Лекції.

Міжнародні відносини і світова політика

22.02.
Тема: Глобалізація як провідна тенденція розвитку сучасних міжнародних
відносин та світової політики
«Мегатренди» – стійкі довгострокові тенденції політичного розвитку світу.
Які саме тенденції можна вважати стійкими і довгостроковими?
До них дехто зараховує до них, окрім глобалізації і науково-технічної
революції, активність недержавних акторів, прискорення темпів соціального
розвитку світу, але все одно тут не може бути надто багато мегатрендів, адже
втрачається сенс слова.
Про глобалізацію постійно говорили в 90-х, потім в 2010-х, але після цього
розмови трохи «стихли». Це не означає, що глобалізація перестала існувати. Це
сталось тому, що почала з’являтись протилежна тенденція до «ізоляціонізму»:
побудування стін між державами (між Угорщиною, Австрією, Грецією у
зв’язку з кризою мігрантів; між США і Мексикою – Трамп; Брекзіт).
Інтеграційні процеси – частина глобалізації.
Коли почався COVID – 19, про глобалізацію почали говорити з новою силою:
Глобалізація допомагає вирішити проблему пандемії через глобальну
інфраструктуру (доставка засобів індивідуального захисту). Пандемія призвела
до трансформації глобалізації: соціальні відносини перейшли у віртуальний
простір.
У рамках Політології є окремий напрямок «політологія глобального світу».
Глобалізація (походить від латинського слова «globus» - куля, той, що охоплює
земну кулю)
Термін глобалізація вперше був використаний Теодором Левіттом 1983р. Це не
зовсім правда. Він опублікував статтю «Глобалізація ринків», де йшлось про
злиття ринків окремих продуктів, вироблених ТНК. Тобто він говорив про
економічну глобалізацію. Він був не перший, хто вжив цей термін, але сприяв
популяризації його.
На феномен «глобалізації» звертали увагу філософи ще у 20 столітті. Філософ
Поль Валері, який звертав уваги на глобальні проблеми світової історії.
Представники неурядової організації, заснованої у 1968 році), Римського клубу
використовували термін.
В 1970-х було багато праць на цю тему у літературі з менеджменту.
Глобалізація – процес стадіального становлення світу як єдиного економічного,
політичного та культурного простору. Вона є постійним історичним процесом:
людство постійно рухалось до взаємозалежності, об’єднання та уніфікації.
Глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної та культурної
інтеграції та уніфікації (стандартизація світу – McDonalds, техніка).
Дослідники глобалізації:
1. Мартін Елброу – один з перших теоретиків, соціолог; наголошував про
нерівномірність глобалізації і на тому, що в кожній сфері є темп
глобалізації; цей термін можна вживати у множині «глобалізації»
2. Роберт Гілпін – вплив ТНК на державну автономію та державу
3. Френсіс Фукуяма – глобалізація сприяє розвитку демократії «Політичний
порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобальної
демократії» – чому в одних країнах вдалось встановити демократію, а в
інших ні?
4. Ентоні Гіттенс – локальні події формуються подіями, які відбуваються за
багато миль від певної місцевості: стиснення кордонів у сучасному світі
5. Рональд Робертсон – «глобалізація – стиснення світу у конкретному
місці»; у 1983 році опублікував працю про глобалізацію, де використав
слово «глобальність»
Ми можемо говорити про комплексну глобалізацію – ланцюг об’єднуючих
процесів у різних сферах
Прояви:
1. Глобальна комунікація: нові засоби у взаємодії з більш давніми
об’єднують людей з різних континентів; «теорія Елвіна Тоффлера» - про
електронний котедж – домівка людини, в якій зосереджена вся техніка,
людина не виходячи з дому можна працювати, обмінюватись
інформацією і для цього не потрібно жити у великому місті; пандемія
прискорила цей процес.
2. Виникнення глобальної економіки: ТНК, Світовий Банк, МВФ (квотний
принцип голосування при прийнятті рішень – критика)
3. Виникнення глобальної політики – скоординована діяльність держав для
вирішення проблем; ООН
4. Глобальна культура: фільми, книги; хоча це дуже складний процес, бо
коли ми говоримо про культуру – маємо на увазі цінності, а вони дуже
важко піддаються змінам – «гібридизація культур»; змішування релігій –
вуду, сантелія.
5. Глобальна наука: міжнародні економічні обміни, форуми, журнали
6. Глобальна мова: англійська – загрожує поширеним мовам; теорія
Аврамтислам, який доказує те, чому ми можемо вважати англійську мову
глобальною
 7. Глобальний спосіб життя
Риси, аспекти глобалізації: (за Барі Баді)
1. Глобалізація – постійний історичний процес: бажання людства до
об’єднання навколо певних параметрів (у Середньовіччі – християнство,
під час Холодної війни – соціалізм або капіталізм; зараз – навколо
сучасних інформаційних і комунікаційних технологій)
2. Глобалізація – універсалізація та гомогенізація (однорідність) –
«глобальне село» 1962 році у зв’язку з поширенням ЗМІ, зараз –
поширення соцмереж
3. Глобалізація – відкритість (транспарентність) державних кордонів;
«детериторизація» - зменшення значущості державних кордонів
Хвилі (за Йораном Тербором): (Ульріх Бек вважає що глобалізація триває вже
5 тисяч років)
1. 4-7 ст. – глобалізація релігії
2. Кінець 15 століття – європейські колоніальні завоювання
3. Кінець 18-початок 19 століття – внутрішньоєвропейські війни
(Наполеонівські) та встановлення Віденської системи МВ
4. Середина 19 століття – 1918 р. – період розвитку європейського
імперіалізму та колоніалізму (Британська імперія, яка й далі залишається
об’єднуючим простором для її колоній)
5. Після Другої світової війни – ООН
6. Період після Холодної війни – зникнення протистояння двох систем
Можна виокремлювати періоди за подіями: (за Рітцером)
1. Завоювання римлян до н. е.
2. Підйом і розповсюдження християнства
3. Розвиток ісламу в 7ст.
4. Подорожі вікінгів з Європи до Ісландії, Гренландії, Північної Америки
5. Торгівля в Середньовіччі
6. Банки італійських міст-держав 12ст.
7. Подорожі торговців (Марко Поло до Китаю; Колумба, Васко да Гами)
8. Європейський колоніалізм
9. 20 століття – дві світові війни
Теорія Абрама де Сваан «про глобальну систему мов» - ділить всі мови світу на
4 групи:
1. Периферійні мови (більшість малих мов світу, під загрозою зникнення –
98% усіх мов світу)
2. Центральні мови (100 мов – як засіб комунікації з тими, хто використовує
периферійні мови у межах географічних районів)
 3. Суперцентральні мови (12 мов: англійська, іспанська, арабська.,
малайська, китайська, німецька, французька, португальська, російська,
суахілі, хінді і японська)
4. Гіперцентральні мови (засіб комунікації, який використовується для
зв’язку з тими, хто розмовляє суперцентральними мовами – англійська
мова)
Спори:
1. Чи варто «вестернізацію» ототожнювати з глобалізацією?
2. Чи глобалізація – це природній процес, чи нав’язаний кимось?
3. Глобалізація – це позитив чи негатив?
4. Глобалізація – це не єдиний процес у світі – є ще локалізація;
«глокалізація»

22.03 Тема: Інтеграція як одна з провідних тенденцій сучасного етапу

розвитку світу.
Термін «інтеграція» походить від латинського «integratio», що дослівно
перекладається як «поповнення, відновлення». Він був запозичений
суспільствознавцями з галузі природничих наук.
Поняття «інтеграція» - багатозначне. Може означати: 1) будь-яке
зближення держав; 2) створення наднаціональних інститутів; 3) процес
поступального розвитку від економічної взаємодії до формування інститутів і
механізмів тісної політичної взаємодії; 4) розвиток регіональних зв’язків тощо.
Часто поняття «інтеграція» ототожнюється з «глобалізацією». Однак між
ними є принципова відмінність, яка полягає у тому, що інтеграція обов’язково
передбачає налагодження міждержавних відносин. Глобалізація значною мірою
є спонтанним процесом (хоча з цим і не всі погоджуються), а інтеграція є
цілеспрямованою політикою. Будучи процесом міждержавної взаємодії,
інтеграція не передбачає особливу активність недержавних акторів, тому вони
зазвичай не розглядаються при аналізі інтеграційних процесів, або принаймні
опиняються на периферії дослідницького процесу.
Водночас глобалізація впливає на розвиток інтеграції. Глобалізація, яка
сприяє транспарентності (прозорості) міждержавних кордонів, стимулює
процеси інтеграції, однак вона може мати і протилежний ефект на процеси
глобалізації, змушуючи виступати не лише проти глобалізації, але і проти
інтеграції. Прикладом може бути Брексіт.
В ХХІ ст. виник такий феномен як трансрегіональна інтеграція. Якщо
«класична» інтеграція передбачала взаємодію держав одного регіону, то
трансрегіональна інтеграція включає держави, які знаходяться в різних регіонах
світу. (БРІКС, G7, G20).
Дезінтеграція – протилежна до міжнародної інтеграції тенденція, яка
означає розпад існуючого утворення. Цей термін використовується у вузькому
(розпад інтеграційного утворення) і широкому (розпад інтеграційного
утворення, а також держави) значеннях. Вихід держави з інтеграційного
утворення не означає розпад останнього. Тим не менше такі випадки іноді
відносять до процесів дезінтеграції.
Німецький соціолог і політолог Карл Вольфганг Дойч (1912-1992)
розглядає інтеграцію передусім як реальну можливість забезпечити мирне
співіснування держав, що може бути досягнуто за допомогою таких заходів, як
розширення торгівлі, вільне переміщення людей, розвиток культурного обміну,
активне проведення політичних консультацій тощо.
Процес інтеграції передбачає співробітництво між державами у різних
сферах і формах. Можна виокремити такі види інтеграції:
-політична, економічна, науково-технічна тощо (за предметом),
-глобальна, регіональна, субрегіональна інтеграція (за географічним
принципом).
Інтеграція може відбуватися «вшир», в результаті збільшення кількості
учасників процесу, а також «углиб», шляхом інтенсифікації взаємодії в різних
сферах серед тих же учасників.
Що спонукає держави до інтеграції?
1. Наявність спільних проблем, вирішити які легше, а в низці випадків
лише і можливо спільними зусиллями.
2. Зацікавленість «середніх» і «малих» держав у посиленні свого
міжнародного впливу. Для цих країн об'єднаними зусиллями впливати
на міжнародні процеси значно легше, ніж самостійно.
 Теоретичне осмислення інтеграційних процесів починається з середини
ХХ ст. і пов’язано головним чином з двома теоретичними школами:
функціоналізм/неофункціоналізм і федералізм.
Функціоналізм. Засновником функціоналізму вважається Девід Мітрані,
який у 1943 р. опублікував роботу, яка отримала назву «Чинна система світу».
У ній проаналізовані причини, у зв'язку з якими Ліга Націй виявилась
недієздатною, і зроблено висновок, що інтеграційні процеси не можна починати
з політичних аспектів. У цьому випадку держави починають хвилюватися за
свій суверентет. Д. Мітрані робить акцент на розвитку економічної, соціальної,
науково-технічної інтеграції, яка повинна бути початковою. Політична ж
інтеграція залишається на другому плані. Д. Мітрані, а також його
послідовники наполягали на тому, що важливо виробити у людей звичку до
співробітництва і показати отримані від спільної діяльності переваги.
Центральна ідея функціоналізму полягає в тому, що питання потрібно
ставити не про ідеальне (або форму), а про функції міжнародного
співтовариства (інакше кажучи «форма йде за функцією»). Помилково
розглядати держави як досконалі правові утворення.
У майбутньому, на думку Д. Мітрані, міжнародне співтовариство буде
сформоване не за територіальним принципом: буде створено мережу світових
організацій, що переплітаються, кожна буде спеціалізуватися на своїй галузі, а
через світове співробітництво вдасться уникнути конфлікту. Інтегріційний
процес розвивається під впливом суспільних потреб та/або технологічних змін.
Визначальна стратегія зводиться до того, щоб змістити фокус суспільної уваги з
політичних проблем, що роз'єднують суспільство, до технічних питань і
завдань, які суперечностей не викликають.
Щаблі інтеграції:
1.Створення зони вільної торгівлі, коли країни-учасниці відміняють митні
бар'єри і кількісні обмеження у взаємній торгівлі.
2.Утворення митного союзу, в рамках якого відбувається переміщення
товарів і послуг по єдиних митних тарифах і згідно з єдиною
зовнішньоторговельною політикою щодо третіх країн.
 3.Формування спільного (єдиного) ринку, який передбачає ліквідацію
бар'єрів між країнами не лише у взаємній торгівлі, але й у переміщенні робочої
сили і капіталу. На цьому етапі відбувається розробка політики розвитку
галузей і секторів економіки, спільної для всіх країн, що інтегруються.
Починають формуватися також спільні фонди сприяння соціальному і
регіональному розвитку найбільш відсталих районів, які входять в інтеграційне
об'єднання.
4.Організація економічного і валютного союзу. Форми інтеграції, які
існували раніше доповнюються проведенням країнами-учасницями єдиної
економічної і валютно-фінансової політики, створенням системи
міждержавного регулювання соціально-економічних процесів.
5.Останній, п'ятий щабель описувався як перехід до політичної інтеграції
і створення спільних політичних інститутів.
Останнім часом до цієї схеми почали відноситися обережно у зв'язку з
тим, що цей процес, по-перше, зовсім не обов'язково йде в поступальному
напрямку – він може бути заморожений на тому чи інщому етапі; по-друге,
економічна інтеграція не завжди приводить до політичної, як багато хто вважав
раніше, виділяючи п'ятий щабель.
Історія показує, що не існує строгих закономірностей щодо розвитку
інтеграційних процесів, все залежить від конкретно-історичних умов у
міжнародних економічних відносинах в окремих країнах, від економічних і
політичних інтересів країн, що беруть участь в інтеграції.
Федералізм. Представники федералізму навпаки, висунули на перший
план політичну інтеграцію, вважаючи, що міждержавні відносини повинні
будуватися на початковій передачі частини повноважень наддержавним
утворенням. Для цього напрямку характерний особливий акцент на створенні
політичних інститутів. Фактично якщо процес інтеграції у функціоналістів йде
за принципом «знизу вверх», то у федералістів навпаки – «зверху вниз».
Федералізм, представниками якого є зокрема такі дослідники, як А.
Етціоні, А. Спінеллі, С. Пістоні, Р. Шуман та інші, є менш поширеним
напрямом.
 Раніше у рамках федералізму активно розвивались ідеї «світового уряду»,
який повинен був би об'єднати людей у єдину державу і тим самим зняти, на
думку прихильників цієї школи, з порядку денного міждержавні конфлікти.
Ідея про «світовий уряд» зустріла жорсткий опір з боку різних дослідників і
політиків, які підкреслювали необхідність збереження національної і державної
приналежності. Надалі з'явилося багато робіт, в яких висловлювалась
неможливість, принаймні в найближчому майбутньому, реалізація цієї ідеї.
Основні положення федералізму:
1) Національні держави втратили свій авторитет, не здатні протистояти
війнам, насильству, спалахам радикального націоналізму,
авторитарним режимам. Тому національна держава має бути замінена
більш масштабним федеральним об'єднанням. Водночас ідея держави
не заперечується.
2) Активність населення, виборців є важливою для визначення напрямку
інтеграційних процесів.
3) Дуже важливим індикатором федералізації є утворення центральних
інститутів з наданням їм важливих повноважень.
Цікаво, що федералізм критикує національні держави за їхню нездатність
відповідати на кризи, але сам пропонує лише замінити національні держави
наднаціональними.
Під впливом федералізму функціоналізм зазнав подальшого розвитку і в
сучасному світі існує у вигляді неофункціоналізму. Один з найвідоміших
представників – Ернст Бернард Хаас. Цей напрямок, базуючись на основних
ідеях функціоналізму, включив у себе деякі риси федералізму. В
неофункціоналізмі пріоритет надається практичним проблемам у сфері охорони
здоров'я, технологічним змінам, правовим та іншим питанням, які мають
значення для всього людства. При цьому підкреслюється важливість
політичних рішень. Саме вони сприяють, згідно з цією точкою зору,
інтеграційним процесам і підштовхують учасників до подальшого об'єднання у
сфері економіки.
Проблеми інтеграційних процесів:
 1. Національні інтереси одних держав стикаються з інтересами інших
країн, об'єднань, регіонів.
2. Учасники інтеграції зазвичай перебувають на різних стадіях
економічного і соціального розвитку.
3. Незважаючи на взаємну вигоду від інтеграції, внесок одних в тій чи
іншій сфері є більшим ніж інших.
4. Неоднорідність інтересів різних груп всередині країн, що
інтегруються. Хтось виграє від інтеграції більше, тому зацікавлений у
ній, водночас інші прошарки населення або групи опиняються у
програші.
Латинська Америка.
Історично Латинська Америка є першим регіоном країн, що
розвиваються, що став на шлях розвитку інтеграції ще в 1950-ті рр. Примітно і
те, що перші ідеї об'єднання регіону у вигляді над- і міждержавних союзів були
сформульовані Сімоном Боліваром (1783-1830), який тепер вважається
найбільш впливовою особою в латиноамериканській історії, ще в епоху
національно-визвольної боротьби. Сімон Болівар, як і потім багато його
однодумців у ХХ і ХХІ ст., вважав, що держави регіону можуть найбільш
ефективно вирішувати національні і регіональні проблеми за допомогою
створення загальних блоків і інститутів – пізніше це буде прослідковуватися в
таких об'єднаннях як CELAC і UNASUR. З іншого боку, не раз, як в ХІХ, так і в
ХХ ст., з боку США висувались ініціативи з формування єдиного
міжамериканського (панамериканського) простору (Доктрина Монро, ОАД).
Великою мірою ці ініціативи заклали два основні напрями інтеграції, які можна
умовно виокремити: 1) панамериканський – об’єднання двох Америк, 2)
«боліваріанський», тобто такий, що виключає «північних сусідів» - США і
Канаду. Враховуючи ослаблення Організації американських держав (ОАД), а
також періодичне загострення взаємовідносин між США і країнами Латинської
Америки, тепер для країн регіону більш прийнятним є «боліваріанський»
формат.
 На південноамериканському континенті співіснують багато інтеграційних
груп. Серед них - МЕРКОСУР, Тихоокеанський альянс, ALBA і UNASUR та ін.
Співробітництво в рамках МЕРКОСУР, створеного в 1991 р. за участю
Бразилії, Аргентини, Парагваю і Уругваю, спочатку мало прагматичний
характер і базувалося на економічній кооперації, де лідируючу роль відігравала
і відіграє Бразилія. В 2012 р. також було схвалено вступ Венесуели, однак в
2017р. її участь в групі призупинена у зв’язку з порушенням демократії. Це не
перший випадок такого «заморожування» участі країн-членів в групі: в 2012 р.
з причини загрози демократичним принципам було призупинено членство
Парагваю. За роки існування об’єднання більшість торгових мит було знижено
до 0 %, були врегульовані питання інвестування і обігу товарів.
В 2004 р. зі своєю інтеграційною ініціативою виступив колишній лідер
Венесуели Уго Чавес, запропонувавши створити групу ALBA (Боліваріанський
альянс для народів нашої Америки), яка об’єднала Антігуа і Барбуду, Болівію,
Кубу, Домініку, Еквадор (вийшов з об’єднання), Нікарагуа, Сент-Люсію, Сент-
Вінсент і Гренадіни, Сурінам і Венесуелу. За задумом Чавеса, ALBA повинна
була виступити у якості антиглобалістського проекту та з метою ослаблення
США. У рамках цієї групи на перший план вийшло співробітництво в
соціально-економічній сфері (охорона здоров’я, освіта), а також були
забезпечені пільгові поставки нафти і ініційовано поступове введення єдиної
валюти – сукре. Роль лідера в цьому субрегіональному угрупованні, безумовно
належить Венесуелі. Однак із смертю Уго Чавеса в 2013 р. і погіршенням
внутрішньополітичної ситуації в Венесуелі ALBA не лише втратила свого
лідера, але і саме майбутнє об’єднання опинилось під питанням.
Крім того, Бразилія підготувала власний проект макрорегіональної
інтеграції. На початку нового тисячоліття бразильська економіка виявилась
затиснутою в рамках МЕРКОСУР і вимагала нових джерел росту, а зростаюча
вага Бразилії в світі вимагала закріплення її статусу регіональної держави. Саме
тому в 2004 р. Бразилія виступила з ініціативою про створення
Південноамериканського співтовариства націй, яке після декількох років
дискусій трансформувалось в Союз країн Південної Америки – UNASUR
(УНАСУР). Цікаво, що в рамках УНАСУР створено Південноамериканську
раду оборони – дорадчий і координаціний механізм, спрямований на
забезпечення умов для зниження напруженості на континенті. Завдання
об’єднання, безумовно полягало у прагненні обмежити вплив США у
внутрішньорегіональній політиці регіону Латинської Америки і Карибського
басейну.
У 2012 р. чотири держави західного узбережжя Латинської Америки -
Мексика, Колумбія, Перу і Чилі – започаткували ще один механізм економічної
інтеграції - Тихоокеанський альянс. Примітно, що близько 30 держав,
включаючи США, КНР, Японію, Німеччину, мають статус спостерігачів у
цьому об’єднанні, а Панама – статус спостерігача-кандидата. Цікаво, що через
свою участь в цій групі в орбіту латиноамериканської інтеграції повертається
такий впливовий гравець, як Мексика, який раніше, протягом тривалого часу
орієнтувався на НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю).

Азіатсько-Тихоокеанський регіон.
В АТР процес інтеграції йде повільніше ніж у інших регіонах, оскільки
держави АТР мають різний рівень економічного розвитку, політичного впливу і
культурного фону. Іншими чинниками, які гальмують інтеграційний процес,
стали віддалене географічне розташування від решти держав регіону (острівні
держави), неоднорідний етнічний склад різних країн, наявність територіальних
спорів, особливе психологічне ставлення до національного суверенітету,
зумовлене тривалим періодом залежності; особливості політики великих
держав у регіоні.
Сьогодні союзом, який активно розвивається в АТР багато хто вважає
АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії). Створена в 1967 р. п’ятьма
державами регіону: Сінгапуром, Таїландом, Філіппінами, Індонезією і
Малайзією - Організація АСЕАН тепер включає в себе на даний момент 10
держав з економіками, що найбільш динамічно розвиваються (Філіппіни,
Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Тайланд, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма,
Камбоджа). Основна мета цього об’єднання – в першу чергу інтенсифікація
економічного розвитку, однак в останні роки країни-учасниці почали приділяти
увагу і питанням миру і безпеки в регіоні.
У 1999 р. АСЕАН уклала угоду про партнерство з Японією, Китаєм і
Південною Кореєю у форматі АСЕАН+3. В 2006 р. запрацював формат
АСЕАН+6 (КНР, Японія, Республіка Корея, Індія, Австралія, Нова Зеландія)
Завдяки таким форматам АСЕАН вдалося створити систему зон вільної торгівлі
з низкою держав, не змінюючи архітектури самого інтеграційного утворення.
На зустрічі в 2005 р. глави держав АСЕАН домовились прийняти
документ, який міг би стати Конституцією для цього інтеграційного об’єднання
і закріпити домовленості про більш високий ступінь зближення їх позицій і в
політичній сфері. В результаті розроблений Статут АСЕАН, який вступив у
силу в 2008 р. і був ратифікований усіма учасниками об’єднання. Однак Статут
АСЕАН не став проривним етапом в інтеграційному процесі в регіоні, оскільки
не передбачав створення наднаціональних структур. Створення
наднаціональних органів в АСЕАН найближчим часом виглядає
малоймовірною перспективою, перш за все тому, що в силу історичних причин
країни регіону дуже трепетно ставляться до захисту свого суверенітету, який
для них виглядає однією з найвищих цінностей.
Європа.
Європейський Союз (ЄС) є найбільш розвиненим інтеграційним
утворенням у світі. У своїй еволюції ЄС, розвиваючись углиб і вшир, пройшов
всі форми інтеграції: зону вільної торгівлі; митний союз; економічний і
валютний союз; політичний союз (становлення якого триває і тепер).
Неодноразово відбувалася зміна офіційних і неофіційних назв цього
інтеграційного угруповання, що відображає його еволюцію.
1952 р. – утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі –
галузевого інтеграційного об’єднання за участю ФРН, Франції, Італії, Бельгії,
Нідерландів та Люксембургу.
1 січня 1958 р. – вступ у силу Римського договору про утворення
Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського
співтовариства з атомної енергії, підписаного вищеназваною шісткою країн 25
березня 1957 р. У перші роки існування ЄЕС його офіційно називали
«Загальний ринок», оскільки процес інтеграції почався з лібералізації
зовнішньої торгівлі.
1958-1968 рр. – «перехідний період». Скасовуються мита і кількісні
обмеження експорту та імпорту промислової продукції всередині ЄЕС.
Встановлюється єдиний митний режим щодо товарів, які ввозяться з третіх
країн. Значно лібералізована міграція капіталу і робочої сили всередині ЄЕС.
У 1971 р. країни-члени ЄС приймають «План Вернера» - програму
поетапного створення економічного і валютного союзу до 1980 р. Втілити цей
план на практиці не вдалося через тимчасове загострення протиріч всередині
ЄС.
1 січня 1973 р. до угруповання приєднуються Велика Британія, Данія і
Ірландія. З середини 70-х рр. і до середини 80-х рр. інтеграція в рамках ЄС
переживала тривалий застій.
З середини 1980-х рр. в ЄС спостерігається різка активізація
інтеграційних процесів. Це пояснюється декількома обставинами. По-перше,
необхідністю об’єднати зусилля учасників ЄС для протидії конкуренції, що
різко загострилася, з боку США, Японії і нових індустріальних країн. По-друге,
докорінною зміною позиції Франції щодо ЄС. До початку 1980-х рр. позиція
Франції щодо інтеграції була стриманою, досить суперечливою, а часом і
відверто деструктивною. Наприклад, у 1966 р. вона протягом багатьох місяців
ігнорувала органи ЄС і не брала участь у їхній діяльності, що пояснювалося
відголосками її імперських амбіцій і претензіями на провідну роль в ЄС як
великої ядерної держави. Однак на початку 1980-х рр. правлячі кола цієї країни
остаточно усвідомили, що такий курс веде у глухий кут і Франція може
зберегти свій високий статус тільки як одна з провідних країн-членів ЄС.
У 1981 р. до ЄС вступає Греція.
У кінці 1985 р. був прийнятий і набув чинності з 1 липня 1987 р. Єдиний
європейський акт. Він передбачав створення до кінця 1992 р. в ЄС повністю
інтегрованого (внутрішнього) ринку, продовжується об’єднання науково-
технічних потенціалів і реалізація великомасштабних дослідницьких програм у
новітніх галузях (мікроелектроніці, інформатики, телекомунікаційної техніки,
біотехнології, екології та ін.), тісна гармонізація економічної і валютної
політики країн – членів блоку, посилення наднаціональних механізмів ЄС.
У 1986 р. до ЄС приєднуються Іспанія та Португалія.
У 1993 р. об’єднання було перейменоване у Європейський Союз.
Найсильніший імпульс поглиблення інтеграції в ЄС дав Маастрихтський
договір про Європейський Союз, підписаний главами держав-членів ЄС у
грудні 1991 р. і введений у дію у 1993 р. Цей договір є основною частиною
комплексу Маастрихтських угод. Австрія, Швеція і Фінляндія автоматично
приєдналися до нього у результаті свого вступу до ЄС з січня 1995 р.
Маастрихтський договір включав три принципово якісних моменти: по-перше,
введення з 1993 р. єдиного громадянства ЄС (є перелік прав і обов’язків), яке
існує паралельно з національним громадянством країн-членів ЄС, по-друге,
формування політичного союзу, що передбачає проведення інтегрованої
зовнішньої політики, тісний зв’язок внутрішніх політик (особливо у сфері
боротьби із злочинністю), зближення юридичних систем, підвищення ролі
парламенту ЄС, по-третє, формування економічного і валютного союзу (ЕВС),
серцевиною якого повинна була стати єдина валюта (євро).
Перехід до євро здійснюється поетапно з 1 січня 1999 р. Циркуляцію євро
регулює створений Центральний банк ЄС. Сьогодні євро – це єдина валюта для
більш ніж 320 мільйонів європейців.
З 1 травня 2004 р. новими членами ЄС стали 10 країн Центрально-
Східної та Південної Європи: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія,
Словаччина, Угорщина, Словенія, Мальта та Кіпр. Ще ніколи одноразове
розширення ЄС не було таким значним. Нові члени однозначно виграли від
приєднання. У них великими темпами почала розвиватися економіка,
посилився приплив іноземних інвестицій, скоротилося безробіття.
Процес розширення ЄС тривав і в наступні роки: з 1 січня 2007 р.
членами ЄС стали Болгарія та Румунія, з 1 липня 2013 р. – Хорватія. В 2020 р. з
союзу вийшла Велика Британія.
Керівні органи ЄС:
 1)Європейська рада – вищий політичний орган ЄС, що складається з глав
держав і урядів країн-членів ЄС;
2) Рада Європейського Союзу – поряд з Європейським парламентом один
з двох законодавчих органів ЄС;
3)Європейська комісія – вищий орган виконавчої влади Євросоюзу
(відповідає за виконання рішень Союзу, контролює дотримання його законів у
країнах-членах);
4)Суд Європейського Союзу – вищий суд ЄС;
5)Європейський парламент, який виконує три найважливіші завдання:
законодавство, бюджетування і контроль Європейської комісії (з 1979 р.
обирається населенням ЄС);
6)Європейська рахункова палата – інститут, який здійснює аудиторську
перевірку бюджету і його установ;
7)Європейський центральний банк - центральний банк Євросоюзу і зони
євро.

05.04.2022
Тема: Особливості і проблеми демократизації сучасного світу
Щорічно неурядова організація «Дім свободи» публікує дослідження про рівень
демократизації світу. « Свобода в світі. Глобальна експансія авторитарного
правління» – назва цьогорічного дослідження. Тут йдеться про те, що глобальна
свобода стикається з загрозою через ефективний вихід авторитарних
політичних інститутів для підтримки основних свобод і глобальний порядок
наближається до того, що авторитарна модель візьме верх, якщо захисники
демократії не запобігатимуть цьому.
Протягом останніх 16 років глобальна демократія занепадає. За даними за 2005
та 2021 р, у 60 країнах у 2021 році послабилась демократія, і лише в 25 країнах
відбулось покращення демократії. У 2005р. у 83 країнах покращилась ситуація ,
а в 52 погіршилась.
Демократизація – 1) збільшення кількості демократичних держав у світі; 2)
посилення і розвиток демократичних інститутів і процедур в країні (одне
неможливе без другого)
Під демократизацією розуміють не лише зміну недемократичної політичної
системи на демократичну, а й процес зрушення у бік демократизації.
Демократія – «влада народу».
Демократична держава – це держава, заснована на здійсненні народовладдя,
шляхом забезпечення прав громадян, їх рівної участі у формуванні державної
влади і контролю за її діяльністю.
Ключові елементи демократичної держави:
1. Вільні вибори, які забезпечують зміну влади (деякі дослідники нею і
обмежуються – «електоральна демократія»)
При недемократичному режимі контроль над урядом просто переходить з рук в
руки, а якщо вибори відбуваються, то вони є тільки «оболонкою», яка показує
що «існування» демократії.
2. Наявність набору доступних форм участі у політичному процесі
(дискусії, петиції, протестні акції, мітинги, демонстрації)
В демократичних державах все стає публічним, обговорюється і зовнішня, і
внутрішня політика, і навіть особисте життя політиків.
3. Високий рівень відображення поглядів громадян у зовнішній і внутрішній
політиці держави
З цим є проблеми і у демократичних державах (в США питання закриття неба
має дуже велику підтримку з боку американців, але уряд займає дещо іншу
позицію).
Авторитарна держава – це держава, в якій вся влада зосереджена в руках однієї
особи чи групи осіб, а роль представницьких органів влади зведена нанівець,
або знижена.
Тоталітарна держава – це держава, в якій відбувається втручання у всі сфери
життя людини, в тому числі і приватне життя.
Роль судової системи в демократичних державах: нагляд за діями уряду, а не
лише за простими громадянами. В авторитарних системах вона повністю
керується урядом і політичною елітою.
«Демократія – найгірша форма правління, але нічого кращого людство не
придумало» (В. Черчилль)
Чому демократичні держави кращі за авторитарні?
1. Демократичні країни краще забезпечують захист і повага прав людини
(ефективніше законодавство і чесні суди)
 2. Демократичні держави дотримуються більш мирної політики в МВ, ніж
авторитарні держави (теорія демократичного миру) (авторитарні
держави можуть бути і миролюбними через боязнь втрати влади)
3. Демократичні держави багатші і економічно більш розвинені, ніж
недемократичні (але до кінця не зрозуміло, чи економічне благополуччя
сприяє розвитку демократії, чи навпаки демократія сприяє економічному
розвитку; але всеодно між ними існує нерозривний зв’язок) виняток:
Китай
4. Демократія знижує рівень громадянської війни (і навіть тероризм, що
пов’язано з 3 пунктом: ісламістський тероризм – не є багатими і прості
громадяни шукають місце працевлаштування і знаходять його в
терористичних організаціях)
Які міжнародні неурядові організації займаються проблемами демократії?
 Міжнародна амністія (ВБ) – здійснює дослідження, спрямовані на
попередження і припинення порушення прав людини
 Нагляд за правами людини (в більш ніж 70 країнах, США, 1978р.)
 Репортери без кордонів – захищає свободу слова і виступає за звільнення
журналістів, пов’язаних за свою діяльність
 Transparency international – антикорупційна організація, відома
сформуванням індексу сприйняття корупції
 Дім свободи – формує рейтинг демократії, на основі даних про політичні
права (вільно голосувати, змагатись за державні посади, вступати у
партії) та громадянські свободи (свобода переконань, висловлення
думок); індекс політичних режимів
Дім свободи критикують за «перевантаженість» поняття «демократії», оскільки
він бере до уваги критерії, які виходять за поняття «демократія», хоча і
стосуються його.
Дім свободи поділяє держави на: вільні, частково вільні та невільні
Фінляндія, Норвегія та Швеція – демократичні держави, які набрали максимум
балів (100). Україна отримала 61 бал і є частково вільною, Росія – 19 балів
(невільна), Китай – 9 балів, США – 83 бали, Японія – 96 балів.
Глобалізація розвивається хвилеподібно. Багато дослідників вважають, що
демократизація світу теж відбувається хвилеподібно.
За Хантінгтоном, хвиля демократизації – це група переходів від
недемократичних режимів до демократичних, які відбуваються у певний період
часу і кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному
напрямку у цей період. З початку 19 ст і до кінця 20 ст. відбулись 3 хвилі
демократизації та 2 реверсивні хвилі (демократичного відкочування).
Реверсивна хвиля – це група переходів від демократичних режимів до
недемократичних, які відбуваються у певний період часу і кількість яких
значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку у цей період
(коли кількість держава, які переходять від демократії до авторитаризму
більша, ніж кількість держав, що переходять до демократії).
При визначенні хвиль демократизації Хантінгтон бере до уваги і часткову
демократизацію.
С. Хантінгтон класифікує хвилі демократизації таким чином:
1. Хвиля демократизації 1828 – 1926 рр.
У цей період виникло 29 демократичних держав (парламентська однопартійна
система, широке виборче право – жінки і афроамериканці отримали його після
Першої світової). Перша держава – США, потім Швейцарія, Франція, ВБ,
Італія, Аргентина.
2. Реверсивна хвиля 1922 – 1942 рр. (хвилі взаємоперетинаються)
1922 р. – Беніто Муссоліні, 1933р. – Адольф Гітлер, знищилась демократія в
Австрії, Іспанії, Японії, Португалії, навіть у Франції та ВБ, які залишились
демократичними стали більш антидемократичними
3. Хвиля демократизація 1943-1962 рр.
Поразка фашизму і крах колоніальної системи (утворення нових держав, але в
частині з них були лише деякі елементи демократії). Введено демократичні
інститути в Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Туреччина, Греція,
Коста-Рика.
4. Реверсивна хвиля 1958 – 1975 рр.
Режим у Греції у 1967р. чорних полковників; антидемократичні настрої в
Туреччині, Нігерія в 1966 році стала жертвою військового перевороту; в
Африці єдиною державою, яка більш-менш дотримувалась демократії
дотримувалась Ботсвана; 1973 р. до влади в Чилі прийшла військова хунта
Августо Піночет
5. Хвиля демократизації 1974 – 1990 рр.
Демократизується весь світ: 1977р. – Іспанія (крах Франциско Франко), 1985р.
Бразилія, Філіппіни, Південна Корея, Угорщина, Польща, Болгарія, ПАР (крах
дискримінації чорношкірих).

- «Арабська весна». На неї покладали багато надій щодо розвитку демократії.

Поштовхом слугувало самоспалення вуличного торговця в Тунісі. Внаслідок
того розгорілись масові протести, які призвели до відставки президента.
Потім відбулась хвиля заворушень в Алжирі, Йорданії, Єгипті, Ємені. Але
 вона не виправдала тих надій, які на неї покладались. Більш демократичним
став лише Туніс, хоча в останній рік там відбулись події, що сприяли
зниженню демократії (президент розпустив парламент).
- Нікарагуа: президент Данієль Ортега Сааведра виграв вибори після арешту
своїх опонентів.
- Генерали Судану знову захопили владу в 2021 році, зупинивши
демократичний процес, досягнутий у 2019 році після повалення диктатора
Омара Аль-башира
- Вивід військ з Афганістану і прихід Талібану.
- Замах на демократичні інститути в 2021 році в США, коли прихильники
Трампа насильницьки увірвались в Капітолій у ніч на 7 січня, де конгрес
затверджував перемогу Байдена за 2 тижні до інавгурації.
- Китай, Росія здобули досить велику вагу в міжнародній системі.
Два види чинників, які можуть впливати на демократизацію країни:
1. Структурні (незалежні) чинники: рівень економічного і соціального
розвитку; цінності, що домінують у суспільстві; міжнародне середовище
2. Залежні (процедурні) чинники: рішення держави, характеристики лідерів
Вид впливу МС на процес демократизації:
1. Прямий примус (коли зовнішня сила нав’язує демократичні інститути
ослабленій/переможеній стороні: Японія і Німеччина у 1945р.)
2. Засоби переконань (коли демократичні держави демонструють, що бути
в крузі демократичних держав – це добре)
3. Система стимулів (пов’язана з 2 пунктом, коли фактично демократичні
держави можуть стимулювати процеси демократизації в інших державах,
зокрема через «винагородження» - Чехія, Угорщина та Польща і вступ до
НАТО).
19.04
Тема: Міграційні процеси як важлива політична проблема у сучасному світі
Міграція все частіше розглядається як пріоритетна політична проблема, а
міграційний чинник відіграє важливу роль на національному рівні та все більше
впливає на світову політику та МВ.
Міграція (з лат. – переміщення, переселення) – просторове переміщення
населення з одних регіонів/країн в інші з метою зміни постійного/тимчасового
проживання, роботи, отримання освіти.
На міграцію впливає багато чинників (економічний, соціальний, політичний,
природній), також їй притаманні періодичні коливання. Є періоди, коли
міграційні процеси збільшуються і здійснюються більш активно, а є періоди
«затишшя» (під час пандемії). Міграція важко узагальнюється і є
неконтрольованим явищем. Це породжує складність міграції.
У лютому 2022 року у світі налічувався 281 млн міжнародних мігрантів за
даними ООН, тобто 3,6 % всього населення світу + 5 млн з України у зв’язку з
війною. Мігранти складають абсолютну меншість, але чинять такий важливий
вплив на міжнародно-політичну світову спільноту, що складається враження,
ніби їх набагато більше. Це свідчить про їх вплив.
Види міграції:
1. За критерієм відстані: внутрішня і міжнародна
2. За критерієм тривалості: постійна і тимчасова; або короткотермінова
(менше, ніж 2 роки), середньотермінова (від 2 до 10 років),
довготермінова (більше 10 років), постійна (більше 20 років)
3. За причинами: економічна (наприклад трудова міграція), освітня,
політична
4. За добровільністю: власне добровільна (рішення приймає сам мігрант),
примусова (виселення/вигнання), вимушена (стихійні лиха, війни,
переслідування)
Вимушена міграція призводить до появи біженців.
Біженці – це особи, які внаслідок обґрунтованих побоювань стали жертвою
переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства,
приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань
перебувають за межами своєї держави і не можуть/не хочуть користуватись
захистом своєї країни внаслідок таких побоювань.
Останніми роками масштаби міграції зросли. У 2020 році у світі було на 128
млн мігрантів більше, ніж у 1990 році, і в 3 рази більше, ніж у 1970 році.
Найпривабливішими за останні роки країнами для мігрантів стали: США,
Німеччина. Якщо у 1970-х роках у США налічувалось 12 млн мігрантів, то
сьогодні – 51 млн. В Німеччині – за останні 10 років кількість мігрантів зросла
майже вдвічі, зараз їх до 16 млн. Привабливими для мігрантів є Франція,
Саудівська Аравія, ОАЕ (88% населення – це трудові мігранти). Найбільше
міжнародних мігрантів – з Індії та Мексики. 40 % усіх мігрантів походять з
Індії, Китаю, Бангладеш, Пакистану, Філіппін та Афганістану.
Пандемія призупинила міграційні процеси, але незважаючи на те, що багато
трудових мігрантів втратило роботу, близько 702 млрд доларів США було
надіслано на Батьківщину, а це тільки на 4,2% менше ніж в 2019 році.
Одна з головних причин міграції: безпекова проблема (сутички в Африці, в
Афганістані ще до приходу Талібану залишити домівки змушені були чверть
мільйона людей, переміщення в Мексиці та Центральній Америці у зв’язку з
війною наркокартелей та ковідом). Адміністрація Байдена заявляла, що буде
лояльна ставитись до нелегальних мігрантів, але у зв’язку навіть з ковідом
США вислали багато мігрантів назад у Мексику. Складна соціально-економічна
ситуація була у Венесуелі, що було теж причиною масового переміщення
людей.
Середземне море – популярний маршрут для того, щоб прибути до Європи з
країн Близького сходу і Африки. Мігранти часто використовують човни, що
дуже небезпечно (за перших пів року 2021 через це загинуло щонайменше 1140
осіб).
Міграційна криза у березні 2021 року на кордоні з Польщею та Білоруссю. Була
спровокована тим, що ЄС звинуватив Мінськ в умисному сприянні мігрантам у
незаконному перетині кордону з Польщею у відповідь на санкції, які були
запроваджені ЄС за порушення прав людини під час масових протестів після
виборів президента. Білоруська влада всі звинувачення відкидала.
Фар вважав, що міграція – це стихійне явище без жодних закономірностей
Теорія Ернста Рабенштейна. Створив «11 міграційних законів/теорій», на яких
потім базувались інші теорії. Він опублікував список характерних
закономірностей, які притаманні міграційним процесам, а вже на основі них
були створені різні теорії.
Закони міграції:
1. Найбільше міграцій здійснюється на короткі відстані
2. Міграція відбувається поступово: крок за кроком
3. Міграції на великі відстані в основному відбуваються у великі
торговельні і промислові центри
4. Кожному міграційному потоку відповідає свій контрпотік (міграція може
відбуватись і у протилежний бік)
5. Міські жителі менш мобільні у міграційному плані, ніж населення
сільських районів
6. У внутрішніх міграціях більш активні жінки, у міжнародній міграції –
чоловіки
7. Більшість мігрантів представляє доросле населення, а сім’ї рідко
мігрують за межі країни
8. Ріст великих міст більше зумовлений міграцією, ніж природнім
приростом населення
9. Масштаби міграції зростають з розвитком промисловості і торгівлі,
особливо з розвитком транспорту
10.Більшість мігрантів з сільської місцевості прибувають у великі
промислові і торгові центри
11.Економічні причини міграції є визначальними
Адаптація мігрантів може бути різною:
1. Мігрант повністю вливається у нове середовище, вивчаючи мову і
культуру (космополітичне середовище)
 2. Мігранти живуть окремішним життям: чайна тауни – містечка в містах,
де проживають китайці і розвивають свою культуру в Ванкувері, Нью-
Йорку, Мехіко, Сіетлі, Сан-Франциско (з 1850 року), Париж, Лондон;
мігранти в Бельгії – район Маленбек – найбільш кримінальний, де
проживають біженці з колишніх франко-бельгійських колоній, Сирії,
Іраку, Лівії. Зараз там найбільше арабів. Часто при різних терактах сліди
вели в цей район.
Організації, що займаються міграціями:
1. Міжнародна організація з міграції (МОМ)
Заснована у 1951 році, а в 2016 році влилась в систему ООН і тепер є
спеціалізованою установою ООН. Проблема міграції перестала сприйматись як
відірвана та окрема від інших проблем. Глобальна група з міграції – 22
установи ООН: МОМ, ЮНКТАД, ФАО, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ.
МОМ допомагала тим мігрантам, які намагались перетнути польсько-
білоруський кордон з купівлею авіа-квитків для прибуття на Батьківщину.
Ініціювала створення додатку Mig App для мігрантів (як відправити додому
кошти, документи, як подолати мовний бар’єр та інше) у 180 країнах.
Міграційні процеси почали розглядатись комплексно.
Регіональна ініціатива – Хартумський процес (Судан) «Краще управління
міграціями» - форум для діалогу між ЄС та країнами Африки (Еритрея, Ефіопія,
Сомалі, Південний Судан) і комісія Африканського союзу. Одне з питань:
вирішення проблеми нелегальної міграції, усунення проблеми торгівлі людьми
та контрабанди.
Індекс інтеграції мігрантів: дає зрозуміти, які країни найкраще сприяють
адаптації мігрантів. Складається раз у декілька років Migration Policy Group.
Канада, Фінляндія, Нова Зеландія, Португалія та Швеція – займають найвищі
позиції у 2020 році (80-86 балів зі 100). Середній бал країн ЄС – 49 балів
(старші члени мають дещо вищий бал)
До уваги береться доступ до освіти, охорони здоров’я, можливість возз’єднання
з сім’єю, участь у політичних процесах.
Глобальний договір про міграцію 2018 року (не має обов’язкової сили).
Договори мають більш декларативний характер.
Деякі держави поводять себе досить ізоляційно: будова штучних бар’єрів
захисних споруд в Ізраїлі від мігрантів з Палестини та Єгипту, штучні бар’єри в
Іспанії між Марокко та містами Сеута та Мелілья, Трамп і стіна на кордоні з
Мексикою (не нова ідея – ще на початку 90-х років; за президенства Джорджа
Буша молодшого було прийнято закон про побудові парканів загальною
протяжністю 100 км). Адміністрація Байдена припинила побудову; під час
міграційної кризи у 2015 році у ЄС найбільш ізоляційною була Угорщина, яка
ініціювала побудову стіни на кордоні з Сербією та Хорватією; Австрія заявила
про побудову споруд на кордоні з Словенією, а Словенія – з Хорватією; Греція і
Македонія; Італія заявила, що «жаль, що не можна побудувати захисні споруди
у морі).
«Синдром Лампедузи» (острів на півдні Італії): спершу острів’яни гарно
ставились до мігрантів, але згодом ставлення погіршилось, оскільки мігрантів
було вже занадто багато. Це було навіть відображено у тих партіях, які
приходять до влади на цьому острові – це були радикальні партії. Потім воно
поширилось на всю Італію, а згодом на ЄС.

03.05 Тема: Роль діаспори у світовій політиці

Сучасний етап розвитку сучасної політичної системи характеризується
ускладненням і появою нових акторів МВ.
Діаспори – це громади мігрантів та їх нащадків, які підтримують зв’язки з
територією походження і зберігають власну самоідентифікацією.
Ступінь згуртування залежить від:
1. Чисельність
2. Географічний розподіл країни перебування (активніше співпрацюють,
коли розташування представників діаспори концентроване, а коли
дисперсне (розпорошене) – то зв’язок їх слабший. Але у зв’язку з
сучасними технологіями це поняття стирається
3. Наскільки її представники є затребуваними на ринку праці
У повсякденному спілкуванні поняття використовується для позначення певних
етнічних меншин, що переселились з іншої держави. Звуження цього поняття
не завжди відображається на практиці, адже є «складені діаспори». Наприклад,
індійська діаспора, яка включає в себе низку народів/діаспор, які проживали на
території Індії: маратхі, кочараті, бенгальці. Але наприклад є така етно-
релігійна група як сікхи, яка сповідує релігійне вчення 19ст. Якщо сікхи
переселяються з Індії на територію інших держав, то вона не входить в поняття
«індійська діаспора», а складає окрему діаспору, тобто діаспора сікхів.
Фактично поняття «діаспора» набагато складніше і багатогранніше, ніж
зведення до етнічного компоненту.
Особливості трактування поняття кінця ХХ-початку ХХІ ст.:
1. Було глобальним (позначало усіх вихідців держави), а зараз чіткіше
вказують не лише етнічне походження, а й державу проживання
(українська діаспора в Канаді).
 2. Відхід від етнічного компоненту, відмова від розуміння культурно-
історичного досвіду, інколи відбувається трактування навіть за
професійним чинником/онлайн-спільнот. Щодо професійних спільнот –
«діаспора індійських програмістів», тобто є обмеження щодо професії,
адже діаспора до певної міри є політичним терміном і іноді певній групі
вигідно називати себе «діаспорою», бо тоді можна заявляти про свою
політичну позицію, формулювати певні політичні очікування, вимагати
лояльності від уряду країни перебування.
3. Міграція перестала асоціюватися з травматичним досвідом (євреї
зазнавали гонінь і змушені були переселятись: гілка євреїв сафарти, які
проживали у Іспанії, але в 15 столітті їх примусили королівським указом
або прийняти католицизм, або виїхати; вірменська діаспора, яка зараз є
більшою, ніж саме населення Вірменії).
4. Завдяки транспорту в сучасному світі не відбувається різкого розриву між
територією проживання і походження.
Історичні класичні діаспори:
1. Єврейська
2. Грецька
3. Вірменська
4. Рідше: китайська та циганська, зникла «фінікійська» діаспора.
Історичний досвід класичних діаспор можна звести до 2 моделей:
1. Покарання (вимушене переселення – євреї, вірмени)
2. Активна колонізація (грецька діаспора, яка мігрувала на нові землі
добровільно для отримання нових ресурсів; фінікійська діаспора)
Причини появи сучасних діаспор пов’язані з бурхливим ростом економічної
міграції у 19 столітті.
1. Перенаселеність Європи, що призвела до переїзду 60 млн осіб. Китайці
(20 млн) також з початку 19 століття до 1914 переселились на інші землі з
південної провінції.
2. Колоніальні держави підтримували переселення з одних залежних
територій в інші. Наприклад, до 1914 року лише з Британської та
Французької Індії в колонії в Африці та Америці виїхало до 30 млн осіб.
На території Південної Африки проживає досить велика індійська
діаспора.
До 2 світової війни міжнародними мігрантами стало 5 % мешканців планети.
Для діаспори характерне не тільки переселення, але і зберігання зв’язку з
країною походження.
Найбільші діаспори:
1. Китайська – 35 млн осіб
 2. Індійська – 25 млн осіб
3. Російська – 12 млн осіб
4. Вірменська – 10 млн осіб
5. Єврейська – 8 млн осіб
Низка фахівців вказує на курдську діаспору, яка складає 14 млн, ірландську –
10 млн, італійську – 8 млн.
Є припущення, що якщо у мігрантів сприятливі умови перебування, то зв’язок з
країною походження слабший. Наприклад, американські євреї, які інколи не
знають своєї мови, вступають у шлюб з представниками інших культур. Лише
47 % євреїв у США вважають своє походження важливим.
Свідченням зростання значення діаспори є інтерес держав до неї. Це
проявляється у збільшенні державних інституцій, які займаються
діаспоральною політикою. З 1994 по 2014 кількість державних інститутів у світі
зросла майже у 3 рази, зараз 40 % держав ООН мають такі установи.
Причини:
1. Фінансова: держави прагнуть взяти під контроль грошові перекази від
мігрантів нащадкам.
В середньому це 2-3% від ВВП країни, для деяких держав – навіть 9%. Великі
за обсягом перекази – в Індію, Китай, Мексику. Нігерія хоч і не має великої
діаспори, отримує досить великі перекази і неодноразово потрапляла в десятку
лідерів за кількістю переказів. Туреччина і Португалія – навпаки. Окрім
переказів родичам, є ще цільові перекази – спеціально надсилаються
мігрантами на розвиток своєї країни (університет у невизнаній державі Сомалі-
ленд: сомалійська діаспора у ВБ у 2000-х надсилала багато коштів для
відновлення університету Харгейса).
Держави іноді стимулюють надходження цільових переказів, створюючи фонди
(фондова програма в Мексиці 1998 р. «3 до 1»: якщо представники діаспори
надсилають 1 долар у фонд – то мексиканська влада переказує туди ще 3
долари).
Прямі фінансові інвестиції: є приклади, коли діаспора була головним
інвестором своєї країни (у Вірменії з 1994 по 2009 від 70 до 90 % усіх
іноземних інвесторів мали відношення до вірменської діаспори). Вірменська
діаспора добилась гуманітарної допомоги від США у 90-х роках.
2. Проблема відмивання мізків: країни, що розвиваються вкладають багато
коштів у освіту громадян. Часто немає віддачі, оскільки більш освічені люди
виїжджають, хоча могли б працювати на благо своєї держави. За
статистикою, зростає кількість патентів, зареєстрованих мігрантами. Але з
іншого боку вони можуть закордоном заробити більше грошей і надіслати у
свою країну.
3. Зв’язок з діаспорами дає можливість державам охоплювати весь світ і різні
регіони. Актуальна проблема суперництва, бо буває таке, що діаспора
невелика за розміром, але держава походження намагається компенсувати це
за рахунок тісних зв’язків з нею.
4. Військово-політичні і політико-дипломатичні мотиви. Незалежно від причин
виїзду, будь-який мігрант може дати своїй Батьківщині інформацію і про
географію країни, і про особливості політичного становища. Це важливо
особливо у період загострення відносин між державами. Мігрант може
розповсюджувати інформацію про свою країну, доносити точку зору до
простих громадян країни перебування. Можуть відбуватись і зворотні
процеси: у період Холодної війни на Радіо Свобода набирались журналісти,
які критикували владу СРСР у країнах Європи.
Є приклади коли діаспора більша, ніж населення держави, з якої вони
мігрували:
1. Монако – діаспора складає 140% від населення Монако
2. Вірменія
Як діаспора може допомагати Батьківщині?
1. Надання фінансової допомоги
2. Забезпечення найбільшого сприяння у торгівлі (вплив на уряд задля
зміцнення торгівелиих зв’язків з країною походження)
3. Сприяння наданню безвізового/спрощеного візового режиму
представникам країни походження
4. Сприяння укладенню військово-політичних і торгівельних угод
5. Публічне оголошення позиції щодо сучасних та історичних подій;
просування введення санкції щодо представників своєї країни у
зворотному процесі
6. Сприяння наданню політичного притулку політичним опонентам влади.
Були випадки навіть сприяння діаспори для військової інтервенції (Гаїті
1994, коли військовою хунтою було скинуто президента і США здійснили
інтервенцію для відновлення влади).
Держави, які активно співпрацюють з своїми діаспорами:
1. Угорщина
2. Греція
3. Ізраїль
4. Індія
5. Ірландія
6. Китай
7. Польща
8. Франція
США активно співпрацюють з чужими діаспорами.
Зв’язок діаспори з 3 глобальними мегатрендами:
1. Глобалізація: полегшення зв’язку; інформаційний аспект, який полягає у
легшому поширенні інформації; спеціальні канали національними
мовами – діаспора може отримати інформацію про державу походження
(Іран, Сербія, Індія). Є випадки, коли канали спеціально орієнтовані на
певну діаспору (Люксембург і хорватська діаспора)
2. Демократизація: участь діаспори у виборах покращуються завдяки
ініціативам держав. «Зовнішнє голосування» – право брати участь у
виборах (у 130 державах). Право бути обраним запровадило 13 держав.
Багато держав лібералізувало питання, пов’язане з подвійним
громадянством (70% держав допускають існування). Були випадки, коли
представники діаспор очолювали держави походження (у Литві, Латвії та
Естонії – щоб показати тісний зв’язок з Заходом; Сомалі, де прем’єр-
міністр – представник діаспори). Еквадор і Чилі – очолюють поширення
такої практики
3. Інтеграція: завдяки ній збільшуються міграційні потоки (після
приєднання Балтійських країн до ЄС збільшився обсяг міграції у 2,5 рази
«міграційні коридори» - поляки в Німеччині, румуни - в Італії.
В Західній Африці: «Західноафриканський економічний і валютний союз», який
сформований основним чином з колоній, тут теж сформувались міграційні
коридори (Сомалі-КодДевуяр- Оруенатесос)
У зв’язку з інтеграцією може розмиватися поняття «діаспори»: у ЄС багато
людей ідентифікують себе як «європейці».
17.05
Тема: Міжнародні параорганізації або клуби в сучасних МВ
Наприкінці ХХ-початку ХХІ століття набули популярності так організації, де
префікс пара- означає, що коли схожі до класичних організацій, але між ними є
відмінності.
Є й інші терміни: м’які організації, неформальні міжнародні інститути, квазі-
організації, інститути колективного лідерства
Параорганізації – це недостатньо інституціолізовані (тобто в рамках їх
діяльності немає постійно діючих колективних органів, але можуть бути
адміністративно технічні органи: секретаріат) установи міждержавного або
недержавного характеру для вирішення певних питань.
Класифікація за учасниками:
1. Міждержавні (Велика 7, Велика 20 – 19 найбільших економік+ ЄС, БРІКС
– Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка, МІКТА – Мексика,
Індонезія, Південна Корея, Туреччина і Австралія – для посилення
 позицій цих держав на МА, Паризький клуб країн-кредиторів – більше 20
держав світу)
2. Недержавні (Більдербергський клуб – провідні політики, бізнесмени,
громадські діячі та вчені, достатньо закритий, часто його розглядають у
«таємних змовах», Римський клуб – займається питаннями, пов’язаними
з глобальними проблемами, Лондонський клуб – близько 1000 банків,
які надають кредити країнам, не має чітко визначеної структури
Класифікація за компетенцією:
1. Секторальні (Паризький і Лондонський клуби)
2. Загальної компетенції (БРІКС, G7)
Особливості параорганізацій:
1. Клуби, як правило, не мають установчої угоди, статуту, писаних критеріїв
членства.
2. Рішення клубів необов’язкові до виконання (вони можуть підписувати
документи вкінці зустрічі, інколи навіть усні домовленості мають більшу
силу, і не треба виключати особистісний чинник).
3. Немає постійно діючих колективних органів (у міждержавних клубах
рішення приймаються на самітах глав держав, або на міністерських
зустрічах, але можуть функціонувати адміністративно-технічні органи:
секретаріати).
4. Часто, зокрема в міждержавних, є ротаційна система головування
5. Рішення переважно приймаються без процедури голосування
G7 – США, Японія, Німеччина, ВБ, Франція, Італія, Канада
Оцінки роботи різняться: частина вважає, що роль у МВ її дуже вагома, інші –
що G7 нічого не вирішує.
Роль параорганізацій не варто переоцінювати, але вони важливі для
спілкування і обговорення різних питань.
Члени G7 мають досить вагомий голос у МВФ, Світовому банку (квотний
принцип голосування). У складі G7 є 3 постійні члени Ради Безпеки ООН та 3
ядерні держави (США, ВБ, Франція).
Історія виникнення та причини.
Виникла у 70-х роках ХХ ст.
Причини:
1. Нафтова криза 1973 року – спровокована тим, що попит на нафту був
більший, ніж пропозиція. ОПЕК знизила обсяги видобутку нафти для
того, щоб привернути увагу світу до Палестинської проблеми (арабо-
ізраїльського конфлікту)
 2. Холодна війна і необхідність координувати політику Західних держав
щодо СРСР
3. У 70-х роках політологи і політики почали звертати увагу на надмірну
бюрократизацію міжнародних організацій, через що вони стають
неефективні. На цьому наголошував Валері Ескард Есте – французький
президент.
У 1974 році міністри фінансів США, Німеччина, ВБ, Франції, а пізніше і Японії
почали періодично зустрічатись у неофіційній обстановці для вирішення
проблем міжнародної фінансової системи. Наступного року президент Франції і
канцлер Німеччини Гульмуд Шмідт запропонували главам держав зібратись
для особистого спілкування. У 1975 році відбувся перший саміт у Франції (ще
без Канади, вона долучилась у 1976 році). У 1977 році приєднались
представники європейської економічної спільноти (попередник ЄС).
Потенціал:
США – логічно, великий промисловий і військовий потенціал, при 5%
населення світу на частку США припадає 25% світового виробництва і
споживання товарів і послуг, багато ТНК є американськими
ВБ – колишня метрополія, тією чи іншою мірою зберегла свій вплив на
колишні колонії (Канада, Австралія. Нова Зеландія, Індія), Співдружність – 54
держави
Франція – вплив за допомогою Міжнародної організації франкофонії, куди
входить 54 члени, а головний критерій вступу – культурні зв’язки з Францією;
вплив на колонії в Африці
Німеччина – після Другої світової була в залежності від переможниць;
найпотужніша індустріальна держава континенту, приморське розташування
Японія – спершу була залежна від США (партнера і політичного наглядача)
Італія – є дискусії, що вона там робить; співзасновниця європейської
економічної спільноти
Канада – теж є дискусії; з’явилась достатньо випадково: коли Джеральд Форд
вирішив скликати 2 саміт він покликав Канаду і ні з ким не радився
З 1988 році туди прийняли росію (до 2014 року – саміт навіть мав бути у Сочі,
був у Брюсселі). Теж щодо росії точились дискусії, бо вона нездатна була бути
повноздатним партнером. Її членство пояснювали стримуванням від агресії (як
Франція після Наполеонівських війн).
Форма співробітництва: саміти, заходи на міністерському рівні, зустрічі у
неповному складі, зустрічі керівників центральних банків і робочі засідання
«шерпів» (особистих представників глав держав і урядів G7, які координують
діяльність і організовують наступні саміт; у Гімалаях шерпами називають
місцевих провідників, які допомагають альпіністам вилізти на гору).
ЄС – учасник нового типу в рамках G7. Представниками від ЄС є президент
Єврокомісії (уряд, виконавча влада) Урсула фор ден Ляйн і глава Європейської
ради Шарль Мішель.
8 травня Володимир Зеленський взяв участь у віртуальній зустрічі-саміті G7.
У 2021 році саміт відбувся у ВБ.
БРІКС
Заснований у 2006 році, і спершу був БРІК (тобто без Південної Африки).
Акронім був створений ще у 2001 році економістом зі США. З багатьох питань
займають позиції, протилежні до позицій західних держав