Модуль ЄС

1.
Поняття права Європейського Союзу та його основоположні категорії
2. Функції права Європейського Союзу
3. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу та етапи її видозміни
4. Компетенція Європейського Союзу та її види
5. Взаємодія права Європейського Союзу з національним правом держав-членів
6. Право Європейського Союзу як наука та навчальна дисципліна.
7. Формування та розвиток «європейської ідеї» в історії
8. Основні етапи становлення права Європейського Союзу
9. Зародження права Європейських Співтовариств у 50–60 рр: Паризький та Римські
договори.
10.Розвиток права Європейських Співтовариств у 70–80 рр.: Договір про злиття,
Єдиний європейських акт.
11. Становлення права Європейського Союзу в 90-х роках: Маастрихтський договір
12. Конференціі ̈щодо інституційноі ̈реформи та прийняття Амстердамського 1996 р. та
Ніццького договорів 2001 р.
13. Проект Договору про запровадження Конституції для Європи та проблеми його
ратифікації державами-членами ЄС.
14. Лісабонський договір 2007 р. та його наслідки для розвитку права Європейського
Союзу
15. Поняття, структура та особливості норм права Європейського Союзу
16. Класифікація норм права Європейського Союзу
17. Дія норм права Європейського Союзу в часі, просторі та за колом осіб
18. Імплементація норм права Європейського Союзу в національному праві держав-
членів
19. Поняття, ознаки та особливості загальних принципів права Європейського Союзу

20. Зміст принципів субсидіарності та пропорційності та їх місце в системі загальних
принципів права Європейського Союзу
21. Принцип прямої дії права ЄС та механізми його застосування в процесі взаємодії
права ЄС та національного права держав-членів.
22. Принцип верховенства (примату) права ЄС та механізми його застосування в процесі
взаємодії права ЄС та національного права держав-членів
23. Інші принципи матеріального та процесуального права ЄС
24. Поняття, ознаки та особливості джерел права Європейського Союзу
25. Система джерел права Європейського Союзу та їх класифікація
26. Джерела «первинного права» Європейського Союзу та їх юридична природа
27. Джерела «вторинного права» Європейського Союзу: регламент, директива, рішення,
рекомендації та висновки
28. Джерела прецедентного права та їх місце в системі джерел права ЄС
29. Міжнародні договори як джерела права Європейського Союзу

1. Поняття права Європейського Союзу та його основоположні категорії
ПИТАННЯ 1
Право Європейського союзу – це система правових норм, які регулюють процеси європейської
інтеграції та діяльність Європейського союзу. Термін «право Європейського Союзу» почав вживатися з
початку з появою Європейського Союзу, до цього право ЄС позначалося як «право Європейських
співтовариств» чи «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю
«право Європейського Союзу».
Пра́во Європе́йського Сою́зу – система договорів та законодавчих актів, таких як Постанови та
Директиви, що мають пряме або непряме застосування в державах-членах Європейського Союзу. Також
можна зустріти назву Право Спільноти (англ. Community law, фр. Droit communautaire) — до набрання
чинності Лісабонською угодою від 1 грудня 2009 року.
Власне право Європейського Союзу складається з основоположних договорів (первинне
законодавство) та нормативних положень, розроблених інституціями Європейського Союзу на їх основі
(вторинне законодавство).
У ширшому розумінні право Європейського Союзу охоплює всі норми її правового устрою,
зокрема: загальні правові принципи; прецедентне право Суду справедливості Європейського Союзу;
законодавство, що виникає внаслідок зовнішніх відносин Європейського Союзу; і додаткове
законодавство, що складається з конвенцій і подібних угод, укладених між країнами-членами, для
запровадження положень основоположних договорів.
Усі ці правові норми разом становлять так званий доробок Спільноти (Community acquis або acquis
communautaire).
Європейський союз є сукупністю структур, які регулюють здійснення економічної, політичної та
правової інтеграції 27 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Голландії, Греції, Данії, Естонії,
Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії,
Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції).
Предметом правового регулювання права ЄС є суспільні відносини, що сформувалися в процесі
комплексної інтеграції європейських держав, а також ті суспільні відносини, що потребують створення,
зміни чи розвитку з метою оптимізації інтеграції в межах ЄС.
У середині Європейського Союзу була створена автономна система регулювання суспільних
відносин, котра відрізняється від класичних систем національного та міжнародного права.
Багаторівнева структура цього інтеграційного об’єднання обумовила гнучкість і різноманітність
способів формування правових норм, а також засобів їх вираження та фіксації, тобто джерел права.
Після набрання чинності Лісабонським Договором 01 грудня 2009 р. правова система ЄС була
значно спрощена. Замість триопорної структури, що охоплювала Співтовариство, Співробітництво в
галузі закордонних справ і безпеки та Співтовариства з юстиції та поліції в кримінальних справах, була
створена одноопірна.
Право ЄС є повністю інтегрованим у правові системи держав-членів ЄС. Здебільшого норми права
СС мають пряму дію та верховенство над національним законодавством держав- членів.
Суб’єктами права ЄС, крім держав-членів ЄС та інститутів ЄС, також є фізичні та юридичні особи.
Складовою частиною правової системи ЄС стали його спільні цінності. Оскільки для ЄС спільні
цінності, мають ключове значення для забезпечення функціонування ЄЄ як правової спільноти, котрі є
не лише загальним орієнтиром для його діяльності, а у першу чергу упорядковують поведінку ЄС як
суб’єкта права в цілому та держав-членів ЄС.
Цінності ЄС змістовно розкрито у ст. 2 та ст. 3, ст. 6 Договору про ЄС та у окремих положеннях
установчих договорів ЄС, що дало можливість їх систематизувати в законодавчій площині, що
супроводжувало ідею європейської інтеграції протягом усього часу через: мир, ринкову економіку;
фундаментальні цінності, що унормовують діяльність ЄС як правової спільноти і охоплюють
дотримання принципів демократії, верховенства права і поваги прав людини.
Ключові цінності ЄС, закріплені у ст. 3 (колишня стаття 2) ДЄС:

– повага до прав людини, свободи, демократії, рівноправності, правової держави і дотримання
прав людини включаючи права осіб що належать до національних меншин;
– загальний мир між своїми народами;
– свобода, безпека та гарантії правосуддя;
 безперешкодний рух громадян в середині ЄС.
Також ЄС у своїй внутрішній та зовнішній політиці ЄС утверджує власні спільні цінності.
надаючи їм правовий характер та нормативний зміст.
Право Європейського союзу за своєю структурою поділяється на первинне та вторинне.
До первинного права Європейського союзу належать норми міжнародних договорів, які
становлять правову основу для функціонування усіх складових елементів, що формують Європейський
союз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих і інших правових актів
Союзу.
Вторинне право Європейського союзу є більш складною підсистемою норм. До нього відносять
норми, які закріплені в актах органів Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою
європейські співтовариства та інші суб’єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно
суперечити первинному праву, яке є основою правопорядку Європейського союзу.
Система права ЄС ще постійно змінюється. Але це не означає, що не можна виділити такі її окремі
складові, як галузі та інститути.
До галузей права ЄС належать:
сукупність правових норм, які визначають правове становище Союзу;
правове регулювання внутрішнього ринку;
торговельне та комерційне право;
право конкуренції;
трудове право;
право щодо державних замовлень;
право охорони навколишнього середовища;
право зовнішніх зносин тощо.
Що стосується інститутів права Європейського союзу, то можна говорити про їхні два види. По-
перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать визнання,
правонаступництво, відповідальність. Окрім цього у кожній з галузей права Євросоюзу формуються
свої інститути. Галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю
правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні галузі
національного права держав-членів.
Певними винятками з цього правила є такі галузі: норми, що визначають правовий стан ЄС, право
зовнішніх зносин ЄС. Тому будь-яка стратегія зближення законодавства третіх країн, включаючи
Україну, з правом ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського інтеграційного
об’єднання.
2. Функції права Європейського Союзу
Координуюча – за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які стандартами для
держав-членів взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
Регулююча – в нормах і загальновизнаних принципах закріплюються правила, без яких неможливе
їх спільне існування та спілкування;
Забезпечувальна — містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил
поведінки
Охоронна – закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.
Функції права ЄС визначаються предметом його правового регулювання. У західній доктрині
зміст права Європейського Союзу за предметом регулювання прийнято поділяти на дві частини:
інституційне і матеріальне право.
Предметом інституційного права є сам Європейський Союз як інтеграційна організація, статус
його керівних органів (інститутів). Наприклад, правила які регламентують порядок формування
Європейського парламенту або юрисдикцію судів Євросоюзу.
В інституційному праві йдеться головним чином про проблеми політичної, адміністративної та
юридичної організації Європейського Співтовариства. (організаційна, регламентуюча функція) Це, по-
перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і інституцій ЄС. Зокрема, до
таких органів належать такі політичні органи – Європарламент, Європейська Рада та Європейська
Комісія, а також консультативні установи політичного або адміністративного характеру, судові та
контрольні інстанції (Суд першої інстанції, Судова та Рахункова палати).
По-друге, інституційне право включає норми щодо джерел права в ієрархії юридичних актів у
рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім цього, сюди належать норми, що
регулюють відносини і поєднання юридичного режиму ЄС із внутрішніми юридичними режимами країн
— членів ЄС.
Матеріальне право – це право, що створюється Європейським Союзом та має за предмет
регулювання ті суспільні відносини, які складаються на його території між громадянами, юридичними
особами, державами-учасницями й іншими суб'єктами. Наприклад, митне або кримінальне
законодавство Євросоюзу виступають джерелами його матеріального права.
Матеріальне право Європейського Союзу неоднорідне за своїм характером і включає норми різних
галузей (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, аграрне), у тому числі й ті норми, які
традиційно відносяться до процесуального права (цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні
тощо). (орієнтаційна, інформаційна, прогностична функції)
Матеріальне право включає норми, які регулюють поведінку і діяльність індивідів та соціумів у
різних галузях права, що належать до сфери дії європейських договорів. Таким чином, йдеться про звід
норм, що становить економічне право ЄС, мета якого — сформувати на всій території країн — членів
ЄС єдиний внутрішній ринок з вільним рухом людей, товарів, послуг та капіталів.
У цілому матеріальне європейське право встановлює:
норми, що визначають режим економічних свобод, які діють стосовно різних учасників життя ЄС:
конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони дискримінації між країнами —
членами ЄС; заборони дій, що суперечать принципам здорової конкуренції тощо;
принципи і норми здійснення загальних економічних заходів і дій у країнах-учасницях ЄС.
Матеріальне європейське право пов'язане з вивченням чинних в ЄС норм, які стосуються різних
юридичних дисциплін і належать до компетенції ЄС та інтегровані у внутрішнє право країн ЄС. Так
поступово сформувалися спеціалізовані розділи європейського права: європейське торговельне,
сімейне, соціальне, а також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.
Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно застосоване право
майбутньої єдиної Європи.
Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а інституційне право —
правом Європейського Союзу.
Поділ на право ЄС та європейське право є доволі умовним та вторинним за практичним змістом.
Однак для дефініційної точності слід розуміти європейське право як європейський правовий простір, а
право ЄС — як особливий правовий порядок, створений у рамках функціонування Європейських
Співтовариств, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу, а також
політики у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Особливості права ЄС:
-Обмеження суверенних прав держав-членів на користь органів ЄС. Європейський Союз не є
класичною міжнародною організацією в повному розумінні цього слова. Він поєднує в собі риси
міжнародної організації, конфедерації та федерації;
-ПЄС поєднує в собі риси Романо-германської та Англо-саксонської правових систем.
Незважаючи на великий «тиск» Романо-германської системи, має місце прецедентне право на території
ЄС;
-ПЄС має пряму дію (і ознаку, і принцип — принцип прямої дії). Пряма дія ПЄС означає, що його
норми встановлюють суб'єктивні права і обов'язки безпосередньо для фізичних та юридичних осіб;
-Верховенство по відношенню до національного права держав-членів. Принцип верховенства
ПЄС. Верховенство ПЄС означає, що його джерела мають більшу юридичну силу, ніж джерела права,
що приймаються в рамках окремих держав-членів.
-ПЄС займає проміжне положення між національним (внутрішньодержавним) і міжнародним
правами.
3. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу та етапи її видозміни
У відповідності до ст.47 Договору про Європейський Союз, «Союз має право- суб’єктність». Це
положення визначає принцип єдиної правосуб’єктності – основний принцип функціонування ЄС,
відповідно до якого при правовідносинах ЄС виступає як єдине ціле.
Надання статусу юридичної особи ЄС означає, що він має можливість:
укладає та веде переговори міжнародні угоди відповідно до своїх зовнішніх зобов'язань;
стати членом міжнародних організацій;
приєднатися до міжнародних конвенцій, таких як Європейська конвенція з прав людини,
передбачених у статті 6(2) ДЄС.
Сутність та зміст правосуб’єктності Європейського Союзу проявляються у такому:
1) визнання ЄС єдиним суб’єктом компетенції, наданої державами-членами і реалізованої ним
через власні інститути, органи та установи;
2) єдиною системою правових актів ЄС (регламентів, директив тощо), які видаються у всіх сферах
його компетенції;
3) правом ЄС укладати міжнародні угоди з іноземними державами та міжнародними
організаціями;
4) наявністю у ЄС «максимально широкої правоздатності» юридичних осіб на території всіх його
держав-членів, вказуючи можливість набуття у власність рухомого та нерухомого майна;
5) визнанням деліктоздатності ЄС, тобто його здатністю відповідати за укладені ним договори, за
нанесену шкоду іншим особам і за інших обставин;
6) існуванням у ЄС привілеїв та імунітетів на території держав-членів, які гарантовані спеціальним
протоколом до установчих документів;
7) можливістю створення дипломатичних місій ЄС в іноземних державах і при міжнародних
організаціях;
8) фінансовою автономією ЄС, яка передбачає наявність власного бюджету, фінансованого з
«власних ресурсів», але без права самостійно визначати їх систему та величину.
Із принципу єдиної правосуб’єктності існують два винятки. Перший пов’язаний із поширенням у
механізмі управління ЄС «децентралізованих установ», за якими визнається право власної
правосуб’єктності, формально відокремленої від ЄС. Ці установи мають назву агентств, центрів, бюро,
фондів, фундацій тощо. Другий виняток стосується долі Європейського співтовариства з атомної
енергії, утвореного Римськими договорами 1957 р., установчий договір якого залишається в силі, що
було підтверджено при укладенні Лісабонського договору 2007 р.
До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціонування Євросоюзу питання
міжнародної правосуб’єктності ЄС не були врегульовані. Міжнародну правосуб’єктність мали тільки
європейські співтовариства. Відповідні повноваження Європейського співтовариства були визначені в
установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС.
Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення повноважень Співтовариства у цій сфері
шляхом закріплення в судових рішеннях концепції паралельної компетенції. Основоположне значення в
цьому плані має рішення Суду ЄС від 31 березня 1971 р. Суд ЄС тлумачить положення установчих
документів щодо компетенції органів Співтовариства: правосуб’єктність Європейського співтовариства
не обмежується лише його правоздатністю з питань діяльності Співтовариства у внутрішній сфері, а
включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами стосовно всіх
цілей, зафіксованих у першій частині установчого договору. Тим самим Суд ЄС, спираючись на
концепцію дорозумілої компетенції, визначив зовнішню компетенцію Співтовариства як природне
поширення впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв’язки. Це рішення Суду ЄС має значення і для
ЄС як правонаступника Європейського співтовариства.
Щодо міжнародної правосуб’єктності ЄС по суті, то це було остаточно вирішено тільки з набуттям
чинності Лісабонськими договорами. Завдяки прийнятим у них змінам припинила своє існування
досить складна конструкція трьох опор, на якій Євросоюз базувався до цього. Так, Лісабонський
договір передбачає, що Європейське співтова- риство припиняє своє існування, а Європейський cоюз
стає його правонаступником уцілому (ст. 1 ДЄС).
Відтепер, згідно з положеннями ст. 47 ДЄС, яка дослівно повторила попередні положення щодо
Співтовариства, «Союз наділений правосуб’єктністю» (анг. legal personality). Зміст такої
правосуб’єктності розкривається в інших статтях установчого Договору. Зокрема, відповідно до ст. 335
ДФЄС у кожній з держав-членів Союз має найширшу правоздатність, визнану національним
законодавством за юридичними особами. Зокрема, він може отримувати та відчужувати рухоме й
нерухоме майно та виступати стороною в судовому провадженні. Положеннями ст. 340 ДФЄС
передбачено деліктоздатність ЄС.
При цьому, безпосередньо й чітко регламентоване право вступати у міждержавні правовідносини
як суб’єкт міжнародного права в цих статтях відсутнє. Однак воно випливає з інших положень
установчих договорів, в яких закріплені конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх зносин, зокрема,
щодо укладання міжнародних угод з третіми країнами (статті 207, 216 ДФЄС) та міжнародними
організаціями (ст. 218) тощо. ДФЄС побудований на визнанні функціональної правоздатності Союзу у
сфері зовнішніх зносин.
Наслідки правосуб’єктності Євросоюзу
у змозі реалізовувати закріплені у Лісабонському договорі положення стосовно цілей та завдань
об’єднання
утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені
запровадження громадянства Союзу
забезпечення дотримання «acquis» тощо (статті 3, 21 ДЄС)
укладати від свого імені адміністративні чи приватноправові угоди, міжнародні договори
представляти об’єднану Європу в рамках міжнародних організацій і конференцій. (На сучасному
етапі це робиться за допомогою Голови Європейської ради, Високого представника Союзу із зовнішніх
справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці між дипломатичними і консульськими
місіями держав-членів, з одного боку, та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і
представництвами Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях, — з іншого (статті 24, 27 ДЄС).
4. Компетенція Європейського Союзу та її види
Компетенція ЄС – сукупність прав і повноважень, необхідних для реалізації мети, завдань і цілей
Європейського Союзу.
В ЄС так само, як і в федеративній державі, існує розподіл компетенцій.
Особливості:
1) компетенція ЄС включає в себе видання актів вторинного права ЄС, які мають пряму дію і
володіють верховенством по відношенню до актів національного права;
2) акти ЄС можуть мати обов'язкову силу не тільки для держав-членів, але і для їх громадян, а
також для інших фізичних і юридичних осіб, які проживають, перебувають на території ЄС або
займаються будь-якою діяльністю на території цих держав;
3) в установчих договорах не просто перераховуються сфери компетенції ЄС, а й надається
класифікація компетенцій за видами.
Ця класифікация нагадує систему поділу компетенцій між органами федеративної держави. Ці
ознаки зближують компетенцію ЄС з компетенцією держави і відрізняють її від компетенції
міжнародних організацій.
ЄС набуває свою компетенцію від держав-членів за рахунок добровільної згоди її державами.
Передача компетенції ЄС прописується в установчих договорах. Будь-яке розширення компетенції ЄС
оформляється поправками або доповненнями до установчих договорів. Такі зміни вносяться шляхом
прийняття ревізійних договорів. Розмежування компетенцій є дуже важливим питанням для
функціонування інтеграційного об'єднання.
В установчих договорах дана класифікація компетенцій за видами. До вступу в силу
Лісабонського договору в установчих договорах просто перераховувався перелік сфер компетенції ЄС.
Лісабонським договором, щоб не допускати розширювального тлумачення, була дана вичерпна
класифікація компетенцій ЄС.
Залежно від ступеню обмеження суверенних повноважень держав-членів, компетенція ЄС
поділяється на три види (ст. 2 Договору про функціонування ЄС)
• виключна;
• спільна (конкуруюча)
• додаткова (допоміжна)
Виключна компетенція
У межах виключної компетенції правом здійснювати законодавчу діяльність й ухвалювати

юридично обов’язкові для держав нормативні акти наділений Європейський Союз (його інституції).
Держави-члени мають право ухвалювати акти лише на виконання відповідних приписів ЄС.
До таких сфер віднесено:
 митний союз;
 встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;
 спільна торгівельна політика
 монетарна політика (тільки для держав-членів, валютою яких є євро);
 збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства;
Попри те, що наведений перелік сфер є досить невеликим і, здається, що ЄС має виключні
повноваження в дуже вузькому колі питань, Євросоюз виявився дуже продуктивним з точки зору
кінцевого результату, якщо не враховувати підгалузевого розподілу норм.
У сфері зовнішніх справ ЄС також має виключну компетенцію щодо укладання міжнародних угод,
коли вони:
 передбачені законодавчим актом Союзу, або
 необхідні, щоб Союз мав змогу здійснювати свою внутрішню компетенцію або
 його висновок може вплинути на загальні правила чи змінити їх обсяг.
Це часто викликає суперечки, незалежно від того, чи повинен окремий міжнародний договір
укладатись ЄС, який діє самостійно, або Європейським Союзом разом з її державами-членами.
Спільна компетенція
Спільна компетенція охоплює сфери, в межах яких можуть діяти як ЄС, так і держави-члени.
Більшість правових актів ЄС підпадають під категорію спільної компетенції.
внутрішній ринок;
захист прав споживачів;
соціальна політика;
економічна, соціальна та територіальна єдність;
сільське господарство, рибальство (за винятком питань щодо збереження морських біоресурсів);
навколишнє середовище;
транспорт;
транс'європейські мережі;
енергетика;
простір свободи, безпеки та справедливості;
спільні проблеми безпеки в питаннях охорони здоров'я (щодо аспектів, визначених у Договорі
про функціонування ЄС).
Цей перелік не є вичерпним і формується за залишковим принципом: сфери компетенції ЄС, які не
охоплені його виключною та допоміжною компетенцією, є сферами спільної компетенції.
У межах спільної компетенції як ЄС, так і держави-члени можуть приймати законодавчі акти.
Держави-члени можуть здійснювати свою компетенцію в тій мірі, в якій Союз не використав свою.
Визначення того, хто саме (ЄС або держави-члени) буде ухвалювати юридично обов’язкові акти у
сферах спільної компетенції, здійснюється на підставі принципу субсидіарності. Це означає, що ЄС
буде законодавчо діяти лише за умови, що конкретної мети неможливо досягнути у тому випадку, якби
держави-члени діяли окремо. Цей принцип діє перманентно і впливає на зміст законодавства ЄС.
Відповідність принципу субсидіарності перевіряється на багатьох етапах процесу ухвалення рішень в
ЄС. У процес перевірки залучені не лише інституції ЄС, а й національні парламенти, що мають право
контролювати відповідність принципу субсидіарності.
Допоміжна компетенція
Відповідно до ст. 6 Договору про функціонування ЄС допоміжна компетенція ЄС охоплює такі

сфери:
 охорона та поліпшення здоров'я людей;

 промисловість;
 культура;
 туризм;
 освіта, професійне навчання, молодь та спорт;
 цивільний захист;
 адміністративне співробітництво.
У наведених сферах ЄС може здійснювати заходи, спрямовані на підтримку, координацію або
доповнення дій держав-членів, але не підміняти їх компетенцію. Юридично обовʼязкові норми ЄС,
прийняті на основі положень договорів, що стосуються цих сфер, не повинні призводити до гармонізації
законодавства чи правил у державах-членах ЄС. Таким чином, компетенція ЄС у зазначених сферах
досить обмежена.
У деяких сферах Європейський Союз має повноваження обходити цю класифікацію. Наприклад,

Спільна закордонна та безпекова політика ЄС не підпадає під жодну з трьох перерахованих категорій
компетенції.
Спеціальна компетенція не належать до тих видів, назви яких спеціально згадуються в
установчих договорах. Вона стосується сфер, які визначені в установчих договорах, але не належать до
виключної, спільної та доповнюючої компетенцій. Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 2 Договору про
функціонування
Європейського Союзу, спеціальною компетенцією ЄС наділений у сферах: 1) координація

економічної політики держав-членів; 2) координація політики зайнятості; 3) визначення та здійснення
спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
5. Взаємодія права Європейського Союзу з національним правом держав-членів
Принцип примату права ЄС. Право ЄС має вищу юридичну силу за національне законодавство. Це
положення стосується не тільки установчих договорів, а й інших актів ЄС (регламентів, директив,
рішень), і діє воно навіть в тому разі, коли відповідна країна голосувала проти прийняття цього акта.
Держави-члени не можуть приймати національні закони, які суперечать законам ЄС. Закон ЄС
може мати перевагу над законом, навіть якщо цей нац закон був прийнятий до того, як закон ЄС набув
чинності.
Але досить часто виникають складнощі із застосуванням принципу примату права ЄС. Вони
пов’язані із тим, що цей принцип документально не встановлений в установчих договорах про ЄС.
Ситуація не змінилась і з підписанням Лісабонських договорів. У Декларації до Заключного акта
Міжурядової конференції 2007 р. про примат права ЄС йдеться про таке: «Конференція нагадує, що
відповідно до усталеної практики Суду ЄС, Договори і право, що створюється Союзом на основі
Договорів, мають примат над правом держав-членів на умовах, визначених згадуваною судовою
практикою». Але Декларація не має юридично обов’язкової сили, а лише відображає загальну позицію
держав-членів ЄС. Включення положення про примат права ЄС до Лісабонських договорів могло бути
розцінено як посягання на державний суверенітет держав-членів і доля Лісабонських договорів могла б
стати такою, як і не ухваленої Конституції для Європи.
Принцип примату права ЄС є реально діючим. Основну роль в його утвердженні відіграв Суд ЄС.
Допомогли в цьому плані і країни, включаючи до своїх конституцій «європейські» розділи, статті або
приймаючи конституційні закони про членство в ЄС (Литва).
Пряма дія
Крім того, що деякі закони ЄС є вищими за національне законодавство, деякі закони ЄС мають
прямий вплив на його громадян. Пряма дія застосовується лише до законів ЄС, які є обов’язковими,
чіткими, точними та безумовними.
Для функціонування Євросоюзу характерною є також пряма дія багатьох положень права ЄС,
закріплених в установчих договорах, постановах інститутів ЄС у формі регламентів, директив та
рішень, угодах з третіми країнами та актах органів співробітництва, створених на базі таких угод.
Завдяки прямій дії права Євросоюзу фізичні та юридичні особи держав-членів можуть
відстоювати надані їм нормами установчих договорів та постанов інститутів Євросоюзу права
безпосередньо в Суді ЄС та в національних судах своїх держав.
Положення права Євросоюзу можуть застосовуватися у національних судах водночас з

положеннями внутрішнього права під час розгляду судових справ.
Суд ЄС критерії щодо норм прямої дії права ЄС: містити чіткі та однозначні зобов’язання; бути
вичерпними, тобто не вимагати додаткових актів з їхньої імплементації; не обумовлюватися
застереженнями з боку держав.
Групи норм прямої дії
Повна пряма дія: положення регламентів, установчих договорів та деяких рішень мають повну
пряму дію (регулювати відносини як між державами та їхніми фізичними та юридичними особами –
«вертикальна пряма дія», так й між самими останніми – «горизонтальна пряма дія»).
Часткова пряма дія: Положення директив, рішень, що адресуються державам-членам, а також

міжнародних угод та постанов органів (регулювати відносини тільки між державами та їхніми
фізичними та юридичними особами – «вертикальна пряма дія»).
Все це позначається на визначенні кола тих, до кого можна вчиняти позов у судах. У випадку
горизонтальної прямої дії фізичні та юридичні особи можуть посилатися на положення права
Євросоюзу в судовому процесі проти інших фізичних та юридичних осіб, а у випадку вертикальної
прямої – тільки проти держав-членів.
Суд ЄС – офіційне тлумачення норм права Євросоюзу і встановлює, які з приписів права
Євросоюзу мають характер прямої дії, а які ні.
6. Право Європейського Союзу як наука та навчальна дисципліна.
Наука – сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та теоретична систематизація

об'єктивних знань про дійсність. Право Євросоюзу як юридична наука є системою знань про правове
регулювання суспільних відносин щодо створення та функціонування Євросоюзу. Ця галузь юридичної
науки є молодою і такою, що динамічно розвивається.
Наука про право ЄС почала розвиватися з виникненням інтеграційних процесів у країнах Європи.
Початок же її розвитку в Україні зумовлюється значною потребою в наукових знаннях про право ЄС.
Адже в нашій державі вживаються відповідні заходи щодо вступу до цієї міжнародної структури.
Слід зазначити, що наука про інтеграційні процеси в Європі, особливості їх правового
регулювання пройшла в Україні складний шлях розвитку. До початку 90-х років XX ст. зверталась увага
на суперечності, які потенційно могли виникнути всередині Європейських Співтовариств та привести
до їх розвалу.
Наукове дослідження права Євросоюзу перебуває в Україні на початковому етані, бо наша
держава реально не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і не було потреби у
дослідженні відповідних міжнародно-правових проблем.
Нині проблеми права Євросоюзу досліджуються окремими вченими в рамках науки міжнародного
та міжнародного економічного права Слід звернути увагу на те, що питання європейської інтеграції
досліджуються не лише юристами, а й представниками інших наук (економістами, істориками,
політологами, соціологами тощо).
Європа і зокрема Європейський Союз дають нам приклад унікальної по суті інтеграції держав і
народів. Складається при цьому унікальна правова система, що створює інтеграційні, наднаціональні
інститути є предметом вивчення вчених в Україні та світі.
В Україні становлення науки Європейського права відбувалося поетапно. Пов'язано це було як з
самим поетапним формуванням Європейського права так і з поступовим напрацюванням наукового
матеріалу і залучення все більшої кількості вчених - правознавців в цей процес. Можна виділити
наступні етапи становлення права Європейського Союзу як сфери наукового пізнання в:
• Перший етап - 50-ті - початок 70-х рр. ХХ століття - початковий, ознайомлювальний етап
вивчення питань європейської інтеграції
• Другий етап - середина 70-х років - кінець 80-х років ХХ століття - формування наукових
поглядів в сфері права Європейських співтовариств.
• Третій етап - з початку 90-х років до теперішнього часу - сучасний етап вивчення юридичною
наукою права Європейського Союзу.
У міру зростання інтересу до Європейського права з'являються дослідження присвячені не всьому
праву Європейського союзу в цілому але і його окремих галузей: митному праву ЄС, екологічному
праву ЄС, транспортному права ЄС, податкового права ЄС і іншим, а також дослідженню захисту прав
людини в Європі в цілому.
Європейське право являє собою наймолодшу правову систему сучасності, її формування почалося
тільки в середині XX в. Незважаючи на настільки молодий вік, право Європейського Союзу
відрізняється розробленістю і досконалістю своїх норм і інститутів, тому є предметом пильної уваги і
вивчення юристів усього світу. «Європейське право» - навчальна дисципліна, предметом якої є система
знань про інституційні та матеріальні аспекти права Європейського Союзу.
У дисципліні «Європейське право» вивчаються етапи формування права Європейського Союзу,
його поняття, природа та джерела, співвідношення європейського права та національного права держав-
членів, компетенція Європейського Союзу, його інституційна система, правові основи внутрішнього
ринку і окремі положення функціонування Європейського Союзу, право конкуренції і корпоративне
право Європейського Союзу, правове регулювання Економічного і валютного союзу, правові основи
фінансової системи Європейського Союзу, окремі сфери європейського приватного права.
Для юристів України вивчення права Європейського Союзу має велике прикладне значення.
Сьогодні держави, які входять до його складу, є нашими найважливішими торговельними партнерами, а
відносини з ними зумовлюють багато аспектів в системі світових економічних і політичних зв'язків.
Крім того, історична близькість України з західноєвропейськими державами неминуче веде до
виникнення безлічі правовідносин за участю громадян нашої держави і громадян Європейського Союзу.
Окрім того, 1 вересня 2017 року після тривалого процесу ратифікації Угода про асоціацію між
Україною та ЄС набула чинності у повному обсязі.
Нині навчальна дисципліна "Право ЄС" лише почала вводитись до навчальних планів окремих
юридичних вузів та юридичних факультетів вищих навчальних закладів України.
Зміст викладання права ЄС мас свої особливості в кожній країні. Вивчаючи право ЄС в Україні,
необхідно виходити з того, що (незважаючи на те, що наша держава поки що не є учасником ЄС) в
навчальних курсах повинна звертатись увага на вивчення питань правового статусу ЄС, системи,
структури і повноважень його органів. Зокрема, це стосується вивчення принципів об’єднання та
діяльності ЄС, правового статусу та повноважень Євро-парламенту, Ради, Комісії, Суду та інших
інститутів ЄС.
Особливій частині даної навчальної дисципліни буде розкриватися регулювання в рамках права
ЄС питань громадянства та захисту прав людини; вільного переміщення осіб, робіт (послуг), візового
режиму, працевлаштування; торговельної політики, вільного переміщення товарів, митного союзу;
фінансової політики, вільного переміщення капіталу; економічної та монетарної політики; права
конкурентної боротьби; податкового регулювання; розвитку зв'язку і телекомунікації, транспорту;
промислового розвитку.
7. Формування та розвиток «європейської ідеї» в історії
Формування та еволюція європейської ідеї, як сукупності концепцій добровільного об’єднання

держав та народів Європи в єдину політичну організацію, має достатньо довгу історію. Історія Європи
знала дуже багато різноманітних політичних проектів, які передбачали тією чи іншою мірою об’єднання
розміщених на континенті держав .
Перші ідеї об’єднання народів висували філософи та юристи стародавнього світу. Ці ідеї
простежувались у працях стоїків, а також софістів Стародавньої Греції. В Римській імперії подібні ідеї
поширювали Ціцерон, Сенека, імператор Марк Аврелій .
У середні віки ідеї космополітизму висловлювали філософи Фома Аквінський, Августин,
письменник і політичний діяч Данте, який уважав, що людство може досягти розумового і морального
прогресу тільки в одному випадку, якщо буде мати одну організацію – єдинодержавність.
У 1306 році, французький юрист та публіцист, П. Дюбуа, у роботі «Про повернення Святої Землі»,
сформував проект, яки передбачав створення на європейському континенті «Християнської республіки»
з метою встановлення і підтримання миру між християнськими націями Заходу. Вищим органом цього
об’єднання мала стати рада, до складу якої увійшли б володарі всіх частин цього об’єднання. Основним
завданням цього органу було б забезпечення миру шляхом запровадження принципів
християнства.Також, у разі виникнення суперечки між європейськими країнами, арбітром у спорі, мала
виступити колегія із дев’яти суддів та ПапаРимський, як остання апеляційна інстанція.
Перший офіційний план створення загальноєвропейської міжнародної організації висунув чеський
король Іржи Подебрад (XVст.) . створити європейську федерацію, як засіб об’єднання християнського
світу. Цей план передбачав колективний захист проти зовнішньої агресії; посередництво при
врегулюванні конфліктів між державами-членами; створення федеральної асамблеї голів держав, яка б
ухвалювала рішення більшістю голосів; створення федерального бюджету, який б фінансувався за
рахунок внесків держав-членів; існування федеральних службовців. Характерно, що цей проект жодним
чином не зачіпав питання пов’язані з міждержавною торгівлею в рамках цього об’єднання
У XVII ст. Генріх IV висунув проект європейської організації. «Великий план», він виступав за
політичну та економічну уніфікацію Європи на основі принципів федералізму. Так, керівним органом
цієї організації, повинна була стати Рада, під головуванням Франції.
Цей проект значно вплинув на концепцію французького просвітителя XVIIІ ст. Аббата Сен-П’єра.
В „Проекті збереження вічного миру в Європі” 1713 р. Сен-П’єр уперше склав план створення
європейської унії, або Європейського товариства, з метою забезпечення міцного миру . Найактивнішим
прихильником ідеї об’єднання Європи в XІX ст. був Манчіні. Його ідеалом такого об’єднання стала
федерація, де народи рівноправні і кожен з них самостійно захищає свої інтереси і вирішує внутрішні
справи .
Ще більш детальний проект вже на початку XIX ст. (1814 р.) висунутий видатним французьким
соціалістом- утопістом Анрі Сен-Симоном. Його план політичного об’єднання Європи передбачав
створення поста євро-монарха, європейського уряду, армії. В кінці XIX ст. план майбутнього
політичного союзу запропонував один з найбільш відомих вчених-міжнародників того часу – К.
Блунтшлі (Швейцарія).
Позитивне ставлення до європейської ідеї «об’єднання» в середні віки висловлювали італійський
поет Данте, англійський філософ У. Оккам. До них приєдналися Вольтер, В. Гюго, Г. Лейбніц, Ж. Ж.
Руссо і багато інших.
Найбільший проект початку XX ст. – це проект Сполучених Штатів Європи, що з’явився в роки
Першої світової війни. Він пропонував перебудувати відносини між європейськими країнами за зразком
США (німецький імператор ВІльгельм II). У міжвоєнний період (1919-1939 рр.) відбувається
організаційне об’єднання прихильників європейської ідеї. Під керівництвом австрійського політика,
графа Куденхо- ве-Калергі в 1923 році був створений Пан’європейський союз, який користувався
активною підтримкою французького уряду і закликав до Пан’європейського маніфесту 1924 року до
створення Сполучених Штатів Європи.
Одним із засновників Пан’європейського союзу, видатним французьким державним діячем,
Аристидом Бріаном, в 1929 р. був висунутий так званий план Бріана, в якому вперше була чітко
сформульована основа об’єднання Європи на ґрунті «федеративний зв’язок» і «спільного ринку» як
економічного базису, а не тільки в цілях боротьби проти «спільного ворога» або запобігання внутрішніх
конфліктів. Важливими цілями цього плану був підйом економіки і підвищення рівня життя євро-
пейців. Ці ідеї в 1930 р. були викладені в офіційному меморандумі французького уряду, адресованому
іншим членам Ліги Націй. Меморандум пропонував створити організацію Європейський Союз з вищим
політичним органом – Європейська конференція – в складі представників держав-членів і виконавчим
органом – Європейський Комітет.
У період Другої світової війни (1939-1945 рр.) Європейська ідея отримала серйозний імпульс для
свого розвитку – спочатку на ґрунті об’єднання проти фашизму, потім – при розробці планів
майбутнього перебудови Європи.
В рамках запропонованого Декларацією європейських ру- хів Опору в 1944 р. федеративного
союзу пропонувалося створити єдину державу, відповідальну перед народами, єдину армію,
підпорядковану цьому уряду, і верховний суд, «який буде розг- лядати будь-які питання тлумачення
федеральної конституції розв’язувати можливі суперечки між державами-членами або між державами і
федерацією».
Після Другої світової війни У 1946 р. У. Черчіль підтримав ідею Сполучених Штатів Європи на
Конгресі Європи, що відбувся в Гаазі. Відновлення зруйнованого війною європейського госпо- дарства,
організація системи безпеки, що дозволяє запобігати новим війни та захист прав людини.
Проблема відновлення економіки Європи з використанням американської допомоги за планом
Маршалла (1947), була покликана вирішити, створена в 1948 р. Організація європейського
економічного співробітництва (ОЄЕС), яка включила 16 країн Західної Європи і Туреччину.
Питання захисту прав людини в якості основного свого завдання взяла на себе Рада Європи, яка
була утворена в 1948 р. на Конгресі Європи.
Забезпечення безпеки покладалося на Брюссельський пакт 1948 року, підписаний п’ятьма
європейськими державами, і створений в 1949 р. за участю США блок НАТО.
До кінця 1940-х рр. виникло розуміння того, що реальна інтеграція в Європі можлива при
поєднанні міжнародно- правових інструментів з державно-правовими. Вона повинна ґрунтуватися на
добровільному обмеженні суверенітету країн- учасниць, об’єднання і передачі ними ряду функцій
наднаціональному органу, що діє в загальних інтересах.
1950 р. план Монне-Шумана, суть в поступовій інтеграції, що забезпечує «злиття невід’ємних
інтересів» держав на основі перш за все економічного об’єднання, орієнтованого на вирішення
практичних завдань і досягнення федеративної мети. Реалізація цього плану розпочалася зі створення
Паризьким договором 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі, яке розглядається як відправна
точка формування майбутнього Європейського Союзу.
8. Основні етапи становлення права Європейського Союзу
Основні етапи утворення Європейського Союзу та формуванню сучасного права ЄС можна

пов’язати з низкою міжнародноправових актів та подій.
Першим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання у 1951 році
Паризького договору про заснування першого з Європейських співтовариств – Європейської спільноти
вугілля і сталі (ЄСВС). Підписаний в Парижі у 1951 р. та набув чинності 1952 р., підписано між 6
країнами: Німеччина, Франція, Бельгія, Італія, Люксембург та Нідерланди. Даний Договір утворив
перше європейське інтеграційне об’єднання і заклав принципові засади самої інтеграції. З нього
починається формування європейського права.
Ідея створення – французькі політичні діячі Жан Моне і Роберт Шуман. Суть: об’єднання
вугільної та сталеливарної промисловості Німеччини та Франції – «План Шумана-Моне». Цей план
виголошено було 09 травня 1950 р. – День Європи. Ж. Моне і Р. Шумана називають «батьками-
засновниками» європейської інтеграції.
На відміну від наступних установчих договорів спільнот, які були безстроковими, Договір про
ЄСВС був підписаний строком на 50 років. У 2002 р термін його дії закінчився і ЄСВС припинило
існувати. З цього приводу в доданому до Ніццького договору Протоколі про фінансові наслідки
закінчення терміну дії Договору про ЄСВС йдеться: «Всі активи і зобов’язання ЄСВС передаються
Європейській Спільноті».
Другий етап – створення Римськими договорами двох нових спільнот: Європейського
економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії. Так, 1957 р. в Римі
було підписано договори (Римські договори): 1) про заснування Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС); 2) про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
З 1957 по 1965 рр. три європейські співтовариства еволюціонували таким чином, що в решті решт
їх основні інститути стали загальними. ЄСВС, ЄЕС, Євроатом.
З липня 2002 р. функціонували лише дві спільноти з трьох – Європейське економічне
співтовариство і Євратом.
З набранням чинності 01 грудня 2009 р. Лісабонського договору Європейське співтовариство
перестало існувати. Євратом продовжує функціонувати.
У Римському договорі про Європейський економічний простір, підкреслювалися його суто
економічні інтереси. Фактично він був покроковою концепцією економічної інтеграції. створення
Митного союзу, спільного ринку, складаються і затверджуються основні принципи європейського
права, починає функціонувати система судового контролю. Для здійснення заходів, передбачених
Римським догово- ром, був встановлений перехідний період, до 15- ти років.
Римським договором була вдосконалена інституційна структура ЄЕС. Керівними інститутами
Співтовариства стали Рада, Комісія європейських співтовариств (КЕС), що замінила Вищий керівний
орган, Парламентська асамблея та Суд. Додатково в рамках Співтовариства були створені Еконо-
мічний і соціальний комітет, Європейський інвестиційний банк, а згодом і Рахункова палата.
На третьому етапі було створено правову основу для переходу від загального до єдиного
внутрішнього ринку європейських країн. Такою правовою основою слугував підписаний у 1986 році та
набувший чинності у 1987 році Єдиний європейський акт.
Четвертим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання в
Маастрихті у 1992р. та набрання чинності в 1993 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтський
договір), яким передбачалося створення на базі Європейських співтовариств нового наднаціонального
об’єднання – Європейського Союзу.
П’ятий етап передбачав удосконалення існуючого правового поля діяльності Європейського
Союзу і внесення змін до Договору про Європейський Союз. Так, 1997 р. в Амстердамі було підписано
Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, яким передбачалося запровадження
ряду суттєвих змін, що стосувалися основних сфер співробітництва європейських держав та принципів
діяльності Європейського Союзу.
Завершальним шостим етапом у процесі розвитку права Європейського Союзу стало підписання
в 2001 р. Ніццького договору (набрав чинності 2003р.). Договором передбачалося внесення змін до
Договору про Європейський Союз та договорів про заснування Європейських Співтовариств, а також до
деяких інших пов’язаних з ними актів
Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн
Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.
9. Зародження права Європейських Співтовариств у 50–60 рр: Паризький та Римські договори.
9 травня 1950 року – початок європейської інтеграції. Міністр закордонних справ Франції Р.
Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та
інших західноєвропейських країн. Примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у
майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та
наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб
продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом
Європейської Комісії).
1951 підписання Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і
сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди,
Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської
інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування
Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним
зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про
створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили
роботу над проектом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція,
парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про
ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати
інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах,
передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського
співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом
створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського
економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з
атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів
усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті -
створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства
товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у
використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і
ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.
10. Розвиток права Європейських Співтовариств у 70–80 рр.: Договір про злиття, Єдиний
європейських акт.
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та
ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура
інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали
Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд
Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада,
яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох
етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції)
ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно
було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей
документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1
січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав
гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в
галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс
зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний
процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено
питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й
політичним.
Вперше вніс значні зміни до основоположного Римського договору; фактично, відкрив шлях до
формування єдиного ринку. Запровадження в Єдиному Європейському Акті (ЄЄА) процедури
голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку дозволило ухвалити близько
300 законів, спрямованих на створення єдиного ринку. Акт започаткував нову законодавчу процедуру
співпраці, яка розширила повноваження Європейського Парламенту; вніс у договір поняття про
Європейську політичну співпрацю і гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти) і
зробив чимало інших змін, які сприяли прискореному розвитку європейської інтеграції.
11. Становлення права Європейського Союзу в 90-х роках: Маастрихтський договір
27 лютого 1992 р. Договір про Європейський Союз (ЄС) між державами-членами Європейського
співтовариства, який увійшов в дію 01 листопада 1993 р. За місцем підписання в Нідерландах –
Маастрихтський договір.
Європейський Союз як нове утворення включав три види співпраці – три опори:
1) спільна соціально-економічна сфера;
2)спільна зовнішня політика і політика безпеки – зовнішньополітична сфера;
3) співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ.
(Пізніше Амстердамським договором формулювання даної опори була змінено на «Співробітництво
поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері»).
Союз заснований на базі європейських співтовариств + співпраця у сфері зовнішньої політики,
безпеки, юстиції та внутрішніх справ.
Виникає система загальної зовнішньої політики і політики безпеки (Спільна), що замінила собою з
початку 1970-х рр. механізм Європейського політичного співробітництва – ЄПС. Спільна зовнішня
політика і політика безпеки поширюється на всю сферу міжнародних відносин. Вона передбачає не
тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й досягнення «спільних позицій» держав-членів, які
пізніше будуть реалізовуватися через «спільні дії» та «спільні стратегії ЄС» щодо третіх країн і регіонів.
Розширений характер компетенції ЄС: нові галузі взаємодії, система євр. права отримала
подальший розвиток, в тому числі в напрямі міждержавного співробітництва.
У межах трьох опор рішення приймали одні і ті ж інституції (Рада, Комісія, Європейський
Парламент, Суд, Рахункова палата відповідно до їх компетенції).
1 колона: В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на

завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та
валютного союзу.
ЄЕС було формально перейменовано в «Європейська спільнота». Всі три європейські
співтовариства (ЄЕС, ЄСВС та Євратом) до 2009 року, продовжували існувати як суб’єкти права та
юридично самостійні інтеграційні об’єднання.
2 колона: Співпраця держав-членів ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки і оборони в межах

європейського інтеграційного процесу вимагало більш високої ступеня єдності європейських країн при
виробленні зовнішньополітичних позицій, чого часом було важко досягти. У літературі посилаються на
відомі розбіжності серед держав- членів НАТО з приводу війни в Іраку та Сирії. Різними залишалися
позиції щодо дій і ступеня участі в міжнародних коаліційних силах в Афганістані. Не слід забувати, що
військово-політичне співробітництво Заходу сконцентровано в НАТО, в якій лідируючі позиції
займають США. Це звужує можливості розвитку європейської інтеграції та в оборонній сфері.
МД усунув юридичні перешкоди для впровадження спільної зовнішньої політики і політики

безпеки, включаючи питання «формування в кінцевому рахунку спільної оборонної політики, яка могла
б бути перетворена згодом у спільну оборону». Відсутність власних інструментів військово-політичного
співробітництва спонукало ЄС використовувати зростаючий потенціал ЗЄС (Західноєвропейський союз
– організація, створена на основі Брюсельського договору 1948 р. про співпрацю в економічній,
соціальній і культурній галузях та колективну самооборону). Військово-політична інтеграція була
включена в контекст Маастрихтського процесу, а ЗЄС документально був визнаний складовою
частиною розвитку Європейського Союзу. Однак юридичний механізм звернення ЄС до ЗЄС
конкретизований не був.
В кінці 1990-х рр. почалася військово-політична інтеграція Європейського Союзу. Зокрема, в 1999
р. Європейською Радою було прийнято рішення про розвиток спільної європейської політики у сфері
безпеки і оборони (СЄПБО).
3 колона: Співпраці у сфері правосуддя і внутрішніх справ (третя опора) – через загострення
проблем з імміграцією осіб з третіх держав до держав-членів ЄС, транспортування наркотиків та
поширення тероризму. Логіка створення єдиного ринку з ліквідацією внутрішніх кордонів і одночасним
зміцненням зовнішніх кордонів вимагала координації відповідної політики держав- членів
Європейського співтовариства.
Під правовою співпрацею в Договорі розумілася взаємодія судових систем країн Союзу, а також
взаємне визнання рішень судів. В Амстердамській редакції Договору про Європейський Союз вони
були перейменовані в «Положення про співробітництво поліції і судових органів в кримінально-
правовій сфері».
Договір містив положення про необхідність прийняття рішень в питаннях візової політики на
загальноєвропейському, та на внутрішньодержавному рівні. Лише з введенням МД інституту
європейського громадянства, міграція населення в рамках ЄС перетворилася у вільне пересування осіб.
Цей статус, крім можливості безвізового пересування по території ЄС і проживання з правом роботи в
будь-якому з держав Союзу, дав також право голосу на виборах до місцевих органів влади і до
Європейського Парламенту, але не припускав участі у виборах до національних парламентів.
У МД було сформульовано наступні основні завдання:
– створення економічного і валютного союзів (01 січня 1999 року нова валюта була офіційно
введена в кредитно- грошовий обіг);
– формування загальної соціальної політики;
– перетворення Європейського економічного співтовариства в Європейське співтовариство з
розширенням кола його компетенції;
– доповнення наднаціонального економічного інтеграційного будівництва співпрацею у сфері
зовнішньої політики і безпеки (друга опора), а також в галузі юстиції та внутрішніх справ (третя опора);
– об’єднання всіх трьох опор в рамках Європейського Союзу.
МД 1992 р. утворив на основі спільнот нову організацію – Європейський Союз.
12. Конференціі ̈щодо інституційноі ̈реформи та прийняття Амстердамського 1996 р. та Ніццького
договорів 2001 р.
Амстердамський договір (як «оновлений варіант Договору про Європейський Союз») передбачав
ряд додаткових заходів, які спрямовувались на досягнення цілей Маастрихтського договору, в
основному на демократизацію Європейського Союзу і наближення його інститутів до простих
громадян.
Підписаний 1997 р. в Амстердамі, вступив в силу 1999 р.
– обов’язок усіх держав-членів охороняти основні права людини. Інституції ЄС – вести боротьбу з
порушеннями основних прав людини. Постраждалі громадяни мали право на юридичний захист з боку
Суду ЄС.
У 1999 р. у Фінляндії – позачерговий саміт Європейського Союзу.
Обговорення ідеї створення «Європейського простору свободи, безпеки та правосуддя» учасники
саміту визнали необхідним поступове зближення правоохоронних систем держав-членів Союзу. Одна з
основних цілей – щоб населення країн ЄС мало можливість звертатися до суду в будь-якій державі
Союзу на тих же умовах, що і в своїй країні, а злочинці втратили б можливість користуватися
відмінностями і протиріччями в національних системах правосуддя.
Першим конкретним кроком на шляху до створення ЄПСБП є розробка принципів взаємного
визнання державами- членами ЄС рішень національних судів.
Новелою стало запровадження посади Високого представника з питань спільної зовнішньої
політики і політиці безпеки. – брати участь «у політичному діалозі з третьою стороною».
Амстердамським договором була розширена сфера дії права ЄС за рахунок врахування ряду
областей законодавства держав-членів ЄС, які в минулому не входили у відання спільнот, отже, не
регулювалися нормами права об’єднаних спільнот.
У 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах
Європейського Союзу ( 22 із 27-и держав-членів ЄС, Норвегія, Ісландія та Швейцарія).
Ніццький договір 2001 р.

На момент підписання Ніццького договору ЄС включав 15 держав-членів.
2004 року в Союз вступили 10 нових держав, 01 січня 2007 року додалися ще дві держави.
Ніццький договір – лютий 2001 р. (Ніцца-Франція), вступ в силу 2003 (після завершення його
ратифікації державами-учасницями). Його повна назва – «Ніццький договір, реформує ряд договорів,
зокрема: Договір про Європейський Союз, Договори, що засновують Європейські співтовариства, і
деякі пов’язані з ним акти».
НД, так само як і – АД, не засновував нові організації.

Призначення – завершення процесу підготовки інститутів ЄС до значного розширення його
складу. За своїм змістом він також був комплекс поправок до установчих договорів європейських
співтовариств і Європейського Союзу і був покликаний поглибити інтеграцію всередині Союзу і
удосконалити її правові основи.
Ніццький договір є доволі не великий за обсягом документ, дві частини.
1) постанови, які змінюють тексти Договору про Європейський Союз та договорів, що
засновували європейські співтовариства по суті, 2) переважно протоколи, декларації та
постанови, що визначають безстроковий характер дії Договору, порядок його ратифікації і
вступу в силу. До Договору був прикріплений ряд протоколів і декларацій. У останній його
редакції (2010 р.) Ніццький договір суттєво збільшився в об’ємі, за рахунок консолідації
договорів ЄС.
Ніццький договір – розвиток міжнародного інтеграційного і європейського права. Юридично

підготував розширення Європейського Союзу за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а
також середземноморських і балтійських країн – Угорщини, Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти,
Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії (спочатку 10 країн так званої першої хвилі). 2007 – Болгарії та
Румунії. Останньою країною, яка увійшла в ЄС була Хорватія у 2013 році.
31 січня 2020 року Велика Британія офіційно перестала бути членом Європейського Союзу.
НД змінив з 2004 р. порядок функціонування всіх інституцій ЄС:

 зміни в складі Європейського Парламенту – не повинно перевищувати та складається з 750
членів і одного головуючого. Останні вибори відбулись до Європарламенту 2019 року.
Підвищувалася роль Європейського Парламенту в призначенні голови і членів Комісії, більш
широка процедура спільного прийняття рішень. НПА Союзу міг вступити в силу, тільки якщо
він був схвалений в ідентичній редакції Ради та Європейським Парламентом.
 Голова Єврокомісії – додаткові повноваження. Найбільші держави-члени позбавлялися
привілеїв мати двох представників в Комісії. Почав діяти принцип «від кожної держави один
комісар». Відповідно, при 27 державах-членах цей інститут налічує 27 представників.
 Рада (міністрів) ЄС почав діяти новий порядок розподілу зважених голосів. Частіше почали
застосовувати принцип прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів, що мало
підвищити ефективність прийняття рішень даними інститутом.
 значні зміни зазнав судовий механізм. Суд першої інстанції – статусу самостійного судового
органу. Перерозподіл повноважень між судом ЄС і судом першої інстанції. Створення
спеціалізованих судових палат. (Суд у справах цивільної служби, в компетенцію якого входить
розгляд трудових (адміністративних) суперечок між європейськими цивільними службовцями
(чиновниками апарату ЄС) і інститутами Союзу).
Ніццький договір зразка 2001 року в якості додатку включав Декларацію No 23, в якій містився
заклик до проведення широкої дискусії про майбутнє Європейського Союзу. Зокрема, повинні були
бути отримані відповіді на питання про уточнення і про більш точне розмежування повноважень
інститутів Європейського Союзу і держав-членів, про визначення статусу Хартії Європейського Союзу
про основні права, спрощення текстів установчих договорів без зміни їхнього змісту, про ролі
національних парламентів у європейській архітектурі.
13. Проект Договору про запровадження Конституції для Європи та проблеми його ратифікації
державами-членами ЄС.
Підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом, упродовж року широко

обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18
червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного
договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він мав набути чинності після ратифікації в усіх
країнах Європейського Союзу. Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок
Європейського Союзу шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої
процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу.
Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади
президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії
основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної
структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до
ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо. Станом на кінець 2005 року ратифікували:
Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина,
Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції і Нідерландах
дали негативний результат, доля Конституційного договору залишилася невизначеною. Лісабонська
угода підписана у 2007 році, але відхилена на референдумі в Ірландії, повинна була стати
альтернативою Європейській конституції.
14. Лісабонський договір 2007 р. та його наслідки для розвитку права Європейського Союзу
Лісабонський договір або Договір про реформування ЄС (офіційна назва – Лісабонський договір
про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського
співтовариства) – новий основоположний договір ЄС, підписаний 13 грудня 2007 р., покликаний
замінити собою Європейську конституцію, що не вступила у силу, і ввести зміни в попередні установчі
договори для реформування інституційної структури, системи прийняття рішень і засад функціонування
ЄС. Угода набрала чинності 01 грудня 2009 р., її затвердили всі 27 країн ЄС.
Ідея підписати цей договір виникла замість Конституції ЄС, яка так і не ввійшла в законну силу
через бойкот окремих держав-членів ЄС. Вважається, що підписання нового договору у формі змін і
поправок до існуючих установчих актів належала Н. Саркозі і була ним висловлена в період, ще коли
він був кандидатом в президенти Франції.
Новий договір прийнятий як безстроковий установчий договір, що визначає основні напрями
європейської інтеграції на довготривалий період.
Процес ратифікації нового договору проходив не просто (проблеми в Польщі та Чехії).
Референдуми в Ірландії 2008-9.
Реформа ЄС назріла через збільшення кількості держав- членів.
Основними завданнями Лісабонського договору були:

 Реформування інституції ЄС та вдосконалення процесу прийняття рішень;
 Внесення змін до внутрішніх напрямів політики ЄС;
 Посилення демократії в ЄС;
 Посилення зовнішньополітичного вимір ЄС.
ЛД:
– ліквідував Європейські співтовариства, повноваження та структури передані ЄС.
 вніс зміни до складу Європейський Парламент, Комітет Регіонів та Європейський економічний
та соціальний комітет. К-сть членів парламенту не повинна перевищувати 751 депутата
(включаючи Президента Європарламенту), а місця розподіляються за системою «пропорційності»,
де мінімальна кількість представників від держави 5, а максимальна 96. Збільшено повноважень
Європарламенту у сфері законодавчих та бюджетних функцій та було прирівняно до Ради ЄС.
 реформував процес прийняття рішень в Раді ЄС – стара система зваженого голосування була
скасована, нове визначення кваліфікованої більшості. Починаючи з 2014 року кваліфікованою
більшістю вважається як мінімум 55% голосів членів Ради (щонайменше 15 країн), котрі
представляють мінімум 65% населення Союзу. Блокувати процес прийняття рішення можуть
чотири держави- члени ЄС, які представляють 35% населення ЄС.
 запровадив дві нові посади: Президента Європейської Ради та Верховного представника ЄС.
Президента Європейської Ради, обирають глави держав та урядів кваліфікованою більшістю на 2,5
роки з можливістю переобрання на 2 т. Європейська Рада перетворилась на інституцію ЄС, до цього
відіграючи лише роль періодичного зібрання глав держав та урядів держав-членів. ШАРЛЬ МІШЕЛЬ
(Бельгія)
Верховного представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки, кваліфікованою
більшістю обирає Європейська Рада, за погодженням з Президентом Європейської Ради ЖОЗЕП
БОРРЕЛЬ (Іспанія), до того Фредеріка Могеріні.
 скасував стару структуру опор ЄС і запровадив нову систему розподілу повноважень між ЄС
та державами-членами.
Відповідно, з’явилось три види компетенцій реформованого ЄС: виняткова компетенція; спільна компетенція;
підтримуюча (допоміжна) компетенція.
До сфери виняткової компетенції ЄС належать: Митний союз; впровадження правил конкуренції, необхідних для
функціонування внутрішнього ринку; монетарна політика щодо держав- членів Єврозони; збереження морських
біоресурсів відповідно до спільної політики в галузі риболовства; спільна торгівельна політика; укладання
міжнародних договорів за певних умов.
У сферах спільної компетенції держави-члени можуть приймати юридично обов’язкові документи у разі, якщо
ЄС не здійснює регулювання у даній сфері. До сфери спільної компетенції належать: внутрішній ринок;
соціальна політика; сільське господарство та риболовство; навколишнє середовище; захист споживача;
транспорт; транс- європейські мережі; енергетика; зона свободи, безпеки та правосуддя; наука, технологічний
розвиток, космос; гуманітарна допомога.
До підтримуючої компетенції ЄС держав-членів належать: охорона здоров’я; промисловість; культура; туризм;
освіта, спорт; соціальний захист; адміністративне співробітництво.
 зміни щодо правового функціонування простору свободи, безпеки та правосуддя ЄС розширив

повноваження ЄС у сферах: політичного притулку і захисту біженців та переміщених осіб;
прикордонного контролю, судового співробітництва у цивільних справах; співробітництва
правоохоронних органів. судового співробітництва у кримінальних справах.
 політичний вимір європейського громадянства, пряма демократія, громадяни безпосередньо
представлені на рівні Союзу у Європейському Парламенті, право на громадянську ініціативу,
тобто громадяни ЄС можуть звернутись до Європейської комісії з пропозицією щодо політики
ЄС. Така ініціатива повинна бути підписана щонайменше мільйоном громадян, які
представляють чверть держав-членів ЄС.
 набуття членства у Союзі. Два критерії: держава повинна бути європейською та поважати і
дотримуватися цінностей, на яких ґрунтується ЄС. «Копенгагенські критерії членства» 1993 р.
для держав-кандидатів з Центральної та Східної Європи: стабільність інституцій, що
гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин
(політичний критерій); наявність діючої ринкової економіки, а також здатність протистояти
конкурентному тиску й ринковим силам у межах ЄС (економічний критерій); спроможність
взяти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та
валютного союзу (правовий критерій). Європейська Рада може розширювати або додавати нові
умови членства. Європейському Парламенту та національним парламентам повідомляється про
заявку. Держава, що подає заявку, надсилає її до Ради, що діє одностайно після проведення
консультацій з Комісією та після отримання згоди Європейського Парламенту, який приймає
рішення більшістю складу своїх членів. Умови прийнятності, що погоджені Європейською
Радою, мають бути враховані. Умови приєднання та зумовлені ним зміни до Договорів, на яких
заснований Європейський Союз, є предметом угоди між державами-членами та державою, що
подає заявку. Ця угода подається на ратифікацію усіма державами, що є договірними
сторонами, згідно з їхніми відповідними конституційними вимогами.
15. Поняття, структура та особливості норм права Європейського Союзу
Норми права ЄС – це юридично обов’язкові правила, що регулюють правовідносини всередині

Європейського Союзу, які мають систематичний характер, визначають правовий статус і основні форми
діяльності Європейського Союзу.
Норми права ЄС є загальнообов’язковими правилами поведінки для суб’єктів ЄС, які встановлені
або безпосередньо договорами держав-членів або актами інститутів ЄС. Дотримання і застосування
норм права ЄС забезпечується спеціальним правовим механізмом захисту і контролю, що включає в
себе діяльність низки інститутів ЄС та внутрішніх органів держав-членів ЄС. Норми права ЄС
формуються як традиційними міжнародно-правовими засобами, так і в результаті ретельно
відрегульованих інституційних процедур, прийнятих в установчих актах чи тих, які склалися в практиці
діяльності інститутів ЄС. Держави-члени створюють норми права ЄС шляхом укладення установчих
актів чи інших міжнародних договорів між собою (додаткових угод, рішень держав-членів в Союзі
тощо). З урахуванням того, що установчі договори ЄС носять рамковий характер, конкретним правовим
змістом норми цих договорів наповнюються в результаті правотворчої діяльності ЄС.
Відповідальність за дотримання норм права ЄС і контроль за їх застосуванням розподіляються між
державами-членами та інституційною системою ЄС. Відповідно до ст 10 Договору про заснування
Європейського Союзу, на держав-членів ЄС покладається завдання вживати всіх належних заходів
загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають із
установчих договорів, або з дій інституцій ЄС.
Судовий контроль Суду ЄС поширюється не лише на держави-члени, а й на інститути ЄС та
Співтовариства.
Розглядаючи питання про особливості норм права ЄС, слід пам'ятати, що вони мають обмежену
сферу дії, тобто це типові регіональні, а також субрегіональні норми, що мають обов'язковий характер
тільки для держав-членів ЄС. Крім того, з точки зору предмета регулювання, норми права ЄС мають
різну природу та виконують різні за своїм характером функції. Разом з тим, деякі вчені відносять ці
норми до міжнародно-правових норм, оскільки вони створюються і функціонують в рамках
регіональної підсистеми міжнародного права
Норми права ЄС:
• це правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз у джерелах
права Європейської Співтовариства та Європейського Союзу;
• це правові норми, які об’єднують те, через що вони повинні забезпечити досягнення його цілей і
вирішення завдань.
16. Класифікація норм права Європейського Союзу
I. За їхніми соціальноправовими характеристиками та їх ролі у здійсненні інтеграції.

 Функціонально-необхідні – регулюють відносини держав-членів Євросоюзу та самого
інтеграційного об’єднання
 Додаткові – регулюють відносини держав-членів та ЄС з іншими суб’єктами міжнародного
права, є допоміжними і лише у тій чи іншій міри впливають на здійснення інтеграції в
рамках Євросоюзу.
II. Відповідно до особливостей предметної сфери їхньої дії чи об’єкта регулювання.

– норми, які регулюють відносини між суб’єктами інтеграції у атомній промисловості;
– норми, які регулюють взаємовідносини учасників у галузі сільського господарства;
– норми, що регулюють здійснення митної політики;
– норми, спрямовані на забезпечення вільного пересування осіб, послуг та капіталів;
– норми, що регулюють здійснення спільної торговельної політики;
– норми, які регулюють відносини суб’єктів інтеграції в галузі конкуренції;
– норми, які регулюють відносини у сфері соціальної політики; норми, що регламентують
здійснення спільної валютної політики тощо.
III. Класифікація норм за формальноюридичними ознаками.

За типом суб’єктів, що створюють норми права Євросоюзу:
1. Норми, вироблені тільки державами (норми договорів про ЄС та функціонування Союзу;
норми, що вносять зміни у ці акти; норми угод, укладених на підставі приписів установчих
договорів, а також угод, укладених представниками держав-членів у рамках Ради
Євросоюзу)
2. Норми, вироблені тільки інтеграційним об’єднанням.
– норми юридичних актів ЄС, які регулюють діяльність його органів.
– норми юридичних актів інтеграційного об’єднання, що адресуються державам-членам
Євросоюзу, фізичним і юридичним особам (постанови інституцій)
– норми угод, які укладаються між інститутами Євросоюзу
3. Норми змішаного характеру, вироблені державами-членами та ЄС (напр. норми угод,
які стосуються питань місцеперебування на території цих держав органів ЄС)
За типом джерел:
1) Договірні норми (в різного роду угодах держав-членів та самого Євросоюзу, зокрема
статутах, конвенціях, протоколах, актах представників держав, що засідають у Раді
Євросоюзу)
 сторонами яких є тільки держави-члени Євросоюзу;
 сторонами яких є держави-члени та ЄС;
 сторонами яких виступають органи об’єднання.
2) Резолюційні норми (в різного роду постановах – регламентах, директивах, рішеннях,

рекомендаціях, висновках)
 норми, що забезпечують функціонування механізму ЄС та регулюють окремі питання
його діяльності (положення стосовно органів єс)
 норми, що безпосередньо регулюють здійснення інтеграційних заходів у рамках
Євросоюзу. (постанов інститутів ЄС, адресовані державам-членам, їх фізичним та
юридичним особам, європейським співтовариствам)
 норми, що забезпечують співробітництво між ЄС та іншими суб’єктами міжнародного
права. (постанов компетентних органів ЄС про затвердження угод, укладених державами-
членами та Союзом з іншими суб’єктами МП).
3) Звичаєві норми (виникають з мовчазної згоди суб’єктів під час здійснення ними
інтеграції в межах Євросоюзу)
– традиційні звичаєві норми, що виникають у взаємовідносинах держав-членів;
– норми, які виникають у взаємовідносинах держав-членів та Союзу;
– норми, які виникають у взаємовідносинах інститутів ЄС
4) Юдикаційні норми (модель належної поведінки та спрямовані на відновлення

порушеного правопорядку)
– норми, спр. на врегулювання конфліктів у середині об’єднання
– норми, спр. на врегулювання конфліктів між ЄС та державами-членами, а також між
самими державами-членами;
– норми преюдиціальних роз’яснень Суду ЄС, адресовані національним судам держав-
членів європейських інтеграційних об’єднань.
За к-сним складом суб’єктів:

– двосторонні (наприклад, норми більшості постанов Ради ЄС у формі директив та рішень)
– багатосторонні (наприклад, норми договорів, що заснували Євросоюз)
За терміном дії норми:
– безстрокові
– строкові
За об’ємно-функціональним характером:
– загальнорегулятивні – правові засади
– конкретні (індивідуальні) – разова дія на певний результат
Відповідно до засобів вираження нормативних приписів
– однозначні – варіант поведінки, що виключно вимагається (дозволяється або забороняється) чи
є бажаним
– альтернативні – надають право вибору одного з кількох варіантів поведінки, що в них указані
– відсилочні – лише загальний опис поведінки, що вимагається або є бажаною, але
безпосередньо відсилають до конкретної угоди, звичаю, постанови інтеграційного об’єднання,
норми національного права, де дається детальна кваліфікація такої поведінки
– бланкетні норми – окрім загального опису поведінки, що вимагається або є бажаною,
вміщують невизначені вказівки на норми, які вже вироблені, можуть бути вироблені чи
повинні бути вироблені з метою регламентації поведінки, що згадується у бланкетній нормі)
IV. За ступенем юридичної сили

Характер і зміст:
– Імперативні – суб’єкти не в змозі відступати ані у своїх взаємовідносинах, ані у нормах, що
виробляються ними (безумовно-обов’язкові норми загального порядку)
– Диспозитивні – вибір поведінки
За місцем органу, що виробляє
– Юридично-обов’язкові
– Рекомендаційні (факультативні) (висновки і рекомендації, які можуть ухвалювати Рада або
Комісія)
V. Відповідно до змісту їхніх приписів та властивостей їхніх регулятивних функцій
– матеріальні правові норми: визначальні (модель пов), охоронні (понов.) та компенсаційні (чп)
– процесуальні правові норми – юридико-технічний засіб введення мат. норм у дію, ств. та
реалізація м. н.: організаційні, процедурні, протокольні та церемоніальні.
VI. До організаційноцільової спрямованості та особливостей їх регулюючого впливу.
а) норми-принципи; б) норми-програми; в) норми-плани; г) оперативні норми.
+ уніфікаційні норми – однакові моделі регулювання суспільних відносин у рамках
Євросоюзу (регламентів та багатьох директив ЄС, конвенцій про усунення подвійного
оподаткування, про взаємне визнання товариств та юридичних осіб, про збереження
статусу юридичної особи у випадку зміни країни-місцеперебування) і норми-визначення
VII. Класифікація норм за методами та способами здійснення їхніх приписів.
– норми прямої дії – діють без ухвалення спеціальних актів з їх імпле- ментації органами
виконавчої або законодавчої влади цих держав (Договір про функціонування ЄС, регламенти,
певні директиви та рішення Ради, міжнародні угоди Союзу, акти органів асоціації)
– норми, які потребують національно-правової імплементації (директиви Ради та Комісії)
– норми, які вимагають міжнародно-правової імплементації ()
– норми, які забезпечують імплементацію приписів права Євросоюзу
17. Дія норм права Європейського Союзу в часі, просторі та за колом осіб
Дія норм права ЄС в просторі нерозривно пов'язана з такою категорією, як територія

Європейського Союзу.
Відповідно до ДЄС, ЄС володіє своєю власною територією, що утворюють території держав-

членів Союзу. Національна територія держав-членів, що знаходиться під їхньою суверенною владою,
одночасно є складовою частиною території Європейського Союзу. Європейський Союз не має
суверенної влади по відношенню до цієї території, він не вправі вести переговори щодо територіальних
змін, він не може переглядати територіальні межі Європейського Союзу. Однак Союз може регулювати
просторову сферу застосування права ЄС за допомогою встановлення вилучень і обмежень.
Зовнішні кордони Євросоюзу утворюють кордони держав-членів із третіми державами чи
кордони, що відокремлюють відповідну територію від відкритого моря. Саме зовнішні кордони
Європейського Союзу є одночасно кордонами Митного союзу, створеного ЄС, з моменту його
виникнення.
Складний склад національної державної території поширюється і на територію Європейського
Союзу. До складу території Європейського Союзу входять всі ті територіальні зони, що знаходяться під
юрисдикцією, під суверенітетом держави-члена Союзу. Дія Договору про заснування Європейського
об'єднання вугілля та сталі обмежується європейською територією держав-членів. Договір про
заснування Євроатому поширює свою дію на європейські території держав-членів і неєвропейські
території, що перебувають під їхньою юрисдикцією. Договір про заснування Європейського
Співтовариства, складено так, що його положення можуть бути застосовані до кожної з держав-членів,
які були спеціально згадані.
Ситуація ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так,
певні залежні території держав-членів, такі як Фарерські острови і суверенні території Великобританії
на Кіпрі, не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є
об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька
Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а
саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану.
Часі. Перший установчий договір ЄСВС був укладений на чітко визначений термін: на 50 років, і,
отже, термін його дії минув у 2001 р. Однак при укладенні двох наступних установчих договорів,
тимчасові обмеження дії цих актів не були зафіксовані. Інакше кажучи, термін дії цих актів не
лімітований у часі. Більш того, Суд ЄС у своїх рішеннях, що підтверджують верховенство права ЄС,
особливо підкреслив, що це обумовлено передачею суверенних прав державами-членами
Європейському Союзу, причому такого роду передача прав не обмежена в часі.
Усі наступні перегляди установчих договорів не супроводжувалися зміною тимчасових рамок дії
цих актів.
За заг. правилом, регламенти, директиви загального характеру набирають сили на 20-й день після
їхнього опублікування в „Journal offіcіal”, якщо інше не передбачено в самому тексті даного акту.
Директиви, адресовані вузькому колу суб'єктів, і рішення, прийняті інститутами ЄС, як правило,
набирають сили з моменту їхньої нотифікації. У директивах і рішеннях може указуватися термін дії чи
термін, протягом якого розпорядження, що міститься в даному акті, повинне бути виконано. Рішення
СЄС набирають сили з моменту їхнього прийняття. Міжнародні угоди Співтовариств набирають сили
відповідно до положень міжнародного права і вказівок, що містяться в самих угодах.
Та обставина, що дія норм права ЄС, за загальним правилом, не лімітована в часі, звичайно, не
означає, що право ЄС як система являє собою щось застигле і нерухоме. Відповідно в праві ЄС діє і
застосовується загальний для всіх правових систем принцип, відповідно до якого більш пізній
нормативно-правовий акт замінює чи видозмінює аналогічний за своїм статусом правовий акт,
прийнятий раніше.
Дія норм визначається колом суб’єктів права ЄС, тобто певним колом осіб, держав-учасниць,
міжнародних організацій та інших суб’єктів, щодо яких застосовується, або може застосовуватись право
Євросоюзу.
Коло суб'єктів права ЄС визначають Договори про Євросоюз та функціонування Євросоюзу,

рішення СЄС. Багато положень Договору про функціонування ЄС мають своїми адресатами держави-
члени, Євросоюз, фізичні та юридичні особи. Про суб'єктів права ЄС йшлося також у рішеннях СЄС. У
своєму рішенні СЄС зазначив, що право ЄС являє собою особливий правопорядок, оскільки його
суб'єктами рівною мірою є держави-члени та їх громадяни, а також ЄС. Таким чином, суб'єктами права
Європейського Союзу є держави-члени, Євросоюз, фізичні і юридичні особи.
Дія за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:
а) загальної дії - поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави: громадяни,

іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди),
біженці; почесні громадяни, усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не
користуються правом екстериторіальності.
б) спеціальної дії - деякі нормативно-правові акти поширюються на всіх індивідуальних і

колективних суб'єктів певної держави, що діють у конкретній сфері суспільних відносин інші
охоплюють лише конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.).
в) виняткової дії - поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави
(іноземних громадян та осіб без громадянства). Так, іноземним громадянам не надаються окремі права і
на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни, бути
суддями,
Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом
- повним або частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де
вони офіційно перебувають
18. Імплементація норм права Європейського Союзу в національному праві держав-членів
Право Європейського Союзу сформувало унікальний та специфічний механізм імплементації його

норм в національне право держав-членів – сукупність правових та інституційних засобів, котрі
використовуються в рамках Європейського Союзу з метою реалізації норм права ЄС в національні
правопорядки держав-членів. Саме завдяки даному механізму забезпечується ефективна дія норм права
ЄС у національному праві держав-членів. При цьому ефективність норм права ЄС залежатиме від того,
наскільки всесторонньо держави- члени ЄС забезпечать їхню імплементацію та виконання на
національному рівні.
Насамперед дія міжнародних договорів визначається як правило, відповідно до положень
конституцій держав в яких закріплені та знаходять своє вираження концепції взаємодії міжнародного та
національного права. Імплементація – здійснення міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному
рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні акти. У
вузькому сенсі: створення порядку та процедур їх впровадження; У широкому: тлумачення, практику
застосування, забезпечення дотримання та виконання норм права, які відповідають праву ЄС, органами
державної влади; здійснення, виконання державою міжнародно-правових норм.
Етапи імплементації: 1) транспозиція (transposition) – переміщення норм правового акту ЄС,
котрий за своєю природою має вищу юридичну силу, у національний нормативно-правовий акт, що має
меншу юридичну силу 2) реалізація права ЄС (realization) – різноманітні практичні дії, котрі
застосовують національні органи державної влади щоб забезпечити ефективне функціонування норм
права ЄС, оскільки у багатьох випадках необхідно вжити практичних заходів, щоб правові норми права
ЄС дійшли до своїх адресатів 3) забезпечення виконання (enforcement)
Регламенти ЄС наділені прямою дією. Як правило, їхня реалізація та виконання здійснюється без
імплементаційних заходів з боку держав- членів. Проте, інколи існують випадки коли держави-члени
ЄС приймають певні дії, спрямовані на встановлення певних умов щодо їхньої імплементації стосовно
тієї сфери правовідносин у якій ЄС не вистачає компетенції. В такому випадку регламенти ЄС, котрі
можуть в даних сферах ефективно врегульовувати ті чи інші правовідносини, підлягатимуть
імплементації з боку держав-членів шляхом прийняття ними нормативно-правового акту, в який будуть
включатись положення регламенту ЄС. При цьому, вони підлягатимуть однаковому застосуванню в усіх
державах-членах ЄС, що у свою чергу виключає можливість їхньої підміни національними правовими
актами.
Директива ЄС може мати пряму дію лише тоді, коли закінчився крайній строк, який передбачений
щодо її імплементації. Недотримання строку імплементації директив тягне за собою можливість їхньої
прямої дії на території держав-членів. Якщо положення, що містилися в директиві, були чіткими,
повними і беззасте- режними а держава-член не імплементувала їх у своє національне право, Суд ЄС з
метою зміцнення ефективності права ЄС надаватиме приватній особі право посилатися безпосередньо
на директиви в національному суді.
Директива не може створювати обов’язки для приватних осіб і на положення директив не можна
посилатися у справах проти приватної особи в національних судах. Тим самим Судом ЄС виключилася
можливість надання директивам прямої горизонтальної дії. Основною метою надання прямої дії
директивам є забезпечення ефективної їх дії у націо- нальному праві держав-членів.
19. Поняття, ознаки та особливості загальних принципів права Європейського Союзу
У теорії права під принципами права розуміють основні засади, вихідні ідеї, що характеризують
зміст права, його закономірності й призначення в суспільстві. Універсальність, загальна значущість,
вища імперативність, що притаманні принципам права, зумовлюють їх особливу роль у структурі
правової системи.
Умовою стабільного розвитку ЄС є забезпечення його правової однорідності, що передбачає
дотримання державами- членами основних принципів функціонування ЄС та положень Конституційних
актів ЄС (в редакції Лісабонського договору), використання в своїй діяльності acquis communautaire.
Загальні принципи права є концентрованим виразом найбільш суттєвих рис і цінностей,

притаманних правовій системі ЄС.
Поняття «загальні принципи права», притаманні правовим системам держав-членів ЄС, було
сформульоване ще в період створення першого з трьох інтеграційних об’єднань — Європейського
співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС) та було зафіксовано в тексті його установчого акту —
Паризького договору про заснування ЄСВС 1951 р. Пізніше аналогічне положення було закріплене і в
двох Римських договорах 1957 р., які оформили заснування Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). При цьому, ані
поняття загальних принципів, ані їх змісту установчі договори не розкривали. На практиці це призвело
до того, що завдання із заповнення цієї прогалини фактично було покладено на Суд Європейських
співтовариств (нині — Суд Європейського Союзу)
Під загальними принципами права ЄС слід розуміти основні права і свободи у тому вигляді, як
вони сформульовані в Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950
р., і як вони випливають із спільних конституційних традицій держав-членів
Спектр поглядів щодо визначення конкретного переліку і змісту загальних принципів, які діють в
ЄС є досить широким.
Класифікація загальних принципів: 1) які є спільними для правових порядків держав-членів

(принцип правової визначеності; принцип законних очікувань; принцип пропорційності; основні права
людини); 2) які походять з природи права ЄС; 3) загальні принципи міжнародного права.
До основних принципів функціонування ЄС належать:
– принцип правової визначеності – заст права єс має бути передбачуваний, зобов’язує забезпечити
доступність до норм права ЄС; непорушність набутих прав; норми незворотні та непорушні
– принцип законних очікувань – забезпечення результату при дотриманні норм права єс;
очікування базуються на нормах права єс
– принцип поваги до основних прав людини – кристалізація завдяки рішенням суду єс хартія 2002
– ключовий нпа
– принцип єдиної правосуб’єктності;
– принцип субсидіарності;
– принцип пропорційності;
– принцип сумлінної співпраці;
– принцип інституційної рівноваги.
Принцип правової визначеності полягає у тому, що застосування права у конкретній ситуації

має бути передбачуваним. Цей принцип зобов’язує органи влади забезпечити доступність з’ясування
права тими, до кого воно застосовується (адресатами відповідних правових актів). Жодна з норм, які
приймають владні органи, не може бути застосованою до непоінформованих про неї осіб. Не
допускається, щоб законодавство ЄС набирало чинності до дати свого опублікування; при цьому термін
«дата опублікування» означає фактичну дату опублікування, а не ту, на яку опублікування мало
відбутися.
Складові:
непорушність та нескасовуваність набутих законних прав;
відсутність зворотної сили закону і неможливість застосування закону до особи, яка не могла
знати про його існування
Також, із загального принципу правової визначеності випливає право особи на використання
зрозумілої мови в судовому процесі та правило позовної давності, згідно з яким не можна визнати
документ незаконним, вимагати покарання або виконання зобов’язань після того, як збігли відведені
для цього строки.
Принцип законних очікувань значною мірою випливає з принципу правової визначеності. Він
спрямований на те, щоб у випадках, коли особа очікує, що досягне певного результату, якщо буде діяти
відповідно до правових норм — забезпечити захист цих очікувань. Тобто, особа має право діяти
(наприклад, займатись підприємництвом), розраховуючи на те, що існуюче законодавство буде
застосовуватись і надалі. Проте, принцип законних очікувань підлягає певним обмеженням. Так, право
ЄС захищає законні очікування лише розсудливих і обачних осіб. Якщо розумний і обачний
підприємець мав передбачити прийняття акту ЄС, який може вплинути на його інтереси, він не може
посилатися на правило законних очікувань, коли відповідну норму буде прийнято. Крім того, на цей
принцип можна посилатися лише у випадку, коли очікування мають законний характер.
Принципи пропорційності і субсидіарності мають особливе значення для правового порядку ЄС.
Формально вони закріплені в ст. 5 (3), (5) Договору про ЄС в Лісабонській редакції, а також у Протоколі
про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, ухваленому в 2007 р. разом із
Лісабонським договором.
Принцип рівності в контексті права ЄС полягає у забороні нерівного ставлення до ситуацій, які
можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних ситуацій, якщо подібне відношення не може
бути виправдане об’єктивними причинами. Поняття рівності притаманне значній кількості положень
Договору про функціонування ЄС, як загальних, так і спеціальних.
Особливе місце серед принципів права ЄС посідає принцип захисту основних прав людини.
Слід зазначити, що концепція основних прав людини на початкових етапах діяльності Європейських
співтовариств була цілком невластива для їх правопорядку, який ґрунтувався переважно на
економічних засадах. Певною мірою це було пов’язано з розподілом напрямів діяльності між
Європейськими співтовариствами й іншою регіональною організацією — Радою Європи, прерогативою
якої була саме сфера захисту прав людини. Проте, поступово Суд ЄС у своїх прецедентних рішеннях
обґрунтував необхідність дотримання фундаментальних прав людини в процесі застосування права ЄС.
При цьому, Суд ЄС посилався як на Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р. (прийняту в рамках Ради Європи), так і на конституційні традиції держав-членів ЄС у
сфері прав людини.
Таким чином, на сьогодні, загальні принципи права є концентрованим виразом найбільш суттєвих
рис і цінностей, притаманних правовій системі ЄС. В них знаходять свій вираз важливі демократичні
традиції, що поділяються державами-членами та самим ЄС. Враховуючи практику Суду ЄС і
національну судову практику держав-членів, можна дійти висновку, що дійсність нормативно-правових
актів ЄС у вирішальній мірі визначається тим, наскільки ці акти відповідають за своїм змістом не тільки
установчим договорам, але й загальним принципам права. Наявність невідповідності у випадку
порушення справи про анулювання нормативно-правових актів, прийнятих інститутами ЄС, в Суді ЄС
буде слугувати безперечною підставою для їх скасування. Це дозволяє говорити про загальні принципи
права як про вище, «надпозитивне джерело права ЄС», яке є критерієм легітимності законодавства, що
приймається інститутами ЄС і застосовується у випадку прогалин у ньому.
20. Зміст принципів субсидіарності та пропорційності та їх місце в системі загальних принципів
права Європейського Союзу
Принцип субсидіарності. Принцип субсидіарності визначає правові межі для реалізації

компетенції ЄС. ЄС не вживає заходів (за винятком тих сфер, які належать до його виключної
компетенції), якщо вони не є більш ефективними, ніж дії, вжиті на національному, регіональному чи
місцевому рівні. На вищий рівень управління необхідно виносити тільки ті питання, які не можуть бути
вирішені на нижчому рівні. Ця концепція може бути застосована і в державному управлінні, і в
інтеграційному об’єднанні. Субсидіарність заявлена як один з нормативних постулатів європейської
інтеграції.
Субсидіарність, як критерій вперше – в Єдиному європейському акті 1986 і на той момент

стосувався питань навколишнього середовища. Маастрихтський договір ввів принцип субсидіарності,
як принцип європейського права в цілому. Принцип субсидіарності був введений в засновницькі
договори Європейського Союзу в 1992 р.
Субсидіарність обмежується випадками, коли компетенція ЄС доповнює компетенцію держав-

членів. Також означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на
національному, регіональному та місцевому рівнях. Однією з характерних рис принципу субсидіарності
є забезпечення прийняття рішень якомога ближче до громадян ЄС, про що йдеться в преамбулі до
Протоколу No 2 «Про застосування принципів субсидіарності» та ст. 1 ДЄС.
Однією з головних умов застосування принципу субсидіарності є необхідність спільних дій.
Принципово новою гарантією дотримання принципу субсидіарності, включеною Лісабонським

договором 2007 р. в згаданий Протокол, став наділ парламентів держав-членів специфічним правом
вето на законопроекти ЄС, яке вони можуть здійснювати тільки на колективній основі.
Крім того, «Протокол про застосування принципів субсидіарності і пропорційності» національним

парламентом (палатами) надає ще один правовий механізм, що дозволяє контролювати дотримання
законодавчими інститутами ЄС принципу субсидіарності. Кожний з національних парламентів і будь-
яка з його палат (у разі двопалатних парламентів) вперше в історії ЄС отримують право ініціювати
звернення в Суд Європейського Союзу з позовами про анулювання законодавчих актів ЄС, що
суперечать, на їх думку, принципу субсидіарності. Дане право носить індивідуальний характер і не
залежить від позицій представницьких органів інших держав — членів Європейського Союзу.
Принцип субсидіарності не дає державам-членам підстав не виконувати рішення Союзу. Проте
через принцип верховенства права ЄС вони зобов'язані повністю і беззастережно виконувати ухвалене
рішення. В той же час держави-члени набувають у такому разі права оспорювати документ в судовому
порядку шляхом подачі в Суд Європейського Союзу «позову про анулювання», посилаючись на
порушення засновницького договору. Офіційне тлумачення і вирішення суперечок, витікаючих із
застосування принципу субсидіарності, як видно, залишається за Союзом в цілому і в особі його Суду.
Політичне значення принципу субсидіарності полягає в тому, що він покликаний звужувати

масштаби діяльності ЄС до тих проблем, рішення яких необхідне, створюючи тим самим деякий бар\'єр
проти надцентралізації.
Принцип пропорційності. Як і принцип субсидіарності, принцип пропорційності регулює

здійснення повноважень ЄС. Дії ЄС повинні бути обмежені тим, що необхідно для досягнення цілей
Договорів. Іншими словами, зміст і форма дії повинні відповідати переслідуваній меті.
Принцип пропорційності викладений у ДЄС. Критерії його застосування викладені в Протоколі,

що додається до Договорів.
Аналогічно до принципу субсидіарності, контроль за дотриманням принципу пропорційності при

реалізації компетенції інституцій ЄС здійснюють національні парламенти. Законодавчі акти повинні
мотивуватись і обґрунтовуватись на відповідність принципу пропорційності. Принцип пропорційності
стосується усіх сфер компетенції ЄС (не тільки спільної компетенції ЄС та держав-членів, але й
виключної компетенції ЄС), а також більше стосується конкретних заходів – вимагає щоб заходи ЄС не
створювали надмірних проблем для держав-членів.
В той же час в рамках контролю за дотриманням принципу пропорційності парламенти держав-

членів (або їх палати) не наділяються правом голосу і прямо не уповноважені ініціювати подачу позовів
до Суду Європейського Союзу. Подібні позови про анулювання прийнятих актів ЄС можуть, проте,
подаватися будь-якою державою-членом, зокрема за пропозицією його парламенту або однієї з палат,
якщо це передбачено конституційним правом відповідної держави.
Принципи пропорційності і субсидіарності мають особливе значення для правового порядку ЄС.
Формально вони закріплені в ст. 5 (3), (5) Договору про ЄС в Лісабонській редакції, а також у Протоколі
про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, ухваленому в 2007 р. разом із
Лісабонським договором.
21. Принцип прямої дії права ЄС та механізми його застосування в процесі взаємодії права ЄС та
національного права держав-членів.
Принцип прямої дії права Європейського Союзу
Вперше визначений Судом в Рішенні у справі 26/62 «Van Gen en Loos» (1963 р) перша спроба
приватних сторін застосувати право ЄС безпосередньо, правомірність чого була підтверджена Судом.
Формулюючи принцип прямої дії права Європейських співтовариств, Суд дотримувався концепції
прямої дії права, відомої в теорії права більшості розвинених країн світу. Саме пряма дія права ЄС
(спочатку права Європейських співтовариств) послужила фундаментом для становлення стійкого і
безпосереднього правового зв'язку громадян держав-членів з ЄС, яка в 1992 році була оформлена як
"громадянство Союзу".
Крім того, що деякі закони ЄС є вищими за національне законодавство, деякі закони ЄС мають
прямий вплив на його громадян. Пряма дія застосовується лише до законів ЄС, які є обов’язковими,
чіткими, точними та безумовними.
Для функціонування Євросоюзу характерною є також пряма дія багатьох положень права ЄС,
закріплених в установчих договорах, постановах інститутів ЄС у формі регламентів, директив та
рішень, угодах з третіми країнами та актах органів співробітництва, створених на базі таких угод.
Завдяки принципу прямої дії керівні органи ( інститути ) ЄС отримують можливість

безпосередньо регулювати суспільні відносини за участю громадян і їх об'єднань, надавати їм права і
покладати на них обов'язки. Завдяки прямій дії права Євросоюзу фізичні та юридичні особи держав-
членів можуть відстоювати надані їм нормами установчих договорів та постанов інститутів Євросоюзу
права безпосередньо в Суді ЄС та в національних судах своїх держав.
Положення права Євросоюзу можуть застосовуватися у національних судах водночас з

положеннями внутрішнього права під час розгляду судових справ.
Суд ЄС критерії щодо норм прямої дії права ЄС: містити чіткі та однозначні зобов’язання; бути
вичерпними, тобто не вимагати додаткових актів з їхньої імплементації; не обумовлюватися
застереженнями з боку держав.
Групи норм прямої дії
Повна пряма дія: положення регламентів, установчих договорів та деяких рішень мають повну
пряму дію (регулювати відносини як між державами та їхніми фізичними та юридичними особами –
«вертикальна пряма дія», так й між самими останніми – «горизонтальна пряма дія»).
Часткова пряма дія: Положення директив, рішень, що адресуються державам-членам, а також

міжнародних угод та постанов органів (регулювати відносини тільки між державами та їхніми
фізичними та юридичними особами – «вертикальна пряма дія»).
Все це позначається на визначенні кола тих, до кого можна вчиняти позов у судах. У випадку
горизонтальної прямої дії фізичні та юридичні особи можуть посилатися на положення права
Євросоюзу в судовому процесі проти інших фізичних та юридичних осіб, а у випадку вертикальної
прямої – тільки проти держав-членів.
Суд ЄС – офіційне тлумачення норм права Євросоюзу і встановлює, які з приписів права
Євросоюзу мають характер прямої дії, а які ні. Суд ЄС поширив сферу застосування цього принципу на
інші джерела права ЄС, навіть на ті, які спочатку задумувалися як акти, позбавлені прямої дії
Принцип прямої дії не має універсального характеру в тому сенсі, щоб автоматично
поширюватися на всі норми права ЄС. Визнання конкретної норми права ЄС як безпосередньо діючої
залежить, по-перше, від джерела, в якому вона закріплюється; по-друге, від змісту самої норми.
Регламенти ЄС наділені прямою дією. Як правило, їхня реалізація та виконання здійснюється без
імплементаційних заходів з боку держав- членів. Проте, інколи існують випадки коли держави-члени
ЄС приймають певні дії, спрямовані на встановлення певних умов щодо їхньої імплементації стосовно
тієї сфери правовідносин у якій ЄС не вистачає компетенції. В такому випадку регламенти ЄС, котрі
можуть в даних сферах ефективно врегульовувати ті чи інші правовідносини, підлягатимуть
імплементації з боку держав-членів шляхом прийняття ними нормативно-правового акту, в який будуть
включатись положення регламенту ЄС. При цьому, вони підлягатимуть однаковому застосуванню в усіх
державах-членах ЄС, що у свою чергу виключає можливість їхньої підміни національними правовими
актами.
Директива ЄС може мати пряму дію лише тоді, коли закінчився крайній строк, який передбачений
щодо її імплементації. Недотримання строку імплементації директив тягне за собою можливість їхньої
прямої дії на території держав-членів. Якщо положення, що містилися в директиві, були чіткими,
повними і беззасте- режними а держава-член не імплементувала їх у своє національне право, Суд ЄС з
метою зміцнення ефективності права ЄС надаватиме приватній особі право посилатися безпосередньо
на директиви в національному суді.
Директива не може створювати обов’язки для приватних осіб і на положення директив не можна
посилатися у справах проти приватної особи в національних судах. Тим самим Судом ЄС виключилася
можливість надання директивам прямої горизонтальної дії. Основною метою надання прямої дії
директивам є забезпечення ефективної їх дії у націо- нальному праві держав-членів.
Три групи НПА за ступенем прямої дії:
1) акти, які в повному обсязі і поза всяких умов мають пряму дію. Це регламенти, рішення та
деякі інші нормативні правові та індивідуальні акти, що виходить від європейських недержавних
органів та інститутів;
2) на акти, що мають пряму дію лише при дотриманні певних умов і вимог, сформульованих і
закріплених у відповідних рішеннях Європейського суду справедливості. Це, зокрема, директиви,
договірні акти, укладені Європейськими співтовариствами з третіми країнами, і ряд інших актів. При
цьому, нерідко бувають такі ситуації, коли один і той же джерело включає норми, одні з яких володіють
прямою дією, а інші не мають такого (наприклад, норми-цілі, норми-дефініції і др);
3) на акти, які не можуть ні за яких обставин і умов в даний час мати прямої дії. акти, що
приймаються в процесі співпраці поліцій і судових органів держав-членів у кримінально-правовій
сфері.
Які вимоги існують до норм, щоб вони мали пряму дію – внаслідок судових рішень суд єс
розробив критерії
1) в тій чи іншій мірі стосуються прав і свобод індивідів;

2) можуть і повинні бути безпосередньо забезпечені національними судами;
3) є чіткими і яскраво вираженими;
4) не вимагають для своєї реалізації прийняття будь-яких додаткових актів або інших заходів з
боку національних органів та інститутів, так само як і з боку держав-членів;
5) в силу своєї ясності і чіткої вираженості не потребують тлумаченні;
6) не залишають для держав-членів ніякої "скільки-небудь істотної свободи і можливості
розсуду" в процесі їх застосування.
22. Принцип верховенства (примату) права ЄС та механізми його застосування в процесі

взаємодії права ЄС та національного права держав-членів
Принцип примату (верховенства) права ЄС – коли виникає конфлікт між правом ЄС та

національне право, право ЄС має вищу юр. силу. норми правової системи ЄС мають більшу юридичну
силу порівняно із нормами правових систем держав-членів.
Принцип верховенства права Європейського Союзу стосується в однаковій мірі як норм
первинного, так і норм вторинного (похідного) права Європейського Союзу.
В розумінні європейського права принцип верховенства права ЄС стосується усіх національних

норм права, незалежно від їх місця в ієрархії джерел права, в тому числі конституційних норм. З точки
зору застосування принципу верховенства права ЄС немає значення, коли норми національного права
набрали чинності, до чи після набрання чинності договорів про створення та функціонування ЄС.
Принцип верховенства права ЄС, як і більшість принципів, що характеризують право ЄС,

сформувався на основі практики Суд Європейського Союзу. Це не закріплено в договорах ЄС, хоча
є коротка декларація, що додається до Лісабонської угоди з цього приводу. У цих випадках Суд
пояснив, що примат права ЄС має застосовуватися до всіх національних актів, незалежно від того, були
вони прийняті до або після відповідного акту ЄС. Оскільки право ЄС стає вищим за національне
законодавство, принцип примату спрямований на те, щоб громадяни були однаково захищені
законодавством ЄС на всіх територіях ЄС.
Слід зазначити, що примат права ЄС застосовується лише там, де країни ЄС передали суверенітет
ЄС — у таких сферах, як єдиний ринок, навколишнє середовище, транспорт тощо. Однак воно не
застосовується у таких сферах, як соціальна політика та оподаткування.
Однак верховенство законів ЄС не вважається абсолютним. Наприклад, якщо нормативні акти ЄС

мають перевагу над національним законодавством, оскільки вони мають пряму дію, директиви не
мають переваги, якщо вони не були включені в національне законодавство та не застосовуються.
Юрисдикційні органи держав-членів:
а) у разі протиріч між нормами права ЄС і національного права приймають рішення,

користуючись джерелами права ЄС;
б) тлумачать норми внутрішньодержавного права відповідно до норм права ЄС;
в) у разі колізій між чинним законодавством ЄС та установчими договорами цієї організації

призупиняють судовий процес і направляють запит до Суду ЄС. Якщо Суд ЄС визнає законодавчий акт
ЄС недійсним, національні суди вирішують справу на підставі норм установчих договорів.
Вищий принцип, який регулює співвідношення права ЄС із національними правовими

системами. З самого початку принцип верховенства права Співтовариства не був закріплений в
установчих договорах, що становило проблему, оскільки не в усіх правових системах держав-членів
був закріплений примат європейського або міжнародного права. Через це така держава-член могла
шляхом прийняття більш пізнього національного законодавчого акту скасувати дію, наприклад, деяких
положень установчих договорів, які по суті є міжнародними договорами та на них в цій частині
розповсюджується принцип lex posteriori derogate leggi priori.
Фактично Суд ЄС аргументував свою позицію щодо верховенства права ЄС кількома тезами.
По-перше, на думку Суду ЄС, першість права Спільнот випливає з самого характеру правового
порядку Спільнот, як це бачимо у рішенні в справі Costa v E.N.E.L.
По-друге, цей принцип випливає з компетенції інституцій Спільнот, яка формується з
повноважень, переданих державами-учасницями. Тож право Спільнот повинно мати перевагу і в
силу його особливого характеру та вищої юридичної сили його норм порівняно з національним
законодавством, і як результат застосування виключної компетенції Спільнот, сформованої
внаслідок волевиявлення країн-членів.
Безпосереднє нормативне закріплення принципу верховенства права Європейського Союзу як

основоположного принципу передбачав договір про Конституцію для Європейського Союзу.
Принцип верховенства права Європейського Союзу належить до загальних принципів права ЄС і є

однією з фундаментальних засад правової системи ЄС. Зазначений принцип напряму не передбачений
нормами договорів щодо Європейського Союзу, а випливає перш за все з практики Суда
Справедливості ЄС. Закріплення принципу верховенства права ЄС в Конституції ЄС надало би йому
більш чіткої формальної визначеності, але, попри неприйняття Конституції ЄС, зазначений принцип
сприяє вирішенню колізійних питань поміж правовою системо ЄС та національними правовими
системами країнучасниць.
23. Інші принципи матеріального та процесуального права ЄС
ДЄС: «Союз має правосуб’єктність». Це положення визначає принцип єдиної правосуб’єктності

– основний принцип функціонування ЄС, відповідно до якого при правовідносинах ЄС виступає як
єдине ціле. Сутність та зміст правосуб’єктності Європейського Союзу проявляються у такому:
1) визнання ЄС єдиним суб’єктом компетенції, наданої державами-членами і реалізованої ним

через власні інститути, органи та установи;
2) єдиною системою правових актів ЄС (регламентів, директив тощо), які видаються у всіх сферах
його компетенції;
3) правом ЄС укладати міжнародні угоди з іноземними державами та міжнародними

організаціями;
4) наявністю у ЄС «максимально широкої правоздатності» юридичних осіб на території всіх його

держав-членів, вказуючи можливість набуття у власність рухомого та нерухомого майна;
5) визнанням деліктоздатності ЄС, тобто його здатністю відповідати за укладені ним договори, за
нанесену шкоду іншим особам і за інших обставин;
6) існуванням у ЄС привілеїв та імунітетів на території держав-членів, які гарантовані спеціальним

протоколом до уста- новчих документів;
7) можливістю створення дипломатичних місій ЄС в іно- земних державах і при міжнародних

організаціях;
8) фінансовою автономією ЄС, яка передбачає наявність власного бюджету, фінансованого з

«власних ресурсів», але без права самостійно визначати їх систему та величину. Із принципу єдиної
правосуб’єктності існують два винятки. Перший пов’язаний із поширенням у механізмі управління ЄС
«децент- ралізованих установ», за якими визнається право власної право- суб’єктності, формально
відокремленої від ЄС. Ці установи ма- ють назву агентств, центрів, бюро, фондів, фундацій тощо.
До установ ЄС належать: Європейський інвестиційний банк, установи у соціально-трудовій сфері

(Європейський центр розвитку професійної освіти (CEDEFOR), Європейська фундація з покращення
умов життя та праці (EUROFOUND) тощо), уста- нови в медичній, санітарній та продовольчій сферах
(Європейське агентство з лікарських засобів (EMEA), Європейський центр з профілактики та контролю
захворюваності (ECDC) тощо), установи у сфері промисловості, транспорту та телекомунікацій
(Європейське агентство з морської безпеки (EMSA), Європейсь- ке агентство з авіаційної безпеки
(EASA) тощо), установи в природоохоронній сфері (Європейське агентство з охорони довкілля (EEA)),
установи в межах простору свободи, безпеки і правосуд- дя Європейського Союзу (Європейське
поліцейське управління (EUROPOL), Європейський підрозділ співпраці у галузі юстиції (EUROJUST)
тощо), установи в межах спільної зовнішньої полі- тики і політики безпеки (Європейське оборонне
агентство (EDA), Інститут Європейського Союзу досліджень безпеки (ISS), Супутниковий центр
Європейського Союзу (EUSC) тощо) тощо.
Самостійна правосуб’єктність надана Європейському центральному банку, відповідно до ч. 3 ст.

282 Договору про функціонування Європейського Союзу. Другий виняток стосується долі
Європейського співтовариства з атомної енергії, утвореного Римськими договорами 1957 р., установчий
договір якого залишається в силі, що було підтверджено при укладенні Лісабонського договору 2007 р.
Принцип поділу компетенції. При підготовці та прийнятті Лісабонського договору ставилось

завдання розділити компетенцію ЄС та держав-членів. Відповідно до принципу поділу компетенції, в
Договорі про Європейський Союз та Договорі про функціонування Європейського Союзу (в редакції
Лісабонського договору) компетенція поділяється на виключну, спільну, допов- нюючу та спеціальну.
Відповідно до ст. 2 Договору про функціонування Європейського Союзу, виключна компетенція
означає, що у випадках, коли установчі договори надають ЄС компетен- цію у визначеній сфері, то
тільки ЄС може займатися законотво- ренням і ухвалювати юридично зобов’язуючі акти; держави-
члени не можуть самостійно здійснювати подібні дії, окрім як у випадку, якщо вони уповноважені на це
ЄС, або з метою втілення у життя актів ЄС. ЄС належить виключна компетенція у таких сферах:
1) Митний союз;
2) встановлення правил конкуренції, потрібних для функціонування внутрішнього ринку;
3) монетарна політика для держав-членів, валютою яких є євро;
4) збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики щодо рибальства;
5) спільна торгівельна політика. До виключної компетенції ЄС також віднесено укладення

міжнародних угод з питань, що є наслідком з реалізації його внутрішньо- політичної компетенції.
Спільна компетенція ЄС та держав-членів означає, що у визначених установчими договорами

сферах як ЄС, так і держави-члени можуть ухвалювати обов’язкові акти. Спільною вважається
компетенція, яку не можна віднести до виключної та доповнюючої компетенції.
Відповідно до ст. 4 Договору про функціонування Європейського Союзу спільна компетенція

Союзу та держав-членів охоплює такі головні сфери:
1) внутрішній ринок;
2) аспекти соціальної політики, визначені в Договорі про функціонування Європейського Союзу;
3) економічне, соціальне та територіальне гуртування;
4) сільське господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів;
5) довкілля;
6) захист споживачів;
7) транспорт;
8) транс’європейські мережі;
9) енергетика;
10) простір свободи, безпеки та правосуддя;
11) спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я – в аспектах, визначених у Договорі про
функціонування Європейського Союзу. До цього переліку також включають сферу досліджень, техно-
логічного розвитку та космосу і сферу співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги, якщо
здійснення цієї компетенції ЄС не перешкоджає державам-членам здійснювати їхні компетенції.
Доповнююча компетенція визначається ст. 6 Договору про функціонування Європейського

Союзу, та охоплює такі сфери: 1) охорона та зміцнення здоров’я людини; 2) промисловість; 3) культура;
4) туризм; 5) освіта, професійне навчання, молодь та спорт; 6) цивільний захист; 7) адміністративна
співпраця.
Спеціальна компетенція не належать до тих видів, назви яких спеціально згадуються в

установчих договорах. Вона стосується сфер, які визначені в установчих договорах, але не належать до
виключної, спільної та доповнюючої компетенцій. Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 2 Договору про
функціонування
Європейського Союзу, спеціальною компетенцією ЄС наділений у сферах: 1) координація

економічної політики держав-членів; 2) координація політики зайнятості; 3) визначення та здійснення
спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Принцип сумлінної співпраці. Фундаментальний принцип, на якому ґрунтується ЄС, є принцип

сумлінної співпраці (відо- мий також як принцип солідарності, принцип лояльної співпраці, принцип
щирої співпраці) виражений в ч. 3 ст. 4 Договору про Європейський Союз: «Згідно із принципом
сумлінної співпраці, Союз та держави-члени з цілковитим взаємним шануванням допомагають один
одному виконувати завдання, що випливають з Договорів. Держави-члени вживають усіх належних
заходів, загальних чи спеціальних, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що випливають з Договорів
чи актів інституцій Союзу.
Держави-члени сприяють виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що можуть
загрожувати досягненню цілей Союзу».
Принцип сумлінної співпраці стосується не лише співпраці між ЄС та державами-членами, між
держава- ми-членами, але й до інституцій ЄС. Зокрема, ч. 2 ст. 13 Договору про Європейський Союз
передбачає, що інституції взаємодіють на засадах сумлінної співпраці. До головних обов’язків, які
випливають з принципу сумлінної співпраці, належить обов’язок забезпечення примату права ЄС щодо
права національного, заборона прийняття норм національного права, які суперечать праву ЄС,
відповідальності держав-членів за порушення норм права ЄС тощо.
Прикладом сумлінної співпраці є обов’язок держав-членів надавати допомогу і сприяти державі-

члену, яка піддалась збройній агресії з-за кордону відповідно до принципу колективної самооборони,
визначеному в ч. 7 ст. 42 Договору про Європейський Союз: «Якщо держава-член зазнає збройної
агресії на її території, інші держави-члени мають щодо неї обов’язок усіма доступними для них
засобами допомагати їй та підтримувати її».
Принцип інституційної рівноваги. Принцип інституційної рівноваги в ЄС відіграє ту ж роль, що

і принцип поділу влад у демократичних країнах.
Відповідно до ст. 13 Договору про Європейський Союз, інституційний механізм ЄС включає в

себе 7 інституцій: Європейський Парламент, Європейську Раду, Раду ЄС, Європейську Комісію, Суд
ЄС, Європейський центральний банк, Рахункову палату. Суд ЄС у справі С – 70/88 визначив, що
«встановлюючи систему поділу компетенції між інституціями, визначаючи власну роль інституцій в
інституційній структурі Договори створили інституційну рівновагу». Європейський Парламент,
Європейська Рада, Рада ЄС та Європейська Комісія певною мірою виконують функції як законодавчої,
та виконавчої влади.
Функціонування інституційної системи ЄС характеризується такими особливостями:
1) відсутністю поділу на законодавчу та виконавчу влади (у законодавчому процесі беруть участь

Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада ЄС та Європейська Комісія);
2) на відміну від національних парламентів, Європейський Парламент не має права законодавчої

ініціативи (це повноваження Європейської Комісії) і не може самостійно приймати правові акти;
3) Європейська Комісія, яка номінально є виконавчим органом ЄС, водночас володіє правом
законодавчої ініціативи та може самостійно видавати правові акти (регламенти, директиви, рішення,
рекомендації, думки). Юрисдикція Суду ЄС як судової гілки влади охоплює всі сфери компетенції ЄС,
крім окремих винятків, прямо передбачених у Договорах (питання зовнішньої політики та політики
безпеки).
Поряд із принципами функціонування ЄС є принципи європейського врядування. У Білій книзі

Європейського врядування, прийнятій Європейською Комісією у 2001 р., поняття врядування
визначалось як «правила, процеси і поведінка, що впливають на те, яким чином застосовується влада на
європейському рівні, особливо у питаннях відкритості, участі, підзвітності, ефективності та
злагодженості». Біла книга визначає п’ять принципів європейського врядування, які за своїм змістом
тісно пов’язані із принципами функціонування ЄС:
1. Відкритість. Інституції повинні працювати більш від- крито. Вони повинні активно
обмінюватись інформацією з дер- жавами-членами ЄС стосовно того, що робить ЄС та які рішення він
приймає участь.
2. Якість, релевантність та ефективність політики ЄС залежить від участі широкого кола осіб
та організацій на всьому шляху творення політики – від її планування до впровадження.
3. Підзвітність. Ролі у законодавчому та виконавчому процесах повинні бути більш зрозумілими.

Кожна з інституцій ЄС повинна пояснювати і брати відповідальність за те, що вона робить для Європи.
4. Ефективність. Політика повинна бути ефективною і своєчасною, такою, що забезпечує все на

підставі чітких за- вдань, оцінки майбутнього впливу з використанням попередньо- го досвіду.
5. Узгодженість. Політика та всі рішення повинні бути легкозрозумілими. Потреба в узгодженості

постійно зростає внаслідок різноманітності присутньої в ЄС. Регіональна та міс- цева влада все частіше
бере участь у реалізації політики ЄС, що посилює важливість узгоджених дій.
Всі перелічені вище принципи, як функціонування, так і європейського врядування, відображені в

установчих догово- рах та інших актах ЄС. Дотримання цих принципів повинно сприяти стабільному
розвитку ЄС та вирішенню питання ефек- тивної взаємодії ЄС та держав-членів ЄС.
24. Поняття, ознаки та особливості джерел права Європейського Союзу
Джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.
Джерелами права Євросоюзу є форми фіксації норм, що регулюють відносини інтеграції в

рамках цього об’єднання. Право Європейського Союзу має оригінальну систему джерел. Форми
(джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої
системи ієрархією актів. Система джерел права Європейського Союзу включає в себе дві групи
актів - акти первинного права і акти вторинного права.
Основними джерелами права Євросоюзу є:
• Установчі: Договір про Євросоюз (змінений і доповнений Маастрихтський договір про

Європейський союз 1992 р.); Договір про функціонування Євросоюзу (змінений і доповнений Римський
договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р.); та Договір про Євроатом,
Хартія Європейського союзу про основні права 2000 р.
• міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб’єктами міжнародного

права; є самостійним джерелом права ЄС і формують основу зовнішніх зносин Євросоюзу. Акти
інститутів Євросоюзу поділяються на ухвалені відповідно до законодавчої та незаконодавчої
процедур, а також інші обов’язкові постанови інститутів ЄС.
• акти інститутів Євросоюзу зобов’язального характеру у формі регламентів, директив, рішень,
конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді Євросоюзу тощо;
• рішення органів співробітництва зобов’язального характеру, створених на основі міжнародних
угод Співтовариства.
Писані джерела права Євросоюзу публікуються у Офіційному віснику Європейського союзу.
Міжнародні угоди ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями публікуються як додаток до
актів (регламентів), за допомогою яких вони ухвалюються Радою.
неписані
• цінності;
– повага до прав людини, свободи, демократії, рівноправності, правової держави і дотримання
прав людини включаючи права осіб що належать до національних меншин;
– загальний мир між своїми народами;
– свобода, безпека та гарантії правосуддя;
– безперешкодний рух громадян в середині ЄС.
повага до людської особистості, свобода, демократія, рівність, правова держава,
дотримання прав людини, дотримання прав осіб, які належать до меншин, плюралізм,
недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність, рівність чоловіків та жінок
• принципи права; Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як норми jus

cogens є універсальними і обов’язковими для всіх суб'єктів міжнародного права, що
підтверджується у преамбулі Договір про ЄС і Конституціях ряду держав-членів ЄС і є
обов’язковими для держав-членів ЄС. + принципи самого права ЄС
• міжнародні звичаї, що склалися в процесі діяльності Євросоюзу; для заповнення прогалин у

праві ЄС і для його подальшого розвитку. Однак роль звичаїв у правовому регулюванні
процесів європейської інтеграції є дуже обмеженою. За час існування європейських
співтовариств і Європейського союзу склалася невелика кількість звичаїв, які переважно
регулюють відносини між інститутами інтеграційних об’єднань.
Допоміжними джерелами права Євросоюзу є:
• акти інститутів Євросоюзу рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій,

кваліфікованих думок, декларацій тощо;
• рекомендаційні акти органів співробітництва, створених у рамках міжнародних договорів між
ЄС і третіми країнами;
• рішення Суду ЄС;
• доктрина. при тлумаченні норм права ЄС, закріплених у основних джерелах.
Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать кілька міжнародних договорів
установчого характеру.
«Установчі договори у вузькому сенсі».
Паризький договір про Європейського об’єднання вугілля і сталі 1951,
Римський договір про заснування ЄС 1957 р.,
Римський договір про створення Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом) 1957
р.,
Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 року,
Лісабонський договір 2007 р.,
у широкому сенсі
+ договори, які їх змінюють і доповнюють: Брюссельський договір, який засновував єдину Раду і
єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р.
Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р.
Єдиний європейський акт 1986 р.
Амстердамський договір про зміну Договору про європейський Союз
Ніццький договір 2001 р.
Рішення Суду ЄС не згадуються серед джерел права Євросоюзу. Однак завдяки практиці Суду ЄС
у правовій системі Євросоюзу формується прецедентне право. Частина рішень Суду ЄС входить до
acquis communautaire.
Доктрина – допоміжне джерело, переважно,
Таким чином, особливий характер права Євросоюзу проявляється також у різноманітності

його джерел і процедурах їх ухвалення. Власні джерела права Євросоюзу доповнюють джерела
міжнародного права та внутрішнього права держав-членів ЄС.
До актів первинного права відносяться усі установчі договори Європейського Союзу. За

своєю юридичною природою акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів
первинного права мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших норм
Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.
До актів вторинного права відносяться акти, які приймаються інститутами Союзу, а також
всі інші акти, що приймаються на основі установчих договорів.
25. Система джерел права Європейського Союзу та їх класифікація
Джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.
Джерела права ЄС: первинне право, вторинне право та додаткове право.
Первинне право
– установчі: Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС та Договір про Європейське
співтовариство з атомної енергії — Євратом
– угоди про внесення змін до них;
– протоколи, що додаються до установчих договорів та до договорів про внесення змін;
– договори про вступ нових країн до ЄС;
– Хартія основоположних прав (з моменту Лісабонського договору — грудень 2009 р.);
– загальні принципи права, встановлені Судом Європейського Союзу.
Вторинне право
Акти, прийняті інституціями ЄС, що дозволяють ЄС здійснювати повноваження, які можна

розділити на дві категорії:
1) перелічені у статті 288 ДФЄС: регламенти, директиви, рішення, висновки та рекомендації;

2) ті, які не перелічені у статті 288 ДФЄС, тобто нетипові дії, такі як повідомлення та резолюції.
У більшості випадків у договорах детально описується тип акту, який потрібно використовувати.
Як виняток, стаття 296 ДФЄС дозволяє установам вибирати тип акту для прийняття в кожному
окремому випадку.
Міжнародні угоди з країнами, що не входять до ЄС, або з міжнародними організаціями також є

невід’ємною частиною права ЄС. Вони відокремлені від первинного права та вторинного законодавства
та утворюють категорію sui generis. Згідно з деякими рішеннями СЄС, вони можуть мати пряму дію, а
їхня юридична сила є вищою за підзаконне законодавство.
Додаткові (допоміжні) джерела права (конкретно не згадані в договорах):
 прецедентне право Суду ЄС;

 міжнародне право — часто джерело натхнення для СЄС при розробці своєї прецедентної
практики. Суд ЄС посилається на писане право, звичаї та звичаї;
 загальні принципи права – неписані джерела права, розроблені судовою практикою СЄС. Вони
дозволили СЄС впроваджувати правила в різних сферах, які не згадуються в договорах.
ДФЄС також запроваджує ієрархію норм.
Законодавчі акти (ст. 289 ДФЄС) — це правові акти, що приймаються за звичайною або
спеціальною законодавчою процедурою.
Делеговані акти (стаття 290 ДФЄС) є юридично обов’язковими актами, які дозволяють
Європейській комісії доповнювати або змінювати неістотні частини законодавчих актів ЄС.
Повноваження Європейської комісії приймати такі акти надаються Європейським парламентом або
Радою.
Виконавчі акти (ст. 291 ДФЄС). Ці акти, як правило, приймаються Комісією, яка імплементує
право ЄС у певних випадках, Рада також може приймати імплементаційні акти.
Правова природа Європейського Союзу як утворення sui generis позначилася на системі його
джерел. Право ЄС покликано забезпечувати розвиток інтеграційних процесів між державами-членами.
Класифікація:
1) за способом утворення:
- первинні (основні); акти, укладені безпосередньо державами-членами та Європейським Союзом

як установчою владою вказаного інтеграційного утворення (ДЄС, ДФЄС, договори, що вносять зміни
до них, Хартія про основоположні права ЄС, договори про приєднання нових держав тощо). Вони
мають вищу юридичну силу і їх юридична чинність не може оспорюватися у Суді ЄС.
- вторинні (похідні). приймаються інституціями ЄС на підставі первинних і, відповідно, повинні їм

відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви,
рішення, висновки, рекомендації тощо).
У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:

- законодавчі;
- незаконодавчі.
Акт є законодавчим, якщо:
а) за юридичною формою ухвалений як регламент, директива або рішення, що має юридично

обов’язкову силу (рекомендації та висновки юридично обов’язкової сили не мають, відтак не є
законодавчими актами);
б) прийнятий відповідними суб’єктами (інституціями): Європейським парламентом або Радою

(якщо, приміром, акт ухвалено під назвою «регламент» іншою інституцією (ЄЦБ, Європейською
комісією), то він не буде вважатися законодавчим актом) Європейський Парламент отримав право
законодавчої ініціативи за Лісабонським Договором. З початку заснування ЄС це право належало
винятково Європейській Комісії.
в) прийнятий з дотриманням законодавчої процедури (звичайної або спеціальної) (ст. 289 ДФЄС).
На всяк випадок: За «звичайною законодавчою процедурою» рішення приймаються спільно
Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Процедура складається з 3 фаз.
1) Європейська комісія направляє свої пропозиції до Європейського Парламенту та Ради Міністрів;
Європейський Парламент висловлює свою позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою
більшістю приймає «спільну позицію» та надсилає її до Європейського Парламенту.
2) Протягом 3 місяців Європейський Парламент може
а) прийняти «спільну позицію»;
б) відхилити документ абсолютною більшістю голосів, — у цьому випадку документ вважається
неприйнятим;
в) запропонувати доповнення абсолютною більшістю голосів, — у такому разі текст з доповненнями
надсилається до Європейської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо
доповнень;
3) Протягом 3 місяців Рада Міністрів кваліфікованою більшістю може прийняти всі доповнення
Європейського Парламенту. Тоді акт вважається прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з
доповненням, створюється Узгоджувальний комітет. Узгоджувальний комітет протягом 6 тижнів повинен
виробити спільний текст акту; якщо не досягнуто домовленості стосовно спільного тексту документу, акт
вважається неприйнятим. Якщо вдалося досягти домовленості стосовно спільного тексту документу, Рада
Міністрів та Європейський Парламент, кожний відповідно до власної процедури, повинен прийняти його
протягом 6 тижнів. Якщо один з інститутів не прийняв запропонований акт, він вважається неприйнятим.
За «спеціальною законодавчою процедурою», Рада ЄС після одностайного рішення про прийняття
нормативного акту повинна отримати обов'язкову згоду чи погодження Європейського Парламенту. В деяких
випадках відповідно до сфери їх комплектації також необхідно отримати згоду дяких інших інститутів ЄС (ЄЦБ,
Європейський суд аудиторів,Комітет регіонів, тощо.
Парламент разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура
спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
Парламент контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право
висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
Поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
2) за юридичною силою
а) обов’язкові (у порядку ієрархічності):
- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права (як такого);
- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів, Хартія про основоположні
права ЄС та договори про приєднання нових держав-членів;
- загальні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС;
- міжнародні договори ЄС (як виняток міжнародні договори держав-членів);
- нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти, директиви, рішення тощо);
б) рекомендаційні:
- висновки, правові позиції, загальні орієнтири тощо.
3) за формою зовнішнього виразу:
- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про
приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені
інституціями ЄС);
- неписані (принципи, звичаї, цінності);
4) за сферою дії:
- внутрішні – ті, що діють виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти

інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);
- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС,
змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).
5) за суб’єктом прийняття (відповідно відрізняються процедурою прийняття):
- джерела, що приймаються державами-членами (установчі договори ЄС);
- джерела, що приймаються ЄС як суб’єктом права (міжнародні угоди ЄС);
- акти інституцій – Ради, Парламенту, ЄК, ЄР, ЄЦБ тощо.
26. Джерела «первинного права» Європейського Союзу та їх юридична природа
Первинне право – акти, укладені безпосередньо державами-членами та Європейським Союзом як

установчою владою вказаного інтеграційного утворення; мають вищу юридичну силу і їх
юридична чинність не може оспорюватися у Суді ЄС.
– установчі: Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС та Договір про Європейське
співтовариство з атомної енергії — Євратом
– угоди про внесення змін до них;
– протоколи, що додаються до установчих договорів та до договорів про внесення змін;
– договори про вступ нових країн до ЄС;
– Хартія основоположних прав (з моменту Лісабонського договору — грудень 2009 р.);
– загальні принципи права, встановлені Судом Європейського Союзу.
Установчими договорами є:
Паризький договір (1951 р.) про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі
Римські договори про створення Європейського економічного співтовариства та Євратому (1957
р.)
Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992 р.).
ДЄС (неоф. Маастрихтський 1992) короткий за обсягом, засновує ЄС і закріплює найбільш загальні
принципи його устрою, взаємини з державами-членами та світовою спільнотою. ДФЄС (неоф. Римський 1957)
встановлює детальні правила функціонування ЄС, що й обумовлює його назву. З 1 грудня 2009 р установчі
документи (Договори) діють в редакції Лісабонського договору 2007 р (вступив в чинності 1 грудня 2009 року),
який включив в їх зміст основні положення підписаної, але не вступила в силу Конституції для Європи 2004 р.
Установчі документи, як і інші джерела права ЄС, встановлюють права і обов'язки не тільки суб'єктів
публічної влади (держав-членів, інститутів, органів, установ ЄС), по і приватних осіб. Отже, вони здатні володіти
прямою дією. Принцип прямої дії права ЄС застосовується до установчих документів при виконанні загального
вимоги, встановленого судовою практикою Суду ЄС - норми повинні бути "безумовними і досить чіткими"
+ Хартія Європейського Союзу про основні права, яка підтверджує і закріплює в зрозумілій для кожної
людини формі основоположні права особистості, які повинні дотримуватися в процесі всієї діяльності ЄС.
Установчі документи ( "Договори") укладено на необмежений термін (ст. 53 ДЕС, ст. 356 ДФЕС), що не
виключає можливості внесення в них в майбутньому поправок відповідно до встановленої процедури перегляду.
Дія Хартії також не обмежена будь-яким строком
Деякі інші документи, які носять додатковий характер і, як правило, не призначені для
самостійного застосування.
Ревізійні договори - це договори, що вносять поправки до установчих документів ЄС. При цьому
самі подібні договори не мають самостійного значення, так як внесення ними поправки включаються
(інкорпоруються) в установчі документи.
Безпосередньо до тексту Лісабонського договору докладено два протоколи, також мають

ревізійний характер: Протокол № 1 вніс поправки в протоколи, раніше додані до установчих документів
ЄС, а Протокол № 2 - в Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії, яке
відтепер не є частиною ЄС. У зв'язку зі зміною порядку розташування і нумерації статей установчих
документів ЄС до Лісабонської угоди також є додаток, що вказує відповідність між колишніми і новими
номерами статей ДЕС і ДФЕС.
Одночасно з підписанням ревізійних договорів держави-члени також декларації, в яких

відбивається їх політична оцінка тих чи інших положень ревізійного договору; не є елементом
ревізійних договорів; не мають юридично обов'язкової сили і не містять правових норм (декларації
додаються не до самого ревізійному договором, а до заключного акту - підсумковим документом
розробляла його міжурядової конференції).
До договорів про внесення змін є:

Єдиний європейський акт (1986 р.)
Амстердамський договір (1997 р.)
Ніццький договір (2001)
Лісабонський договір (2007).
Договори про приєднання - це договори, на підставі яких нові держави вступають в ЄС. Договори
про приєднання полягають державами - членами ЄС з одним або декількома державами-кандидатами.
Для вступу в силу вони повинні бути попередньо схвалені Європейським парламентом і потім
ратифіковані парламентами всіх держав-членів, а також зацікавлених держав-кандидатів.
Кожен договір про приєднання, в першу чергу, юридично закріплює входження в ЄС нових
держав-членів (основна частина договору). Крім цього, з нагоди укладення договорів про приєднання
вносяться поправки в окремі положення установчих документів ЄС та інших джерел права ЄС, звані
"адаптації" (наприклад, з метою включення мов нових держав-членів в систему офіційних мов ЄС,
збільшення статутного капіталу Європейського центрального банку і Європейського інвестиційного
банку за рахунок вкладів нових держав-членів). Подібні "адаптації" включаються в акт про умови
приєднання, що додається до договору про приєднання і є його складовою частиною. До акта про умови
приєднання, в свою чергу, додаються протоколи і додатки зі спеціальних питань.
Договори про приєднання це:

Данія, Ірландія та Великобританія (1) (1972)
Греція (1979)
Іспанія, Португалія (1985)
Австрія, Фінляндія, Швеція (1994)
Чехія, Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія (2003)
Румунія, Болгарія (2005)
Хорватія (2012).
Таким чином, як і ревізійні договори, договори про приєднання не призначені для самостійного
застосування, а мають на меті адаптувати ЄС до вступу нових держав-членів за допомогою внесення
поправок до установчих документів та інші джерела права ЄС. Багато положень договорів про
приєднання носять тимчасовий характер, тобто втрачають чинність але закінчення певного перехідного
періоду (наприклад, семирічний перехідний період для поширення свободи пересування працівників на
громадян нових східноєвропейських держав-членів).
У той же час в договорах про приєднання є деякі положення, розраховані на самостійне і постійне
застосування. Вони служать джерелами справді додаткових норм первинного права ЄС, які уточнюють
правила установчих документів ЄС стосовно нових державам членам.
Як правило, мова йде про вилучення із загальних правил, що стосуються окремих держав-членів
або територій. Наприклад, згідно зі ст. 4 Протоколу про Фарерських островах, прикладеного до
Договору про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії 1972 р жителі цього датського острова, яке
не увійшло разом зі своєю метрополією до складу ЄС, не визнаються як громадян держав-членів, а
значить не є і громадянами Союзу в цілому. Протокол про Сеуте і Мелільї визначає спеціальний режим
цих іспанських територій, розташованих в Північній Африці (прикладений до Договору про приєднання
Іспанії та Португалії 1985 г.).
Договір про Євроатом 1957 є одним з договорів, що засновують Європейські співтовариства, па

основі яких в 1992 був створ ЄС. Однак після реформи, проведеної Лісабонським договором, Євратом
був відділений від ЄС і перетворився в формально самостійну організацію, що включає ті ж, що і ЄС,
держави-члени. Отже, з 1 грудня 2009 Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної
енергії de jure не входить в систему первинного права ЄС, а виступає джерелом первинного права
окремої від права ЄС правової системи - права Євратому.
У той же час на практиці Євратом залишається нерозривно пов'язаним з ЄС, а право Євратому - з
правом ЄС. Це обумовлено не тільки загальним складом держав-членів, а й тим, що Євратом не має
власних керівних органів і управляється інститутами ЄС. Таким чином, de facto Договір про Евратоме
може розглядатися як додаткове джерело первинного права ЄС - як джерело, що поширює
повноваження інститутів ЄС на питання ядерної енергетики.
Додатковими договорами є:
Договір про злиття органів виконавчої влади ("Угода про злиття") (1965 р.)
Договір про внесення змін до деяких бюджетних положень договорів Співтовариства (1970 р.)
Брюссельський договір про внесення змін до деяких фінансових положень договорів
Співтовариства та про створення Рахункової палати (1975 р.)
Закон про вибори членів Європейського парламенту шляхом загального прямого голосування
(1976).
Сфера дії первинного права:
простір: до країн ЄС, деяких островів і заморських територій, наприклад, французьких заморських
департаментів, а також територій, чиї зовнішні відносини регулюються країною-членом, наприклад
Гібралтар і Великобританія;
час: з моменту набрання договором чинності.
На всяк випадок:
 Порядок перегляду установчих документів та Хартії Європейського Союзу про основні

права
З ЛД порядок перегляду установчих документів ЄС поєднує в собі риси процедури перегляду
міжнародних договорів та процедури перегляду конституції демократичної держави за рахунок
надання права голосу в цьому питанні інституту ЄС, що представляє всіх громадян ЄС і обирається їх
прямим голосуванням - Європейського парламенту. При цьому кожна держава-член зберігає
можливість накладати вето на внесення будь-яких поправок до установчих документів.
1. Відповідно до ст. 49 ДЕС, яка регулює порядок внесення змін і доповнень до установчих
документів ЄС, звичайна процедура перегляду починається з внесення до Ради ЄС "проектів,
спрямованих на перегляд Договорів", тобто в ДЕС, в ДФЕС або відразу в обидва установчі документа,
разом узяті. Рада ЄС передає ці проекти Європейській Раді (тобто керівників усіх держав-членів), а
також повідомляє про них парламенти держав-членів (національні парламенти).
Правом ініціювати перегляд установчих документів спочатку володіли уряд будь-якої держави-
члена та головний виконавчий інститут ЄС - Європейська комісія. В даний час таким же правом
наділений і Європейський парламент.
2. Якщо більшість керівників держав-членів підтримують перегляд установчих документів, то

Європейська рада після консультацій з Європейським Парламентом та Європейською комісією скликає
установчі збори під назвою "Конвент"
До складу Конвенту повинні входити не тільки представники законодавчої та виконавчої влади

держав-членів (представники їхніх національних парламентів, глав держав або урядів), а й
представники ЄС в особі уповноважених делегатів Європейського парламенту і Європейської комісії
(обидва інститути представляють інтереси Союзу в цілому, а не окремих країн).
Конвент може не скликатися лише в тому випадку, якщо вносяться поправки мають незначний
характер ( "коли його скликання не є виправданим з точки зору масштабів змін"). Щоб не скликати
Конвент, необхідне спеціальне рішення Європейської ради, що потребує схвалення Європейського
парламенту.
Завдання Конвенту - розглянути проекти перегляду установчих документів і виробити відповідну

рекомендацію, яка може являти собою і цілісний проект ревізійного договору. Рекомендація
приймається консенсусом, що передбачає схвалення представниками всіх суб'єктів, що призначають
членів Конвенту - не тільки національних парламентів і керівників держав-членів, а й Європейського
парламенту і Європейської комісії.
3. Наступний етап - скликання Конференції представників урядів держав-членів (міжурядової

конференції). Якщо поправки є малозначущими, і Конвент не проводився, то міжурядова конференція
скликається на підставі рішення Європейської ради, що визначає її мандат.
Завдання міжурядової конференції - затвердити остаточний текст ревізійного договору, що

підписується за її підсумками представниками всіх держав-членів ( "прийняти за спільною згодою
зміни, які підлягають внесенню до Договори").
4. Підписаний ревізійний договір для вступу в силу повинен пройти ратифікацію у всіх державах-
членах. Ратифікація здійснюється "відповідно до конституційної процедури кожної кожного з них".
Точних термінів ратифікації ст. 49 ДЕС не встановлює, однак передбачений орієнтовний термін - два
роки з моменту підписання ревізійного договору.
Якщо після закінчення цього терміну 4/5 держав-членів ратифікують ревізійний договір, а одне
або кілька інших держав-членів "зіткнуться з труднощами" в його ратифікації, то Європейський рада
повинна розглянути питання і, можливо, вжити заходів, необхідні обставинами. У будь-якому випадку,
жодна з держав-членів не може бути примушена до ратифікації ревізійного договору. Кожне з них
зберігає в цьому питанні безумовне право вето.
Крім цього ДЕС передбачає "спрощені процедури перегляду ", які можуть використовуватися для
внесення поправок в окремі положення установчих документів.
Перегляд на підставі рішення Європейської ради, прийнятого одноголосно і вступає в силу після
схвалення всіма державами-членами "відповідно до конституційної процедури кожної кожного з них".
Така спрощена процедура, однак, не може використовуватися для розширення компетенції ЄС.
Іншим різновидом спрощених процедур є процедура, спрямована на подальше підвищення

ефективності і демократизацію порядку видання правових актів законодавчими інститутами ЄС.
Підвищення ефективності полягає в ще більшому скороченні кількості питань, за якими Рада ЄС
зобов'язаний приймати правові акти одноголосно, а демократизація - в розширенні сфери застосування
звичайної законодавчої процедури, в рамках якої Рада ЄС та Європейський парламент мають рівні
права на видання законодавчих актів.
Для досягнення цих цілей Європейська рада може прийняти рішення про внесення поправок до
відповідних статей ДЕС або ДФЕС, а саме, дозволити Раді ЄС ухвалювати з відповідних питань
кваліфікованою більшістю (замість одностайності) або зрівняти права Європейського парламенту і Ради
ЄС на прийняття певних законодавчих актів (наприклад , податкового законодавства, яке до цього дня
видається Радою ЄС одноосібно і на підставі одноголосно прийнятого). Проект рішення Європейської
ради, спрямований па внесення зазначених поправок, направляється спочатку національним
парламентам. Якщо протягом шести місяців жоден з національних парламентів нс виступив із
запереченням, то Європейська рада має право прийняти рішення про внесення поправок. Перед
прийняттям рішення Європейська рада також має заручитися підтримкою Європейського парламенту.
Існує ще кілька варіантів спрощених процедур. В основному вони стосуються зміни протоколів до
установчих документів. Наприклад, деякі статті Протоколу про Статут Європейської системи
центральних банків та Європейського центрального банку, деякі пол. Статуту СЄС можуть бути
переглянуті Європейським парламентом і Радою ЄС за допомогою спільного прийняття законодавчого
акту. Протокол про Статут Європейського інвестиційного банку може бути переглянутий на підставі
одностайного рішення Ради ЄС (ст. 308 ДФЕС).
В установчі документи можуть вноситися поправки з нагоди прийому нових держав-

членів, наприклад, з метою розширення кількісного складу різних інститутів, органів, установ ЄС,
встановлення часткою нових держав-членів в статутному капіталі Європейського інвестиційного банку і
т.д. Подібні зміни оформляються договорами про приєднання, які укладаються між діючими державами
- членами ЄС, з одного боку, і вступають в Союз державами - з іншого. Вони потребують ратифікації
усіма учасниками, а також вимагають попереднього схвалення Європейського парламенту.
На відміну від установчих документів ЄС, третє джерело первинного права ЄС - Хартія
Європейського Союзу про основні права 2000 г. - була по порядку прийняття не договором, укладеним
державами-членами, а особливим правовим актом, прийнятим спільно законодавчими та виконавчими
інститутами ЄС - Європейським парламентом, Радою ЄС та Європейською комісією. У той же час
юридично обов'язкова сила Хартії як джерела первинного характеру ЄС базується на визнанні її в цій
якості державами-членами па підставі спеціальної вказівки в ст. 6 ДЕС, включеного в неї Лісабонським
договором, згідно з яким Хартія "має таку ж силу, як і Договори".
Положень процедура перегляду Хартії Європейського Союзу про основні права повинна включати

в себе два етапи (в самій Хартії ця процедура, на жаль, прямо не вказана):
 1) спочатку кожен з трьох інститутів повинен затвердити поправки до цього документу. При
цьому Європейський парламент, Рада ЄС і Європейська комісія діють відповідно до своїх звичайними
внутрішніми процедурами прийняття рішень. Головне, щоб нова редакція Хартії була затверджена ними
в однаковому вигляді (кожен з інститутів, відповідно, має право вето);
 2) щоб нова редакція Хартії придбала обов'язкову силу, необхідно внесення поправок ДЕС, який
в даний час відсилає до редакції Хартії від 12 грудня 2007 р Отже, ця відсилання повинна бути замінена
відсиланням до більш пізню дату, коли затверджені останні зміни Хартії. Для внесення поправок в ст. 6
ДЕС застосовується звичайна процедура перегляду установчих документів, охарактеризована вище.
27. Джерела «вторинного права» Європейського Союзу: регламент, директива, рішення,

рекомендації та висновки
Вторинні (похідні). приймаються інституціями ЄС на підставі первинних і, відповідно, повинні їм

відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви,
рішення, висновки, рекомендації тощо).
Відповідно до ДФЄС європейські інституції можуть приймати 5 типів правових актів:
1) регламент;
2) директива;
3) рішення;
4) рекомендація;
5) висновки.
Регламенти, директиви та рішення є обов’язковими до виконання правовими актами, а
рекомендації та висновки – ні.
Рішення може конкретно звертатися до одного або кількох адресатів (країни ЄС, підприємства чи
особи). Існують також рішення, які не мають конкретного адресата, особливо у сфері Спільної
зовнішньої політики та політики безпеки (CFSP).
Акти, прийняті інституціями ЄС, що дозволяють ЄС здійснювати повноваження, які можна

розділити на дві категорії:
1) перелічені у статті 288 ДФЄС: регламенти, директиви, рішення, висновки та рекомендації;

2) ті, які не перелічені у статті 288 ДФЄС, тобто нетипові дії, такі як повідомлення та резолюції.
У більшості випадків у договорах детально описується тип акту, який потрібно використовувати.
Як виняток, стаття 296 ДФЄС дозволяє установам вибирати тип акту для прийняття в кожному
окремому випадку.
ДФЄС виділяє:
Делеговані акти (стаття 290 ДФЄС) є юридично обов’язковими актами, які дозволяють
Європейській комісії доповнювати або змінювати неістотні частини законодавчих актів ЄС.
Повноваження Європейської комісії приймати такі акти надаються Європейським парламентом або
Радою.
- Делегований регламент Комісії;
- Делегована директива Комісії;
- Делеговане рішення Комісії;
Виконавчі акти (ст. 291 ДФЄС). Ці акти, як правило, приймаються Комісією, яка імплементує
право ЄС у певних випадках, Рада також може приймати імплементаційні акти.
- Виконавчий регламент Комісії або Ради;
- Виконавча директива Комісії або Ради;
- Виконавче рішення Комісії або Ради;
Інші акти інститутів, органів і установ Союзу: акти інститутів Союзу в формах, не передбачених
ДФЄС і акти інших, ніж інститути, органів і установ Союзу (перелік не є вичерпним):
- Рішення sui genesis;
- Внутрішній регламент / правила процедури;
- Резолюція;
- Декларація;
- Кодекс поведінки;
- Укладення Європейської Ради або Ради;
- Орієнтир Європейського центрального банку;
- Біла / зелена книги Комісії;
- Між освітніми закладами угоду і ін.
У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:

- законодавчі;
- незаконодавчі.
Акт є законодавчим, якщо:
а) за юридичною формою ухвалений як регламент, директива або рішення, що має юридично

обов’язкову силу (рекомендації та висновки юридично обов’язкової сили не мають, відтак не є
законодавчими актами);
б) прийнятий відповідними суб’єктами (інституціями): Європейським парламентом або Радою

(якщо, приміром, акт ухвалено під назвою «регламент» іншою інституцією (ЄЦБ, Європейською
комісією), то він не буде вважатися законодавчим актом) Європейський Парламент отримав право
законодавчої ініціативи за Лісабонським Договором. З початку заснування ЄС це право належало
винятково Європейській Комісії.
в) прийнятий з дотриманням законодавчої процедури (звичайної або спеціальної) (ст. 289 ДФЄС).
На всяк випадок: За «звичайною законодавчою процедурою» рішення приймаються спільно

Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Процедура складається з 3 фаз.
1) Європейська комісія направляє свої пропозиції до Європейського Парламенту та Ради Міністрів;
Європейський Парламент висловлює свою позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою
більшістю приймає «спільну позицію» та надсилає її до Європейського Парламенту.
2) Протягом 3 місяців Європейський Парламент може
а) прийняти «спільну позицію»;
б) відхилити документ абсолютною більшістю голосів, — у цьому випадку документ вважається
неприйнятим;
в) запропонувати доповнення абсолютною більшістю голосів, — у такому разі текст з доповненнями
надсилається до Європейської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо
доповнень;
3) Протягом 3 місяців Рада Міністрів кваліфікованою більшістю може прийняти всі доповнення
Європейського Парламенту. Тоді акт вважається прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з
доповненням, створюється Узгоджувальний комітет. Узгоджувальний комітет протягом 6 тижнів повинен
виробити спільний текст акту; якщо не досягнуто домовленості стосовно спільного тексту документу, акт
вважається неприйнятим. Якщо вдалося досягти домовленості стосовно спільного тексту документу, Рада
Міністрів та Європейський Парламент, кожний відповідно до власної процедури, повинен прийняти його
протягом 6 тижнів. Якщо один з інститутів не прийняв запропонований акт, він вважається неприйнятим.
За «спеціальною законодавчою процедурою», Рада ЄС після одностайного рішення про прийняття
нормативного акту повинна отримати обов'язкову згоду чи погодження Європейського Парламенту. В деяких
випадках відповідно до сфери їх комплектації також необхідно отримати згоду дяких інших інститутів ЄС (ЄЦБ,
Європейський суд аудиторів,Комітет регіонів, тощо.
Парламент разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура
спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
Парламент контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право
висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
Поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
Найважливішим за своєю юридичною силою серед актів вторинного права є регламент -

нормативний правовий акт, який має загальну дію, є обов'язковим в повному обсязі і підлягає прямому
застосуванню у всіх державах-членах.
Уніфікація передбачає створення однакового правового режиму у відповідній сфері відносин.

Замість різних законів і підзаконних актів, що діяли в державах-членах, відтепер діє один акт -
регламент.
За допомогою регламентів Союз виробляє уніфікацію національного права (тобто введення єдиних
правил поведінки в конкретній сфері життя або з окремих питань), а самі регламенти фактично
виступають як "закони" ЄС в матеріальному сенсі слова.
Наступну позицію в ієрархії джерел вторинного права Європейського Союзу займає директива –
носить обов'язковий характер, містить "модельні" норми права, які потребують трансформації в
національне законодавство держав-членів. Вибір же форм і методів такої трансформації залишається за
самими державами-членами. Для трансформації директиви надається певний термін. Якщо держава-
член заплатити в строк трансформацію директиви, то конкретна директива отримує часткове пряме
застосування відповідно до прецедентного права. Директива є актом гармонізації законодавства держав-
членів.
Гармонізація має на меті встановлення схожих правових норм, що регулюють певні відносини в
державах - членах ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація м'якший, більш гнучкий метод. Суть
гармонізації полягає у встановленні в ЄС прощих правил, спрямованих на зближення положень
законодавчих та інших нормативних актів держав-членів в певній галузі.
Рішення - юридично обов'язковий акт інститутів Європейського Союзу, обов'язковий щодо тих
суб'єктів права Союзу, на яких воно спрямоване.
Рекомендації та висновки — це правові акти, які не мають обов’язкової сили і з допомогою яких
інститути Союзу висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань.
28. Джерела прецедентного права та їх місце в системі джерел права ЄС
Важливим джерелом європейського права виступають рішення Суду ЄС. Правила, встановлені
Судом Європейського Союзу, обов’язкові для сторін у справі і для самого суду у майбутньому, є
прецедентами для національних органів правосуддя всіх державчленів. Вони доповнюють і
розвивають положення норм первинного права і не можуть їх змінювати. Норми вторинного
права не тільки конкретизуються, а й скасовуються рішеннями Суду ЄС.
Ще на етапі становлення Європейського Союзу в її правовій системі з'явилася третя, особлива

група джерел, що складається з рішень наднаціонального Суду ЄС. Поряд з джерелами первинного і
вторинного права в особливу групу джерел права ЄС сформувалася судова практика, тобто комплекс
правоположень, встановлених судовим інститутом ЄС - Судом ЄС.
Особливість судової практики полягає в тому, що Суд ЄС офіційно не уповноважений

займатися нормотворчістю. Його роль полягає в тому, щоб забезпечувати "дотримання права" в ході
тлумачення і застосування установчих документів і базуються па них правових актів, інших джерел
права ЄС. Ця діяльність здійснюється при розгляді Судом ЄС конкретних справ, віднесених до його
юрисдикції, в тому числі позовів до держав-членів, інститутів, органам, установам ЄС, преюдиціальних
запитів органів правосуддя держав-членів
Прецедентне право / судова практика Європейського Союзу створюється в ході тлумачення

Судом положень установчих документів та інших джерел первинного і вторинного права організації.
Даючи офіційне тлумачення, Суд, однак, не тільки роз'яснює сенс чинних правоположень, але і вельми
часто виводить з них нові принципи і норми.
Саме таким шляхом були сформульовані принципи верховенства і прямої дії права
Європейського Союзу, багато "загальні принципи права Співтовариства", а також значне число
більш спеціальних норм, що діють в рамках окремих галузей права Союзу.
Судовий прецедент – це рішення суду у конкретній справі, яке має обов’язковий характер при
вирішенні наступної справи, що стосується аналогічних чи достатньо близьких питань (обставин
справи), та завдяки своїй визначальній важливості спрямоване на забезпечення цілісності, узгодженості
та наступності правової системи, у межах якої воно застосовується.
На ці правоположения він посилається в своїх подальших рішеннях. Те ж саме роблять і суди всіх
держав-членів, які керуються судовою практикою Суду ЄС при розгляді справ, пов'язаних із
застосуванням права ЄС.
У внутрішньому праві держав-членів ЄС, міжнародному та праві ЄС характерним є дотримання

прецедентів своїх судових органів. Це пояснюється тим, що обов’язок судів враховувати власні
попередні рішення притаманний здійсненню правосуддя, а саме випливає з таких характеристик цього
явища, як: недискримінаційне ставлення, одностайність, правова визначеність, правова
передбачуваність і послідовність (наступність). Важливим також є принцип юридичної (процесуальної)
економії.
Прецедент, утворюваний судами ЄС, є самостійним джерелом права ЄС з огляду на: специфіку
права ЄС, особливого місця судів ЄС в інституційній системі та значення рішень судів ЄС у
правопорядку ЄС.
Прецедент судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя) у правопорядку ЄС виконує

інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право.
Можна навести принаймні 6 доктрин дії прецеденту у праві ЄС.
1. Практика Суду ЄС не становить формально обов’язкового прецеденту в тому сенсі, в якому

це розуміється в англосаксонському праві. Суд на практиці слідує прямо чи опосередковано своїй
попередній практиці, але без визнання обов’язковості прецеденту. Це не в останню чергу обумовлено
намаганням Суду уникати всього, що може обмежити його поле розсуду при обранні відповідної
правової політики у майбутньому.
2. Визнати роль Суду ЄС у тлумаченні та формулюванні принципів права Співтовариства без

необхідності визнання за судовими рішеннями сили джерела права у формальному значенні.
3. У випадках тлумачення права ЄС, Суд приймав на себе, по суті, квазізаконодавчу функцію. В
такому сенсі практику Суду можна визнати «квазіджерелом» права ЄС.
4. Основний законодавчий орган ЄС – Рада ЄС — діє недостатньо активно, а в Комісії недостатньо

повноважень, щоб заповнювати прогалини у правовому регулюванні. Законодавчу функцію, адже він
часто змушених заповнювати прогалини в праві, що виникають внаслідок бездіяльності Ради ЄС.
Відповідно, рішення Суду становлять джерело права ЄС, а сам хоча і не зв’язаний своїми попередньо
прийнятими рішеннями, але поважає їх авторитет.
Практика судових органів ЄС як важлива складова права Співтовариства може стати частиною
правового порядку держав-членів: а) шляхом здійснення законодавчої імплементації права ЄС
державами-членами; б) шляхом реалізації принципу прямої дії права ЄС; в) шляхом тлумачення
національного права у світлі права ЄС; г) при притягненні держав до відповідальності за порушення
права ЄС; д) шляхом використання преюдиційного механізму.
29. Міжнародні договори як джерела права Європейського Союзу
Ще одним джерелом права ЄС є його міжнародні договори, що пов’язано з роллю співтовариства

на міжнародній арені. У такий спосіб співтовариство може укладати міжнародні угоди з країнами, які не
входять до його складу, а також з іншими міжнародними організаціями. Ці угоди охоплюють велике
коло відносин – від співробітництва у сфері торгівлі, промисловості, технічної та наукової кооперації до
торгових угод щодо окремих товарів.
Міжнародні угоди з країнами, що не входять до ЄС, або з міжнародними організаціями також є

невід’ємною частиною права ЄС. Вони відокремлені від первинного права та вторинного законодавства
та утворюють категорію sui generis. Згідно з деякими рішеннями СЄС, вони можуть мати пряму дію, а
їхня юридична сила є вищою за підзаконне законодавство.
Союз може в межах своєї компетенції укладати міжнародні угоди з третіми країнами або
міжнародними організаціями. Ці угоди є обов’язковими для Союзу та держав-членів і є невід’ємною
частиною законодавства Союзу.
Nакож може укладати угоди про створення асоціації, що передбачають взаємні права та обов’язки,
спільні дії та особливу процедуру. Відповідно до цього положення було укладено Угоду про торгівлю
та співробітництво між Європейським Союзом та Європейським співтовариством з атомної енергії, з
однієї сторони, та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, з іншої 2021 року
Відповідно до практики Суду ЄС, міжнародне право має перевагу над (вторинним) правом ЄС:
«Також слід зазначити, що відповідно до статті 216(2) ДФЕС, коли міжнародні угоди укладаються
Європейським Союзом, вони є обов'язковими для його інституцій і, отже, мають перевагу над актами
Європейського Союзу».
Міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб’єктами міжнародного

права; є самостійним джерелом права ЄС і формують основу зовнішніх зносин Євросоюзу.
Можна виділити два основних види міжнародних договорів між Європейським Союзом і
країнами, які не входять до його складу:
Угоди про асоціацію – закріплюють особливий вид відносин між ЄС і іншими країнами, дає змогу
перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції.
- запроваджують особливі зв’язки між окремими країнами-учасницями ЄС і країнами, які не

входять до його складу;
- метою яких є підготовка до вступу до ЄС або створення митного союзу.
Основною причиною укладення угод про асоціацію першого типу можна назвати існування тісних
економічних, історичних і політичних зв’язків між країнами-учасницями ЄС та іншими державами, як,
наприклад, зв’язки між Бельгією, Францією, Нідерландами, Італією і їхніми колишніми колоніями.
Запровадження в межах співтовариства єдиної системи тарифів без преференцій серйозно ускладнило б
розвиток торговельних відносин з такими країнами. З огляду на це було укладено спеціальні угоди,
покликані обмежити дію деяких положень про вільну торгівлю у відношенні до таких країн. Водночас
було значно знижено тарифи на товари походженням із цих країн.
Асоціація може також відіграти роль підготовчого етапу до вступу в ЄС. Вона може слугувати
попередньою стадією процесу приєднання, протягом якої країна, що виявила бажання влитися до
складу ЄС, може працювати над перетворенням власної економіки відповідно до стандартів
співтовариства.
Угоди про партнерство та співробітництво не ставлять такої далекосяжної мети, як угоди про
асоціацію; вони зорієнтовані головним чином на інтенсифікацію економічного співробітництва.
Яскравим прикладом таких угод є договори, укладені з державами колишнього СРСР, у тому числі з
Україною.
Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні положення не

повинні суперечити установчим договорам.
Інформація про Європейський Союз

Європе́йський Сою́з (скорочення: Євросоюз, ЄС) — економічний і політичний союз, що об'єднує
27 незалежних держав-членів, що розташовані в Європі. Веде свій початок від утворення Європейської
спільноти з вугілля й сталі (ЄСВС) і Європейської економічної спільноти (ЄЕС), які складались із шести
країн у 1957 році. У наступні роки територія ЄС була збільшена за рахунок уключення нових держав-
членів, одночасно збільшуючи свою сферу впливу шляхом розширення політичних повноважень. У
сучасному вигляді існує на основі Маастрихтського договору, підписаному 7 лютого 1992 року й
чинному з 1 листопада 1993. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був
затверджений у Лісабонській угоді, яка набула чинності в 2009 році. Юридично в ЄС не виділено
столиці, але де-факто таким є місто Брюссель, де базується більшість інституцій Європейського союзу.
ЄС діє через систему незалежних наднаціональних інституцій і спільно узгоджених рішень
держав-членів. Найважливішими інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського
Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк і Європейський
парламент, який обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу.
У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах.
У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени й 4 держави, що не є членами ЄС)
паспортний контроль скасовано. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей,
товарів, послуг і капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливости й підтримки спільної
торгової політики, сільського господарства, рибальства й регіонального розвитку. Єврозона (валютний
союз), була заснована в 1999 році й вступила в повну силу в 2002, коли були введені в обіг монети й
банкноти Євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як
свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній і безпековій політиці.
Європейський Союз має постійні дипломатичні місії по всьому світу й офіційно представлений в ООН,
Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» й «Великій двадцятці».
На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 233 255 км2 (7-ме місце у світі), з населенням
близько 445 мільйонів людей (3-тє місце).[1] Загальний номінальний валовий внутрішній продукт
складає більше 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн
доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в
тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-члени ЄС) або двадцятку (якщо не
враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно).[2] ЄС, наразі, не має
власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є
членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний уплив, Європейський Союз
розглядають однією з потенційних наддержав.
Екю — європейська грошова одиниця, попередниця євро (₠, англ. European Currency Unit, ECU — EURO)
Грошову одиницю екю запроваджено 1979 р. як центральний елемент Європейської валютної системи задля
підтримки механізму обмінних курсів в рамках ERM. В її основу покладено зважений кошик валют. Від 1 січня
1999 року запроваджено євро за курсом 1 екю = 1 євро. Готівковий обіг євро — від 1 січня 2002 року.
Програма імені Жана Моне – це одна з освітніх програм Європейського Союзу, мета якої
полягає в підвищенні рівня знань та поінформованості суспільства в ЄС та поза його межами з
питань європейської інтеграції, через стимулювання викладання, дослідницької діяльності з
європейської інтеграції, зокрема стосунків ЄС з іншими країнами, та міжлюдського та
міжкультурного діалогу

Модуль ЄС

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Модуль ЄС

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1.

Поняття права Європейського Союзу та його основоположні категорії

2. Функції права Європейського Союзу

3. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу та етапи її видозміни

4. Компетенція Європейського Союзу та її види

5. Взаємодія права Європейського Союзу з національним правом держав-членів

6. Право Європейського Союзу як наука та навчальна дисципліна.

7. Формування та розвиток «європейської ідеї» в історії

8. Основні етапи становлення права Європейського Союзу

9. Зародження права Європейських Співтовариств у 50–60 рр: Паризький та Римські

10.Розвиток права Європейських Співтовариств у 70–80 рр.: Договір про злиття,

Єдиний європейських акт.

11. Становлення права Європейського Союзу в 90-х роках: Маастрихтський договір

12. Конференціі ̈щодо інституційноі ̈реформи та прийняття Амстердамського 1996 р. та

Ніццького договорів 2001 р.

ратифікації державами-членами ЄС.

15. Поняття, структура та особливості норм права Європейського Союзу

16. Класифікація норм права Європейського Союзу

18. Імплементація норм права Європейського Союзу в національному праві держав-

19. Поняття, ознаки та особливості загальних принципів права Європейського Союзу

принципів права Європейського Союзу

права ЄС та національного права держав-членів.

22. Принцип верховенства (примату) права ЄС та механізми його застосування в процесі

взаємодії права ЄС та національного права держав-членів

23. Інші принципи матеріального та процесуального права ЄС

24. Поняття, ознаки та особливості джерел права Європейського Союзу

25. Система джерел права Європейського Союзу та їх класифікація

26. Джерела «первинного права» Європейського Союзу та їх юридична природа

27. Джерела «вторинного права» Європейського Союзу: регламент, директива, рішення,

28. Джерела прецедентного права та їх місце в системі джерел права ЄС

29. Міжнародні договори як джерела права Європейського Союзу

Ключові цінності ЄС, закріплені у ст. 3 (колишня стаття 2) ДЄС:

3. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу та етапи її видозміни

У межах виключної компетенції правом здійснювати законодавчу діяльність й ухвалювати

До таких сфер віднесено:

 передбачені законодавчим актом Союзу, або

 його висновок може вплинути на загальні правила чи змінити їх обсяг.

Відповідно до ст. 6 Договору про функціонування ЄС допоміжна компетенція ЄС охоплює такі

 охорона та поліпшення здоров'я людей;

У деяких сферах Європейський Союз має повноваження обходити цю класифікацію. Наприклад,

Європейського Союзу, спеціальною компетенцією ЄС наділений у сферах: 1) координація

5. Взаємодія права Європейського Союзу з національним правом держав-членів

Положення права Євросоюзу можуть застосовуватися у національних судах водночас з

Групи норм прямої дії

Часткова пряма дія: Положення директив, рішень, що адресуються державам-членам, а також

6. Право Європейського Союзу як наука та навчальна дисципліна.

Наука – сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та теоретична систематизація

7. Формування та розвиток «європейської ідеї» в історії

Формування та еволюція європейської ідеї, як сукупності концепцій добровільного об’єднання

Основні етапи утворення Європейського Союзу та формуванню сучасного права ЄС можна

1 колона: В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на

2 колона: Співпраця держав-членів ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки і оборони в межах

МД усунув юридичні перешкоди для впровадження спільної зовнішньої політики і політики

Ніццький договір 2001 р.

НД, так само як і – АД, не засновував нові організації.

Ніццький договір – розвиток міжнародного інтеграційного і європейського права. Юридично

НД змінив з 2004 р. порядок функціонування всіх інституцій ЄС:

Підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом, упродовж року широко

Основними завданнями Лісабонського договору були:

 зміни щодо правового функціонування простору свободи, безпеки та правосуддя ЄС розширив

15. Поняття, структура та особливості норм права Європейського Союзу

Норми права ЄС – це юридично обов’язкові правила, що регулюють правовідносини всередині

16. Класифікація норм права Європейського Союзу