Теорія міжнародних відносин.

Модуль 1
1. Теоретичний і прикладний рівні наукового дослідження міжнародних відносин. Роль та
основні завдання теорії міжнародних відносин........................................................................................2
2. Проблеми наукового дефініювання міжнародних відносин як суспільного явища. Головні
причини розбіжностей у існуючих визначеннях.....................................................................................3
3. Об’єкт, предмет та най важливіші функції теорії міжнародних відносин....................................4
4. Поняття теорії міжнародних відносин та її місце у системі наук. Проблема теоретико-
методологічних орієнтацій..........................................................................................................................6
5. Особливості зародження і розвитку науки про міжнародні відносини як академічного
напряму.............................................................................................................................................................7
6. Ідеалістичний характер науки про міжнародні відносини на початках становлення та його
причини. Вплив теорії ідеалізму на політику провідних держав світу у першій половині ХХ ст.....8
7. Хронологічна періодизація науки про міжнародні відносини та її взаємозв’язок з розвитком
методологічних підходів..............................................................................................................................10
8. Ідейні та методологічні особливості наукових дискусій у науці про міжнародні відносини...10
9. Нормативно-ціннісні основи ідеалізму..............................................................................................12
10. Нормативно-ціннісні основи реалізму...........................................................................................12
11. Ідеалістично-реалістична природа інституціоналізму............................................................13
12. Реалістична й ідеалістична сторони структуралізму..............................................................14
13. Суть меркантилізму й економічного лібералізму та їх зв’язок з реалізмом й ідеалізмом...15
14. Суть функціоналізму та й ого зв’язок з ідеалізмом й інституціоналізмом.............................16
15. Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму. Спільність і відмінність філософського,
теологічного, правничого та політичного ідеалізму.............................................................................16
16. Політичний ідеалізм у концепціях Дж. Бентама та І. Канта...................................................19
17. Теологічний ідеалізм Аквінського. Критерії справедливості війни..........................................19
18. Теорія “демократичного миру” Е. Канта та її зв'язок з ідеалізмом.........................................20
19. Ідеалістична парадигма в науці про міжнародні відносини. В. Вільсон, Н. Анджел, А.
Ціммерн, Р. Мур..............................................................................................................................................21
20. Основні етапи розвитку політичного реалізму...........................................................................22
21. Теоретичні концепції Н. Макіавеллі та Т. Ґобса...........................................................................23
22. Соціологічний підхід М.Вебера та його значення у теорії політичного реалізму...................26
23. Формування нового світового порядку після Другої світової війни й утвердження
реалізму. Р.Нібур, Е.Карр, Дж.Кеннан, Г.Моргентау, Г.Герц, Р.Арон, Г.Кіссінджер.............................27
24. Реалістичний зміст “дилеми безпеки” Г. Герца............................................................................28
25. Принципи політичного реалізму в концепціях Моргентау.........................................................29
26. Теорія “балансу сил” та її вплив на політичний реалізм. Критичне переосмислення теорії
“балансу сил” у концепціях Г. Кісінджера та Н. Спайкмена...................................................................30
27. Поняття міжнародного середовища та особливості його наукового дослідження. Географічний
детермінізм та геополітика............................................................................................................................32
28. Теоретичне обгрунтування імперіалізму і розвиток геополітики..........................................35
29. Зовнішня політика держави у теоретичній концепції Л.Ґумпловича.....................................36
30. Становлення геополітики у концепціях Ф.Ратцеля та Р.Челлена............................................36
31. Геополітична схема світу у концепції Х.Маккіндера..................................................................37
32. Зміст теоретичної концепції А.Мехена та її вплив на зовнішню політику США...................38
33. Особливості корекції геополітичної схеми світу в концепції Н.Спай кмена...........................38
34. Значення водного простору у концепції Л.Мєчнікова. Річковий , морський та океанічний
етапи розвитку людства.............................................................................................................................39
35. Критичне переосмислення імперіалізму в теорії імпералізму. Дж.Гобсон, Р.Гільфердінг,
К.Каутський, Р.Люксембург, В.Ленін, Й.Шумпетер.................................................................................39
36. Расові теорії та їх вплив на політику держав світу..........................................................................41
37. Марксистська інтерпретація міжнародних відносин.......................................................................42
38. Теорія неомарксизму та її найважливіші розбіжності із класичним марксизмом........................44
1. Теоретичний і прикладний рівні наукового дослідження міжнародних відносин.
Роль та основні завдання теорії міжнародних відносин.

Всі наукові дисципліни, які є складовими науки про міжнародні відносини, можна
зарахувати до двох рівнів наукового дослідження: теоретичного та емпіричного (рис.
1.1). Дисципліни, що досліджують міжнародні відносини на конкретно-науковому рівні,
можуть генетично виходити з будь-яких галузей суспільних наук, якщо об'єкт їхнього
дослідження пов'язаний з міжнародним середовищем.

Для значної частини вчених співвідношення теорії та наукових дисциплін, що

емпірично вивчають міжнародні відносини, виглядає як її ототожнення з однією з
репрезентованих ними теорій . Будь-яка наукова дисципліна конкретного
(емпіричного) рівня, виходячи з логіки свого розвитку, сформувала власні теорії
зовнішньої політики, міжнародного права, міжнародних економічних відносин тощо.

 У цій системі теорія

міжнародних відносин має узагальнюючий характер, тому її доречніше назвати
"загальною теорією міжнародних відносин". Вона містить загальні основи знань про
міжнародні явища та процеси, тому її можна вважати фундаментом усіх
конкретизуючих наук, що безпосередньо досліджують об'єкт зовнішньої політики,
історії міжнародних відносин, міжнародного права, міжнародної економіки тощо.
Зворотний зв'язок у схемі забезпечується узагальненням конкретного знання про різні
аспекти міжнародних відносин та закономірності процесів і явищ, що в них
відбуваються. Обмін інформацією та результатами досліджень має перманентний
характер, без якого система наук про міжнародні відносини позбавлена сенсу
існування.

Застосування окремих методів та прий омів дослідження міжнародних відносин

відрізняється значною специфікою на кожному з двох рівнів їх
дослідження: емпіричному та теоретичному. Теоретичний рівень дослідження в
науці про міжнародні відносини полягає у вивченні най важливіших особливостей і
закономірностей міжнародної системи, що передбачає розгляд пов'язаної з нею
реальності в абстрагованій формі. Методи теоретичного рівня:

 Аналітичний метод (аналогія, порівняння, інтерполяція, групування окремих

елементів, структуризація)
 Синтетичний метод узагальнення (екстраполяція)
  Абстрагування (редукція, формалізація)

Результатом дослідження на теоретичному рівні є формулювання ідеалізованого

об'єкта досліджень, який є науковим відображенням реального. Така розумова операція
потрібна, щоб проводити дослідження на емпіричному рівні. Емпіричний
рівень визначає параметри та дає загальну характеристику реальним міжнародним
відносинам, що є основою для формулювання їх най важливіших
закономірностей . Методи емпіричного рівня:

 Загальні(спостереження,вивчення документів,порівняння),
 Експлікативні(івент-аналіз, когнітивне картування, статистика),

 Конструктивні(експеримент, систематизація, моделювання)

 Прогнозні(побудова сценаріїв).

2. Проблеми наукового дефініювання міжнародних відносин як суспільного явища.

Головні причини розбіжностей у існуючих визначеннях.

Проблема дефініювання міжнародних відносин до цього часу є досить складною, про

що свідчить гостра наукова полеміка, що точиться навколо нього. У сучасній теорії досі
немає визначень, які були б у змозі прецизій но відображати зміст цього складного та
багатогранного суспільного явища, яким є сучасні міжнародні відносини, та
поєднували б най різноманітніші й ого аспекти і прояви. Поняття "міжнародні
відносини" ввів у науковий обіг англійський філософ та юрист Дж. Бентам (1748-
1832). За й ого допомогою він окреслював стосунки, що існують між монархами та
громадянами різних держав. Відтоді наукові уявлення про сутність міжнародних
відносин постій но розширювались, включаючи у них щораз нові сфери суспільної
діяльності.

Однією з принципових проблем, що суттєво ускладнює дефініювання міжнародних

відносин, є полеміка навколо питання про можливість чітко відмежувати їх від інших
суспільних явищ і процесів. Наприклад, Р. Арон вважає, що міжнародні відносини "не
мають чітко окреслених меж у реальності, вони матеріально невіддільні й не можуть
бути відокремлені від інших суспільних явищ". Виходячи з подібних міркувань та
оцінок, Ф. Данн, X. Добросельскі та Р. Вукадінович стверджують, що взагалі не варто
точно визначати міжнародні відносини, оскільки будь-яка спроба цього призводить до
формулювання "схоластичних" тверджень, які не мають нічого спільного з реальністю.
Зокрема, К. Браун стверджує, що "визначення міжнародних відносин до цього часу
просто не можливе... вони є діями у міжнародному середовищі, а їх природа є відкритим
питанням"

Ще однією суттєвою проблемою, що заважає чіткому розумінню міжнародних відносин,

є труднощі, пов'язані з їхнім сприй няттям як об'єктивної реальності. Якщо вони є
реальністю, то, як і кожний її вид, повинні виявлятися в часі та просторі, мати у цих
вимірах своє місце і межі. Питання, пов'язані з їхнім окресленням, за позірної легкості
відповідей на них, призводять до аморфності уявлень про міжнародні відносини. Часові
межі міжнародних відносин визначити досить просто: вони починаються від моменту
появи їхніх учасників і зникають услід за ними. Окреслити їх геопросторові межі значно
важче, оскільки механістичне тлумачення поняття "міжнародний " призводить до
виникнення твердження про те, що вони не відбуваються в реальному географічному
просторі, позаяк він розподілений між територіями окремих держав. Тоді міжнародні
відносини є чимось ірреальним, позбавленим конкретності. Міжнародні відносини
можна чітко простежити у потоках товарів, грошей , осіб, зонах воєнних конфліктів
тощо.

Загалом міжнародні відносини охоплюють весь географічний простір, оскільки їхні

учасники розташовані практично всюди.

Отже, міжнародні відносини є об'єктивним суспільним явищем, дефініювання якого

полягає у виокремленні й ого специфічних рис. Визначення, сформульовані у сучасній
теорії, переважно побудовані на інтерпретації міжнародних відносин як явища, яке
визначається поліцентризмом.

Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є не лише величезна кількість

най різноманітніших визначень, а брак їх синтетичних узагальнень. Усі різновиди
дефініцій , запропоновані вище, практично є спробами точно окреслити міжнародні
відносини, визначивши в них ті ознаки та особливості, через які можна зрозуміти їхню
сутність і специфіку.

Міжнародні відносини мають комплементарний характер і тому неправильно

звужувати їх лише до однієї сфери суспільної діяльності — політичної, вій ськової,
економічної чи будь-якої іншої. Вони охоплюють практично всі види людської
діяльності — від економічних обмінів до спортивних змагань, що дає підстави
розглядати їх як особливий тип суспільних стосунків.

+Отже, міжнародні відносини — це система стосунків, що виникає та існує завдяки

процесові взаємодій між державами, а також іншими учасниками (субнаціональними та
наднаціональними).

3. Об’єкт, предмет та найважливіші функції теорії міжнародних відносин.

ОБ’ЄКТ:
Традицій но об’єктом МВ вважають середовище, у якому панує анархічне,
невпорядковане поле, що характеризується відсутністю центральної влади і,
відповідно, монополії на легітимне регулювання сфери міжнародних відносин
різноманітними способами і методами. У зв’язку з цим Р. Арон вважав специфічною
рисою міжнародних відносин те, що вони розгортались і розгортаються в тіні вій ни.
Слід зазначити, що середовище міжнародних відносин – як об’єкт науки – не завжди є
повною анархією, адже друга половина ХХ і початок ХХІ століть характеризується
виникненням і розвитком міжнародних інститутів, поширенням й посиленням
міжнародних режимів, що вносить все більшу впорядкованість і урегульованість у
відносини між міжнародними акторами. Виходячи з неї, об’єктом ТМВ можуть
виступати будь-які соціальні відносини і потоки, які пересікають кордони і які
уникають єдиного державного контролю.
Це значно звужує розуміння поняття об’єкта науки про міжнародні відносини до
міждержавних взаємодій і зводить до чисто кількісних відмінностей :
об’єкт характеризується:
 дуалізмом урегульованості і порядку
  значною часткою непередбаченості, яка витікає із плюралізму суверенітетів і
психологічних особливостей осіб, що приймають рішення і здатні впливати на хід
розвитку подій та процесів.
ПРЕДМЕТ:
Зазначимо, що з першої половини ХХ ст. і до сьогодні постій но точаться дискусії
навколо предмета ТМВ, специфіки предметного поля і основних дослідницьких
методів. Про існування предмета теорії міжнародних відносин свідчить наявність
різноманітних явищ та видів людської діяльності, які розвиваються за специфічними
законами, володіють власною динамікою.

Таким чином, предметом ТМВ є перш за все теоретичне узагальнення проблем

міжнародних явищ та процесів, які в цілому відображають загальні
закономірності, структуру, функціонування і розвиток системи МВ
Складовою частиною предметного поля ТМВ, з одного боку, є центральні поняття
політології (наприклад, "політична влада”, "політичний процес”, ”політичний режим”,
"громадянське суспільство” та ін.), з іншого боку, наукові поняття і проблеми, у яких
відображається специфіка міжнародних відносин, а саме "плюралізм суверенітетів”,
"баланс сил”, "біполярність” і "мультиполярність”, "дипломатія”, "стратегія” та ін.

ФУНКЦІЇ:
Теорія міжнародних відносин виконує низку принципово необхідних функцій , які
свідчать про доцільність її існування в системі суспільних наук. їх можна поділити на
дві групи за критерієм виконання функцій — у науці (наукові) та в суспільстві
(прикладні).

Наукові функції відповідають двом най важливішим завданням теорії, пов'язаним з

констатацією та поясненням:
1. Описова функція надзвичай но важлива з огляду на те, що теорія міжнародних
відносин акумулює, з метою вступного аналізу реальності, інформацію про об'єкт
дослідження і тим створює й ого ідеалізовану модель. Така функція надзвичай но
важлива для теорії будь-якої науки, але особливо вона потрібна через відсутність
конкретної наукової дисципліни, яка б вивчала міжнародні відносини на емпіричному
рівні.
2. Експланаційна функція для теорії основна, позаяк вона служить виконанню її
най першого завдання — пояснення реальних процесів та явищ у функціонуванні
міжнародних систем з погляду їх най важливіших закономірностей .

Прикладні функції прямо пов'язані з практичним значенням теорії, оскільки свідчать не

тільки про її наукову доцільність, а й про суспільну потребу в ній взагалі:
1. Прогностична функція є практичною та характеризується конструктивністю,
оскільки визначає й мовірні наслідки процесів та явищ, досліджуваних теорією
міжнародних відносин. Наукове передбачення ситуацій у міжнародному середовищі
обов'язкове для виконання теорією інструментальної функції.
2. Інструментальна функція полягає в тому, що теорія дає змогу на підставі її
наукового аналізу та прогнозу адекватно реагувати на ситуації, які вона передбачає.
3. Світоглядна функція дає можливість сформувати науково обґрунтовану систему
поглядів на характер і зміст міжнародних процесів та явищ, що теоретично вивчені й
узагальнені.

Сучасна теорія міжнародних відносин здій снює ці функції нерівномірно, оскільки

вона залишається науковою дисципліною, щодо характеру і меж дослідження якої досі
триває гостра полеміка у широких наукових колах. Нечіткість уявлень про предмет
дослідження відчувається в науці про міжнародні відносини не тільки на рівні її
конкретних досліджень, це створює значні труднощі для розвитку її теорії та
методології.

4. Поняття теорії міжнародних відносин та її місце у системі наук. Проблема

теоретико-методологічних орієнтацій.

Теорія міжнародних відносин виникла після Першої світової війни як результат

нагальної суспільної потреби у розв'язанні дилеми "війни і миру", а синтетичною
науковою дисципліною стала з розширенням трактування об'єкта досліджень.

Сучасну теорію міжнародних відносин не можна назвати синтетичною у повному сенсі,

оскільки вона ще не сформувалася остаточно. На етапі гетерогенізму теорія підсумовує
не тільки емпіричні факти та їхні теоретичні узагальнення, почерпнуті У системі наук
про міжнародні відносини, але, з цією ж метою, активно запозичує знання та методи
інших суспільних наук. Власне тому най важливіше значення для неї мають зв'язки з
цими науками щодо обміну інформацією про результати досліджень, запозичення
окремих методів, розроблених та апробованих ними ідей , поглядів та концепцій , що
стосуються об'єкта дослідження теорії міжнародних відносин. Суспільні науки
пов'язані з теорією міжнародних відносин як опосередковано, так і безпосередньо.
Опосередковані зв'язки здій снюються через ту чи іншу дисципліну, що розвинулась на
межі наукових інтересів і дотично зачіпає проблематику міжнародних відносин. Прямі
зв'язки визначаються або близькістю об'єктів дослідження, або значним
методологічним впливом на теорію міжнародних відносин.

Теорія міжнародних відносин поступово формується як синтетична наукова

дисципліна, що в системі суспільних наук посідає особливе місце. її виникнення на
перетині наукових інтересів пов'язане із взаємодією між суспільними науками у
вивченні міжнародного середовища, явищ та процесів, що в ньому відбуваються.

Молодість теорії міжнародних відносин і відповідно слабкість її науково-

методологічних основ породжують чимало дискусій з приводу її "приналежності" до
низки суспільних наук, які опрацювали свої підходи до вивчення міжнародних
відносин. Ці підходи характеризуються монодисциплінарністю і хоч привносять у
дослідження чимало цінного, все ж не в змозі цілісно відображати настільки складне та
суперечливе явище, яким є міжнародні відносини. Я. П'єтрась, називаючи такі підходи
орієнтаціями, виокремлює серед них такі1: а)філософську, що зводить міжнародні
відносини до елемента теорії суспільного розвитку, який розглядається на дуже
високому рівні абстракції; б)історичну, що розглядає міжнародні відносини як частину
всесвітньої історії і виходить із твердження, що сучасність не можна досліджувати
науково, бо за допомогою історичних методів її не можна досліджувати формально;
в)соціологічну, що зводить міжнародні відносини до концепції суспільства та й ого
діяльності у міжнародному середовищі; г)юридичну, що розглядає міжнародні
відносини як міждержавні правничі відносини; ґ) економічну, що визначає міжнародні
відносини як вияв функціонування міжнародного ринку;
д)праксеологічну, або кібернетичну, що зводить міжнародні відносини до проблеми
ефективних дій у сфері зовнішньої політики та їх системної організації. До цих
орієнтацій варто додати географічну та політологічну, які вирізняються специфікою
вивчення міжнародних відносин через властиві їм категорії.

+Географічна орієнтація виходить зі сприй няття чинника географічного простору як

настільки важливого, що переважає над усіма іншими, а географії та геополітики — як
науки, котра у змозі най адекватніше та най систематичніше досліджувати міжнародні
відносини. Т. Ґабісь у статті "Урок геополітики" пише: "...простір (географічний ) є
політичною силою (Ратцель), владою (Хаусгофер), що має стратегічну вартість (Коен).
Цей простір... окреслює долю держав і народів". Геополітики впродовж досить
тривалого часу, коли інші "спеціалісти з міжнародних відносин хотіли просто й ти вслід
за істориками...", цікавились міжнародними відносинами, турбуючись про
абстрагування і пояснення. Незважаючи на цілком очевидну вузькість їхніх підходів,
геополітика опрацювала досить цікаві теоретичні концепції, які обов'язково треба
враховувати у вивченні міжнародних відносин.

Політологічний підхід най краще презентує Я. П'єтрась, стверджуючи, що "...теорія

міжнародних відносин має конкретизувати теорію політики, враховуючи, правда, дуже
виразну специфіку досліджуваних суспільних відносин". Така позиція притаманна
більшості політологів, що спеціалізуються на дослідженні міжнародних відносин.
Зрештою, політична наука зробила надзвичай но важливий внесок у розвиток теорії
міжнародних відносин, що особливо відчувалось на етапі її становлення та
інституціалізації. Політологи, однак, завжди розглядали міжнародні відносини як
міжнародну або світову політику, що суттєво звужувало предмет дослідження,
залишаючи за й ого межами проблематику економічних, культурних та інформацій них
відносин. Така постановка питання не давала змоги досліджувати будь-які неполітичні
відносини як певну порівняно замкнену систему (що є важливим етапом синтетичного
дослідження), оскільки зумовлювала їх розгляд лише з огляду на політичні взаємини
між державами. З цього приводу Ю. Кукулка зауважив, що "...поняття "політика"
стосовно міжнародного середовища у деяких країнах і наукових школах було
механістично і всупереч логіці перенесене на міжнародні відносини". Політика як
специфічна сфера людської діяльності є однією з най важливіших складових
міжнародних відносин, вона великою мірою визначає їх характер та зміст, що, однак, не
дає підстав ні для синонімізації, ні для змішування цих понять. На наш погляд, ці
поняття ("міжнародні відносини" та "міжнародна політика") досить чітко розмежовує
росій ський політолог А. Бовін, який вважає, що "світова політика"1 — це діяльність,
взаємодія держав на міжнародній арені; "міжнародні відносини" — це система
реальних зв'язків між державами, що виступають як результат їхніх дій і... як простір, в
якому існує світова політика". Із цього твердження випливає, що теорія міжнародних
відносин вивчає середовище міжнародної чи світової політики, але аж ніяк не їх.

5. Особливості зародження і розвитку науки про міжнародні відносини як

академічного напряму.

Науковий інтерес до проблематики міжнародних відносин почав виникати ще на зламі

IV—V ст. до н. є., коли вони вперше почали розглядатися у працях давньогрецьких
істориків і філософів. Як наукова дисципліна теорія міжнародних відносин почала
формуватися лише після Першої світової вій ни Починаючи з 1919 р., коли у
Валлій ському університеті (Велика Британія) була заснована перша кафедра
міжнародної політики, розпочався процес інституціалізації теорії міжнародних
відносин. Подібні кафедри у цей же час були засновані у Лондонській економічній
школі (1923), Оксфордському університеті (1930). Важливим для становлення теорії
міжнародних відносин у цей час було заснування у 1922 р. журналу International Affairs
(Міжнародні справи). З цього часу пріоритет у дослідженні міжнародних відносин
належав британській та особливо американській політології, значний вплив якої на
розвиток сучасної теорії міжнародних відносин відчутний і досі. Поруч із цим, з 50-х
років XX ст. активно розвивались французька і німецька школи теорії міжнародних
відносин, які призвели до формування нових напрямків дослідження. Наприкінці 1960-
х років серй озні теоретичні дослідження міжнародних відносин започатковано у
Польщі, а на початку 90-х років XX ст. — у Росії.

Доробок згаданих наукових шкіл представлено насамперед у працях: Г. Морґентау

"Politics among Nations" (1967), P. Apo-на "Paix et guerre entre les nations" (1962),
"International Politics and Foreign Policy" (1969) за ред. Дж. Розенау, Дж. Зінґера "The
Scientific Study of Foreign Policy" (1980), Б. Рассета та X. Стар-pa "World Politics" (1992),
Дж. Догерті та P. Пфальцграфа "Contending Theories of International Relations" (1990),
Ю. Кукулки "Problemy teorii stosunkow miedzynarodowych" (1978), Я. П'єтра-ся
"Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych" (1986), П. Ци-ганкова "Международньїе
отношения" (1996), А. Бовіна "Мир-ное сосуществование. История. Теория. Политика"
(1988), Дж. Бей ліса і С. Сміта "The Globalization of World Politics" (2001) тощо.

Становлення і розвиток теорії міжнародних відносин започатковано у першій половині

XX ст., що можна вважати надто коротким часом для становлення науки. Це цілком
пояснює брак концептуальних узагальнень та відповідного літературного підґрунтя в
сучасній теорії міжнародних відносин. Попри відродження інтересу до теорії
міжнародних відносин і світової політики в Україні, доводиться констатувати незначну
кількість українських видань, присвячених цій проблематиці. Серед праць українських
авторів виокремимо книжку А. Камінського "Вступ до міжнародних відносин". У ній ,
однак, лише окремі розділи стосуються теоретичних питань. Проблеми теорії
міжнародних відносин висвітлені у працях В. Мадісона і В. Шахова "Політологія
міжнародних відносин", С. Трояна "Вступ до теорії міжнародних відносин", М. Шепєлєва
"Теорія міжнародних відносин", В. Хонина "Теория международньїх отноше-ний ".

+У працях відомих українських учених Л. Гай дукова, Л. Губерського, Б. Гуменюка, В.

Крижанівського, В. Манждоли, Г. Почепцова та інших основна увага зосереджується на
окремих теоретичних аспектах, що необхідні для реалізації прикладних досліджень.
Об'єктом їх наукових зацікавлень є проблеми зовнішньої політики та безпеки України,
її місце у світі, специфіка її зовнішньополітичних орієнтацій , векторів та пріоритетів.

6. Ідеалістичний характер науки про міжнародні відносини на початках

становлення та його причини. Вплив теорії ідеалізму на політику провідних
держав світу у першій половині ХХ ст.

Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини сформувався на

початковому етапі розвитку теорії та розвивався, передусім, у США та Великій Британії.
Криза Ліги Націй та Друга світова вій на поклали край багатьом ілюзіям науковців і
наочно продемонстрували неадекватність реальності міжнародних відносин їхнім
уявленням про неї. Теорія ідеалізму зазнала жорстокої кризи, яка виявилася у скепсисі
до неї та трансформації позиції аналітиків до діаметрально протилежних оцінок
міжнародних відносин.
Класична теорія ідеалізму залишається теоретичною основою багатьох сучасних
наукових ідей та концепцій , науковим обґрунтуванням зовнішньої політики низки
держав світу.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко

сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До
вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта
вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за й ого ідею, що метою
розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як
систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з
потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою.

До початку XX ст. окремі концепції ідеалістів щодо характеру та змісту міжнародних

відносин висловлюються або у роздумах політиків, або у периферій них працях
філософів, що не дає підстави вважати ідеалізм цілісним науковим напрямом, що
ґрунтується на стрункій системі поглядів. Теорія міжнародних відносин не отримала
систематичного розвитку аж до завершення Першої світової вій ни, а її об'єкт
дослідження посідав маргінальне місце у філософії, історії, правовій науці та соціології.

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована

сукупність поглядів інтелектуалів — ідеалістів, які поділяли позицію Президента США
В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин(знамениті 14
пунктів). Й ого погляди сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були,
виражені у програмних гаслах кардинальної трансформації міжнародних відносин:
"мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як
світовий скарб моральних вартостей ".

У період між світовими вій нами на принципи ідеалізму опирався також Пакт Бріана—
Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. у Парижі. "Пакт загальної відмови від війни"
складався з двох статей , у яких сторони урочисто зобов'язувались не застосовувати
воєнну силу у відносинах між собою та розв'язувати всі можливі суперечки мирним
шляхом. Доктрина державного секретаря США Стай мсона логічно випливала зі статей
пакту і полягала у невизнанні територіальних змін, досягнутих воєнною силою.

Теоретичні погляди ідеалістів на міжнародні відносини зводяться до таких тверджень:

1.Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, випливають із характеру та

прагнень людини, і тому їх доцільно розглядати й пояснювати крізь призму її
поведінки. Людина, як і будь-який створений нею колектив, зацікавлена у гармоній них
та безконфліктних стосунках, оскільки вони гарантують розвиток і процвітання.

2.Держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню політику

можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути моральною чи
аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є універсальні людські норми
поведінки, що матеріалізуються у сфері міжнародних відносин як гармоній ність та
безконфліктність.

3.Національний інтерес психологічно виражає суб'єктивне розуміння потреб

суспільства, яке завжди відмінне від реальності. У міжнародних відносинах наявна
гармонія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та суперечності не
мають істотного характеру, оскільки гармонізуються "невидимою рукою" (Бога, розуму
тощо), що запозичено з екон. теорії А. Сміта.

4. Конфлікти на об'єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які суперечності

без об'єктивної основи можна врегулювати за допомогою переговорів.

Причинами ідеалістисного характеру МВ є те, що питання, які ставили перед собою

філософи-ідеалісти були певною мірою відповідними до 2 най важливіших завдань
теорії, пов'язаних з констатацією та поясненням (пояснення реальних процесів та
сусп.-політ явищ у функціонуванні міжнародних систем з погляду їх най важливіших
закономірностей ).
- проблемах вій ни і миру
- розуміння важливості ролі Д іт
- справедливий чи несправедливий характер Д політики

7. Хронологічна періодизація науки про міжнародні відносини та її

взаємозв’язок з розвитком методологічних підходів.

Довестфальський період – від появи держав до 1648 року. Характерна

роздрібленість учасників МВ. Безсистемність взаємодій цивілізацій (Вавілонська,
Єгипетська, Індій ська, Римська, Китай ська, Перська, Грецька). Головні прояви взаємодії
– короткочасні зброй ні сутички. Історія конкуруючих імперій .

Вестфальська система – 1648 – 1815. Виникнення “національної держави”. Принцип

національного суверенітету. Ієрархія держав, нерівність. Формування євроцентричного
світу. Європей ська історія = світова історія. Занепад монголотатар в Азії і Сxідної
Римської імперії в Європі. Зростає вплив Росії і Османської імпреії. Іспанія, Португалія,
Голандія, Англія, Франція і Швеція починають боротьбу за розподіл світу.

Віденська система – 1815 – 1914. Між державами встановлюються кордони. Початок

антиколоніальних воєн. Завершення територіального розподілу світу, початок
боротьби за й ого перерозподіл.

Версальська система – 1919 – 1939. Розпад імперій (Росій ська, Османська, Австро-
Угорська, Німецька), утворення ряду нових держав. Перерозподіл колоніальних
володінь. Виникнення регіональних підсистем МВ (Лат. Америка, Близький Схід,
Далекий Схід, Африка).

Потсдамська система – 1945 – 1991 – Розподіл сфер впливу і прагнення порушення

рівноваги. Децентралізація насильства.

8. Ідейні та методологічні особливості наукових дискусій у науці про

міжнародні відносини.

Протиставлення окремих теорій , конфронтація наукових ідей і концепцій завжди були

рушійною силою розвитку теорії міжнародних відносин. У рамках її досліджень
періодично виникали істотні, для розвитку наукового знання, дискусії між
представниками різних наукових шкіл та окремих теорій . Можна наголосити на
особливій експланацій ній значущості чотирьох великих дискусій .
Перша з них спалахнула ще в 40-х роках XX ст. між представниками класичних теорій
ідеалізму та політичного реалізму.
Особливості:
-ідей ні суперечки про зміст основних понять та категорій науки, першопричини та
рушій ні сили міжнародних відносин.
- методологічні суперечки з приводу зовнішньополітичних цілей та засобів їх
досягнення
- ідеалізм зазнав поразки, а реалізм став домінуючою парадигмою.
Школа політичного реалізму наклала свій надзвичай но глибокий відбиток на інші
напрями теорії міжнародних відносин, але її ключові положення стали беззастережною
детермінантою в мисленні політиків, дипломатів та вій ськових Відголоси і зараз -
продовжуються послідовниками ідей класичної школи — неореалістами та
неолібералістами (проблематика дискусії між ними залишається близькою до тієї,
щодо якої сперечались їхні попередники на початку XX ст.).

Друга дискусія, - "Велика дебата", розпочалась у 1960—1970-х роках - розкол на

традиціоналістів та біхевіористів.
Особливості:
- полеміка, щодо методології дослідження міжнародних відносин, хоча зміст дискусії
має значно глибший характер (! - про суб'єктивний чи об'єктивний характер
міжнародних явищ та процесів, а ще вужче — про роль та значущість людини у
суспільних процесах.)
- реалізм дуже швидко був спотворений і зазнав значної ідеологічної компрометації.
Натомість представники модерністського напряму, заперечуючи історико-
філософський та політико-стратегічний підхід традиціоналістів, рекламували власні
теоретичні побудови як ідеологічно незаангажовані.
(Традиціоналісти - осмислювали специфічну природу людини, інтереси та цінності,
властивих людським спільнотам. Біхевіористи, відкидаючи суб'єктивізм, формулювали
закони та закономірності міжнародних відносин і опирались на точні (у тому числі і
математичні) методи досліджень)
Спроба сконструювати нову суспільну дисципліну на основі методології точних і
природничих наук зазнала невдачі, призвівши до численних ілюзій та глибоких
розчарувань (традиціоналісти широко критикували зловживання застосування
новітніх методів дослідження – «аби використати»)

Третя дискусія - з гострою критикою теорій класичної школи з боку

неомарксистів.
Особливісті :
- проблеми суб'єктності та змісту міжнародних відносин.
- ідей ні розбіжності: неомарксисти казали, що класична теорія невідповідна реальності.
Казали про ТНК як важливого учасника.
За теорією класичної школи ТМВ держава є головною в різних сферах: економ, соц,
культ, інформацій на\\ неомарксисти – тнк впливають на все!

Четверта дискусія - у 1980—1990 pp- проти класичної теорії досить активно

виступили "альтернативні" напрями: постмодернізму, фемінізму та критицизму.
Інтерпарадигматична дебата - що відобразило намагання вчених висунути певні
експланацій ні концепції нових реалій , які склалися у сучасному світі, а з іншого —
претензію молодої генерації теоретиків на висунення нових та нетрадицій них
парадигм у теорії міжнародних відносин.

Згадані дискусії виникали в теорії міжнародних відносин переважно під впливом

важливих суспільних проблем сучасності, на які наука намагалась реагувати, а також
під впливом розвитку методології інших суспільних та точних наук. Вони також
сприяли становленню та розвитку великої кількості експланацій них теорій ,
класифікація яких є однією з най складніших проблем сучасної науки.

9. Нормативно-ціннісні основи ідеалізму.

 Якщо говорити про ідеалізм, то науковці цієї школи переважно зосереджується на
одному ключовому питанні: відсутності моральності в реалізмі. Мораль і цінності,
а не державні інтереси, повинні формувати індивідуальну і державну поведінку
відповідно до ідеалізму. Ідеалізм бачить наголос реалізму на політиці влади, яка
не відповідає основним цінностям, які держави повинні просувати на міжнародній
арені

 Для більшості ідеалістів війна повинна бути останньою можливістю, оскільки

вона забирає людське життя. Ідеалізм стурбований тим, що реалістична
перспектива робить використання військової сили прийнятним засобом без розгляду
цілей, для яких вона використовується.

 Питання застосування військової сили в ім'я інших цінностей. Ідеалізм не

відкидає повного не застосування зброї, і багато ідеалістів стверджують, що повну
силу слід використовувати в ситуаціях, які мають моральні імперативи, наприклад,
запобігання геноциду. (ПАРАЛЕЛЬ ДО БОЖОЇ ВІЙ НИ ЗА АКВІНСЬКИМ)
 Згідно з ідеалізмом, люди в основному хороші, і саме соціальні інститути
приводять їх до аморальних дій. Удосконалення соціальних інститутів є не
тільки можливим, але й ключем до сприяння співпраці та миру в глобальному
суспільстві. Таким чином, як і лібералізм, ідеалізм бачить роль міжнародних
організацій у світовій політиці.
 Для ідеалістів бажана співпраця, оскільки вона пропагує цінність – мир, і уникає
чогось морально сумнівного - вій ни. Це були цінності, які спонукали ідеалістів, таких
як Вудро Вільсона, розробити Лігу Націй (пропагувати цінності миру та демократії.)
Післяідеалістичні цінності з'явилися в новій міжнародній організації безпеки ООН.
Застосування цінностей до міжнародної політики непросте, і ідеалізм не пропонує
конкретних рекомендацій щодо того, як це зробити. Тому виникають досить багато
питань: чи повинно одне суспільство нав'язувати свою мораль іншому, чи ці цінності
культурно відносні? Проте ідеалісти вважають, що обговорення того, які цінності є
важливими і як застосовувати цінності до міжнародної політики є набагато
краще, ніж ігнорування цінностей, як це робить реалізм.

Ідеалізм настільки широко визначений , що можна описати деякі основні принципи:

 засновувати політичну систему насамперед на моралі
 егоїстичні імпульси людей можуть бути приглушені для побудови національних і
міжнародних норм поведінки, які сприяють миру
 ідеалістичні принципи є «наступним кроком» в еволюції людського характеру.
 Ідеалізм відкидає інститут вій ни. (оскільки витрати на вій ну, навіть для переможця,
перевищують переваги)
 10.Нормативно-ціннісні основи реалізму.

Реалізм можна простежити - до розповіді Фукідіда про Пелопоннесські війни між

грецькими містами-державами Афінами і Спартою в 431–404 рр. до н. е.
- Реалізм був також домінуючим способом розуміння світу сред лідерів у Європі XVII -
початку XX ст. Саме в цей період була - створена сучасна міжнародна система, в
основному заснована на реалістичних поняттях.
-Після Другої світової вій ни науковці міжнародних відносин сприй мати реалізм як
домінуючу перспективу для пояснення глобальної політики.
 «МВ випливають із людської натури, егоїстичної та схильної, за певних умов, до
вияву інстинктивної або патологічноїагресії.
 Перша пропозиція реалізму- Realpolitik- держави є найважливішими
учасниками глобальної політики. (Д здій снюють вищу або суверенну владу над
певною територією. Суверенітет означає, що держави є юридично кінцевою владою
над своєю територією, і жоден інший учасник міжнародної системи не має
законного права втручатися у внутрішні справи держав)
МВ, відображаючи збіжність інтересів держав, діють настільки ефективно, наскільки
у цьому зацікавлені най сильніші з них.
 Держави, згідно з реалізмом, переслідують свої інтереси, визначені як влада.
Державні інтереси, а не їхні цінності чи ідеологічні переваги, є причиною кожного
державного акту. Все, що робить держава, можна пояснити бажанням
підтримувати, захищати або збільшувати свою владу по відношенню до інших
держав.
 Міжнародна система існує як анархія. Без центрального уряду міжнародна
політика схожа на «стан природи» філософа Томаса Гоббса або «стан війни». Без
міжнародного світового авторитету Д повинні стежити за власними інтересами.
 Конфлікт є неминучим результатом. Війна є засобом, за допомогою якого
держави змагаються за владу. У небезпечному світі держави прагнуть до більшої
безпеки, розбудовуючи свої вій ськові сили, роблячи вій ськові союзи.
 Прагнення до влади і політичних інтересів відокремлено від економічних сфер,
моральних сфер і будь-якої іншої сфери людської діяльності. Дії, вжиті в ім'я
економічного багатства, повинні оцінюватися відповідно до того, як воно сприяє або
відволікає національні інтереси. Навіть якщо економічна угода зробить більше
грошей для держави, реалісти застерегли б проти нього, якщо вона відіб'ється від
незалежності держави або зробить внесок у силу потенцій ного ворога.
Реалісти також застерігають від застосування моральних принципів до державних
дій . Вони не схвалюють політику в галузі прав людини, яка не сприяє зміцненню
влади держави і навіть може загрожувати її владі.
Реалізм є консервативним, емпіричним, обережним та недовірливим щодо
ідеалістичних принципів та гасел, він з повагою ставиться до уроків історії, однак, як і
утопізм, є нормативним та політично орієнтованим. Однією з переваг реалістичної
теорії є те, що вона може служити поясненням глобальної політики через
багатовікову державну взаємодію. Реалізм бачить велику безперервність у
міжнародних відносинах.

11. Ідеалістично-реалістична природа інституціоналізму

Міжнародні угруповання та інститути грають вагому роль у підтримці миру та
регулюванні світопорядку (за Кантом —федерація вільних держав). Міжнародна
спільнота усвідомлює, що необхідна колективна безпека, здатна попередити
конфлікти будь-якого характеру.

Велика перевага об’єднань — полегшення комунікації, міжнародний форум та

можливість отримати необхідну експертну оцінку та інформацію. Завдяки цьому
держави можуть будувати відносини на основі довір’я, шукати взаємовигідний
компроміс та домовлятися під наглядом авторитетних інститутів.
Саме з такою метою були створені відомі всім нам міжнародні організації, як ООН та її
дочірні органи, СОТ тощо, а також неурядові угруповання
(від Human RightsWatch до Amnesty International).

Ліберальний(ІДЕАЛІСТИЧНИЙ) інституціоналізм охоплює ті теорії, які

стверджують, що міжнародні інституції відіграють важливу роль у координації
міжнародного співробітництва.
Прихильники починають з тих самих припущень, що використовуються реалістами
(Р), за винятком наступного: там, де реалісти припускають, що держави
зосереджуються на відносних вигодах і потенціалі конфлікту, ідеалістичні (ліберальні)
(ІД) інституціоналісти припускають, що держави зосереджуються на абсолютних
вигодах і перспективах співпраці.
- ліберальні(ІДЕАЛ) інституціоналісти вважають, що потенціал для конфлікту
завищений реалістами і припускають, що існують протилежні сили, такі як повторні
взаємодії, які стимулюють держави до співробітництва.

Реалістичною природа інституціоналізму все ж відчувається у тому, що

конфліктність не є виключенням з правил. Визнано, що у надзалежному світі вже не
можливий конфлікт двох сторін. Проблема одного виявляється проблемою всього
світу. Але головна умова успіху інституціоналізму — дієвість цих міжнародних
організацій , що нині вкрай обмежена.

12.Реалістична й ідеалістична сторони структуралізму.

Термін "структуралізм" може відноситися до нового напрямку в реалістичній теорії

міжнародних відносин.
- Вій на і нестабільність не стільки наслідок зіпсованої людської природи або
поганого державного устрою, скільки результат мінливого співвідношення
сил між державами в анархічній міжнародній системі.

Структуралізм категорично заперечує навіть відносну самостійність у політиці

держав. Й . Ґальтунґ, Е. Валлерстай н, П. Баран, П. Суізі, А. Франк висловлюють думку про
те, що держава повністю залежна від світової капіталістичної системи
(СИСТЕМНІСТЬ Є ТАКИ РИСОЮ ІДЕАЛЗМУ), а їхня роль залежить лише від місця у ній
- Це місце окреслюється як центральне чи периферій не, залежно від того, інтереси яких
економічних груп (фінансово-промислових, ТНК) вона виражає та захищає.
- Держава як політична одиниця повністю залежна від структури міжнародних
економічних відносин, у якій домінують могутні економічні групи. (СУПЕРЕЧИТЬ
ПОГЛЯДАМ РАННІХ РЕАЛІСТІВ, АДЖЕ САМЕ Д ПОЛІТИКА БУДЕ ВИЗНАЧАТИ ЕКОН
ЗВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВИ).
Опонуючим структуралізму напрямком є інтеракціонізм.
Інтеракціонізм - невід'ємними рисами міжн системи є ієрархія та субординація.
Держави змушені підпорядковуватись певному порядкові, що випливає з особливостей
міжнародної системи. Тобто, з погляду інтеракціоністів, держави є відносно
самостійними у своїй зовнішній політиці. (ЦЕЙ НАПРЯМ БІЛЬШ ІДЕАЛІСТИЧНИ)

13.Суть меркантилізму й економічного лібералізму та їх зв’язок з реалізмом й

ідеалізмом.
теорія меркантилізму - Т Ман , Ч Дей віантом.
- пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та занепаду середньовічного
феодалізму в Європі ,коли європей ські держави захоплювали колонії і боролись за
поділ сфер впливу.
- обгрунтувати роль товару та необхідність економічного виходу національних
держав на зовнішні ринки.
- представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення
капіталізму.
- багатство ототожнювалося з грошовим капіталом.
Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію,
зміцнювати становище правителя, сприяють проведенню колоніальних війн,
виникненню фабрик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.
(РЕФЕРЕНС НА РЕАЛЗІМ)
- країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто
внаслідок перерозподілу.
- Заборона будь-якої торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополій , які мають
виняткове право перепродажу колоніальних товарів за кордон. (ВИКЛЮЧНО Д
ВИГОДА)
- Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоніях, перетворити їх на
постачальників сировини до метрополій . Колонії повинні експортувати дешеву
сировину, а імпортувати дорогі готові вироби. (ВИКЛЮЧНО Д ВИГОДА)

Лібералізм (фр. Libéralisme) – філософська, політична та економічна теорія, а також

ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є
правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія
буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідей на доктрина до середини XIX ст.
(МІЦНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ІДЕАЛІЗОМ ТА ЙОГО ІДЕЯМИ, ОСОБЛИВО ЩОДО ПРАВ
ОСОБИСТОСТІ І РЕАЛІЗАЦІЇЇ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ)
- вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й
політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті.
- утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних
свобод;
- обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу»)
та рівність всіх людей щодо прав особистості.
Економічний лібералізм. (ТЕ САМЕ, АЛЕ В ЕКОНОМВЧНОМУ ПЛАНІ ЖОРСТКО
ОБМЕЖУЄ ДЕРЖАВУ,навіть не допускаючи наглядно-контролюючої її якоїсь
функції, що трохи виходить за ідеалістичні рамки)
- за індивідуальні права на власність і свободу контракту. Гаслом цієї форми
лібералізму є «вільне приватне підприємство».
- Перевага віддається капіталізму на основі принципу невтручання держави в економіку
(laissez-faire), що означає скасування державних субсидій та юридичних бар'єрів для
торгівлі
- вартість товарів і послуг повинні визначатися вільним вибором індивідуумів, тобто,
ринковими силами. Деякі допускають присутність ринкових сил навіть в галузях,
де держава традиційно зберігає монополію, наприклад, забезпечення безпеки або
судочинстві.

14. Суть функціоналізму та його зв’язок з ідеалізмом й інституціоналізмом.

Функціоналізм - це науковий напрямок 20 - 30-х років, спрямований проти руйнівного

егоїзму держав – націй .
Функціоналізм розвивався на тлі європейської інтеграції. Най більш близький за
ідеями до реалізму, але відрізняється від нього тим, що на перше місце ставляться не
власні інтереси держави, а загальні інтереси групи країн. Як тільки почався процес
інтеграції між державами, й ого вкрай складно зупинити.
 Але має і ідеалістичні особливості - Й ого прихильники визначали, що конфлікти і
вій ни не є вродженою рисою людської натури, але мир вимагає певних умов. Люди
здатні до мирного раціонального прогресу, але за певних умов.
- Ці умови повинні бути забезпечені іншими засобами, ніж державне насильство.
Основні постулати:
- потрібно не шукати ідеальну форму міжнародного співтовариства, а розкрити ті
функції, що воно повинно виконувати (функції - первинні, а форми, у які вони
втілюються, - вторинні)
- людина вище «священної» держави - нації або будь - якої ідеології
- Були противниками федералізму й ідеї створення «світового уряду»,
- Д. Мітрані правильно пророчив появу численних спеціалізованих міжнародних
організацій , орієнтованих на виконання конкретних задач
- наслідок: трансформація всієї системи МВ, що поступово перетворюється в
мережу пересічних керуючих інститутів, організацій ні форми яких змінюються в
залежності від недоліків суспільства і нових суспільних функцій .
- засновник: Давід Мітрані

15.Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму. Спільність і відмінність

філософського, теологічного, правничого та політичного ідеалізму.

Філософський ідеалізм - це Арістотель і Платон, теологічний – Аквінський,

правничий – Гроцій і політичний все інше.
Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті
загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки почала
формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й
Арістотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували
увагу на сутності держави та проблемах війни і миру, які, зрештою, і в пізніші
часи були головним об'єктом дослідження теорії міжнародних відносин. Уже тоді
формулювалися твердження про анормальність війн та їх справедливий чи
несправедливий характер, а агресивність держав пояснювали особливостями їхнього
внутрішнього політичного устрою. Особливе значення для філософського розвитку
засад ідеалізму мали погляди двох великих давньогрецьких філософів — Платона
та його учня Арістотеля.
Платон (429—347 рр. до Р. X.) став автором досить цікавої концепції форм
політичного правління держав, учення про їхню послідовну деградацію та
кругообіг. За Платоном, держава виникає із закономірної потреби людини в організації
взаємодій серед подібних до себе. Організація цих взаємодій має на меті запровадження
певного справедливого порядку людських взаємовідносин. Справедливість у стосунках
між людьми можлива лише за умови існування держави, оскільки "...ті, хто
дотримується справедливості, дотримуються її через неспроможність творити
несправедливість, а не через власне бажання". Най важливішими формами держави є:
аристократія, тимократія, олігархія, демократія і тиранія.

Серед усіх форм Політичного правління най більш схильною до зовнішньої агресії є
тимократія як "змішаний лад, ознаками якого є наслідування частково аристократії
(для тимократії характерне пошанування влади...), частково олігархії (люди тут жадібні
до грошей і, як дикуни, шанують золото та срібло); при цьому владі не залишається
прямих та простосердних людей , правити будуть не мудрі, а ті, хто простіший , —
народжені для вій н, наділені запеклим духом, там будуть у пошані воєнні хитрощі, і
така держава буде вічно воювати".

Арістотель (384—322 pp. до Р. X.) — автор однієї з перших праць, у якій

узагальнено досвід державного управління, — "Політики". В основу сприй няття
держави він ставить твердження про те, що "держава належить до того, що існує за
природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична". Існування людини
поза спільнотою, яку репрезентує держава, — немислиме, позаяк одиниця без цілого
існувати не може.

Міжнародний контекст існування держави Арістотель виклав у семи твердженнях:

 Остаточна мета політики держави полягає у досягненні щастя її громадян, що

визначається правом, добрими звичаями та вихованням. Однак, на відміну від
Платона, він вважав, що ідеальна держава не може існувати, оскільки факт її
сусідства з іншими державами змушував би її адаптуватись до цього (не завжди
приязного) середовища.
 Основа взаємовідносин між державами має вилучати нав'язування їх одна одній ,
оскільки це суперечить добрим звичаям та праву.
 Вій ни та загарбання не є метою держави, хоч вона мусить бути готовою до вій ни для
власного захисту.
 Територія держави має бути важкодоступна для ворогів, але мати достатньо шляхів
(сухопутних чи морських), які можна використати у воєнних і торгових цілях.
 Люди поводяться відповідно до кліматичних умов свого проживання. В Європі вони
активні та незалежні, а в країнах зі спекотним кліматом — мляві та нерішучі, хоча й
наділені творчою уявою.
 Воєнна сила потрібна державі лише під час вій ни, і тому її посідання не є
най важливішою метою державної політики, а лише засобом застосувати її в
критичних ситуаціях.
 Володіння зброй ними силами та особливо воєнно-морським флотом для деяких
держав необхідне і в мирний час, тому що це дає змогу будити повагу та страх у
ворогів, а крім цього, допомагати дружнім державам.

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи

Аквінського (1225—1274), який причину вій ни вбачав у гріховності людей та світської
влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці
звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та божого порядку. (ДЕТАЛЬНІШЕ
ПРО ЦЕ В ПИТАННІ 25)

Г. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних

міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи
міжнародного права (правовий напрямок).

В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він намагається дослідити
дилему вій ни і миру через призму моральних принципів, що визначають собою
взаємовідносини між державами світу. На й ого думку, для розв'язання зброй них
конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких мають
дотримуватись уряди всіх країн світу. Й деться про:

 принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і необхідних для

існування держав інтересів;
 принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто солідарність урядів
щодо недопущення політики, яка базується на необґрунтованих самозбереженням
інтересах і цілях.

В основній праці "De jure Belli ас Pacis" ("Про право вій ни і миру") він розуміє систему
міжнародного права як сукупність звичаєвих (природних) і позитивних норм
взаємовідносин між державами, їх кодифікація та дотримання державами у своїй
політиці, на й ого думку, є ефективним інструментом гармонізації міжнародних
відносин. Водночас держави мають утримуватись від зброй ного насильства, а
конфлікти, що виникають між ними, розв'язувати за допомогою переговорів,
добросовісного посередництва та в судовому порядку.

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних відносинах

(ПРО ЦЕ В ПИТАННІ 24)

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані

у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До вічного миру" та
"Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". (ПРО КАНТА В ПИТАННІ 26)

До початку XX ст. окремі концепції ідеалістів щодо характеру та змісту

міжнародних відносин висловлюються або у роздумах політиків, або у
периферійних працях філософів, що не дає підстави вважати ідеалізм цілісним
науковим напрямом, що ґрунтується на стрункій системі поглядів. Теорія міжнародних
відносин не отримала систематичного розвитку аж до завершення Першої світової
вій ни.

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована сукупність

поглядів інтелектуалів — ідеалістів, які поділяли позицію Президента США В. Вільсона
стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин. Й ого погляди сформувались під
значним впливом ідей Дж. Бентама та були, виражені у програмних гаслах
кардинальної трансформації міжнародних відносин: "мир через право", "гармонія
інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як світовий скарб моральних
вартостей ".
Британський дослідник Н. Анджел, на відміну від більшості ідеалістів, вважав ідею
національного суверенітету та факт розподілу людства на незалежні, ворогуючі
держави науковим абсурдом. Розвиваючи ідею Е. Канта про значення взаємовигідної
торгівлі для гармонізації міжнародних відносин, він стверджував, що вій на між
високорозвиненими країнами світу неможлива. Причиною він назвав вільну торгівлю,
яка створила безпрецедентну взаємозалежність та кооперацію, що стала основою
індивідуального та колективного добробуту держав світу (за це у 1933 р. й ому була
присуджена Нобелівська премія Миру)

16. Політичний ідеалізм у концепціях Дж. Бентама та І. Канта.

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних відносинах,

що, на й ого думку, унеможливило б зброй ні конфлікти і загарбницькі вій ни,
спричинені релігій ними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї нації щодо
іншої, корисливими інтересами владних еліт. Обмежити застосування збройної
сили у міжнародних відносинах, за Дж. Бентамом, можливо за таких умов:

 введення особистої відповідальності членів уряду за втягнення народів у вій ну;

 припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та загальне
роззброєння;
 припинення практики "таємної" дипломатії;
 створення міжнародної організації у складі делегацій європей ських держав,
уповноважених розв'язувати суперечки між ними.
Бентам пропонував обмежити роль держави захистом приватної власності і
забезпеченням свободи конкуренції, а також встановленням законів, що є замінником
праву. Відкидав реальність природних прав людини, називаючи їх «фікцією».
Держава ж, за Бентамом, створюється «насиллям і звичкою».
Ідеї Бентама суттєво вплинули на розвиток правової науки. Він розробляв основи
кодифікації буржуазного права. Зокрема, й ого підхід передував
оформленню позитивістської школи права. Бентамівські «Основні начала громадського
кодексу», «Основні начала кримінального кодексу», які утверджували баланс інтересів,
прав і обов´язків, у свою чергу послужили становленню соціологічної школи права.
В питаннях міжнародних відносин стояв на позиціях пацифізму: як і багато інших
ліберальних мислителів початку XIX ст., Бентам засуджував агресивні і колоніальні
вій ни, розробляв проекти міжнародних організацій для попередження воєн, мирного
вирішення міждержавних проблем.
ПРО І. КАНТА В ПИТАННІ 26.

17.Теологічний ідеалізм Аквінського. Критерії справедливості війни.

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію

Томи Аквінського (1225—1274), який причину вій ни вбачав у гріховності людей та
світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці
звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та божого порядку.
Для визнання вій ни справедливою потрібно три умови:
 вона має бути офіцій но оголошена законним урядом;
 вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa);
 її мета має визначатися справедливим наміром (recta іп-tentio).
Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви,
оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних
європей ських держав.
Щодо вій н між християнами ситуація виглядала дещо інакше. Вважалось ганебним для
християнина битись із християнином, і церква це постій но засуджувала, та марно, як і в
наші дні. Але християнські теологи погоджувались із тим, що деякі вій ни були
"справедливими". До цієї категорії потрапляли ті, які велися на підставі «законного
пріоритету і зі справедливих причин».
Справедлива війна — морально допустима війна, яка відповідає
певним критеріям. Теорія справедливої вій ни оформилася в рамках
середньовічної католицької теології до XIII століття в працях Августина і Фоми
Аквінського, а також у протестантського мислителя Гуго Гроція, хоча її основи були
закладені ще у Аристотеля і Цицерона. Справедлива війна допускає війну лише в
певних випадках, займаючи проміжне положення
між мілітаризмом і пацифізмом.
!!!Головний етичний парадокс справедливої війни — санкція на вбивство заради
припинення вбивства.

Умови справедливої війни:

 «Законна декларація»: вій на повинна бути оголошена;
 Носити оборонний (а не агресивний ) характер, захищати національний суверенітет і
територіальну цілісність. Однак мислимі справедливі вій ни за межами своєї країни;
 Метою її повинен бути мир (а не знищення);
 Переможець повинен проявляти великодушність до переможених (без ненависті);
 Вій на повинна бути останнім засобом;
 Іноді до правил справедливої вій ни відносять не залучення цивільних осіб (на цьому
особливо наполягає Резолюції ООН № 2444 від 19 грудня 1968), відмова від
повалення уряду або розорення ворожої країни.
На цих підставах деякі християнські богослови вважають, що ядерна вій на не може
бути справедливою.

18. Теорія “демократичного миру” Е. Канта та її зв'язок з ідеалізмом.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко

сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До
вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта
вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за й ого ідею, що метою
розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють
як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з
потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою. їх
безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає
народи до вій ни, якої всі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов
створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями і
рішеннями влади та залучення громадян до активного керування державою,
наслідком цього стане постій ний мир.
Теорія демократичного світу (або ліберальна демократична теорія, або просто
демократичний світ) - популярна теорія, згідно з якою демократичні режими, або в
більш вузькому трактуванні ліберальні демократичні режими, не воюють один з
одним.
Прихильники лібералізму переконані в тому, що їх цінностям властиві толерантність і
універсальний характер. Головними інтересами індивіда є самозбереження і
матеріальне благополуччя. Таким чином, відповідно до своїх цілком егоїстичним
інтересам, люди повинні припинити насильство і почати співпрацювати. Ліберальні
ідеї заклали фундамент для ліберальної ідеології, яка диференціює держави за
формою правління.
В процесі вдосконалення теорії її прихильники видозмінили основний постулат
(демократії не воюють один з одним) на твердження «вій ни між демократичними
державами менш імовірні». Ця поправка привернула увагу критиків, які підняли
питання про можливість конкуренції між демократіями.
У своїй статті The Study of Democratic Peace and Progress in International Relations
Чернофф провів методологічне дослідження і прий шов до висновку: на сучасному
етапі розвитку науки ліберально-демократичний постулат про те, що дві
демократичних держави по відношенню один до одного будуть більш миролюбними,
ніж будь-яка інша комбінація держав з іншими формами правління.
За Кантом, стосунки між державами можуть перманентно бути мирними за умови
дотримання їх урядами шести най важливіших принципів:
1.Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в ньому таємно
зберігаються reservatio mentalis (давні претензії), оскільки міжнародні договори
покликані усувати причини вій н між державами, а не створювати підстави для їх
виникнення у май бутньому.
2.Жодна самостій на держава не може бути анексованою чи переданою (як спадок, у
результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) іншою. Держава та її громадяни не
можуть розглядатися як май но, оскільки володіють національним суверенітетом,
порушення якого завжди призводить до вій н.
3.Постій ні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постій но готові до ведення
вій ни, вони є серй озною загрозою існуванню іншим, насамперед сусіднім, державам. їх
існування спричиняє намагання урядів озброюватись та збільшувати зброй ні сили до
межі, за якою "пов'язані із підтриманням миру воєнні витрати стають настільки
обтяжливішими від короткої вій ни, Що самі постій ні армії стають причиною воєнного
нападу з метою позбавлення від цього тягаря"
4.Державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої політики.
Й деться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може дати їм необхідні кошти
на ведення вій ни навіть із державами-кредиторами.
5.Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи іншої держави.
Таке втручання є порушенням суверенних прав народу і не може викликати жодної
іншої реакції, крім зброй ного опору інтервентам.
6.Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі (навіть у часи
вій ни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів чи акту про капітуляцію,
підбурювання іноземних громадян до зради чи бунту проти своєї законної влади. Такі
дії підривають довіру у стосунках між урядами держав та авторитет влади, що до них
вдається в очах своїх власних громадян.

19. Ідеалістична парадигма в науці про міжнародні відносини. В. Вільсон, Н.

Анджел, А. Ціммерн, Р. Мур.
 Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини розвивався
передусім у США та ВБ. Політичний ідеалізм наголошував на міжнародно –
правовому регулюванні міжнародних суперечок, на необхідності системи
 колективної безпеки, що стримує амбіцій ні устремління до домінування будь – якої
держави. Ці принципи знай шли відображення в програмі президента США Вудро
Вільсона, яку він запропонував на Версальській мирній конференції 1919 р.
Програма передбачала ств в Європі системи колективної безпеки для запобігання
конфліктам і забезпечення гармонії інтересів великих і малих держав. Гарантом
дотримання всіма державами універсальних норм міжн права та інструментом
попередження конфліктів повинна була виступати спеціально створена для цього
Ліга націй . Проте доктрина світового порядку, виявилась несумісною з міжн–
політичними реаліями 20–30 – х рр. ХХ ст.//
 Н. Анджел, на відміну від більшості ідеалістів, вважав ідею нац суверенітету та факт
розподілу людства на незалежні, ворогуючі держави науковим абсурдом.
Розвиваючи ідею Е. Канта про значення взаємовигідної торгівлі, стверджував, що
вій на між високорозвиненими кр неможлива. Причиною він назвав вільну торгівлю,
яка створила безпрецедентну взаємозалежність та кооперацію, що стала основою
добробуту держав світу (за це у 1933 р. й ому була присуджена Ноб премія Миру).
Загалом ідеалісти постій но намагались обґрунтувати неможливість вій ни, як і
застарілість концепцій ЗП, що мали в основі використання воєнної сили.//
 А. Ціммерн - 1919- перший професор в дисципліні «МВ». 1918-«Національність та
зрада»- аналіз 1 св, де неодноразово згадав всі ідеї ліберальної парадигми
(колективна безпека, економічна інтеграція, верховенство права, ідея
«демократичного миру», протидія кр авторитарного і тоталітарного плану)/*
надавав велику роль «бізнесу держави», який після вій ни, завдяки взаємодії виведе
кр з кризи+ідея ств міжн комісії, яка бореться за мир у світі/ * ідеальною системою
МВ вважав Співдружність націй , адже втілили ідеали релігій та ідеалізму не тільки в
концепціях, а й в своїй політиці/* підтримував неодноразово думку Вільсона, який
рекомендував ств Ліги Націй («глобальний концерт держав»)//
 Р. Мур- поруй нував ідеалізм, що панував тоді в англомовних країнах. /* 1898 р.
критика у статті «Спростування ідеалізму», що в 1903 р. зявилася у журналі «Mind-
виступив за реалістичну позицію, однак не менш важливе значення мав й ого спосіб
аналізу. /*став засновником нового філософського напряму - аналітичної
школи.///Ід.парадигма: джерела мв- людина зацікавлена у гармонізації відн; д існує
в інтересах громадян (переговори); д-не єдиний суб мв, є й мо (ЛН-най кращий );
інтерес д завжди є суб’єктивний (не завжди відповідає об’єктивним потребам); мир і
вій на, де мир-норм стан для мВ

20. Основні етапи розвитку політичного реалізму.

1. Джерела політичного реалізму, як і й ого наукового опонента — ідеалізму, сягають

античних часів. Й ого засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда
(близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської вій ни" — першої
ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини суспільних процесів
він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному розумінні), а пов'язує з:
"особливостями людської природи, із ...прагненнями до здій снення своїх надій ,
інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи збільшити свій достаток".
Фукідід пропонує розрізняти причини та приводи до подій , що відбувались у
Стародавній Греції часів вій ни між Пелопоннеським та Афінським союзами (431—404
pp. до Р. X.) та намагається визначити їхню реальну основу, уникаючи суб'єктивних
суджень та опираючись на факти. Серед усіх й ого висновків най важливішими є два:
 Від най давніших часів зіткнення між племенами та народами відбувались за
володіння най ціннішими для господарства землями.
 Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а вій ни
виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської вій ни Фукідід
пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою могутністю та
намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції.

2. ПРО МАКІАВЕЛЛІ В ПИТАННІ 21.

3. ПРО ГОБСА В ПИТАННІ 22.
4. ПРО ВЕБЕРА В ПИТАННІ 23.
5. ПРО МОРГЕНТАУ В ПИТАННІ 26

21.Теоретичні концепції Н. Макіавеллі та Т. Ґобса.

Макіавеллі є одним з яскравих представників італійської суспільно-політичної

думки XVI століття. Це був період, коли Італія була політично роздроблена, не було
єдиної центральної держави, натомість був ряд незалежних князівств, з яких най більш
значущими були князівства Флоренції, Ватикану, Мілану та папського Риму.
Роздрібнена Італія була привабливою і вразливою мішенню для сусідніх
централізованих держав, зокрема для Франції і Іспанії і їх завой овницької політики. Це
було причиною для того, щоб деякі представники італійської політичної думки
почали шукати шляхи для створення єдиної італійської держави з об'єднанням
всіх італійських земель.
Незаперечно, що дебати навколо імені Макіавеллі почалися вже в період
Контрреформації. І якщо й ого основний твір про політику «Государ» в 1532 р
друкувався зі схвалення папи Климента VII, то через двадцять років Павло VI засудив
Макіавеллі як непристой ного і порочного письменника, а в 1559 г. «Государ» був
внесений в Індекс заборонених книг. (І саме в книзі "Государ" Макіавеллі, звертаючись
до згаданих питань, висуває ідею RaisonD'Etat (національні інтереси)).

!!!Американський політолог В. Еденстай нипише: «До Макіавеллі для всіх політиків-

теоретиків головним питанням була мета держави. Влада мислилася тільки засобом
досягненя справедливості, добробуту, свободи або Бога. Макіавеллі стверджує, що
метою є сама влада, і обговорює тільки способи взяти, втримати і поширити її.
Макіавеллі відділяє владу від моралі, релігії і філософії, встановлюючи державу як
автономну систему цінностей , яка не залежатиме від інших джерел ».

Реалістична теорія Макіавеллі, яку багато фахівців називають макіавелльским

фундаменталізмом, була заснована на наступних трьох принципах:
1)людська сутність (зокрема малося на увазі те, якими якостями наділений лідер
держави),
2)співіснування всередині суспільства і
3)міжнародні відносини, які, на думку автора, зі своїми варіаційними формами , повинні
служити загальній і головній вигоді країни / головному національному інтересу. І саме
від методу реалізацій даних принципів залежить сила або слабкість держави.

Макіавеллі був знайомий з двома видами державного правління -республіканським і

монархічним. Макіавеллі, з точки зору ефективності, віддавав перевагу
республіканському режиму. До того ж, на й ого думку, він ефективний не тільки для
підтримки миру і порядку всередині суспільства, а й з точки зору досягнення
зовнішньої легітимності (законності). Автор викладає таку думку, що республіканський
режим - кращий спосіб для придушення внутрішніх ворогів, залякування зовнішніх і
встановлення панування над ними. І це пояснювалося тим, що при республіканському
режимі рішення прий має не одна людина, а група людей , що знижує ризик прий няття
неправильного рішення. Крім того, при республіканському уряді державна політика
розробляється в інтересах різних внутрішньодержавних силових структур, що знижує
ризик виникнення внутрішніх конфліктів. . Однак це зовсім не демократія, яка має
тенденцію до зростання тиранії або хаотичної демагогії. Макіавеллі був прихильником
законів, конституції і громадянської свободи. На й ого думку, в республіці повинні бути
встановлені інститути, які балансують владу. Що стосується монархічного режиму, він
вважав, що ефективність головним чином залежала від особистості монарха. Монарх
міг отримати свою владу або успадкувавши її, або за допомогою повалення попередніх
правителів силою. Незважаючи на те, яким чином і в яких умовах монарх прий шов до
влади, у них у всіх одна мета - зберегти свою владу будь-якою ціною. У своїй роботі,
адресованій герцогу Флоренції Лоренцо Медічі, Макіавеллі детально викладає свої ідеї
про те, яким повинен бути монарх, щоб успішно протистояти зовнішнім і внутрішнім
викликам, щоб зберегти своє панування, тим самим сприяючи державній вигоді /
національним інтересам.

Ідеї Макіавеллі входять в протиріччя з прий нятими в той час для Європи основними
принципами християнської моралі. Макіавеллі вважав, що лідер іноді повинен
вдаватися до аморальних дій з точки зору християнства, щоб зуміти запобігти ряду
загрозливих ситуацій , також відзначав, що мудрий правитель, грунтуючись на
християнській моралі, не повинен допомагати тим, хто в подальшому можуть
викликати серй озні загрози для нього і й ого держави. Макіавеллі висуває бачення
аморальності, яке сьогодні аморальність вважається одним з основних характеристик
класичного реалізму.
Реалізм мислення Н. Макіавеллі полягає в тому, що він в першу чергу ставить питання
про «природні» вчинки людей, про «природню» людину, таку, поведінка якої не
визначається ні релігійними, ні вже нормами, що склалися в традиції співжиття. Він
розмірковує про те «як вчиняють люди, а не про те, як вони повинні чинити», тобто
перш ніж встановлювати норми суспільного життя необхідно, спираючись на факти,
визначити якими є ненормовані ні політичною владою, ні релігією вчинки людини.
Дій сно, образ макіавеллівської «природної» людини це переважно образ злої людини,
здатної скоріше не підкорятися, ніж підкорятися, бути брехуном і лицеміром, ніж
вірним підданим. Радячи государю, що він не повинен бути вірним своїй обіцянці,
«якщо це обертається проти нього і зникли причини спонукали й ого дати слово»,
Макіавеллі додає: «... так як вони (піддані) прихилялися до зла і не будуть вірні тобі. .. ».

Одним із важливих науковців для реалістів був Томас Гоббс. Він фактично
сформував підходи, які сьогодні є досить важливими для школи реалістів. Своє бачення
суспільства він виклав у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної
і громадської”. На й ого думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені
однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та
розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних
інтересів.
У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни:
по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та
престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав
"bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти всіх.

Гоббс висуває концепцію “війни всіх проти всіх”. Він казав, що якщо на рівні окремих
держав вій ну всіх проти всіх вдалося подолати (шляхом створення держав, появи
суверена і того, що називають суспільним договором), то на рівні міжнародних
відносин цього не сталося. На рівні міжнародних відносин зберігається стан вій ни всіх
проти всіх, і цей стан перманентний . Гоббс не поділяє вій ни і миру, а вважає, що вій на
й де безперервно. Що може зупинити війну всіх проти всіх? Гоббс говорить про дві
речі: страх смерті і бажання процвітати. Не прий маючи думку Аристотеля, який вважав,
що людина - «політична тварина», Гоббс обгрунтовував ідею, згідно з якою людина за
своєю природою антисоціальна. Єдина рівність між людьми в природному стані - це їх
здатність вбивати один одного. Тому, говорив він, «за відсутності сили, здатної
викликати страх, люди живуть в стані вій ни». Виходячи з такої позиції, Гоббс був
переконаний в тому, що сила створює право, а не навпаки. Бо право є правом лише в
тому випадку, якщо й ого можна ввести в дію, і ціною безпеки є верховна суверенна
державна влада.
Держави, які він порівнював з біблій ним морським чудовиськом Левіафаном, за
внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій , що не допускає до відвертого
насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права. 
Перше, що стверджує Гоббс в своїй праці – це ідея рівності людей . «Люди рівні від
природи. Природа створила людей рівними у відношенні фізичних і розумових
здібностей , бо хоча ми спостерігаємо іноді, що одна людина фізично сильніша або
розумніша за іншу, однак якщо розглянути все разом, то виявиться, що різниця між
ними не настільки велика, щоб одна людина, грунтуючись на ній , могла претендувати
на яке-небудь благо для себе, а інший не міг би претендувати на нього з таким же
правом. Справді, що стосується фізичної сили, то слабший має достатньо сили, щоб
шляхом таємних махінацій або союзу з іншими, кому загрожує та ж небезпека, вбити
сильнішого. »
Стан вій ни всіх проти всіх буде до того, як людина обмежить свої вимоги. Щасливою
людина в умовах вій ни всіх проти всіх бути не може. Перемога сьогодні може стати
причиною поразки завтра. У стані вій ни всіх проти всіх немає місця для працьовитості,
оскільки нікому не гарантовані плоди й ого праці, і тому немає землеробства,
судноплавства, морської торгівлі, зручних будівель, немає коштів руху і пересування
речей , що вимагають великої сили, ні знання земної поверхні, обчислення часу,
ремесла, літератури, немає суспільства, а, що най гірше, є вічний страх і постій на
небезпека насильницької смерті, і життя людини самотнє, бідне, безпросвітне, тупе і
короткочасне».
Іншими проблемами, що стоять в центі теорії МВ і розглянутих Гоббсом, є -
політика стримування і дилема безпеки. Внаслідок взаємної недовіри немає більш
розумного для людини способу забезпечити своє життя, ніж прий няття запобіжних
заходів, тобто силою або хитрістю тримати в узді всіх, кого він може, до тих пір, поки не
переконається, що немає іншої сили, досить значної, щоб бути для нього небезпечною.
Дилема безпеки: Треба вирішити продовжувати вій ну або зробивши зусилля на основі
принципів розуму подолати вій ну. Адже чим більше буде сили, здатної знищувати, тим
більше буде вій ни. Але в той же час, відсутність такої може призвести до загибелі. І за
Гоббсом - люди повинні прагнути до миру, але, якщо він неможливий , повинні зробити
все для того, щоб вижити. Ця дилема головна в умовах міжнародної анархії.
 22. Соціологічний підхід М.Вебера та його значення у теорії політичного
реалізму.

Внесок у розвиток фундаментальних принципів реалістичної парадигми належить

видатному німецькому соціологу М. Веберу. Його праці «Покликання до політики» та
«Політичні спільноти і господарство»(в якій він розглядає проблематику зовнішньої
політики).
 В основі політичного реалізму лежить веберівське розуміння політичної
моралі.
За М. Вебером, властива політичній моралі необхідність прибігати до поганих засобів
знаходить своє логічне завершення в сфері міжнародних відносин. Гадаючи, що вищою
цінністю державних діячів є сила відповідної держави, він не тільки усуває з цієї
сфери моральний вибір із приводу цілей державної зовнішньої політики, але і,
фактично, переносить цей вибір в область засобів, де він також достатньо обмежений ,
оскільки вирішальним засобом політики Вебер називає насильство.
М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у вигляді
абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської
поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної етики на
зовнішню політику завжди негативний, тому що "етика має справу з політично
безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями про вину в
минулому. Зай матись цим — це і є політична вина, якщо вона взагалі існує. Окрім цього,
тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу
цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у най більшому виграші
(моральному та матеріальному) і надій переможеного виторгувати собі певні переваги
визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось "підле", то саме це".
 Сила та насильство основа політичного реалізму.
Філософ упевнений , що силова сутність політики най більш чітко проявляється у
міжнародних відносинах, де будь-які політичні союзи, альянси й об'єднання – це
утворення, пов'язані з насильством. Більше того, М. Вебер стверджував, що існує
пряма залежність розвитку економічних процесів від силових політичних
інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і
стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські держави
взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних інтересів,
що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у XIX ст., навіть
усупереч їм.
!!!"Інтереси (як матеріальні, так і духовні), а не ідеї визначають дії людей. Проте
"уявлення про світ", створені цими ідеями, дуже часто можуть впливати на напрямки
розвитку інтересів".
Вебер вважав, що політика – це боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими
людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий
характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин. "Силі"
політичних утворень притаманна своєрідна динаміка: вона може стати підставою для
специфічних "престижних" претензій тих представників згаданих утворень, які
впливають на їхню зовнішню політику. Природними носіями таких "престижних"
претензій є великі кількісно політичні спільноти.
За Вебером усяке політичне утворення, звичай но, надає перевагу сусідству зі слабшим
від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як
потенцій ний претендент на престиж, є джерелом потенцій ної загрози для всіх сусідніх
об'єднань і водночас вона постій но відчуває приховану загрозу собі тільки тому, що
вона більша й сильніша за інших".
Однак не завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської
моралі ("не вбий ", "не свідчи неправдиво") і вимог раціональної політичної доцільності
(використання насильства і засобів примусу). Вебер пропонував розмежувати
"мораль переконання" (Кант) і "мораль відповідальності" (Макіавеллі).
Отож М. Вебер стисло та досить логічно виклав засадничі принципи теорії
політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер
суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному
розумінні до політики.

23.Формування нового світового порядку після Другої світової війни й

утвердження реалізму. Р.Нібур, Е.Карр, Дж.Кеннан, Г.Моргентау, Г.Герц,
Р.Арон, Г.Кіссінджер.

Після закінчення ДСВ політичний реалізм стає головним напрямом у дослідженні

міжнародних відносин, який був базований на критиці постулатів політичного
ідеалізму . Сам термін «політичний реалізм» вказує на те, що реалісти, на противагу
ідеалістам, вважають неприй нятним будувати свої дослідження на абстрактних ідеалах
і принципах «абсолютного добра». Вони чітко позначають свій дослідницький інтерес
до реального положення речей , реальної людської природи, реальних історичних
процесів.
Р.Нібур: (протестантський теолог) виходив у своїх міркуваннях із концепції людини,
обтяженої первородним гріхом і через це здатної на зло. Гріховність людини випливає з
її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і гордості. вважав, що
конфлікт у МВ неминучий , а застосування сили може бути як моральним, так і
неморальним. Най вища мораль полягає у тому, що силу треба застосовувати як
інструмент справедливості, задля реалізації інтересів, які виходять за межі егоїстичних.
Е.Карр: «Двадцять років кризи 1919-1939 рр»- перша спроба повністю переосмислити
МВ у традиціях ПР: заперчує, що моможуть створити гармоній ний міжнародний
порядок, адже їх інтереси залежать від тих, якими послуговують їх члени. Велику роль
надавав силі, але вказував, що якщо говорити про силу тільки у вій ськовому аспекті, то
це неправильно, адже визначну роль має і економічний фактор, також сила ідей і сила
володаря.
Дж. Кеннан розвинув ідеї Г. Морґентау, що моральні принципи індивіда,
трансформовані посадовими обов'язками в державних структурах влади, мають
принципово інший характер. Як і Морґентау, категорично заперечував думку про те,
що інтереси однієї нації) можуть бути моральними, а іншої — аморальними. Політика,
як і людська природа, на й ого думку, є ірраціональною, егоїстичною, впертою та прямує
до застосування у тій чи іншій формі насильства, вона є нескінченною боротьбою за
владу. Суспільна думка, на й ого погляд, не може відігравати стримувальної ролі, бо
щой но стосунки стають міждержавними, вони набувають ознак протистояння.
Відмінності в економічному, соціальному та культурному рівні розвитку націй
призводять до конфліктів. МО також не є серй озною перешкодою для конфліктів,
оскільки діють в інтересах держав, а будь-які спроби діяти всупереч інтересам держав
спричиняють їхню негай ну реакцію.
Г.Моргентау:
1. Принцип залежності реальних явищ у політиці, як і суспільства загалом, від
об'єктивних закономірностей , глибоко вкорінених у людській натурі, яка не змінилася
від най давніших часів.
2. Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці — силове
узгодження інтересів між державами. Головна мета політики-досягнення влади.
3. Принцип нестабільності інтересу та й ого змінності залежно від обставин та
конкретної ситуації.
4. Принцип незастосовності моралі до дій держав у МВ. Мораль індивіда і держави
відрізняється тим, що він може пожертвувати собою заради власних принципів, але
держава, відповідальні за долю своїх громадян
5. Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними законами.
6. Принцип автономності ЗП, як і політики взагалі, від усіх інших сфер МВ. У політичній
сфері діяльності, що визначається прагненням влади, формуються специфічні стосунки,
які не завжди відповідають економічним інтересам, праву чи нормам моралі та
релігії..///сформулював концепцію світового порядку яка ґрунтувалась на ідеї
реалізації державами лише власних життєво необхідних інтересів, а також їхній
добровільній відмові від інтересів впливу. ///най вагомішою ідеєю було твердження
про силовий характер політичного інтересу держави у МВ, що стало аксіомою теорії
реалізму. ( най важливішим національним інтересом є акумуляція сили),
Г.Герц: увів поняття «дилема безпеки» у книзі «Поілтичний реалізм і політичний
ідеалізм» коли дії держави, які спрямовані на посилення безпеки, наприклад
збільшення своєї вій ськової потужності або створення альянсів, може призвести до
того, що інші держави почнуть відповідати аналогічними заходами посилюючи
напругу, що призведе до конфлікту, навіть коли жодна із сторін не бажає цього.
Р. Арон поєднав старі та нові ідеї реалізму. Оперуючи поняттям сили, він водночас
пов'язує її з міжн системою (сукупність полт утворень, які мають регулярні відносини і
можуть бути втягнуті у вій ну) //гол завд будь-якої держави гарантування власної
безпеки, а у підсумку — виживання у середовищі, де у суперечці завжди є застосування
зброй них сил.//поділив системи на: біполярні та багатополярні. Утім най важливішим
Р. Арон вважав критерій способу взаємовідносин між полюсами, за яким міжнародні
системи поділені на гомогенні (д одного типу, де ворожнеча не породжує ненависть) та
гетерогенні (д з різними принципами, різні цінності, тому суперечки).
Кісінджер: рівновага сил у суч світі зустріч дуже рідко. // ужив "міжн система", яку
розумів як певний уклад стосунків, що тривалий час зберігається між державами//,
досягнення миру у сфері ЗП не є самоціллю, а виникає як результат стабільної, на
відміну від революцій ної, міжн системи.//Обмеження, які застосовують щодо себе
держави, унеможливлюють катастрофу чи тріумф кожної з них, тобто баланс сил має
тенденцію До постій ного відновлення рівноваги.//Революцій ність міжн системи
випливає зі зростаючого дисбалансу сил та незадоволення провідних держав міжна
порядком.

24. Реалістичний зміст “дилеми безпеки” Г. Герца.

Дилема безпеки — це термін, який використовується в міжнародних відносинах і

відноситься до ситуації, коли дії держави, які спрямовані на посилення безпеки,
наприклад збільшення своєї вій ськової потужності або створення альянсів, може
призвести до того, що інші держави почнуть відповідати аналогічними заходами
посилюючи напругу, що призведе до конфлікту, навіть коли жодна із сторін не бажає
цього.
Цей термін був введений німецьким вченим Джоном Герцом у 1951 році в книзі
«Політичний реалізм і політичний ідеалізм». У той же час британський історик Герберт
Баттерфілд описав ту ж ситуацію, в й ого книзі «Історія та людські відносини», але
називаючи цей термін як «абсолютна скрутна і неспрощена дилема».
За словами Джона Герца, безпекова дилема є структурним поняттям, в якому спроби
самодопомоги держав піклуватися про свої потреби в області безпеки, як правило,
незалежно від намірів можуть привести до зростаючої нестабільності для інших
держав, оскільки кожен інтерпретує свої власні заходи як оборонні, а заходи інших як
потенцій ну загрозу.
Часто наводиться приклад безпекової дилеми після Першої світової війни. Прихильники
цієї точки зору стверджують, що головні європей ські держави відчували себе
змушеними й ти на вій ну через почуття незахищеності від спілок своїх сусідів, не
дивлячись на те, що вони насправді не хотіли вій ни. Крім того, страх Німеччини щодо
ведення бой ових дій вій ни на два фронти призвели до розробки сумнозвісного плана
Шліффена, в якому був докладно зазначений прискорений графік мобілізації. Наступ
німецької мобілізації, в свою чергу, чинив тиск на інші держави. Проте, інші вчені
заперечують цю інтерпретацію витоків вій ни, стверджуючи, що деякі з держав, що
брали участь дій сно бажали конфлікту.
Безпекова дилема має важливі відносини з іншими теоріями та доктринами
міжнародної безпеки. Інші теорії також можна розглядати з точки безпекової дилеми.
Наприклад, у міру розвитку структурного реалізму (неореалізму) всередині течії
почали вестися серй озні суперечки між прихильниками оборонного і наступального
реалізму, зокрема, про можливість або неможливість подолати дилему безпеки.

25. Принципи політичного реалізму в концепціях Моргентау.

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на струнку

систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау. Він
пояснював поведінку націй -держав через об'єктивний раціональний інтерес, тотожний
силі.

Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести принципів

(фундаментальних тверджень), із яких випливають усі інші. До них належать:
1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики , як і суспільства
загалом, від об'єктивних закономірностей , глибоко вкорінених у людській натурі,
яка не змінилася від най давніших часів. Удосконалювати суспільство та діяти в
міжнародному середовищі доцільно, лише розуміючи його закони, які не
можна інтерпретувати на свій розсуд, оскільки їх дія не залежить від волі
людини.
2. Принцип ототожнення інтересу і сили . Розуміння інтересу як сили дає змогу
визначити головну мету політики — досягнення влади. Власне це поняття
"обумовлює специфіку політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя:
економіки (яку розуміють у категоріях інтересу, визначеного як багатство), етики,
естетики чи релігії". Сила потрібна державі для самозбереження (тобто підтримання
влади на власній території), але її акумуляція призводить до встановлення влади
над іншими державами і народами.
3. Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та
конкретної ситуації. Мається на увазі, що "тип інтересу, який визначає політичні
дії у конкретний історичний період, залежить від політичного та культурного
контексту, в межах якого формується зовнішня політика". Влада, так само як інтерес,
залежить від середовища і може включати як фізичне насильство, так і культурний
вплив, що дає змогу контролювати поведінку інших держав.
4. Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій держав у
міжнародних відносинах. Політичний реалізм визнає значення впливу моралі на
 політичні дії, але "універсальні моральні принципи не застосовні до державної
діяльності в абстрактному формулюванні. Їх потрібно розглядати крізь призму
конкретних обставин місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat justitia, pereat mundus"
(Хай згине світ, але торжествує закон), але держава не має такого права" Мораль
індивіда і держави відрізняється тим, що він може пожертвувати собою заради
власних принципів і переконань, але держава та її політична еліта, відповідальні за
долю своїх громадян, мусять вести політику так, щоб забезпечити виживання та
процвітання нації. Критерієм зовнішньої політики і моралі в ній є результат, який
вимірюється політичними наслідками.
5. !!!Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними
законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу — і лише деякі з
них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі та дії як вияв
універсальних моральних принципів... Це ототожнення небезпечне і з політичного
погляду, адже воно може створити викривлений погляд на міжнародну політику і
призвести до того, що держави намагатимуться знищити одна одну нібито в ім'я
моральних ідеалів і навіть самого Господа". Якщо політична еліта нації керується
розумінням інтересу, визначеного як сила чи влада, вона здатна адекватно
сприй мати реальність, тому що оцінює інші нації як свою, її політика ґрунтується на
повазі до інтересів інших націй , вона захищає та реалізує інтереси своєї нації і
демонструє поміркованість.
6. Принцип автономності зовнішньої політики, як і політики взагалі, від усіх
інших сфер міжнародних відносин. У політичній сфері діяльності, що визначається
прагненням влади, формуються специфічні стосунки, які не завжди відповідають
економічним інтересам, праву чи нормам моралі та релігії. Політичний реалізм
визнає важливість будь-яких сфер суспільної діяльності, але розглядає їх крізь
призму політики і потреб та інтересів у процесі її здій снення. Політика може бути
спрямована на збереження status-quo або на досягнення світового панування, вона
може визначатись цілями свободи, безпеки та процвітання або ідеалами
економічного, соціального чи філософського змісту, але у будь-якому разі для їхньої
реалізації потрібно володіти силою і послуговуватись владою.
!!!Спираючись на таке тлумачення принципів теорії політичного реалізму, Г.
Морґентау сформулював концепцію світового порядку (спокою), яка ґрунтується
на ідеї реалізації державами лише власних життєво необхідних інтересів, а
також їхній добровільній відмові від інтересів впливу. На й ого думку, баланс сили;
поряд із самообмеженням цілей зовнішньої політики, є най ефективнішим механізмом
підтримання стабільності у міжнародній системі. Зовнішня політика держав може бути
спрямована на підтримання власного status-quo (тобто відповідати цілям
самозбереження та запобігання різким змінам у міжнародних відносинах), але вона
може мати характер підтримання престижу в міжнародному співтоваристві
(послуговуючись дипломатичними засобами та вій ськовим потенціалом), а також
полягати у прагненні могутніх націй до узалежнення інших держав і народів. Таку
політику Г. Морґентау називає імперіалістичною, яка ґрунтується не на національних
інтересах, а на інтересах впливу і здій снюється за допомогою зброй ного насильства,
економічної та культурної експансії.

26. Теорія “балансу сил” та її вплив на політичний реалізм. Критичне

переосмислення теорії “балансу сил” у концепціях Г. Кісінджера та Н.
Спайкмена
Теорії балансу сил – це одна з основоположних теорій школи класичного реалізму. На
думку реалістів ця концепція є головним засобом стабілізації системи міжнародних
відносин, основою міжнародного порядку і безпеки. Цікавим є те, що цієї теорії ніхто
ніколи не формулював, і вона швидше мала певний інтуїтивний характер, створений
емпіричним досвідом діяльності різних держав на міжнародній арені. А з розвитком
класичного реалізму, вона стала однією з головних концепцій цієї школи.
 (Коротка історія) Її зародження ми можемо спостерігати ще у Стародавній
Греції та Індії, а окремі її елементи були викладені у поглядах Фукідіда, Н.
Макіавеллі та М. Вебера;
 Ідея збереження балансу сил відновилась в XV столітті серед італійський міст-
держав. Франческо Сфорца, правитель Мілану, був першим, хто активно
переслідував політику балансу сил, хоча історики тривалий час приписували
першість правителям Флоренції;
 Універсалізм, який був основним напрямком розвитку міжнародних відносин в
Європі до Вестфальського миру 1648 р., поступився місцем доктрині балансу сил.
Поняття набуло особливої ваги після  Утрехтського миру 1713 р., коли воно було
згадано;
 Лише в XVII столітті завдяки  Ґроцію та його послідовникам дослідження
міжнародного права перетворилось на наукову дисципліну та було сформульовано
теорію балансу сил та покладено в основу  дипломатії. Згідно з цією
дисципліною, європей ські держави утворюють щось на зразок федеральної
спільноти, в основі існування якої лежить принцип балансу сил. Оскільки всі
держави однаково були зацікавлені в збережені балансу, вважалось і правом, і
обов'язком кожної держави вдаватись навіть до вій ськового втручання у випадку
порушення балансу якоюсь державою спільноти.
Отож, основний зміст теорії балансу сил зводиться до трьох тверджень:
1. Основою нормальних міжнародних відносин є стабільність, що ґрунтується на
рівновазі сил держав, які потенцій но можуть воювати між собою;
2. Причиною вій ни є порушення рівноваги сил між державами-ворогами, що дає
підстави сильнішій сподіватись отримати перемогу та робить її позицію
безкомпромісною, а поведінку — агресивною;
3. Стабільність можна підтримувати, створюючи коаліції, спрямовані проти
най сильнішої із держав (порушника рівноваги), до того ж сумарна сила членів
коаліції має бути не менша за силу протилежної сторони.
У зовнішній політиці реалізація концепції "балансу сил" полягала в тому, щоб не
допустити переваг у тому чи іншому регіоні світу однієї з держав, яка б створила ворожі
їй коаліції. Період XVIII—XIX ст. в історії Європи, який називають "золотим віком"
дипломатії, пов'язаний з політичним маневруванням най могутніших держав,
створенням ними ворожих коаліцій , змістом діяльності яких було намагання не
допустити панування на континенті однієї з них. Упродовж досить короткого часу ці
коаліції змінювали свою конфігурацію (тобто склад учасників та спрямованість дій ) на
діаметрально протилежну, що лише поглиблювало нестабільність та у підсумку
призвело до вибуху Першої світової вій ни на початку XX ст.

(Критика) Логічність, простота й очевидність — найсильніші елементи теорії

"балансу сил", що, однак, не означає її абсолютної правильності та здатності
аргументувати дії держав у будь-яких ситуаціях. Теорію "балансу сил" слушно
критикував американський реаліст Н. Спай кмен, який вважав, що "держави зацікавлені
лише у такій рівновазі сил, яка дає їм хоч мінімальну перевагу. Насправді не рівновага, а
певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека полягає не в тому,
щоб бути так само сильним, як потенцій ні вороги, треба бути сильнішим. Держава не
має свободи дій , коли її сила блокована силою іншої держави. Активна зовнішня
політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили, який можна вільно
застосувати"

Один з най більш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: "Теоретики системи

рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою
міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства
спостерігається дуже рідко". Також Кісінджер вважав модель А. Бернза утопічною.

27. Поняття міжнародного середовища та особливості його наукового

дослідження. Географічний детермінізм та геополітика

Теорії міжнародного середовища

Міжнародне середовище – це сукупність економічних, соціально-
культурних, політико-правових та інших умов, процесів, чинників, що сприяють
розвиткові міжнародної діяльності або ускладнюють її.
Теорії, окреслені як детерміністичні складаються з концепцій , що ґрунтуються на
припущеннях про визначальну роль певних чинників у формуванні міжнародних
відносин. Це, без сумніву, споріднює їх із факторними теоріями біхевіоризму, від
якого вони, однак, суттєво відрізняються.
Факторні теорії біхевіоризму виникли значно пізніше та характеризуються
вищим ступенем складності й абстракції. Детерміністичні теорії визначаються
монофакторним підходом, тобто для них властиве досить жорстке пов'язання явищ і
процесів у міжнародних відносинах переважно лише з проявом одного з факторів,
тоді як дія інших вважається мізерною. Вони спрямовані на дослідження ширших, ніж
міжнародні відносини, суспільних явищ і процесів, а тому їх можна вважати теоріями
міжнародного середовища.
До детерміністичних теорій належать соціологічні теорії географічного
детермінізму та геополітика, расизм, марксизм і нео-марксизм. Таке групування має
суто умовний характер, позаяк вони являють собою цілком різні системи поглядів на
суспільні явища та процеси взагалі й на міжнародні відносини зокрема.
Теорії географічного детермінізму та геополітика
Серед теорій , що ґрунтуються на принципі монофакторності, най більш
опрацьованим і значущим науковим підходом є географічний детермінізм,
розвиток якого у XX ст. породив формулювання цілої низки геополітичних
концепцій . Географічний детермінізм зародився в античні часи.
Г. Бокль, досліджуючи історію людства, звернув увагу на сталі взаємодії між
природою та людиною, які, на й ого думку, є взаємними. Аналізуючи природне
оточення людини, у праці "Історія цивілізації в Англії" (1861), він стверджував, що
най важливішими й ого елементами є клімат, ландшафт, ґрунти та їжа, якість і
кількість якої прямо впливають на розвиток людини.
Ландшафт, на й ого думку, визначально впливає на особливості фізичного
розвитку людини, її мислення та опосередковано — на рівень розвитку людської
спільноти. Велич природи пригнічує людину, робить її пасивною та безпомічною
перед стихією, тоді як люди, котрі живуть у помірній зоні, змушені бути активними й
боротися за існування, що робить їх творчими та сприяє накопиченню розумового
"капіталу".
Надзвичай но цікаву теоретичну концепцію у сфері досліджень соціальної
географії висунув соціолог Л. Мечников. Свої погляди на розвиток суспільства він
виклав у фундаментальній праці "Цивілізація та великі історичні річки. Географічна
теорія розвитку сучасного суспільства" (1889).
В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:
1. Річковий період відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства
в долинах великих річок. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали
роль най зручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди. У цих
обмежених географічних ареалах люди були змушені виявляти солідарність,
об'єднуючись у спільноти.
2. Морський період, що охоплює 25 століть, починається від заснування Карфагена
(9 ст. до н.е.) й завершується в часи існування імперії Карла Великого (9ст). У ці часи
люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне та Балтій ське моря, що
розширює ареал європей ської цивілізації та поступово робить її могутнішою за
інших.
3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а й ого
кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів (15-16). Це час виразного
домінування західноєвропей ської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку
морського транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь
світовий водний простір. Л. Мечников розглядає океанічний період як переддень
початку "всесвітньої" епохи, яка зароджується в XIX ст.
Географічний детермінізм став теоретичною основою геополітики, яка
базується на ідеї визначального впливу особливостей географічного простору на
зовнішню політику держав. Геополітика як окрема наука стала формуватись у другій
половині XIX ст., тобто задовго до того, коли у 1916 р. цю назву запропонував у праці
"Держава як форма життя" шведський географ і юрист Р. Челлен, який вважав, що
вона є наукою "про державу як географічний організм, втілений у просторі".
Геополітичні ідеї фактично започатковані у працях Л. Ґумпловича та Ф.
Ратцеля, які, на відміну від детерміністів, пов'язували вплив особливостей
географічного середовища не з розвитком людського суспільства взагалі, а зі сферою
політики держави. 
Основним, або первинним, законом відносин між державами є їх постій на
боротьба за пролягання лінії кордону, як у сенсі її відсування (тобто розширення
власної території), так і свободи дій через неї.
Із цього закону випливають три похідні, або вторинні, закони:
1) основою гарантування власної безпеки є акумулювання могутності, а також
максимально можливе її підривання в імовірних противників;
2) дії держави спрямовуються за лінією най меншого опору і скеровані на
досягнення най кращих результатів;
3) основою зовнішньої політики є воєнна сила, яка прямо визначає статус
держави та її активність у міжнародному середовищі.
 Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого
Ф. Ратцеля, який , однак, не застосовував це поняття, а використовував термін
"політична географія". У працях "Антропогеографія" (1882), "Політична географія"
(1897), "Про закони просторового зростання держав" (1901) він сформулював
концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику
держав.
Р. Челлен, шведський географ та юрист, послуговувався ідеями Ф. Ратцеля, яким
надав чіткості та зрозумілості. Він розглядав державу як організм, що складається з
п'яти життєво важливих сфер: геопросторової, демографічної,
економічної, соціальної та політичної. Р. Челлен вважав, що держава керується
інстинктом до самозбереження, зростання, устремлінням до влади та веде боротьбу
за володіння життєвим простором на всіх стадіях свого існування: народження,
зрілості, упадку, смерті (тут доречніше — ліквідації).
А. Мехен, не вживаючи поняття "геополітика", широко застосовував її понятій но-
категорій ний апарат та сформулював теоретичну концепцію, яка стала для неї
класичною.
Позитивна для окремої держави комбінація об'єктивних (природних) і
суб'єктивних чинників морської могутності ще не свідчить про загальний рівень її
могутності. На думку А. Мехена, могутність є результатом цілеспрямованої політики
її політичного керівництва, яке у сприятливій геополітичній ситуації мусить
скористатись із існуючих можливостей . Могутність будь-якої держави світу
складається з трьох принципових елементів, які в теоретичній концепції А. Мехена
представлені у вигляді формули: морська могутність = вій ськовоморський флот +
торговий флот + морські бази, які є ключовим елементом могутності, оскільки їх
розташування у най важливіших для світового судноплавства географічних пунктах
дає змогу контролювати морські шляхи, а, отже, держава отримує величезні
стратегічні переваги.
Видатний англій ський геополітик X. Маккіндер виходив у своїх міркуваннях із
тези про те, що у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не
природа, але власне природа переважно здій снює регулювання"
На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики,
які, як і й ого схема, стали класичними:
1) хто править Східною Європою — править Хартлендом;
2) хто править Хартлендом — править Світовим Островом;
3) хто править Світовим Островом — править Світом.
У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Н. Спайкмена, який
формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил.
Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів
здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він
вважав: "У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою
зміцнення або, принай мні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в
кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну вій ну, і в географії лежать ключі до
проблем вій ськової і політичної стратегії. Територія держави — це база, з якої вона
діє під час вій ни, і стратегічна позиція, яку вона зай має в час тимчасового перемир'я,
яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці
 держави тому, що цей фактор — постій ний . Міністри приходять і й дуть, помирають
навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними".
Н. Спай кмен скоригував правила X. Маккіндера та сформулював їх у інший спосіб,
замість трьох положень залишив лише два. На й ого думку, світове панування
визначається такими географічними особливостями:
1) той , хто домінує над Рімлендом, — домінує над Євразією;
2) той , хто домінує над Євразією, — тримає долю світу у своїх руках.
Виходячи з аналізу основних геополітичних концепцій , Т. Ґабісь зводить сутність
міжнародних відносин до трьох закономірностей :
1. Влада завжди означає ту чи іншу форму експансії.
2. Влада є розширенням (просторовим), примноженням, отриманням вигоди.
3. Зовнішня політика завжди спрямована на нові сфери впливу, територіальні
надбання тощо.
Більшість геополітиків вважають логічною думку про те, що доти, доки держава
зміцнюється та розвивається, вона є експансивною, а припинення експансії свідчить
про початок її занепаду. Експансію та розширення сфери впливу держави
геополітики часто сприй мали спрощено, як агресію і територіальні загарбання, що не
зовсім правильно і відповідає реаліям XIX ст. Історичний досвід другої половини XX
— початку XXI ст. засвідчує, що форми експансії передбачають також встановлення
політичного, економічного, фінансового, інформацій ного, культурного та інших видів
впливу і не завжди пов'язані з прямими анексіями території.
Узагалі, якщо відкинути ідеологізацію поняття "життєвий простір", то варто
зауважити, що воно є не пропагандистським гаслом чи тезою для виправдання
агресивної зовнішньої політики, а, передусім, — умовою існування політичних
утворень. Жодна держава у світі не існувала реально без визначеного кордонами
власного географічного простору.

28. Теоретичне обгрунтування імперіалізму і розвиток геополітики.

Імперіалі́зм — державна політика, практика і пропаганда розширення і панування

держави, звичай но, шляхом прямого захоплення території або за рахунок отримання
політичного і економічного контролю
«імперіалізм»: явище політичного життя; соціально-економічне явище; явище
культурного життя
- використовує ідеологічне обґрунтування права підпорядкування собі інших
держав, територій та народів
- кін ХІХ – поч ХХ століття – «доба імперіалізму»
- доки держава зміцнюється та розвивається, вона є експансивною, а припинення
експансії свідчить про початок її занепаду
два підходи до розуміння суті імперіалізму:
1.Перший підкреслює політичну роль і простежує імперіалізм від стародавніх
цивілізацій , заснованих на експансії, зокрема, від держави Александра
Македонського чи Римської імперії.
2.Другий виділяє економічні фактори й розглядає імперіалізм як особливість
головним чином епохи розвинутого капіталізму ХХ ст.

«геополітика» - вперше термін вжив Челлен, засновник – Ратцель

 - географічний детермінізм – в основі
- А. Мехен - доводив важливість наявності сильного вій ськового флоту для
здобуття та утримання контролю над простором.
- Маккіндер – ідея «осьового регіону» – частини євразій ського суходолу, вивчав
залежність історичних подій від впливу географічних чинників
- К. Хаусхофер - вважав, що історія людства – це боротьба за життєвий простір і
застосування сили в цій боротьбі цілком доцільне й законне
- оперуючи п'ятьма факторами (територія, народ, господарство, суспільство, уряд),
геополітика намагалася знай ти оптимальну формулу
- грунтовний аналіз впливу географічного простору на зовнішню політику держав
простежується у працях реалістів, Г. Кісінджера та Р. Штрауса-Гуппе, Моделскі,
Бжезінського
- єдиною суттєвою відмінністю геополітики від реалізму є її об'єктивізм
- школа К. Хаусгофера, що своєю концепцією "життєвого простору"
виправдовувала загарбницьку політику Німеччини
- у радянській науці закріпилось розуміння її як псевдонауки

29. Зовнішня політика держави у теоретичній концепції Л.Ґумпловича.

- вважають одним із най авторитетніших представників соціального дарвінізму в
соціології
- праці: "Раса і держава" (1875), "Расова боротьба" (1883), "Соціологія і політика"
- предметом дослідження можуть бути лише соціальні групи, оскільки людина здатна
ефективно боротися за своє існування, лише перебуваючи в них.
- вважав, що зовнішня політика визначає внутрішню.
- визначає державу як організацію панування меншини над більшістю.
- завжди перемагає меншина, доповнюючи свою недостатню чисельність перевагою
дисципліни і розуму.
Л. Гумплович сформулював три закони міжнародної політики:
1) закон постій ної боротьби між державами-сусідами через лінію кордону;
2) будь-яка держава має перешкоджати посиленню могутності сусіда, турбуватись про
політичну рівновагу та прагнути до вигідних надбань;
3) внутрішня політика повинна бути підпорядкована цілям нарощування вій ськової
сили, за допомогою якої забезпечується виживання держави.

30. Становлення геополітики у концепціях Ф.Ратцеля та Р.Челлена.

Засновник класичної геополітики - Фрідріх Ратцель.
- держава є "живою істотою, вкоріненою в грунті", тому будь-яка зовнішня
експансія становить природний процес розвитку біологічного організму.
- "Антропогеографія" (1882), "Політична географія" (1897), "Про закони
просторового зростання держав" (1901) - концепція визначального впливу
географічного середовища на зовнішню політику держав.
- умова існування народу --- ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР, де він може задовольнити свої
потреби, а ДЕРЖАВИ — наявність території, на яку може поширюватися її влада.
- Необхідною умовою набуття статусу світової держави Ф. Ратцель вважав
розвиток вій ськово-морських сил і панування на морі.
7 законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей , торгівлі,
виробництва, підвищенням суспільної активності.
3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання
менших держав.
4. Кордон є периферій ним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і
зміни в її внутрішньому організмі.
5. Держава намагається долучити до своєї території най цінніші фізико-географічні
елементи: берегові лінії, басей ни річок, рівнини, басей ни корисних копалин.
6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня
розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.
7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та
посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.

Р. Челлен послуговувався ідеями Ф. Ратцеля.

- Держава як організм, що складається з п'яти життєво важливих сфер:
геопросторової, демографічної, економічної, соціальної та політичної.
- принципові чинники могутності: розмір і компактність території та зручність
комунікації. Могутніші за інших держави є надорганізмами, що намагаються
підпорядкувати собі або поглинути малі держави. Вій на між наддержавами є формою
боротьби за існування та владу у світі.
- концепція "континентальної держави" - саме Німеччина, інтереси якої протилежні
інтересам інших західноєвропей ських держав, має об'єднати навколо себе європей ців,
втіливши в життя формулу "Німеччина = Європа" або принай мні теорію
"континентального блоку";
- концепція "молодих і старих народів". Саме "молоді" німці й росіяни за рахунок
територій , що контролюються "старими" французами та англій цями, повинні
витворити континентальні держави. Ідеологічний аспект протистояння вважався Р.
Челленом похідним;
- розкрив поняття "трьох просторових факторів" — розширення, монолітності
території, свободи переміщення населення
- продовженням ідей стала теорія "Серединної Європи", запропонована Науманном. У
книзі поставив геополітичний діагноз, тотожний концепції Челлена. З й ого точки зору,
для того, щоб витримати конкуренцію з такими організованими геополітичними
утвореннями, як Англія (і її колонії), США і Росія, народи, які населяють Центральну
Європу, повинні об'єднатися і організувати новий інтегрований політико-економічний
простір. Віссю такого простору будуть, природно, німці

31. Геополітична схема світу у концепції Х.Маккіндера.

- у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не природа, але
власне природа переважно здій снює регулювання".

- світова історія є результатом конфронтації континентальних та океанічних

держав, позаяк вважав їх географічне положення загрозливим для морських держав.
Морські держави були приречені розриватись між власною морською експансією та
необхідністю захищатись від континентальних загроз. Приклади: завоювання
сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів.

- у доповіді "Географічна вісь історії" (1904) виклав власне бачення історії та

географії світу, яке визначило розвиток геополітики XX ст. загалом.
- Хартленд: абстрагування земної кулі до моделі, в якій він виділяє континенти -
острови . Він пояснює це ефектом "стягування" географічного простору під впливом
розвитку транспорту, що скорочує відстані та зближує країни і народи. Європа, Азія й
Африка утворюють єдиний масив суші — Світовий острів (World Island). ). Берегові
простори Євразії, які являють собою зону най інтенсивнішого розвитку цивілізації,
формують "внутрішній (окраїнний) півмісяць". Поза межами Світового острова
опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та
Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації

"Той, хто контролює Східну Європу, керує Хартлендом; хто керує Хартлендом,
домінує над Світовим островом; хто домінує над Світовим островом, керує світом".
- головне завдання геополітики -- максимальне знесилення "осьового ареалу",
недопущення й ого блокування з іншими континентальними державами,
особливо Німеччиною або арабським світом, та максимальне поширення впливу
"зовнішнього півмісяця" на берегову зону Євразії.
- 1943 р. вчений запропонував концепцію північного атлантизму, яка базувалася
на недовірі СРСР.

32. Зміст теоретичної концепції А.Мехена та її вплив на зовнішню політику

США.
- увів у науковий обіг поняття “панування на морі” і морська могутність”
- ідея маринізму, яка стверджувала, що долі людства вирішуються на просторах
Світового океану
- “сила на морі вирішує долю історії”, “хто володіє морем, той володіє всім”
- США - класичний приклад таласократичної держави. Це країна розташована
на материку, омивається двома океанами, що полегшує комунікацію з іншими
материками і країнами, і населена багатонаціональним, різноманітним за
соціальним статусом і походженням народом, не є корінним населенням
материка, що передбачає високий рівень толерантності, мобільності,
авантюризму і підприємливості, на всьому протязі своєї історії демонструє
активну зовнішню політику, спрямовану на поширення власного впливу на всі
регіони світу

33. Особливості корекції геополітичної схеми світу в концепції Н.Спайкмена.

- ревізія тези Маккіндера про вирішальне значення контролю над Хартлендом
для світового панування. На думку американського професора, Маккіндер
переоцінив значення Хартленду, який є лише потенцій ним простором, який
одержує культурні імпульси з узбережних зон
- Рімленд - “маргінальний півмісяць ”узбережних територій , охоплюючий морські
країни Європи, Близький та Середній Схід, Індію, Південно-Східну Азію і Китай , - є
ключем до світового панування
Хто контролює Рімленд, той панує над Євразією; хто панує над Євразією,
той контролює долю світу”
- три великі центри світової моці: атлантичне узбережжя Північної Америки,
європей ське узбережжя та Далекий Схід. Також він допускав можливість появи
четвертого центру в Індії.
- «Серединний океан», який виступає у нього як «внутрішнє море», яким у
Стародавньому світі і в середні віки було Середземне море.
- США зай мають вигідне центральне положення: Атлантичним і Тихим океанами
вони повернені до обох сторін Рімленду, а через Північний полюс - до Хартленду
 - “атлантичний континент”, пов’язаний спільністю культури
західноєвропей ського походження, ринковою економікою, ліберальною
ідеологією, демократичним режимом та спільністю історичної долі
- влада буде переходити до особливої інстанції, що об’єднує представників усіх
атлантичних просторів та підпорядковується домінації США - обґрунтування
створення НАТО

34. Значення водного простору у концепції Л.Мєчнікова. Річковий, морський та

океанічний етапи розвитку людства.
- водний простір відігравав консолідуючу роль у людських спільнотах
- перші держави - "оази" серед оточення набагато примітивніших племен та
май же не підтримували стосунків між собою
- XIX ст. - закриття світу - встановлення регулярного сполучення з усіма народами
та державами земної кулі
- Річки - «великі вихователі людства»
3 основні періоди:
1.Річковий період - відколи виникли перші розвинені суспільства в долинах великих
річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї; Тигру та Євфрату в Месопотамії;
Нілу в Єгипті. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали роль
най зручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди. У цих
обмежених географічних ареалах люди були змушені виявляти солідарність,
об'єднуючись у спільноти. Поступовий процес диференціації суспільних функцій
призвів до виникнення перших держав.

2.Морський період - охоплює 25 століть - від заснування Карфагена й до існування

імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму,
Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише сільського господарства, але й
ремесла, та превалювання морської торгівлі, що стала основним джерелом їх
добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне
та Балтій ське моря, що розширює ареал європей ської цивілізації та поступово робить її
могутнішою за інших.

3. Океанічний період - після розпаду імперії Карла Великого, а й ого кульмінацією стає
епоха великих географічних відкриттів. Це час виразного домінування
західноєвропей ської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку морського
транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий
водний простір. Л. Мечников розглядає океанічний період як переддень початку
"всесвітньої" епохи, яка зароджується в XIX ст.

35. Критичне переосмислення імперіалізму в теорії імпералізму. Дж.Гобсон,

Р.Гільфердінг, К.Каутський, Р.Люксембург, В.Ленін, Й.Шумпетер.

К. Каутський
- розвивав ревізіоністську теоретичну систему
- розглядав імперіалізм як політику високорозвинених промислових капіталістичних
країн, спрямовану на підпорядкування аграрних країн.
- «імперіалізм є тільки питанням сили, а не економічною необхідностю», відповідно ні
імперіалізм, ні імперіалістичні вій ни в політику соціал-демократії не повинні внести
жодних змін »
- прий шов до висновку, що картелі і трести в результаті змови між ними поступово
настільки укрупняться, що виникне нова стадія «ультраімперіалізму», для якої буде
характерне панування єдиного світового тресту.
- утворюється єдиний інтернаціональний фінансовий капітал. Завдання робочого класу
буде полягати в тому, щоб замінити капіталістів, керівних всесвітнім трестом,
керівниками з лав пролетаріату, і соціалістична революція буде здій снена. Однак поки
стадія ультраімперіалізму не наступила, умови для соціалістичної революції не дозріли.

В. Ленін
- імперіалістичний поділ світу може носити лише тимчасовий характер, і за ним
неминуче піде загострення боротьби у вигляді імперіалістичних воєн для
затвердження нового балансу сил.
- концепція робітничої аристократії Енгельса - колоніальні надприбутки, отримані
через експорт капіталу в економічно відсталі країни, створюють можливість для
корупції в частині робочого класу метрополій , і, перш за все, в середовищі
реформістської бюрократії, яка підтримує буржуазно-демократичні режими і витягує з
цього величезну вигоду.
- імперіалізм є капіталізм в новітній стадії його розвитку, «підсумкова картина
всесвітнього капіталістичного господарства» , в якому надконцентрація
промислового виробництва служить основою переростання конкуренції в
монополію. «... Вільна конкуренція породжує концентрацію виробництва, а ця
концентрація на певному ступені свого розвитку веде до монополії»
- у центрі імперіалізму - влада фінансового капіталу.

Р. Гільфердінг
- узагальнив великий теоретичний матеріал, пов'язаний з появою акціонерних
товариств, освітою фіктивного капіталу, засновницького прибутку
- проголосив необхідність перетворити диктатуру магнатів в диктатуру пролетаріату

- процеси концентрації виробництва виявляються

1.у скасуванні вільної конкуренції через створення картелів і трестів;
2.у все тіснішому зв'язку між банковим капіталом і капіталом промисловим.

- наголошував на необхідності демократизації державної влади та поширення впливу

най маних робітників та їхніх профспілок на процес прий няття управлінських рішень.
- протиставив марксистській програмі революцій ної перебудови капіталістичного
суспільства концепцію свідомого формування "економічної демократії" на шляху
мирного переходу до соціалізму
- обґрунтував необхідність:
1. посилення позицій фабричних союзів;
2.установлення робітничого контролю над виробництвом;
3. зростання участі робітників в управлінні капіталістичними підприємствами тощо.

Дж. Гобсон був упевнений , що імперіалізм можна перемогти за допомогою:

Дж. Гобсон піддав критиці імперіалізм за:

 - установлення монопольних цін на засоби існування;
- поширену практику підкупу монополістами суддів;
- одержання за гроші торгових та інших привілеїв;
- політику протекціонізму;
- заперечення принципів вільної торгівлі.

Економічні погляди Гобсона - це суміш лібералізму з реформізмом

- критикує розподіл, причому лише з етичних позицій .
- прибуток в галузях з сильним впливом профспілок отримують навіть робітники.
- ігнорує роль виробничого споживання, головну причину криз вбачає в
недостатній споживацькій здатності мас. З метою деякого вирівнювання
май нової нерівності вимагає зростання заробітної плати і зменшення прибутків
капіталістів.

Роза Люксембург
- в умовах капіталістичної експлуатації мільй они людей піддаються поневоленню, всім
мукам незабезпеченого існування й зубожіння при повному фізичному і духовному
виродженні

Й. А. Шумпетер
- природа людини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення вій ни — і
в цьому убачав «нормальність» розвитку суспільних подій
- доводив, що клас воїнів є традицій ною структурою суспільства
- монополії — це викривлення природи капіталізму
- імперіалізм виникає на підгрунті егоїзму фінансової олігархії. Тобто імперіалізм, на
й ого думку, не є необхідним етапом в еволюції капіталістичних відносин, а являє собою
результат випадкового поєднання мілітаризму, монополії і фінансової олігархії.

36. Расові теорії та їх вплив на політику держав світу

Теорії расизму виникли у руслі натуралістичного напряму в соціології, які

ґрунтувались на твердженні про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас і
вирішальний вплив їх відмінностей на історію й культуру людства. Дослідження
расових взаємодій , які відбуваються у глобальному масштабі, не могло не зачепити
проблематику міжнародних відносин.
Поняття "раса" (від фр. гасе) дослівно означає породу певних біологічних
організмів. На початку XIX ст. це поняття застосував засновник сучасної антропології Ж.
Кюв'є для означення морфологічно відмінних типів людей .
Поняття "раса" трактувалося представниками расово-антропологічної школи в
соціології як в антропологічному розумінні, так і в етнічному. У першому випадку
критеріями відмінності рас є вторинні морфологічні ознаки будови людського тіла:
колір шкіри, тип волосся, розріз очей , будова обличчя тощо. У другому ознакою
виступає приналежність певних народів до пра-етнічних спільнот — великих
народностей , із яких виникли нації.
Яскравим представником першого напряму був французький учений Ж. де Ґобіно —
автор чотиритомної праці "Нариси про нерівність людських рас" (1855). У своїй
концепції він виходить із твердження про те, що суспільний розвиток можливий лише
за умови расової чистоти суспільства, оскільки він випливає з вроджених здібностей
рас. Процес змішування рас руй нує життєвий уклад, призводить до погіршення їх
природжених характеристик, деградації культури та загибелі.
Ж. де Ґобіно стверджував, що раси за антропологічними та психологічними
особливостями нерівноцінні. Біла (європеоїдна) раса, створена арій ськими народами,
як най більш інтелектуальна, динамічна і сильна, має панувати над чорною
(негроїдною) та жовтою (монголоїдною). На цьому має триматися світовий порядок,
інакше кажучи, стабільні міжнародні відносини. Суспільний розвиток є функцією
чистоти білої раси, а її змішання з іншими расами призводить до її деградації та
загибелі всієї людської цивілізації.
О. Аммон вважав, що люди поділяються на дві великі групи:
1) довгоголові, інтелектуальний рівень яких дуже високий , і вони створюють
суспільну еліту;
2) короткоголові є людьми нижчого інтелектуального рівня, а їх роль у суспільстві
має полягати у виконанні важкої фізичної праці.
На основі такої класифікації О. Аммона Ж. Ляпуж сформулював теорію расової
боротьби, яка, на й ого думку, велась між двома расами: світловолосими доліцефалами
(довгоголовими) та темноволосими брахіцефалами (короткоголовими). Перша є
біологічно чистою та винятково цінною, а друга — продуктом змішування рас
унаслідок метисизації. Ж. Ляпуж доходить висновку, що основний "закон епох" полягає
у винищенні більш досконалої вищої раси через т. зв. соціальний (у нього це —
різновид біологічного) відбір, який здій снюється у шести формах: вій ськовій ,
економічній , політичній , правовій , моральній , релігій ній . У міжнародному середовищі
боротьба між расами виявляється у конфліктах, які мають різноманітний характер, але
загалом ведуть до расової катастрофи всього людства.
Англій ський учений X. Чемберлен у най відомішій зі своїх праць "Основи XIX
століття" (1899) розглядає поняття раса в етнокультурній площині.
Германці, на й ого думку, здатні відродити арій ський дух і запровадити в Європі та
світі "новий порядок", який буде спиратися на їхнє панування. Головним ворогом
арій ської раси він проголошує євреїв, які розкладають визначально чисту панівну расу,
вносячи в неї прагматичність і меркантильність.
Запозичені у X. Чемберлена ідеї ще жорсткіше інтерпретував А. Розенберг, який
визначав расизм та антисемітизм основними принципами ідеології націонал-
соціалізму. Ця ідеологія оголошувала інші раси (особливо слов'ян) меншовартісними,
над якими панівній арій ській расі (німцям) потрібно встановити панування,
використовуючи їх територію для розширення власного життєвого простору.
Наголошувалося на необхідності розв'язати "єврей ське питання", відселяючи євреїв та
відмежовуючи від арій ського суспільства, а в кінцевому підсумку й шлося про їх фізичну
ліквідацію.
Расово-антропологічні теорії характеризуються невисоким науковим рівнем,
оперуванням ідеалістичними ціннісними категоріями, бездоказовістю та
надзвичай ним цинізмом висновків. Спільне для всіх було оперування поняттям "раса",
яке вилучало будь-які внутрішні відмінності, прий маючи як постулат, що вона має
спільні політичні, економічні, культурні та інші інтереси. У більшості теорій расизму
нації чи субнаціональні суспільні групи взагалі ігнорували, а державу розглядали як
політичну організацію раси нижчого рівня
 37. Марксистська інтерпретація міжнародних відносин

Класична (або, як її інакше називали, ортодоксальна) теорія марксизму

формувалась у другій половині XIX — на початку XX ст. Один із її най радикальніших
представників В. Ленін стверджував, що вона випливала з трьох основних джерел:
утопічного соціалізму, економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо та діалектичної філософії
Ґ. Геґеля.
К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що
відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній
структурі суспільства. Він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану
на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального
ключа до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. У розумінні К.
Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису" (система
матеріальновиробничих відносин) та похідної від нього "надбудови" (право, мораль,
ідеологія). Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між
експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою
силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в
антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним
процесом — рушієм історії.
К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне
суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими
відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у
виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація й ого соціальної
структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії.
Історія людства полягає в тому, що постій ний ріст продуктивних сил призводить до
періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж
певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського
суспільства можна виділити:
— первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів
спільноти;
—рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і
суспільна нерівність;
—феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних
власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним
володінням);
—капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії
(капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці
вільних най маних робітників.
У системі марксизму поєднані елементи матеріалістичні, науководетерміністичні,
аморалістичні з ідеалістичними, моралістичними, релігій номіфотворчими. К. Маркс
створив справжній міф про пролетаріат. Місія пролетаріату є предметом віри. Марксизм
не є лише наукою і політикою, він є також віра, релігія"
Ця очевидна метафізичність марксизму, як це не парадоксально, ріднить й ого
навіть із націонал-соціалізмом. Як відомо, А. Гітлер також стверджував, що після
побудови Третього Рей ху та й ого перемоги у світовому масштабі всесвітня історія має
завершитись, розвитку більше не буде, всюди запанує порядок. Творцем нового
 порядку, при якому буде відсутній розвиток та пануватиме порядок, має бути "арій ська
раса" панів, яку ще потрібно виховати на певних принципах.
У кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. "радянські" теоретики дещо
модифікували класичний марксизм-ленінізм, стверджуючи, що сучасні міжнародні
відносини зводяться до мирного співіснування між капіталізмом та соціалізмом.
Міжнародні системи в їхньому розумінні поєднували однотипні за політичним і
соціальним ладом держави, що пов'язані спільними цілями та інтересами на світовій
арені.

38. Теорія неомарксизму та її найважливіші розбіжності із класичним

марксизмом

Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, витоки якого пов'язують із

Р. Пребишем, що тоді очолював Економічну Комісію ООН по Латинській Америці. Він та
й ого співпрацівники доводили, що сучасний капіталізм поглиблює економічний розкол
світу на бідні та багаті країни. Інтерпретуючи в нових умовах ідею М. Бухаріна, вони
розглядали слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства,
повністю залежну від й ого центру.
Основна відмінність їх ідей , порівняно з класичним марксизмом, полягає у
трактуванні суб'єктності та джерел економічного домінування в міжнародних
відносинах. Неомарксисти вважають, що в умовах кінця XX — початку XXI сторіч:
 капіталізм став глобальним явищем, оскільки він переріс традицій ні рамки
національних держав та перетворився у світову систему економічного і політичного
панування;
 національна держава перестала бути самостій ною у власній внутрішній та зовнішній
політиці, підпавши під вплив міжнародних капіталістичних об'єднань —
транснаціональних корпорацій ;
 економічна система світу базується на експлуатації країн "третього світу" ТНК
високорозвинених країн, а політична — на підтриманні такого становища за
допомогою дипломатії та воєнної сили;
 відбувається маргіналізація внутрішніх суспільних відносин та їх узалежнення від
тенденцій , що складаються у міжнародному середовищі.
Один із головних представників неомарксизму Е. Валлерстай н у сучасній
міжнародній системі виділив три основні сегменти: Центр, Семіпериферію, Периферію:
— Центр — група най розвиненіших (економічно) та най могут-ніших капіталістичних
країн, які домінують у світовій економіці та політиці.
— Семіпвриферія — група середньо або нерівномірно розвинених країн, які, незважаючи
на відносно незалежне положення, перебувають під впливом Центру.
— Периферія — економічно відсталі країни, які повністю залежать від Центру та
перебувають під й ого опосередкованим контролем.
Усі сегменти утворюють єдину глобальну світову систему, в якій економіки країн
Центру не можуть ефективно розвиватись у межах національних кордонів, а
процвітання вони можуть досягнути лише у глобальній економічній системі. Політика
держав Центру спрямована на відкритість національних економік та ліквідацію митних
бар'єрів. Семіпериферій ні та периферій ні країни мають досить мало можливостей для
самостій ного розвитку, оскільки перебувають під тиском Центру.
Най більш радикальну та цілком очевидно пов'язану з теоріями класичного
марксизму концепцію запропонував С. Амін. На й ого думку, у сучасному світі
глобалізація визначається п'ятьма монополіями, якими володіють високорозвинені
країни. Це монополії на нові технології, фінанси, доступ до природних ресурсів, засобів
комунікації та володіння ядерною зброєю. Вони дають змогу розвиненим державам
зай няти провідні позиції у світовій системі та підпорядковувати собі й експлуатувати в
інтересах своїх монополій країни Периферії.
Теоретики неомарксизму широко застосовують поняття "світова економіка" та
"світова система", які хоч і не є аналогічними, але логічно випливають одне з одного.
Услід за К. Марксом основною вони вважають світову економіку, структура якої
визначає світову систему. Неомарксисти надають принципового значення структурним
обмеженням світової системи, вважаючи, що вони роблять слаборозвинені країни
своєрідними заручниками світового порядку. В міжнародній системі діють механізми
структурного домінування, які змушують держави чинити залежно від місця, яке вони
посідають в ієрархії системи.
Неомарксизм не є точною копією марксизму, адаптованою до умов кінця XX —
початку XXI ст. Основні розбіжності між теоретиками класичного марксизму та
неомарксизму полягають у тому, що "представники неомарксизму не розглядають
міжнародні відносини як "вторинні" чи "третинні", не згадують про "надбудовний "
характер культури або інститутів". Це пояснюється тим, що прихильники
неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби,
експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній
глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.