Семінар 3.

Неореалізм, неолібералізм, неомарксизм

1. Особливості становлення неореалізму. Теорія гегемонічної стабільності. К. Волц,
Р. Ґилпін, С. Крезнер.
Наприкінці 70-х років XX ст. після істотної теоретичної та методологічної кризи
класичного реалізму, пов'язаної з гострою критикою його принципів і методів дослідження
представниками теорії модернізму, розпочався його ренесанс, який виявився у відродженні
інтересу до класичних праць реалістів та став провісником неореалізму.
Нове трактування основ реалістичної теорії полягало у спробі "вдосконалити та
посилити класичний реалізм на основі розвитку дослідження залежних і незалежних
змінних (міжнародної політики. — Прим. авт.)у що робить класичну теорію сучасною
наукою, яка ґрунтується на порівняльному аналізі".
Неореалізм, що розвивався насамперед завдяки працям К. Волтца, Р. Ґилпіна та К.
Кіндермана, Дж. Ґріко, Дж. Міршаймера, поставив собі за мету поєднати принципи
класичного реалізму з теорією міжнародних систем. Міжнародна система, що
розглядається як структура взаємовідносин між державами — головна категорія
неореалізму, похідними від якої є поняття: конфлікт, кооперація (співпраця), норма,
перевага, інтерес, сприйняття, реальність, рішення. Власне тому неореалізм ще іноді
називають структурним реалізмом, формування основ якого пов'язують з ім'ям професора
Каліфорнійського університету К. Волтца.
У теорії міжнародних відносин К. Волтц відомий завдяки працям: "Людина, Держава і
Війна: теоретичний аналіз" і "Теорія міжнародної політики". Перша написана під значним
впливом класичного реалізму, однак демонструє значно ширше розуміння міжнародних
відносин. Розглядаючи проблему застосування державами воєнної сили, він стверджує, що
"держава використовує силу, якщо в результаті оцінки перспектив досягнення успіху
з'ясує, що бажані цілі привабливіші, ніж спокій мирного життя. Оскільки кожна держава
— сама собі найвищий суддя, оскільки будь-яка країна у будь-який час може застосувати
силу для здійснення власної політики, через це інші країни змушені бути постійно готові
відповісти на силу силою або заплатити за свій спокій. Відповідно середовище, в якому
діють держави, вимагає від них певної поведінки". Розв'язуючи дилему війни і миру владні
політичні еліти держав змушені зважати не лише на власні інтереси, а й на ситуацію, що
складається в міжнародних відносинах. Тобто у процесі дослідження міжнародних
відносин доцільно аналізувати три елементи — людину, державу та міждержавне
середовище.
Цю ідею К. Волтц розвиває у праці "Теорія міжнародної політики", де на перше місце
ставить проблему дослідження структури міжнародної системи, яка розкриває
співвідношення сил держав та способу взаємодій між ними. Взаємодіючи, держави
мінімально прагнуть до самозбереження, максимально — до переважання, а результатом їх
нескоординованої діяльності стає виникнення міжнародної системи, яка формується
завдяки сталим політичним взаємодіям між урядами держав та трансформується завдяки
змінам у розподілі їхніх силових можливостей. Міжнародна система поєднує в собі дві
діаметрально протилежні якості: анархічність та досить жорстку структурну обумовленість
політики держав. Постійна схильність системи до війни є залежною змінною (від політики
держав), але вона стає реальністю лише в умовах певного укладу сил наймогутніших
держав (полярності), який К. Волтц визначає як незалежну змінну. Конфлікт інтересів у
стосунках між державами існує завжди, і вони постійно виявляють схильність розв'язати
його за допомогою застосування сили, але війна між ними виникає лише за умов певної
полярності у міжнародній системі. Він виокремлює три типи полярності міжнародних
систем: біполярний, мультиполярний та уніполярний. Позиція держав у ієрархії
міжнародних систем символізує акумульований ними силовий потенціал, яким вони
можуть оперувати та який зобов'язує їх до певної поведінки, а також визначає функції,
здійснювані державою у міжнародному середовищі.
"Принциповим внеском засновника неореалізму К. Волтца в теорію міжнародних
відносин стало формування теорії міжнародної політики як системної, тобто сформованої
у своїх основних рисах не стільки конкретними діями держав, скільки самим принципом
відсутності в міжнародних відносинах організуючого начала (принцип міжнародної
анархії)... В умовах міжнародної анархії... основна роль належить матеріально-силовим
факторам, або полярності, а не тому, як організується здійснення зовнішньополітичного
курсу держави".
На відміну від теорії класичного реалізму, в якій діяльність держав визначається
егоїзмом, К. Волтц виводить її з "раціонального егоїзму", згідно з яким вони вдаються до
сили лише за певних умов, які їх політична еліта інтерпретує як сприятливі.
Величезний внесок у розвиток теорії неореалізму зробив Р. Ґилпін, який у праці "Війна
і зміни у світовій політиці" ("War and Change in World Politics") виклав три найважливіші
постулати неореалізму:
1.Держави залишаються найважливішим суб'єктом міжнародних відносин, хоч поряд з
ними автономно діють недержавні актори (міжнародні організації і ТНК).
2.Держави, намагаючись максималізувати власну вигоду, діють раціонально, тобто з
багатьох можливих розв'язань у будь-якій ситуації обирають оптимальні.
3.У результаті багатьох інтеракцій між державами в системі виникає рівновага сил, яка є
гарантією стабільності.
На відміну від К. Волтца, він вважає цю рівновагу динамічним поняттям, тому що
статус та ієрархія держав у системі перебувають у безперервному процесі змін, позаяк
історія світу є нескінченною низкою циклів, що складаються з трьох
фаз: "експансія — гегемонія — занепад". У цій тріаді весь час відбувається зміна станів
балансу та дисбалансу укладу сил у глобальній міжнародній системі, тобто вона постійно
має тенденцію до виходу зі стану рівноваги, але постійно до нього повертається. Усі
держави, як елементи системи ведуть між собою безупинну боротьбу за "успіх",
намагаючись випередити одна одну щодо параметрів добробуту та сили. Р. Ґилпін вважає,
що сила держави зводиться не лише до можливості диспонування нею потужними та
ефективними збройними силами, але також прямо залежить від стану двох принципових
параметрів: стадії розвитку економічного потенціалу та технологічної ефективності. Лише
досягнення вищого рівня цих параметрів, порівняно з іншими, дає їм змогу оптимізувати
свій статус і підніматись в ієрархії системи, що він розглядає як визначальну мету
держави.
Р. Ґилпін вважає, що стабільність чи нестабільність міжнародної системи визначається
раціональним ставленням держави до стану системи.
1. Система є сталою тоді, коли держави задоволені своїм статусом та не бачать користі в
її змінах.
 2. Держави прагнуть змінити систему тоді, коли сподіваються, що вигода, отримана від
цього, буде більшою від можливих втрат.
3. Зміни в системі здійснюються за допомогою різних способів, наприклад, шляхом
територіальної експансії чи економічного узалежнення.
4. Досягнення стану рівноваги між втратами та вигодою подальшої експансії призводить
до її припинення та намагання дотримуватись існуючого status-quo.
5.Система трансформується, якщо держави не здатні втримати її рівновагу, внаслідок
чого створюється новий розподіл влади і відповідно нова структура системи.
Теоретична концепція Р. Ґилпіна є одним із найсуттєвіших досягнень неореалізму,
оскільки він "сконструював широкий інструментарій дослідження, що дало змогу
виходити поза чисту констатацію. Його системний підхід не є таким метафізичним та
історичним, як у К. Волта. Він значно більше відповідає реальності".
Крезнер вніс значний внесок у розвиток неореалізму, він запропонував багато нових
ідей, що були спрямовані на розширення теорії. Наприклад, він розвинув ідею
міжнародного режиму, в якому держави взаємодіють, щоб вирішити питання в рамках
певних правил та норм. Також Крезнер висунув концепцію міжнародних режимів
взаємодії, що дозволяють знизити конфліктність в міжнародних відносинах.
Неореалісти формулюють дві принципові для розуміння міжнародних відносин
тези:
1)у сучасному світі держави, послуговуючись силою, ведуть боротьбу не за фізичне
існування, а за підвищення рівня власного добробуту;
2)держави незалежніші у своїй поведінці тоді, коли володіють більшим силовим
потенціалом (у широкому розумінні).
Важливим елементом неореалізму є зауважений у його теоретичних концепціях тісний
взаємозв'язок між політикою та економікою, що випливало зі сприйняття та адаптації
реальностей 70-х років XX ст., тобто нафтового "шоку" 1973 p., "торгових воєн" між США
та Японією і низки інших подій, що змусили неореалістів вийти за рамки трактування
сучасних міжнародних відносин як суто політичного явища. Зокрема, Р. Ґилпін став
засновником нового напряму досліджень міжнародних відносин — міжнародної
політекономії.
Найважливіша відмінність неореалізму від теорії класичного реалізму полягає в тому,
що його прихильники вбачають джерела силової політики держав світу не стільки у
внутрішніх чинниках, що визначають їх поведінку, скільки в жорсткому впливі
структурних особливостей глобальної міжнародної системи, що створюють для них
можливості й обмеження. У 1970—1980 pp. під виразним впливом теорії неореалізму
розвивались т. зв. стратегічні дослідження як напрям, скерований на розв'язання
практичних завдань, пов'язаних із гарантуванням інтересів та безпеки держав світу. Варто
зауважити, що в сучасній теорії міжнародних відносин неореалізм є найбільш цілісним
науковим напрямом, якому не можна відмовити у логічності й послідовності викладу
основних положень. Привертає увагу також і той факт, що теорія неореалізму є об'єктом
рішучої критики з боку майже всіх сучасних теорій, представники яких інколи лише
полемізують з неореалістами, але не висувають власних альтернативних ідей. Тим самим,
багато з них лише опосередковано підкреслюють значущість теоретичних положень
неореалізму.
 Теорія гегемонії в міжнародних відносинах
(грец. ήγεμονία — керівництво, головування) — статусна характеристика міжнародного
актора, який відіграє домінуючу роль в системі міжнародних відносин. Поява гегемона у
системі міжнар. відносин є наслідком нерівності розподілу влади між міжнар. акторами,
який спонукає найпотужніших із них до встановлення, підтримання та захисту свого політ.
домінування в системі. Теорет. обґрунтування феномен Г. м. знайшов у концепції
гегемонічної стабільності (див.: Стабільність міжнародна), відповідно до якої оптимальну
відкриту модель світової економіки, яка була б вільна від протекціонізму, здатна
забезпечити лише держава-гегемон, встановлюючи формальні та неформальні норми й
процедури та дбаючи про їх виконання рештою держав світу. Т. ч., ця д-ва, суб'єктивно
переслідуючи власні інтереси, об'єктивно створює засади глобального соц.-екон. устрою,
що відповідає базисним інтересам усіх міжнар. акторів — мати стабільність та
впорядкованість у міжнар. відносинах. Окремим випадком гегемонії є таке домінування,
що здійснюється не однією д-вою, а групою провідних д-ав, які разом створюють
колективного гегемона та перетворюються на центр світової системи.
Ідея гегемоністської стабільності зародилася серед представників школи неореалізму, які
прагнули зберегти переваги традиції класичного консерватизму, а також збагатити,
пристосовуючись до нових міжнародних реалій, використовуючи досягнення теорій інших
шкіл. Так, Р. Гілпін, захищаючи школу консерваторів від нападів лібералів, що особливо
посилилися після закінчення холодної війни та розпаду Радянського Союзу, які звинувачували
консерваторів у нездатності передбачити цю катастрофу, зазначив, що консервативна школа
продовжує ґрунтуватися на типах сили, висунутих Е. Г. Карром у праці "Двадцятирічна криза
1919-1939": економічній, військовій та психологічній, а також на поняттях національного
інтересу, сили та раціональної поведінки. Послідовники теорії гегемоністської стабільності
водночас належать не тільки до школи реалізму, а й до системної школи, тож дві домінантні
концепції цієї теорії розвивалися прихильниками різних шкіл.
Продовжуючи традиції Адамса й інших ідеологів американського гегемонізму, у 80-і роки
XX століття Р. Кохейн і Дж. Най розробили теорію "гегемонічної стабільності". Під
гегемонією Кохейн розумів такий порядок міжнародних відносин, коли одна держава -
зрозуміло, Сполучені Штати – "є досить сильною, щоб затверджувати основні правила, які
регулюють міждержавні відносини, і має волю діяти таким чином". Однак у той час на шляху
до жаданої світової гегемонії США стояли СРСР і його союзники. Після поразки СРСР у
"холодній війні" почався перегляд американського зовнішньополітичного курсу, орієнтованого
раніше на стратегію геополітичного "стримування". Нову стратегію, у якій США виступили з
відвертими претензіями на світове панування. Кіссінджер заявив, що після "холодної війни"
США залишилися "єдиною наддержавою, яка має можливість втручання в будь-якій частині
земної кулі ".
2. Теорія гегемонічних циклів та її зв’язок з неореалізмом. Теорія гегемонічної
перенапруги (П. Кеннеді) й теорія склерозу (М. Олсан).
Три світові гегемонії
Погоджуючись з наявністю циклічності в геополітичному світовому процесі,
британський географ П. Тей лор вважає, що світова гегемонія якої-небудь країни - це дуже
рідкісний феномен. За Тей лором, вона траплялася тільки три рази:
 - Гегемонія Нідерландів в середині XVII ст.
- Британська гегемонія в середині XIX ст. (Через 200 років після нідерландської
гегемонії).
- Гегемонія США в середині XX ст. (Через 100 років після британської гегемонії).
Гегемонії твердо грунтуються на досягненні великою державою насамперед
економічної переваги. Досягнення цього включає три стадії.
Перша: держава-гегемон досягає переваги в ефективності виробництва над своїми
суперниками. Як правило, це відбувається за рахунок створення нових монопольних
продуктів за допомогою нововведень, а також за рахунок розширення попиту.
Друга стадія дозволяє торговим представникам країни-гегемона створювати торгові
переваги в світі.
Третя: банкіри цієї держави мають можливість досягти фінансового домінування у
світовій економіці.
Теорія гегемонічних циклів - це концептуальна модель, яка пояснює, як держави
конкурують між собою за світове лідерство, або гегемонію, в течії історії. Згідно з цією
теорією, гегемонія - це домінування однієї держави над іншими в економічному,
вій ськовому та політичному планах, і вона може тривати від кількох десятиліть до
кількох століть.
Теорія гегемонічних циклів передбачає, що існує певний цикл, що складається з
чотирьох етапів. Перший етап - формування гегемона, коли одна держава досягає
домінування над іншими. Другий етап - розширення гегемонії, коли гегемон розширює
свій вплив на інші держави, контролюючи торгівлю, транспорт та інші сфери. Третій етап
- криза гегемона, коли гегемон зазнає внутрішніх труднощів, таких як економічний спад
або вій на, які зменшують й ого вплив. Четвертий етап - перехід гегемонії, коли інша
держава стає новим гегемоном.
Згідно з теорією, кожен цикл триває близько 100-150 років. Таким чином, світова
історія може бути поділена на кілька гегемонічних циклів. Однак, теорія гегемонічних
циклів не є безперечною, оскільки вона не бере до уваги роль інших факторів, таких як
культурні чинники та технологічний прогрес, вплив яких може бути складним для
передбачення.
Її прихильники аргументували, що гегемонія є необхідною для забезпечення
стабільності в системі міжнародних відносин, оскільки вона дозволяє запобігти
конфліктам і забезпечити спільні правила для всіх держав. Проте, з часом гегемонія
починає деградувати, що призводить до кризи і можливого конфлікту з іншими
державами, які прагнуть до лідерства.
Теорія гегемонічних циклів була використана для пояснення історичних подій , таких
як перехід від гегемонії Великої Британії до гегемонії США у XX столітті. Крім того, вона
застосовується для прогнозування май бутніх змін у світових відносинах та визначення
стратегій для держав, що прагнуть до лідерства. Проте, критики теорії вказують на те, що
вона не може передбачити непередбачувані події, такі як терористичні атаки чи пандемії.
Теорія гегемонічних циклів пов'язана з неореалізмом. Неореалізм розглядає світову
систему як анімалістичну, без урахування моральних та ідеологічних факторів, та визнає,
що конфлікти та вій ни між державами є неодмінними умовами міжнародних відносин.
Теорія гегемонічних циклів також виходить з припущення, що держави стають
лідерами світової системи через владу та економічний вплив, а не через ідеологію чи
моральність. Вона також визнає, що конфлікти можуть виникнути в системі міжнародних
відносин, коли гегемонія починає деградувати та інші держави прагнуть до лідерства.
Проте, неореалізм та теорія гегемонічних циклів мають різні підходи до сприй няття
світу. Неореалізм більше фокусується на силі та владі, тоді як теорія гегемонічних циклів
більше уваги приділяє розвитку світової системи та взаємозв'язку між державами в різні
історичні періоди.
Теорія гегемонічної перенапруги в інтернаціональних відносинах вказує на те, що
з'явлення нової держави, яка має потенціал стати гегемоном у світовій системі, може
призвести до збільшення конфліктів та напруги між державами.
Згідно з теорією гегемонічної перенапруги, з'явлення потенцій ного гегемона може
призвести до збільшення конфліктів між державами, які вже знаходяться в системі, тому
що інші держави будуть спрямовувати свої зусилля на збереження своєї влади та впливу,
або встановлення альтернативної гегемонії.
Ця теорія наголошує на тому, що перехід від одного гегемона до іншого може бути
дуже напруженим процесом, який може призвести до вій ни та конфліктів між державами.
Відповідно, вона підкреслює важливість збереження стабільності та балансу сил у системі
міжнародних відносин, щоб уникнути подальшої перенапруги та конфліктів.
Теорія склерозу Олсана - це концепція відносно державної політики, розроблена
американським соціологом і політологом Сей муром Мартіном Олсаном в 1960-х роках.
Згідно з теорією склерозу Олсана, державні установи та процедури поступово
втрачають свою ефективність, або "склеротизуються", через збільшення бюрократичних
процедур, зменшення гнучкості та адаптивності до змін у соціально-економічному
середовищі. Це може призвести до зменшення ефективності державних інституцій у
вирішенні проблем та забезпеченні потреб населення.
Зокрема, Олсан відзначив, що склерозування державних інституцій може відбуватись
через надмірну регуляцію та бюрократизацію, що веде до падіння ефективності та
зниження якості послуг. Крім того, він вважав, що влада може бути захоплена групами, які
не завжди діють в інтересах народу.
Теорія склерозу Олсана є важливим внеском в політичну науку, оскільки вона
підкреслює важливість ефективності державних інституцій та їхньої адаптивності до змін
у соціально-економічному середовищі. Однак, деякі дослідники висувають критику на цю
теорію, вказуючи, що вона не враховує можливості політичних інновацій та реформ.
 Крім того, критики теорії склерозу Олсана вказують на те, що вона надто фокусується
на внутрішніх проблемах державних інституцій , і не бере до уваги зовнішні чинники, такі
як зміни у міжнародному середовищі, геополітичні та економічні трансформації.
Також, теорія склерозу Олсана не враховує можливості зміни політичної системи через
механізми зміни правлячого класу, зміни національної культури, або зовнішні
трансформації.
Незважаючи на критику, теорія склерозу Олсана продовжує бути важливим поняттям
для розуміння політичного процесу та розвитку державних інституцій . Вона допомагає
розуміти труднощі, які можуть виникати в процесі реформ та модернізації державних
інституцій , та наголошує на необхідності підтримки гнучкості та адаптивності державних
структур для досягнення ефективної державної політики.

3. Неолібералізм: плюралізм та ідея „глобального управління”. Теорія

взаємозалежності та неолібералізм: О. Когейн, Дж. Най, Дж. Розенау. Основні
принципи теорії комплексної взаємозалежності.
Неолібералізм як окрему теорію, не варто просто виводити з ідеалізму Е. Канта та X.
Ґроція чи поглядів класичних концепцій ідеалістів 20—30-х років XX ст., досить
важливими його джерелами були також економічні теорії XVIII—XIX ст., особливо А.
Сміта та Д. Рікардо, а також представників сучасної філософії політики: Ю. Габермаса, М.
Бернарда, Р. Дарендорфа та Б. Барбера. Неолібералізм, на відміну від неореалізму, не є
єдиною теорією, а радше поєднанням низки теоретичних концепцій, які будуються на
подібних принципах. У теорії неолібералізму можна виокремити дві головні
інтерпретації: плюралізм і теорію світового суспільства.
Плюралізм пов'язаний, насамперед, з працями Дж. Ная, Р. Кохена, X. Алкера та Дж.
Розенау, які закидали теорії неореалізму спрощеність, оскільки її представники, на їхній
погляд, ігнорують або надають лише маргінального значення таким рисам сучасних
міжнародних відносин, як взаємозалежність, транснаціональність і глобалізація.
Програмою для плюралістів стала праця Дж. Ная та Р. Кохена "Транснаціональні
відносини і світова політика" ("Transnational Relations and World Politics"). Спираючись на
ідею біфуркації міжнародних відносин, запропоновану Дж. Розенау, автори стверджують,
що активну роль у сучасному світі "відіграє тісна взаємодія суспільств різних держав, яка
не піддається державному контролю. Наприклад, у відносинах між країнами Заходу ці
взаємодії передбачають торгівлю, особисті контакти, обмін інформацією. Тобто держави
не є єдиними акторами світової політики". Дж. Най та Р. Кохен визначають чотири
типи транснаціональної глобальної взаємодії, що відбувається поза межами традиційних
міждержавних відносин за умов опосередкованого контролю з боку державної бюрократії.
Вони відповідають сферам:
1)інформації, де переміщаються повідомлення, релігійні вірування, ідеї та доктрини;
2)транспорту, який переміщує матеріальні об'єкти, включаючи озброєння, приватну
власність і товари;
3)фінансів, тобто переміщення грошей і кредитів;
4)туристики, де переміщуються люди.
 У всіх зазначених сферах роль держави полягає у забезпеченні взаємодій, але навіть у
цьому випадку вона не може повністю їх реалізувати без участі недержавних учасників
міжнародних відносин. Але у багатьох випадках держава обмежується лише констатацією
транснаціональних взаємодій або навіть змушена змінювати свою зовнішню та внутрішню
політику під їх впливом. Дж. Най та Р. Кохен визначають також п'ять варіантів впливу
транснаціональних відносин на зміст і характер міждержавної політики. Це:
1.Зміна відносин між державами під впливом інтересів недержавних акторів.
2.Міжнародний плюралізм, тобто взаємодія національних інтересів у транснаціональних
структурах, у яких беруть участь транснаціональні учасники, щоб координувати свою
діяльність.
3.Розвиток механізмів стримування через залежність і взаємозалежність держав.
4.Збільшення, за допомогою діяльності недержавних організацій, можливостей впливу
урядів одних держав на політику інших.
5.Виникнення автономних акторів із власною зовнішньою політикою, які здатні
протистояти державі та навіть посягати на її політику.
Цей вплив призводить до того, що "держави стають залежними від сил, які не
контролює жодна з них. Ця залежність ще більше посилюється, коли будь-які держави
створюють нові інструменти впливу на інші держави. До того ж держави приблизно
однакової політичної ваги можуть отримати переваги у боротьбі між собою..."
За умови нерівності між фактичними можливостями держав, у транснаціональних
відносинах можуть отримати перевагу могутніші з них, які стають центрами
транснаціональних мереж, будь-які переваги втратять і без того слабкі держави.
Отже, сучасним міжнародним відносинам притаманний плюралізм, який полягає у
рівнозначності міждержавних та недержавних відносин і навіть зростаючій залежності
перших від других. З погляду плюралістів, ворожі інтереси держав, які визначали собою
суперництво та боротьбу, що були змістом міжнародних відносин у попередні епохи,
поступаються кооперативним інтересам і відповідно — розвиткові міжнародного
співробітництва та прагненню політичних еліт держав до пошуку компромісного
розв'язання навіть тоді, коли певні суперечності між державами і виникають. Це
пояснюється тим, що держави втрачають традиційний винятковий статус і щораз більше
стають організаціями, що репрезентують інтереси субнаціональних суб'єктів, які
визначаються суспільними групами, які намагаються шукати власну вигоду, виходячи з
практичного сприйняття реальності як системи транснаціональних мереж, і позбавити
будь-яких переваг і без того слабкі держави.
Звідси випливає, що традиційне для реалізму розмежування сфер внутрішньої та
зовнішньої політики втрачає сенс, натомість важливою проблемою стає розуміння їх
взаємозв'язку. Дж. Розенау зазначає, що "більшість політичних подій традиційно
відбувається в межах національних кордонів, і їх неможливо зрозуміти, не знаючи
внутрішньополітичної ситуації.., не можна не помітити, що чимало подій у житті окремої
держави має значний вплив на глобальну систему".
Продовжуючи традицію, започатковану Е. Кантом, плюралісти доводять тезу про
неможливість війни між демократичними державами й наполягають на тому, що діяльність
держав у глобальній системі залежить від правових та інституційних регуляцій. Остання
теза пов'язана з ідеєю про те, що держави у пошуках оптимальних механізмів співпраці
встановлюють певний режим взаємовідносин, побудований на основі міжнародних
організацій, які впливають на міжнародні відносини, створюючи розгалужену систему
права.
Дж. Бартон вважає, що сучасні міжнародні відносини об'єктивно призвели до
виникнення світового суспільства (застосовується також поняття "міжнародне
суспільство"), складовими якого, крім держав, є бездержавні нації, етнічні меншини,
міжурядові та неурядові організації. Створення світового суспільства зробило
анахронічними старі теорії, які розглядали міжнародні відносини як такі, що перетинають
державні кордони та здійснюються урядами шляхом дипломатії і воєнної сили.
Представники плюралістичного напряму неолібералізму будують свої теоретичні
концепції на ідеї превалювання комбінації двох найважливіших чинників розвитку
сучасних міжнародних відносин: ідеологічного та економічного. Взаємодія цих чинників,
поряд зі зростаючою транснаціональністю міжнародної системи, свідчить про можливість
тривалого консенсусу між державами світу.
Серед неолібералістів найбільш радикальну позицію займає Ф. Фукуяма, який у
концепції т. зв. кінця історії стверджує, що після завершення "холодної війни"
демократична орієнтація держав стала визначальною змінною формування міжнародних
відносин. Він наголошує, що "Найважливішою зміною подій останньої четверті сторіччя
(XX) було відкриття неймовірної слабкості... з вигляду найсильніших у світі диктатур, чи
вони є військово-авторитарні чи комуністично тоталітарні... і хоч вони не завжди
поступалися стабільним ліберальним демократіям, усе ж ліберальна демократія
залишається єдиним логічно послідовним політичним стремлінням, і вона оволодіває
різними регіонами і культурами у всьому світі". На його думку, демократія має
універсальний характер і їй належить абсолютний пріоритет у визначенні зовнішньо- і
внутрішньополітичних інтересів сучасних держав.
Ф. Фукуяма вважає, що збройні конфлікти минулого були логічним наслідком менш
досконалих, ніж ліберальна демократія, форм державного правління. У суспільствах панів
та рабів, могутніх і слабких держав збройне насильство було неуникненним, оскільки
ірраціональна категорія суспільного престижу (що випливала зі суспільної нерівності)
завжди була джерелом протиріч. "Процес історії людини почався із битви всього лиш за
престиж, у якій пан-аристократ шукав визнання за свою готовність ризикувати життям.
Подолавши свою природу, пан показав, що він є більш вільним і що він у справжньому
сенсі людина". Вічна боротьба за визнання і престиж відбувається також і в міжнародних
відносинах, оскільки "як людська історія розпочалась з кривавої битви всього лиш за
престиж, так і міжнародний конфлікт починається з боротьби за визнання між державами,
яка є визначальним джерелом імперіалізму".
Звідси випливає, що в сучасних умовах лише ідеологічна складова існування держав
світу є вирішальною як для їх ролі та значення в міжнародних відносинах, так і для
політики, яку вони здійснюють. Ліберальна демократія, не дивлячись на її окремі недоліки,
вперше в історії людства подолала драматичні протиріччя минулого, шляхом зрівняння
прав усіх людей і держав. Тобто людство опинилося перед дилемою: або збереження
тоталітаризму і відповідно — імперіалізму із притаманними йому війнами, або розвиток
універсальної ліберальної демократії, яка гарантує тривалий мир та соціально-економічний
розвиток.
Ще одна інтерпретація неолібералізму, тісно пов'язана з ідеями Ф. Фукуями, названа
теорією глобального управління. Вона являє собою концепцію, яка, з одного боку, є
своєрідним продовженням ідей світового (міжнародного) суспільства, але з іншого —
неоідеалістичною теорією "світового уряду", чи т. зв. глобального управління. її візія
міжнародних відносин об'єднує погляди багатьох учених, які вважають, що новий
універсальний міжнародний порядок має мати в своїй основі спеціально створену (або
трансформовану зі структур сучасної ООН) універсальну політичну організацію,
діяльність якої відбуватиметься поза системою національних держав.
На відміну від урядів держав, які спираються на вузькі національні інтереси, світовий
уряд базуватиметься на спільних для всіх людей цінностях та інтересах, необхідність
адаптації яких до політики всіх держав світу визнається a priori. Вона продиктована
потребою гармонізації міжнародних відносин, яка стане наслідком домінування цінностей
співробітництва над цінностями суперництва, тобто у новій міжнародній системі держави
зможуть реалізувати свої інтереси лише до меж, у яких їхні суперечності не
загрожуватимуть єдності світового суспільства. Глобальне управління міжнародними
відносинами полягатиме у їх регулюванні в напрямку розвитку коопераційності у
відносинах між державами.
Концепція "світового уряду" та виконання ним функцій глобального управління
розглядалась у працях Ф. Кратохвілла, Дж. Раґґі, С. Мендловіца, Р. Фолка, Т. Данна, Н.
Веллера та інших учених. Вони вважають, що світовий уряд може виникнути, як підсумок
суперництва глобальних наддержав, завдяки певному "контракту" між ними. Тоді постала
б "світова республіка", або "космополіс", побудована на загальному консенсусі та широкій
підтримці в суспільствах усіх країн світу. На думку Д. Сахарова, світовий уряд може
виникнути як логічний наслідок процесу конвергенції, тобто зближення світових систем
"капіталізму" та "соціалізму", що відбуватиметься на основі загальнолюдських цінностей.
Американські дослідники Г. Кларк та Л. Б. Сон у праці "Досягнення миру через світове
право. Два альтернативні плани" ("World Peace Through World Law. Two Alternative Plans")
висунули конкретний план досягнення загального миру через здійснення поетапного
загального роззброєння та створення глобальної системи колективної безпеки. Головним
інструментом досягнення такого стану має стати "світовий уряд", створений на основі
реформованої ООН, що діятиме на базі зміненого та детально розробленого Статуту, який
відіграватиме роль світової конституції. їхній план розрахований на підтримку багатьох
держав, особливо 12 найбільших за чисельністю населення, та впровадження в життя з
урахуванням того, що "держави, які не ратифікували змінений Статут (ООН. — Прим,
авт.), мають, однак, підпорядкуватися заборонам та зобов'язанням плану із роззброєння".
Змістом реалізації плану реформування ООН, на їхню думку, мають бути розвиток і
посилення її інституцій, повне роззброєння, ліквідація збройних сил національних держав і
створення замість них міжнародних миротворчих сил та поліції. Реформування дасть змогу
раз і назавжди розв'язати проблему війни та створити стійке глобальне політичне
утворення наддержавного характеру. Таке утворення X. Булл назвав "суспільством
держав", а Т. Данн "міжнародним суспільством", яке має всі підстави стати прообразом
єдиної світової держави.
Теорія неолібералізму логічно продовжувала інтелектуальну традицію ідеалізму, хоч так
само, як неореалізм, вона не була механістичним повторенням теорій минулого. її радше
доцільно трактувати як спробу створення нової експланаційної моделі міжнародних
відносин (що особливо характерне для плюралізму) на принципах класичної теорії
ідеалізму. Однак у формуванні неолібералізму принципову роль відіграли так звані нові
факти міжнародного життя, до яких апелювали представники цієї теорії. Йдеться,
насамперед, про:
 —процес транснаціоналізації міжнародних відносин, завдяки якому роль суверенної
національної держави у багатьох сферах міжнародних відносин невпинно зменшується;
—зростання ролі економічного співробітництва, що в умовах глобалізації другої
половини XX ст., призводить до економізації зовнішньої політики держави;
—крах тоталітарних диктатур у Європі, Азії та Латинській Америці й істотне
розширення кількості держав, у яких панує ліберальна демократія;
—зростання ролі міжнародних організацій, як і безпрецедентне зростання їх кількості у
сучасному світі.
Загалом неореалісти досить скептично поставилися до цих аргументів, оскільки, на їхню
думку, вони принципово нічого не змінюють у міжнародних відносинах.
Теорія взаємозалежності вважає, що світ стає все більш взаємозалежним завдяки
глобалізації торгівлі, комунікації та технологій. Основним принципом теорії є ідея
складної взаємозалежності, яка передбачає, що держави пов'язані не тільки економічно,
але й соціально та політично. Згідно з цією теорією, традиційні концепції влади та безпеки,
засновані на військовій силі та альянсах, стають менш актуальними, а співпраця та
переговори стають більш важливими.
Хоча теорія взаємозалежності та неолібералізм мають деякі спільні припущення, такі як
важливість економічної взаємозалежності та необхідність міжнародної співпраці, між
ними також є важливі відмінності. Одна з ключових відмінностей полягає в тому, що
неолібералізм наголошує на індивідуальній свободі та в вільному ринку, тоді як теорія
взаємозалежності наголошує на важливості співпраці та переговорів між державами. Крім
того, неолібералізм вважає, що ринкові сили можуть самостійно вирішувати проблеми,
тоді як теорія взаємозалежності наголошує на необхідності державного регулювання та
співпраці в розв'язанні глобальних проблем.
О. Коен, Дж. Най та Дж. Розенау внесли вагомий внесок у розвиток теорії
взаємозалежності. У своїй книзі "Power and Interdependence" вони розглядають новий
підхід до міжнародних відносин, заснований на ідеї складної взаємозалежності. Вони
показали, що традиційні концепції влади та безпеки, засновані на військовій силі та
альянсах, стають менш актуальними, а співпраця та переговори стають більш важливими.
Кеохейн, Най і Розенау стверджують, що традиційна реалістична перспектива, яка
зосереджується на ролі влади та військової сили в міжнародних відносинах, більше не є
достатньою для пояснення сучасної глобальної політики. Вони стверджують, що
економічні, соціальні та екологічні питання стають дедалі важливішими у формуванні
міжнародних відносин, і що глобальна система характеризується складними та
дублюючими моделями взаємозалежності між державами та недержавними акторами.
Відповідно до теорії взаємозалежності, держави більше не в змозі переслідувати свої
інтереси незалежно від інших акторів глобальної системи. Натомість вони часто залежать
від інших держав і акторів щодо ресурсів, ринків і співпраці для вирішення спільних
проблем. Ця взаємозалежність може призвести до співпраці та конфлікту, залежно від
задіяних стимулів і динаміки влади.
Теорія взаємозалежності також підкреслює важливість недержавних акторів, таких як
багатонаціональні корпорації, міжнародні організації та неурядові організації, у
формуванні глобальної політики. Вважається, що ці актори відіграють дедалі важливішу
роль у формуванні глобального порядку денного та впливають на поведінку держав.
 Загалом, теорія взаємозалежності забезпечує корисну основу для розуміння складної та
динамічної природи сучасних міжнародних відносин. Він підкреслює необхідність
спільної роботи держав і учасників для вирішення спільних проблем і завдань, а також
важливість урахування різноманітних інтересів і точок зору різних учасників у формуванні
глобальної політики.
Основні принципи теорії комплексної взаємозалежності, розроблені О. Коеном, Дж.
Най та Дж. Розенау:
1. Існує кілька каналів комунікації, включаючи економічні, соціальні та культурні
обміни, які сприяють взаємодії та впливові між суб’єктами міжнародної системи.
2. Багато суб’єктів, як державних, так і недержавних, беруть участь у прийнятті рішень,
і вони стурбовані не лише традиційними проблемами безпеки, але й економічними,
соціальними та екологічними проблемами.
3. Між учасниками міжнародної системи існує складна мережа взаємозалежностей, у
якій жодна проблема чи учасник не домінують у порядку денному.
4. Держави та недержавні суб’єкти взаємно вразливі одна перед одною через складну
взаємозалежність, яка обмежує ефективність військової сили та традиційної силової
політики.
5. Міжнародні відносини характеризуються іграми з ненульовою сумою, де можлива
співпраця та взаємна вигода, а досягнення власних інтересів не обов’язково призводить до
конфлікту.
Таким чином, теорія комплексної взаємозалежності пропонує відхід від традиційних
реалістичних поглядів на міжнародні відносини до більш спільного та взаємозалежного
погляду, який наголошує на невійськових засобах вирішення конфлікту та визнає
важливість недержавних акторів і нетрадиційні проблеми безпеки.

4. Режимна теорія і третя дискусія в науці про міжнародні відносини: порівняльний

аналіз неореалістичних та неоліберальних підходів.
Полеміка між представниками неореалізму та неолібералізму, що розпочалась на
початку 1980-х років, стала, за твердженням багатьох учених, найважливішою за весь час
існування теорії міжнародних відносин. Вона стосується низки питань розуміння
міжнародних відносин, стосовно яких представники цих двох домінуючих наукових
теорій мають принципово протилежні позиції:
1.Проблема оцінки наслідків анархічності міжнародних відносин в інтерпретації
неореалістів зводиться до твердження про жорсткість структурних обмежень середовища,
пов'язаних із полярністю, що визначає політику держав, а теорія неолібералізму ці
обмеження сприймає як тимчасові "бар'єри", що долаються за рахунок зростаючого
співробітництва.
2.Теорія неореалізму залишається етатичною, наполягаючи на визначальній ролі
держави в міжнародній системі, тоді як теорія неолібералізму (й особливо плюралізму)
спирається на транснаціоналізм.
3.У теорії неореалізму постулативно визнається пріоритет національно-державних
інтересів, які полягають у гарантуванні безпеки, стабільності розвитку та зростанні впливу
в структурі міжнародної системи. Теорія неолібералізму трактує державу як політичну
організацію, діяльність якої спрямована на сприяння реалізації інтересів субнаціональних
акторів, а самі інтереси зводить до прагнення економічного процвітання.
4.Для неореалістів характерна інтерпретація стану конфлікту як ситуативного прояву
співвідношення сил провідних акторів у міжнародній системі, тоді як неолібералісти
вважають його анахронізмом, що залишається в минулому, завдяки зростаючому
міжнародному співробітництву (насамперед, економічному), плюралізму акторів та
поширенню демократії.
5.Представники теорії неореалізму розглядають міжнародне співробітництво як
несталий вияв спільних інтересів, що може існувати і розвиватися лише на основі балансу
вигоди, отриманої від нього. Тобто якщо в процесі співробітництва одна зі сторін починає
отримувати більшу вигоду, інша прагнутиме відновлення балансу або припинить свою
участь у ньому. Неоліберали вважають рушійною силою міжнародного співробітництва
досягнення сторонами абсолютної вигоди від нього, незалежно від того, яка зі сторін
отримує більше.
6. В обох теоріях значне місце посідає проблема міжнародних режимів, але неореалісти
сприймають їх як загальне прагнення держав упорядкувати та регламентувати відносини
між собою, а неолібералісти надають їм конструктивного значення, вважаючи засобом
регламентування міжнародного співробітництва та уникнення конфліктів. Тобто вони
вважають процеси творення міжнародного порядку повністю керованими та надають
діяльності урядів держав світу в цій сфері конструктивного значення.
Гострота дискусії між неореалістами та неолібералістами подібна до тієї, яку свого часу
провадили їх попередники: реалісти та ідеалісти, що, однак, не має наштовхувати на думку
про діаметральну протилежність цих теорій. Як і їхні попередники, вони ґрунтуються на
однакових принципах, і, незважаючи на протилежні висновки, мають між собою досить
багато спільного. Д. Сандерс, порівнюючи обидві теорії, досить в'їдливо назвав
неолібералізм "випадком гнучкого реалізму", а П. Циганков слушно зазначив, що
"альтернативність неореалізму та неолібералізму досить умовна: у певному сенсі в їхніх
поглядах більше спільного, ніж відмінного, а тому суперечка між ними зачіпає обмежену
сферу міжнародно-політичної науки".
Неолібералізм і неореалізм принципово відрізняються між собою лише оцінкою
ймовірності тісного міжнародного співробітництва між державами у глобальному
вимірі та трактуванням дилеми суб'єктності. Власне ці теорії, незважаючи на гостру
полеміку між їх представниками, можуть стати фундаментом нової теорії міжнародних
відносин.
5. Теорія неомарксизму та її найважливіші розбіжності із класичним марксизмом.
Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, витоки якого пов'язують
із Р. Пребишем, що тоді очолював Економічну Комісію ООН по Латинській Америці. Він
та й ого співпрацівники доводили, що сучасний капіталізм не призводить до
конвергенції національних економік, а поглиблює економічний розкол світу на бідні
та багаті країни. Інтерпретуючи в нових умовах ідею М. Бухаріна, вони розглядали
слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства, повністю залежну
від й ого центру.
До неомарксизму традицій но відносять теоретичні концепції Е. Валлерстай на, С.
Аміна, Р. Кокса, А. Франка, але надзвичай но близькі до них також погляди С. Стренджа,
Д. Елкінса, Ф. Кордозо та багатьох інших учених. Основна відмінність їх ідей , порівняно
з класичним марксизмом, полягає у трактуванні суб'єктності та джерел економічного
домінування в міжнародних відносинах. Неомарксисти вважають, що в умовах кінця
XX — початку XXI сторіч:
 капіталізм став глобальним явищем, оскільки він переріс традицій ні рамки
національних держав та перетворився у світову систему економічного і
політичного панування;
 національна держава перестала бути самостій ною у власній внутрішній та
зовнішній політиці, підпавши під вплив міжнародних капіталістичних об'єднань —
транснаціональних корпорацій ;
 економічна система світу базується на експлуатації країн "третього світу" ТНК
високорозвинених країн, а політична — на підтриманні такого становища за
допомогою дипломатії та воєнної сили;
 відбувається маргіналізація внутрішніх суспільних відносин та їх узалежнення від
тенденцій , що складаються у міжнародному середовищі.
Один із головних представників неомарксизму Е. Валлерстай н у сучасній
міжнародній системі виділив три основні сегменти: Центр, Семіпериферію,
Периферію:
— Центр — група най розвиненіших (економічно) та най могутніших капіталістичних
країн, які домінують у світовій економіці та політиці.
— Семіпериферія — група середньо або нерівномірно розвинених країн, які,
незважаючи на відносно незалежне положення, перебувають під впливом Центру.
— Периферія — економічно відсталі країни, які повністю залежать від Центру та
перебувають під й ого опосередкованим контролем.
Усі сегменти утворюють єдину глобальну світову систему, в якій економіки країн
Центру не можуть ефективно розвиватись у межах національних кордонів, а
процвітання вони можуть досягнути лише у глобальній економічній системі. Політика
держав Центру спрямована на відкритість національних економік та ліквідацію
митних бар'єрів. Семіпериферій ні та периферій ні країни мають досить мало
можливостей для самостій ного розвитку, оскільки перебувають під тиском Центру. У
світовій історії капіталізм є унікальною суспільною системою, побудованою на
відкритості та експансивності, що визначило її глобальний характер.
 Най більш радикальну та цілком очевидно пов'язану з теоріями класичного
марксизму концепцію запропонував С. Амін. На й ого думку, у сучасному світі
глобалізація визначається п'ятьма монополіями, якими володіють високорозвинені
країни. Це монополії на нові технології, фінанси, доступ до природних ресурсів, засобів
комунікації та володіння ядерною зброєю. Вони дають змогу розвиненим державам
зай няти провідні позиції у світовій системі та підпорядковувати собі й експлуатувати
в інтересах своїх монополій країни Периферії.
Теоретики неомарксизму широко застосовують поняття "світова економіка" та
"світова система", які хоч і не є аналогічними, але логічно випливають одне з одного.
Услід за К. Марксом основною вони вважають світову економіку, структура якої
визначає світову систему. Неомарксисти надають принципового значення
структурним обмеженням світової системи, вважаючи, що вони роблять
слаборозвинені країни своєрідними заручниками світового порядку. В міжнародній
системі діють механізми структурного домінування, які змушують держави чинити
залежно від місця, яке вони посідають в ієрархії системи.
Неомарксизм не є точною копією марксизму, адаптованою до умов кінця XX —
початку XXI ст. Основні розбіжності між теоретиками класичного марксизму та
неомарксизму полягають у тому, що "представники неомарксизму не розглядають
міжнародні відносини як "вторинні" чи "третинні", не згадують про "надбудовний "
характер культури або інститутів". Це пояснюється тим, що прихильники
неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби,
експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній
глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.