1.2.

Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Основою зовнішньоторговельних політик держав завжди були концепції міжнародної

торгівлі як спроби теоретичного осмислення та пояснення причин міжнародного товарного
обміну, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку. На сьогодні всі
теорії міжнародної торгівлі можна поділити на три групи:

- теорія меркантилізму, яка розглядала міжнародну торгівлю як джерело надходжень

золота і грошей у країну, а відтак, вважала, що саме міжнародна торгівля є одним з
найважливіших джерел добробуту країни;
- класичні теорії міжнародної торгівлі, представники яких вважали, що лише вільна
торгівля може сприяти підвищенню ефективності використання наявних ресурсів у країні, в
отже і підвищувати добробут країни (теорії абсолютних переваг, порівняльних переваг,
факторонаділеності тощо);
- альтернативні (або неотехнологічні) теорії, що включають широке коло моделей і
концепцій, які розглядають інші джерела виникнення міжнародної торгівлі, ніж традиційні
порівняльні і абсолютні переваги (теорії технологічного розриву, життєвого циклу продукту,
подібності країн, економії на масштабах, внутрішньогалузевої торгівлі, конкурентних
переваг тощо).
Наразі не існує єдиної універсальної концепції міжнародної торгівлі, яку б можна було
використати при розробці економічної і торговельної політики країни, усі теоретичні
концепції міжнародної торгівлі співіснують, пояснюючи той чи інший сегмент міжнародної
торгівлі.

Теорія меркантилізму. Першою спробою теоретичного обґрунтування причин,

напрямів, ефективності міжнародної торгівлі та розробки рекомендацій щодо торговельної
політики була концепція меркантилізму (від італ. mercante — торгівля). Меркантилізм
пов’язаний із первісним нагромадженням капіталу та формуванням світового ринку, які були
започатковані в результаті великих географічних відкриттів XV — XVI ст. В умовах
переходу до капіталістичного способу виробництва виникла потреба в економічній теорії,
яка б обґрунтовувала роль товару у новій господарській системі та необхідність і вигоду
виходу країн на зовнішні ринки. У Західній Європі меркантилізм зародився вже у XV ст., але
великого поширення набув у XVII ст. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми
того часу.

Меркантилізм ніколи не був стрункою теорією, а являв собою сукупність точок зору
широкого загалу фахівців–практиків (купців, промисловців, банкірів тощо). Точна кількість
авторів-меркантилістів невідома. Один з англійських істориків початку ХХ століття
підрахував, що до 1764 р. лише у Англії було опубліковано понад дві тисячі праць з питань
меркантилізму.

Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку: 1) ранній меркантилізм,

який К.Маркс назвав монетарною системою, і 2) розвинутий (пізній) меркантилізм, що його
К.Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник ще до епохи Великих географічних відкриттів, його

головними ідеологами були Вільям Стаффорд (Англія), Гаспар Скаруффі (Італія). Ранній
(монетарний) меркантилізм базувався на теорії грошового балансу, суть якої полягала у
обґрунтуванні необхідності нагромадження грошей внаслідок вивезення товарів за кордон
при забороні (або обмеженні) вивезення грошей. Відповідною була й економічна політика
того часу, головною метою якої вважалося утримання грошей у країні, а відповідно
максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної
Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося
вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов'язували частину виторгу
привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх
товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва. Так, англійським купцям
заборонялося фрахтувати іноземні судна для торгівлі, щоб запобігти витрачання грошей за
оренду. Купці, що торгували за кордоном, мали привезти частину грошей на батьківщину у
вигляду монет і злитків коштовних металів. У Іспанії за порушення подібних законів
присуджувалась смертна кара. У Парижі з ХІІ ст. при ввезенні у місто обкладалися митом
не тільки всі іноземні товари, але й ряд товарів інших міст Франції. У Пармі, центрі
суконного виробництва Італії, вовна і сукно, що завозились, вилучалися магістратом і
знищувалися.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою меркантилізму. Властиві

монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження
імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення
високого імпортного мита, зниження позичкового процента не дали очікуваних результатів.
Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще
напівнатурального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу,
орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі

ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету утримування грошей у країні.
Тому у другій половині XVI ст. система раннього меркантилізму змінюється системою
меркантилізму пізнього (мануфактурного), яка розвивалась з другої половини XVI ст. до
середини XVIII ст. Основними представниками пізнього меркантилізму були Томас Ман у
Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії.

Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного
обігу. Головним змістом цього напряму є доктрина «активного торговельного балансу», який
можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від
експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької
торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою
одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). На перший план
висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення
інтенсивнішого розвитку експорту. Увезення іноземних товарів, що конкурують з
вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити в середині країни,
держава обкладає високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за
експорт деяких вітчизняних товарів. У Англії у XVI ст. діяв порядок, згідно з яким два дні на
тиждень заборонялося споживати м’ясо. Це був протекціоністський піст на захист інтересів
національного рибальства.

Основною заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку

теорію міжнародної торгівлі, показали прямий зв’язок зовнішньої торгівлі з внутрішньо
економічним розвитком країни, вперше описали те, що зараз називається платіжним
балансом. Частина термінології часів меркантилізму збереглася до наших часів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. Відповідно
до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей та
обґрунтовують необхідність застосування протекціоністських заходів на противагу вільної
торгівлі у зовнішньоекономічній політиці. Тому вони пропагували прямий державний
контроль економічної діяльності та торгівлі. Подібний протекціонізм ускладнював
міжнародну торгівлю, створюючи переваги для окремих країн, особливо метрополій,
огороджуючи бар’єрами колоніальні території. Створювалися передумови стійкого
дисбалансу у міжнародних торговельних відносинах, невигідність їх для деяких з сторін, що
брали участь у торгівлі. Це створювало серйозні перепони для розвитку капіталістичних
відносин, що потребували розширення міжнародного обміну, перерозподілу світового
ринку. Протекціонізм гальмував подібні процеси. Тому меркантилістський підхід почав
втрачати свої позиції, та поступився теоріям, заснованим на принципі вільної торгівлі.

Теорія абсолютних переваг. Розвиток міжнародної торгівлі під час переходу провідних
країн до крупного машинного виробництва та розвитку капіталізму зумовив появу теорії
абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт (1723-1790р.р.), який, використовуючи
трудову теорію вартості, у відомій праці «Дослідження про природу та причини багатства
народів» (1776 р.) піддав критиці меркантилізм та довів, що країнам вигідно розвивати
міжнародну торгівлю, оскільки вони можуть вигравати від неї не тільки продаючи свої
товари на зовнішніх ринках, але й закуповуючи їх там. Крім того, була зроблена спроба
визначити, які саме товари вигідно експортувати, а які — імпортувати: «Якщо якась чужа
країна може постачати до нас товар за нижчою ціною, ніж ми самі можемо виготовляти його,
набагато краще купувати цей товар у неї на певну частку продукту нашої власної промис-
лової праці, яка використовується в тій галузі, де ми маємо певні переваги». Згідно з
принципом (або моделлю) абсолютної переваги країні доцільно спеціалізуватися на
виробництві таких товарів, по яких вона має найменші, порівняно з іншими країнами,
виробничі витрати або, інакше, на одиницю витрат виробляє більше продукції. Припустимо
дві країни (Аргентина та Бразилія) виробляють два товари (зерно та цукор). Наприклад,
Аргентина може виробити на одиницю витрат 50 т зерна або 25 т цукру (чи будь-яку
комбінацію обсягів цих продуктів у заданих межах). Бразилія при аналогічних витратах – 40
т зерна або 100 т цукру, (або будь-яку їх комбінацію у заданих межах). В цьому прикладі
Аргентина має абсолютну перевагу по зерну, а Бразилія - по цукру. Тому Аргентина має
експортувати зерно, а імпортувати цукор, натомість Бразилії, навпаки, доцільно
експортувати цукор, а імпортувати зерно.

Принцип вільної торгівлі дозволяє країні зосередити свої зусилля на виробництві тих
продуктів, які вона може виробляти краще і з меншими витратами. Розподіл праці, що
складається при цьому, сприяє зростанню обміну, міжнародної торгівлі, створює вигоди її
учасникам.

Абсолютні переваги, які країна може мати під час виробництва продукції, А.Сміт
поділяв на природні та набуті. До природних переваг він відносив кліматичні особливості
або наявність певних природних ресурсів (руди, нафти тощо). Набуті переваги у країни
можуть бути внаслідок розвитку технології виробництва, високої кваліфікації робочої сили,
удосконалення організації виробництва тощо. Природні переваги відіграють особливу роль у
сільському господарстві та у галузях видобувної промисловості, набуті переваги – у галузях
обробної промисловості.

Для того, щоб торгівля між країнами була взаємовигідною, ціна будь-якого товару на
зовнішньому ринку повинна бути вища, ніж внутрішня ціна на той самий товар в країні-
експортері, і нижча, ніж в країні-імпортері.
 Теорія абсолютних переваг стала підтвердженням переваги поділу праці не тільки на
національному, але й на міжнародному рівні. Проте вона не дала відповіді на питання: «Чому
країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві
тих чи інших товарів», наприклад, коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві
всіх товарів.

Теорія порівняльних переваг. Теорію зовнішньої торгівлі А.Сміта розвинув Давід

Рікардо (1772-1823 р.р.), який у праці «Початки політичної економії та оподаткування»
(1817 р.) сформулював принцип взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації, що
включає як окремий випадок модель А. Сміта. Ця теорія отримала назву теорії порівняльних
переваг. Д. Рікардо показав, що навіть у випадку, коли країна не має абсолютних переваг,
зовнішня торгівля може бути вигідною як для неї, так і для її торгового партнера. Наприклад,
нехай Аргентина на одиницю витрат може виробити, як і раніше, 50 т зерна або 25 т цукру,
але Бразилія за аналогічних витрат виробляє 67 т зерна або 100 т цукру. Іншими словами,
Бразилія тепер має абсолютні переваги і по цукру, і по зерну. Проте, поки у співвідношеннях
внутрішніх цін між країнами зберігається різниця, кожна країна матиме порівняльну
перевагу, якщо в неї знайдеться такий товар, виробництво якого є вигіднішим за існуючого
співвідношення витрат, ніж виробництво решти. Тому, хоч Аргентині виробництво обох
товарів коштує абсолютно дорожче, ніж Бразилії, проте зерно виявляється відносно
дешевшим: 1 т зерна = 0,5 т цукру у порівнянні з 1 т зерна = 1,5 т цукру у Бразилії. Таким
чином, по зерну Аргентина має порівняльну перевагу і може його експортувати у обмін на
цукор. Сукупний обсяг виробництва продукції буде найбільшим тоді, коли кожний товар
вироблятиметься тією країною, в якій нижчі альтернативні витрати. Альтернативні витрати
визначаються як співвідношення цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку,
виражених через кількість робочого часу, витраченого на їх виробництво.

Виграш (економічний ефект) від зовнішньої торгівлі кожної з країн, що беруть участь у
міжнародній торгівлі, виникає через те, що країна може отримати за свої товари більше
необхідних їй товарів з-за кордону, ніж в себе на внутрішньому ринку.

Суть теорії порівняльних переваг полягає у наступному: якщо країни спеціалізуються

на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами
порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами),
то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в
одній з них абсолютно ефективніше, ніж в іншій.
 Д.Рікардо довів, що кожній країні вигідніше виробляти й експортувати ті товари, при
виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища, тобто вона має
порівняно більш низькі витрати праці і капіталу.

Як і в теорії абсолютних переваг, в основу теорії порівняльних переваг покладено

трудову теорію вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.
Проте на думку представників ряду концепцій, при визначенні переваг слід виходити не з
одного фактору виробництва (праці), а декількох. Засновник вчення про фактори
виробництва Ж.-Б.Сей (30-і роки XIX ст..) у якості таких виділив працю, землю і капітал,
які своєю ринковою вартістю (заробітною платою, процентом на капітал і земельною
рентою) формують витрати виробництва і дозволяють оцінювати ці фактори.

Сучасна економічна наука розвинула і модифікувала модель розвитку міжнародної

торгівлі, обґрунтовану Д.Рікардо. З’явилися нові моделі: модель альтернативних витрат
Г.Хаберлера, модель Хекшера-Оліна, неотехнологічні теорії міжнародної торгівлі тощо; але
всі вони є тільки певними модифікаціями теорії порівняльних переваг, пристосованими до
нових умов.

Теорія факторонаділеності. Теорія порівняльних переваг пояснює міжнародну

торгівлю різницею у відносних витратах між країнами, проте залишає ключове питання:
«Чому виникає ця різниця?». Намагаючись дати відповідь на це питання шведський
економіст Елі Хекшер оприлюднив статтю «Ефект від міжнародної торгівлі та розподіл
доходу», яка вийшла друком у 1919 р., та його учень Бертіль Олін, розвинувши ідеї свого
учителя у науковій праці, надрукованій у 1933 р. «Міжрегіональна та міжнародна торгівля»,
сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, базуючись на теорії факторів виробництва.

Фактично Е.Хекшер та Б.Олін започаткували теорію факторонаділеності, яка наразі

представлена чотирма теоремами: Хекшера-Оліна, Столпера-Самуельсона, Хекшера – Оліна
– Самуельсона, Т.Рибчинського.

На думку Е.Хекшера та Б.Оліна різниця між країнами у відносних витратах,

пояснюється головним чином тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів фактори
використовуються в різних співвідношеннях і, по-друге, існує неоднакова відносна
забезпеченість країн факторами виробництва. Згідно з теоремою Хекшера – Оліна країни
експортуватимуть товари, виробництво яких потребує значних витрат факторів виробництва,
які в них є у відносному надлишку, і невеликих витрат дефіцитних для них факторів, а
імпортуватимуть товари, що виробляються з використанням факторів у оберненій пропорції.
Тобто країна, багата на працю, буде експортувати трудомісткі товари та імпортувати
капіталомісткі товари. Наприклад, країна І виробляє і експортує товар А, оскільки він
відносно більш трудомісткий, а труд є надлишковим фактором виробництва в цій країні.
Країна ІІ виробляє і експортує товар Б, оскільки він є відносно більш капіталомістким, а
капітал є надлишковим фактором в цій країні. Таким чином, у прихованому вигляді
експортуються надлишкові фактори і імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Слід
зазначити, що до уваги береться не абсолютна наділеність країн факторами, а відносна, тобто
співвідношення абсолютних обсягів факторів виробництва, наприклад, кількість придатної
для обробки землі, що припадає на одного працюючого. Якщо у певній країні обсяг якогось
фактора виробництва відносно більше, ніж у інших країнах, то його ціна буде відносно
нижчою, а відтак, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей фактор
використовується у більшій мірі, ніж інші, буде нижчою, ніж в інших країнах. Таким чином
виникають порівняльні переваги, які визначають напрямки зовнішньої торгівлі.

Вважливий аспект аналізу в рамках теореми Хекшера – Оліна стосується розподілу

доходів в результаті міжнародної торгівлі. В.Столпером та П.Самуельсоном в 1941 році була
сформульована теорема, суть якої полягає у наступному: встановлення торгових відносин і
вільна торгівля неминуче призведуть до зростання винагороди фактору (наприклад, землі),
що інтенсивно використовується у виробництві товару і ціна на який зростає, і до зниження
винагороди фактору (наприклад, праці), що використовується, і ціна на який падає (теорема
Столпера-Самуельсона). Відбудеться зростання доходів власників відносно надлишкового
фактору і скорочення доходів власників інших факторів.

Таким чином, у країні, що експортує товари, які потребують більше надлишкових

факторів, такі фактори будуть використовуватися у зростаючих масштабах, що викличе
зростання ціни на них. З іншого боку, у імпортера з відносно недостатнім обсягом цих
факторів ціни на них знижуватимуться під впливом заміни використання факторів для
виробництва товарів імпортом цих товарів. Наприклад, збільшення виробництва пшениці у
Канаді зумовить необхідність розширення її посівів і відповідно збільшення площ під ними,
що має викликати зростання цін на землю. В той же час у країнах-імпортерах зерна із
скороченням попиту на власне зерно земельна рента зменшиться.

Мобільність факторів (праці і капіталу) у міжнародному просторі в умовах вільної

торгівлі створює сприятливі умови для міграції цих факторів замість експорту товарів. В
деяких випадках більш доцільним стає будівництво підприємств у країнах, де ці фактори
дешевші, замість ввезення туди товарів. Промислово розвинутим країнам, що мають, як
правило, надлишок капіталу і обмежені можливості у трудових ресурсах економічно вигідно
здійснювати іноземні інвестиції у капіталомісткі виробництва (машини, устаткування,
нафтопереробку, комп’ютерну техніку тощо). У свою чергу, країни, що мають надлишок
сільськогосподарських угідь, мають зосереджуватись на аграрному виробництві і експорті.
 Згодом положення Хекшера – Оліна були математично підкріплені американським
економістом Полом Самуельсоном (майбутнім лауреатом Нобелевської премії з економіки),
який у 1948 р. довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва. Ця теорема
отримала назву теореми Хекшера – Оліна – Самуельсона. Її суть полягає у наступному:
міжнародна торгівля призводить до вирівнювання абсолютних і відносних цін на гомогенні
фактори виробництва у країнах, що торгують. При цьому гомогенним капіталом вважається
капітал, що має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенною працею – праця з
однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенними землями – землі з
однаковою родючістю, станом ґрунтів тощо. Наприклад, якщо країна 1 спеціалізується на
виробництві товару Х (трудомісткого товару) і скорочує виробництво товару Y
(капіталомісткого товару), відносний попит на працю зростає, піднімаючи заробітну працю
(w), в той час, як відносний попит на капітал падає, знижуючи відсоткові ставки (r). У країні
2 відбуваються зворотні процеси через те, що вона спеціалізується на виробництві товару Y і
скорочує виробництво товару Х, після встановлення торговельних відносин її попит на
робочу силу падає, знижуючи заробітну плату, в той же час попит на капітал зростає,
піднімаючи відсоткові ставки. Таким чином, міжнародна торгівля скорочує існуючу різницю,
що існувала раніше між країнами.

Розглянемо приклад. Нехай у Мексиці надлишковим фактором є праця, а у США –

капітал. В результаті торгівлі Мексика вироблятиме більшу кількість трудомістких товарів
для експорту. Що відповідно підвищить попит на працю у Мексиці і призведе до деякого
підвищення зарплати. Але, оскільки Мексика імпортуватиме капіталомісткі товари з США, її
внутрішнє виробництво капиталоміских товарів буде скорочуватись і відповідно скоротиться
попит на національний капітал, що призведе до відповідного падіння ціни капіталу
(процентної ставки). Таким чином, у Мексиці у результаті торгівлі дещо підвищиться
зарплата і знизяться процентні ставки. Натомість протилежні явища відбуватимуться у
США. Оскільки США збільшить виробництво капиталомістких товарів на експорт, попит на
капітал зросте, що збільшить процентну ставку. В той же час США скоротить виробництво
трудомістких товарів, оскільки імпортуватиме їх з Мексики. Це зумовить падіння попиту на
працю і, відповідно, зарплати у США. (Це основна причина, чому профспілки у США
лобіюють захист імпортних тарифів). Таким чином, в результаті торгівлі у США ціни
підвищаться на капітал і знизяться на працю, а в Мексиці – навпаки. Тому різниця між
цінами на капітал і працю у США і Мексиці зменшиться.

В 1955 р. англійський економіст Т.Рибчинський довів теорему співвідношення між

зростанням пропозиції факторів та нарощуванням обсягів виробництва: зростання пропозиції
одного з факторів виробництва призводить до збільшення обсягів виробництва і доходів у
тій галузі, де цей фактор використовується відносно інтенсивніше, і до скорочення
виробництва й доходів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно. Одним із
проявів закономірності, яка описується теоремою Рибчинського, є так звана "голландська
хвороба". Коли в 70-х роках Голландія почала розробку родовищ природного газу в
Північному морі, то швидке нарощування обсягів видобутку газу супроводжувалося
перетіканням ресурсів у цю галузь із галузей обробної промисловості, що призводило до
скорочення в них обсягів випуску та експорту. Аналогічні процеси спостерігалися також у
Великій Британії, Норвегії та інших країнах, де велася інтенсивна розробка нових родовищ.

У 1954 р. американський економіст Василь Леонтьєв застосував теорію Хекшера-Оліна

до аналізу зовнішньої торгівлі США, а саме: розрахунку повних витрат праці і капіталу на
експорт й імпорт. Згідно з робочою гіпотезою, США повинні були експортувати
капіталомісткі товари, а імпортувати — трудомісткі. Однак результат, який дістав назву
«парадокс Леонтьєва», виявився зворотним (експортувалася трудомісткіша і менш
капіталоємна продукція, ніж імпортувалася). Було встановлено, що відносний надлишок
капіталу в США не впливає на зовнішню торгівлю. Леонтьєв пояснює цей парадокс за
рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану. Тобто США експортували ті товари,
виробництво яких в інших країнах було неможливе або неефективне внаслідок нижчої
кваліфікації робітників. Імпорт же капіталомістких товарів був пов’язаний з
результативнішим ефектом його застосування у країнах з надлишком інших факторів
виробництва — землі або праці. Наступні дослідження підтвердили наявність цього
парадоксу в післявоєнний період не тільки для США, але й для інших країн (Японії, Індії та
ін.).

В. Леонтьєв, досліджуючи цей парадокс, створив модель «кваліфікації робочої сили»,

відповідно до якої у виробництві задіяні не три фактори (праця, земля, капітал), а чотири —
кваліфікована праця, некваліфікована праця, земля і капітал. Практичними висновками даної
моделі стало те, що відносний надлишок фахового персоналу і висококваліфікованої робочої
сили зумовлюють експорт товарів, виготовлення яких потребує кваліфікованої робочої сили,
а надлишок некваліфікованої робочої сили сприяє експорту товарів, для виробництва яких не
потрібна висока кваліфікація.

Парадокс В.Леонтьєва застерігає від прямого використання теорії Хекшера-Оліна у

практиці міжнародної торгівлі. Американець Джеймс Хартіген повторив розрахунки
Леонтьєва на базі даних тих самих років, але виключив галузі, які значною мірою залежать
від капіталомісткої сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекшера —
Оліна виявилася справедливою. До сьогоднішнього дня ця теорія, уточнена Д.Кісінгом та
Р.Белдвіном, залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі.
 Теорія реверсу факторів виробництва. Парадокс Леонтьєва показав, що теорія
співвідношення факторів виробництва Хекшера-Оліна не підтверджується на прктиці:
праценасичені країни експортують капіталонасичену продукцію, а капіталонасичені –
праценасичену. Одне з можливих пояснень цього парадоксу полягає у реверсі факторів
виробництва: один і той самий товар може бути трудомістким в праценасиченій країні і
капіталомістким - у капіталонасиченій країні, що може відбутися в умовах великої
еластичності взаємозамінності факторів виробництва (ступеня складності заміни одного
фактору на інший у виробництві певного товару). Наприклад, рис, що виробляється у
капіталонасиченій країні США, є капіталонасиченим товаром, оскільки виробляється за
допомогою сучасної технології. Той же рис, що виробляється у праценасиченій країні
В’єтнам, є праценасиченим товаром, оскільки виробляється майже виключно з
використанням ручної праці.

Вперше пояснення реверсу факторів виробництва дав американський економість

Б.Мінхас на початку 60-х років. Реверсом факторів виробнибцтва він назвав ситуацію, за якої
один і той самий товар є капіталонасиченим у капіталонасиченій країні і трудомістким у
праценадлишковій країні.

Таким чином, при різній відносній ціні факторів виробництва один і той самий товар в
одній країні є трудомістким, а в іншій - капіталомістким. Цим можна пояснити торгівлю
країн одним і тим самим товаром за різної забезпеченості факторами виробництва.
Наприклад, і праценасичена Індія і капіталонасичені США експортують сталь - у Індії сталь
є трудомістською, а у США - капіталомістською.

Емпіричні дослідження теорії реверсу факторів виробництва показали, що цей феномен

зустрічається вкрай рідко. У тих випадках, коли наявний реверс, інструменти аналізу
торгівлі, що базуються на теорії співвідношення факторів виробництва, не можуть бути
застосовані, тому він може вважатися одним з пояснень парадоксу Леонтьєва.

Теорія реверсу факторів виробництва пояснює торгівлю з боку пропозиції.

Теорія реверсу попиту. Іншою реверсною теорією, що пояснює парадокс Леонтьєва, є

теорія реверсу попиту На відміну від теорії реверсу факторів виробництва ця теорія пояснює
торгівлю з боку попиту.

Реверсом попиту називають ситуацію, за якої через великий внутрішній попит країна
імпортує товари, для виробництва і експорту яких вона має відносно ліпші фактори
виробництва у порівнянні з її торговими партнерами. В цьому випадку теорема Хекшера-
Оліна не виконується.
 Емпіричні дослідження підтверджують факт існування таких явищ, проте їх роль у
міжнародній торгівлі відносно невелика.

Зрушення, що відбуваються останніми роками у напрямах на структурі міжнародної

торгівлі, не завжди могли бути пояснені класичними теоріями, а відтак потребували нових
підходів і розробки альтернативних теоретичних концепцій.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва

і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки
теорій неотехнологічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення
реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що
виникають або створюються, використовуються і з часом зникають. До теорій і моделей
неотехнологічного напряму належать: теорія технологічного розриву, теорія життєвого
циклу продукту на світовому ринку, теорія подібності країн, теорія економії на масштабах
виробництва, теорія внутрішньогалузевої торгівлі, теорія конкурентних переваг.

Теорія технологічного розриву. У 1961 р. англієць М. Позер запропонував теорію

технологічного розриву, яка є частковим випадком теорії Хекшера — Оліна за умови
введення у неї додатково технологічного фактору. Ця теорія пояснює торгівлю між країнами
існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Тобто, прогресивні технології,
якими володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні
першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних
ринках. Теорія обґрунтовується наявністю імітаційного лага, який складається з лага попиту
(часу, необхідного для формування попиту на новий продукт) і лага реагування (часу,
необхідного виробникам країни-імпортера для налагоджування національного виробництва
аналогічного товару). Різниця між цими двома лагами і пояснює передумови міжнародної
торгівлі (експорт до іншої країни можливий, якщо лаг попиту коротший за лаг реагування).
Реалізація на світовому ринку технологічних новинок дає змогу інвестування в нові
дослідження і розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, в свою чергу,
формує стабільну технологічну перевагу і відповідну спеціалізацію країн. Спрощенням, а
отже, і недоліком теорії технологічного розриву є те, що вона не враховує свідомого
обмеження доступу до нових технологій з боку власника.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку, розроблена Раймондом Верноном

у 1966 р., є узагальненням і розширенням теорії технологічного розриву. Вона ґрунтується на
теорії життєвого циклу продукту, що, в свою чергу, була запропонована на початку 60-х
років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. Сутність цієї
теорії полягає в тому, що один і той же товар в один і той же час знаходиться в різних
країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Виділяють такі стадії життєвого циклу:
впровадження, зростання , зрілість та занепад. Протягом життєвого циклу виробництво
товару переміщується по країнах, починаючи з країни – новатора. Країни, в свою чергу,
поділяються на країни-новатори, країни-послідовниці та інші країни, які останніми
починають споживання та виробництво товару. Модель демонструє, як із часом країна-
новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-
послідовниця — з імпортера стає основним експортером на світовому ринку. Інші країни з
часом також можуть трансформуватися в експортерів, але вже на тій стадії, коли товар є
розповсюдженим і стандартним.

Відповідно до теорій технологічного розриву і життєвого циклу продукту експорт із

розвинутих країн буде в основному складатися з не стандартизованих товарів, які
виробляються за допомогою нових або провідних технологій, а імпорт – з товарів, які
виробляються на основі застарілих технологій.

Теорія подібності країн, або теорія попиту, що перетинається. Стефан Б.Ліндер у 1961
р. у своїй роботі “An Essay on Trade and Transformation”, дослідивши особливості
технологічно нових товарів (холодильники, телевізори тощо) , з якими американські фірми
вийшли на європейський ринок у 40-50р.р., дійшов висновку, що технологічно складні
вироби створюються фірмою як реакція на потреби, що вже існують, тобто на потреби
внутрішнього ринку. Після насичення внутрішнього ринку фірма може експортувати цю
продукцію до країн, структура попиту на ринку яких подібна до структури попиту на
внутрішньому ринку. Таким чином, не тільки відмінності, але й подібність між країнами є
передумовою для торгівлі. Особливість цієї теорії полягає у поясненні міжнародної торгівлі
переважно з боку попиту.

Теорія попиту, що перетинається, є одною з небегатьох новітніх теорій, яка пояснює

міжнародну торгівлю переважно з боку попиту. Згідно з цією теорією, чим більше
споживачів у двох країнах мають однакові доходи, тим вищий рівень торгівлі між ними. Або,
іншими словами, чим більше перетинаються структури попиту у країні-експортері та країні-
імпортері, підкріплені високим рівнем доходу, тим вищий рівень торгівлі між ними.

Емпіричне підтвердження теорії суттєво залежить від розподілу доходів в середині

кожної з країн – чим він рівномірніший, тим краще працює теорія. Проте у більшості країн
світу різниця у рівнях доходу різних прошарків населення дуже велика і тому застосування
терії для пояснення міжнародної торгівлі виявляється досить обмеженим.
 Теорія економії на масштабах. Засновником теорії економії на масштабах виробництва
вважається С.Кемп (1964 р.). Ефект масштабу має місце у тому випадку, коли зростання
витрат факторів на певну величину призводить до зростання виробництва у більших
масштабах. В умовах ефекту масштабу витрати на одиницю продукції зменшуються із
зростанням обсягів виробництва, відповідно компанія-виробник цієї продукції отримує
конкурентні переваги.

Розвинув цю теорію шляхом зведення разом розрізнених ідей і застосування їх до

міжнародної економіки в умовах глобалізації Пол Кругман, американський економіст,
спеціаліст в області міжнародної економіки, лауреат Нобелевської премії 2008 р., яку він
отримав за опубліковану у 1979 р. статтю «Економія від масштабу, монополістична
конкуренція і міжнародна торгівля» у журналі Journal of International Economics. В
подальшому Пол Кругман розвинув свою теорію у багатьох наукових працях.

Раніше вважалося, що кожна країна торгує тими продуктами, що їй вигідніше

виробляти. Наприклад, у Швеції досить розвинуте автомобілебудування, тому логічно було б
припустити, що національна авто індустрія має задовольняти всі потреби шведів у
автомобілях – від дешевих до дорогих і розкішних. Насправді ж шведські концерни
виробляють автомобілі тільки для певних сегментів і продають їх як в середині країни, так і
за кордон, а інші (джипи, спорт кари тощо) імпортують. П. Кругман пояснює це таким
чином: не потрібно робити багато ліній, які б випускали автомобілі малими партіями.
Вигідніше побудувати завод, який би виробляв лише седани для середнього класу, але
стільки, щоб вистачило і шведським споживачам, і споживачам у всьому світі.

Згідно дослідження П.Кругмана у галузі з монополістичною конкуренцією кількість

фірм галузі і рівень ціни залежать від розміру ринку. Міжнародна торгівля дає можливість
компаніям збільшувати розміри ринку за рахунок закордонних споживачів. Країни
одержують можливість спеціалізуватися на випуску більш вузького асортименту товарів та
імпортувати продукцію, що самі не виробляють. Це збільшує розмаїття товарів для
споживача. Торгівля стає взаємовигідною навіть для країн з однаковою забезпеченістю
ресурсами та технологіями. Ефект масштабу зумовлює і утворення мегаполісів (дешевше,
коли, наприклад, вся фінансова чи автомобільна галузь розміщується у одному місті).

Таким чином, торгівля між країнами, які подібні за наділеністю факторами

виробництва, пояснюється спеціалізацією країн на певних товарах не через порівняльні
переваги, а через економію від масштабу

Теорія внутрішньогалузевої торгівлі. У другій половині ХХ століття дослідження

міжнародної торгівлі показували, що розвинуті країни все більше торгують одна з одною
диференційованими товарами одної галузі. Німецькі автомобілі продавалися за кордон і
купувалися японські, англійські бурові установки експортувалися, а натомість купувалися
норвезькі тощо. Одним з перших, хто розробив відповідну теорію був економіст угорського
походження Б.Баласса.

Внутрішньогалузева торгівля – це обмін між країнами диференційованими продуктами

однієї галузі. Вона зумовлюється різницею у смаках споживачів, які бажають мати більший
вибір товарів в межах однієї товарної групи; попитом, що перетинається; ефектом масштабу
і здійснюється, як правило, між розвинутими країнами чи країнами приблизно однакового
рівня розвитку. Торгують країни деталями, комплектуючими, іншими диференційованими
товарами, що виробляють промислові підприємства. На внутрішньогалузеву торгівлю
припадає значна частина світових торговельних потоків. На найбільших ринках світу
(Північної Америки, Західної Європи, Східної Азії) внутрішньогалузева торгівлі складає
високу і зростаючу частку сукупної міжнародної торгівлі.

Теорії порівняльних переваг визначають напрями міжгалузевої торгівлі, а теорія ефекту

масштабу – внутрішньогалузеву торгівлю.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом

Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до
проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку
конкурують фірми, а не країни. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірма
створює та утримує конкурентну перевагу, для того щоб з’ясувати роль країни у цьому
процесі.

Суть теорії конкурентних переваг полягає у тому, що країна досягає міжнародного

успіху в тій чи іншій галузі завдяки взаємодії конкурентних переваг у чотирьох національних
детермінантах, з’єднаних у динамічну систему, так званий ромб.

До цих детермінант відносяться:

- факторні умови, тобто ті конкретні фактори (наприклад, кваліфікована робоча сила певного
профілю або інфраструктура), які необхідні для успішної конкуренції у даній галузі;

- умови попиту, тобто який на внутрішньому ринку попит на продукцію чи послуги, що

пропонуються даною галуззю;

- споріднені галузі та галузі, що підтримують, тобто наявність або відсутність у країні

конкурентоспроможних на міжнародному ринку споріднених галузей чи галузей, що
підтримують;
- стратегію фірми, її структуру та конкурентів, тобто умови у країні, які визначають
створення та управління фірмою, і характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Детермінанти національної конкурентоспроможності утворюють комплексну систему, яка

постійно розвивається.

Взаємодія переваг з усіх детермінантів забезпечує виграшні моменти, що підсилюють

один одне і які іноземним конкурентам важко знищити або скопіювати.

На додаток до детермінант М. Портер розглядає ще фактори, які можуть суттєво

впливати на середовище у країні і конкурентоспроможність її фірм: випадкові події, дії
уряду, соціальні, політичні фактори, система культурних цінностей, існування певних осіб –
лідерів тощо..

Країни досягають успіху в тих або інших галузях завдяки системі факторів, що формують
умови для створення та реалізації фірмами власних конкурентних переваг як на
внутрішньому, так і зовнішньому ринках.

Зведена характеристика теорій міжнародної торгівлі представлена у табл. 1.2.