеним регулювати просте товарне виробництво. Доровори були
основною правовою формою, яка забезпечувала товарний і господарський
обіг і впливала на всі економічні відносини. Римськими юристами була
створена розгалужена система договорів, яка забезпечувала надійну правову
основу ділових відносин. Договірне право чи не найбільше увібрало в себе
досягнення правової думки і життєвого досвіду багатьох народів, що входили
до складу Римської держави. В класичну і посткласичну добу воно
збагатилося практикою діяльності преторів, регулювалося імператорськими
конституціями, відображалося в працях та консультаціях видатних юристів.
Пізніше значна частина договорів була рецептована наступними правовими
системами, увійшла у цивільні кодекси буржуазних держав, збереглася і
дійшла до сьогодення.
Договором називають волевиявлення двох або декількох осіб, спрямоване
на досягнення певного правового результату. Договір призводить до
виникнення, зміни чи припинення прав та обов’язків. Це є двостороння угода
про здійснення певної правової дії або по утримання від неї. Предметом
договору є яка-небудь дія, бездіяльність чи утримання від здійснення дії.
Переважна більшість договорів у римському праві призводила до виникнення
зобов’язань. Однак поняття зобов’язання ширше: воно може виникнути поза
договором, наприклад, із делікту.
Сторони в договорах називалися контрагентами. Переважна більшість
договорів у Римі мали двосторонній характер, хоча існували і багатосторонні
угоди. У найдавніший період римське договірне право відзначалось
обтяжливим формалізмом, який негативно впливав на цивільний обіг і
зменшував кількість контрагентів. Ця особливість позначилась на договорах
класичного і посткласичного періодів. Мається на увазі, що навіть у

214
 розвинутому римському праві не всяка угода визнавалася договором. Для
цього вимагалося встановлення формальностей, без яких правові наслідки не
наступали.
Римське договірне право розрізняло два види договорів: контракти і
пакти.
Контракти являли собою формально визначені і юридично підкріпленні
угоди, які визнавалися римським приватним правом і забезпечувалися
позовним захистом. Особливістю римської системи контрактів була її
замкнутість, точна визначеність. Це означало, що інші угоди, не визнані
приватним правом, контрактами не вважалися і не мали позовного захисту.
Правда, у пізньоримський період спостерігався відступ від цього жорстокого
правила.
Контракти поділялися на окремі групи в залежності від тих зобов’язань,
які виникали в результаті їх укладення.

контракти

Вербальні Літеральні Реальні Консенсуальні Безіменні

Такий поділ контрактів вперше був запропонований видатним римським

юристом Гаєм. Він розрізняв чотири види зобов’язань, що виникали з
контрактів, а саме: шляхом реальної передачі речі – rex; виголошенням
певних слів чи фраз – verba; письмової фіксації певних умов зобов’язання –
litterae; досягнення угоди – consensus. Відповідно до цього були остаточно
оформлені названі види контрактів – реальні, вербальні, літеральні,
консенсуальні.
Кожній із названих груп відповідав точно визначений перелік договорів
(їхній „реєстр”). Іншими словами, кожен договір знав тільки своє, визначене
йому місце у загальному їх переліку і не міг бути перенесений до іншої

215
групи. А це означає, що кожна з названих чотирьох груп контрактів мала
свій вечерпний перелік договорів. Але потреби цивільного обігу і розширення
торгово-економічних відносин Риму, втягування його у світову торгівлю
вимагали визнання юридичної сили і за іншими договорами, які не ввійшли
до цього реєстру. В результаті виникла окрема група безіменних
(інномінальних) контрактів, які за своєю суттю та юридичним
навантаженням практично не відрізнялися від реальних контрактів.
Отже, першим критерієм класифікації контрактів, за римським правом,
була сама процедура укладення договорів і підстави виникнення зобов’язань,
що з них випливали.
Римські юристи класифікували контракти також за ступенем вимог до
їхньої „формалізації”. При пануванні формалізму докласичної епохи у
випадку тлумачення змісту договору перевага надавалась букві самого
договору, а не його змісту і правової суті. Навіть якщо в договорі було
допущено явну помилку, яка фальсифікувала його зміст, відійти від
зафіксованих положень було неможливо. Такому ж тлумаченню підлягали і
нормативні акти. Яскравим свідченням цього є Закон Аквілія. Він
передбачав, що особа, яка неправомірно знищила або пошкодила чуже
майно, підлягала відповідальності за неодмінної умови: якщо шкода завдана
„corpore corpori” („тілом тілу”), тобто безпосереднім фізичним впливом.
Наприклад, якщо тварину вбито якимось предметом, то відповідальність
зловмисника наставала однозначно, а якщо заморено голодом, - то ні.
Правда, пізніше преторська практика охопила своїм регулюванням і такі
випадки.
В залежності від розподілу прав і обов’язків між контрагентами
розрізнялись односторонні і двосторонні договори. Права і обов’язки
розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Існували договори, у
яких одна сторона мала лише права, а інша – обов’язки (односторонній
договір). Але і у двосторонніх договорах інколи одна сторона мала більше

216
прав і менше обов’язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов’язків. У
тому випадку, коли у двосторонньому договорі права і обов’язки
розподілялись між контрагентами рівномірно, такі договори називали
синалагматичними (наприклад, договір підряду).
Розрізнялись договори і за критерієм платності – платні і безоплатні. За
першими майнову вигоду мали обидві сторони, другі передбачали вигоду
лише однієї сторони (наприклад, договір доручення).
Пактами називали неформальні угоди, які виходили за межі контрактів.
Вони не мали юридичного підкріплення і позовного захисту і
забезпечувалися лише моральними якостями контрагентів. Невиконання
пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком товарного
обігу замкнуте і не підкріплене правовим захистом коло пактів не могло
вдовольнити як ту, так і іншу сторону. Нові суспільно-економічні відносини
вимагали нових договірних форм. Тому в процесі юридичної практики
римські юристи стали надавати деяким пактам силу контрактів і
забезпечувати їх позовним захистом.
Умови дійсності договорів.
Договірне право у Стародавньому Римі розвивалося у двох напрямах:
шляхом розширення кола угод, які користувалися позовним захистом;
послабленням стародавнього формалізму при укладенні контрактів і
визнання позовної сили за окремими видами неформальних угод. Кожна
угода набувала юридичної чинності не завжди, а лише за умови дотримання
обов’язкових вимог: а) правоздатності та дієздатності сторін; б) вільного
волевиявлення суб’єктів; в) форми волевиявлення; г) законності договору; д)
реального виконання дій.
Недотримання хоча б однієї з цих вимог давало підстави визнати договір
недійсним. Зупинимось на цьому детальніше.
Правоздатність і дієздатність сторін. Цей критерій значно звужував
кількість суб’єктів договірних відносин. (Рекомендується згадати попередній

217
матеріал стосовно правоздатності і дієздатності римських громадян). Саме по
собі волевиявлення осіб ще не породжувало договору. Необхідна була
здатність до такого волевиявлення, якою, як відомо, володіли не всі.
Правоздатності були позбавлені підвладні особи у агнатській сім’ї. Істотно
обмежувались у цьому особи, що не мали римського громадянства.
Дієздатності не мали малолітні і неповнолітні, деякі категорії були обмежені
в дієздатності.
Вільне волевиявлення. Воно проявлялося через згоду сторін взяти на себе
певні обов’язки відповідно до укладеного договору. Така згода мала бути
взаємною, двосторонньою і переслідувати певну мету.
Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі було
недостатньо, оскільки вона не має свого зовнішнього прояву, щоб це було
зрозуміло для оточуючих. А для договору необхідне саме її зовнішнє
виявлення (демонстрації свого відношення до договору), яке мусило бути у
такій формі, щоб було зрозумілим для інших осіб. Без фіксації волі
оточуючими неможливо було виявити зустрічну волю. Наприклад, якщо
продавець має бажання продати свою річ, він повинен зовнішньо виявити
волю у такий спосіб, щоб вона була зрозумілою для потенційного покупця.
Отже, воля сторони щодо укладення договору повинна бути висловлена
зовні. Форми такого волевиявлення можуть бути різними, але при одній
умові – достатній чіткості і зрозумілості для інших суб’єктів, тобто – усно,
письмово, мімікою, жестом, голосом, рухом голови тощо. В деяких випадках
достатньо одного мовчання або так званих конклюдентних дій (коли особа
діє традиційно так, як поступають сотні людей. Наприклад, покупець,
бажаючи придбати товар широкого вжитку просто кладе гроші на прилавок.
Така дія означає, що він виявляє волю купити товар).
Форма та спосіб виявлення волі має важливе значення для правильного
тлумачення договору. Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її
виявлення. В інших випадках може мати місце розходження між справжньою

218
волею і формою її виявлення, яке може бути непомітним для контрагента.
Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про волевиявлення іншої
сторони називається помилкою (error). Помилки могли не нести за собою
юридичних наслідків або бути такими, які мали юридичні наслідки і які
вирішувалися в залежності від вини особи, яка неправильно виявила свою
волю. В такому разі особа вважалася зв’язаною певним зобов’язанням.
Помилки поділялися на істотні і неістотні. До перших належали, по-
перше, помилки у характері самого правочину, тобто в неправильній оцінці
договору (наприклад, особа передає річ за договором в оренду, а інша особа
вважає, що річ передається їй у подарунок). По-друге, помилка контрагента у
самому предметі договору (наприклад, продається раб-скульптор, а покупець
вважає, що він купляє раба для догляду за дитиною). Правда, якщо помилка
стосувалася властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того,
на скільки помилка у властивості предмета вплинула на сутність самого
предмета договору (наприклад, продавець продавав оригінал картини, а
виявилось, що копія). По-третє, помилка в особі контрагента. Вона
призводило до визнання договору недійсним, коли особистість однієї із
сторін в договорі мала істотне значення для іншої (наприклад, мався на увазі
договір із ювеліром, а насправді то був звичайний коваль).
Що стосується помилок щодо мотивів укладення договорів, то римське
приватне право вважало їх неістотними, що, відповідно, не давало підстав
для оспорювання договору. Волевиявлення сторін мало бути абсолютно
вільним. Договір вважався недійсним, коли укладався шляхом обману,
насильства, погрози чи примусу.
Обманом (dolus) вважалося навмисне введення в оману сторону в
договорі з метою спонукання її до волевиявлення на шкоду власним
майновим інтересам. За найдавнішим правом Риму, обманом вважались будь-
які хитрощі чи лукавство. Класичне право дало справжнє тлумачення омани
як такої поведінки особи, яка спонукала до волевиявленням іншої сторони,

219
викликаного неправильною уявою про її наміри. Це, зокрема, відзначає
відомий римський юрист Лабеон. Він вважав обманом „лукавство, обман,
хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого"17.
Укладений шляхом обману правочин не завжди вважався абсолютно
недійсним. Римське приватне право, захищаючи в першу чергу майно, честь і
гідність свого громадянина, надавало особі, яка виявила волю внаслідок
обману, позов для визнання договору недійсним і стягнення з контрагента
заподіяних збитків, що настали в результаті обману. Однак слід мати на
увазі, що присудженим за даним позовом римлянам загрожувало безчестя
(infamia). Через це такий позов майже не застосовувався проти осіб, які
займали високе соціальне чи політичне становище. Преторська практика
вдавалася до застосування у такому випадку іншого позову в цьому
виявлялася соціально-класова спрямованість римського права.
Виявлення волі контрагента могло бути здійснене і під примусом іншої
сторони, який міг мати вигляд фізичного насильства чи психічного впливу
(наприклад, погрози). Тут римське право не давало однозначного
тлумачення. Не мала ніякого значення, наприклад, погроза неоплатному
боржнику. Вона мала бути протиправною, реальною і викликати „страх перед

великим злом”. За загальним правилом, римське право визнавало правочин,

укладений під примусом, дійсним, пояснюючи це так: „Хоча і під тиском, але
ж волю висловив”. Пізньоримські юристи дійшли висновку, що воля,
виявлена під примусом, не є справжньою, а тому такій особі надавався захист
за спеціальним позовом. Той, хто застосовував насилля, присуджувався до
відшкодування завданих своїми діями збитків, а при відмові виконати
рішення суду відшкодування стягувалося у чотирикратному розмірі. Таким

17
Цит. за: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.:
Юрінком Інтер. – 2003. – С. 372.

220
засобом виховувалася суспільна дисципліна, порядність у відносинах з
іншими особами, повага до суду.
Форма волевиявлення полягала у дотриманні відповідної установленої
форми при укладанні договорів (Наприклад, дотримання процедури
манципації). Недотримання її робило договір недійсним.
Законність договору означала, що зміст договору повинен відповідати
вимогам діючого законодавства. З іншого боку, договір не повинен
суперечити законам природи, добрим звичаям, нормам моралі і традиціям.
Реальне виконання дій означало реальну можливість для обох сторін
виконати умови договору. Неможливість дії могла бути фізична, юридична,
моральна. Прикладом фізичної неможливості є нездійсненне зобов’язання
сторони вичерпати річку. Юридична неможливість стосувалася здебільшого
відчуження предметів, вилучених з цивільного обігу. Моральна
неможливість дії за договором мала місце тоді, коли він суперечив нормам
загальноприйнятої поведінки (наприклад, зобов’язання вкрасти якусь річ).
Зміст договору та його укладення
До змісту договірного зобов’язання входила відома тріада: dare
(передати право власності на річ), facere (виконати певні дії), praestare
(надати що-небудь). Зміст договору визначав певні права і обов’язки обох
сторін: якщо сторони домовлялися про виконання певної дії чи утримання від
них, то один контрагент повинен зробити обіцяне, а інший – вимагати
виконання того, про що домовлено. Отже зміст договору включав в себе
певні елементи, які умовно можна поділити на три види: необхідні (істотні),
звичайні та випадкові.
Істотними були такі елементи договору, без яких він взагалі не міг бути
договором, а відтак не породжував зобов’язань у сторін. Наприклад, у
договорі оренди – орендна плата. До звичайних елементів договору
відносились такі, за відсутності яких він не втрачав юридичного значення.
Наприклад, при укладенні договору найму речей у пункт, який зобов’язував

221
наймодавця надати у найм коня, було додано, що тварину він приведе на
поле наймача. Іноді за бажанням сторін у договір включалися елементи, які
не були для нього необхідними і звичайними. Це – випадкові елементи.
Наприклад, найнятий батьками вчитель малювання зобов’язувався
нагодувати дитину у тому випадку, коли хтось із батьків не прийде вчасно на
обід.
Нерідко суттєвим чинником дійсності договору ставали певні умови.
Вони включалися у зміст договору тільки за бажанням сторін і були
застереженням, яке ставило його чинність в залежність від настання
заздалегідь обумовленої в договорі події. При укладенні договору сторони
ще не знають, настане ця подія, чи ні. Але відомо: коли вона настане, договір
набуде чинності. Така умова договору називається відкладальною
(суспензивною). Наприклад, настання чинності договору найму приміщення
залежало від переїзду наймодавця в інше місто. Якщо це станеться, то
договір набуде чинності, а якщо не переїде, то договору немає.
Протилежним договору з відкладальною умовою є договір із
скасувальною (резолютивною) умовою. Тут правочин набував сили відразу
після його укладення і припиняв чинність з настанням цієї умови. Наприклад,
за згодою сторін, договір оренди земельної ділянки втрачав чинність після
одруження сина орендодавця.
Чинність договору могла залежати і від настання певного терміну. Такі
правові відносини є близькими до договору за певних умов. Відмінність
полягає лише у тому, що умова може настати або ні, а строк (термін) завжди
настане, хоч може бути відомий точно або невизначено. Якщо настання
строку зазначено точно – це певний строк (наприклад, позичена сума грошей
на один рік), а якщо ні – це невизначений строк (наприклад, договір найму
сільськогосподарського знаряддя набуде чинності після того, як земля стане
придатною для засіву).

222
 Укладення договору є не що інше, як поєднання волі сторін. Цей
процес являє собою складний набір певних юридичних дій і поступків. Як
правило, він розпочинається із оголошення стороною, що бажає вступити в
договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення
певної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається
офертою. Вона може бути висловлена в довільній формі і в будь-який
спосіб. Головне, щоб її було доведено до певного кола осіб і правильно ними
сприйнято. Це може бути пряма пропозиція, адресована конкретній особі
(наприклад, боржник просить дати певну суму грошей у кредитора) або
невизначеним особам (наприклад, оголошення про продаж будинку). Для
деяких договорів вона мала свій певний тип чи форму. Наприклад, при
стипуляції оферта мала форму постановки певних обумовлених запитань
майбутнього кредитора і відповідей боржника у формі згоди чи незгоди теж у
певному формулюванні.
Оферта сама по собі договору не породжувала. Для його виникнення
вимагалося, щоб її прийняла зацікавлена особа, тобто щоб акцептувала її.
Акцептом називалось прийняття пропозиції укласти договір. У
консенсуальних контрактах акцептуванням оферти було досягнення угоди
(консенсусу). В інших видах договорів, крім акцептування оферти,
вимагалось виконання певних формальностей (наприклад, манципації). Від
моменту їх виконання визначався час переходу права власності на річ від
відчужувача до набувача, перехід на ту чи іншу сторону ризику випадкової
загибелі речі.
Необхідною умовою укладення договору і визнання його дійсним була
особиста присутність сторін, так як зобов’язання, що при цьому виникали,
трактувалися як суворо особисті відносини. Так само і юридичні наслідки,
що випливали із зобов’язання, поширювалися лише на осіб, що брали участь
у встановленні правочина. Тому спочатку представництво не допускалося.
Лише згодом почало практикуватися укладення договорів через

223
представника. Така прогресивна практика виходила із діяльності преторів, які
своїми едиктами визнавали чинність таких контрактів і надавали їм позовний
захист.
Окремі види договірних зобов’язань
Римська юриспруденція створила розгалужену систему договорів, яка
забезпечувала надійну правову основу ділових відносин впродовж більш як
тисячолітньої історії держави. Договори були основною правовою формою,
за якою здійснювався величезний товарний і господарський обіг
Стародавнього Риму.
Вербальні контракти
Найдавнішими договорами Римської держави були вербальні контракти
– договори, які укладались на підставі усного проголошення певних слів, фраз
або формул (verbis). З цього моменту вони набували юридичної чинності.
Їхню сутність у найбільшій мірі відображає стипуляція (stipulatio) – договір,
який встановлювався шляхом постановки кредитором певного запитання і
одержання ним відповіді боржника. Укладення договору проходило в
урочистій обстановці, в присутності свідків, які засвідчували його
вірогідність і легітимність з точки зору дотримання формальних
обумовленостей. Така форма стипуляції вимагала обов’язкової присутності
кредитора і боржника, не допускаючи ніякого представництва. Як свідчать
Закони ХІІ Таблиць, договір у формі стипуляції вважався укладеним, якщо
відповіді боржника збігалися із поставленими кредитором запитаннями.
Стипуляція являла собою одностороннє зобов’язання, де кредитор мав
право вимагати, а боржник – обов’язок у повному обсязі виконати вимоги
кредитора. Як правило, у стипуляції безпосередньо не було визначено мету і
матеріальні підстави виникнення зобов’язання. Справжня суть того, про що
не говорили контрагенти, була зрозуміла тільки їм. Зобов’язання за
стипуляцією було абстрактним. До укладення такого контракту сторони
вдавалися тоді, коли з якихось міркувань вони не хотіли розкривати

224
матеріальну основу договору. Іноді стипуляцію використовували для новації.
Але найчастіше її застосовували для оформлення поруки – найпоширенішої
форми забезпечення зобов’язань.
Літеральні контракти
До літеральних контрактів відносились договори, які укладались
письмово (litterae – «письмо»). В найдавніший період письменним було
невелике коло римських громадян, тому письмові договори не мали
достатнього поширення. Первісною формою письмових договорів були
записи у домових книгах кредитора і боржника. Будучи прагматичними за
своєю ментальністю, римляни ретельно вели свої господарські справи і
робили відповідні записи. Нам невідомий порядок здійснення таких записів.
Вважають, що кредитор робив відповідний запис у своїй книзі про видачу
боржнику певної суми грошей у графі «видатки», а боржник – про отримання
тієї ж суми у граф «прибутки». Записи робилися на основі досягнутої угоди
одночасно обома контрагентами в присутності свідків, без чого договір не
отримував законної сили.
За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. Записи у
прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути і односторонніми. А
коли такий запис робився на основі вже чинного договору, то ніхто не був
гарантований, що кредитор не поставить вимогу подвійної сплати боргу – за
договором і за записом у своїй домовій книзі. Тобто, літеральний договір у
такій формі не виключав зловживань з боку кредитора. Зрозуміло, що це
виходило за межі здорового глузду, і в класичний період ця форма договору
поступово втратила своє значення, поступившись простішим і доступнішим
формам літеральних контрактів, які ставили у рівноправне становище обидві
сторони, - синграфам і хірографам.
Поширенню синграфів римське право завдячує Стародавній Греції,
звідки вони були запозичені преторами перегринів. Згодом, у класичний
період, їх стали активно практикувати претори квіритів. Синграфи являли

225
собою боргову розписку, складену у двох примірниках та підписану
сторонами і свідками. Процедура складання синграфу була надто
формалізованою і не завжди зручною. Вимагалася присутність свідків, яким
сторони повинні були повідомляти зміст договору, що не завжди відповідало
їхнім інтересам. Внаслідок цього в період домінату на зміну синграфам
з’являються хірографи – боргові розписки, які складались від імені першої
особи боржником і підписувалися ним. Присутність свідків при цьому не
вимагалася.
Реальні контракти
Вони отримали свою назву внаслідок того, що набували юридичної сили
з моменту фактичної передачі речі. До них належали чотири види договорів:
позики, позички, схову (зберігання) і застави.
Предметом цих договорів була саме передача речей однією особою
іншій, а матеріальною підставою, позика речей, тимчасове їх використання
для задоволення власних потреб, передача речей на зберігання, застава речі.
Подібно до інших контрактів, фактичній передачі речі передувала усна
домовленість контрагентів про укладення договору, яка сама по собі, без
фактичної передачі речі, юридичних наслідків не мала. Римське право давало
вичерпний перелік таких контрактів.
Позика– найдавніший вид реальних контрактів, під яким розумівся
договір, за яким одна сторона (позикодавець) передавала у власність іншій
стороні (позичальнику) певну суму грошей або певну кількість родових речей
з умовою повернути таку ж суму грішми чи таку ж кількість речей.
Предметом договору позики були однорідні речі або гроші. Вони
обов’язково передавались у власність, а не на зберігання чи у користування.
Речі як предмет позики визначалися родовими ознаками (вино, масло, зерно,
будівельні матеріали) і називалися валютою позики. Так як ці речі були
споживчими, то поверненню кредитору підлягали не ті, що безпосередньо
передавалися боржнику, а такі самі і у такій же кількості і якості. І це

226
зрозуміло, адже за цим договором боржник одержував речі не на зберігання,
не у тимчасове користування, а для задоволення власних потреб, тобто щоб
їх спожити, витратити, використати, розпорядитися ними. В такому разі
предметом позики повинні бути речі взаємозамінювані. Вони ставали
власністю боржника, який ставав їхнім необмеженим володарем і
розпорядником.
Перехід речей у власність боржника обумовлював ще одну особливість
такого договору: оскільки боржник негайно ставав власником позичених
речей, то існував ризик їхньої випадкової втрати. В такому разі всі збитки за
будь-яких умов покладалися на боржника.
Договір позики є одностороннім, оскільки кредитор має право вимагати
повернення боргу, не несучи ніяких обов’язків, а боржник несе тільки
обов’язок повернути борг, не маючи ніяких прав. Строк виконання договору
може бути зазначений або відсутній у його тексті. В першому випадку
боржник зобов’язаний повернути борг із закінченням терміну, в другому – за
першою вимогою кредитора. Договір позики може бути оплатним і
безоплатним. За оплатним договором боржник повинен був сплачувати
відсотки (від одного на місяць до шести – восьми на рік).
Римське приватне право регулювало різноманітні відносини, пов’язані з
кредитуванням і позикою. Однак слід зазначити, що справедливе вирішення
боргових відносин поєднувалося з численними зловживаннями лихварів
щодо незаможного населення Риму. Були непоодинокими випадки, коли
боржник, який надав кредитору розписку в одержанні певної грошової суми,
насправді її не отримував. Хірограф засвідчував факт укладення договору, і
суд був на боці недобросовісного лихваря. Тут спрацьовувало правило
„суворого права”. Як свідчать джерела, такі випадки не були рідкісними, а
тому преторська практика шукала засоби протистояння масовим
зловживанням лихварів-шахраїв. У випадку, коли кредитор на підставі
боргової розписки звертався з позовом до боржника про повернення

227
неіснуючого боргу, претори надавали боржнику заперечення проти позову –
свого роду „охоронну грамоту” (кондикційний позов). Це означало, що
спрацьовувало правило „доброї совісті”.Але при цьому боржник повинен
довести безвалютність позики і недобросовісність кредитора. Зрозуміло, що
це зробити було непросто, а тим більше, якщо боргова розписка була у руках
кредитора. Тому, починаючи з ІІІ ст. н. е., при поданні позову кредитором
суди стали вимагати від нього доведення обгрунтованості своїх вимог.
Позичка являла собою реальний контракт, за яким одна сторона
(комодант) передавала іншій стороні (комодаторію) індивідуально
визначену річ в тимчасове і безплатне користування із зобов’язанням
повернути ту ж саму річ у цілісності.
Предметом такого договору могла бути тільки індивідуально визначена
річ (раб, корова, плуг), яка передавалась у безплатне користування. Саме
остання риса відрізняла цей договір від договору найму речей. З урахуванням
того, що по закінченню терміну договору поверталася та сама річ, яка була
передана боржнику, зрозуміло, що вона не могла бути споживчою.
Безоплатність користування річчю накладала на позичальника обов’язок
виявляти підвищену турботу і обережність у користуванні нею. Він ніс
відповідальність за будь-яку вину і відшкодовував заподіяні збитки за будь-
яких обставин, навіть за легку необачність.
За договором позички комодаторій повинен використовувати річ за її
господарським призначенням, піклуватися про неї, як про свою. Він,
наприклад, не міг використати бойового коня як тяглову силу у власному
господарстві. Однак якщо ушкодження чи загибель речі сталася не з вини
позичальника (випадково), він звільнявся від відповідальності. Залишаючись
власником речі, комодант ніс ризик випадкової її загибелі.
За загальним правилом, договір позички є одностороннім (як і договір
позики). Хоча він може мати і двосторонній характер. Основне право
позичкодавця – вимагати повернення своєї речі після сплину терміну

228
договору і відшкодування збитків, заподіяних з вини позичальника. Він
виявляє свою люб’язність і прихильність до позичальника і тим самим, не
маючи власної прямої матеріальної вигоди, приносить вигоду іншій стороні.
Комодант творить добро іншій особі, його дії не зумовлені господарськими
чи особистими потребами. Однак, виявивши добру волю, він вступає у
зобов’язально-правові відносини, певним чином зв’язує себе. Так, по-перше,
він не може вимагати повернення речі раніше встановленого терміну. По-
друге, передана у користування позичальнику річ має бути цілком
придатною для її використання за своїм призначенням. В противному разі
позичкодавець зобов’язаний відшкодовувати заподіяні збитки. Наприклад,
комодант передав у тимчасове користування діряву бочку для вина,
внаслідок чого комодаторій поніс збитки (вино витекло). В такому випадку
позичкодавець повинен відшкодовувати збитки позичальника.
У договорі позички права однієї сторони кореспондують
(співвідносяться) з обов’язками іншої сторони і відповідають їм. Основний
обов’язок позичальника – повернути ту ж саму річ у цілісному вигляді та
відшкодувати заподіяні через його вину збитки. Що стосується прав
позичальника, то вони можуть виникнути або їх може не бути зовсім. Як вже
зазначалося, права комодаторія виникають лише тоді, коли позичкодавець
передав йому у користування несправну чи непридатну для використання річ.
В такому разі договір стає двостороннім.
Римське приватне право виділяло своєрідний різновид договору позички
– прекарій (precarium). Він виник із практики передачі багатими римлянами
свого майна у користування іншим особам. Від звичайної безоплатної
позички прекарій відрізнявся тим, що, по-перше, тут позичкодавець
розраховував на підтримку цих осіб на виборах чи інших політичних акціях.
По-друге, за договором позички річ передавалася у користування на певний
визначений чи невизначений термін, а за прекарієм – до вимоги.

229
 Позичка і позика – ці два реальних контакти, які мають багато спільного,
але містять такі принципові відмінності:

Позика Позичка

Предмет договору – речі родові Предмет договору – речі індивіду-

ально визначені

Речі передаються у власність Речі передаються в тимчасове

позичальника користування

Ризик випадкової загибелі речі несе Ризик випадкової загибелі речі несе
позичальник позичкодавець

Позичальник зобов’язаний повернути Позичальник зобов'язаний повернути

таку саму кількість таких самих речей ту ж саму річ і в такому ж самому
стані

Це – договір суворо односторонній Може бути одно- і двостороннім

Може бути оплатним і безоплатним Завжди безоплатний договір

договором
Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення – depositum) широко
поширений реальний контакт, ретельно розроблений римськими юристами,
відшліфований преторською і судовою практикою. Договір схову, або
поклажі, – це реальний контакт, за яким одна сторона – поклажодавець
(депонент) передає іншій стороні – хранителю (депозитарію) індивідуально
визначену річ на схов, зберігання.
Предметом зберігання була, як правило, індивідуально визначена річ.
Метою передачі є зберігання її поклажохранителем. Особливістю такого
договору була безоплатність, й це суттєво відрізняло його від договору
найму.

230
 З найдавніших часів суб’єктами такого контракту могли бути будь-які
особи, які володіли повною дієздатністю. На перших порах предмет схову
переходив у власність поклажохранителя, тому, звісно, він повинен бути
особою, якій міг би довіряти депонент. Не існувало суворих правил щодо
речей, які передавались на схов: ними могли бути як індивідуально визначені
речі, так і родові (наприклад, гроші).
Подібно до договору позички, договір зберігання теж був безоплатним,
що відображалося на правах та обов’язках сторін. Основне право депонента
полягало у його можливості домагатися правовими засобами повернення
самої речі у цілісності і приросту до неї; а також відшкодування збитків,
заподіяних його речі. Депозитарій, який не мав від договору схову ніякої
вигоди, у випадку причинення шкоди майну депонента ніс відповідальність
лише за умисел і грубу необережність. Так само, як і у договорі позички,
обов'язок у поклажодавця може виникнути, а може і не бути. Крім
відшкодування збитків з його вини, він був зобов'язаний покрити затрати на
зберігання його майна.
У поклажохранителя виникає значний обсяг обов'язків, не еквівалентних
його правам, серед яких основний – дбайливо і надійно зберігати передану
йому річ і повернути її у такому ж стані. Він навіть не був володільцем речі, а
був лише її держателем, а тому не мав права користуватися нею. Крім того,
депозитарій повинен був зберігати річ особисто і лише у виняткових
випадках, під свою відповідальність, міг передати річ іншій особі. Щодо
терміну зберігання, то він міг бути визначеним або невизначеним, тобто до
вимоги.
Договір зберігання мав широке застосування у цивільному обігу
Стародавнього Риму, що зумовило виникнення декількох його форм. Іноді
депонент хотів більшої впевненості у збереженні речі і надійнішого схову
(особливо коли на зберігання передавалась цінна річ). В такому разі сторони

231
укладали договір про оплатне зберігання, за яким відповідальність хранителя
наступала навіть за легку необережність.
Різновидами договору схову також були „нещасна поклажа”,
„ненормальна поклажа” і секвестр.
“Нещасна поклажа” – договір, укладений за надзвичайних обставин
(стихійне лихо, війна, епідемія, пожежа). При цьому хранитель відповідав за
цілісність речі у подвійному розмірі. “Ненормальна (незвичайна) поклажа”
характеризувалась тим, що поклажодавець передав хранителю у власність
речі з родовими ознаками (гроші, зерно), а той за сплином часу повинен був
повернути не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких же речей. Це вид
договору подібний до договору позики, але у договорі позики
задовольнялись інтереси позичальника, а тут – інтереси поклажодавця.
Секвестр – особливий вид поклажі, який мав місце тоді, коли сторони,
не довіряючи одна одній, передавали річ на схов до третьої особи на час до
вирішення спору.
Договір застави (Докладніше про правове регулювання відносин застави
йдеться у модулі “Заставне право”). Договір застави укладався у тому разі,
коли виникала необхідність забезпечити виконання основного договору.

Консенсуальні контракти
У римському приватному праві консенсуальні контракти сформувалися
пізніше інших договорів, тому їм не були притаманні формалізм і ускладнена
процедура, а укладення договору досягалося консенсусом – простою угодою
сторін. До них належали договори, які виникали із консенсуса – простої
угоди сторін. До цієї групи контрактів належали договори: купівлі-продажу,
товариства, найму речей чи послуг, доручення, підряду.
Основною ознакою таких контрактів є те, що вони набували чинності на
момент досягнення угоди, а тому виконання будь-яких додаткових

232
формальностей не вимагалось. Іншими словами: саме досягнення угоди
(консенсусу) ставало тут юридичним фактом, породжуючи права та
обов’язки сторін.
Консенсуальні контракти теж мали свій обмежений реєстр. Це означає,
що угоди, які виходили за межі групи контрактів, навіть якщо вони багато в
чому нагадували їх, не могли бути віднесені до них, а відтак – не захищалися
позовами. Спільною рисою всіх консенсуальних контрактів є набуття ними
чинності з моменту досягнення угоди без виконання додаткових дій. Сам
факт досягнення угоди набував тут юридичного значення, ставав юридичним
фактом, який встановлював обов’язки сторін. Це не просто звичайна
формальність, а те, що з цього моменту кредитор мав право вимагати від
боржника виконання договору.
Договір купівлі - продажу
Цей консенсуальний контракт був чи не головним у забезпеченні обігу
речей у римському суспільстві. Він являв собою договір, за яким одна
сторона (продавець) брала на себе обов’язок передати іншій стороні
(покупцеві) у власність певну річ (товар), а покупець зобов’язувався
прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.
У найдавніший період при повсюдному існуванні натурального
господарства такий обіг речей проводився у вигляді обміну товар на товар. З
поширенням грошей проста міна перетворилася на обмін товару на його
еквівалент – гроші. Невід’ємними складовими частинами договору були
товар та ціна, відносно яких повинна бути досягнута угода продавця і
покупця.
Головна господарська мета договору полягала у забезпеченні
надходження в господарство покупця на праві власності необхідних для
нього речей. Продавець, навпаки, прагне позбутися, продати зайвий товар з
тим, щоб придбати необхідні йому речі або використати гроші для
задоволення інших потреб. У давні часи укладення договору купівлі-продажу

233
і його виконання здійснювалися одночасно. В класичний період нерідко ці
два акти не збігалися в часі, але це не заважало сторонам брати на себе
зобов’язання і домагатися їх виконання.
Суттєвим елементом договору купівлі-продажу є те, що його предметом
(товаром) були в основному тілесні речі, не вилучені із цивільного обігу.
Допускався продаж і безтілесних речей (наприклад, права вимоги). Товаром
були, як правило, речі, які існували в натурі і які належали продавцю. Однак
ці ознаки не були безумовно необхідними. Римське приватне право
визнавало, що не існувало перешкод для укладення договору купівлі-
продажу чужих речей (наприклад, мармуру з Греції) або таких предметів,
яких ще не існувало у природі (невирощений врожай, ненароджений приплід
худоби). Укладаючи такий договір, продавець бере на себе обов’язок
придбати річ, яка поки що не є його власністю, і передати її покупцю. А при
продажі неіснуючих у природі речей спрацьовував у першу чергу інтерес
виробника – впевненість у надійному збуті своєї продукції.
Другим істотним елементом договору є ціна, яка виражалася у
конкретній грошовій формі. В цьому полягала істотна відмінність договору
купівлі-продажу від міни. Ціна мала бути чітко визначеною і залежала від
попиту на товар і його наявності у необхідній кількості та якості. У
пізньоримський період імператори робили спроби адміністративними
заходами регулювати ціни на внутрішньому ринку, але особливого успіху
вони не мали.
Договір купівлі-продажу породжував права і обов’язки сторін. Покупець
був зобов’язаний, по-перше, прийняти куплену річ і цим самим виконати
умови договору. Коли з якихось причин він не зміг (чи не захотів) це
зробити, то на нього покладалось відшкодування збитків та витрат продавця
на збереження, утримання, охорону речі. По-друге, покупець зобов'язаний
сплатити обумовлену договором ціну. За згодою сторін гроші могли
сплачуватися відразу або частинами (наприклад, в міру передачі товару). Сам

234
момент передачі грошей на час виникнення договірних зобов’язань не
впливав.
Продавець брав на себе обов’язок, по-перше, передати проданий товар у
власність покупцю. При цьому з’являється суттєва деталь: продавцем міг
бути тільки власник товару або його майбутній власник. Якщо продавцем був
злодій, який продавав чужу річ, не будучи її власником, то і покупець не
може стати власником речі („не можна передати іншому право, якого сам не
маєш”). В такому разі продавець несе відповідальність за евікцією, тобто
відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі права, яке
виникло раніше. Евікція передбачала подвійну відповідальність щодо
розміру ціни товару.
По-друге, продавець повинен передати покупцеві річ у належному стані,
у відповідній якості, придатну для використання за її призначенням. В
противному разі покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати
зменшення покупної ціни. Але відповідальність продавця наставала лише за
приховані недоліки (тобто такі, які не можна було помітити навіть при
ретельному огляді товару).
По-третє, передати річ в обумовлений термін і в обумовленому місці. З
якого моменту покупець стає власником купленого товару? Римське право
розрізняло три стадії переходу товару у власність покупця: час укладення
договору; час його виконання; час перенесення на покупця ризику
випадкової загибелі речі. За загальним правилом, момент укладення і
виконання договору співпадав. Покупець ставав власником і одночасно на
нього переходив ризик випадкової загибелі товару.
Але як бути тоді, коли момент укладення договору і його виконання не
співпадали? Саме в цей час річ могла випадково загинути, і тоді виникало
питання, хто мав відшкодувати збитки. Римське приватне право покладало
збитки від загибелі речі у цей період на її власника. Покупець ставав
власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. І якщо товар

235
пропадав випадково, тобто без вини обох сторін, то відповідно до
загальновизнаного принципу „ризик випадкової загибелі завжди несе
власник” збитки мав би нести продавець. Проте приватне право відступило
від цього принципу і переносило збитки на покупця. Це означало, що
вступало в дію інша визнана правом аксіома – „ризик випадкової загибелі
проданої речі лежить на покупцеві”.
Врешті-решт класичне римське право встановило такі правила переходу
права власності від продавця до покупця:
 в момент укладення договору право власності до покупця не
переходило. Сам факт укладення договору лише зобов’язував
продавця передати право власності на річ покупцеві;
 власником товару покупець ставав в момент його фактичної
передачі;
 ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця ще
до того, як він ставав її власником.
На перший погляд, це правило суперечило загальновизнаним принципам
римського приватного права, яке в першу чергу керувалося здоровим
глуздом, захищаючи справедливість у відносинах власників. Пояснити його
було непросто. Тут на допомогу прийшов консерватизм римського права,
його залежність від давніх усталених традицій. Оскільки в давні часи договір
купівлі-продажу виконувався в момент його укладення, то в цей же момент
покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик її
випадкової загибелі. Пізніше, коли укладення договору і його виконання
розходилися в часі, ця аксіома традиційно залишалася діючою. Сучасне
право цього правила не сприйняло. Адже разом з переходом ризику
випадкової загибелі речі на покупця на нього переходили будь-які
прирощення, поліпшення речі, доходи від неї тощо.

Договір найму

236
 Римське приватне право розрізняло такі договори найму: найм речей,
найм послуг і найм роботи (підряду).Вони розрізнялися за предметами
договору, якими були відповідно речі, послуги і робота. Спільним між ними
було надання однією стороною іншій чого-небудь у тимчасове користування
за відповідну плату.
Договір найму речей являв собою контракт, за яким одна сторона –
наймодавець (locator) бере на себе обов’язок надати іншій стороні –
наймачу (conductor) у тимчасове користування певну річ за обумовлену
винагороду.
Предметом договору могли бути як рухомі, так і нерухомі речі, крім
споживчих, оскільки вони зникають в процесі їх використання, а наймач
повинен повернути ту саму річ і у такому ж стані. У найм можна було здати і
чужу річ.
Наймодавець зобов’язаний надати наймачу предмет найму у належному
стані, своєчасно і під час дії договору забезпечувати наймачеві можливість
нормального і безперешкодного користування річчю, при необхідності –
здійснювати ремонт чи лікування речі, передати не тільки саму річ, а й
приналежності до неї. Якщо виявиться, що передана річ не придатна для
використання, наймодавець ніс відповідальність за наявності в цьому його
вини.
Основний інтерес наймодавця – отримувати винагороду за користування
річчю. Вона виражалася у грошовій формі і сплачувалася або частинами,
через певні проміжки часу, або в інший спосіб. Якщо плата вносилась
наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не із своєї вини (наприклад,
найнятий для обробітку кінь раптом захворів), то наймодавець був
зобов’язаний повернути найомну плату. В противному разі гроші могли бути
витребувані через суд, для чого надавався спеціальний позов.
Дещо по-іншому регулювалися відносини між сторонами, коли найомна
плата виражалася у натуральному обчисленні (наприклад, виробами

237
ремісника, часткою врожаю). Навіть у тому випадку, коли був неврожайний
рік чи ремісник не мав сировини для виробу, наймач не звільнявся від свого
обов’язку. Тільки нездоланна сила могла звільнити його від цього обов’язку
(наприклад, врожай загинув від повені). Наймодавець мав право вимагати
повернення речі в обумовлений строк і у повній цілісності, а також
відшкодування заподіяних збитків.
Наймач мав право використовувати річ у своїх інтересах, передати її у
користування іншим особам (якщо в договорі не було на це заборони). Але за
схоронність і вчасне повернення речі відповідав саме він. Іноді наймачеві
доводилося нести витрати, пов’язані із користуванням річчю (наприклад,
ремонтувати дах будинку, який протікав). Тоді він міг вимагати
відшкодування затрат, але така компенсація стосувалася лише необхідних і
корисних витрат. Що стосується відшкодування за пошкодження чи
погіршення речі, то наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому
числі і легку необережність. Якщо використання речі давало менший
господарський ефект, наймач міг вимагати зменшення найомної плати.
Договір найму припинявся, як правило, за взаємною згодою. Однак,якщо
річ виявилася непридатною для використання за її прямим призначенням, то
наймач мав право розірвати договір. Так само наймодавець, виявивши
зловживання у ставленні до його речі з боку наймача, мав право припинити
договір. Смерть однієї із сторін не припиняла договір. Якщо наймач
продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець
цьому не заперечував, договір вважався продовженим за взаємною згодою.
Якщо наймодавець до сплину терміну договору відчужував річ, яка була
предметом найму (наприклад, продавав будинок), новий власник не був
зв’язаний договором свого попередника. Але тут діяло неписане правило:
продавець повинен потурбуватися, щоб покупець дозволив наймачу
користуватися річчю до закінчення строку договору.
Договір найму послуг

238
 Це – контракт, за яким одна сторона (наймит) брала на себе обов’язок
виконати за обумовлену винагороду певну послугу на користь іншої сторони
(наймача).
Наявність рабовласництва в Римі звужувала сферу дії договору, оскільки
всі необхідні послуги надавали раби. Крім того, для римського громадянина
всяка фізична праця вважалася ганебною, а працю за плату суспільство
зневажало, вважаючи її такою, що принижує честь і гідність вільної людини.
Проте інколи виникала необхідність у наданні послуг саме вільними людьми
(особливо коли мова йшла про послуги з боку людей творчих професій).
Предметом договору була фізична праця та фізичні роботи, які
виконувалися за замовленням наймача (догляд за дитиною, виконання робіт у
саду, оздоблення кімнати художником). На відміну від договору підряду, де
предметом був готовий результат, тут предметом був сам процес роботи,
виконання послуг протягом певного часу, іноді – без кінцевого результату.
Це – двосторонній договір, у якому кожна із сторін мала певні права і несла
відповідні обов’язки. Наймит повинен був виконувати роботу ретельно,
вчасно і особисто. Заміна його іншою особою не допускалася. Наймач був
зобов’язаний оплатити послуги у обумовлених розмірах і у визначені
терміни. Якщо наймит не мав змоги виконати роботу з вини наймача, за ним
зберігалося право на одержання винагороди. Якщо ж наймит з якоїсь
причини не надавав послугу, наймач міг її не оплачувати.
Договір підряду (найму роботи)
Це – договір, при якому одна сторона (підрядчик) приймала на себе
зобов’язання виконати за обумовлену винагороду на користь іншої сторони
(замовника) відому роботу.
Предметом такого договору є саме готовий результат, який підрядчик
зобов’язаний передати замовнику. Тут сам процес виконання роботи
значення не мав. Могла бути ситуація, коли підрядчик ретельно і
добросовісно працював, але результату не було, то і договір не буде

239
вважатися виконаним. За загальним правилом, робота виконувалася повністю
чи частково з матеріалу замовника. Якщо ж вона виконувалась із матеріалу
підрядчика, то змінювався зміст договору. Він ставав договором купівлі-
продажу.
На підрядчика покладався обов’язок якісно виконати роботу і в
установлений строк передати її замовнику. Якщо в процесі виконання роботи
необхідно відступити від умов договору, підрядчик повинен поставити до
відома замовника і далі діяти за його згодою. Підрядчику не заборонялося
залучати до виконання роботи третіх осіб – субпідрядчиків, але
відповідальність повністю покладалася на нього. Виконавець роботи ніс
відповідальність за недоліки при виконанні завдання, навіть коли вони
допущені з вини інших осіб. Він виконував роботу на свій ризик, і коли до
передачі її замовнику вона випадково гинула, збитки ніс підрядчик.
Коли робота виконана відповідно до договору, підрядчик має право
вимагати її прийняття або хоча б оплати за неї. Оплата може проводитися
замовником частинами, поетапно або повністю. Якщо замовник довільно без
причини, відмовлявся прийняти від підрядчика виконану ним роботу, він не
звільнявся від обв’язку сплатити обумовлену договором грошову винагороду.

Договір доручення
Він являв собою контракт, за яким одна сторона (повірений,
мандатарій) приймав на себе обов’язки безоплатно виконати для іншої
сторони (довірителя, манданта) певну послугу.
Предметом договору могли бути дії як юридичні (укладення угоди,
вчинення правочинів), так і фізичні, фактичні (доставка документів). За своїм
предметом договір доручення був близьким до договору найму послуг: в
першому і другому випадках предметом є фізичні послуги. Але між ними є
істотна різниця – договір найму послуг є платним, а договір доручення –
завжди безплатний.

240
 В основі договору доручення знаходилася особлива довіра однієї
сторони до іншої, яку не можна було оцінити грошовою винагородою.
Повірені здебільшого були люди благородні, чесні, достойні громадяни, які
цінували свій громадський обов’язок чи дружбу вище грошової винагороди.
Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь манданта і
плату розглядав як образу своєї честі. Такі люди були, як правило,
заможними і для них плата за надану послугу істотного значення не мала.
Нерідко виконання договору доручення вимагало значних витрат часу,
зусиль, коштів. Не можна вважати, що повірений не отримував нічого взамін
за свої старання. Тут ініціативу повинен був проявити довіритель. Добре
виконане доручення почали певним чином винагороджувати, але так, щоб
при цьому не принижувати честь і гідність довірителя. Як правило,
добросовісному, старанному мандатарію надавалися подарунки, які пізніше
ввійшли в практику і дістали назву „ honor” (від нього походить сучасний
термін „гонорар”).
Повірений зобов’язаний ретельно і сумлінно виконати доручення, суворо
дотримуватися одержаних вказівок. Безоплатність договору робило його
невигідним для повіреного. В той же час у правовому відношенні він
відповідав за будь-яку вину. Він зобов’язаний відшкодовувати довірителю
всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.
Виконавши доручення, повірений звітував перед довірителем і передавав
йому все одержане внаслідок виконання доручення і приріст до нього.
Договір доручення мав специфічні способи свого припинення. Через
особливі довірчі відносини кожна із сторін мала право в будь-який час
односторонньому порядку відмовитися від договору. Він припинявся також
зі смертю однієї із сторін. Однак в разі смерті довірителя повірений
зобов’язаний закінчити розпочату справу, щоб запобігти можливій шкоді
спадкоємцям довірителя.
Договір товариства

241
 Це – консенсуальний контракт, за яким дві або декілька осіб
об’єднувались для досягнення спільної господарської мети.
Виходячи з того, що у договорі може брати участь практично
необмежене коло осіб, це – багатосторонній договір. Подібно до договору
доручення, він базувався на особливій довірі партнерів один до одного, на
взаємній впевненості у порядності, чесності і сумлінності кожного з
учасників. Цим договором створювалась майнова спільність і, об’єднуючи
гроші, майно для досягнення певної мети, товариші повинні розраховувати
на взаємну виручку, підтримку, допомогу. Без такої впевненості успіху у
спільній справі досягти неможливо.
Договір товариства виник на основі родинних чи сімейних зв’язків.
Ступінь усуспільнення власного майна учасників визначався умовами
договору. Якщо об’єднувалося все майно членів товариства, то тоді виникало
право спільної власності на наявне майно і те, яке набудеться в ході
діяльності товариства. В іншому випадку могло об’єднуватися лише те
майно, яке необхідне для досягнення певної мети. Розміри внесків
визначалися договором. Вони могли бути однаковими для всіх товаришів або
різними, мати вигляд майнового, грошового чи організаційного характеру.
Правовий режим об’єднаного майна теж закріплювався договором.
Як вже зазначалося, товариство створювалося для досягнення певної
господарської мети. А відтак – кожен із учасників був зацікавлений перш за
все в отриманні прибутків. Договір визначав участь сторін у прибутках і
збитках: або пропорційно особистому внеску, або в рівних частках, або з
урахуванням інших чинників. Не дозволялося, щоб одні отримували лише
прибутки, а інші несли тільки збитки. Ульпіан називав таке товариство
„левовим”.
Строк участі кожного у товаристві не визначався. Кожному товаришу
надавалося право вийти з об’єднання в будь-який час, але за умови, що це не
принесе збитку компаньйонам. Про свій вихід з товариства необхідно було

242
завчасно попередити, щоб можна було вжити запобіжних заходів проти
можливих втрат.
Характерною особливістю римського інституту товариства було те,
що воно не визнавалося самостійним носієм прав і обов’язків (тобто
юридичною особою), а права та обов’язки товаришів поділялися на
внутрішні та зовнішні.
У внутрішніх відносинах кожна із сторін брала участь у розподілі
прибутків і мала право виходу із товариства. Будь-хто із компаньйонів міг
вимагати від інших взяти на себе частину збитків, заподіяних випадковою
загибеллю чи пошкодженням його майна, внесеного в товариство. Все
додатково набуте у спільній справі кожен із співучасників передавав у
спільне розпорядження і звітував за свої дії.
Обов’язком кожного було добросовісне ставлення до виконання своїх
функцій. А як бути, коли хтось із товаришів відносився до справи халатно, а
то і обманював інших, незаконно присвоював собі більшу частку прибутку?
Римський юрист Гай відповідав на це запитання так: „ Об’єднуючись для
спільної господарської мети, товариші повинні були знати, з ким вони
вступають у спілку. Вони самі винуваті у необачності і нічого звертатися до
закону”. Правда, це правило мало свої винятки: В разі злісної поведінки
когось із товаришів до нього міг бути поданий позов, наслідком якого була
infamia (безчестя) з усіма наслідками, що з неї витікали.
У зовнішніх відносинах кожен із учасників діяв від власного імені. При
порушенні договору, укладеного з третіми особами, відповідальність ніс
особисто контрагент, а не всі члени товариства.
Договір товариства припинявся: а) односторонню відмовою будь-кого із
учасників від членства в товаристві; б) з досягненням спільної мети, для якої
створювалося товариство; в) смертю когось із учасників; г) неспроможністю
компаньйона виконувати покладені на нього обов’язки. Після виходу когось

243
із учасників або смерті товариство подовжувало діяти в рамках своїх
повноважень.
Безіменні контракти
Відповідно до римського класичного права, позовним захистом
користувалися лише ті контракти, які були у переліку (відповідному реєстрі).
Але не завжди ділові відносини включалися у визначений перелік контрактів.
Господарський обіг вимагав нових договірних відносин, які б користувалися
позовним захистом. Який було знайдено вихід?
На перших порах договір, який не користувався позовним захистом,
укладений між двома сторонами, виконувався односторонньо. Якщо друга
сторона, вступивши в майнові договірні відносини, відмовлялася виконувати
договір, то першій стороні надавався кондикційний позов. Він полягав у
витребуванні того майна, яке було надане другій стороні. На цьому конфлікт
вичерпувався. Однак при такому вирішенні конфлікту господарська мета,
задля якої укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, яка
добросовісно виконала своє зобов’язання, залишався незадоволеним. Тому
було визнане за необхідне застосувати примус до другої сторони щодо
виконання нею зобов’язання. При ухиленні недобросовісної сторони від його
виконання інша сторона мала право вимагати не лише повернення
виконаного, але й виконання договору до кінця.
Так були визнані і одержали позовний захист договори, які не
вписувалися в систему контрактів. Пізніше в римській юриспруденції вони
отримали назву безіменні (інномінальні) контракти. Мова йде про назву групи
договорів в цілому, оскільки з часом багато з них все ж отримали свою
власну назву.
За характером правочину ці договори наближалися до реальних
контрактів. Вони виникали не з моменту досягнення угоди, а з часу
фактичного здійснення однією із сторін конкретних дій, пов’язаних з
майновими відносинами. Такі договори принципово відрізнялися від інших

244
подібних правочинів тим, що за стороною, яка виконала своє зобов’язання і
яка не отримала адекватну відповідь від партнера, було збережене право
замість позову щодо примусу до виконання зобов’язання іншою стороною,
пред’явити кондикційний позов – про повернення того, що виконала перша
сторона. Мова йде про право добросовісної сторони відступити від договору.
Найпоширенішими серед безіменних договорів були договори міни і
оціночний договір.
Договір міни - контракт, за яким одна сторона передавала іншій у
власність певну річ з тим розрахунком, що друга сторона передасть їй іншу
річ, еквівалентну за своєю цінністю.
За своїм господарським призначенням цей договір є близьким до
договору купівлі-продажу. Але там речі обмінюються на гроші, а тут – речі
на речі.
А як бути у тому випадку, коли предметом договору міни ставала не
своя (крадена) річ? В такому разі, коли з часом крадена річ була відсуджена у
однієї із сторін, договір вважався недійсним. Тоді вступала в силу евікція,
тобто відсудження своєї речі третьою особою. При цьому винний сплачував
подвійну ціну товару. На тих же підставах, як і при договорі купівлі-продажу,
вирішувалося питання про відповідальність сторін за недоброякісну річ.
Оціночний договір – контракт, за яким одна сторона передавала іншій
власну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона брала
зобов’язання передати суму грошей чи повернути річ.
Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена із цивільного
обігу. Він вступав в силу з моменту передачі речі іншій стороні. За своїм
змістом цей договір був близький до договору доручення. Але договір
доручення – завжди безоплатний , а тут посередник (перекупник) міг
залишити річ собі у власність, сплативши за неї гроші, або продати дорожче і
різницю взяти собі.

245
 Особливостями договору було, по-перше, те, що ризик випадкової
загибелі речі брав на себе посередник, хоча не був її власником. Правда, в
деяких джерелах римського права ризик загибелі речі покладався на її
власника. Тобто, у правовому відношенні цей договір був ще не
відпрацьований. По-друге, в оціночному договорі посередник (продавець) не
був власником переданої для продажу речі. Відповідно до римського права,
він не міг передати право власності на річ на покупця, оскільки сам такого
права не мав. Але тут допускалося відхилення від загального правила і
перенесення права власності допускалося , так як продаж речі проводився за
волею, дорученням і від імені її власника.
Пакти: поняття і види
Пактами називались неформальні угоди, які не користувалися позовним
захистом (pacta nuda - „голі угоди”). Проста, неформальна угода не
породжувала зобов’язання, що не завжди було вигідно тій чи іншій стороні і
не давало їм ніяких гарантій. Тому в класичний період в одному з едиктів
претор оголосив, що він визнаватиме і підтримуватиме укладені пакти. Так
народився відомий афоризм: „Pacta sunt servanda” – „Угоди треба
дотримуватися”.
З розвитком цивільного обігу неформальні угоди (пакти), завдяки своїй
простоті і доступності, стали укладатися все частіше. Але, будучи позбавлені
правового захисту, вони не сприяли розвитку надійних ділових відносин,
усталеності обігу. Саме ця обставина зумовила прискіпливу увагу до них з
боку преторів і юриспруденції взагалі. Деякі пакти, спочатку як виняток,
отримували позовний захист. Їх стали називати pacta vestita – „одягнені
пакти”. Згодом пакти стали поділятися на три групи: приєднані пакти;
преторські пакти та імператорські пакти.

Пакти

Позбавлені позовного захисту Забезпечені позовним захистом

246
 Приєднані
«Голі пакти»
Преторські

Імператорські

Приєднані пакти являли собою додаткові до головного договору угоди,

які передбачали внесення змін у його юридичні наслідки. Як правило, вони
являли собою додаткові обов’язки, що покладались на контрагента, або
уточнення умов договору. Наприклад, укладено договір про оренду коня як
тяглову силу на період збирання врожаю. До нього додавались приєднані
пакти, які уточнювали порядок годівлі тварини, кількість і склад кормів,
порядок випасу коня тощо. Такі пакти могли укладатися одночасно з
основним договором або через певний час. Головне – щоб додаткові умови не
погіршували стан боржника і не перекреслювали змісту основного договору.
Преторськими пактами стали угоди, які дістали позовний захист
преторськими едиктами. Преторська практика виробила декілька таких
пактів, які стали ефективним засобом регулювання майнових відносин
римських громадян. По-перше, це – угоди про підтвердження боргових
зобов’язань. Наприклад, термін віддачі боргу сплив, а боржник з якоїсь
причини не зміг зібрати необхідну суму. Тоді він урочисто, в присутності
свідків, брав на себе зобов’язання сплатити борг кредитору до певного
строку. Іноді особа брала на себе зобов’язання сплатити борг за третю особу,
тоді такий пакт ставав різновидом поруки. Зрозуміло, що всі ці правочини
здійснювалися зі згоди кредитора.
По-друге, різновидом преторського пакту була угода з третейським
суддею про розгляд ним спору, що виник між сторонами. Як правило, це
робилося з тим, щоб не виносити спір на розгляд тривалого і недешевого
суду. В такому разі з третейським суддею (арбітром) укладалася угод, на

247
підставі якої він був зобов’язаний розглянути спір і винести по ньому
рішення. Це була добровільна справа арбітра, до якої його ніхто не міг
зобов’язати. Але якщо суддя брав на себе цей обов’язок, то він мусів довести
справу до кінця. За ухилення від виконання добровільно взятого на себе
обов’язку претор накладав на третейського суддю штраф. Крім того, така
непорядна поведінка арбітра діставала громадський осуд. Правда, якщо суддя
не зміг виконати свій обов’язок з поважної причини (тривала відсутність,
хвороба, недружні стосунки з котроюсь із сторін), то він звільнявся від
відповідальності.
По-третє, угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи
готелю про схоронність майна гостей або пасажирів. (Частково про це
говорилося в модулі „Зобов’язальне право”). Зупиняючись на нічліг або
перебуваючи у плаванні на кораблі, мандрівники, купці чи просто пасажири
були змушені доручати свої речі господарям. Про це укладалась угода, за
якою господар ніс відповідальність навіть за випадкове заподіяння шкоди чи
загибель речей. Господар не міг відмовитися від обов’язку взяти речі на
зберігання, оскільки це була його безпосередня підприємницька функція. У
випадку втрати речі потерпілий міг звернутися до претора чи суду з позовом
про відшкодування збитку, який задовольнявся беззаперечно.
По-четверте, угода з банкіром про сплату обумовленої суми третій особі
за рахунок клієнта. Це була своєрідна форма поруки з боку банкіра чи
лихваря, які брали на себе зобов’язання сплатити третій особі борг свого
клієнта у тому випадку, коли боржник не в змозі його віддати саме в той
момент або коли він був у від’їзді. Банкір, виступаючи в такому разі як
поручник, був гарантований коштами боржника. Однак укладення пакту не
ставило банкіра у становище боржника третьої особи, оскільки вона надалі
продовжувала перебувати у договірних відносинах з боржником і залишалася
його кредитором. Якщо сталося так, що клієнт банкіра (він же – боржник
третьої особи) був у від’їзді, а банкір відмовився сплатити гроші з його

248
рахунку на користі третьої особи, клієнту надавався спеціальний позов, що
випливав з укладеного пакту.
Імператорські пакти являли собою угоди, які захищалися силою
імператорської влади. Вони отримали визнання у пізньоримський період і
захищалися кондикційними позовами.

Тема ІІІ. Позадоговірні зобов’язання

Загальна характеристика зобов’язань ніби з договорів. Правові засади
ведення чужих справ без доручення. Зобов’язання із безпідставного
збагачення. Деліктні зобов’язання. Відмінності деліктної відповідальності
від договірної. Особиста образа як вид делікту. Крадіжка. Неправомірне
пошкодження або знищення чужого майна. Квазіделікти.

Сама назва цього інституту – “позадоговірні зобов’язання” свідчить, що

такі зобов’язання виникали не з контрактів, пактів чи якоїсь іншої угоди, а за
інших обставин і умов. Як правило, ними були односторонні дії якої-небудь
особи. Підставою для виникнення таких зобов’язань є одержання певної вигоди

249
однією стороною за волевиявленням і за рахунок іншої, але без наміру
обдарувати першу сторону.

Позадоговірні зобов'язання

Зобов'язання ніби з Деліктні зобов'язання Зобов'язання ніби з

договорів деліктів

Зобов’язання ніби з договорів.

Цим терміном римське право позначало зобов'язання, які виникали при
відсутності договору між сторонами, але які за своїм характером і змістом
були подібні до зобов`язань, що виникали з договорів. В такому випадку
підставою для виникнення зобов’язання були або одностороння угода, або
інші юридичні факти, які не входили ні до складу договорів ні до деліктів
Характерною особливістю такого роду зобов’язань є отримання певної
вигоди однією сторони за волевиявленням і за рахунок другої сторони.
Зрозуміло, що такі односторонні дії певних осіб породжували зобов’язально-
правові відносини. Вони практично не відрізнялися від подібних відносин,
які виникали з договору. Тому і стали вони називатися ніби договірними
(подібними до договірних і такими, що виникали ніби з договору).
Правда, в таких правовідносинах неабияке значення мав один суттєвий
момент: одностороння дія, з якої виникає подібне зобов’язання, за своїм
характером повинна бути правомірною (неправомірна дія породжувала
деліктні зобов’язання).
До зобов’язань ніби з договорів належали зобов’язання з ведення чужих
справ без доручення та зобов’язання, що виникали із безпідставного
збагачення.

250
 Ведення чужих справ без доручення - це такі правовідносини, при яких
одна сторона (гестор) проявляла турботу про майновий інтерес другої
особи (dominus, господаря) без якого- небудь доручення з цього приводу
Наприклад: за якихось обставин господар затримався у дорозі, а його
сусід без будь-якого дозволу годував і охороняв його худобу. За загальним
правилом мотивом для ведення чужих справ без доручення є прагнення
гестора застерегти настання негативних майнових непередбачуваних
наслідків для іншої особи.
Передумовами виникнення такого виду зобов’язань були: а)сам факт
ведення чужої справи гестором; б) відсутність обов’язку гестора перед
господарем щодо здійснення таких дій (як за законом, так і за договором).
Піклування про чужу справу повинно було зумовлюватися інтересами
господаря. Але зобов’язання виникали і в інших випадках коли не буде
досягнута мета дії (наприклад: гестор стане лікувати хвору тварину, а вона
все ж загине); коли господар не схвалить дій гестора. Всеодно суд визнає такі
дії розумними і доцільними
Ведення справи повинно здійснюватись за рахунок господаря. Витрати
гестора підлягали відшкодуванню. Але затрачені гестором зусилля, його
праця оплаті не підлягали. Зауважимо: мова йде про працю, а не про
матеріальні затрати. Правові відносини між гестором і господарем
базувалися на довірі, повазі. Оплачувати таку послугу вважалося негідним
для вільної людини.
Зобов’язання, що виникали із безпідставного збагачення.
В основі виникнення таких зобов’язань знаходились дозволені,
правомірні дії, але мотиви їх здійснення неправомірні (через помилку чи
якісь інші обставини).
Самі зобов’язання виникали з моменту передачі речі чи грошей однією
стороною іншій (так, як в реальних договорах). Однак, якщо в реальних
контрактах передача майна здійснювалась на законних підставах (укладалась

251
відповідна угода), то тут певна особа отримувала майно за рахунок іншої,
тобто збагатилася без достатніх на те підстав. Наприклад: невдовзі після
смерті особа стане вимагати від спадкоємця повернути нібито позичені
померлому гроші, хоча насправді факту позики не було. Значить,
витребувавши гроші особа безпідставно збагатилася за рахунок спадкоємця.
Зобов’язання, які виникли із безпідставного збагачення отримували
захист за допомогою кондикційних позовів Необхідними умовами для
виникнення такого зобов’язання були:
а) сам факт платежу по неіснуючому боргу чи безпідставна передача
майна;
б) відсутність боргу;
в) платіж здійснений помилково. В іншому випадку (бажання одарити
іншу особу, надати їй у подарунок якусь річ) кондикційний позов не
надавався.
Деліктні зобов’язання
До позадоговірних зобов’язань належить група деліктних зобов'язань,
які виникали із деліктів (правопорушень). Такі зобов'язання випливали із
цивільних правопорушень, і в їх основу покладались лише неправомірні дії.
Це - найдавніший вид зобов’язань. На перших порах єдиною санкцією
проти них була помста з боку потерпілої сторони. Згодом такі
правовідносини регулювались правом (наприклад, Законами ХІІ Таблиць) і
передбачали сплату штрафу і винагороди потерпілому за образу і шкоду.
Таким чином, закінчене, остаточне поняття приватного делікту передбачало
три елементи об’єктивну шкоду; вину особи; визнання з боку права даної дії
як приватноправовий делікт.
Деліктна відповідальність відрізнялась від договірної, по-перше, тим, що
деліктні зобов’язання не завжди переходили у спадок. По-друге, деліктна
відповідальність формувалася за принципом кумуляції: при вчинені делікту
(наприклад, крадіжки) кількома особами відповідальність ніби

252
помножувалась – кожен учасник сплачував штраф. По-третє, тут і
неповнолітні могли відповідати за свої правопорушення (договори вони
укладати не могли і, відповідно, не несли відповідальності за них). По-
четверте, у деліктній відповідальності з’явився новий інститут – ноксальна
відповідальність. У випадку вчинення делікту рабом або підвладним членом
сім’ї, домовладика мав право або відшкодувати збитки, або віддати винного
потерпілому для розправи чи відшкодування збитку.
Римська юриспруденція так і не виробила загального правила, за яким
деліктна відповідальність наставала за будь-яке неправомірне вчинення
шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий
характер. Римське право давало вичерпний перелік деліктів, які захищалися
позовом: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення чи
пошкодження чужого майна. Для настання деліктної відповідальності
вимагалась наявність юридичного складу правопорушення, а саме: а) шкода,
заподіяна протиправними діями однієї особи щодо іншої; б) протиправність
дій зловмисника; в) кваліфікація цієї дії законом як протиправного делікту.
Особиста образа (injuria).
Під нею розумілося всяке протизаконне нанесення особистої образи
(кривди) особі. Особиста образа, вперше зафіксована у Законах ХІІ Таблиць,
кваліфікувалась як посягання на тілесну недоторканість особи і несла за
собою відповідальність у вигляді штрафів у точно визначених розмірах. Але
поняття кривди не охоплювало посягання на честь, гідність, громадянський
статус та інші особисті нематеріальні блага вільної людини. Тому у
республіканський період преторська практика істотно розширила поняття
кривди, включивши до нього ряд особистих нематеріальних благ. Вони
карались силою преторської влади відповідними штрафами в залежності від
характеру кривди.
Пізніше багато з приватноправових деліктів перейшли до категорій
публічних і карались кримінальним правом. Імператорське законодавство

253
встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. З часом було
встановлено правило: потерпіла сторона могла вимагати визначення і
стягнення із зловмисника грошової винагороди за причинення кривди або
піддати його кримінальному переслідуванню.

Крадіжка (furtum).
Під нею розумілося будь-яке протиправне корисливе посягання на
чужий майновий інтерес. Римське право визначало furtum значно ширше, ніж
сучасне поняття „крадіжка”, оскільки до нього входив ряд інших посягань на
чуже майно (розтрата, привласнення доходу, користування чи володіння
річчю, шахрайство тощо). Суттєвим елементом визнання крадіжки було
створення майнової вигоди за допомогою протиправного впливу
зловмисника на річ
На відміну від особистої образи, об’єктом посягання під час крадіжки
були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Як зазначав відомий
римський юрист Павел, „...крадіжка є привласнення або самої речі, або навіть
користування нею чи володіння з метою створити для себе певні вигоди” 18.
Таким чином, необхідним елементом визнання furtum було створення
майнової вигоди за допомогою протиправного впливу на чужу річ, намір
отримати власні блага протиправним способом і всупереч волі власника
майна. Римські юристи відносили до крадіжки не лише таємне заволодіння
чужими речами, а й присвоєння чужої знайденої речі. Навіть втеча раба
розглядалася як furtum, оскільки вважалось, що при втечі раб ніби сам себе
крав у свого господаря.
Держава встановлювала посилені санкції за такий вид зловмисних
діянь, намагаючись з допомогою засобів права викорінити злодійство.
Найгуманнішим способом було подання віндикаційного позову про

18
Цит.по: Підопригора О. А., Харитонов Є.О. Римське право. – С. 418.

254
витребування краденого. Однак цей засіб був незручний, тому що покладав
на позивача тягар доведення своєї правоти.
Більш простими і доступними були зобов’язально-правові засоби
захисту власника від посягань зловмисника. Одними з них було покладення
на злодія обов’язку сплатити штраф. При цьому відповідальність визначалася
самим характером порушення. Якщо злодія спіймано на місці злочину або
чужу річ вилучено в нього внаслідок публічного обшуку, то це – furtum
manifestum. За Законами ХІІ Таблиць, такого зловмисника піддавали
публічному побиттю, після чого віддавали на розсуд потерпілому. Нічного
злодія або злодія, впійманого зі зброєю, предписувалося карати на смерть або
продавати у рабство. В інших випадках злодій утримувався у потерпілого
протягом двох місяців як боржник з тим, що хто-небудь його викупив. Якщо
цього не сталося, потерпілий мав право за власним вибором або вбити злодія,
або продати у рабство.
Зрозуміло, що ці заходи переслідували в першу чергу залякувальну мету.
Вони відображали прагматичний менталітет римлян, які намагалися
отримати зиск з будь-якої ситуації. Пізніше преторська практика змінила
існуючу в різні часи систему штрафів за крадіжку, коли злодія було впіймано
на місті злочину.
Пізньоримське право застосовувало єдиний штрафний позов, поєднаний
з infamia (безчестям) щодо злодіїв, їх посібників, переховувачів і
співучасників. Якщо злодія не впіймано на місці злочину, а факт крадіжки
вияснився пізніше, проти нього надавався позов щодо сплати подвійної
вартості привласнених речей. Спійманого злодія на місці злочину чекала ще
суворіша відповідальність – його карали чотирикратним відшкодуванням
вартості вкраденого майна. Щодо співучасників і переховувачів, то вони
відповідали так само, як і основний порушник (кумулятивна
відповідальність).
Пограбування.

255
 На відміну від таємного заволодіння чужим майном (крадіжки),
пограбування трактувалося римськими юристами як відкрите насильницьке
відбирання чужої речі. Така неправомірна дія посилювала санкції і покарання
було таким самим, як за нічну крадіжку.
В добу переходу Римської держави від республіки до імперії
республіканська правоохоронна система вже не справлялася з великими
навантаженнями, пов’язаними з масовими проявами беззаконня. І коли,
скориставшись громадянською війною між сулланцями (прихильниками
диктатора Сулли) і маріанцями (прихильниками консула Марія), Італію
заполонили банди грабіжників і пройдисвітів, було видано спеціальний едикт
проти пограбувань, який отримав назву його автора – претора Лукулла (76 р.
до н.е.)
Неправомірне пошкодження чи знищення чужого майна.
За Законами ХІІ Таблиць встановлювалась відповідальність лише за
окремі випадки пошкодження чи знищення чужого майна (підпал будинку,
скирт хліба, вирубка дерев). Мова йшла про зловмисну шкоду, заподіяну
майну, яке мало сільськогосподарське призначення. За Законами ХІІ
Таблиць, піддавали страті особу, яка зі злим наміром підпалювала чужий
будинок, скирти хліба, таємно нищила врожай.
В республіканський період головним засобом регулювання таких
відносин був Аквіліїв закон (див. докладніше тему ”Джерела римського
права”). Він встановлював високі штрафні санкції за вбивство раба, тварини
чи нанесення їм каліцтва. Однак закон регулював незначну сферу суспільних
відносин.
Необхідною умовою кваліфікації такого протиправного діяння було
зумисне, протизаконне причинення шкоди особі. У випадку вчинення делікта
декількома особами наступала солідарна відповідальність. При визначенні
відповідальності за такі дії римське право ставило на перше місце формалізм
своєї норми. Так, для настання відповідальності за поранення чи вбивство

256
раба чи тварини, знищення чи пошкодження майна першорядне значення
мала безпосередня зловмисна дія правопорушника на чужу річ. Наприклад,
тварина повинна була бути вбита зловмисником, а не загинути від укусу його
собаки. Шкода повинна була бути заподіяна фізичним впливом на об’єкт
посягання (наприклад, тварина повинна бути вбита якимось предметом, а не
заморена голодом). Відповідальність не наставала від випадкової дії чи
внаслідок нещасного випадку. Відшкодування заподіяних збитків
кореспондувалося лише на власника речі. Інші особи (орендатори,
узуфруктарії) не підпадали під захист закону Аквілія.
Норми права визначали і ціну відшкодування заподіяного збитку. Вона
встановлювалася по максимуму від ринкової ціни речі за останній час
(наприклад, найвища ціна раба на работорговельному ринку). Намагання
зловмисника ухилитися від відповідальності каралося подвійною сплатою
майнової шкоди.
Таким чином, за законом Аквілія, відповідальність правопорушника
мала, головним чином, штрафний характер і не завжди визначалася
справжнім розміром заподіяного збитку. В разі настання смерті
правопорушника його зобов’язання щодо відшкодування збитків на
спадкоємців не переходило. Проте в період імперії вони відповідали в межах
збагачення.
Негативною стороною закону Аквілія була кваліфікація зловмисних
діянь і заподіяння шкоди чужому майну лише corpore corpori („тілом тілу”). В
інших випадках відповідальність не наступала. З часом претори та суди стали
застосовувати норми закону Аквілія в усіх випадках неправомірного
заподіяння шкоди чужому майну. Згодом це правило поширилося і на
невласників пошкодженого чи знищеного майна. Приватне право
забезпечувало відшкодування будь-якого збитку, заподіяного
неправомірними діями. Така деліктна відповідальність була рецептована
правовими системами інших держав і дійшла до сьогодення.

257
 Квазіделікти (зобов’язання ніби із делікта).
Характерною особливістю інституту приватних деліктів було те, що
римські юристи давали вичерпний перелік системи приватних деліктів. А
тому зобов’язання, які виходили за межі цього переліку деліктів (реєстру),
отримали назву квазіделіктів. Вони поділялися на декілька видів.
Відповідальність судді за постанову несправедливого присуду. Держава,
захищаючи інтереси приватної особи, контролювала діяльність суддів,
втручаючись у процес судочинства і прийняття рішення судами. Навмисне
неправильне чи недбайливе вирішення судової справи, порушення інших
суддівських обов’язків визнавалося неправомірною дією, яка трактувалася
ніби делікт (квазіделікт) і каралося майновим стягненням. Коли виявлялося,
що суддя виніс явно несправедливий присуд чи у призначений день не
з’явився для розгляду справи, він відшкодовував заподіяний своїми діями
збиток потерпілій стороні. В разі навмисних дій суддя відшкодовував всю
суму позову. Суд міг піддати суддю штрафу і за наявності іншої вини.
Відповідальність господарів будинку за викинуте або вилите. У столиці,
в інших містах Римської держави ретельно стежили за дотриманням порядку
на вулицях та благоустроєм міст. Коли на вулицю, де ходять та їздять люди,
мешканець будинку виливав що-небудь або викидав якусь річ, це могло
травмувати чи навіть вбити пішохода. Не мало значення, ким була винна
особа – власником, наймачем, володільцем чи утримувачем. Мешканці, що
проживали разом, несли солідарну відповідальність. Звільнявся від неї лише
той, хто тимчасово перебував у будинку (наприклад, гість).
Для осіб, що вчинили такий проступок, відповідальність наступала без
вини. Позов в такому разі не був деліктним, хоча наближався до нього. Його
запровадження пов’язане із преторською практикою і спрямовувалось на
створення безпеки руху в громадських місцях. Скоро він отримав розширене
тлумачення: його застосовували і у тих випадках, коли що-небудь
викидалося чи виливалося поза житловим приміщенням – з воза, хліва,

258
корабля тощо. Міра відповідальності обчислювалася подвійною сумою
заподіяної шкоди.
Небезпечне для пішоходів підвішене чи виставлене з будинку. Недбало
прикріплені над тротуарами предмети, небезпечно виставлені на підвіконнях
вазони, речі на балконах могли у будь-який час впасти на перехожих. Навіть
у тому випадку, коли шкоди не спричинено, будь-хто міг подати позов щодо
загрози заподіяння шкоди. Відповідальність наступала у вигляді штрафу в
розмірі 10 тисяч сестерцій та усунення небезпеки.
Шкода, заподіяна рабом чи твариною особі або чужому майну. Вина
власника раба чи тварини визначалась неналежним доглядом за ними.
Накладалось зобов’язання або відшкодовувати збиток, або за ноксальним
позовом віддати тварину чи раба в рахунок відшкодування чи відпрацювання
збитку.
Словник маловідомих термінів та визначень.
Гестор – одна із сторін у позадоговірних зобов’язаннях.
Реальні контракти – договори, для дійсності яких було необхідне
реальне виконання дій чи передача речей (грошей).
Кондикційний позов – вид позову, який передбачав повернення
потерпілій стороні всього набутого за її рахунок.
Кумуляція – помноження відповідальності при вчиненні делікта кількома
особами.
Ноксальна відповідальність – право домовладики віддати в рахунок
відшкодовування збитку когось із винних членів сім’ї.
Солідарна відповідальність – однакова, рівномірна майнова
відповідальність за квазіделікт всіх учасників.

259
 Модуль ІV: Спадкове право
Поняття спадкового права. Етапи розвитку римського спадкового
права. Види спадкування. Універсальне та сінгулярне спадкоємство.
Спадкодавець та спадкоємець. Спадкове майно.
Спадкування за заповітом (testamentus). Порядок укладення заповіту та
його форма. Умови дійсності заповіту та його зміст.
Спадкування за законом. Поняття відкриття спадщини. Наслідки
прийняття спадщини. Виморочна та “лежача” спадщина. Формально –
юридичні дії спадкоємця.

Римський юрист Юліан визначив спадкування як “не що інше, як

наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик”. Спадкове право тісно
пов’язане з усіма іншими майновими правами. З одного боку, після смерті

260
особи найчастіше залишається майно, основу якого становить право
власності та інші речові права, які є об’єктом переходу до іншої особи. З
другого боку – спадкування є одним із способів набуття майнових прав, і тим
самим воно зближується із зобов’язальним правом. Тому спадкове право і в
системі римського приватного права, і у сучасному праві цивілізованих країн
є однією з найважливіших галузей. Вона займає проміжну позицію між
речовим і зобов’язальним правом. Ще у найдавнішому римському праві,
зокрема в Законах ХІІ Таблиць, норми, що стосувалися порядку
успадкування, поміщені там, де йдеться про речі і зобов’язання. Із
стародавніх часів і до наших днів не втратили актуальності питання про те,
що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, за яким
порядком та у якому обсязі. Всі люди смертні, а тому спадкові права кожної
людини тією чи іншою мірою стосуються інтересів багатьох осіб,
залишаються в центрі уваги суспільства і держави.
Поняття спадкового права.
Успадкуванням називають перехід майна померлого до однієї чи
декількох осіб (спадкоємців).Об’єктом переходу за спадщиною є право
власності та інші речові права. Під майном, яке переходило до спадкоємця,
розуміють як права, так і обов’язки; як багатство так і борги (іноді про них
спадкоємець може і не знати). Перехід майна, прав, обов’язків, які належали
певній особі, до спадкоємців був можливий лише після її смерті. Ні римське
право, ні сучасне цивільне право не допускають спадкування за життя
власника.
Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок
переходу майна померлого до інших осіб. Спадкування як правовий інститут
нерозривно пов’язане з правом власності. У первіснообщинному суспільстві
особа теж володіла певним майном. Там існували родові звичаї, інші
неписані правила, за якими речі померлого члена роду переходили до
представників того самого роду. Але самого спадкового права ще не було,

261
оскільки воно є невід’ємним атрибутом класового суспільства, де існує
приватна власність.
Спадкодавцем називалась особа, після смерті якої залишилось майно.
Ним може бути лише фізична особа (юридична особа не помирає). Особа, до
якої переходить майно померлого – спадкоємець. Ним може бути як фізична,
так і юридична особа.
Спадкування майна було можливе за однієї з двох правових підстав: за
законом або за заповітом. Римське право не допускало одночасного
спадкування за законом і за заповітом. Цей принцип римського спадкового
права, закладений ще в Законах ХІІ Таблиць, був незмінний впродовж
тисячолітньої історії Риму.
Перехід майна померлого до інших осіб (наступництво) міг бути або
універсальним, або сингулярним. У першому випадку до спадкоємців
переходило все – майно, права та обов’язки покійного. Не можна було
погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов’язків чи
боргів. Також не дозволялося покладати на одного спадкоємця тільки права і
здобутки спадкодавця, а іншому залишити лише його борги. Римська
прагматична юридична думка і правова практика багато уваги приділяла
саме борговим відносинам, що виникали після смерті особи. При цьому
недвозначно підкреслювалося, що в особі спадкоємців знаходить
продовження юридична особистість спадкодавця. Сингулярне спадкоємство
передбачало перехід до окремих осіб лише прав спадкодавця, не обтяжених
його обов’язками.
При визначенні правонаступництва важливу роль відігравало питання
про те, коли воно настає. Після смерті спадкодавця його майно стає „голим”,
ніби незахищеним, відкритим. Воно вже не належить своєму власнику, але
ще не належить нікому. Тому день смерті спадкодавця вважався часом
відкриття спадщини. При цьому у спадкоємців виникало право на набуття
спадщини, а не на саму спадщину. Для реального набуття спадщини

262
необхідно було здійснити передбачені законом дії, які називалися
прийняттям спадщини. Сюди входило визначення кола осіб, які мали право
на набуття спадщини, пропозиція до них прийняти спадщину. Закликана до
спадкування особа повинна висловити свою волю щодо прийняття спадщини:
погодитись на неї або відмовитись.
У римському спадковому праві чи не найбільше збереглось всяких
формальних обумовленостей (форма заповідальних розпоряджень, порядок
відкритті і прийняття спадщини, коло спадкоємців тощо), які дійшли до
наших часів.
Етапи розвитку римського спадкового права
У багатовіковій історії римського спадкового права виділяється декілька
етапів, які відповідають періодам історії римської державності.
1. Спадкування за квіритським правом.
Воно регулювалося Законами ХІІ Таблиць, які були основним джерелом
спадкового права. Внаслідок сімейного характеру власності даного періоду
основним видом спадкування було спадкування за законом. Одночасно з ним
поширюється і спадкування за заповітом, утверджується принцип свободи
заповіту.
2. Спадкування за преторським едиктом.
Преторські реформи спадкового права почали розвиватись ще у період
римської республіки і набули поширення у період принципату. Силою
преторської влади був послаблений формалізм при складанні заповіту.
Претор не мав права скасовувати норми квіритського права. Але він обходив
їх, робив їх “голим правом”, надаючи захист новим відносинам, які
відповідали назрілим потребам суспільства. Наприклад: відповідно до
квіритського права не була спадкоємницею дочка, яка вступила в шлюб cun
manu. Але якщо інших спадкоємців не було, претор вводить дочку у
фактичне володіння спадщиною силою свого едикту. Так надавався

263
преторський захист праву на спадкування особам, які за цивільним правом
успадковувати не могли.
3. Спадкування за імператорськими законами
В період імперії було прийнято ряд сенатус-консультів та
імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення
римського спадкового права. Дві системи успадкування (квіритська і
преторська) поступово зближувалися: найстаріші квіритські спадкові норми
стали виходити із ужитку. А саме цивільне право вбирало в себе апробовані
норми, побудовані на преторських принципах (наприклад, успадкування
майна матір’ю і її дітьми).
4. Спадкування у “праві Юстиніана”
Кодекс Юстиніана забезпечив остаточне становлення римського
спадкового права. Всі родичі померлого поділялися на 5 класів (черг) в
залежності від ступеня родинних зв’язків. І якщо раніше при відсутності
близьких родичів спадкодавця майно визнавалося виморочним, то тепер до
спадщини закликались родичі в порядку черговості. В результаті було
вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично
покладено в основу сучасного спадкового права.

Види спадкування.
Спадкування за заповітом.
Римське право визнавало заповітом не всяке розпорядження особи своїм
майном на випадок смерті, а лише таке, яке містило призначення спадкоємця.
Заповіт є одностороннім волевиявленням особи, на підставі якого
можуть виникнути права і обов’язки до інших осіб – спадкоємців.З іншого
боку такий односторонній правочин міг реалізуватися лише за умови, що
особа, визначена в заповіті як спадкоємець, виявить волю щодо прийняття
спадщини.

264
 На перший погляд заповіт має вигляд договору. Але при заповіті
виявлення волі однієї та іншої сторони не співпадає у часі; заповідач може в
будь-який час змінити чи скасувати своє розпорядження.
Характерною ознакою заповіту є те, що він є розпорядженням з
відкладальною умовою, тобто набуває чинності лише з настанням умови –
смерті заповідача. Саме це обумовило досить жорсткі, заформалізовані
вимоги щодо заповіту, оскільки пізніше вияснити або уточнити що-небудь в
ньому стає неможливим.
Для дійсності заповіту були необхідні такі умови:
а) заповідач повинен володіти активною заповідальною правоздатністю;
б) дотримання визначеної законом форми;
в) містити призначення конкретних осіб спадкоємцями, які володіли
пасивною заповідальною правоздатністю.
Всякий заповіт повинен мати юридичне значення, а тому його мусила
скласти конкретна фізична особа. На цей момент заповідач мав володіти
активною заповідальною правоздатністю, тобто мати загальну правоздатність
і дієздатність в галузі майнових відносин. Втрата її після складення заповіту
чи на момент смерті заповідача не відображалася на юридичній силі заповіту.
Він залишався дійсним.
Пізньоримське право позбавляло заповідальної правоздатності рабів,
віровідступників, єретиків, марнотратників, глухонімих. Перегрини могли
заповідати за своїм національним правом. А неповнолітні не отримували
заповідальної правоздатності навіть зі згоди піклувальників. Принизливе
становище жінки в суспільстві відображалось у тому, що до ІІ ст. н. е. вона
взагалі не була заповідачем, навіть у тому випадку, коли була вільною і мала
статус persona sui juris („особа свого права”). З ІІ ст. н. е. жінки набувають
обмеженої заповідальної правоздатності – лише зі згоди свого чоловіка чи
опікуна.

265
 Жорсткі вимоги до форми заповіту пред’являлися в усі періоди римської
історії. В добу домінату розрізнялись дві основні його форми: приватний і
публічний. Перші складалися особами самостійно, без участі представників
органів державної влади, публічні – з участю представників державних
установ. В свою чергу, приватні заповіти могли бути як усними, так і
письмовими. При їх складанні була необхідна присутність 7-8 свідків з числа
вільних дієздатних осіб. Процедура складання заповідального акту
проходила в урочистій обстановці, свідки скріплювали документ власними
підписами, які засвідчували персональними печатками. Іноді свідки могли
записувати у заповіт власну думку, свої міркування, які не впливали на зміст
заповіту.
Публічні форми заповітів починають застосовуватися з часів імперії і
мали теж свої форми. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в
суді, її записували до судового протоколу. В іншому випадку заповідач
письмово виражав свою останню волю імператору, який оголошував її після
смерті заповідача.
Призначення спадкоємця – основний елемент змісту будь-якого заповіту.
Така особа повинна мати пасивну заповідальну правоздатність. Не могли
бути спадкоємцями за заповітом:
 жінки після смерті осіб, до яких могло перейти майно в 100 тис.
сестерцій і більше (одна сестерція містила 1 г. срібла). Ця норма
спрямовувалась проти марнотратства жінок;
 діти державних злочинців;
 перегрини, віровідступники та ін.
У деяких випадках спадкоємцями за заповітом могли бути і раби. Це
передбачало автоматичне їх звільнення з рабства. Але раби не могли
відмовитись від спадщини і приймали на себе всі борги свого господаря.
Деякі особи, які володіли пасивною правоздатністю, не завжди могли
отримати спадщину за заповітом. До них належали холостяки віком 25-60

266
років і незаміжні жінки віком 20-50 років. Вони могли бути спадкоємцями
лише найближчих родичів, а майно інших родичів успадкувати не могли.
Складовою частиною римського спадкового права є свобода заповіту. В
усі часи римської історії заповідач мав право призначити спадкоємцем на
свій розсуд будь-кого із своїх родичів або сторонніх осіб. Вже у Законах ХІІ
Таблиць відображена свобода заповіту. Тривалий час патріархальна сім’я
була непорушною. Суворість моральних норм, любов до своєї родини,
гласність вчинення заповіту утримували спадкодавці від можливості
скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам.
Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Із занепадом
усталених шлюбно-сімейних відносин, послабленням моральних норм
свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали
своїми наступниками сторонніх осіб, залишаючи поза увагою родичів або
осіб, які своєю працею формували сімейний достаток.
З часом виникає необхідність дещо обмежити свободу заповіту. На
перших порах заповідач на зборах курії, оголошуючи свою заповідальну
волю, був зобов’язаний поіменно назвати всіх своїх підвладних членів сім’ї,
відсторонивши деяких з них від права на спадкування. Розрахунок був на те,
що публічно позбавити спадщини всіх він не наважиться. Однак такі
формально-публічні обмеження були недостатніми. Тому преторська
практика дійшла до визначення кола осіб, що мали право на обов’язкову
частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Виникло так зване
„матеріально-необхідне спадкуванні”, яке полягало у примушуванні
спадкодавця виділити обов’язкову частку спадку певним особам.
Встановлена обов’язкова частка дорівнювала одній четвертій законної
частки. Правда, з поважних причин (посягання на життя заповідача, взяття
дочкою шлюбу без згоди батька та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця
цієї обов’язкової частки.

267
 Складений заповіт повністю перебував у розпорядженні заповідача: він
міг скасувати чи змінити його в будь-який час, скласти новий заповіт, після
чого висловлене раніше заповідальне розпорядження втрачало юридичну
силу.
Спадкування за законом.
Воно застосовувалось у випадках відсутності заповіту, визнання заповіту
недійсним, смерті спадкоємців, зазначених у заповіті, до відкриття спадщини
або відмови їх від прийняття спадщини за заповітом.
Найдавніша система успадкування за законом виходила із сімейної
спільності майна і агнатських родинних стосунків. Закони ХІІ Таблиць
визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвладних членів
сім’ї, якщо вони на момент відкриття спадщини не вийшли з-під влади
paterfamilias. Вони отримували спадщину насильно, незалежно від їхньої волі
і бажання. Якщо після домовладики не залишалося „своїх спадкоємців”, то
успадкування закликався найближчий агнатський родич. Коли ж і він не
прийняв (чи не зміг прийняти) спадщину, то майно вже не могло перейти до
когось іншого, а ставало виморочним.
З розпадом патріархальної сім`ї на зміну сімейній власності прийшла
індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим стара система
успадкування втратила свої підстави. Тоді римські юристи пішли звичним
шляхом: не скасовуючи дію квіритського права, нові спадкові відносини
стали врегульовуватися преторським правом за когнатським родинним
зв’язком. Тепер майно не ставало виморочним, а відкривалося наступному за
чергою претенденту.
В основу спадкування за законом у праві Юстиніана було остаточно
покладене когнатське споріднення і індивідуальну приватну власність. Коло
спадкоємців було практично необмежене. Всіх потенційних претендентів
було поділено на п’ять класів із відповідною черговістю закликання до
спадщини.

268
 СПАДКОДАВЕЦЬ

І клас
Діти та інші низхідні родичі
(онуки, правнуки) за правом
представлення.
ІІ клас
Батько, мати (повнорід-
ні),брати і сестри, інші вис-
хідні родичі і діти братів і
сестер за правом представ-
лення.
ня
ІІІ клас
Неповнорідні брати і сестри
та їх діти за правом
представлення.
ІV клас
Решта бокових родичів без
обмеження ступенів.

V клас
Той з подружжя, хто пережв
спадкодавця.

Розглянемо порядок закликання спадкоємців за класами детальніше. До

першого класу належали діти, онуки і правнуки спадкодавця незалежно від
віку і статі. Існувала аксіома: ближчий ступінь родинних зв’язків усував від
права на спадкування родичів дальшого ступеня. Коли у спадкодавця були
живі всі його діти, то онуки, як правило, до спадкування не закликались.
А як бути у тому випадку, коли з трьох дорослих синів спадкодавця
(батька) на момент відкриття спадщини одного не стало, а його онуки
залишилися? Римське право давало тут однозначну відповідь: до спадкування
закликалися два сина і онуки (тобто діти третього померлого сина). Спадкове
майно поділялося на три рівні частини: дві з них передавались синам, а третя

269
доставалась онукам, які ділили між собою свою частку. Такий принцип
успадковування майна онуками називався спадкуванням за правом
представлення (вони представляли свого померлого батька).
Другий клас представляли висхідні родичі померлого. Тут теж дідусі,
бабусі, діти братів і сестер успадковували майно за правом представлення.
До третього класу відносилися неповнорідні брати і сестри, тобто такі,
які мали спільну матір, але різних батьків (єдиноутробні) чи спільного
батька, але різних матерів (єдинокровні). При цьому зведені діти (які мали
різних батьків і матерів та, відповідно, не вважалися родичами) не могли
успадковувати один після другого.
Четвертий клас складали решта бокових родичів. Кількість ступенів тут
не обмежувалася, але родичі ближчого ступеня усували від спадкування
родичів дальшого ступеня. Наприклад, дядько померлого свого племінника
вважався боковим родичем третього ступеня. Він усував від спадкування
двоюрідного брата померлого – родича четвертого ступеня.
До п’ятого класу належав той із подружжя, хто пережив спадкодавця.
Він закликався до спадкування за умови, що ніхто із наявних у перших
чотирьох класах не прийняв спадщини. Зрозуміло, цій групі спадщина
перепадала дуже рідко. Але при цьому римське приватне право мало
винятки: збідніла вдова, що не мала власного майна, яке дозволяло б їй жити
відповідно до її суспільного стану, мала право на обов’язкову частку в
розмірі однієї чверті спадщини.
Якщо спадщина не прийнята ніким із спадкоємців як за законом, так і за
заповітом, вона ставала виморочною. За найдавнішим римським правом, таке
майно вважалося нічийним і могло бути захоплене будь-ким. З часів
принципату таке майно передавалось державі. В період домінату з цього
загального правила був зроблений виняток: за муніципальним сенатом,
церквою, монастирями зберігалося переважне право на отримання
виморочного майна після осіб, які за життя перебували в цих організаціях.

270
 Прийняття спадщини.
Як вже зазначалося, на момент смерті спадкодавця відбувається
відкриття спадщини. Але на цей час спадкоємці ще не стають її власниками.
У період між відкриттям спадщини і її прийняттям успадковуване майно не
належить нікому і стає “лежачою спадщиною” (яка чекає свого суб’єкта).
Між відкриттям спадщини і її отриманням спадкоємці повинні були
здійснити такі юридичні дії:
1. Повністю виявити успадковуване майно і забезпечити його охорону. З
допомогою органів місцевої муніципії, свідків, родичів проводився
інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна. На його основі
визначався актив і пасив спадщини. Це робилося не тільки для того, щоб
зібрати разом все майно небіжчика, а й з тим розрахунком, щоб не надати
„ведмежу послугу” спадкоємцю, коли, прийнявши спадщину, він виявить, що
борги спадкодавця перевищують його надбання. За правом Юстиніана,
визначалося: коли спадкоємець з участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів
здійснить опис та оцінку майна, то відповідальність його за борги
спадкодавця обмежувалася лише розмірами успадковуваного майна (тобто
його активами). Ця пільга називалася beneficium inventarii. Правда, опис і
оцінка повинні бути здійснені у трьохмісячний термін після відкриття
спадщини.
Застосування цього правила мало практичне значення в тому випадку,
коли в успадковуваному майні було багато боргів, і для спадкоємця виникала
небезпека, що на їх погашення він буде змушений пустити власне майно.
З іншого боку, як правило, актив спадщини перевищував її пасив. Але
могло так статися, що у спадкоємців виявилося багато своїх боргів. Набуття
спадщини призводило до злиття обох майнових мас. Тоді кредитори
спадкодавця ризикували не отримати свій кредит або він міг погаситися
частково.

271
 В інтересах кредиторів преторська практика запровадила правило –
право вимоги щодо успадковуваного майна відокремити від майна
спадкоємця. В такому разі успадковуване майно йшло в першу чергу на
погашення заборгованості покійного спадкодавця перед своїми кредиторами.
Після цього залишок йшов на задоволення інтересів кредиторів спадкоємця.
Набуття спадщини мало своїм наслідком погашення взаємних
зобов’язань між спадкодавцем і спадкоємцем, припинення сервітутів та
інших прав на чужі речі, оскільки тепер у всього майна з’являвся один
власник.
2. Виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх перебування,
розміри вимог і боргів.
3. Виявити потенційних спадкоємців. Для цього повинен був час, який
законодавством не визначався. Лише правом Юстиніана кредиторам
надавалось дев’ять місяців для пред’явлення позову про повернення боргу.
Для прийняття спадщини були необхідні такі умови: по-перше, здатність
спадкоємця до прийняття спадщини. По-друге, висловлення ним волі щодо
прийняття спадщини у два способи: заявою про намір прийняти спадщину та
фактичним вступом в управління майном. Щодо останнього, то варто
зазначити, що приступити до управління майном можна було у будь-який
спосіб. (Наприклад, спадкоємець продовжує обробляти поле, яке має перейти
йому у спадок, доглядає за худобою, ремонтує будинок тощо. Він не
відмовляється від сплати боргів померлого, а також виконання деяких його
зобов’язань).
А якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, не встигнувши
її прийняти? На перших порах спадщину приймав субститут (підпризначений
спадкоємець). Така особа повинна була бути зафіксованою у заповіті. Якщо
такого не було, то спадщина ставала виморочною. В добу республіки
преторська практика винайшла справедливіший шлях: в разі смерті
спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом; частка

272
спадкоємця, що не встиг отримати майно, поділялася між наступними
спадкоємцями. Таке правило дістало повсюдне застосування і називалося
спадковою трансмісією.
Римському праву було відоме сінгулярне спадкоємство, коли до окремих
осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх боргами, чи
обов’язками. Сюди належали легати і фідеїкоміси.
Легатом називалась заповідальна відмова, яка виражалась у
розпорядженні спадкодавцям в своєму заповіті щодо надання певній особі
якоїсь вигоди за рахунок спадкового майна.
До легаторія переходило лише окреме право, а не частина спадщини, а
тому він не ніс відповідальності за борги спадкодавця.
Легати призначались тільки заповітом. Встановлення легатів вимагало
досить обтяжливих формальностей і складної процедури. Саме ці обставини
зумовили перехід до спрощеного механізму надання розпорядження
спадкодавцем. Вони дістали назву фідеїкоміси (“доручення
совісті”).Фідеїкоміси на перших порах мали характер прохання і не дістали
юридичної сили, а тому не користувалися позовним захистом. Виконання їх
було справою совісті спадкоємця.
З часів імператора Августа їм став надаватися позовний захист, вони
набули визнання і поширення. Згодом фідеїкоміси зближуються з легатами і
в часи Юстиніана зливаються.
Попри свою простоту, доступність і необтяженість формалізмом,
фідеїкоміси мали одне вразливе місце. Могло статися так, що своїм
фідеїкомісом спадкодавець зобов’язував спадкоємця видати третій особі все
своє майно. І спадкоємець був змушений виконати його волю, оскільки ніс
юридичну і моральну відповідальність за невиконання. В такому разі за
спадкоємцем залишалися лише борги і обв’язки спадкодавця.

273
 Тому досить скоро було запроваджено правило: спадкоємець залишав за
собою за будь-яких обставин ¼ частку майна спадкодавця. Особа, яка
отримала фідеїкоміс, брала на себе і відповідну частку боргів спадкодавця.

Словник маловідомих термінів та визначень

Спадкодавець – фізична особа, після смерті якої залишалось
успадковувань майно.
Спадкоємець – фізична чи юридична особа, до якої переходить майно
померлого.
Апробація – випробування чого-небудь життєвою практикою.
Виморочне майно – майно спадкодавця, яке не знайшло свого
спадкоємця.
“Лежача спадщина” – майно, яке перебувало в нічийній власності в
період від відкриття спадщини до її прийняття.

Додатки
Із джерел античної мудрості
(Латинські крилаті вислови, афоризми, прислів’я, приказки, літературні
цитати)

Використання афоризмів у розмовній мові стало настільки звичним,

що співрозмовники часто навіть не замислюються, чиє саме висловлювання
вони використали, щоб прикрасити свою промову. Виявляється, більшість з
них належить людям, які жили у Стародавній Греції чи Римі, а також
філософам Середньовіччя. Люди тієї епохи вміли спостерігати за світом і

274
тим, що його наповнює. Вони залишили свої думки і міркування у коротких і
влучних висловах. Латинські афоризми найчастіше застосовують, коли
хочуть надати більшої ваги сказаному, підтвердити безапеляційність власної
думки.
Антична культура була тією першоосновою, на якій виникла і
розвинулася нова європейська культура. Не можна не погодитися з думкою
класика марксизму Фрідріха Енгельса про те, що «…без того фундаменту,
який заклали Греція і Рим, не було б сучасної Європи» (Маркс К.,Енгельс
Ф.Твори, т. 20. – С.175). Художня творчість античних народів ніколи не
відривалася від своїх фольклорних джерел. Ґрунтом античного мистецтва
була міфологія у її найрозвиненішому антроморфорному варіанті.
Впродовж усієї античної історії існували і малі фольклорні форми:
заклинання, загадки, гноми19, прислів’я, приказки. Багато з них згодом
набули повсюдного поширення в усіх народів Європи (як, наприклад,
«Кінець – ділу вінець», «Одна ластівка не робить весни», «Капля камінь
точить»та ін..) Мова народу, народна творчість завжди відображала його
спосіб життя, неповторність і національну самобутність. Прислів’я, приказки,
байки, гноми ніби акумулюють в собі народну мудрість, конденсують її і
подають у стислому, легкому для сприйняття і розуміння вигляді. В цьому
сенсі під мудрістю варто розуміти не систематизовані наукові знання
(класичну науку), а багатовіковий життєвий практичний досвід. Він був
результатом пізнання явищ природи, звичаїв народу, особистого і
суспільного життя, історії і психології.
Деякі дослідники вважають, що спершу прислів’я, приказки були
ніби своєрідними заклинаннями, які використовувалися для захисту людини
від злих, ворожих сил. Потім ними почали передавати з покоління в
покоління перші примітивні знання про явища природи і суспільного життя,
19
Гнома – (з давньогрецької) – думка, вислів, судження,, яке містить якесь правило
народної мудрості або оригінальну філософську думку.

275
а також повчання і настанови, як поводитися за тих чи інших конкретних
випадків і ситуацій.
В основі більшості прислів’їв і приказок лежить певний образ,
завдяки якому зміст висловлюваної думки стає яснішим, виразнішим і через
це дохідливішим і зрозумілішим. Такий образний, художньо-естетичний
спосіб пізнання дійсності, що спостерігається на ранніх стадіях розвитку
суспільства у багатьох народів, особливо був притаманний античним
народам, зокрема давнім грекам і римлянам. Але якщо у міфах більше
художньої фантазії, то у прислів’ях і приказках, гномах байках більше
практичної життєвої мудрості.
Художня, поетична природа прислів’їв, приказок, сентенцій дає
можливість не лише подати велику кількість узагальнюючих типових
життєвих ситуацій, а й висловити ці узагальнення у стислій, влучній,
дохідливій формі, сповненій яскравими переконливими образами і живим
емоційним сприйняттям дійсності.
Крім згаданих вже малих фольклорних форм, значну частину
фразеології античних мов становлять так звані крилаті слова 20. На відміну від
прислів’їв і приказок, що давно стали безіменними, крилаті слова
здебільшого зберігають зв'язок з першоджерелами їх виникнення. Багато
вчених, філософів, письменників і поетів, високо цінуючи народну мудрість,
зокрема мудрість античних народів, і літературну спадщину давньогрецьких і
римських майстрів слова, часто використовували латинські приказки,
прислів’я, фразеологічні формули, крилаті слова у своїх наукових творах,
публіцистиці, листах, усних виступах.
Найдавніші європейські прислів’я і приказки виникли у античній
Греції, де вони дістали найменування «паремія» (прислів’я, приказка). Цікаву

20
Вираз «крилате слово» («крилатий вислів») вперше зустрічається в «Іліаді» та
«Одісеї». Цей поетичний гомерівський образ згодом став вживатися щодо тих слів і висловів, які
передавалися з уст в уста, ніби перелітаючи на крилах від народу до народу, з епохи в епоху.

276
думку щодо їх походження висловив у свій час Аристотель, вважаючи, що
паремії це залишки, фрагменти якоїсь стародавньої мудрості, яка загинула
під час великих катастроф людства, однак уривки її випадково збереглися і
дійшли до наступних поколінь. За свідченням Діогена Лаертського,
Аристотель був навіть автором цілої книги про прислів’я, яка, на жаль, не
дійшла до нас.
Мудрі, влучні вислови стародавніх греків були засвоєні і широко
використані римлянами, які додали до них багато зразків своєї народної
мудрості. Поширення, дальший розвиток і вдосконалення цього жанру в Римі
були зумовлені тим, що латинська мова з характерною для неї стислістю та
економією у вислові думок була якнайкраще пристосована для створення
цілої низки блискучих сентенцій і афоризмів. Стислість і влучність
латинської літературної мови, безперечно, пов’язані з бурхливим розвитком
ораторського мистецтва у Давньому Римі, яке набуло там великого
політичного значення. Римські державні й політичні діячі, в тому числі й
імператори, вважали за потрібне вставляти у свої промови прислів’я,
сентенції, афоризми. А також влучно й дотепно відповідати на серйозні,
важливі питання політичного характеру.
Навіть формули римського права, зафіксовані в різних юридичних
збірках і кодексах (як, наприклад, «Дигести», «Пандекти», «Кодекси») часто
нагадують своєю структурою, змістовною стислістю, чіткістю повчальні
сентенції. Деякі з них в узагальненому значенні теж почали згодом
вживатися як прислів’я або крилаті вислови. Варто зазначити, що
використання римських юридичних формул у «заземленому», побутовому
або часто навіть у пародійному плані веде свій початок ще від римської
комедії (комедій Плавта).
Славнозвісний теоретик римського ораторського мистецтва
Квінтіліан радить ораторам, якщо вони хочуть стати справжніми майстрами
слова, щоб захоплювати, переконувати і вести за собою слухачів, повинні

277
добре знати прислів’я і своєчасно й доречно вставляти їх у свої промови. Він
прирівнює прислів’я до повчальних прикладів (exempla) через те, що ті і
другі мають велике виховне значення. Переконливість прислів’їв зумовлена
тим, пише Квінтіліан, що вони є втіленням загальновизнаної народної
мудрості. Основою непохитного авторитету прислів’їв і приказок, на думку
оратора, є їх незаперечна правдивість і властива народу пошана до давньої
мудрості. І саме через те, що прислів’я не мають якогось конкретного автора,
а висловлюють спільні для всіх людей думки і прагнення, вони стають
надбанням усього народу.
Прислів’я, приказки, крилаті вислови не могли б зберегтися
упродовж багатьох віків, якби вони не були для всіх людей істинами, гідними
довір’я. Прислів’ям притаманна якась первісна сила істини, і тому вони
зажили такої поваги, що, здавалося, були створені не людиною, а ніби зійшли
з неба (наприклад, «Vox populi – vox dei» - «Голос народу – голос Божий»).
Латинські слова, крилаті вислови актуальні і сьогодні. Вони розвивають
логічне мислення, підвищують мовну культуру, сприяють розширенню
загального світогляду людини. Вони були і залишаються джерелом
збагачення нашої мови. «Заговори, щоб я тебе побачив», - писав Сократ.
«Поки людина не заговорить, її обдарованість залишається невідомою, а
хиби приховані», - писав персидський письменник і мислитель Сааді. Крилаті
вислови, які зафіксували розум, душу, силу слова, відображають етичні та
естетичні ідеали минулих поколінь, допомагають нам стати розумнішими,
добрішими, сильнішими і великодушними.
Латинська фразеологія на сьогодні залишається невичерпним
джерелом збагачення інтернаціонального фразеологічного фонду. Однак,
відбиваючи явища й поняття віддаленої від нас епохи, вона потребує
відповідних пояснень. Тому для підвищення пізнавальної цінності
наведеного фразеологічного матеріалу до нього у багатьох випадках

278
подаються коментарі міфологічного, історичного та історико-літературного
характеру.
Використання в навчальному процесі латинських прислів’їв,
приказок, сентенцій, афоризмів, літературних цитат має велике виховне
значення. Адже багато поданих висловів не тільки відбивають світогляд
античного суспільства, а й можуть бути корисними для ідейно-політичного і
етичного виховання сучасної студентської молоді.
Вивчення змістовних, лаконічних, влучних, досконалих за формою
латинських висловів, більшість з яких містить у собі відомі міфологічні та
літературні образи, відіграє важливу роль у художньо-естетичному вихованні
студентів, прищеплює їм навички мовної культури, вчить стисло, чітко,
яскраво й дохідливо висловлювати свої думки, що є конче потрібним у
подальшій роботі юриста.
Навчальний посібник містить відібрані автором латинські афоризми
на юридичну чи просто життєву тематику з метою забезпечення студенту
права їх вибору відповідно до власного досвіду, захоплень чи дидактичних
завдань.
Вважаємо, що таке видання стане корисним студентам-юристам,
поглибить їхні знання з історії держави і права, основ римського приватного
права, історії вчень про державу і право та інших дисциплін. Він сприятиме
загальному підвищенню культурного рівня майбутнього фахівця,
усвідомленню ним того, що historia est optima magistra vitae («Історія –
найкраща вчителька життя»), що вона повторюється, що сьогодення – це
давно забуте минуле.
Автор у своїй викладацькій діяльності пропонує студентам вивчити
певний «обов’язковий мінімум» (30, 50, 100 сентанцій), які студенти самі
обирають на свій розсуд. Однак це має бути не просте зазубрювання
афоризмів із перекладом на рідну мову, а й знання їх витоків, першоджерел,
історії вживання тоді і значення у наш час. При цьому слід знати і шанувати

279
традиції та надбання минулого, пам’ятати мудрість древніх, котрі говорили:
«Vestigia simper adora» («Завжди шануй минуле!»).
При підготовці посібника автор багато корисного запозичив із
посібника С.М.Лучканина «Латинські сентенції (крилаті латинські вислови) з
історико-літературним коментарем» (К., 2009), за що йому велика вдячність.
A
Ab actu ad potentiam – Від дійсного до можливого.
Ab imo pectore – Від щирого серця.
A bove majore discit arare minor – Від більшого бика вчиться орати
менший.
Absolvo – Я виправдовую.
Ad grave damnum – До великого збитку.
Adversa valetudo excusat – Погане здоров’я звільняє від
відповідальності.

Alteri stipulari nemo potest – Ніхто не може укладати стипуляцію на

користь третьої особи (Іншими словами: боргова вимога, заснована на
стипуляції, не поширюється на третю особу).

Ad bestias – «До звірів».

Такими словами в Римі завершувалося судочинство або їх
вигукував можновладець, приймаючи на свій розсуд рішення про
покарання. Мова йде про кидання на розтерзання хижим звірам у
цирку за якусь провину рабів або засуджених за особливо тяжкі
злочини вільних осіб чи військовополонених.

Ad majorem Dei gloriam – Для більшої слави Бога.

Ad meliora tempora! – До кращих часів!

Ad multos annos – На довгі роки.

Ad subentum legem – Підкорятися закону.
Adoptio naturam imitator – Усиновлення наслідує природу.
За римським звичаєм і правовими нормами, усиновлена особа
має бути молодшою за усиновителя хоча б на 18 років.

280
 Ad referendum – Відкласти для подальшого розгляду («Сховати під
сукно» або «Покласти в довгий ящик»).

А mensa et toro – Від столу та ложа (припинення спільного

подружнього життя).

A casu ad casum – Від випадку до випадку.

Accepto damno stulti sapient – Зазнавши шкоди, дурні мудрішають

(рос. «На ошибках учатся»)

Accusare nemo se debet, nisi coram Deo – Ніхто не зобов’язаний

звинувачувати самого себе, хіба що тільки перед Богом.

Accusatio desiderat crimen – Звинувачення передбачає наявність

злочину.

Actio legis – Законний позов.

Actio personalis moritur cum persona - Особистий позов (із делікту)
помирає разом із особою.

Actori incumbit onus probandi – Тягар доведення вини покладається на

позивача.

Ad Calendas Graecas – До грецьких календ. (рос.: «После дождичка в

четверг»).
У римському календарі календами називалися перші дні
кожного місяця. Це були дні виплат боргів і процентів по них. У
стародавніх греків календ не було, а тому зазвичай вислів означає «до
часу, який ніколи не настане» (подібно до нашого «коли рак свисне»).
Це був найулюбленіший вислів римського імператора Октавіана
Августа.

Advocatus diaboli – «Адвокат диявола». (Захисник безнадійної справи, в

яку не вірить і той, хто захищає підсудного).
Відповідно до традиції, яка встановилася у католицькій
церкві, процедура канонізації нового святого проводилася у формі
диспуту між двома сторонами. Один з його учасників – advocatus Dei
(адвокат Бога) виголошував заслуги того, хто канонізувався. А інший
– advocatus diaboli (адвокат диявола) виступав із запереченнями

281
Aequitas naturalis praeferendu est rigeri juris – Природна
справедливість переважає над суворістю права.

Alea jacta est – Жереб кинуто ( У розумінні – «Назад дороги немає»).

Це слова Гая Юлія Цезаря, які він виголосив після тривалого
обдумування в 49 р. до н.е., перейшовши прикордонну річку Рубікон у
Північній Італії, яка відокремлювала його галльські завоювання від
сенатських володінь. Це було фактично відкритим виступом проти
Сенату, оскільки спеціальний закон останнього заборонив
переходити з військом Рубікон.
Сьогодні вислів вживається тоді, коли йдеться про
прийняття якогось сміливого і безповоротного рішення.

Alibi (alius + ibi) – Непричетність до певного випадку (Перебування в

іншому місці в момент вчинення злочину).

Aliud est tacere, aliud celare –Одна справа – мовчати, інша -

замовчувати.

Alter ego – Друге «я».

Altera manu fert lapidem, panem ostentat altera – В одній руці несе
камінь, а в іншій – показує хліб.

Alterum non laedere – Не заподіювати шкоди іншому.

Altissima flumina minimo sono labantur – Найглибші ріки течуть з

найменшим шумом.

Amantes – amentes est – Закохані – безумні.

Amat victoria curam – Перемога любить старанність.

Amicus certus in re incerta cernitur – Справжній друг виявляється в

біді.

Amicus curiae – «Друг суду». (Особа, котра допомагає у судочинстві).

Amicus meus - alter ego – Мій товариш – друге «я».

Amicus, Plato, sed magis amica veritas – Платон друг, але істина
дорожча.

282
 Подібний вислів зустрічається у Платона в діалозі про
безсмертя душі: «Менше думайте про Сократа, а більше про
істину».За іншою версією, це – слова Аристотеля, який, поважаючи
особисто Платона, сповідував інші ідеологічні погляди, перебуваючи
на позиціях матеріалізму. Було це так. У 366 р. до н.е. молодий
Аристотель приїхав до Афін у знамениту академію Платона, де вони
пропрацювали разом близько 20 років. Аристотель став улюбленим
учнем Платона, який називав його «розумом всієї школи». Однак
Аристотель порвав з ідеологічними поглядами свого учителя і визнав
матеріалістичне існування навколишнього світу. Наведені вище
слова свідчать саме про це.
У нинішньому розумінні ця сентенція вживається: а) для
визнання правильності чогось не є самодостатнім посилання на
авторитет; б) дружба не повинна перешкоджати прагненню до
істини.

Amicus verus – rara avis – Справжній друг – рідкісний птах.

Amor etiam Deos tandit – Кохання вражає навіть богів.

Amor non est medicabilis herbis – Від любові немає зілля.

О.С.Пушкін: «Вот здесь лежит больной студент –
Его судьба неумолима.
Несите прочь медикамент:
Болезнь любви неизлечима»

Amor tussisque non celatur – Любов і кашель не приховаєш.

Anfactus judicius – Юридичні хитрощі.

Aquae et ignis interdictio – «Відлучення від води і вогню».

Один з видів покарання за особливо тяжкі злочини, який
означає позбавлення особи цивільних прав та її вигнання за межі
держави.

Arbor mala, mala mala – Погане дерево – погані плоди.

Argentum Dei – «Божі гроші» (завдаток, сплата якого скріплювала

угоду).

Argumenta ponderantur, non numerantur – Докази зважують, а не

рахують.

283
Argumenta non numeranda, sed ponderanda sunt – Сила доказів
(аргументів) у їх вагомості, а не у кількості.

Audiatur et altera pars – Слід вислухати і протилежну сторону.

Один із найважливіших юридичних принципів, який
передбачає об’єктивність, неупередженість при розгляді судових
справ і всіляких спорів. У Стародавніх Афінах судді привселюдно
присягалися, що вони будуть з однаковою увагою слухати обидві
сторони. Їхній суд присяжних (геліея) був завжди відкритим і
гласним.

Augusta legibus solute non est – Королева не звільняється від дії

закону.

Aurea mediocrifas – Золота середина.

Формула практичної моралі, одне з основних положень
філософії Горація, що знайшла відображення в його ліриці.
Вживається також для характеристики посередніх людей
.
Aurei freni non faciunt equm meliorem – Золота вуздечка не робить
коня кращим.

Auribus tento lupum – «Тримаю вовка за вуха».

Ця латинська приказка вживається для пояснення
безвихідного становища людини, поєднаного з ризиком для життя.

Aut amat aut odit mulier, nil est tertium – Жінка або любить, або
ненавидить. Третього не дано.

Aut Caesar, aut nihil – Або Цезар, або ніхто.

Aut cum scuto, aut in scuto! – Зі щитом або на щиті! (рос.: «Или грудь
в крестах, или голова в кустах»).
Це – відомі слова спартанки Горго синові, котрий йшов на
війну. Вислів пов'язаний зі звичаєм нести на щиті воїнів, які загинули
в бою («Або повернутися переможцем, або вмерти героєм»).

Aut vincere, aut mori – Або перемогти, або вмерти (укр.: «Або пан,
або пропав»).

Ave, Caesar, morituri te salutant! – Здрастуй, Цезаре! Ті, хто йде на

смерть, вітають тебе!

284
 Цими словами гладіатори, йдучи на смертельний бій, вітали
імператора Риму.

B
Barba crescit, caput nescit – Борода росте, а голова не тямить («Що з
літ, то й з розуму»).
Як розповідає римський письменник Авл Геллій, в Афіни до
багатого й освіченого мудреця Аттіка одного разу приїхав чоловік з
довгою бородою і у плащі з проханням про допомогу. На запитання
господаря, хто він такий, перехожий відповів, що його зовнішній
вигляд говорить про те, що він – філософ. На це мудрець відповів
приведеними вище словами.

Barba non facit philosophum – Борода не робить людину мудрою.

Bellum omnis contra omnes – Війна всіх проти всіх.

Billa vera – Звинувачення вірне. (Це була формула затвердження

звинувачення колегією присяжних).

Bis dat, qui cito dat – Двічі дає той, хто дає швидко. (рос.: «Дорога
ложка к обеду»).

Blanditia, non imperio fit dulcis venus – Кохання можна досягти

ласкою, а не силою («Кохання не купиш за гроші»).

Bona fides – Добра совість.

Bona vacancia – «Виморочна спадщина». (Спадщина, у якої не

виявився спадкоємець).

Bonis nocet, qui malis parcit – Той, хто щадить злих, шкодить добрим
(Сенека).

Brem manu – «Короткою рукою» (тобто, швидко, без зволікань).

Brevia formata – Судові приписи за встановленою формою.

285
 C
Calamitate doctus sum – Біда мене навчила.

Cancer lepodet capit – Рак впіймав зайця.

Приказка вказує на неймовірність якоїсь події, на її
неможливість та абсурдність.

Cantica gignit amor, jet amorem cantica gignunt – Кохання народжує

пісні, і пісні народжують кохання.

Cantilemam eandem canis – Співаєш одну і ту ж пісню.

Carior est auro juvenis – Молодість дорожча за золото.

Casus fortuitus – Випадкова подія.

Casus minor – Нещасний випадок.

Casus sentit dominus – «Хазяїн відчуває випадок». Означає, що ризик

загибелі речі покладається на її власника.

Cessio honorum – Право неплатоспроможного боржника передати

кредиторам своє майно і в такий спосіб уникнути в’язниці та безчестя
(ганьби).

Charta de non ente non valet – Договір про неіснуючий предмет є

недійсним.

Charta non erubescit – Папір не червоніє.

Вислів означає, що на папері можна буз особливої ніяковості
написати будь-що, в той час як у приватній бесіді (особливо віч-на-
віч) таке сказати неможливо (чи недоречно), нескромно або навіть
непристойно (рос.: «язык коснеет, а перо не робеет»).

Cives origo facit – Громадянами (Риму) робить походження.

Civis Romanus sum! – Я – римський громадянин!

Cognosce te ipsum – Пізнай самого себе.

Communio est mater rixarum – Спільна власність є матір’ю розбрату.

Consensus ad bellum – Угода щодо війни.

286
Contra legem terrae – Проти законів країни.

Commodum ex injuria sua non habere debet – Ніхто не повинен

отримувати вигоду від вчиненого ним правопорушення.

Communis scripta – Спільний документ (договір).

Conditio sine qua non – «Умова, без якої – ні». (Необхідна умова).

Consensus ad idem – Згода намірів, без якої неможлива угода.

Contra legem terrae – Проти законів країни.

Coram paribus – У присутності рівних (йдеться про процедуру

укладення угоди).

Clavus clavo pellitur – Клин клином вибивають.

Вважається, що цей вираз пов'язаний перш за все із реальним
процесом колення дров. Його сутність зводиться до застосування
спеціального клину (дерев’яного чи металевого), який забивали у
зроблену сокирою у поліні щілину. Якщо при цьому клин застрявав у
поліні, блокуючи тим самим сокиру, то вихід один – взяти іншого
клина і вибити ним заблоковані знаряддя.
На сьогодні вираз вживається у розумінні того, що якусь дію
можна заблокувати (або розблокувати) аналогічною дією і таким
самим способом. «То дурне, що клин клином вибивають. Це тільки
для дерева, а з людського серця нічого клином не виб’єш…» (Михайло
Стельмах «Хліб і сіль»).

Cogito, ergo sum – Я мислю, значить я існую.

Автором твердження вважається французький філософ і
математик Рене Декарт, який намагався побудувати систему
філософії, котра була б вільною від елементів віри, і була б заснована
виключно на діяльності розуму.

Confessus pro judicato habetur – Хто зізнався у злочині, той

вважається засудженим.

Consientia est mille testes – Людська совість – це тисяча свідків.

Consensus facit jus – «Згода створює право» ( Сторони через угоду

створюють для себе право).

287
Consensus facit nuptias – Шлюб створюється згодою.

Consistore sibi mordem – Покінчити з собою.

Consortium omnis vitae – Шлюбний союз на все життя ( міцний

шлюб).

Consuetudo est altera lex – Звичай є другим правом.

Consuetudo - altera natura – Звичка – друга натура.

Означає, що звички настільки міцно вкорінюються в нас, що
ніби стають нашою іншою природою (натурою), яку важко, а іноді
неможливо викорінити. Вислів належить Цицерону.

Compendia sunt dispendia – Найкоротший шлях є найдовшим.

Consciscere sibi morten – Спричинити собі смерть (Покінчити з

собою).

Contra bonus mores – Проти добрих звичаїв. (Іншими словами: дія,

котра суперечить загальновизнаній моралі.

Contra jus – Всупереч праву (проти права).

Contra faktum non est argumentum – Проти факту немає доказу.

Contra legem facere – Дії, заборонені законом.

Contra spem spero – Без надії сподіваюсь.

Conventio facit legem – Угода створює право (У розумінні: закон

зобов’язує сторони виконувати те, про що вони домовилися).

Cornu copiae – «Ріг достатку».

Походження сентенції пов’язане з грецьким міфом про
богиню Амалтею, яка вигодувала немовля по імені Зевс молоком кози.
Одного разу коза обломила свій ріг об дерево, і Амалтея, наповнивши
його плодами, піднесла Зевсові. Коли Зевс виріс, він скинув з престолу
свого батька Кроноса, а козу, що його вигодувала, перетворив на
небесне сузір’я. Козиний ріг став дивовижним «рогом достатку»,
символізуючи багатство та добробут.

288
Corpore et animo – І тілом, і душею.

Corpus delicti - Склад злочину, речовий доказ.

Corpus juris – Звід законів.

Credo, quia absurdum – Вірю, тому що абсурдно (безглуздо).

Вислів бере початок із трактату християнського
письменника Тертуліана (ІІ – поч. Ш ст. н.е.) «Про тіло Христове»,
де він зазначав: «І помер Син Божий, що цілком вірогідно, бо
неймовірно. І похований Він, і воскрес, що правдоподібно, бо
неможливо». В часи розквіту середньовічної схоластики церква
використовувала це твердження для обґрунтування неймовірних
божественних легенд і чудес.
На сьогодні ця сентенція вживається у якості
характеристики сліпої віри і некритичного ставлення до чогось.

Crimina morte extinguunter – Злочини гасяться смертю (мається на

увазі – смертю злочинця).

Culpa lata – Груба недбалість (йдеться про міру вини за невиконання

якогось зобов’язання).

Culpae poena par esto – Нехай покарання відповідає злочину.

Culpam poena premit comes – За провиною настає розплата.

Cum servo nulla action est – Рабові не можна подавати позов.

Curantes jure invant – Закони допомагають тим, хто про них дбає.

Curia advisare vult – Суд бажає обдумати. (Це означає наступне:

треба відкласти рішення, щоби вивчити додаткові матеріали по
справі).

Curia pedis pulverisati – «Суд запилених ніг».

(Мається на увазі суд, котрий спеціально заснований для
відправлення правосуддя на ярмарках і ринках).

Cursus curiae est lex curiae – Практика суду є закон для суду.

289
 D
Debita sequuntur personam debitoris – Борги слідують за особою
боржника.

Debitor non praesumitur donare – Презумпція є та, що боржник не

робить подарунків.
De debitore in partes secando – «Для розпинання боржника на
частини».
(Право Законів ХІІ Таблиць тлумачилося у тому розумінні,
що воно уповноважувало кредиторів розтинати тіло боржника на
частини відповідно до розміру претензій до нього).

Debitus et contractus sunt nullius loci – «Борг і договір не пов’язані з

місцем». (Мається на увазі, що позови з договору є транзитарними,
тобто не пов’язаними з місцем укладення чи місцем виконання
договору ).

Decipi quam fallere est tutius – Краще бути обманутим , ніж обманути
іншого.

De dolo malo – Зловмисно.

De facto – Фактично, насправді.

De gustibus non est disputandum – Про смаки не сперечаються.

Це – середньовічна схоластична приказка, яка отримала
швидке поширення по всій Європі. Існують аналогічні приказки у
сучасних мовах: «На любов і смак товариш не всяк»; «На вкус и цвет
товарищей нет»; «На любовь да на цвет спора нет»; «Скільки ротів,
стільки ж і смаків».

De lege ferenda – (Пропозиції) до майбутнього законодавства.

De lege lata – З погляду чинного закону.

De liberandum est saepe, statuendum est semel – Обговорювати треба

часто, а вирішувати один раз.

De libertate probanda – «Для доведення волі» (Судовий наказ, за

яким невільник набував статусу вільної людини).

290
Delicatus debitor est odiosus in lege – Боржник, що живе в розкоші, є
противним закону.

De lingua stulta - incommode multa – Від нерозумного язика великі

неприємності («Язик меле, як помело»).

De lucro captando – Заради вигоди (з користі).

De mortius aut bene, aut nihil – Про мертвих говорять або хороше,
або нічого.
Навряд чи знайдеться людина, яка ніколи не чула про те, що
про померлих людях не можна говорити нічого поганого. А чому?
Тому що ця людина вже покинула земний світ, і ніколи не зможе
заперечити сказане про неї чи захистити себе або свою репутацію в
очах тих, хто ганьбить її. Тому краще про себе, мовчки згадати якісь
погані речі, але не говорити про це вголос.
Версій походження вислову існує декілька. Найчастіше його
приписують одному із семи давньогрецьких мудреців Хілону :»Про
померлих не можна злословити». Античні люди дуже шанували
померлих. Їхні скульптурні портрети були в кожному багатому
римському домі. Ця традиція тягнеться ще від етрусків – одного з
трьох племен, котрі утворили римську патриціанську общину.

De minimis non curat lex – Закон не переймається дріб’язковим.

De minimis non curat praetor – Претор не займається дрібницями.

Мова йде про високого посадовця Стародавнього Риму –
претора, який вирішував важливі справи щодо судочинства,
управляв провінціями, і якому не пасувало вникати у дрібні справи.

De nocte consivium – Ніч приносить пораду.

De nihil, nil – «З нічого – ніщо». (Нікчемний договір не породжує

право).

De rigore juris – За буквою закону.

Deventio vester homo – «Я стаю твоєю людиною» (Формула присяги

на вірність клієнта своєму патрону).

De salva guardia – Охоронна грамота для іноземця.

291
Desunt inopiae multa, avaritiae omniae – Бідним людям багато чого
не вистачає, а жадібним – усього.

Diabolus non est tam ater, ac pingitur – Не такий страшний чорт, як

його малюють.

Dicere jus – Вершити суд.

Dies levat luctum – День зменшує горе.

Discere ne cesses – Не переставай вчитися.

Dives est, qui sapiens est – Багатий той, хто мудрий.

Dominus sentit periculum – Ризик випадкової загибелі (речі) несе її

власник.

Doctrina multiplex, veritas una – Наук багато, істина одна.

Dolus pro facto accipitur – Спроба (вбивства) прирівнюється до

самого вбивства.

Doubus litigantibus, tertius gandet – Коли двоє сперечаються, третій

радіє.

Dictum as factum – Сказано – зроблено.

Disce gaudere! – Вчись веселитися.

Для здійснення серйозних справ слід іноді й повеселитися,
радив Аристотель

Divide et impera! – Розділяй і владарюй.

Це – формулювання принципу агресивної політики римських
полководців та імператорів. Наприклад, під час підкорення Греції та
Македонії у 146 р. н.е. римлянам вдалося посварити обидва народи,
нацькувавши їх один на одного, а потім успішно поневолити. Він є
улюбленим засобом усіх тиранів і агресорів, котрі розпалювали
ворожнечу між народами, щоб підкорити їх чи зберегти над ними
свою владу.

Dolus malus – Злий намір.

Domi sedet, lanam ducit – Сидить дома, пряде вовну.

292
 Мова йде про спосіб життя жінки в античній Греції,
зокрема, в Афінах.

Dominus sentit periculum –Господар відповідає за збиток.

Ducitur in absurdum – Доведено до абсурду.

Dum spiro – spero – Поки живу – надіюсь.

Duos lepores insequens, neutrum cepit – За двома зайцями побіжиш,

жодного не впіймаєш («На двох стільцях всидіти не можна»).

Dura lex scripta tamen – Ненормальний закон, але він так написаний.

Dura lex, sed lex est – Закон ненормальний, але він – закон.

Durante minore aetate – У період неповноліття.

Durante vitae – Впродовж життя.

E
E cantu dignoscitur avis – За співам розпізнається птах.

E duobus malis minimum eligentum – З двох зол слід вибирати

менше зло.

Edimus, ut vivamus, non vivimus, ut edamus – Ми їмо, щоби жити, а

не живемо, щоби їсти.

Electio est creditoris – Вибір належить кредиторові.

Ego tibi, tu mini – Я – тобі, ти – мені.

Вислів зустрічається в «Іліаді» Гомера: там йдеться про
взаємну поступливість богів, однак маються на увазі і людські
відносини. Там цей вислів вживається у значенні взаємодопомоги,
взаємної підтримки. Однак згодом ці крилаті слова набули
негативного відтінку і почали вживатися як натяк на утилітарні,
нечесні взаємопослуги.

Elephantum ex musca facis – Ти робиш з мухи слона.

Гомер у «Іліаді» поруч з битвами богів і людей зображує
дошкульність войовничих мух. Вислів став загальновідомою

293
приказкою, коли вказують на надмірне перебільшення чогось,
гіперболізують якесь явище.

E malis eligere minima – З багатьох лих обирати найменше.

Одне з повчань античних філософів. Аристотель, наприклад,
говорив, що треба вміти у малому злі знаходити навіть щось
втішне.

Errare humanum est – Людині властиво помилятися.

Це був улюблений вислів Юлія Цезаря.

Esse oportet ut vivas, non vivere ut edas – Їсти слід, щоби жити, а не
жити, щоби їсти.
Середньовічна сентенція, яка є парафразою давньогрецького
вислову, який, за свідченням Діогена, належав Сократу.

Exceptio firmat regulam – Виняток підтверджує правило.

Et curia consentiente – За згодою суду.

Exceptio falsi omnium ultima – Брехлива заява (для суду) є найгіршим

за все.

Ex dolo malo non oritur actio – З обману не виникає права на позов.

Ex defectu juris – Через недолік (або відсутність) права.

Ex facto jus oritur – Право породжується фактом.

Ex fictione juris – На підставі юридичної фікції.

Ex jure naturale – За законом природи (за природним правом).

Exscessivum in jure reprobatur – Надмірність не схвалюється правом.

Exsecutio est finis et fruetus legis – Виконання (закону) є його

завершенням і плодом.

Ex mala causa non oritur actio – Із незаконної угоди не виникає право

на позов.

Exsperto crede – Вір досвідченому.

294
Extra legem positus – Поставлений за межами закону.
(Йдеться про особу, піддану так званій «цивільній смерті» у
зв’язку з покаранням за тяжкий злочин. Така особа вважається
юридично мертвою).

Extra legem positus est civiliter mortuus – Особа, поставлена поза

межами закону, з погляду цивільного права є мертвою.

Est autem vis legem simulans – Насильство також може маскуватися

під право.

F
Fac fideli sis fidelis – Будь вірний тому, хто вірний тобі.

Facinus sine more – Нечуваний злочин.

Facta contra jus non valere – Зроблене всупереч праву не є дійсним.

Facta loquuntur – Факти говорять (самі за себе).

Facta probantur, jure deducuntur – Діяння доводяться, право –

виводиться.

Factum negantis nulla probation – Заперечення факту

(правопорушення) не вимагає доказів.

Falsus in uno, falsus in omnibus – «Брехливе в одному є брехливим в

усьому».
Мається на увазі, якщо свідок дав нещиру (чи брехливу)
відповідь в одному, присяжні можуть не брати до відома його
свідчення в іншому.

Fatetur facinoris,qui judicium fugit – Зізнається у злочині той, хто

уникає суду (формула римського публічного права).

Feci, quod potui, faciant meliora potentes – «Я зробив усе, що міг; хто
може, хай зробить краще».
Це була, як правило, заключна формула промови римських
консулів, яку вони виголошували, передаючи повноваження
наступникам, коли закінчувався термін їхньої каденції.
Зараз вислів вживають при підведенні підсумків особистих досягнень
у певній сфері життєдіяльності.

295
Femina nihil pestilentius – Немає нічого згубнішого, ніж жінка.
Ця думка зустрічається в «Іліаді» Гомера, а також у
багатьох античних і середньовічних (християнських) авторів.

Festina lente – Поспішай повільно.

Приказка має привабливу парадоксальну форму, оскільки
поєднує у собі два протилежні поняття. Ця парадоксальність разом
з надзвичайною стислістю надає вислову особливої виразності,
влучності, дотепності. Її часто вживав римський імператор
Октавіан Август, вважаючи, що найбільшою вадою полководця є
поспішність і необачність.

Fiat justitia, et perecit mundus – Нехай згине світ, але здійсниться

правосуддя.
Вислів з’являється у творах Сенеки, який розповідає, що
суддя-жрець Гней Пізон одного разу наказав відвести на страту
солдата, який повернувся з відпустки без свого товариша-
супутника. Засудженого вивели за міський вал, поклали голову на
плаху, але раптом з’явився його супутник, якого вважали вбитим.
Центуріон, призначений керувати стратою, наказав катові
припинити екзекуцію і заховати меча. Після цього він відвів
засудженого назад до Пізона, щоб той зняв з нього обвинувачення.
Пізон страшно розлютився за те, що міг міг позбавити життя
невинного і у своєму гніві наказує вести на страту обох – солдата,
який не вбивав, і того, кого не вбили. Що може бути більш
негідним? Виявляється, може. Пізон пішов ще далі. Він наказав
стратити і третього – центуріона, який припинив страту
безневинного. «Тебе, - сказав Пізон, - я наказую стратити тому, що
ти вже засуджений; тебе – тому, що ти став причиною осуду
товариша по зброї; а тебе – за те, що не виконав наказу свого
воєначальника і судді». Після цього жрець промовив наведену у
заголовку фразу.
Тепер афоризм вживається у таких значеннях: для
правосуддя ні перед чим не слід зупинятися; задля правосуддя
(справедливості) потрібно пожертвувати всім.

Fide, sed cui fidas, vide – Довіряй, але дивись, кому довіряєш
(«Довіряй, але завжди перевіряй»)

Finis coronat opus – Закінчення вінчає справу. (рос. «Кончил дело –

гуляй смело»).

Felonia – Тяжкий злочин.

296
Flagrans crimen – У момент, коли скоювався злочин.

Fluctus numerale – Рахувати хвилі. («Бити байдики», «Горобцям дулі

давати»).
Вислів вживається у значенні виконувати безплідну роботу
або вести безтурботне життя.

Fraus meretur fraudem – Обман породжує обман («Один раз

обдуривши, - хто тобі повірить!»).

Fraus et jus nunquam cohabitant – Обман і правосуддя ніколи не

сумісні.

Fronti nulla fides – Не довіряй зовнішності (рос. «Встречают по

одежке, а провожают по уму»).

Fructus pendentes pars fundi videntur – Незібрані плоди є частиною

земельної ділянки (тобто, вважаються нерухомою власністю).

Fructus sine usu esse non potest – Плід має приносити користь.

Furtum manifestum – Крадіжка з речовим доказом.

G
Gaius est pater historiae juris romani – Гай є батько історії римського
права.
Гай – знаменитий римський юрист класичної юриспруденції
(П ст.. н.е.), представник сабініанської школи. Він був прибічником
абсолютної влади імператора, а також необмеженої приватної
власності рабовласників. Найвідомішими з його творів є
«Інституції» (у чотирьох томах), котрі стали елементарним
посібником із римського цивільного права. За законом «Про
цитування юристів» (426 р. н.е.) його твори, коментарі та праці ще
чотирьох юристів (Модестина, Ульпіана, Папиніана та Павла) були
визнані обов’язковими для діяльності суддів та інших осіб, які
використовували римське право у якості регулятора суспільних
відносин.

Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus – Веселімося, поки ми молоді.

297
 Це – перший рядок міжнародного студентського гімну
«Gaudeamus». Музику до нього написав нідерландський композитор
Йоган Окенгейм (ХУ ст..). Слова взяті з латинських пісень вагантів
– мандрівних поетів Середньовіччя, значну частину яких становили
студенти перших європейських університетів. Пісні прославляли
радощі життя, кохання, дружбу, розум, науку.

Gutta cavat lapidem – Капля камінь точить.

Grata novitas – Приємна новина.

H
Habeas corpus ( Magna charta libertatum) – Ти можеш мати тіло
недоторканим (тобто розпоряджатися собою сам) – «Велика хартія
вольностей» (1215 р., Англія).

Historia est magistra vitae – Історія – вчителька життя.

Іспанський філософ Х.Ортега-Гаспер писав: «Історія нас не
вчить, що ми маємо робити, проте вона показує, чого робити не
слід».

Hominibus plenum, amicis vacuum – Людей багато, а друзів немає.

Homo homini lupus est – Людина людині – вовк.

Така думка існувала ще з часів Гомера («Іліада»). Англайський
філософ Томас Гоббс твердив, що у первісному стані, до об’єднання
людей у держави, принцип «Людина людині – вовк» був панівним.
Однак нелюдські стосунки, панування сили, ворожнеча між людьми
притаманні не лише первісному суспільству, а й будь-якій іншій
цивілізації, де панує соціальна нерівність і право сили.

Homo locum ornat, non hominem locus – Людина прикрашає місце, а

не місце людину.

Honores mutant mores – Почесті змінюють характер. («Посада псує

людину»).
Йдеться в першу чергу про римського імператора Корнелія
Суллу, який до того, як отримати необмежену владу, був людиною
доброю і співчутливою. Потім він уславився своєю надмірною
жорстокістю. Саме на це натякає Плутарх у «Біографії Сулли».

298
Horribile dictum! – Страшно сказати!

I
Ibi esse poenam, ubi et nox est – Де вчинено злочин, там має бути й
покарання.

Ibi Victoria, ubi concordia – Там перемога, де існує згода.

Ibi jus, ubi remedium – Де існує право, там і є засоби (для його
втілення).

Ignorantia non est argumentum – Незнання (чогось) не є доказом.

Ignoratia judicis est calamitas innocentis – Неуцтво судді – лихо для

безневинного.

Ignorare legis est (lata) culpa – Незнання закону є (груба) вина.

Ignoratia juris neminem excusat – Незнання закону нікого не

виправдовує.

Ille non hadet non dat – Хто не має, не може дати.

Impunitas continuum aliectum tribuit delinquendi – Безкарність

постійно заохочує злочинця.

In aqua scribere – Писати по воді. («Вилами по воді писано»).

Вислів взято з вірша Катулла, який вважав, що жіночі
клятви й обіцянки слід писати на воді і на вітрові, настільки вони
непевні і необов’язкові.

In favorem vitae – На користь життя (Заради життя; В ім’я життя).

Infinitum in jure reprobatur – Безкінечність у праві не схвалюється.

Infamia juris – Юридичне безчестя.

In flagranti delicto – На місці правопорушення («На гарячому»).

In fraudem creditorum – На шкоду кредиторам.

299
In fraudem legіs – В обхід закону.

In criminalibus probationes debent esse luce clariones – У

кримінальних справах докази мають бути світлішими за світло.

In custodiam dare – Взяття під варту.

In idem flumen bis non descendimus – Не можна двічі увійти в одну і

ту ж річку.
Вислів належить давньогрецькому філософу-матеріалісту
Геракліту. Його сутність полягає в тому, що, коли двічі увійти в ту
ж саму річку, то незмінними будуть лише її назва та місце
входження. А та вода, у яку колись ми входили, вже давно потекла.

In maxsima potentia minima licentia – Чим міцніша влада, тим менше

свободи.

In personam servilem nulla cadit obligatio – На раба не поширюється

ніяке зобов’язання.

In potestate parentis – Під контролем батьків.

In simile materia – У схожій (судовій) справі.

In strieto jure – За буквою закону.

In tabellas refere – Занести до протоколу (Зафіксувати письмово).

Inter apius juris – Серед тонкощів права.

Inter arma silent leges – Під час війни закони мовчать (Коли гримлять
гармати, поети мовчать).

In via juris - Законним шляхом.

In vino veritas – Істина – у вині.

In vino veritas, in aqua sanitas – Істина – у вині, а здоров’я – у воді.

In vitae ac necis – Право життя і смерті ( мова йде про повноваження

домовладики щодо підвладних членів своєї сім’ї).

300
Inter dominum et servun nulla amicitia est – Між паном і рабом не
буває дружби (укр.: «Знай, свиня, своє корито»).

Ira furor brevis est! – Гнів – коротке безумство!

J
Jactum tacendo, crimen facias acruis – Змовчавши, ти заохочуєш до
вчинення злочину.

Judex est lex loquens - Суддя є законом, що говорить (тобто

глашатаєм закону).

Judicis est ius dicere, non dare – Суддя повинен судити, а не дарувати
закони.

Jura naturae sunt immutabilla – Закони природи незмінні.

Jura novit curia – Суд сам знає закони (сторонам в суді не дозволено
роз’яснювати чи тлумачити закони).

Juratores sunt judices facti – Присяжні є суддями факту.

Jura publica anteferenda privates – Публічні права мають перевагу

над приватними.

Juris effectus in executione consistit – Ефективність закону – у його

виконанні.

Juris prudens – Знавець права; правознавець; юрист.

Jus est ars boni et aequi – Право ї наука добра і справедливості.

Jus et fraus nunquam cohabitant – Право і обман ніколи не живуть

разом.

Jusis et de jure – Із права і за правом.

Jus non scriptum – Неписане правило.

301
Jus nudum – «Голе право» Незахищене право; норми права, що
втратили чинність).

Jus primae noctis – «Право першої ночі».

Це норма феодального права, за якою поміщик чи інший
феодал міг провести першу шлюбну ніч з нареченою свого
підвладного.

Jus publicum privatorum pactis mutari non potest – Публічне право

не може змінюватися угодами приватних осіб (Папініан).

Jus respicit aequitatem – Право поважає справедливість.

Jus respondendi – «Особливе право».

Йдеться про розпорядження принцепса Августа та його
послідовників щодо надання видатним юристам права надавати
консультації з юридичних питань.

Jus sanguinis – Право крові.

Jus soli – Право грунту.

Jus summum saepe summa malitia est – Найвище право часто є і

найвищим злом.

Justitia debet esse libera – Правосуддя має бути вільним.

Justitia est fundamentum regni – Правосуддя є фундаментом

держави.

Justitia nemine neganda est – У правосудді не можна відмовляти

нікому.

Justitia non novit patrem nec matrem – Правосуддя не знає ні батька,

ні матері.

Jus vendit quod usus aprobavit – Право рекомендує те, що схвалене

звичаєм.

Jus vitae necisque – Право над життям і смертю.

302
 L
Lati fundi, latifundia – Великі землеволодіння приватних осіб,
правителів чи держави.

Latiorem culpam dolum esse – Занадто груба провина є умислом.

Legem enim contractus dat – Договір створює право.

Leges non verbis sed rebus sunt impositae – Закони поширюють свою
дію не на слова, а на речі.

Legibus omnes servimus, ut liberi esse possimus – Ми підкоряємося

законам, щоби бути вільними.

Legis interpretation legis vim obtinet – Тлумачення закону набуває

чинності самого закону.

Legum servi essen debemus, ut liberi esse possimus – Ми повинні бути

рабами законів, щоби бути вільними.

Lex aequtitate gaudet – Право насолоджується справедливістю.

Lex de futuro, judex de praeterito – Закон діє на майбутнє, а суддя

розглядає минуле.

Lex deficere non potest in justitia exhibenda – Закон не може бути

недостатнім, коли йдеться про застосування правосуддя.

Lex est ab aeterno – Закон існує споконвіку.

Lex est dictatum rationis – Право диктується розумом.

Lex est tutassima cassis – Право є найбезпечніший шолом.

Lex neminem cogit ad impossibilia – Закон ні від кого не вимагає

неможливого.

Lex nemini operator iniquum, nemini facit injuriam – Закон ніколи не

вчиняє несправедливості і нікому не заподіює шкоди.

Lex nil frustea facit – Закон нічого не робить даремно.

303
Lex non favet votis delicatorum – Закон є неприхильним до бажань
(капризів) примхливих людей.

Lex posterior derogate prior – Пізніше прийнятий закон скасовує

попередній.

Lex punit mendacium – Закон карає неправду.

Lex reprobate moram – Право не схвалює зволікань.

Lex respicit aequitatem – Право з повагою ставиться до

справедливості.

Lex semper dabit remedium – Закон завжди передбачає спосіб

захисту.

Lex specialis derogate generali – Спеціальний закон скасовує дію

закону загального.

Lex talionis – Закон таліону (рівної відплати).

Lex videt iratum, iratus legem non videt – Закон бачить розгніваного,
але розгніваний не бачить закону.

Lex et regio – Закон і країна. («Кожна країна має свої закони»).

Це – фразеологічна формула, яка вказує, що слід підкорятися
звичаям і законам тієї країни, у якій живеш.

Liber est mutus magister – Книга – німий вчитель.

Liberi justi, liberi legitimi – Діти, що народилися в законному шлюбі.

Legem brevem esse oportet – Закон має бути коротким (Сенека).

Lex est rex, sed non rex est lex – Закон є царем, а не цар є законом.

Lex in manibus - Закон в руках («кулачне право», «кишенькове

право»).

Lex prospicit, non respicit – Закон дивиться вперед, а не назад.

Lex retro non agit – Закон зворотної сили не має.

304
Lex videt iratum, iratus legem non videt – Закон бачить розгніваного,
розгніваний не бачить закону.

Locus legit actum – Форма угоди визначається місцем її укладення.

Locus standi – Точка зору.

Luna latramen canem non timet – Місяць не боїться собачого

гавкання (рос.: «Собака лает, а караван идет»).
Цей вислів характеризує поведінку впевненої в своїй правоті
людини. Ніяка критика, навіть наклеп не здатні перешкодити їй
займатися своєю справою або висловлювати свої думки. Скільки б не
гавкала собака, місяць все одно буде світити і рухатися по своїй
орбіті. Так само лайки чи насмішки не шкодять тому, хто на
вірному шляху і спрямований до своєї благородної мети.

Lupinum caput gerere – Мати «вовчу голову».

(Йдеться про особу, за піймання якої призначена грошова
винагорода. Іншими словами: бути оголошеним поза законом).

Lupo ovem commisisti – Довірив вівцю вовкові.

Вислів взято з комедії Теренція «Євнух».

Lupus in fibula – (буквально – «Вовк в байці»). Вживається у

розумінні: «Про вовка промовка, а вовк вже тут» (рос. «Легок на
помине»).
Прислів’я своїм корінням сягає давнього повір’я про те, що
про вовка краще не говорити, а то він може сам раптово з’явитися
непрохано.

Lupus non mordet lupum – Вовк не кусає вовка.

M
Magna culpa dolus est – Груба необережність рівноцінна наміру.

Mala herba cito сrescit – Погана трава швидко росте.

Mala grammatica non vitiate chartum – Граматичні помилки не

роблять договір недійсним.

305
Maleficia non debens remanere impunita – Погані вчинки (дрібні
злочини) не повинні залишатися безкарними.

Male nostro jure uti non debemus – Ми не повинні зловживати нашим

правом.

Mancipatio – Манципація.
Оригінальний інститут римського приватного права, який
стосувався операції купівлі-продажу манципованих речей (землі,
будівель, робочої худоби та рабів). Спочатку мancipatio являла собою
простий продаж товару (за мідь), котрий з часом перетворився на
уявний продаж (imaginaria venditio). Його сутність полягала в тому,
що у присутності 5 свідків та особливої особи – вагаря набувач
(покупець) брав переданий йому предмет купівлі-продажу,
промовляючи при цьому урочисту формулу («Я стверджую, що ця річ
є моєю за квіритським правом. Вона куплена мною за цю мідь,
зважену на цих вагах»). Після цього він ударяв шматком
необробленої міді по вагах і передавав мідь разом з грошима
відчужувачу (продавцю), який брав все це до своїх рук. Операція
закінчувалася.

Malum nullum est sine aliquot bono – (рос.: «Нет худа без добра»).

Mania grandiose – Манія величі.

Manus injectio – «Накладення руки» (на боржника).

Цей символічний акт супроводжувався урочистою
формулою, яка підтверджувала, що кредитор по праву заволодіває
особою боржника.

Manus manum lavat – Рука руку миє («Ворон воронові ока не

виклює»).
Якщо вірити історії, то найпершим сказав цю фразу
давньогрецький філософ Платон. Сьогодні цей фразеологізм
найчастіше асоціюється із злодійським світом, де діє правило
«злодій злодія криє».

Mare verborum, gutta rerum – Море слів, крапля справ (рос.:

«Словесный понос»).

Mater semper certa est – Мати завжди беззаперечна (щодо

народженої нею дитини). Навіть тоді, коли вона зачала дитину поза
шлюбом.

306
Matrimonia debent esse libera – Шлюби мають бути вільними (а
розлучення допускається лише зі згоди сторін).

Maxsimum bonum est amicitia – Дружба – найбільше благо.

Medicus curat, natura sanat – Медицина лікує, природа зцілює.

Melion est justitia vere praeveniens, quam severe puniens – Кращим є

те правосуддя, котре попереджає, ніж суворо карає.

Memento mori – Пам’ятай про смерть.

У Стародавньому Римі цією фразою нагадували про
смертність кожної людини. Спочатку її вимовляли, вітаючи
правителів держави, котрі поверталися на батьківщину з
перемогою. Вважалося, що такий тріумф послужить прикладом
імператору не зазнаватись і не ставити себе вище богів. Існував
навіть спеціальний раб при імператорському дворі, який був
зобов’язаний періодично виголошувати цю фразу.
В добу Середньовіччя стародавній латинський вислів став
використовуватися як привітання, яким обмінювалися між собою
при зустрічі монахи релігійного «Ордену трапістів» (заснований у
1664 р. у Франції, в абатстві Траппе, звідси і назва). Цим самим вони
нагадували про смертність людини, яка у своєму життю має бути
праведником, щоби після смерті не потрапити до пекла.

Mens sana in corpore sano – В здоровому тілі – здоровий дух.

Minor minorem custodire non debet – Неповнолітній не може бути

опікуном неповнолітнього.

Minor jurare non potest – Неповнолітній не може складати присягу (у

суді).

Miserabile visu! – Жалюгідне видовище!

Modus vivendi – Спосіб життя.

Montes auri polliceri – Обіцяти золоті гори.

Вживається як приказка для засудження безпідставних
хвалькуватих обіцянок.

Mora obligation perpetuator – Прострочене зобов’язання стає вічним.

307
 Mors civillis – «Цивільна смерть» (позбавлення особи всіх цивільних
прав).

Mos legem regit – Звичай править законом.

Mulier majore fulgere debet honestate, quam vir – Жінка повинна

вирізнятися більшою порядністю, ніж чоловік.

Mulier neque docere, neque praedicare potest – Жінка не повинна

вчити (навчати) або проповідувати.

Mulies viro subdito esse debet, non vir mulieri – Жінка повинна
коритися чоловікові, а не чоловік жінці.

Multa fidem promissa levant – Занадто великі обіцянки підривають

довіру.

Multa non vetat lex, quae tamen tacite damnavit – Багато речей закон
не забороняє, однак мовчазно засуджує.

Mutatis mutandis – З відповідними змінами.

Mutus et surdus – Німий і глухий.

Mutuum date nihil inde sperantes – «Давайте в борг, та ні на що із

цього не сподівайтесь».
Цей біблійний принцип, котрий забороняє християнам
стягувати відсотки, відстоювався і пропагувався церквою. Він був
дуже поширеним у юридичних текстах доби Середньовіччя.

N
Natura non facit vacuum – Природа не допускає порожнечі.

Nec veniam effuso sanguine, casus habet – Не час для поблажливості,

коли відбувається кровопролиття.

Negantis probation nulla est – Заперечення не треба доводити.

Ne malorum memineris! – Не пам’ятай зла!
Цей вислів пов'язаний з конкретними історичними подіями. Коли
афінський полководець Фрасібул звільнив місто Афіни від 30 тиранів,

308
він видав закон, котрий не дозволяв їх ні звинувачувати, ні карати (Цей
закон увійшов в історію під назвою «закону забуття»).

Neminem cito laudaveris, neminem cito accusaveris – Нікого відразу не

хвали і нікого відразу не ганьби.

Nemo amat, quem timet – Ніхто не любить того, кого боїться.

Nemo bis punitur pro eodem delicto – Ніхто не має бути двічі покараним
за один і той же злочин.

Nemo cogitur rem suam vendere – Ніхто не має примушуватися до

продажу свого майна (навіть тоді, коли цей продаж вигідний).

Nemo cjgitationis poenam patitur – Ніхто не підлягає покаранню за свої

думки.

Nemo dare potest quod non habet – Ніхто не може дати те, чого не має
сам.

Nemo dat qui non habet – Хто не має, той не дає.

Nemo debet bis puniri pro uno delicto – Ніхто не може бути двічі
покараний за одну і ту ж провину.

Nemo est supra legem – Ніхто не стоїть над законом.

Nemo jure suo uti cogitur – Ніхто не зобов’язаний використовувати своє

право (Нікого не можна примусити користуватися своїм правом).

Nemo plus juris – Ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має
сам.

Nemo potest sibi dеbere – Не можна бути винним самому собі.

Nemo punitur pro alieno delicto – Нікого не карають за чужу провину.

Nemo fit casu bonus – Ніхто не стає добрим випадково.

Nemo sine vitis est – Немає нікого без вад («І на Сонці бувають плями»).

Nec sibi, nec alteri – Ні собі, ні іншим. («Сам не гам і комусь не дам»).

309
Ne verba pro farina – Не годуй обіцянками (рос.: «Не корми соловья
баснями»; «Не годуй словами замість хліба»; «Із слів борщу не звариш»).
Вислів зустрічається в давньогрецькій комедії, зокрема у
Аристофана.

Nihil opus verbis – Немає потреби в словах.

Nodum jus – «Голе право» (норми права, котрі неможливо реалізувати

внаслідок певних обставин).

Nomen est omen – Ім’я – це ознака.

Джерело вислову – комедія Плавта «Перс». Античні вчені
вважали, що назви речей пов’язані з їхньою сутністю, а імена людей – з
їхнім характером і нахилами. Звідси – так звані «значущі імена» в
комедії і сатирі.

Nomina sunt odiosa – Не будемо називати імен.

Цицерон у промові «На захист Росція» мав на увазі, що називати в
негативному плані імена відомих людей, які користуються
авторитетом і повагою серед співвітчизників, - справа неприємна.

Non omne, quod nitet, aurum est – Не все те золото, що блищить.

Non coitus matrimonium facit, sed maritalis affection – Не статевий

зв'язок створює шлюб, а подружня прихильність.

Non est fumus absque igni – Немає диму без вогню.

Non jus ex regula, sed regula ex jure – Не закон випливає із правила, а

правило – із закону.

Non multa, sed multum – Небагато, але багато.

Non progredi est regredi – Не йти вперед означає йти назад.

Non sanae mentis – Не при здоровому глузді.

Non sui juris – Особа «не свого права».(Юридично нездатний діяти від
свого імені при укладені договору або у суді).

Novus rex – nova lex – Новий цар – новий закон.

310
Nuda pactio obligationem non parit – «Голий пакт» (тобто – одна лише
обіцянка) не створює юридичного зобов’язання.

Non tam praeclarum est scire Latine, quem turpe nescire – Не так
похвально знати латинську мову, як ганебно її не знати.
Це – слова Цицерона. В добу Середньовіччя латина вважалася
«вратами вченості», оскільки опанування цією мертвою вже на тоді
мовою відкривало шлях до духовної та світської освіти.

Nuda veritas – Гола правда.

Вживається у розумінні неприхованої правди, неприкритої
дійсності.

Nulla lex satis commodа omnibus est – Немає такого закону, який би
задовольняв усіх.
Вислів приписується відомому римському державному і політичному
діячеві Катону.

Nulla emptio sine pretio esse potest – Не може бути продажу без ціни.

Nulla poena sine lege – Немає покарання без закону.

Nullum crimen sine lege – Немає злочину, не зазначеного в законі.

(Цей принцип кримінального права насправді стосується не
Стародавнього Риму, а поза римської епохи).

Nullum crimen sine poena – Немає злочину без покарання.

Nullus amor est sanabilis herbis – Жодне кохання не можна вилікувати

травами.

Nuptias non concubitus, sed consensus facit – Шлюб створюється не

співжиттям, а згодою.

O
Obligatio est juris vinculum – Зобов’язання є правовими узами
(кайданами).

Omnes hominess aut liberi sunt, aut servi – Усі люди є або вільними, або
рабами.
(Це є формула суспільного порядку у Стародавньому Римі).

311
Omnia mea mecum porto – Все своє ношу з собою.
Джерело вислову – легенда про одного із семи давньогрецьких
мудреців – Біанта, який з усіма співгромадянами залишив рідне місто
під час наступу персів, однак, на відміну від усіх інших, нічого не взяв зі
свого майна. Коли його запитали, чого він так поступив, Біант відповів:
«Все своє ношу з собою», маючи на увазі, що справжнім багатством
людини є лише її розум і духовне надбання, а не матеріальні статки.

Omnia mutantus, nihil interit – Все змінюється, ніщо не гине.

Вислів взято з творів Піфагора, який пропагував вчення про
переселення душ.

Optima est legum interpres consuetude – Звичай є кращим тлумачником

закону.

Optimus testis confitens reus – Кращим свідком є сам обвинувачений,

який зізнався (у провині).

O sancta simplicitas! – «О, свята простота!».

Фраза приписується чеському герою національно-визвольного
руху Яну Гусу. Будучи прив’язаним до стовпа і очікуючи страшної
страти шляхом спалювання на вогнищі, Ян Гус помітив стареньку
згорблену бабусю, яка поспішала до місця страти і з благочестивих
мотивів підкинула у вогнище оберемок хмизу.

Otium post negotium – Закінчив діло – гуляй сміло.

P
Pacta servanda sunt – Договорів слід дотримуватися.

Pacta sunt servanda - Договори мають виконуватися.

Pactum displicentiae – «Купівля на пробу».

Мається на увазі, додаткова угода, за якою покупець обумовлює
своє право відмовитися від угоди купівлі-продажу, якщо річ перестане
йому подобатися.

Pallet: aut amat, aut studet – Блідий: або закоханий, або наполегливо
вчиться.

312
Panem et circenses! – Хліба і видовищ!
Це – слова, із якими римський плебс часів імперії звертався до
багатіїв, вимагаючи безкоштовної їжі та видовищ ( циркових розваг,
гладіаторських боїв). Втративши політичні права, плебс був змушений
миритися з цим і задовольнявся безкоштовними роздачами харчів,
грошей на влаштування циркових вистав, які були досить пишними. Так,
циркове видовище на честь перемоги імператора Траяна над Дакією
тривало 123 дні. У ньому взяло участь 10 тис. гладіаторів і було вбито
11 тис. звірів.

Pater vero is est, quem nuptiae demonstrant – Батьківство визначається

законним шлюбом. (Іншими словами: батьком новонародженої дитини
за будь-яких обставин однозначно вважається чоловік законної
дружини).

Par in parem imperium non habet – Рівний не має влади над таким
самим, як він (рівним йому).
Йдеться про принцип судового імунітету іноземної держави.

Patria potestas – Батьківська влада.

Per aspera ad astra – Крізь терни до зірок.

Perditissima republica – plurimae leges – Чим ближче держава до

занепаду, тим численніші закони.

Peregrini nullus civitati – Перегрини без батьківщини ( у сучасному

праві – апатриди).

Per legis actiones – Діяти законним чином.

Per risum multum poteris cognoscere stultum – Дурня можна впізнати по

безперервному сміхові (рос. «Смех без причины – признак дурачины»).

Persona de facto – Особа без громадянства.

Persona non grata – Небажана особа (Дипломатичний термін: Особа,

присутність якої в країні не бажана).

313
Perspicua vera non sunt probanda – Очевидні факти не потребують
доведення.

Pleno jure – З повним правом.

Plus peccat auctor, quam actor – Підбурювач (до злочину) більш винний,
ніж сам виконавець.

Politiae legibus, non leges politiis adaptandae – Політика має

узгоджуватися із законами, а не закони – із політикою.

Poena capitalis – Вища міра покарання.

Poena major absorbet minorem – Більш суворе покарання поглинає

більш помірне.

Poena mortis – Смертна кара.

Post factum – Наступний факт (акт).

Potestas delegate non potest deregari – Делеговане (комусь)

повноваження не може бути делегованим (ще комусь).

Potius sero, quam nunquan – Краще пізно, ніж ніколи.

У Тита Лівія йдеться про те, що краще пізно, ніж ніколи,
виступити проти зухвальства і свавілля. Згодом ці слова стали
вживатися у розширеному значенні – щодо будь-якої справи.

Praesumptio juris et de jure – Юридична презумпція, котра є правовою

(незаперечна презумпція).

Praesumptio juris plena probation – Юридична презумпція є повним

доказом.

Praxis judicum est interpres legem – Судова практика є тлумачником

закону.

Pretium autem constitui oportet – Ціна (товару) має бути визначена.

Pretium periculi – Винагорода за ризик. (Йдеться про відшкодування за
прийняття на себе ризику за договором морського страхування).

314
Prima lex justitiae, ne quid falsi dicat – Перший принцип правосуддя – не
допустити неправди (фальші).

Primes inter paris – Перший серед рівних.

Юридична формула, що характеризує становище монарха у
феодальній державі. Бере початок із часів ранньої Римської імперії,
коли імператор Октавіан Август, намагаючись надати своєму
монархічному правлінню видимості республіканської демократії,
називав себе Princeps Senatus («Перший серед сенаторів»).
Зараз вислів вживається у випадку, коли потрібно когось
виокремити, не образивши при цьому інших.

Prior tempore – potior jure – Перший в часі – сильніший у праві

(Мається на увазі те, що давнє право має перевагу перед пізнішим).

Privilegium est quasi private lex – Привілей є ніби приватний закон.

Pro bono et malo – На добре та на зле.

Pro et contra – За і проти.

Pro patria et libertate! – За вітчизну і свободу!

Ця формула характеризує монарха у феодально роздрібненій
країні. Вважають, що вона бере початок з часів ранньої Римської
імперії, коли імператор Август, намагаючись надати своєму
монархічному правлінню видимість республіканської демократії,
називав себе Princeps senatus (перший серед сенаторів).

Publica privates potiora – Громадське – вище від особистого (Слова з

рос. пісні: «Раньше думай о Родине, а потом о себе»).

Purus idiota – Повний ідіот.

Q
Qualis vir, talis oratio – Яка людина, така й мова. («Яка головонька, така
й розмовонька»; «Дурний піп – дурна в нього й молитва»).
Здавна існувала думка про те, що людину можна краще
розпізнати, коли її не тільки побачиш, а й почуєш, бо в мові відображені
розум, душа, характер. Сократ в одному з Платонових діалогів наказує
юнакові Харміду: «Говори, щоб я тебе побачив». Римський поет Персій

315
твердить, що душу людини можна пізнати за мовою, як кришталеву
вазу – за її дзвоном.

Qui accusare volunt, probationes habere debent – Хто хоче обвинуватити

(когось), повинен мати докази.

Qui facit per alium facit per se – Той, хто діє задля іншого, діє, як той
самий інший. (Мається на увазі те, що наймач чи господар несе сам
відповідальність за дію слуги чи найнятого ним службовця).

Quid juris sit – «Що говорить право»? (головне питання, яким

переймалися римські юристи при дослідженні того чи іншого
юридичного випадку).

Qui jure suo utitur, neminem laedit – Хто користується своїм правом,
той нікому не завдає шкоди.

Qui nimium probat, nihil probat – Хто доводить дуже багато, той нічого
не доводить.

Qui pro quo – Щось за щось.

Qui quaerit, reperit – Хто шукає, той знаходить (рос.: «Кто ищет, тот
всегда найдет»).

Qui non zelat, non amat – Хто ревнощів не знає, той не кохає.

Qui seminat mala, metet mala – Хто сіє лихо, лихо й пожинає (Посієш
вітер, пожнеш бурю).

Qui scribit, bis legit – Хто пише, той двічі читає.

Qui tacet – consentire vіdetur – Мовчання – знак згоди (рос.: «Молчание

– знак согласия»).

Qui timide vocat, docet negare – Хто боязко просить, той привчає
відмовляти.

Qui totum vult, totum perdit – Хто бажає всього, той усе втрачає.

Quod erat demonstrandum – Що і треба було довести.

316
Quod evincitur, in bonis non est – Речі, котрі підлягають евікції
(стягненню на підставі суду), не належать до майна.

Quod licet Jovi, non licet bovi – Що дозволено Юпітеру, то не дозволено

бику.
Вислів пов'язаний з міфом про Юпітера, який, притворившись
биком, викрав Європу – доньку фінікійського царя Агенора. Вживається,
щоб засудити чиїсь безпідставні претензії.

Quod non habet principium, non habet finem – Те, ще не має початку, не
має кінця.

Quod scripsi – scripsi – «Що написав – те написав».

Вислів взято з Євангелія від Іоанна: «А Пілат написав і написа
умістив на хресті. Було ж там написано: «Ісус Назарянин, цар
іудейський». І багато з іудеїв читали цього написа, бо те місце, де Ісус
був розп’ятий, було близько до міста. А було по-гебрейському, по-
грецькому і по-римському написано. Тож сказали Пілатові іудейські
первосвященики: «Не пиши «цар іудейський», але він сам говорив: «Я –
цар іудейський». Пілат відповів: «Що я написав – написав!».

Quod solo inaedificatur solo cedit – Те, що побудоване на землі

(буквально: «вбудоване в землю») переходить (до іншого) разом із
землею.

Quod tibi fieri non vis, alteri ne fecеris – Чого не бажаєш собі, не роби
іншому.

Quos Deus perdere vult, dementat prius – Кого Бог хоче згубити, того
він спершу позбавляє розуму.
Найяскравіша сутність цієї формули відображена у «Антігоні»
Софокла, де зображені суперечності між божественними законами і
сваволею людини. За міфологічним сюжетом, Полінік, брат Антігони –
доньки царя Едіпа, зрадив радні Фіви і загинув у боротьбі зі своїм рідним
братом, котрий захищав свою батьківщину. Розлючений цар Креонт
заборонив хоронити тіло Полініка під страхом смерті і наказав
викинути його на розтерзання звірів і птахів.
Всупереч наказові царя Антігона виконала релігійний обряд
поховання рідного брата, за що Креонт наказав живцем замурувати її у
печері. Антігона не дозволила себе так зганьбити і покінчила життя
самогубством. Наречений Антігони – син правителя Креонта, не
змирився з насильством свого батька і пронизав себе кинджалом. У
відчаї від загибелі свого сина позбавила себе життя дружина

317
правителя. Креонт, залишившись сам-на сам, нарешті збагнув свою
нікчемність і покорився богам, але було вже пізно.

Quot delicta, tot poenae – Скільки правопорушень, стільки ж і покарань

(має бути).
R
Radies litterarum amarae, fructus dulces sunt – Коріння наук гірке, а їхні
плоди – солодкі.

Ratio est legis anima – Мотив є душею закону.

Ratio in jure aequitas integra – Сенсом закону є неупереджена

справедливість.

Ratio legis – Мотив закону (Підґрунтя закону).

Rectus in curia – Правий у суді (виправданий судом, реабілітований

тощо).

Reductio ad absurdum – Доведений до абсурду.

Res caduca – «Річ, що впала» (виморочне майно).

Res extra commercium – Речі, вилучені з обігу.

Res per pecuniam aestimatur, et non pecuniam per res – Майно

оцінюється грошима, а не гроші майном.

Res sacra non recipit aesti mationem – Священна річ не підлягає оцінці.

Regulae juris – Норми права (правила, встановлені законом).

Repetitio est mater studiorum – Повторення – мати навчання (рос.:

«Повторение – мать учения»).

Res judicata pro veritate habetur – Судове рішення має прийматися за

істину.

Respondere, cavere, agree – Давати відповіді, оформляти документи,

виступати в суді.
В Стародавньому Римі це – три головних види діяльності
юриста.

318
Res tuas tibi habeto – Забери із собою свої речі.
(Це – формула оголошення про розлучення, згідно із Законами ХІІ
Таблиць).

Rigor juris – Суворість (невблаганність) закону.

Risus sardonicus – Сардонічний сміх.

Згідно з поясненням стародавніх римлян, це сміх, який нагадує
судомну гримасу, котру викликає у людини отруєння ядовитою травою,
що росте на острові Сардинія.

S
Salus populi suprema lex – Благо народу – найвищий закон.
Цим демагогічним гаслом Цицерон, який на той час був римським
консулом, хотів підкреслити, що він захищає інтереси народу.
Насправді ж він, як справжній політик, домагався популярності.

Satur venter non studet libenter – Ситий живіт до науки глухий.

Satius esse impunitum reliqui facinus nocentis, quam innocentem

damnari – Краще залишити злочин безкарним, ніж засудити невинного.

Satius est petere fonts quam (sectari) rivulos – Краще шукати джерело,
ніж струмочки.
(Це рекомендація звертатися при вирішенні судових справ до
стародавніх, перевірених часом джерел права).

Sententia jus facit inter partes – «Вирок створює право» (тобто підставу
для виникнення правових відносин між сторонами).

Scientia potestas est – Знання є сила.

Scio me nihil scire – «Я знаю, що я нічого не знаю».

Це переклад латинню слів Сократа, який заперечував пізнання
природи, вважаючи таку дію як нечестиве втручання у діяльність богів.
Він вважав творцем світу божественний розум, обстоював вчення про
первісну божественну доцільність світу.
Однак така апологетика божественного вчення не завадила
звинуватити Сократа у його «безбожжі» і засудити до страти (він
помер, прийнявши отруту). Сократ став прикладом людини, яка
свідомо загинула за свої погляди.

319
Semel scriptum, decies lectum – Один раз написане – це десять разів
прочитане.

Sequi debet potential justitiam, non praecedere – Сила має йти за

правосуддям, а не передувати йому.

Sero venientibus ossa – Хто пізно прийшов – тому кості. («Хто пізно
приходить, той сам собі шкоду робить»).

Sero venisti – Запізно ти прийшов!

Вживається щодо тих, які роблять якусь важливу справу
несвоєчасно, запізно. Вислів походить, за свідченням Плутарха, від
оракула Піфії. Коли до неї прийшов якийсь державний діяч, щоб
порадитися, чи спроможний він керувати державою, вона відповіла:
«Запізно ти прийшов радитися зі мною».

Silent leges inter arma – Під час війни закони мовчать (Цицерон).

Silentii tutum praemium – Нагорода за мовчання (завжди) гарантована.

Ця сентенція була надзвичайно популярною у давніх греків і
римлян. Її приписують Симоніду Кеоському. За свідченням Плутарха,
імператор Октавіан Август завжди охоче звертався до неї. Деякі
дослідники вважають, що наведена сентенція належить Ксенократу,
який завжди мовчав, коли всі навколо висловлювалися. Коли його
запитали, чому він мовчить, він відповів: «Коли я говорив, то потім
завжди жалкував; а коли мовчав – то ніколи».

Si judicas, cognosse – Перш ніж судити, спочатку зрозумій сутність

справи.

Sine culpa non est aliquis puniendus – Нікого не можна карати безвинно.

Sine labore non erit panis in ore – Без праці не буде хліба у роті (рос.:
«Без труда не вытащишь рыбку из пруда»).

Sine pretio nulla venditio est – Без ціни немає продажу.

Sit venia verbo – З дозволу сказати.

Вислів вживається тоді, коли хочуть вибачитися за надто різкі,
брутальні слова й вирази. Іноді він виражає іронічне ставлення до
співбесідника.

320
Si vis amari, ama – Якщо хочеш бути коханим, кохай сам.

Si vis pacem, para bellum – Хочеш миру, готуйся до війни.

Це гасло було на озброєнні римських правителів для виправдання
мілітаризації та загарбницької зовнішньої політики Риму.
Протилежне цьому афоризмові є висловлювання «Si vis pacem,
para pacem» («Хочеш миру, готуй мир»). Воно теж має історичні
корені, відображені у творах грецьких драматургів. Зокрема, у комедії
«Лісістрата» (411 р. до н.е.) йдеться про те, що жінки Афін і Спарти
домовилися бойкотувати своїх чоловіків і наречених до тих пір, поки ті
не складуть зброї і не покінчать з руйнівною для обох держав
Пелопонезькою війною (431-404 р. до н.е.).

Sol omnibus lucet – Сонце світить усім.

В цих словах римського письменника Гая Петронія Арбітра (І ст..
н.е.) з його роману «Сатирикон» звучить думка про загальну рівність
усіх людей на Землі. Петроній, як і Сенека, був наближеним до
імператора Нерона і так само, як колега, був звинувачений у державній
змові та наклав на себе руки.

Solus cum sola non cogitabudur orare: «Pater noster» - Він і вона на
самоті не подумають читати «Отче наш».

Socii mei socius meus sicius non est – Товариш мого товариша не мій
товариш.

Stabit praesumptio pro veritate – Презумпція вважається істиною.

Stat pro ratione voluntas populi – «Воля народу стає на місце розуму».
(Це означає: судді не обговорюють сутність закону, який є проявом
народної волі).

Stricti juris – Суворо за законом (точно за правом).

Stultus stulta loquitur – У дурня й мова дурна.

Sublata veneratione magistratum, respublica ruit – Із втратою поваги до

суддів руйнується держава (республіка).

Sub rosa – Під розою (трояндою).

У римлян троянда була емблемою таємниці. Під час банкетів її
вішали над столом на знак того, що слід мовчати про все, що буде тут
сказано. Автор одного з латинських віршів розповідає, що троянда була

321
квіткою Венери. Подарунок своєї матері Амур присвятив Богу мовчання
(Гарпократу), щоб не розголошувалися солодкі таємниці кохання. Ось
чому троянду, як знак мовчання, і пізніше (в добу Середньовіччя)
поміщали у залах, де відбувалися таємні наради, а також на стінах
католицької сповідальної кімнати, де вона гарантувала таємницю
сповіді.

Summos cum infimis pari jure sunt – Перед законом усі є рівними.

Summum jus est summa injuria – Вища законність – це найвища

несправедливість.(Мається на увазі те, що занадто суворе та буквальне
тлумачення закону породжує несправедливість).

Superficies solo cedit – Наземні будови і насадження належать землі.

Supervacuum esset leges condere, nisi esset qui leges tueretur – Не варто
видавати закони, якщо ці закони, будучи виданими, ніким не
виконуються (не будуть втілені в життя).

Superficies solo cedit – Зроблене на поверхні слідує за поверхнею.

Suum cuique – Кожному своє.

Одне з положень римського права, зафіксоване у «Дигестах»
Юстиніана. Цей принцип заперечував втручання у чужу сферу правових
відносин.

Suum cuisque judicum habet – Кожен має свою думку.

T
Tabula rasa – Чиста дошка (Людина без знань).

Tacere opinor esse optimum – Я вважаю, що найкраще мовчати

(«Мовчання – золото»).

Tactius consensus – Мовчазна згода.

Tarde venientibus ossa – Пізно приходящим – кістки.

Латинська приказка, пов’язана з традицією влаштовувати
розкішний обід багатими римлянами. Він тривав довго, мав чітко
розмірений ритуал («від яйця до яблук»). Страву, яку скуштували гості,

322
слуги через деякий час забирали, і коли хтось запізнювався, її повторно
вже не подавали («Хто пізно приходить – кістки знаходить»).

Temporibus servire decet – Слід підкоритися вимогам часу.

Temporis – filia veritas – Істина – донька часу.

Tempori parce – Бережи час!

Tempus vulnera sanat – Час лікує рани.

Terra incognita – Невідома земля.

Tertium non datur – Третього не дано.

У формальній логіці так формулюється один з чотирьох законів
мислення – закон виключеного третього. За ним, якщо дається два
діаметрально протилежних положення, з яких одне стверджує щось, а
інше, навпаки, заперечує, то третього, середнього судження між ними
бути не може.

Testes estote – Будьте свідками.

Testes ponderatur, non numeratur – Свідків зважують (тобто оцінюють

їхні покази), а не рахують. Іншими словами: важлива якість показів
свідків, а не їхня кількість.

Testimonium falsum – Лжесвідчення, за яким могло слідувати суворе

покарання підсудного аж до його страти.

Testis nemo in sua causa esse potest – Ніхто не може бути свідком у
власній справі.

Testis unus, testis nullus – Один свідок – не свідок.

Tibi et igni – «Тобі і вогню» (У розумінні: прочитай і спали).

Tres faciunt collegium – Троє утворюють корпорацію (колегію).

Timeo Danaos et dona ferentes – Бійся данайців, які приносять дари.

Слова Лаокоона з приводу дерев’яного коня, якого греки
(данайці) подарували троянцям з таємним наміром захопити Трою.
Вживається як застереження проти підступних ворогів та їх удаваної
доброзичливості.

323
 U
Ubi Concordia ibi Victoria – Там, де згода, там – перемога.

Ubi jus, ibi remedium – Де є право, там є і його захист.

Una hirundo non facit ver – Одна ластівка не робить весни.

Вислів походить із байки Езопа (VI ст.. до н.е.), де
розповідається про юнака, який раптово отримав багату батьківську
спадщину, але швидко її розтратив. У нього залишився лише плащ, щоби
ховатися від холоду, але він і його продав, побачивши ластівку –
провісницю весни. Але тут погода різко змінилася, вдарив мороз.
Ластівка загинула, а юнак з обуренням почав дорікати їй за те, що вона
його обдурила.
У сучасній мові є подібний вислів: «Один цвіт не робить вінка,
одна дівчина не робить танка».

Unguibus et rostro – Дзьобом і кігтями.

Unus tertis – nullus testis – Один свідок – не свідок.

Urbi et orbi – «Місту і світу» (на увесь світ; усім і кожному).

Початок урочистої релігійної проповіді Папи Римського.

Usus est optimus magister– Досвід – найкращий вчитель.

Ut amaris, ama – Люби, щоб і тебе любили.

Utile dulci – Корисне з приємним.

Ut quisque est doctissimus, ita est modestissimus – Хто мудріший, той

скромніший.

V
Ventis verba profundere – Кидати слова на вітер.
Так говорять тоді, коли мають на увазі, що сказані слова не дійдуть до
розуму і душі того, кому вони адресовані.

324
Verba volant, scripta manent – Слова відлітають, написане залишається
(рос.: «Написанное пером не вырубишь топором»).

Vere dictum – Рішення (вердикт) присяжних засідателів.

Veni, vidi, vici – Прийшов, побачив, переміг.

За свідченням Плутарха, цією фразою Гай Юлій Цезар грецькою
мовою повідомив у листі своєму другові Амінтію про перемогу у битві
при Зелі (північний схід Малої Азії) в серпні 47 р. н.е. над понтійським
царем Фарнаком. Під час понтійського тріумфу на честь цієї перемоги
цей напис на дошці несли перед Цезарем.
Зараз сентенцію вживають для підкреслення швидкого і
цілковитого успіху.

Veritas magis amicitia – Істина дорожча за дружбу.

Veritatem dicere – Говорити правду (у суді).

Verba volant,scripta manent – Слова відлітають, написане залишається.

(«Звук смертний, літера безсмертна»; «Що написане пером,
того не виволочеш і волом»; «Як напише писака, то не злиже і собака»;
рос.: «Написанное пером не вырубишь топором»). Цей афоризм
зустрічається в багатьох латинських текстах, у творах мислителів,
письменників і філософів.

Verbis pugnas, non re – Ти воюєш словом, а не ділом. («Язик сяк і так, а

ділом ніяк»).
Про те, що воювати слід не словами, а зброєю, написав ще
Гомер, розповідаючи про Енея, який, вступаючи у двобій з Ахіллом,
промовив: «Ти бойової відваги словами в мені не вгамуєш».

Veto – «Я забороняю».
Вислів бере свій початок із діяльності народного трибуна,
котрий такою формулою міг втрутитися у діяльність будь-якого
державного органу Стародавнього Риму.

Vetus amor non sentit rubiginem – Стара любов не знає іржі.

Vivere memento – Пам’ятай, що живеш.

Vivere - militare est – Жити – значить боротися.

Вислів став життєвим кредо відомого римського письменника і
філософа Луція Аннея Сенеки (І ст. н.е.). Він був вихователем

325
 майбутнього імператора Нерона і певний час його головним радником.
Але сталося так, що пізніше Сенеку було звинувачено у змові проти
імператора, і Сенека за наказом правителя був змушений покінчити
життя самогубством.

Volo – Я бажаю, я хочу.

Vox clamantis in deserto – Голос (крик) волаючого в пустелі.

У Євангелії від Матфея згадуються проповіді Іоанна
Хрестителя в іудейській пустелі. За легендою, він там звертався до
ізраїльтян, щоб вони підготували шлях Богові так, як про це мовив
пророк Ісая. Та ці благання залишилися без уваги (тобто стали «голосом
волаючого в пустелі»).
У сучасному розумінні вислів означає марність розмови,
безплідність дискусії з самого її початку.

Vox populi – vox Dei – Глас народу – голос Бога.

Значення вислову таке: дії та помисли народу завжди містять у
собі незаперечну істину й найвищу справедливість. Звідси висновок:
правителі держави мають постійно зважати на думки і волю народу. У
новітні часи вираз набуває революційно-демократичного забарвлення і
зустрічається у творах письменників, філософів, політиків.

Vulgo concerti – Незаконнонароджені.

Навчальна література до всіх тем

1. Калюжний Р. А. Римське приватне право: Курс лекцій.– К.: Істина,
2005.– 144 с.
2. Калюжний Р.А., Вовк В.М. Римське приватне право: підруч. для
вищ. навч. закл. – К.: «МП «Леся», 2014. – 240 с.
3. Лубко І. Основи римського цивільного права: Практичний
посібник.– Черкаси: Вид-во ЧНУ імені Б. Хмельницького, 2006.– 92 с.
4. Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч.
посібник.– К., Атіка, 2007.– 256 с.

326
 5. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підруч. для студ.
юрид. спец. вищих навч. закладів.– Вид. 3-тє, перероб. та доп.– К.: Ін Юре, 2001.–
440 с.
6. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підруч. /
МОН України.– 2-ге вид.– К. : Юрінком Інтер, 2009.– 528 c.
7. Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. –
К.: Атіка, 2006.- 248 с.
8. Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву.– М.:
Юрид. литература, 1991.– 290 с.

Використана література
1. Андрюсяк А. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права
людини).– Л.: Світ, 1998.– 189 с.
2. Агафонов С. А. Римське право: Навч.-метод. посіб. Для
самостійного вивчення дисципліни.– К.: КНЕУ, 2005.– 143 с.
3. Вовк В. М. Практикум з основ римського приватного права.– К.:
Атіка, 2007.– 198 с.
4. Вовк В. М. Порівняльна характеристика сучасного українського
цивільного процесу та екстраординарного судового процесу в Римі // Українське
правосуддя: здобутки та перспективи: матеріали Всеукраїнської науково-
практичної конференції, 16 травня 2008 року.– Чернівці: Рута, 2008.– С. 258–263.
5. Вовк В. М. Взаємозв’язок релігії, магії і права в римській культурі
// Часопис Київського університету права.– 2008.– № 4.– С. 24–29.
6. Вовк В. М. Система римського права // Науковий вісник газети
«Іменем Закону», 2008.– № 4.– С. 73–78.
7. Вовк В. М. Приватно-правова технологія древніх римлян як
конструювання правової реальності // Адвокат.– 2009.– № 2.– С. 22–26.

327
 8. Вовк В.М. Культурно-антропологічний підхід у викладанні курсу
«римське приватне право» / В.М. Вовк // Філософські обрії. – Випуск 29. – Київ-
Полтава, 2013. – С. 120-126.
9. Вовк В.М. «Вроджений» та набутий статус громадянства (на
прикладі Стародавнього Риму) / В.М. Вовк // Митна справа. – 2013.- №3 (87). Ч.
2.Кн.1. – С. 82-87.
10. Гончаренко В. О. Договір позички за римським приватним правом
та його рецепція у сучасному цивільному законодавстві України: Автореф. дис. ...
канд. юрид. наук: 12.00.03 [Електронний ресурс] / В. О. Гончаренко; Одес. нац.
юрид. акад.– О., 2005.
11. Гутьєва В. В. Емфітевзис у римському праві та його рецепція у
праві України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 [Електронний ресурс] /
В. В. Гутьєва; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка.– Л., 2003.– 19 с.
12. Коссак В. Рецепція положень римського права про іпотеку в
законодавство України // Римське право та правова культура Європи.– Люблін:
Вид-во Люблінського католицького університету, 2009.– С. 63–67.
13. Крылатые римские выражения / Авт.-сост. Ю. Цыбульник.– М.:
ООО «Издательство АСТ»; Х.: Фолио, 2003.– 830 с.
14. Лубко І. Закони ХІІ таблиць: Навч. посібник / Черкаський
національний ун-т ім. Б. Хмельницького, 2006.– 64 с.
15. Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В. К. Гіжевський,
В. В. Головченко… В. С. Ковальський (кер.) та ін.– К.: Юрінком Інтер, 2002.– 528
с.
16. Римське право і сучасність: Матеріали V Міжнар. наук.-метод.
конф., 30– 31 травня 2008 р. / Одеська національна юридична академія; Одеський
центр вивчення римського права і похідних правових систем; Подільська
лабораторія з адаптації цивільного законодавства України до стандартів
Європейського Союзу НДІ приватного права і підприємництва АПРН України;

328
Хмельницький ун-т управління та права; Ужгородський національний ун-т / Є. О.
Харитонова (заг. ред.), Н. Ю. Голубєва (уклад.).– Одеса: Фенікс, 2008.– 292 с.
17. Римське право та правова культура Європи / Ред. Ан. Дембінські,
Ман. Йоньца.– Люблін, 2008.
18. Харитонов Е. О. Рецепція римського приватного права.
Теоретичний та історико-правові аспекти.– Одеса, 1997.
19. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн:
Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів.– К., 2001.– 330 с.
20. Штаммлер Р. Задачи по римскому праву.– Одесса, 1904.

329