1. Ліга Націй як прототип ООН.

2. Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948 р.

3. Рада ООН з прав людини.
4. Верховний комісар ООН з прав людини.
5. Процедура 1503.
6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. Комітет з
прав людини ООН.

1. Ліга Націй як прототип ООН.

Мета створення Ліги Націй, її задачі та роль у новій післявоєнній
системі міжнародних відносин.
Ідея створення Ліги Націй належить Великобританії. В кінці 1915 року
– міністр закордонних справ Грей запропонував створити міжнародну
організацію по боротьбі за мир.
Вопрос о Лиге в повестке дня оказался одним из главных как минимум по
двум основным причинам.
Во-первых, как международный орган Лига в самом деле могла внести
практический вклад в регулирование международных отношений и уменьшение
опасности войны.
Во-вторых, Лига и ее Устав были призваны дать правовую и моральную
санкцию политике великих держав, легализовать ее в глазах общественного
мнения, которое к 20-м годам ХХ века уже становилось важным политическим
фактором - прежде всего в демократических и либеральных странах.
Було створено комісію по виробленню статуту Ліги на чолі з Вільсоном.
Почалась боротьба між Англією, Францією та США щодо проекту статуту. Пізніше
Англія і США об’єднались.
14 лютого 1919 року – опрелюднено статут Ліги (англо-американський
проект).

Структура: 1). Асамблея Ліги Націй; 2). Рада Ліги Націй (ввійшли 5 країн
і залишили місце для Росії); 3). Генеральний секретаріат Ліги Націй (на чолі з англ.
дипломатом Друмондом).
Місце перебування в Женеві (Швейцарія).

Головні задачі Ліги Націй:

· побудова миру через співробітництво;

· гарантія миру через колективну безпеку;

 Це було першим випадком в історії коли гарантом міжнародного порядку
мала стати міжнародна організація.
Створення та діяльність Ліги націй.
Перша міжнародна організація по підтримці миру та безпеки. 28 квітня
1919р був прийнятий Статут. Підписали 44 держави.
Три категорії членства:

ЛН спробувала створити систему спец і допоміжних органів: тимчасові

комісії, комітети тощо. Члени комітетів призначалися Радою Ліги за принципом –
найбільш відомі фахівці в якійсь галузі при відсунені принципу державного
представництва. Навіть якщо комітет і доходив до якогось рішення, держава
відмовлялася приймати його, посилаючись на відсутність її представників і
неврахуванні її інтересів.

Головне завдання Статуту ЛН. передбачалося:

надання гарантій країнам членам

-- колективні дії в разі порушення статуту і війни

-- збереження незалежності і тер цілісності держ

-- якщо конфл не вдається вирішити самостійно, його учасники можуть

звернутися до арбітражу або Ради ЛН.

-- сторони не повинні вдаватися до воєнних дій протягом 3 міс після

початку скликання конференції з конфл. (тобто війна дозволяється!)

Заходи проти порушень:

порушення миру розглядається як війна проти усіх членів Ліги

-- ведення повної економ і політ ізоляції

-- формування військ з національних контингентів з метою примусу до

миру

Ек. Санкції застосовувалися в 1935 проти Італії під час агресії а Ефіопії.
Неефективно.
Мінуси Статуту ЛН і взагалі мінуси

санкції не мали всеохоплюючого характеру

 -- рішення в Асамблеї і раді Ліги приймалися за принципом одностайності
і будь-який член ЛН міг покласти вето і паралізувати діяльність ЛН

-- ЛН не набула впливового характеру через відсутність США і СРСР

(виключили у 193.. фінлянд. війна)
-- Кількість комітетів не була лімітовано – їх була величезна кількість.
Відсутній координаційний орган і лише в останні роки було створенно 2 Комітети з
координації.
-- традиційне суперництво між ВБ і ФР

Здобутки ЛН

фінансове відновлення Австрії і Угор

-- реорганізація банкової системи в Естонії Румунії

-- валютні реформи в Китаї

-- боротьба з епідеміями і інфекц затвор.

ЛН проіснувала до 1946 року – рішення про саморозпуск.

Друга світова війна остаточно поховала Лігу націй, хоча формально
вона проіснувала до 31 липня 1946 р. Крах Ліги націй серйозно підірвав ідею
колективної безпеки. Підстав для негативних оцінок цієї міжнародної організації
цілком достатньо. Але було б помилково перекреслити всю історію Ліги, звести її
діяльність лише до недоліків. Були в її роботі і здобутки. Ліга відіграла у ряді
випадків позитивну роль у розв'язанні післявоєнних проблем. Так, за перші 10
років свого існування (1919-1929-рр.) Лігою націй було розглянуто 30 міжнародних
конфліктів, і більшість з них удалося розв'язати.

Уроки Ліги націй.

Уроки і досвід Ліги націй були використані при створенні Організації
Об'єднаних Націй. Сам факт створення постійної міжнародної організації
загальнополітичного характеру з постійно діючим апаратом був подією важливого
історичного значення.
Ліга націй будувалася як орган колективного підтримання миру, що
означало крок до інтернаціоналізації відповідальності за збереження миру.
Вивчаючи досвід Ліги націй, слід урахувати розбіжність оцінок її діяльності, даних
різними авторами на різних історичних етапах. Узагальнюючи існуючі концепції,
не важко побачити насамперед дві тенденції: прагнення одних зобразити дії Ліги в
рожевому світлі і протилежне намагання інших — всюісторію цієї міжнародної
організації фарбувати однією чорною фарбою, концентруючи увагу лише на її
недоліках та помилках. Остання тенденція чітко простежується в публікаціях
радянських авторів, які аналізували дії Ліги націй головним чином під кутом зору
того, якою мірою вони суперечили або відповідали інтересам радянської держави.
Безпорадність Ліги націй в умовах розв'язання другої світової війни підірвала
довіру світової громадськості до цієї міжнародної організації як інструменту
миру й загальної безпеки. Але сумна історія Ліги не знищила саму ідею
необхідності об'єднаних зусиль в інтересах збереження миру. Прагнення до
колективної безпеки ще за існування Ліги підштовхнуло до пошуків нової,
досконалішої й ефективнішої міжнародної організації. Активно розроблялися
проекти створення нової міжнародної організації Підсумком великої творчої роботи
було народження у 1945 р. Організації Об'єднаних Націй, в якій втілилися в
життя колективно вироблені уявлення про всесвітню міжнародну організацію,
що покликана була замінити Лігу націй і стати головним інструментом
захисту миру й безпеки всього людства. Враховуючи дискредитацію Ліги націй,
яка була безславно похована в руїнах другої світової війни, творці нової організації
всіляко прагнули відгородити її від попередньої. Мова йшла не про перебудову,
вдосконалення Ліги, а про створення принципово нової організації з якісно новим
Статутом, принципами функціонування. Вирішено було навіть відмовитися від
Женеви як місця перебування штаб-квартири ООН, щоб нова організація нічим не
пов'язувалася з дискредитованою Лігою Націй. ООН була створена насамперед як
інструмент боротьби за збереження миру і міжнародної безпеки. Концепція
колективної безпеки покладена в основу Статуту
ООН, усієї її миротворчої діяльності.
2.Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948 р.
Організація Об'єднаних Націй (ООН) - універсальна міжнародна організація,
створена з метою підтримки миру і міжнародної безпеки і розвитку
співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р.
на Конференції в Сан-Франциско і набув чинності 24 жовтня 1945 р.
Статут ООН є єдиним міжнародним документом, положення якого
обов'язкові для всіх держав. На основі Статуту ООН виникла розгалужена
система багатосторонніх договорів і угод, укладених в рамках ООН.
Установчий документ ООН (Статут ООН) є універсальним міжнародним
договором і закріплює основи сучасного міжнародного правопорядку.
ООН переслідує такі цілі:
1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати
ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і
придушення актів агресії;
2) розвивати дружні відносини між державами на основі поваги принципу
рівноправності і самовизначення народів;
3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних
проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й
у заохоченні поваги до прав людини;
 4) бути центром узгодження дій держав у досягненні цих загальних цілей.

Для досягнення зазначених цілей ООН діє у відповідності з наступними

принципами:
1) суверенна рівність членів ООН;
2) сумлінне виконання зобов'язань за Статутом ООН;
3) дозвіл міжнародних суперечок мирними засобами;
4) відмова від загрози силою або її застосування проти територіальної
недоторканності або політичної незалежності або яким-небудь способом,
несумісним із Статутом ООН;
5) невтручання у внутрішні справи держав;
6) надання допомоги ООН в усіх діях, які здійснюються за Статутом,
забезпечення Організацією такого становища , щоб держави, які не є членами
ООН, діяли відповідно до принципів, викладених у Статуті (ст. 2), та низкою
інших принципів.
При цьому, якщо зобов'язання членів ООН за Статутом виявляться в
суперечності з їх зобов'язаннями за яким-небудь іншою міжнародною
угодою, переважну силу мають зобов'язання за Статутом ООН (ст. 103
Статуту).
Початковими членами ООН є держави, які, взявши участь у Конференції в
Сан-Франциско зі створення ООН або підписавши раніше Декларацію
Об'єднаних Націй від 1 січня 1942, підписали і ратифікували Статут ООН.

Членом ООН може бути будь миролюбна держава, яка прийме на себе
містяться в Статуті зобов'язання і яка, по судженню ООН, може і бажає ці
зобов'язання виконувати. Прийом у члени ООН проводиться постановою
Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки.
У разі прийняття Радою Безпеки проти будь-якого члена ООН примусових
заходів Генеральна Асамблея, за рекомендацією Ради Безпеки, має право
припиняти здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН.
Держава, систематично порушує принципи Статуту, може бути виключено з
ООН рішенням Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки.
Глава VIII. Право міжнародних організацій

В даний час ООН продовжує залишатися головним інструментом підтримки

міжнародного миру і безпеки; в рамках ООН розробляється велике число
міжнародних договорів, приймаються рішення щодо розблокування міжнародних
конфліктів і забезпечення правопорядку і законності в міжнародних відносинах.
Загальна декларація прав людини 1948
Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною
Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Цей документ є резолюцією, тобто
згідно Статуту ООН має рекомендаційний, а не зобов'язуючий характер. Тому
норми Загальної декларації прав людини спочатку розглядалися як норми-
рекомендації. Але на сьогодні вони стали частиною міжнародного права. За
період, що пройшов після ухвалення даної Декларації, на земній кулі
відбулися великі зміни. Положення Загальної декларації прав людини стали
завдяки практиці держав сприйматися як звичайно-правові еталони, згідно
яких слід встановлювати національне законодавство. Ці положення стали
також базою для закріплення їх в міжнародних договорах.
Загальна декларація прав людини, разом із Статутом ООН, здійснила
величезний вплив на подальшу нормотворчу (законодавчу і договірну)
діяльність держав у сфері прав людини. У Декларації:

1) встановлюється безпосередній зв'язок між досягненням справедливості і

загального світу в міжнародних відносинах і визнанням рівних і невід'ємних
прав людини. Зневага до прав людини вже привела до варварських актів, вона
обурює совість людства. Порушення прав людини дестабілізували
міжнародний стан, створюють загрозу безпеки держав. Пошана прав сприяє
дружнім відносинам між народами;

2) визначається, що неодмінною умовою забезпечення прав людини є влада

закону, тобто встановлення такого законодавчого режиму, який гарантує
права людини, "щоб людина не була вимушена вдаватися, як останній засіб,
до повстання проти тирана і пригноблення". Відомо, що влада закону
знаходить широкий вираз в умовах правової держави і цивільного
суспільства — чинниках забезпечення прав людини;

3) проводиться ідея про тісний зв'язок змісту Декларації із зобов'язанням

держав — членів ООН сприяти загальній пошані і дотриманню прав людини.
Тому "загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне
значення для повного виконання цього зобов'язання". З урахуванням
сказаного Генеральна Асамблея ООН "проголошує Загальну декларацію прав
людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі
держави".

Основні права і свободи, що містяться в Декларації, можна розбити на

чотири групи.

Першу групу складають невід'ємні від людської особи права і свободи.

Вони ґрунтуються на положенні про те, що "всі люди народжуються
вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і
совістю і повинні поступати у відношенні один одного у дусі братерства"
(ст. 1). Згідно Декларації до невід'ємних прав і свобод людини відносяться:
право на життя, на свободу і на особисту недоторканність (ст. 3). У ст. 4
встановлюється свобода від рабства — "ніхто не повинен міститися в рабстві
або підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються у всіх них
видах". Стаття 5 забороняє тортури і жорстоку, нелюдяну або принижуюче
людську гідність поводження і покарання. Декларація проголошує рівність
всіх людей перед законом і їх право, без жодних виключень, на рівний захист
закону (ст. 7). "Ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його
особисте і сімейне життя, посяганню на недоторканність його житла,
таємницю кореспонденції або на його честь і репутацію" (ст. 12). До першої
групи прав і свобод входять також положення, що стосуються гарантій
правосуддя: право кожної людини на ефективне відновлення в правах
компетентними національними суднами у разі порушення його основних
прав, наданих йому конституцією або законом (ст. 8). "Ніхто не може бути
підданий довільному арешту, затриманню або вигнанню" (ст. 9). Кожна
людина для встановлення обґрунтованості пред'явленого йому кримінального
звинувачення має право, щоб його справу було розглянуто гласно незалежним
неупередженим судом (ст. 10). Людина має право вважатися невинною до тих
пір, поки її вина не буде встановлена законним порядком шляхом судового
розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту (ст. 11).

Другу групу прав і основних свобод складають в Декларації цивільні

права, тобто права, властиві людині як громадянину — суб'єкту, якого
певними правами наділяє держава. У зв'язку з цим Декларація проголошує,
що кожна людина має право на визнання її правосуб'єктності (ст. 6). Вона має
право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної
держави. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи
свою власну, і повертатися в свою країну (ст. 13). Вона має право шукати
притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.
Це стосується переслідування за політичні переконання і дії (ст. 14). Кожна
людина має право на громадянство. Ніхто не може бути довільно
позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство (ст.
15). До цивільних прав відносяться також право одружуватися і створювати
сім'ю (ст. 16), право володіти майном як одноосібного, так і спільно з іншими,
ніхто не повинен бути довільно позбавлений свого майна (ст. 17).

Третю групу прав складають в Декларації політичні права і свободи. У

їх число входять свобода думки, совісті і релігії (ст. 18), свобода мирних
зборів і асоціацій (ст. 20), свобода переконань і виразу їх (ст. 9). Кожна
людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо
або через посередників. Кожна людина має право рівного доступу до
державної служби в своїй країні (ст. 21).

Четверту групу прав складають в Декларації економічні, соціальні і

культурні права. Це право на працю и вільний вибір роботи, рівну оплату за
рівну працю, право на об'єднання в професійні союзи. Кожна працююча
 людина має право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує
гідне людини існування для нього самого і його сім'ї (ст. 23). Декларація
фіксує право на відпочинок, на освіту, право вільно брати участь в
культурному житті суспільства, у науковому прогресі (ст. 24, 26, 27).
Складовою частиною цих прав є право на такий життєвий рівень, включаючи
їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, які необхідні
для підтримки здоров'я і добробуту людини і його сім'ї. Людина має також
право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби,
інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати коштів
для існування за незалежними від нього обставинами (ст. 25). Материнство і
дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, що
народилися у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим
соціальним захистом (ст. 25).

Декларація прав людини звертає увагу і на те, що кожна людина повинна

нести обов'язки перед суспільством. Крім того, при здійсненні своїх прав і
свобод кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, які
встановлені законом виключно з метою:

а) належного визнання і пошани прав і свобод інших;

б) задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і

загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29).

Значення Загальної декларації прав людини полягає в тому, що вона ґрунтується

на неподільності прав і свобод людини, їх взаємозв'язку: кожне право і кожна
свобода не можуть протиставлятися іншим правам і свободам і використовуватися
в збиток їм. Сенс прав і свобод людини і громадянина може бути встановлений
тільки з урахуванням їх взаємозв'язку, з'ясування їх вмісту в контексті один одного.
У сучасний період права і свободи людини і громадянина є питанням міжнародного
характеру, а не тільки внутрідержавного.

3.Рада ООН з прав людини.

Рада Безпеки є одним з головних органів ООН і відіграє основну роль у
підтримці міжнародного миру і безпеки.
При виконанні цих обов’язків Рада Безпеки діє відповідно до Цілей та
Принципів Об’єднаних Націй.

Рада Безпеки складається з 15 членів: п'яти постійних (Росія, США,

Великобританія, Франція, Китай) і 10 непостійних, які обираються
відповідно до Статуту ООН. Перелік постійних членів зафіксований у
Статуті ООН. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю
ООН на два роки без права негайного переобрання.

Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка

може призвести до викликати спір, для визначення того, чи не може бути
продовження цього спору або ситуації загрожувати міжнародному миру і
безпеці. У будь-якій стадії такого спору або ситуації Рада може
рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання.

Сторони спору, продовження якого може загрожувати міжнародному миру

або безпеки, має право самостійно прийняти рішення про передачу спору
на вирішення Ради Безпеки. Проте, якщо Рада Безпеки вважає, що
продовження даного спору може загрожувати підтримці міжнародного
миру і безпеки, він може рекомендувати такі умови вирішення спору, які
вважатиме потрібними.

Держава, яка не є членом ООН, також може звернути увагу на будь-який

спір, в якому вона є стороною, якщо стосовно цієї суперечки воно прийме на
себе заздалегідь передбачені в Статуті ООН зобов'язання мирного вирішення
спорів.

Крім того, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-
якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації сторонам
або вирішує, які заходи слід вжити для відновлення міжнародного миру і
безпеки. Рада може зажадати від сторін спору виконання тих тимчасових
заходів, які він вважає необхідними.
Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх членів ООН.

Глава VIII. Право міжнародних організацій

Рада також уповноважена вирішувати, які заходи, не пов'язані з

використанням збройних сил, повинні застосовуватися для здійснення
його рішень, і вимагати від членів Організації здійснення цих заходів. Ці
заходи можуть включати повну або часткову перерва економічних
відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних,
радіо або інших засобів повідомлення, а також розрив дипломатичних
відносин.

Якщо Рада Безпеки вважатиме, що ці заходи виявляться або виявилися

недостатніми, він має право прийняти такі дії повітряними, морськими
або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або
відновлення миру і безпеки. Держави - члени ООН зобов'язуються надати в
розпорядження Ради необхідні для підтримки миру збройні сили.
 При цьому необхідно враховувати, що Статут ООН жодною мірою не
зачіпає невід'ємного права кожної держави на індивідуальну або колективну
самооборону у разі збройного нападу на члена ООН доти, поки Рада Безпеки
не прийме належних заходів з підтримання миру і безпеки.

Кожна держава - член Ради Безпеки має в ньому одного представника. Рада
Безпеки встановлює свої правила процедури, включаючи порядок обрання
свого Голови.

Рішення в Раді Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них

подані голоси дев'яти членів Ради. З інших питань рішення вважаються
прийнятими, коли за них подані голоси дев'яти членів Ради, включаючи
співпадаючі голоси всіх постійних членів Ради, причому сторона, що бере участь у
суперечці, повинна утриматися від голосування. Якщо при голосуванні по
Непроцедурного питання один з постійних членів Ради проголосує проти, рішення
вважається неприйнятим (право вето).

4. Верховний комісар ООН з прав людини.

Пост Верховного комісара ООН з прав людини було засновано Резолюцією
Генеральної Асамблеї ООН 48 / 141 на її 48-й сесії 20 грудня 1993 року в
цілях координації діяльності ООН у сфері захисту прав людини.

Верховний комісар з прав людини:

 призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується
Генеральною Асамблеєю ООН з урахуванням принципу географічної
справедливості на фіксований термін в чотири роки з можливістю
продовження ще на один термін.
 Його посада прирівнюється за рівнем до заступника Генерального
секретаря ООН.
 Верховний комісар є особистістю, яка характеризується високими
моральними якостями і чесністю і яка має досвідом у галузі прав
людини.
 Він повинен виконувати свої обов'язки неупереджено, об'єктивно,
неизбирательно і ефективно і керуватися визнанням того, що всі права
людини - громадянські, культурні, економічні, політичні та соціальні -
є універсальними, тижневими, взаємопов'язаними і взаємозалежними.

Першим комісаром ООН з прав людини був призначений пан Хосе Аялу
Лассо, який приступив до роботи 5 квітня 1994
 Мандат Верховного комісара було сформульоване так, щоб механізми
Організації Об'єднаних Націй по захисту прав людини могли реагувати на
новий комплекс проблем, які були сформульовані в документах Всесвітньої
конференції з прав людини в червні 1993 р. - у Віденській декларації і
Програмі дій. Даний комплекс поширюється на шість загальних областей,
серед яких:

1. заохочення і захист прав людини в усьому світі;

2. зміцнення міжнародного співробітництва в галузі прав людини;
3. налагодження діалогу з урядами з метою забезпечити повагу прав
людини;
4. координація зусиль, що робляться в даній області різними органами
Організації Об'єднаних Націй;
5. пристосування механізмів Організації Об'єднаних Націй до нинішнім
і майбутнім потребам;
6. контроль за діяльністю Управління Верховного комісара з прав
людини (УВКПЛ).

У відповідності зі своїм мандатом і з урахуванням Віденської декларації та

Програми дій Верховний комісар зорієнтував свою діяльність на наступні
області:
 заохочення міжнародного співробітництва в галузі прав людини;
 реагування на випадки серйозного порушення прав людини і
попередження порушень;
 консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини, включаючи допомогу країнам, що чинять перехід до
демократії;
 координація діяльності, пов'язаної з правами людини, в системі
Організації Об'єднаних Націй;
 пристосування механізмів Організації Об'єднаних Націй;
 пристосування механізмів Організації Об'єднаних Націй в області
прав людини до нинішнім і майбутнім потребам;
 заохочення права на розвиток і користування культурними,
економічними та соціальними правами;
 боротьба з расовою дискримінацією;
 заохочення прав осіб, що належать до особливо вразливим групам,
включаючи жінок, дітей, меншини і корінні народи;
 боротьба з особливо мерзенними порушеннями прав людини, такими
як тортури і насильницькі зникнення;
 сприяння програмам освіти і громадської інформації в галузі прав
людини і здійснення Віденської декларації та Програми дій.
 Верховний комісар ООН з прав людини здійснює контроль за діяльністю
Управління з прав людини, яке розміщується в Женеві. Управління є
керівним центром всієї діяльності ООН з прав людини і служить
секретаріатом при таких підрозділах, як:
Рада з прав людини;
конвенційні комітети, які здійснюють моніторинг дотримання договорів;
інші установи ООН з прав людини.

5.процедура 1503
У 1970 році ECOSOS затвердила «порядок розгляду повідомлень про
порушення прав людини і основоположних свобод». Ця процедура відома як
«Порядок 1503» порядком номера постанови Ради, в якій він був
затверджений. Процедура була не про приватні випадки порушення прав
людини, а про ситуації, які зачепялися за велику кількість людей протягом
тривалого періоду часу. Повідомлення за процедурою 1503 розглядаються
наступним чином.

Щомісячно члени Підкомісії з попередження дискримінації і захисту

меншин, які є експертами в галузі прав людини і які виступають у своїй
власній якості, отримують від Генерального секретаря Організації
Об’єднаних Націй перелік повідомлень із стислим описом кожного випадку, а
також усі відповіді, які дали уряди. Цей перелік спрямовується також членам
Комісії з прав людини.

Робоча група Підкомісії, яка складається з п’яти членів, збирається на

засідання один раз протягом року безпосередньо перед щорічною сесією
Підкомісії. Ця група розглядає всі повідомлення й відповіді урядів на ці
повідомлення, а також вибирає для розгляду Підкомісією випадки, які,
безперечно, свідчать про систематичне грубе порушення прав людини і
основних свобод, тобто ситуації, які торкаються великої кількості людей
протягом тривалого часу.

Для того, щоб Підкомісія розглянула яке-небудь повідомлення, повинно

бути прийняте рішення більшістю членів Робочої групи. Стосовно тих
повідомлень, які Робоча група не доводить до відома Підкомісії, то ніяких
подальших дійових заходів не вживається.

Потім Підкомісія розглядає подані Робочою групою повідомлення і повинна

прийняти рішення про необхідність доведення до відома Комісії з прав
людини тих ситуацій, які, очевидно, є систематичними порушеннями прав
людини.
 Після цього настає черга Комісії визначити, чи потребує дана ситуація ретельного
вивчення з наступним поданням доповіді й рекомендацій Економічній і Соціальній
Раді. Комісія може також прийняти рішення про призначення спеціального комітету
для проведення розслідування, але для цього необхідна згода країни, в якій, як
стверджується у повідомленні, порушені права людини.

Для вирішення питання про те, що саме може бути прийнятим для розгляду,
Підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин розробила
правила процедури [Резолюція 1 (XXIV) Підкомісії від 13 серпня 1971
року].

1. Перше із цих правил полягає в тому, що мета повідомлень не повинна

суперечити принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй,
Загальній декларації прав людини й іншим міжнародним угодам,
конвенціям і т.п., які застосовуються в галузі прав людини.
2. Повідомлення є прийнятним тільки в тому випадку, якщо, як показує
його розгляд, є достатні підстави вважати з урахуванням усіх
відповідей, поданих відповідними урядами, що мають місце
систематичні, грубі й достовірно підтверджені порушення прав
людини і основних свобод.
3. Повідомлення можуть бути прийнятними, якщо вони надходять від
окремих осіб чи груп осіб, які заявляють про те, що вони є жертвами
порушень прав людини. Вони можуть бути також прийнятними, якщо
вони надходять від будь-якої особи чи групи осіб, які мають
безпосередні й достовірні дані про порушення. Якщо повідомлення
подаються неурядовими організаціями (НУО), то необхідно, щоб дана
неурядова організація діяла добросовісно у відповідності до визнаних
принципів прав людини і щоб вона мала безпосередні достовірні
свідчення стосовно тієї ситуації, яку вона описує.
4. Неприйнятними є як анонімні повідомлення, так і повідомлення, які
спираються виключно на матеріали, що поширюються засобами
масової інформації.
5. У кожному повідомленні має бути виклад фактів, а також повинна
вказуватися мета петиції та права, які були порушені. Як правило,
повідомлення не розглядається, якщо в ньому містяться брутальні
вирази або образливі зауваження на адресу держави, яка є об’єктом
скарги. Такі повідомлення все-таки можуть розглядатися після того, як
із них вилучено образливі вирази, і якщо вони відповідають іншим
критеріям прийнятності.
6. Ніяке повідомлення не буде прийнятним, якщо його зміст суперечить
принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй і якщо в ньому
чітко простежуються політичні мотиви.
 7. До початку розгляду будь-якого повідомлення повинні бути вичерпані
всі внутрішні засоби правового захисту, крім випадків, коли може бути
переконливо показано, що рішення, які приймаються на
національному рівні, виявляться неефективними або будуть
здійснюватися занадто повільно.
8. Врешті, правила процедури були складені для того, щоб уникнути
дублювання з іншими існуючими процедурами і повторного подання
повідомлень, які вже розглядалися Організацією Об’єднаних Націй.
9. Повідомлення, які призначені для розгляду у відповідності до
“процедури 1503”, надсилати на адресу:

Centre for Human Rights

United Nations Office at Geneva
1211 Geneva 10, Switzerland
КОНФІДЕНЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР

Цікавим є питання конфіденційності - Усі заходи, які вживаються у відповідності

до “процедури 1503”, носять конфіденційний характер до тих пір, поки Комісія не
подасть відповідну доповідь Економічній і Соціальній Раді. До настання цього
моменту засідання всіх відповідних органів з прав людини є закритими, і
дотримується конфіденційний характер звітів про їх засідання і документів, що є в
їхньому розпорядженні.
6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні
права 1966 р. Комітет з прав людини ООН.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. –

основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту
громадянських (особистих) і політичних прав і свобод людини. Прийнятий
Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції 2200 А (XXI) від 16 грудня 1966 р.,
набрав чинності 23 березня 1976 р.,
За структурою складається:
з преамбули, 3 частин, 53 статей і 2 Факультативних протоколів. У
преамбулі Пакту вказується на зобов’язання держав відповідно до принципів,
проголошених Статутом ООН, заохочувати права людини, нагадується про те,
що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих
правил, також визначається, що згідно із Загальною декларацією прав
людини ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською і
політичною свободою і свободою від страху та нестатків, можна здійснити,
тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися
своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і
своїми громадянськими і політичними правами.
 У ст. 1 зафіксовано, що усі “народи мають право на самовизначення. На
підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і
вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний
розвиток… Для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися
своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких
зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного
співробітництва, заснованого на принципі взаємної вигоди, та з
міжнародного права”.
Відповідно до Пакту, кожна держава – учасниця зобов’язується поважати і
забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її
юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи
іншої обставини (п. 1 ст. 2).
У ст. З підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користуватися
всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими у цьому
Пакті.
Пакт відзначає, що у разі надзвичайного стану в державі, за якого життя
нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно проголошується,
держави – учасниці можуть вживати заходів, відступаючи від своїх
зобов’язань за цим документом, тільки в такій мірі, в якій це диктується
гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з іншими
зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації
виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального
походження (п. 1 ст. 4).
Ст. 5 констатує гарантії від порушення чи безпідставного обмеження будь-
якого права людини чи будь-якої із основних свобод, а також від
неправильного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання
порушення якогось права чи свободи в більшій мірі, ніж це передбачається в
цьому документі. Вона також перешкоджає обмеженню з боку держав щодо
вже існуючих прав на їхніх територіях під тим приводом, що в Пакті не
визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.
Більша частина визначальних положень документа присвячена захисту
традиційних громадянських (особистих) і політичних прав, які
сформульовані у Загальній декларації прав людини 1948 р. і закріплені в
Пакті. Зокрема, ст. 6-27 передбачають захист права на життя (ст. 6)
і стверджують, що ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого,
нелюдського або такого, що принижує людську гідність, виду поводження чи
покарання (ст. 7),
що ніхто не повинен утримуватися в рабстві; що рабство і работоргівля
забороняються, що ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані або
зазнавати примусу до підневільної праці (ст. 8), що ніхто не повинен
 зазнавати безпідставного арешту або утримуватися під охороною (ст. 9), що з
усіма особами, позбавленими волі, треба поводитися гуманно (ст. 10), що
ніхто не повинен позбавлятися волі тільки на тій підставі, що людина
неспроможна виконувати якісь договірні зобов’язання (ст. 11).
Пакт проголошує свободу пересування і свободу вибору місця проживання (ст. 12)
та обмеження, які повинні бути встановлені стосовно висилки іноземців, які на
законних підставах перебувають на території якоїсь держави – учасниці (ст. 13).
Його статті містять досить детальні положення про рівність перед судами і
трибуналами та про гарантії в кримінальному і цивільному процесах (ст. 14). Вони
також передбачають заборону ретроактивного застосування кримінального
законодавства (ст. 15), встановлюють право кожної людини, де б вона не
перебувала, на визнання її правосуб’єктності (ст. 16) і фіксують заборону
безпідставного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини,
безпідставного чи незаконного посягання на недоторканність її житла чи таємницю
її кореспонденції (ст. 17). Окрім цього статті передбачають захист права на свободу
думки, совісті й релігії (ст. 18) та права дотримуватися своїх думок і на вільне їх
вираження (ст. 19). Проголошують заборону будь-якої пропаганди війни і всіляких
виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є
підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства (ст. 20). Визнають право
на мирні збори (ст. 21) і право на свободу асоціацій (ст. 22). Вони визнають також
право чоловіків і жінок, які досягли шлюбного віку, брати шлюб та створювати
сім’ю і принцип рівності прав і обов’язків подружжя стосовно шлюбу під час
подружнього життя та при розриванні шлюбу (ст. 23). Вони встановлюють заходи
щодо захисту прав дітей (ст. 24) і визнають право кожного громадянина брати
участь у державних справах своєї країни (ст. 25). Вони зазначають, що всі люди
рівні перед законом і мають право на законний рівний захист (ст. 26). Вони
передбачають заходи щодо захисту осіб, які належать до таких етнічних, релігійних
чи мовних меншин, які можуть існувати на території держав – учасниць Пакту (ст.
27).
Комітет
Комітет з прав людини ООН
Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної
Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі
статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і
Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є
самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти
експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету
обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і
можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів
Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів
присутніх членів.
 При виборах приймається до уваги справедливий географічний розподіл
членів і представництво різних форм цивілізації й основних юридичних
систем.

Комітет вивчає доповіді, що направляються йому державами, і відправляє їх

зі своїми пропозиціями і зауваженнями в ЕКОСОР. Так звані «заключні
зауваження» є думкою комітету про стан справ з виконанням Пакту у
відповідній державі. У зауваженнях відображуються об¢єктивні фактори та
труднощі, що ускладнюють здійснення Пакту, позитивні аспекти, головні
проблеми, що викликають занепокоєння Комітету, та рекомендації щодо мір,
які можуть забезпечити більш ефективне використання положень Пакту у
межах національного законодавства та практики.

Хоча зауваження Комітету не мають обов¢язкової сили з юридичної точки

зору, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання
зобов¢язань по Пакту. Комітет має повноваження розглядати повідомлення
від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією або
іншою державою – учасником Пакту будь-якого з прав, зазначених у Пакті.
Комітет не є судовою установою та його рішення є не «постановами», а
«міркуваннями». Разом з тим, міркування Комітету висловлюються мовою
судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави
уважно ставляться до них.

Будь-яка держава – учасник Пакту може подати до комітету повідомлення з

приводу того, що інша держава-учасник не виконує власних зобов¢язань по
Пакту. Але це можна робити лише в тих випадках, коли обидві сторони
визнали компетенцію Комітету отримувати та розглядати такі повідомлення.
До нашого часу не було подано жодної скарги такого роду.
Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що
він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і
якщо заява не є анонімною.
Перший Факультативний протокол до Пакту був прийнятий одночасно з Пактом і
набув чинності 23 березня 1976 р., а для України – 25 жовтня 1991 р. Цей документ
надав можливість Комітету прав людини, створеному відповідно до положень
Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що вони є
жертвами порушень якихось із прав, викладених у Пакті. Відповідно до ст. 1
Протоколу держава – учасниця Пакту, яка стає учасницею Протоколу, визнає
компетенцію Комітету прав людини отримувати і розглядати повідомлення від
підпорядкованих її юрисдикції осіб, які стверджують, що вони є жертвами
порушення цією державою якихось прав, викладених у Пакті. Особи, які
стверджують це і які вичерпали всі можливі внутрішні засоби правового захисту,
можуть подавати на розгляд Комітету письмове повідомлення (ст. 2).
Повідомлення, які Комітет визнає прийнятними (крім ст. 2, умови визнання
прийнятності викладено в ст. З і 5), доводяться до відома держави, яка бере участь
у Протоколі і яка, як стверджується, порушує якесь положення Пакту. Ця держава
повинна протягом шести місяців подати Комітету письмові пояснення чи заяви, які
роз’яснюють це питання, і повідомити про будь-які заходи, якщо вони мали місце і
були вжиті цією державою (ст. 4). Комітет прав людини розглядає прийняті
повідомлення на закритих засіданнях з урахуванням усіх письмових даних,
поданих йому окремою особою і зацікавленою державою – учасницею. Після цього
він повідомляє свої міркування державі – учасниці та особі (ст. 5). Короткий звіт
про його діяльність відповідно до Факультативного протоколу включається в
доповідь, яку він щороку подає Генеральній Асамблеї через Економічну і
Соціальну Раду (ст. 6). 20 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла
другий Факультативний протокол Пакту, згідно з яким держави, які погодилися
його підписати, відмовляються від застосування смертної кари (набув чинності у
1991 р.)

Отже, відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про

громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й
учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати
повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті,
було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній
державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі
роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.
7.
8.
9.
10.
11.
12.
Практичні
1. 1. Опрацюйте статті “Професор Г. Лаутерпахт – автор ідеї та першого
проекту Міжнародного білля (Загальної декларації) прав людини” і
“Професор Герш Лаутерпахт — перший проектант спеціального органу
ООН з контролю за дотриманням її Міжнародного білля прав людини” і
дайте відповіді на запитання:
1.1. Які спільні і відмінні положення у текстах праці “Міжнародний біль
прав людини” Г. Лаутерпахта та Загальної декларації прав людини?
Білль і ЗДПЛ: спроба порівняння. З точки зору підготовки проекту тексту
ЗДПЛ найбільш значущим (як невдовзі показала робота Комітету) став
розділ VI лаутерпахтівської праці: саме він –– послугував неабикою мірою
змістовним прототипом ЗДПЛ. Аби виявити обґрунтованість цього
припущення, видалось доречним порівняти проект складеного Г.
Лаутерпахтом Міжнародного білля права людини (далі – Білль) з текстом
ЗДПЛ.
Досить значна частина праволюдинних положень ЗДПЛ змістовно (а подекуди й
текстуально) відповідає Біллю. Але, якщо не обмежуватись лише
прямим порівнянням згаданих текстів, а взяти до уваги й ті положення книги
Г. Лаутерпахта, які викладено не у розділі VI Білля, а в її наступних розділах
(скажімо, щодо прав людини на: власність, імміграцію, справедливий рівень
заробітної плати, щотижневий відпо чинок, оплачувану відпустку, збережен ня
культурної самобутності), то загаль ний внесок Г. Лаутерпахта – хай і, так
би мовити, заочний – у запровадженняв ЗДПЛ численних праволюдинних по
ложень виявиться ще вагомішим.

1.2. Який внесок Г. Лаутерпахта в побудову універсального механізму

захисту прав людини?
Внесок Лаутерпагта в побудову універсального механізму захисту прав
людини є досить таки значним. те, що спромігся вперше в історії людства
сконструювати у цьому напрямі професор Г. Лаутерпахт, заслуговує
найвищої оцінки та поваги, оскільки не залишилося взагалі незатребуваним,
невикористовуваним, а тому не могло не вплинути, тією чи іншою мірою, на
реальне створення і функціонування міжнародних правозахисних інституцій
як на рівні ООН, так і в різних регіонах світу (насамперед Європі).
До авторських фундаментальних
ідей належать, зокрема, такі:
• надання кожній людини статусу
суб’єкта міжнародного права (зокрема
можливості скаржитися до такої інституції на порушення «своєю»
державою
основоположних людських прав);
• встановлення обов’язку держави,
так би мовити, звітуватись перед цим
органом за її дії щодо прав людини
та виконувати його рішення й рекомендації;
• надання людині (чи організації)
означеного права лише після того, як
нею вичерпані усі національні засоби
правозахисту;
• структурування згаданого органу
на дві частини задля можливості попереднього відсіву певних видів заяв
(скарг) людей та організацій і формулювання певних критеріїв для такого
відсіву;
• визнання суб’єктами звернення до
проектованого міжнародного органу
не тільки окремих індивідів і різноманітних організацій, а й будь-яких із тих
держав, які підписали Міжнародний білль прав людини. Майже всі ці ідеї
знайшли, тією чи іншою мірою, відображення у подальшій міжнародно-
правовій регламентації створення та діяльності чи то всесвітніх, чи то
регіональних правозахисних установ, котрі існують і нині.
Та навіть якщо далеко не всі укладачі міжнародних правових актів, якими
здійснювалася така регламентація, були ознайомлені з виданою у 1945 р.
книгою професора Г. Лаутерпахта «Міжнародний білль прав людини», то
вже навіть сам по собі факт концептуально-змістовного збігу деяких
положень цих актів із пропозиціями її автора тим більше є свідченням
унікальної
сили інтелекту, ґрунтовності й передбачливості уявлень цього класика
міжнародного права. Адже саме завдяки йому відбувся подальший
революційний розвиток цього права у гуманістичному, людиноцентричному
напрямі.
І він — професор Г. Лаутерпахт — безсумнівно, заслуговує на те, аби про
нього, про його праці, зрештою про його заслуги перед цивілізованим
людством знали й пам’ятали в Україні (зокрема, зі зрозумілих причин, у
Львівському національному університеті імені Івана Франка) та й в інших
країнах світу, а також у міжнародних
інституціях.
2. Накресліть схему “життя” повідомлення (заяви) до Комітету ООН з
прав людини та Комітету ООН з економічних, соціальних та
культурних прав, врахувавши стадії розгляду справи за
Факультативними протоколами до відповідних Пактів та процедурою
1503.
1. На своїй першій сесії в 1947 році Комісія з прав людини Організації
Об’єднаних Націй вивчила питання про необхідні процедури розгляду
повідомлень.
2. У 1959 році Економічна і Соціальна Рада Організації Об’єднаних Націй
прийняла рішення про те, що конфіденційний перелік повідомлень, які
подаються в Організацію Об’єднаних Націй і містять скарги на порушення
прав людини, повинен передаватися на розгляд Комісії з прав людини і
Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин Організації
Об’єднаних Націй [Резолюція 728 F(ХХVIII) Економічної і Соціальної Ради
від 30 липня 1959 року]. Автори повідомлення не згадуються, якщо вони не
заявили про те, що не заперечують проти оголошення свого імені. Уряди
держав, про які йде мова у повідомленнях, отримують копії таких
повідомлень, а їхні відповіді також спрямовуються Комісії з прав людини.

3.У 1967 році Економічна і Соціальна Рада уповноважила Комісію з прав

людини і Підкомісію з попередження дискримінації і захисту меншин
“вивчити інформацію стосовно грубих порушень прав людини і основних
свобод... у всіх країнах”. Рада ухвалила, щоб Комісія у відповідних випадках
“зробила ретельне вивчення ситуацій, які свідчать про систематичне
порушення прав людини”, подала доповідь і зробила рекомендації Раді
стосовно цих порушень [Резолюція 1235(ХLIII) Економічної і Соціальної
4.Ради від 6 червня 1969 року]. Це було важливим кроком уперед.
Наступний крок було зроблено в 1970 році, коли Економічна і Соціальна
Рада затвердила “процедуру розгляду повідомлень, які стосуються порушень
прав людини і основних свобод” [Резолюція 1503 (ХLII) Економічної і
Соціальної Ради від 27 травня 1970 року]. Ця процедура відома під назвою
“процедура 1503” за порядковим номером резолюції Ради, в якій вона була
затверджена.

Вона стосується не окремих випадків як таких, а ситуацій, які зачіпають

інтереси великої кількості людей протягом тривалого часу.

5.Можливість розгляду окремих випадків з’явилася в 1976 році, коли набрав

чинності Факультативний протокол до Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права.
У даному викладі фактів спочатку буде розглянута “Процедура 1503”, що
стосується ситуацій, потім “процедура Факультативного протоколу” і,
 нарешті, інші можливості розгляду Організацією Об’єднаних Націй та її
спеціалізованими закладами питань про порушення прав людини.
3. Зробіть схему структури висновку Комітету ООН з прав людини,
проаналізувавши відповідні висновки, рекомендовані у плані практичних
занять 3-4.
Схема :
1. Спочатку вказується інформація про повідомлення та автора
повідомлення, а саме:
Тема повідомлення:
Питання по суті:
Процедурні питання
Факти, надані автором повідомлення
Зауваження держави-учасниці стосовно прийнятності повідомлення
Коментарі автора щодо зауважень держави-учасниці
Додаткові зауваження держави-учасниці
Коментарі автора щодо додаткових зауважень держави-учасниці
Розгляд питання про прийнятність
Розгляд повідомлення по суті
4. Проаналізуйте Висновки, прийняті Комітетом ООН з прав людини на
підставі частини четвертої статті 5 Факультативного протоколу, стосовно
повідомлення № 2250/2013 за скаргою О. Каташинського:
4.1. Розкрийте зміст і структуру рішення:
1.інформація про повідомлення громаддянина к.
Факти, надані автором
Суть скарги
4.2. У чому полягали скарги заявника до Комітету ООН?
Автор заявляє, що безпідставні обмеження порушили його права та
можливість взяти участь в управлінні державними справами та бути обраним
на періодичних виборах на основі загального і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування, гарантуючи таким чином свободу вираження
бажання виборців, що гарантовано статтею 25 Пакту .

заявляє про порушення статті 2 Пакту та стверджує, що він був позбавлений

ефективних засобів правового захисту на національному рівні, так як
українські суди відмовилися розглянути по суті його скаргу проти
Севастопольської міської виборчої комісії, посилаючись на факт, що вибори
вже закінчилися.

Автор також заявляє про порушення його прав, гарантованих статтею 14

Пакту. Він посилається на рішення Севастопольського апеляційного
адміністративного суду від 24.11.2010 (останнє рішення у цьому
повідомленні), відповідно до якого, за винятком рішення по відношенню до
перерахунку голосів та анулювання виборів у виборчій дільниці № 02076,
українські суди визнавали себе некомпетентними розглядати скарги автора
щодо рішень, прийнятих виборчими комісіями, вказуючи на факт, що
вирішення всіх виборчих спорів є виключно компетенцією виборчих комісій,
і що суди не мають права втручатися у те, яким саме чином ця компетенція
реалізовується. Автор додає, що виборчі комісії не мають ознак судового
органу, і що українське законодавство встановлює, що виборчі спори мають
бути предметом судового розгляду.
4.3. Проаналізуйте, чи відповідали скарги заявника критеріям
прийнятності: Які заперечення щодо прийнятності скарг висловив
Уряд?
Україна погоджується з фактами, викладеними у повідомленні автора, а
саме з таким: 06.11.2010 Окружний адміністративний суд м. Севастополь (суд
першої інстанції) скасував рішення Гагарінської районної виборчої комісії від
03.11.2010 щодо перерахунку голосів на виборчій дільниці № 02076 та від
04.11.2010 щодо анулювання виборів на виборчій дільниці № 02076. Цей суд
також визнав неспроможність районної виборчої комісії забезпечити
цілісність виборчої документації.

4.3. Крім цього, 12.11.2010 Севастопольський апеляційний адміністративний

суд відхилив скаргу автора щодо дій Гагарінської районної виборчої комісії
та Севастопольської міської виборчої комісії, пов’язаних із їх рішеннями
(щодо результатів голосування, щодо підготовки протоколу про результати
виборів, щодо прийняття рішення про результати виборів та щодо
затвердження результатів виборів) на тих підставах, що, по-перше, на момент
прийняття обома комісіями оскаржуваних рішень вони не були обізнані і не
могли бути обізнаними про рішення суду першої інстанції від 06.11.2010 і,
по-друге, протокол/звіт про результати виборів містить виключно
арифметичні дані і не може бути предметом оскарження. Ці виборчі комісії
прийняли оскаржуване рішення на основі документів та фактів, які були у їх
доступі на той час. На момент прийняття цих рішень, не було виявлено
жодних порушень.

4.4. Українське законодавство надає 2 способи для оскарження дій виборчих

комісій, а саме: у судовому порядку та через вищестоящі виборчі комісії.
Відповідно до статті 85 Закону про вибори скарги на дії чи бездіяльність
виборчих комісій можуть бути оскаржені у вищестоящій виборчій комісії або
у суді. Скарги проти бездіяльності виборчих комісій можуть бути також
подані до Центральної виборчої комісії (ЦВК). Національне законодавство не
вимагає, щоб обидва способи були вичерпані одночасно. Хоча, в цій справі,
авторові слід було подати скаргу до ЦВК, тому що судді прямо вказали у
своїх рішеннях, що питання правильності написання (підготовки) протоколу
(звіту) про результати виборів виходить за межі їх компетенції, а повністю
відноситься до компетенції виборчих комісій.
 4.5. На підставі вищевикладеного, автор не вичерпав усі можливі
національні засоби правового захисту, які надаються Україною у
відповідності зі статтею 2 Пакту. Стверджується, що національні судді діяли
в межах національного законодавства і не порушували статтю 14 Пакту.
Наостанок зазначаємо, що стаття 25 Пакту не була порушена національними
органами влади.
Яких висновків дійшов Комітет ООН в ході розгляду прийнятності цих
скарг?
. Комітет зазначає заяву автора про те, що обставини виборів, у яких
виборча комісія вирішила залишити поза увагою голоси на одній виборчій
дільниці, оскільки документація була втрачена, а також неспроможність
України владнати наступні порушення його прав, становить порушення статті
25 Пакту. Комітет нагадує, що незалежний виборчий орган має бути
створений для здійснення нагляду за виборчим процесом та гарантування, що
він відбувся чесно, неупереджено та у відповідності з встановленим
законодавством, яке відповідає Пакту. Охорона виборчих скриньок має бути
гарантована. Має бути незалежна перевірка правильності голосування та
процесу підрахунку, а також доступу до судового перегляду чи іншого
еквівалентного процесу для того, щоб виборці мали впевненість у безпеці
бюлетенів та підрахунку голосів . Комітет відмічає, що анулювання
голосування на виборчій дільниці № 02076, без призначення нових виборів
чи прийняття інших дій для виправлення факту зникнення виборчої
документації, безпосередньо призвело до оголошення громадянина Г., а не
автора, як переможця виборів. Комітет зауважує, що суд першої інстанції
скасував рішення виборчої комісії, однак вищестоящий суд скасував рішення
суду нижчого рівня. Комітет також відзначає, що хоча автор оскаржував
виборчі рішення у час коли результати виборів все ще встановлювалися, деякі
пов’язані рішення були прийняті майже одночасно. Визнаючи легітимність
швидких процедур у випадках оскарження виборчих рішень, Комітет
відзначає пояснення автора про те, що він був неспроможний ефективно
подавати оновлені скарги, оскільки в той час як він подавав скаргу проти
одного рішення, приймалося інше рішення безпосереднього значення до
оскаржуваного питання. Більш того, рішення про оголошення громадянина Г.
обраним у депутати фактично завершило вибори і унеможливило оскарження
автором рішення. Комітет також зауважує, що Україна не оспорює факти
щодо судових рішень, як відмічено автором, включно з визнанням
неспроможності забезпечити цілісність виборчої документації. Таким чином,
у обставинах справи автора, Комітет дійшов висновку, що рішення про
анулювання всього голосування на виборчій дільниці № 02076 без
призначення перерахунку було свавільним. У поєднанні з подальшою
відсутністю доступу до ефективного судового перегляду, це призвело до
непропорційного та безпідставного обмеження прав автора за статтею 25 як
 самостійної статті, так і в сукупності з частиною 3 статті 2. У світлі
вищесказаного, з урахуванням дослідженого матеріалу Комітет дійшов
висновку, що Україна є відповідальною за порушення прав автора за статтею
25 як самостійною статтею, так і в сукупності з частиною 3 статті 2 Пакту.

7.3. Встановивши порушення статті 25 як самостійної статті, так і в

сукупності з частиною 3 статті 2 Пакту, Комітет не буде досліджувати окремо
заяви автора за статтею 14 Пакту.

8. Комітет, керуючись частиною 4 статті 5 Факультативного протоколу,

вважає, що факти, якими він володіє свідчать про порушення Україною прав
автора за статтею 25 як самостійною статтею, так і в сукупності з частиною 3
статті 2 Пакту.

9. Відповідно до пункту «а» частини 3 статті 2 Пакту, Україна зобов’язана

надати автору ефективну компенсацію. Ця норма вимагає від держави надати
повне відшкодування особам, чиї права за Пактом були порушені. У цій
справі, Україна зобов’язана, серед іншого: надати адекватну компенсацію та
вжити належні заходи сатисфакції, включно з відшкодуванням на судові
(юридичні) витрати, а також нематеріальні збитки, завдані автору. Україна
також зобов’язана вжити всіх необхідних заходів для запобігання настання
схожих порушень у майбутньому.

10. Беручи до уваги, що ставши стороною Факультативного протоколу,

Україна визнала компетенцію Комітету визначати мало місце порушення
Пакту чи ні, а також те, що згідно зі статтею 2 Пакту, Україна взяла на себе
зобов’язання забезпечувати всім особам в межах своєї території та, які
підпадають під її юрисдикцію, права, які визнані в Пакті, а також надавати
ефективне та обов’язкове до виконання відшкодування у разі встановлення
порушення права, Комітет бажає отримати від України протягом 180 днів
інформацію про заходи, вжиті для виконання Висновку Комітету. Від України
також вимагається опублікувати цей Висновок, переклавши на офіційну мову
України, та широко розповсюдити.
4.4. Дайте правовий аналіз аргументів Комітету ООН?

4.5. Чому Комітет ООН дійшов висновку про порушення Пакту про
громадянські та політичні права ?

та які рекомендації він надав Україні у цій справі?

Комітет бажає отримати від України протягом 180 днів інформацію про заходи,
вжиті для виконання Висновку Комітету. Від України також вимагається
опублікувати цей Висновок, переклавши на офіційну мову України, та широко
розповсюдити.